Український театр by Національне газетно-журнальне видавництво

5/2013

№

Рік заснування — 1917 НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ Засновники МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ СПІЛКА ТЕАТРАЛЬНИХ ДІЯЧІВ УКРАЇНИ Видавець ДП «НАЦІОНАЛЬНЕ ГАЗЕТНО-ЖУРНАЛЬНЕ ВИДАВНИЦТВО» 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38 (044) 498-23-65. Портал «Культура»: http://uaculture.соm Генеральний директор – Олеся БІЛАШ Головний редактор Надія СОКОЛЕНКО Заступник головного редактора Анастасія ГАЙШЕНЕЦЬ Художній редактор Григорій ОСІПОВ Більд-редактор Оксана ЖЕНЖЕРА Видавнича рада Олеся Білаш (голова), Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Оксана Іонова, Євгенія Крутоголов, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Лариса Петасюк, Світлана Фоменко, Людмила Чумакова, Михайло Швед, Оксана Гайдук, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Надія Соколенко Адреса редакції 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38 (044) 498-23-67. E-mail: teatr.ua@gmail.com Розповсюдження, передплата, реклама: +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63 Реєстрація Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 953 від 25.08.1994 Виходить що два місяці ______________________ Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд Усі права застережено © УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР, 2013 Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця Друкарня ТОВ «Видавничо-поліграфічна компанія ”Експрес-Поліграф”» 04080, Київ, вул. Фрунзе, 47б, корп. 2. Тел.: +38 (044) 417-25-93. Наклад 700 Ціна договірна На обкладинці фрагмент інсталяції «test pattern [100 m version]» японського митця Ріоджі Ікеда Фото: Яна Ліппіц

Передплатний індекс у Каталозі видань України 74501

Журнал, який читають не тільки в антракті

PosTфестUM

інець літа і початок осені традиційно надзвичайно багатий фестивалями і гастролями. Побачене, почуте, прочитане, відчуте на таких унікальних можливостях долучитися до співтворчості, налагодити контакти, отримати одразу багато задоволень та інформації в одному місці і протягом сконцентрованого часу зрештою сприяє виникненню особливого постфестивального синдрому (postфестumу), коли намагаєшся впорядкувати і дати раду цьому багатоманіттю вражень. У цьому числі «Українського театру» ми постаралися дібрати найцікавіші події або ж представити ті, про які давно не йшлося на сторінках часопису, і водночас розбавити вітчизняний пласт зарубіжними «вкрапленнями» – про Россініївський фестиваль у Італії, Руртрієнале в Німеччині, «Любімовку» у Росії. Про фестивальне життя розмірковує також і російський театральний критик, головний редактор журналу «Театр» і керівник фестивалю «NET» Марина Давидова. Південь України відзначився «Зустрічами в Одесі» та «Театром. Чеховим. Ялтою». Донбас – фестивалем Театрів юного глядача в Макіївці. У Києві пройшов ГОГОЛЬFEST, на якому було представлено чимало цікавих театральних постановок. Традиційно відбулися Вересневі зустрічі в Кіровограді, Золотий Лев у Львові, театральний фестиваль у Коломиї. Свій перший ювілей відзначив фестиваль жіночих монодрам «Марія». А от ювілей визначної української актриси Наталі Лотоцької проминув майже непоміченим. Тож виправляємо саме цю прикру помилку. Чернівці натомість пишно і незвично відзначили ювілей Оль-

ги Кобилянської. Інтерв’ю з латвійським оперним співаком Янісом Апейнісом (виконавець партії Онєгіна у багатьох постановках) демонструє, як їхні (тобто зарубіжні) актори сприймають нашого Андрія Жолдака, який цього разу спробував себе в оперній режисурі. А от у «Вихорі, який заблукав» запрошуємо до слова Віталія Жежеру. Адже, погодьтеся, цікаво, як співавтор життєписів Молодого і Театру на Подолі, автор книги про Ігоря Афанасьєва і збірки «Господні комарики» сприймає сам себе у професії? А про особливу роль польської критики у творенні сучасного польського театру читайте в статті Марії Ясінської, якою ми розпочинаємо презентацію проекту «idea.teatr» на сторінках нашого з вами журналу. Підсумком театрально-драматургічної частки Форуму видавців у Львові і зачином до публікацій про українські драматургічні фестивалі слугує інтерв’ю із Павлом Ар’є. Театральне життя так багате подіями, таке барвисте, що про все одразу коротко і не розкажеш. Тож читайте і насолоджуйтеся. Надія СОКОЛЕНКО, головний редактор

