Журнал "Українська культура", № 3 by Національне газетно-журнальне видавництво

№ 3, 2011 www.uaculture.info ГАЗЕТНО-ЖУРНАЛЬНЕ ВИДАВНИЦТВО МІНІСТЕРСТВА КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ УКРАЇНИ ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС 95220

Джамала: \ Аби люди відмовились від фальші, повинна відбутись якась революція

“

Ігор Голубицький | Демон культурної глобалізації — це міф

Параджанов та японські привиди

”

У незаперечному досягненні українського кіно, «Тінях забутих предків», є коротка специфічна сцена, здатна спантеличити не лише шукачів відповідностей в історіях Коцюбинського й Параджанова, але і тих, хто потрапив у кігті всенезгасаючої моди на японські фільми жахів — джей–хоррори

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Українська культура # 3, 2011 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 +38 (044) 498-23-61 pr.uaculture@gmail.com Наклад: 1000 Фото: PR-служба Джамали

Страх з’являється тоді, коли ми боїмося довідатися щось про себе. Це чудово розумів Михайло Коцюбинський, пишучи повість «Тіні забутих предків». А відбувалося це — рівно 100 років тому. Не буває випадкових збігів. Тому, коли ми зрозуміли, що ключове дослідження цього числа присвячене впливу кінострічки «Тіні...» Сергія Параджанова на японські фільми жахів, які досі надихаються кадром із Марічкою у вікні, — зникли усі сумніви: українське поетичне кіно, як і наша література, досі має неймовірну силу впливу. Перш за все — у подоланні страху. І недаремно цей фільм посідає гідне місце серед 10 найкращих картин усіх часів та народів, за визначенням ЮНЕСКО. Судячи з усього того, на що ми натрапили у процесі підготовки журналу, українці знаються на страхіттях чи не краще за представників інших національностей. Тому вашій увазі — оповідання Івана Гавришкевича, маловідомого галицького священика, який тематично випередив Стокера з його «Дракулою» та багатьох інших класиків. Чи можна боятися власного страху? І чи варто? Про те, що бути собою і вірити у себе — єдина правильна стратегія, говорить фотопроект «Азіз», який представляв Україну у Киргизії (с. 56). Про те, що варто досліджувати власне коріння та історію своєї землі — кобзар Тарас Силенко (с. 52). Про те, що варто прислухатися до голосів, які кличуть тебе до нових звершень — поезія Андрія Голяка (с. 54). Нам нема чого боятися, стверджують герої цього числа. На думку Екхарда Шнайдера, Генерального директора PinchukArtCentre, котрий вже не один рік мешкає в Києві, Україна «має зростаючий потенціал молодих талантів» (с. 6). Потрібно грати за власними правилами і не зраджувати себе — стверджує Джамала, українська співачка, яка змінила наше уявлення про сучасну поп-музику (с. 26). Потрібно робити так, як вважаєш за потрібне, а не розмірковувати над тим, як можна було б — каже один з наших провідних архітекторів Віктор Зотов (с. 42). Варто залишатися собою за будь-яких обставин. Про те, як українці змінюють світ і завдяки чому стають кращими у своїх професіях, розповідає канадієць українського походження Ігор Голубицький (с. 12). Чим ми можемо пишатися сьогодні і як критика допомагає нам рухатися далі — читайте у рубриках «Тенденції» та «Рецензії». Також у номері: що дивитися на 41-й «Молодості», чим відзначились українці на фестивалях у Туреччині, яке мистецтво проростає на вулицях і куди в Україні варто помандрувати, аби відкрити для себе нові несподівані культурологічні ландшафти. Усі матеріали дивним чином сплітаються у навдивовижу натхненний малюнок, який і може слугувати портретом сучасної української культури: вишуканої, непередбачуваної, стародавньої, красивої і світлої. Це не боялися стверджувати своєю творчістю і Коцюбинський, і Гавришкевич, і Параджанов. Марія Хрущак, головний редактор

Засновник: Міністерство культури і туризму України Видавець: ДП «Газетно-журнальне видавництво Міністерства культури і туризму України» Директор: Олеся Білаш Видавнича рада: Олеся Білаш (голова), Вікторія Ліснича, Олена Чередниченко, Олена Воронько, Лариса Лебедівна, Ольга Дарибогова, Лідія Карпенко, Михайло Швед, Ольга Голинська, Орест Когут, Алла Підлужна, Наталя Потушняк Головний редактор журналу: Марія Хрущак Над номером працювали: Денис Бортніков, Юлія Вустілка, Ольга Татьяненко (Льоля Гольдштейн), Лія Гугучія, Віра Карпенко, Оксана Женжера Автори: Дарія Бадьйор, Дільабр Борисовець, Олек Веремко-Бережний, Оксана Грішина, Оксана Казьміна, Олексій Карпович, Олеся Найдюк, Тарас Полатайко, Микола Скиба, Ірина Танцюра, Аглая Топорова, Назар Шешуряк, Екхард Шнайдер Розповсюдження, редакційна передплата: Ірина Сидоренко (044) 498-23-64 Журнал виходить з червня 1921 року Підписано до друку: 13 жовтня 2011 року Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не відповідати позиції редакції. Матеріали, опубліковані в журналі «Українська культура», є інтелектуальною власністю редакції та не можуть бути використані у будь-якій формі без письмового дозволу видавця.

При використанні публікацій посилання обов'язкове. © «Українська культура» Друк: ТОВ «Мега-Поліграф» Медіа-підтримка: Iнтернет-видання telekritika.ua, dusia.telekritika.ua, korrespondent.net, kievreport.com, журнал «Публічні люди», портал «Культура»

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

ЗМІСТ ПОДІЯ

Кінофестивалі осені

Премія PinchukArtCentre для молодих українських художників

ДУМКА

Канадійський куратор Ігор Голубицький про особливості професії

ТЕОРІЯ

Мистецтво після 2000-го року за Акіле Боніто Олівою

КІНО

«Тіні забутих предків»: вплив на японські джей-хоррори

МУЗИКА

Джамала про трагізм кримськотатарського співу та музику, від якої хочеться жити

ТЕНДЕНЦІЇ

Літературні антології та музичні фестивалі

АНОНС

Прем’єра «Травіати» Верді за мотивами «Дами з камеліями» Дюма-сина

РЕЦЕНЗІЇ

«Записки українського самашедшого» Ліни Костенко

Вірші Мілоша в перекладах Жадана і Прохаська

Борис Косарев: від малярства до теа-кіно-фото

ЛІТЕРАТУРА

«Страхи» галицького священика Івана Гавришкевича

МІЖНАРОДНІ ПОДІЇ

Сім творів сучасного українського мистецтва, які цієї осені опиняться в західних колекціях

ІСТОРІЯ

Українські митці про Віктора Петровича Гонтаря

ТЕАТР

Перший Київський міжнародний театральний фестиваль «Дім Химер»

АРХІТЕКТУРА

Віктор Зотов: «Коли боїшся бути схожим на когось — обов’язково будеш»

ВУЛИЧНЕ МИСТЕЦТВО

«Урбаністичні ігри» та міжнародний проект I, Culturе на вулицях міста

ЗІЗНАННЯ

Тарас Силенко: «Кобзарство живе в молодих руках»

МУЗЕЙ

Сучасний музей як взірцева національна парадигма

ФОТОГРАФІЯ

Перший український проект у Киргизії

ФОТОРЕПОРТАЖ

Туреччина. П’ятий фестиваль культур

Виставка Цая Гоцяна в донецькій «Ізоляції»

«20 років присутності» в Інституті проблем сучасного мистецтва

МАНДРИ

Кінбурнська коса

ПОЕЗІЯ

«Обряд розрізання яблука» Андрія Голяка

ЕТНО

20-й симпозіум кам’яної скульптури «Подільський оберіг»

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Подія

Послідовність та різноманіття

Текст: Екхард Шнайдер

ПОСЛІДОВНІСТЬ ТА РІЗНОМАНІТТЯ ГЕНЕРАЛЬНИЙ ДИРЕКТОР PINCHUKARTCENTRE ЕКХАРД ШНАЙДЕР — ПРО ВИСТАВКУ НОМІНАНТІВ НА ДРУГУ ПРЕМІЮ ДЛЯ МОЛОДИХ УКРАЇНСЬКИХ ХУДОЖНИКІВ ТА НОВІ ЕКСПОЗИЦІЇ ЦЕНТРУ

Ц Я Н А Ц І Я МАЄ ЗРОСТАЮЧИЙ П ОТЕН Ц І А Л МОЛ ОДИХ ТАЛАНТІВ

Напрочуд вдалий рік для PinchukArtCentre: перше повне програмне моделювання ідеї майбутнього музею, потім, у вересні, святкування 5-ї річниці заснування. Рік пройшов з особливою увагою до постійної колекції, «Циркуляція 1», що, сукупно з РАС-UA, відкрила можливість постійного представлення нових творів провідних українських митців Василя Цаголова, Арсена Савадова і яку до кінця року продовжать проекти Олександра Ройтбурда та Іллі Чічкана. На початку цього року відбулись персональні виставки Даміана Ортеги та Кендіс Брайтц, що мали на меті представити їхні нові твори, показати пульсацію мистецьких ідей та важливість ризиків. Ми щойно закінчили вражаючу виставку Олафура Еліассона, що своїм мистецьким баченням привабила аудиторію, якої ми до цього не мали. Ідея Еліассона про те, що не тільки глядач дивиться на роботу, але і робота також спостерігає за глядачем, стала реальністю — майже 200 000 відвідувачів — це тільки одна сторона ідеї. Дивлячись на усміхнені обличчя наших юних відвідувачів, ми зрозуміли, наскільки важливо для нас мати справу з вишуканими творами сучасного мистецтва. І тепер це направду найважливіший момент нашої програми та місії: вдруге представити Премію PinchukArtCentre. Я радий та пишаюся результатами процесу, що почався три року тому з першої демократичної процедури подачі заявок для нового покоління митців з України. Все це було зроблено саме для нового покоління — виставка номінантів, переможець Артем Во-

локітін, який отримав шанс взяти участь у виставці FutureGenerationArtPrize в Києві у 2010 і не так давно представив роботи на Венеційській бієнале. У поєднанні національної ідентичності та міжнародного контексту ми вбачаємо особливу силу нашої концепції. Я вірю у послідовність та різноманіття і тому радію за 20 митцівномінантів, яких ми тепер представляємо після процедури відбору з-поміж більш, ніж 1100 заявок з усіх регіонів України. Майже половина номінантів брали участь у першій виставці, і друга половина новачків — разом це чудове поєднання, яке показує, що ми рухаємося у правильному напрямку, підтверджуючи, перш за все, що досвідчені митці мають художню можливість знову запропонувати «послідовність», а по-друге, що ця нація має зростаючий потенціал молодих талантів. Ця виставка — важливий крок на довгому шляху залучення РАС до розвитку майбутнього покоління відвідувачів та мистецького середовища, які зростають в Україні. Я запрошую вас на виставку, де будуть представлені і роботи Сінтії Марселле, переможниці Future Generation Art Prize. Її виставка у нас — це важливе свідчення того, як ми співпрацюємо з нашими митцями, довіряючи їхнім ідеям, поділяючи ризики та підтримуючи їхній митецький розвиток. Я впевнений, що міжнародне топ-журі, яке прибуде до Києва 9 грудня на церемонію нагородження, матиме серйозні та цікаві дискусії у процесі вирішення — хто стане переможцем Премії РАС.

Текст: Екхард Шнайдер

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

ДОВІДКА Премія PinchukArtCentre — перша приватна загальнонаціональна премія в галузі сучасного мистецтва, метою якої є відкриття, підтримка і розвиток нового покоління молодих українських художників. Це важливий внесок у відкриття молодих митців у динамічному розвитку України. Заснована у 2009 році Фондом Віктора Пінчука, премія присуджується молодим митцям віком до 35 років. Ключовими моментами є: - національний вимір - концентрування на молодому поколінні митців - відкрита демократична процедура подачі заявок - високий рівень мистецького оцінювання - внесок міжнародних митців - авторитетне журі та відбірковий комітет Цього року незалежний відбірковий комітет вибрав 20 митців-номінантів, які тепер представляють свої роботи в PinchukArtCentre: Андрiй Галашин Данiiл Галкiн Гамлет Зінківський Добриня Іванов Микита Кадан Жанна Кадирова Тарас Каменной Аліна Клейтман Володимир Кузнєцов Лада Наконечна Сергій Петлюк

Сергій Радкевич Микола Рідний Степан Рябченко Іван Світличний Олеся Хоменко Микита Шаленний Маша Шубіна Наташа Шульте група Салманов-Корнієнко

Виставка номінантів працюватиме в PinchukArtCentre з 28 жовтня до 8 січня 2012

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Подія

Гід по 41-й «Молодості»

Текст: Дарія Бадьйор

Гід по 41-й «Молодості»

МИНУЛОГО РОКУ «МОЛОДІСТЬ» ПЕРЕЖИЛА КРИЗУ — ФЕСТИВАЛЬ СВЯ ТКУВАВ СОРОКОВУ РІЧНИЦЮ. НЕ БУДЕМО ГАДАТИ, ЧИ ЦЕ БУЛА КРИЗА СЕРЕДНЬОГО ВІКУ, ЧИ СКЛАДНОЩІ ВСЕ ЩЕ ПУБЕРТАТНОГО ПЕРІОДУ, ЗАЗНАЧИМО ЛИШЕ ТЕ, ЩО МИНУЛОРІЧНИЙ КІНОФОРУМ МАЄ СТАТИ ПЕВНОЮ ВІХОЮ У ЙОГО РОЗВИТКУ

По-перше, у «Молодості» з’явився конкурент із серйозними претензіями на звання першої кіноподії в Україні. Не дивлячись на те, що програмний відділ Одеського міжнародного кінофестивалю робить ставки на фестивальні хіти, а конкурсну програму формує за вельми туманним принципом «артмейнстрім» (докладніше про це — в № 1-2 «УК»), на підняття його статусу в очах колег-кінопрофесіоналів витрачається багато зусиль.

Т Е , Щ О В З А ГА Л І Б НЕМОЖЛИВО БУЛО ІЙ П О Б А Ч И Т И В Л ІТ Н Ь О Д Е С І, П Р И В О З Я Т В О С ІН Н ІЙ К И ЇВ

«Молодості» зовсім не можна спочивати на лаврах і користуватися здобутками, напрацьованими за 40 років. З огляду на нахабного південного конкурента, київський кінофестиваль має сформувати чітку лінію відбору стрічок та формування основних позаконкурсних програм, не чекаючи, доки це за нього зроблять журналісти. По-друге, минулорічний фестиваль зовсім не був по-святковому розкішним, як мало бути, скоріше навпаки: склалося враження, що фільми до конкурсу спеціально підібрали для того, щоб віддати гран-прі українському учаснику — ігровому дебюту «Щастя моє» Сергія Лозниці. На щастя, стрічка виявилась дуже контроверсійною і її не соромно було обговорювати в холах фестивального центру, в кінотеатрі «Київ». Провальні церемонії відкриття та закриття фестивалю, непередбачувані зміни в програмі, відсутність яскравих кіноподій (стрічку Лозниці показали в передостанній день фестивалю), надмірна кількість фільмів — все це склалось у досить невдалу комбінацію для «Молодості».

Тому тепер, у 41-й раз, перед організаторами стоїть нелегке завдання відновити статус-кво фестивалю, який ледь не було втрачено. Судячи з частково представленої програми, роботи з його відновлення поки що тривають успішно: цьогоріч у програмі «Молодості» на глядачів чекають цікаві дебюти в конкурсі та «смачний» для кіноманів дайджест стрічок, зібраних з інших фестивалів (тут, до речі, й проглядається відмінність між принципами відбору на ОМКФ та «Молодість»: те, що взагалі неможливо було б побачити в літній Одесі, привозять в осінній Київ). Окрім того, судячи з цьогорічного логотипу, зробленого

на зразок QR-кодів, «Молодість» не хоче бути осторонь сучасних тенденцій. Насамперед, цього року вперше було дозволено подавати до конкурсу фільми, зняті на цифрову камеру. А ще фестиваль хоче повністю використати інструменти «веб 2.0», готуючись, вочевидь, до подання інформації найшвидшим чином — через Інтернет та соціальні мережі. Отже, що дивитись у кінотеатрах «Київ», «Жовтень», «Кінопанорама» та «Київська Русь» з 22 до 30 жовтня?

КОНКУРСНА ПРОГРАМА Як завжди, за основні фестивальні нагороди стрічки будуть боротися в трьох категоріях: студентський та дебютний (переважно це перші фільми, зняті після випуску з кіношколи) короткі метри та повнометражні дебютні фільми. Також на «Молодості» існують альтернативні конкурси: «Панорама українського кіно» та «Сонячний зайчик», який збирає фільми на квір-тематику (аналогічний конкурс існує на Берлінському кінофестивалі). Щоправда, останнього конкурсу цього року не буде. Також цього року немає жодного українського фільму в повнометражному конкурсі. Організатори пояснюють це браком дійсно визначних кіноробіт, відзнятих в Україні протягом останнього року. Але українське кіно буде в короткометражних конкурсах: «Поза грою» Наталії Пятигіної та «Крос» Марини Вроди беруть участь у змаганні дебютних короткометражок, «Фактор Фелліні» Мирослави Хорошун — у конкурсі студентських фільмів. Не дивлячись на те що учасники повнометражного конкурсу «Молодості» дебютанти, майже всі стрічки мають непогану фестивальну історію. Невелике зауваження: на момент написання цього тексту було відомо лише 7 учасників. Судячи з представлених стрічок, магістральною темою основного конкурсу цьогоріч стане пошук людиною свого минулого та можливих шляхів для розвитку в майбутньому. «ВУЛКАН», РЕЖИСЕР РУНАР РУНАРСОН, ДАНІЯ Стрічка брала участь в основному конкурсі на фестивалі в Карлових Варах та буде брати — на Лондонському кінофестивалі в жовтні. В основі сюжету — 67-річний чоловік, який

Текст: Дарія Бадьйор

намагається змінити своє життя, усвідомивши, наскільки жалюгідним є його існування (він втратив роботу, хобі та повагу членів родини), та виверження ісландського вулкану Ейяф’ятлайокютль, яке паралізувало європейські авіаперевезення в травні минулого року, та дало можливість щось змінити головному герою стрічки. «БИДЛО», РЕЖИСЕР МІХАЕЛЬ Р. РОСКАМ, БЕЛЬГІЯ Брав участь у цьогорічному Берлінале, в конкурсі «Плюшевий Ведмедик». Сюжет стрічки розгортається навколо ферми, власник якої стає причетним до підозрілих маніпуляцій. Утім, Роскам йде далі, конструюючи конфлікт навколо головного героя на кшталт шекспірівського «Гамлета». За його словами, його фільм — це «гротескна трагедія про долю та про те, як наші життя іноді повністю залежать від подій, які ми навіть не в змозі контролювати. Це фільм про людей, доведених до межі». «ПОДИХ», РЕЖИСЕР КАРЛ МАРКОВІЦ, АВСТРІЯ Режисерський дебют австрійського актора Карла Марковіца, відомого за головною роллю у стрічці «Фальшивомонетники». Призер Каннського «Двотижневика режисерів», нагорода за найкращу європейську стрічку. «Подих» — історія про 19-річного Романа Коґлера, хлопця, який все життя провів у відчужених закладах — від сиротинця до в’язниці за ненавмисне вбивство. Врешті-решт він знаходить роботу в місцевому морзі, де й починається його шлях до пошуку самого себе. «АКАЦІЇ», РЕЖИСЕР ПАБЛО ДЖОРДЖЕЛЛІ, АРГЕНТИНА—ІСПАНІЯ «Золота камера» за найкращий дебют на Каннському кінофестивалі. Роуд-муві про водія вантажівки, який підвозить молоду жінку з дитиною. Попереду півтори тисячі кілометрів та багато цікавих відкриттів про самого себе. За словами режисера стрічки, «Акації» — дуже важливий для нього фільм «про власний біль, пов’язаний із утратою близької людини, та про спроможність людини реконструювати саму себе». «ДІМ», РЕЖИСЕР ЗУЗАНА ЛІОВА, ЧЕХІЯ—СЛОВАЧЧИНА Фільм-учасник програми «Форум» Берлінського кінофестивалю. Дім, який винесено в назву стрічки, в маленькому словацькому селищі будує Імріх, деспотичний батько головної героїні Єви, з-під жорсткого нагляду якого вона мріє втекти. Потайки вона прогулює заняття в школі, щоб заробити гроші й зібрати кошти на подорож до Великобританії, де Єва хоче влаштуватись на роботу за програмою au-pair. На противагу своєму батькові, який будує власне життя цеглина за цеглиною, головна героїня мріє про щасливе майбутнє, яке, за її наївним задумом, має казковим чином розпочатись відразу після її приїзду до Західної Європи.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Подія

Гід по 41-й «Молодості»

«ПІДНЕСЕННЯ», РЕЖИСЕР ЛІЗА ЛАНҐСЕТ, ШВЕЦІЯ Головна героїня цього фільму — двадцятирічна Катаріна — знаходить сенс життя в класичній музиці. Одного разу почувши «Реквієм» Моцарта на YouTube, вона не хоче поривати зі світом музики і влаштовується на роботу в концертну залу Гьотенбурга, де зустрічає диригента Адама, який продовжує знайомити її з музикою та літературою. Фільм поставлений за однойменною п’єсою, яка з успіхом йшла на театральній сцені в Данії у 2004 році. «КІМНАТА САМОГУБЦІВ», РЕЖИСЕР ЯН КОМАСА, ПОЛЬЩА Учасник «Панорами», спеціальної секції Берлінського кінофестивалю. Цю стрічку називають маніфестом молодого польського кіно. Це історія про підлітка, який одного разу занурився у віртуальну реальність, запропоновану Інтернетом, і досяг найтемніших її закутків — Кімнати самогубців, віртуальної спільноти людей, які постійно живуть у готовності накласти на себе руки, що і є предметом постійних обговорень. У головного героя, Домініка, немає суїцидальних схильностей, проте він вступає в цю групу, оскільки симпатизує дівчині, через яку він взагалі потрапив у Мережу. За словами режисера, він надихався романом Вірджинії Вульф «Кімната Якоба», йому також хотілося поглянути на стан сучасної людини, яку роздирають протиріччя: з одного боку, їй хочеться маніфестувати власну індивідуальність, з іншого — сховати те, що її дратує, оскільки цього вимагає суспільство.

медя» Берлінського кінофестивалю. Основою сюжету є відома історія про Ніцше, який побачив, як у Турині наїзник бив свого коня. Філософ підійшов і обійняв тварину, що зупинило наїзника, а згодом збожеволів. Утім, про Ніцше після цього прологу в стрічці не буде ані слова — всі нечисленні події фільму сконцентровані навколо бідного фермера, який працює візником кінної упряжки. Не дивлячись на те що «Туринський кінь» триває близько двох з половиною годин, від нього неможливо відірватись — довгі плани, мінімалістична візуальна складова, скупі діалоги в сумі складають те, що прийнято називати «магією кіно». 3. «ПОЗА САТАНОЮ» БРУНО ДЮМОНА (ФРАНКОМОВНЕ КІНО) Як і інші фільми цього режисера, заграє з релігійною тематикою. Це, як і «Туринський кінь», — мінімалістичне та статичне кіно, в якому піднімається питання природи зла та релігійності.

ФІЛЬМОМ ВІДКРИТТЯ ФЕ СТИВАЛЮ СТАНЕ НОВА РОБОТА ЄЖИ ГОФФМАНА, « ВАРШАВСЬКА БИТВА. 1920» ЗНЯТА В 3D- ФОРМАТІ

Позаконкурсна програма зазвичай представляє собою зріз національних європейських кінематографій (французьке, німецьке, скандинавське кіно тощо), фестиваль фестивалів (найцікавіші фігуранти програм іноземних кінофестивалів), ретроспективи та тематичні програми, на кшталт програми документального кіно, або програми «Синергія», яка поєднує в собі кіно, відеоарт та суміжні види мистецтва.

5 ФІЛЬМІВ ПОЗАКОНКУРСНОЇ ПРОГРАМИ, ЯКІ ОБОВ’ЯЗКОВО ТРЕБА ПЕРЕГЛЯНУТИ: 1. «БАЙДУЖІСТЬ» ОЛЕГА ФЛЯНГОЛЬЦА (НОВЕ РОСІЙСЬКЕ КІНО) Фільм отримав гран-прі «Кінотавру» в 2011 році, Флянгольц знімав його протягом 21 року. Через це дивним здається сприйняття часу в цій роботі: на початку 90-х він почав зніматись як оммаж 60-м рокам, утім це не заважає йому бути сприйнятим зараз — на 11 році ХХІ століття. Критики пишуть про «Байдужість» як про стрічку, яка мала змогу стати витриманою, як добре вино. Що й казати, цей фільм ідеально підходить для атмосфери цьогорічної «Молодості». 2. «ТУРИНСЬКИЙ КІНЬ» БЕЛА ТАРРА (ФЕСТИВАЛЬ ФЕСТИВАЛІВ) Остання робота видатного угорського режисера, його прощання з кінематографом, яке отримало «Срібного вед-

Текст: Дарія Бадьйор

4. «ЗВІР» КРІСТОФФЕРА БОЕ (СКАНДИНАВСЬКА ПАНОРАМА) Бое — представник молодого кінематографа Данії, так званої «АнтиДогми», школи, яка протистоїть відомій «Догмі-95», сформульованій Ларсом фон Трієром. Самого Крістоффера Бое часто називають «новим Трієром», через що старий Трієр його не любить. Проте це не заважає молодому режисерові знімати дійсно цікаві роботи. «Чудовисько» — одна з останніх його стрічок, історія про темний бік кохання та пристрасті.

5. «АРІРАНГ» КІМ КІ ДУКА (СПЕЦІАЛЬНІ ПОДІЇ) Цей фільм пройняв навіть тих, хто не є шанувальником творчості відомого корейського режисера. «Аріранг» — документальна (з додаванням псевдодокументалістики) сповідь стомленого художника про себе, свою творчість, невдалі проекти, погані стосунки з учнями тощо. Фільмом відкриття фестивалю стане нова робота Єжи Гоффмана «Варшавська битва. 1920», знята в 3D-форматі. Серед інших кінопрограм на «Молодості» планується проведення так званих «довгих ночей короткого метра» з Німеччини та Франції, програм польського документального кіно та польської школи анімації, а також ретроспектив Сандрін Боннер та In Memoriam, присвячених Людмилі Гурченко та французькому режисерові Клоду Шабролю. Окрім цього, заплановані майстерня талантів (серія лекцій та відкритих зустрічей молодих кінематографістів та знаних режисерів, акторів та професіоналів кіно), Міжнародний ринок ко-продукції «Molodist Boat Meeting» та міжнародний тренінг EEFA-2011, організований Східноєвропейським кіноальянсом. 41-й Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість» відбуватиметься з 22 до 30 жовтня 2011 року в кінотеатрах «Київ», «Жовтень», «Кінопанорама» та «Київська Русь».

Подія

5 горішків для третього КМКФ

Текст: Дарія Бадьйор

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

ГОРІШКІВ ДЛЯ ТРЕТЬОГО КМКФ З 17 ДО 22 ВЕРЕСНЯ ВТРЕТЄ ПРОХОДИВ КИЇВСЬКИЙ МІЖНАРОДНИЙ КІНОФЕСТИВАЛЬ, ПОДІЯ З ЦІКАВОЮ ПЕРЕДІСТОРІЄЮ ТА, СПОДІВАЄМОСЬ, НЕ МЕНШ ЦІКАВИМ МАЙБУТНІМ

Два перші фестивалі були проведені під директорством Богдана Ступки, який залишив цю посаду, аби присвятити себе, посеред іншого, створенню театрального фестивалю міжнародного рівня. З часу, коли Ступка покинув КМКФ і до вересня 2011, організатори події були у підвішеному стані: узгоджували концепцію, намагались налагодити співпрацю із програмним директором з-за кордону (це їм не вдалося, на те були різні причини), та й взагалі, робили все можливе, щоб не втратити і без того нестабільну репутацію, репутацію фестивалю-новачка, для якого немає нічого неможливого. Третій КМКФ став, без сумніву, найуспішнішим із трьох проведених. Яким чином і якою ціною це стало можливим, спробуємо підсумувати в п‘яти пунктах. 1. ПОКАЗИ OPEN-AIR Цьогоріч КМКФ обрав для себе оригінальний формат — показ фільмів просто неба. Цьому передували дискусії з приводу доречності вуличних кінопоказів у Києві (порівняно з аналогічними подіями під час Одеського МКФ), а також не дуже вдала організація минулорічного КМКФ, коли половина програмних показів була зірвана: майже ніхто з глядачів та преси не знав фестивальний розклад і зали кінотеатрів були мало не порожніми. Замінити кінотеатри на Софійську площу та Золоті ворота було вдалим рішенням — цього року фестиваль відвідало в декілька разів більше людей, аніж минулого разу.

Єдине, що можна було б змінити в цій симпатичний картині — це час проведення фестивалю. Попередні рази він відбувався у травні, і надалі відкривати літній сезон переглядом фільмів просто неба було б набагато приємніше, аніж, мерзнучи, чекати на ті стрічки, які показуються о десятій вечора, наприкінці вересня. 2. ПРОГРАМА СОЦІАЛЬНОГО КІНО Звісно, з певного погляду, соціальне кіно стало каменем спотикання у суперечках за мистецьку складову кінофестивалів. Деякі надто захоплюються демонстрацією виключно стрічок на соціальну тематику, і тому відбувається політизація кінофестів. На КМКФ соціальне кіно показували поза конкурсом, що дозволило, по-перше, заручитися підтримкою ЮНЕСКО, по-друге, спробувати не допустити політизацію основного конкурсу. 3. МУЗИЧНА СКЛАДОВА КІНЕМАТОГРАФА Плануючи проведення фестивалю ще в травні, програмний відділ КМКФ розповідав про віднайдену оригінальну концепцію відбору фільмів до основного конкурсу. Нею стала музична складова у кінематографі. Відтак, було заплановано показувати не тільки мюзикли або біографічні фільми про композиторів або музикантів, а й узагалі стрічки, де музика є самостійним компонентом або ж подана в досить оригінальному ключі. 4. «ТРІУМФ» УКРАЇНСЬКОГО КІНО Прем’єра стрічки Михайла Іллєнка «Тойхтопройшовкрізьвогонь» мала

стати місцевою сенсацією, а вручення Гран-прі фестивалю, рішення про яке начебто прийняли глядачі, мало допомогти українському фільму стати подією національного масштабу. Попри негативні відгуки, продюсери та знімальна група з оптимізмом дивляться в майбутнє: планується, що взимку стрічка вийде в прокат, щоб через рік можна було змагатися за входження в список номінантів премії «Оскар» за найкращий неангломовний фільм. 5. НЕВМИРУЩА АМБІТНІСТЬ Не дивлячись на те що попередні два фестивалі були не дуже вдалими, а третій — затьмарений фіаско української прем’єри, організатори КМКФ, вочевидь, не збираються складати руки. Повільно, але впевнено вони крокуватимуть далі, щоб наступного року провести ще один фестиваль, який буде стояти кількома сходинками вище. Виправивши деякі помилки, припустившись ще кількох в інших сферах, складаючи більш ніж скромну програму, але з неабияким оптимізмом, КМКФ, швидше за все, має майбутнє.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Думка

Ігор Голубицький

Текст: Тарас Полатайко

ІГОР ГОЛУБИЦЬКИЙ КУРАТОР ЯК ДЗЕРКАЛО ЗАДНЬОГО БАЧЕННЯ ІГОР ГОЛУБИЦЬКИЙ, КАНАДЕЦЬ УКРАЇНСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ, ОДИН ІЗ ПРОВІДНИХ КУРАТОРІВ КРАЇНИ КЛЕНОВОГО ЛИСТА, РОЗПОВІДАЄ ХУДОЖНИКОВІ ТАРАСОВІ ПОЛАТАЙКУ ПРО ТРУДНОЩІ ПРОФЕСІЇ, ЩО ДЛЯ НЬОГО УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА І ЧОМУ ВІН СТАВ КУРАТОРОМ ПРОЕКТУ «ДУХ УКРАЇНИ: 500-ЛІТТЯ МАЛЯРСТВА»

— Ти народився у Великобританії. Розкажи, як потрапив до Канади. — Мої батьки народилися в Україні: мати у Дніпропетровську, батько в невеличкому містечку біля Львова. Обоє емігрували в Англію після Другої світової війни, там я народився. У 1959 році мій батько переїхав у Канаду, Торонто, де жили його друзі з України. Я переїхав до нього через рік. Спочатку я спілкувався з іншими емігрантами з України, але в підлітковому віці втратив зв’язок з українською культурою. Очевидно, це відбулося через домінантну місцеву культуру. Це було ще до появи поняття «культурна мозаїка», тому бути «не-англо» вважалося стигмою. Поняття «культурної мозаїки» стали використовувати після виходу книги Джона Портера «Культурна мозаїка: аналіз соціальних класів і влади в Канаді» (The Vertical Mosaic: An Analysis of Social Class and Power in Canada), яка вплинула на державну соціальну політику, особливо протягом ранніх років влади Ліберальної партії і прем’єр-міністра П’єра Трюдо. Офіційно мультикультурну політику було введено в 1971 році. — Чи мали зміни державної політики та культурного клімату вплив на тебе особисто?

— Розкажи, як ти почав цікавитися мистецтвом? — У дитинстві в Англії мистецтво в цілому в моєму житті було відсутнім, так само, як, наприклад, телебачення. Так, я бачив телевізор у інших людей удома, але тоді телебачення не було щоденним ритуалом або звичкою, адже воно було надто молодим. У селищі міського типу, де я тоді жив, був кінотеатр, який працював, так би мовити, «на останньому диханні»: був відкритий лише декілька днів на тиждень і не демонстрував голлівудських фільмів. У мене були книги. Я любив ілюстровані історичні книжки і комікси. Я навіть зробив власну ілюстровану книжку для шкільного проекту, вона досі в мене є. Але я ніколи на завершував свої ілюстрації, певно тому, що я надто амбітний: хотів, аби вони були настільки ж довершеними, як у друкованій книзі. Я малював і мріяв бути художником, хоча й не знав, що це означає насправді. Справжніх мистецьких робіт я не бачив до 12 чи 13 років, коли ми зі шкільною екскурсією відвідали Художню галерею Торонто (нині — Художня галерея Онтаріо — Прим. ред.), і я побачив скульптуру Родена, яка експонується на вулиці.

— Абсолютно. Часи правління уряду Трюдо, 1967 рік — Сторіччя Канади — це часи оптимізму й прогресу. Я тоді вступав до університету. Озираючись назад, можу сказати, що це було останнє покоління ліберальності й гуманізму. В університеті я зрозумів, що бути «етнічним» — це нормально.

Коли я був у середній школі, що розташовувалась у західному передмісті Торонто, я потоваришував із людиною, чий батько Волтер Ярвуд був художником та учасником групи Painters Eleven у 1950-х роках. Це була моя перша справжня зустріч із митцем і мистецтвом. Ця дружба також дала мені можливість «зустрітися» з американським джазом і блюзом 1930-х, 1940-х років — корінням тієї музики, переважно британської, яку я слухав по радіо в середині 1960-х.

Я пам’ятаю, як ходив із батьком на дивну для мене тоді подію до Massey Hall, у 1967 чи 1968 році — це була 50-та річниця «українського уряду у вигнанні» (не знаю, чи вірно цей термін визначив). Було безліч промов, нудних, як на мене-підлітка. Для мене це виглядало як возведення пам’ятника безнадійній справі, але пізніше я почав розуміти, що це був спосіб зберегти надію на радикальні рішення та істотні політичні та культурні зміни.

Так виникло дві течії у моєму житті: музика і мистецтво. На останньому році навчання у школі я влітку працював асистентом у студії Волтера Ярвуда. На першому курсі університету я приєднався до групи, заснованої одним із синів Волтера, як бас-гітарист. Ми грали Чиказький блюз. Я ніколи не грав на бас-гітарі, але за 6 тижнів вивчив досить для того, щоб вийти на сцену. На семестр я пішов з університету, щоб навчитися грати краще.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Я здобув величезний досвід тоді, але я досі цікавився мистецтвом, хоча й знав, що шансів стати митцем у мене мало. Під час навчання в університеті я відповів на оголошення про роботу в приватній галереї The Electric Gallery — і отримав роботу. Там я займався тим, що розсилав запрошення, відповідав на листи, допомагав художникам організовувати виставки. Однією з перших таких виставок була робота з художником Робертом Воттсом (1923-1988): проект, який складався із відео й музики, зробленої на комп’ютері. Це відкрило мені очі на те, чим може бути мистецтво, і мої вуха на те, чим може бути музика. Через 2 роки після закінчення університету я почав працювати для The Electric Gallery в Німеччині. Парадоксально: саме тоді я купив диптих Йозефа Бойса, навіть не знаючи, власне, хто такий Бойс. У той час я почув британський панк-гурт The Stranglers та, коли повернувся у Торонто, створив власний гурт. Тож, я працював у The Electric Gallery 4 роки і грав у групі, а коли The Electric Gallery закрилась, мене найняли працювати в іншу галерею під назвою The Art Gallery at Harbourfront — один із перших канадських виставкових центрів на зразок німецьких kunsthalle. Я працював там десять із половиною років і був частиною команди, яка трансформувалась у The Power Plant.

обхідна база, хоча галерея тоді не була такою формалізованою організацією, як зараз. Ми працювали в реконструйованому ангарі для трейлерів — приміщенні, в якому розміщувались виставкові майданчики, громадська галерея, ремісничі студії. У 70-х роках з’явилась урядова ініціатива — відновити набережну та гавань Торонто. Ця місцевість розташовувалась поблизу центру міста, але була занедбаною. Федеральний уряд заснував The Crown Corporation, відому як Harbourfront, для розвитку та управління місцями для забудови в місті. Це був союз із Департаментом із забудови, який працював із приватною промисловістю, будував торгові й житлові площі для створення прибуткового напрямку, який зможе підтримувати культурні ініціативи, мистецтво, ремесла, театр, кіно, літературу та інше.

— Які проекти ти здійснив у Power Plant?

Спершу культурна діяльність засновувалась на громадських ініціативах, але перший директор нашої галереї Аніта Ааронс, австралійський митець та викладач, вірила в прогрес та розвиток національних та міжнародних програм як платформу для роботи. Тож Harbourfront була продовженням майстерень художників. У цей ранній період ми не обмежувались простором галереї: робили вуличні проекти, створювали перформанси в покинутих будівлях. Ці місця були тимчасовими і пов’язаними з контекстом. Їх тоді називали «природним середовищем» посеред міста. У Канаді чи Торонто не було нічого подібного. Ми працювали командою — маленька група кураторів із 3 осіб — всі робили все і мали більше мільйона відвідувачів на рік. Завдяки незвичності нашої концепції та можливостям, ми могли привертати увагу іменитих митців, хоча, звичайно, справа була не в імені: деякі автори не були знаними взагалі. Наприклад, я працював із Білом Віолою у 83-му, можливо, це була його перша виставка у Канаді. Я також привіз до нас відомого німецько-американського монологіста Брата Теодора як частину серії сольних виступів у середині 1980-х. Теодору було 80. Мені треба було поїхати до Нью-Йорка, щоб заманити його, адже він ніколи не виступав у Канаді.

