Журнал “Українська культура”, №4 (повна версія) by Національне газетно-журнальне видавництво

№ 4, 2011 www.uaculture.com

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ

ПЕРЕДПЛАТНИЙ ІНДЕКС 95220

Євген Гудзь

Вибір ЮНЕСКО \ Одна з найгучніших подій культурного 2011 року в Україні — включення до Списку всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО колишньої Резиденції митрополитів Буковини і Далмації у Чернівцях

“

Любко Дереш

/ Носатий, вусатий, безмежно талановитий українець, який у юному віці залишив свою історичну батьківщину, щоби з часом здобути світове визнання і посісти власне місце у світовій культурі

”

Нове оповідання «Оптиміст у пеклі»

Українська культура # 4, 2011 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 +38 (044) 498-23-61 pr.uaculture@gmail.com Наклад: 1000 Фото: Olga Babich Sablatash

Дивна одноголосність: на назву журналу «Українська культура» люди, які не цікавляться культурою, говорять таке: «Яка культура? Ви коли останній раз їхали в маршрутці, га?» Інша група наших сучасників вважає, що культура це щось таке, що починається власне з тебе. Аби щось знати про живу культуру, нею потрібно цікавить. Потрібно аналізувати, порівнювати, диспутувати, називати речі своїми іменами, ставити «лайки» не на автоматі, обурюватись обґрунтовано, щиро захоплюватись і дякувати тим, хто навіть користуючись громадським транспортом продовжує вірити в потенціал своєї країни і ту «культуру», яка може змінювати світ. Цього року в Україні трапилось безліч несподіваних подій, які вже потрапили в історію. Саме «трапились», тому що передбачити чи спрогнозувати їх було просто неможливо. Перш за все, ніхто б не міг уявити, що куратором українського проекту на Венеційській бієнале буде сам Акіле Боніто Оліва. Що в список другої премії PinchukArtCentre для українських молодих художників потраплять майже 10 номінантів минулої премії. Що не буде Гогольfest. Що до списку Всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО буде включена колишня Резиденція митрополитів Буковини і Далмації. Що в Україні відбудеться проект, присвячений «Фатальним стратегіям» Жака Бодріяра, у фіналі якого, по суті, була спалена «мода» як головний символ цивілізації споживання. Список можна продовжувати. Про найнепередбачуваніші та вагомі події року власне і йдеться в цьому числі. Відслідковувати, фіксувати та аналізувати найголовніше в нашій культурі з 2012 року «Українська культура» буде щомісяця. Адже список людей, які «вирішують» в мистецькому світі і є творцями тенденцій світових, вщент наповнений вихідцями з України: Марта Кузьма, Олег Кулік, Борис Михайлов та багато-багато інших «наших» обов’язково потраплять на сторінки «УК». Але що найнесподіваніше — наш перший англомовний випуск, який вийшов у травні, прочитали вже більше 10 тисяч людей з усього світу. Будьмо уважні. В новому році також. Марія Хрущак, головний редактор

P.S. В останню ніч, коли номер вже було зверстано, в пошту редакції впав лист-запрошення на виставку AZO «Не TOY Козак» — на яку радимо потрапити всім, хто цікавиться новими інтерпретаціями нашої історії. В січневому номері читайте про те, чому в Середньовіччі козаки носили маски з дзьобом.

Журнал виходить з червня 1921 року Журнал «Українська культура» № 4, грудень, 2011 Обкладинка: Фото Olga Babich Sablatash Засновник: Міністерство культури України Видавець: ДП «Газетно-журнальне видавництво Міністерства культури і туризму України» 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 тел. +38 (044) 498-23-65 Наклад: 1 000 Директор: Олеся Білаш Видавнича рада: Олеся Білаш (голова), Вікторія Ліснича, Олена Чередниченко, Олена Воронько, Лариса Лебедівна, Ольга Дарибогова, Лідія Карпенко, Михайло Швед, Ольга Голинська, Орест Когут, Алла Підлужна, Наталя Потушняк, Марія Хрущак Головний редактор: Марія Хрущак Над номером працювали: Денис Бортніков, Юлія Вустілка, Льоля Гольдштейн, Лія Гугучія, Оксана Женжера, Віра Карпенко, Ольга Семидочна Автори: Дарія Бадьйор, Юлія Бентя, Макс Віхоть, Дмитро Заєць, Олексій Карпович, Олег Криштопа, Олеся Найдюк, Ярослав Солоп, Дмитро Стус, Тетяна Терен, Аглая Топорова, Олена Шкода, Євгенія Ярьоменко Адреса редакції: 03040, м. Київ, вул. Васильківська, 1 +38 (044) 498-23-61 pr.uaculture@gmail.com Розповсюдження, передплата, реклама: тел. +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63 Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації: КВ № 1118 від 08.12.1994 року Друкарня: ТОВ «Мега-Поліграф», вул. Марка Вовчка, 12/14 Київ, 0473; тел. +38(044) 581-68-15 Підписано до друку: 8 грудня 2011 року Наступний номер вийде в січні 2012 року Редакція залишає за собою право на редагування отриманих матеріалів без узгодження з автором. Думки авторів публікацій можуть не відповідати позиції редакції. Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця. © «Українська культура»

Портал: www.uaculture.com Передплатний індекс в Каталозі видань України 95220 Медіа-підтримка: Інтернет-видання telekritika.ua, dusia.telekritika.ua, korrespondent.net, kievreport.com, журнал «Публічні люди», портал «Культура»

ЗМІСТ ПОДІЯ

ТЕМА

8 12

Реанімація: українська кіноіндустрія 2011 Топ 11 художників року

ЯВИЩЕ

Gogol Bordello: як світ вивчив прізвище автора «Вечорів на хуторі біля Диканьки»

ТРАДИЦІЇ

Київський сигарний клуб: товариство джентльменів і меценатів

ДУМКА

Художник Олег Тістол про репутацію, відповідальність і надію

ТЕОРІЯ

Приклади чудового в сучасному суспільстві

ТЕНДЕНЦІЇ

Книжки німецького видавництва Taschen, які обрали українці у 2011 році

ЕКСКЛЮЗИВ

Радіо Афродита. Голос самостійної України

КІНО

«Молодість»-2011: чергова звістка про кінець світу

ЗІЗНАННЯ

Сашко Положинський про культуру як замкнене коло

ІСТОРІЯ

Світлини американського фотографа Джеймса Ебба: інший погляд на Україну 1932–33

КЛАСИЧНА МУЗИКА

44 46

9-й Фестиваль давньої музики у Львові Роман Стельмащук про високе бароко та українську партесну музику

ЕТНО

Вибір ЮНЕСКО: Резиденція у Чернівцях

Експерименти з етнічною та сучасною музикою Cloud Jam

МУЗИКА

Олексій Левченко про бардівську пісню в Україні

ЛІТЕРАТУРА

54 55

«Перший незалежний» письменник країни «Оптиміст у пеклі» Любка Дереша: «Він прокинеться вдосвіта і буде дивитися, як сходить сонце»

ВІЗУАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО

Антоніо Менегетті. Мистецтво як виклик

ПОЕЗІЯ

«Абсентист» Олексій Зарахович

ФОТОПРОЕКТ

Ігор Карпенко: Україна як «ідеальний світ»

БЛОГИ

Рефлексія на японський перформанс The Group 1965

РЕЦЕНЗІЇ

Kievreport: Головні події осені

ПРЯМА МОВА

Учні початкових класів мріють, аби Дніпро перетворився на море

ФОТОРЕПОРТАЖ

Премія PinchukArtCenter: кращі з молодих

Подія

Текст: ТЕТЯНА ТЕРЕН

Вибір ЮНЕСКО

ВИБІР ЮНЕСКО. РЕЗИДЕНЦІЯ У ЧЕРНІВЦЯХ ОДНА З НАЙГУЧНІШИХ ПОДІЙ КУЛЬТУРНОГО 2011 РОКУ В УКРАЇНІ — ВКЛЮЧЕННЯ ДО СПИСКУ ВСЕСВІТНЬОЇ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ ЮНЕСКО КОЛИШНЬОЇ РЕЗИДЕНЦІЇ МИТРОПОЛИТІВ БУКОВИ НИ І Д А ЛМ А Ц І Ї ( Н И Н І — Ц ЕН ТРА ЛЬ НІ К О РПУ С И Ч ЕРНІВ ЕЦЬ К О Г О НА ЦІО НА ЛЬН ОГО УН ІВЕ Р СИТЕТУ ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА). ДО ЦЬОГО КУЛЬТУРНИМ НАДБАННЯМ УСЬОГО СВІТУ БУЛО ВИЗНАНО СОФІЙСЬКИЙ СОБОР ТА КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКУ ЛАВРУ, ІСТОРИЧНИЙ ЦЕНТР ЛЬВОВА, ПУНКТИ ГЕОДЕЗИЧНОЇ ДУГИ СТРУВЕ НА ХМЕЛЬНИЧЧИНІ ТА ОДЕЩИНІ І БУКОВІ ПРАЛІСИ КАРПАТ

ПАМ’ЯТКА ТРЬОХ КРАЇН Резиденцію буковинських митрополитів було побудовано у 18641882 роках на місці старого єпископського палацу. Завдячувати появою досконалого архітектурного комплексу українці мають передовсім митрополиту Євгену Гакману, який домігся в австрійського цісаря Франца-Йосифа І дозволу на зведення нової резиденції. Мирополита за його внесок у розвиток краю недарма називають буковинським Андреєм Шептицьким. Нагадаємо, що наприкінці ХVIII — на початку ХХ століть Буковина входила до складу Австро-Угорської імперії. Але ставити собі в заслуги культурну пам’ятку Чернівців можуть не лише Україна й Австрія, але і Чехія. Адже саме чеський архітектор, засновник Чеської національної академії мистецтв і будівничий Віденської опери Йозеф Главка взявся за проектування Резиденції. Згодом його проект, який поєднав у собі модерну еклектику з елементами романського і візантійського стилів, було відзначено на Всесвітній виставці в Парижі. Архітектурно Резиденція складається із трьох корпусів: головного, духовної семінарії разом із церквою Трьох Святителів та пресвітерія. Зведення головного корпусу почалося з будівництва домашньої церкви митрополита — каплиці Івана Сучавського, яка розмістилася у лівому крилі споруди. По тому було зведено сам корпус, в якому владика відпочивав, приймав гостей, проводив єпархіальні засідання. Сьогодні у головному корпусі Резиденції перебувають ректорат і факультет іноземних мов Чернівецького національного університету імені Федьковича. Найвідоміше приміщення головного корпусу — Синодальна зала, оздоблена мармуром (звідси нинішня назва — Марму-

рова). Проте 1944 року, коли Резиденція стала штабом радянських військ, в корпусі сталася пожежа, внаслідок якої загинула синодальна бібліотека зі стародруками. Оздоблення зали теж зазнало непоправних утрат. Проте пощастило зберегти свій первісний вигляд залі засідань Священного синоду (нині — Червона зала). На стінах зали — китайський червоний шовк і венеційські дзеркала, підлогу вкриває паркет із червоного бука, дуба і зеленої липи. Ліворуч від головного корпусу розміщувалася будівля із духовною семінарією та греко-православний теологічний факультет Чернівецького університету. Семінарський корпус оточує із трьох боків церкву Трьох Святителів, розписану віденським маляром-професором Карлом Йобстом. В 60-ті роки в храмі стояла велетенська електронно-обчислювальна машина, що займала майже все його приміщення (Іван Драч навіть написав з цього приводу «Баладу про кібернетичний собор»). До середини 80-х років минулого століття храм відреставрували і він служив приміщенням для університетського музею, а 1993 року в університеті було відновлено теологічний факультет і богослужіння у семінарській церкві. У корпусі, який знаходиться праворуч від головного, раніше розміщувався пресвітерій, до складу якого входили дяківська школа, музей і фабрика свічок. Цікавий факт: посередині споруди розмістилася вежа із годинником і куполом, прикрашеним повздовж зірками Давида. Такою була вдячність єврейській громаді міста, яка фінансово підтримала будівництво. Окрім архітектурної цінності, Резиденція має цінність і ландшафтну. За нею зберігся реліктовий дендропарк, в якому заслужено стоїть пам’ятник архітектору Йозефу Главці.

Подія

Текст: ТЕТЯНА ТЕРЕН

Вибір ЮНЕСКО

ОПИНИТИСЯ У СПИСКУ ЮНЕ СКО — ВСЕ ОДНО, ЩО ОТРИМАТИ НОБЕ ЛІВСЬКУ ПРЕ МІЮ

Подія

Текст: ТЕТЯНА ТЕРЕН

Вибір ЮНЕСКО

ЗАХИСТ, ПРЕСТИЖ І КОНТРОЛЬ Рішення про включення колишньої Резиденції митрополитів Буковини і Далмації до списку Всесвітньої культурної спадщини було прийнято у червні 2011 року на 35-й сесії комітету ЮНЕСКО. «Загалом процедура включення тривала понад п’ять років, — розповідає начальник відділу охорони культурної спадщини Чернівецької міської ради Олена Пушкова, — і стала можливою завдяки наполегливій праці науковців Чернівецького національного університету, лобіюванню керівництва міської ради, обласної державної адміністрації, державних пам’яткоохоронних структур, міністерств культури та закордонних справ, злагодженим діям українського дипломатичного корпусу». Передували перемозі Резиденції підготовка безлічі документів і проведення незалежних державних та міжнародних експертиз. Експерти Міжнародної ради з питань пам’яток і визначних місць (ІКОМОС) під час оцінювання об’єктів послуговуються особливими критеріями, які визначено окремо для культурних та природних об’єктів. Резиденція буковинських митрополитів перемогла за критеріями іі, ііі та іv — тобто пам’ятка свідчить про взаємовплив людських цінностей, є унікальною для культурної традиції та ілюструє значущий період людської історії. Найбільше вболівав за включення Резиденції до списку ЮНЕСКО Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, в користуванні якого нині і перебуває колишня Резиденція. «Університет не лише готує фахівців, — говорить ректор університету, професор Степан Мельничук. — В університету інша місія. Це осередок, який формує культурне і духовне середовище міста. Тому, я думаю, історія нам би не простила, якби ми не скористалися цим шансом і не повідомили про наше культурне багатство всьому світу». Степан Мельничук відзначає, що за останні півроку кількість туристів, які приїжджають подивитися на Резиденцію буковинських митрополитів, значно зросла. Туристична вигода включення Резиденції до списку ЮНЕСКО є очевидною, адже віднині про українську пам’ятку можна буде дізнатися з усіх довідників, присвячених світовим пам’яткам культури. Відтак, найменша область України може сподіватися на

більшу увагу до своїх культурних об’єктів як із боку українських туристів, так і закордонних. Але важливими є й інші переваги. Статус об’єкта Всесвітньої культурної спадщини робить пам’ятку захищенішою, адже ЮНЕСКО забезпечує постійний моніторинг і контроль. «Бути в цьому шанованому в усьому світі переліку — зовсім не означає припинити дбати про цей архітектурний скарб, — говорить відомий мандрівник, автор туристичних путівників Україною Дмитро Антонюк. — ЮНЕСКО не надає на його утримання жодної копійки. Організація обмежується самими рекомендаціями щодо догляду за пам'яткою. Але й цього має вистачати з головою, позаяк опинитися у списку ЮНЕСКО — все одно, що отримати Нобелівську премію». Очевидним є і той факт, що для пам’ятки ЮНЕСКО легше знайти спонсорські кошти для реставрації і підтримання її в належному стані. «Об’єкти всесвітньої спадщини мають якості виняткової загальнолюдської цінності і є предметом не тільки реґіональної, а й національної гордості, — зазначає Олена Пушкова. — В усьому світі такі території отримують першочергові субсидії на національному рівні. Статус ЮНЕСКО є також своєрідною гарантією природної і культурної унікальності об’єкта як з природоохоронної та наукової, так і з естетичної точки зору, що в першу чергу робить територію привабливою для туристичного розвитку». На національному рівні Резиденція уже отримала вагому субсидію: 12 млн. грн. із державного бюджету на реставрацію унікальних череп’яних дахів. Розвиток туризму в Чернівцях визначений одним із пріоритетних напрямків на 2012-2016 роки. У міській раді прогнозують, що за цей період кількість вітчизняних і закордонних туристів має зрости вдвічі саме завдяки появі пам’ятки світового значення. 15 грудня 2011 року в Мармуровій залі Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича відбулася офіційна церемонія вручення Сертифікату про внесення Резиденції митрополитів Буковини і Далмації до Списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Це лише п’ята українська пам’ятка з таким статусом, але нині Міністерство культури України номінує до Списку ЮНЕСКО Херсонес і Бахчисарайський палац, а спільно з Польщею — дерев’яні церкви Карпатського регіону.

Етно

Текст: ОКСАНА ГАЙДУК

Cloud Jam

CLOUD JAM УКРАЇНСЬКИЙ ЕТНОГУРТ, ЯКИЙ ЕКСПЕРИМЕНТУЄ З С У ЧАС Н О Ю Т А Е ТНІ ЧНОЮ МУЗ И КОЮ РІ ЗНИХ КРАЇН

У 2009 році танцювальний колектив «Канарейка» шукав музичний гурт для супроводу своїх танців. Зібравши однодумців, у подорож на етнофестиваль до Польщі вирушило четверо друзів: Ольга Прудей (вокал), Мар'яна Головченко (вокал), Дмитро Воронін (перкусія) та Павло Павловський (бас-гітара). Потім були Румунія, Франція, Німеччина. Шалені інтернаціональні джеми, незабутні враження та яскрава мозаїка культур світу. Тоді ніхто не очікував, що етнічна тематика буде чимдалі актуальнішою та набере потужних обертів. У 2010 році до гурту долучились ще двоє учасників — Світлана Павловська (клавішні) та Рустам Нуров (гітара). Саме цього року з'явилась назва Cloud Jam, і відбувся перший спільний виступ із власною програмою. Вже тоді відчувалося тяжіння до містичних тем (пісні «Туман», «Змія»). Поступово композиції були оздоблені українськими наспівами й отримали зовсім нове, ще глибше звучання. Протягом 2011 року гурт експериментував із різними стилями, інструментами, шукаючи власний звук, та нарешті прийшов до етнічної музики — української, індійської, східної, сибірської, грузинської — і її можливостей у поєднанні із сучасною. Неабиякий вплив на Cloud Jam мають Shpongle (Англія), «Дахабраха» (Україна), The Shin (Грузія). Нещодавно відбувся перший сольний виступ групи в колі друзів та однодумців, який підбив підсумки річниці гурту. В новому році Cloud Jam планує активно проявлятись на фестивалях та мандрувати світом. В Україні хотіли б підтримати фестивалі «Трипільське Коло» та «Арт-Поле», за кордоном — взяти участь у фестивалях культур під егідою CIOFF.

КОМЕНТАР «Участь у фестивалі культур робить дивну річ: окрім того, що ми показуємо власну культуру та дізнаємось про інші, ми почали відчувати, в чому наша українська сила. Передовсім, це краса в усіх проявах — у мелодіях, музиці, наспівах, рухах. Також зрозуміли, що українцям не вистачає щирого патріотизму. А нам справді є чим пишатися. І нам є над чим працювати, аби бути гідними провідниками української душі у світ».

Тема

Текст: ДАРІЯ БАДЬЙОР

Українська кіноіндустрія

РЕАНІМАЦІЯ: УКРАЇНСЬКА КІНОІНДУСТРІЯ 2011-го І З В І Т Ч И З Н ЯН И М К І Н О , ЯК Е, З Д А В А ЛО С Я Б , П ЕРЕБ У В А Є У Н А Б ЛИ Ж ЕН О М У Д О К О М И С Т А Н І , В С ЕТ А К И П РО В ЕД ЕН О П ЕВ Н У РЕА Н І М А Ц І Ю. САМЕ ТОМУ ЖИВЕ Н А Д І Я, ЩО 2 0 1 2 - Й С Т А Н Е РО К О М П О ЯВ И Н А Ш И РО К И Х ЕК РА Н А Х Д ЕК І ЛЬ К О Х Г І Д Н И Х У К РА ЇН С Ь К И Х К І Н ЕМ А Т О Г РА Ф І Ч Н И Х П РО ЕК Т І В , А Д Ж Е Н А Ш К І Н О П РО К А Т П О Т РЕБ У Є Н А Ц І О Н А ЛЬ Н И Х П РЕМ ' Є Р

Зайвий раз це довів сумний випадок із оскарівським комітетом, коли виявилося, що за 2011 рік в Україні не з'явилося жодного фільму, який міг би потрапити хоча б у лонг-ліст престижної світової премії. Наступні 8 пунктів-подій 2011-го, на нашу думку, можуть стати ключовими для подальшого розвитку української кіноіндустрії. Кожен з них є неоднозначним і слугує приводом як для радості, так і для роботи над помилками.

Тема

Текст: ДАРІЯ БАДЬЙОР

Українська кіноіндустрія

ЛЮТИЙ У конкурсі Берлінського кінофестивалю взяла участь стрічка Олександра Міндадзе «В суботу». Фільм про становище «маленької людини» під час Чорнобильської катастрофи було знято за умов копродукції, в якій брали участь Росія, Німеччина та Україна. У червні українська Рахункова палата виявила, що виділення коштів у розмірі 13 мільйонів гривень на зйомки «В суботу» для ТОВ «Компанія СОТА Сінема груп» суперечило принципам створення національного фільму і загалом було неефективним використанням державних коштів. На жаль, в українському прокаті фільм вийшов невеликою кількістю копій, не зміг отримати пристойних зборів і довести, що вкладання грошей у подібне кіно є успішною інвестицією.

ТРАВЕНЬ Фільм «Крос» української режисерки Марини Вроди нагороджений «Золотою пальмовою гілкою» в короткометражному конкурсі Каннського міжнародного кінофестивалю. Зірки стали так, що у 2011-му в Каннах цей конкурс був не дуже серйозним. А з огляду на те, що «Крос» був одним з найслабших конкурсантів на цьогорічній «Молодості», «Золота пальмова гілка» для українського кіно — як виграш в лотерею. Проте фільм є хорошим взірцем для тих молодих режисерів, хто перебуває у пошуках джерел міжнародного фінансування власних фільмів: Марина Врода вирішила не чекати на манну від українських чиновників і свого часу звернулася до французької продюсерки Флоранс Келлер, яка допомогла фільму «Крос» з’явитися на світ та стати прикладом успішної французько-української кооперації. До речі, цього року було підписано (щоправда, досі не ратифіковано) договір про співпрацю двох країн у сфері кінематографії, який відкриває можливості як для молодих кіномайстрів, так і для великих міжнародних проектів, таких як біографічна стрічка про Сергія Параджанова.

ЛИПЕНЬ Удруге відбувся Одеський міжнародний кінофестиваль. Про нього ми писали в першому числі журналу, тож у цьому огляді обмежимося статистикою: 9 днів, 71 фільм, 70 тисяч відвідувачів, 3 мільйони євро бюджету, 3500 фестивальних акредитацій, з яких понад 450 журналістських (для представників як вітчизняних, так й іноземних ЗМІ), 2 мільйони глядачів телевізійної трансляції церемонії відкриття. Окрім кінопоказів організатори ОМКФ вирішили зосередитись також на проведенні бізнес-зустрічей — у рамках фестивалю цього року відбулися пітчинг та кіноринок. Пітчинг — презентація кінопроектів на початкових стадіях виробництва для потенційних інвесторів та представників кіноіндустрії. Було подано 30 заявок на участь, з яких для презентації обрали лише 10. До складу комісії, яка розглядала кожну презентацію, увійшли Катерина Копилова, Вадим Перельман, Володимир Войтенко, Сімона Бауман, Влад Ряшин, Вальдемар Дзікі та Валерій Кодецький. Переможцем пітчингу став проект «Аутсайдер» Віри Яковенко. В якості нагороди їй вручили 25 тисяч гривень на його реалізацію.

СЕРПЕНЬ Відбувся ще один пітчинг, але цього разу організований Державною агенцією з питань кіно. За підсумками конкурсу було прийнято рішення розподілити 70 мільйонів гривень бюджетного фінансування між 37 кінопроектами, виробництво яких заплановано на 2011–2012 роки. Серед цих проектів — 16 повнометражних ігрових фільмів (у тому числі 2 фільми-дебюти, 8 проектів спільного виробництва), 7 короткометражних ігрових (усі — дебюти), 9 неігрових (7 повнометражних, 1 короткометражний, 1 трилогія) та 5 анімаційних (3 серіали, 1 повнометражний і 1 короткометражний). З огляду

ЗВЕ РНЕ ННЯ ДО ТАКОЇ СОЦІАЛЬНО ВАЖЛИВОЇ ТЕ МИ, ЯК БАЖАННЯ ЗАЛИШИТИ РІДНУ КРАЇНУ, БУДЕ ПЕ РШИМ КРОКОМ ДО ВИ РІШЕННЯ ЦІЄЇ ПРОБЛЕ МИ ТА ГАРА НТІЄЮ СЕРЙ ОЗНОСТІ ДЕ РЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ЩОДО НЕЇ

Тема

Текст: ДАРІЯ БАДЬЙОР

Українська кіноіндустрія

ЛИСТОПАД Відбулася презентація нового альманаху незалежних українських короткометражок під назвою «Україно, goodbye!». Після успіху першого такого кіноальманаху «Мудаки. Арабески», який торік вийшов в український прокат, ідея «Україно, goodbye!» з’явилася досить швидко. За словами ініціаторів проекту, це буде збірка, присвячена болючій для українського суспільства темі еміграції молоді. Зйомки 11 фільмів (із запланованих 30) почалися ще у лютому 2011 року. Наприкінці серпня стало відомо, що держава готова підтримати альманах та надати кошти, які покриють 50 відсотків бюджету, тобто 4 мільйони гривень. За ці гроші буде знято 16 фільмів. До авторів проекту належать: режисер Володимир Тихий, директор компанії «Артхаус Трафік» Денис Іванов, продюсер компанії Pronto Film Ігор Савиченко, представник компанії Film Toaster Production Яна Семерня та редактори проекту Володимир Войтенко і Наталя Ворожбит, яка до того ж є автором сценаріїв до декількох короткометражок цього альманаху. За їхніми словами, «Україно, goodbye!» має стати наймасштабнішим проектом в історії незалежного українського кінематографа та поштовхом до формування нової хвилі українських кінематографістів. Звернення до такої соціально важливої теми, як бажання залишити рідну країну, на думку Катерини Копилової, буде першим кроком до вирішення цієї проблеми та гарантією серйозності державної політики щодо неї. Планується, що кіноальманах «Україно, goodbye!», створений з 13 фільмів, вийде у широкий прокат у листопаді наступного року,

на те, що одному з переможців пітчингу — проекту «Україно, goodbye!» — грошей досі не дісталося, хоча його вже запущено у виробництво, оптимізму стосовно раптової активної участі держави у розвитку кіноіндустрії залишається значно менше.

ВЕРЕСЕНЬ У культурно-історичному комплексі «Золоті ворота» та на Софійській площі просто неба пройшли покази 3-го Київського міжнародного кінофестивалю, який і досі не може віднайти адекватного формату та розробити чітку концепцію відбору фільмів. Цього року до конкурсу КМКФ увійшов український фільм — довгоочікуваний «Тойщопройшовкрізьвогонь» Михайла Іллєнка. Прем’єра мала бути помпезною, а власне стрічка — струснути українське суспільство і стати національним блокбастером (на менші здобутки знімальна команда вочевидь і не розраховувала). Проте фільм Іллєнка провалився з таким тріском, що довелося виправдовуватись: мовляв, показали ще не остаточну версію, стрічка буде доопрацьовуватися і таке інше. Пафосні заяви стихли, та, попри отримане фільмом гран-прі фестивалю (яке визначалося сумнівним глядацьким голосуванням), все одно згадується притча про хлопчика, який кричав «вовки!»: наступного разу анонсам про чергову «перлину сучасного українського кінематографа», певно, мало хто повірить.

ЖОВТЕНЬ Незважаючи на усі негаразди та песимістичний настрій організаторів, які постійно снували на передфестивальних прес-конференціях, 42-й Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість» усе-таки відбувся. Докладніше про нього читайте у цьому ж числі журналу, а тут лише наведемо красномовну статистику: 9 днів, 293 фільми, близько 500 тисяч доларів бюджету, 300 акредитованих журналістів, 200 закордонних гостей.

Тема

Текст: ДАРІЯ БАДЬЙОР

Українська кіноіндустрія

а всі інші короткометражки, які будуть відзняті у рамках цього проекту, увійдуть до випуску альманаху на DVD.

ГРУДЕНЬ Як правило, у грудні підбивають підсумки національних бокс-офісів, адже кінопрокатний рік закінчується 30 листопада. Ми спробуємо зробити це узагальнено, не заглиблюючись у бізнес-деталі. На початку року мова йшла про оптимістичні прогнози щодо зростання обсягів вітчизняного кіноринку. Експерти передрікали, що збори в українських кінотеатрах збільшаться на 25 відсотків. І ці пророцтва, згідно з даними однієї з найбільших дистриб’юторських компаній B&H, на даний момент справджуються. Станом на 10 листопада загальні касові збори компанії складають понад 635 мільйонів гривень, що на 25 відсотків більше за минулорічні. Також зросла кількість глядачів — на 15 відсотків. У 2010 році фільми, які привезла B&H, подивилися 14,5 мільйонів кінолюбителів України, цього року — 16,8 мільйонів. Зростання українського кіноринку стосується не лише дистриб’юторів, які возять мейнстрім, а й вочевидь тих, хто займається прокатом так званого фестивального кіно. З огляду на те що наприкінці минулого року на український ринок зайшла російська компанія «Вольга», можна припустити, що частка артхаусного кіно також збільшиться. Це дуже важливо, оскільки Україні дійсно бракує системи «альтернативного кінопрокату» — вона б забезпечила глядачів тими стрічками, які вони пропустили під час фестивалів або до яких, на жаль, взагалі немає легального доступу.

У 2010 РОЦІ ФІЛЬМИ, ЯКІ ПРИВЕЗЛА B&H, ПОДИВИЛИСЯ 14,5 МІЛЬЙОНІВ КІНОЛЮБИТЕЛІВ УКРАЇНИ, ЦЬОГО РОКУ — 16,8 МІЛЬЙОНІВ

Звісно, хочеться, аби реанімоване українське кіно було живим, здоровим і привабливим організмом, а не бюджетожерливим зомбі з кіноапаратом в руках. Тоді сподівання директора компанії «Артхаус Трафік» Дениса Іванова про те, що «Україна стане наступною фестивальною модою», справдиться.