зміс т Авансцена

postфестum // тема номера

4 ЕСТЕТИЧНА ТРАНСГРЕСІЯ

30 БУДУЙМО РАЗОМ

6 САМОТНІСТЬ У НАТОВПІ

32 VIVA ROSSINI!

8 БРУТАЛЬНІСТЬ VS МАНІРНІСТЬ

36 САРА КЕЙН НА ГОСТИНАХ У ЧЕХОВА

Анастасія ГАЙШЕНЕЦЬ

Надія СОКОЛЕНКО

Ірина ЗУБЧЕНКО

Аделіна ЄФІМЕНКО

Надія СОКОЛЕНКО

Олег ВЕРГЕЛІС

10 ЗЕМЛЯ, ТЕМНА, ПОТРІСКАНА, РЕПАНА...

38 РОСІЙСЬКИЙ ТЕАТР НА УКРАЇНСЬКІЙ ЗЕМЛІ

12 ХАЛАТ ДЛЯ ХАЗЯЇНА

40 НАВІЩО ВЕСЬ ЦЕЙ ТЕАТР...

14 МУТАЦІЯ ТИРАНА

42 «ЛЮБІМОВКА» – ОТЖЕ РІК ПРОЙШОВ

Анна ЛИПКІВСЬКА

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ

Марія ГУДИМА

Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА

Надія СОКОЛЕНКО

НЕДАРЕМНО

Ден ГУМЕННИЙ

16 ПОБАЧИТИ «ОНЄГІНА» ТА…

44 МИСТЕЦТВО ЯК ДОСВІД

Маргарита КОРНЮЩЕНКО

Надія СОКОЛЕНКО

Дійові особи

20 ЯНІС АПЕЙНІС: «ЗІ СМІТТЯМ У ГОЛОВІ

РЕЖИСУРУ АНДРІЯ ЖОЛДАКА НІКОЛИ НЕ ОСЯГНУТИ»

Persona grata

46 ТИХИЙ ЮВІЛЕЙ Ірина МЕЛЕШКІНА

Маргарита КОРНЮЩЕНКО

22 СТЕФАН РІКОРДЕЛЬ: «МЕНІ БЛИЖЧИЙ ВІЗУАЛЬНИЙ ТЕАТР»

Ірина ЗУБЧЕНКО

24 СЛАВА ГЕРОЯМ Яр ЛЕВЧУК

26 ВІТАЛІЙ ЖЕЖЕРА. ВИХОР, ЯКИЙ ЗАБЛУКАВ Юлія БЕНТЯ

Форум

48 Театр на шляху трансформації дійсності. Польський досвід Марія ЯСІНСЬКА

52 Марина Давидова: «Необхідно повністю перебудувати театральну систему» Ірина ЧУЖИНОВА

54 Театральний календар

ексклюзив «Віталій Жежера. Вихор, який заблукав» Пряма мова співавтора життєписів Молодого і Театру на Подолі та автора книги про Ігоря Афанасьєва і збірки «Господні комарики» стор.

стор.

авансцена

естетична трансгресія

Текст: Анастасія Гайшенець Фото надані Донбас Оперою

Постановка романтичної опери Ріхарда Ваґнера «Летючий Голландець» на сцені Донбас Опери, реалізована спільними зусиллями Німеччини та України, виводить наше театральне та оперне мистецтво на новий щабель естетичної якості. Питання лише в тому, чи зможе вітчизняна опера утримати цю високу планку?

«Летючий Голландець» Р. Ваґнера. Романтична опера на 3 дії. Донецький національний академічний театр опери та балету імені Анатолія Солов’яненка. ДОНБАС ОПЕРА. Українсько-німецький культурний проект Режисер – Мара Курочка (Німеччина) Диригент-постановник – народний артист України Василь Василенко (Україна) Прем’єра – 8.12.2012