— Як я вже зазначав, я працював кілька років у Art Gallery at Harbourfront — попереднику Power Plant. Це була важлива та не-

Пам’ятним проектом для мене була виставка біл-бордів, яку я робив у той час. Це було щось таке, що не могло відбутись у

Із моїм гуртом ми робили музичні записи, відео й демонстрували їх у галереях та інших мистецьких місцях Канади, Німеччини, Бразилії. Музика, так само як і мистецтво, були для мене «мовою». Ми працювали з митцями з різних країн, різних культур, вивчали їх образну мову, вони — нашу. Коли я пішов з Power Plant, мене найняли на роботу в художній музей The Art Gallery of Hamilton, який поєднав для мене два інтереси: мистецтво й історію.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Думка

Ігор Голубицький

більш структурованому галерейному середовищі, тому що це не було ані мистецтвом, ані дизайном. Мене цікавило занурення у трансформацію візуального коду в комерцію, капіталістичну культуру. Я витратив рік на те, щоб зібрати рекламні щити 6-7 метрів завдовжки в Англії, Франції, Канаді та США. Я мав діяти швидко, адже нікого не хвилювало збереження біл-бордів: їх надрукували — їх знищили, все просто. Не всі біл-борди мали рекламний характер. Наприклад, один із них був англійським анти-Тетчерівським посланням, яке виготовила Рада Великого Лондона, інший належав єпархії Римсько-Католицької церкви Торонто. Я працював із Power Plant протягом перших 18 місяців. Ми продовжували практикувати командний підхід, а не роботу над проектом одного конкретного куратора. Ми також обговорювали майбутнє організації: вона потребувала змін, мала стати більш формалізованою щодо забезпечення стабільності ресурсів. Я пішов, бо прийшов час іти. Я повинен був використати свій досвід і зробити щось інше, аби не стати «заручником звички». — Після Power Plant ти керував Art Gallery of Hamilton. Чим відрізнялась ця робота від попередньої? — Я почав працювати в Art Gallery of Hamilton роком пізніше (у перерві зробив кілька незалежних проектів, писав, викладав у Коледжі мистецтв Онтаріо). Art Gallery of Hamilton — це музей із величезною історичною та сучасною канадською і міжнародною колекцією, 3000 квадратних метрів виставкової площі та специфічна аудиторія. Для мене це був свого роду виклик, пов'язаний зі зміною рівня, масштабу.

Текст: Тарас Полатайко

Коли я пішов з Art Gallery of Hamilton, пропрацювавши там 8 з половиною років, я переїхав до Австралії, жив і працював у Сіднеї та, переважно, у Брісбені. Там я повинен був вивчити нову для мене історію мистецтва цього «регіону». Однією з перших моїх зустрічей із нею була робота англійця за народженням, австралійського художника Яна Фейрвезера (1891-1974), який не був відомим поза Австралією, але в 1962 році його назвали «найвидатнішим живим художником Австралії». Мені було цікаво знати, чому так, адже його роботи не здавались мені надто примітними. Творчість Яна Фейрвезера стала однією з основних тем для моєї роботи на отримання звання доктора філософії. Другою темою став Давид Бурлюк, тому що для мене він залишався справжньою загадкою. До речі, пізніше я дізнався, що він був у Брісбені у 1962 році. Знаєте, моя проблема полягає в тому, що я не синтезую культурну сферу. Мої переміщення з Англії до Канади, Австралії та знову до Канади (з коротким періодом в Японії) поставили мене перед цікавими питаннями про культуру, але позбавили мене відчуття реальності місця. Це ставить нове питання: чи можна існувати в «інтелектуальному місці»? Коли минулого тижня я побачив виставку, що відкрилась у Power Plant, — «Дзеркало заднього бачення: нове мистецтво Центральної та Східної Європи» — я повернувся буквально в певне місце, яке було конкретним інтелектуальним і соціальним «домом», і намагався зрозуміти ті сигнали, які подавало мені нове покоління художників, митців пострадянської епохи. — То що ти думаєш з приводу «Дзеркала заднього бачення»?

Крім того, Art Gallery of Hamilton була заснована в далекому 1914 році, а я став першим її куратором сучасних мистецтв. Необхідно було зрозуміти її структуру, історію та історію колекції.

— У виставці занадто мало того, що можна назвати «переконливим мистецтвом». Сам куратор виставки Крістофер Імон висловив «дилему» про те, що ця виставка не є спробою класифікувати чи виділити ознаки Сходу.

Я хотів дізнатися все про колекцію, але це не було систематичним вивченням, я просто «мандрував». В одній із моїх ранніх так званих «експедицій» я натрапив на дивні, як мені здалось, картини. Спершу я подумав, що це копії відомих митців. Обидві картини належали руці Давида Бурлюка. Я знайшов його файл, щоб дізнатись, ким був цей художник. Інформації було небагато, а його національність була вказана як росіянин, вже пізніше я дізнався, що це не так.

Американський художник, письменник та ідеолог раннього постмодерну Даглас Девіс у 1977 році написав про свою зустріч з інтелектуалами у Москві: «Захід нагадує течію річки, а Схід — це брила криги. Ти можеш плавати у річці, та не зміниш її форми. Якщо ти зрушиш хоч дюйм всередині криги, вона трісне».

Якось директор сказав мені, що я буду куратором-наглядачем виставки «Дух України: 500-ліття малярства» (Spirit of Ukraine: 500 Years of Painting), організованої Winnipeg Art Gallery, — від ікон до раннього авангарду з Національного художнього музею України. Я був спантеличений цим призначенням, але директор відповів: «Історичний куратор не відчуває себе досить експертним у цій темі… а ти — українець». Цієї миті я став «українським куратором», не знаючи нічого про історію мистецтв України. В процесі підготовки виставки я дізнався багато про історію українського мистецтва і митців. У виставковій експозиції були й картини Давида Бурлюка.

Для мене це ідеологічна відмінність. У капіталізму немає ідеології — ти пливеш за течією, якщо ти успішний — ти виграєш. Комунізм — це ідеологія, яка базується на контролі для «спільного блага», кожному відповідно до його потреб. Це обмежувальний режим. Колишній Схід — це фігурально брила льоду. На Заході авангард вижив і навіть процвітав за підтримки буржуазії, яка не мала його любити, просто приймати. Радикальне мистецтво не може загрожувати системі, за винятком суперечок, які виникають і зникають, так само як глибина річки змінюється з часом. Радикальний художник на Заході може стати успішним капіталістом без протиріч.

Досвід, отриманий під час організації та проведення виставки «Дух України: 500-ліття малярства», я переніс на інші виставки. По суті, я зрозумів, як розповідати історії та які історії треба розповідати. Після реорганізації та зміни кадрів у галереї, я став головним її куратором — і відповідав за виставки, публікації, дослідження.

З мого особистого часткового досвіду: багато змінилось у мистецтві Сходу за останні 20 років. Я був у Москві в 1988 році, у Києві — в 1999. Але мало що змінилося на Заході. Ця виставка представляє наступне десятиліття, наступне покоління.

Навіть актуальні твори мистецтва, так би мовити, «історизуються», коли потрапляють до музейної колекції. Мені доручили тоді придбання майже тисячі робіт. Озираючись назад, можу сказати, що ці роботи були не найкращим вибором. Деякі мої судження були помилковими, а також був певний тиск з боку колекціонерів та зацікавлених осіб зі сторони музею. Ще одна річ, яку я дізнався у цей час, — як вести перемови так, щоб нікого не образити, адже часто мистецькі питання суміжні з питаннями смаку, персональних уподобань.

Я не буду поспішати й використовувати оціночні судження. Протягом наступного десятиліття все знову зміниться. Думаю, що зміни стануть наслідком дорослішання місцевого критичного та економічного ринку. Демон культурної глобалізації — це міф, ми вже про це знаємо. Я більше «стурбований» новим капіталізмом, який іде з Китаю, де ідеологія комунізму ще не дала тріщини. Хто знає, до чого це приведе. — Я думаю, кураторська парасолька «Сходу» дуже розмита і свідчить, здебільшого, про північноамериканську необізнаність із тим, що в цьому регіоні відбувається насправді. Така

Текст: Тарас Полатайко

«остальгія», як ти це називаєш, може бути корисною для дослідження різних векторів розвитку мистецтва в різних культурах після розвалу «Східного блоку». Адже те, що на відстані здавалося монолітом, завжди мало радикальні відмінності. Наприклад, польське мистецтво інтегроване у Західний мистецький процес, а от українська мистецька сцена тільки зараз намагається побудувати інституційну та іншу підтримку для сучасного мистецтва. — Я згоден і з тим, що кураторська парасолька розмита, і з тим, що в Новому світі існує недостатність знань про Схід. Кристофер Імон (куратор виставки) починає з Ялтинської конференції, але історія не така проста. Якщо заглиблюватися, то виникає дуже багато запитань, оскільки впливи Римської, Османської та Габзбурзької імперій у цьому регіоні надзвичайно заплутані. Повертаючись до метафор про брилу льоду — коли ти починаєш заглиблюватися розрізнено в окремі речі, то все починає тріщати. Так, Україна на іншому етапі побудови інфраструктури для під-

тримки сучасних митців та інформування й освіти громадян. І вона не може покластися на Захід, адже він приділяє їй занадто побіжну увагу. — Думаю, що в історію варто заглиблюватися настільки, наскільки вона стосується предмета аналізу. Звичайно, можна заглибитися аж до появи вікінгів у Києві, але тоді це має бути товста книга, а не короткий есей до каталогу. Менше з тим, розкажи про свої враження від українського мистецтва у 1999 році. — Я не кажу, що потрібно писати повну історію. Скоріше про те, що треба її знати. Чи навіть про те, як її знати, як її представляти без спрощень. Мої враження з 1999 року… Це було в контексті кураторської конференції — куратори зі Східної Європи та Азії. Я, здається, був єдиним куратором із Нового світу, хоча в цей час жив у Австралії.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Перед цим у мене не було прямого спілкування з молодим поколінням пост-незалежної України, за виключенням есею для каталогу першої виставки сучасного українського мистецтва в Канаді «На маргінесі», організованої тобою, Тарасе. Я буквально входив у «новий світ» із метою спостерігати та ставити питання — відправні точки для творення мистецтва, чому воно так виглядало? «Так» означало грубість (на відміну від «глянцю», продукованого західними арт-школами, з оглядкою на ринок) і певну тимчасовість. Під час одного з конференційних ланчів, я зайшов до майстерні художника, роботи якого я бачив у європейському художньому журналі. На жаль, не пригадую, як його було звати… Його в той час не було в Києві, і візит був організований через друзів. Це був дивний візит, що нагадував «таємницю місця злочину». Майстерня нічим не нагадувала західні майстерні. Це була малесенька спальня маленької квартири. Тоді я зрозумів обставини: якщо в тебе були фарби з пензлями, ти міг писати; якщо була камера з

плівкою — ти знімав; якщо була відеокамера — ти міг знімати відео. Така творчість «на межі» була свідченням «необхідності мистецтва» — терміна, що з'явився 65 років тому для аналізу взаємозв'язку мистецтва та суспільства. Не «суспільства в цілому», а місця, де ти перебуваєш. Я тоді написав статтю про свої враження для cіднейського журналу Art + Text, але, на жаль, не можу її зараз знайти. Пізніше я перечитав свій текст для виставки «На маргінесі» включно з твоїми коментарями, щоб з'ясувати, наскільки влучними були мої «здогадки». Йшлося про початок радикальності. Оскільки класичний авангард був придушений, стався розрив, з'явилася порожнина. Тобто йдеться не лише про потребу в мистецтві, але й про потребу радикального голосу — починати знову і знову… випробовувати сучасність. Бо як сказав американський сатирик Морт Сал у 1958 — «майбутнє попереду».

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Думка

Ігор Голубицький

— Як ти вибираєш свої проекти? Я маю на увазі, як визначаєш, якого художника показувати? — Гарне питання, і в мене на нього немає відповіді. Леві-Строс писав, що міф приходить до людини без її відома. Я це розумію скоріше як досвід життя, а не як містику. Це не я обираю, це ідеї та митці обирають мене тому, що вони ставлять гарні питання про «знання життя». На практиці, невеликий відсоток ідей реалізується в проекти. Не можна ставати рабом кожної ідеї. Деякі хороші ідеї не треба втілювати у виставки взагалі. Мої професійні взаємини із митцями різні: деякі з них стали мені друзями на все життя поза професійними стосунками і потребами. Тепер між нами відбувається обмін ідеями, який базується на взаємоповазі. Мої стосунки з мертвими митцями інші: мені важче отримати відповіді на запитання, ними поставлені. — Чи буде справедливим сказати, що ти реагуєш на мистецтво, яке резонує з твоїм життєвим досвідом? — Це справедливе питання. Все взаємопов’язано. Через мистецтво я вивчаю світ і себе. Резонанс виникає тоді, коли неочікуване у мистецтві відкриває двері в життя. Так, у моє життя, але моя робота полягає в тому, щоб бути посередником між людьми, їх життям та мистецтвом. Якщо контакт із мистецтвом чи ідеями мене зворушує, а не лише тішить моє око, тоді я можу робити цю справу. Але моя робота не полягає в наверненні людей на певний

Текст: Тарас Полатайко

— Цей досвід дуже важливий, ба більше — суттєвий. Але щоб його отримати, треба бути готовим до того, щоб тебе «знесло». Так у 1977 році у Basel Kunsthalle (Швейцарія) я відвідав виставку Панамаренка, Татліна та Да Вінчі: грандіозний простір з його старовинною величчю, розуміння утопічності ідеї людського польоту (оскільки це була виставка літальних апаратів). У цей момент я зрозумів міф про Ікара, час зупинився. Під час цієї ж подорожі я вперше побачив роботу Йозефа Бойса — жир, який лежав у кутку. Роботі вже було більше десяти років, але вона все ще руйнувала час і простір навколо себе. Подібний досвід я отримав у музеї Пергамон у Східному Берліні в 1985 році, коли входив до простору, де був встановлений «Пергамський вівтар», а також коли проходив вздовж реконструкції Воріт Іштар. Я був приголомшений не тільки розмірами, але й надзвичайною винахідливістю людського розуму, який створив ці величні об’єкти. Під час цієї ж подорожі в мене майже зупинилось дихання, коли я побачив невеликий портрет руки Аньоло Бронзіно в Західному Берліні. Через кілька місяців я побачив іншу роботу Бронзіно в Сіднеї, і вона справила на мене таке ж враження. Я щасливий, бо зараз у мене є можливість «торкатися» Марселя Дюшана, його останньої при житті серії Boite-en-valise. У нашій колекції також є важлива робота Бойса. Ми маємо перше видання «Лихоліть війни» Франсіско Гойї 1863 року, яке я часто переглядаю, перегортаю сторінку за сторінкою — кожного разу воно виглядає інакше. Ці моменти можуть мати значення, тільки коли я «відкритий» до сигналів і повідомлень, які мені відправляє мистецтво. Не подумайте, що я говорю про вшанування минулого — того, що вже відомо. Моя кураторська посада дає мені доступ, який відрізняється від доступу відвідувачів, але я хочу розбити цю «четверту стіну», хоч це і нелегко. Те саме можу сказати й про сучасне мистецтво, з яким я працюю. — Чи мав ти такий досвід із чимось українським? — Не в тому самому розумінні, але мав. Першим був пізній, а може й останній автопортрет Тараса Шевченка (1860), що був представлений на виставці «Дух України». Коли я встановлював експозицію в Art Gallery of Hamilton, я розмістив цей автопортрет на великій стіні, окремо від інших робіт. Директор музею був здивований, чому я зробив саме так? Але я ріс в українській сім’ї, тому я розумів, що це не просто якийсь там портрет. Мистецтво втілює конкретні речі для тих, хто в курсі.

кураторський шлях мислення чи нав’язування ідеї про те, що «мистецтво добре для них», адже це занадто авторитарно. Я зазвичай дивуюсь позитивним відгукам, вони, як правило, неочікувані. Негативні відгуки менш корисні, адже вони є опором, закритістю. — Мені здається, я знаю точно, що ти маєш на увазі. Я знаходжу нових художників, які мене цікавлять у той самий спосіб. Тоді розумієш, що бачиш щось, що з тобою резонує, але не знаєш, що це. У мене було кілька таких моментів цього літа у Венеції. Наприклад, із роботою Маріани Кастілло Деболл. Часами це трапляється з класичними творами, які я раніше не бачив «правильно». Два роки тому у мене було інтенсивне переживання від давньогрецької кераміки в Нью-Йоркському Метрополітен Музеї. Я тоді зрозумів щось важливе про мистецтво і життя, чого раніше на знав. Надзвичайно, коли з тобою це трапляється, але для цього потрібно бути в певному стані, бути відкритим. Можеш розказати про подібне пережите?

Інший досвід був приблизно 8-9 років тому. В Торонто я відвідав одну колекціонерку. Вона успадкувала картини Давида Бурлюка від свого батька, який виготовляв рами для картин у Нью-Йорку і знав Бурлюка. Усі картини були його Американського періоду, але одна відрізнялась від інших. Я звернув на це увагу колекціонерки, яка відповіла, що це картина Московського періоду, але я не погодився з нею і перевернув картину — на звороті була наклейка NYK (японські морські лінії). Безперечно, це була робота Японського періоду, ймовірно, написана на Островах Оґасавари у 1921 році. — Ти був куратором проектів у Північній Америці, Європі, Австралії, Японії, Бразилії і Сінгапурі. Чи можеш порівняти професійне середовище сучасного мистецтва у цих країнах? — Середовище більше відрізняється в залежності від культурних перспектив, адже професійна практика «глобально стандартизована». Основна відмінність у тому, як фінансуються система громадських галерей та митці. У Канаді набагато більше урядового фінансування на місцевому, провінційному та федеральному рівнях, ніж у США. Те саме і в Японії, де урядове фінансування невелике. Музеї сучасного мистецтва є скрізь, але громадських не існувало до 1951, коли перша галерея з’явилась у місті Камакура. Зараз вона має три відділення — два у Камакурі і одне біля міста Хаями. Австралійська система найбільш схожа з Канадською — Australia Council (Австралійська Рада) засновано на основі Canada Council

Текст: Тарас Полатайко

(Канадська Рада). Причиною, можливо, є те, що обидві нації мають невелику популяцію і велику географічну площу. Відмінності полягають у бажанні громадськості та приватного сектора визнавати важливість сучасного мистецтва, але я не вірю, що воно може бути інституціалізовано. Канадська Рада заснувала в 1974 році Art Bank, щоби купувати зразки сучасного мистецтва — не для колекції, а для підтримки ринку сучасного мистецтва та для того, щоб зробити сучасне мистецтво доступним громадськості через орендну програму для урядових та громадських установ. Хороша ідея, але важка у своїй реалізації, адже багато цікавих придбаних робіт «просиділи в запасниках десятиріччями». Деякі з них були за запитом відправлені до громадських галерей, саме туди, де їм і місце. Існують і інші громадські не-галерейні програми для колекціонування робіт у Австралії, Англії, Голландії та, певно, і в інших країнах. Я не думаю, що існує відповідь на вагоме питання, де найбільш динамічно та «прогресивно»? Сценарій кожної нації має як позитивні, так і негативні аспекти. Але найкраще там, де є поєднання громадської та приватної підтримки сучасного мистецтва. Іноді окремі особи «закохуються» в сучасне мистецтво, тому всіляко підтримують його. Але в цьому випадку мінусом є те, що кілька персон стають настільки впливовими у сфері сучасного мистецтва, що починають думати, ніби вони володіють цим усім.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

творів мистецтва, життя художників, кураторських, культурних та суспільних ідей. Я працюю з компанією, яка базується в Канаді та Європі, розробляючи та впроваджуючи віртуальне мережеве середовище для McMaster Museum of Art. Це дуже амбітний проект, адже він не має ніяких обмежень. Він відрізняється від звичайних веб-сайтів із висувним меню контенту. Він також відрізняється від Вікіпедії, де відсутня можливість оцінки якості матеріалу, що викладається. На нашому сайті існуватиме багаторівнева система за сферами інтересів та рівнем їх вивчення, а також можливість для відвідувача-користувача залишити повідомлення, відгук про матеріал. Це радикально відрізняється від галерейно-виставкової моделі, яка, втім, залишається корисною та базовою, але причиною того, що роботи потрапляють до експозиції є, власне, кураторська візія: він вирішив, ставити цю роботу чи ні. У цьому випадку ми починаємо з одного твору мистецтва, який «ставить» куратор, не визначаючи при цьому траєкторію руху глядача. Вона може бути лінійною, асоціативною або дотичною до самого життя. Це не замінить — і не здатне замінити — виставки і галерейну практику. Це додає ще один критичний вимір, оскільки з середини ХІХ століття в педагогічних галерейних практиках не відбулося жодних фундаментальних чи тривалих змін. Технологія відкриває таку можливість — вона змінила світосприйняття, тому що ми хочемо знати більше.

— Над чим ти зараз працюєш? Переклад та редакція — Льоля Гольдштейн — Завжди є дюжина виставок і різні дослідницькі проекти на порядку денному, але найбільш складним є зведення цього докупи:

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Тенденції

Kievreport про антології

Текст: Назар Шешуряк

KIEVREPORT ПРО АНТОЛОГІЇ: МАСОВІ ЗАХОДИ АНТОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКИХ ПОЕТІВ НУЛЬОВИХ, АНТОЛОГІЯ СНІВ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ, ПИСЬМЕННИКИ ПРО ЛЮБОВ, ПИСЬМЕННИКИ ПРО ФУТБОЛ, ПИСЬМЕННИКИ ПРО ВИНО-КІНО І ТАКЕ ІНШЕ: СТАЄ ОЧЕВИДНИМ, ЩО СУЧУКРЛІТ ОСТАННІ КІЛЬКА РОКІВ ЖИВЕ ВИКЛЮЧНО АНТОЛОГІЯМИ І АЛЬМАНАХАМИ. КОНЦЕПТУАЛЬНИМИ І НЕ ДУЖЕ

Помітні українські романи виходять у кращому разі двічі на рік. Натомість «груповухи» — мінімум щосезону, і це тільки враховуючи «вищу лігу». Кількість збірників містечкових або маловідомих авторів взагалі зашкалює. Найсвіжіший на цей момент анонс антології «85 українців працюють над новоформатним експериментом колективного творення текстів». Проект виділяється надміру роздутою командою авторів, серед них — як і зірки типу Любка Дереша, так і зовсім нікому не відомі студенти з жагою до писання, але доля його навряд чи буде відрізнятись від долі решти подібних збірників. Надрукують, презентують, роздадуть примірники друзям і забудуть. Літератор Андрій Бондар відповів на моє запитання про передозування антологіями наступним чином: «Думаю, укладання й видання антологій в сучасній українській ситуації — тенденція не так літературна, як радше видавнича. Їх набагато приємніше й легше видавати. Антології сконструйовані таким чином, аби для кожного потенційного читача знайшлося кілька авторів, яких йому буде цікаво читати. До того ж кожна антологія формується так, що існують автори-паротяги, відомі широкому читачеві. Вони вже здобули в літературі певний статус, тому тягнуть за собою інших авторів-вагончиків. Розрахунок у нашій ситуації цілком прагматичний і тверезий. Ринок і справді важко наразі заповнити достатньою кількістю якісної прози чи поезії. А так у читача з’являється враження, що, купивши антологію, він одразу купує багато різних книжок. Це така маркетингова гра з емоціями».

вають чи щось формують. Все це відбувається на тлі, на жаль, досить плачевної на цей момент ситуації в літературі. Антологія — це своєрідна «щеневмерла» для книжкового ринку. Вони плодяться не від доброго життя. Причина — в загальному безриб’ї. І я гадаю, що попри всі недоліки антологій, радше добре, що вони виходять. Гірше було б, якби не виходило зовсім нічого». І навіть не можна звинуватити українських письменників і видавців у творчій імпотенції (хоч і дуже хочеться). Причини такої ситуації суто економічні: видавництва все ще не можуть оговтатись від кризи 2008-го, і навряд чи оговтаються в найближчі роки. Антологія в наших умовах значно вигідніша, ніж видання роману. Гонорарне навантаження на збірник менше, та й грант на такий проект легше отримати. «Особисто я не бачу нічого поганого в антологіях, — коментує видавець Завен Баблоян. — Вони, в разі успіху, трохи підгодовують авторів і видавництва і вносять певне пожвавлення в літературне життя. Як правило, грамотно складена антологія буде продаватися хоча й гірше, ніж роман найбільш популярного з її авторів, але точно краще, ніж роман найменш популярного. Крім того, кожному з учасників проекту легше написати оповідання чи невелику повість, ніж роман (якщо взагалі йдеться про нові твори)».

АНТОЛОГ ІЯ — ЦЕ СВОЄРІДНА «ЩЕ НЕ ВМЕ РЛА» ДЛЯ КНИЖКОВОГО РИНКУ

Антології, варто віддати їм належне, справді можуть стати своєрідним зрізом літературного процесу, а також привабити свіжих-незайманих читачів. Особисто моє швидкоплинне шкільне захоплення сучукрлітом почалося саме зі збірника «Нерви ланцюга. 25 есе про свободу». Книга цілком зійде за вдалий груповий портрет української літератури першої половини нульових — чого вартий тільки наїзд нині покійного Павла Загребельного на Оксану Забужко. «З іншого боку, — продовжує Бондар, — антології дають певну ілюзію того, що все в нас гаразд і, як казав класик, «дєнь ото дня растьот процент жиров у маслі». Насправді я далекий від думки, що ці антології на щось серйозно впли-

Звісно ж, легше. В такій ситуації навіть визнаним і відомим письменникам вигідніше писати по десять есе на рік, ніж братися за роман. Про появу на ринку свіжої крові взагалі мова не йде. Ось і виходить замкнене коло, постійні варіації салатику з Жадпрохзабуховича.

Так що шукайте в книгарнях найближчим часом такі антології: «Aльманах творчості лисих українських письменників»; «Літературний бульбулятор: українські поети про свій досвід вживання шмалі»; «Сімдесят 70-річних письменників про те, як погано жилося в СРСР»; «Стоп’ятсот віршів молодих поетес про каву та бруківку»; «Онтологія антології: десять найкращих українських антологій» ...ну і так далі.

Тенденції

Фестивальний організм

Текст: Назар Шешуряк

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

ФЕСТИВАЛЬНИЙ ОРГАНІЗМ НА ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ В ТЕПЛИЙ СЕЗОН ПРОХОДИТЬ ВЕЛИКА КІЛЬКІСТЬ МУЗИЧНИХ ФЕСТИВАЛІВ: КОЖЕН З НИХ, ОЧЕВИДНО, МАЄ АМБІЦІЇ СТАТИ ЯКЩО НЕ УКРАЇНСЬКИМ ВУДСТОКОМ, ТО ПРИНАЙМНІ УКРАЇНСЬКИМ СІГЕТОМ

Найближче до статусу Справжнього Великого Фесту підібралося «Старе Місто» у Львові, де в якості хедлайнера другий рік поспіль виступав IAMX — популярний і більш-менш актуальний європеєць. «Старе Місто» традиційно проводиться у травні. Далі в календарі йдуть «Фортмісія», «Славське-рок», «Артполе», «Захід» — і ще купа назв. Незважаючи на традиційні проблеми з грошима, всі ці фестивалі стоять на ногах і щороку приймають у себе тисячі відвідувачів. Сігета, однак, ні в кого не виходить. І, судячи з усього, ще довго не вийде.

І ХОЧА ЛІТНІ ФЕ СТИ РІЗНЯТЬСЯ КО Н ЦЕ ПЦІЯМИ — ЗДАВАЛОСЯ Б, Щ О МОЖЕ БУТИ СПІЛЬНОГО У « СТАРОГО МІСТА» І «АРТП ОЛ Я» — ДНК У ВСІХ ЄДИНЕ

антропологам досліджувати їхні дреди і еко-торби. Шкода тільки, що разом з відвідувачами консервуються і музиканти. Десяток фестивалів мали би давати поштовх українській рок-музиці, але натомість маємо застій і «вторяки».

Традиційно крапку у фестивальному сезоні ставив потужний важковаговик «Захід». В цьому році додалась ще «Республіка» у Кам’янці-Подільському — такий собі вересневий постскриптум. «Республіка» виділилась, по-перше, місцем проведення: красива середньовічна фортеця, оточена глибоким каньйоном. (Міська

Ні для кого не секрет, що одна з головних проблем сучасної української музики — розшарування на інтровертні субкультурки-болота. Розшарування, що особливо загострилось за останні п’ять років — гурти разом зі слухачами зариваються в ці субкультурки і нічого звідти не бачать. «Музикантам зараз набагато простіше причепитись до якоїсь течії, — жалівся мені колись Антон Слєпаков з групи «…И Друг Мой Грузовик». — Пос-трок який-небудь. Грати на пос-трокових концертах для пос-трокової аудиторії, носити однакові штани. В результаті — самодостатність і законсервованість сцени». Так от, одна з найобширніших і найцікавіших таких субкультурок — відвідувачі західноукраїнських музичних фестивалів. Всього фестів проходить більше десятка, і вони мало чим різняться один від одного. Аудиторія, відповідно, теж спільна — приблизно одні й ті самі люди кочують з феста на фест, знайомляться між собою, тусять і роз’їжджаються, щоб наступного літа знову зібратися тією ж компанією. Свого роду колоніальний самодостатній організм, відрізаний від світу. І хоча літні фести різняться концепціями — здавалося б, що може бути спільного у «Старого Міста» і «Арт-поля» — ДНК у всіх єдине. Окремо слід зауважити українські етно-фестивалі, ще одне колоніальне тіло, що кілька років тому відділилося від великої мами і розрослося десятками локальних гулянок. На етно-фестивалях грають іншу музику, і серед публіки на порядок вищий відсоток вишиванок, але загалом справи йдуть так само, спільні відвідувачі, однакові розваги, однакова музика. Невдоволене брюзжання тут, звісно ж, зайве. Немає нічого поганого в тому, що молоді люди збираються і весело ліплять горщики під акомпанемент живої музики, залишимо

адміністрація навіть побоювалась, що від гучних звуків стіни архітектурної пам’ятки розваляться і поховають під собою відвідувачів.) По-друге, музиканти зголосились відіграти безкоштовно або за символічні копійки, а гроші з квитків пішли на оплату роботи райтерів, що розмальовували сірі міські стіни. Однак сам фестиваль, куди я приїхав провести час із колишніми однокласниками, нічим особливим не виявився: ні стосовно лайн-апу, ні стосовно інших розваг. Ведучий фесту, знайомий кожному другому відвідувачу М’ячик, постійно пригадував той же «Захід» і впізнавав у натовпі знайомі обличчя. Музиканти теж відчували себе як удома — більшість із них також є частиною цього колоніального фестивального організму і навряд чи колись від нього відлипнуть. Який вже тут Сігет.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Кіно

Обличчя жаху

Текст: Олек Веремко-Бережний

ОБЛИЧЧЯ ЖАХУ: Параджанов та японські привиди

У НЕЗАПЕРЕЧНОМУ ДОСЯГНЕННІ УКРАЇНСЬКОГО КІНО, «ТІНЯХ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ», Є КОРОТКА СПЕЦИФІЧНА СЦЕНА, ЗДАТНА СПАНТЕЛИЧИТИ НЕ ЛИШЕ ШУКАЧІВ ВІДПОВІДНОСТЕЙ В ІСТОРІЯХ КОЦЮБИНСЬКОГО Й ПАРАДЖАНОВА, АЛЕ Й ТИХ, ХТО ПОТРАПИВ У КІГТІ НЕЗГАСАЮЧОЇ МОДИ НА ЯПОНСЬКІ ФІЛЬМИ ЖАХІВ — ДЖЕЙ-ХОРРОРИ ВАВІЛОНСЬКА ПАВУТИНА: ХТО КОГО ВПОЛЮВАВ Цього немає в літературному сценарії Івана Чендея. В епізоді явлення упитому Іванові привида потонулої Марічки шість монтажних склейок, кожен з кадрів триває від однієї до двох секунд. В третьому кадрі на обличчя нерухомої Марічки так начесане незвично чорне волосся, що ми бачимо лише одне її немигаюче око. Цього немає і в повісті-першоджерелі. Натомість до страшного схожий кадр — волосся, яке приховало лице, та око між пасмами — неважко витягнути з колодязя пам’яті, щойно спробуєш відтворити образ Садако, дівчини-привида зі знаменитого «Дзвінка» Хідео Накати. «Дзвінок» багато разів обійшов планету вибуховою хвилею епігонських наслідувань, що розтиражували в маскультурі давній символ джей-хоррорів — поганкового кольору, не надто гнучку пані із потойбіччя. Тепер найчастіше подібний персонаж виставляють саме з каскадом во-

лосся, що приховало обличчя. Добре на цю тему пожартували хоррор-майстри брати Панг, лякаючи дівчиною, в якої коса ззаду, коса спереду і проділ уздовж стику лобової та тім’яної кісток. Підтримав та помітно зміцнив тенденцію режисер Такаші Шіміцу, який прославився проектом «Прокляття», і зокрема своєю Кайако — привидом, що не випадає навіть з найкоротших рейтингів найстрашніших кінопотвор. Наката-сан сказав про свій «Дзвінок»: «У нас дуже злий персонаж, що показує тільки одне око і своє волосся. Думаю, це найпотужніший спосіб зобразити подібний диявольський характер». Диявольський? А ось Параджанову, на перше око, йшлося про характер радше ангельський. Коли розберемося, що саме об’єднує ці, настільки різні, фільми, для нас розпрозоряться не лише нюанси власних настроїв, викликаних переглядом, але ми навіть вималюємо собі відповідь на несподіване питання: чи не злякався Параджанов того, що прочитав у Коцюбинського.

Не раз англомовні автори, починаючи аналітичний огляд, брали на себе місію пояснити, чому в джей-хоррорах у жіночих примар волосся поводиться саме так. Зазвичай це пояснення обмежується кивком у бік японської міфології, де злостиві духи «юурей», що є душами передчасно померлих жінок, одягнені в біле та розпізнаються за довгим розпущеним волоссям (за життя японку частіше можна було зустріти із заколеним зверху волоссям, а розпускали їй зачіску та перевдягали в біле кімоно — перед похованням). Проте, говорячи про розпущене волосся й обводячи широким жестом численні японські гравюри XVІIIXIX століть, де неабияк обжилися образи «юурэй», ці просвітники не називають жодного випадку до «Дзвінка» й «Прокляття», щоб лице було саме приховане волоссям. Традиційно йшлося про надмірну розпатланість. Вважалося, що волосся продовжує рости після смерті. В авторських сюжетах про привидів приділяти увагу волоссю навчив і знаменитий спектакль ка-

Кіно

Обличчя жаху

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

букі «Йоцуя кайдан», уперше поставлений 1825 року, а згодом неодноразово екранізований. Попри все інше, він відомий сценою kamisuki: ще до своєї смерті бідолашна Оїва, отруєна суперницею, розчісується перед дзеркалом, вторуючи в цій справі героїням любовних п’єс. Але волосся випадає пасмами і приходить в повний безлад, що позначається і на її посмертному вигляді.

дотриманням традиції вичерпуються тут усі режисерські резони — як Параджанова, який «трактат згортав у фразу… і в фільмах у нього: кадр — трактат» (Семен Фрейліх), так і Накати з Шіміцу, які підняли з могили увесь кіножанр, притихлий було перед міленіумом.

Набагато простіше з шуканим нюансом у випадку слов’янських русалок (згадаймо, що під виглядом померлої Марічки в Коцюбинського являлася нявка, а нявка — це еквівалент русалки). До речі, зазначені Зеленіним характерні риси русалок — жіноча іпостась, зв’язок з водою, мотив розчісування свого довгого волосся — ріднить їх з більшістю «юурей», як і передчасна кончина, що призвела до їх появи.

РУБИЛЬНИК СТРАХУ: ЯК ЦЕ ПРАЦЮЄ

Знавець слов’янської демонології Людмила Виноградова завважує, що розпущене волосся — об’єднуюча прикмета всіх наших жіночих духів, а «довге волосся русалки тягнеться за нею по землі, закутує все тіло, закриває обличчя, іноді спеціально підкреслюється, що через довге волосся русалка нічого не бачить». Такі низькі поклони у бік «нижчої міфології» лишають майже несуттєвим питання, чи це образ із «Тіней» продістався у джейхоррори, через зачарованого Куросаву, а може, і безпосередньо, враховуючи колосальний вплив картини на світовий кінематограф. Чи, навпаки, з японських живопису і театру, преважливих для Ейзенштейна та відомих Параджанову, — в поетичне кіно України. На цьому, гадалося б, можна і завершити, якщо раптом припустити, буцім слухняним

Придивімося ж до механіки впливу чорних пасм на глядача.

В перших двох кадрах Маріччиного прозирку з небуття у вікно Параджанов дає великий план її обличчя або навіть його частини. Обличчя дивиться в хату з пітьми, воно позбавлене виразу й перекреслене плетінням вікна. Видатний мислитель Франції Жиль Дельоз у книзі «Кіно» радикально судив про великий план обличчя. Нагадавши, що в облич зазвичай три функції — індивідуюча, соціалізуюча та комунікантна, — він стверджував, що з них не лишається жодної, тільки-но лице подадуть великим планом. А ось і наслідки, що ними лякає Дельоз: «Голизна обличчя більша за голизну тіла, нелюдський характер обличчя більший від нелюдяності тварин... Мало того, великий план перетворює обличчя на фантом і віддає його привидам на роздертя. Обличчя стає вампіром. Тепер воно нічого не відбиває й не відчуває, та лише терпить глухий страх. А в порожнечі воно стає палаючою фотограмою, єдиний афект якої — Страх: великий план-лице є водночас і обличчя, і його стирання». Ще один слідопит і звіробій кінематографічних джунглів Зіґфрід Кракауер, хоч і не відмовляв збільшеним обличчям у виразності, стверджував дещо схоже про дію

прийому: «Мурнау теж знімав великим планом обличчя для того, щоб запам’ятати на екрані внутрішні емоційні імпульси й створити атмосферу жаху». Щось на кшталт «страху Дельоза» покликані провокувати й чорні патли джей-хоррорів, що закривають обличчя якраз так, аби воно «нічого не відбивало й не відчувало». Ось Садако або Кайако вповзає в кадр — першої ж миті нестача у персонажа обличчя (відсутність належного) не додає нам умиротвореності. Замість обличчя — чорнота, буквальний малюнок порожнечі, безодня, яка тебе бачить. За волоссям не лише, як за маскою, не видно паспортних даних і мімічних підказок. Це не лише знеособлення, але й заміщення людяності нелюдством. Волосся стає тією маскою, якою вичерпується суть цієї істоти, маскою, про яку Ейзенштейн писав: «метафізично нерухома сутність, граничний синтез образу». Існує в японському фольклорі й таке страшидло, як «ноперапон» — фігура, що лякає відсутністю обличчя. А в слов’янському народному театрі замазане сажею або завішене гілками обличчя актора означало, що перед глядачем прибулець з іншого світу. І сьогодні в театрі, де ми личини за домовленістю приймаємо як характери, поклін акторів після спектаклю (їх обличчя приховуються волоссям, наче завісою, або ж виразні риси поступаються місцем гладенькому тімені) знаменує собою остаточне припинення життя персонажа. Але це тільки щонайперше, первинне враження. Воно, як це називав той самий Ейзенштейн, «фізіогномічне» — це емоційна реакція одразу на всю суму образу, котрий бачимо. Після буде звичайний для нашої свідомості перехід від чуттєвого сприйняття до логічного, розчленовування на

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Кіно

Обличчя жаху

текст: Олек Веремко-Бережний

деталі й подальший їх аналіз, та й тут нічого приємного — Ейзенштейн називав цей перехід «центральною травмою». І далі ми розуміємо, що обличчя, ймовірно, на місці, але яке воно, коли його вирішено приховати? Людмила Софронова в статті «Маска як прийом ускладненої ідентифікації» запевняє, що будь-яка маска не тільки й не стільки щось маніфестує, скільки таїть: «Вона, хоч і виставлена перед людські очі, малозначна, позаяк головне приховано. Інші, розпізнавши… прагнення щось приховати або прикинутися, також відчувають страх». Так, джей-привиди не наділи жахливу маску, вони ховають від нас своє нинішнє жахливе обличчя. Лиходій явився, але мається на увазі, що в ньому відкрито далеко не все, загроза не вичерпана. За суттю це подібно до тієї заїждженої сцени, апробованої в сотні фільмів: хтось сидить,

хитра, що на чисто візуальному рівні сигналізує про присутність агресора зі сторони, про насування ще більшого зла. Кайако лицем неймовірно схожа на багатьох мумій з катакомб капуцинів у Палермо («нездоровий» колір шкіри, ні сліду втихомиреності в рисах, відкриті роти, витріщені очі, у декого головний убір закрив одне з таких очей). Про них писав, там побувавши, Мопассан: «Одні дивляться порожніми очима вгору, інші вниз; деякі скелети неначе сміються страшним сміхом, інші немов корчаться від болю, й усі вони здаються охопленими невимовним, нелюдським жахом».