Тема

Текст: МАРІЯ ХРУЩАК

11 художників 2011

Тема

Текст: МАРІЯ ХРУЩАК

11 художників 2011

11 художників 2011 СЕРГІЙ КУЗНЄЦОВ Проект, створений спеціально до виставки номінантів премії PinchukArtCentre для молодих українських художників, присвячений Коліївщині і представляє не тільки несподіване прочитання графіки Тараса Шевченка, але й досі небачений спосіб трактування класики за допомогою нових медіа, в яких графіті схрещено з настінним розписом.

АНАТОЛІЙ КРИВОЛАП Цього року картину Криволапа «Ніч. Кінь» було куплено за $124 400 на аукціоні Phillips de Pury & Co у Лондоні. Таким чином, за Криволапом — новий світовий рекорд продажу для українського мистецтва.

ОЛЕГ ТІСТОЛ Тістол залишається одним з головних художників, котрі представляють українське сучасне мистецтво у світі. Цього року його персональний проект «Міфологія щастя» відбувся у лондонській галереї Salon Vert. Також картини Тістола можна було побачити в паризькій галереї Альбера Бенаму та в Black Square Gallery (Майамі, США), у спільних проектах разом з Антоном Соломухою та Віктором Сидоренком.

АРСЕН САВАДОВ На першій (в Україні) за останні 20 років персональній виставці одного з найпотужніших українських постмодерністів йшлося про те, що справжній римейк — це достойна актуалізація класики, а славнозвісна савадівська «балерина в пачці» — це місце художника в мистецтві. Після «Втечі до Єгипту» (галерея «Колекція», Київ) Савадов представив персональну виставку в Росії (Москва, V-Art gallery) — першу за останні 10 років свою «персоналку» на території РФ.

ОЛЕКСАНДР РОЙТБУРД У «Страстях за С(Z)урбараном» (галерея «Колекція», Київ) Ройтбурд усучаснює класичний живопис — роботи одного зі своїх улюблених іспанців. Імпульсивні в кольорі та глибині почуттів, у пошуку нових смислів та відчутті того світу, частиною якого Ройтбурду давно вже довелося стати, — проект можна назвати етапним у творчості українського класика.

МАЙКЛ МЕРФЕНКО Інсталяція «Лабіринт», у якій поєднано власне інсталяцію, перформанс, відеоарт та графіку (галерея «Цех», Київ), була суголосна темі лабіринту, що домінувала на 54-й Венеційській бієнале. Також на рахунку Мерфенка — перша репрезентація сучасного українського мистецтва у Середній Азії (виставка «Інсектоїди та рептилоїди. Бішкек» у Національному музеї імені Гайпара Айтієва в місті Бішкек, Киргизія).

ГЕОРГІЙ СЕНЧЕНКО Легендарний художник-постмодерніст повернувся на територію сучасного мистецтва у ролі сценографа (мультимедійний проект Ольги Громової «Фатальні стратегії», Експоцентр України) — несподівано, яскраво і лаконічно.

ВЛАДА РАЛКО Уперше художниця звернулася до жанру пейзажу і зрадила своїй коронній «фрагментарності», пов’язаній, перш за все, із людським тілом. Не виключено, що серія краєвидів, створених під час перебування у резиденції «Княжа Гора» (Канів) та представлених на Арт-Київ Contemporary 2011, є не тільки наступним етапом у її творчості, але й новим словом у сучасному українському пейзажі.

ВОЛОДИМИР БУДНІКОВ Будніков, основоположник так званого «необарокового напрямку в нефігуративному живописі», у проекті «Спека» (спільно з Владою Ралко, галерея «ГуГа», Гурзуф) вийшов за межі полотна і показав здатність арт-об’єктів цілковито змінювати простір. Ця серія арт-об’єктів з металу також була представлена у рамках Арт-Київ Contemporary 2011.

ТЕТЯНА ГЕРШУНІ Чи не найоригінальніша концептуалістка 90-х ще минулого року взялася за 3D-живопис — хитре колористичне поєднання двох зображень на одному полотні. Цього року на Арт-Київ Contemporary глядачам вже було представлено цілу серію робіт, яка отримала назву «Подвійний портрет художника», оскільки присвячена головним митцям ХХ століття.

ВАЛЕРІЯ ТРУБІНА Одна з ключових художниць «нової хвилі» активно повертається в український арт-простір з-за морів: її персональні виставки в українській столиці, зокрема «Флешбек» у галереї «Боттега», — про пошук точки перетину минулого із майбутнім, яку можна зафіксувати за допомогою пензля.

Явище

Текст: МАКС ВІХОТЬ

Як тебе не любити

ЯК ТЕБЕ НЕ ЛЮБИТИ Н О С А Т И Й , В У С А Т И Й , БЕЗ М ЕЖНО Т А ЛА Н О В И Т И Й У К РА ЇН ЕЦЬ , ЯК И Й У ЮН О М У В І Ц І З А ЛИ Ш И В С В О Ю І С Т О РИ Ч Н У Б А ТЬ К ІВ Щ И НУ, ЩО Б И З Ч А С О М З Д О Б УТИ С В ІТО В Е В И З Н А Н Н Я І П О С І С Т И В ЛА С НЕ М І С Ц Е У С В І Т О В І Й К У ЛЬ ТУРІ

Під таке визначення з легкістю може підпадати не лише літературний класик Микола Васильович Гоголь, а й Євген Гудзь, засновник, ідеолог і лідер транснаціонального мультикультурного полістилістичного музичного колективу Gogol Bоrdello, який змусив вивчити прізвище автора «Вечорів на хуторі біля Диканьки» сотні тисяч різних, часом зовсім далеких від читання людей по всіх світах, починаючи пересиченими представниками нью-йоркської богеми і закінчуючи малограмотними мешканцями бразильських фавел. Інтегруватися до світового нонконформістського культурного простору Євген почав задовго до того, як у 1991 році опинився у НьюЙорку, де через вісім років зібрав свою першу групу. Іще в середині 80-х він був активним членом київської андеґраундної тусовки. Зокрема, брав участь в організації унікального — для того часу й дотепер — єдиного концерту в Києві у березні 1989 року культових Sonic Youth, своєї улюбленої групи, чиє ньюйоркське походження багато у чому й визначило кінцевий пункт призначення його багатомісячних поневірянь різними країнами після еміграції.

міри залишаючи шанси розібратися у фірмовому «борделловському» есперанто. Чи не більш унікальним явищем за музику Gogol Bоrdello є їхні концертні шоу. Той, хто хоча б раз споглядав це дійство на межі рок-н-ролу, театру і балагану, не забуде його повік. Коли людей, що називається, пре, це помітно і заразливо. Неможливо кудись подітися від енергетики, яка одночасно з водою із відра ллється на тебе зі сцени. Причому однаково неважливо, це поміст у маленькому клубі чи величезна сцена на стадіоні «Уемблі» і виконує група електричну програму чи акустичний сет. Гудзь та його команда живуть, мов грають, а співають про те, чим живуть, як це робили свого часу Джим Моррісон і Курт Кобейн. Вони відверті й справжні, а це у нинішньому наскрізь прорахованому світі мало хто може собі дозволити. У цьому і полягає їх феномен. Це, власне, і підкуповує — як рядових слухачів, так і акул шоу-бізнесу на зразок Мадонни та Ріка Рубіна.

Останні два роки Гудзь живе у Ріо-де-Жанейро, надихаючись запальними ритмами самби і запаморочливим ефектом кашаси. Однак, де іще, як не у місті, що ніколи не спить, у цьому плавильному котлі культур, могла з’явитися група, яка об’єднала вихідців з України, Росії, Ізраїлю, Ефіопії, Еквадору, США, Тринідаду і Тобаго та сплела у своїй музиці українські, циганські, африканські, карибські та східні мотиви з панк-роком і романсом, а у текстах — ламану англійську, російську обсценну лексику й солов’їну мову.

Ще одна особливість Гудзя — його національна самосвідомість. Будучи громадянином світу, він, на відміну від того ж таки Миколи Васильовича та багатьох інших уславлених вихідців з України, не зрікається свого коріння, а всіляко підкреслює власне походження — чи то у пісні, чи в інтерв’ю, чи у кліпі. І недарма у «свіжовипущеному» і першому російсько-українському альбомі Gogol Bоrdello «Моя Циганіада» поряд з авторськими творіннями і кавер-версіями пісень Володимира Висоцького є оригінальне прочитання неофіційного гімну української столиці «Києве мій», а також пісня, присвячена київській футбольній команді «Динамо».

Під цей gypsy punk, як охрестили свій стиль самі музиканти, неможливо встояти на місці. Подібно до електричного розряду він підкидає тебе, змушуючи м’язи мимоволі скорочуватися в такт, а душу — розгортатися і згортатися слідом за мелодією, до певної

У 2003 році французький журнал L’Officiel назвав платівку Gogol Bоrdello «Multi Kontra Culti vs. Irony» шедевром сучасної української культури. І нехай Євген Гудзь уже більше двадцяти років живе за кордоном, він безперечно є її носієм і безумовно — послом.

Явище

Текст: МАКС ВІХОТЬ

Як тебе не любити

ГУДЗЬ ТА ЙОГО КОМАНДА ЖИВУТЬ, МОВ Г РАЮТЬ, А СПІВАЮТЬ ПРО ТЕ , ЧИМ ЖИВУТЬ, ЯК ЦЕ РОБИ ЛИ С В ОГО ЧАСУ ДЖИМ МОРРІСОН І КУРТ КОБЕЙ Н ДОВІДКА Євген Гудзь — засновник та вокаліст американського гурту Gogol Bordello, актор, діджей. Український емігрант Євген Гудзь народився у місті Боярка, під Києвом, після подій на ЧАЕС був евакуйований з родиною на Західну Україну, як біженець побував у Польщі, Угорщині, Італії та інших країнах Європи, а у 1990-му році переїхав у США.

Illuminated) за однойменним романом Джонатана Сафрана Фоера, а пісня Gogol Bordello під назвою Start Wearing Purple стала саундтреком до фільму. 2007 року гурт отримав премію ВВС World Music Awards. За версією музичного журналу Rоlling Stone, роботи гурту Gogol Bordello увійшли до 50 кращих альбомів та 100 кращих пісень 2007 року.

Гурт Gogol Bordello, який переважно складався з музикантів східноєвропейського походження — Україна, Росія та Ізраїль, було засновано ним у 1999 році в Нью-Йорку. На сьогодні склад групи збільшився і став мультинаціональним — серед учасників є музиканти з Ефіопії, Еквадору, Китаю, Тринідаду і Тобаго, США. Гурт поєднує найрізноманітніші стилі: рок-н-рол, панк, українські та російські фольклорні мотиви, балканські романси інше.

Gogol Bordello співпрацював з Мадонною: учасники групи Євген Гудзь та Сергій Рябцев виконали разом із нею хіт La Isla Bonita на концерті London Live Earth 7 липня 2007 року на стадіоні «Уемблі». Гурт також брав участь у фільмі «Бруд і мудрість» (Filth and Wisdom) режисерки Мадонни, презентація якого відбулась на кінофестивалі «Санденс» (Sundance Film Festival) навесні 2008 року.

2005 року Євген Гудзь виконав одну з головних ролей у американському фільмі «І все освітилося» (Everything Is

На момент здачі номера завершився тур групи Gogol Bordello Україною.

Традиції

Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Таємне товариство

ТАЄМНЕ ТОВАРИСТВО СТВОРЕНИЙ У 1907 СИГАРНИЙ ГУРТОК ЗАВДАННЯ КЛУБУ — КУЛЬТУРУ ЧЕРЕЗ

РОЦІ НА МАНЕР ЛОНДОНСЬКИХ КЛУБІВ, КИЇВСЬКИЙ У БЕРЕЗНІ 2003 РОКУ ВІДНОВИВ СВОЮ ДІЯЛЬНІСТЬ. ЗРОБИТИ ВЛАСНИЙ ВНЕСОК У СУЧАСНУ УКРАЇНСЬКУ ОРГАНІЗАЦІЮ ТА ПІДТРИМКУ МИСТЕЦЬКИХ АКЦІЙ, КОНЦЕРТІВ, АУКЦІОНІВ

Традиції

Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Київський Сигарний клуб (КСК) — це ціле сторіччя традицій у формуванні естетики міського середовища. Магдебурзьке право, ампір, закриті спільноти утворюють позаетнічні зв’язки Києва зі світовою культурою.

Таємне товариство

Мілан Паєвич:

Вісім років тому за ідеєю Ігорса Петровса відбулось так зване «засновницьке засідання», яке, зі слів Олега Стрельнікова, одного з 11 присутніх на цьому зібранні, стало «точкою відліку» нового життя Київського Сигарного клубу.

ЗАКРИТІ КЛУБИ ЯК КУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН Клуби закритого типу — це не просто багатолітній досвід та історія «кола за інтересами». Їх основна сила полягає у збереженні традицій та культивації мистецьких і культурних проявів. Некомерційні організації, які існують за рахунок членських внесків, вони займаються благодійністю, виконуючи конкретні соціальні завдання.

МИ Л ЮБИМО ЖІНОК, АЛЕ КЛУБ — ЦЕ АУРА, А ВОНИ М ОЖУТЬ ЇЇ З РУ Й НУВАТИ. У НАС ІСНУЮТЬ ВІДКРИТІ ЗАХОДИ ДЛЯ ДРУЖИ Н ТА Ч Л ЕНІВ РОДИН: ТУРНІР ІЗ ГОЛЬФУ ТА ТЕ НІСУ, РЕГАТА. САМЕ Д Л Я НИХ МИ ВЛАШТОВУЄМО ВЕ СНЯНИЙ ТА ЗИ МОВИ Й БАЛИ . СІМ’Я — ЦЕ ТРАДИЦІЇ, А ТРАДИЦІЇ МИ БЕРЕЖЕМО

Учасники КСК підтримують чотири благодійні програми, які супроводжуються неодмінною умовою для партнерства у них — абсолютною прозорістю звітності: клуб не бере участі в сумнівних заходах і залучає до роботи лише однодумців. У виборі компаньйонів головні критерії — порядність та шляхетність. Членів Київського Сигарного клубу об’єднують спільні цілі та бажання: зробити життя в Києві змістовним, насиченим та, особливою мірою, аристократичним. За словами Президента клубу Мілана Паєвича, Сигарний клуб — «місце, де можна реконструювати атмосферу, яка існувала у Києві на початку ХХ сторіччя. Наш клуб — це товариство київських джентльменів: бізнесменів, адвокатів, банкірів, журналістів, архітекторів, спортсменів. Головне в ньому — відсутність пафосу: у клубі немає олігархів чи політиків. Бездоганна репутація, яка, звичайно, може трактуватись як завгодно, — ось що важливо. Ми не вимірюємо статус члена клубу товщиною його гаманця. Ми намагаємось формувати і гуртувати еліту». Як і сторіччя тому, жінки не мають доступу до клубу. Це не пов’язано із дискримінацією абощо — закрите чоловіче товариство має свої правила.

ІСТОРІЯ Вважається, що культуру паління сигар київським панам прищепив генерал-губернатор граф Олексій Павлович Ігнатьєв, якого в 1889 році перевели до Києва з поста генерал-губернатора Східного Сибіру. Його старший брат, Микола Павлович, служив військовим аташе в Лондоні, столиці сигарного джентльменства. Талант брата, фактично військового розвідника, знаходити зв'язки і використовувати їх на благо батьківщини був і в Олексія Павловича. Займаючи посаду київського генерал-губернатора до 1906 року, він організував місцевих промисловців і знать на створення Міського музею (нині — Національний художній музей України) та здійснення інших меценатських проектів. У 80-х роках ХІХ сторіччя університетська професура і київські підприємці замислились над необхідністю створення першого в Києві художнього музею. Здавалося б — жодних проблем, варто лише деяким із членів ініціативної групи — братам Терещенкам, Лазарю Бродському, Богдану Ханенку — скласти докупи свої «пожалування». Проте представники тодішньої бізнес-еліти забажали, аби у вирішенні власних проблем взяла участь і

Н А Ш К Л У Б — Ц Е ТОВАРИСТВО К И Ї В С Ь К И Х Д ЖЕН ТЛЬМЕ НІВ: Б І З Н ЕС МЕН І В , А Д ВОКАТІВ, БАНКІРІВ, ЖУ Р Н А Л І СТІ В , А РХІТЕ КТОРІВ, С П О РТС МЕН І В . ГОЛОВНЕ В НЬОМУ — В І Д СУТН І СТЬ П АФ ОСУ

Традиції

Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Таємне товариство

київська міська адміністрація, тому написавши доповідну записку на ім’я генерал-губернатора із клопотанням про організацію музею, вони отримали відповідь: «За даними, що зібрані по губернії, в установі подібного типу потреби немає». Через декілька років генерал-губернатором Києва став граф Олексій Ігнатьєв, людина освічена та інтелігентна. Він охоче підтримав ініціативу створення музею. Для збору пожертв на нього Богданом Івановичем Ханенком було організовано комітет, який, як приватна особа, очолив сам генерал-губернатор і власноруч зробив перший внесок. Про те, яким чином граф збирав пожертви для закладу, він по-військовому прямолінійно розповів у листі від 14 червня 1894: «Переконавшись, що думка про створення в місті Києві музею давно визріла і засвоєна кращою частиною громадськості, я запросив на нараду найбільш зацікавлених цією справою осіб, причому дехто з присутніх пожертвував більш як 60 тисяч рублів на спорудження будівлі проектованого музею». Губернаторська ініціатива справила потрібне враження на чиновницький апарат Києва: раптово вони також забажали надати кошти. А слідом за ними проект фінансово підтримали й митрополит Київський і Галицький, барон Максим Штейнгель, Уварови, Рєпніни, Довгорукі та багато інших. Таким чином у 1897 році у Києві сформувалось перше повноцінне меценатське коло. Члени Київського Сигарного клубу вважають, що інструментом генералгубернатора в духовному об'єднанні панів стали саме сигари. Хоча юридично Київський Сигарний гурток було засновано десятиліття потому, тобто коли Олексія Павловича вже не було в живих, його статут — реліквія київського Сигарного Клубу — датований 1907 роком і підписаний іншим Ігнатьєвим, племінником генерала Павлом Миколайовичем, який від 1907 до 1909 року був «цивільним» губернатором Києва.

КЛУБ ЯК КУЛЬТУРНА СПРАВА Нині Київський Сигарний клуб займається організацією та проведенням благодійних акцій, лотерей, аукціонів та підтримкою мистецьких, спортивних і громадських проектів. Мілан Паєвич:

У 1897 РОЦІ У КИЄВІ СФОРМУВАЛОСЬ ПЕ РШЕ ПОВНОЦІННЕ МЕ ЦЕ НАТСЬКЕ КОЛО

Минулого року в рамках святкування 200-річчя від дня народження композитора Фредерика Шопена КСК організував благодійний концерт. Цього року так само відзначили 200 років від дня народження Ференца Ліста, наступного ж року плануються мистецькі заходи на честь Ігоря Стравінського. У лютому нинішнього року Київський Сигарний клуб брав участь в організації меценатського вечора «Натхнення» на підтримку світового гастрольного туру лауреатів конкурсу молодих піаністів пам’яті Володимира Горовіца. У травні КСК став організатором акції «Серед квітів — черешня, серед людей — самурай» на підтримку постраждалої від стихійного лиха Японії. Традиційні Big Smoke та Summer Big Smoke, дипломатичний Сигарний раут, спортивні турніри та регата — далеко не повний перелік відкритих публічних та спортивних подій клубу. Щороку в рамках Різдвяного благодійного балу під патронатом Президента Київського Сигарного клубу проходить аукціон творів мистецтва сучасних українських художників. Так само і під час Балу квітів навесні аукціон є невід’ємною частиною події. Задля підтримки сучасного мистецтва у планах розвитку КСК є організація Клубної галереї, до колекції якої увійдуть твори українських та зарубіжних митців. Продовжуючи благородні традиції київської еліти початку ХХ сторіччя, сьогодні Київський Cигарний клуб гуртує представників ділових кіл та інтелігенції міста і всієї України, поєднуючи благодійну та меценатську діяльність членів клубу в єдиний культурний організм.

К И Ї В С Ь К И Й СИГАРНИЙ КЛУБ ОБ’ЄДНУЄ ЛЮДЕ Й КУЛЬТУРНИ Х. А КУЛ ЬТУ РУ В КОНТЕ КСТІ СТАЛИХ ЦІННОСТЕ Й ПОТРІБНО РОЗУМІТИ Я К КУЛ ЬТУ РУ ЖИТТЯ. КЛУБ — ЦЕ ПЕ РЕ ДОВСІМ ЙОГО УЧАСНИ КИ . МИ СТЕЦ ТВ О , ІСТОРІЯ, КЛАСИЧНА МУЗИКА — РЕ ЧІ, БЛИ ЗЬКІ В С І М Н А М ЗАГАЛОМ І КОЖНОМУ З УЧАСНИКІВ — ОКРЕМО

Традиції

Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Таємне товариство

ЗАДЛЯ ПІДТРИМ КИ СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА У ПЛАНАХ РОЗВИТ КУ КСК Є ОРГАНІЗАЦІЯ КЛУБНОЇ ГАЛЕ РЕ Ї, ДО КОЛЕ КЦІЇ ЯКОЇ УВІЙДУТЬ ТВОРИ УКРАЇНСЬКИХ ТА ЗАРУБІЖНИХ М И ТЦІВ

Думка

Текст: МАРІЯ ХРУЩАК

Олег Тістол

Олег Тістол:

«ВІДПОВІДАТИ ЗА ЦЮ ДЕРЖАВУ ДОВОДИТЬСЯ НАМ» У ЗВ’Я З К У З ЕН Н О Ю К І ЛЬ К І С Т Ю В И С ТА В О К ОЛ Е ГА Т І С Т О ЛА З А К О РД О Н О М М И ВИ Р І Ш И ЛИ РО З П И Т А Т И О Д Н О Г О З ГОЛ О В Н И Х Х У Д О Ж Н И К І В - А Н А Л ІТИ К ІВ : Ч ОМУ Й О М У Н ЕЦ І К А В О П РА Ц ЮВ А ТИ З ВІ Т ЧИ З Н ЯН И М И Г А ЛЕРЕЯМ И , КУДИ М И КОТ И М О С Я І Щ О Щ Е С П О В Н ЮЄ НА ДІЄЮ

— Останнім часом твої виставки все частіше проходять не в Україні. Чому так? — Дійсно, не дуже хочеться робити на Батьківщині якісь проекти. Проте у цьому немає жодної неповаги до пересічної публіки. Це радше неповага до ситуації відсутності інституцій — на жаль, немає місць із репутацією та власною харизмою. Чомусь тенденції такі, що нічого не живе довго. Так у нас працює все. Були свого часу «Брама», центр Сороса, які відкрились, попрацювали певний час і… закрились. Це говорить про те, що не відпрацьовується загальна культура стосунків у професійній сфері. Ніхто нікого не поважає, ніхто нікого не бачить, ніхто не може сказати нічого чіткого й зрозумілого. Й ось ця «незрозумілість ситуації» страшенно засмучує, вона є сильним гальмом. — Але раніше ситуація не була кращою. Щось змінилось у тобі? — Я знаю, що виставитись і показати щось — не проблема. Від друзів я почую те, що хочу почути, і власне для цього мені не потрібно влаштовувати виставку, я від них можу це і в майстерні почути. У нас немає серйозної критики. А що стосується артринку, то тут узагалі смішно починати розмову, бо, знову ж таки, ніхто над цим не працює системно, хоча людей, які хочуть купити сучасне мистецтво, в нас достатньо. І я вже просто втомився займатися такою «гуманітаркою» — щороку робити виставку, аби розважити публіку. Зрозуміло, що я, як професіонал, повинен виставлятися в Києві. Наприклад, цього року я брав участь у проекті Мистецького Арсеналу, бо в мене є нові роботи і я повинен показати їх у столиці. Але драйву, який був колись, у мене немає. Для «Космічної Одісеї» я зробив «Донецькі терикони» — напівживописний проект, який давно планував створити. Але, в принципі, я вже думаю про те, куди одразу відправити ці роботи — до Парижа, Маямі чи в Москву. Тобто, на сьогодні ми повернулися до того, що було двадцять років тому. В цьому полягає проблема.

— Чому так відбувається? У Києві за останні роки арт-ситуація наче активно ожила — з’явились нові арт-заклади, які ніби почали змагатися за художників. Вони пропонують невигідні умови співпраці? — Звісно, ситуація змінилась — з’явився Мистецький Арсенал, і там щось відбувається. Анатолій Димчук у Києві збирається відкрити лояльну до художників галерею. Та треба ще побачити, як воно складеться і що з цього вийде. Але те, що почало з’являтися щось нове — це хороший знак, щось кудись воно і проб’ється. Проте, переважно панує безсистемність на всіх рівнях. Абсолютно безграмотне планування галерейної діяльності. Тому художники мого покоління самі їздять за кордон і нарощують там свої персональні зв’язки. Тому я співпрацюю з арт-дилером Ігорем Абрамовичем, який, навзаєм, займається моєю промоцією, роботою з аукціонами і так далі. Ми намагаємося структурувати якісь процеси, але це більше нагадує арт-проект. Тобто, група художників працює зі своїм арт-дилером, який самотужки працює набагато успішніше, аніж галереї та арт-центри.

ПОВТОРЮЄТЬСЯ ІСТОРІЯ З ФРАНЦУЗЬКИМИ БУРЖУА, ЯКІ ДУЖЕ ХОТІЛИ, ЩОБ УСІ ХУДОЖНИКИ БУЛИ БІДНИМИ

— Тобто з нашими галереями все справді так критично? — Мало хто з українських галеристів зацікавлений у промоції художників. Усі намагаються «виїхати» на митцях, і ніхто навіть

Думка

Текст: МАРІЯ ХРУЩАК

не думає про те, що, перш ніж «пограбувати» художника, йому спочатку потрібно дати можливість заробити. Повторюється історія з французькими буржуа, які дуже хотіли, щоб усі художники були бідними. Але нічого в них не вийшло. Ну і потім з’явилися такі митці, як Пікассо, які показали, хто має бути господарем художньої ситуації — це, насамперед, художники. Всі дуже люблять згадувати гірку долю Ван Ґоґа чи Модільяні і чомусь ніколи не говорять про Пікассо, Далі, Матісса та інших успішних авторів. У художників все має бути добре, насправді. І так повинно бути. У цьому випадку я кажу не про гроші, а про повагу до самого мистецтва і до тих людей, які його створюють. — Щодо інституту кураторства — тут, мені здається, в нас ще більше проблем.

Олег Тістол

— Як на мене, це нормальна для українців ситуація. — Це не нормальна ситуація для будь-кого і будь-чого. Якщо так прожити ще років десять — не буде України. Будь-яка держава — це її культура. Все, більше нічого. Немає майбутнього без поваги до культури. — Щодо молодого покоління художників. Вони викликають надію? — Я бачу серйозні втрати серед молодих митців, які ще років п’ять тому подавали сподівання, а тепер закисають. Загальнокультурний рівень нашої молоді, якщо судити за каталогами аукціонів, — досить непоганий, такий собі середній європейський рівень. Не так соромно, як би це було 30-40 років тому. Але занадто нормально.

— Свого часу я працював із такими серйозними кураторами, як Ольга Свіблова та Ольга Лопухова. Із українців можу хіба назвати Валентина Раєвського — це був дуже серйозний куратор-інтелектуал, який міг бачити і систематизувати певні явища в українському мистецтві. А ті, хто в нас зараз називає себе кураторами — це просто соромно. Вони беруть на себе ті функції, з якими не можуть дати собі раду. Проблема в тому, що вони мають орієнтуватися на тих, хто створює мистецтво, і до них тягнутись. — Що для тебе мистецтво зараз, на цьому етапі життя? Що це за територія? — Власне, річ у тім, що в свої п’ятдесят я опинився в андеґраунді. Це рівень на 4,5 метри нижчий від рівня асфальту. Я про майстерню, свого часу подаровану мені Арсеном Савадовим. І я навіть не впевнений, що завтра буду тут працювати — багато проблем із ЖЕКом і все таке інше. Це і є андеґраунд. Трохи смішно таке казати, але так чи інакше я залишаюся «бідним художником», і оце і є моя реальна територія. Вона мені подобалась колись і подобається зараз. — Що нарешті має зрушитись? — Твої стосунки з територією державної культурної політики? — Все, що відбувалось усі ці 20 років на державному рівні, мені страшенно не подобалося. Сам факт цього інтерв’ю для журналу «УК», який старший за мене вдвічі, це вже певний приємний месидж, у розумінні — «а що, можна висловитись?» Мені не віриться, поки що, але це викликає надію. — Про надію. Що між надією і реальністю?

— Ініціатива, яка має виходити від самих авторів культури, повинна підтримуватися на всіх державних рівнях. Паралельно потрібно пояснювати попередні покоління художників, хоча б 20 століття. Хто такий був Кавалерідзе? Чому роботи Архипенка зберігаються в телявівському музеї, а не в Україні? Дуже багато питань, на які нам потрібно спробувати дати відповіді. Тоді почнеться серйозна культурна ситуація. На це я без надії сподіваюсь.

Ч И М Г ІРША ТУТ СИТУАЦІЯ — ТИ М БІЛЬШЕ Я СХИЛЯЮСЬ ДО ФОРМУЛИ « Я ЗВІДСИ НЕ ПОЇДУ, КОХАННЯ НЕ ЗАЛИШУ»

— Стільки років жити надією — складно. Пора вже бути прагматиком, хоча б заради своїх дітей. Тому цього року я провів виставку в Маямі, спільно з Антоном Соломухою та Віктором Сидоренко — в Парижі, мої роботи придбали на аукціоні Філіпс де Пюрі. Ведуться переговори з Москвою. Ось реальність. А мені б уже хотілося бути класиком — тобто людиною, до якої прислуховуються. Класик — це експерт. А експерт — це людина з непідкупною репутацією, до якої звертаються за порадою. Оце до розмови про класиків та культурну політику. Наприклад, як би я не ставився до творчості Ліни Костенко, як 50-річна людина, я дуже поважаю цю 80-річну людину. І коли шумів цей скандал довкола її роману, було чітко зрозуміло, що її ім’я як класика використовують для дрібного самопіару. Якщо комусь не подобається її остання книжка, все, що вони можуть зробити — піти і написати кращу книжку.

— У тебе було бажання спробувати жити і працювати в іншій країні?

