Українська Культура by Національне газетно-журнальне видавництво

№3 (1011) 2013 www.uaculture.com

Міністерство культури України національне газетножурнальне видавництво

Феміністичний дискурс української культури

Петер Шпулер: Українська п’єса може дати новий імпульс європейському театру

Культурна «мапа» ХХ століття по-українському

Українська культура №3 (1011), 2013 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 +38 (044) 498-23-61 ukrainian.cult@gmail.com Наклад: 5000 Журнал виходить з червня 1921 року Засновник: Міністерство культури України Видавець: ДП «Національне газетножурнальне видавництво» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1; тел. +38 (044) 498‑23‑65 Генеральний директор: Олеся Білаш Видавнича рада: Олеся Білаш, Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Ольга Дарибогова, Оксана Іонова, Євгенія Крутоголов, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Олена Чередниченко, Михайло Швець, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Наталія Потушняк, Оксана Гайдук, Надія Соколенко Головний редактор: Оксана Гайдук Над номером працювали: Оксана Гайдук, Лариса Гончаренко, Катерина Кот, Оксана Женжера Дизайн і верстка: Володимир Хлопенко Кольорокорекція: Олександр Яремчук Автори: Антон Філатов, Ярослав Підгора-

Гвяздовський, Антон Клоц, Оксана Гайдук, Остап Бандуренко, Сергій Воронцов, Борис Деменко, Роксана Харчук, Лариса Гончаренко, Лілія Шутяк, Оксана Щур, Катерина Кот, Христина Дрогомирецька, Ольга Триколенко, Софія Триколенко Розповсюдження, передплата, реклама: тел. +38 (044) 498‑23‑64, +38 (050) 310‑56‑63 nvu.kultura.sale@gmail.com Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації: КВ № 1118 від 08.12.1994 року Друкарня: ТОВ «Видавничополіграфічна компанія «Експрес-Поліграф», 04080, Київ, вул. Фрунзе, 47б, корп. 2 тел. +38 (044) 417‑25‑93 Підписано до друку: 7 березня 2013 року Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не відповідати позиції редакції. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця. © «Українська культура» Передплатний індекс в Каталозі видань України 95220

Культура пам’яті. Інтерпретувавши поняття культури, ми зупинилися на тих цінностях, традиціях, досвіді, які передаються поколіннями і з часом усвідомлюються як такі, що й цінуються — власне, вони і творять сучасність. Минулого місяця відбулася низка культурних подій, які прямо чи дотично розглядали пам’ять як неодмінну умову формування здорової нації та інтелектуальної спільноти. Євген Сверстюк, публіцист і мислитель зі світовим іменем міркує у рубриці «Монологи» над темами актуальними і неперехідними. Оксана Забужко долучає «УК» до своєї мапи книг і людей. Читайте про «Картографію» та презентацію збірки есеїв «З мапи книг і людей», що демонструє зв’язок між поколіннями, такий необхідний сучасному українцю. З уривками есеїв знайомтеся у новій рубриці «Друкарня». Літературний критик Роксана Харчук наводить аргументи, чому, не зважаючи на символічний масштаб постаті Тараса Шевченка, ми, з одного боку, трактуємо поета як виразника прагнень нації, а з іншого — знаємо, що зрозуміти його може лише освічена людина. У рубриці «Студії» представляємо нарис феміністичного дискурсу та розповідаємо про традиції успішної творчої самореалізації жінок в українській культурі. Про жінку як рівноправного партнера у творчості — на сторінках «УК». Сучасні тенденції та соціальна спрямованість Берлінського кінофестивалю у контексті геополітичних і економічних змін у Європі та світі досліджуються у гострому й ретельному аналізі під назвою «Постава Берлінале». Працюючи над змістом журналу, вирішили доповнити і дизайн нашого видання, паралельно визначившись із символами, які ілюструватимуть «УК». Стилізоване Дерево життя виконує роль важливого механізму культури пам’яті. Зображення розбивається на три сегменти-яруси відповідно до сакрального наповнення кожного із них. Зелений лист — це наше послання сьогоденню, майбутньому, життю. Елементи чорного (символ каяття й роздумів) і червоного (символ любові, роду) кольорів супроводжують новий формат «УК». Змінам у дизайні передували зміни в жанровому наповненні. До вже перелічених рубрик додалися «Арт», «Розмова», «Провокація», «Традиції». Започатковуємо рубрику «Монологи», у якій видатні, цікаві особистості будуть ділитися з читачами власними думками. Про відоме й нове у культурному просторі України — на сторінках оновленого журналу «УК». З Весною усіх нас! Оксана Гайдук, головний редактор журналу «Українська культура»

Фото на обкладинці (укр.): Ганна Криволап. Софія. Ніч. Полотно, олія, 2007 Фото на обкладинці (англ.): Ганна Гідора. Тінь вітру. Полотно, олія, 2007 Редакція «УК» дякує за надані фото Марині Щербенко («Bottega Gallery», «Щербенко Арт Центр»)

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА № 3 2013

Зміст

58-61 Культура пам’яті: Розмова

Оксана Гайдук

Сестри Тельнюк: Ми не боїмося іншомовного слухача. Ми його любимо і чекаємо як на певну інтригу

4‑5 Анонс

6‑9

Фестивалі: Україна

Антон Філатов

Геннадій Кофман: Новій український документалістиці бути

Фестивалі: Світ

Ярослав Підгора-Гвяздовський

Постава Берлінале

36-39

Кіно

Ярослав Підгора-Гвяздовський

Культура пам’яті: Шевченкознавство

Божевільна, божевільна, божевільна Україна

Роксана Харчук

Про Тараса Шевченка в незалежній Україні

22‑23

62‑65

Оксана Гайдук

Оксана Щур

Музика: Дебют

Persona Grata

24‑25 Музика: Інтерв’ю

Остап Бандурко

Співаки. com — ідея з власним обличчям

26‑29 Література

Сергій Воронцов

Метелики у пивниці

31‑35

68‑71 Фотографія

Христина Дрогомирецька

Лариса Гончаренко

Ольга і Софія Триколенко

Культурна «мапа» ХХ століття по‑українському

Петер Шпулер: Українська п’єса може дати новий імпульс європейському театру

72‑75

Лілія Шутяк

Культура пам’яті: Монологи

Катерина Кот

44‑49

Культура пам’яті: Література

41-43

Театр

Із Шевченкового роду

50‑52

Легенди химерного краю: перша чверть століття

Василь Пилип’юк: Фотографія — це моє життя

Дерево Життя

Антон Клоц

Феміністичний дискурс української культури

Борис Деменко

Культура пам’яті: особистість

Культура пам’яті: Ювілеї

Музика: Рок

Студії

54‑57 Друкарня

Оксана Забужко

Вибрані есеї з видання «З мапи книг і людей»

Арт

Космічні пекторалі Васильєвих

76‑80 Модератор

Катерина Кот

SEXUS: Кого виховуємо? або Питання маніпуляції

82 Подія

Львів Літературний

Лариса Гончаренко

Євген Сверстюк: Гідність є прикметою вільної людини УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА № 3 2013

АФІША

«Bottega Gallery» представляє «Ілюзорне тіло» від Анни Сорокової З 7 до 26 березня «особисті» речі в «Bottega Gallery» (м. Київ) трансформуються у дивні, ефемерні творіння, зберігаючи тепло, проявляючи неоднозначність і красу будь-якого життєвого процесу. В проекті використані речі близьких і незнайомих людей авторки, даровані, куплені чи знайдені випадково, що залишилися як пам’ять. Одяг, як зліпок людського тіла, його тепла, запахів, форм, що постійно змінюються. Одяг — те, що несе спогади про людину, коли її уже нема,

те, з чим ми хочемо якнайшвидше розпрощатися чи, навпаки, зберегти. Матеріальний доказ існування тоді, коли пам’ять починає розмивати реальні образи.

«Центр Леся Курбаса» розвиває молоду українську режисуру

«Культурний проект» відкриває «Нову художню школу: медіа-арт для практиків» Це інноваційна теоретично-практична програма для молодих художників, що прагнуть працювати на межі мистецтва, новітніх технологій і сучасної науки. Потужна інформаційна платформа для широкого кола зацікавлених. Такі різновиди медіа-арту як sound art, світло-

КУЛЬТУРНИЙ ПРОЕКТ

лекції з мистецтва

ІV Конкурс україномовних п’єс «Драма.UA — 2013» приймає заявки

«Австрійський культурний центр» приборкує норовливу

7 березня починає роботу проект Олександра Сухоліта, який має дуже точну й просту назву «Малюнок». Малюнки підготовлені спеціально для проекту у виставковій залі усього за кілька днів перед відкриттям виставки. Олександр малював «схеми», аби впустити нас у свій світ. Ось як автор говорить про свої роботи: «Усе це випадає з області мистецтва. Те, що я візьму вугілля і намалюю на папері 8, 10 або 12 різних ліній не отримає значення навіть якщо вам буде

видно, що я учився в академії. Я намагаюся створити концептуальну, приховану форму, яка могла б дещо нейтралізувати не потрібну мені енергію і обійти пастку соціологічного контексту. Це не мистецтво заради мистецтва. Мистецтва немає взагалі! Хіба це мистецтво, накреслити схемку перехожому, як пройти туди, де буде свято. Я малюю схемки, як потрапити на свято мого життя! Так я можу людей відучити дивитися на мої роботи, як на мистецтво…»

встрійський культурний форум продовжує свій театральний сезон і презентує українську прем’єру — переклад п’єси молодого австрійського драматурга Францобеля «Приборкання норовливої». Автор переписав шекспірівську п’єсу на віденський лад, осучаснив героїв, але натомість залишився вірним прописаним британським генієм постулатам: «Життя — театр, а люди в ньому — актори». Режисерка п’єси — народна артистка України, художній керівник театру «Колесо» Ірина Кліщевська. Прем’єра відбудеться у Камінній залі театру «Колесо».

аціональний центр театрального мистецтва ім. Леся Курбаса разом із партнерами оголошують проведення попереднього конкурсу для участі у ІІ Фестивалі молодої української режисури ім. Леся Курбаса. Перегляд вистав відбіркового конкурсу (на відеоносіях та на сценічних майданчиках) відбуватиметься у лютому-березні і завершиться 20 березня 2013 року. Фестиваль за участі вистав молодих українських режисерів відбудеться у другій половині квітня 2013 р. У межах Фестивалю також заплановано проведення публічних ознайомчих акцій з творчістю Леся Курбаса та провідних сучасних зарубіжних і вітчизняних режисерів; організація майстер-класів, відкритих показів, обговорень, дискусій за участю практиків театру, театральних критиків. З відібраних вистав формуватиметься шоу-кейс до фестивалю сучасного мистецтва «ГогольФест».

«Щербенко Арт Центр» презентує проект «Малюнок»

ва інсталяція, відео-арт, відео та інтерактивна інсталяція, net. art, робоскульптура та біо-арт будуть представлені D-Fuse (Велика Британія), Light Surgeons (Велика Британія), Левом Мановічем (США), Крісом Вейглем (Австрія), Анною Зарадни (Польща), Олексієм Шульгіним (Росія), Вадимом Смахтіном та Едуардом Хайманом (Росія), Дмитром Булатовим (Росія), Tenpoint (Україна) та ін. Медіа-арт для практиків пройде у березнічервні 2013 року.

«Майстер Клас» запускає Перший Фестиваль Актуального Українського Театру

Основною метою конкурсу є відкрити широкому загалу імена молодих і талановитих українських драматургів. Конкурс п’єс «Драма. UA» спрямований на популяризацію сучасної української драматургії, пошук та підтримку молодих авторів‑драматургів, просування актуальної української драматургії на театральні сцени та до літературних видань. До конкурсу допускаються драматургічні

твори, які раніше не були опубліковані або поставлені. Учасники конкурсу мають надіслати роботи до 18:00 години 1 квітня 2013 року. П’єси-переможці будуть представлені на фестивалі «Драма. UA — 2013» у вигляді постановок, сценічних читань, радіоп’єс та публікацій. Найкращі п’єси оргкомітет рекомендуватиме фестивалям-партнерам та українським театрам до постановки.

Перший Фестиваль Актуального Українського Театру, ініційований відомим театральним режисером Олегом Ліпциним, пройде з 20 до 27 квітня у Домі освіти та культури «Майстер

Клас». В програмі заходу передбачаються покази вистав із США, Франції, Тайваню, Росії, України, проведення низки творчих вечорів акторів, режисерів, музикантів і поетів, організація виставок сценографії та графіки театральних художників, майстер-класи для молодих акторів, демонстрація можливостей комп’ютерних технологій в сучасному театрі.

Граємо в класики у «ЄрміловЦентр» До 26 березня в «ЄрміловЦентрі» (м. Харків) триватиме виставка «Класики» творчого об’єднання «Літера УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА № 3 2013

«А». У доювілейній виставці (наступного року об’єднанню виповнюється 25 років) беруть участь художники Олек-

«Docudays UA» оголошує конкурс анімації Завданням конкурсу є створення анімаційного ролику на тему цьогорічного фестива-

сій Борисов, Сергій Братков, Андрій Гладкий, Олексій Єсюнін, Віталій Куліков, Андрій Пихачхі, Віктор Чумаченко. Сьогодні всі учасники групи працюють індивідуально, але спільність поглядів на мистецтво дозволяє

лю — «ВИБІР Є!» Кінцевий термін подачі робіт — 22 березня 2013 року. Переможці отримають почесні дипломи та запрошення на вечірку-закриття Docudays UA і матимуть унікальну можливість продемонструвати свій доробок широкому колу глядачів Фе стивалю на церемонії закриття. Детальніше про умови конкурсу читайте на сайті фестивалю. Ви бір є! У сучасному світі, де кордони умовні, а жодні двері не здатні сховати таємниць, твій особистий вибір може стати вирішальним — не лише для тебе, а й для твоєї країни та всього світу

їм навіть через 25 років експонуватися разом під брендом «Літера «А».

ФЕСТИВАЛІ: УКРАЇНА

Антон Філатов

Геннадій Кофман:

Новій українській документалістиці бути!

З 22 до 28 березня пройде Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Крім того, що ця кіноподія підіймає болючі проблеми як нашого суспільства, так і людства в цілому, представлені на ній фільми виходять далеко за рамки концепції «про права людини». Таким чином Docudays UA вже давно став найбільш масштабною українською подією в царині документалістики. Зустрівшись із програмним директором фестивалю Геннадієм Кофманом, ми поговорили про те, які зрушення відбулися в Docudays UA протягом останніх 10 років, про унікальну систему кінопоказів цього фестивалю в інших містах (якій заздрять навіть європейські кіномани), а також про пасивність вітчизняних чиновників і активність українських документалістів

На наш фестиваль ходить європейський глядач

Фото: 4.bp.blogspot.com

УК: Скільки глядачів відвідує Ваш фест?

УК: Минулорічний фестиваль Docudays UA пройшов під гаслом «Ні авторитаризму». Який посил цьогорічного, десятого фестивалю?

«Вибір Є». Саме про це говоритиметься в більшості фільмів цьогорічного фестивалю. Ми отримали близько 500 стрічок із заявками на участь практично з усіх країн світу.

«Шахта № 8»

В останні роки відвідуваність Docudays UA складала від 14 до 20 тис. глядачів лише під час київської частини фестивалю. Однак, якщо врахувати спеціальні покази в інших містах України, то ця цифра сягає до 150 тис. глядачів. Це значно більше, ніж в перші роки фесту. За останнє десятиліття глядач став адекватнішим. В перші роки нашого кінофоруму люди з недовірою ставилися до концепції «кіно про права людини». Всі вважали, що це має бути щось малоцікаве і нудне. Однак за ці роки нам вдалось змінити відношення до документального кіно. На наш фестиваль ходить європейський глядач. Цього року ми зменшили конкурсну програму через надто велику кількість фільмів. Якщо минулорічні конкурсні програми повнометражного кіно складалися з 16‑17 стрічок, то цьогорічна скорочена до семи. У цей перелік часто не потрапляють навіть ті картини, які отримали відзнаки на престижних кінофорумах. Зазвичай фільми-призери зарубіжних кінофестивалів виділяються в окремі фестивальні програми, проте ми цього не робимо. У нас є багато інших поза-конкурсних програм. Зокрема, покажемо п’ятірку кращих стрічок за всю історію нашого фестивалю. УК: Скільки міст відвідує Docudays UA протягом року?