ВІН БАЧИВ ПЕ РЕ Д СОБОЮ МАРІЧКУ, АЛЕ ЙОМУ ДИВНО, БО ВІН РАЗОМ З ТИМ ЗНАЄ, ЩО ТО НЕ МАРІЧКА, А НЯВКА

скрутившись, спиною до нас і не реагує на наближення героя — пульс пришвидшують сумніви, кого ж ми побачимо, коли незнайомець поверне голову. Волосся, що лякало в перший момент, здається тепер таким покривалом Iзіди, яке аж ніяк не хочеться відгортати. Це добре зрозумів Гор Вербінскі, працюючи над американським ремейком «Дзвінка». Апофеоз його фільму у відкритті обличчя привида — просто фокусуючої лінзи потойбічної агресії. Але там після афектації приходить вдоволення: передчуття справдилися, всі точки розставлено. Для Параджанова, Накати й Шіміцу таке було би простотою недозволеною. Врешті Марічка, Садако і Кайако дещо відкривають обличчя. Перші дві немов ракелем крізь сітківку продавлюють в нашу пам’ять цей образ: волосся розступилося, мертва дивиться одним оком. Третя паніпривид занадто вигадлива, щоб так само легко було виокремити зловісну кульмінацію її візитів, проте і в її арсеналі таке теж присутнє (цей персонаж щедро напакований чужими жанровими знахідками, уміло в ньому розподіленими; так, характерне кректання здається невід’ємним атрибутом Кайако, тоді як у легендарного режисера-жанровика Лючіо Фульчі, в котрого воно позичене, скидалося на необов’язкову варіацію). До речі, Шіміцу розблоковував хід на наступний поверх прийому з прихованим обличчям нападника. Він своїй Кайако лице відкриває — і дарує йому вираз надмірного здивування, що зісковзує за межу не лише переляку, але й будь-якої нормальної людської реакції (як з’ясується, це агонія душеної). І хоч саме Кайако винищує героїв, її фізіономія тим

У своєму повному поетичних прозрінь і дослідницької проникливості трактаті «Секс і страх», що присвячений зламу в античній еротиці й буйному розквіту християнства на цій рані, Паскаль Кіньяр ніби розчищає прадавню генеалогію образів, що нас цікавлять. Він розпочинає з горгони Медузи, власниці живого волосся і погляду, що ціпенить: «це маска пекельного сміху з розверстим ротом, із якого рветься крик агонії у вакханалії Гадеса». Пише про маску смерті з вічно розплющеними очима, про спартанських юнаків, яким Лікург наказував носити довге волосся, щоби здаватися «страхітливішими», та молодих воїнів Лакедемона, що використовували довге волосся заради «жахливішого» вигляду. Кіньяр знаходить «загальні корені лихого ока, ока смерті», страшного єдиного ока: це погляд лучника, що цілиться, погляд циклопа, «погляд» статевого органу. У примар Накати й Шіміцу злоба росте, як здоба. Зрозуміло, що в джей-хоррорах знайшов пристанок цей тонкий, але дієвий символ агресії. Залишилося з’ясувати, навіщо він знадобився Параджанову.

СУПЕРСУПЕРЕЧКА МУЗ: ЧИМ ЗАМІНИТИ НЕЗАМІННЕ Наприкінці фільму Iван — уже на відході — знов здобуває кохану. Вони разом і щасливі, тільки от глядач пойнятий сумом. У Коцюбинського все не так просто. Стрівши Марічку, Iван стає перед проблемою, недоброю підозрою, котрій протистоятиме: «Він бачив перед собою Марічку, але йому дивно, бо він разом із тим знає, що то не Марічка, а нявка. Йшов поруч із нею й боявся пустити Марічку вперед, щоб не побачить криваву дірку ззаду у неї, де видно серце, утробу і все, як се у нявки буває. На вузьких стежках він туливсь до Марічки, аби йти рядом, аби не лишитися ззаду, і чув тепло її тіла».

Кіно

Обличчя жаху

Зазирнути нявці за спину — те саме, що відвести волосся джей-привида й переконатися, що боявся не даремно. Та чи можна розуміти прихід екранної Марічки як прихід агресора? В четвертому кадрі бентежливої сцени, вона, схиливши голову, тулиться до вікна, наче бажаючи, але не наважуючись ступити до хати, не сміючи розтривожити живої сім’ї. В п’ятому бачимо її профіль, вочевидь, вона вже йде, проте долоня її все ще лежить на склі. В шостому вже тільки ця долоня — немовби прощальний жест. Знаючи, що Марічка — все ще скорботна любов Iвана, ми схильні інтерпретувати примару, як уособлену печаль — його чи її. Але не відбігаймо далеко від Кіньяра. Марічка обмежена віконною рамою і ледь викривлена рефракціями скла. Пізніше Садако буде обмежена рамою дзеркала та екраном і злегка присипана телевізійним «шумом». Кайако всюдисуща, але і вона нерідко проявляє свої неясні контури на обрамленій площині: в дзеркалі, на світлині, погрожує з дисплея, заглядає до вікна квартири або проступає на вікні автобуса тощо. Нас уже просвіщали, що, традиційно, будьяка японська поверхня, оправлена в японську рамку, стає дверима в наш світ для японських духів. Але, звичайно ж, тамтешня міфологія не має монополії на подібні повір’я. Ось про що нагадує Кіньяр: «В храмі Лікосури, в Аркадії, праворуч од вівтаря було вмонтовано в стіну дзеркало. Молільник бачив у ньому замість свого обличчя похмуру, неясну (amudros) маску смерті. Грецьке amudros служило визначенням привида. Згідно з віруваннями древніх, дзеркала ніколи не повторюють вигляд того, хто в них відбивається; їх темна вода (дзеркала, як і щити, робилися з бронзи) завжди відсилає людину до іншого, а не реального світу. Дзеркало — це загадкове єдине око». На початку сцени з примарою віконне плетиво позбавляє Марічку носа, зміцнюючи символіку смерті. В другій половині «з’яви» нульова Марічкина міміка заходить у суперечність з уявною доброзичливістю жестів. Ми не бачимо її усміхненою, як раніше, також не бачимо її туги за рівноцінною втратою. Не бачимо ні співчуваючою марному

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Івановому горю, ні обіцяючою позбавлення від нього в майбутньому. Вона прийшла, не щоб заманювати або відпустити. Тоді навіщо ж вона явилася й дивиться? В четвертому кадрі до теплого домашнього світла, що вихоплює її обличчя, підмішується синє підсвічування. Потому Марічка вже відверто залита густим синім світлом. Женучись за його відблисками, ми дістанемось часів навчання Параджанова у ВДІК. У ті роки Ейзенштейн повернувся до викладання й детально роз’яснював студентам ВДIК сенс кольорового підсвітлювання облич, ілюструючи прикладом зі свого «Івана Грозного», де м’яке жовте світло на обличчі Василя Старицького на якийсь час поступається місцем синьому відсвіту.

КОЛИ РОЗБЕ РЕ МОСЯ, ЩО САМЕ ОБ’ЄДНУЄ ЦІ, НАСТІЛЬКИ РІЗНІ, ФІЛЬМИ, ДЛЯ НАС РОЗПРОЗОРЯТЬСЯ НЕ ЛИШЕ НЮАНСИ ВЛАСНИХ НАСТРОЇВ, ВИКЛИКАНИХ ПЕ РЕ ГЛЯДОМ, АЛЕ МИ НАВІТЬ ВИМАЛЮЄМО СОБІ ВІДПОВІДЬ НА НЕ СПОДІВАНЕ ПИТАННЯ: ЧИ НЕ ЗЛЯКАВСЯ ПАРАДЖАНОВ ТОГО, ЩО ПРОЧИТАВ У КОЦЮБИНСЬКОГО

В нотатках тих років Ейзенштейн тлумачить: «Залита якимсь кольором людина та in extenso предмет мимоволі десь від початку прочитуються як продукуючі з себе це світло… синя підсвітка… миттєво ж асоціюється із заціпенінням, із задиханням, коли при різкому застої крові синявою проступають вени, а відповідний несамовитий вираз обличчя доводиться цією колірною компонентою до міри «смертельного» жаху (покійник, утопленик — сині). Забарвленість обличчя його прочитується як ознака відповідного емоційного стану, як сама емоція, як емоційний зміст людини, і примушує власний стан сприймача у відповідь емоційно вторити цим — припустимим у ньому — почуттям». Саме так і «працюють» землисті й синюваті примари Накати й Шіміцу (Кайако задушена, а Садако чи то задушена, чи то втоплена). Щоправда, детектив про походження виражального засобу дещо-таки заплутаний. Ще значно раніше дослідник роспису облич в кабукі Масару Кобайоші зазначає в листі до Ейзенштейна: «Червоний — теплий та привабливий. Синій — навпаки. Синій колір злодіїв, а в надприродних створінь — колір привидів та дияволиць». В Ейзенштейна такі персонажі звуться «зловісними фігурами». Ейзенштейн припускав, що залежно від контексту глядач може реагувати на емоційний натяк «забарвленого» персонажа не лише «в унісон», але й «усупереч». Проте, якщо описані вище прийоми впливають не лише на теоретиків кіно, у співчутливого глядача джей-хоррорів немає вибору. Відповідати цій емоції «наперекір» неможливо, вона вже підготувала собі посадочну смугу між його лопаток, використовуючи тривожні імпульси, описані Дельозом, Софроновою та Кіньяром. Мало того, образ обох джейпривидів будується й іншими засобами. Наприклад, ця самостійність волосся: пасма чигають непрошеними гостями та навіть нападають, повзають перуки… Страх перед волоссям осмислював ще в двадцяті роки минулого століття харків’янин оберіут Леонід Ліпавський у своєму «Дослідженні жаху». Згідно до Ліпавського, ми боїмося черв’яків, щупалець, консистенції емульсії, окремо розгляданих частин тіла (згадаємо укрупнені обличчя в

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Кіно

Обличчя жаху

текст: Олек Веремко-Бережний

СТРАХ П Е Р Е Д ВОЛ О С С Я М ОС М ИСЛ Ю ВАВ Щ Е В Д ВА Д Ц Я Т І Р О К И МИ Н УЛ О ГО СТОЛ ІТ ТЯ ХА Р К ІВ ’ Я Н ИН ОБ Е Р ІУТ Л Е ОН І Д ЛІПА В С Ь К ИЙ У СВ О Є М У «Д О СЛ ІД Ж Е Н Н І ЖАХУ »

Дельоза), оскільки підсвідомо не визнаємо рухливі примітивні форми життя — апофеоз безособовості, безіндивідуальності, на противагу функціонально чітко членованим тілам вищих тварин. «Джгутики, вусики, щупальця, ніжки, волосистість тіла. Страх перед ними не фіктивний: в них, дійсно, деяка самостійність життя, відірвана нога восьминога, павука-довгоніжки…» Особливі й фірмові ламані, переривчасті рухи джей-привидів, увесь цей аритмічний пульс їхніх переміщень. Дитячий психолог Вільям Стерн вважав вродженим страх перед об’єктом, що несподівано з’являється та швидко наближається. Але нейробіолог Ґольдштейн заперечував йому: тривожитися примушує неможливість правильно оцінити сенсорні стимули, сама неадекватність ситуації. Психоаналітик Роло Мей, переказуючи цей поступ поглядів резюмує: «В момент тривоги порушується саме усвідомлення стосунків між собою та навколишнім світом. Ґольдштейн приходить до висновку, що серйозна тривога — це переживання розпаду Себе, «зникнення своєї особистості». Японські хоррор-мейкери бомбардують свою публіку з усіх можливих підльотів.

Так і Параджанов — подає «страх Ейзенштейна» після «страху Дельоза» й «жаху Кіньяра». До всього, як вірно підмітив Володимир Горпенко в книзі «Архітектоніка кіно», в картині про всі шекспірівські небезпеки, що загрожують їхній з Іваном парі, ми дізнаємося саме з вуст Марічки. Вона — оповісник небезпеки й виповідач тривоги. При цьому фільм залишає Івана щасливим, тоді як Іван Коцюбинського розуміє свою помилку і б’ється у безвиході. Занадто вже просто — припускати, що Параджанов, перекроюючи та спрощуючи сюжет повісті, не зміг впоратися з нею на принциповому фронті, нібито здригнувся перед тим факіром страху, яким за сумісництвом виступив Коцюбинський в «Тінях», а сцена «з’яви» — просто симптом непоміченого режисером зараження вірусом першоджерела. Параджанов не дарма говорив: «У своїй практиці я найчастіше звертаюся до живописного рішення, але не літературного». Натрапивши на найстрашніший уривок повісті, написаний так, що він просто непідвладний кінематографічній передачі, режисер немов памороззю на склі виво-

дить епізод, який, навпаки, словами не переповіси. Чи він розрахував його математично, на взір Ейзенштейна, чи «вгадав», будучи таланистим піратом ноо-сфери — питання іншого порядку. Ця серія кадрів теж вкидає нас, услід за Іваном, у вир амбівалентності. І виражає ту ж скруху першоджерела: інший світ не обіцяє приємних сюрпризів, шлях до порятунку Еврідіки запечатано, не відпускати від себе привид минулого означає прикликати у своє життя руйнівну силу. Ані Коцюбинський, ані Параджанов не давлять на нас епізодом власне трагічної загибелі дівчини. Загибель дивитиметься на персонажа усю решту часу — крізь очі милого йому обличчя. І стрімка ін'єкція хоррору, кумулятивний снаряд тривоги тут це прийом достатній, щоб і повість, і фільм, без того являючи собою щось більше, ніж багату низку яскравих етнографічних листівок та гроно стилістичних новацій, ввели нам під шкіру чорнило універсальних міфологічних сенсів. Відбитки, нанесені м’якшим способом, як натякав ще Арістотель, змиваються першим теплим дощем.

Кіно

Обличчя жаху

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

ТА К І Н И З Ь К І П О К ЛОНИ У БІК «НИЖЧОЇ МІФОЛОГ ІЇ» Л И Ш А ЮТЬ МА Й ЖЕ НЕ СУТТЄВИМ ПИТАННЯ, ЧИ ЦЕ ОБРАЗ І З « ТІ Н ЕЙ » П Р ОД І СТАВСЯ У ДЖЕ Й-ХОРРОРИ, ЧЕ РЕ З ЗАЧ А Р О ВА Н О ГО КУРОСАВУ, А МОЖЕ , І БЕ ЗПОСЕ РЕ ДНЬО, В РАХО ВУ Ю Ч И КОЛ ОСАЛЬНИЙ ВПЛИВ КАРТИНИ НА СВІТОВИЙ К І Н ЕМАТО ГРАФ . Ч И, НАВПАКИ, З ЯПОНСЬКИХ ЖИВОПИСУ І ТЕАТРУ, П Р ЕВАЖЛИВИХ ДЛЯ Е ЙЗЕ НШТЕ ЙНА ТА ВІДОМИХ П А РА Д ЖА Н О ВУ, — В ПОЕ ТИЧНЕ КІНО УКРАЇНИ

ДЖАМАЛА: «АБИ ЛЮДИ ВІДМОВИЛИСЯ ВІД ФАЛЬШІ, ПОВИННА ВІДБУТИСЯ ЯКАСЬ РЕВОЛЮЦІЯ» ДЖАМАЛА — СПІВАЧКА, КОТРА ЗМІНИЛА УЯВЛЕННЯ ПРО СУЧАСНУ ПОП-МУЗИКУ. ВОНА ЗБАЛАНСУВАЛА ШОУ І МИСТЕЦТВО, РОЗВАГУ Й ПРОСВІТНИЦТВО, ФОЛЬКЛОР І МЕЙНСТРІМ, АКТУАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ МОДИ І РЕТРО… У СВОЄМУ ІНТЕРВ’Ю «УК» СПІВАЧКА РОЗПОВІДАЄ ПРО ВЛАСНИЙ ОБРАЗ СУЧАСНОЇ МУЗИКИ, ВПЛИВ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО КОРІННЯ НА ЇЇ ТВОРЧІСТЬ, ЕТИКУ ВИКОНАВЦЯ І ЕСТЕТИЧНУ РЕВОЛЮЦІЮ

Музика

Джамала

— Відколи ти прийшла в шоу-бізнес, змінився якийсь стереотип про нього. Який особисто в тебе склався образ сучасної української поп-музики? Чи можна говорити про період «до Джамали» і «після»? — Не люблю слова «шоу-бізнес» і не вважаю себе його частиною, я, радше, зі світу музики. В кожному разі, говорити про «епоху Джамали» було б надто сміливо та завчасно. Втім, я відчуваю певний вплив своєї музики, особливо манери виконання, на творчість і візуальний імідж деяких українських співачок. Мої пісні, насамперед, вокальні. І я помітила, що тенденція до вокалізації — розробок, додавання фрагментів вокального характеру — проявляється і в піснях Тіни Кароль, Гайтани, Еріки. Я також в певному сенсі задала моду на тематику: після того, як вийшла композиція Smile, через півроку з’явилася пісня «Смайлик», а Еріка, котра досі позиціонувала себе як ультра-модна дівчина, раптом одягає спідницю-пачку. Стосовно образу сучасної української музики, то він мене дуже не влаштовує. Звичайно, в Україні є талановиті виконавці, яких я особисто дуже люблю та поважаю, але їх можна порахувати на пальцях однієї руки: The Maneken, «Океан Ельзи», «Бумбокс», Gorchitza... А загалом в українській поп-музиці багато обману, підробок. Коли ми дивимося по телевізору концерт, в якому беруть участь 40 співаків, то серед них одиниці співають «наживо», це в кращому випадку, всі інші використовують плюсову фонограму. Парадоксально, але люди, що позиціонують себе співаками, насправді виходять на сцену не для того, аби співати, а щоб демонструвати ноги, своє красиве обличчя, одяг тощо. Але ж це немає нічого спільного з музикою! Можливо, це пов’язано з тим, що зараз з’явилося дуже багато талант-шоу, котрі переконують людей, що всі вони можуть співати, достатньо їм убратися у красиве плаття й вийти на сцену. Люди перестали працювати — отримувати музичну освіту, вчитися грати на інструментах, вчитися співати. Навіть музиканти, які з’являються на сцені у складі оркестру, вони дуже часто ніякі не музиканти, а люди, які працюють, сказати б, «в масовці». Візьмімо — 60-70-ті роки (не так вже й давно!). Вважаєте, що The Beatles або Майкл Джексон вийшли б на стадіон співати під фонограму? Тоді були абсолютно інші цінності! Якщо людина не вміла співати або грати, вона не мала шансів навіть потрапити в студію. А зараз будьхто може щось наспівати поміж нотами, а все решта зроблять в програмі на комп’ютері. Що сьогодні в системі цінностей? У кого крутіше шоу: у кого урветься на задньому плані вертоліт і всі скажуть «вау», хто одягне собі мішок на голову, і всі скажуть «вау». Музики в цьому немає! І в цьому, в першу чергу, винне телебачення. Ті цінності, на яких виховувалася я, тепер чомусь знецінюються, і мені складно. Мені подобається співати на сцені, і я хочу саме співати, а не зображати, що співаю. Зараз деякі співаки навіть бояться широко відкривати рота, бо вони вважають, що це некрасиво, що шкідливо розтягувати мускули на обличчі, адже з’являються зморшки на лобі, шиї. Ось до чого ми дійшли: співаки бояться співати, бо вважають, що це некрасиво виглядає. А я вважаю, що це мегакрасиво! Коли співак сотий раз співає ту ж пісню, він же щоразу співає й переживає її по-новому, — а це нова емоція, нова енергія. Я не можу обманювати людей, які сидять у залі. Нещодавно пройшов Crimea Music Fest, на якому я єдина із сотні вітчизняних виконавців співала «наживо». А мені закидали: «О, ти що, викаблучуєшся?» Перепрошую, якщо ти робиш свою роботу чесно — це називається викаблучуванням? Мені не раз докоряють, що в моїх аранжуваннях задіяні живі інструменти, симфонічний оркестр, що це сьогодні немодно і надто дорого. Так, я, можливо, не зароблю мільйон на масовій аудиторії, але зате у мене буде «моя» аудиторія, однодумці. І вони будуть розуміти, де є музика, а де її спотворене відображення.

текст: Олеся Найдюк

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

— Тобто, ти знала цю тенденцію, але всеодно пішла в шоубізнес, бодай і в революціонери. — Мені дуже імпонує зміст фрази «не стоит прогибаться под изменчивый мир». І я все ж таки хочу виконувати своєю музикою певну просвітницьку місію. Сьогодні модно співати «Чумачечая весна», значить, всі повинні це співати. Ні, друзі. Є класика, джаз, поп, рок, але все повинно бути музичним і вокальним. Мені складно, бо я граю за своїми правилами. Тому до остатку я не можу вважати себе частиною шоу-бізнесу, я все ж таки тримаюся трохи осторонь од цього всього. Вважаю, музика повинна виховувати. Моя аудиторія — це зокрема й діти від п’яти років, аудиторія, чию увагу втримати практично неможливо. Але так було на моєму концерті в Жовтневому палаці: діти юрмилися біля сцени, охоронники не могли їх забрати звідти. Мені здається, що я в такий спосіб виховую дітей, відповідно, моя музика не може нести агресії. Можливо, це прозвучить банально й по-радянськи, але я за любов у всьому світі, за дружбу, за усмішку. Нас оточує занадто багато негативних подій, і я абсолютно щиро вірю, що музика повинна нести хороше, від неї повинно хотітися жити. — Розкажи трохи про кримськотатарський етнос, менталітет, фольклор, який тобі знайомий більш ніж будь-кому. Як це вплинуло на твою творчість? — Кримськотатарська музика за своєю природою вокальна. І практично на 90 відсотків сумна. Можливо, це пов’язано з тим, що кримські татари, як всі малі народи, багато страждали. Кримськотатарські пісні тяжіють до плачевних інтонацій. Коли, наприклад, співає народну пісню мій батько, я не можу слухати його без сліз. У нього дивовижний тембр, але мені здається, що сама мелодія містить якусь драму. — У чому інтонаційна специфіка кримськотатарських пісень? — Тут немає багатоголосся, як у грузинській, і немає мелізматики, як, наприклад, у вірменській народній музиці, що дуже складна для співу. Кримськотатарські пісні одноголосні. Навіть коли співають хором, то в унісон. Грузинська і кримськотатарська пісня — небо і земля. В кримськотатарській головне, гадаю, зміст, драма, що передається мелодією. Я, коли їхала на інтерв’ю, слухала в машині радіо «Ренесанс», звучала кримськотатарська пісня в моєму виконанні, Pengereden, що означає «Біля вікна». Ця пісня є в моєму новому альбомі. Дуже приємно чути на столичному українському радіо кримськотатарську пісню. Отже, я зробила щось для свого народу, для мене це дуже важливо. Я присвятила цю пісню своїй бабусі, вона мене тієї пісні й навчила. На жаль, я не володію досконало мовою, бо зростала в мішаній сім’ї (батько кримський татарин, а мама вірменка). Але коли приїжджаю додому, то намагаюся говорити з татом кримськотатарською. Мені приємно усвідомлювати себе частиною свого народу.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Музика

Джамала

текст: Олеся Найдюк

майже одне й те саме. А втім, я вирішила, що не зможу стільки сказати класикою, скільки можу виразити власною музикою. В класиці я буду виконавцем, що так чи інакше мусить дотримуватися канонів, стилів, жанрів, мови. А в поп-музиці, джазі, соулі я більшою мірою можу самовиразитися, насамперед, за рахунок текстів, актуальних тем і відповідно, розкрити себе як композитор. — Ти співаєш ті ж кримськотатарські пісні в сучасній обробці, вкрай оригінальна твоя версія лемківської пісні «Ой, верше, мій верше». Що для тебе інтерпретація в музиці? Як окреслиш межу, переступити через яку виконавець просто не має права? — Насамперед, скажу, що межа повинна бути. Якщо я беру кримськотатарську пісню Pengereden, яка дуже багато означає для кримськотатарського народу, то я не можу її зробити, скажімо, в діксіленді, або ще в якомусь танцювальному стилі. Я можу внести в неї щось нове, але повинна дотримуватися грані. Те ж саме «Ой, верше мій верше». Це власне пісня-трагедія. Дівчина розповідає про те, що вона не послухалася мами, котра їй говорила, що не можна було з якихось причин любити того хлопця. Це трагедія однієї дівчини, і ця пісня теж повинна прозвучати на відповідному рівні. Не можна сміятися, ставитися легковажно до тих пісень, текстів, історій, які багато означають для людей. — Ти, коли берешся співати ту чи іншу народну пісню, збираєш про неї якусь додаткову інформацію, тобто яким шляхом ти доходиш до контексту твору? — Відчуваєш себе кримськотатарською співачкою? — Відчуваю себе українською співачкою кримськотатарського походження. — В тебе є «оперне» життя, зокрема, були пропозиції співати в престижних оперних театрах. Втім, ти, очевидно, знала від чого відмовлялася. У чому для тебе полягає принципова різниця між класикою і поп-музикою — це пов’язано з самореалізацією, специфікою побутування цих «музик», матеріальним стимулом? — Зі мною трапилася ось яка історія: спочатку я полюбила народну музику, а потім джаз. Тоді вступила до музичного училища в Сімферополі по класу оперного вокалу. І спершу начебто трохи опиралася: я не розуміла, що від мене хочуть, все здавалося якимось дуже складним. Але потім зрозуміла, що в класиці також є величезний пласт композиторів, і всі вони по-різному звучать, у них різна стилістика, всі вони про різне говорять; я побачила, що російська музика абсолютно відрізняється від німецької, німецька від італійської тощо. Тобто я все розклала по поличках. І що я зрозуміла? Це зараз немодно тільки тому, що ми не навчені, нас так не виховують. Перше, всі ходили на концерти, в оперу, це була норма. Ба більше, скільки фільмів знято на базі опер! — «Катерина Ізмайлова» з Вишневською, «Тарас Бульба», «Євгеній Онєгін»… Це було модно. Сьогодні ж люди абсолютно відмовились від цього. Лишився хіба стереотип, мовляв, класика для інтелектуалів, а поп для решти. Я закінчувала консерваторію оперою «Травіата», партія Віолетти дуже складна, вона написана для лірико-драматичного сопрано. Практично Верді її писав для двох сопрано. Я ставила перед собою завдання заспівати достойно, адже розуміла, що до мене цю партію співали тисячі. Я не можу сказати, що складніше — класика чи поп. Завдяки поп-музиці я відкрила для себе, що сама можу писати. З іншого ж боку, без того фундаменту, який я засвоїла, слухаючи класичну музику, джаз, соул, world music, не було б зараз ані моїх музичних думок, ані того розуміння музики, що маю. Я також розумію, що будучи класичною співачкою, можна заробляти стільки ж, скільки я тепер заробляю. Можливо, це потребує жертви власною популярністю, але, з матеріальної точки зору, це

— Я радше відчуваю цей контекст, відштовхуючись від тексту й мелодії, де, як на мене, все зашифровано. Завдання виконавця — розшифрувати цей «код», відповідно до свого відчуття й таланту. — Залежно від чого змінюються твої «улюблені» співаки, композитори? — Залежно від часу, я дорослішаю, і мені хочеться слухати щось ще краще. Недавно я переслухала музику, яку нам колись нав’язували в консерваторії, тобто це хрестоматійні твори, які я тепер слухаю абсолютно по-іншому. Так само, гадаю, не можна давати дітям в шкільному віці читати «Войну и мир», або «Преступление и наказание», бо ці тексти пройдуть не крізь них, а повз них, їх треба читати у свідомому віці. Так само з класикою. Як, зрештою, з The Beatles. Я тільки тепер розумію, наскільки сучасні музиканти черпають з них усе — з аранжування, мелодики, гармонії, це ж просто безкінечний запас! Те ж саме Queen, яка це попса — це ж симфонії! В цій музиці відчувається імпульс, життя… …Щось відбувається зараз з нами всіма. Ми стаємо тотально неграмотними. Мені здається, з людьми повинно щось статися, аби вони відмовилися від фальші, підробок, штучних шоу. Неможливо, щоб люди так довго «кормилися» усім несправжнім. Повинна відбутися якась революція. Нехай я буду не першою, нехай я взагалі залишуся непоміченою, о’кей, але повинні прийти люди, які захочуть щось кардинально міняти. Якщо ваші діти люблять співачку Глюкозу, або Жанну Фріске, то треба з цим щось робити, адже ці явища не відносяться до світу музики. Я їх не осуджую. Але й не хочу, аби мої діти росли на цьому і деградували. — Я скажу зараз одну суб’єктивну річ: в якомусь сенсі ти у мене асоціюєшся з Майклом Джексоном в жіночій подобі. Передовсім через властиву для тебе гармонію голосу, пластики, акторської майстерності, енергетики. — Це приємно, дуже. Мені справді хотілось би, аби в мене, так само як у Майкла, вийшло створити абсолютно впізнаний стиль, де б так гармонійно поєднувалися різні музичні напрямки. Це коли ні з ким не сплутаєш. А в сучасній Україні з особистостями велика проблема. Дуже мало по-справжньому цікавих людей. А більшість якісь загублені, «стерті». Відчуваю, повинно щось трапитися, аби всі люди наповнилися змістом, наповнилися собою.

Б А ГА Т О О Т Д А Н А З Є НАС ОТОЧУ ОДІЙ, І Я АБСОЛЮТНО ХП ПОВИННА Н Е ГА Т И В Н И А К И З У М , ЩО ЩИРО ВІРЮ Е, ВІД НЕЇ ПОВИННО ОШ НЕСТИ ХОР ИТИ ХОТІТИСЯ Ж

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Анонс

Фешн-Травіата

Текст: Олеся Найдюк

ФЕШН-ТРАВІАТА У КИЇВСЬКОМУ ДИТЯЧОМУ МУЗИЧНОМУ ТЕАТРІ НА ПОДОЛІ ГОТУЮТЬ ПРЕМ’ЄРУ «ТРАВІАТИ» ВЕРДІ ЗА МОТИВАМИ «ДАМИ З КАМЕЛІЯМИ» ДЮМА-СИНА. ЦЕ БУДЕ ПРЕМ’ЄРА НОВОЇ РЕЖИСЕРСЬКОЇ ВЕРСІЇ. АДЖЕ З ЦІЄЮ ОПЕРОЮ ТРУПА ТЕАТРУ ВЛІТКУ ГАСТРОЛЮВАЛА ЄВРОПОЮ, ВІДІГРАЛИ ВІСІМ СПЕКТАКЛІВ. ВТІМ, ЗА КОРДОНОМ БУЛА ПРЕДСТАВЛЕНА ТРАДИЦІЙНА, КЛАСИЧНА ПОСТАНОВКА «ТРАВІАТИ». В КИЄВІ Ж 17 ЛИСТОПАДА ПОБАЧИМО АЛЬТЕРНАТИВНУ

Головна каверза у постановці будьякого оперного «шлягеру» (а «Травіата» одна з них) — режисерові треба дуже постаратися, аби здивувати публіку. Віталій Пальчиков — випускник факультету оперної режисури Київської консерваторії (в сезоні 2008-го він представив один з найцікавіших музичних спектаклів, комічну оперу Пуччіні «Джанні Скіккі»), в минулому професійний трубач, — знайшов оригінальне рішення: він вирішив поставити так звану фешн-оперу. Можливо, така ідея зародилася в нього ще тоді, коли він викладав акторську майстерність в модельному агентстві. А можливо, під впливом сучасної експансії «території моди», що останнім часом сягнула й фойє філармонічних залів. Дія в опері відбувається не в 19-му, як у лібрето Піаве, а в 20 сторіччі в Парижі, атмосфера 1950-60-х. Віолетта Валері, вона ж «травіата», себто блудниця й куртизанка, — відомий дизайнер, власниця модного салону (пікантним моментом постановки має стати модне дефіле хористок театру, задля чого вони спеціально вивчали непросте «ми-

стецтво ходи» подіумом з професійною моделлю). Проблеми в житті успішної бізнес-леді починаються з появою Альфреда Жермона, в якого закохується дівчина. Він — звичайний хлопець з провінції, якого вабить світське життя. За великим рахунком, Альфред недостойний кохання Віолетти, а не навпаки.

редовсім як дизайнер в сфері шоубізнесу (її костюми багато хто бачив у новорічних мюзиклах «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Попелюшка», «Сорочинський ярмарок», «Пригоди Вєрки Сердючки», у кліпах «ВІА Гри» тощо). Для академічного театру Лисиця створюватиме дизайнерські костюми вперше.

У цій версії суттєво зміщено драматургічні акценти: центральний конфлікт опери не соціальний, між двома світами — «вищим», в лиці Альфреда, його батька, Жоржа Жермона, і світом Віолетти, відкинутим та засудженим суспільством. Маємо власне драму, чи то пак трагедію жінки, яка розривається між кар’єрою і особистим життям. Режисер віртуозно обіграє й той момент, коли засліплений перемогами і власним честолюбством чоловік, в принципі, не здатен зрозуміти поведінку закоханої в нього жінки.

У спектаклі задіяні хор (хормейстер Анжела Масленнікова) і оркестр театру (диригент Роман Мороз), головні ролі зіграють Ольга Фомічова і Андрій Маслаков.

Матимемо можливість також споглядати ілюстровану історію костюма 50-60-х. Тенденції, що відбувалися на той період в світі моди, досконально вивчила Анжела Лисиця, яка виступила художником постановки із сценічних костюмів. Вона відома пе-

Після того як минулого літа у цьому ж театрі феєрично пройшла французькою мовою сюрреалістична опера Франціса Пуленка «Перси Тиресія» за Аполлінером (ставив Дмитро Тодорюк), нетрадиційною постановкою «Травіати» з рідкісною у нас оригінальною режисерською концепцією, вочевидь, також легковажити не варто.

Рецензії

Впізнавання Мілоша

Текст: Олеся Найдюк

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

ВПІЗНАВАННЯ МІЛОША ЧЕСЛАВУ МІЛОШУ ЦЬОГО РОКУ ВИПОВНИЛОСЯ Б 100 ЛІТ. ДО ЦІЄЇ ДАТИ В РАМКАХ ОДНОГО З ПРОЕКТІВ МІЖНАРОДНОЇ КУЛЬТУРНОЇ ПРОГРАМИ ГОЛОВУВАННЯ ПОЛЬЩІ В ЄВРОСОЮЗІ ПРИУРОЧЕНО ВИХІД У СВІТ АУДІОКНИГ, ЩО ПРОПАГУЮТЬ ВІРШІ ПОЕТА ДЕСЯТЬМА МОВАМИ: УКРАЇНСЬКОЮ, РОСІЙСЬКОЮ, БІЛОРУСЬКОЮ, ФРАНЦУЗЬКОЮ, АНГЛІЙСЬКОЮ, КИТАЙСЬКОЮ, НІДЕРЛАНДСЬКОЮ, ІСПАНСЬКОЮ, НІМЕЦЬКОЮ ТА ЯПОНСЬКОЮ

У Українською вірші Мілоша звучать у перекладах Тараса Прохаська і Сергія Жадана на фоні авангардної музики, створеної учасниками ансамблю Nostri Temporis, композиторами Олексієм Шмураком, Богданом Сегіним і Максимом Коломійцем. Звичайно, переклади Прохаська і Жадана в плані синтаксису і мови блискучі. Втім, позаяк це — аудіокнига, тексти пізнаються й оцінюються передовсім на слух. Прохасько, заворожуючи слухача низьким і глибоким грудним тембром, читає відсторонено-меланхолійно — так промовляють молитву або ж переказують притчу, «маючи на меті мораль». А Жадан, поюнацьки запальний і темпераментний, читає пристрасно, вкраплюючи в Мілошеве Слово й особливості східноукраїнської орфоепії з характерним м’яким «ч». Музика тут — не просто супровід, а самостійна й рівнозначна смислова грань цілого. Вона навіть дещо заважає слухати тексти Мілоша, а натомість приковує увагу до самої себе: зроблена-бо дуже якісно й

МУЗИКА ТУТ — НЕ ПРОСТО СУПРОВІД, А САМОСТІЙНА Й РІВНОЗНАЧНА СМИСЛОВА Г РАНЬ ЦІЛОГО. ВОНА НАВІТЬ ДЕ ЩО ЗАВАЖАЄ СЛУХАТИ ТЕ КСТИ МІЛОША, А НАТОМІСТЬ ПРИКОВУЄ УВАГУ ДО САМОЇ СЕ БЕ

Наприклад, з легкої руки Шмурака із таких серйозних і глибоких текстів Мілоша, як «Притча», «Дар», несподівано випливає рафінована іронія, зокрема певна «мультиплікаційність» (використовуються нетрадиційні, «губні» способи звуковидобування — цмокання, прицмокування і т. ін.). Коломієць майстерно актуалізує гротеск і абсурд — бавиться контрастними тембрами («Чесний опис самого себе») або ж експериментує з художнім часом музичного і вербального творів (Rue Descartes); як переграш культурними метафорами звучить створена за принципом аплікації композиція до вірша «А однак». Найближче підійшов до екзистенції болю («Тіло») або любові до світу флори і фауни («Лінней») у віршах Мілоша Сегін. Принаймні його композиції ідеологічно нейтральні, вони не містять позиції, а тим паче опозиції автора, ця музика тримається другого плану, тоді як «соло» належить все ж таки читцю, властиво слову Чеслава Мілоша. Загалом експеримент, у будь-якому разі, цікавий, адже він представляє творчість Мілоша в контексті не просто міжкультурного діалогу, а інтелектуальної гри.

композиційно оригінально. А проте її мета — не стільки доповнювати вербальний образний ряд, скільки коментувати, проявляючи речі, які в мілошевих текстах зазвичай не акцентуються. З-за цього слухання аудіокниги перетворюється на захопливий процес «впізнавання Мілоша».

Тож перекладати вірші Чеслава Мілоша — в широкому сенсі поняття «переклад» — очевидно, забава не просто вишукана, але й до певної міри складна. Складність полягає не в тому, аби у власній адекватності досягнути рівня Нобелівського лауреата (хоча в цьому теж), а в тому, щоб намацати в цих поезіях щось екзистенційно близьке — на рівні чуття, сливе тваринного інстинктивного відчування світу, при цьому не втративши таланту бачити іншого як самого себе, так як це умів Чеслав Мілош.