— Ніколи не було. Більше того, чим гірша тут ситуація — тим більше я схиляюсь до формули «я звідси не поїду, кохання не залишу». Зрозуміло, це дуже чоловіче. Лякає те, що доводиться стільки років власними руками ліпити те, що називається державою. І відповідати за цю державу теж доводиться нам. Дивно, але Центр Пінчука — досі єдина працююча організація, яка так чи інакше утримує тут тему сучасного мистецтва. Але це приватна ініціатива, якій бракує певних науково-просвітницьких функцій. І держава мала б якось відповісти альтернативою. Адже стільки років все не може триматись на ентузіазмі окремих людей. Ентузіазм закінчується. Ми тут залишимось, не зважаючи ні на що. Заради мистецтва можна багато чого пройти. Але ж молодь буде їхати з цієї країни.

Теорія

Текст: ДМИТРО ЗАЄЦЬ

Чудовий час сучасності

ЗАВТРА ПОЧИНАЄТЬСЯ СЬОГОДНІ, АБО НА СЬОГОДНІ МИ МАЄМО ДЕМОКРАТИЧНИЙ ДОСТУП ДО ГРУПОВОГО ТА ІНДИВІДУАЛЬНОГО МОДЕЛЮВАННЯ ЧАСУ. ЧАСУ, ЯКИЙ МИ ВІДВОДИМО НА РОБОТУ ТА ВІДПОЧИНОК, НАВЧАННЯ ТА РОЗВАГИ, ГРОМАДЯНСЬКУ АКТИВНІСТЬ ТА ПРОСУВАННЯ КАР’ЄРНОЮ ДРАБИНОЮ, ЧАСУ НА СЕКС ТА ЗАЛИЦЯННЯ, ТРИВАЛІСТЬ РЕКЛАМНОГО БЛОКУ ТА ВИПУСКУ НОВИН, НА ПОХОРОН ТА СКОРБОТУ ЗА ПОМЕРЛИМИ, НА СВЯТКОВУ ХОДУ З НАГОДИ ДНЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ АБО НА ЦЕРЕМОНІАЛ ПАМ’ЯТІ МІСЦЕВОГО ГЕРОЯ. І З КОЖНИМ НОВИМ КУЛЬТУРНИМ ВИНАХОДОМ ПРИКЛАДИ ЧУДОВОГО В СУЧАСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ БУДУТЬ ЛИШЕ ДОДАВАТИСЬ. ЩО НЕ КАЖИ, МИ ЖИВЕМО В ЧУДОВИЙ ЧАС

Багато хто із соціальних учених стверджує про «абсолютизацію» простору та зникнення часу з соціальних координат, запевнюючи нас у необхідності так званого «просторового повороту». Натомість, здається, є підстави для того, щоб переглянути це твердження та проголосити актуальність часового виміру соціального життя на прикладі процесу індивідуалізації в сучасній культурі. Нинішня епоха, мабуть, уперше стикається з тим, що молоде покоління, основа суспільства, пишається тим, що не пам’ятає своїх попередників. Сучасна українська молодь не лише не знає, хто такі Наполеон, Троцький та Горбачов, їм також невідомі герої «буремних дев’яностих». «Кінець історії», який пророкували ще не так давно, зокрема й відомий філософ Фукуяма, набув зовсім інших рис, змішавшись із футуризмом радянської системи. Соціальний час просто луснув, розірвався на шматочки, на множину часових поясів, у межі яких, немов в’язні, потрапили окремі групи, соціальні класи та покоління. Одні досі живуть лозунгами брежнєвської епохи, інші застрягли в «перебудові», треті взагалі хочуть жити по-новому, відкидаючи радянське як історичний факт. То що ж таке — феномен часу?

ПРИБОРКАТИ ЧАС Сентенція «чудовий час сучасності», винесена в назву статті, допоможе чіткіше зрозуміти особливості сучасного стану часу, зокрема його представлення в соціальних практиках, режим нашого сприйняття часу та ставлення до нього. Чудо, як феномен, і час зіставляються там, де йдеться про розмірковування та роботу фантазії — процеси, які допомагають нам впоратись із невпинним плином часу: повернути його назад, уповільнити старіння тощо. Проживати «чудовий час сучасності» означає, по-перше, можливість бути одночасно свідком та «творцем» того, що відбувається у часі, який проноситься з величезною швидкістю. Це є закономірним наслідком високої технологічності сучасної епохи. Технологічності, яка в цьому контексті має радше справу з чудом, магією, аніж з наукою. Ментальність сучасної людини, зануреної в технології, є до тих пір магічною, доки сподівається на миттєвість, на переможний механізм, який може затушувати порядок причин та наслідків. У цьому вона мало відрізняється від ментальності попередніх поколінь, утім є очевидним, що сьогодні в людини більше інструментів для маніпуляцій із часом.

Текст: ДМИТРО ЗАЄЦЬ

Теорія

Чудовий час сучасності

ЧУДОВИЙ ЧАС СУЧАСНОСТІ По-друге, «чудовий час» — афоризм, який свідчить не лише про швидкість та менеджмент часу, а й про здатність людини індивідуально моделювати часовий формат, діяти поза режимом, маневрувати вздовж і впоперек часових поясів соціальності. Іншими словами, сучасна людина має бути здатною створювати власне «зараз», вирішувати, чи їй рушати вперед, чи звернутись до того, що вже минуло. Це пов’язано, насамперед, із тим, що конструювання соціального часу є індивідуальним та колективним водночас. Творення персонального часу нерозривно поєднане з соціальною конвенцією про те, що такий час взагалі має право на існування. «Чудовий час» знаходить вираження в багатьох сферах сучасного життя та в якості різноманітних феноменів культури. Що їх об’єднує — так це прагнення людини завжди та усюди не просто керувати часом, але й «перемикати» його, бажання не лише скоротити його, але й приборкати.

ХРОНОПОЛІТИКА МОДЕРНУ Важливо розуміти, що невпинне бажання людини скоротити час, одного разу заволодівши нею, ніколи її не відпустить. Людина завжди прагне перетворювати свій час.

В антропологічній теорії є схема «натуралізації» часу, описана дослідником Джоном Фабіаном. Ця схема передбачає перехід у теорії від категорії «історія» до категорії «еволюція», що дає змогу стверджувати, що кожна соціокультурна відмінність є природною і зумовлена культурною еволюцією. Культурна відмінність тут розглядається як дистанція, яку можна подолати в часі [1, 145–146]. Час, таким чином, стає важливим у контексті геополітики та національних політик, які розглядають будь-яку реформу як дію в часі, як швидкий рух уперед зі знаком «+». Сприйняття часу залежить від історико-культурної ситуації. Сьогодні існує можливість проживати час по-інакшому. Сьогодні ми маємо ситуацію тотальної присутності минулого — людина не домінує над часом, але урівнюється з ним. Як приклад цьому — масове захоплення фотографуванням як спасінням останньої хвилини, сотень дрібних драм повсякденності.

СЬОГОДНІ МИ МАЄМО СИТУАЦІЮ ТОТАЛЬНОЇ ПРИСУТНОСТІ МИНУЛОГО — ЛЮДИНА НЕ ДОМІНУЄ НАД ЧАСОМ, АЛЕ УРІВНЮЄТЬСЯ З НИМ

Ця присутність минулого стала предметом розмірковувань та художньої творчості вже на початку ХХ століття: «…озираючись на минуле, ми не усвідомлюємо собі, що тривале присвоєння обернуло його для нас у якусь хай і строкату, але загалом однорідну цілісність, де Віктор Гюго сусідує з Мольєром» [3], — пише

Теорія

Текст: ДМИТРО ЗАЄЦЬ

Чудовий час сучасності

французький романіст Марсель Пруст, один із засновників модернізму в літературі. Чудовий час — це час порушення ретроспективи, час опозиції лінійності, що означає складне переплетення епох в одному моменті сучасності. «Зрештою, час, потрібний людині, аби проникнути в якийсь глибший твір — то лише згусток і ніби символ літ…» [3, 85]. Що ж тоді може бути розпізнано як культура «зараз»? Вочевидь, найбільш влучною у цьому контексті є концепція публічного часу (public time), яку було введено в науковий обіг у 50-х роках минулого століття. Вона була відірвана від ідеї історії та навмисно акцентувала принцип одночасності [1, 143–144]. Це означає, що будь-які культурологічні студії необхідно наповнювати відомостями та фактами соціальної реальності, в якій культура, вірніш, культури, повстають одна проти одної з більшою частотою та інтенсивністю, ніж будь-коли. Культурні моделі часу конфліктують, їх відносини діалектичні. Звернувшись до Броделя, побачимо його опис характеру чудового часу сучасності, коли одночасно «існує багато типів соціального часу, сплетених між собою, важливість яких обумовлена свого роду діалектикою протяжностей» [4].

Тема смерті в культурних продуктах сучасного мистецтва присутня в достатку, вона не репресується, більше того, подається іронічно або сексуально. Це певним чином «баналізація» смерті. Іншими словами, всі об’єкти, які стосуються смерті або безсмертя, втрачають свій сакральний сенс. «Постмодерне» ставлення до смерті, якщо послуговуватись термінологією Зигмунта Баумана, проявляється в зусиллях із розвінчання безсмертя [6]. Воно передбачає процес перетворення лінійності життя на щоденну практику подолання розриву між плинністю та постійністю. Іншими словами, культура постмодерну розбиває життя на купу його сегментів. Замість того, щоб піклуватись про вічне безсмертя, пропаговане різноманітними релігіями, сучасна людина орієнтується на досягнення безсмертя тимчасового. Чи не це мав на увазі Енді Ворхол, коли казав про відомість, яка сьогодні доступна кожному, але яка продовжується не більше п’ятдесяти хвилин?

ЗАМІСТЬ ТОГО, ЩОБ ПІКЛУВАТИСЬ ПРО ВІЧНЕ БЕ ЗСМЕ РТЯ, ПРОПАГОВАНЕ РІЗНОМАНІТНИМИ РЕ ЛІГ ІЯМИ, СУЧАСНА ЛЮДИНА ОРІЄН ТУЄТЬСЯ НА ДОСЯГ НЕ ННЯ БЕ ЗСМЕ РТЯ ТИМЧАСОВОГО

Подальші розмірковування про час відведемо в проблематику часу в мистецтві та часу мистецтва. Чи існують сьогодні межі в мистецтві? Як «чудовий час» виражається в творчості сучасного мистецтва? Як художник, у широкому сенсі цього слова, використовує результати перетворення часу, яке, своєю чергою, є наслідком глобалізації культури?

МЕЖІ МИСТЕЦТВА Існує думка про те, що сучасне мистецтво — актуальне апріорі, адже образи сучасності в мистецтві рівнозначні образам теперішнього, і це прив’язує художника до локомотиву соціальних та політичних перипетій. Багато хто з сучасних художників не працює довго в одному й тому ж жанрі: бути прив’язаним, скажімо, до скульптури означає завдати непоправної шкоди своїй кар’єрі. Тому вони «подорожують»: учора вони займались інсталяцією, сьогодні знімають відео-арт, а завтра пишуть картини кров’ю. Навіть якщо художник працює в одному напрямку, наприклад, настінному розписі, в своєму предметному пошуку для кожної нової роботи він має проникнути в контексти, які містять унікальні історії та ситуації, зі швидкістю, яка набагато перевершує швидкість академічного їх осягнення. Втім, навіть за таких умов він (художник) залишається на поверхні, ніде не доходить глибини. Поверхнева присутність такого «різного», охопленого митцем за рекордні строки, перетворює кожну галерею або музей сучасного мистецтва на деяку фіктивну споживацьку сцену. В цьому суть діагнозу про «транстемпоральність» сучасного мистецтва, озвученого відомим арт-критиком Борисом Гройсом в інтерв’ю з Катериною Дьоготь [5]. Жанрових меж більше не існує, як і не існує очевидних «вільних місць» — творчого коридору. Власне поняття «межі» потребує програмного перегляду. Час, витрачений на створення витвору мистецтва, можна, в принципі, скоротити до кількох хвилин. В одну художню кар’єру вміщується нескінченна кількість «артпроектів» та «арт-об’єктів». Час на оволодіння тою чи іншою художньою «практикою», схоже, можна стиснути до тижневої резиденції. То що може означати ідея «межі»? Мабуть, вона означає лише час, виражений у тривалості життя твору, а саме — в його швидкому забутті.

Знецінення безсмертя стало можливим завдяки його демократизації. Це означає, що всі і все мають однакові можливості для того, щоб стати безсмертними [6]. Ми можемо подовжити наше фізичне існування за допомогою сучасної медицини, проте чи зможемо ми подовжити наше символічне життя, досягнувши тривалої популярності? Популярність є метою сучасних «продавців безсмертя», якими є не лише арт-критики або культурні експерти, але й «іміджмейкери», які створюють «безсмертні» образи мало не щогодини.

Ситуація, за якої безсмертя тепер не є ані викликом, який потребує достойної відповіді, ані статусом, на досягнення якого треба витратити багато часу, була чудово відображена в арт-проекті «Речі» (2010). Цей проект підготувала молода художниця з Харкова Уляна Биченкова на п’ятому щорічному фестивалі Nonstop media. Биченкова представила скромну, як щодо засобів вираження, але дуже змістовну серію фотографій із «Центрального ринку» міста, де на задвірках ринку, в окремому місці були виставлені на продаж старі речі, які викликають ностальгію та не мають жодної символічної цінності.

Теорія

Текст: ДМИТРО ЗАЄЦЬ

Однак «Речі» провокують на дещо інше, аніж на просту актуалізацію історії цих предметів або епох, які відображено в них. Цей проект проливає світло на те, яким чином реалізується постмодерне ставлення до смерті в сучасному мистецтві, а саме — на стратегію його швидкого умертвіння. Раптовість смерті сучасного мистецтва підпорядковується логіці ринку, яка розгортається згідно з правилами гри, парадоксальним чином оминаючи закони економіки. «Речі» — це алюзія на ситуацію, за якої будь-які естетичні інновації насправді є естетичним старінням. Сучасне мистецтво передбачає вічне відтворення арт-продукту. Воно є набором смертних існувань, які постійно відтворюються в послідовності, де кожна копія втрачає свій ціннісний зміст. Старі речі на «Центральному ринку» хоча й втратили блиск новизни та певну долю товарної привабливості, все ж будуть адекватно оцінені та знайдуть свого покупця.

Чудовий час сучасності

межі мистецтва — багато в чому вони розширились за рахунок прив’язки до теперішнього, до його актуальних проблем, а не до прагнення утопічного майбутнього.

ЗАВТРА ВЖЕ СЬОГОДНІ Поміж тим, категорія майбутнього не втрачає своєї значущості. Час, позбавлений майбутнього, постав би для нас як простір, і це дуже вдало показано в романі американського письменника Курта Воннегута «Бійня № 5». Сприйняття часу героєм роману Біллі Пілігримом, якому він, як йому видається, навчився у жителів планети Тральфамадор, — це сприйняття часу як простору. Радянський філософ Ян Аскін так підсумовує цю незвичну здатність: «Все завжди є, всі події присутні, все можна відтворити, зокрема смерть, можна повернутись назад, перескочивши через будьякий часовий відтинок. Майбутнє тут є фікцією» [7].

П ОПУЛЯРНІСТЬ Є МЕ ТОЮ СУЧАСНИХ «ПРОДАВЦІВ БЕ ЗСМЕ РТЯ», Я КИМИ Є НЕ ЛИШЕ АРТ-КРИТИКИ А БО КУЛЬТУРНІ Е КСПЕ РТИ, А ЛЕ Й «ІМІДЖМЕ ЙКЕ РИ», Я КІ СТВОРЮЮТЬ «БЕ ЗСМЕ РТНІ» О БРАЗИ МАЛО НЕ ЩОГОДИНИ

Кожна фотографія цих речей немовби ставить провокаційне питання: чи є майбутнє у твоєї роботи? Чи зможеш ти її продати, скажімо, через 5-10 років? Яке минуле в твого артпроекту? Яка його історія? Це дуже важливі питання, на які в сучасного мистецтва немає відповідей. Звісно, можна наполягати на тому, що мистецтво, кожен новий об’єкт якого є відтворенням старого, не має майбутнього. В численних повтореннях мистецтво втрачає сенс, утім, і саме життя також його втрачає.

І не дивлячись на те, що хеппенінг та інсталяція — втілення швидкоплинності мистецтва — сьогодні є переважними формами творчої виразності художника, ніхто не скасовує аукціонів, на яких продаються роботи як класиків, так і сучасників, а бієнале сучасного мистецтва, як і раніше, збирають маси глядачів. Енді Ворхол став частиною теорії та історії мистецтва, проте стати цією частиною так само складно, як і раніше. Змінились лише

Не дивлячись на те що Біллі в романі пише, що лише на Тральфамадорі є «ілюзія того, що моменти йдуть один за одним, як намисто на нитці, і того, що якщо мить минула, її вже не повернути» [8], є докази того, що й на нашій планеті є спільноти, які сприймають час нелінійно.

Харківський соціолог Юлія Сорока в книзі «Бачити, мислити, розрізняти: соціокультурна теорія сприйняття» (2010) представляє результати дивовижного дослідження американського антрополога Дороті Лі, яка вивчала культуру Тробріанських островів. Головна особливість культури тробріанців полягає в тому, що в ній представлені моделі нелінійної форми часу. Це проявляється у відсутності хронології, розвитку або причинно-наслідкових зв’язків в оповіді та в граматичних особливостях мови [9]. «Чудовий час» сучасності, на мою думку, дозволяє кожному з нас стати тробріанцем власної культури, відчувши різноманіття, яке дарує нам можливість на власний розсуд будувати часові моделі та насолоджуватись безмежною грою людської фантазії. Прикладів такого «тробріанства» в сучасній західній культурі є багато. Початок «чудового часу» в архітектурі прийшовся на появу стилю деконструктивізму. Неймовірні приклади міської поезії — будівлі Пітера Айзенмана — роблять його наочним. Деконструктивізм руйнує архетип сприйняття будівлі, переписуючи його соціально значущі функції. Це складний та красивий стиль, і дуже суб’єктивний. У цій суб’єктивності є привабливий момент — об’єкти не виглядають серійними, оскільки форму кожного об’єкта неможливо охопити з першого погляду. Кожного разу погляд отримує нову інформацію, новий ракурс розкриває нові конфігурації, додаткові деталі або криволінійність, які створюють ілюзію ще не розкритих можливостей. Увага професійної спільноти та широкої публіки до проектів іншого архітектора деконструктивізму, Захі Хадид, свідчить про те, що в архітектурі почала переважати «краса того, що не існує», випадковість, ідеали дисгармонії, розламу й таємничості. Якщо звернутись за прикладами до сучасної прози, не можна не згадати про геній Хорхе Луїса Борхеса, зокрема про збірник його оповідань «Вигадки». Багатьма гіпотезами Борхеса користувались інші письменники або вчені. В цьому плані він схожий

Теорія

Текст: ДМИТРО ЗАЄЦЬ

Чудовий час сучасності

на героя роману Германа Гессе і міг би стати Видатним Магістром Гри в бісер, «гри з усіма смислами та цінностями нашої культури» [11]. Утім, не лише Борхес або сучасний художник-культуролог може анатомувати та інтерпретувати загальне надбання культури, шукати сховані смисли та відстежувати часові метаморфози. «Чудовий час сучасності» дає цю можливість кожному, хто просто хоче жити по-своєму, всупереч соціально схвалюваній ідентичності або «здоровому глузду», не враховуючи хронологію або строгу послідовність дій. У якості останнього прикладу наведу популярну серед користувачів web 2.0 соціальну гру eRepublik, яка є одночасно і грою, і соціальним медіа. eRepublik представляє собою альтернативну версію нашого світу: є країни, в них живуть свої громадяни, є політична та економічна системи, внутрішні та зовнішні конфлікти. Для нас, щоправда, важливіше інше: один місяць реального часу відповідає чотирьом рокам віртуального. Врешті-решт, кожен важливий суспільно-політичний або економічний процес у eRepublik може розвиватись у різних напрямах та з різною інтенсивністю. Можливо, eRepublik є найбільшою соціальною грою на світі, головна ж її особливість полягає в тому, що кожен громадянин-юзер, який зареєструвався, може вплинути на майбутнє своєї держави у пришвидшеному режимі, принаймні в такій, уявній формі.

Література 1. Fabian, J 2002, Time and the Other. How Anthropology Makes its Object, Columbia University Press, New York. (Published since 1893) 2. Заец Д. Indie-rock социология Мишеля Маффесоли / Д. Заец // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2011 3. Пруст М., У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат-квіток [Роман] / М. Пруст. — Харків: Фоліо, 2009. — 86 с. 4. Валлерстайн И., Время и длительность: в поисках неисключённого среднего / И. Валлерстайн // Философские перипетии. Вестник Харьковского государственного университета. № 409'98 Серия: Философия. ХГУ, 1998, С. 186–197 5. Див.: http://www.openspace.ru/art/events/details/18942 6. Bauman, Z 2000, Mortality, Immortality and Other Life Strategies, Stanford University Press. USA 7. Аскин Я.Ф. Категория будущего и принципы её воплощения в искусстве / Я.Ф. Аскин // Ритм, пространство и время в литературе и искусстве. — Л.: Наука, 1974, — С. 67–73 8. Воннегут К. Бойня номер пять или Крестовый поход детей // Новый мир. — 1970. — № 3. — С. 89 9. Lee, D 1977, ’Lineal and Nonlineal Codifications of reality’, Symbolic Anthropology, Columbia University Press, New York, pp. 151–164. Упоминается по: Сорока Ю.Г. Видеть, мыслить, различать: социокультурная теория восприятия / Ю.Г. Сорока. — Х.: ХНУ имени В.Н. Каразина. — 2010. — С. 220–226 10. Тертерян И. Человек, мир, культура в творчестве Хорхе Луиса Борхеса // Борхес Х.Л. Проза разных лет: сборник / И. Тертерян. — М.: Радуга. — 1984. — С. 5–22 11. Гессе Г. Игра в бисер [Роман] / Герман Гессе. — М., 1969. — 39 с.

ЗАМІСТЬ ПІДСУМКІВ Тобто, «чудовий час сучасності» — це, по-перше, результат небувалого прискорення соціального життя, причиною якого стала революція нових комунікаційних технологій, поява наднаціонального рівня ідентифікації, «нової соціальності» та глобалізація культури. По-друге, наслідок цього прискорення — розбиття соціальної історії на серію, вірніш, набір, одночасних моментів повсякденного життя спільноти або індивідуума. Нарешті, по-третє, це можливість і, до певної міри, необхідність, які викликані двома першими процесами. Йдеться про масштабну хвилю креативності, яка пов’язана із соціальним виміром часу. І ця постмодерна політика часу проявляється, насамперед, у сучасному мистецтві: архітектурі, візуальному мистецтві, літературі та дизайні.

МОЖНА НАПОЛЯ ГАТИ НА ТОМУ, ЩО МИСТЕ ЦТВО, КОЖЕ Н НОВИЙ ОБ’ЄКТ ЯКОГО Є ВІДТВОРЕ ННЯМ СТАРОГО, НЕ МАЄ МАЙБУТНЬОГО

Тенденції

Підготував ЯРОСЛАВ СОЛОП

Taschen

ШІСТЬ КНИЖОК МИСТЕЦЬКОГО ВИДАВНИЦТВА TASCHEN, PHOTOGRAPHERS A-Z, HANS-MICHAEL KOETZLE У цій біографічній енциклопедії в алфавітному порядку представлені найвидатніші фотографи 20-го століття: від представників класичного модернізму до наших часів. Щедро ілюстроване факсиміле з книжок та журналів складається зі світлин тих майстрів минулого століття, хто став відомим завдяки важливим публікаціям, виставкам та зробив значний внесок у культуру фотографічного зображення. Загалом — 400 статей про фотохудожників з Північної та Латинської Америки, Європи, Японії, Африки та Китаю. Видання Photographers A-Z («Фотографи від А до Я») зосереджене на арт-фотографії, проте сюди увійшли і роботи тих фотографів, які працювали у «прикладній» сфері, чиї роботи виходять за рамки ілюстративного характеру. Більшість із них — у колекціях відомих музеїв, зокрема це такі зірки фотографії, як Адамс Ансель, Мануель АльваресБраво, Нубійосі Аракі, Діана Арбус, Річард Аведон, Девід Бейлі, Елмер Батерс, Пітер Бірд, Сесіл Бітон, Вернер Бішоф, Гі Бурден, Хельмут Ньютон, Мартін Парр, Нан Голдін, Пітер Ліндберг, Енді Ворхол та інші.

ALEX STEINWEISS: CREATOR OF THE MODERN ALBUM COVER. ALEX STEINWEISS, STEVEN HELLER, KEVIN REAGAN Алекс Штайнвайс — автор нової форми графічного дизайну, пов’язаного з оформленням обкладинок музичних альбомів. Закінчивши у 23 роки Parsons School of Design і ставши арт-директором студії грамзапису Columbia Records він загорівся створенням чогось значущого та унікального. «Чому б не змінити одноманітні коричневі конверти, в яких продавали платівки, на різнокольорові барвисті картинки?» — подумав він. «Мені хотілося, аби люди дивились на обкладинку і чули музику», — згадував художник. Новий підхід до оформлення виявився напрочуд вдалим: менш ніж за декілька місяців продажу Columbia Records збільшилися на 800%. За три десятиліття Штайнвайс створив тисячі оригінальних проектів для платівок із класичною, джазовою та поп-музикою.

SERPENTINE GALLERY PAVILIONS, PHILIP JODIDIO

В книзі представлені найвідоміші роботи автора, а також ті, які друкуються вперше. Величезна колекція зображень доповнюється інтерв’ю з художником і статтями, які написали журналіст та письменник, один із директорів нью-йоркського School of Visual Arts Стівен Хеллер та триразовий володар премії Греммі дизайнер Кевін Ріган.

Заснована у 1991 році галерея сучасного мистецтва Serpentine Gallery з 2000 щороку залучає всесвітньо відомих архітекторів до проектів створення літніх павільйонів — тимчасових споруд, які протягом сезону слугують виставковими залами. За всі часи існування програми жодна із зірок світової архітектури, запрошена кураторами галереї, не відмовилась від пропозиції взяти участь у проекті, а серед них: Заха Хадід, Даніель Лібескінд, Тойо Іто, Оскар Німейєра, Алваро Сіза, Рем Колхас та та інші. В галереї експонувалися роботи художників: Мана Рея, Генрі Мура, Енді Ворхола, Паули Рего, Бріджити Райлі, Алана МакКолума, Демієна Хьорстт та Джефа Кунса. Ця книга вперше об’єднала всі проекти Serpentine Gallery, тож досягнення сучасної архітектури, які раніше були доступні для огляду лише жителям та відвідувачам Лондона, можна оглянути на сторінках альбому, підготовленого видавництвом Taschen.

Тенденції

Підготував ЯРОСЛАВ СОЛОП

Taschen

ЯКІ В 2011 РОЦІ КОРИСТУВАЛИСЬ ОСОБЛИВИМ ПОПИТОМ В УКРАЇНЦІВ

HELMUT NEWTON: POLAROIDS Ньютона часто називають вуайєристом у фотографії: майстер часто повторював, що його фотографії — це він сам. Хельмут став відомим як «повільний фотограф»: ретельно і довго готував сцену, знімаючи всього декілька попередніх кадрів на камеру моментальної фотографії Polaroid. Автор зберіг свої пробні знімки, які дають унікальну можливість потрапити за куліси його культових фотосесій та дозволяють краще пізнати творчий процес відомого фотографа. Альбом, який включає понад 300 кадрів (попередні знімки загальновідомих монографій автора SUMO, A Gun for Hire та Work), базується на ретельній підбірці світлин вдови фотографа — Джун Ньютон для виставки Helmut Newton Polaroids в берлінському Museum fur Fotografie (2011).

LINDA MCCARTNEY: LIFE IN PHOTOGRAPHS. ANNIE LEIBOVITZ, MARTIN HARRISON, ALISON CASTLE, LINDA MCCARTNEY Провідний фотограф кінця 60-х, Лінда зафіксувала на плівці відомих рок-зірок того часу: Джимі Хендрікса, Боба Ділана, Дженіс Джоплін, Міка Джагера та багато інших. Вона увійшла в історію як перша жінка-фотограф, чия світлина — портрет Еріка Клептона — у 1968 році потрапила на обкладинку Rolling Stones. В 1967 році Лінда, перебуваючи у Лондоні, знайомиться з Полом Маккартні і вже у 69-му вони одружуються. Наступні тридцять років і аж до своєї трагічної смерті вона присвячує себе родині, захисту прав тварин, вегетаріанству та фотографії. Починаючи від ранніх портретів рокзірок і до останніх років існування The Beatles, від туру із групою Wings і до народження своїх чотирьох дітей — Лінда, як у щоденнику, фіксувала все на фотоплівці. У співпраці із Полом Маккартні та його з Ліндою дітьми видавництво Taschen опублікувало книгу робіт фотографа (понад 200 000 фотографій), яку доповнили передмовами Пола, Стели і Мері МакКартні, а також фотографа Анні Лейбовіц та мистецтвознавця Мартіна Харісона.