За результатами останнього фестивалю ми об’їхали 123 населених пункти. Фактично покази в інших містах відбуваються в період із жовтня до грудня. У перші УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА № 3 2013

Геннадій Кофман, програмний директор кінофестивалю Docudays UA

роки я самостійно їздив Україною та показував стрічки, проте зараз у нас склалася широка мережа партне рів у всій країні, всього їх близько сорока, вони й демон струють наші фільми у себе. Це громадські організації, кіноклуби, безпосередньо власники кінотеатрів тощо. Такою мережею кінопоказів можуть похвалитися далеко не всі кінофестивалі. Коли наші колеги з Женеви по-

чули про таку систему кінопоказів, то просто не повірили в можливість її існування. УК: Чи є різниця між тим, як сприймають фільми в різних регіонах України?

Я б не сказав, що існує видиме протиріччя в тому, як сприймають фільми глядачі з різних регіонів.

ФЕСТИВАЛІ: СВІТ

Ярослав Підгора-Гвяздовський

Кадр з фільму Джафара Панахі та Камбузья Партові «Закрита завіса», що отримав «Срібного ведмедя» за сценарій

Постава Берлінале

63‑й Берлінський кінофестиваль виявився провальним з точки зору кіномистецтва і найуспішніший з точки зору бізнесу. Чому? Деякі критики і кінознавці, погоджуючись із найнижчим мистецьким рівнем цьогорічного Берлінале, принаймні у порівнянні з останніми 5 роками, спробували пояснити це загальносвітовим занепадом кіно як виду мистецтва. Проте маючи за приклад Каннський кінофестиваль, особливо минулорічний, можемо сміливо констатувати — кіно ще не вмерло, натомість Берлінський кінофестиваль близький до смерті. Чи ні?

Хтось може дорікнути такій категоричності і наве сти як приклад, скажімо, конкурсний фільм Даніса Тановіча «Один день із життя збирача заліза», де важливою складовою фільму про жахливі умови життя циган у Боснії є форма мок’юментарі — коли камера все фіксує, як у документальному кіно, відсторонено, збоку, хоч, насправді, на екрані відбувається відтворення, а не фіксування історії. На прес-конференції Тановіч, знаний за чудовим дебютом «Нічийна земля» 2001 року, розповів, що фільмову історію він спочатку прочитав у газеті, а потім приїхав до її героїв — сім’ї з чотирьох людей — і попросив все, що з ними сталося,

Якщо соціальна направленість демонструє тематичний вибір Берліна‑ ле, то американізація підтверджує його практичний вибір УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА № 3 2013

Гран-прі журі («Срібний ведмідь»): «Один день із життя збирача заліза» — режисер Даніс Тановіч

Джереми Реннер

Фото: Шон Геллуп

кщо екстраполювати ситуацію з конкурсною програмою 63‑го кінофестивалю в Берліні на весь світ, все виглядає так, ніби кіно пішло шляхом соціального спрямування, працюючи виключно лишень на віддзеркалення світових і конкретно людських проблем, пов’язаних із расовою, гендерною і суспільною несправедливістю, бідністю, насильством у сім’ї та школі, релігійним консерватизмом і корпоративною зажерливістю тощо. Але це зовсім не так. У тому сенсі, що кіно, як і людина, не може обмежуватися темами, формою чи закликами, просто Берлінале вибрало собі за стезю саме таке кіно — соціальне. Пропагуючи лібералізм і цілковиту свободу, зверхність людини над суспільством і хибність національних, духовних і статевих правил, фестиваль фактично переріс у такий собі кінематографічний ґрінпіс або наднаціональну й арелігійну організацію з боротьби за права людини, практично не приділяючи увагу розвитку форм, глибинному зануренню в душу цієї людини і, якщо хочете, пошуку Бога.

Росії забирають землю, бо, мовляв, у того неправильно оформлені на неї документи, і марні його спроби боротися з корумпованою системою та людською зрадливістю призводять до трагедії. Коротке, на 77 хвилин «… життя», зроблене професійно, до ладу і з чіткими висновками, одначе не викликало бодай найменшої емоції ні у глядачів, ні у критиків, ні у журі. 11

Фото: Річард Хюбнер

Berlinale.de

заново повторити, тільки вже перед камерою. Так, відчуття справжності не полишає протягом усього фільму, але псевдодокументалістика не є новим жанром, і мок’юментарі-фільмів повно, що нівелює нібито значущість форми. Гарний фільм, зі зрозумілою цільною історією, сильним меседжем і переконливою грою Назіфа Мужіча, виконавця ролі свого справжнього життя, за що він і отримав «Срібного ведмедя» як актор. Та фільму можна закинути вторинність ідеї. Без сумніву, оригінальних ідей годі шукати, хоч часом вони знаходяться, та питання не в оригінальності: для чого знімати таке кіно, якщо можна ввімкнути телевізор і подивитися канал з новинами? Сюди ж, до «новинного» жанру, можна вписати і російську картину Боріса Хлєбнікова «Довге щасливе життя», яке ще більш чорнушне, ніж фільм Тановіча. У молодого фермера десь у безіменній далечині

КІНО

Ярослав ПІДГОРА-ГВЯЗДОВСЬКИЙ

Божевільна, божевільна, божевільна Україна Зимові зйомки нового фільму Володимира Тихого, драматичного тріллера «Зелена кофта», продемонстрували одразу кілька важливих ознак — у нас знімають жанрове кіно й у нас, виявляється, вміють його знімати. Репортаж зі знімального майданчика розкаже про це

а вулиці мінус 10. Вечоріє. Але з глибини хитросплетінь камерних подільських двориків яскраво світить світло юпітерів та різноманітних екранів, і біля них доволі тепло. Хоча народ, що метушиться у дворику, здається, не помічає ані холоду-морозу, ані тепла освітлювальних пристроїв. Усі на вдивовижу злагоджено майструють сцену, яка має сюжетно завершити фільм «Зелена кофта» — моторошну загибель підозрюваного у викраденні маленького хлопчика. Коли за кілька днів до означених зйомок подзвонив продюсер фільму Ігор Савиченко, то недвозначно дав зрозуміти, що буде дуже цікаво. Та попри його слова скажемо — ми й так це знали. «Зелена кофта» від початку своєї появи, з моменту написання сценарію у 2010‑му і подання проекту у 2011‑му на конкурс Державної агенції з питань кіно, була фаворитом: бо, по‑перше, сценарій написаний вправно, а по‑друге, тема його непересічно важлива — з одного боку, локально, мова йде про викрадення дитини, а з іншого, глобально, — про апокаліптичну байдужість суспіль ства навіть до таких жахів. До певного ступеня, свідомо чи ні, Тихий, продовжуючи свою ревізіоністську ходу, виявляючи хиби духовного життя сучасного народонаселення України, стає своєрідним кінематографічним Савонаролою. Спочатку непоганим, хоч і не професійним, ляпасом суспільству були його короткометражні 14

Режисер Володимир Тихий

«Мудаки. Арабески», а потім, вже професійним, і вже значно чутливішим ударом стала так само короткометражна «Україна, гудбай!» Погодимося, ці удари, ударчики, були меншими за комарині укуси через дрібний розголос. Повнометражна «Зелена кофта» має шанс накрити собою країну і виявити нашу гнилизну через широкий кінотеатральний прокат. Може, й надто гучно сказано, але, погодьтеся, мета крута… Дружина іншого продюсера фільму, Дениса Іванова, люб’язно пропонує чай, і це є цілковитим щастям, бо ноги поступово відмерзали — приготування до зйомок, здавалося, ніколи не закінчиться. «І це нормально, — говорячи про очікування, коментує Денис. — 90 % часу зйомок ідуть саме на виставлення апаратури, узгодження всіх ланок виробництва… і розпивання чаю. Так в усьому світі». Заплановано зняти близько 15 кадрів, а в монтажі — це одна сцена хронометражем близько 8 хвилин. Машина з головним героєм заїжджає до двору. З неї виходить чоловік, бере букет квітів і валізку з салону, відкриває багажник, і тут до нього підбігає дівчина, ллє на нього з пляшки розпалювач для вугілля, намагається витягти сірники, але не встигає, бо чоловік валить її на сніг ударом руки. Потім її, непритомну, він намагається запхнути в багажник. Вона приходить до тями, і сірником таки підпалює його. Він біжить, палаючи, і коли вибігає з двору, його збиває сміттярка, відриваючи палаючому тілу голову, чого в сценарії не було… Виходить якийсь «Омен», якщо не «Майстер і Маргарита»… Поки йдуть приготування, з натовпу кінематографістів відділяється фігура художника-постановника Івана Левченка. «Пішли, — каже, — я тобі покажу, як ми зробили голову». Звісно, я поспішаю за ним. Дорогою він розказує: «Ми її десь за півтора-два тижні виготовили. Робили маску герою, накладали пластик, а потім розмальовували». Вже підходячи до вагончика гримерів, зупиняється. «Але я тобі мушу сказати

Чим тонший культурний шар у суспільстві, тим більш розпачливе його становище і тим ближче безодня занепаду

Виконавиця однієї з головних ролей Олександра Петько

В. Тихий: Але так чи інакше, я ні в якому разі не хочу цим фільмом підштовхувати суспільство брати правосуддя у свої руки! Це було в 17‑му році, і ми знаємо чим усе закінчилося УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА № 3 2013

МУЗИКА: РОК

Не в останню чергу саме завдяки українському рокові, вільному і такому, що не визнає компромісів із власними ідеалами і совістю, Україна у 1990‑х і набула омріяної незалежності

итання, як би нам задокументувати історію сучасного українського року, стояло… завжди. Або принаймні, ще із самих 1990‑х. Але… Як завжди — «але». Утім, дещо у цьому напрямку зроблено і, що не менш приємно, робиться і сьогодні. Маємо на увазі вихід декількох книг (і безлічі статей) «гуру» української рок-журналістики Сашка Євтушенка. А також — невпинну культуртрегерську працю колишньої редакторки «рок‑самвидавного» київського журналу «Гучномовець» — о, як же він «гримів» на увесь Союз у свої часи, незважаючи на мізерні тиражі і множення через «копірку» на друкмашинці! — Тетяни Єжової. Заради зйомок власного документаль18

ного фільму про історію вітчизняного рок-андеграунду 1986–1995‑х років минулого літа ця шановна пані навіть приїздила до Києва з далекої Північної Америки. А ще зініціювала появу у фейсбуці цілої групи KIEV UNDERGROUND 1986–1995, і тим, чи не вперше з буремних 1990‑х, об’єднавши й самих музикантів. Проте, чим більше свідоцтв безпосередніх учасників і свідків — тим повнішою буде писана історія. Отже, приєднаємося до руху небайдужих! Тим більше, що не в останню чергу саме завдяки українському рокові, вільному і такому, що не визнає компромісів із власними ідеалами і совістю, Україна у 1990‑х і набула омріяної незалежності. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА № 3 2013

Рок-гурт «Воплі Відоплясова»

gady.com.ua

Це ж треба, як плине час! Ні, навіть — прогоряє зі швидкістю світла. 10 лютого 2013 року чверть століття виповнилося легендарним «Кому Вниз» — гурту, сама назва якого давно є синонімом усього кращого, що є в музиці високого духу: в українському році. Майже стільки ж могли би відсвяткувати попередники не менш «культового» «Вія», «Баніта Байда». Ну, а «ВВ» на чолі з Олегом Скрипкою, яке «застовпило» свій початок ще у 1996‑му, вже котрий рік поспіль сумлінно святкує «чергове» двадцятип’ятиріччя. Отже, час збирати каміння, панове. Хай навіть вітчизняні «роллінги» завжди котилися й менш курним шляхом, ніж доля подарувала їхнім старшим братам англійціям «Rolling Stones»

voplividopliasova.ua

Цьогорічні ювіляри — рок-гурт «Кому вниз»

komuvnyz.com

Легенди химерного краю: перша чверть століття

komuvnyz.com

Антон КЛОЦ

Історію, як відомо, роблять не лише видатні особи, а й саме тло подій. (Недарма такою популярністю користуються й нариси вчених на тему «повсякденного життя» різних країн у різні епохи). То ж власну розвідку логічніше було би розпочати, можливо, дещо несподіваним, проте закономірним чином: пригадати «бекграунд» епохи 1980‑х — початку 1990‑х. І завдяки цьому, знову подивитися на розвиток української музики очима самого її слухача. У середині вісімдесятих, коли самим музикантам-рокерам було по 20, більшість їхньої публіки складалася, власне, з тінейджерів віком від 13‑ти років. І ми, тодішні (авторові цих рядків у 1988‑му, відколи офіційно беруть свій початок «Кому Вниз», виповнилося саме 13), суттєво відрізнялися від нинішніх підлітків. Та й сама країна була зовсім іншою. Нічних клубів і будь-яких інших сучасних майданчиків на кшталт затишних арт‑кав’ярень, де сьогодні беруть старт нові музгурти, Інтернету з його соцмережами і ютубом — цього всього 25 років тому просто не було. Натомість, в іще радянській (офіційно) Україні залишалися партія (комуністична) і комсомольці як «організатори молодіжного відпочинку». Але нас, юних меломанів, на відміну від доросліших музик, яким «комсомол» все ще намагався диктувати, що і як грати, і навіть як треба виглядати на сцені (бажано, щоб скидалося на Йосипа Кобзона!), це обходило мало. Хоча будь-які спроби загнати «у рамки» сприймалися нами, — і цим ми,

Вокаліст рок-гурту «Брати Гадюкіни» Сергій «Кузя» Кузьмінський

МУЗИКА: ДЕБЮТ

Оксана ГАЙДУК

Persona Grata

Persona Grata у повному складі

Коте Імедаїшвілі, Міхо Буадзе, Іло Джикія

Вони виробили власний музич ний стиль і показали гостре бажання бути кращими. Сама ж поява гурту Persona Grata викликала активнe обговорювання в українському шоу-бізнесі Я не люблю фальші ні в чому. Саме тому ми принципово не співаємо під фонограму. Люблю, коли в людини палають очі під час роботи — отже, це її улюблена справа, і вона робитиме її добре. Не виношу, коли жінки схожі на чоловіків — потрібно придивлятися, щоб угледіти жіночність. Мій настрій відображається у настрої залу. Я не можу сказати, що мене більше заворожує: коли люди танцюють під твої пісні, чи коли слухають, не відводячи очей. Надихає наш гурт кохання: по тому, яка пишеться пісня, — весела чи сумна, можна визначити, що відбувається у кожного з хлопців на сердцевому фронті. Мені завжди подобалася творчість Мусліма Магомаєва, Олексія Чумакова, Дато Худжадзе.

Склад нашого квінтету: я доміную в ролі аудитора, лідера і продюсера гурту. Іло Джикія — соліст та сологітарист. Іло композитор за освітою, викладав

класичну гітару, співав у Аджарському державному театрі опери та балету та в Аджарській державній капелі. Наш бас-гітарист Коте Імедаїшвілі — талановитий

звукорежисер, у Грузії мав власну студію звукозапису, працював з відомими артистами Грузії, Росії, інших країн. Міхо Буадзе — барабанщик, ми вважаємо

його нашим «стягом»: веселий, відкритий, його прикордонники вже впізнають одразу. Дмитро Чекмарьов, клавішник, — єдиний українець у групі. Маючи освіту

Національної музичної академії України вважається в нас професійно найосвіченішим. Persona Grata — гурт, який, власне, виник

завдяки тому, що став persona non grata в іншій країні. Іло, Коте та Міхо у 2006‑му році ще у складі попередньої групи приїхали з концертом до Москви.

В цей самий час спалахує конфлікт між Росією та Грузією, внаслідок якого заблоковано будьяке транспортне сполучення між державами. З Москви до Батумі вони

повернутися вже не змогли, і поїхали до Києва. Тут і лишилися. Пізніше наші шляхи перетнулися, потім ми познайомилися з Дмитром, — так і виникла Persona Grata.