Рецензії

Плюнути в дзеркало

Текст: Аглая Топорова

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

ПЛЮНУТИ В ДЗЕРКАЛО БУДЬ-ЯКА ДУМКА ПРО РОМАН ЛІНИ КОСТЕНКО «ЗАПИСКИ УКРАЇНСЬКОГО САМАШЕДШОГО», ЩО ВИЙШОВ МАЙЖЕ РІК ТОМУ У ВИДАВНИЦТВІ «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», НЕ МАТИМЕ СЕНСУ, КОЛИ НЕ ТОРКНУТИСЯ СОЦІАЛЬНОЛІТЕРАТУРНОЇ ДИСКУСІЇ, ЯКА РОЗГОРНУЛАСЯ СЛІДОМ. ДИСКУСІЇ ВЕЛЬМИ, НА ЖАЛЬ, НЕПРИЄМНОЇ ВЛАСТИВОСТІ

С С С С

Спроба Ліни Костенко осмислити 20002004 роки існування української держави крізь призму особистісного, проте ніяк не особистого, досвіду визвала таку хвилю докорів в «антиукраїнськості», некомпетентності й просто маразмі авторки, що з «Записками українського самашедшого» змушені були ознайомитися навіть ті, хто спочатку не збирався того робити. Дійсно ж рідкісна культурна подія в країні спричиняє низку суперечок, скандалів і незліченної кількості обурених відгуків, загальний зміст яких коливався в діапазоні від «жах» до «жах-жах-жах». Тож чим поважна поетка так засмутила своїх читачів, що трепетно чекали на вихід її першого прозового твору? По-перше, «Записки…» виявились зовсім не мемуарами, а повновартісним романом. Із сюжетом, героями, історичним тлом та іншим побутописанням. Читаючу публіку це страшенно обурило. Дійсно, що ще можна писати у 80 років, окрім спогадів? По-друге, героєм, від імені котрого ведеться розповідь, виявився 35-річний програміст… Як? — схаменулись критики. — Як це немолода жінка може написати роман від імені чоловіка в розквіті років? Та ще й програміста?! Вона ж, певно, не розуміється на комп’ютерах і чоловіках? І не може розумітися! Де це бачено, щоб людина складала героя, а не описувала власне життя? Тим більше жінка чоловіче… Страшенно цікаво, куди в розпал цієї дискусії дивилися феміністки та інші політкоректні люди? Або хоча б просто освічені?

АЛ Е, МІ Ж ІНШ ИМ , «З АП ИС КИ ... » ЦЕ СВ ОЄ РІД НЕ ДЗ ЕР КА ЛО , КО ТР Е ПО КА ЗУ Є НА С ТА КИ МИ , ЩО ХО ЧЕ ТЬ СЯ , АБ И ЙО ГО ВИ ЗН АЛ И КР ИВ ИМ , БО ЯК ЩО ВО НО ВІД ОБ РА ЗИ ЛО ПР АВ ДУ, ТО НА М ТР ЕБ А НЕ ГАЙ НО БІГ ТИ ДО ПЛ АС ТИ ЧН ОГ О ХІР УР ГА ЧИ ПР ОС ТО У НЬ ОГ О ПЛ ЮН УТ И

З’ясувалося, що описувати, а вже тим більше придумувати будь-який досвід, окрім власного, в сучасній українській літературі — ледь не злочин і проти літератури, й проти моральності, й навіть — хоч як би це не було смішно — проти самої України та її громадян. Поганий герой, недостовірний, та й не герой України зовсім, а так — змучений огидними комплексами обиватель із залишками інтелігентського виховання, що тому й переймається нескінченною та практично безглуздою рефлексією, маленька людина на тлі великих історичних подій, коротше. Про таких не мусять писати класики, якщо вже замислили створити щось масштабне про Україну та українців. Де боротьба? Де звитяги? Але, між іншим, «Записки…» читаються на одному подиху. Це блискуча, хай часом і нещадна, сатира… Це дійсно буквально по миттєвостях відновлений перебіг подій в Україні та світі за виразні чотири роки. Це практично енциклопедія міфів і розчарувань людей, що втрачають себе і власне світосприйняття у вирі глобальних та локальних соціальних та життєвих трансформацій. Це своєрідне дзеркало, котре показує нас такими, що хочеться, аби його визнали кривим, бо якщо воно відобразило правду, то нам треба негайно бігти до пластичного хірурга чи, через брак сміливості та коштів, просто у нього плюнути. Що й спробувала зробити публіка, але ми ж то нетерпляче чекаємо продовження «Записок…». Здається, воно має вийти наприкінці року.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Записки українського самашедшого

Ліна Костенко

«ЗАПИСКИ УКРАЇНСЬКОГО САМАШЕДШОГО» Фрагмент роману Ліни Костенко …Все змішалося у моїй голові. Вибух метану, 10-ліття ГКЧП, фестиваль помідорів в Італії, бомба у СанСебастьяно, павуки-каракурти, що покусали людей у степах. Солтис, що повбивав своїх рідних у Сакраменто. Боюся, що я таки перекрою плащ на мантію і таки підпишуся: Фердинанд VIII. По радіо лунає заклик: «Відчуй себе українцем!» Спасибі, я вже відчув. На Майдані відкрили Монумент Незалежності. По телебаченню це виглядало як голка, на яку нашпилено мотиля. Увечері дружина потягла мене подивитися зблизька. Лопотіли гетьмани на плакетках. Сосюра просив з того світу: «Любіть Україну!» Публіка ходила, тусувалася, всуціль російськомовна. Щебетали зграйки дівчат. Гордо проносила себе стильна пані з пацюком на плечі. Хирлявий чоловічок, мабуть, з амністованих, хрипів під гітару: «Я сроднілся с тобой, Магадан». Якась поведена дівка неврастенічно палила, сигарета в одній руці, бляшанка пива у другій. Сичали недопалки у жовтих калюжках, не долетівши до сміттєвих урн. Ані сліду того Майдану, який він був. Кам’яні гармошки сходів, мильні бульбашки ліхтарів. Простір захаращений і перекритий — теплицями, щитами, білбордами, павучками висаджених дерев. Велетенський бутафорський глобус обертається над галактикою барахла. А над усім цим Монумент Незалежності — кам’яна каплиця, на каплиці колона, на колоні куля, на кулі ноги, на ногах дебела дівка у плахті, в руках у дівки калина, а знизу спробуй розбери, що там у неї в руках, колона ж підхмарна, рукава широкі, нестеменно гуску випускає у вирій. А дівочі її опуклості і картата плахта покриті сусальним золотом. Не яким, а сусальним. Незалежність у сусальному золоті. Круто. А хоч би кому в голові сяйнуло — бодай шматочок того граніту залишити, бодай пам’ятний знак поставити на честь тих студентів, що тут голодували! Це ж були діти твої, Україно! Може, останні твої самовіддані діти. Що ж ти дозволила, Україно, ломами підважити той граніт?! Трибуна для завтрашнього параду вже готова. Попід трибуною тиняється охорона, пересипає розмову матом. Двірники з мітлами обтанцьовують урни, підмітаючи купи сміття. Стоїть поганий дух перегару й недопалків. Хотілося хутчій додому. І ось коли ми вже йшли до підземного переходу, дружина раптом сказала: — Путін! — І справді, звідкись там, із вечірнього мороку, від Пасажу, вийшла їх ціла група — чіткі силуети, майже фантоми, вони рухались по Хрещатику, як у якомусь фантастичному фільмі. Попереду президент Росії з її повноважним послом, а за ними, в конфігурації крил кажана, чоловік п’ятнадцять оточення. І так ця процесія пройшла Хрещатиком, очевидно, імпровізовано, без протоколу, без офіційних тутешніх осіб, принаймні я їх не бачив, без журналістів і камер, цілком відкрита для народної адорації. Але вечір був уже пізній, людей на Хрещатику залишалося мало, лише якась підпила компанія остовпіла й заскандувала — високі особи заспокоїли захват жестами і пішли далі, повз пам’ятник Леніна, який у рельєфі розкопів і реконструкцій наче балансував над ямою. Чого вони йшли і що думали, ці люди? Що приємно пройтися напередодні свята столицею дружньої сусідньої держави? Чи все ж таки, мать-перемать городов русскіх! Как же ето случілось, што Украіна уже нє наша?! Зненацька з-за рогу біля Критого ринку навзгинці вискочили якісь чорні постаті з автоматами і, пригинаючись, перебіжками, як вийшли з ночі, так і поринули в ніч, — отже, ця невимушена прогулянка таки була під недріманною охороною, що весь час непомітно йшла паралельним курсом. А потім промчалися чорні авто з мигавками, і верталися силуети вже належним чином, за непроникними вікнами лискучих урядових машин. Наступного дня жодна газета й словом не прохопилася про цю нічну прогулянку президента Росії. Так наче й не було цих нічних силуетних містерій. Що ж, будемо вважати, що нам привиділося. Що у нас спільна галюцинація на двох. Парад приймали три президенти — України, Росії та Македонії. Щоправда, в кадрі були переважно двоє, гість із Македонії зрідка потрапляв у об’єктив. Від того здавалося, що у нас два президенти. Європа нашу 10-ту річницю проігнорувала. Ну, бо справді — якщо ми вийшли з зоопарку, то хто ж ми такі, щоб нас поважати? Польський президент приїхав і одразу ж поїхав. Пошанувавши нашу Незалежність, але й не постоявши на трибуні на такому міжнародному рівні.

Н А ОД Н О МУ З Н І Ч Н И Х КАНАЛІВ Б ЕЗ З ВУ Ч Н О В О РУ Ш И В ГУБАМИ ВІРТУА Л Ь Н ИЙ МУЛ ЬТИ П Л І КАТ У КРАЇНЦЯ. МЕН І ЗД А Л О С Я , ЩО ЦЕ Я. Я Ж ТЕЖ В О РУ Ш У ГУБАМИ, А Л Е МЕН Е Н І ХТО НЕ ЧУЄ

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Парад був грандіозний. Лопотіло і майоріло, гупало і ревло. Все обліпили Грона блакитних і жовтих кульок, наче якась велетенська риба наметала патріотичну ікру. Міністр оборони гаркнув: — Товариші офіцери! — Пройшла могутня військова техніка. Відчуття таке, що знову потрапив у Радянський Союз. Ті ж самі генерали. Ті ж самі танки. Та ж сама форма звертання. Карбованим кроком пройшов президентський полк. Грізно посунули танки, взуті у спеціальну гуму. Механічна колона БТР. Артилерійські самохідні установки. Потужна система «Град», спадкоємиця легендарних «Катюш». Система зенітного вогню «Ураган». Система залпового вогню. Гаубиці «Гіацинт». — І ти ж зверни увагу, — сказала дружина. — Вся ця бойова техніка схожа на чоловічі причандали. І взагалі зброя. Від найменшого пістолета до найбільшої гармати. Форма, система наведення, принцип дії. Що то чоловіча цивілізація! Мені захотілося зробити руки човником і пірнути у світовий океан. У небі ширяла авіація. Парад замкнули спортсмени. Художня програма була дуже насичена. Співали, танцювали й ходили колесом. Матнею вулицю мели. Тягли здоровенний коровай. Ровесниці Незалежності, десятирічні дівчатка, випустили в небо голубів. Чи то, може, були білі душі з обгорілих шахтарських тіл? У Донецькому опіковому центрі помер ще один шахтар, це вже 52-й. На одному з нічних каналів беззвучно ворушив губами віртуальний мультиплікат українця. Мені здалося, що це я. Я ж теж ворушу губами, але мене ніхто не чує. Я думаю, що якби мене не було, то мені було б легше. Спека то вибухає грозами, то плавить асфальти. Гіпертоніки страждають від перепадів температур. Я людина не метеозалежна, та й то відчуваю. Боюся за батька, щось він дуже ослаб. Але в нього така дружина, що йому нічого не страшно. Мужчині головне, щоб у нього був тил. У мене тилу немає. Я вже не чуюся молодим. Я вже не сподіваюся на пристойну роботу за фахом. Тепер на роботу охоче беруть зовсім молодих. І це, мабуть, правильно. Нашого Тінейджера тепер скрізь візьмуть, а мені хоч в Італію на помідори. Їжджу на своїй лайбі по різних фірмах, пропоную свій інтелект. Кажуть, у Донецьку є Інститут штучного інтелекту. Зі штучним мені було б краще. Зі штучного не зійдеш. Приходжу додому втомлений, не від втоми — від безробіття. — Знайшов роботу? — питає дружина. — Пропонували дві, — не зморгнувши, кажу я. Вона дивиться на мене очима, як два перископи, з таких глибин, що я розумію — вона мене бачить наскрізь. Її мучить не те, що я безробітний. Її мучить те, що я безпорадний. Добре, що наш малий ще не приїхав. У нас весь будинок охоплений жахом. Вчора в під’їзді убили Борьчиного батька. Щойно вернулися з фіордів, і раптом таке. Термінатор теж смертельно поранений. При такій блискавичній реакції, а не встиг. Міліція всіх розпитує, але ніхто нічого не чув, зброя, очевидно, була з глушником. Тільки й лишилось — калюжа крові і три гільзи з пістолета Макарова. Борька зовсім притих, розмазує сльози по щоках, його лати у чорному, в їхній квартирі моторошно виє пес. Люди проскакують до ліфта, обминаючи те місце. Фактично оце я вперше його побачив. То ж він завжди стрімко проходив під прикриттям охоронця. Взагалі він був, як тінь Шлеміля, сам від себе окремий. Ось пройшов, ось проїхав. Ось клацнули дверці машини. Тепер він уже нікуди не поспішає. Лежить у труні, руки схрещені, весь у квітах. Схожий на шкіпера, зовсім ще молодий, риси мужні й гарні. Вдову насилу одірвали від нього. На сходах у неї підломилися ноги, я ледве встиг її підхопити. Виявляється, у них не так і багато друзів, кілька людей стояли біля автобуса, не всі й поїхали на цвинтар. Ще менше було за поминальним столом. Дружина залишилася з нею, а я пішов. На душі важко. І весь час виє пес. Дружина вже й ночує там, бо та жінка у відчаї. Так що я переважно сам. Дивлюся у вікно, за вікном дощ, почуваюся, як в акваріумі. Машини, як рибки у Матісса, плавають кольорові. У шибках розмиті водорості дерев. Подзвонив батько, питає, як ми, хто зараз дома? Кажу: «Я і дощ». З роботою нічого не чутно. Жодної відповіді нізвідки. Я вже готовий стажуватися на підприємстві. Може, візьмуть. Глас волаючого у пустелі, ці мої резюме. Дружина каже… Вона вже нічого не каже. Вона махнула на мене рукою. Не трать, куме, сили, спускайся на дно. Я спускаюсь. Вчора зайшов у якусь кнайпу в бетонному закапелку. Кажу продавщиці: — Налийте 150. — Вона на мене дивиться: «Чого?» — Того, що ви подумали. Справді, можна збожеволіти. Або, не дай Боже, спитись. Ходжу вулицями й питаю: — Чого ж ви мене виживаєте з життя, хто ви такі? Я не знаю, до кого я звертаюсь. У нас є до кого звернутися лише тоді, коли тобі добре…

ВОНА ДИВИ ТЬСЯ НА МЕНЕ ОЧИМА, ЯК ДВА ПЕРИ СКОПИ , З ТАКИХ ГЛИ БИ Н, ЩО Я РОЗУ МІЮ — ВОНА МЕНЕ БАЧИТЬ НАСКРІЗЬ. ЇЇ МУЧИ ТЬ НЕ ТЕ , ЩО Я БЕЗРОБІТНИ Й . ЇЇ МУЧИТЬ ТЕ, ЩО Я БЕ ЗПОРАДНИ Й

П ОД З В О Н ИВ БАТЬ КО , П ИТАЄ, Я К МИ , ХТО ЗА РАЗ Д О МА ? КАЖУ: «Я І Д О Щ »

Видавництво «А-ба-ба-га-ла-ма-га», Київ. 2010, ababahalamaha.com.ua

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Арт-ринок

Україна — Захід

УКРАЇНА – ЗАХІД

14 вересня в Лондоні відбулись осінні торги «Післявоєнне та сучасне мистецтво» аукціону Christie’s. Українське мистецтво вперше тут представляли наші художники Анатолій Криволап та Олег Тістол. На аукціоні Phillips de Pury&Co, також у Лондоні, 13 жовтня Україну представлятимуть п’ятеро митців — Анатолій Криволап, Віктор Сидоренко, Ігор Гусєв, Віталій та Олена Васильєви й Taisha 3.14. Найавторитетніший у світі аукціонний дім Christie’s донедавна тільки придивлявся до сучасного українського мистецтва, протягом майже двох років велися переговори. Для цьогорічних осінніх торгів спеціалісти дому Christie’s відібрали роботи відомих українських художників Анатолія Криволапа та Олега Тістола. Картина Криволапа «Осіннє поле» (2004) у 2009 році була представлена на його персональній виставці «Структури» в Національному художньому музеї України. На сьогодні митець є «найдорожчим» українським живописцем — у травні цього року його полотно «Степ» було продане за рекордну суму на аукціоні Phillips de Pury&Co в Нью-Йорку. У провенансі (історії) твору Олега Тістола «Яффа» (2010) значаться Донецький обласний музей (виставка-ретроспектива Тістола «Гроші. Гори. ЮБК», 2010) та Мистецький арсенал («АртКиїв», 2010). Роботи наших художників на торгах сучасного мистецтва Phillips de Pury&Co будуть представлені поруч із зірками мистецтва минулого та нинішнього століть — такими як Енді Воргол, Кейт Харінг, Міра Шендель, Демієн Хьорст, Девід ЛяШапель, Бенксі, Елмгрін та Драгсет тощо.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Теорія

Акіле Боніто Оліва

Текст: Марія Хрущак

АКІЛЕ БОНІТО ОЛІВА:

МИСТЕЦТВО ПІСЛЯ 2000

ЖУРНАЛ «УК» ПУБЛІКУЄ ЛЕКЦІЮ ІТАЛІЙСЬКОГО АРТ-КРИТИКА, КУРАТОРА У К Р А Ї Н С Ь К О Г О П Р О Е К Т У P O S T V S P R OTO R EN E S SAN S О К С А Н И М А С Ь Н А 5 4 - Й ВЕНЕЦІЙСЬКІЙ БІЄНАЛЕ, ХУДОЖНЬОГО КЕРІВНИКА 45-Ї ВЕНЕЦІЙСЬКОЇ БІЄНАЛЕ ТА КУРАТОРА БІЄНАЛЕ У ВАЛЕНСІЇ, ПРОФЕСОРА ІСТОРІЇ МИСТЕЦТВ УНІВЕРСИТЕТУ ЛА САПІЄНЦА В РИМІ, АВТОРА ДЕСЯТКА КНИГ ТА ТЕЛЕВІЗІЙНИХ ФІЛЬМІВ ПРО СУЧАСНЕ МИСТЕЦТВО, ЛАУРЕАТА ЕННОЇ КІЛЬКОСТІ ЛІТЕРАТУРНИХ ПРЕМІЙ. ЛЕКЦІЯ ПРОЗВУЧАЛА 17 КВІТНЯ 2011 РОКУ В ЦЕНТРІ СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА «М17», В РАМКАХ ВІДКРИТТЯ КУРАТОРСЬКОГО ПРОЕКТУ ОЛІВИ «ІТАЛІЙСЬКИЙ ТРАНСАВАНГАРД»

Мистецтво, як казав Бодлер, — це воскресіння життя. І сьогодні ми говоримо про мистецтво після 2000 року. Постмодерн — перехідний період, впродовж якого розгорнулись різні діалоги, вибухнула криза гуманітарних наук, а також криза економічна. Але була і велика ейфорія світу, який у 80-ті роки переживав час загальної і тотальної свободи. Безумовно, велике свято настало, коли впав Берлінський мур. Ми говоримо про трансавангард як про мистецтво звільнююче, без будь-яких обмежень, тобто мистецтво навіть у

чомусь розбещене, яке готове на все — вести діалог з художниками, що представляють абстракціонізм та інші напрямки в мистецтві аж до поліхромії, коли художник величається як майстер. І це мистецтво — ідентифікуюче. Після політичної оргії 60-х і знаменитого 1968 року митці почувалися покараними, в усьому було верховенство політики. Потім, коли настала криза марксизму та інших рухів, почали розмірковувати про подолання догматичного бачення мистецтва. Тобто після цього «звільнення», яке знаменує трансавангард, ми почали просуватися до кінця 20 століття. Але ми залишаємося в межах постмодернізму — того, що зветься «кінцем великих метанаративів» і того, що я називаю «трансавангардом». Є перехід від трансавангарду «теплого» до трансавангарду «холодного». Те, що ви бачите на стінах (Живопис із проекту «Італійський трансавангард». — Прим. Ред.) — це зразки теплого трансавангарду, до якого також належать американські, французькі, голландські художники, тобто загалом це авангард інтернаціональний, що постійно діє на основі принципів збирання, монтажу, змішування, деструктуризації. Це принципи, що застосовуються за рахунок ручної роботи та живопису. У 90-ті роки ті ж принципи теплого трансавангарду починають застосовуватися з використанням об'єктів, інсталяції, змішання архітектури, живопису та скульптури. Це, наприклад, Джеф Кунс в Америці, Дмітрієвіч в Хорватії та багато інших. Художники, які переносять головну точку за рахунок використання того, що я називаю «сукупністю об'єктів», об'єктів повсякденності. Чому «холодний трансавангард»? Таке збирання або монтаж потребують мінімального проектування, яке не є уні-

Текст: Марія Хрущак

версальним і спільним з символічної точки зору, тобто це не призводить до порятунку світу, це не усуває хаос у дійсності, але як думав Кандінський, Альбертс — за рахунок реформулювання такого повсякденного об'єкта вони могли переробити або змінити формулу споживача цього предмета. Ось у цьому і полягає оптимізм історичного авангарду. У цьому якраз утопічний аспект Баухауза. У 90-ті за рахунок холодного трансавангарду до концепту утопічного проекту, пов'язаного ще з уявленнями греків, для яких утопія означає «немає місця», додається новий сенс. В кінці утопії покоління 90-х, представники холодного трансавангарду, протиставляють концепт «дизутопії», не забуваючи про дійсність, про негативний характер історії. Тут немає мрій про щось, що невідомо де. Тут ведеться робота, заснована на накладанні або на суперпозиції.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Такі тенденції простежуться також і в архітектурі — архітектори починають відтворювати й застосовувати в своїх роботах засоби та принципи, запозичені з інших напрямів думки. Так виникає явище «трансархітектури». Але що ж відбувається в 2000-му році? Завжди якесь нещастя. Теракт в Нью-Йорку 11 вересня, коли група ісламських терористів використовує два літаки, які з різних точок досягають Нью-Йорка. Перший літак підлітає до першої вежі, пронизує її. Що тут нового? Другий

У результаті утопічний концепт ще зберігає якийсь зв'язок з утопією марксистського або гегельянського штибу — принцип діалектики: теза, антитеза, синтез. У той час як зворотне утопії діє не на основі саме діалектичній, а на основі накладання чогось на щось. Вельми показовий художник у цьому сенсі — Вільям Кентрідж, білий південноафриканський митець, який працює саме за цим принципом накладання і протиставлення.

В 90 - ТІ Р О К И МИ СТЕЦ ТВО В ІД Ч У ВАЄ П ОТР ЕБУ СТВ О Р ИТИ КА Н А Л Д Л Я С П І Л КУ ВА ННЯ І З СУС П І Л Ь СТВОМ Відповідно, в 90-ті роки художники повертаються до такого проектного або проектуючого концепту, але відносним чином. Це те, що я називаю «м'яким проектом» — він створює певну лінгвістичну послідовність у розумінні образівзасобів. А це просто відповідає моральному порядку, особистим умовам художника, себто це вже порядок не універсальний, а персональний. У будь-якому випадку в 90-ті роки мистецтво відчуває потребу створити канал для спілкування із суспільством. Більше не йдеться про ляпас громадській думці, про який говорили італійські футуристи, це вже більше не скандал дюшанівського пісуара і не різкість боді-арту та перформансів 60-х. У 90-ті роки мова йде про повернення до діалогу мистецтва із суспільством, прагнення до розвитку активного свідчення мистецтва. З іншого боку, в цей час спостерігалося дуже важливе явище — вибух моди. Мода, яка стосується одягу, оскільки в цій сфері було важливо розвивати саме комунікативний принцип. Відповідно, мистецтво починає прибирати до рук провідну роль — пропагандистську, що характерно саме для стилістів 80-х. І якщо взяти таких художників, як Мауріціо Кателан, то вони починають вести себе в такому перформативному чи автореференційному стилі, виставляючи себе напоказ.

літак з’являється через 15 хвилин. Тобто за час, необхідний для того, аби CNN зв'язалося з відеокамерою і, таким чином, за цих 15 хвилин 4 мільярди людей змогли побачити трагедію. Другий літак пронизав другу вежу на моїх очах — телевізійних очах. Я був свідком трагедії у своїй майстерні: говорив по телефону і притишив звук телемовлення, було тільки зображення. Я подумав, що це черговий американський фільм, один з тих, де вони самі з собою воюють. А потім побачив, що все це транслюють у теленовинах! Я увімкнув звук і тоді до мене дійшло, що бен Ладен здійснив перший телематичний теракт. Яке відношення цей теракт має до мистецтва? Тут є один спільник у цій справі, але спільник, звісно, мимовільний — це Енді Воргол: якщо ви були в Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку, там є робота 1962 року і відео в маленькому темному залі, яке триває 8 годин. Це зйомки відомої усім будівлі Empire State Building. В кадрі не відбувається нічого, просто фронтальна зйомка. Але встановлюється певний принцип: вежі існують, поки їх знімають. Тобто за рахунок Воргола ЕСБ заявляє про своє існування і це такий акт естетизації архітектури. А естетизація дійсності починається з проявів Марінетті. Я маю на увазі його скульптурні маніфести, присвячені жінці, радіо, театру…

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Теорія

Акіле Боніто Оліва

Данунціо свого часу займався естетизацією війни, звісно, за рахунок естетизації того, що називається «реді-мейдом» Дюшана, відбуватьєся естетизація повсякденності. А за рахунок Енді Воргола здійснюється прямий зв'язок через мистецтво художника, як свого роду ікони, із засобами масової інформації, які тепер надають статус дійсності всьому. І бен Ладен таким чином здійснює вчинок, який можна назвати актом естетизації тероризму. Тут вся справа у другому літаку, який потім підлетів, саме він створює комунікацію за рахунок залучення 4-х мільярдів глядачів. Якщо мистецтво 90-х років було просто комунікацією, то тут вже настав справжній шок для художників. Я б сказав, що в мистецтві створюються два напрямки. Один з них можна було б назвати авторефлексивним, неоконцептуальним або постконцептуальним. В цьому випадку мистецтво саме згинається перед собою, аби зобразити дійсність. Інша лінія — мистецтво, яке прагне покарати дійсність і, з іншого боку, посилає нас до девізу Пікассо — мистецтво має бути скероване до миру. Цей напрямок можна назвати відповідальним, соціальним мистецтвом. Воно досліджує актуальну тематику і проблематику: екологія, расизм, нерівність, насильство. Багато сучасних митців досліджують теми міграції — це велика драма, адже мігрують цілі народи. Зараз у цьому напрямку працює Мікеланджело Пістолетто і його фонд, Віто Акончі, який також тепер займається соціальним мистецтвом та створює прикладні об’єкти. Це вже відповідь на те мистецтво, яке пішло в напрямку до світу. І так відбувається не тому, що ми повертаємось до величі історичного авангарду, а тому, що перевага надається звільненню змісту. Немає більше часу для трагедії, тільки для пародії. Поверхня протиставлена будь-якій глибині, переважає комунікація. І ось в результаті — спустошення політики, вона позбавлена будь-якого змісту, тому що використовує в якості моделі телебачення. А воно не тільки залучає та деестетизує глядача, але й розвиває іншу чуттєвість. Виникає таке явище, яке я назвав «медійний тероризм». Так ось, взяти на себе відповідальність повинні якраз ті художники, які прийшли після 2000 року — представники цього публічного, соціального мистецтва мають замислитись над головними проблемами людства. Та в чому різниця між соціальними художниками і тими, хто працював у рамках соціалістичного реалізму? Представники соцреалізму були риториками, вони не створювали нові образні засоби, а були просвітниками. А ось ті митці, про яких я вам щойно говорив, — вони знаходяться в стані пошуку образних засобів, для того щоб охопити саме той вміст політики, який нею був втрачений.

Текст: Марія Хрущак

У чому головна функція мистецтва сьогодні? Виробляти, створювати нові пізнавальні процеси, екзальтувати суб'єктивність глядача, створювати інтерактивність і робити масаж атрофованих м'язів колективної свідомості. Так от, цікаво подивитися, що відбувається в цьому переході від мистецтва 60-х до рейганівського гедонізму 80-х. Поряд з втратою ідеології поширюється еротизм, який тягне за собою падіння моралі. Згодом вже за рахунок травматичної події 11 вересня 2001 року настав шок, який струснув всю систему мистецтва. Свого часу ми з художником Мікеланджело Пістолетто їздили до Мінська, де представляли проект «Третій рай». У чому концепт «Третього раю»? Перший рай — ми знаємо який, другий рай — те, що стосується технологій, прогресу, який звільняє людину від утоми, і ось що цікаво — третій рай згідно з концепцією Пістолетто, це і є мистецтво, яке бере на себе відповідальність за соціальну тематику, при цьому не забуваючи і про естетичну насолоду. Ось така картина мистецтва після 2000 року. Мистецтво створює зображення, і створює комунікацію, а сама система мистецтва стає більш глобальною та інтернаціональною. В цьому розумінні можна говорити про творчість такого художника, як Субодх Гупта з Нью-Делі. Глобалізація системи мистецтва — це те, що відповідає вже такому явищу часу, як мультикультуралізм, і тому, я вважаю, можна визнати заслугу за трансавангардом 70-80-х років, завдяки якому на перше місце було поставлено питання про ідентичність мистецтва, з поверненням художнику відповідальності за його роботу, його персональні особливості та антропологічне коріння. У 80-ті роки Нью-Йорк перестає бути центром мистецького життя і тепер ми живемо в світі поліцентричному, в якому дедалі більше розповсюджується мультикультуралізм, який поширюється на такі країни, як Китай, Індонезія, Індія — країни, де переважає суб'єкт, а не міць і сила самої держави. Я дуже сподіваюся, що тут, в Україні, формується нове покоління, яке буде в змозі створювати мистецтво, здатне осмислити всю комплексність та складність цієї території. Комплексність, яка пов'язана з геополітичним розташуванням, оскільки це країна, де сходиться багато чого, і, останнє, — це місце рівнинне, де можна пересуватись і де може бути вічний трансавангард.

Редакція висловлює подяку Оксані Баршиновій за надання запису лекції

Архітектура

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Віктор Зотов

Льоля Гольдштейн

ОДНА З НАЙЦІННІШИ Х ЖИТТЄВИ Х ЯКОСТ ЕЙ ДЛЯ М ЕНЕ — ЦЕ СВОБОДА. РОБИ ТАК, ЯК ВВАЖАЄШ ЗА ПОТРІБНЕ, А НЕ РОЗМІРКОВУЙ НАД Т И М, ЯК МОЖНА БУЛО Б

ВІКТОР ЗОТОВ: «Я досі працюю в Україні, тому що це моя батьківщина і я її люблю»

Щb

ПРОВІДНИЙ АРХІТЕКТОР ТА ТВОРЧИЙ ДИРЕКТОР БЮРО ZOTOV&CO ВІКТОР ЗОТОВ СПРИЙМАЄ АРХІТЕКТУРУ ЯК ПРОЦЕС, НЕ БОЇТЬСЯ БУТИ СХОЖИМ НА КОГОСЬ ТА НАЦІЛЕНИЙ НА МОЛОДИХ СПЕЦІАЛІСТІВ, ПРОГРЕС І ЄВРОПЕЙСЬКУ ІНТЕГРАЦІЮ

Що для вас архітектура? Архітектура для мене — це, перш за все, процес, технологія, створення ситуації, в якій зручно жити. Це легко зрозуміти, якщо визначити, що для мене в архітектурі є злом — нав’язливий декор, прикрашання. Великою мірою я — модерніст. Ваші авторитети в архітектурі. Коли боїшся бути схожим на когось — обов’язково будеш. Ми, навпаки, разом зі своїми проектами завжди подаємо замовникам і колегам найкращі прототипи з усього світу. Може, саме тому в наших роботах багато нового. Надихаємось швейцарцями, японцями. Багато цікавого роблять доволі молоді архітектори з Чилі, Словенії, Китаю. Загалом ми орієнтуємось на нове, на молодь. Нині бути у контексті розвитку світових трендів просто — заходите на сайт

archdaily.com, а до нього підв’язані декілька десятків інших цікавих ресурсів. Співробітники нашого бюро щоденно слідкують за оновленнями в Інтернеті, адже ми маємо тримати руку на пульсі часу. Крім того, ми наймаємо на роботу іноземців, а працівники нашого бюро навчаються і працюють в кращих європейських архітектурних школах і компаніях. Ми регулярно влаштовуємо інтернаціональні кооперації з прогресивними командами з різних кінців світу, як у реальних роботах, так і в архітектурних заходах, одним з них є міжнародний конкурс CANactions, який проводиться в Києві з 2008 року.

Льоля Гольдштейн

Розкажіть про мету CANactions. Canactions — це міжнародний молодіжний архітектурний фестиваль, платформа новому поколінню архітекторів. Особливо важливим є те, що він міжнародний, адже майже всьому хорошому в архітектурі ми завдячуємо закордону, і молодіжний тому, що старше покоління не так націлене на прогрес. Це проект соціальний, безкоштовний для тисяч відвідувачів. Для нашого бюро витратний, потребує купи ресурсів, енергії, душевних сил, але нам цікаво це робити, і приємно, що цікаво не лише нам. Наскільки в Україні можливо відбутись сучасному молодому спеціалісту? У нас показати себе молодому архітектору легше, ніж будь-де: немає закритого доступу до самостійної практики, як у більшості країн, немає вагомих обмежень для початківця, якого вже прийняли на роботу. Побажання тим юним співвітчизникам, хто бажає відбутись у професії. Єдина необхідна і достатня умова, аби відбутись у професії — це хотіти цього. Чи багато із задуманого реалізується у конкретні проекти? Україна у контексті інновацій — країна небагата і не надто розвинута. Дуже важливо розуміти цей реальний стан справ для впровадження ефективних дій. Не вдаючись у причини даю рецепт: нам необхідно залучати кращий іноземний досвід. Чому молодому спеціалісту варто залишитись тут, а не працювати за кордоном, де перспектив більше і самореалізація вірогідніша? Одна з найцінніших життєвих якостей для мене — це свобода. Ніхто нікому нічого не винен. Роби так, як вважаєш за потрібне. Не розмірковуй над тим, як можна було б, зроби маленький крок. Над чим Ви працюєте зараз? Проектів багато. Усі вони дуже цікаві. Взагалі важко згадати нецікаві роботи. Ландшафтні та містобудівні роботи, офісні та житлові будівлі, культурні об’єкти, декілька музеїв, промислові будівлі і території, інтер’єри. Наша гордість — публічні, соціальні, освітні архітектурні проекти, такі як CANactions, Архітектурний клуб, ведення практики конкурсного проектування.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

ДОВІДКА Віктор Зотов — засновник архітектурного бюро ZOTOV&CO. Організація спеціалізується на модерній архітектурі та урбанізмі, однаково на масштабних та невеликих об’єктах і орієнтована на європейський досвід. За 7 ро ків свого існування ZOTOV&CO як самостійно, так і у колаборації з німецькими, нідерландськими, австралійськими та іншими бюро створило безліч проектів для України і закордону. Крім проектування, бюро є організатором міжнародного фестивалю молодих архітекторів CANactions, який проводиться у Києві з 2008 року та цього року включав у себе міжнародний відкритий архітектурний конкурс «Благоустрій центральної частини міста Києва до Євро-2012», майстеркласи та лекції європейських архітекторів, таких як Christos Passas (Zaha Hadid Architects), Lorenz Dexler (Topotec 1), Mark Glaudemans (Stadslab) та інших, конкурс молодих архітекторів України та виставку проектів провідних європейських та українських архітекторів.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Театр

Перший «Дім Химер»

Текст: Ірина Танцюра

ПЕРШИЙ «ДІМ ХИМЕР»: КРОК ДО НОВОЇ АУДИТОРІЇ У ВЕРЕСНІ ВІДБУВСЯ КИЇВСЬКИЙ МІЖНАРОДНИЙ ТЕАТРАЛЬНИЙ ФЕСТИВАЛЬ «ДІМ ХИМЕР» ЗА ІНІЦІАТИВОЮ ХУДОЖНЬОГО КЕРІВНИКА МОЛОДОГО ТЕАТРУ СТАНІСЛАВА МОЙСЕЄВА. В РАМКАХ ПОДІЇ БУЛИ ПРЕДСТАВЛЕНІ ВИСТАВИ ПОЛЬСЬКИХ ТА УКРАЇНСЬКИХ ТЕАТРІВ, ЧИТКИ П’ЄС НОВОЇ ДРАМИ, А ТАКОЖ ЦИКЛ ЛЕКЦІЙ В РАМКАХ ПОЛЬСЬКОГО ПРОЕКТУ «ТАБІР СОЛІДАРНІСТЬ»

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Фестиваль наголошує на спадковості традицій «Гогольфесту» щодо проведення масштабних мистецьких акцій, але наразі Київ мали змогу відвідати лише представники театрального простору сусідньої Польщі. Обмеженість міжнародної програми лише польською стороною організатори пояснили дуже коротким терміном підготовки до втілення фестивалю в життя, а також надзвичайним ентузіазмом з боку польських колег.

ВІДКРИТТЯ. ДОСТОЄВСЬКИЙ ТА ЛЕМ Для поціновувачів театру відкриття проекту відбувалося в Молодому театрі виставою «Брати Карамазови» театру Provisorium, а для широкої публіки фестиваль розпочався з вуличної акції «Планета Лем» від трупи «Бюро Подорожей». «Брати Карамазови» — доволі класична постановка, з відповідною реалістичною грою акторів, співпереживанням душевно травмованим героям Достоєвського, зорієнтована на поважну театральну публіку. Сюжет всім відомий, і достатньо було слідкувати лише за розгортанням дії на сцені, не зосереджуючись на читанні субтитрів. Власне, театр Provisorium ставить вистави в традиційній манері без радикальних сценографічних рішень та новітніх трактувань, тому стрижень вистави — акторська гра. Можна стверджувати, що це театр старого зразка в усіх його позитивних та негативних проявах. Але для фестивалю набагато важливішими є вистави сміливі та експериментальні, які дозволяють розширити глядацький досвід і окреслити перспективи вітчизняного театрального простору. Тому є сподівання, що наступного разу програмні директори приймуть це до уваги. Театр «Бюро Подорожей» з вуличною виставою «Планета Лем», на жаль, не виправдав очікувань, оскільки від сюжету, який побудований на мандрах Всесвітом, чекаєш нових фантастичних вигадок та ексцентричної сценографії. Але в даному випадку головна ідея авторів полягала в компіляції здобутків науково-фантастичного кінематографа. Поставлений за мотивами творчості Станіслава Лема проект був вдалий в кількох моментах, але не настільки, щоб слугувати вагомим екземпляром сучасного теат-

рального мистецтва. Та завдяки цьому проекту до фестивальної публіки залучилося більше людей, тому, частково, комунікативновиховну функцію він виконав.