INDUSTRIAL DESIGN A–Z Із зростанням ринкової економіки дизайн став явищем глобальним. Понад двісті років продукти промислового виробництва формують матеріальну культуру суспільства та створюють естетику повсякденного життя. «Дизайн увібрав найвдаліший функціональний набір технічних прийомів, ідей та цінностей, котрі прямо впливають на наші відчуття у сприйнятті навколишнього світу», — стверджують Шарлотта та Пітер Фієлли, автори багаточисельних книг з дизайну видавництва Taschen: 1000 Chairs, Design of the 20th Century, Scandinavian Design, Designing the 21st Century, Graphic Design for the 21st Century, 1000 Lights та Contemporary Graphic Design. Збірка Industrial Design A–Z — ідеальне джерело інформації та натхнення для всіх, хто цікавиться дизайном. Видання для публікації люб’язно надані книгарнею «Резидент» (вул. Велика Васильківська/Басейна, 1-3/2, ПінчукАртЦентр, 2-й поверх)

Ексклюзив

Текст: ОЛЕГ КРИШТОПА

Радіо Афродита

ДНЯМИ МЕНІ НАПИСАВ ДЖОН. «ФРАНСІН ПОМЕР, ЦАРСТВО ЇЙ НЕБЕСНЕ!». СПОЧАТКУ Я НЕ ЗРОЗУМІВ, НІ ХТО ТАКИЙ ФРАНСІН, НІ КОМУ ЇЙ. ЗА МИТЬ ДІЙШЛО — ГОЛЛАНДЕЦЬ ДЖОН ПРОСТО ПОМИЛИВСЯ З РОДАМИ. ПОМЕРЛА ФРАНСІН ГАЗЕНБРУКС, ДОЧКА АЛЬБЕРТА, ЦАРСТВО ЇЙ НЕБЕСНЕ. МОЯ ВІДКЛАДЕНА ПОЇЗДКА ДО БЕЛЬГІЇ ВТРАТИЛА СЕНС. НЕ СТАЛО ОСТАННЬОГО СВІДКА, ОСТАННЬОЇ ЛАНКИ, ЯКА МОГЛА Б ЗВ’ЯЗАТИ МЕНЕ З АФРОДИТОЮ. ФРАНСІН ВЖЕ НЕ РОЗПОВІСТЬ МЕНІ ПРО СВОГО БАТЬКА, І БУДЬ-ЯКІ ПОДРОБИЦІ ЦІЄЇ ІСТОРІЇ ДОВЕДЕТЬСЯ ДОДУМУВАТИ. ЩО Ж, МОЖЕ ТАК І КРАЩЕ, ЦЯ ІСТОРІЯ ВСЕ ОДНО НАДТО НЕЙМОВІРНА, ЩОБ ЇЇ ДОКУМЕНТУВАТИ

Альберт Газенбрукс народився у фламандському Остенде під постріли гармат Першої світової. У Брюгге його батьки купили будиночок. На першому поверсі тримали кафе, на другому поверсі був міні-готель, а на третьому мешкали самі. Альберт вчився в університеті, проте рано одружився, став батьком і покинув навчання, щоб заробляти на життя своєї сім’ї. Думаю, це було вимушене рішення. Франсін (царство їй небесне) розповідала Джонові, а Джон мені, що мати її не була взірцем терпимості. «Мама для тата була гірше, ніж ГУЛАГ», — жартувала Франсін. Сутулий, з довгим носом, високим чолом і велетенськими окулярами, Альберт Газенбрукс, напевно, розсмішив бельгійського комісара у 40-му, коли Вермахт уже підступав до Брюгге. Проте його таки взяли до війська.

Війна протривала аж два тижні. Потім був полон, концтабір, безробіття і ниття дружини. Газенбрукс утік. Він добрався до Берліна і влаштувався на будову. Це не були примусові роботи, однак режим все одно суворий. Барак, право виходити до міста лише на кілька годин денно. Газенбрукс не витримав і знову втік. Гестапо схопило його у Брюгге. Коли його забирали від дружини, він зовсім не опирався. Проте вигляд цього сутулого молодика зі зморщеним лобом не викликав у слідчого нічого, крім жалості. Два тижні тюрми, потім свобода, точніше домашній арешт. У 43-му він знову втік. Цього разу на Схід. Думав, там буде більше свободи. Влаштувався на роботу в будівельну компанію у Рівному. Якраз неподалік від рейхскомісаріату. Викладаючи цеглу, вранці і ввечері він бачив мерседес Еріха Коха, а можливо, бачив навіть і радянського розвідника Кузнєцова. Хто зна.

Ексклюзив

Текст: ОЛЕГ КРИШТОПА

Замість одягу йому дали німецьку шинель без погонів. Робота була важка, і Альберта дратував колючий дріт. Він ненавидів огорожі. Тож одного дня переліз і втік. Він ішов на південь. Згодом казав, що думав добратися додому морем — через Румунію. Я не вірю. Він точно не збирався додому. Може, він хотів поплисти до Америки. Як слухач радіо, він думав, що Америка — це свобода. Проте до Америки він не потрапив. Навіть до Бельгії було ще дуже довго. У лісі біля Дубного він натрапив на стежу УПА. Хлопці наставили на, як вони думали, німака люфи своїх шмайсерів. Альберт підняв догори руки, швидко зорієнтувався і почав кричати: «Бельгія, Бельгія». Він знав близько десяти мов, але українською ще не говорив. Хлопці допровадили дивного полоненого до командира. Німецькою провели перший допит Альберта. «Бельгієць? — перепитав командир, — Ну то заспівай нам Брабансону». Альберт заспівав. Йому повірили. Але однак не знали, що з ним робити. Відпускати боялися. Бельгієць ще не означає, що не шпигун. Альберт жив з упівцями у землянках, їв їхню їжу і намагався засвоїти мову. Слухав вояцькі історії про те, як ходили на німців чи на поляків, і розпитував, за що вони не люблять більшовиків. Йому терпляче пояснювали. Незабаром Альбертові сказали, що може бути вільним і йти куди хоче, але в разі чого не має права видавати, де саме повстанський табір. Альберт попросився до командира і сказав, що не хоче йти. Мовляв, перейнявся і мусить залишитися. Ці ідеали йому близькі і зрозумілі. За них, сказав Альберт, я готовий віддати життя. За два тижні муштри Газенбрукс склав присягу на вірність Україні. Йому дали автомат і форму. Записали до азербайджанської сотні — бельгійського підрозділу в УПА не було. Кажуть, сутулому Газенбруксу було непереливки у походах. Він наче розказував таке: «Я з тими азербайджанцями йшов маршем. Була така балка чи рів

Радіо Афродита

і впало дерево, і воно стало такою кладкою, через яку можна було переходити. Тоді азіати бігли по ній, а я боявся, що впаду там десь у воду. І я сів посередині, а вони з мене лаха дерли...» Хтось із командирів, побачивши таке, взлостився: «Кожен має бути на своєму місці. Бельгієць знає десять мов. Посадіть його за радіоприймач, хай слухає, що в світі відбувається: Москва, Швейцарія, Берлін, Лондон, польське радіо «Світ» з тої ж Британії, яке видає себе за підпільне...» Так Газенбрукс став працівником реферантури пропаганди УПА. Він слухав світ і писав донесення. У жовтні його взяли як перекладача на Перший з’їзд поневолених народів. Там виступали ті ж азербайджанці, грузини, пермяки і комі, просто росіяни, які втекли з німецького полону і приєдналися до УПА. «Воля народам, свободу людині» — таке було нове гасло УПА. В кутку інкогніто сидів Шухевич. Після з’їзду він підкликав Газенбрукса до себе. «Підеш зі мною» — сказав головнокомандувач.

ЗА ДВА ТИЖНІ МУ ШТРИ ГАЗЕ НБРУКС СКЛА В ПРИ СЯГУ НА ВІРНІСТЬ УКРАЇНІ. Й ОМУ ДАЛИ АВТОМАТ І ФОРМУ. ЗАПИСАЛИ ДО АЗЕРБАЙ ДЖАНСЬКОЇ СОТНІ — БЕ ЛЬГ ІЙСЬКОГО ПІДРОЗДІЛУ В УПА НЕ БУЛО

Ексклюзив

Текст: ОЛЕГ КРИШТОПА

Радіо Афродита

АЛЬБЕ РТ ЖИВ З УПІВЦЯМИ У ЗЕ МЛЯНКАХ, ЇВ ЇХНЮ ЇЖУ І НАМАГАВСЯ ЗАСВОЇТИ МОВУ. СЛУХАВ ВОЯЦЬКІ ІСТОРІЇ ПРО ТЕ , ЯК ХОДИ ЛИ НА НІМЦІВ ЧИ НА ПОЛЯКІВ, І РОЗПИ ТУВАВ, ЗА ЩО ВОНИ НЕ ЛЮБЛЯТЬ БІЛЬШОВИ КІВ. ЙОМУ ТЕ РПЛЯЧЕ ПОЯСНЮВАЛИ

Кілька тижнів вони йшли. Вдень спали, вночі робили марші. Через Поділля переправились в генерал-губернаторство. Далі були Карпати. Зупинилися у селі Ямельниця. З лісу, з гір іноді долинало приглушене гуркотіння. «Це працює наше радіо, — усміхався Шухевич, — радіо Афродита». В горах мали зустріч з сивим чоловіком. Повстанське псевдо «Сивий». По-цивільному звали його Славко, прізвище Старух. Мав трохи більше як 30, посивів у тюрмі на Лонцького, в гестапо. Допитував його там Віллі Вірзінг. Цей кат не одного спровадив на той світ, а після війни уникнув покарань. Працював навіть в ООН. Якось одна з жертв впізнала Віллі і був невеликий скандал. Вірзінг отримав аж 5 років тюрми. Старух очолював Афродиту. Ніхто крім нього не міг би запустити радіо. В червні 41-го він одним з перших, швидше ніж німці, зайшов до залишеного Червоною армією Львова і захопив радіостанцію. Вивісив український прапор, дав їй ім’я Коновальця і надвечір 30 червня весь Львів та околиці могли чути голос Ярослава Стецька, який зачитував акт відновлення Української держави, а також пастирське послання митрополита Шептицького. За кілька днів, щоправда, німці перезахопили радіо, а всіх працівників арештували. Старух якийсь час ховався, та потім теж був схоплений. За кілька місяців на Лонцького посивів. Шухевич придумав Афродиту і наказав за будь-яку ціну витягти Сивого з тюрми. Одного літнього дня це було зроблено. Упівці перевдяглися в гестапівську форму. Підробили виклик на допит. Зайшли на Лонцького, забрали Старуха, посадили в авто і шукайте вітра в полі. Німці були дуже розлючені. Славка відвезли в ліси, щоб лікувався. Тоді ж в Карпати притягли куплений у поляків передавач. До нього треба було генератора, який страшно деренчав. Старух поволі набирав редакцію і шукав людину, яка могла б налагодити сигнал. Знайшли такого у Кракові. Чоловік був з галичан, але відійшов від політики. Працював на німецьку фірму «Телефункен», мав хорошу платню, до того ж був родинний. Нічого не хотів і чути ні про яку Афродиту. Тоді його «сильно» попросили. Аж так, що чоловік опинився в Карпатах, а за тим до Ямельниці перевезли і його родину. В жовтні 43-го Афродита вперше вийшла в ефір.

«Увага, увага, в ефірі голос Самостійної України!» — говорила дикторка Зіна і її чули в Лондоні та Парижі, в Берліні і Москві. Що чули в Парижі — точно, бо коли Газенбрукс начитав своїм прононсом власний текст про з’їзд поневолених народів на Волині, його одразу ж передрукувала «Ліберасьйон» — підпільна газета французького руху Опору. Афродита виходила в ефір 6 разів денно. Короткими випусками по 10 хвилин щонайбільше — щоб не запеленгували. Вели мовлення 5 мовами: українською, звісно, для своїх, російською, німецькою, англійською та французькою. За дві останні відповідав Газенбрукс. Радіо містилося на горі, в криївці-скелі. Видовбана ніша ззовні була обкладена каменем, вкритим мохом, і була абсолютно невидимою. В середині стояв передавач, був стілець і стіл. Патефон та платівки — щоб після новин і відозв українського командування розважити всіх українською музикою. Жили в криївках довкола. Змінювали постої. Їжу передавали з села. Одного разу принесла кошик Юстина. Забирав їжу Альберт. «Юстина», — сказала Юстина. «Іван Театр», — відповів Газенбрукс. Альберт вдавав, що не знає української, і Юстина, щодня приносячи кошик з продуктами, вчила його мови. З часом Альберт перестав зважати на безпеку і часто вечорами спускався до села. Між тим радіо, очевидно, дратувало обох окупантів України. Антинімецька відозва, видана Афродитою на початку 44-го, змусила німців зробити окрему відповідь на підконтрольному львівському радіо. Антибільшовицькі історичні програми викликали у керівництва Червоної армії бурхливішу реакцію. На Ямельницю був скинутий десант диверсантів. Після короткого бою усі нападники загинули. Радіо продовжило роботу. З лінією фронту пішла і частина працівників радіо. Зокрема Славко, «Сивий», який дуже здружився з Газенбруксом. Старуха відправляли на Захід, у Закерзоння, де він мав стати головним провідником УПА. Прощалися важко. Втім Старух шкодував не так за Газенбруксом, як за Ірою. Секретарка, яка набирала на машинці тексти для ефірів, була вагітна. Від Сивого. За якийсь час вона пішла навздогін за чоловіком. Через кілька місяців у селі дізналися, що її було застрелено при спробі перетнути кордон. Прикордонник вистрелив у живіт. Славко Старух переживе і свою дружину і навіть операцію Вісла.

Ексклюзив

У 47-му він потрапить у засідку спільного загону НКВС та Війська Польського і підірве себе гранатою.

Текст: ОЛЕГ КРИШТОПА

«УВАГА, УВАГА, В Е ФІРІ ГОЛОС САМОСТІЙНОЇ УКРАЇНИ! » — ГОВОРИЛА ДИКТОРКА ЗІНА І ЇЇ ЧУЛИ В ЛОНДОНІ ТА ПАРИЖІ, В БЕ РЛІНІ І МОСКВІ

Дехто ішов з радіо на Захід разом із фронтом, щоб потім здатися союзникам і врятуватися. Пропонували піти і бельгійцю. Альберт категорично відмовився. «Я склав присягу», — тільки і сказав він. На якийсь час радіо причаїлося, а потім знов взялося до роботи. Різними мовами — про безчинства НКВС, про УПА, про виселення в Сибір родин і переповнені тюрми. Щодня, що кілька годин. Так тривало до останнього дня, 7 квітня 45-го. Очевидно, криївку хтось здав. НКВС ішло надто впевнено. Кілька сотень бійців взяли скелю в кільце. Перестрілка тривала недовго. Альберт сховався над скелею, але і його знайшли. Криївку підірвали. Газенбрукса допровадили до Дрогобича, де почалося слідство.

Сидячи у в’язниці, Альберт дуже вдало дурив слідчого. Найперше, вимагав перекладача. Лейтенант, який вів допити, довго і марно шукав у Дрогобичі «пєрєводчіка с бєльгійского язика». Аж коли на нього натисли з Києва та дізналися причину затримки у розслідуванні, лейтенант змінив напрям пошуків. Ще до вироку суду Газенбрукса етапували на Воркуту. Там було повно українців. Що мав музикальний талант, то за допомоги своїх попав у табірний оркестр. Це трохи рятувало від важких буднів і неприємностей з кримінальниками. Ув’язнені упівці взяли Альберта під свою опіку. Шкодували, коли він поїхав до Львова на суд. Попри відсутність будь-яких доказів, Альберт

Радіо Афродита

отримав від найгуманнішого суду в світі 10 років таборів. Іркутськ, майже вічний холод і голод. Холодним літом 53-го Газенбрукса викликали. Вивели за межі в’язниці під конвоєм і зупинилися. «Ну от, зараз стрілятимуть», — подумав він. Але замість пострілу прозвучав рев машини. Бельгійця запхали всередину. У Москві він познайомився ще з десятком своїх земляків. 12 бельгійців, звільнених після смерті Сталіна, СРСР відправляв на батьківщину. Збереглося фото, де Газенбрукс розгублено дивиться кудись повз об’єктив. Мовляв, я не згоден, мій дім тепер там, а не тут. Все найкраще і найцікавіше я пережив там.

Власне, далі його історія не дуже цікава. Далі була дружина, гірша ніж ГУЛАГ, алкоголь, азартні ігри, робота бухгалтером і нарешті смерть в 79-му. Альберт намагався спілкуватися з ветеранами УПА, але дружина сказала ні і баста. Мовляв, і так досить бід через те УПА — он поліція вважає тебе шпигуном СРСР, а КДБ вештається десь поруч. Коли Альберт помер, жінка вичистила весь його архів і спалила сотні сторінок спогадів. Тепер померла ще й Франсін, яка могла б бодай трохи про нього розказати. Тож залишається збирати документи, а решту додумувати. І вслухатися в радіоефір з надією почути загублені в часі позивні: «Увага, увага, в ефірі самостійна Україна». Радіо Афродита.

Макет надано PR-службою фестивалю «Країна мрій»

Кіно

Текст: ДАРІЯ БАДЬЙОР

«Молодість»–2011

«Молодість»–2011: ЧЕРГОВА ЗВІСТКА ПРО КІНЕЦЬ СВІТУ 3 0 Ж О В ТНЯ З А К ІНЧ И В С Я 4 1 -Й К И Ї В С Ь К И Й М ІЖНА РО ДНИ Й К ІНО ФЕС ТИ В А ЛЬ « М О ЛО ДІС ТЬ » . З А В ЕРШ И В С Я В ІН Н А Г О РО ДЖЕННЯМ ПЕРЕМ О ЖЦІВ ТА ПО К А З О М Н О В О Г О ФІЛЬ М У РО С ІЙ С Ь К О Г О РЕЖИ С ЕРА А НДРІЯ З В ЯГ ІНЦЕВ А « ЄЛЕНА »

Д ЖО РД ЖЕЛЛІ ВДАЄТЬСЯ ДО НАЙТОНШОЇ РОБОТИ, ЗА Я КУ К І НО ІНОДІ Й НАЗИВАЮТЬ МАГ ІЄЮ, — В І Н ТРАНСФОРМУЄ НАШЕ СТАВЛЕ ННЯ ДО ГОЛ О В НИХ Г Е РОЇВ — ВІД НЕ ЙТРАЛЬНОГО Д О ПОВНОГО ЗАЧАРУВАННЯ НИМИ

Текст: ДАРІЯ БАДЬЙОР

Кіно

КОМУ ДІСТАЛИСЬ ОСНОВНІ «СЛОНИ» Гран-прі фестивалю, статуетка «Скіфський олень», відійшла австрійській стрічці «Подих» режисера Карла Марковіца. Про неї ми писали в минулому числі, в огляді програми кінофестивалю, і вже тоді здавалося, що це — одна з найсильніших робіт в конкурсі. Так і виявилося: «Подих» отримав непогані оцінки у глядачів (в середньому — 4,23 балу), неоднозначні відгуки в пресі та був високо оцінений міжнародним журі. Це історія про хлопця, покинутого матір’ю в ранньому дитинстві, який пройшов через дитбудинки та колонію для неповнолітних. Режисер не зациклюється на соціальній складовій, а розсуває межі оповіді, розповідаючи про дещо потаємне — про справжню роль страхів та фобій, про їх імовірну природу та про смерть у такому ключі, в якому вона рідко візуалізується в кінематографі.

«Молодість»–2011

Для демонстрації подорожей головного героя цифровим світом була використана комп’ютерна анімація, можливості якої, вочевидь, були дещо переоцінені авторами фільму, оскільки саме через анімаційні епізоди «Кімната самогубців» була необачно розтягнута в часі. Через це ефект від стрічки був дещо розмазаний, хоча в цілому все було виконано на вищому рівні. Єдина нагорода, яка викликає певні запитання — приз імені Іва Монтана найкращому молодому виконавцю або виконавиці. Його лауреатом стала шведська акторка Алісія Вікандер, яка зіграла головну роль в конкурсній стрічці «Піднесення» режисерки Лізи

Саме через свою фобію, спричинену нерозумним вчинком матеріневдахи, головний герой опиняється в колонії, а єдиним місцем, куди він може влаштуватись на роботу, стає похоронне бюро, де смерть в усіх своїх подобах перетворюється на привід для працевлаштування. Кращим повнометражним фільмом було визнано аргентинські «Акації» режисера Пабло Джорджеллі. Раніше ця стрічка була відзначена на Каннському кінофестивалі, де отримала нагороду «Золота камера» за найкращу дебютну роботу. Це — неспішна та дуже тонка кінокартина про далекобійника, який підвозить молоду жінку з дитиною. Насправді, в кадрі майже нічого не відбувається, більша частина «подій» відзнята в кабіні вантажівки, але не це найголовніше в «Акаціях». Джорджеллі вдається до найтоншої роботи, за яку кіно іноді й називають магією, — він трансформує наше ставлення до головних героїв — від нейтрального до повного зачарування ними — за допомогою дуже невеликого режисерського інструментарію, яким він, правда, володіє досконало. За що й був відзначений в Каннах та високо оцінений тут, у Києві.

АРМАГ Е ДОН ПОЧИНАЄТЬСЯ З НАС

Спеціальний, заохочувальний диплом від міжнародного журі отримала польська стрічка «Кімната самогубців» режисера Яна Комаси. Це трохи надмірна в своїх виразних методах історія про те, як дитина з благополучної, на перший погляд, родини втікає до віртуальної реальності і потрапляє в тенета «кімнати самогубців», закритої онлайн-спільноти, якою керує молода дівчина-соціопат, підводячи кожного з учасників до суїциду.

Лангсет. Це історія про дівчину, в якої все негаразд у житті — вона працює в шкільній їдальні, її мати — безвідповідальна алкоголічка, а сама вона, здається, трохи страждає від психічних розладів — її легко довести до агресивного стану з непередбачуваними наслідками.

Одного разу, почувши «Реквієм» Моцарта, Катаріна вирішила, що її спасіння — в класичній музиці, яка підносить її до прекрасного (до речі, фільм в оригіналі так і називається — «До чогось прекрасного»). Згодом вона влаштовується на роботу в місцеву філармонію, де знайомиться і заводить роман із диригентом, який, начебто, може оцінити її незвичайний і глибокий внутрішній світ. Проте в диригента Гьотеборзького симфонічного оркестру, одного з найвідоміших оркестрів у світі, є й інші проблеми, окрім як виховувати маленьку дівчинку. Катаріна не в змозі опанувати себе — замість того, щоб опікуватись збереженням роботи, намагається повернути коханого, а потім — і роботу в філармонії, з якої її звільнили за проханням диригента. Все закінчується трагічно, проте з хорошими для Катаріни наслідками — вона отримує підвищення. Дуже дивно, що міжнародне журі, головою якого була українська письменниця Оксана Забужко, сприйняло цей фільм в дусі «так їм і треба, цим чоловікам». Здавалося б, феміністичний рух у всіх його розуміннях мав би прищепити огиду до такого підходу, згідно з яким жінка може отримати омріяну роботу лише завдяки сексуальним стосункам з потрібними людьми або фізичному усуненню людей, які стоять на заваді працевлаштуванню.

Кіно

Текст: ДАРІЯ БАДЬЙОР

«Молодість»–2011

АПОКАЛІПСИС НА МІСЦЕВОМУ РІВНІ

Єлена опиняється перед дилемою, яку, недовго думаючи, вирішує на користь своєї родини.

Фільм-закриття цьогорічної «Молодості» «Єлена» Андрія Звягінцева підбив деякий тематичний та атмосферний підсумок фестивалю. Справді, дуже багато робіт були присвячені темі смерті, тління та кінця світу. В цьому контексті двома найголовнішими прем’єрами «Молодості» стали стрічка видатного угорського режисера Бели Тарра «Туринський кінь» — фільм, в якому на повний голос звучать його головні режисерські уподобання, та, власне, «Єлена». Обидва фільми, так чи інакше, занурюють в онтологічні питання, зокрема про кінець світу, причому не в розумінні популярних стрічок про смертельні віруси або виверження вулканів, а в найстрашнішому сенсі: армагедон починається з нас. У «Туринському коні» — оповіді про те, як за 6 днів Бог знищив світ так само, як і колись створив, загасання світу показано на прикладі однієї родини — батька та дочки, кожен день яких схожий на попередній, як

Втім, Звягінцев не зупиняється на демонстрації соціального конфлікту, набагато важливішою проблемою в його фільмі є стосунки людини з деякими вищими силами, які умовно можна назвати й богом. Єлена, перед тим як прийняти важливе не лише для себе, але й для всього світоустрою рішення, йде до церкви, щоб поставити свічку «за здоров’я».

ДУЖЕ БАГАТО РОБІТ ЦЬОГО РОКУ БУЛИ ПРИСВЯЧЕ НІ ТЕ МІ СМЕ РТІ, ТЛІННЯ ТА КІНЦЯ СВІТУ

дві краплі води. Доки не починається зворотний відлік: якась невидима сила забирає в них плодючу землю, тварину, воду та світло, залишаючи натомість товстий фоліант з текстом про змертвілі землі, просочені людськими гріхами та суцільну темряву. «Єлена» Звягінцева йде дещо іншим шляхом, вводячи глядача в оману — майже всі вважають, що це — стрічка про соціальний конфлікт «низів» і «верхів», посередником між якими стає головна героїня. Єлена — колишня медсестра, одружена з одним із колишніх пацієнтів — досить заможним чоловіком. В нього є дочка від першої дружини, яка нічим, крім розваг, не займається, у неї — син, який живе з родиною у бідному передмісті Москви. Не дивлячись на складну фінансову ситуацію, син також нічим не переймається, сидячи цілий день на дивані та п’ючи пиво. Конфлікт розгортаєтсья, коли онук Єлени закінчує школу і постає питання: сплатити за контрактне навчання або відправити його в армію. В армію, звісно, не хочеться, але грошей на інститут немає, тому родич просить, ні, вимагає у Єлени попросити грошей у її чоловіка, мовляв — чому б і ні, в нього ж грошей на всіх стане. Чоловік Єлени відмовляється дати гроші, оскільки не має наміру фінансувати чужу йому родину дорослих людей, жоден з яких нічого не зробив для того, аби виправити неприємне становище.

Після її вчинку в кадрі з’являються тривожні моменти — мертвий кінь біля залізниці, згасає світло в домі, онук бере участь у небезпечній бійці, яка могла закінчитись для нього летально. Все це — як тріщини на поверхні землі, через які дме протяг холодного повітря, сповіщаючи про те, що світові залишилось існувати недовго, якщо землею можуть ходити такі люди, як Єлена — холоднокровні, убивчо спокійні, з кам’яним обличчям готові принести людську жертву заради нашестя сарани.

Чим був зумовлений вибір режисерами такої далеко не оптимістичної теми? Йдеться не лише про Белу Тарра та Андрія Звягінцева, а й про дебютантів, учасників основного конкурсу «Молодості». Можливо, дається взнаки популяризація неправильного тлумачення календаря індіанців майя та очікування кінця світу в 2012 році, можливо, світ дійсно дозрів до рефлексії над подібними темами. Менше з тим, «Молодість» не поставила в цьому році крапку, скоріш, три крапки або великий знак питання. Не дивлячись на фінансові негаразди, фестивалю вдалося зберегти високий статус кіноманського форуму та, що найголовніше, атмосферу, заради якої щороку всі так чекають на кінець жовтня. Але тривожний настрій «Єлени» вже ж таки вилився з кіноекрану в повітря 41-го кінофестивалю, який вже добігав кінця, і, здається, унаочнив тривогу самого Андрія Халпахчі, директора «Молодості». Тривогу якщо не за долю світу в цілому, то принаймні за долю самого фестивалю. Термінів проведення наступного кінофоруму оголошено не було, а проблеми, пов’язані з фінансуванням найголовнішої української кіноподії, можуть переважити ентузіазм команди організаторів, коли мова піде про підготовку до проведення 42-ї «Молодості». Що б там не було, але між скасуванням «Молодості» та кінцем світу я б обрала останнє. Якщо й помирати, то з хорошим кіно.

СПІВАК, Л І ДЕ Р ГУ РТ У « Т А РТ А К » , Я КИ Й У Г РУ Д Н І С В ЯТ К У Є 1 5 - Р І Ч Ч Я, — П РО І Д ЕЇ В ПО ВІ Т Р І Т А К У ЛЬ Т У РУ Я К ЗАМК Н ЕН Е К О ЛО

Зізнання

Текст: МАРІЯ ХРУЩАК

Олександр Положинський

Олександр Положинський:

«Я НАЗИВАЮ ЦЕ ТАНЦЮВАЛЬНИМ РОКОМ. НЕХАЙ ТАК І БУДЕ» А ВТО Р И ТА ПРОЕ КТИ Є УСПІШНИМИ ЛИШЕ ТОМ У, Щ О Ї Х ТВОРЦІ ОВОЛОДІЛИ ПЕ ВНИМИ ТЕ ХНОЛОГ ІЯМИ ТА В МІ ЮТЬ ЇХ ВИКОРИСТОВУВАТИ

Зізнання

Текст: МАРІЯ ХРУЩАК

Олександр Положинський

[ЗАХОПЛЕННЯ]

[УКРАЇНСЬКЕ В НАС]

Авторитетів, які допомагали у формуванні моєї музичної особистості, я навряд чи назву. Були певні яскраві захоплення, окремі колективи: подобались «ДДТ», «Кіно» і «Ноль», «Бригада С», «Аліса». З приводу «Кіно», мені досі дуже прикро, що я не потрапив на їх останній концерт у Києві.

Якщо говорити про творчість, «Тартак» починався з «Червоної рути», де ми стали переможцями. І злі язики почали говорити, що сталось це виключно тому, що один із учасників — син народного артиста України Василя Зінкевича.

Серед яскравих музичних захоплень — британська група Bros. Тоді всі слухали Depeche Mode, а мені чомусь подобались ці хлопці. Вони були попсовіші, але яскравіші та більш оригінальні в плані зовнішнього вигляду. І їх музика мені подобалась не менше, ніж стиль та підхід до створення візуальних образів, які я намагався копіювати, наскільки це було можливим тоді в Україні. Згодом відкрив для себе рок-музику, грандж. Мало за ким з тієї епохи цікаво слідкувати: майже нічого не чіпляє. На концерт Limp Bizkit сходив і другий раз вже не захотів.

Я, як людина прямолінійна, одразу запитав, чому нам дали першу премію? І мені відповіли: «Бо ви відповідаєте всім критеріям фестивалю. Ви динамічні, сучасні і творите сучасну українську музику». Питаю: «Сучасну — це зрозуміло, а українську?». А мені відповідь: «В першій пісні у вас чітко прослуховується українська мелодика. Абсолютна гармоніка, чисто українська, та, що присутня в українських народних піснях.

У НАС КУЛЬТУРА ТРИМАЄТЬСЯ НА Е НТУЗІАСТАХ, ЯКІ ВКЛАДАЮТЬ ВЕ СЬ СЕ НС СВОГО ЖИТТЯ У НЕ Ї. Є Й ПЕ ВНА КАТЕ ГОРІЯ ЛЮДЕ Й, ЯКІ НАВЧИЛИСЯ ЗАРОБЛЯТИ Н А КУЛЬТУРІ. ВОНИ НЕ ВКЛАДАЮТЬ ТУДИ ДУШУ, А ПРОСТО МАЮТЬ ЗИСК. ДОБРЕ ХОЧ ТАК

Я все життя накопичую різні смаки в собі. Якщо щось відпадає, воно все одно лишається в якомусь посилі, іноді нападає ностальгія. Може, не личить мені в таких речах зізнаватись, але свого часу слухав «Міраж» або «Ласковый май». Зрозуміло, зараз я таке не слухаю, але якщо мені попадається щось стареньке — я не затуляю вуха.