український театр

асштабний українсько-німецький культурний проект «Летючий Голландець» реалізовано в рамках святкування 200-річчя від дня народження Ріхарда Ваґнера. Загальний бюджет постановки склав 3,5 млн гривень. В опері задіяні як українські, так і німецькі й австрійські виконавці та митці, використано оригінальну німецькомовну партитуру – з вокалістами донецького театру працювали спеціальні педагоги з Гете-Інституту, а опанувати непросту музику Ваґнера донецьким оркестрантам допоміг коррепетитор Мальте Кроїдл, якого було запрошено за рекомендацією праправнучки композитора – Катерини Ваґнер. Спеціально для постановки «Летючого Голландця» Донецька опера придбала потужне мультимедійне обладнання – відеопроектор BARCO, подібного якому (за інформацією, поданою у прес-релізі донеччан) немає в жодному з європейських театрів. Загалом рівень інвестицій – як фінансових, так і людських ресурсів – небачений для українського театру. Постановка є безперечно іміджевою, тому, давши декілька прем’єрних вистав на малій батьківщині, Донбас Опера не забарилася з гастролями: 6–7 вересня «Летючого Голландця» зіграли на сцені Одеського національного театру опери та балету; 12–13 вересня її побачив Львів; а вже 27–28-го №5/2013

вересня – Київ. Таким туром респектабельними оперними сценами країни Донбас Опера поновила традицію оперних гастролей, що вже упродовж багатьох років не підтримується в Україні. І це не дивно з огляду на обсяг витрат, потрібних для перевезення колективу з 300 осіб, не забуваймо про декорації, костюми та специфічне технічне обладнання. На жаль, проектор BARCO виявився занадто складним у транспортуванні – його експлуатація передбачає наявність потужної системи кондиціонерів та інших технічних додатків. Тому для гастрольного туру театр скористався більш мобільним приладом. Проте, навіть з половиною потужності, віртуозність використання мультимедіа у творенні візуальної складової постановки є приголомшливою. Для освоєння новітньої техніки були запрошені спеціалісти з відеоарту – сценографи Торґе Мьоллер та Момме Гінріхс. Художники створили ілюзію корабля, що пливе хвилями штормового моря та підводними світами. Атмосферу зміни настрою у сценах підкреслюють відеопроекції на дерев’яному, розташованому під нахилом помості – алюзія до палуби корабля, що дав крен. Максимальна висота помосту складає два метри, монтується він під спеціальним кутом задля створення З-D ефекту.

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр» можна у будь-якому поштовому відділені України ПОШТОВИЙ ІНДЕКС 74501 Вартість передплати на рік – 136,50 грн. (за 6 номерів) Вартість передплати на півроку – 68,85 грн. (за 3 номери) З питань придбання чи передплати окремих номерів поточного року звертайтеся до ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» за тел. +38-044-498-23-64, +38-050-310-56-63 Вже сьогодні журнал можна придбати у мережі книгарень «Є» (Київ, Харків, Львів, Івано-Франківськ, Вінниця, Тернопіль, Володимир-Волинський), у музичному кіоску при Національній музичній академії імені П. Чайковського (Київ), книгарнях «Наукова думка», «Смолоскип», «Сяйво» (Київ), книгарні НТШ (Львів). Ви завжди можете придбати журнал «Український театр» безпосередньо у видавництві – вул. Васильківська, 1, м. Київ, тел. +38-044-498-23-64 або ж електронну версію за адресою http://presspoint.ua

авансцена Текст: Ірина Зубченко Фото: Володимир Шуваєв

самотність у натовпі

У рамках цьогорічного ГОГОЛЬFESTу відбулася прем’єра вистави «сТАНЦІя», у стислі строки створеної спеціально для форуму французьким режисером Стефаном Рікорделем за участю Влада Троїцького. У зіграному майже без слів спектаклі митець, який сюжети для своїх постановок зазвичай вигадує сам, розповів історію про гендерну трансформацію, зміну ролей чоловіка і жінки в сучасному світі

елика «сцена», облаштована в одному з цехів колишнього експериментального заводу «ЕМЗ», що на ньому вже другий рік поспіль проходив міжнародний мультидисциплінарний фестиваль ГОГОЛЬFEST, була якомога повніше використана авторами спектаклю «сТАНЦІя». Величезний простір дозволив розділити імпровізовану сцену на кілька окремих майданчиків-територій, застосувати як основний принцип творення дії – симультанність і монтаж. Дія відбувалася на основній сцені-підвищенні, двох балконах (один – на верхотурі під самим «сТАНЦІя» дахом, другий – у глибині, біля задньої стін(Україна/Франція) ки), на цегляній одноповерховій приРежисер – Стефан Рікордель будові з лівого боку сцени, на ви(за участі Влада Троїцького) окремленому майданчику За участі Dakh Daughters Band перед прибудота А. Байбакова Прем’єра – 15.09.2013