ТІЛО ФЕСТИВАЛЮ Надалі всі вистави відбувалися на базі Молодого театру. Наступною в програмі була вистава «Фердидурке» знову ж таки театру Provisorium. Гра акторів, як і попереднього разу, не викликала питань в дусі Станіславського, отже спартанська класичність постановки змусила забути про побачене вже наступного дня. Культовий твір Гомбровича є досить варіативним і гідним творчих пошуків. Для того щоб передати атмосферу абсурдності, можна знайти безліч самобутніх рішень, які дозволять вивести театр на новий креативний рівень. Та, на жаль, така перспектива була проігнорована режисером цього театру. Єдиним виправданням може слугувати давність вищезазначеної постановки і непопулярність театральних експериментів на той час. Вистава «Голод Кнута Гамсуна», створена в межах кооперації польського Teatr Centralny та норвезського Drammen Theater, виявилася короткою замальовкою душевного стану Гамсуна, який деякий час перебував у психіатричній клініці. Звернення до теми Холокосту, виправдання нацистів, моральна проблема ставлення до діяльності Гітлера — основна сюжетна канва. Гамсун, який переживає момент публічного осуду за свої зв’язки з нацистською верхівкою, намагається аргументувати свій вибір і схилити шальку терезів справедливості в свій бік, згадуючи дрібні вчинки, які б вказували на його критичне ставлення до винищення єврейського народу. Після перегляду залишається незрозумілим, чому режисер вирішив задіяти на сцені багатолюдну трупу, яка лише відволікала від монологу головного героя і заважала стежити за логічним ходом його думок. Ця вистава цілком могла стати талановитою моновиставою, але в реальності залишилась посереднім короткотривалим дійством.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Театр

Перший «Дім Химер»

Текст: Ірина Танцюра

НОВИЙ ТЕАТР

ПОЗА КОМПЛЕКСАМИ

Перлиною польської програми фестивалю стала вистава «Турандот» від Інтернет-театру neTTheatre та формації Grupa Coincidentia за мотивами життя та творчості Пуччіні. Постановка вже встигла отримати престижну премію Единбурзького фестивалю FRINGE Herald Angel, тому можна стверджувати, що вона є носієм новітньої театральної практики. У виставі зіставлено багато різноманітних елементів, таких як медіа-проекція, провокативні образи та іронічна гра з сучасними образними кліше. Використання медіа-проекції може слугувати прикладом для вітчизняних колег, оскільки це не тільки елемент конструкції відеотла, але й повноцінний учасник вистави, що транслює значну кількість образів і смислів. Завдяки веб-камерам, які стежили за рухом акторів на сцені, ожив гіпсовий манекен, який мав втілювати внутрішній стан тяжкохворої та змученої ревнощами дружини Пуччіні.

«Хор жінок» Марти Гурницької — спроба переосмислення хорового співу і залучення його до сучасного контексту. Фактично, це феміністичний хор-маніфест, який намагається розкрити світ стереотипів, у межах яких існує сучасна жінка. Хорові партії складно назвати вокальними, оскільки вони радше проговорюються, зриваються на крик і скидаються на прадавні закляття.

«Турандот» не є костюмованою драмою — це замальовка емоційного стану, що розповідається сучасною мовою. Герої доволі гротескні, які то відлякують, то викликають посмішку — відіграють роль іронічних бісів, які роз’ятрюють душу втомленого процесом написання опери «Турандот» Пуччіні. Найбільш кривавий і темний твір композитора постає в усій своїй інфернальності. Згадки про китайські тортури, нелюдські середньовічні вимоги до жіночої краси та випробування, які долають діти-гімнасти, складаються в одну зловісну картину темного боку історії держави. Вони якнайкраще ілюструють жах забаганок кривавої принцеси Турандот. Використання хору німих у виставі може символізувати покірність китайського народу долі, його неспроможність повстати проти насильницьких правил, мовчазний крик ображених та знедолених. Таким чином, різноманіття елементів, що органічно зв’язуються між собою, постають у вигляді цікавого зразка сучасного театрального мистецтва.

Головна ідея полягає у віднайденні архетипної природи жінки, її природного голосу, очищення від нав’язаних соціумом комплексів. Як відомо, світ архетипів є досить жахаючим, тому і «Хор жінок» справив таке ж враження. Коли попри всі умовності перед очима постають жінки в своїй первісній іпостасі — найшвидше хочеться вийти за межі цієї ситуації. Можливо, така реакція входила до задуму авторки, але, на мою думку, занадто перебільшеним був погляд на сучасність і вираження опозиції щодо нього в такій формі.

ВІТЧИЗНЯНА СОЦІАЛКА Український учасник програми — вистава Павла Юрова «Депо Північне» за мотивами п’єси Василя Сігарєва «Фантомні болі» — вже відзначений вітчизняною нагородою «Золота Пектораль». Сюжет драми заснований на типовій історії з побуту російської глибинки, яку можна почути у вечірніх новинах. Трагічна загибель, втрата розуму, безкінечний алкоголізм та докори сумління є основною тематикою нових драматургів. Це вже стало, так би мовити, особливим стилем російської культури — знаходження променів людськості в жорстокому світі соціального дна. Вистава розбита на кілька елементів, глядачу дозволяють побачити ситуацію в ключі комедійного скетчу головних комедійних шоу країни «Аншлаг! Аншлаг!» та «Камеді Клаб», більш жорстокий варіант з нецензурною лексикою (що виглядає найбільш правдоподібно), та головний стрижень — розмірена оповідь про події.

Текст: Ірина Танцюра

Складена з напівреальності-напівфантастики вистава виглядає, наче побачена очима божевільної головної героїні. Режисеру вдалося гармонійно поєднати всі частини вистави та створити вдалий екземпляр театральної практики на тему нової драми, який не соромно представляти на міжнародних фестивалях.

ЛЕКТОРІЙ Завершився фестиваль лекційним циклом за сприяння програми «Табір Солідарність». В рамках проекту були прочитані лекції Пьотра Грущинського, Ігора Стокфішевського та Анни Р. Бужинської. Грущинським в темі «Табу свободи. Театр в Польші після 1989 року» були представлені театральні доробки знаних польських режисерів Крістіана Люпи та Кшиштофа Варліковського. Розкриваючи суспільно-важливі теми Холокосту, релігійності та гомосексуальності естетикою театру, режисери йдуть на розкриття проблематики через класичні сюжети. Театр Крістіана Люпи є досить монументальним — він потребує значної глядацької витримки та розуміння. Не кожен поціновувач театру в змозі прослідкувати за дванадцятигодинною, розтягнутою на кілька днів дією вистави. Такий експеримент потребує повного співпереживання та існування в одному просторі з героями драми. Пропонується нова практика театральних уікендів — де людина виходить за межі побутового простору і цілковито поринає в сконструйований режисером світ. Кшиштоф Варліковський пропонує дещо іншу практику. Його вистави адаптовані до фестивального формату з цікавими сценографічними рішеннями і сміливими театральними експериментами. Наприклад, в проекті «Аполлонія», фрагменти якого були показані в лекції, ситуація людської самопожертви заради спасіння інших життів розкривається через три подібні оповіді. За основу перших двох обрані елементи класичних давньогрецьких трагедій, остання ж — твір сучасної авторки, що на власному досвіді пережила жах переслідування нацистами. Вистава є емоційно напруженою, гра акторів — на межі людських можливостей, що потребує значної підготовки і осмислення своїх ролей. Тому творчість Варліковського можна вважати показовою для Польщі, і є сподівання, що в найближчому майбутньому український глядач не обмежиться лише відеофрагментами його вистав, а побачить їх на власні очі. Лекції Ігоря Стокфішевського «Театр як політика — про мистецькі практики, спрямовані на зміну реальності» та Анни Р. Бужинської «Театральні ревізії міфу Солідарності: Клата, Задара, Стшемпка» були в деякій опозиції до предмета попередньої оповіді. Політичний театр Моніки Стшемпки протиставляється традиційній театралізованості Люпи та Варліковського.

АКТУАЛЬНІСТЬ Спрямованість на залучення нової аудиторії, що має сприйняти повідомлення і почати змінювати проблемну соціальну ситуацію потребує нових видів театральної практики. Один із таких способів — створення дискусій через Інтернет, в яких режисер бере безпосередню участь. Гостра соціальна спрямованість цих дискусій дозволяє вести діалог з публікою, далекою від театральної еліти. Театр політичний виходить в урбанізований простір, намагаючись говорити мовою цього середовища. На мій погляд, теорія зміни соціальної та політичної ситуації через театральний простір є утопічною, але завдяки лекціям склалося уявлення про два антагоністичні напрями в сучасному польському театрі, що дозволить простежити за розгортанням їхньої діяльності й проаналізувати її позитивні та негативні аспекти. Отже, є надія, що перший фестиваль «Дім Химер» у жодному разі не буде останнім. І наступного року український глядач побачить більше міжнародних та вітчизняних театральних проектів.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Вуличне мистецтво

Урбаністичні ігри

Текст: Льоля Гольдштейн

«УРБАНІСТИЧНІ ІГРИ»: КОЛАБОРАЦІЯ УКРАЇНИ І ПОЛЬЩІ ДО ЄВРО-2012 ПОЛЬСЬКІ ФУНДАЦІЇ SPLOT ТА «МИСТЕЦТВО ДЛЯ МИСТЕЦТВА» РАЗОМ З УКРАЇНСЬКОЮ «МЕДІА АРТ ЛАБ-КИЇВ» ОРГАНІЗУВАЛИ МІЖНАРОДНИЙ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКИЙ ПІЛОТНИЙ ПРОЕКТ «АРТ-ТРЕНІНГ: УРБАНІСТИЧНІ ІГРИ» У КИЄВІ І ВРОЦЛАВІ, ЩОБ ДОСЛІДИТИ МІСЬКІ ПРОСТОРИ ЯК ГУМАНІТАРНЕ СЕРЕДОВИЩЕ, В ЯКОМУ ПЕРЕТИНАЮТЬСЯ НАШІ ЖИТТЯ, ДУМКИ, БАЖАННЯ, МРІЇ

Проект складається з двох частин: української і польської. Український «Арт-тренінг» відбувався у Києві з 20 до 23 вересня цього року. Художники-автори проекту запросили мешканців міста до участі в іграх, які проходили на Пейзажній алеї, у Парку Шевченка та клубі «Хліб». Правила ігор були закодовані у вуличних перформансах, плакатах і поштових листівках, які розповсюджувались у студентських кампусах, парках, метро, галереях, мистецьких центрах, навчальних закладах. Польська частина проекту пройшла з 8 до 11 вересня у Вроцлаві в рамках Європейського Культурного Конгресу в програмі «Вплив мистецтва на зміни в суспільстві», де були представлені роботи молодих українських митців Жанни Кадирової та Микити Кадана.

ЗАРАЗ НАЙВАЖЛИВІШОЮ ЛАНКОЮ В ПРОЦЕ СІ ВІДРОДЖЕ ННЯ МІСТА СТАЄ САМЕ РЕ АНІМАЦІЯ АКТИВ НОСТІ ЙОГО МЕ ШКАНЦІВ метафора власного добробуту та самореалізації. Не кожен має можливість хоча б потрапити на стадіон: квитки, як правило, дуже дорогі, тому в своєму проекті мисткиня дає інструкції, як збудувати власний стадіон, спонукаючи людей вірити в те, що завжди є можливість здійснити свою мрію.

У київському проекті взяли участь визнані польські митці: Юліта Вуйчик, Роман Дзядкевич, Маріуш Лібел, для яких мистецтво нерозривно пов’язане з сучасністю та політичними, культурними, соціальними аспектами.

У грі «Мурахополія» Юліта торкнулась соціальної тематики, показуючи, як важко нині виживати (економічно) і скільки зусиль треба докласти, щоб урешті-решт отримати бажаний результат — приз. Мурахополія «грається» з економічними реаліями прикордонних територій. Гравці можуть стати так званими «мурахами» — людьми, які заробляють на життя, переносячи товари через кордон кілька разів на день.

ФУТБОЛЬНИЙ СТАДІОН

ДЗЕРКАЛЬНА ВЕЧІРКА

Юліта Вуйчик належить до покоління, яке намагається стерти лінію між мистецтвом та життям, свідомо перетворюючи життєві банальності на засіб спілкування з аудиторією. Її роботи не мають нічого спільного з академічною освітою в сфері скульптури. Юліта Вуйчик відчуває, що зв'язки між мистецтвом і публікою втрачаються, і намагається активізувати дискусії на цю тему. Вона реалізувала численні арт-проекти в публічному просторі у багатьох містах Європи, а також у Штатах (Нью-Йорку).

Роман Дзядкевич — художник та співзасновник асоціації SAOZ (1999-2002) і «36.6 foundation». Він проводить тривалі дослідження та воркшопи на межі з художньою практикою, соціальними дослідженнями та кураторськими стратегіями, цікавиться процесами переплетінь у мистецтві, творчими проявами у політичному і культурному контексті, реконструкціями історичних і мультикультурних традицій. У рамках проекту «Арт-Тренінг: Урбаністичні ігри» митець запропонував «Дзеркальну вечірку-перформанс». Перформанс зосередився на темі дзеркала та віддзеркалення. Цитати з «Аліси у країні чудес» та «Білосніжки», дзеркальне меню та інверсійний ді-джеїнґ відтворювали атмосферу «задзеркалля», формуючи метафору про зворотний бік світу загалом та кожної людини зокрема.

Проектом «Зроби собі власний стадіон» для «Урбаністичних ігор» Юліта намагалась спровокувати глядачів до створення власного стадіону, адже він є символом розвитку, модернізації та, якоюсь мірою, соціального статусу. Стадіон — це мрія громадян та певна

Текст: Льоля Гольдштейн

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

ЗРОБИ ПЕРЕРВУ

ДВЕРІ ТА ТІНЬ

Маріуш Лібел — один із представників відомої польської артгрупи Twożywo, створеної в 1995 році у Варшаві, що працює в публічному просторі. Як засіб мистецького висловлення, він використовує інструменти масової комунікації (рекламні щити, наклейки, шаблони, плакати і фрески), суттєво змінюючи їх зміст із торгово-рекламного на мистецько-соціальний. Роботи його мають елементи поп-арту, конструктивізму й поезії. У своєму проекті для «Арт-Тренінгу» автор звернувся до проблеми динамічного життя сучасного міста: його темпу, ритму, суєти, в яких кожен наш день, робота, розваги, щоденні ритуали стають рутиною. Маріуш Лібел замислився над питаннями сенсу і сутності життя та намагався нагадати про ті речі, над якими ми не встигли подумати протягом дня. Митець просить нас іноді робити перерву.

Україну в Польщі представляли учасники арт-угруповання українських художників «Р.Е.П.» Жанна Кадирова та Микита Кадан, основною темою яких є комунікація та соціально-політична активність.

КУРАТОР ГОВОРИТЬ Беата Северин, куратор проекту, Вроцлав: «Арт-тренінг у міському просторі» — це проект, темою і місцем здійснення якого є громадський простір міста у розумінні природної сфери діяльності та суспільної власності. Митці, використовуючи наявні обумовленості місця, розробили інструкції ігор, які критично відображають вибраний аспект функціонування громадського простору. Предметом їхнього аналізу є питання реального впливу мистецтва на дійсність та можливість анімації суспільних змін. Поштовхом для створення проекту стали роздуми на основі спостережень численних мистецьких, дослідницьких і активістських ініціатив, які відстоюють права мешканців на своє місто. Зараз найважливішою ланкою в процесі відродження міста стає саме реанімація активності його мешканців. Сценарії ігор, які будуть поширюватись у вигляді плакатів і листівок, наділені перформативним і активістським потенціалом. З їх допомогою автори хочуть активізувати гени співучасті і самоорганізації, відповідальні за рівень залучення й участі в громадській сфері міста».

Жанна Кадирова організувала у Вроцлаві гру-квест під назвою «Next door is waiting for you». За словами історика Йохана Хейзінга, кожна гра приводить людину в «магічний вимір», тимчасову зону, яка існує серед повсякденного життя. Авторка запропонувала гравцям знайти свій «магічний вимір», що існує посеред міста. Суть гри полягає в тому, що учасник має знайти знаки художника, заздалегідь залишені в міському просторі. Кожен із знаків, а всього їх 15, приводить до наступного — і так до перемоги. Знак художника втілений у вигляді дорожнього знаку, який є символом правил, із зображенням людської фігури і відчинених перед нею дверей, які символізують можливість звільнення від обмежень. Маршрут, на якому розставлені знаки, пролягає поряд із характерними та символічними місцями міської інфраструктури та управління: ринкова площа, в'язниця, бойня, університет, церква та виводить нас із замкненого центру міста, де всі живуть за певними правилами, до річки — території природи і свободи. Маршрут займає лише 10 хвилин, але дозволяє зрозуміти, що знайти власний шлях до свободи може кожен.

КОЖНА Г РА ПРИВОДИТЬ ЛЮДИНУ В «МАГ ІЧНИЙ ВИМІР», ТИМЧАСОВУ ЗОНУ, ЯКА ІСНУЄ СЕ РЕ Д ПОВСЯКДЕ ННОГО ЖИТТЯ

Фокусом гри «Escape from the shadow» Микити Кадана був Sky Tower — найвища будівля в центрі міста Вроцлава, яка діє як гігантський сонячний годинник, відкидаючи велетенську тінь, що символізує гроші як сутність сучасного мегаполісу. Кожна людина сама вирішує: сховатись їй у тіні чи відшукати своє місце під сонцем. Гравець може уникнути тіні, дотримуючись карти, яку склав художник: на ній зазначені місця, час та довжина тіні, яка іноді досягає двох кілометрів та покриває невеликі будівлі, парки, садки та історичну частину міста.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Вуличне мистецтво

Я, культура

Текст: Денис Бортніков

Я, КУЛЬТУРА П Р О Е К Т I , C U LT U R E P U Z Z L E , Щ О О Б ’ Є Д Н А В 1 2 С Т О Л И Ц Ь С В І Т У ( П Е К І Н , Б Е Р Л І Н , Б Р Ю С С Е Л Ь , КОПЕНГА ГЕН, КИЇВ, ЛОНДОН, МАДРИД, МІНСЬК, МОСКВА, ПАРИЖ, ВАРШАВА ТА ТОКІО), БУВ ПРЕДСТАВЛЕНИЙ 4 ВЕРЕСНЯ В КИЄВІ. ПРОЕКТ «I, CULTURE PUZZLE. МАЙСТЕРНЯ СУЧАСНОГО РЕМЕСЛА» ЗБИРАЄ ДОВКОЛА СЕБЕ АМАТОРІВ ТА ПРОФЕСІОНАЛІВ, ВОЛОНТЕРІВ ТА МИТЦІВ, ЯКІ МАЮТЬ НА МЕТІ ОТРИМАТИ-ПЕРЕДАТИ ЗНАННЯ РЕМЕСЛА, ВІДЧУТИ ЙОГО ЧЕРЕЗ СВОЇ СПРОБИ ТА ВНЕСТИ «ПАЗЛ» СВОГО МІСТА У ГАСЛО ПРОЕКТУ

Текст: Денис Бортніков

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Д Л Я ТО ГО , ЩОБ ОСЯГ НУТИ ВСЮ ГЛИБИНУ РУ Ч Н О Ї П РА Ц І , Ї Ї НЕ ОБХІДНО ВИПРОБУВАТИ НА СОБІ I, culture puzzle складається з двох етапів. На першому етапі команда волонтерів, які пройшли попередній відбір, займаються власними дослідженнями за темою проекту: зустрічаються з майстрами, вивчають ремесла, їх специфіку, долучаються до процесу виготовлення продукту. Завершальний етап досліджень — майстер-класи з польською художницею Монікою Якубяк. Ідея Моніки полягає в тому, що зрозуміти майстра тільки розумом неможливо. І для того, щоб осягнути всю глибину і таїнство ручної праці, її необхідно випробувати на собі. Практичне заняття для всіх вибрали спільне — шиття. В обладнаній усім необхідним студії кожен з учасників вчився створювати речі власними руками. Хтось із них був уже добре знайомий з основами шиття, а деякі сідали за машинки вперше. На другому етапі команда волонтерів презентувала результати своїх досліджень широкому загалу. Для цього 4 вересня на Софійській площі була обладнана студія, де відвідувачі змогли не тільки створити щось власноруч, а й долучитися до обговорення ролі ремесел у житті сучасної людини. Потрапити до студії міг кожен охочий, адже все відбувалося просто неба. Найголовніше візуальне вираження проекту — пазл-логотип I, culture, розділений на 12 частин відповідно до кількості столиць, задіяних у проекті. Кожне місто отримує свою частину у вигляді великого квадрату тканини, і команда волонтерів спільно з учасниками відкритої події заповнюють свою частину напису створеними за дні проекту виробами, «розфарбовуючи» його таким чином на свій манер. Фото кожного квадрату займає своє місце на сайті, де кожен може їх роздивитися. Київ отримав почесну першу частину пазла. Окрім того, жителі та гості столиці, що побували на Софіївській площі 4 вересня, спільним голосуванням визначили, які ремесла можуть зберегти свою популярність у майбутньому. Такі професії, як ювелір, кравець, палітурник, столяр, гончар та швець взяли першість. Попереду в проекту ще три столиці, і вже зараз I, culture перетворюється на громадський креативний рух, у якому багато діячів знаходять натхнення для власної ініціативи. Серед найближчих планів проекту в Україні — концерт симфонічного оркестру I Culture Orchestra, серед учасників якого будуть молоді виконавці, відібрані журі. Варто додати, що в Україні цей проект реалізується спільно з Garage Gang Kollektiv. Результати подій в інших містах можна переглянути на офіційному сайті проекту www.culture.pl. За матеріалами biggggidea.com

В ПРОЕКТІ I, CULTURE НЕ ВИСТАЧАЄ ЛИШЕ ТРИ ПАЗЛИ:

ПЕКІН КОПЕНГАГЕН ТОКІО

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Зізнання

Тарас Силенко

Текст: Льоля Гольдштейн

ТАРАС СИЛЕНКО ОДИН З НАЙВІДОМІШИХ СУЧАСНИХ КОБЗАРІВ УКРАЇНИ, — ПРО ДІТЕЙ, БАНДУРУ, ВИСТУПИ ТА ГЛИБИННУ СУТНІСТЬ РІДНОЇ КУЛЬТУРИ

БАНДУРА Це друг, який не зрадить, який розрадить, емоційну підтримку якого відчуваєш на кожному кроці. Я завжди кажу: тому, що в мене є, тому, що я пізнав і зміг помандрувати, я завдячую бандурі. Для мене бандура — це той інструмент, з яким приємно і затишно бути на самоті. Я можу дні проводити з бандурою, просто собі в кімнаті. Вона мене супроводжує в усіх мандрівках, додаючи сил і натхнення.

АКАДЕМІЧНА ТА СТАРОСВІТСЬКА БАНДУРИ Я звик до академічного способу гри. Гра на старосвітській бандурі зовсім інша в подачі: цей інструмент камерний, тихіший, не такий драйвовий, як академічна бандура.

Текст: Льоля Гольдштейн

Коли опанував старосвітську бандуру — репертуар розширився і можливостей додалось: почав виконувати не лише козацькі або народні жартівливі, історичні, ліричні пісні, а й зміг зануритися глибше, звертаючись до древньоруського репертуару, який зі старосвітською бандурою звучить природно.

КОБЗАРСТВО Кобзарство живе в молодих руках. Мені 38. Головне — співати для себе. Душа цього потребувала і потребує, тому як колись, так і зараз я опановую нове. Того, що хотілося б відшукати і донести до людей — армада. Кобзарство до двадцятого століття було ніби «закритою кастою». Кобзарем міг стати лише незрячий чоловік. Треба було навчатися рік, щоб бути допущеним до посвяти. Кобза була сакральною річчю: її ніколи не позичали і не давали тримати сторонньому. Кобзарі говорили на арго — лебійській мові, а свої знання передавали із уст в уста і називали це «Устинськими книгами». Такі книги неможливо було поцупити, адже вони тримались у голові. За їх розголошення карали так званим «урізанням торби» — забороною грати і співати.

ЗАРОБІТОК Тут питання у ставленні. Я не шукаю саме заробітку, не лобіюю власні інтереси. Люди почули — запросили грати, потім дали знайомим контакти, таким чином і виникають усі мандрівки Україною чи за кордон. Я націлений на те, щоб підняти пісенні пласти, які ще ніким не виспівані. Час від часу виступи дають копійку, тобто невеликою мірою це можна назвати професією. Деякі запрошують кобзаря і вважають, що він зобов’язаний безкоштовно заспівати. Ти ж не можеш помацати його творчість. Але їм не прийде в голову запросити сантехніка безкоштовно відремонтувати трубу.

МОЖЛИВОСТІ Я працюю і мандрую цілий рік. В мене такий стиль життя і я цим дуже задоволений. Маю можливість більше пізнати світ. Україну чи навіть певну область можна пізнавати усе життя: скільки в нас святилищ, енергетичних та історичних місць, диковинок у музеях…

ВИСТУПИ Люблю виступати в залах набагато менше, але доводиться виступати все більше. У них у всьому штучність: освітлення, тіні. Кобзарювання на вулиці — це найприродніша річ, особливо коли це побутує в народі. Наші сучасники відвикли від вуличного кобзарювання, бо рідко його бачать, а до 1930-х це було типовим явищем, особливо на Слобожанщині чи на Полтавщині. Нині легше кобзарювати на базарі у районному центрі, ніж на вулицях столиці, адже плин сучасного життя великого міста перебиває в людях щиру емоційну ноту. Легко в товаристві, яке тебе знає і просить заспівати конкретні пісні, але особливо душа тішиться, коли співаєш перед дітьми, адже вони ще нічим не заангажовані. Вдячними слухачами є сільські мешканці: з ними затишно, вони люди землі, які творили наше прадавнє мистецтво.

ПІСНЯ Найперше, це вивчати пісні за покликом душі. Вчені дослідили, що перші звуки дитини після народження несуть в собі вібрації, притаманні лише певному народу. Криком дитина заявляє про те, що вона народилась, і оспівує своє народження. В мене такий принцип: намагаюся насичувати пісні, щоб вони мали конкретну історичну прив’язку: до події, села, річки, прі-

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

звища козака чи отамана. Коли вимальовується пісня, то хочеться, щоб вона була максимально інформативна.

РЕПЕРТУАР Питання репертуару є для мене ключовим. Мене приваблюють історичні пісні, які можуть бути актуальними і сьогодні, щоб була змога переосмислювати сучасність, вдаючись до символічних порівнянь. Старосвітська бандура розширює можливості репертуару. Першою моєю піснею із старосвітською бандурою була обрядова — «Ой, як же було ізпрежди віка», архаїчна колядка, яка доносить світотворчі уявлення наших предків. Окрім обрядових пісень до нас практично нічого древньоруського не дійшло. Тексти билин є, а от з мелодіями сутужно. Поступово вдавалось підібрати в репертуар твори, що відповідають характеру епохи Київської Русі, за допомогою гри на старосвітській бандурі, імітуючи бряцання на криловидних гуслах. З козацької, гайдамацької доби до нас дійшло багато пісень, не лише відома широкому загалу «Ой на горі женці жнуть». От за ними я «полював» і «полюю». Завжди хотілося підняти пласт пісень про харизматичних отаманів чи воїнів, тому якщо потрапляє до рук текст, скажімо, про отамана Зеленого, а я знаю, що пісень про нього немає, то народжується до слів і мелодія. Паралельно з традиційним репертуаром, де є билини про Іллю Муромця, про гайдамаків, про швачку, про Гонту, про Залізняка, про бій під Крутами, з’явилось півтора десятка пісень, які можна назвати авторськими. Це пісенна ретроспекція України, починаючи від «Слово о полку». Досі дивуюсь, як зміг відчути до непід’ємного тексту мелодію, адже «Слово о полку Ігоревім» — це глиба, монументальний епос.

ДІТИ І МУЗИКА Для дітей в сім’ї музика може бути взаємостимулом. Мої діти навчались грати на бандурі, сопілці, фортепіано, гітарі, щоб не відставати один від одного. Це можна екстраполювати на ті часи, коли в традиційних українських родинах було дванадцятеро дітей, і всі вони окрім того, що вчилися від батька, матері, баби й діда, також навчались від старших братів та сестер. В лавині народного мистецтва поколінь вони формували власні вміння.

КУЛЬТУРА І МИСТЕЦТВО УКРАЇНИ Культура — її не помацаєш. Глибинна сутність нашої культури — це духовність. Це також нерозривність мистецтва й традицій, які ми самі розділили. А в нашого народу все в душі є одним цілим. Вишивка, прислів’я, малюнки, писанки, рушники — усюди є «древо життя», тобто все мистецтво в нас між собою переплетене і має спільні мотиви. Звичаєвість супроводжувала людей усе життя. У книзі Романа Коваля «Операція «Заповіт», де мова йде про чекістські операції з ліквідації учасників Визвольного руху, одна з операцій має назву «Щириє». Тобто щирість — це та риса, яка споконвіку ідентифікувала наш народ. Ми цю рису можемо втримати і не втратити, треба лише націлитись та відчути внутрішню потребу замість крику на широкий загал. Нині зводиться нанівець дух села. Але саме там можна наситити радістю душу. Маю на увазі не лише природу, але й красивих, душевних, вмілих людей. В селі Крячківка є бабусі, які співають багатоголоссям, є люди, які знають, як покрити очеретом чи соломою хату. Ми можемо ще перейняти цю спадщину, щоб вона була неперервною. Наша культура залежить від нас. Час стискається. Якщо раніше вчинки відбивались на сьомому поколінні, то тепер вже через 10 хвилин після свого діяння людина може отримати бумеранг. Я за чистоту культури. Яка б не була людина: бідна чи багата, совісна чи аморальна — а вона піде до чистого джерела води напитись.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Поезія

Поезія як спосіб спілкування

Андрій Голяк

ПОЕЗІЯ як спосіб спілкування Майже всі вірші Андрія Голяка покладені на музику. За винятком декількох журналів, друком його твори ще не виходили, оскільки автор вважає найбільш повноцінним представлення своєї творчості саме в музичному форматі. «УК» публікує його вірші, що увійшли до альбому «Обряд Розрізання Яблука» та прозвучали у виконанні гурту «Окрема територія» на «Червоній Руті-97» Група проіснувала з 1995 до 2001 року. За цей час «Окрема територія» отримала Гран-прі Всеукраїнського фестивалю акустичної музики «Срібна підкова-96», стала лауреатом міжнародного фестивалю альтернативної музики «Альтернатива-96», дипломантами Всеукраїнського фестивалю «Червона Рута-97».

ДИВИСЬ, І ПОБАЧИШ... Дивись, і побачиш... Дивись, і побачиш Як зім'ята трава ховає сліди, Як співають роси — відлуння води, Не дай мені накричати біди, Не дай мені наврочити біди... Мати Вогню, чеканням поїш вікно, Знаю, чому кропиш сліди вином, Шлеш кажанів — побачте і розкажіть Як цвіркуни виплакали мить. Врода зловісная П'яною квіткою Стане цвісти, Довго блукатиму, Стежку шукатиму — Тебе знайти. Дай-но мені, дай-но мені Зілля приворотного... Дай-но мені, дай-но мені Зілля приворотного... Місяць у спину, темрява у вічі, Сичання гадюче Коркуш накличе — Сестро зміїна, сядь-но до столу, Випий безсоння з моєї долоні. Мавки, кружляючи, Смутку торкаючись, Ваблять мене, Хтось невідспіваний Третіми півнями Сполохи жне. Вдягнеш мене піснею замовлянь, Північ мине — випитий дурман, В брами очей прокрадеться забуття, З твоїх ночей не матиму вороття.

«Для мене слово є логічним продовженням моєї музики, а музика, своєю чергою, є логічним продовженням моїх поезій. Я не можу сказати, що є важливішим — це дві половинки одного яблука. Поезія дозволяє мені висловити певні речі, які не можуть бути висловлені звичайною мовою. Якщо висловитись простіше, можна сказати, що поезія, як і музика — це спосіб спілкування з навколишнім світом».

НАСТРІЙ Я знаю — ти живеш В дощових краплинах, Твій погляд — провалля На стежці Самоти, Ти вмієш ховатись В прозорих хвилинах І бавитись в ноти. Настрій смичка Спливає по струнах, Віолончельне Злітає до стелі, Ти вмієш блукати Берегом суму Віолончелі. Осіннє дівча Малює знайоме Обличчя зливи В парасольній уяві, Ти вмієш вертатись З безвиході втоми В окрему реальність.

ГОЛОСИ Брате мій, Хочу розповісти тобі про себе... Уяви на мить, що ти — це я... Я розумію, що бути мною незручно. Це — як дивитись в очі сліпого, Це — як пити із дзеркала, Це — як тікати від власної тіні. Голоси, Що кличуть тебе, Голоси, Що несуть тебе, Лелеки, що знають Давній обряд Священного Смутку І осінь, що шле тобі листя замість листів. Заповіт волхвів ти щодня читав на своїх долонях, Слухав сміх лелек, що шукали стріл у висоті небес, Виливав свій плач за померлими на чужих могилах І гарячу кров ти перетворив на міцне вино. Голоси, Що читають час, Голоси, Що біжуть від нас, Прокинешся мертвим, і станеш прозорий, мов день, Пройдеш повз них — ніхто не побачить тебе. В тебе опалені вії і сльози на очах... Не можна дивитись на сонце, не прикриваючись рукою...

Андрій Голяк

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

НЕ МИНАЙ

CODA

— Не минай мене... Не минай мене…

Щось відлунало І зникло щось, Вже не існуюче. І кроки мої краплями впали в їх мовчання. У темряву їх поглядів увійшов, Стебло вогню у долонях тримаючи, Бо прошепотів хтось тихо: «Прийди освятити прихід».

В тонких пальцях тримаєш секунди, Ловиш мелодії зимової флейти — Не минай мене... Ловиш краплини земного кохання, В розкритих долонях несеш за обрій — Не минай мене... Дивишся з ночі у вікна Безсоння, Твій колір — прозорий, ім’я твоє — Все... Не минай мене... Німий композитор торкнеться води, І кінчики пальців відчують тепло твоїх рук. В червоному лісі Віддайся деревам, В травах знайди себе Королевою, Випий сонця з келиха Ранку Випий сонця з келиха Ранку Випий сонця з келиха Ранку І не минай мене...

ІNTRO Я забираю вас з собою Марити неспокоєм, Я забираю вас з собою Носити в долонях дощ. Знедолені пасинки хтивих розваг, Я звертаюсь до вас на порогах площ — Дивіться на мене — Я Розрізаю Яблуко. Час кам'яних ідолів вже скінчився, А час дерев'яних ідолів ще не настав. Це мить, коли вмирають боги І народжуються богочоловіки. І головне — вчасно вмерти, Щоб встигнути вчасно народитись.

ВТРАЧЕНИЙ Загубився В запахах лісових, Чорне небо Кутало погляд мій, Регіт відьми Плівся в гілках густих І русалки Щось шепотіли вслід. Нашепотіли розлуку прозорую, Наспівали вогні у тенетах хащ, Націлували шию зашморгами, Але ти мене їм не віддаш. Повернувся, Знаючи пісню стріл, Печаль-траво, Ти зберегла сліди, Сірий попіл Замість роси покрив Мою втечу І тихий плач води. Очеретяні флейти тужили по мені, Плакальниць крила вкривали тіло моє, Поранений птах сів напитися з жмені — В темній воді вмирання побачив своє. Їх закляття Стелилися чорним димом, Йшов за обрій — Розпитував шлях у стріл, В’ялим листям Опадали години, Падав з кручі — Бракувало крил.

ДОВІДКА Андрій Голяк народився 1973 року у Львові. Закінчив Львівський національний університет «Львівська політехніка», але жодного дня не працював за спеціальністю. В 1991 році створив рок-групу «Клан тиші», яка проіснувала до 1994 року, після чого Андрій створив арт-рок-проект «Окрема територія». Саме цей момент можна вважати початком серйозних поетичних спроб, оскільки «ОТ» була сплавом психоделічної музики та інтелектуальної поезії. Критики охрестили це явище терміном «неошаманство».

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Фотографія

Азіз

Текст: Марія Хрущак

ФОТОПРОЕКТ «АЗІЗ» БУВ СТВОРЕНИЙ СВІТЛАНОЮ ВОЛЬНОВОЮ У КИЄВІ В 2003 РОЦІ. ЗАРАЗ ВІН ПРЕДСТАВЛЕНИЙ РАЗОМ З ГРАФІКОЮ ТА ОБ’ЄКТАМИ МАЙКЛА МЕРФЕНКА В КИРГИЗЬКОМУ НАЦІОНАЛЬНОМУ МУЗЕЇ ОБРАЗОТВОРЧИХ МИСТЕЦТВ ІМЕНІ ГАПАРА АЙТІЄВА РАМКАХ ПРОЕКТУ «ІНСЕКТОЇДИ ТА РЕПТИЛОЇДИ — ПОШУК ГАРМОНІЇ», ЩО ПРОХОДИТЬ ПІД ПАТРОНАТОМ ПОСОЛЬСТВА УКРАЇНИ В КИРГИЗСТАНІ ДО 20-РІЧЧЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Ф ОТО ГРАФ І Я Р О Б И ТЬ Р ЕА Л Ь Н И М ТЕ, Щ О М И В І Д Ч У ВАЄ МО

Дивний збіг. В стінах саме цього музею зберігається одна з робіт художника, котрий вперше зобразив людину богоподібною: Альбрехт Дюрер, відомий німецький митець, створив свій власний портрет «за образом та подобою» — велично, іконописно. Cвого часу автопортрет Дюрера зробив справжню революцію в образотворчості. Звернення до людського образу у наш час таким чином, як це зробила Світлана Вольнова, — своєрідне повернення до Північного Відродження. Адже фотографічна серія «Азіз» мисткині відсилає нас саме до цієї традиції переведення величі почуттів в образи. В будь-якому випадку світлини Вольнової не мають жодного стосунку до фототрадиції людського зображення — ані американської, просякнутої відстороненою цікавістю до людини як до однієї з форм життя, ані до європейської, котрій властивий пікторалістичний підхід, що передбачає вторгнення автора та його світобачення на територію зображуваного. Фотографія робить реальним те, що ми відчуваємо. В той же час вона заперечує відчуття, оскільки об’єктив обмежує його

пошуком ідеального образу. Автору цієї серії портретів вдалося показати людину такою, якою та може бути тільки тоді, коли вона навіть не здогадується, що її фотографують. Можливо, так сталося тому, що автор — жінка, чий спосіб життя сам по собі є проявом мистецтва — кожна її поява на міських імпрезах є певним перформансом. Перш за все обеззброює відсутність будь-якої ідеалізації зображеного. Перед нами — оголені почуття. Фотографія як акт невтручання, що є точкою перетину стану моделі та фотографа. Як спроба перевести в образи ті відчуття, які здатен відчути кожен з нас, будучи собою. Без гри в хованки або наслідування. Галерея емоцій та станів, котрі віддзеркалюють в нас божественне. І тут варто згадати про ще один дивовижний збіг — ім’я Азіз перекладається з арабської як «людина». У Бога немає рук, окрім наших, — каже одне українське прислів’я. У Нього тут немає нікого, окрім нас, — продовжує Світлана Вольнова.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Фотографія

Метафора соціальних рас

Імпреза в Бішкеку є світовою прем’єрою фотопроекту киянки Світлани Вольнової «Азіз» — серії портретів киргизького легіня, створеної 2003 року. Це спроба мисткині, народженої та сформованої в Санкт-Петербурзі, що працювала також в Америці, а нині — в Україні, вловити світ відчуттів людини з Центральної Азії. Прорватись крізь стереотип про непроникність азійського обличчя. Звернутись до мови тіла, його пластики, як загальнолюдської. Для Світлани, топ-моделі, продюсера моди, фешн-перформера та телезірки, принциповим було обрати героєм мистецького міжкультурного діалогу за синхронного перекладу камери не професійну модель, не актора — людину, для якої територія приватності залишається сокровенною. Ефектна випадковість кадрів відсилає до естетики американця Тері Річардсона, який зробив революцію в естетиці фільмування моди та знаменитостей. Так певним митцям, що формують світ реклами, вдається трансформувати цей досвід у щось якісно інше. Про що пише італійський психолог Антоніо Менегетті: «Зараз велике мистецтво, справжнє мистецтво з великої літери фактично є рекламою буття»1. Закладаючи в фотоісторію драматургію спонтанного провокування емоції та її фіксації одразу начисто, Вольнова не приховує зачарованості героєм в його «тут і зараз». Ще майбутній петербурзький академік гравюри та праотець української культури Тарас Шевченко писав з центральноазійського вигнання: «Киргизи такі мальовничі, такі оригінальні та наївні, що самі просяться під олівець, і я дурію, коли дивлюся на них»2.