[ПРОЦЕСИ] Я українську музику прослуховую. Всю, яку можу знайти. Щось відбираю, щось мені подобається більше чи менше, але я не можу сказати, що українська музика діє на мене. Скоріше впливають процеси, що відбуваються у світовій музиці. І так у всіх музикантів: ніхто зараз не творить ізольовано чогось такого, що ніколи не існувало. Ідеї літають в просторі, люди їх ловлять та експлуатують по-своєму. Я слухаю багато різної музики і за жанром, і за напрямом, за змістом, настроєм. А потім, коли до моїх вподобань додаються різні музичні смаки учасників гурту «Тартак», виходить щось таке, назву чому важко дати. Хтось каже — рок, хтось — поп, хтось — хіп-хоп. Я називаю це «танцювальним роком». Нехай так і буде.

В другій вашій пісні є ритміка традиційної української коломийки, а в третій українська мова звучить на французький манер — це показує мелодійність нашої мови». Так вийшло — це незаплановано, але вписалось. Думаю, все це присутнє на генетичному рівні або передалось від батьків на ментальному, духовному рівні.

[ТЕКСТИ] Кожен текст — це відображення мене самого в різних проявах. Тобто те, що я переживаю особисто, бачу навколо себе та помічаю в інших людях за різних обставин, в кіно або в книжці. Все синтезується, переробляється і виходить так, що в кожній пісні я присутній максимально і разом з тим майже стовідсотково мене в пісні немає. Пишеться по-різному. Буває, пишеш з нуля, все виникає раптово, з нічого. Є випадки, коли з’являється ідея, ти її доношуєш і лише згодом реалізуєш. Трапляється писати окремі шматки, коли є натхнення, а потім враз зупинитись. А якщо є готова музика, то вона сама по собі викликає текст: я її слухаю декілька разів і пишу. Інколи пишу вдома, коли ніхто не заважає, а часом, навпаки, текст твориться в людних місцях прямо у голові і я його занотовую. Наодинці писати простіше, хоча я вже навчився відчувати, коли стан натхнення починає приходити. Тоді намагаюсь якомога швидше втекти від компанії.

[АКТУАЛЬНІСТЬ] Я ніколи не намагався бути актуальним та не шукав штучних симпатій. Завжди був таким, яким є, та не намагався себе донести. В певний момент раптом почав слухати музику 80-х, яку тоді й полюбив. Доволі часто траплялось в моєму житті, що те, що було цікавим мені, раптом виявлялось актуальним. І водночас є музика, яка стає популярною, але мені незрозуміло чому. Ми можемо поклацати кілька музичних каналів і на кожному буде свій чарт із найгарячішими хітами сьогодення, але чому саме вони, як вони туди потрапляють? Ми зараз живемо в такому світі, де технології витісняють мистецтво, натхнення та душевність. Мені здається, автори та проекти є успішними лише тому, що їх творці оволоділи певними технологіями та вміють їх використовувати. З огляду на це, я не ставлю собі завдання бути актуальним, не переслідую далекі цілі. З часом мудрієш і розумієш, що планів можна будувати багато, а буде так як буде.

Текст: МАРІЯ ХРУЩАК

Зізнання

Олександр Положинський

[РУХ ВПЕРЕД]

[ГОЛОВНЕ]

Що стосується «Тартака»: ми хочемо випустити новий альбом, відсвяткувати своє 15-річчя у грудні. Далі особливих планів немає. В мене є свій сольний проект «СП», в межах якого я записав та оприлюднив дві композиції. Можна було б зробити і більше, але це вимагає певних фінансових вкладень. Зараз ті часи, коли доводиться ретельно планувати свій бюджет. Спонсори і меценати — з ними не дуже вміємо працювати, тож розраховуємо на власні сили.

Особливо не слідкую за подіями. Прочитав нещодавно останню книгу Ліни Костенко. І хоча я міг би багато до чого причепитись у цьому романі — він пішов мені дуже легко і я рекомендую його до читання.

Є деякі проекти на межі ідеї. Поки вони нереалізовані — говорити нема про що. Доволі часто я розглядаю варіанти «я без Тартака» чи «Тартак без мене», я без музики чи сцени, або взагалі без творчості. І якби я мав нагоду тоді, коли усе починалось, використати увесь досвід та знання нинішні, можливо, я пішов би іншим шляхом. Я би міг писати, гіпотетично, може, і знімати — це щодо

Для мене був цікавим і, водночас, викликав розчарування проект з відродження Запорозької Січі. Я думав, ми організуємо табір добровольців, які будуть жити дійсно разом, самостійно контролювати власне життя та виконувати той обсяг робіт, який необхідно. Але, як стало зрозуміло, сам термін «добровольці» лякає працівників Національного заповідника Хортиця, адже добровольців зазвичай багато, а користі від них мало. Однак навіть ті п’ятнадцятеро, які приїхали замість двадцяти, в перші ж дні довели протилежне. Ми дуже корисно і весело провели час за роботою і екскурсіями.

Я Б КЕ РУВАВ ЯКИ МСЬ РОЗВАЖАЛЬНИМ ЗАКЛАДОМ, ХАЙ І НЕ НАДТО ПРИ БУТКОВИ М, АБИ ТІЛЬКИ НЕ НАДТО ЗБИ ТКОВИ М

творчих речей. Можливо, я б керував якимсь розважальним закладом, хай і не надто прибутковим, аби тільки не надто збитковим. Тобто певну сталу аудиторію я би мав, хоча, можливо, я і помиляюсь.

[УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА: 20 РОКІВ]

Звичайно, надихає життя, те що ти відчуваєш, переживаєш, спілкування. Все це щось дає або забирає. Накопичується крапельками, які в певний момент збираються в одне ціле і дають потужний поштовх. Останнім часом я, здається, знову починаю відчувати натхнення, хоча зазвичай бажання творити не зникає. Просто воно розглядається під різним кутом. До прикладу, два місяці назад я прагнув творити лише тому, що не міг закінчити деякі проекти, і мене це пригнічувало. Сьогодні я керуюся своїм натхненням і творю не заради певного результату, а заради процесу.

Культура — як замкнене коло. Вона впливає на людей, а люди — на неї. І що тут первинне — зрозуміти важко. І якщо врахувати, що людей, які могли б позитивно вплинути на формування української культури, певною мірою відокремлювали від неї, навіть знищували або намагались «вживити» в інші культури чи країни, то не можна стверджувати, що культура, яку ми маємо сьогодні в Україні, є саме культурою двадцяти років. Адже вона не могла взятись нізвідки. Можна було б говорити, що ми щось не так зробили, якби, скажімо, в 1991 році ми були світочем світової культури, а тут пройшло двадцять років і ми раптово стали ніким і опинились в дупі. Ми живемо в епоху медіа, які впливають на багато речей, у тому числі й на культуру.

Я вірю, що в кожної людини є натхнення, навіть якщо вона про нього не здогадується. Але геніальність і натхнення — це різні речі. Геніальність більше схильна до здібностей. Натхнення допомагає людині реалізувати свої здібності та скерувати їх у потрібному напрямку.

В давнину людина бажала бути безпосередньо дотичною до культури, а тепер їй це необов’язково. У нас культура тримається на ентузіастах, які вкладають весь сенс свого життя у неї. Є й певна категорія людей, які навчилися заробляти на культурі. Вони не вкладають туди душу, а просто мають зиск. Добре хоч так.

[НАТХНЕННЯ]

ІДЕ Ї ЛІТАЮТЬ В ПРОСТОРІ, ЛЮДИ ЇХ ЛОВЛЯТЬ ТА Е КСПЛУАТУЮТЬ ПО-СВОЄМУ

Класична музика

Текст: ОЛЕСЯ НАЙДЮК

Любов і смерть

ЛЮБОВ І СМЕРТЬ У ЛЬВІВСЬКИХ КАМ’ЯНИЦЯХ Г У Г Л Н Е Д А С ТЬ З ЛУК А В И ТИ : ТЕМ А ДЕВ ’ЯТО Г О ФЕС ТИ В А ЛЮ Д А В Н Ь ОЇ М УЗ И К И « С ЛІДА М И ЛЬ В ІВ С Ь К О Ї ЛЮ ТНЕВ О Ї Т А Б У ЛА ТУРИ » , Щ О В ПРО ДО В Ж К ІЛЬ К О Х ЖО В ТНЕВ И Х Т И Ж НІВ ПРО ХО ДИ В У ЛЬ В О В І, В А НО НС А Х РО С І Й С Ь КО М О В НИ Х В И ДА НЬ З В У Ч И ТЬ ЯК « ПО С ЛЕДА М ЛЬ В О В СК О Й ФЕВ РА ЛЬ С К О Й ТА Б УЛА ТУ РЫ » . ПО ДІБ НІ К У РЙ О З И , ЧУДО В І У С В О Ї Й НА Ї В НІЙ ПРО С ТО ТІ, В С УЧ А С НИ Х М ЕД І А Н А С ТІЛЬ К И Ч А С ТІ, Щ О ЦЕ М О Г ЛО Б С ТА ТИ ТЕМ О Ю Ф ЕЙ ЛЕТ О Н У. ЯК Б И НЕ Б УЛО ТА К С УМ НО Й С И М В О ЛІЧ НО ДЛЯ НА Ш О Г О Ч А С У

ДАВНЯ МУЗИКА В УКРАЇНІ: МРІЇ ПРО МИНУЛЕ

ФЕСТИВАЛЬ ДАВНЬОЇ МУЗИКИ У ЛЬВОВІ

Старовинної музики в Україні немає. Принаймні такої, якою вона є на Заході й у Штатах. Такого висновку дійшов американський лютніст російського походження, музиколог Олег Тімофєєв, провівши дослідження й створивши про цей феномен в Україні документальну стрічку «Мрії про минуле» (до речі, відзначену премією на Вашингтонському кінофестивалі за «найкращий повнометражний документальний фільм»).

Фактично у нас є один-єдиний в Україні масштабний фестиваль давньої музики, який дев’ятий рік поспіль проводить у Львові Роман Стельмащук. Йому вдалося не тільки об’єднати й українські «верхи» і «низи» (тобто професіоналів з консерваторською освітою і власне аматорів), а принаймні на два осінніх тижні перетворити Львів на таку собі Мекку, куди з’їжджаються спеціалісти зі старовинної музики з усього світу.

У Європі справді чимало великих фестивалів старовинної музики. Часто костюмовані й театралізовані, вони є не просто дійствами, що збирають автентистів зі всього світу, ці заходи знані і як популярні масові гуляння зранку й до пізньої ночі. Такі проекти є вагомою частиною туристичного бізнесу, а старовинна музика — це власне комерційний продукт.

Цьогоріч сюди приїхали музиканти зі Швейцарії, Швеції, Ізраїлю, Польщі, Австрії, США та України. Відбулося понад 20 концертів, крім того, провели виставки нотних рукописів і стародруків, презентували диски та показали вже згаданий фільм О. Тімофєєва «Мрії про минуле».

Поза тим Європа має традицію виконавських шкіл і наукових студій, у зв’язку з чим гра на старовинних музичних інструментах чи їх сучасних копіях — лютнях, барокових скрипках, віолах да ґамба, блокфлейтах, клавесинах, клавікордах — не виглядає чимось надто екзотичним.

В ПОШУКАХ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В Україні ситуація виглядає суттєво інакше. В нас є сильна кафедра старовинної музики в Національній музичній академії імені Петра Чайковського. Але тут виховують передовсім теоретиків, а не виконавців. За винятком органної і клавесинної школи, а також практики співу григоріанського хоралу, в наших консерваторіях не вчать грати ані на тій же лютні, ані на теорбі чи мандоліні, нарешті, ніхто достеменно не знає, що писалося, і якою була функція такого старовинного інструмента, як торбан. З іншого боку, є потужний фольклорний рух, де важливе місце займає нотнофіксована старовинна музика як окрема практика (і виконавська, і дослідницька). Проте це особливий процес: він багато в чому пов'язаний із характерним ще для романтичної доби пошуком національної ідентичності, з націєтворенням. Через те цю практику складно назвати практикою «чистого» музикування.

Фестиваль кожного року має іншу тему, що визначає його зміст і програму. Наприклад, минулого року він був присвячений музичній спадщині часів династії Габсбурґів у Львові, позаминулого — музиці Гетьманщини. Темою цьогорічного фестивалю, як сказано, стала Львівська лютнева табулатура. Це — збірник музики італійських, англійських, німецьких, французьких, польських авторів (зокрема й анонімних), написаної переважно для популярної в Європі другої половини ХVІ сторіччя лютні. Власне кажучи, це збірка «шлягерів» свого часу.

ЛЬВІВСЬКИЙ СЮЖЕТ ЛЮТНЕВОЇ ТАБУЛАТУРИ Львівська історія манускрипту починається з 1936 року, коли бібліотека Львівського університету купила рукопис в одному з антикварних магазинів Відня. Вважається, збірка виникла у Кракові (в інших джерелах вона зустрічається як Краківська табулатура), але подібні рукописи зазвичай дістають назву від місця, де зберігаються. Для західноєвропейських архівів ці манускрипти не є рідкістю. Втім, на пострадянському просторі таких збірок з лютневим репертуаром є всього три: у Москві, Петербурзі та Львові. Одним із перших, не враховуючи науковців (в основному, польських музикознавців), манускрипт «відкрив» для публічності в 1970-х композитор Мирослав Скорик. Він переклав усі п’єси

Класична музика

Текст: ОЛЕСЯ НАЙДЮК

Любов і смерть

Л ЬВІВСЬКА ІСТОРІЯ МАНУСКРИПТУ ПОЧИНАЄТЬСЯ З 1936 РОКУ, КОЛ И Б І БЛІОТЕ КА ЛЬВІВСЬКОГО УНІВЕ РСИТЕ ТУ КУ П И Л А РУКОПИС В ОДНОМУ З АНТИКВАРНИХ МАГАЗИНІВ ВІДНЯ

(понад 60) з давньої табулатурної нотації (звідси й назва) на сучасну нотну систему. Окремі твори як транскрипції для оркестру виконувались у Львові не раз. Одначе повноцінна презентація Львівської табулатури як феномена фактично відбувається вперше тільки зараз.

КОХАННЯ ДО СМЕРТІ ЧИ СМЕРТЬ ВІД КОХАННЯ Що ж це за музика? Розповім про яскравий концерт, який представив один із «розділів» Львівської табулатури: любовну лірику. Захід відбувався у храмі Св. Лазаря. Виступали троє музикантів: Олег Тімофєєв (лютня), Тетяна Польт-Луценко, киянка, що вдосконалювала свою майстерність співу в Базелі, одному з центрів старовинної музики в світі (сопрано), та Божена Корчинська (сопілки). Назва концерту — «Кохання до смерті чи смерть від кохання». За словами ініціатора проекту Тетяни Польт-Луценко, тема характеризує одну з естетик епохи пізнього Ренесансу. Програма складалася з вокальних та інструментальних п’єс. Крім милозвучної, солодкої як халва, музики, особливу насолоду публіці принесли

тексти пісень, що в українському перекладі Тетяни Польт-Луценко зачитувалися перед кожним музичним виконанням. Це тип так званої пасторальної еротичної поезії з пікантними, хоч і прямолінійними метафорами. Наприклад, сюжет про пастушка, який пропонує пастушці кохатися, втім, дістає відмову. «Але чому?» — питає він. А дівчина відповідає: «Тому що твоя зброя (спис) не може мене подолати». Або пісня літнього мужчини, що згадує свої колишні любовні походеньки… Все це подається в міру театрально, втім, без зайвих емоцій та афектів у власне манері виконання, й загалом справляє комічний ефект. У нідерландському Утрехті проходить фестиваль старовинної музики, що, як і львівський, є тематичним. Якогось року його тема звучала так: «Музика як необхідне зло: любов, секс і насильство в Середньовіччі». Якби Роман Стельмащук назвав подібно свій фестиваль, змінивши «Середньовіччя» на «Ренесанс», то варіанти анонсів, мабуть, перевершили б курйоз із «февральской табулатурой».

Зізнання

Текст: ОЛЕСЯ НАЙДЮК

Роман Стельмащук

РОМАН СТЕЛЬМАЩУК: «У ЛЬВОВІ НЕ МОГЛО НЕ ВИНИКНУТИ ФЕСТИВАЛЮ ДАВНЬОЇ МУЗИКИ» Х У Д О Ж Н І Й К ЕРІ ВНИ К ТА ІДЕО ЛО Г М ІЖНА РО ДНО Г О ФЕС ТИ В А ЛЮ Д А В Н Ь О Ї М УЗ И К И , ЯК И Й С Ь О Г О ДНІ С ТО Ї ТЬ НА РІВ НІ З М А С Ш Т А Б Н И М И ЄВ РО ПЕЙ С Ь К И М И ФЕС ТИ В А ЛЯМ И С ХО ЖО Г О Ф О РМ А Т У , РО З ПО В ІВ « У К » , З Ч О Г О В С Е ПО Ч И НА ЛО С Ь

З Н ОТАМИ ПЕ РІОДУ ВИСОКОГО БАРОКО ПРОБЛЕ М НЕ БУЛО, А ОТ З БІЛЬШ РАННІМИ ТВОРАМИ — СКЛАДНІШЕ

Зізнання

Текст: ОЛЕСЯ НАЙДЮК

Роман Стельмащук

СТАРИЙ СОНЧ

СПІВПРАЦЯ

Зацікавлення давньою музикою виникло з того часу, як я побував на фестивалі у Старому Сончі в Польщі. Це типовий для Європи фестиваль, де впродовж одного чи півтора тижня відбуваються концерти давньої музики. Сюди з’їжджаються світові знаменитості. Старий Сонч, звичайно, має славетну історію, але сьогодні це цілком непримітне містечко з п’ятьма тисячами жителів і, очевидно, якби не цей фестиваль, то воно б геть загубилося на географічній та адміністративній мапах Європи. Впродовж 10 років я в складі різних вокальних ансамблів брав участь у цьому фестивалі. Тоді я вже знав, що буду засновувати власний вокальний ансамбль старовинної музики.

Іноземці, які бувають на нашому фестивалі, завжди намагаються допомогти, причому безкорисливо, знаючи наші можливості, передовсім фінансові. Чи на рівні придбання інструментів, чи навчання молодих виконавців, допомагають з нотами, а також запрошують до участі у своїх фестивалях. Наприклад, ми співпрацюємо з кількома польськими ансамблями. Нас запрошують співати насамперед українську партесну музику, бо вона їм невідома, ця програма завжди викликає великий інтерес за кордоном.

БУДЕ ФЕСТИВАЛЬ Моя дружина надзвичайно захоплювалась Бахом. З нотами періоду високого бароко проблем не було, а от із більш ранніми творами — складніше. Фестиваль підказав проводити мій колега, диригент із Польщі Станіслав Веляник, який і досі приїздить на наш фестиваль, — каже, мовляв, запросіть кілька колективів, і це вже буде фестиваль, а якщо хтось буде ще й з українського боку, то взагалі дуже добре. Було складно: бази немає, кафедри в консерваторії немає (деякі теоретичні аспекти музики того часу вивчають на кафедрі медієвістики, однак вона не може замінити виконавську кафедру старовинної музики, як це є у Європі; у київській консерваторії ситуація також виглядає обмеженою). Але я знав, що робити, Старий Сонч дуже допомагав організаційно.

СТАРТ Перший фестиваль провели в 2001 році. Готувалися до нього два роки. За рік до фестивалю провели невеличкий майстер-курс за участю надзвичайно високого спеціаліста з Праги, людини, що є музикознавцем, прекрасним співаком, органістом, що знає ледь не кожен орган Європи, де і ким був сконструйований, і до того ж грає на всіх духових інструментах. Тобто абсолютний феномен. З того часу прак-

КОНЦЕПЦІЇ Тематичним фестиваль став останні 4-5 років. Раніше ми теж намагалися дотримуватися певної концепції, але якщо за хронологією, то часом зачіпали й ХІХ століття (наприклад, Франца Ксавера Моцарта, сина видатного композитора, що жив у Львові, частково можна віднести до класицизму, але загалом це романтична музика). Форми презентації давньої музики різноманітні: крім традиційних концертів, це також майстер-класи, семінари, де люди, представники різних виконавських шкіл, країн вільно спілкуються, обмінюються досвідом; ми проводили в рамках фестивалю також танці.

ЛЬВІВСЬКА ТАБУЛАТУРА Лютнева табулатура рано чи пізно виникла б у зв’язку з фестивалем, як і сам фестиваль не міг не з’явитися у Львові. Просто раніше я не дуже знав, як використати цей манускрипт. Була ідея організувати конкурс лютністів, утім, потім зрозуміли, що його нема для кого проводити — в Україні немає лютністів. Хіба тільки для іноземних учасників. Але якщо конкурс, то це премії… З організацією нот для зарубіжних учасників фестивалю проблем не було, оскільки репертуар, який є у Львівській табулатурі, традиційний для цього інструменту, він є в багатьох старовинних європейських збірниках для лютні. Просто тут музичних творів трохи більше.

НАС ЗАПРОШУЮТЬ СПІВАТИ НАСАМПЕ РЕ Д УКРАЇНСЬКУ ПАРТЕ СНУ МУЗИКУ, БО ВОНА НЕ ВІДОМА

тично до кожного фестивалю я стараюсь організовувати такі курси, аби люди могли скористатися з тієї інформації, і приходили на концерти слухати музику вже якоюсь мірою підготовленими.

ПУБЛІКА

БАЗЕЛЬ

Тільки цього року фестиваль по-справжньому почав викликати інтерес публіки. Раніше ним цікавилося коло людей, грубо кажучи, 15-20 чоловік, що є справжніми фанатами фестивалю, любителями давньої музики. Тепер, і це очевидно, фестиваль викликає значно більший резонанс.

У нас склалися тісні стосунки з Базелем, одним із центрів давньої музики в світі. Там живе кілька колишніх львів’ян, кілька колишніх киян, і всі вони активно спілкуються, там є українське товариство, яке буде святкувати вже 65-ліття цього року. Тетяна Польт-Луценко, дуже активна людина, знавець давньої музики, пробувала провести один із проектів у Києві, звичайно, їй це вдалося. Але пізніше я її заманив також і до Львова, аби й тут засівати зерна давньої музики.

Вхід на перші два фестивалі був вільний, і, оскільки власне подія виглядала дещо дивно, люди просто приходили подивитись, що ж воно таке. Пізніше вирішили зробити платний вхід, завдяки чому «відсіялися» ті, хто, на перший погляд, випадково потрапляв на концерти. Але якщо хтось має велике бажання потрапити на наш фестиваль, то завжди є можливість дістати запрошення.

Музика

Текст: ЮЛІЯ БЕНТЯ

Вимога була одна

Олексій Левченко:

«ВИМОГА БУЛА ОДНА: ЖОДНОГО ЖОВТО-БЛАКИТНОГО ПРАПОРА» БАРДІВСЬКА ПІСНЯ СЬОГОДНІ ЗНАХОДИТЬСЯ НА ПЕРИФЕРІЇ ЯК МУЗИЧНОГО, ТАК І КУЛЬТУРНО-ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ. ВТІМ, ЩЕ НАПРИКІНЦІ 1980-х ВОНА БУЛА НЕВІДДІЛЬНОЮ ВІД ТАК ЗВАНОГО ПРОЦЕСУ НАЦІЄТВОРЕННЯ

Музика

Текст: ЮЛІЯ БЕНТЯ

Саме тоді започаткований Міжнародний фестиваль авторської пісні й співаної поезії «Оберіг», що проходив у Луцьку. Події такого масштабу й рівня для представників цих жанрів в Україні не було і невідомо чи колись буде. Передчуття української незалежності, пошуки розкриття національної ідентичності, підйом і ейфорія — все це якоюсь мірою спричинилося до тієї популярності, якою користувався фестиваль як серед музикантів, так і серед публіки. Одначе не менш, а то й більш важливо те, що «Оберіг» фактично відкрив нам Марічку Бурмаку, В’ячеслава Хурсенка, Лесю Горову тощо. Про те, як усе відбувалось, розповідає ініціатор, творець, ідеолог та директор заходу Олексій Левченко.

Вимога була одна

кращих симфонічних диригентів світу — італійців, французів, німців. Мене вважали божевільним, бо міг раптом зірватися і поїхати до Риги послухати орган Домського собору. Тоді ж створив у Луцьку ще один ансамбль, «Кольори», із студентів училища. Спочатку працювали в Будинку культури Володимира-Волинського, бо в Луцьку вільних місць не було. Аби грати на танцмайданчику, треба пройти конкурс. Ми поїхали завойовувати Луцьк і перемогли, бо вже тоді співали чотириголосся. В «Кольорах» починали Жора Іванчук й Володя Дуда, який був солістом, і не без моєї допомоги вступив до музичного училища. Потім переїхав до Києва, де працював у капелі Ревуцького. Якось хор поїхав у США і він там залишився. Особисто я грав на гітарі і співав, був художнім та музичним керівником колективу. Поступово ансамбль розрісся, у ньому з’явилися духова, струнна, вокальна та ритм-групи. На конкурсі комсомольської пісні в Херсоні познайомився з Миколою Мозговим (він благав мене позичити йому для виступу нашу апаратуру, оскільки на той час вона була найкращою в Україні). Репертуар складався з моїх пісень та світових хітів, для яких робили власне аранжування. Загалом це був джаз-рок. У Будинку культури, де виступали регулярно, половину зали заставляли стільцями, щоб люди могли просто прийти і послухати, а в іншій публіка танцювала. Якось до нас на танці завітали хлопці з миколаївського ансамблю «Поющие юнги» — Ігор Крутой і Саша Сєров. Вони були в шоці, коли почули, як ми працюємо наживо, що на танцях акапельно співаємо «Щедрик» або номери з «Вечорниць». «Кольори» виступали з 1973-го до 1979 року, коли група майже повним складом перейшла працювати в ансамбль «Світязь», на професійну сцену. А керівник там був свій...

«ВЫ ЖЕ С УКРАИНЫ? ТАК ПОЙТЕ УКРАИНСКОЕ!» «ПОПЕРВАХ ДУМАВ, ЩО СТАНУ СИМФОНІЧНИМ ДИРИГЕНТОМ» До музичної школи я потрапив, навчаючись уже у четвертому класі загальноосвітньої. Було нелегко: хлопці у дворі ганяють м’яча, а ти мусиш гами вигравати. Того ж року мене відправили до Артека, після чого на всіх офіційних зборах, які тільки проходили в Луцьку, я співав «Пусть всегда будет сонце». Тож смак до сцени я відчув дуже рано. Ми жили вдвох із мамою, вона працювала в три зміни у друкарні, тому більшість часу я належав сам собі. В музичній школі провчився два класи і кинув. Пізніше, десь у класі восьмому, з’явилася гітара, почалася «епоха вокально-інструментальних ансамблів». Старші хлопці побачили, що я трохи граю і співаю, і стали брати мене з собою виступати на танцях у клубах. Цим заробляв гроші, за які міг поїхати під час канікул до Санкт-Петербурга, аби подивитися музеї. Після закінчення школи вирішив створити власний ансамбль, бо вже мав певний досвід, знав, що таке ритм-гітара, бас-гітара, соло-гітара, барабани. Коли ж «Лісову пісню» було створено, прийшла повістка до армії. Повернувся — група працює, виконує в парку на танцях українські пісні, пісні з репертуару The Shadows, «Червоних гітар», публіка їх сприймає із захопленням. Вони все грали «на слух», але мені хотілося тоді вже більшого — і пішов вчитися до Луцького музичного училища. Не маючи за плечима музичної школи, найпростіше було вступати на диригентсько-хоровий відділ. Іспит приймав Юрій Андрійович Максименко, а Ігор Корнілевич акомпанував на фортепіано (в «Лісовій пісні» він був клавішником). Заспівав «Реве та стогне Дніпр широкий». Зарахували. Попервах думав, що стану симфонічним диригентом, настільки мені подобався Максименко. Їздив до Києва слухати й дивитись

Якось до мене підійшов Валерій Маренич і запропонував створити групу, яка б виступала у їхнього тріо «на розігріві». Витримувати по три концерти на день самотужки їм було важко, а збірні програми з’явилися пізніше. Мареничі тоді були на піку популярності, концерти гарантовані, вони мали шалену славу і я почав працювати в цьому напрямку, коли Валерій раптом передумав. Він узагалі складна людина і життя його непросте. Від початку Тріо Маренич страшенно бідувало, виступало в найкращому випадку в сільських клубах. Зрештою, на одному конкурсі їх відкрили, відчули особливий підхід до української пісні. Адже більшість тогочасних ВІА нівечили народні твори, робили з них джазрок, від пісні лишалася тільки мелодійка якась. А те, що робили Мареничі, було настільки щирим і настільки простим, що сприймалося всіма без винятку. Вони почали давати по сім (!) концертів на день, переїжджаючи з місця на місце, уявляєте? Деякі музиканти казали, що гурт не робить нічого особливого — але передусім популярність вимірюється публікою. Наступна пропозиція надійшла з Миколаєва. Ігор Крутой керував там ансамблем, серйозно захворів і попросив на деякий час його замінити. Хлопці тим часом розбіглися, хто куди... Довелося створювати групу — «Автограф», нову програму. Орієнтувався побудовою програми на ансамбль «Світязь», тодішній його репертуар мені дуже імпонував, було у ньому щось справжнє, національне. Отже, перше відділення зробив на кшталт вечорниць, із весільним фольклором, але секретар із ідеології Миколаївського обкому партії пояснила мені, що Миколаїв — це «город корабелов», це вам не Західна Україна. На початку 1980-го ми все ж таки здали програму, яка відкривалася «Песней о корабелах» російською мовою, і нас відправили до Росії — в Тулу, Золоте Кільце і так далі. Того ж року ми обслуговували Олімпійські ігри в Ленінграді. Але, що характерно для того часу: в Росії хотіли чути саме українську пісню! Починали з «Корабелов», а нам закидали: «Вы же с Украины? Так пойте украинское!»