український театр

№5/2013

вою, відмежованому від помосту основної сцени невеликими рейками, на відкритій платформі вантажівки. Також у виставі використовується жива відеопроекція на стіни цеху крупних планів учасників. Центральною фігурою «сТАНЦІї» режисер зробив самотнього залізничника (Дмитро Ярошенко), змученого спогадами про жінку, яку він колись не впустив у своє життя. За задумом режисера ми тільки можемо здогадуватися, чи все, що відбувається з героєм у виставі, є реальністю, фантазією чи лише сном. Образ жінки розщеплюється в його уяві на багатьох дівчат («Dakh Daughters»), які його то приваблюють, то перетворюються для нього на страхітливий жах. Вистава починається саме з моменту появи цієї жінки. Вона одягнена у плащ, на голові перука, а обличчя приховує маска з великим носом. Її, немов маріонетку, ведуть дівчата-ляльководи. Попри весь цей маскарад, є щось у цій постаті сумне і трагічне. Вона приходить до головного героя з валізою, вся її пластика демонструє бажання залишитися з ним, але він від неї відсторонюється, так і не наважившись доторкнутися до простягнутих йому рук. І вона понуро й сумно від нього йде. За нею тягнуться нитки, дівчата-ляльководи по черзі смикають за них, з жінки злітають одяг, перука, маска, доки вона не лишається повністю оголеною. Але в цьому немає хтивості, саме така, позбавлена зовнішньої мішури, вона – справжня, водночас приходить усвідомлення, що з образом жінки-маріонетки вона прощається назавжди, як і герой, якому лялька-маріонетка вже не потрібна. Лейтмотивом вистави стала тема самотності героїв. Працівник станції – це одинак, самітник! На початку вистави він пише листа, якого так і не насмі-

Поштовий індекс

74501

авансцена Текст: Надія Соколенко Фото надані театром

брутальність Vs манірність

Бланш – Оксана Карпович, Стенлі – Тарас Гамага

У Києві з гастролями побував Закарпатський обласний музично-драматичний театр імені братів Шерегіїв. На сцені Національного театру російської драми імені Лесі Українки показали вистави «Трамвай “Жадання”» Т. Вільямса та «Здрастуйте, я ваша тітонька» Б. Томаса «Трамвай “Жадання”» Т. Вільямса Переклад – Богдан Бойчук Закарпатський обласний український музично-драматичний театр імені братів Юрія-Августина та Євгена Шерегіїв Режисер – Сергій Архипчук Прем’єра – 21.07.2013

український театр

№5/2013

риємною несподіванкою виявилася саме остання прем’єра Закарпатського театру, що нею вони закривали свій минулий 67-й сезон – п’єса американського драматурга Т. Вільямса «Трамвай “Жадання”» у перекладі знаного українського письменника Богдана Бойчука. Мова перекладу надзвичайно пасує ужгородським артистам – усі ці «и» в кінці слів, де ми, зрештою, звикли чути «і», барвиста українська лексика, пристойні вишукані вислови, іноді прикрашені соковитою лайкою – обставини п’єси вимагають. Теннесі Вільямс, американський Чехов, але вже епохи розквіту фройдівського психоаналізу та юнгеріанства, написав «Трамвай “Жадання”»

Поштовий індекс

74501

авансцена Текст: Анна Липківська Фото з архіву театру

Земля, темна, потріскана, репана...

вілей визначного діяча, котрим просто неможливо знехтувати, найчастіше спонукає театральні колективи зліпити щось нашвидкуруч, «для галочки», аби лишень збутися. Проте насправді це може стати слушним приводом по-новому подивитися на звичні, хрестоматійні речі, випробувати нові шляхи. Саме так вчинив Чернівецький академічний обласний український музично-драматичний театр: до 150-ліття своєї патронеси Ольги Кобилянської, яке відзначається у листопаді, він презентував оновлену версію власної багаторічної «візитівки» – повісті «Земля». Свіжість підходу до матеріалу виявилася насамперед в інсценізації. Режисер Мирослав Гринишин не обмежився першою частиною книги (як у класичній версії Василя Василька, котра завершується смертю Михайла), а ввів у сценічний обіг другу, де Савва Федорчук повною мірою спокутує гріх братовбивства. Осердям оновленої «Землі» стала сценографія Андрія Романченка. Художник, видається, просто уважно прочитав назву твору, тож і мальоване покриття сцени, і задник із нерівними шматками аплікації («шви» між яких просвічуються), і «обрізані» по краях рухливі із нахилом помости – усе це земля, темна, потріскана, репана... З «нори» у заднику, наче хробак, виповзає Рахіра – підбурювати, спокушати Савву; земля, видається, рушає з-під ніг героїв від загибелі Михайла; у землю, наче у двері, стукатиме кулаками Савва, благаючи пустити його до рідної домівки... Зрештою, між зсунених помостів, мовби між пластів вивернутого догори чорнозему, затиснуть батьки свого злочинця-сина... Костюми, реквізит, дбайливо відтворений автентичний весільний обряд, зрештою, акторське проживання у виставі – цілком справжні, реалістичні. Хіба що підкреслено експресивно існують на кону молодші – Дмитро Леончик, Назар Кавулич, Валентина Головко, Крістіна Збурлюкова, Сніжана Гринюк, Марина Тимку, Анна Моргунова, але їх урівноважує неметуш-