Текст: Костянтин Дорошенко

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Досліджуючи тілесність власним творчим досвідом, Вольнова сама часто виступає мистецьким об’єктом — в дефіле, фотозйомках чи провокативних появах на світських подіях. Цю тему розкривають завдяки її образу українські художники в мистецьких проектах (Ілля Чічкан, «Цуцики», 2003) і театральних (Лесь Подерев’янський, «Павлік Морозов», режисер Андрій Критенко, 2011). Перфектний знавець перетворення тіла за посередництва одягу, макіяжу, аксесуарів; образу — завдяки дигитальним технологіям, звернувшись до «Азіза», Світлана принципово наслідує те, чому Шевченка навчав Карл Брюллов: «...Прагніть передати живе тіло: воно таке прекрасне, що тільки зумійте відчути його, та й не вам ще виправляти його»3. І чорнобіла серія «Азіз», і кольорова — з тим самим героєм — «Тханки» — не зазнавали обробки перед друком в жодних програмах. Залишаючи глядачеві можливість побачити людину без редагування. Фрагмент статті Костянтина Дорошенка «Метафора соціальних рас», опублікованої в каталозі проекту «Інсектоїди та рептилоїди — пошук гармонії» Пекін, вересень 2009 — Київ, Parovozzz, травень 2011 1

Менегетти Антонио. Система и личность. Москва, 2007. С. 75 Цит. за: Білецький Платон. Апостол України. Життя і творчість Тараса Шевченка. Київ, 1998. С. 174 3 Цит. за: Білецький Платон. С. 41 2

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Фоторепортаж

Пошук гармонії

Текст: Дільабр Борисовець

Фото: Ксенія Толканьова

ПОШУК ГАРМОНІЇ ПРОЕКТ «ІНСЕКТОЇДИ ТА РЕПТИЛОЇДИ — ПОШУК ГАР МОНІЇ» БУЛО СТВОРЕНО АВТОРАМИ ЯК ВІЗУАЛЬНИЙ ДІАЛОГ З ФІЛОСОФСЬКОЮ ІДЕЄЮ КИРГИЗЬКОГО УЧЕНОГО ІЛЬЯСА САДИБАКАСОВА. ЙОГО ЕКСТРАВАГАНТНА ТЕОРІЯ ПРО ГЕНЕЗУ КУЛЬТУР І ЦИВІЛІЗАЦІЙ МОЖЕ НЕОДНОЗНАЧНО СПРИЙМАТИСЯ БАГАТЬМА, ХОЧА Й, БЕЗУМОВНО, ВИГЛЯДАЄ ПОВЧАЛЬНОЮ

Уважно роздивляючись в експозиції несхожі світи інсектоїдів та рептилоїдів, у певний момент раптово розумієш, що частина кожного з них живе і в тобі. І це протиріччя, що закладене в сучасній людині, дозволяє відчути цільність власного «я». Адже і рептилоїди, чий менталітет орієнтований на індивідуалізм, і інсектоїди, що живуть психологією вулика — це дві невід’ємні частини одного цілого, картини світу, що нас оточує. Здавалося б, така проста, але й несподівана артистична маніфестація матеріалізувалася з України в Національному музеї образотворчого мистецтва імені Гапара Айтієва в Бішкеку. Матеріалізувалася, бо іншого визначення для експозиції не підбереш: жодної роботи на стінах, всі — або ширяють у просторі зали, або розташовані на підлозі, провокуючи глядача отримувати якийсь новий досвід у самому їх спогляданні. Питання, що виникають при цьому, — як прийняти й трансформувати в собі індивідуалізм та колективізм, залишаються для кожного відкритими. Мистецтво пробуджує вашу власну уяву, провокує внутрішню роботу. Різні моделі розвитку цивілізацій, різні шляхи руху в майбутнє — особисте, соціальне, геополітичне, перетинаються лише у духовному розумінні спільності кінцевої цілі — гармонії світу.

Директор Національного музею імені Гапара Айтієва професор Юрістанбек Шигаєв та Посол України в Киргизстані Володимир Соловей відкривають експозицію

Д-р Ільяс Садибакасов подарував Костянтинові Дорошенку геологічні чудасії Тянь-Шаню Етно-поп-діва Киргизстану Каникей вивчає каталог виставки Віце-президент Ради Ремесел Азійсько-Тихоокеанського регіону, кіноакторка Дінара Чочунбаєва

Метафоричні образи, створені Майклом Мерфенком, у дивовижний спосіб стають близькими тому внутрішньому настрою, що приходить під час тривалого перегляду й навіть вивчення його робіт. Енергетика й образність знаходять відгук в душі не раптово, ти ніби відкриваєш її, й витягаєш на поверхню пласт за пластом свої досвід, знання, емоції та пристрасті. Й напруга, в якій знаходишся в експозиції, стає своєрідним барометром, який фіксує ритм взаємодії настроїв автора й глядача. Й лише за повторного перегляду виставки стверджуєшся в думці, що непоєднуване можливо поєднати — на рівні образу, думки, енергії, в жодному разі — механіки. Експеримент куратора Костянтина Дорошенка, на відміну від доктора Франкенштейна, виявляється життєздатним.

Куратор проекту Костянтин Дорошенко, киргизська телезірка, дизайнер Ассоль Молдокматова, співзасновник «Клініки Дорошенка Грищенко» Оксана Грищенко, художник Майкл Мерфенко

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Музей

Реакція на сучасне мистецтво

Текст: Микола Скиба

НАЦІОНАЛЬНИЙ ХУДОЖНІЙ МУЗЕЙ УКРАЇНИ: реакція на сучасне мистецтво КОЖНІЙ ЕПОСІ ВІДПОВІДАЄ ПЕВНА МОДЕЛЬ МУЗЕЮ. ЖАН-ЛУЇ ДЕОТТ НАЗВАВ МУЗЕЇ ВЗІРЦЕВОЮ НАЦІОНАЛЬНОЮ ПАРАДИГМОЮ, НЕВІДДІЛЬНОЮ ВІД СУСПІЛЬСТВА, ЯКЕ ЇЇ РОЗВИНУЛО

До таких парадигмальних музеїв належить Національний художній музей України (НХМУ). Його створення наприкінці ХІХ століття як першого в Києві Міського музею стало можливим завдяки згоді та концентрації зусиль і ресурсів старої аристократії, духовенства, нової інтелігенції. Однак відомі історичні обставини призвели до того, що музей втратив зв’язок із сучасністю. Фактично, з набуттям Україною незалежності музей потребував своєрідного «перезаснування». Цей процес ще триває, але впродовж останнього десятиліття відбулося головне — музей отримав свою аудиторію, сформував ядро постійних партнерів із мистецького середовища, представників творчих індустрій, митців, юристів (серед них — АТ «Титич і Партнери»). ПРОРИВ ДО РЕАЛЬНОСТІ У музеї, нагадаємо, відбувалися виставки легендарних седнівських пленерів 1988 та 1989 років, на яких проросла «Нова українська хвиля». Але знаковим досвідом звернення НХМУ до сучасного мистецтва фактично стала виставка Олега Голосія в 2003 році. Цей рік також прикметний тим, що музей сформував свою програму розвитку, одним із пріоритетів якої стало розширення і створення експозицій ХХ і ХХІ століть.

Визначним для музею став монографічний проект «Нова хвиля» (2009 рік, куратор Оксана Баршинова), завдяки якому покоління «1987» набуло статусу «класики». Хоча в експозиційному плані ця виставка швидше явила приклад впливу класичного музею на сучасний мистецький простір — саме її можна вважати поворотною для сприйняття музею як активного учасника сучасного арт-процесу.

ПЕ РФОРМАНС ЖЕ В ТАКОМУ СЕ НСІ Є ЧИМОСЬ ТАКИМ, Щ О ОПОНУЄ КОНЦЕ ПТУ МУЗЕ Ю ЯК МАВЗОЛЕ Ю КУЛЬТУРИ І ПРИВНОСИТЬ В НЬОГО ПУЛЬС ЖИТТЯ

Як стверджують експерти, на початку 2000-х НХМУ видавався досить консервативною установою, і навіть ім’я людини, яка опікувалася в музеї ХХ століттям, було невідоме в арт-середовищі. Нині відділ мистецтва ХХ — ХХІ століть очолює Оксана Баршинова — добре відомий в Україні спеціаліст у галузі сучасного мистецтва.

ТЕ, ЩО ЗА ФАСАДОМ Несподівано цікава взаємодія гостьового проекту з музейним контекстом відбулася під час реалізації в НХМУ кураторського проекту Олесі Островської-Лютої «Велика несподіванка». Хоча концептуально проект був спрямований на привернення суспільної уваги до проблем туберкульозу, кураторці та митцям із групи «Р.Е.П.» передусім вдалося досить продуктивно дослідити музейний простір, виявивши і актуалізувавши в ньому низку прихованих (у прямому і переносному сенсах) «порожнин» та «згустків» пам’яті.

Креативним прочитанням класики українського авангарду була позначена виставка Олександри Екстер «Амазонки Авангарду», яка відбулася у травні — червні 2008 року. Спеціальний дизайн кожного виставкового залу (розроблений спільно з організацією Майстерня великих ідей «Ганка») дав можливість відвідувачам відчути атмосферу, в якій працювала і яку створювала мисткиня, збагнути різнобічність її таланту.

Зокрема, йдеться про великогабаритну соцреалістичну скульптуру, яку з технічних причин неможливо було перемістити з експозиційних залів у фондосховище і тому довелося закрити фальш-стінами. Митці зі згоди музейних працівників зробили віконця у цих перегородках, і оку глядачів відкрився феномен музейного палімпсесту, який характеризує стан суспільства, яке цей музей репрезентує.

Один із залів був перетворений на своєрідний кінотеатр, в якому демонструвалася раритетна фантастична стрічка 1924 року «Аеліта» (режисер — Яків Протазанов), костюми для якої розробила Екстер. Відкриття супроводжувалось показом «art couture» колекції українскої дизайнерки Лілії Пустовіт.

Учасник групи «Р.Е.П.» Микита Кадан назвав цю ситуацію одним із проявів «культури євроремонту» — коли опорні конструкції соціальної структури залишаються без змін і лише декоруються відповідно до віянь часу. Суспільство не здійснило докорінної перебудови того, що залишилося після радянського періоду, обмежившись косметичним ре-

Текст: Микола Скиба

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

монтом фасаду. Кадан зауважив, що НХМУ є однією з тих небагатьох установ на пострадянському просторі, яка опонує цій тенденції. МУЗЕЙ УНОЧІ Лабораторією нових форм роботи з експозиційним простором і новою аудиторією стала для НХМУ участь у всеєвропейській акції «Ніч Музеїв». У 2009 році експеримент полягав у грі з експозиційним освітленням: відвідувачам пропонувалося оглянути виставку Романа Жука «Грабіжники» в темряві, присвічуючи собі лише кишеньковими ліхтариками, тож кожен міг відчути себе шукачем/викрадачем музейних скарбів (щоправда — під пильним контролем відео-нагляду). Це була своєрідна творча відповідь на

Бойс» у виконанні Олександра Лебедєва, «Давай домовимося: ти не помічаєш мене, я не помічаю тебе» (Лариса Венедиктова), «Ще один день» (Лада Наконечна), та авторської екскурсії Алевтини Кахідзе. Практикуючи «повільне мистецтво» на території уповільненого музейного часо-простору, перформери примушують його реверберувати прихованими і незатребуваними досі вимірами. За словами Лариси Бабій, останній видається цілком полярним явищем до того, що є суттю діяльності класичного музею, який зазвичай зупиняє час для артефактів, які він збирає, зберігає, експонує. Тобто йдеться про те, що Даніель Бюрен свого часу назвав зовнішнім ефектом безсмертя.

В ЦЕ НТРІ СУЧАСНОГО МУЗЕ ЙНИЦТВА МАЄ БУТИ СУСПІЛЬСТВО, ТОМУ ЗА КОЖНИМ АРТЕ ФАКТОМ МАЄ ЧИТАТИСЯ КОНКРЕ ТНА ІСТОРІЯ ЧИ ТЕНДЕНЦІЯ Перформанс же в такому сенсі є чимось таким, що опонує концепту музею як мавзолею культури і привносить у нього пульс життя.

резонансні музейні пограбування. На першому поверсі глядач міг зануритися в атмосферу «Крику» Едварда Мунка в однойменній відео-артівській композиції Олега Чорного. Наступного року, оцінивши інтерес публіки до подібного формату подій, музей продовжив експерименти. Світлозвукова інсталяція у виконанні Олександра Друганова і Віктора Придувалова розширила камерний простір музею, вмістивши у нього стихії води, повітря, землі і вдало доповнивши рафіновану експозицію чорно-білих фото. «Ніч музеїв» 2011 року хоч і не була така масштабна, як попередні, зате тривала довше, і відвідувачам знову ж таки було запропоновано новинку — «тиху дискотеку» в навушниках. Причому в слухача-глядача була можливість вибирати між каналом класичної музики і рок-композиціями у виконанні групи «Сінгл тон», які на першому поверсі грали наживо. МУЗЕЄФІКАЦІЯ СУЧАСНОСТІ Проведення в НХМУ виставки класиків відео-арту Джосефа Бойса, Нам Чжун Пайка і Вольфа Фостеля (куратор — Дарина Якимова) засвідчило, що в стінах класичного музею цілком органічно можуть сприйматися не тільки хрестоматійні живопис, скульптура, графіка, але й мистецтво, в яких медіумом виступає екран і відео-проектор. Своєрідним дослідженням специфіки музейного простору стало проведення на території НХМУ серії перформансів «Заручник в НХМУ», курованих Ларисою Бабій: «Льотчик

Ця та інша проблеми, зрештою, стали предметом дискусії «Як класичний музей має реагувати на сучасне мистецтво» (модератор — Микола Скиба), організованої НХМУ в травні 2011 року до Міжнародного дня музеїв. Зокрема, директор Музею мистецтв у Лодзі Ярослав Сухан поділився досвідом музеєфікації явищ сучасного мистецтва (в тому числі таких ефемерних, як перформанс), зауваживши значення документування, фіксації контексту. Таким чином, музей набуває функції аналітичної установи. На думку польського гостя, контекстуальний підхід важливий і при побудові постійної експозиції — іноді варто відійти від хронологічного принципу, зосередившись на проблемному структуруванні, виходячи із того, що цікавить і хвилює реципієнта. Загалом, учасники дискусії неодноразово звертали увагу на те, що в центрі сучасного музейництва має бути суспільство, тому за кожним артефактом має читатися конкретна історія чи тенденція. Подібний підхід є близьким і для Національного художнього музею України, і найкращим чином він розкривається в дитячих програмах, що їх організовує науково-просвітницький відділ під орудою Марини Скирди. Мистецтво є однією з мов міжнародного спілкування, тож не випадково одна з просвітницьких програм музею називається «Абетка мистецтва».

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Історія

Незабутній Петрович

Текст: Віра Горбатюк

НЕЗАБУТНІЙ ПЕТРОВИЧ ЖУРНАЛ «УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА» ПУБЛІКУЄ ФРАГМЕНТ ЩЕ НЕ ОПУБЛІКОВАНОЇ КНИГИ «НЕЗАБУТНІЙ ПЕТРОВИЧ» (УПОРЯДНИК ВІРА ВІТАЛІЇВНА ГОРБАТЮК) — ЗБІРКИ СПОГАДІВ УКРАЇНСЬКИХ МИТЦІВ, ЯКІ ПРАЦЮВАЛИ В РІЗНИЙ ЧАС І В РІЗНИХ ТВОРЧИХ КОЛЕКТИВАХ ПІД ОРУДОЮ ВИД АТНОГО ОРГАНІЗАТОРА І ТАЛАНОВИТОГО КЕРІВНИКА ВІКТОРА ПЕТРОВИЧА ГОНТАРЯ

ВЕАНІР КРУГЛОВ, НАРОДНИЙ АРТИСТ УКРАЇНИ Щасливий ризик У колишньому Радянському Союзі було три позакатегорійні театри — це Великий у Москві, Кіровський (зараз Маріїнський) у Ленінграді, а ще театр опери та балету імені Шевченка у Києві. Ці колективи мали величезні переваги над своїми колегами, які працювали у звичайних театральних закладах. У таких театрах був збільшений склад оркестру, балету. Всі працюючі отримували значно більшу зарплатню, цим колективам надавалася подовжена профвідпустка. Піклування уряду було особливо уважним. У цих театрах були величезні можливості вибору артистів. Сюди потрапляли кращі з кращих. Працювати в таких театрах було і почесно, і престижно. Мені надзвичайно поталанило! Випадково я, бувши проїздом у Києві, насмілився показатися керівництву театру опери та балету. Не сподіваючись на успіх, спробував ризикнути. І... доля казково посміхнулася мені! Я був зарахований (щоправда, спочатку тимчасово) в балетну трупу. Для дебюту мені запропонували підготувати партію Базіля в балеті Л. Мінкуса «Дон Кіхот». За час підготовки я передивився увесь балетний репертуар. Провідний склад балетної трупи був унікальний. Це, насамперед, неперевершена, технічно досконала Олена Потапова, чарівно натхненна Алла Гавриленко, поетична, майстерно витончена Ірина Лукашова. А Валентина Калиновська! Моя чарівна, прекрасна партнерка впродовж багатьох років. Її поривчастість, натиск, неймовірне володіння всіма технічними складнощами хореографічного малюнку надихали мене і стимулювали удосконалюватися. … Не можу не згадати і керівника нашого дивовижного колективу. Це Віктор Петрович Гонтарь — директор театру. На жаль, він недовго очолював наш колектив, але його особа для мене залишилася незабутньою. Наскільки мені відомо, в колишньому Радянському Союзі не було навчальних закладів, які готували б кадри для надзвичайно складної, я б сказав, універсальної професії керівників великого творчого колективу. Гонтарь був одним з видатних представників цієї унікальної професії. Трупа нашого театру (солісти, співаки, балет, хор, оркестр) була однією з найкращих не лише на батьківщині, але й далеко за межами її. Віктор Петрович знав театр «від» і «до». Мене дивувала його компетентність в різних жанрах, а ще його любов і повага до акторів усіх категорій. Віктор Петрович обов'язково був у залі на кожній виставі (особливо був уважним до молоді). Після вистави він неодмінно заходив у гримувальні кімнати, ділився враженням від щойно побаченого, висловлював свої побажання, і, як правило, вони завжди були професіональними і достеменними. Любов до мистецтва, до артистів, до всього, пов'язаного з театром, було сенсом його існування. Образ Гонтаря назавжди залишиться в пам'яті всіх, кому пощастило його знати й працювати під його орудою. Залишиться в пам'яті нашій ім'я цієї видатної, залюбленої в театр людини.

Текст: Віра Горбатюк

ВАЛЕНТИНА КАЛИНОВСЬКА, НАРОДНА АРТИСТКА СРСР Віктор Петрович був для нас, як батько рідний У 1957 році після закінчення Київського державного хореографічного училища я на загальних правах була прийнята в групу кордебалету Київського театру опери та балету. Місяців через два Вахтанг Іванович Вронський запропонував мені виконати головну партію в балеті Ф. Ярулліна «Шурале». Я була приголомшена! Мені, ще не досвідченій танцівниці, можна сказати, вчорашній школярці доручають головну партію у виставі! Подиву моєму, як і хвилюванню, не було меж. Згодом я дізналася, що ця ініціатива виходила від нашого директора В. П. Гонтаря. Він спонукав головного балетмейстера Вронського ризикнути і довірити юній балерині складне завдання. Нехай, мовляв, покаже, на що здатна! А, можливо, побачив в мені потенціальну солістку балету? Життя показало, що не помилився. … Віктор Петрович безпомилково знаходив талановитих людей і сприяв якнайкращому виявленню їхньої обдарованості. Таких артистів він запрошував з різних міст нашої великої країни і вони залюбки залишалися працювати в нашому театрі, бо умови для творчої роботи створювалися бездоганні. Він інтуїтивно відчував артиста. Зібрав у наших стінах всіх зірок. З Ленінграда запросив Тимохіна, Туфтіну, з Москви Огневого, з Донецька забрав Солов'яненка. Директор, здається, й ночував у театрі. І вже, звичайно, був присутній на всіх спектаклях. … Ще хочу відзначити його неабияку доброту. Якщо часом затримували заробітну плату, то він допомагав грішми робочим сцени, прибиральницям та іншим малозабезпеченим співробітникам. За час своєї роботи в театрі він багатьом призначив достойні зарплати, допомагав тим, хто потребував поліпшення житлових умов. Творчі питання вирішувалися разом з Художньою радою. Наприклад, після кожної вистави Художня рада ставила питання, чи спроможний цей артист і надалі виконувати сольні партії, можливо, ще не вистачає досвіду, а, можливо, це йому взагалі не під силу. Віктор Петрович міг підтримати, похвалити, а міг і полаяти. Я якось невдало станцювала партію Оділії в «Лебединому озері» Чайковського. Прийшла у свою гримерну і розридалася. Заходить Віктор Петрович. Побачив мої сльози і каже: «Що ж, графине (він завжди мене тільки так називав), ридаєте? Правильно! Плачте! Не можна покладатися лише на свої дані, треба ще й працювати. Наполегливо. Вимогливо ставитися до своїх партій!» … Саме при Гонтарі почалися регулярні гастролі нашого театру за кордоном. Мені пощастило побувати з Віктором Петровичем в Ісландії, Норвегії, Данії, Швеції. Коли ми виїжджали на гастролі, Віктор Петрович був для всіх нас як батько рідний. Запрошував нас або в кафе, або до парку розваг і завжди сам за все розраховувався. … Віктор Петрович був у дружніх стосунках з Володимиром Васильовичем Щербицьким. Буквально на всі прем'єри приходили всі члени уряду зі своїми дружинами. Присутність таких глядачів стимулювала наших артистів. Володимир Васильович завжди цікавився, яка зарплата у того чи іншого артиста? Чи є у нього житло? А якщо виникали проблеми, то вони легко вирішувалися разом. Віктор Петрович Гонтарь поважав і любив увесь колектив. Коли зняли Хрущова і рикошетом посипалися несправедливі звинувачення на адресу нашого директора, колектив співчував йому, але вдіяти нічого не міг. І коли В. П. Гонтаря звільнили з посади директора, для нашого театру це була величезна втрата. Він був справжнім господарем. У нього була своя команда, що складалася з двох заступників — з творчих питань і адміністративно-господарчих. Особливо виділявся молодий, енергійний Д. Д. Федоряченко, який став своєрідним «повпредом» театрального мистецтва України за кордоном. Він вивозив наш театр в США, Канаду, Францію, Італію і майже в усі країни соцтабору — Польщу, Югославію, Румунію, Німеччину, Чехословаччину, Болгарію. «Дан Дан», як залюбки називають Данила Даниловича колеги по театру ім. Івана Франка, якому він більш як 30 років служить вірою і правдою як директор-розпорядник, заслужено вважає Віктора Петровича своїм вчителем. Ідея книги спогадів про Віктора Петровича належить саме «Дан Дану». …

ДАНИЛО ФЕДОРЯЧЕНКО, ЗАСЛУЖЕНИЙ ДІЯЧ МИСТЕЦТВ УКРАЇНИ, ЗАСТУПНИК ДИРЕКТОРА КИЇВСЬКОГО ТЕАТРУ ОПЕРИ ТА БАЛЕТУ Мені пощастило зустрітися з Віктором Петровичем на старті моєї театральної кар’єри. Він став для мене вимогливим вчителем, добрим наставником і, зрештою, не дивлячись на різницю у віці, вірним товаришем впродовж багаторічної спільної праці. Познайомився я з ним, щойно закінчивши драматичну студію при Українському академічному драматичному театрі ім. І. Франка. Було це у 1950 році. Бенедикт Володимирович Бенедиктов, тодішній заступник директора Київського театру ляльок, запропонував мені зайти в театр Російської драми, бо, мовляв, директор цього театру Гонтарь просив порекомендувати йому молодого енергійного юнака на посаду головного адміністратора театру, думаю, твоя кандидатура підійде. Наступного дня я прийшов до службового входу театру і запитав чергового, де я можу побачити директора? — А он він, у дворі, стоїть біля машини. Бачите? Високий, у сірому костюмі. Я зайшов у двір, несміливо підійшов до елегантного красеня, відрекомендувався. Віктор Петрович пильно подивився на мене, якусь хвилину помовчав,

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Історія

Незабутній Петрович

Текст: Віра Горбатюк

а потім рішуче запросив до свого кабінету. Прискіпливо вивчаючи мене поглядом, коротко розповів, що я повинен робити, які обов’язки покладаються на мене, а потім встав і на прощання сказав: — Ідіть зараз до відділу кадрів, оформляйте документи і завтра починайте працювати! — Завтра?! — Так! Завтра! Бажаю успіху! Завтра... Мені стало моторошно. Така відповідальна посада! Головний адміністратор — це я, молодий і недосвідчений, такого престижного театру!!! Як директор не боїться мені довіряти? Згодом я зрозумів, що Віктор Петрович напрочуд умів прозорливо бачити, на що здатний той чи інший працівник, який творчий потенціал несе у собі. Особливо покладався на молодь, сміливо довіряв їй, але ж і вимагав суворо. Пам’ятаю, який важливий урок завдав мені Віктор Петрович. Було це в перші дні моєї роботи на посаді головного адміністратора академічного театру російської драми ім. Лесі Українки. Якось вранці викликає мене Віктор Петрович до свого кабінету. А він, не вітаючись, до мене: — Чому на колосниках так багато пилу? — Та я ж... — Я тебе запитую, чому там стільки бруду? Бачив? — Та я ж... — А ти повинен все бачити!.. — Так я лише адміністратор, — ледве встиг вставити свою репліку. — Що значить «лише»? Ти тут господар! Піклуйся про своє господарство від колосників до підвалу. Запам’ятав? О, запам’ятав! Я добре це запам’ятав на все моє театральне трудове життя. … Одного осіннього дощового дня приїхали ми на дачу до нашого головного балетмейстера Вахтанга Івановича Вронського. Точилася ділова серйозна розмова, і під час її Віктор Петрович, ніби ненароком, жартома, висловив думку, образливу для мене, незаслужено образливу. Я мовчки встав з-за столу, швидко одягнувся і рішуче вийшов з хати. Мене ніхто не зупинив, а я з гіркотою на душі пішов шляхом. Накрапав дощ, та я його не помічав, енергійно крокував, аби подалі звідси. Йшов по трасі. Від Плютів до Києва далеченько... Вранці йду на роботу і не знаю, як мені бути? Що говоритиме Віктор Петрович? Але він... мовчав! І я мовчав! Отак ми обидва мовчали довго, мабуть, з місяць. Але одного ранку дзвонить мені Віктор Петрович, викликає до свого кабінету. Іду і не знаю, що буду говорити. Зайшов... А він до мене: — Ну, що, турок! (Таке звернення у нього було і гнівне, і пестливе.) Не забув, що завтра вихідний? Може, махнемо удвох у Петрівці на рибалку? Отак умів Віктор Петрович нівелювати свої недоречності чи помилки. Були й складніші ситуації, про які й згадувати не хочеться. Та вони неодмінно трапляються у тих, хто не боїться ризику, хто прагне зламати стереотип, хто сміливо й упевнено утверджує нове, свіже, молоде! … «Ми мусимо дбати не лише про сьогодення, а думати ще й про завтрашній день. На нашій сцені повинні виступати найкращі виконавці — це наше найперше завдання!» — повторював Віктор Петрович. І він збирав таланти звідусіль. В Ленінграді запримітив В. Тимохіна та Г. Туфтіну, з Москви запросив К. Огневого, з Одеси — Б. Руденко, Г. Олійниченко, В. Мартіросову, з Мінська — М. Ворвулєва, з Кишинева — В. Третяка, з Донецька — Ю. Гуляєва та А. Солов’яненка, з Тбілісі — Л. Чконію. Щороку наш театр поповнювався новими іменами молодих талановитих виконавців — співаків, артистів балету, диригентів, музикантів оркестру. Гонтарь створював новоприбулим найкомфортніші умови. «Побут повинен сприяти розквіту таланту, а не пригнічувати його, — щоразу повторював він, а ще додавав, — акторам треба довіряти. Довіра до найменшого робить його мужнім і впевненим!» Я не можу забути, як сміливо дозволив він винести на нашу академічну сцену державний іспит випускниці Київської консерваторії Євгенії Мірошниченко та ще й в заголовній партії. Я маю на увазі оперу Верді «Травіата». Це була неабияка подія! Того незабутнього вечора до театру прийшла переважно молодь консерваторії, а також учні Київського ремісничого училища, в якому Женя паралельно навчалася, будучи студенткою консерваторії і, звичайно, театрали. В директорській ложі, як завжди, Віктор Петрович. Крім нього цілий синкліт знаменитих митців, членів державної екзаменаційної комісії — серед них І. С. Паторжинський, З. М. Гайдай, М. Е. Донець-Тессейєр, професор Жені Мірошниченко та інші. …Я уважно стежу за Віктором Петровичем. Коли дія почалася, він раптом до мене пошепки: — Глянь, а Віолетта без квітки. На сукні немає квітки!!! Ось уже й промах. Він добре знає виставу, знає, що квітка Віолетти задіяна в сюжеті опери.

Текст: Віра Горбатюк

— Який же вихід вона знайде? — хвилюється Віктор Петрович. А Женя на сцені поводить себе вільно й невимушено, хоча відчувається, що вона вже збагнула свою помилку: забула приколоти квітку до сукні. Зараз вона хоче виправити свій недогляд. Продовжуючи сцену з Альфредом, вона підходить до вази з квітами і хоче взяти одну з них. Але, очевидно, бутафори так міцно всі їх зв’язали, що ту одну квітку неможливо було витягти. Її партнер В. Тимохін побачив це і кинувся на допомогу. Нарешті, квітка опинилась в руках у Жені. Віктор Петрович полегшено зітхнув. А сцена тривала: — Коли ж ми зустрінемось знову? — запитує Альфред. — Тоді, як опадуть пелюстки на цій квітці, — відповідає Віолетта і дарує Альфредові камелію. В антракті І. С. Паторжинський захоплено повторював: «Молодчина Женя. Не розгубилася! Буде вона актрисою, — весело заспокоював він Марію Едуардівну, яка мало не зомліла, — сцена любить сміливих! Чи я не правий, Вікторе Петровичу?» — О! На сто відсотків правий, — сказав директор і радісний вибіг з ложі. Віктор Петрович був майстер відкривати таланти, з особливою, я б сказав, батьківською увагою ставився до обдарованої молоді. Ледь побачить чи почує неабиякий природний хист у когось, то вже його володаря з рук не випустить. Приголубить, запросить, зацікавить роботою. … Віктор Петрович був прекрасним менеджером. Він прискіпливо слідкував за розподілом роботи, особливо між солістами. Їхня участь в репертуарі чергувалася з численними сольними концертами в різних містах України та колишнього Радянського Союзу, а також, що було організаційно найскладніше, за кордоном. Особливо заохочував директор артистів до участі у Всесоюзних і Міжнародних конкурсах. За час Гонтаревого керівництва в театрі з’явилася ціла плеяда лауреатів. Майже щороку з 1956 до 1965 хто-небудь із співаків або танцюристів тішив нас престижними міжнародними преміями, золотими і срібними медалями. Я із задоволенням згадую сьогодні імена Є. Мірошниченко, Б. Руденко, В. Тимохіна, К. Огневого, А. Кикотя, Г. Туфтіної, Л. Чконії, Т. Пономаренко, В. Реки. Всіх не перерахувати! …

ЄВГЕНІЯ МІРОШНИЧЕНКО, НАРОДНА АРТИСТКА СРСР Лючія — моя мрія (Запис звучав в ефірі 2 вересня 2002 року) У 1962 році мене, молоду солістку Київської опери, з групою молодих співаків нашої трупи послали на стажування в Італію до знаменитого театру «Ла Скала». Нас зустріли доброзичливо. Директор театру Антоніо Геренгелі, насамперед, ознайомив нас з приміщенням театру. Ми були в захопленні. А найбільше — від залу для слухачів. Невже тут я буду співати? Мене направили до вчителя-наставника, відомої співачки Ельвіри Ідальго. Саме в неї вчилася світова зірка Марія Каллас. На одному із занять мені пощастило зустрітися з нею, Марія Каллас виглядала і трималася дуже скромно. Заняття наші були напружені, відбувалися щоденно, спілкувалися ми переважно італійською мовою і, звичайно, мовою музики. А щовечора мали щастя побувати на спектаклі «Ла Скала» і насолоджуватися досконалим мистецтвом опери. Мене найбільше вразила вистава опери Доніцетті «Лючія ді Ляммермур». Я спостерігала за роботою над партією цієї трагічної героїні, яку готувала відома співачка Джоан Сазерленд, і от тоді подумки сама собі сказала: «Буду все робити, аби цей спектакль з’явився на сцені нашого Київського театру». Я зателефонувала Марії Едуардівні і написала листа нашому директору Гонтарю Віктору Петровичу. Я знала, що від нього залежить все. Коли я повернулася до Києва, мрія моя здійснилася! Я заспівала Лючію. Це був прекрасний спектакль, і, як бачите, він не сходить з афіші театру вже понад 30 років. Лючія — здійснена моя мрія. І мені приємно, що мою Лючію слухали не тільки кияни, а, дякуючи Володимиру Петровичу Гонтарю — активному організаторові зарубіжних гастролей солістів нашого театру, слухали шанувальники оперної музики в різних країнах світу.

ДОВІДКА Гонтарь Віктор Петрович (1905-1987) — навчався у школі мистецтв Михайла Терещенка при експериментальному театрі в Києві, працював помічником режисера в театрі П. К. Саксаганського. Був директором «Жінхорансу» (жіночого хорового ансамблю), директором хорової академічної капели «Думка». Займав посаду директора Київського театру музичної комедії, директора Київського російського академічного театру імені Лесі Українки, директора Київського академічного театру опери та балету імені Тараса Шевченка, директора Київської філармонії. Заслужений діяч мистецтв України.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Фоторепортаж

Туреччина. Углиб країни

Текст: Олексій Карпович

Туреччина. Углиб країни

НА ПОЧАТКУ ВЕРЕСНЯ ПІД ПАТРОНАТОМ CIOFF (INTERNATIONAL COUNCIL OF ORGANIZATIONS OF FOLKLORE FESTIVALS AND FOLK ARTS) У ТУРЕЦЬКОМУ МІСТІ ТАШКОПРУ ВІДБУВСЯ П'ЯТИЙ ФЕСТИВАЛЬ КУЛЬТУР. ТРОХИ ЗГОДОМ, 7-11 ВЕРЕСНЯ, ЗА ПІДТРИМКИ ЦІЄЇ Ж ОРГАНІЗАЦІЇ В СТАМБУЛІ ПРОЙШОВ ПЕРШИЙ МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ КУЛЬТУР KATIBIM. УКРАЇНУ УСПІШНО ПРЕДСТАВЛЯВ ФОЛЬКЛОРНИЙ АНСАМБЛЬ «КАНАРЕЙКА» ЗА МУЗИЧНОЇ ПІДТРИМКИ ГРУПИ CLOUD JAM

ДОРОГА НА ТАШКОПРУ Коли ми ступили на турецьку землю, в мусульманському світі закінчився Рамадан. І для всіх розпочався тиждень канікул. Але про це ми здогадались згодом, коли, виїжджаючи зі Стамбула в напрямку Ташкопру, у багатьох будинках просто не горіло світло. Потім, на трасі, все стало зрозуміло — колони автобусів займали практично весь простір. Коли ми зупинялися на заправках і близько спеціальних дорожніх центрів з крамницями і кав’ярнями, то можна було спокійно загубити свій автобус — так їх було багато і майже всі вони були однакові.

ого моста, яким особливо пишаються ташкопрувці. Городяни в принципі постійно на вулиці: як продавці, так і просто мешканці, сидять на стільчиках і п’ють чай. Тим часом під’їхали решта груп з Грузії, Туреччини, Мексики та Індії. Зібравши всіх разом, нас повезли в Кастамону, обласний центр, якому більше трьох тисяч років. Місто славиться чудовими панорамами, затишними вуличками, де обов’язково на вас буде чекати чай та крамнички із ласощами.

Фестиваль розпочався низкою виступів на головній сцені, у кожної країни був свій вечір, на якому вона представляла свою культуру. Відбувся конкурс краси. Містом розгорнулись ярмарки. Серед культурних вечорів варто відзначити зразкову організацію виступу Мексики. Тут було враховано все: декорації, сувеніри на вході, вишуканість музичної програми, об’єднаної з костюмованим дійством, яке вповні відобразило історію мексиканського народного костюма.

КУЛЬТУРНИЙ ОБМІН Вранці по приїзді в Ташкопру, який знаходиться в 50 км від Чорного моря, центрального узбережжя Туреччини, нас повели в місто. Ми відчували себе «білими людьми» — на вулицях з нами скрізь віталися, діти мало не водили навколо нас хороводи, особливо всіх цікавили наші фотокамери. Дізнавшись, що ми з України, згадували про футбольне протистояння турецьких та українських клубів, у магазинах пригощали солодощами, в інтернет-кафе грошей спершу не брали. Така увага приємно дивувала. У фестивальну дію було занурене все місто з центром на площі біля стародавнь-

З багажем приємних вражень ми повернулися в Ташкопру, де мало відбутися знайомство з іншими групами-учасниками. І культурний обмін відбувся: турки, українці та грузини грали і танцювали свої народні, натхненно імпровізуючи. Закінчилося все протистоянням перкусій України та Грузії, після якого грузини мало не цілували землю, по якій ходив український гурт.

Вечір української презентації співпав із конкурсом краси, який до того ж затягнувся, тому глядачів на нашій виставі було не так багато, як хотілося б. Але Україна не могла так просто з цим змиритися, тому … виграла конкурс краси — наша співвітчизниця Світлана Павловська стала королевою Ташкопру.

СТАМБУЛ Через день по Ташкопру пройшов парад країн-учасниць фестивалю — з розмахом, щоправда хода вийшла трохи розтягнутою і сумбурною. З іншого боку, поки звільняли дорогу, вдалось організувати феєричну фотосесію між групами.

Після закриття фестивалю в Ташкопру, день відпочивши, ми вирушили до Стамбула. Очікувалося, що це буде щось грандіозне за розмахом та організацією. Але з цього приводу є гарна українська приказка — «не так сталося, як гадалося».

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

затори почали хапатися за телефони й казати, що це неможливо, але таки дали нам автобус і відвезли на набережну Іскудара. Милуючись найпрекраснішим заходом з видом на Дівочу башту і старезні будівлі на іншому березі, хлопці грали у своє задоволення, яке передалося оточуючим. І це, на мій погляд, і є справжнім фестивалем культур, зі щирими посмішками, душевною атмосферою та натхненною імпровізацією.

В цілому, турецькі фестивалі найбільше запам’яталися саме джем-сейшнами, які проходили в хостелах музикантів до глибокої ночі, а то й до ранку. І цей внутрішній обмін культурами дуже хотілося перенести назовні, у тій же культурній дозі. У випадку ж з фестивалем, його виступами, відбувалося знайомство з іншим — в різних обрядах, костюмах, танцях є одне зерно, одна світова душа, що об’єднує усіх нас.

ДОВІДКА Організація CIOFF заснована в 1970 році. Серед її основних завдань: пропагування традиційного культурного спадку, збагачення та примноження світової культурної спадщини в таких його проявах як танець, музика, традиційні ігри та розваги, ритуали, обряди; сприяння реалізації завдань ЮНЕСКО; підтримка та співпраця з іншими міждержавними і неурядовими організаціями, які сприяють розвитку охорони фольклору та інше. Фестиваль культури в Стамбулі проходив вперше, і CIOFF були скоріше спостерігачами. Загалом, подія складалася з безлічі заходів різного культурного спрямування: конкурси, художні виставки, альтернативні концерти, благодійні акції, змагання. Можливо, організатори приділили не дуже багато часу на складання програми для учасників фестивалю культур — склалось таке враження, що турки хотіли дотриматися перш за все формальної частини, без урахування бажань гуртів-учасників. До тих країн, що були в Ташкопру долучилися Кіпр та Польща. З програмою приблизно та ж історія, що і в Ташкопру — парад, виступи на п’яти сценах у різних частинах міста та масштабне закриття на великій сцені.