Музика

Текст: ЮЛІЯ БЕНТЯ

Вимога була одна

Зазвичай такі гастролі тривали два-три місяці, а я у 1979 році тільки-но побрався і вирішив, що мушу бути з дружиною Ніною. Знайти роботу у Луцьку було нелегко. Місцеве керівництво вирішило, що Левченко — тяжка людина, працювати з ним складно. Наприклад, я ніколи не виступав, якщо не готовий. Фактично, три роки був безробітним, грав на весіллях. Родину забезпечував, але морального задоволення ніякого. 1985-го поїхав на заробітки до Грузії. Про цю країну можу розповідати нескінченно! Коли повернувся, у Луцьку як раз створювалося Об’єднання музичних ансамблів. Понад половину груп області підпорядкували мені: допомагав їм із підбором репертуару, організацією репетицій, намагався, щоб вони професійно ставились до музичного матеріалу, а не грати на «трьох акордах». Тоді ж директор попросив прослухати та влаштувати на роботу в один із весільних колективів свого сусіда, який щойно повернувся з армії. Прийшов хлопець, заспівав пісню Раймонда Паулса, від чого я просто очманів, переконав Михайла Мусієнка включити його в концертну програму вар’єте, бо був упевнений, що він матиме успіх. Цим

хлопцем виявився Слава Хурсенко. Крім нього, мене називають «хрещеним батьком» Марічка Бурмака, Ольга Богомолець тощо. Про Михайла Мусієнка хочеться сказати окремо, бо це музикант від Бога. Один час працював в ансамблі «Світязь», був його музичним керівником. Якби він не виїхав до Канади, впевнений, що рівного йому аранжувальника в Україні не було б. Володимир Бебешко і Дмитро Гершензон — дуже хороші хлопці, але з Мусієнком їх не можна навіть порівнювати. Наступна група, яку я створив, називалася «Байт», у ній Мусієнко виконував роль «людини-оркестру», грав на клавішах, працював із комп’ютером (тоді комп’ютера ще не було ні в кого з музикантів). Для того, щоб вийти на велику сцену, запросили Василя Зінкевича, який тоді розсварився зі «Світязем». Він дав із нами кілька концертів, а потім повернувся до «Світязя».

Працювали в молодіжному центрі при Волинському обкомі комсомолу, мали багато пільг, але мусили заробляти гроші для комсомолу. Їздили з концертами в Білорусію, Польщу. У Польщі нас запросили пограти під час футбольного матчу між командами відомих журналістів, що транслювався на телебаченні. У цьому шоу брали участь відомі на той час групи. Я ж запропонував провести такий матч між українськими і польськими журналістами під назвою «Футбол-шоу», який мав місце у жовтні 1989 року. Але вже перед цим відбувся перший фестиваль «Оберіг».

«ЯК ОДНА ЛЮДИНА З ГІТАРОЮ МОЖЕ ПІДНЯТИ ЦІЛИЙ ЗАЛ?!» У 1988 році журналіст газети «Молодий ленінець» Василь Ворон запропонував мені очолити фестиваль «Рок культура», який сам вигадав і організував. Я мав взяти на себе організаційні проблеми. І ось на другий день заходу після одного з вечорів української авторської пісні, що в київському Молодіжному театрі влаштовував Лесь Танюк, до Луцька приїхало 13 бардів, серед них Кость Москалець, Олександр Смик, Василь Жданкін, Тарас Чубай і Андрій Панчишин. Тоді я вперше почув бардів наживо і не міг зрозуміти: як одна людина з гітарою може підняти цілий зал?! Коли Жданкін заспівав «Гей, наливайте повнії чари», зал встав і почав йому аплодувати. Пісні, які вони виконували, були совістю нації! Кость Москалець співав про дітей з Чернівців, котрі почали масово лисіти, а Центральне телебачення в цей час у новинах розповідало про що за-

вгодно, наприклад, про порятунок китів у Тихому океані. Наступного року «Байт» знову поїхав до Польщі, виступали на суперкубку з футболу. Попросив свого приятеля Леонарда Марчука (директора молодіжної агенції культури у Польщі) допомогти з апаратурою та світлом для рок-фестивалю, який планувався у Луцьку за ініціативи того ж Василя Ворона. А він каже: «Навіщо тобі рок-групи? Вони великі, всіх треба нагодувати, десь поселити. Я був у вас на радіо, слухав ваших бардів. От із ними і роби фестиваль співаної поезії!» Із цією думкою приїжджаю додому і кажу Василю Ворону: робитимемо фестиваль співаної поезії. Поряд стояв Олег Покальчук, який підтримав ідею і запропонував назву — «Оберіг». Це було 15 травня 1989 року, а 6 червня розпочався перший фестиваль авторської пісні і співаної поезії «Оберіг».

Музика

Текст: ЮЛІЯ БЕНТЯ

Проходив він упродовж трьох днів. Відкривався в кіноконцертному залі «Москва». Жартома учасники говорили… житимемо в готелі «Россия», а виступатимемо в залі «Москви». Із першого дня розпочався конкурс виконавців. Журі складалося з мене, Олександра Смика, секретаря комсомолу із ідеології та ще когось. Учасників було багато, тільки з Івано-Франківська приїхало шість співців: Тризубий Стас, Левко Бондар, Зоя Слободян, Володимир Кіндратишин... Єдиним лауреатом першого фестивалю стала юна Марійка Бурмака. У бардів тоді не було «офіційної» сцени, їх ніхто не знав і ніхто не запрошував. Я цей жанр для вузького кола друзів назвав «кухонна пісня». Репертуар — переважно політично-патріотичний. Концерт-відкриття тривав від шостої години вечора до шостої ранку, публіки — 1,5 тисячі осіб. Я чому так точно знаю, бо замовляв на ранок десять автобусів, які розвозили людей по хатах. КДБ викупило перші три ряди на всі концерти. Коли Володя Давидов із Світловодська заспівав «Михайло Сергійович, ви не турбуйтеся про Україну, ми тут якось собі раду дамо», я вирішив, що тут нам і кінець, можна закривати фестиваль. На другий день ми пустили «Оберіг» «в люди». Розбили виконавців на групи по 4-6 осіб, забезпечили їх транспортом і відправили в районні центри Горохів, Нововолинськ, Володимир-Волинський, Ковель... Вони приїжджають, а на клубах замки висять, бо була команда — не пускати. Хлопці почали співати просто перед клубами, надворі, і людей зібралося набагато більше, ніж ми могли очікувати. Я боявся, що на заключному концерті ми не заповнимо зал, але прогадав. Туди нас також не хотіли пускати, тодішній директор Будинку культури Юрій Войнаровський пояснював, що у його плані клуб «Кому за 30-ть». Правдами і неправдами додзвонився до секретаря із ідеології Луцького міськкому партії (зараз вона бізнесмен) і кажу: «Ви можете нас не пустити, жодних проблем. Але тоді буде так, як із районними клубами: виконавці стануть на сходах собору і виступатимуть, а це — цілий Театральний майдан». Вона дала згоду, попросила передати трубку секретарю обкому комсомолу, він тепер мером у Луцьку, і ще дуже довго з ним говорила. Вимога була одна — жодного жовто-блакитного прапора. Але якомусь дядькові все-таки вдалося пронести до зали розкладну вудочку, і він тим прапором гойдав на концерті. Телебачення концерт не знімало, записувало його лише Волинське радіо. Але я, знаючи, що це буде історична подія, зняв його на дві побутові камери. Наступного року давали в газету «Культура і життя» оголошення, і на другий фестиваль приїхало близько 300 співців! Ухвалили рішення провести попередній відбір і на всі чотири фестивальні концерти, які відбувалися в кінотеатрі «Промінь», пускати по квитках. Почалися інші часи, було скасовано 106-ту статтю Конституції про домінуючу роль компартії. Ми стали трошки сміливішими, задник сцени зробили з жовто-синіми смугами. Тризубий Стас заспівав «Гудбай, компартія», Олег Покальчук написав пісню «Обережно, йде провокатор». Багато виконавців співали про Чорнобиль, але це виглядало трохи кон’юнктурно, тому ми, наскільки могли, відсівали їх, пояснюючи, що не обов’язково бити себе в грудки, що навіть про це можна говорити в інший спосіб. Це не була цензура, просто хотілося спрямувати людей на творчість.

Вимога була одна

«ФРЕСКИ» МІЙ НАЙКРАЩИЙ ФЕСТИВАЛЬ» Моя бабуся Ніна, мамина мама, була дружиною Олександра Залеського. Отримавши спадок, який був поділений між двома його сестрами і ним, він вклав гроші в створення театру. Напевно, так любив мою бабусю, що хоча й був поляком-шляхтичем, а театр після одруження почав називатися Український театр опери і драми Олександра Залеського. Батько бабусі, мій прадід, був царським урядником у Луцьку, щось на зразок начальника міліції. За походженням із запорозьких козаків, мав прізвище Нетяга. Вдома в нас була скрипка всередині якої напис «Антонио Страдивари», яку дідові подарував його товариш князь Радзівіл. Із цієї скрипки й почалися мої перші заняття музикою. Готель Zaleski побудовано та декоровано в театральному стилі. Я сам багато мандрував і знаю, наскільки важливо артистам почуватися в готелі як удома. Це була моя iдея фікс, і вона втілилася в життя. Потім я вирішив проводити в готелі вечори камерної музики під символічною назвою «Фрески у Залєскі». Хотів, щоб постійним ведучим, господарем цих вечорів став керівник камерного ансамблю Анатолій Рівець, але він напевно не зрозумів мене і віднісся до цього як до чергового підробітку. Я ж бачив ці концерти як подію, що об’єднає інтелігенцію та еліту Луцька. Зрештою, все як завше вирішив випадок. Якось у 2008 році Ігор Жук, їдучи до Польщі на гастролі, попросив у мене зупинитися. Я погодився, але сказав, що він мусить відпрацювати. Звичайно, жартома. Проте він справді дав концерт, познайомив мене з своєю дружиною Ірен Роздобудько. Потім до Луцька з лекціями приїхала Ольга Богомолець і також виступила на «Фресках у Залєскі». Із того часу вони проходять регулярно раз на місяць. Тут виступали волинський поет Василь Простопчук, Оксана Забужко, бард Олеся Найдюк, віолончелістка Анна Нужа та багато інших співців, музикантів, поетів, письменників... Тепер я розумію, що фестиваль «Оберіг» був скоріше тусівкою, а справжній і найкращий мій фестиваль — це «Фрески у Залєскі», тому що саме тут, спілкуючись з публікою, виконавець вибудовує драматургію свого виступу, розкриває своє бачення світу, філософію, душу, ставлення до своєї творчості. А це неоціненне.

Думка

Текст: АГЛАЯ ТОПОРОВА

Перший незалежний

ПЕРШИЙ НЕЗАЛЕЖНИЙ ПРО ЛЮБКА ДЕРЕША ПИСАТИ ЛИШЕ ХОРОШЕ ВВАЖАЄТЬСЯ ПРАВИЛОМ. АЛЕ ВИКЛЮЧНО У МАТЕРІАЛЬНОМУ АСПЕКТІ: В ЯКОМУ ВІЦІ ОПУБЛІКУВАВ ПЕРШИЙ РОМАН — ТАК, ЗГОДНА, ДУЖЕ РАНО, СКІЛЬКОМА МОВАМИ ПЕРЕКЛАДЕНІ ЙОГО КНИГИ — ТАК, ЗГОДНА, БАГАТЬМА МОВА МИ, ЩО ОТРИМУЄ НЕПОГАНІ ГОНОРАРИ ТА ЄВРОПЕЙСЬКІ СТИПЕНДІЇ — НЕ ТЕ, ЩОБИ НЕ ЗГОДНА, АЛЕ РАХУВАТИ ГРОШІ У ЧУЖІЙ КИШЕНІ — МЕТОД НЕ ЛИШЕ НЕПРИСТОЙНИЙ, АЛЕ Й ДАЛЕКИЙ ВІД БУДЬ-ЯКОЇ КРИТИКИ. НЕВА ЖЛИВО, ЛІТЕРАТУРНОЇ ЧИ ТО РЕСТОРАННОЇ

У РОМАНАХ ДЕ РЕША НЕ ІСНУЄ РАДЯНСЬКОГО СОЮЗУ. НІ В ЯКИ Х ПРОЯВАХ І ФОРМАХ. НЕМАЄ НІ СПОГАДІВ, НІ ПОЛЕМІКИ , НІ НОСТАЛЬГ ІЇ, НІ РЕФЛЕКСІЙ За усіма дифірамбами юності, талану та всьому хорошому, що можна сказати про симпатичного хлопця, зникає не лише серйозний, але й будь-який аналіз написаного Дерешем. Тобто всі ми розуміємо на своєму обивательському рівні, що його твори — це круто: і друкують, і перекладають, проте, чому це добре, на жаль — тиша. До певної міри, це проблема української критики, яка воліє роздумувати про славнозвісні «метри, монети, рублі» або просто не береться аналізувати нічого з того, що не було багаторазово схвалено чи пережовано російським глянцем. Але ми не пишемо критику на критику. То чим же творчість Любка Дереша так відрізняється від основного потоку сучасної української літератури? Почнемо з того, що у його романах не існує Радянського Союзу. Ні в яких проявах і формах. Немає ні спогадів, ні полеміки, ні ностальгії, ні рефлексій. Ні для кого не секрет, що кожен теперішній український автор вважає за необхідність описувати або пригнічені верстви радянського суспільства: «в общагу не можна було водити дівок», або ж себе, як жертву: «коли ми вийшли на Майдан (хто його зна, який за ліком), міліціонер перевірив наші документи», або плакати про дешеву горілку та особливо закуску і правильний життєвий шлях, на який вказала партія… А от у книгах Дереша, повторюсь, СРСР просто не існує. Так само, як не існує для нього мекки українських письменників — Москви чи Варшави. Не буває і традиційних проблем киян і тих, що «понаїхали», львів’ян і донеччан.

Світ Дереша самоцінний. Кожна точка на карті України повна пригод і сенсу. В книгах письменника люди живуть і відчувають однаково, незалежно від географічних статусів. Панківська тусовка Дрогобича не менш відв'язна, ніж її духовні брати з Глазго чи Дрездена. У Стриї живуть гуру, дужчі за індійських бабаїв та індіанських шаманів. Кожен літній професор із львівського передмістя має власну струнку теорію світу, а кожна студентка проживає своє життя азартніше, ніж Емі Вайнхаус та насиченіше за Періс Хілтон. Хоча частіше за все, звичайно, це відбувається лише у їх уяві. До речі, про уяву. Чи, якщо хочете, фантазії. По-перше, романи Дереша взагалі не автобіографічні. Він не просто вигадує своїх героїв, але й керує їх долями. Від хлопчика з феноменальною пам’яттю («Намір») ми поневолі чекаємо певних вчинків, але авторське бажання розвертає героя зовсім у іншому напрямку. Ми читаємо «Трохи пітьми» як роман про молодь з альтернативним способом життя, але враз, на певній сторінці, провалюємось у складний психоаналітичний містичний сплав незрозуміло чого. Такого, чого точно не має бути, не може бути, а може, і неіснує. Але талант оповідача дозволяє Дерешу вигадувати й описувати з такою достовірністю, що пересічний герой, який буквально їсть власні болячки, на мить стає для нас головним. А перегорнувши сторінку, ми розуміємо, що справа тут зовсім не у фізіології, а в тому, що роз’їдає зсередини і ззовні кожного з нас. Про такі речі декому вдається писати, у даному випадку — Любку Дерешу. Аглая Топорова, ВД «Коммерсантъ»

« УК РА Ї НС Ь КА КУЛ ЬТУР А» ПУБ ЛІК У Є НОВЕ ОП ОВІДАН Н Я ЛЮ Б К А ДЕРЕША — Н АЙБІЛ ЬШ З НА НО Г О У СВІТІ МОЛ ОДОГО У К РА Ї НС Ь К О Г О П ИСЬМЕ Н Н ИКА

Література

Текст: ЛЮБКО ДЕРЕШ

Оптиміст у пеклі

«ОПТИМІСТ У ПЕКЛІ» Любко Дереш

— Вибачте. Ви тут не сиділи. — Я? Не сидів? Та тебе ще в планах не було, як я вже тут сидів. Ходять тут всякі. Пху, теж мені знайшовся. «Ви тут не сиділи…» Пан Ярославський швидко дав задній хід: — Гаразд, гаразд, — сказав він і сів на сусідню лавочку. У Львові була золота осінь. Тіні вже витягнулися, золоте світло косо падало на лавки проспекту Шевченка. Був четвер, напевне, найкращий день тижня — ще не п’ятниця, немає поспіху ввірватися у вихідні, але вже не середа — не це відчуття недосказаності на роботі і неясності в житті. Четвер такий день, коли насущні питання життя турбують менш за все. А от про суботу пан Ярославський думати не бажав. Субота — це день, коли приходить пора платити по рахунках. Пан Ярославський з тривогою згадав стан, з яким він прокидався по суботах, коли не потрібно було спішити на роботу. В суботу він прокидався пізніше, ніж звичайно. Звичайно він прокидався десь перед сьомою. «Це мучівно, — подумав пан Ярославський. — Пів на сьому — наймучівніший час для прокидання. Це тортури». Відкрити очі. Згадати себе — незрозумілого суб’єкта без віку та імені, в принципі, незмінного, в принципі, дуже схожого на того суб’єкта, який прокидався у 15, у 12, у 5, і, напевне, у 3 роки. Пан Ярославський не пам’ятав себе у трирічному віці, мав неясні відчуття, що тоді він був іншим, але розум підказував, що далебі ні — далебі був таким самим. Отже, відкрити очі. Уже якась реалізація у житті. Бодай прокинувся. Пригадати, що йому вже не 3, не 5, не 12, не 15 — пригадати це моментально і якось одуріло врізатися у твердий шмат власної біографії. Відчути, як біографія приклеїлася — в першу чергу, до серця — і відчути: цей шмат не просто твердий. Він гарячий, гіркий, і при цьому — не шоколад. Пан Ярославський обеззброїв себе перед життям у 37, коли перестав пити. Він сказав життю: ось моя зброя, гляди, я кладу дуло «Неміроффа» на стіл і більше не торкаюсь його. Що? А, так. Це «1715». Моя холодна зброя. Її я теж кладу на стіл, бачиш? Кладу і більше не торкаюсь. Тепер ми можемо поговорити? Що? Ні, не змушуй мене робити це… Гаразд. Кладу. Бачиш? Дістаю з кишені і кладу прямо перед тобою, повна пачка набоїв калібру 0,5 з фільтром, прекрасні червоні набої для поодиноких снайперських вистрілів. Прощавай, ковбою Мальборо. Я більше не Харлі Девідсон. Яка різниця? Бачиш, я кладу пачку снайперських перед тобою, тому що хочу говорити з тобою. Говорити прямо. Пан Ярославський перестав закриватися від життя. Ця ідея з’явилася десь у 35, після чергової п’янки, він вирішив, що далі так — неможливо. Він опустив захист і зразу ж отримав з десяток хуків справа, десяток хуків зліва, пару потужних апперкотів під дих і у щелепу. Трохи повалявся у нок-аутах, але побачив, що ніс цілий, зуби на місці і, в принципі, його щастя в тому, що він не носить окуляри. Йшов другий рік його беззбройного матчу, і найбільших поразок він зазнавав по вихідних. Отже, знову: відкрити очі, вліпитися обличчям в біографію, побачити на годиннику страшні цифри: 8.29. «І це все, на що ти здатний? Твої колишні однокурсники здатні робити це до 11.10, деякі — до 12.30. А ти? Слабак!» Але відпочивати більше не було сил і пан Ярославський клопом вповзав у привідкриті двері ванної. Туалет. Так. Де в нас туалет? Знову нічого. Ну-у-у, слабенько, Ярославський. Що там у нас? Там у нас був сухий обід і холодна вечеря. Пан Ярославський старався, але нічого не виходило. Ці безплідні старання, такі мучівні для чоловіка його віку, не заважали панові Ярославському, зберігаючи міцність духу, голити по суботах бороду. Гоління по суботах — це те, що він відвоював у життя. Те, що робити було необов’язково, але що додавало ранкові певної святковості. Справа була у запаху — панові Ярославському подобались його піна до гоління і гель після гоління. Це те, що тримало його на плаву — надійний запах свіжості.

ГОЛ І Н Н Я П О СУ Б ОТАХ — Ц Е Т Е , Щ О В І Н В І Д В О Ю ВА В У Ж ИТ ТЯ . ТЕ, Щ О Р О Б И ТИ БУЛ О Н ЕО Б О В ’ Я З КО В О , А Л Е Щ О Д ОД А ВА Л О РА Н КО ВІ ПЕВ Н О Ї С В Я ТКО В О СТ І

Література

Текст: ЛЮБКО ДЕРЕШ

Оптиміст у пеклі

Після гоління все йшло добре, сніданок пан Ярославський переміг ще в університеті, відтоді міг розтягувати його аж до полудня, гортаючи газети. Тепер він волів читати газети з планшета, це було навіть цікавіше. Десь о дванадцятій на кухню заглядало сонце,

С ЕР ЕД Б І Л О ГО ДНЯ, Н А П Р О С П ЕКТІ Ш ЕВЧЕ НКА, В ІН ОТР И МА В Н О ГО Ю В ГОЛОВУ. ПОРА ЙТ И В ТАТУ - СА Л О Н , П ЕР Е БИТИ НАПИС Н А «S I C TR A N S I T G LO RIA MUNDI»

пан Ярославський відчував приплив духоти і вдруге за день відчував, що краще було удавитись пуповиною в череві матері, або наїстись піску в пісочниці, ніж дожити до цього моменту. Сонце їдко проникало в голову і кричало туди: «Ярославський! Ти — нікчема! Ти нікчема, Ярославський! Іди убийся, Ярославський!» Пан Ярославський відкладав планшет, і йшов одягатися — вирушати у місто. Там його знали як ґречного, уважного, вдумливого добродія, що дивно — неодруженого. Не пив, не курив, залишав чайові. Любив каву по-віденськи, кіш з яловичиною, пляцок з яблук. Не скидав шаля у приміщенні, ще хіба така дивна деталь, а так загалом — звичайнісінький. Вечір суботи, слава Богу, Ярославський знав, як вкоротати. Тарілка жирної їжі, так, щоб заволокло очі, хліба з маслом — такі селянські мотиви — і добре кіно. Пила-5. Під тістечка з чаєм. У неділю пан Ярославський відчував щось на кшталт задухи. Якось у неділю ввечері він спробував кисневий коктейль. Не допомогло. В такі моменти пан Ярославський чіхрав татуювання, вибите по п’яні в армії — «Aut cum scuto, aut in scuto» — і терпляче ждав, коли ж життя заговорить із ним. З огляду на це, четвер був улюбленим днем пана Ярославського. Не потрібно було валяти дурня. Дихалось добре. В руці — хот-дог. Люди навколо видавались прекрасними. — Можна біля вас присісти? — Так, прошу, — пан Ярославський посунувся до краю лавки, даючи місце молодому юнакові з дівчиною. Парочка почала воркотіти: — А я тобі подобаюсь? — запитувала дівчина, активно вилизуючи морозиво у ріжку. — Дуже, — говорив юнак і відривався від мобільного, щоб поцілувати пасію. — Ти мене любиш? — запитувала пасія і лізла до нього на коліна. — Дуже, — говорив юнак і обережно знімав її зі своїх колін, наклацуючи смску. — Обережніше, — сказав пан Ярославський, коли юнка, балансуючи на колінах юнака, з розмаху ледь не заїхала йому в обличчя морозивом. — Що ви, що ви, — озивалась дівчина. А потім: — Я ненароком! Вибачте! І розтирала салфеткою морозиво по його вельветовій осінній куртці. Пан Ярославський відчув, що йому абсолютно байдуже за зіпсовану куртку. Сьогодні був четвер, день, коли можна було не думати про насущні запитання життя, і ніщо не могло зіпсувати йому настрій.

НЕ МОЖНА ПРОПУСКАТИ СТІЛЬКИ ЧАСУ НАДАРЕМНО. ВІН ПРОКИНЕ ТЬСЯ ВДОСВІТА І БУДЕ ДИВИТИ СЯ, ЯК СХОДИТЬ СОНЦЕ

Література

Текст: ЛЮБКО ДЕРЕШ

Оптиміст у пеклі

Пан Ярославський потягнувся на лавці. Доїв хот-дог. Задзвонив телефон. — Алло, Ярославський? — Так, Мишко, слухаю тебе. — Ярославський, ти якого милого не був на засіданні сьогодні? — Яке ж засідання сьогодні, сьогодні ж четвер… — Четвер. — Четвер… — протягнув пан Ярославський і відчув, як всередині запустився каскад із доміно. Якщо сьогодні четвер значить сьогодні — переговори з партнерами. Значить сьогодні — день місяця. Значить сьогодні виставляють сонечка. У них на роботі була нова прогресивна система заохочення працівників — ударники отримували сонечка, кожне сонечко — плюс двадцять баксів до зарплати. Кожна хмаринка — мінус. Чорт. Щойно Ярославський переконався, що це не працювало. — Алла поставила мені хмаринку? — Алла поставила тобі хмаринку з блискавкою. Це третя блискавка за місяць, Ярославський. Знаєш, про що ми говорили останні п’ятнадцять хвилин зборів? Ми говорили про тебе, Ярославський. — Та? — перепитав доволі безглуздо і невпевнено пан Ярославський. — Так. Ми говорили про твою участь у процесі. Але це ще півбіди. Був Шеф. — Був Шеф? — Так, прилітав Шеф. — О Боже. Я можу ще встигнути його побачити? Я все поясню йому, він зрозуміє, ми з ним добре ладимо, пам’ятаєш, тоді на корпоративі, на шашлику… Алло, Мишко? Мишко, скажи мені, що це неправда. Будь ласка, заспокой мене. — Вибач, старий. Я був, звичайно, проти, але хіба я там щось вирішую? Пан Ярославський відклав слухавку на хвилю і не повірив, що на вулиці — четвер. Парочка на лавочці поруч зацікавлено дивилася на нього. Пан Ярославський зібрався з силами і підняв непомірно важку слухавку до вуха: — Алло, Мишко? — Тут. — Алла не казала, коли буде виплата? — сказав він, а сам подумав: «Що за дурню я питаю?» — Алла сказала, що у тебе, з твоїми хмаринками, цього місяця виплат не буде. — Але ж як? Я ж працював із Ґданьськом цілий місяць. — Вибач, старий. Нічим тобі не зараджу. Хочеш, можемо піти сьогодні ввечері на пиво? У «Спорт-кафе»? — Я не спортсмен, Мишко, ти ж знаєш. — Все ясно з тобою. Гаразд, мені треба бігти. Нам тут всім добряче всипали, не тільки тобі, так що не розстроюйся, якщо що. Окі? Давай. — Давай, — сказав безбарвним голосом пан Ярославський і йому здалось, що він потихеньку дематеріалізується. Принаймні, стає прозорішим. Жодного гніву, жодної незгоди. Навпаки гнітило те, що розум одразу ж почав шукати варіантів, де дістати грошей. Так, наче навіть секунда без джерела прибутку загрожувала блискавичною смертю. Пан Ярославський зупинив себе. Спокійно. Тільки нікуди не треба бігти. Спокійно. Це четвер, це все ще четвер. Це не субота. Пан Ярославський відчув, як йому починає бракнути повітря. Відчув, як невідворотно наступає субота. Відчув, що тепер кілька днів, а то й тижнів, будуть суботами. Одна суцільна субота. Коридор із суботніх жорен, через який доведеться проповзти на животі. Решето з лез, крізь яке доведеться просіятися. Пан Ярославський усміхнувся. — Добре, я зрозумів, — сказав він вголос, і парочка біля нього перестала цілуватися. — Що тепер? Що мені робити? Ти мене звільнило. Що далі? Сонце вже хилилось до заходу. На відвороті нової куртки темніла пляма від морозива. Пан Ярославський відчув, що у нього тонкі мешти на ногах, а вже холодно. Машини стояли у корках, люди сиділи по кафе. Пану Ярославському хотілося кричати. Натомість він усміхнувся. — Гаразд, я приймаю правила. Я не проти. Парочка біля нього піднялась і, обійнявшись, пішла далі. Дівчина озирнулась до нього і покрутила пальцем біля скроні. Він показав їй язика. Вона показала йому середнього пальця. «Гаразд, я зрозумів, надалі буду робити це про себе», — подумав пан Ярославський. Отже, що у нас є? Квартира. Невизначена кількість вільного часу. Одна особа чоловічої статі. І? Відповідальна сторона, або ж сторона, яка сьогодні відповідає.

П А Н Я Р О СЛ А В С ЬКИЙ ЗУП И Н И В С ЕБ Е. С П О К ІЙНО. Т ІЛ Ь К И Н І КУД И Н Е ТР ЕБА Б ІГ ТИ. С П О К І Й Н О . Ц Е Ч ЕТВЕ Р, Ц Е В С Е Щ Е Ч ЕТ ВЕ Р. Ц Е Н Е СУБОТА

Література

Текст: ЛЮБКО ДЕРЕШ

Оптиміст у пеклі

Пан Ярославський зрозумів, що цього йому досить. Досить того, що ця відповідаюча сторона є. — Це він? — у нього за спиною спитав хтось у ще когось. — Ага, він, хто ж іще. Пан Ярославський не встиг розвернутися, як по потилиці його огріли чимось твердим і гарячим. Він повалився на коліна. Та що ж це сьогодні таке… — Дружок, передавай привіт інопланетянам! — загигикали голоси над ним. — Пацани, шухер, мєнти, — сказав голос, і пан Ярославський почув тупіт ніг. Він потихеньку піднявся. Назустріч йому йшов міліціонер. Серед білого дня? На проспекті Шевченка? Отак получити? Дякую тобі за знаки, відповідаюча стороно, я теж люблю бокс. — Ви в порядку? — спитав міліціонер. Пан Ярославський, тримаючись за потилицю, кивнув. Все чудово, настільки чудово, що краще не буває. — Все прекрасно, — кинув він і побрів на зупинку. Голова гуділа. Звільнили з роботи. Серед білого дня, на проспекті Шевченка, він отримав ногою в голову. Пора йти в татусалон, перебити напис на «Sic transit gloria mundi». Пан Ярославський усміхнувся. Це воно. Дайте мені ще раз хтось в морду, будь ласка, щоб я остаточно переконався — це воно і ніщо інше. Воно заговорило зі мною. Я більше не один в цьому світі. Більше ніяких субот. Пан Ярославський в останню хвилину розчув дзеленькотіння трамваю і насилу відскочив з колії. Серце закалаталося перелякано і радісно. Це воно! Це теж воно! Ти є, я знаю, ти є там, сидиш, ховаєшся за трамваями і автомобілями, керуєш тут всім, я знаю, ти там! Пан Ярославський розсміявся. Потім розсміявся ще голосніше. Він стояв біля світлофора і пропустив три зелених світла, поки не відсміявся. Обрегочешся. Що може бути простішим за віру. Просто обрегочешся. Пан Ярославський прийшов у свою квартиру, коли вже було зовсім темно. Він з трепетом очікував, що хтось стукне його по голові у темному під’їзді, а коли цього не сталося, відчув, що він щасливий. Відчув, що про нього дбають. У квартирі було порожньо. Пан Ярославський втомлено повалився на бамбетль на кухні і приглушив світло. Він хотів спати. Він знав, що він зараз зробить. Він прийме гарячу ванну. Він вип’є гарячого какао на ніч. Він подякує відповідаючій стороні за цю безмежно просту можливість. Вранці він встане рано. Раніше, ніж на роботу. Не можна пропускати стільки часу надаремно. Він прокинеться вдосвіта і буде дивитися, як сходить сонце. А далі він піде робити своє життя, але тепер все буде по-інакшому. Коли пан Ярославський засинав, він побачив немовля, яке погойдується на листові кушніру серед безмежних вод теплого сяючого океану. Немовля усміхалось йому. Це і є я? — було його останньою думкою. Відповіддю був спокій.