Лідер та продюсер групи Саїд Гафаров

Другий фронтмен та соло-гітарист Іло Джикія

Музика — це улюблена справа, головне хобі, музика — це життя! Хороша музика — це приємна, душевна мелодія та осмислені слова. Вважаю себе гуманною людиною, яка зберегла людяність. Стиль виконання — поп, рок, фолк, етніка. Репертуар складають власні пісні, кавер-версії та обробки національної музики. Співаємо п’ятьма мовами, так що Persona Grata — поліглот . Усі хлопці пишуть музику та слова, кожен у своєму стилі, тож я можу сказати, що ми — універсальний гурт. «Тато» — так вони називають мене як продюсера. Перший альбом ми написали у співпраці з лідером гурту Dazzle Dreams Дмитром Ципердюком. Наразі він готується до виходу, чекайте. «Яскрава полоса неба» — це дорога в майбутнє. «В домі моєму» — цю пісню Іло написав багато років тому, в тяжкі часи, коли у Грузії тривалий час не було світла. У людей тоді була велика необхідність осяяти собі життя — у прямому та переносному значенні. Було б класно, якби всі вміли говорити багатьма мовами та грати на різних музичних інструментах. У Києві я живу. Це моє улюблене місто. Музичні пріоритети — все, крім тяжкого року. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА № 3 2013

Клавішник Дмитро Чекмарьов

Мені дуже імпонує пісня Миколи Носкова «На менше я не згоден». Захотів знову її послухати. Українська пісня — мелодія з глибини душі. Напевне, у минулому житті я був українцем. Музика має приносити певний дохід, але поки що цього не відбувається. Не співаю лише тоді, коли… сплю. . . . . . . . . . . . . . . . . . УК Фото: Валерій Решетняк, Валентин Кармінський 23

МУЗИКА: ІНТЕРВ’Ю

Остап БАНДУРКО

Вячеслав Чапайкін

СПІВАКИ.com — ідея з власним обличчям

виконавці — їм дуже складно пробити цю стіну, достукатися до слухача і показати себе! Звичайно, коли з’явився такий канал комунікації, як Інтернет — молодим виконавцям презентувати себе стало набагато легше. Упевнений, молодим виконавцям, які роблять якісну українську музику, необхідно допомагати. У тому числі й на державному рівні. Повинна бути розроблена програма підтримки україномовного контенту. Наприклад, така програма могла б містити норми, за якими на телебаченні виділявся би певний час для презентації молодих україномовних колективів.

Cпеціально для «УК» відомий аналітик вітчизняного шоу-бізнесу, PR-консультант і блогер Вячеслав Чапайкін розповів про нові можливості для молодих виконавців у сфері шоу-бізнесу та його роль в українській культурі Молода талановита виконавиця Ейва першою отримала запрошення до проекту СПІВАКИ.com

УК: Стан українського шоу-бізнесу нині погіршується: збільшилося засилля російських виконавців у телерадіопросторі, серед вітчизняних виконавців, представлених в інформаційному середовищі, лише п’ята частина — україномовні. Вважаєте, сайт допоможе виправити цю ситуацію?

Напевно, бо є відчуття гострої потреби збереження національного культурного здобутку, зокрема — у музиці. А ще я, як і переважна більшість культурного населення нашої країни, втомився від халтури, вульгарщини і непрофесійності, які нині панують у шоубізнесі. Я прагну змін у цій сфері! То ж намагаюся допомогти порадами, рекомендаціями, подеколи — критикою… Звичайно, розумію, що змінити ситуацію дуже не просто. Але я роблю свій посильний внесок і вірю, що він врешті-решт дасть свій позитивний результат.

Стартова сторінка сайта СПІВАКИ.com — соціальної мережі для справжніх українських виконавців

УК: Що необхідно для створення якісного музичного продукту і його популяризації?

Знаєте, я жалкую за першими роками Незалежності… Бо саме в той час українська пісня домінувала і розвивалася наша національна культура! Саме тоді голосно заявили про себе Олександр Пономарьов, Ірина Білик, Таїсія Повалій, Океан Ельзи, ВВ та інші… Співали вони всі, звичайно, українською мовою. І були вони абсолютно природними, рідними, автентичними, якщо хочете. Що ж бачимо нині? Співати

Сьогодні українці отримують безальтернативну порцію музичного сміття, і все через відсутність можливості вибору. Весь світ шоу-бізнесу пронизаний комерціалізацією. Якщо ти робиш якісний продукт, але він не є прибутковим — дорога до аудиторії тобі закрита. Тому й страждають молоді, але перспективні

СПІВАКИ.com — це місце для професіо‑ налів, які вважають, що фоногра‑ ма — це зло. Це місце для виконавців, котрі прагнуть бачити Україну неза‑ лежною європейською державою. Це місце для справжніх патріотів, які вірять, що саме вони є носіями української культури

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА № 3 2013

УК: Проект СПІВАКИ.com — черговий сайт для заманювання зірок шоу-бізнесу?

Переді мною не стоїть завдання приваблювати зірок шоу-бізнесу. Ті, хто вважатимуть за потрібне — самі долучаться до нашого проекту. Більше того — у нас будуть чіткі критерії щодо відбору учасників. УК: Чи виникне затребуваність цього сайта у пересічних громадян, як будете зацікавлювати їх?

українською — комерційно невигідно: в результаті українська мова у піснях щезає…. А пісня — це один із важливих елементів формування національної культури. Щодо якості у вітчизняному шоу-бізнесі. Назву два моменти: штампування вкрай примітивних за змістом та формою подачі музичних композицій та виконання їх під фонограму. Здається, переважна більшість сьогоднішніх музичних «творів» орієнтована на якихось недорозвинутих людей. Віршам нині мало хто приділяє увагу. Відеоряд — чим вульгарніше, тим крутіше.. А це, у свою чергу, впливає на формування особистості, на стиль спілкування молоді, на поведінку. УК: Сьогодні загалом складний час для україномовного контенту. Його ніби й не знищують, але й не захищають.

Я не кажу, що необхідно примушувати співати українською. У кожного є свій власний вибір, якою мовою співати. Але я переконаний, що необхідно створювати сприятливе середовище для розвитку власної мови, яка є головним носієм національної культури. УК: Розкажіть про проект СПІВАКИ.com, як можна буде потрапити до вашої спільноти?

СПІВАКИ.com — це місце для професіоналів, які вважають, що фонограма — це зло. Це місце для виконавців, котрі прагнуть бачити Україну незалежною європейською державою. Це місце для справжніх патріотів, які вірять, що саме вони є носіями української культури. Не хочеться, щоб СПІВАКИ.com перетворилися на «ще один сайт» без ідеї та власного обличчя. Ба більше — наш проект стимулюватиме молодих виконавців, зокрема — ми будемо просувати їх контент, будь-якими можливими засобами популяризувати їх музику. Звичайно, якщо вона буде відповідати вимогам нашої спільноти. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . УК Фото: Вячеслав Чапайкін 25

ЛІТЕРАТУРА

Сергій Воронцов

Метелики у пивниці Якщо ви колись знаходили пляшку із запискою від моряків, чий корабель потонув, а самі вони перебувають на безлюдному острові, то, очевидно, зможете зрозуміти, які складні почуття можуть охопити біля полиці краєзнавчого відділу бібліотеки. Послання провінційних поетів та прозаїків, без надії бути прочитаними, зібрані на таких полицях. Не дуже примітні, але начинені пристрастю, бажанням поділитися заповітним, подати звістку, достукатися… Ну чим не пляшки, що мандрують океанами?

ерша відмінність книг, які видаються у провінції, — більшість із них друкують для себе, з дивної пристрасті-любові до друкованого слова. Без надії на «розкрутку», успіх тощо. Але з мрією про славу. Цікаво, що, незважаючи на витратність такого захоплення, автори, як правило, — рецидивісти і видають по кілька книг. При тому рівень щирості зашкалює. Усі ці обставини, на мій погляд, привели до народження цікавого явища — яке, за аналогією з образотворчим мистецтвом, назвав би — український літературний «наїв». Йдеться про те, що частина провінційних авторів знаходиться поза літературним і культурним контекстом. І серед цих позаконтекстних, окрім карикатурних диваків, графоманів, є зовсім незвичайні постаті, книги яких мають своєрідну цінність. Йдеться не про художню цінність, а про цінність тексту загалом. У моєму хіт-параді таких авторів одне з головних місць посідає Іван Назарович Снігур. Перше, що варто повідомити про цю людину: він є знайомим великого митця Сергія Параджанова. Познайомилися вони, тому що мали однакову пристрасть до, так би мовити, сільського вінтажу. Попри такі знайомства, можна сміливо сказати, що Іван Назарович — це людина, яку не зіпсувала традиційна освіта, оскільки юність припала на воєнні роки, а у післявоєнні був змушений заробляти на жит26

І. Снігур, С. Параджанов, Р. Балаян (праворуч) у Чернівцях (кінець 80-х.)

Книги І. Снігура

тя. І він, безумовно, поза звичним культурним контек стом. Коло його читання дуже специфічне. З усього зрозуміло, що він читає переважно книги, які колекціонує. А це читанки, видання для народу початку 20 століття. Нині пан Снігур видав кілька абсолютно дивовижних книжок. Якщо спиратися на загальні критерії художності, побудови, структури, вони знаходяться поза критикою. Однак читання їх подекуди вражає. По-перше, це справді зібрання дивних історій та історійок провінційного життя, абсолютно не розгорнутих. Кожна з них може займати кілька рядків чи сторінку. Їх подекуди ніщо не пов’язує. Просто згадалося. Наведу одну з них: така собі історія невизнаного художника по‑українському. Відмінність вітчизняних історій такого ґатунку в тому, що наші митці і після смерті невідомі. Снігур розповідає про знайому художницю Ірму. Він згадав її тому, що вона була добра і в її квартирі стояв великий кактус, який вона привезла із Мексики. Кактус не має нічого спільного із сюжетом, але все, що вражає автора, потрапляє на сторінки. Виходять абсолютно гоголівські відступи, родзинка яких у тому, що вони нікуди не ведуть. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА № 3 2013

Отже, продовження історії: картини Ірми купував, переважно, лише один чоловік — знайомий нотаріус. Після того, як прийшла радянська влада (усе відбувається на Буковині), Ірма стає працівником художнього комбінату, її знають як непересічного майстра натюрмортів. Але якось художниці пропонують віддати частину своєї квартири працівниці, яка має в цьому потребу. Ірма не може погодитися, оскільки її квартира — своєрідне «родове гніздо» — все, що залишилося на пам’ять від родини і минулого життя. Для того, щоб перевиховати вперту художницю, її позбавляють роботи, замовлень тощо. Останні роки життя вона харчується тюлькою пряного засолу (хто пам’ятає, у ве-

Перша відмінність книг, які видаються у провінції, — більшість із них друкують для себе, з дивної пристрасті-любові до друкованого слова личезних металевих банках продавали свого часу у гастрономах), закінчується усе тим, що вона майже перестає рухатися через хворобу (відкладення солей). Уночі сусіди чують котячий вереск, коти Ірми починають вибивати вікна і вискакувати з квартири. Стурбовані сусіди заходять до художниці, викликають швидку, дають їй молока. Ірма цілує сусідам руки за цю чашку молока, її відвозять до психіатричної лікарні, куди її не приймають за відсутністю психічних відхилень, вона виходить з прийомного покою і вмирає на лавиці поряд. На ранок її знаходять. Головна

робота художниці — шикарний величезний натюрморт у центральному ресторані міста таємниче зникає із падінням радянської влади. Мій переказ не набагато коротший, аніж історія в книжці. Згадали Ірму і починають згадувати когось іншого, ніколи не повертаючись до неї знов. Такий потік не свідомості, а спогадів. Десятки доль. Те, що варто згадати. Чому, навіщо? Хтозна. Але варто. У такому ж руслі написані всі книги Снігура. Коли читаєш їх, то розумієш, що Гоголь зі своїми вже згаданими раптовими відступами, з деталями, які ніколи потім не з’являються, на кшталт знаменитого «а чи до їде цей віз до Москви чи не доїде?» (і все, про віз більше ніхто ніколи не згадає), абсолютно точно імітує таку манеру. Снігур, звісно, її не імітує. Він її носій. І він абсолютно серйозний, на відміну від Гоголя, який, звісно, підсміюється над нею. Ще одна оповідка, де Іван Снігур вирішив зайнятися краєзнавчими дослідженнями і збирає історії про рідне село. Серед важливих історій села та селян, наприклад, розповідь про те, як мельник повернув пані знайдений на лузі гаманець із грошима. Що, очевидно, так вразило селян, що згадують його та пані чи не сто років. Ось її закінчення: «Вона взяла паперову банкноту найбільшої вартості і подарувала йому. — Це тобі нагорода, за чесність, — промовила, усміхаючись. — Поки що йди на роботу, коли матимеш час, підеш на ярмарок, купиш собі добротний посторонок (міцний ремінь), а потім далеко в лісі знайдеш дерево і повішайся. Чоловік беріг банкноту. Коли ж одружився, з дружиною пішов на ярмарок і за неї купив корову з телям. На посторонок вже не вистачило. До кінця днів своїх не міг він розгадати, що мала на увазі пані, коли сміючись казала про посторонок». 27

КУЛЬТУРА ПАМЯ’ТІ: ОСОБИСТІСТЬ

2014 року Україна і світ вшановуватиме 200-річчя з дня народження Тараса Григоровича Шевченка. Шевченкіана, тобто усі видання творчої спадщини поета, а також зібрання творів літератури і мистецтва, пов’язаних з особистістю Кобзаря, неосяжна. Шевченкознавство також відзначається широким колом різних напрямів досліджень, серед яких історико-літературний, текстологічний, естетичний, філософський, мистецтвознавчий, і нараховує тисячі праць. Та на жаль, дотепер відсутня повна офіційна схема Шевченкового родоводу, у тому числі й відповідна її версія в інтернет-ресурсі. Про причини такої ситуації на сторінках «УК» розмірковує Деменко Борис Вадимович, доктор мистецтвознавства, професор, член Національної спілки композиторів України, а також пропонує нашій увазі власне дослідження однієї з гілок розлогого Шевченкового родоводу. У результаті проведеного аналізу автор з’ясував, що доводиться свояком онуку внучатого племінника Тараса Шевченка

Із Шевченкового роду Тарас Шевченко. 1859 р. Фото Івана Гудовського

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА № 3 2013

инулого року виповнилося століття, як внучатий племінник Поета Григорій Петрович Шевченко (1868–1941) видав у 1910–1912 рр. своїм коштом близько 160 особисто ним відзнятих унікальних листівок-фотографій під загальною назвою «Види й типи України». Деякі з таких листівок експоновано у книзі «В сім’ї вольній, новій» (Шевченківський збірник. — К.: «Радянський письменник», 1984), Національному музеї Тараса Шевченка в Києві, музеях, бібліотеках та приватних колекціях інших міст України й зарубіжжя. Як зазначають, «цінність фотографій виняткова: на витоці нашого століття Григорій Шевченко зафіксував ще не торкану цивілізацією землю Тараса. А знімав він під час тривалих мандрівок у поетових селах — у Моринцях, Кирилівці, Вільшаній, Будищі». Сьогодні ж фотографії Григорія Петровича можуть сприйматися як своєрідне, модернізоване технічними можливостями кінця ХІХ — початку ХХ ст., продовження грандіозної творчої ідеї «Живописної України» самого Тараса Григоровича Шевченка і всього Шевченкового роду. Власне, йдеться про збереження й увічнення унікальних, геосоціоіндивідуалізованих горизонтів і ландшафтів України в можливому обширі, глибині та наочної достовірності її історичного часопростору. І в цьому контексті не можна не враховувати дані ХХ — ХХІ ст., не висвітлені ще гілки Шевченкового родоводу, пов’язані з цим факти життя самого Тараса Григоровича, в різних джерелах представлені не завжди послідовно і точно. Приміром, на с. 312 згадуваного Шевченкового ювілейного видання 1984 р. наводяться сумнівні дати фотографування Поета, а саме: «На авантитулі: Тарас Шевченко. Фото кінця 1860‑го або початку 1861 року (фотограф невідомий)». У моєму архіві зберігається листівка видавництва «МИСТЕЦТВО» з тотожним фотозображенням. Напис на звороті: «Т. Г. Шевченко. Фото 1859 р. м. Київ… Тираж 200 000. Ціна 1 коп.» На підтримку видавництва, даних О. Кониського та інших публікацій (приміром, В. Кульової) зазначимо, що це один 31

КУЛЬТУРА ПАМ’ЯТІ: ШЕВЧЕНКОЗНАВСТВО

Саме на цьому тлі у 1920‑30‑х роках сформувалося наукове шевченкознавство, що почало говорити про Т. Шевченка передусім як про поета доби романтизму. Однак згодом, у часи догматичного соцреалізму, утвердилася думка про тотальну еволюцію митця до реалізму, його атеїзм, соціальний революціонізм, обстоювання інтересів найбідніших соціальних верств, зокрема наймитів, а також про ненависть до російського царизму, але в жодному разі не про критику Російської імперії з її антилюдяною системою кріпаччини, жорстокою солдатчиною й лицемірним російським православ’ям. Здавалося, саме в часи соціалізму велич Т. Шевченка сягнула апогею. Його твори хай із купюрами, але видавалися величезними накладами, його образ увічнювали в камені й на полотнах. Насправді ж відбулася велика підлість і брехня — поета з Божої ласки, борця за свободу окремої людини й цілих народів, одного з найдошкульніших сатириків, що не боявся показати світові нехристиянське єство таких «помазаників Божих», як російські монархи, перетворили на примітивного, плакатного борця з кріпацтвом і царатом, атеїста, що закликав до кривавої помсти.