український театр

№5/2013

лива ґрунтовність Юрія Марчака (директор театру згадав тут свій первісний фах і примусив жалкувати за згаяним поза акторством часом – утім, які наші роки?!), Наталі Гунди та Лариси Попенко у ролях батьків. Але вкупі з тужливо-загрозливою авторською музикою головного диригента театру Володимира Шнайдера, із наскрізним персонажем – чи то мольфаром, чи то юродивим (Володимир Сурай), елементами драматичного контемпу у пластичних сценах (балетмейстер Василь Гринюк) це справляє ефект і несподіваний, і переконливий. А Мирослав Гринишин постає одним з небагатьох на сьогодні режисерів, який уміє працювати з «великою формою», приводити до спільного знаменника усі музично-драматично-просторові чинники. Тож тепер буковинці з чистим сумлінням можуть сказати: «З ювілеєм, Ольго Юліанівно!» І святкувати. Бо заслужили.

Поштовий індекс

74501

авансцена Текст: Роман Любарський Фото надані театром

халат для хаЗяЇна Виставою «Хазяїн» Івана КарпенкаКарого розпочав 43-ті «Вересневі самоцвіти», а також новий театральний сезон Кіровоградський академічний обласний український музично-драматичний театр

ей вибір, як наголосив на прес-конференції напередодні прем’єри головний режисер театру Євген Курман, був не випадковим. По-перше, пропагувати твори корифеїв – одна з основних позицій репертуарної політики. По-друге, в матеріалі п’єси він знайшов такі ключі, які відкрили її зміст по-новому, і вона зазвучала на сучасний лад. Ці режисерські знахідки яскраво позначилися й у доборі акторів, і в динаміці розвитку сюжету, і в декораціях та костюмах. Передусім, для багатьох глядачів несподіваним стало те, що зазвичай вікові ролі Терентія Пузиря, Феногена, Зеленського та Ліхтаренка були віддані молодим акторам. Однак Олександр Ярошенко, Олександр Малахатько, Антон Адаменко та Володимир Бідаш, кожний тією чи іншою мірою, добре впоралися зі своїми завданнями. Їхні герої вже не просто ті, кого хазяїн навчив «користь зубами витягать» – це вже нова генерація господарів, їхніх слуг та підлабузників. Через їхні образи постійно проступають риси сучасних типажів – хапуг, горлохватів, користолюбців, хабарників, лизоблюдів, а на сцені – не найкращі прикмети нашого часу. І це вже не удавання, не комедіювання традиційної фабули. Змінився і образ хазяїна, і його манери, і стиль поведінки його оточення, і стосунки

«Хазяїн» І. Карпенка-Карого Кіровоградський академічний обласний український музично-драматичний театр імені Марка Кропивницького. Режисер – Євген Курман Прем’єра – 25.09.2013

український театр

№5/2013

Поштовий індекс

74501

авансцена Текст: Надія Соколенко Фото надані театром

мутація тирана Здійснилася давня мрія Сергія Павлюка – одного з провідних режисерів Херсонського театру імені Миколи Куліша. Його ім’я нині можна знайти на афішах багатьох театрів України та ближнього зарубіжжя. У власному доробку «Понтій Пілат» – 37-ма вистава, і це за вісім років професійної діяльності, ще трохи – і буде 40, сподіваюся, втім, що й на цьому Сергій не зупиниться

Роман у романі «Понтій Пілат» за мотивами «Майстра і Маргарити» М. Булгакова Херсонський обласний академічний музичнодраматичний театр імені Миколи Куліша Інсценізація і режисура – Сергій Павлюк Прем’єра – 11.10.2013