НАШІ В МІСТІ Український виступ Туреччина запам’ятала — глядачі захоплено плескали Cloud Jam, які щиро і натхненно заспівали пісню про турків. Жіноча частина української делегації просто плакала. Фольклорна трупа «Канарейка» наостанок вирішила виконати свій знаменитий танець «Полотна», який ніяк не могли затанцювати раніше, зважаючи на час виступів на інших сценах. Це було дійсно потойбічне видовище, проникаюче вглиб, до витоків, ритуалу: легкі тканини, вимальовуючи в повітрі дивні малюнки та символи, просто заворожили всіх присутніх. Навздогін про організаторські примхи: на один з виступів Україну не взяли, просто забули. Та наша група не розгубилась і вирішила поїхати в місто — виступити на одній із площ — зробити свій альтернативний вуличний концерт. Зрозуміло, органі-

Зрозуміло, це не вся діяльність організації, але її мету можна визначити в одному реченні: «Охорона традиційної культури, а також об’єднання представників різних культурних груп світу в одну фестивальну родину». В основному, CIOFF приваблюють невеликі міста з давньою історією. І, як правило, святкування відбуваються на території всього міста або у різних його частинах.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Мандри

Кінбурнська коса

Текст: Оксана Казьміна

КІНБУРНСЬКА КОСА ЩОДЕННИК МАНДРІВНИКА ПРЕДСТАВНИКИ ОДЕСЬКОГО МИСТЕЦЬКОГО БОМОНДУ ВВАЖАЮТЬ КІНБУРНСЬКУ КОСУ МІСЦЕМ СИЛИ І НАТХНЕННЯ, НАЗИВАЮТЬ ЇЇ «КОСАНЬКА» І ЗАЗВИЧАЙ ВЛІТКУ ВІДПОЧИВАЮТЬ САМЕ ТУТ. У ЦЬОМУ МІСЦІ ЧОРНЕ МОРЕ ЗЛИВАЄТЬСЯ З ЛИМАНОМ, А НЕБО — З МОРЕМ. ОСКІЛЬКИ КОСА — ЗАПОВІДНА ЗОНА, В МЕРЕЖІ ПЕРЕДУСІМ МОЖНА НАТРАПИТИ НА ВІДОМОСТІ ПРО ЇЇ НЕАНТРОПОМОРФНИХ МЕШКАНЦІВ: БЕЗЛІЧ ВИДІВ РОСЛИН, РИБ І ПТАХІВ, ТАКОЖ ВОНА СЛАВИТЬСЯ ВЕЛИКОЮ КІЛЬКІСТЮ ЛІКУВАЛЬНИХ МІНЕРАЛЬНИХ ПРІСНИХ І СОЛОНИХ ОЗЕР ТА ГРЯЗЕЙ. ПРЕДКИ ВВАЖАЛИ ЦЕ МІСЦЕ СВЯЩЕННИМ, ТУТ ПРОХОДИВ СЛАВНОЗВІСНИЙ ШЛЯХ ІЗ ВАРЯГ У ГРЕКИ, І ЧУМАКИ ХОДИЛИ СЮДИ ЗА СІЛЛЮ. «УК» ПУБЛІКУЄ РЕФЛЕКСІЇ У ВИГЛЯДІ ЩОДЕННИКА РЕЖИСЕРКИ ОКСАНИ КАЗЬМІНОЇ. СВІТЛИНИ ЗАФІКСОВАНІ НА ФОТОАПАРАТ «ЛОМО» (МОДЕЛЬ «СМЕНА-8»)

Текст: Оксана Казьміна

ЧАСТИНА 1 «МУЖЧІНА С МАЛЬЧІКОМ І СОБАЧКОЙ…» «Вот так праходітє… чєрєз вєсь Прівоз праходітє… І даходітє до трамвайних путєй. Вот пєрєходітє еті путі, і прямо через дарогу — остановочка! Там мужчіна с мальчіком… І собачкой…» — через 15 хвилин стоїмо на зупинці. Поруч — чоловік із сином і малим вертлявим псом. За легендою, вони (всі, крім пса) теж дали водієві «на лапу», аби не купувати квитки в касах автовокзалу. Так, кажуть, дешевше. Ми стоїмо, чекаємо на автобус, а також сподіваємося, що правильно зрозуміли всі інструкції водія, і трійко з собакою — не збіг. Через 20 хвилин автобус нарешті приїздить. І от я… напівлежу. Найближче вікно — лобове. Воно за моєю спиною. Воно задраєне, як корабельний люк. З одного боку мене підпирає коробка передач і — час від часу — дебела волосиста рука водія, з іншого — подруга й наші попутники. Подругу звати Таня. Із попутниками ми теж познайомились: чоловіка звати Костя, його сина Максим, а малого вертлявого пса — Арчі. Арчі облизує протяг у дверних щілинах автобусу, ми завмерли, як огірки в парнику, і потроху розбухаємо від спеки. Пасажири зайняли всі сидіння в автобусі й прохід між ними. Вони теж притихли в своїх розбухлих, розпарених тілах. Сьогодні 15 липня 2011 року, в Одесі близько 35 градусів у тіні, в автобусі зламався вентилятор. Ми рухаємося через переповнений центр, до передмістя Таірово. Потім виїдемо на Миколаївську трасу і попрямуємо в Очаків. Звідти — іще близько години пароплавом, і ми (я, Таня, Костя, Максим і Арчі) зійдемо на берег Кінбурнської коси.

ВСЕ ЩЕ ЧАСТИНА 1 ГІМН Власники місцевих турбаз люблять Кінбурнську косу щиро і просто. Тексти з їхніх сайтів — наче хвалебні гімни. Баптистські, наприклад. Баптистські — бо дуже мелодійні й енергійні. Я б складала саме такі. В моїх гімнах ішлося б про пеліканів і рожевих фламінго, про дельфінів, про соснові й березові гаї, про солоні і прісні озера, про грязі, які лікують радикуліт. Про комах, болота зі зміями і павуків я б, напевне, не згадувала.

І ТУТ ПОЧИНАЄТЬСЯ ЧАСТИНА 2 ЩОДЕННИКИ 15.08.2011 Нарешті дістались коси (з Одеси це зайняло півдня). Щойно вивантажились на берег — сімейство із собачкою зникло. Сідали в бобік і махали нам руками. Їхали до батька-діда в село Покровку. Кликали нас із собою. Ми відмовилися. Хотіли далі від сіл, хуторів, ближче до кінця коси. Самі не знали чому. Так придумалось. Транспорт (джип, трактор і бобік) із пасажирами, що приплили з нами із Очакова, теж роз’їхались. Лишилась курява. Ми стояли, дивилися їм услід. А потім — на нас напали. Налагоджено, цілеспрямовано, нещадно. Наче огорнули скловатою. Жирні, ядучі, дззззенькотливі. Монстри! Кілька хвилин — атаку відбито спреєм. Шок і свербіння по тілу. *** Степ. Спека. Пісок сиплеться. Шурхотить сухе різнотрав’я. Пахне. Сушиться. Небо розмито спадає на горизонт. Сіре, бліде, голубе. Алюмінієве. Безхмарне і безкрає скло. Ми йдемо недовго. Десь за горбом журчить двигун. У бобіку дівчина і парубок. Їдуть на берег, до моря, на стоянку. Стоянка коштує 35 грн на добу. З людини. Пропонують місце для намету, прісну воду з місцевих свердловин (яка, втім, солона, бо мінеральна). За дорогу просять 90 грн, торгуємось і домовляємося за п’ятдесят. Сідаємо з ними, і за 15 хв ми на березі.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

*** Пляж нагадує розхристану неприбрану кімнату. Корчі, кущі, водорості, камінчики й мушлі на білому піску. Де-не-де розкидані оливкові дерева і люди під ними. Де пляшки, пластикові стакани, золотка від шоколаду? Де целофан? Нема? Не хочу приглядатися пильніше. Нема. І прекрасно. Хвилі викинули на берег купи водоростей. У формах читаються трупи тварин: черепахи, дельфіни, собаки і коні обліпили все узбережжя. А сама вода нагадує шпинатний крем-суп. Буро-зелений, густий, із запахом йоду суп. Або зелений борщ. *** Прогулялись навколо. Сполохали зграї чайок із висохлих потрісканих днищ солоних озер. Сходили в село Римби, купили сушеної риби, домашнього хліба і гострого перцю. Прийшли назад на стоянку, залили окропом вівсяну кашу, сіли на висохлий стовбур дерева. Поїли в фіолетових сутінках. *** Ввечері липкий вітер обволік усе тіло в солону глазур. Хвилі шипіли, а розхристаний пляж білів своїм піском, наче оголеним животом. Прийшла господиня стоянки Наташа. Із собачкою Інессою (знову собака…) Познайомились. Зірки. Цикади. Оливи. Все кричить. Без надриву. Наче співає. Вітер. Хвилі. Оливи. Хвилі. Вітер. Медитація... *** У спальник заліз павук — іду в намет. 16.08.2011 Високе небо. Голубе. Легке, як дівоча сукня. Завмерло тихо в білому боа. Перебирає лебединий пух. І мріє. Небо. Щоранку це буде перше, що я бачитиму. Застібку вгору, наметові «двері» вгору, голову вгору. В обличчя свіжий подих, жмут проміння. Небо. «Доброє утро!» — витягає мою голову із хмар і з намету. Білявий, голубоокий. Вмивався (наш намет — одразу поруч із рукомийниками). «Доброго», — кажу. Його звати Діма. Приїхав із сином. На кілька тижнів. Пройшло вже два, і він знудився. Напружився. На обличчі жваві очі і зосереджена цікавість, як у мисливської собаки. Ніс за вітром — аби не пропустити нічого цікавого. Аби нарешті натрапити на щось. Натрапив! І одразу кинувся. Гарні очі. Голубі. Холодні. Насторожують. Поки він не говорить, слава богу — він весь час щось говорить. Від страху, мабуть, аби не втекло. Сьогодні йдемо збирати (він) — перебирати (я) мідії. Але спочатку — наша пригода! Наша з Таньою. Ми йдемо на самий кінець коси — туди, де море зливається з лиманом. *** 7 кілометрів, чи 5. Ніхто точно так і не сказав. Йдемо. Ліворуч — бурлить високими хвилями «зелений борщ», праворуч — старезні оливкові дерева. Під ними — напнуті балдахіни-спальні, зали, вітальні і кухні. Все з підручного матеріалу — покривал, накидок, хусток і шнурків. Здається, наче величезний циганський табір розбився на маленькі купки і розтягнувся по всьому узбережжю. Людей не видно за оливами. Лише здалеку час від часу бовваніє якесь кольорове манаття. *** Сонях. На самому березі. В піску. Швидше всього, хтось встромив. *** Зелений борщ перетворюється на зелений чай. Чисте (більшменш) море. Купаємось. *** Піднялись від берега трохи вище і вглиб коси. Тут трава. Кілька дерев. У тіні — місця для наметів, збудовано туалет і навіть полиці

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Мандри

якісь, і — нікого. І далеко навкруги — теж нікого. Переглянулись — вирішено — завтра переходимо сюди. *** Пройшли іще кілометри зо два. Сполохали купи різнопташшя. Тут, виявляється, заповідник. Прохід на його територію — заборонено — так написано на табличці. Коса потоншала до кількох сотень метрів. З одного боку ми тепер бачимо лиман без хвиль, з іншого — якесь наче потривожене море (лиман і море завжди бушують по черзі). Піску немає. Лише мільярди подрібнених мушель. Знайшли дві величезні мушлі рапана. Одна шумить в унісон морю. Інша стара — мовчить. Чому співають лише нові, щойно викинуті морем, мушлі?

Кінбурнська коса

ТУТ ВІТРЯНО. ЯКЩО СТАТИ НА РІВНІ НОГ И — ВИДНО ЛИМАН І МОРЕ . ПОЛОСКУ ТРАВИ. ПОЛОСКУ ПІСКУ. НЕ БО, НАЧЕ СИНЯ ТКАНИНА НА АБАЖУРІ. СВІТИТЬСЯ ЗСЕ РЕ ДИНИ

*** Смуга звужується все більше. Звужується аж до кількох сантиметрів, потім закручується в один виток спіралі і зникає у воді. Щойно вона зникає, море і лиман накидаються одне на одного. Жеруть одне одного. В своє задоволення. Хочеться кинутися туди з головою. Кажуть — небезпечно. Море і лиман, зливаючись, утворюють круговерть, із якої не вибратися. Від цього хочеться ще більше. В автобусі Костя розповідав про юнацьку команду з греблі. Вони отримали завдання від тренерів пройти складну ділянку, і потонули. Разом із тренерами, які кинулися рятувати своїх підопічних. 26 юнацьких тіл.

Текст: Оксана Казьміна

Уявляю їх десь там, у танках із русалками. Риби і краби обшматували м’ясо, лишивши одні кістки. Цікаво, чи викине їх коли-небудь на берег? Вони б лежали на мушлях і світили проти сонця, як оті риб’ячі скелети. Море викидає на косу чимало речей. Наприклад, затонулий військовий корабель. Зараз на ньому фотографуються, вигинаючись, дві блондинки, а він з бетону і похмурої іржі. Поруч гниє величезна медуза кольору недостиглої сливи. *** Вертала на стоянку з обпеченим обличчям, животом і правою рукою. Не сховалась від сонця під численними хустками, боа і шарфами.

*** Пішли перебирати мідій. Діма наловив півмішка. Старався. Намагаюсь поговорити з ним просто, без всяких «штучок» не виходить. Ховає погляд і — соромиться. Завчасно. Краще б не оглядався. Краще б безсоромно дивився мені в очі. *** Збираємо шишки для вогнища. З патиками поперед себе. Розмахуємо ними у всі боки — розганяємо павуків, руйнуємо їхні невидимі пастки. На обличчя налипають нитки пряжі. Коли сонце

Текст: Оксана Казьміна

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

сідало, впав дощик. Ми підняли очі. Згори, з-поміж гілля, на нас дивились сотні очей. Гірлянди, а на них — різнокольорові ліхтарики. Червоні, жовті, смугасті. Маленькі намистинки і великі, з волоський горіх. Мовчали. Тремтіли під вітром. Мені стало їх шкода. Мені стало страшно. Пішли палити вогнище. *** Величезний вогняний диск пішов під землю, а в нашому попелищі мерехтіли зірки. Принесені в жертву вогневі, шишки нагадували вогняні пульсуючі квіти. Або зірки. 17.08.2011 (мій улюблений день) Діма із сином поїхали на екскурсію. Ще вдосвіта. Штиль. Приплив дельфін. Маленький. З гумовими плавником і спиною. Вони вилискували проти сонця, коли дельфін вистрибував із води в погоні за креветками чи бичками. Приплив до самого берега. Якщо б розігнатись від самого намету, пробігти зо п’ять метрів по зеленому шпинатному супу (або зеленому борщі), то можна було б наздогнати його. Але дельфін був весь у справах. Поснідав нашвидко і поплив шукати маму. Мені здалося — він тямить у мультиплікації. *** Моє тіло. Воно палає. Пульсує. Не все. Лише обличчя, права рука і живіт. А сонце не зважає. Готує гриль. Навіть крізь накидку. *** — Пішли в село, — кажу Тані. — Пішли, — відповів чоловічий голос. Сергій. У перший день допомагав нам ставити намет. Він «на фелюзі». Фелюга — його смислотвір. І означає він все можливе і неможливе. Все, на що немає відповіді. Або є, і вона така: «Я на фелюзі». *** Скільки сьогодні за Цельсієм? 45, припускаю. «Хіба що в тіні», — каже Сергій. Ще він каже, що спека тут іноді сягає 60 градусів. Мені складно це уявити. Але обличчя почувається так, наче його варять. Тому погоджуюсь. Іду й тішу себе думками про домашні хліб і молоко, які ми купимо в селі. *** Сергій за все життя не прочитав жодної книжки. Йому 23. Він думає, що ми дуже розумні. Ще в першому класі Сергій вивчив віршик: В кухнє вєнік я нашол, Всю квартіру ім подмєл, І осталось от нєго Трі соломєнкі всєго!

ІШЛ И У ТА БІ Р. Я Д И В И Л АС Ь Н А СВОЮ ТІНЬ, П О К Р ИТУ ХУСТ КО Ю З ГОЛ О В И ДО НІГ. Я УЯ ВЛ Я Л А С ЕБ Е Д І В О Ю МА Р І Є Ю. І Ц Е БУЛ О З В О РУ Ш Л И В О . Б О Н А В К РУ Г И БУЛ А П ОТР І С КА Н А ЗЕ МЛЯ. І С ІЛ Ь . І СУХ І КОЛ Ю Ч К И . А Ч А ЙК И, С П ОЛ ОХА В Ш И С Ь , Р И ДАЛИ

У першому класі він розповідав цей віршик перед учнями, тримаючи в руках пенал, а в ньому шкарпетку. Так наказувала вчителька. І ще вона наказувала вкінці віршика казати: «У-у-у-у-ух!» Ми йдемо селом і ухаємо на різні лади. Намагаємося приладнати до віршика те, що найбільше б пасувало. Нам це здалося смішним. І ще було дуже цікаво, навіщо вчителька просила класти шкарпетку в пенал. Іще дещо про Сергія: — В якомусь класі Сергія перевели. До бовдурів. Вчителі не приходили до цих бовдурів на уроки. — Сергій закінчив ПТУ. Точно не знає, як називається його професія. Щось пов’язане із кораблями і доками. — Сергій жив у дядька в Прибалтиці. За тиждень вивчив пол-

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Мандри

Кінбурнська коса

Текст: Оксана Казьміна

ьську і не злюбив поляків. Бо вони всі якісь надто «інтересні». Дядько якось закрив Сергія вдома на цілий день і наказав прочитати книгу. Сергій прочитав, але не пам’ятає автора і про що книга.

*** Сонце низько і пече в саме обличчя. Я опустила голову. Дивлюсь собі під ноги. Як же багато мушель! Різних форм і кольорів. Рай для мене маленької. Рай для мене великої.

— Сергій каже, що кожне прочитане слово він тут же забуває. Бо воно для нього нічого не значить. Він тільки уміє поєднувати букви у склади, а склади у слова. Таня спробувала уточнити: «Читаючи, ти відволікаєшся на якісь інші думки?» — «Коли я читаю, в мене немає жодних думок», — сказав Сергій. Таня не повірила.

*** Стоянка. Вона чудова. Вона дивна. За два дні її ніхто не зайняв. Ми фантазуємо над тим, хто це все побудував і чому зараз тут нікого немає.

Я — повірила. *** Йшли назад. Вирішили покупатись у лимані голяка. На березі стояв бобік. У ньому сидів брат Сергія. Він возить туристів з причалу на базу і навпаки. Сергій бере в брата гроші. На пиво. Сергій пішов просити ще грошей, а ми одягалися. Поки ми ходили в село і назад, Сергій випив 6 літрів пива.

Згадали казку про Машу і трьох ведмедів. А також останню настанову Сергія: «Якщо що — кажіть, що ви на фелюзі». Сподіваємося, казати це доведеться не ведмедям. *** Ми кілька годин варили пшеничну кашу. Вогонь погасав, а ми його роздмухували знову. Стояли над кам’яним попелищем з оголеними грудьми. Амазонки. Цікаво — вони справді відтинали собі одну грудину, аби було зручніше стріляти з лука? В National Geographic писали, що таку операцію жінкам робили іще в дитинстві, аби вся сила перейшла у праву руку. А також там написали, що все це неправда. І що то були звичайні скіфські жінки. Мужеподібні через синдром Морганьї-Стюарта-Мореля. Вони тут скакали на конях. І тренувався Ахіл, пробігаючи усі сорок кілометрів уздовж коси. Хтось правив служби в храмі Деметри. В гаях Гекати, певно, теж щось відбувалось, якісь містерії. Мабуть, листя вилискувало проти місяця, і танцювали люди в білому, чи просто привиди. Цікаво, чи тоді уже стояв отой знаний дуб із золотим ланцюгом і чи ходив по ньому вчений кіт? Зараз там немає ніякого кота і ланцюгів. Лише старе дерево. Тут вітряно. Якщо стати на рівні ноги — видно лиман і море. Смужку трави. Смужку піску. Небо, наче синя тканина на абажурі. Світиться зсередини. *** Ми лежимо біля холодного багаття, і на нас сиплються зірки. Над нами пролітають літаки. І НЛО. І супутники. Й інші планети. Червоні карлики і новонароджені. Ми дуже маленькі. Зірки теж. І все те маленьке зайняло весь простір. Так, що важко дихнути. Важко кліпнути оком.

*** Йшли у табір. Я дивилась на свою тінь, покриту хусткою з голови до ніг. Я уявляла себе Марією. І це було зворушливо. Бо навкруги була потріскана земля, сіль і сухі колючки. А чайки, сполохавшись, ридали. Сергій всю дорогу просив Таню відвезти його в одеські катакомби. В цьому не було пафосу. *** Сергій вирішив, що йому потрібно прочитати якусь книгу. Попросив поради в нас. Таня порадила Германа Гессе «Степовий вовк». Я — Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Сподіваюсь, він їх не читатиме. *** Я сплю. А мене хапають за руки і за ноги, аби віднести в море. *** Ми розморені. Ми лежимо в тіні олив. Ми заснули і прокинулись кілька разів. *** Діма із сином повернувся. Метушня. Треба збирати речі. Сьогодні ми переходимо на іншу стоянку. Діма: — Я прийду до вас у гості з вином. — Звісно, — кажу я.

І серце, здається, сповільнилось. Все те — маленьке до безмежжя — разом навалилося на наші здивовані душі. Вітер харчувався нашими страхами. *** Я лежу в наметі, а з-під землі випинаються руки мерців. Із хвиль виринають і шкіряться рудоволосі сирени. Прекрасні, пружні. Блискавичні. Прорізають воду, наче ножі. Здається, десь поруч впало дерево. Здається, якісь гіганти луплять молотами по воді. З обох боків тоненької смужки суші. А посередині ми. У зеленому наметі. Величезні хвилі підіймаються все вище і вище. Наче воскресають із могил велетні. Здається, увібрали в себе все море і весь лиман, і всю рибу і русалок. Все те нависає над нами. Дивиться сотнею очей. Принюхується. Вагається якусь мить. А потім враз кидається вниз. Усією своєю ваготою, усіма сотнями тонн — на маленький зелений намет! 18.08.2011 Прокинулись пізно. Десь о восьмій. А море хлюпоче. Так, наче нічого не сталося. Наче вночі нас не хотіло. *** Пішли досліджувати околиці. В корчах зі сторони лиману знайшли сусідів. Тітка з цигаркою: «От же ж ця лєснічіха!» Виявляється, тут є лісничиха. Вона їздить усіма стоянками, збирає плату. Взамін повинна привозити воду і дрова. На нашій стоянці були дрова. Ще вчора, до нашого приходу — так каже сусідка. Дала нам п’ятилітро-

Текст: Оксана Казьміна

вий бутель. Ми маємо знайти лісничиху поруч із рятувальною станцією, і виміняти цей бутель на такий самий із водою. Подякували. *** Вздовж лиману йти цікаво. Тут усе поросло комишем. У ньому щось постійно вовтузиться, шумить, шипить.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

обличчя. Також мені стало цікаво, скільки пива випив сьогодні Сергій, і що робить Діма зі своїм сином, і чи раптом не задавив бобік собачку Інессу, і нарешті, що там поробляють Костя із Максимом зі своїм вертлявим псом.

*** Ще одна стоянка. Напнуто зо п’ять величезних тентів. Один із них — їдальня і кухня, ще один — комора. Один їхній кіт побіг за єнотом і не повернувся. Вони припускають, що той єнот з’їв кота. Дуже журяться. Але тішаться, що лишився другий кіт. Ще у них є душ і туалет. *** Рятувальна станція. Розморені рятувальники. Повернулися з риболовлі. Возяться з гумовими човнами. Лісничихи нема. Кажуть, зачекати півгодини-годину-дві. Може, з’явиться. Ми не чекали. *** Я полюбила нашу нову стоянку. Тут люди жили щохвилинної хвилини, і кожна річ раділа їхнім рукам. Розфарбовані мушлі, плетені вінки, полички, викладені камінням багаття, ворота для волейболу, дзеркало на дверях туалету, солома під наметами і вириті рови навколо. Я все це полюбила і раділа, що ми зупинились саме тут. Кращого місця для нас не могло бути на усій Кінбурнській косі. Отак мені подумалося. *** Я знову спала. На пляжі. Потім спала в наметі. Падав сильний дощ. Таня гуляла. Важкі краплі стукали в стінки намету і просилися всередину. *** Ввечері отримала смс: «Приду к вам сегодня в гости. Дима». Таня вирішила не чекати його і пішла спати. *** Я сиджу на темному березі. Холодно. Приємно. Небо мерехтить блискавками. Мовчить. Море теж притихло. Вітер у спину. Ліхтар. Діма. Вино. Ми пили і довго про щось говорили. Було темно, і ми не бачили облич. Це було недоречно. Я сміялась. Голосно, щоб розбудити Таню. Спальник вкрився росою. Я пішла до Тані. Діма пішов назад. 5 чи 7 п’янких кілометрів. Там був його намет, і там спав його син. 19.08.2011 Вранці був сталево-солоний присмак у роті. Нудило. Штормило. Я спробувала поплавати. Три рази. Щоразу хвилі викидали мене на берег. Це були дуже красиві хвилі. Я такі бачила лише в ранньому дитинстві або у снах. Трохи роздерла лікоть. Це було приємно. Пора було збирати речі. Небо нависало. *** І знову трави. І суха земля. Все сушиться, як і в перший день. І шурхотить під вітром. *** Пройшли пам’ятник Суворову. Пройшли пам’ятник кошовому отаману Сидору Білому. Пройшли місце, де колись стояла турецька фортеця. Її збудували ще в ХV столітті. Біля її стін Суворов колись розгромив численний турецький десант. Утратив свого коня і ледь не загинув сам. Великого полководця врятував рядовий Степан Новіков. Тепер фортеці немає, а замість людей — пам’ятники. Дякую написам. Іду величезним музеєм. А він живе і шурхотить під вітром. *** Прийшли в село Римби. На причал. Тут кілька днів тому купалися голяка. Поруч стояв бобік із братом Сергія. Сьогодні дідок: «Бєдняжкі! Занесло же вас в ету глуш…» Я думаю про те, що лісничиха так і не приїхала за грошима. Мені стало цікаво, які в них

*** Ми відпливали. Махали парео і хустинами. Бо до берега приїхав бобік. З нього вийшла Наташа з Інессою на руках. І Сергій. З пляшкою пива. Його брат не виходив. Сидів за кермом. І не махав нам. А всі решта махали. І посилали поцілунки повітрям. Може, і не нам. Але ми їх ловили. І махали у відповідь парео і хустинами. *** Віндсерф мчав хвилями якогось хлопця у гідрокостюмі.

ДОВІДКА Оксана Казьміна — молодий режисер, сценарист і медіа-артист. Учасник кінопроекту «Україно, Гудбай!» Автор відеокліпів до музичних композицій гурту «Фолькнери» («Утєня» та «Бочечка»). Учасник The Moving Academy for Performing Arts (Amsterdam). Режисер і виконавець серії пластично-театральних етюдів без назви. «Часто картинка здатна миттєво і точно передати те, що неодмінно губиться, щойно стає висловлене словами. Так і з цим текстом. Це мій відеоряд. Те, що я бачила і хотіла б передати за допомогою слів-образів».

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Література

Страхи

Іван Гавришкевич

«СТРАХИ» У СВОЇХ «СТРАХАХ» ГАЛИЦЬКИЙ СІЛЬСЬКИЙ СВЯЩЕНИК ІВАН ГАВРИШКЕВИЧ НА 36 РОКІВ ТЕМАТИЧНО ВИПЕРЕДИВ СТОКЕРА З ЙОГО «ДРАКУЛОЮ». А ЩЕ ВИКОРИСТАВ ТІ САМІ ПРИЙОМИ САСПЕНСУ (ВІД АНГЛ. — ТРИВОГА, НЕСПОКІЙ), ЯКІ БАТЬКО «ЧОРНОЇ ЛІТЕРАТУРИ» ЛАВКРАФТ ПОЛЮБИТЬ 60 РОКІВ ПОТОМУ, ТА РОЗВІВ ТАКУ ГРАЙЛИВУ ЕТНОГРАФІЮ, ЗА ЯКОЮ ЛИШЕ ЧЕРЕЗ 130 РОКІВ УПЕРШЕ ВПІЗНАЄМО АВТОРА «ХОЗАРСЬКОГО СЛОВНИКА» ПАВИЧА. ОПОВІДАННЯ «СТРАХИ» ДРУКУВАЛОСЯ В «ОТЕЧЕСТВЕННОМУ СБОРНИКУ» У ЛЬВОВІ В 1861 РОЦІ. ПОДАЄТЬСЯ ЗА АНТОЛОГІЄЮ «ОГНЯНИЙ ЗМІЙ», ЯКУ УКЛАВ І ЗРЕДАГУВАВ ЮРІЙ ВИННИЧУК (АВТОРСЬКИЙ СТИЛЬ ЗБЕРЕЖЕНО)

Нема то, як осіннії м’ясниці. Тоді-то душі небіжчиків митарства терплячих у достатку пробувають, коли ми їх пирогами, книшами та паляницями поминаємо. Пробують десь за нашими молитвами, як молоді пташечки на яр1, першого свого лету по світлиці небесній. Буде тому літ кільканадесять, справляв поминки старший брат церкви Гаврило Пасічинський. Господар, кметь на весь Цапів, як горішній, так і долішній, наспрошував свояків, та кумів, та сватів, та урядників сільських повнісіньку хату. Там-то сидів поважний війт на оба села Микита Палочник, що не полишав ані на мить поливати своє горло густими ликами з куфлика, медом наповненого; а в короткім межичассі, наскільки йому отямлення дозволяло, тримався він хоч би поважним своїм органом нюху в атмосфері запахущого напитку, щоби по можливості і наркотичні пари його з вітром не пустити. Коло війта скулився другий від церкви брательник Пантелеймон Цапович та бігав воколо очима, щоб кому що похлібного кинути. Попри нім вертівся пономар Тимко Чепіга, відомий на селі як Тимко Подригайло. Ім’я тоє завинив незрівнянній своїй зручності при дзвонінні, которе, крім рук обох, іще содійства обох його ніг і зубів домагалося, і принуджувало його всіма своїми членами мало не так вибрикувати, як то жаби роблять. Поминувши тоє, почитав’єм2 в Тимкові дуже веселого, а мені до краю відданого колегу, з котрим було мені не раз немало потіхи. За ним сиділи оба присяжні і з десять сватів; за тими же розправляли і гостилися наші чеснії супруги, межи котрими перше місце займала моя люба Хавроня. Я обрав собі одно з нижчих місць, із котрого виділося мені найвигідніше, і міг без знаку верховодження покотом бесіди поводити. Крім тих гостей, самої, як то кажуть, сметани села3, глодали губою і очима, але мовчки, при другім столі прості гості, крізь напівотворені двері заглядали сільські діти й діди, а в курні воркотіло й гуділо від гамору бесідуючої посліднійшої із села голоти. Наш чесний господар крутився з вибраною на той день господинею комори по хаті, доносячи нам гостинці. Уже й стало смеркати, а їх преподобіє попрощалися уже були й пішли до себе; ожеш4, мені прийшла пора за поводи бесіди щасливо хватати. Но оден гість, о котрім ще не споминав’єм, причиняв мені клопіт. Не раз

ГО В ОР И В МА Л О , Н О Щ О С КАЗА В , ТО , ХО Ч А Н Е РАЗ Б Е З ГОЛ О В И , А Л Е ГОЛ О С О М ТА К Т ВЕРД И М, ЖЕ Н Е СТА НЕ ТЯ Щ О В І Д П О В І СТИ . А Я К СТА Н Е К Л Я СТИ С Я І В ИЗ ИВАТИ , ТО АЖ В ОЛ О С СЯ Д УБА СТАЄ ТА Л И Ш О Б З И РАЄ Ш С Я , Д Е К Л Я МКА

Текст: Іван Гавришкевич

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

бо уже при подібних випадках не хотів він мої слова беззаперечно приймати і перетрясав мої блискучі бесіди, котрими був би зі всією певністю у слухачів моїх якнайбільше подивлення мудрості моєї возбудив, і обтинав їм крила немилостивими своїми утинками. Був то вислужений вояк Гарасим Сікун. Перед двадцяти літами пішовши в рекрути в світ за очі, волочився десь по французьких війнах, а тепер вернувся Бог знає звідки і осів на батьківщині. Хлоп високий, плечистий, ще здоровий як горіх, хоча уже немало сивого волосся, а літами десь коло п’ятдесяти сягав. Говорив мало, но що сказав, то, хоча не раз без голови, але голосом так твердим, же не стане тя що відповісти. А як стане клястися і визивати, то аж волосся дуба стає та лиш обзираєшся, де клямка. — Гідна то душа, наш панотець, — сказав, попрощавшися з їх преподобієм і повернувшись на місце своє, другий брательник. — Най же собі вік жиють здорові, — мовив паламар, — та за нас усіх ще парастаси співають. Здоров’я їм, куми! Всі дружно підтримали паламаря, коли ще з-під печі озивається Гарасим: — Мав би Господь Бог бути не дуже музикальний, якби такий голос много у нього добився. Вжахнулисьмося всі тих неґречних слів. — Ба! — озвався Подригайло. — І з найчистішого жита кинеся хоч стебло стоколоси. Ще ся той не вродив, аби всім догодив. — Триста бись картачів випив з медом! Ви й мене вмовите ще, же не чув’єм доброго співу?! — Ось не сердіться, куме, — наливав му господар випорожнений куфлик. — Знаєте, що у нас чоловік не ангел. Що іншого, може, де в чужій стороні. — Та же знаєте, який я вояк! Скілько світа побачив! — Ось не величайте-но так дуже вояків, — заїхав му паламар, — бо у нас був недавно Наум бородатий, котрий всі ворони і сови у всій околиці повиїдав. На війні Бог знає як много французів посік, а проклинати знав по-французьки, московськи й угорськи. А прийшлося під ніч, то провадив’єм його не раз коло цвинтаря, бо щось му не ставало відваги. — Ба, ба, ба! — знову мішає Гарасим кукіль до пшениці. — З упирицями ліпше не зачіпатися. — Щось ви також баландаєте, — встряв і я. — Такий, як ви, хлоп мав би труситися перед упирицями? — Но, но, смійтеся здорові, доки охота, бо, борони Боже, якби прийшло на вас... — Шкода, що не булисьте на поминках у Сварника, там я витолкував із френології5, же то обман — тії страхи. — То-то правда, — потакував Подригайло, — то якась дуже мудра книга, той фиролой. — Га, га! Фиролой! Но, но — добре йому букви смаровати в білий день. Гей, кумо Хавроно! Пам’ятайте, щобись-те той фиролой ліпше взяли під колачі, а напекли на нім красних книшів на поминки. — Цить-но, цить! — тихо мирив’єм його та узявся було сутність страхів із френології розтлумачити. — Бачите, куме, голова чоловіка состоїть... — До сто полків вражих! Машируй до школи з такими мудрагельщинами! А я на власні очі — сорок тисяч бомб у печінку! — бачив... — Що? Ви самі виділи нехриста? — запитав Цапович. — Га! чого я не видів! Та я таке видів, що якби розказав, то вам розум перед страхом сховався би! — Ну, то розкажіть, повчіть нас, — сказав я дуже спокійно. — Гм!.. розказати... Сто сот гарматних ядер! Гей, господарю! Крупнику! Наливай, то розкажу, що видів’єм. Поволі все стихло, хоч мак сій. Свіча поминальная яла ся догоряти — то липне синім по стіні поломнем, то згасне, то знову липне, а далі враз і стопилася й упала на лавку. Темнота груба окружила нас, лиш на стіні начертав криваво сходячий місяць образ віконця. Господиня роздула на припічку вогонь і ми почали слухати розповідь Герасима. Не хочу повторяти всі його вояцькі приповідки і прокляття, ані рахувати му всі мірки крупнику, досить сказати згори, що було їх немало і гнали одно по другому навздогін. — Видите, мої куми, — почав Гарасим, — вам здається, що світ Божий всюди такий, як у вас за дверима. Ви гадаєте, же Господь не знав, чим землю посипати, як лиш рівною ордою лазовиною та піском. Легко вам ту о страхах розправляти за печею. Але підіть-но ви на границю — видрися там на Пікуй, на Зелемінь6, де небо над тобою, мов стріха, а хмари під ногами плахтами стеляться... Перейдися понад Опір, що мов чортова юха, в ложиську своїм кипить і воркоче, а сонце тут бліде і малу лиш годину на день загляне в глибоку долину та й за темнії бори чим хутше ховаєся. Там-то дич — лиш орел зашумить часом або вовк завиє, а бойко в темній одежі, в тихих ходаках пересувавсь марою. Він і не вмре там, як наш християнин, а буде й по смерти лазити марою і страшити жиючих, аж го викопають із-під землі, а лоб утявши і пробивши осиковим колом, під паху положать.