Роксана ХАРЧУК

Про Тараса Шевченка в незалежній Україні

Відомо, що слово поета-пророка, як і сама його постать, відіграє особливу роль саме в переломні моменти буття нації. Тарас Шевченко — не виняток. У ХХ ст. він став символом як української революції 1917–1921рр., так і періоду проголошення та становлення незалежної України. Однак, незважаючи на символічний масштаб постаті Т. Шевченка, й досі наскрізною залишається дилема, коли, з одного боку, ми трактуємо поета як виразника прагнень нації (у період соціалізму — трудящих мас), з іншого — знаємо, що зрозуміти його може тільки освічена людина. Цей парадокс свідчить про те, що у багатьох випадках маємо усе‑таки справу зі спрощеним варіантом поезії Т. Шевченка, сконструйованим ідеологіями. Саме ідеології дали ужитковий, одновимірний, статичний образ поета, позбавлений глибини, з яким рішуче не погоджується чимало українців

роти культу Т. Шевченка в кожусі й шапці бунтувалося ще модерністичне покоління, яке групувалося довкола часопису «Українська хата», зокрема чільний його критик Микола Євшан, котрий міряв поета європейськими мірками. Боротьбу з культом спримітивізованого Т. Шевченка підхопив Михайль Семенко: «Я палю свій «Кобзар»!» і Микола Хвильовий у романі «Вальд шнепи». Євгена Маланюка також не влаштовувала ікона «батька Тараса», тобто розуміння його як поета селянського, мужицького. Однак у часи української революції шлях Тараса Шевченка від кобзаря до національного поета став очевидним. Розуміння Шевченка — національного пророка поширювалося передусім у Галичині, згодом в еміграції на противагу культу Шевченка-революціонера, пророка соціальної революції в радянській Україні. Частина українських літераторів не приймала обидва культи через публіцистичне потрактування в них творчості митця.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА № 3 2013

Тому закономірно, що вже на початку української незалежності з’явилася потреба не тільки у новому, а й у неспотвореному образі Т. Шевченка. Несподіване бачення поета і його творчості запропонував американський професор Григорій Грабович у книжці «Поет як міфотворець: Семантика символів у творчості Тараса Шевченка», що вийшла англійською мовою 1982 року, а в українському перекладі мала два видання — 1991 і 1998. Ця праця викликала зацікавлення широкого кола читачів не так через наукові новації — автор застосував поняття структурної антропології Клода Леві‑Строса й символічної Віктора Тернера, що були на той час в Україні невідомими, а передусім тому, що дослідник подав Шевченків поетичний світ як символічний, кодом до розшифрування якого слугує міф. Універсальність й абсолютизація міфу в системному прочитанні поезії Т. Шевченка призвела до того, що й історіософію поета Г. Грабович звів до міфу. Згодом цей дослідник видав також збірник есеїв «Шевченко, якого не знаємо» (2000), уперше впровадивши до українського літературознавства поняття символічної автобіографії, за якою постать поета-пророка моделюється суспільством. Праці гарвардського професора мають на меті сформувати поле для повноцінного наукового обговорення творчості Т. Шевченка без замовчування фактів і спрощення проблеми. Не останню роль у цьому відіграє також вимога ревізії усталених образів поета, а саме народницького й націоналістичного. Одначе першочергової критичної оцінки не меншою мірою потребує і соцреалістичний його варіант. У цьому плані вже чимало зроблено, передусім щодо розвінчання зв’язків і залежності українського поета від російських соціал‑демократів і несприйняття його поезії російською критикою, зокрема Віссаріоном Бєлінським. 37

КУЛЬТУРА ПАМ’ЯТІ: МОНОЛОГИ

Лариса ГОНЧАРЕНКО

Віднині «Українська культура» започатковує нову рубрику «Монологи». До уваги своїх читачів ми пропонуватимемо роздуми людей, слово яких має вагу. Темою цього номера є «Культура пам’яті». Навіть сумніву у нас не виникло, до кого звернутися по слово. Ця особистість — втілення високої моральності, чистоти помислу, незламності духу. Свої питання ми поставили авторитетному громадському діячеві з когорти шістдесятників, політв’язню радянського режиму, одному з учасників ініціативної групи «Першого грудня», українському письменнику, публіцисту, літературознавцю, поетові, перекладачеві, головному редактору газети «Наша віра», почесному президенту Українського ПЕН-клубу, доктору філософії Євгену Олександровичу Сверстюку Євген Сверстюк

Гідність є прикметою вільної людини «Я на гору круту, кам’яную Буду камінь важкий підіймать…» — писала Леся Українка уповні молодих сил. Мабуть, такий романтичний мотив з’являється у молодих у різні часи. Чи характерний такий зухвалий порив для молоді нашого часу? У теперішній атмосфері часу нема такого романтизму. А проте діти, виховані в умовах свободи, духовно здоровіші і сміливіші, просто ми не бачимо їхнього зросту за буденних обставин. Але врода відновлюється і дух оживає. Багатьох нищить отруйне довкілля. Багато потопає у віртуальних мережах, але здебільшого діти виростають здоровими і вільними. От тільки у нас немає тієї культури популяризації добрих прикладів. А на цьому тримається виховання. Телебачення любить кримінальну і спортивну хроніку, а не цікавиться проблемами духовного здоров’я у гущі народу. Попри усі негативні чинники соціально-психологічного та екологічного характеру, нинішня молодь не зазнає того руйнівного деформуючого впливу, яке старше покоління пам’ятає як ідейне перевиховання і як виховання манкуртів. У Павла Тичини, котрий у своїх партійних віршах допускав двозначності, є такі рядки: Нехай Європа кумкає, У нас одна лиш думка є: Одним одна турбація — Традицій підрізація. Колективізація.

Проблема національної гідності в Україні особливо важлива УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА № 3 2013

КУЛЬТУРА ПАМ’ЯТІ: ЮВІЛЕЇ

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Лариса ГОНЧАРЕНКО

Обираючи тему для цього номера «Української культури», ми розмірковували над тим, яким має бути наш новий слоган та його образ. Потрібен був універсальний символ і слова, що міститимуть зміст високий, багатозначний, однак зрозумілий кожному. Ми знайшли потрібні слова, образ та необхідний зміст. Це Дерево життя з його вічним сакральним: зв’язок часів і поколінь, пам’ять, відповідальність за майбутнє, єдність. Початок цього року був багатий на ювілеї відомих особистостей. Та саме у березневому номері «УК», у переддень Всесвітнього дня поезії — 21 березня — ми хочемо згадати трьох поетів, творчість та доля яких допоможе донести ідею нашого слогана та його образу

Микола ВЕРБИЦЬКИЙ-АНТІОХ (1843-1909) 170 років минуло цієї зими з дня народження автора перших рядків нашого Гімну

А далі писали вже разом… Чубинський, вслухавшись у виконання присутніми сербськими побратимами їхнього гімну, склав безсмертні рядки: Душу й тіло ми положим за нашу свободу І докажем, що ми, браття, козацького роду…

ukrainians-world.org.ua

лютого 1843 року у Чернігові, у старовинній дворянській родині старшого секретаря губернської управи Андрія Івановича Вербицького-Антіоха народився майбутній український письменник, громадський діяч, педагог Микола Андрійович Вербицький. З дитинства йому, талановитому, здібному до наук, пророкували славу й успіх. Але доля Вербицькому була призначена нелегка, він і сам її не раз випробовував. 1851 року з Орловського заслання до Чернігова приїхав етнограф Опанас Маркович. Саме тоді, захопившись поезією, заслухавшись Опанасовими казками, у 10 років маленький Коля почав писати вірші українською, котрі збурили подальші події — переїзд і переведення до Полтавської гімназії. Тут Микола подружився з Михайлом Старицьким та його братом Миколою Лисенком. А потім був Київський університет св. Володимира, дружба з Йосипом і Тадеєм Рильськими, Павлом Житецьким й Олександром Стояновим, створення разом газети «Помойниця», де вони гостро висміювали всіх і вся. Щоби «охолодити» юного сатирика, батькові Миколи настійливо рекомендують перевести сина до Петербурзького університету. То був Петербург 1860‑го. Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш та його вечори в «Основі», Опанас Маркович, нові друзі-земляки Іван Рашевський і Павло Чубинський, російський поет Яків Полонський… А потім — 1861 — похорон Шевченка. Панахида по поляках, які загинули при придушенні Варшавського повстання. Мазурка Домбровського «Єще Польська не згінела…». Слід ство з приводу того гімну. Закриття університету.

Микола повертається до Києва. Разом iз Рильськими та Антоновичем вступає у київську «Громаду». Саме Антоновичу належить ідея, що необхідна пісня, яка, після смерті Шевченка зможе допомогти подолати зневіру та занепад. Восени 1862 року, коли Микола Вербицький мав повернутися до Петербурга, на прощальній вечірці з цієї нагоди вони, як завжди, співали. Чубинський згадав про похорон Шевченка, брати Рильські заспівали «Єще польська…», Вербицький акомпанував. Коли брати завершили, почав тихенько наспівувати переклад. Чубинський запропонував йому не перекладати польський гімн, а під ту мазурку скласти свої, українські вірші. Микола заспівав: Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля, Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля…

Музику до віршів пізніше написав отець Михайло (Вербицький), знаний композитор свого часу. У 1865 році Гімн уперше був надрукований з нотами. Миколу за ту пісню виключили з Петербурзького університету, братів Рильських — з Київського. І він, і вони відреклися від дворянства, їх наслідувала більша частина студентів з київської «Громади». Учителював, писав уїдливі, викривальні байки, вірші, казки, оповідання, повісті, не терпів брехні, закликав бунтувати проти несправедливості, аж поки не заслали в Рязань. Потім перевели до Орла. На чужині Микола Вербицький провів 30 років, працюючи педагогом. Повернувся в Україну 1901 року старим, напівсліпим, немічним. Та це не завадило йому й далі провадити активну громадську діяльність. Помер 1909‑го. Поховали у склепі Голіциних, поряд з біломармуровим хрестом Опанаса Марковича, а згодом поруч них ліг і Коцюбинський. Отака доля і така особистість. Ніколи не були надруковані ні збірки віршів Вербицького, ні його спогади про дружбу з Шевченком, Забілою, Марковичем, Глєбовим. Та завжди, чуючи величні акорди нашого Гімну ми пам’ятатимемо, що одним з його авторів є Микола Андрійович Вербицький. За матеріалами Володимира Сиротенка (Вербицького) УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА № 3 2013

Пам’ятаємо, звідки ми

КУЛЬТУРА ПАМ’ЯТІ: ЮВІЛЕЇ

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Наталя ЗАБІЛА (1903-1985)

5 березня 2013 року виповнилося 110 років з дня народження дитячої письменниці Наталі Львівни Забіли Марина Дмитрівна

Казка про веселого метелика (Уривок)

У Марини Дмитрівни стільки всяких справ. Без Марини Дмитрівни хто б отак прибрав? Хто так гарно ліжечко ковдрою заслав? Хто старанно віником скрізь позамітав, витер пил ганчіркою з столу та вікна? Все Марина Дмитрівна, все вона сама!

На таку сімеєчку наварить обід — із такою справою жартувать не слід! Ось вже наготована зелень до борщу. Борщику наварено дітям досхочу. Ще Марина Дмитрівна й пиріжки пече: збоку тільки глянути — слинка потече! Та Марина Дмитрівна неабияка: кращого не знайдете ви будівника. Що вже набудовано фабрик та домів! Крім Марини Дмитрівни, хто б отак зумів? А коли увечері діти ляжуть спать, тут Марині Дмитрівні треба й почитать Сяде, перегортує отакі книжки! Довго роздивляється Різні малюнки. Що в книжках написано 46

shitailiki.ru

У Марини Дмитрівни п’ятеро дітей та ще з ранку раннього тисячі гостей. З кожним поздоровкайся, Зручно посади, дай тому цукерочку, другому води, той гуляти проситься, той упав з стільця… У Марини Дмитрівни діла — без кінця!

Була весна. Про сніг колишній Давно забули ліс і сад. Стояли яблуні та вишні у квітах з голови до п’ят. Все оживало, все раділо в зеленім лісі і садку. І кожен сам знаходив діло собі під силу й до смаку.

і про що там річ — Все б їй знать хотілося! Та надходить ніч. От і сон з дрімотою до кімнати йдуть і Марину Дмитрівну спатоньки кладуть. Ну, хіба ж не стомиться кожен чоловік? А Марині Дмитрівні тільки п’ятий рік… От вона умилася, в ліжечко лягла. От і спить Мариночка, дівчинка мала. Дві білки На гілці білка сердиться І другу проганя: — Не смій до мене дертися, Бо ця сосна моя! Я тут з початку осені Збираю урожай, Тікай з моєї сосонки, Мені не заважай! Ой, білко, як не соромно! Сваритися облиш. Стрибати вниз і вгору вам удвох ще веселіш. А потім ви поскачете до другої сосни. І шишок, ось побачите, вам стане до весни!

ворянказа походженням.Педагог за покликанням. Письменниця, поетка, драматург, перекладачка, публіцистка, а найголовніше — вроджена казкарка за талантом. Коріння старовинного українського дворянського роду, з котрого походив батько Наталі Забіли, допомогло їй втримати той баланс між необхідністю писати на вимогу часу та великим поетичним чуттям. Глибока людська порядність, любов до дітей, знання психології малят, уміння просто і невимушено розмовляти з ними, писати зрозуміло і цікаво, лірично і дотепно, подавати їм потрібну інформацію та виховувати найкращі якості дозволяють письменниці залишатися актуальною й нині. Нестримна казкарська фантазія, витоки котрої у невичерпній скарбниці української народної творчості, надає відомим фольклорним сюжетам в поданні авторки нових барв, акцентів, що відповідають світосприйняттю дітей. Та найголовніше, що твори Наталі Забіли випромінюють материнську любов. Світлу, теплу, турботливу, дбайливу, затишну, розумну і таку необхідну. Усе справді починається з дитинства — з перших кроків усвідомлення себе та розуміння світу. «А коли діти запитують у матері про щось дуже складне, вона завжди відшукає такі слова, які б зрозуміло розповіли їм, пояснили найскладніші, найважливіші речі: чому треба любити Батьківщину, свою родину, допомагати слабшим, шанувати старших, берегти рідну природу, бути чесним, справедливим, працьовитим» (О. Яремійчук.) УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА № 3 2013

Пам’ятаємо, звідки ми Розуміємо, хто ми

КУЛЬТУРА ПАМ’ЯТІ: ЮВІЛЕЇ

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Василь СТУС (1938-1985)

У січні 2013 року Василеві Семеновичу Стусу могло би виповнитися лише 75 років. Вік дієвої мудрості та непорушної переконаності. Та загинув поет у 47

ародитися 6 січня — у Святий вечір — це випадковість? Чи долею йому було вже визначено місію? Своїм життям та творчістю Поет показав, що це була Дорога. Він упевнено знав, куди іти. Не треба зайвих слів, бо є слово Стуса і тих, хто знав його особисто.

Зі збірки «

library.kr.ua

Верстаю шлях — по вимерлій пустелі, де мертвому мені нема життя, за обріями спогаду — оселі ті, до котрих немає вороття. А все ж — бреду, з нізвідки до нікуди, а все ще сподіваюся, що там, де кубляться згвалтовані іуди, мале є місце і моїм братам. Побачити б хоч назирці, впівока і закропити спраглий погляд свій. Зміїться путь — вся тьмяна, вся глибока, і хоч сказися, хоч збожеволій. Бо вже не я — лише жива жарина горить в мені. Лиш нею я живу. То пропікає душу Україна — та, за котрою погляд марно рву. Та є вона — за міражів товщею, там, крізь синь-кригу світиться вона — моєю тугою, моєю маячнею сумно-весела, весело‑сумна. Тож дай мені — дійти і не зотліти, дійти — і не зотліти — дай мені! Дозволь мені, мій вечоровий світе, упасти зерням в рідній борозні.

...кращі мої брати і сестри мусять іти за колючі горожі, дбаючи постійно про власну чистоту — задля чистої справи порятунку рідного народу...

«Дорогі братове!