ВІН ЗНАВ, ЩО ВІН ЗАРАЗ ЗРОБИ ТЬ. ВІН ПРИЙМЕ ГАРЯЧУ ВАННУ. ВІН ВИП’Є ГАРЯЧОГО КАКАО НА НІЧ. ВІН ПОДЯКУЄ ВІДПОВІДАЮЧІЙ СТОРОНІ ЗА ЦЮ БЕ ЗМЕ ЖНО ПРОСТУ МОЖЛИВІСТЬ

МИСТЕЦТВО ЯК ВИКЛИК У СУЧАСНОМУ МИСТЕЦТВІ ТВОРЧІСТЬ АНТОНІО МЕНЕГЕТТІ — ЯВИЩЕ, КОТРЕ ВАЖКО НАЗВАТИ «ОДНИМ ІЗ НАПРЯМКІВ». ONTOARTE, ЯКИЙ ЗАВДЯКИ ХУДОЖНИКУ ПОЧАВ СВОЮ ІСТОРІЮ У 1976 РОЦІ Є ШВИДШЕ СВІТОГЛЯДНОЮ ТЕЧІЄЮ, ЩО НАПРЯМУ ПОВ’ЯЗАНА ІЗ ЖИВОПИСОМ. ЯК, УТІМ, І З АРХІТЕКТУРОЮ, СКУЛЬПТУРОЮ ТА ДИЗАЙНОМ. ONTOARTE ЗАКЛИКАЄ ЗМІНИТИ ТРАДИЦІЙНЕ СТАВЛЕННЯ ДО МИСТЕЦТВА І ЙОГО ПРИЗНАЧЕННЯ: ПРИЗНАЧЕННЯ. ЗА МЕНЕГЕТТІ, ЖИТТЯ САМЕ ПО СОБІ — МИСТЕЦТВО, МЕТОЮ ЯКОГО Є ПОШУК УНІВЕРСАЛЬНОЇ КРАСИ

Візуальне мистецтво

Текст: МАРІЯ ХРУЩАК

Мистецтво як виклик

С П РА ВЖН Є МИ СТЕЦ ТВ О — Ц Е ЗА ВЖ Д И В И К Л И К , П ЕР Ш ЗА В С Е, В И К Л И К С О БІ

C Справжнє мистецтво — це завжди виклик, перш за все, виклик собі. Це дорога сміливих рішень, яка дає можливість сформулювати мовою образів власне світобачення. Це широкий шлях пошуку довжиною у життя, складений із подій небезпечних і несподіваних, шлях, що вимагає постійного вибору. Історія італійця Антоніо Менегетті розпочалась у 1936 році в місті Авецанно. За його плечима — навчання в одному з асизійських монастирів, священицький чин, декілька римських університетів, довгі роки вивчення філософії та психології, досвід художника-реставратора (Менегетті працював із творами Тиціана, Мікеланджело та Рафаеля). У 76-му за його ініціативи починає розвиватися новий мистецький напрямок — OntoArte що орієнтований перш за все на інтуїтивні одкровення митця і не розмежовує мистецтво і життя: для Менегетті мистецтво є ідентичним йому і в той же час — свідомим шляхом до знань через себе і — до себе. Прикладом того, як у творчості можуть проявитись художньо-інтелектуальні здібності, слугують твори Антоніо Менегетті: вони наповнені тими енергіями буття, які насамперед є доказом існування краси як основоположної суті існуючого. І краса ця — завжди унікальна, адже є точкою перетину конкретного світовідчуття, творчого поривання «тут і зараз» та споконвічних явищ. Небо і земля, розділені по лінії горизонту тонесенькою, ледь вловимою межею; або важкі чорні хмари, що бризками наповзають на жовту пляму сонця; або навіть архітектурні елементи, фрагменти рукотворного міського світу, котрий перебуває у повній гармонії зі світом природним, принаймні з тим його квадратом полотна, у рамки якого вони потрапили через пензель Менегетті: все це виглядає результатом воістину божественного промислу. Котрий, до речі, особливо не розраховує на присутність людини.

ДОВІДКА Антоніо Менегетті — художник, музикант, модельєр, філософ, вчений, автор більш ніж 50 наукових монографій. Отримав освіту в галузі класичного мистецтва. Займався реставрацією картин та настінного живопису: Мікеланджело, Рафаеля, Чімабуе, Тіціана Джотто в містах Асізі, Губбіо, у соборі Санта Кроче (Флоренція), в соборі Санта Марії ді Фрачі (Венеція), Ватиканських Стансів. Вивчав старовинні технології склодувів та гончарів на знаменитих Муранських фабриках у Венеції та майстернях Дерути. У 1976 році заснував новий напрям у мистецтві — OntoArte, який об’єднав художників, скульпторів, архітекторів та дизайнерів з усього світу. Доктор філософії, соціології, теології та психології, академік багатьох міжнародних та Національних Академій. В 1986 році Менегетті був обраний членом Академічного Сенату Міжнародної Академії сучасного мистецтва. В 2000 році отримав Золоту Медаль за заслуги від цієї Академії. Галереї OntoArte представляють творчість Антоніо Менегетті в Європі, Азії та Південній Америці. В Україні галерея OntoArte відкрилась в 2010-му.

Візуальне мистецтво

Текст: МАРІЯ ХРУЩАК

Випадковий глядач почувається тут першовідкривачем, Адамом, який розглядає райський сад — десь ось-ось має з’явитися Єва. Але якщо спостерігач далекий від такого сприйняття мистецтва, він має відчути і назвати цей світ відповідно до свого досвіду. Є простір, у якому тебе все заманює — ближче до себе, усередину картини; ти дивишся — і вже наче повинен бути там, хотів би — бути. «Важко осягнути принципи світла і темряви», «виростиш тільки гілки — отримаєш сухе дерево», «проникни в суть «чотирьох гілок», і з’явиться порядок у розміщенні, і все інше теж прийде в систему» — говорить китайська енциклопедія «Слово про живопис із саду з гірчичне зерно». У Менегетті — своя образотворча система, але вибудувана вона завдяки глибинним знанням класики як мистецької, так і філософської. У той же час вона — про універсальні закони творіння краси. Антоніо Менегетті, наче китайський каліграф, котрий слідує власній книзі мудрості, доводить свої побудови до абсолютної точності й гармонії. І справа тут не тільки в майстерності, яка здобувалася роками досліджень, практики і, безумовно, пошуку можливостей утвердження живопису як світогляду і навпаки.

Мистецтво як виклик

Менегетті-живописець працює широкими відкритими мазками, тому його картини містять чіткий меседж сучасникам. Водночас він може дозволити фарбі розтікатися на полотні, щоправда керує процесом усе одно виключно його інтуїтивна творча воля. Саме завдяки абстракції, на думку митця, можна краще «формалізувати» задум, мету, чого не дозволяє зробити фігуративний живопис. З іншого боку, він час від часу у своїх зображеннях натякає на реальність, яка часто проглядається у його краєвидах — як фантастичних, так і географічно реальних. У київській галереї OntoArte, що вже більше року представляє твори Антоніо Менегетті в Україні, є два вишуканих пейзажі, на котрі митця надихнула саме Україна. Маестро, схоже на те, краще за багатьох наших співвітчизників відчуває потенціал та красу землі, яка провокує на творчість. Саме ця серія «українських робіт» Менегетті ініціювала нову подію на території згаданого мистецького простору, який напередодні Нового року представляє свій перший італійсько-український арт-проект — «Пейзаж XXI століття». Учасники проекту окрім Менегетті — майстри пейзажу України — Олег Тістол та Анатолій Криволап.

МЕН ЕГЕТТІ, НАЧЕ КИТАЙСЬКИЙ КАЛІГ РАФ, КОТР И Й СЛІДУЄ ВЛАСНІЙ КНИЗІ МУДРОСТІ, Д О В ОД И ТЬ СВОЇ ПОБУДОВИ ДО АБСОЛЮТНОЇ ТО Ч Н О СТІ Й ГАРМОНІЇ

Візуальне мистецтво

Текст: МАРІЯ ХРУЩАК

Мистецтво як виклик

ДЛЯ МЕ НЕ Г Е ТТІ МИСТЕЦТВО Є ІДЕ НТИЧНИМ ЖИТТЮ І В ТОЙ ЖЕ ЧАС — СВІДОМИМ ШЛЯХОМ ДО ЗНАНЬ ЧЕ РЕ З СЕ БЕ І — ДО СЕБЕ АНТОНІО МЕНЕГЕТТІ ПРО ГЕНІЙ, МИСТЕЦТВО ТА СВОБОДУ АБСОЛЮТНОЇ ПРОСТОТИ: Мистецтво, саме по собі, не може наділяти зрілістю, але зрілість може породити мистецтво. Під мистецтвом я розумію те, що відображає пасаж, шифр, знак, історію Буття. Техніка — це звичка співвідносити різні частини в синергетичну єдність. Якщо художник прагне рівнятися на вимоги системи, для мене він буде надто нормативним, звичним. Натхнення — це виклик буття, яке прагне відкритися та шукає свого пророка, свого коханого, батька, який дозволить йому народитися, народитися «тут». Художник повинен бути вільним від власних комплексів, стереотипів та від «опредмеченості» системою. Геній — це той, хто здатен створити форму буття в якості історичної форми. Він генерує формулу, код, шлях, порядок.

У мистецтві неможливо говорити про час і простір, тому що справжнє мистецтво — апріорне, це повернення у вічність. Для того, аби визначити, чи перед нами картина реальної естетичної височини, потрібно дивитися на її «ефект», які емоції вона викликає, тому що істина пізнається за плодами. Трапляються художники, яким подобається керувати виразністю, яким приємний еротизм руху, тому вони створюють кольори, звуки. Але живопис та музика — лише мови, а не мистецтво, саме у собі. Навіщо творити? Заради свободи відображення або задля ще одного діалогу. Врешті решт, задоволення — вільна стихія, що не відає необхідності. Ми можемо запитувати «чому», оскільки перебуваємо на обмеженому рівні, та вихід за межі примусу повертає свободу абсолютної простоти.

Історія

Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Невинне фото

НЕВИННЕ ФОТО. АБИ МИ ПАМ’ЯТАЛИ, АЛЕ ПАМ’ЯТЬ НАША БУЛА СВІТЛОЮ — «УК» ПРЕДСТАВЛЯЄ ІНШИЙ ПОГЛЯД НА УКРАЇНУ 1932 — 33 РОКІВ. НА ФОТО — СВІТЛИНИ АМЕРИКАНСЬКОГО ФОТОГРАФА ДЖЕЙМСА ЕББА, КОТРИЙ МАНДРУВАВ НАШИМИ ЗЕМЛЯМИ У ЦЕЙ ЧАС. ТЕКСТИ — ФРАГМЕНТИ ТВОРІВ ПРЕДСТАВНИКІВ «РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ»

А по безмежних просторах В темряві спить Україна, Скиглить осінній вітер Над кістяками дерев. Виють бездомні собаки, Вогники в мокрих хатинах, — Страшно осінньої ночі Думають про чорні степи. … Сорок мільйонів мого народу. Тягне потужні працьовиті руки К серцю моєї країни. З поеми «Харків», Леонід Чернов (Малошийченко)

ДОВІДКА Американець Джеймс Ебб (James Abbe) протягом 20-30-х років минулого сторіччя знімав нью-йоркських, паризьких та лондонських знаменитостей та продавав свої фотографії у Vogue та Vanity Fair, але з часом вирішив займатись фотожурналістикою і за редакційним завданням у 1932 році прибув до СРСР, аби сфотографувати Сталіна. Сталіна він таки зняв, але набагато більшу цінність нині представляють його фотографії, що фіксують урбаністичну радянську реальність 32-го року: коли українськими селами семимильними кроками розгулював голод, але життя у містах ішло своєю запланованою дивною ходою.

Історія

Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Невинне фото

Нерозвійно нагусла над мокрим вікном Осліплених днів каламуть. Речі спокійно живуть, не зринають гіркі слова, І сіріє печаль моя, Як під льодом трава. Заростає дзеркало пилом, Пам’ять ніжної забуттям. Нехай речі спокійно живуть Під глухою корою мовчання. Ні вечірня зоря, ані рання, Ні з далеких, ні з близьких доріг На мій забутий поріг Милого голосу не приведуть. «Без назви», Володимир Свідзінський

Н ЕХА Й Р ЕЧ І С П О К І Й НО ЖИВУТЬ П І Д ГЛ УХО Ю КО Р О Ю МОВЧАННЯ

Чорніє лід біля трамвайних колій, Синіє в темних улицях весна, Мого юнацтва радість осяйна Встає назустріч нинішній недолі. «Без назви», Микола Зеров

Історія

Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Невинне фото

Підпалимо небо — і кинемо душі в повітря! В степах розгнуздаєм сліпого коня. …Клекоче огонь нам — навіки повірте! Співає земля. «Сонце під голови», Яків Савченко

П ІД П А Л И МО Н ЕБ О — І К И Н ЕМО Д У Ш І В П О В І ТРЯ!

В порті стоять кораблі, і поснули над щоглами стяги, штормом потріпані трохи, ну та нічого, веселі ходять матроси, їм у вечірньому тихому сквері любо сміються дівчата, маком розквітивши щоки. Що ж, і дівчата й матроси веселі, всі безтурботні, — завтра кудись попливуть у далеке море матроси, завтра дівчат обійматимуть з радісним усміхом інші, — так вимагає море… В порті стоять кораблі. «В порті стоять кораблі», Олекса Влизько

Історія

Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Невинне фото

Та скоро попіл сутінних обслон Спадає, глушить веселковий тон Думок, жадань і щирого завзяття. А дні летять, як вітер; рвуть стерно І топлять нас. І білий цвіт латаття Вертають на мулке і чорне дно. «Космос», Микола Зеров

М АЦАЮ РЕЧІ, НЮХАЮ ЗАПАХИ : Я ТАКИ Й ЗВИ ЧАЙ НИ Й , ЩО АЖ СМІШНО

Маятник натомився. День, ніч, Літо, зима — Дебелу тишу гойдай, гойдай, Маятник дихає, як ранений. «Без назви», Володимир Свідзінський

Історія

Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Невинне фото

Бачу хмари, землю, димарі, звірів і людей; Мацаю речі, нюхаю запахи: Я такий звичайний, що аж смішно. І день мій розцвітає, як лотос. «Уот Уітмен», Олекса Слісаренко

Я СТРИМАЮ СЕ РЦЕ СВОЄ, УКРАЇНСЬКЕ РОЗХРИСТАНЕ СЕ РЦЕ…

І то не сни химерні сняться, — Вони відснилися сливе, — І вир яких галюцинацій Сухі клітинки мозку рве? Я запитав: Ви хто такий, Що стурбувало супокій? Чи то не вас на вулиці я стрів? Чому ви не спите, І хто вас пробудив? «Розмова сердець», Микола Бажан

Історія

Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Невинне фото

Ах, життя моє — кругле, як м’яч, Пружне й палюче — як любов. Падай. Злітай. Смійся. Плач. Цілуй дужче, знов і знов. До вогню цілуй. До зубів, До холодного цілуй поту. Так ніхто тебе не любив, Не пив слину з крепкого рота. «Без назви», Майк Йогансен

Під ногами сніг пломенистий. Котяться гами до ніг. Над нами туманна блакить. Це місто шумить і шумить, велике північне місто… Обличчя в тумані… Чиє?.. І хто з ким на сонячнім герці?.. Я стримаю серце своє, українське розхристане серце… «Серце», Володимир Сосюра

Немов оті курки старі, що тупо долі ждуть лихої, стоять халупки на горі в фаталістичному спокої. Солома й глина — от і все, чим заліпити трухлу сошку, а вітер стінами трясе, й діряві хиляться потрошку. «З Махара», Михайло Драй-Хмара

Поезія

Текст: ДМИТРО СТУС

Бачити й чути в Києві

БАЧИТИ Й ЧУТИ В КИЄВІ К О Ж Н А І С ТО РИ Ч НА ЕПО ХА В УК РА Ї НІ ТА К Ч И ІНА К Ш Е З А В Ж Д И Б У ЛА ПО З НА Ч ЕНА ПРИ С У ТНІС ТЮ ПО ЕТА , ЯК О Г О В ПЕРТО НЕ ПО М ІЧ А ЛИ З А ЖИ ТТЯ, ХО Ч А І Н К О ЛИ Й В ІДДА В А ЛИ Ш А НУ ПІС ЛЯ С М ЕРТІ

Навіть Тараса Григоровича окремі землячки за життя піднімали на кпини щодо його «мужланського» походження. Не безхмарно складалися взаємини з галицькою публікою і в Івана Франка. Пізніше не цінували (або цінували доволі специфічно) Павла Тичину і Володимира Свідзінського, Євгена Плужника і Миколу Зерова, Максима Рильського та Миколу Бажана, Леоніда Кисельова, Василя Симоненка, Василя Стуса й Ігоря Римарука. Можливо, лише «Маруся Чурай» Ліни Костенко відразу стала бестселером, хоча її ж збірка «Неповторність» хоча й є поетичним шедевром, була сприйнята доволі стримано. Ще гірше складалася доля російськомовних поетів. Імена Ігоря Юркова й Бориса Чічібабіна, Володимира Маккавейського та Леоніда Вишеславського сьогодні мало говорять багатьом людям, що відносять себе до числа культурної еліти країни. І це наше незнання знакових імен і постатей, неосмислення значного масиву класичної спадщини сьогоднішнім літпроцесом робить нашу культуру «маленькою» для інших: бо як інакше, коли ми не надто цікаві навіть собі? Не певен, чи коректно сьогодні ставити Олексія Зараховича в один ряд зі знаковими іменами нашої літератури. Знаю інше, він поет справжній, бо вписаний у контекст і традицію, поза якими його поетичний світ не відчитати. Мова не про образи, символи та прийоми, а про рух в естетичному освоєнні українського та київського світу, знання шляху, пройденого попередниками до нього. Попри це, між віршів Зараховича не знайти переспівів та наслідувань класиків, хоча для обізнаного читача несподівані ракурси та трактовки, запропоновані поетом, стануть беззаперечним бонусом. Але кожен вірш Олексія можна уявити та побачити, а не лише почути. Автор сприймає світ передусім як художник (хоч і зовсім інакше, аніж, скажімо, Максиміліан Волошин). Може, саме тому поет-Зарахович уникає прямого називання та штучного ускладнення тексту інтелектуалізмами. Натомість зафіксований образок світу відразу потрапляє в бистрину води, ріки (майже завжди Дніпра), мови… Вишуканої російської мови, яку нині в Києві вже майже й не чуєш. Мова й вода в Олексія в постійному русі й взаємодії, а тому природно стають інструментом («Зеркало» чи «Стеклодув»), що не лише перекодовує в звук картини дійсності, але й допомагає побачити наш світ в контексті та естетиці Києва і його серця (за Олексієм Зараховичем) — Подолу. Київ узагалі є сакральним містом поета. Містом, що разом з його мешканцями мимохіть випало з історичного плину й впадає у варварство. Принаймні культурне. Може, саме тому ліричний герой Зараховича — передусім спостерігач, що сповідує філософію невтручання: він не діє, а зберігає вірність ріці та місту. І ця відстороненість і самозаглибленість загострює погляд, який бачить конкретну дію чи вчинок в русі, себто в контексті історії та майбуття. Такий спосіб сприймання світу примушує

поета мислити не так окремими віршами, як поетичними зрощеннями, може більш нестійкими, більш плиткими, ніж у Василя Стуса. Хоча в обох випадках своє надзавдання поети бачать в одному: всупереч всьому залишитись собою — людиною, що не відвертає погляду і зберігає здатність бачити, чути і любити цей світ.

ДОВІДКА Олексій Зарахович Основоположник літературно-філософського спрямування «абсентизм» (від лат. аbsent — відсутність, неучасть). Автор книжок: «Машины и озера», «Табукатура», «Шаббат» (книга в збірці «Дом с химерами»), «Река весеннего завета», «Чехонь», «Чехонь» (аудіокнига). Окремим виданням виходила жартівлива поема-тавтограма (всі слова на букву «А») «Аберрация Акакия». Вірші увійшли до антологій: «Киев. Русская поэзия. ХХ век», «Русская поэзия Украины. ХХ век», «Антология русского верлибра», «Современная русская поэзия Украины», «Українською — Так» (російська поезія України в українському перекладі), Guam (в перекладі на азербайджанську). Автор та режисер поетичних кліпів за мотивами української поезії 20-30-х років: Євген Плужник «Галілей», Микола Зеров «Класики». Автор досліджень «Очерки об истории Киева», опублікованих під псевдо Олексій Остров. Вірші Зараховича вийшли друком в Україні, Росії, Білорусі, Азербайджані, Франції, Німеччині. Член Спілки письменників України та Асоціації українських письменників. Лауреат премії Планета Поета імені Леоніда Миколайовича Вишеславського. Живе та працює в Києві.

Поезія

Р Е ЧЬ Как твое ли моё отраженье — всё маски воды А лицо — где поглубже Не лицо, говорю, это я или ты Или кто тебе нужен Словно сердце стоит наверху Между горлом и местом, где сердце должно было быть — Только дырка от сердца Как на рыбьем меху Грелось солнце согласное жить Женихом ли невестой

МОВА НЕ ПРО ОБРАЗИ , СИМВОЛИ ТА ПРИЙОМИ , А ПРО РУХ В Е СТЕ ТИЧНОМУ ОСВОЄННІ УКРАЇНСЬКОГО ТА КИЇВСЬКОГО СВІТУ

…Вот и нет никого, Так что лишней звезды Тёмен свет, лишь в присутствии дома Свет двоится, разводит сухие мосты Наливается формой — Это сердце по крови, по замыслу — ты (…Свет двоится, разводит сухие мосты…) Жизнь о чём? — как спросил бы о книге Не читал — видел: дерево, облако, небо — А дальше не видел — Не запрет, не стена Ибо если б стена, Значит, было бы что-то на что опереться Можно взгляду Почувствовать замысел дна, что лежит по соседству — Этот с белой полоской, как будто наклейкой, воды Где все рыбы давно на боку, а посмотришь — следы Где ходил — раз прошел, два прошел, три — устал Где скелеты воды, где воды человечий овал

— Кем ты видишь себя? Человеком, что смотрит вперед Что ты видишь, спрошу — Человека, что видит оттуда …Где же ты, середина, где золото моет народ? Неужели невидима или пробела не будет — Так что всяк обознавшийся тянет улыбку свою И она не порвется никак, лишь кровит по краям Кто же там говорит? Это здесь говорит Говорю Не себе, так словам — Это я, кто всю жизнь бормотал у открытой воды — Так и буду стоять В правом нижнем углу — а никто не обидел …Так река поднимается из темноты И всё видит. Всё видит

КВ А Д РА Т Как Малевича празднуют нынче Два квадрата на фоне кирпичном Оба черные, правый светлей Будто облик ее, будто облак Или близкая память о ней Заоконный раздвинули морок Дважды черный — не нужно светлей Это парная рифма как верша Вещь в себе, это рыбья скворешня Вот окошко и кошка внутри …Там в воде образуется полость Воздух крепит икринки на плоскость И скользят по стеклу пузыри Или так: это живопись, все же Это жидкая птица под кожей Машет перьями, как бы летит Или так: дом не спит, дует в трубы Дом над озером плачущим, трудным — Ночью в озере щука кричит: — Ой, вей, голос зарезали в жабрах — Ой, вей, в глотку засунули жабу …А в окне все дрожит занавеска Женский облик дождит и отвесно Свет на тяге печной как на дрожжах Жил, покуда до солнца не дожил Щучьим горлом спускается к солнцу крючок Мокнет в розовой слизи И любимая спит, обернув серебрящийся бок Не укрытая снизу …Или так: два окна на весу, запах краски повсюду Ожидание счастья? Ну что ты — единственно чуда

Фотопроект

Підготувала МАРІЯ ХРУЩАК

Д Е Р Е ВП

Вперед і вгору

У Р О Г В І

Фотопроект

Підготувала МАРІЯ ХРУЩАК

Вперед і вгору

Фотопроект Ігоря Карпенка «Ідеальний світ. Україна» — одна з найяскравіших серій у сучасній українській фотографії, яка, відштовхуючись від соціальної проблематики, малює ідеальну «картину світу». Карпенко ілюструє українську мрію, при цьому не боїться показувати життя простих людей. Усі його моделі — реальні люди. На сьогодні ІК відзняв десятки українців: селян на власному обійсті, бабусь із спальних районів, циркачів, підлітків на мотоциклах, дачників у кукурудзі. З кожним українцем, на думку Карпенка, можна зняти «ідеальний кадр». Саме такими — замріяними, піднесеними та щасливими — фотограф бачить українців. Саме такою має виглядати країна з непростою історією, котра варта гармонійного майбутнього. Цієї осені світлини із серії «Ідеальний світ. Україна» експонувались у Франції — в галереї Mairie du 16eme та в Культурному центрі Посольства України.

Фотопроект

Підготувала МАРІЯ ХРУЩАК

Вперед і вгору

Фотопроект

Ф ОТО П Р О ЕКТ І ГО Р Я КАРПЕ НКА « ІД ЕА Л Ь Н И Й С В І Т. У К РАЇНА» — ОД Н А З Н А Й Я С К РА В І ШИХ СЕ РІЙ У СУ Ч АС Н І Й У К РАЇНСЬКІЙ ФОТОГ РАФІЇ

Підготувала МАРІЯ ХРУЩАК

Вперед і вгору

Фотопроект

Підготувала МАРІЯ ХРУЩАК

Вперед і вгору

Фотопроект

Підготувала МАРІЯ ХРУЩАК

Вперед і вгору

ДОВІДКА Народився в 1964 році в Харкові. Ігор Карпенко — представник харківської школи фотографії, як і всесвітньо відомі Борис Михайлов та Сергій Братков. Засновник творчої фотолабораторії «Гарячий Цех», яка спеціалізується на рекламній фотографії. Свого часу його назвали «Фелліні у фотографії». У 2008 році був нагороджений Муніципальною премією Харкова «За внесок у фотографію». У 1997 році став лауреатом Hasselblad Austrian Super Circuit (Австрія). Провів 10 персональних виставок в Україні та Франції. Останні 14 років живе та працює в Києві.

Блоги

Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН, ДЕНИС БОРТНІКОВ

ЯПОНСЬКИЙ З 1 ДО 13 Л И С Т О П А Д А У М И С Т ЕЦ Ь К ОМ У А РС ЕНА ЛІ ТРИ В А В VІ М ІЖНА РО ДНИ Й ФО РУМ СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА ART KYIV CONTEMPORARY — ПРОЕКТ ВІТЧИЗНЯНИЙ, МАСШТАБНИЙ ТА ПР Е Т Е НЗІ Й Н И Й . П О Д І Я З І Б РА ЛА БЛИ З Ь К О 3 0 Г А ЛЕРЕЙ , У К РА Ї НС Ь К И Х ТА З А К О РДОН НИХ, А ТАКОЖ ДЕКІЛЬКА СПЕЦПРОЕКТІВ. ОДИН ІЗ НИХ — РЕТРОСПЕКТИВА ЯПОНСЬКОГО У ГР У ПОВАНН Я Х У Д О Ж Н И К І В T H E G RO UP 1 9 6 5 , У РА М К А Х ЯК О Ї ПРО Й Ш ЛО ДЕК ІЛЬ К А П Е Р ФОРМАНСІВ. «УК» СПРОБУВАЛА ВІДРЕФЛЕКСУВАТИ ТУ АТМОСФЕРУ, ЯКУ ВДАЛОСЯ СТВОРИ Т И Я ПОНЦЯМ

ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН:

EN TER

Ми знову вступаємо до непростої епохи, схожої на часи маньєризму, коли тілесне і духовне втрачає гармонію і, певно, під впливом кризових явищ у суспільно-політичній сфері набуває антагоністичного характеру. Виставка The Group 1965 відкриває нам інші грані мистецьких тенденцій Японії та алюзій на поп-культуру світу: восьмибітка, кавай, манга, караоке — відомі японські слова, що увійшли у суспільну та мистецьку систему незаперечною самобутністю і дали нові підказки для розуміння Азії. Глобалізація ніби забезпечила нас зброєю проти непорозумінь. Але попри вдавані мистецькі викрики, пошуки гармонії та захоплення антропософією ми настирливо нівелюємо фізичні прояви нових поглядів, незнаних, незрозумілих. Щось коїться із цим світом. І незабаром ми маємо отримати від нього добрячого копняка. Незвичні речі викликають неочікувані емоції. Мимоволі вони провокують відторгнення, адже спочатку усе нове лякає. Здається, сучасність забрала у нас можливість віднайти будь-який діалог між своїм фізичним і внутрішнім «я». Ми дбаємо про технічний прогрес, знаємося на нових стрічках світового кінопрокату і літературних бестселерах, але так мало відаємо про почуття. Японська платформа ще раз означила твердолобість сучасного українського глядача, який не бачить далі власного носа і не виходить за межі свого невеличкого світику.

ЛГ:

№1

Гучномовець оголосив про початок перформансу японської групи The Group 1965. Повільно, надто повільно відвідувачі потягнулися до японського павільйону і невеликими групами скупчилися посеред залу. Якщо врахувати, що в день передпоказу виставку відвідали 5000 глядачів, то ті 50-70, які доповзли до японського перформансу, здаються відверто мізерною краплею у мистецькоарсенальному морі.

ЛГ: Коли на середину залу вийшов немалих розмірів чоловік із мікрофоном, зняв штани, трансформував майку у плаття, натягнув на голову сплутану перуку і почав мугикати по-японськи, підспівуючи, як у караоке з плюсовкою, якомусь дівочому гурту та пританцьовуючи, — частина відвідувачів зробила великі очі й вийшла геть: як не подобається, то й намагатись зрозуміти немає сенсу. Протягом чверті години заходили і, як правило, подивившись хвилини зо дві, виходили новоприбулі, відторгаючи японський гумор духу покоління караоке.

ЛГ: Виявляється, звиклий до нового, модерний і зверхній глядач не має ані натяку на вихованість, ані елементарної поваги до художника, але передовсім — до самого себе, аби хоча б подивитися виступ до кінця. Здається, заперечення нині стало головним принципом у підході до навішування ярликів.