СТАРІ ЛЮДИ КАЖУТЬ, ЖЕ УПИРИЦЯ ТАЯ БУДЕ ТАК ДОВГО СТРАЖУ СВОЮ РОБИТИ, ДОКИ ХТО ІЗ РОДИНИ ВЛАСТИТЕЛЯ Г РОШЕ Й НЕ НАБЕ РЕ СТІЛЬКИ ВІДВАГ И, АБИ ПЕ РЕ НОЧУВАТИ САМ В ТІМ ОБИТАЛЕ СЬКУ ПРАОТЦІВ СВОЇХ

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Література

Страхи

Ідеш у білий день, блуд чіпаєся тебе, а корови доєні кров дають; люди сохнуть на самі заданя7 і вроки, по дорогах хрести поскробані заданями, по полонинах звиваються чарівниці за зіллям, а інші верх Бескида, мов птахи, літають. Най же нас Бог заварує від таких сторін, людей і чарів. Там-то, в тії зачарованії місця, загнала мене судьба по французьких війнах. Рік іще мав’єм дослужити. На моє нещастє, мешкав’єм у ґазди, котрий мав пречудесную дочку. Скакала вона по горах, як легонький олень, сміялась, танцювала, співала, як ангелик небесний. Оченятками чорними липала, мов двома зірочками, а де поглинула, то все враз ставало таким миленьким, наче від сонця краси прибирало. Як випустить слівце якеє із вуст, мов із помежи шнурочків перед і коралів, то тя залоскоче в ушах, мов то голос із неба. Гай, треба ся було залюбити, но залюбити на смерть! Але як? Знав’єм, що ми рада, але ж я ще вояк — нині ту, а завтра деінде. Та й грошей нема. Раз проваджую смерком із поля за руку і кажу до неї: — Гей! Що було, якби тепер язя яка вискочила із лісу і тя мені видерла? Галюня затрусилася, мов листок трепети, і сказала: — Ох, не споминайте-но за язі, бо я і так боюся. А ось видите відломаний сей хрест коло тамтої пустки — там нехристь сидить. — Го, го! — розсміяв’ємся, — рад би-м змірятися з тою упирицею, то показав би-м, яка орудка з цісарським вояком. Вона ще більше напудилася і стала бігти, що стигла, а мені приступило до пустої голови, і кажу: — Оже щоби-сь знала, як ваших страхів боюсь, піду іще нині до упириці на ніч. Отак балакаючи, учули ми різноголосі звуки дзвінків, котрі то купно задзеленькали, то одиноко, раз ближче, раз оддалеки. Межи ними виводила гірська фуяра8 своє хрипливе сумовання. Вступивши на верх горбка, узріли ми перед собою зелену полонину, по котрій паслися воли з дзвінками на шиях. На узвишші під корчем сидів самотньо скотар, з-під ширококрисого темного капелюха біліло сріблисте волосся. Він тримав біля губ довгу фуяру і вигравав фантастичні думки, що всю його увагу заполонили. Котячись униз, перетинала полонину річка, а за нею чорнів густий ліс. Все покривала темна тінь із гір, за які закотилося сонце, а лише через деякі нижчі хребти переходили сонячні промені, лишаючи ясні смуги на полонині. Там, за лісом в долині, трафляли вони на білі вистромлені руїни таємничої пустки, котора, мов оголені кості людські, з темноти сяяла. За пусткою возносилися темнії, борами порослії, стрімкі стіни гір, котрих верхи грали сонячним промінням. Послухавши хвилю приємної гри, підступили ми до пастиря, а Галюня сказала: — Пождіть, дідусю, і скажіть пану вояку за упиреву пустку, бо їм багнеться Бога скусити. — Хлопче! — мовив пастир, — дивися на скотину, що то кажуть безумна. Вона й не нюхне ось тої мандригули10, бо Господь назначив на ній признак внутрішньої трутизни. А ти хочеш самохіть з ворогом ся зачіпати?.. Сядьте-но лишень коло мене, то я вам розкажу історію сеї пустки. Діти, полонини тії не нинішнії. Перед віками ходили по них люди не такії, як ми. Прапрадід небожки мами моєї випасав, як я нині, маржину пана, котрий сидів у тій пустці, тодішньому замку. Тоді не були такими безпечними, як нині, і коли йшли пасти маржину, то збиралися по кількадесять найсильніших хлопів купно, кожен озброєний великою палкою, денекотрі і рушницями від опришків, а скотину окружало множество собак для безпеки від вовків і бортників. Мусіли пильнуватися, бо криваво запрацьований кусник видирав ще й татарин з Криму. Раз, коли прапрадід з іншими скотарями по кичерах веселі танці виводили, показалася зі сходу кривава луна. «Горить!» — крикнув один скотар. — Ого! То татарська походня9! Луна кривава заливала поволі все небо, а всі гори відбивали червоною краскою пекла. Татарва впала нашим гірським шляхом, грабувала добуток і загортала жителів у ясир. Хто живий, брав, що мога, і втікав у ліси. Пан віддав маржину мому праотцю і казав погнати на Угорщину, сам же винісся з родиною до Кракова. Гроші, котрих мав дуже много, боявся з собою забрати і віддав їх найвірнішому слузі-німцеві. За пару днів мовби вимерли гори, люди поховалися і позатарасовували дорогу постинаними лісами. Оден лише німець остався сам на кількадесять миль з грішми свого пана. А маєте знати, же татарин — то не є людина, а ціла біда: чорний, як вуголь, з одним оком на чолі, зроснен з конем, не їсть нічого, крім пшона і кінського молока, а коня гречкою годує. А яка у нього бесіда і віра, то либонь і сам ворог відає. Вони мали палиці знахорські, котрі їх вели, де лиш який гріш схований, а всевідучеству їх нич не утече. Німець тамтой був чоловіком із світа, знав, що другії не знали, мав цвіт папороті, знав зіллє по назвиську і властивостям і вигодовував, мабуть, хованця14. Коли людей мовби вимело, закопав наперед гроші в землю десь під замком, а сам пішов на верх Пікуя. Там донині ще є сад не леда кому зримий, де ростуть зела, котрі, загадані так, як належить, самі заговорять. Там німець назбирав різних трав і став панські скарби зіллям помазувати. Уже все майже було готове — ще лишень три рази замок обійти і приговорити, а палиця татарська не відгадала би скарбів. Но при самім кінці третього обходу показався знахар татарський на горі, тримаючи перед собою таємничу паличку. Німець іде сміло; уже кінчиться закляття — но тут уздрів його одноокий татарин і прострілив при останньому слові груди. Паличка запровадила татар до замку, але закляття перемогти не могла, крутилася і вертілася, а врешті повела куди інде. Татари взяли замок бурити і обернули все догори ногами, но нічого не знайшли. Від того часу ходить кожної ночі німчик в червоній шапочці й темнім спенцирку воколо замку і стереже закляті гроші. Не оден кусився обогатитися заклятими грішми, но жаден не вийшов цілий із очарованого замку. Не раз заходить біда дорогу тим, що ідуть з торгу, і робить різні свинства: то введе в трістя й на стрімкі улети, то гулюкає і свище, а впровадивши христянина в нещастя, сміється сміхом нехриста.

КОЛ И ОТЯ МИ В С Я , УЖ Е З О Р І ЗАС І Я Л И . О Б З ИРА Ю С Я В О КОЛ О , У П ИР ИЦ І Н ЕМА, П І З Н А Ю П ИВ Н ИЦ Ю, МА Ц А Ю Є РУ Ш Н ИЦ Я , Н О П ІД Н Е СТИ ЇЇ А Н І РУ Ш

Текст: Іван Гавришкевич

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Старі люди кажуть, же упириця тая буде так довго стражу свою робити, доки хто із родини властителя грошей не набере стільки відваги, аби переночувати сам в тім обиталеську праотців своїх. Дід замовк, а я відрік йому нерозважно: — Старче, старче! Жаль мені твого сивого волосся, байкам таким даєш віру. Но щоби тобі іще перед гробом очі отворити, іду ось нині виполошити тую упирицю. І так сталося. Щойно запала ніч, погнало мене на варту до пустки. Понад лісом і горами світив місяць вповні, долом лилася непроглядна чорнота. Там в таємничій глибині шумів Опір, одноголосо й глухо. Я наблизився до пустки. Високо возносилася вежа, попри неї частина муру. Біля румовиська стояв хрест, похилений, без поперечника. Під ним виднілася гора черепів, мерви11 й сміття, яке ДОВІДКА подорожні наскидали для вернення від себе упириць. Запустившися в тії дикії сторони сам оден, став’єм трохи тужити; мені виділося, же я опущений людьми, і кинутий на Іван Гавришкевич — галицький проінший світ межи чужую, мені неприязну природу. Щоби не утразаїк 60-х років ХІХ століття. Написав тити духу, закурив’єм люльку, зайшов до замку. Закватировався я до одного з покоїв, постелив, як міг, мервою, набив кілька оповідань і казок, перекладав рушницю, положився і заснув поволі. німецьку прозу. Спав’єм, може, добру годину, аж ту приснилося мені, же чую якесь дуже сумне заводженє. Хотів’єм піднятися — годі; рвався і мучився довго — аж нарешті отямився прецінь. Прокидаюся, слуНаписавши лише два оповідання, хаю, а мій Веркусь виє, а виє так, мов чого дуже страхається. Кладоволі важко зайняти місце поряд цав зубами, заводив тихо, а то знову зі всією силою скавулів, перекриваючи навіть шум ріки й стогін лісу. найвпливовіших прозаїків світу. Мені щось душно зробилося. Хотів’єм галаснути на собаку, А втім, однак, усі на це шанси мала но ляк якийсь не давав мені й дихати. Слухаю, розкривши рота, б кандидатура галицького сільдивлюся вибалушеними очима, а ту в кутку піднімається якась мара — дивогляд страшний. Щось несамовите, худе, бліде, буцім ського священика Iвана Гавришкеіз тоненького, сухого, темно-жовтого паперу — очі непорушні, вича (друкувався у 60-ті роки вгору піднесені, мов шкла притьменного — уста сині, стулені, а межи них вистають два предовгі зуба. Зодягнене було в спенциХІХ століття). рок12 чорний, шапочку і холошні червоні, а руки держало на худісінькім череві. Воно витріщило очі, але в оку його не було видно Одночасно зі Стороженком Гавришчоловічка13. Зірвав’ємся на рівні ноги, та й до рушниці. кевич відточив метод подвійного об— Хто там! — крикнув’єм не своїм голосом і наставив багнет рамлення оповіді задля покрокового до него. Воно стояло на місці, витріщивши свої шкляні очі й мерзенні розмивання реальності, а саме за це, ікли на мене. як знають студенти, професор Чи— Гет! Бо заколю! Веркусь, гузя! — кричу, а потвор стоїть, жевський дякував Стороженкові на як стояв, а Веркусь виє, аж волосся мені шапку підносить. Замкнув’єм очі, страсся від огиди і «пшик!» багнетом раз і сторінках власної «Iсторії української другий на чудовище. Отворяю очі — воно взад, я за ним — воно, літератури». позираючи весь час на мене, «цап, цап», мов кіт, поволі взад відсуваєся. Що шибну багнетом, то воно вислизне дивом і задкує, а далі опинилося разом зі мною десь у пивниці. Попри подальшу паранормальну па— Стій! — кричу, аж захрип, а воно, Бог знає як, розпустисивність, Гавришкевич сьогодні ціллося в повітрі. Перехрестив’ємся то правою, то лівою, пекнув15, сплюнув, наком заслуговує на реанімацію свого сунув шапку на очі і вертаю до первої квартири. Щойно хочу подоробку, розпочату Юрієм Винничуложитися — дивлюся, а біс витріщив знову очі й зуби. ком. — Пек ти й осина, вражий сину! — та й пробиваю раз, другий, третій. Воно в кут — я за ним, воно знову під землю — я за ним, до пивниці. «Лусь!» — стрілив’єм в пивниці, щоб не утекло мені. Аж ту загриміло і земля стряслася, мури і ліси, й гори, й Опір з камінням, все стало рушатися, все враз ожило. І скажу я вам, куми мої, що не був я тоді який такий хвалюх, котрий нічо іще не видів. Бувало, на війні здавалося під градом куль карабінових, же вони лиш ніс обтирають; коли голови братів вояків одірвані від тулубів із страшними перемінами лиця котилися під ноги, то казалисьмо, же ворог з нами кругляка бавиться; а під Дрезном дивився я, як покалічені повзали рачки всі до водного рову, а там, одні по других, мов хроби в гноївці бродили. Я тоє видів, а духу не стратив. Но явлене із тамтого світу запаморочило мене — я зімлів. Коли отямився, уже зорі засіяли. Обзираюся воколо, упириці нема, пізнаю пивницю, мацаю — є рушниця, но піднести її ані руш. Натягаюся, термошуся — годі! Встаю, підвожуся — брень! — виважив’єм рушницю з кусником муру, а під ним щось забряжчало. Ударив’єм рушницею, забряжчало знову. Сягнув’єм рукою, а там щось стуленого, округлого. Я витяг жменю, вибіг оленем на двір і виджу — самі срібняки і червінці. Тут же зиркнув’єм на руку, а з неї тече кров, як з потоку, з грудей — то само, а за шкірою на боці куля. І коли не вірите словам моїм, то дивіться — ровець сей маю від нехриста. Теє сказавши, відкасав Гарасим від грудей сорочку і показав за пазухою довгий ровець. Ляк малювався на лицях всіх слухачів. — Не зважав я много на рани, хоча їх було з десять, но лиш жменя по жмені витягав гроші і набрав їх стільки, що мож було занести, а решту забрав’єм, прийшовши по ню коло полудня.

Література

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Страхи

Ожеж4 видите, мої куми, рана, котру осягалисьте, не є тінь, а інших десяток, котрі уже позаростали, а колись знахаркам дали немало роботи, і то не тінь. А гроші, котрі виніс’єм із зачарованого місця, помогли мені Галюню дістати і з війська викупитися. Що ж? Не є то зримі пам’ятки по духах? Но і що ви на теє, пане мудрець. — Гм! нема що казати, верхом досить до правди подібне, но, може... — Загнало би тя під огонь батарей французьких! Що? Іще тобі мало?.. А знаєте, що в той самий день за рік породила ми жінка моє нещастє, на другий — захворіла і вмерла, в третій — забрало цілу кошару овець моїх і чужих, за котрі потому правовали мене до остатного шеляга, в четвертий — стратив воли, правдиві сейки угорські, а в п’ятий — забрав проклятий Опір одну пам’ятку із усього, мого Івана, і заніс під самую пустку. Коли уже не мало чим допікати, насилало мені щоніч того огидника, мару. Приволікалася біда і витріщалася на мене, ані молитва, ні святая іордальськая крейда, ні вода, ні небо, ні пекло — нич не помагало. І так було доти, доки не покинув я ті закляті сторони. Такі-то з бісом орудки. Сказавши це, Гарасим ликнув трохи крупнику, закурив, відвернувся до стіни лицем і більше не відізвався до нас і словом. Я кусився іще виказати гостям, же теє, що Гарасим оповідав, могло бути оманою. Но труд мій був даремний і не міг’єм жодного на мою сторону перетягнути. Нарешті порозходилися ми кождий домів, но ледве що устиг’єм виспатися на одному боці, як здалося мені, же чую якесь йойкання та пукання. Я перехрестився та й, скулившись у клубок, накрився периною, но йойкання не переставало. — Хто там? — озвався я. — Що там за мара по ночі? — Ой, ой, ой, та встаньте-но, пане реєнтій16, але хутко! — А що ж тебе так пізно несе? — пізнав я голос Варварки, служниці Гарасимової. — Ой ходіть борзо, бо Гарасим уже доходять! — Свят Господь! — стрілило мною на рівні ноги. — Та перед годиною ще такий здоров!.. Впустив’єм Варварку, скресав вогню, запалив скалки і випитав, що вночі став раптово Гарасим кидатися по ложі, руками робити і галасати. Коли засвітили, увиділи лице його, одежу і постелю в крові, котра йому носом і ротом бухала. Зібрав’ємся чим борше, засвітив ліхтарню, а по дорозі зайшов ще до їх преподобія. Вигляд Гарасима нас вразив: той, ще вчора здоровий, червоний лицем чоловік, сидів скулений, блідий, кров’ю страшливо обліплений, з очима боязливо непевними і видавався нужденнійшим сотворінням. Кров цюркотіла ще з нього, а заледво могли ми ю сіллю загамовати. Залив крові, повсталий, без сумніву, безмірним прийняттям напитку, був дуже сильний. Над Гарасимом, витягши руки, нашіптувала таємничі заклинання знахорка Явдоха Пражигорицвіт. У хаті було ще кілька свояків з перестрашеними лицями, хтось пробував навести порядок серед розкиданих речей. Варварка взялася замітати, їх преподобіє відправили знахарку, казали послати по цилюрника, а, віддаливши нас всіх із хати, стали слухати святої сповіді. Но небавом завізвали мене досередини, бо Гарасим мав щось мені сказати. Голос його не був уже той, що вчора — пливучий, кріпкий, такий, що не терпів перечення. Нині ослаб, гамувався щохвиля, душачись кашлем і напливом крові. — Григорій! — проказав ледь чутно. — Чулисьте вчора мою історію. Будьте так добрі переказати ю преподобному отцю, коли мені Бог не дасть подужати... Ох! Вся кара Божа спала уже на мене! Той німчик не дає ми нігде супокою! Преподобний отче! Дайте ми потіхи — помилуйте! — Заспокойтеся, — хтів’єм го потішити, але не знав, як та й бовкнув знагла: — То тільки нічниці вас мучать. Нема страхів на світі. — Як то? Га! — скрикнув Гарасим. — Нема? Та ж він ту щоночі... зубатий, шклоокий... кров п’є... з ме... Як вихор зірвався недужий, а вид його був страшливий. Волосся піднялося щетиною, губи запінилися і кровію загатилися, очі вертілись колом огненним серед набіглого білка. Кричав, робив руками, відпихаючи мов кого, і валандав язиком серед густої крові. Ми силилися його заспокоїти, притримуючи за руки й ноги. Но серед того стрілив він зизом17 страшним на мене, я вжахнувся і стрясся, а голова його вирвалася нам і вдарилася в ріг ліжка. З рота бухнула кров, а тіло омліло. Ще тягнув Гарасим пару днів, не помогли йому жодні ліки, ані примовляння, застиг урешті бідака, а мені пішло через серце, же моя упертість за правдою причинилася, може, до його передчасної смерті. Підготував Олек Веремко-Бережний

яр — весна почитав’єм — поважав 3 сметана села — вершки 4 ожеж — отже ж 5 френологія — теорія, що обстоює зв’язок між окремими частинами мозку і певними здібностями розуму. Герой твору, очевидячки, має на увазі щось інше 6 Пікуй, Зелемінь — гірські вершини 7 заданя — вроки, наслані лихими людьми 8 фуяра — флояра 2

походня — смолоскип мандришула — мандрагора, тут — отруйна трава 11 мерва — трухлява солома 12 спенцирок — жупан 13 чоловічок — зрачок 14 хованець — виплеканий хатній чортик 15 пекнув — сказав «пек тобі!» 16 реєнтій — регент 17 стрілити зизом — глянути скоса 10

Фоторепортаж

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Китайський погляд

Текст: Марія Хрущак

Китайський погляд на українців під землею 26 СЕРПНЯ В ДОНЕЦЬКОМУ АРТ-ЦЕНТРІ «ІЗОЛЯЦІЯ. ПЛАТФОРМА КУЛЬТУРНИХ ІНІЦІАТИВ» ВІДБУЛОСЯ ВІДКРИТТЯ ПРОЕКТУ «ЦАЙ ГОЦЯН — 1040 МЕТРІВ ПІД ЗЕМЛЕЮ». ЦЕ — ПЕРШИЙ В УКРАЇНІ ПЕРСОНАЛЬНИЙ ПРОЕКТ ВІДОМОГО КИТАЙСЬКОГО МИТЦЯ ЦАЙ ГОЦЯНА, ВІДОМОГО СВОЇМИ «ПОРОХОВИМИ» КАРТИНАМИ

У 1999 році Гоцян отримав Золотого Лева на 48-й Венеційській бієнале. Під час літньої Олімпіади в Пекіні у 2008-му художник був режисером спецефектів на церемоніях відкриття і закриття Ігор. Того ж року його ретроспектива стала головним героєм у Музеї Гуггенхайма. Восени 2010-го Цай створив «Одіссею» для Музею образотворчих мистецтв у Х'юстоні — до сьогодні вона є одним із найбільших його порохових полотен. Цай Гоцян живе і працює в Нью-Йорку. Арт-проект «Цай Гоцян — 1040 метрів під землею» — це освоєння українських пост-тоталітарних реалій китайцем за допомогою пороху, солі та вугілля з місцевих шахт. Спеціально для «Ізоляції» Гоцян створив дві інсталяції та окрему серію порохових картин, присвячених донецьким шахтарям. У травні цього року Гоцян спустився на 1040 метрів під землю й пройшов понад 1000 метрів підземним тунелем — саме такий шлях щодня проходять шахтарі. Увесь проект китайця побудовано у вигляді діалогу з особливим, добре знайомим йому світом «соціалістичного ідеалу», який не втратив своєї актуальності в наші дні ані в Китаї, ані в Україні. Проте, як і в багатьох інших країнах. Проект вражає, і потрібен він, передовсім, нам, українцям, — на території сучасного мистецтва тему шахтарів піднімав хіба Арсен Савадов у «Донбас — Шоколад». Це — перша спроба погляду як збоку, так і «з-під землі» на людей, чиє щоденне життя є власним, приватним подвигом.

Виставка працюватиме до 13 листопада

Текст: Марія Хрущак

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Рецензії

Борис Косарев: 1920-ті роки

Текст: Льоля Гольдштейн

ТВОРЧИЙ СПАДОК БОРИСА КОСАРЕВА СТАНОВИТЬ ВЕЛИЧЕЗНИЙ ПЛАСТ УКРАЇНСЬКОГО К УЛЬТУРНОГО ДОРОБКУ. ПРОТЕ ОСОБЛИВОЇ ЦІКАВОСТІ НАБУВАЮТЬ КЛЮЧОВІ У ЙОГО ТВОРЧОСТІ 20-ТІ РОКИ, ЯКІ ПОКАЗУЮТЬ ТРАНСФОРМАЦІЮ ТВОРЧОЇ ОСОБИСТОСТІ АВТОРА В АВАНГАРДИСТСЬКОМУ КУЛЬТУРНОМУ ДИСКУРСІ, У КОЛІ ТАКИХ ЙОГО ПРЕДСТАВНИКІВ, ЯК ВЕЛИМИР ХЛЄБНИКОВ, ДАВИД БУРЛЮК, СЕСТРИ СИНЯКОВИ, МИКОЛА АСЄЄВ, ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО ТА ІНШІ

ХУД ОЖНЯ КУЛЬТУРА ХАРКОВА ТА У К РАЇНИ ЗАГАЛОМ ПОВ’ЯЗУЄ БОРИСА КОСАРЕ ВА З КУБОФУТУРИСТИЧНИМ О Б ’ ЄД Н АННЯМ «СПІЛКА СЕ МИ», Я КА ДЕ КЛАРУВАЛА КОНЦЕ ПТ В С ЕОХОПЛЮЮЧОГО МИСТЕ ЦТВА

Випуск монографії Тетяни Павлової та Валентини Чечик, яку частково присвячено конструктивістській театральній декорації Бориса Косарева, у часи відсутності будь-яких обмежень та рамок — подія визначна та навіть необхідна. Авангард Косарева 1920-х років оголює поліфункціональність митця, демонструючи універсальність у використанні широкого спектра матеріалів: від пера і чорнила до олівця, акварелі й вугілля, та показуючи усі сторони його творчості: театральні, живописні, графічні та фотографічні.

проект отримав назву «Від лотоса до серпа: Харків у творчості Бориса Косарева».

Монографію поділено на розділи відповідно до творчих періодів Косарева 1910-1920-х років.

Він складається зі 105 робіт, виконаних на вершині розквіту творчості Косарева між 1915 та 1931 роками. Зміст виставки створювався автором у часи, коли Харків був столицею України, а в повітрі літав дух підйому конструктивізму як естетичної ідеології. Це також і період українізації — політики сприяння відродженню національної культури, яка принесла відродження мистецтва і культури, відкрила шляхи до світового модернізму.

У розділі «Борис Косарев: ракурси театрального конструктивізму» аналізуються сценографічні твори через призму відчуття і бачення автором кольору, акцентів, цілісності композиції, нових прийомів. Художня культура Харкова та України загалом пов’язує Бориса Косарева з кубофутуристичним об’єднанням «Спілка семи», яка декларувала концепт усеохоплюючого мистецтва, змішування високої культури з приземленим прикладним мистецтвом, цим самим розширюючи свій мистецький полігон та заявляючи про відхід від витончених західних мистецьких традицій.

«Виставка покаже, що харківська естетика індустріального конструктивізму є ліричною та поетичною, що й демонструють роботи Косарева, які поєднують у собі конкретне й абстрактне, пом’якшують механістичні мотиви шляхом поєднання їх із живими примітивістськими елементами», — стверджує Мирослава Мудрак, куратор проекту, професор Університету Огайо (США).

Розділи «Хроніки Землі» та «Сорочинський ярмарок через сто років після Гоголя» досліджують доробок Косарева в документальній та художній фотографії, який, безумовно, є вагомим. На зйомках фільму Олександра Довженка «Земля» Косарев асистував оператору Демуцькому, в цей час він і зробив серію фотографій під назвою «Робочі моменти Землі», які разом із фотосесією «Сорочинський ярмарок» мають не лише художню, а й історичну цінність. У розділі «Художник-постановник. Сценографія Бориса Косарева» розглянуто сценографічні роботи автора для Червонозаводського театру: «Марко в Пеклі» (І. Кочерга), «За двома зайцями» (М. Старицький), «Коммольці» (Л. Первомайський). Незважаючи на свій вагомий внесок у мистецький арсенал України, Борис Косарев і досі залишається відомим лише у вузькому колі дослідників та поціновувачів. Вивчення особистості та творчості майстра почалось наприкінці 1960-х років публікацією монографії Марини Чернової «Борис Косарев: нариси з життя і творчості», проте надалі спостерігались лише спорадичні сплески у вигляді інтерв’ю з Косаревим. Систематичного ж і цілісного аналізу немає досі, хоча книга «Борис Косарев: 1920-ті роки. Від малярства до теа-кіно-фото» містить дослідження та найповніший на сьогодні альбом творів художника 1910-1920-х років: графіка, малярство, сценографія, плакат, фото. Одразу після виходу монографії «Родовід-Галерея» запропонувала Надії Косаревій, доньці Бориса Косарева, ідею мандрівної виставки, презентацію якої було проведено 25 липня 2011 року в «Білому просторі» Стедлі Арт фундації. Міжнародний виставковий

Більшість творів Косарева зберігаються у приватній колекції Надії Косаревої, вони й складуть основу першої виставки, що запланована в Нью-Йорку (Український музей) у грудні 2011 року.

Рецензії

Сучасні українські художники

текст: Оксана Грiшина

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

СУЧАСНІ УКРАЇНСЬКІ ХУДОЖНИКИ

ІНСТИТУТ ПРОБЛЕМ СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА НАМ УКРАЇНИ ВИДАВ КАТАЛОГ ДО ВИСТАВКИ «20 РОКІВ ПРИСУТНОСТІ», ПРИСВЯЧЕНОЇ ЮВІЛЕЮ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ. ПРОЕКТ ЗДІЙСНЕНО ЗА СПРИЯННЯ МІНІСТЕРСТВА КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ УКРАЇНИ

Розуміючи, що кожен вибір, як і мистецтво загалом, завжди щось лишає «за рамкою», автори проекту не ставили за мету показати якнайбільшу кількість яскравих вітчизняних митців, а зупинились на ювілейній «незалежній» цифрі 20. Презентували сучасне українське мистецтво Ігор Гусєв, Олександр Животков, Олександр Клименко, Анатолій Криволап, Павло Маков, Максим Мамсіков, Микола Маценко, Арсен Савадов, Сергій Панич, Влада Ралко, Вінні Реунов, Олександр Ройтбурд, Тіберій Сільваші, Віктор Сидоренко, Марина Скугарєва, Юрій Соломко, Антон Соломуха, Олег Тістол, Василь Цаголов та Ілля Чічкан.

ний бренд, вільно конвертований у широкому світовому контексті — це визнають відомі мистецтвознавці та колекціонери».

Що їх об’єднує? Кожне з цих імен — добре знане за кордоном, ці люди гідно представляють нашу державу в найвідоміших музеях світового рівня, престижних галереях, на всесвітніх артфорумах та аукціонах.

Якщо шукати недоліки, то виданню можна закинути те саме, що й виставці в Інституті проблем сучасного мистецтва — питання селекції авторів та їх робіт. Рівень робіт не викликає сумнівів, але потрапивши на виставку чи погортавши каталог зрозуміти, що перед вами творчість саме українських митців, можна не одразу. Але чи вважати це недоліком? 20 років незалежності України — це 20 років присутності її мистецтва у світовому арт-просторі. І не просто присутності, а й помітності, конкурентоспроможності. Видання цього каталогу констатує початок нового якісного етапу презентації наших митців на міжнародному рівні.

«Українське сучасне мистецтво є красномовним доказом того, що в Україні останні двадцять років мали місце не лише помилки, і нам є чим пишатись, —стверджує у передмові до каталогу Ігор Абрамович. — Сьогодні ми маємо право твердити, що українське мистецтво перетворюється на своєрідний національ-

Це перше в нашій країні видання такого масштабу (формат А3, 148 сторінок) і такої якості. Експертні матеріали про кожного з двадцяти, авторські цитати, де самі митці розповідають про свої відносини з дійсністю, про особисте розуміння наповнення поняття «мистецтво». Представлені у каталозі репродукції дають змогу навіть розглянути фрагменти робіт, зблизька ознайомитись з особливостями авторських технік.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Фоторепортаж

20 років присутності

Текст: Денис Бортніков

РОКІВ ПРИСУТНОСТІ 23 СЕРПНЯ В ІНСТИТУТІ ПРОБЛЕМ СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА НАМ УКРАЇНИ ВІДБУЛОСЯ ВІДКРИТТЯ ВИСТАВКИ «20 РОКІВ ПРИСУТНОСТІ», ПРИУРОЧЕНОЇ 20-РІЧЧЮ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

В експозицію арт-проекту ввійшли знакові роботи сучасних українських митців, які є лідерами вітчизняного актуального мистецтва: Ігор Гусєв, Олександр Животков, Олександр Клименко, Анатолій Криволап, Павло Маков, Максим Мамсіков, Микола Маценко, Арсен Савадов, Сергій Панич, Влада Ралко, Вінні Реунов, Олександр Ройтбурд, Тіберій Сільваші, Віктор Сидоренко, Марина Скугарєва, Юрій Соломко, Антон Соломуха, Олег Тістол, Василь Цаголов та Ілля Чічкан.

і, водночас, глибокою для осмислення, як і наша історія останнього двадцятиріччя. А вона, власне, якнайкраще може бути проілюстрована творами тих митців, котрі допомагають нам усвідомити, якою була наша картина світу, як вона змінилась і куди потрібно рухатись далі. Саме вони є творцями нового образу України — держави з потужним культурним потенціалом, здатністю реагувати на соціально-політичні процеси не лише похмурим візіонерством, але й вітальними рефлексіями».

Імена цих художників добре знані далеко за межами України. Ці митці впродовж багатьох років представляють нашу державу в найвідоміших музеях світового рівня, престижних галереях, на всесвітніх арт-форумах та аукціонах.

Як зазначив керівник проекту Ігор Абрамович: «20 років присутності» — не рейтинг і не триб’ют, а визнання того, що національне мистецтво у нашій молодій державі, якій лише виповнилося 20 років, відбулося. Художники, що взяли участь у цій виставці, є одними із кращих, хто представляє на сьогодні українське мистецтво.»

Як зазначила куратор проекту, «Експозиція вдалась лаконічною

текст: Денис Бортніков

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

13 14 16

7 23

24 15 10

20 19

Фоторепортаж

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

20-й «Подільський оберіг»

Текст: Денис Бортніков

20-й «Подільський оберіг» ТАЄМНИЦІ НІЧНОЇ БУКАТИНКИ Вже зібравшись до сну, Альошкін пропонує нічну прогулянку селом. Нас звабливо ковтають нічні літні сутінки. Обійстя Альошкіних включає кілька старих хатинок — деякі з них обладнані під музеї: скла, кераміки, витинанки... Де-не-де відчуваєш на собі погляд старих кам’яних скульптур, що виринають із трав — у Букатинці мало не щокроку каменюки, яких торкнулась рука людини. Пройшовши річку Мурафа потрапляємо до першого «об’єкта» — це кам’яні брили розміром з одноповерхові будівлі, які бачили чимало за тисячі років. Брили виблискують кристалами і якщо пригледітись, можна побачити їх морську структуру: спресовані часом і простором, вітрами і водою водорості, мушлі, пісок.

У СЕРПНІ РЕДАКЦІЯ «УК» ПОБУВАЛА НА НАЙСТАРШОМУ ТА НАЙШАНОВАНІШОМУ СК УЛЬПТУРНОМУ ПЛЕНЕРІ УКРАЇНИ «ПОДІЛЬ СЬКИЙ ОБЕРІГ», ЯКИЙ УПРОДОВЖ ЧВЕРТІ СТОЛІТТЯ ПРОХОДИТЬ У СЕЛІ БУША НА ВІННИЧЧИНІ

Опісля зустрічі із морськими велетнями рухаємося вгору, в бік центру села, через хащі турецьких акацій, які завезли сюди близько 100 років тому. Прислухаючись до розповідей Альошкіна, дивимось під ноги — центральна дорога Букатинки викладена бруківкою. Цей гранітний шлях був також прокладений на початку минулого століття. Прямуємо до місцевих підземель — винного погреба колишньої панської садиби. Виявилось, що в цьому погребі є таємний підземний хід, яким селяни могли рятуватись у разі нападу татар. І хоча немає точних відомостей, куди він виводив утікачів, початок тунелю Альошкін із тутешніми селянами розкопав. Провівши нас до одного з музеїв, Альошкін попереджає, що сон тут незвичайний — міцний і сповнений знайомств із добрими сновиддями.

РАНОК. БЕСІДА 1

Прокинувшись під радісні мугикання онучки Альошкіна — Росави, ми пішли снідати до альтанки, що заховалась серед винограду та кущів кизилу. За сніданком розмова йшла про історію симпо-

Перед відвідинами Буші ми потрапили до не менш славного села Букатинка, відомого своїми унікальними кам’яними кар’єрами. Тут вже тридцять три роки мешкає подружжя скульпторів Альошкіних — дослідників та продовжувачів давньої традиції каменярства.

КИЇВ — МОГИЛІВ-ПОДІЛЬСЬКИЙ — БУКАТИНКА З вокзалу містечка Могилів-Подільський нас везе стареньке «Жигулі» до села Букатинка, де живе легендарний митець цього краю Олекса Альошкін. Підстрибуємо на напівзаасфальтованому шляху, споглядаємо величезний яскравий місяць, що залюбки складає компанію вицвівшим фарам автівки. Нарешті серед темряви перед нами постає велика фігура у помаранчевому. Пірнаємо разом із скульптором у пітьму і за мить вже п’ємо трав’яний чай із його родиною та гостями — молодими львівськими скульпторами, студентами Львівської академії мистецтв. Дружина Олекси Людмила пригощає нас місцевою рибою та показує зроблені нею та родичами «берегиньки» та намиста із глини. Свого часу подружжя залишило Київ та Мінськ аби бути поруч із кам’яними кар’єрами, чудово розуміючи, що саме тут вони зможуть відбутись як скульптори. В той же час вони активно слідкують за тим, що відбувається в сучасному українському та світовому мистецтві. Олекса вражає мудрістю, самобутністю та інтересом до сучасності — посеред книжок на його полиці червоніє «Ворошиловоград» Жадана.

Текст: Денис Бортніков

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

зіуму «Подільський оберіг» та унікальні поклади кам’яних брил, що колись привернули увагу світових геологів своїм унікальним походженням — пласти, створені під час формування землі та ландшафту зостались у чіткій історичній послідовності. «Це — унікальне місце. У 1986 році тут проходив з’їзд геологів, яких зацікавили місцеві поклади каменю. Тут усе залишилось у такому ж порядку, як було тисячі років тому» — розповів Альошкін.

БУША. «ПОДІЛЬСЬКИЙ ОБЕРІГ» Раніше учасники симпозіуму разом освоювали певне місце, адже для скульптури це необхідно — стати частиною простору, доповнити його, зажити в ньому своїм життям. Також це необхідно і для місця — Буша могла б стати цілісним, органічним музеєм скульптури, в якому можна було б прочитувати історію сучасного українського каменярства. Цього року учасники працювали кожен окремо і, відповідно, з ансамблем знову не склалося. Так, поступово, бушанський музей втрачає свою початкову концепцію. З іншого боку, є ще варіант систематизувати її іншим чином: академічна, примітивна, аматорська та дитяча скульптура. Проте Буша була і залишається в Україні місцем зустрічі професійних каменярів і студентства. Тут створено ідеальні умови для роботи: кам’яний кар’єр, який споконвіку був джерелом натхнення та оберегом краю, відкритий простір із фантастичним краєвидом. Музей паркової скульптури складається з кількох частин. У дворі музею Державного історико-культурного заповідника «Буша» є майданчик із новими, «свіжими» скульптурами. Певної тематики чи закономірності об’єктів одразу не помітно, та зрозуміло, що всі вони суголосні цьому краю. Учасники пленерів у різні роки звертаються до схожих образів: жінки-берегині, козаки, духи-захисники, казкові та міфологічні істоти. Жінкам-берегиням та духам-захисникам приділено увагу не випадково, адже село має давню історію — заснована у 17 столітті, Буша не один раз була місцем сутичок козаків із поляками та турками.

Із території майстерні веде стежка до власне парку скульптур, що були створені за час проведення симпозіуму, починаючи з 1986-го. Звісно, всі твори не могли б тут поміститися фізично, деякі було подаровано музеям чи сусіднім містам. Олекса Альошкін розказав, що сьогодні місцева влада не усвідомлює необхідність збереження робіт, створених під час симпозіумів. А ми повинні берегти і поважати камінь, який наповнили світлими думками та образами руки скульптора. За парком є ще кілька перлин Буші — залишки християнського та дохристиянського храмів. Відкриті для широкого загалу в 1883 році київським професором Володимиром Антоновичем та збережені під накриттям, вони відсилають нас у часи розквіту середньовічного селища, саме цим періодом датують храм, й часи до трипільської та черняхівської культур, які побутували на цих землях. Від храмів ідуть стежки до старовинного козацького кладовища та Бушанського музею, де можна переглянути фотографії симпозіумів різних років. Слідом можна потрапити в третю частину музею: тут, на мисі, утвореному на місці злиття річок Мурафи і Бушанки, стоїть оглядова вежа, яка лишилась від оборонної фортеці та її шести башт, що датуються 16-17 ст. Довкола вежі стоять скульптури знаних українських пластиків: Юрія Миська, Людмили Сафонової (Альошкіної), Миколи Михальчука, Андрія Микитюка, Анатолія Непорожнього, Олександра Пірняка, Миколи Худолія, Миколи Степанова, Клима Степанова, Кості Синицького, Людмили Маляренко. Незважаючи на всі труднощі, Буша і сусіднє село Букатинка є унікальними українськими селами, де скульптуру можна зустріти в найнесподіваніших місцях: в хащах поруч із кар’єрами, на сільських вуличках, поруч зі школою або на городі обійстя Альошкіна. Саме сюди приїздять вчитися творити із каменю молоді скульптори з усієї України й не тільки. І саме такі мистецькі ініціативи є центром передавання традиції новому поколінню митців.

УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

Фоторепортаж

Презентація «УК» в Києві

УК

Презентація «

» в Києві

Гостями презентації стали народна артистка України Ніна Матвієнко, режисер Володимир Тихий, співачка Марічка Бурмака, арт-критик та куратор Костянтин Дорошенко, арт-дилер Ігор Абрамович, куратори Катерина Тейлор та Володимир Кадигроб, ведучий Володимир Войтенко, перекладач та засновник видавництва «Кальварія» Анетта Антоненко, видавець Лідія Лихач, Людмила Гарбуз та багато інших.

10 СЕР ПНЯ У РУСЬКОМУ КЛУБІ «КУЛЬТ РА» ГАЗЕТНО-ЖУРНАЛЬНЕ ВИДАВНИЦТВО МІНІСТЕРСТВА КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ УКРАЇНИ ПРЕЗЕНТУВАЛО ОНОВЛЕНИЙ ВИПУСК ЖУРНАЛУ «УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА»

Офіційна презентація нового числа журналу проходила у форматі пресконференції із представниками видавництва: заступником директора Віктором Пасаком, головним редактором газети «Культура і життя» Людмилою Гнатюк, головним редактором журналу «Українська культура» Марією Хрущак та директором Руського клубу «Культ Ра» Олександром Вавриком. Редакція «УК» спільно із «Культ Ра» започаткувала премію «За внесок в українську культуру» та урочисто нагородила обраних провідних у своїй галузі діячів культури та мистецтва. Нагороди від партнера презентації ТМ «Французький бульвар» та дизайн-студії «Самогон» — авторські світильники, які символізують джерело світла та натхнення, — отримали: Людмила Міляєва, доктор мистецтвознавства, професор, автор 180 наукових праць — за популяризацію та осмислення українського мистецтва; Володимир Тихий, кінорежисер — за потужний український кінопроект «Мудаки. Арабески»; Анетта Антоненко, директор та засновник видавництва «Кальварія» — за найкращі переклади українською видатних зразків світової літератури та створення Благодійного Фонду видавництва «Кальварія», який об’єднав українських видавців. Гості презентації мали нагоду першими переглянути свіжий випуск оновленого видання, на шпальтах якого — раритетні сторінки відцифрованого стародруку 1906 року, «зізнання» одного з найвідоміших сучасних живописців України Анатолія Криволапа, особливості неодизайну Ольги Громової та успіхи українців у Венеції. Розважали гостей вечора фольклорний гурт «Кросна» із майстер-класом автентичного танцю, кобзар Тарас Силенко та діджей Костянтин Маркевич.