…за мною — мій скривджений, згань блений, застрашений, здеморалізований народ. Бо саме духовно-національне існування мого народу сьогодні під загрозою. Судових звинувачень

Побачити б хоч назирці, впівока і закропити спраглий погляд свій. Зміїться путь — вся тьмяна, вся глибока, і хоч сказися, хоч збожеволій. Бо вже не я — лише жива жарина горить в мені. Лиш нею я живу. То пропіка є душу Україна — та, за котрою погляд марно рву. 48

я не прийматиму, навпаки — я буду звинувачувати своїх суддів. Через голови суддів і багнети вартових я звинувачуватиму тих, хто організував на Україні методичне знищення інтелігенції, хто організував голод 1933 р. на Україні, завдавши моєму народові непоправної шкоди. Репресії 1961, 1965, 1967, 1972, 1977рр. стоять уводноряд із сфальсифікованими процесами на Україні 20‑30 рр. Щоб запобігти нівеляції українського народу, треба офірувати кращих його синів. Інших пожертв Бог не визнає. І кращі мої брати і сестри мусять іти за колючі горожі, дбаючи постійно про власну чистоту — задля чистої справи порятунку рідного народу. Я пишаюся тим, що доля подала мені знак — я сміливо йду за її покликом. Бо хочу бути гідним того народу рідного, який народиться завтра, скинувши з себе ганьбу вікового нидіння. І в тому народові я здобуду безсмертя! Хай це буде моїм останнім словом. Василь Стус 30 липня 1978 р.» «Нині поет стає як репрезентант своєї нації, бо має на це вистраждане право. І він простягає, як естафету, свою зброю, якою захищає гідність і честь. Поле бою — не між двома таборами. Воно пролягає в серці, в душі кожного. З доброю усмішкою, на суворому лиці високий поет передає нам свою естафету-заповіт: Опановуйте, оживляйте духом простір! Витворюйте поле боротьби за життя. За гідне життя». Євген Сверстюк. З есею «Постать Стуса за плином часу»

..........

УК

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА № 3 2013

Пам’ятаємо, звідки ми Розуміємо, хто ми Знаємо, куди йдемо

КУЛЬТУРА ПАМ’ЯТІ: ЛІТЕРАТУРА

Лілія Шутяк

Культурна «мапа» ХХ століття по-українському

Доктор мистецтвознавства, публіцист Вадим Скуратівський

У вітчизняній літературі Оксана Забужко належить до тих авторок, яких критики сміливо ставлять поруч із Лесею Українкою, Ольгою Кобилянською, Марко Вовчок та ін. Її голос має важливе значення для цілого покоління українців, спраглих культурних орієнтирів. Ось чому кожна книжка цієї письменниці сприймається громадськістю з неабияким захватом, а мистецька акція за її участю має широкий резонанс

хожу картину присутні спостерігали у Домі освіти та культури «Майстер клас», де відбулася презентація нової книжки есеїстики Оксани Забужко «З мапи книг і людей». Видання здійснене Міжнародною літературною корпорацією MERIDIAN CZERNOWITZ. У книзі авторка розповідає про міста, в яких бувала, людей, з якими зустрічалась і твори, які читала. Усі тек сти вміщено у чотири розділи — «Читати», «Писати», «Бачити», «Жити». Вони писалися протягом 1999‑2012 років. Читачеві припаде до смаку поліжанровий вміст книжки. Тут є й авторські колонки, і блоги, і передмови до різних видань. «Робота над книгою — власне підготовка її до друку, — згадує відповідальний редактор «Мапи», директор Міжнародної літературної корпорації MERIDIAN CZERNOWITZ Ірина Вікирчак, — була схожа на збирання колекції з портретів людей, книжок, фільмів. Відбір цих образів здійснила власноруч Оксана Забужко із цілої низки есе, перед- та післямов, написаних нею протягом останніх дванадцяти років. Деякі тексти писалися спеціально до книжки влітку 2012 року — щоб таки доповнити «колекцію», яку натхненник концепції книги Генрі Міллер мріяв розмістити у «просторому будинку з голими стінами». Забужко розмістила свою галерею у тек-

Засновник фестивалю «Meridian Czernowitz» Святослав Померанцев

стовому вигляді на 376 сторінках». Як зауважує у вступному слові до «Мапи» сама авторка, головна лірична тема, на яку вона несвідомо переводила мову раз у раз, де тільки була змога, — «оті самі, за Г. Міллером, «незглибимі пережиття», котрі виникають на перехресті текстів (у широкому сенсі) і людських доль, найцікавіша річ на світі для homo verbalis».

Письменниця Оксана Забужко

ЗМІ на презентації книги Оксани Забужко

Люди, чиї портрети тут зібрано, представляють акурат три покоління української інтеліґенції — вважати, ціле XX століття На «Мапі» Оксани Забужко позначено життєві історії Леоніда Плюща, Юрія Покальчука і Соломії Павличко, фільми Ларса фон Трієра, Андрія Тарковського та Олександра Довженка. Тут є «книги — чужі (часів дитинства й юности), книги власні та «некниги» — тек сти, створені засобами інших, «візуальніших» од літератури мистецтв (театру, кіно, телебачення)». Авторка хвилююче розповідає про Чорнобиль, колективізацію, Першу та Другу світові війни, українські реалії та радянський спадок. Одним із центральних є есе «Катерина: філософія мовчазного бунту, або конспект до ненаписаної біографії» про творчу долю української художниці, майстрині народного декоративного живопису Катерини Білокур. Інший текст — «Повернення до Ґрацу» — це ніжна, сповнена емоцій «історія про долю і вибір», що при-

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА № 3 2013

Журналіст, ведучий програми «Документ» Юрій Макаров

Одна з провідних дослідниць української літератури ХХ століття Віра Агеєва

паде до смаку тим, хто вірить у неминучу циклічність життя. У коротенькому есе «Цюрих: поминки по «Уллісові» Забужко, розчарована тим, що молоде покоління вже не пам’ятає Джойса, підсумовує: «XX століття, з усіма його літературними баталіями, вже здано в архів… для нових поколінь — хоч цюрихців, хоч киян… «Улліс», цей ґрандіозний пам’ятник геніальним амбіціям великого таланту, в кращому разі, стоятиме вряд із яким небудь «Беовулфом» чи «Романом про Троянду», — книгами, про існування яких годиться знати, але яких ніхто вже не читає». «З мапи книг і людей» є, певною мірою, своєрідним нагадуванням про видатних постатей минулого століття. «Люди, чиї портрети тут зібрано (і кого я мала й маю високу честь називати своїми друзями), — міркує Оксана Забужко, — представляють акурат три покоління 51

КУЛЬТУРА ПАМ’ЯТІ: РОЗМОВА

Оксана ГАЙДУК

Сестри Тельнюк:

Ми не боїмося іншомовного слухача. Ми його любимо і чекаємо як на певну інтригу Відомий вокальний дует заслужених артисток України Лесі та Галі Тельнюк продовжує експериментувати з музичними стилями, виступати проти псевдокультур, які нам намагаються прищепити, і прагнуть до того, щоб про українську культуру почули в усьому світі

УК: Кожна нова програма «Сестер Тельнюк» — це певний експеримент у культурному просторі. Який імпульс Ви закладаєте у свою творчість, використовуючи щоразу інший стиль? Галя Тельнюк: Cправді, так виглядає, ніби кожна

наша програма просочена новим експериментом: вона наче змінює обличчя, хоча образ, суть залишаються тими ж. Змінюється час, змінюються наші смаки, уподобання й літературні вподобання. Є такі моменти в житті, які змінюють нас і вони відображаються в музиці. Перші кроки діяльності «Сестер Тельнюк» — це вірші раннього Павла Тичини, трохи згодом — поезія Лесі Українки, яка була нам настільки близькою й рідною, що ми сприймали її наче родичку. Перед такою літературою у нас зовсім не було страху. Вона входила в наше життя легкою, вільною ходою. Зі сторони, можливо, така зміна стилів виглядає як експеримент, але для нас — це нормальний плин життя. Леся Тельнюк: Експерементальним може виглядати новий «одяг» аранжувань, новий підхід до тексту, музичне спрямування. Усе це, насамперед, обумовлене віршами й концептуальним стилем, від яких залежатиме вигляд кожного наступного нашого альбому. А далі йде підбір образів і решти, що складає культурно-мистецьке уявлення про наш продукт.

УК: Сьогодні українську культуру сприймають й розуміють дуже поляризовано. Багато хто розділяє: є культура і є мистецтво. Інші голосно заявляють — потрібен культурний прорив, українська культура зовсім не сучасна. Що про українську культуру скажуть «Сестри Тельнюк»? 58

Леся: Про людей, які вважають, що не існує українсь-

кої культури, можна сказати, що не існують вони. Це сліпе невміння бачити навколо себе, ненамагання розплющити очі і дивитися, звернути увагу на те, що відбувається в Україні, у світі. Галя: Це збайдужіння й неприйняття, невміння висловити свою думку. А позиція нейтралітету — це позиція пасивна, дуже негативна і фактично вона працює на знищення індивідуальності. Якщо людина сприймає культуру лише як телевізійний продукт, тоді її дійсно не існує. Потрібно навчитися розрізняти поняття культури й медіа інформації, яка виступає замінником культури і поняття мистецтва. Звичайно, молоде покоління намагається мислити інакше, намагається знайти щось нове і вижити, воно не хоче злитися з тим натовпом, на який сьогодні ми, власне, всі перетворюємося. Культура є. Якщо ми — справді дер жава, народ, то обов’язково повинні мати певний культурний рівень і намагатися йому відповідати. Леся: Культура нагадує дитину, яку замкнули в кімнаті і не хочуть випускати. Тим часом гості щось святкують гучно, а дитина нехай сидить у цьому кутку тихо й не показується. Така ситуація створена не людьми, які намагаються щось зробити, а обставинами й тими, хто не хоче, щоб ця культура була. Людьми, яким вона бридка за своєю суттю. Галя: Якщо говорити про національне обличчя, у багатьох чомусь виникають асоціації з гопаком УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА № 3 2013

СТУДІЇ

Оксана ЩУР

Феміністичний дискурс української культури Цим матеріалом починаємо співпрацю з Національним університетом «Києво-Могилянська академія». Оксана Щур, аспірантка кафедри літератури, з легкої і красивої руки публікує нарис феміністичного дискурсу української культури

Олександра Колонтай

Марко Вовчок

Жорж Санд

Наталя Кобринська

Олена Пчілка

Леся Українка

Уляна Кравченко

Анна Павлик

Ольга Кобилянська

Олена Теліга

Олена Кульчицька

Наталя Забіла

Оксана Іваненко

Наталя Ужвій

Ірина Стешенко

Ліна Костенко

Ірина Вільде

Кіра Муратова

Алла Горська

Людмила Семикіна

Галина Севрук

Емма Андієвська

Віра Вовк

Патриція Килина

Марія Ревакович

Соломія Павличко

Віра Агеєва

Оксана Кісь

Оксана Забужко

а початку березня українські громадяни згадують про те, що цьогоріч знову слід визначатися: святкуємо чи ігноруємо «день імені Клари Цеткін». Більшість влаштовує корпоративи, дарує слабкій половині офісу тюльпани та цукерки і насолоджується державним вихідним. «Просунуті» роблять вигляд, що одноденний тріумф патріархату (чоловік контролює ситуацію, жінка нарешті почувається ніжною і тендітною — тобто жіночною) їх жодним чином не стосується; втім, насолоджуватися вихідним це анітрохи не заважає. Враження: якби не оплачуваний вихідний, ажіотажу було б значно менше. Поміж тим, в усьому світі 8 березня — це аж ніяк не день, коли чоловіки фальшиво наголошують на жіночій слабкості і намагаються раз на рік зготувати салат. Це насамперед Міжнародний день боротьби за права жінок, започаткований з метою регулярного привернення уваги громадськості до гендерної проблеми. Таку пропозицію внесла Клара Цеткін у 1910 році, через рік після того, як американські соціалісти уперше в світі почали відзначати національний День жінок. А впровадженню офіційного свята у радянській Росії завдячуємо Олександрі Колонтай, яка порядною господинею точно ніколи не була. Тому те, що 8 Березня на пострадянській території є днем вшанування ніжної Берегині, означає лише програш у боротьбі за гендерну рівність. В українській культурі, якщо придивитися, постійно присутня традиція творчої реалізації жінок. Жінка — не тільки муза, але й рівноправний партнер або й незгірша за чоловіка авторка. Така роль робить її феміністкою за суттю, незважаючи на те, чи декларує вона Клара Цеткін такі погляди. Тож є підстави говорити про феміністичний дискурс української культури, який тривав поряд із занепадом або спалахами суспільного руху за права жінок. Першу масову хвилю жіночої творчості спостерігаємо у ХІХ сторіччі з появою численних літературних часописів: жінка може займатися творчою надомною роботою — письмом, перекладами, редагуванням — і так заробляти невеликі власні кошти. На відміну від співу чи театральної гри, це пристойно в очах суспільства. Найвідомішою українською письменницею цього періоду є Марко Вовчок, авторка відомих творів із народного побуту. Її порівнювали із француженкою Жорж Санд через бурхливе особисте життя. Марко Вовчок сама обирала, з ким заводити численні романи. В нетипову красуню були закохані Пантелеймон Куліш, Тургенєв, друг її сина Писарєв… Втім, активісткою жіночого руху Марія Вілінська не стала: вона лише обстоювала вільний вибір способу життя для кожного — можливість фінансової самостійності незаміжніх дівчат, права кріпачок на любов і родинне щастя. У 1870‑х роках на Наддніпрянщині та Західній Україні активізується жіночий рух. Його метою є не лише боротьба за рівні права для обох статей, але й просвітництво: жінка повинна знати про свої можливості. Інструментом стає насамперед література: саме з допомогою друкованого слова найпростіше зворушити душу читача, зобразити різноманітні ситуації, вплинути на переконання. Емансипанткам активно допомагає Іван Франко: редагує твори, організовує публікації, «Перший вінок» став предтечею великої кількості часописів, які залучає до гострих розмов на політичну та суспільну тематику. Альманах жіночої творчості «Перший вінок» впорядковували та видавали жін(1887) демонструє наявність плеяди україномовних ки. Найвідоміший із них — колоавторок прози, поезії, публіцистики, серед яких Намийська «Жіноча доля», де друкуваталя Кобринська, Олена Пчілка, Леся Українка, Уляна лися статті на суспільну тематику, Кравченко, Анна Павлик та інші. Усі зазначені — акновини, корисні поради з домовод тивні феміністки. Кожна із них доклалася до розробства і педагогіки, відповіді на листи ки проблематики жіночого відчуття світу, проблеми в редакцію, а також літературні твори початківців та визнаних авторок. самореалізації, боротьби за права і свободу. 62

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА № 3 2013

Театр

Катерина Кот

Українська п’єса може дати новий імпульс європейському театру Одного вечора редакція «УК» потрапила на цікаву подію, і була так приємно вражена словами німецьких та австрійських театралів і дипломатів про рівень української драматургії, що вирішила донести світле почуття гордості за свою країну (на жаль, не таке буденне — і тому особливо цінне) дорогим читачам, а також привітати українську театральну спільноту з професійним святом. Висока оцінка європейських колег здається нам гідним подарунком Отже, приєднуємося до святкування міжнародного Дня театру і спілкуємося з директором Державного театру Карлсруе Петером Шпулером, що оцінював українських драматургів як член журі конкурсу «Говорити про кордони» та колега-драматург і режисер

сновидінь і марень: коли, наприклад, камені на бруківці Майдану раптом починають говорити про польоти… Це була одна з причин, чому ми обрали саме цю п’єсу — тому що вона може дати новий імпульс для європейського театру. Не пригадую, щоб така дивна суміш зу стрічалася мені раніше…

УК: Що Вас найбільше зацікавило у творах українських драматургів?

Більшість учасників конкурсу «Говорити про кордони» у своїх п’єсах переймаються політичними і соціальними питаннями. У мене було відчуття, що українські драматурги щиро стурбовані, яким чином наше суспільство можна змінювати на краще.

УК: Чи могли б Ви окреслити шлях для українських драматургів: куди їм іти, як, і чому було б добре туди потрапити?

Близько двох третин учасників із 50 конкурсантів я б назвав професійними драматургами. Це досить багато як для конкурсу, у якому могли брати участь усі бажаючі. З них близько 10‑15 розповіли свої історії дійсно неповторно — і це було чудово, — що також є досить високим показником у порівнянні з іншими конкурсами, де я був членом журі. Окрім того, мені дуже сподобалася згадувана вище соціальна спрямованість: автори намагалися створити реальних людей, а не абстрактні ідеї.