ДЕНИС БОРТНІКОВ: Співаючи народних пісень, Кіношіта Парко дає більш живе уявлення про буденність різноманітних за начинням і водночас однотипних за формою комунальних японських квартир. Їхні скелети-привиди також експонуються в рамках японської платформи у сусідньому залі. За предметами елементів «інтер’єрів» можна ідентифікувати та уявити собі образ їх жителів. У когось всередині уявні меблі, намальовані на стінах, чи розкидане сміття.

Блоги

Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН, ДЕНИС БОРТНІКОВ

Рефлексія на японське

СПІРІЧУЕЛС №2 ЛГ: Разом із чоловіком немалих розмірів перформанс перейшов до іншої зали, ближчої до центрального входу, де людей виявилося значно більше. Може, то дивний поліетиленовий бокс привернув увагу глядачів, а можливо, віддаленість японської платформи від центральних залів не дала змоги спраглим до вражень «клієнтам» подивитись увесь японський блок: елементарно не вистачило сил і терпіння, щоб приділити увагу усій експозиції Art Kyiv contemporary.

ДБ: Простір японської платформи різниться від інших залів експозиції. Він є доволі розкиданим, розхристаним і водночас не лишає відчуття незавершеності. Якщо в експозиціях європейського мистецтва секторність площини визначає форма роботи, то у випадку японської групи The group 1965 враження формується самими роботами.

ЛГ: Біля напівпрозорого кубу, ніби граючись, як дитина, що нерозбірливо б’є по клавішах, налагоджував свій макбук наступний художник. Згодом його восьмибітні, спочатку здавалося — хаотичні, звуки почали складати мелодію. Тож на етапі, коли стало зрозумілим, що це і є продовження японського перформансу, знову-таки загубилась половина глядачів.

ЛГ: Ми давно прочитали Ясунарі Кавабата та Муракамі, подивились «Покемонів» та «Дзвінок», погрались із тамагочі й нінтендо, але й досі японське самовираження залишається для нас крамольною незрозумілістю.

На перехресті ліній, що єднають роботи залу японської платформи маємо невелику кубічну конструкцію. Її огортає напівпрозора плівка. Це, власне, більше схоже на інкубатор, який мав би дати надію, поштовх новому життю.

ДБ: Колаборація людини із технікою дає своє, і після декількох хвилин адаптації слухачі вловлюють певний зміст, для кожного, у цьому «залипанні клавіш». Фактично звук, радше схожий на системний «глюк», на противагу роздратуванню дає людині усвідомлення його корисності та краси. Ця помилкова еклектика звуків має роль вісника про початок чогось надзвичайно нового.

№3 ЛГ: Коли електронні звуки затихли, до кімнати із каламутними целофановими стінами зайшов ще один художник японської групи, одягнений як футуристичний космонавт: у захисну різнобарвну форму, рукавиці й окуляри. З боксу почулося шарудіння битого скла. Голою підлогою прокотилась порожня пляшка і через секунду дзвінко розбилась. Далі — ще одна.

ЛГ: Заграла тиха мелодія. Звуки від биття скла злились із нею у неймовірний idm (англ. іntelligent dance music, дослівно — «розумна танцювальна музика») і утворили щось паранормальне. Звідси почалась екзальтація, змішана із чимось близьким і знайомим, ніби згадав, де ти був до народження. Певно, саме такі відчуття під час спіритичного сеансу.

ДБ: Оригінальний тон смерті поступово стає клінічним блуканням луни колонками, що розташовані у залі. Звукові хвилі перегукуються зі своїми штучно створеними клонами та губляться в інших залах. Звільняючись від пляшок, звуки передчасної гибелі скла народжують минаючу мелодію. Доводять, що втручання у стійку оболонку предмету може дати абсолютно нові відчуття та переживання. Тобто деформація простору не означає його абсолютної зміни, анулювання корисності чи існування як такого.

Блоги

Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН, ДЕНИС БОРТНІКОВ

Рефлексія на японське

ЛГ: Яснобачення, лунатизм, левітація, гіпноз. Не можна пояснити усі людські грані вербальними або невербальними засобами. Існує щось внутрішнє, певний зв’язок. Так хтось повільно рухався у телепатичному потоці музики від колонки до колонки, хтось заціплено стояв на місці, але охочих зануритись у дзвінку тягучу невідомість було, на жаль, небагато.

EX I T ДБ: Зрештою, нічого нового перформанс The group 1965 не вимовив. Однак у контексті сталості українського мистецтва, буденності нації та експозиції в цілому — це приклад створення сміливого поштовху до нового виміру з адекватним ставленням до передчасної втрати старих форм. Український глядач має добре розвинений рефлекс отримання завершеного продукту. Замість пошуку відповідей у собі, він наївно очікує їх від джерела перформансу — художника. Це свідчить про неготовність до фільтрації та усвідомлення контексту, поданого, здавалось би, простими діями митця. Трансформація одягу, тупцювання на місці та нищення на перший погляд сталих форм так і сприймаються більшістю глядачів як безглузді рухи, які безапеляційно губляться в пам’яті пережитого, не набувши того чи іншого сенсу. Однак сучасне мистецтво, мабуть, і намагається дати людині посил «напівфабрикату» для того, аби вона щось відчула, відреагувала. У широкому ж розумінні це влучна репліка митців, яка чітко окреслює ситуацію плинності сьогодення — щойно народжене за мить стає мертвим.

Блоги

Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН, ДЕНИС БОРТНІКОВ

Рефлексія на японське

ДОВІДКА The Group 1965: We are boys! — це шість японських художників. Замість спільної творчої програми, у мистецьку групу їх об’єднує «дух часу»: дата народження — 1965 рік. Специфіку угруповання формує відмінність стилів та медіа, в яких вони працюють: інсталяція, живопис, музика, перформанс, нові медіа. Назва We are boys! має два значення. По-перше, художники й досі, коли їм понад 45, залишаються «хлопчаками», по-друге, «Boys» звучить подібно до «Бойс» (йдеться про того самого Йозефа Бойса, що вплинув на мистецькі погляди групи, коли відвідував Японію у 1984 році). Виставку на Арт Київ contemporary склали: вісімнадцятиметровий «Пам’ятник Нічому ІІІ» (2009) Макото Аіда, авторський проект Цуйоші Озава для Галереї Насубі, полотно Оскара Ойва Kitasenju (2010), перформанс та інсталяція Echo (2011) Хіроукі Матцукаґе і Суміхіса Аріма, «Караоке» Парко Кіношіти та інсталяція «Нагойя» — модель японського комунального житла. Уперше японський проект у такому форматі було презентовано у Музеї сучасного мистецтва в Дюсельдорфі.

Рецензії

Дайджест осені

Kievreport: ДАЙДЖЕСТ ОСЕНІ ЛЮДСЬКЕ, ЗАНАДТО ЛЮДСЬКЕ

ДЕ ЖИВУТЬ ДЕМОНИ?

ОЛЕКСАНДРА ДОВЖИК РЕЦЕНЗІЯ НА ФІЛЬМ ДЕВІДА МАККЕНЗІ «ОСТАННЯ ЛЮБОВ НА ЗЕМЛІ» (У ПРОКАТІ З 17 ЛИСТОПАДА)

МАКСИМ ГАРДУС РЕЦЕНЗІЯ НА ФІЛЬМ БРЮНО ДЮМОНА «ПОЗА САТАНОЮ»

Девід МакКензі в тренді: несподівано відрікаючись від тотальності старого доброго мрачняку, він пише свою картину Апокаліпсису. Режисер використовує палітру Поллока 1940-х: спалахи кольору прориваються в нього крізь сіро-чорні волокна, крізь шари олійних крапель та ляпок деінде проглядає груба поверхня полотна — прозаїчне, антикомпліментарне тіло життя, яке ми бачили в інших його фільмах, у тому ж «Молодому Адамі». При цьому МакКензі не боїться бути ліричним до сентиментальності. Тема зобов’язує: на порядку денному — життя, кохання, смерть та інші неприємності. МакКензі каже: спочатку ви будете жити як звичайно (поправка: як звичайно живуть молоді, привабливі та небідні мешканці Глазго). Гуляти причалом, палити на задньому дворі ресторану, робити дурні та нетактовні вчинки, закохуватись. Підспудно розділяючи з іншими людьми конвенціональну впевненість у тому, що вам належить жувати цю плівку вічно і вона ніколи не обірветься.

Потім зненацька у вас зникне нюх — перший дзвіночок. Перед цим ви відчуєте невиразний смуток, який примусить вас зігнутись надвоє — перший симптом. Втраті смаку передуватиме неймовірний голод, який поставить вас рачки, змусить жерти все без перебору, вгризатись у здобич, шматувати її. Трохи раніше втрати слуху ви станете бурхотливою піною на хвилях власної ненависті. Здавалося б, фільм вводить нас у християнський есхатологічний дискурс: певне почуття вилучається як розплата за певний смертний гріх (зневіра, ненажерливість, гнів). Але врешті-решт оповідь розриває цей причинно-наслідковий зв’язок: перед тим, як втратити зір, люди у МакКензі відчувають світлу радість, замішану на прощенні та вдячності. І стає зрозуміло, що режисер далекий від дидактичної позиції — він і не думав «пасти народи». Як не парадоксально, нас не наставляють на шлях істинний, не наказують, не повчають; з нами дійсно хочуть поговорити про любов. Саме «шосте почуття» доцільно залишити білою плямою цього тексту, віддавши фільмові усю повноту висловлення.

Відповідь на це питання намагався знайти французький режисер Брюно Дюмон у своєму новому фільмі «Поза сатаною» (2011). Українському глядачеві можливість познайомитися з цією стрічкою дав 41-й Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість» у програмі French Connection. Брюно Дюмон відомий насамперед своїми вишукуваннями на філософські, релігійні та психологічні теми. Що не дивно для колишнього університетського викладача «любові до мудрості». Отже, знімати соціальну драму з прихованим релігійним підтекстом — не вперше для нього. Дебютним його фільмом стало «Життя Ісуса» (1996), потім була «Людяність» (1999). Ці стрічки присвячені складній, болісній боротьбі в душах людей. У цілому — боротьбі програній.

Рецензії

Герої не спілкуються один з одним. Та й з ким спілкуватись? Одним з головних персонажів фільму, традиційно для режисера, виступає безпросвітна провінційна нудьга. Провінція (та й самотність у ній) знаходиться, по суті, у фокусі уваги всіх робіт Дюмона. Він показує, що малий розмір спільноти зовсім не є гарантією близькості в емоційному плані. Люди в селі закриті у власних проблемах. Вони живуть з чужинцями — в одному селі, на одній вулиці, в одному домі. І навіть не роблять спроб познайомитися, відкритися, взнати один одного. Герої не спілкуються між собою. Не підтримують, не допомагають, не лікують душевні рани. У їхніх серцях порожньо. Але душа — святе місце. А воно, як відомо, порожнім не буває. У цій порожнечі й заводяться демони, і з’являються вони зовсім не з пекла, а виростають зі звичайних фантазій та бажань, які не знайшли належного виходу. Із простих дурних думок бажання перетворилися на монстрів, які підпорядкували собі життя головних героїв. І погубили їх. Фільм найбільше вражає саме цим: у пожертві своїм темним пристрастям і порокам люди мають набагато огидніший та потворніший вигляд порівняно з нещасним та пошарпаним демоном-гульвісою. І вони виявляються більш небезпечними й лихими за нього. Це дивує, але й підводить глядача до відповіді на головне питання фільму: де ж насправді живуть демони? Вони живуть у людях. Поза сатаною.

ТОТАЛЬНЕ ОБНУЛІННЯ АНДРІЙ БОБОРИКІН РЕЦЕНЗІЯ НА АРТ-ПРОЕКТ ОЛЬГИ ГРОМОВОЇ «ФАТАЛЬНІ СТРАТЕГІЇ», ПРИСВЯЧЕНИЙ ВИХОДУ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ ОДНОЙМЕННОЇ КНИГИ ФРАНЦУЗЬКОГО ФІЛОСОФА ЖАКА БОДРІЯРА Усі ми заручники, всі ми терористи. Вкрай рідко відбувається подія, яка підносить присутність в ранг унікального досвіду, дорогоцінного знання, складеного з уламків спогаду тривалістю в 15 хвилин. Якщо ця подія й відбувається, то лише одного разу, залишаючи спостерігача у полоні пам’яті.

Дайджест осені

Під музику британського дуету Nero, яка набирала динаміки подібно до лавини, що насувається на тебе, моделі демонстрували колекцію, створену за законами космічної доби. Стерильні сукні огортали складними ритмами складок — вони були створені командою техніків та конструкторів. Дизайнерська ідея, на яку надихнули природні форми, перетворилася на 3D-макети, за якими із допомогою лазерів кроїлася колекція. Абсолют думки та технології злився воєдино під склепіннями тетраграмматону ВДНГ. Підкоряючись порядку речей, багато дам, які сиділи у залі, вже почали обговорювати зі своїми супутниками умови придбання конкретних суконь. Але на них чекало розчарування. На піку глядацької уваги сцени подіуму розверзлись — і світло полум’я осяяло здивовані обличчя. Підсумкова колекція Ольги Громової була нещадно спалена, а разом з нею — наратив Моди, не кажучи вже про моду українську.

ІГОР ГАЙДАЙ, «РАЗОМ. UA» ОЛЕКСАНДРА ПРОЦЕНКО РЕЦЕНЗІЯ НА ВИСТАВКУ СВІТЛИН ІГОРЯ ГАЙДАЯ В МИСТЕЦЬКОМУ АРСЕНАЛІ Ігор Гайдай, один за найвідоміших українських фотографів, представив у стінах Мистецького арсеналу результат своєї восьмирічної праці — серію фотографій «Разом. UA». Проект про колективну енергію та суспільство загалом. Прецедентів проектів такого розмаху в історії української фотографії годі шукати. Ігор Гайдай займався ним паралельно зі своїми іншими справами. Між проектами «Сім'я», наприклад, і «Разом. UA» дуже хочеться провести паралель або, щонайменше, червону нитку. В них, на відміну від «Українців», акцент падає у першу чергу на дещо суспільне, колективне — чи то кровний зв’язок, чи соціальний.

В КРАЙ РІДКО ВІДБУ ВАЄТЬСЯ ПОДІЯ, ЯКА ПІДНОСИТЬ ПРИСУТНІСТЬ В РАНГ УНІКАЛЬНОГО ДОСВІДУ

У той час, як короткочасна увага більшості представників, епігонів та безвольних об’єктів в індустрії української моди була спрямована у бік профспілкових подій, Мода (не в місцевому, але у всеохоплюючому сенсі) була принесена в жертву, оброблена та підсмажена, перетворена на продукт згоряння в одному з павільйонів ВДНГ.

Авторський проект Гайдая — це серія з 32 чорно-білих знімків, на яких зображено людей, об’єднаних професійною діяльністю, стилем життя або випадком. Усі вони представляють собою одне ціле, проте не безликий натовп, а багатогранний портрет свого місця у часі.

На фотографіях з’являються спортсмени, робітники посольств та заводів, школярі, вихованці дитбудинків та ветерани війни. Здається, автор зробив скісний зріз українського суспільства і тим самим охопив площину соціуму, яка практично дорівнює площі нашої країни.

Рецензії

Дайджест осені

ВТРАЧЕНИЙ ЧАС, ВІДНАЙДЕНИЙ ЧАС КАТЕРИНА ЛЕБЕДЄВА РЕЦЕНЗІЯ НА КНИГУ ТАРАСА АНТИПОВИЧА «ХРОНОС» У новій книжці Тараса Антиповича фантастика вишукано поєднується із сатирою, і в героях роману — гібридах людей і тварин, політиках, що можуть приймати подобу дітей, стриптизерках із коров’ячим вим’ям — нескладно впізнати наших співвітчизників. Дія «Хроносу», написаного 33-річним Антиповичем за рік, відбувається з липня 2040 року по квітень 2047-го. Складається роман з 26 невеличких розділів, які поєднуються між собою загальною атмосферою, декотрі персонажі з’являться у книзі не один раз. За формою це не класичний роман, а збірка «перехресних» новел. Загалом Антипович описує усі, так би мовити, верстви населення: керівників міфічної держави, дрібних хуліганів; тих, хто за допомогою темпоiн’єкцій отримує кайф на кшталт оргазму; асистента професора, що винайшов хрономат масового знищення; власне професора, якому щомісяця додають життя, хоч він і мріє померти від старості... Майже непомітно з’являється і головний герой: священик, який раптом знаходить у собі справжній Божий дар і завдяки якому чудовий фантастичний роман перетворюється в історію про необхідність і непохитність віри, чи необхідність її непохитності. Якщо поглянути на «Хронос» з точки зору світової літератури, то це якісний та актуальний фантастичний роман (у прокат саме виходить фільм «Час», герої якого також використовують роки як гроші, і з його авторами судився Харлан Еллісон — мовляв, ті використали його оповідання 1965 року), але для літератури української — явище безпрецедентне. Таких текстів вона майже не бачила. Ємний, цікавий, винахідливий, метафоричний, стилістично вишуканий, гідний цитування і перечитування. Ми, повірте, скучили за подібними книгами. Та й, врешті, межа між фантастикою і «просто літературою» стає все більш тонкою.

СЛОВО ГОСПОДНЄ, АБО ЯК ЗЖИТИСЯ ІЗ СОБОЮ, ГІПЕРПОСИЛАННЯМИ Й ШИЗОФРЕНІЄЮ ЮХИМ ДИШКАНТ РЕЦЕНЗІЯ НА КНИГУ ЮРІЯ ІЗДРИКА UNDERWORD Нова книга Юрія Іздрика — се щось інше, концептуальний видавничий проект, який не тільки підтверджує життя і стиль митця, а й вивищує в наших очах видавництво «Клуб сімейного дозвілля», бо до сього часу я не зустрічав такої гарної поліграфічної роботи у плані паперу, оформлення, формату: хочеться купити, потримати, подарувати. Сам автор у анотації зазначає, що се альбом, себто налаштовуватися сприймати книгу звично немає потреби, оскільки тут зосереджені тексти, фото й колажі, що є характерними для певного часу життя автора, треба бачити, відкрити у собі «третє око». Дизайн книги — візуальнопсихологічно-шизофренічна вигадка автора, проте до цього тремтливого процесу долучилося ще кілька фотографів, які бачать світ дещо «звихненим», — се Ольга Михліна, Олександр Населенко, Ростислав Шпук.

АВТОР ЗРОБИ В СКІСНИ Й ЗРІЗ УКРАЇНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА І ТИ М САМИ М ОХОПИ В ПЛОЩИ НУ СОЦІУМУ, ЯКА ПРАКТИ ЧНО ДОРІВНЮЄ ПЛОЩІ НАШОЇ КРАЇНИ

Рецензії

Дайджест осені

Назви текстів відсилають нас або до якоїсь конкретної релігійної системи, що, можливо, є прагненням творця тексту, як от «nirvana», або до конкретних властивостей чи то здатностей людського мозку: «forgotten». Себто гіперпосилання тут присутні, і не забувайте часом їх просто відкривати, щоб зрозуміти і почути.

Тому для режисерів та акторів, які живуть як у Києві, так і за його межами та які бажають засвоїти сучасні тексти, «читка стає майже єдиним засобом швидко та адекватно представити нову драму глядачу» (Забалуєв та Зензінов, стаття «Новая драма: практика свободы», «Новый Мир», 2008, № 4).

Альбом, книга, або книга життя, в яку всі записані — се «Underword», певна спроба дегуманізації, втеча від суспільства, його презирство, життя під тягарем слова.

Очевидний її плюс — у можливості повноцінної участі театру в житті суспільства. Театр стає місцем, де прямо розглядаються та обговорюються проблеми, які хвилюють саме нас і саме зараз. Місцем, де звучать як художня, так і громадянська та особиста позиції.

ЯК РОБИТИ ТЕАТР БЕЗ ТЕАТРУ ПАВЛО ЮРОВ Український театр сьогодні — це переважно безлике й музейне видовище сумнівної якості, але з амбіціями та пафосом усіх попередніх епох та радянського великого стилю. На жаль, він «загруз» у нескінченних інтерпретаціях інтерпретацій класики і вже настільки далеко відійшов від питань, які хвилюють глядача саме зараз, у якусь власну «трансцендентну» далину, що наздоганяти його відважаться лише ті, кому, грубо кажучи, більше немає чим зайнятись. Або ті, хто хоче виконати культурну програму і поставити собі галочку за відвідування театрального заходу.

УКРАЇНСЬКИ Й ТЕАТР СЬОГОДНІ — ЦЕ ПЕРЕВАЖНО БЕ ЗЛИКЕ Й МУЗЕЙ НЕ ВИДОВИЩЕ СУМНІВНОЇ ЯКОСТІ, АЛЕ З АМБІЦІЯМИ ТА ПАФОСОМ УСІХ ПОПЕРЕДНІХ Е ПОХ ТА РАДЯНСЬКОГО ВЕ ЛИКОГО СТИ ЛЮ

Пряма мова

Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Інша мова

ІНША МОВА « УК » РО З ПИ ТА ЛА ДІТЕЙ , УЧ НІВ П О Ч А ТК О В И Х К ЛА С ІВ , — Щ О В О НИ ЛЮ Б ЛЯТЬ , Ч И М ПИ Ш А Ю ТЬ С Я І Щ О ДЛЯ НИ Х УК РА Ї НА . У КО ЖНО Г О В РУ К А Х — У ЛЮ Б ЛЕНА РІЧ . Ф О Т О С ЕС ІЯ В ІДБ У ЛА С Ь У С ТУ ДІЇ К И Ї В С Ь К О Г О ФО ТО Г РА ФА О ЛЕНИ Ш К О ДИ

ХО Ч У, Щ О Б Н А Ш Е ДНІПРО П ЕР ЕТВ О Р И Л О С Ь Н А МОРЕ

ВІКА, 7 РОКІВ Я пишаюся тим, що я народилась в Україні. Україна — це столиця держави. Я люблю маму. І Україну. У нас у Києві немає моря. Хочу, щоб наше Дніпро перетворилось на море. В мене є кицька Сонька. Хотіла би, щоб в Україні були екзотичні тварини. Я б дома завела лисицю. Чи коняку. Україна — це місце, де я живу, навчаюсь у гімназії.

Пряма мова

Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Інша мова

ВЕРОНІКА, 6 РОКІВ Я люблю гратись Барбі, в ляльки. Малювати на мольберті крейдою і спеціальними фломастерами, на папері люблю малювати. Люблю у школі математику. Пазли складати. Музику люблю, танці. Класику люблю. Нам вчителька каже: перерва для того, щоб підготуватись до наступного уроку, сходити в туалет, попити води і все. А на великій перерві ми стрибаємо в кімнаті, після уроків ми спимо у ліжечках. У школі мені подобається. Люблю млинці з полуничним варенням, згущеним молоком, сиром. Я вивчаю в школі англійську, з наступного року буду вчити німецьку, а з четвертого класу — російську. Я українка, так. Чи ми відрізняємось? В Африці ходять темні люди, деякі люди живуть у палатках, деякі люди говорять англійською, німецькою, французькою. Київ красивий і все.

Я УКРАЇНКА, ТА К ФІЛІМОН, 9 РОКІВ Я люблю ігри, шкільні заняття, домашні завдання, книжки, французьку мову. Я вчу французьку — писати важко, а читати легко. Бути українцем… Я живу в Києві, в моєму домі є одна ванна, внизу дві кімнати, нагорі тільки одна кімната і дві подушки. З людьми з інших країн ми дружимо. Мені подобається в Німеччині. Там я їв шніцелі, вони смачні. А вдома я їм супчик, котлети, фрикадельки, ну, й інше. Київ подобається сувенірами, екскурсії шкільні, перерви. Ще я вчу різні предмети в школі. На перервах хлопці і дівчата на мене не звертають уваги, я на них звертаю, а вони на мене — ні. Вони теж українці, але погані хлопці — люблять тільки дивитися мультики, без домашнього завдання. Люблять щось дивитися.

Пряма мова

Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Інша мова

КАТЯ, 6 РОКІВ Я ще не знаю, що мені найбільше подобається. Я люблю ліпити, малювати, писати і гратись. У школі мені подобається — багато друзів. На перервах ми бігаємо і стрибаємо, але вчителька каже, що ми повинні готуватись до уроків, тому ми дістаємо зошити і кладемо їх на парту. Я люблю вчити математику, письмо, читання. Займаюсь бальними танцями і ходжу в театр, і на співи. Хочу стати співачкою. Україна для мене — це моя рідна мама. Мені тут добре. Я люблю їздити нею. Я хочу увесь світ подивитись. Всередині мене. Ми відрізняємось мовою від інших. Їжею. Я люблю їсти помідори, картоплю, салат, полуницю, морозиво, макарони. На морі я бачила мушлю. Тато мені купив таку мушлю, яка видає звук моря.

У КРАЇНА ДЛЯ МЕ НЕ — ЦЕ МОЯ Р І ДНА МАМА. МЕ НІ ТУТ ДОБРЕ . Я ЛЮБЛЮ ЇЗДИТИ НЕ Ю. Я ХОЧУ У ВЕ СЬ СВІТ ПОДИВИТИСЬ. В СЕ РЕ ДИНІ МЕ НЕ

ДАНЯ, 6 РОКІВ Мені більш за все подобається, коли ми звичайно всі готуємось на урок математики. Люблю математику. Цікаво. У нас хороша вчителька Ірина Володимирівна. Фізкультуру люблю. Ми граємо в ігри там. Хочу стати футболістом. Ще на футбол не ходжу. А дома я люблю дивитись телевізор. Мультики: «Губка Боб», «Фанбой і Чам-Чам», «айКарлі», «Дрейк і Джош». Люблю салат з помідорами, укропом, огірком. У дитсадку я вчив англійську, німецьку і французьку. А в школі лише англійську вчу. Деякі люди чорні, деякі білі, говорять на різних мовах.

Пряма мова

Текст: ЛЬОЛЯ ГОЛЬДШТЕЙН

Інша мова

ДАША, 7 РОКІВ Люблю ходити в школу. Мені там подобається. Нас там багато. Нас там багато дівчаток. Ми граємо в гру «День і ніч». Це не складно. Коли день — треба щось робити, а коли ніч — завмирати. В це грають і дівчатка, і хлопчики. Це на перервах і на вулиці. Люблю англійську. Ми живемо в Києві. Київ — це Україна. Бути українцем — це жити в Україні. Мені тут подобається. В мене багато друзів. — Ти звідси не поїдеш? — Поїду. — Куди? — Не знаю. У нас є предмет «Я і Україна» в школі. Якби в іншій країні побачила українця, думаю, я б його впізнала.

ЇМ НЕ ЗРОЗУМІЛО, ЧОМУ В НАС ВСЕ УКРАЇНСЬКОЮ. В НИХ МОВА ІНША

БОРИС, 6 РОКІВ Пишаюся тим, що я проходжу гру «Енгрі Бьордз» вчасно. Запросто проходжу. Запускаю пташку з рогатки — вона летить і «вбиває» хрюшку, тоді вилітає пташка з клітки. В школі я люблю урок здоров’я. Пишу плюсики і мінусики в зошитах. А в книжечках дивимось інше. Після уроків я люблю відпочивати. Люблю спорт. Футбол. Ну і «Енгрі Бьордз» люблю. Україна відрізняється від інших, тому що є українська мова. Людей з інших країн бачив тільки в Криму, Москві та Петербурзі. Їм незрозуміло, чому в нас все українською. В них мова інша. Дуже люблю їсти солодощі. Різні. Найбільше в Києві люблю гуляти на Південній Борщагівці. З татом і з мамою. І з собакою.

Фоторепортаж

Текст: ДЕНИС БОРТНІКОВ

Кращі з молодих

КРАЩІ З МОЛОДИХ 2 9 ЖО В ТНЯ В К И ЄВ І В ІДБ УЛО С Ь В ІДК РИ ТТЯ В И СТАВКИ ДВ А ДЦЯТИ НО М ІНА НТІВ ПРЕМ ІЇ PINC HUK A RTC ENTR E ДВ А ДЦЯТИ — Г О ЛО В НИ Х К А НДИ ДА ТІВ НА ДРУ Г У ПРИ В А ТНУ З А Г А ЛЬ НО НА ЦІО НА ЛЬ НУ НА Г О РО ДУ В Г А ЛУЗ І С У Ч А С НО Г О М И С ТЕЦТВ А

Д Для цієї виставки PAC розширив кордони художнього простору і вийшов за межі артцентру — скульптура художниці Жанни Кадирової, яка вже вдруге потрапила до списку номінантів, знаходиться біля входу у виставковий простір, масштабна фреска Сергія Радкевича — в інтер’єрі Бессарабського ринку. Вони чудово доповнюють перманентний ажіотаж біля входу в центр, адже постійна жива черга тут — головний доказ того, що цікавитись сучасним мистецтвом вже більше ніж просто модно. Зі 1100 заявок, надісланих до експертної комісії, було обрано 20. До основного списку кандидатів на премію потрапили: Андрій Галашин, Данііл Галкін, Гамлет Зіньковський, Добриня Іванов, Микита Кадан, Жанна Кадирова, Тарас Каменной, Аліна Клейтман, Володимир Кузнєцов, Лада Наконечна, Сергій Петлюк, Сергій Радкевич, Микола Рідний, Степан Рябченко, Іван Світличний, Олеся Хоменко, Микита Шалений, Маша Шубіна, Наташа Шульте, група Салманов-Корнієнко (Олексій Салманов та Дмитро Корнієнко). Ці імена варто запам’ятати. Двадцять проектів, спеціально створених цими митцями, будуть представлені для огляду до 8 січня 2012 року. 9 грудня буде оголошено переможців, які отримають 3 головні премії, а також «Приз громадськості». Володаря останнього буде визначено завдяки голосуванню відвідувачів, яке триватиме до 4 грудня. Серед міжнародного журі, що визначить основних переможців, знавці сучасного мистецтва Кейт Буш, Марк Олів’є Валер, Єкатерина Дьоготь, Олафур Еліассон, Павло Маков, Ханс Ульрих Обріст, Екхард Шнайдер. 29 жовтня офіційне відкриття проекту відвідало понад три сотні поважних гостей. Цього вечора редакція «Української культури» мала честь презентувати у PinchukArtCentre третій номер видання, присвяченого темі «страхів».

Текст: ДЕНИС БОРТНІКОВ

Фоторепортаж

Кращі з молодих

2 4

7 12 8

9 11

13 14 15 17 16

22 21