Петер Шпулер

П’єси були реалістичними, а не ідеологічними. А місцями вони зацікавлювали формальними авторськими знахідками — як у п’єсі-переможці, де класична комедія діалогів міксується із політичними темами і відступами на території

Українські драматурги мають мужність говорити про речі, які потрібно змінювати, й одночасно писати про людину як живе творіння, а не про ідеологію УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА № 3 2013

Йохен Кленк

УК: Опишіть рівень української драми в контексті європейської драми і театру, а також у порівнянні з іншими країнами, що брали участь у конкурсі «Говорити про кордони», будь ласка.

Гадаю, їм слід продовжувати шлях, який уже прослідковується в конкурсних п’єсах: мати мужність вказувати на речі у суспільстві, які мають бути змінені, і одночасно писати про людину як живе творіння, а не про ідеологію. Цікавитися, про що люди говорять і як вони діють, шукати причини і бути відповідальними за людство і суспільство. УК: Чи святкуєте Ви День театру? Розкажіть про цей день, будь ласка.

Так, ми святкуємо День театру. Зазвичай ми запрошуємо наших глядачів на спеціальні події, навмисне підготовлені міжнародними театральними організаціями до Дня театру. Та усього не показати за один день. Тому для нас кожен день — це день театру. Театр має важливу місію — рефлексувати наше суспільство, показувати, як людині діяти, які рішення приймати у складних ситуаціях. Як це вже було в античному театрі Греції, де вистави навчали, як люди могли б жити разом. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . УК 67

ФОТОГРАФІЯ

Художник Володимир Юрчишин. Шевченківський лауреат

Емоції

Христина ДРОГОМИРЕЦЬКА

книгу і не тільки підтримав, але вже навіть виконав свою частину роботи — написав збірку поезій. Залишилось тільки художньо оформити цей творчий тандем: світлини і поезії — у нове творіння — книгу. Та й взагалі, за 45 років праці у газетах та журналах, мистецьких видавництвах чимало створено мною. І все моє творче надбання за 45 років праці Національна академія наук України вирішила видати окремим виданням у вигляді біобібліографії. Над цією вагомою книгою працює і готує до друку Львівська національна наукова бібліотека України імені В. Стефаника. Також готується велика книга спогадів «Митець національної світлини». Особливе моє захоплення — Львів. Бачу це місто щоразу неповторним, око фотомитця охоплює кожен його куточок. Це взагалі невичерпна тема у моїй творчості.

Василь Пилип’юк:

Фотографія — це моє життя

У спорті та в житті рекорди ставлять, аби їх долати. Для фотомитця Василя Пилип’юка 100 власних фотоальбомів — наразі мрія, а не рекорд. Чи досягне він цього рубежу та наскільки з часом його перевершить — невідомо, адже в активі фотомитця нині 86 фотоальбомів, та працює він, не покладаючи ані рук, ані фотоапарата. Про те, як у житті добиватися поставленої мети та чому фотографія — поезія, ми дізналися під час розмови з відомим українським фотохудожником

УК: Василю Васильовичу, чим для Вас є фотографія?

Для мене фотографія — це високопрофесійна робота. Хобі вона для тих, хто займається нею рік чи два. Ремесло — для тих, хто стоїть із триногою і знімає весілля, похорони, уродини тощо. Фотографія для мене — творчість, з дев’яти років і донині — моє життя, те, що я люблю, чим живу. Без фото я жодного дня, години, тижня, місяця, року не проживу.

УК: Завдяки роботі над відомим альбомом у трьох томах «Це моя Україна» Ви об’їздили всю нашу країну. Що найбільше сподобалося?

УК: Над чим Ви зараз працюєте?

Зазвичай, завжди складаю план роботи на рік. Серед тем цьогорічних творчих задумів — панорами Львівщини, скульптура Львова, окремо — «сім чудес» Львова, біобібліографія, І. Лубкович, спільно з Дмитром Павличком — коні та інші. Це — виплекані, виношені довгими роками теми. От наприклад, коні. Я страшенно їх люблю. І ця тема у мене визрівала вже давно, а тут ще й Дмитро Павличко підтримав ідею видати УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА № 3 2013

За все життя я побував у 101 країні, але наймилішою мені завжди була моя Україна. Та тільки тепер, завдяки цьому проекту я побачив, яка вона насправді. Немає такої області, де б я не був і де б не працював. Та й загалом видання книг «Це моя Україна» — грандіозний проект. До них увійшли фотографії всіх національних природних парків, заповідників — від Закарпаття до Гомільшанських лісів на Харківщині. За 6 місяців підготовки альбомів та фотографування я об’їздив 11 тис. км, побував в усіх національних парках та заповідниках України. УК: Як виникла ідея проведення Першого міжнародного салону художньої фотографії «Світло і Тінь — 2009»?

Салон — це мрія всіх фотохудожників. Займаючись його організацією, я був щасливий, коли після дворіч-

ного листування з FIAP (Міжнародна федерація фотомистецтва) отримав сертифікат-дозвіл на проведення салону у моїй галереї. Ми отримали близько 4 тис. робіт із 39 країн. Як для першого салону — це великий успіх, оскільки, як правило, на перший такий захід зголошуються учасники максимум із 15‑19 країн. По закінченню ми зробили чудовий каталог, який фа хівці оцінили на найвищий бал. Ми вже замислюємося над проведенням другого такого заходу. УК: Хто допомагає Вам у творчій роботі?

Щодень мені допомагають Борис Великголова — художник, з яким я працюю з 1991 року, Андрій Лотоцький — технічний редактор, художник, дизайнер, Дарія Михалюк, Анастасія Кобилецька. Та найбільший помічник — син Володимир. Моя команда знає, що потрібно все вчасно зробити і з великою відповідальністю, адже створений альбом — як новонароджене дитя. УК: Як Ви гадаєте, на якому щаблі у світі українська фотографія?

Однозначно на найвищому. У своїй книзі «Українська художня фотографія. Етапи становлення та мистецькі засади розвитку» я стверджую: коли репортажне фото переростає у твір фотомистецтва, то це високохудожня робота, яку можна виставляти у будь-яких салонах світу. А в Україні фотомитці, які роблять такі роботи — є. Зокрема, маю на увазі таких фотохудожників, як Володимир Дубас, Микола Тинкалюк, Олег Огородник. Це львівські майстри, які мають свій самобутній почерк, оригінальне мислення та цінять свій талант. УК: Чи є серед плеяди молодих фотохудожників талановиті автори?

Звичайно, є. Мені імпонує, що в моїй галереї збираються фотографи зі студії «13 кадр». Це молоді люди, які 69

АРТ

Ольга Триколенко, Софія Триколенко

Космічні пекторалі Васильєвих Про це неможливо писати звичайною мовою, як немає палітри, якою можна було б написати такі твори. «Палітра» майстрів візуального мистецтва Віталія та Олени Васильєвих, мов згусток галактичної енергії, вибухово прискорено розширюється…

и дуже швидко переходимо з Музею історичних коштовностей України до Мистецького Арсеналу — зовсім поруч. Стівена Хоукінга вже майже неможливо зрозуміти: теорія струн, червоточини, метагалактика… телепортація… тільки-но стояли перед пектораллю — і тут пекторалі! Спіраль часу немов розкручується у просторі, астралі, й ми ніби відчуваємо її витки, поринаємо в них… Золото проступає з чорноти; золоті тіла в золотих прикрасах; згини тіл, звиви золотих пекторалей… Золото… красивий, казковий метал. Золото — цеглинка світотворення. Золото в кожній людській клітині. Твори невимовно вишукані, естетичні, навчаючі. Людина органічно входить в структуру ювелірного шедевра, ба, навіть, навпаки — людина вищий шедевр творення. У Мистецькому Арсеналі на Сьомому міжнародному форумі сучасного мистецтва ART KYIV contemporary 2012 були представлені візуалізації Васильєвих на скіфську тему — Project «Neo». Про цей мистецький проект ми говоримо з Віталієм Васильєвим.

Людина органічно входить в струк туру ювелірного шедевра, ба, навіть, навпаки — людина вищий шедевр творення 72

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА № 3 2013

МОДЕРАТОР

Катерина КОТ

Кого виховуємо? Питання маніпуляцій або

Про це незручно говорити, проте для маніпуляцій — це рай безмежний

науковому обігу це словосполучення є нормою, проте досі викликає ряд негативних (сказати б: заплямованих) асоціацій у персічного реципієнта. Протягом минулого місяця «Щербенко Арт Центр» експонував у Києві виставку Данила Галкіна «БДСМ-2222», що продовжує авторське дослідження теми дитячої сексуальності і є завершальною у циклі. Якщо узагальнити словникові визначення, то дитяча сексуальність — це аспект розвитку

Леся Парцхаладзе, психоаналітик, член Української Асоціації Психоаналізу (УАП), викладач Міжнародного інституту глибинної психології

1. ДС — це природно і в жодному випадку не є відхиленням. Вона формується, як і решта навичок та здібностей, як чуттєвий досвід у житті дитини. Але для розуміння ДС варто зазначити, що вона відрізняється від дорослої. Увесь чуттєвий досвід, отриманий в дитинстві, стає визначальним для майбутньої дорослої сексуальності, і те, як вона сприймається батьками, має вирішальне значення, чи стане сексуальність для дитини нормальною, здоровою і дозволеною чи, наприклад, збоченою і забороненою.

Рембранд. «Викрадення Ганімеда», олія, полотно, 1635 р.

2. Батькам завжди і в будь-якому віці варто прислухатися до своїх дітей, не забуваючи при цьому дослухатися і до себе. Не слід виховувати дитину згідно з певними приписами, прочитаними у книгах. У батьків є найкращий інструмент для спілкування з дитиною — їхня інтуїція, що покладається на почуття та емпатію. Найважливіше УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА № 3 2013

людини, який має свої етапи та форми і дослі джується в біологічній і соціальній площинах. Свідомо намагаючись не робити навколо теми провокаційного ажіотажу, ми спробували з’ясувати, чи питання, пов’язані з психосексуальним розвитком дитини, варті того, аби бути виокремленими й так активно експлуатованими сучасними мистецтвом, медіа, батьками і самими дітьми. На чотири однакових запитання відповідали ті, хто «в темі».

Запитання:

в будь-яких стосунках — взаємна повага особистих кордонів як дитини, так і батьків. Навчайте дітей прислухатися до себе, поважаючи кордони інших людей.

сенсі. Тому дівчатка і хлопчики в зовсім ранньому віці прагнуть швидше стати схожими на дорослих, занадто рано починають статеве життя, при цьому не відчуваючи глибоких почуттів, легко стають жертвами дорослих людей, які використовують таку їхню слабкість. Діти бажають бути коханими і прийнятими. Вони дуже потребують підтвердження своєї цінності. Перегляд поняття такої цінності і потрібно починати в системі освіти, держави і виховання. Крім того, в кожній із цих систем дітям, швидше, висувається безліч вимог та обмежень, але майже нічого не пропонується.

3. Фрейд першим заговорив про ДС, що, звісно, викликало шквал обурення в суспільстві. Також він описав механізм сублімації сексуальної енергії. Одним зі способів сублімації як раз і є мистецтво. Сьогодні доросла сексуальність не є забороненою, ба навіть культивується, проте дитяча — в зоні табу. На мій погляд, саме тому її так активно й використовують у мистецтві. Дійсно, сучасні медіа, кіноіндустрія, література показують дитину як сексуальний об’єкт. Вправно викори стовується спокуса порушення заборони. Проте творці завжди звертаються до реальності й інтерпретують її. І не важливо, захоплюються їхніми творами чи суворо їх критикують — якщо твір стає популярним, значить він зачіпає за живе, отже за те, що існує в реальності. 4. Питання в тому, чи можливо взагалі адаптувати одне до іншого. Діти сьогодні і є наше майбутнє суспільство. Слід одночасно виховувати повагу як до власного тіла, так і до особистості. Сучасна культура активно сіє в дитячому розумі поняття про власну цінність лише в предметному, фізичному

1. Дитяча сексуальність (ДС): природнє чи сформоване явище? 2. Тема сексуальності для батьків і дітей: де закінчується маніпуляція і кого виховуємо? 3. Актуальність теми ДС у медіа та мис тецтві: реальність чи фабрикація? 4. Кого адаптувати: дітей до соціуму чи соціум до дітей?

Олександр Гусєв, кінокритик

1. Очевидно, що сексуальність дається нам Богом від народження, а не приходить з відкритого космосу в подарунок на повноліття. Однак вплив світу дорослих на її природнє формування може мати вкрай згубні наслідки. 2, 4. Прояви нашої сексуальності, як і будьяких інших властивостей, не повинні 77

ПОДІЯ

Львів літературний

Наприкінці квітня спеціальний комітет із представників ЮНЕСКО та інших міжнародних організацій обиратиме літературну столицю Європи. Цьогоріч у міста Лева є шанс здобути титул «Львів — місто літератури»

За словами директора Львівського міжнародного літературного фестивалю Григорія Семенчука, до когорти міст літератури Львову запропонували долучитися ще у жовтні минулого року під час тематичної міжнародної зустрічі у Кракові. Колеги з Единбурзького міжнародного книжко82

вого фестивалю наголосили на тому, що Львів уже є літературним містом, залишилися тільки формальності.

Григорій Семенчук перелічив критерії, які необхідно врахувати місту для того, аби отримати цей титул. Серед основ-

ніціаторами такого процесу виступили Форум видавців та управління культури Львівської міської ради.

них — літературна спадщина; наявність спеціалізованих програм в освіті, спрямованих на вивчення національної та іноземної літератур; важлива роль літератури, драматургії у житті міста; проведення подій, спрямованих на промоцію національної та іноземної літератури; активний перекладацький процес; розвиток літературного туризму у місті, регіоні; наявність потужної мережі бібліотек і точок книжкового розповсюдження, активний видавничий процес;

залучення нових медіа та інших технологій у промоцію літератури і розвиток книжкового ринку. Титул «Місто літератури» від ЮНЕСКО вже отримали Единбург, Мельбурн, Йова, Дублін, Рейк’явік і Норвіч. Претендентами є ще 6 міст: Прага, Гайдельберг, Тромсо, Ванкувер, Краків, Львів. Містоволодар титулу кожні два роки складає до ЮНЕСКО звіт про діяльність, який підтверджує звання і наповнює його реальним змістом. . . . . . . . . . . . . . . . . . . УК

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА № 3 2013

â&#x201E;&#x2013;3 (1011) 2013 www.uaculture.com

THE MINISTRY OF CULTURE OF UKRAINE national newspaper and Journal edition

Peter Spulher: Ukrainian Play Can Give New Impetus to European Theater

About Taras Shevchenko in Independent Ukraine

Berlinale Posture

Ukrainian Culture #3 (1011), 2013 Vasylkivska St. 1, Kyiv, 03040 +38 (044) 498-23-61 ukrainian.cult@gmail.com Edition: 5000 The magazine has been publishing since June 1921 Founder: The Ministry of Culture of Ukraine Publisher: State Enterprise «National newspaper and magazine publishing» 03040, Kyiv, Vasylkivska Str., 1; tel. +38 (044) 498‑23‑64 General director: Olesya Bilash Editorial board: Olesya Bilash, Victor Pasak, Maxim Budarin, Victor Vecherskiy, Elena Voronko, Olga Darybogova, Oksana Ionova, Larysa Lebedivna, Ivan Mechkov, Larisa Nikiforenko, Elena Cherednichenko, Mikhailo Shved, Igor Gyrych, Lyudmila Gnatiuk, Olga Golynska, Alla Pidluzhna, Natalia Potushnyak Chief еditor: Oksana Gayduk The issue has been worked out by: Oksana Gayduk, Larysa Goncharenko, Kateryna Kot, Oksana Zhenzhera Design and layout: Volodymyr Khlopenko Color correction: Oleksandr Yaremchuk Authors: Anton Filatov, Yaroslav Pidgora-

Hvyazdovskyy, Anton Klotz, Oksana Gayduk, Ostap Bandurenko, Sergiy Vorontsov, Borys Demenko, Roxanne Kharchuk, Larysa Goncharenko, Liliya Shutyak, Oksana Shchur, Kateryna Kot, Khrystyna Drohomyretska, Olga Trykolenko, Sofia Trykolenko Distribution, subscription, advertisement: +38 (044) 498‑23‑64, +38 (050) 310‑56‑63 nvu.kultura.sale@gmail.com Official registration licence of the media organisation: CR № 1118 from 08.12.1994 The printery: «Publishing and Printing Company «Express Polygraph», LLC 04080, Kyiv, Str., Frunze, 47B, Bldg. 2, tel. +38 (044) 417‑25‑93 Signed for publication on: March 7, 2013 Publishers have a right to edit received materials without the author consent. The authors’ opinions may be oposite to the publisher position. Reprinting and reproduction of text and illustrations is possible with the prior written permission of the publisher.

Culture to remember. Interpreting a concept of culture, we noted the values, traditions and experiences that are passing through generations and are eventually understood as values — in fact, they create the present. Last month, a series of cultural events happened. They directly or tangent viewed memory as an indispensable condition for the formation of a healthy nation and intellectual community. Eugene Sverstiuk, writer and thinker with a worldwide reputation reflects on relevant and enduring topics in the heading «Monologues». Oksana Zabuzhko joins «UC» in her map of books and people. Read about «Cartography» and presentation of the latest writer’s literary work «From the Map of Books and Peoples», that demonstrates the relationship between generations, so much needed for modern Ukrainian. Meet a new section «Printery» with excerpts of essays. Literary critic Roxanne Kharchuk tells why, despite symbolic scale of Taras Shevchenko, we, on the one hand, treat the poet as an expression of the aspirations of the nation, but on the other — we know that the poet can be understood only by educated person. In the section «Studies» you’ll find an essay about feminist discourse and tradition of successful women’s self-actualization in Ukrainian culture. About a woman as an equal partner in the creative work — read in the pages of «UC». Current trends and social orientation Berlin Film Festival in the context of geopolitical and economic changes in Europe and the world are studied in acute and careful analysis titled «Berlinale Posture». Working on the magazine’s content we decided to supplement the design too, and also defined the symbols that illustrate «UC». Stylized Tree of Life serves as an important mechanism for culture to remember. Image is divided into three segments-tiers according to the sacred content of each of them. Green leaf — is our message to present, future, life. Elements of black (symbol of repentance and reflection) and red (symbol of love, family) colors accompany the new format of «UC». Design changes were preceded with changes in genre filling. To the named sections we added «Art», «Conversation», «Entrapment», «Traditions». We also launch the heading «Monologues» in which prominent, interesting personalities will share with readers their thoughts. About known and new in cultural space of Ukraine — read in the pages of renewed magazine «Ukrainian Culture». Welcome Spring for all and each of us! Oksana Gayduk, Chief Editor of «Ukrainian Culture»

Cover photo (UA): Anna Kryvolap. Sofia. Night. Oil on canvas, 2007 Cover photo (ENG): Anna Gidora. Shadow of the wind. Oil on canvas, 2007 «UC» thanks Maryna Shcherbenko («Bottega Gallery», «Shcherbenko Art Center») for the photos

Ukrainian culture №3 2012

Content 4â&#x20AC;&#x2018;5

Festivals: Ukraine

Anton Filatov

Gennadiy Kofman: New Ukrainian Documentary Is To Be

Festivals: World

Yaroslav Pidgora-Hvyazdovskyy

Berlinale Posture

Culture to Remember: Shevchenko Studios

Roxanne Kharchuk

About Taras Shevchenko in Independent Ukraine

Theatre

Kateryna Kot

Peter Spulher: Ukrainian Play Can Give New Impetus to European Theater

Culture to Remember: Jubile

Larysa Goncharenko

Vasyl Stus

Ukrainian culture â&#x201E;&#x2013;3 2012

Festivals: Ukraine

Anton FILATOV

Gennadiy Kofman:

New Ukrainian Documentary Is To Be! From 22 to 28 March the Travelling festival of International Human Rights Documentary Film Festival Docudays UA will be held. This event raises painful issues of Ukrainian society and of the all mankind, and shows the films that go far beyond the concept of “human rights”. Thus Docudays UA has become the most significant event in the field of Ukrainian documentary. About the changes in Docudays UA in the last 10 years, the unique system of the festival screenings in other cities (which envy even European film fans), and the passivity of local officials and active Ukrainian documentary the program director of the festival Gennady Kofman speaks

different regions perceive films. For this purpose we have developed such a scheme by which our representatives in different regions choose the films themselves, due to the specificity of the local authorities, mentality etc.

UC ThelastDocudaysUAwasheldunder the slogan «No Authoritarianism». What is the message of this year’s tenth festival?

Photo: 4.bp.blogspot.com

«There is a Choice!» — that is what the most films of this year festival say. We received about 500 applicational records from participants of almost all countries. UC How many viewers visit Your fest?

Only Kyiv festival part has gathered from 14 to 20 thousand spectators during the recent years. Speaking about the special screenings in other cities in Ukraine the number rises to 150 thousand spectators. This is significantly more than in the early years of the festival. The viewer is more adequate in the last decade. People didn’t trust the concept of «films about human rights» in our early years. They thought it would be something uninteresting and boring. But we’ve managed to change attitudes to documentary films during those years and we have European audience now. Too many movies made us reduce the competition program this year. If the last year competition program of full-length films consisted 16‑17 movies, this year syllabus has only seven. Even those pictures that got awards at prestigious film forums do not reach in this list. Usually foreign film festival winners stand in separate festival program, but we don’t do it. We have a lot of other non-competition programs. In particular, we will show the top five films from the 10‑year festival history.

«Pit No.8»

UC How many cities does Docudays UA visit during the year?

The last festival traveled around 123 settlements. Screenings in other cities are usually held in the period from October to December. In the early fest’s years I traveled Ukraine and showed the films by myself, but we have a wide network of partners throughout the country now, about forty in total, they show our films by themselves. These are NGOs, movie clubs, cinema owners etc. Not all film festivals can boast such screenings network. When our colleagues in Geneva heard of such a screenings system, they simply did not believe in the possibility of its existence. UC Is there a difference in the audience perception in different regions of Ukraine?

I would not say that there are apparent contradictions in how viewers from

UC The scandal about the film «Pit No.8» erupted last year Docudays UA. The film is about a teenager who is forced to earn a living, getting coal mines, pits. The boy stared main role had huge problems after the film was shown: local guys beat him repeatedly, and neighbors stopped talk to him. Perhaps the film was not shown in the Donetsk region?

The «Pit No.8» was of a great interest — it collected a record for Ukrainian film views on YouTube (more than 200 thousand views — AF). Once the director of the central Donetsk cinema called me and asked to show the film. I explained that he may have problems because of this movie. However, the picture was shown in small movie clubs in Eastern region.

UC How do officials respond the issues raised in the festival films?

For example, when we demonstrate the scandalous film «The Other Chelsea», which quite acutely displays Donetsk realities, no complaints had been received from the powers. In other cases we felt no repression too. UC This context refers to the fact that the authorities should not make Ukrainian culture №3 2012

Result of the last festival is 123 settlements and 150 thousand people

unnecessary problems, but we don’t say they can decide the problems outlined in films…

I have seen positive actions from of the powers only in rare cases. As example, I showed Polish film «The Children of Leningradsky» (2004) (director Hanna Polak — AF) once in Kharkiv, it tells about children living at the Leningrad railway station in Moscow. Few days after the screening Governor held a meeting on rights of the child with regional officials. He began meeting with a review of this 30‑minute movie, then he told officials: «If you are going to tell me you don’t have the similar situation in your areas — you may resign…» He understood very well why, in principle, the movie is necessary… UC Why Docudays UA keep the phrase «films about human rights» in the name? Last and this year’s program films go far beyond this format.

Docudays UA has become the most dimensioned Ukrainian Festival on Human Rights. But the essential thing we care about is to show quality films. Indeed, the format of «human rights» is quite tight for us, but virtually every highquality film touches this topic somehow. A great team of lawyers also works to hold the festival, and if they do not help in the organization, the festival would have had lost a lot. UC The last «Molodist» festival budget was about $ 1 million, Odessa International Film Festival had about € 3 million, what is Docudays UA budget?

Declared festival budget is about $ 300 thousand, but the festival organization is based on the strength of volunteers mostly. We are constantly supported by the State Film Agency, which allocates the festival 100 000 UAH. Almost all the other sources of funding are grants and sponsorships. UC Which Ukrainian films will be shown at this year’s Docudays UA?

There will be a picture of Volodymyr Tykhyy «Mezhyhirya». It is the part of the anthology «Open Access» that has a crosscutting theme of the access to information in Ukraine. It is a story about how our journalists tried to break in Mezhyhirya (the private residence of the President of Ukraine Viktor Yanukovych — AF).

We’ll also show the almanac «Out of Euro», which consists of films by young directors. Each of these films is a kind of metaphor for how the Ukrainian and Polish conducted Euro 2012. The full-length work of Valentyn Vasyanovych «The Usual Thing» is been shown in the cinema now, and our festival will show a new documentary film of this director. It is called «Twilight» — a unique, very fine film that is a European film in the full sense of the word. As for me, Vasyanovych is a God blessed documentary director. We’ll also show just an extraordinary film «Life Span of the Object in Frame» by Olexander Balagur. He is such a unique filmmaker that doesn’t even fit the festival

We’ll be proud of our documentary prestigious award format. He has unusual authors’ view of things and the world in general. Today we can say that the domestic documentary is at the stage where new names will be heard very soon and we’ll be able to be proud of our fellow’s prestigious awards at many festivals. UC What domestic documentaries of last decade would You note?

«Against the Sun» (2004) by Valentyn Vasyanovych is significant. The situation in film industry was not the best those

Gennadiy Kofman, program director of Docudays UA

years, so he has not been able to shoot for a long time. Of course, I want to mention his brother Maxym Vasyanovych with his movie «Mom Died Saturday in the Kitchen» (2009), which received many awards at various film forums. Unfortunately, a good documentary Andriy Zahdanskyy went abroad. His great movie «My Father Eugene» (2010) is certainly in the list of the best Ukrainian documentaries of the last decade. With great caution I would mention Sergiy Bukovskyy. Everything he shoots he does with sincere and talent, but his early works are much closer to me. It’s a shame that Sergiy shoot so few films at the time. UC Online film festivals are getting more and more popular and become the indispensable information companions of every authoritative film forum. The viewer can see a particular film in their site being anywhere. Will Docudays UA master global network?

I know a number of film festivals that create servers with a huge base of movies that once can access for a small fee. I would like to create a server with the best Docudays UA films, but the main obstacle is the piracy. Unfortunately, it is so much developed in Ukraine and Russia, that almost every film we show at the festival appears online just in six months. However, the current format of the festival let us discuss the movie with other spectators or the authors. This is a great advantage to online viewing. UC Is it possible to watch Docudays UA movies on television?

Our television wants to show our movies but it can’t. The first reason is that festival films don’t fit TV time format. The second is domestic television is not able to pay the required amount for the rights to movies. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . УК Photo provided by Gennadiy Kofman

Festivals: World

Yaroslav PIDGORA-HVYAZDOVSKYY

Berlinale Posture 63rd Berlin International Film Festival was a disaster in terms of cinematography and the most successful in terms of business. Why? Some critics and film critics, while agreeing with the lowest level of this year’s Berlinale art, in comparison with the last 5 years at least, tried to explain it speaking about the worldwide decline of cinema as an art form. However, the example of Cannes Film Festival, especially of the last one, safely concludes — cinema has not died yet, while Berlin Film Festival is close to death. Isn’t it?

f we extrapolate the situation with the competition program of the 63rd Berlin Film Festival in the world, it looks as if the movie followed the social direction, working exclusively on a reflection of the world and specifically human problems associated with race, gender and social injustice, poverty, violence in the family and school, religious conservatism and corporate greed etc. The sense is that the film, just like a man, can not be limited with themes, forms or callings only. Berlinale chose social films as its path. Advocating liberalism and complete freedom, human supremacy over society and false of national, spiritual and sexual rules, the festival actually turned into a sort of cinematic Greenpeace or supranational and unreligious organization fighting for human rights, hardly paying attention to the development of forms, deep immersion into the soul of this man, and in the end search for God. Some may accuse such a flatness and exemplified the competition film «An Episode in the Life of an Iron Picker»

by Danis Tanović. The important part of the movie about the horrible living conditions of Gypsy in Bosnia is a mockumentary form, when the camera captures everything alienated and aside as in documentary, although the screen is playing, not recording a story in fact. Tanović, known for superb debut with «No Man’s Land» in 2001, said at the press conference, that he read a film story in the newspaper, then he went to its characters, it was a family of four people, he asked them to repeat everything that have happened to them again, in front of the camera. Yes, there is a persistent feeling of authenticity throughout the film, but mockumentary is not a new genre and has a myriad of movies, and this fact completely undermine the importance of the form. It is a good movie with clear solid history, with strong message and compelling playing of Nazif Mujić, who performed his real life as an actor and received a «Silver Bear». But the movie can be blamed for the secondary ideas. There’s no doubt that original ideas are too hard to be found, though they happen sometimes,

but the question is not in the originality. Do we need such a movie, we can watch turning on the TV news channel? «A Long and Happy Life» by Russian Boris Khlebnikov should be also added to the «news» genre, the film is even more «dark» than Tanović’s movie. The young farmer somewhere in an unmarked and remote spaces of Russia loses his land because of fictive reason of incorrect documents, and his vain attempts to fight the corrupt system and human treachery lead to tragedy. Short, only 77‑minutes «… life», is made professionally, duly, with clear conclusions, but it doesn’t cause even the slightest emotion nor in the audience, nor critics, nor jury. «Promised Land», the new work of Gus Van Santa received very cool reception. It made a comical parallel to Khlebnikov’s movie, it also tells us about the land that might be slyly taken from the owners. The film significantly cracked director’s reputation, used to be considered as capable to achieve formally interesting and deeply spiritual results, shown in «Elephant» and especially «Restless». The indignation was slightly extinguished by the information, that Van Sant was completing the boring Greenpeace movie as the guest director, nor as his personal project. But there’s no use to lock the stable-door after the horse is stolen. However Berlinale competition program was complete with specially prepared projects, such as «Side Effects» by Steven Soderbergh, who seems gambling with medical themes, using health problems again after «Contagion». Actually, the film is a thriller with a love-story-plot in the Hitchcock tradition, but it has no effect. It is totally unfit Berlinale standards, the standards of the Festival, that must promote and identify movie worth not only for mass, but for eternity — I’m sorry for pathos. So why was the film taken to the competition? Because this is Soderbergh’s film starring Jude Law, Rooney Mara and Channing Tatum. Including «Side Effects» in competition Berlinale festival automatically received all film’s participants on the red carpet, that was paid by such giants businesses as L’oreal and BMW, and the investments were paid back with frenzied media, viewers and readers attention. The largest number of American stars actually made this year festival the most successful (300,000 tickets sold, which is also the Ukrainian culture №3 2012

largest in the fest history, and looks just like a bonus). Completely commercial f ilm of Soderbergh in the competition shows a lot, including the festival orientation and direction. So if the social orientation demonstrates thematic selection of Berlinale, the Americanization confirms its practical choice. Hundreds of delighted gapers and photographers were flickering with eyes and cameras before the festival center, scanning Hollywood stars Matt Damon and Shia LaBeouf, Rupert Green and Thiel Schwaiger, Jeremy Renner and Arterton Jamie, Hugh Jackman and Anne Hathaway, Amanda Seyfried and Joseph Gordon-Levitt, James Sturgess and Nicolas Cage, Emma Stone and Jeremy Irons… This year the competition had three American films, and none had anything special, worth to have been invited to one of the three most important festivals in the world. They had nothing special, except the actors or directors with the «Hollywood passport». Moreover, the American film «Before Sunset» by Richard Linklater got the «Golden Camera» in the middle of the festival. The prize is quite prestigious, despite the fact the film was shown out of competition. Well, Linklater seems to be the only one who made an independent trilogy with the same pair of characters (and performers Ethan Hawke & Julie Delpy!). Yes, his movies are verbal and intellectual and have non-commercial form, where the camera keeps the heroes in focus almost all the time, and almost all the heroes do is permanently speaking. And it’s interesting for unaccustomed audience and quite funny for the connoisseur of English. But the same question remains: where the Berlinale concept is? And I get no answer. Also I clearly see what there are. These are enthusiastic reporters and fans witnessed cute Julie Delpy and Ethan Hawke with bleached, upright hair at the «Berlinale Palace». Nice, «funny» actors… The media’s been wonderstruck with the quantity of American presence since the early festival days. Such presence defined clear and complete outlines of Berlinale and summarizes its formula: funds of large corporations (invested in popular and expensive selebretis) + own vision of the world (expressed in movies with specific topics and in the clear attitude to those films) = nonconformist, politically correct, income, totally understandable

Film Fashion. American movies used to be highlights, but they turned to be almost a rule now. Social topics used to be explosion and resistance, but they turned to be a rule of few (tens, hundreds) people who select movies relying own liberal European values, or orders of someone more powerful and rich. Homosexual theme was revolutionary and attacking this year. That is unusual

Gemma Arterton

Photo: Sean Gallup

Berlinale.de

Frame from the Closed Curtain by Jafar Panahi and Kambuziya Partovi, award for Best Script

for Berlin, the gay capital of Europe. The first program film of Polish Małgorzata Szumowska «In the Name of…» tells about a priest-abbot of the camp for troubled teens, who is both the drunkard and the pederast. A French «La religieuse» by Guillaume Nicloux directly accuses nuns’ lifestyle with hidden violent elements and shows lesbian goings-on of sequestered women. The strong gay content of nun’s image creates the figure of Isabelle Huppert, who acts a sick Superior, been unhealthy in love with her subordinates. Few would have paid attention this

beautiful film with revisionist Fleur entourage of XVIII century, if Huppert (I should also appreciate Pauline Etienne, the performer of protagonist, who shined like a little pearl in the anticlerical Sabbath). This is not about unsurpassed Huppert’s acting. She is a star, and people like to look at her, easily turning a blind eye to what has gone wrong, even if it happens twice in succession in the case of the Berlinale (the last year’s «Captive» by Brilliante Mendoza got withering criticism). However, it should be noted that the assessment of film critics has actually no importance for the future of movies. Critics, just like ordinary people, are no more essential nor in movies nor in politics. The times of Pauline Kael, «The New Yorker» journalist, who could save or destroy the film with one review, disappeared with her death. Estimates in the daily festival magazine Screen are either irrelevant (by the way, the only film came to the estimation of 3.4 points out of possible 5, it was «Gloria», the prize for actress Paulina Garcia). Policy is the major. That’s why the movie «Closed Curtain» by Jafar Panahi, sentenced to house arrest with the ban in ‘25 making movies by Iranian authorities last year, received one of the major prizes, the «Silver Bear» for the script. And despite the fact that Esopian straightness of metaphors created by Panahi, the screenwriter, is rather a message for students than for exacting Berlinale audience and especially for the jury headed with Wong Kar-wai. But Panahi sufferers, he’s sentenced by power, Panahi «must be here», as several dozen of activists wrote in their placards at the «Berlinale Palace», but he was not «here», because of the violence they did… The «Golden Bear» was given to Romanian Călin Peter Netzer for «Child’s Pose» not due to it artistic value (nonsense!), but for the theme: a guy beats down the child by car and his rich family tries various ways to «justify» the guy in the court and save from prison through agreements with lawyers and giving bribes to judges. . . . . . . . . . . . . УК

…Berlinale requires Cinematography no more, Berlinale requires the confirmation of its ideas and its own vision of the better world. And the audience, at least in Berlin, tolerates it.

Culture to Remember: Shevchenko Studios

Roxanne KHARCHUK

About Taras Shevchenko in Independent Ukraine It is known that the word of the poet-prophet, as well as his figure, plays a special role in the crucial moments of the nation’s life. Taras Shevchenko is not an exception. In the twentieth century he became a symbol of both, the Ukrainian revolution of 1917-1921, and the period of the proclamation Ukrainian independence. However, despite the symbolic scale of Shevchenko, the dilemma still remains, when, on the one hand, we treat the poet as an expression of the aspirations of the nation (in the period of socialism & toiling masses), on the other hand we know that the poet can be understood only by educated person. This paradox suggests that in many cases still deal with a simplified version of Taras Shevchenko poetry, that is constructed by ideologies. That ideology made a craft, onedimensional, static image of the poet, who is devoid of depth and causes resistance of many Ukrainians

modernist generation was the first who rebelled against the cult of Shevchenko in a sheepskin coat and a hat. Modernists grouped around the magazine «Ukrainian House», its chief critic Mykola Yevshan analyzed the poet by the European standards. The fighting against the cult of primitive Shevchenko was picked up by Mykhayl Semenko («I Burn My «Kobzar»!») and Mykola Khvylovyy in the novel «Woodcocks ». Eugene Malanyuk was also unsatisfied with the iconic «father Taras», with the interpretation of Shevchenko as a peasant’s poet. But the path from kobzar to the national poet became apparent in times of Ukrainian revolution. Understanding of Shevchenko as a national prophet spread mainly in Galicia, then in exile as a contrast to Shevchenkorevolutionary prophet cult of social revolution in Soviet Ukraine. Part of Ukrainian writers disagreed the both cults as they created nonfiction interpreting of the artist. It was a background that formed a scientific Shevchenko studies in 1920‑30th and began to talk about Shevchenko primarily as about a poet of the romantic period. But then, in times of dogmatic socialist realism, the thought of the total artist’s evolution to realism was confirmed, and the poet was involved in the ranks of secularism, social revolutionism, who advocate the poorest social strata, including serfs, and declare the hatred of Russian Tsars, but not the Russian Empire with anti humane system of serfdom, brutal soldiering and hypocritical Russian Orthodoxy. It seemed that Shevchenko’s greatness reached its climax in the days of socialism. His works (of course, after censorship) were publishing in great quantities, his image was perpetuating in stone and on canvas. But in fact, it was a great meanness and lies. The poet from God’s grace, a fighter for freedom of individuals and entire peoples, one of the most waspish satirists,

who did not afraid to show the world unchristian nature of such «anointed of God» as the Russian monarchs, was turned into a primitive poster-fighter with serfdom and tsarist, into an atheist, calling for bloody revenge. Therefore, it is logical that at the beginning of Ukrainian independence there was a need for not just new, but also an undistorted image of Shevchenko. American professor George G. Grabowicz offered a sudden vision of the poet and his work in the book «The Poet as Mythmaker: A Study of Symbolic Meaning in Taras Sevcenko», published in English in 1982, and in two editions in Ukrainian translation in 1991 and 1998. This work aroused interest in a wide range of readers not because of scientific innovations (the author uses the concept of structural anthropology of Claude Levi-Strauss and symbolic of Victor Turner, that were unknown in Ukraine that time), but primarily because the researcher gave Shevchenko’s poetic world as a symbolic, where the myth servers as a code decipher. Versatility and absolutisation of myth in systematic reading of Shevchenko poetry led G. Grabowicz to reduce poet’s historiosophy to myth too. Subsequently, the researcher also published critical essays «Shevchenko We Don’t Know» (2000), introducing to Ukrainian literary a concept of symbolic autobiography, where society models the figure of the poetprophet by itself. Harvard professor’s works are intended to form a field for complete scientific discussions of Shevchenko creativity without concealing facts and simplification of the problem. An audit requirement of steady poet’s images, namely populist and nationalist, are also very important. The post socialist-realist version need a priority critical assessment as well. A lot have been already done in this regard: debunking links of Ukrainian poet’s dependencies on Russian Social Democrats and rejection of his poetry in Russian criticism, particularly by Vissarion Belinsky.

«Shevchenko’s Myth of Ukraine. Attempt of philosophical analysis» (1997) by Oksana Zabuzhko (has four editions) and «Problems of Individual Mythologies: Shevchenko’s Mythmaking» (1997) by Tetyana Meyzerska (the work is mainly common in science circulation) are strongly influenced by G. Grabowicz’ ideas. Zabuzhko, just like her predecessor, interprets Shevshenko’s works as an individual mythology. The difference is that G. Grabowicz emphasizes the literariness of this myth, while Zabuzhko strictly separates myth from literature. Both authors were encountered with sharp criticism, not least was caused by the fact that the word «myth» was identified with the invention of Ukraine and the Ukrainian idea, then the idea of myth-making Shevchenko regarded as an attack on national holy. Particularly opposed to «mythological reading» of Shevchenko was Petro Iwanyshyn in «Vulgar Neo Mythologism: from Interpretation to Falsification of Shevchenko» (2001), accusing G. Grabowicz and O. Zabuzhko in «anti national» activities. However, within the «mythological» concept is hard to disagree with the idea that T. Shevchenko, after Benedict Anderson, modeled imaginary Ukrainian community and the idea of converting of the mythical Ukraine into historical turned to be the meaning of life for generations of Ukrainian intelligentsia. In the vein of the new historicism, which provides an understanding of literary history as a process, a book by a dissident and human rights activist Leonid Pliushch «Taras Shevchenko’s Exodus: Apropos The Soldier’s Well» (1986) was written (republished in Ukraine in 2001). This work applies psychological approach to text and presents a new vision of Shevchenko, the author interprets him not only as a prophet but as a shaman as well. Polemic on mythological interpretation appears is an understanding of Shevchenko’s historiosophia of Ukrainian literary critic in Moscow Yuriy Ukrainian culture №3 2012

Barabash, who doesn’t separate myth from history as G. Grabowicz did. This is evidenced by several books by this author, including the latest «Space Being of Shevchenko’s Word. Text — context, semantics — Structure» (2011). Using a comprehensive analysis of the text, resorting to «careful reading» and comparative-typological method, the researcher shows the integrity of the Shevchenko’s national consciousness and dominance of motive of Christian forgiveness in his poetry. Just like G. Grabowicz he often resorts to comparative analysis, mainly comparing creativity of Shevchenko with Hryhoriy Skovoroda and Mykola Gogol creativity. The most famous book by Y. Barabash is devoted to the question of «Shevchenko and Gogol»? it is «If I forget you, Jerusalem… Gogol and Shevchenko» (2001), which was awarded the Shevchenko Prize in 2004. Authoritative, rich in factual terms is comparative research of Lviv Professor Eugene Nahlik «Destiny — Los — Fate: Shevchenko and the Ukrainian and Polish Romantics» (2003), which is intended primarily for the professional reader. An «ideological» book by Vasyl Pakharenko «Unsearchable Apostle» (1994, 2nd ed. 1999) is devoted to the poet’s worldview and has interesting thoughts. New picture of Taras Shevchenko in independent Ukraine consistently affirms Ivan Dziuba, beginning with the book «Each Person’s Destiny’s His Own» (1989). The most complete work about Shevchenko in a broad historical background and due to that time spiritual and intellectual atmosphere is provided in the newest Dziuba’s book «Taras Shevchenko: The Life and Work» (2005, 2nd ed. 2008). Combining academic and journalistic styles, the scientist revises the main provisions of the Soviet Shevchenko, considers Shevchenko’s creativity in the context of Russian literature and European Romanticism. It is Dziuba we thank to for the comprehensive, balanced and in-depth look at Shevchenko’s works, he managed to create a new image of the poet, that is capable of effectively function in a free, democratic society. As a living apostle of truth, the eternal spirit of Ukraine, who loves God, Shevchenko was presented by prominent dissident and journalist Eugene Sverstiuk in the book «Shevchenko Over Time» (2012). Sverstiuk merit lies in the fact that he pays attention to one of the central problems of Shevchenko studious — religious and Christian context of poet’s work, affirming that Shevchenko’s poetry is meaningless and would be never understood beyond Christianity.

As you can see, Shevchenko has been written about a lot and in different veins during the past decades. This fact confirms his importance for Ukrainians. All the works we mentioned destroy the common image of Shevchenko-the-fighter, programmed by both, the left and right ideologies. Instead of it the authors propose Ukrainian society a new image of Shevchenko — the poet, whose work has many interpretations, there for it is virtually inexhaustible; the artist, who is not properly evaluated, the free intellectual, aesthetic of European level, who exhort to brotherly and Christian love despite the dramatic conflict of his own “chipped” unhappy fate and Ukrainian history, and this is most clearly evidenced in recent years poetry . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . УК “UC” thanks National Museum of Taras Shevchenko for the illustrations

THEATRE

CULTURE TO REMEMBER: JUBILEE

Larysa GONCHARENKO

Ukrainian Play Can Give New Impetus to European Theater

One evening “UC” editorial board joined an interesting event, and was so nicely impressed with German and Austrian theatrical figures and diplomats speaking about the level of Ukrainian drama, that decided to bring a bright sense of pride for our country to dear reader, and also welcome Ukrainian theater community with their professional holiday. High score of European colleagues seems worthy gift So, dear reader, join the celebration of the International Theatre Day and talk to the director of the State Theatre Karlsruhe Peter Spuhler, who assessed Ukrainian playwrights as a member of jury at “Talking About Borders”, and is a playwright and the director

think that I ever had such a mixture before…

UC: What is interesting in Ukrainian drama writers?

Most participants of the contest «Talking About Borders» cared about political or social issues. I got the feeling, as if Ukrainian writers are very much interested in how our society can become better.

UC: Could You point Your opinion of the way for Ukrainian drama writers: where to go, how and why should they get there?

I think they should continue on the way of those plays in the contest: to have the courage to point out thinks in the society that should be changed — but at the same time to write about human beings and not about ideological ideas. To be interested in how people talk and act and what questions are responsible for mankind and society.

About two thirds of the roundabout 50 participants I would consider as professional dramatists. This is quite a lot for a contest, where everybody could join. Of those about 10‑15 told their stories in a way, that was really remarkable — which is also a high number in comparison to other contests, where I was a member of jury. Besides the social engagement, which I mentioned before, I really liked that the authors tried to create real people — not abstract ideas. The plays were realistic, not ideological. And sometimes, they had interesting formal inventions — like the winning play, that mixes a normal conversation comedy with political subjects and dreamlike interventions:

Peter Spuhler

when — for example — suddenly stones in the pavement of Maidan (the central square of Kyiv — K. K.) start to talk about flying… This was one of the reasons why we chose that play — because it can give an impulse to European theater. I don’t

Jochen Klenk

UC: Describe the level of Ukrainian drama in the context of European drama and theatre, and in the contest of other countries that participated «Talking About Borders», please.

UC: Do You celebrate the Theatre Day? Say few words about this Day, please.

Yes, we do celebrate the Theater Day. Normally we will give our audience notice about the annual speech for this day issued by the international theater institute. But we should stick too much to one day. Every day is a theatre day. Theatre is important to reflect our society — to show how people act or decide in difficult situations. As it’s already been in the antique Greek theater, when performances taught people how they can live together. . . . . . . . . . . . . . . . . . . УК

Ukrainian playwrights have the courage to talk about things that need to be changed, and to write about man as a living creature, not about ideology 10

Ukrainian culture №3 2012

Vasyl Stus (1938-1985)

In January 2013 Vasyl Stus could be fulfilled only 75 years old — the age of acting wisdom and immutable conviction. But the poet died at 47

an it be a coincidence to be born Jan. 6 — on Christmas Eve? Was it the fate that has already defined a mission? With his life and work the poet showed that it was a Way. He confidently knew where to go.

...the best of my brothers and sisters must go over spiky fence, worrying constantly about their purity — to do the clean action of native people rescue...

No necessity to waste words, because there is Stus’ word and those who knew him personally.

spiritual and national existence of my people is under the threat today. I do not accept judicial charges, on the contrary — I blame the judges. Ahead judges and guards’ bayonets I blame those who organized methodical extermination of intellectuals in Ukraine, who organized famine in Ukraine in 1933, inflicting my nation to irreparable damage. Repressions of 1961, 1965, 1967, 1972, 1977 stand in the same row with forged processes in Ukraine of 20‑30th years.

From the cycle Palimpsests 2 Never could I descry, and I still do not know, if the world passed me by, or if I passed it so. Of old all would be a sleepy enchantment and someone imparted the great dates to me. The world seemed filled at first, with hopes, like pond unrippled. That realm will pass from people, uncensored and uncursed. 83 And east, and east and east once more, and east, pace after pace! The painworn heart, like meteor In the nights leaves its trace. Now phantoms loom in distance haze: Ukraine lies yonde — look! And all with gangrene fires blaze, As warning and rebuke. Towards her, from her you go To hunchbacked otherlife. Horizons, like a black rim shows Where bitter gall runs rife.

Never could I descry, and I still do not know, if the world passed me by, or if I passed it so. Of old all would be a sleepy enchantment and someone imparted the great dates to me.

library.kr.ua

Kateryna KOT

Towards Her, from Her you go, A path in torment palled, And on that path, you’ll be brought low, And others, too, shall fall.

To prevent the leveling of Ukrainian people we should devote our best sons. God does not recognize other donations. And the best of my brothers and sisters must go over spiky fence, worrying constantly about their purity — to do the clean action of native people rescue. I am proud that fate gave me a sign — I boldly following her call. Because I want to be worthy of that native people, who is to be born tomorrow, throwing of himself the shame of age-long stagnation. And I shall gain my immortality in that people! Let this be my last word.

«Dear brothers! …behind me — my hurt, disgraced, terrified, demoralized people is. Because

The world seemed filled at first, with hopes, like pond unrippled. That realm will pass from people, uncensored and uncursed.

Vasyl Stus 30 July 1978» «Now, the poet becomes the representative of his nation, because his right is hard-won. And he holds out his weapon as the baton, protecting dignity and honor. The battlefield is not between the two camps. It lies in the heart, in the soul of everyone. With a good smile on a severe face the high poet gives us the baton-testament: Mastering, animate the space with spirit! Create a field of struggle for life. For a decent life». Eugene Sverstiuk. From the essay «The Figure of Stus Over Time»

.........

УК