український театр

рія – побачити в репертуарі рідного театру твір Михайла Булгакова. Зрештою, Сергій Павлюк не взявся ставити весь роман «Майстер і Маргарита», ніби намагаючись «оминути» тему різноманітної та різношерстної містики, яка зазвичай супроводжує всі театральні та кіноверсії книги. Натомість він виокремив саме роман у романі, той написаний Майстром рукопис, який не згорає, – про Понтія Пілата та Ієшуа Га-Ноцрі. Містичну авторську інтерпретацію Булгаковим страти Христа, постаті та ролі Понтія Пілата в цій історії, своєрідного «євангелія від Михайла». Утім недаремно вже за рахунок назви увага авторів вистави концентрується довкола саме Понтія Пілата, в чомусь незаслужено забутого чи може навіть затаврованого історією, зокрема як владаря, через якого було страчено Христа. Хто такий Пілат і що він забув в Іудеї? Представник римської влади, намісник цезаря, тиран, покликаний жорстоко й криваво долати бунт, спротив, аби й надалі панували в усіх куточках імперії «лад і спокій» (майже як у «Братів Гадюкіних»). У даному випадку маємо справу не з історією, а з художнім вимислом, мистецькою інтерпретацією, із літературним фактом, що, можливо, вперше владар намагається врятувати засудженого до страти, однак програє чудово і мудро вигаданій реакційній політично-релігійній машині із захис№5/2013

ту передусім влади, суспільного ладу від будь-якої, зокрема й політичної, загрози, вільнодумства, можливості змін, альтернативи. «Понтія Пілата» Павлюк вирішує втім без зайвого історизму, вдаючись до вельми натуралістичних широких і розлогих сцен, скоріше універсалізуючи тему людини при владі. Гвинтика владної машини, покликаної підтримувати встановлений порядок, який несподівано починає сам бунтувати, йти проти, зазнає трансформацій етичного плану, мутує під впливом людини, яка перебуває поза встановленою системою координат влади. Певні елементи режисерського рішення назагал відсилають глядачів до часів життя Булгакова, до радянського політичного терору. У цьому Сергія Павлюка підтримали й художники Наталія та Сергій Ридванецькі, які вже не вперше спільно працюють над постановками в Театрі Куліша. Центральним елементом сценографії став фрагмент давньої будівлі, складеної з величезних кам’яних брил (тераса палацу Прокуратора), із невеличким басейном на передньому плані. Обабіч басейну розташовано два столи, ліворуч – дерев’яний, зі спеціальними важелями для катувань під час допитів, праворуч – залізний, прозекторський, для обмивання мало не трупів. За будівлею розташовано три дерев’яні драбини, як символ трьох хрестів, що на них буде страчено злочинців.

Поштовий індекс

74501

авансцена Текст: Маргарита Корнющенко Фото: Микола Круссер

побачити «онЄгіна» та… (НЕ)ПАТРІОТИЧНІ НОТАТКИ З САНКТ-ПЕТЕРБУРГА

Постановку опери Петра Чайковського «Євгеній Онєгін» у Санкт-Петербурзькому Михайловському театрі здійснювала міжнародна російсько-латвійська команда на чолі з українським режисером. Так, певною мірою, сприймає Андрія Жолдака і пересічна пітерська публіка (надибала на одному з форумів «класичну» гнівну вимогу прибрати руки геть від російської класики і паплюжити свою, українську, якщо вже так хочеться). Тож запишемо черговий мистецький тріумф А. Жолдака на свій національний рахунок. Але чи міг би він відбутися у нашій країні, у надскладних реаліях українського театрального сьогодення?..

«П

обачити Париж та померти» – так, здається, в оригіналі? «Євгеній Онєгін» у постановці Андрія Жолдака – боронь, Боже! – не викликає суїцидальних думок. Навпаки, саме бажання жити, існувати в мистецтві, у професії, спонукає до звершень, провокує роздуми. Отже, побачити «Онєгіна» та...

Ліричні сцени у 3-х діях «Євгеній Онєгін» П. Чайковського Михайловський театр (м. Санкт-Петербург, РФ) Режисер – Андрій Жолдак Музичний керівник і диригент – Михайло Татарніков Прем’єра – 26.10.2012

...стати свідком дебюту досвідченого режисера «Євгеній Онєгін» у Михайловському театрі – перша спроба Андрія Жолдака в оперній режисурі. Думаю, вона стала нелегким випробуванням для постановника хоча б тому, що його «метод фізичукраїнський театр

№5/2013

них дій» передбачає великі фізичні навантаження для акторів. А в даному випадку слід рахуватися з особливостями виконавства в оперному театрі: необхідність правильно дихати, зберігати бодай найменший візуальний контакт з диригентом і т. д. Із літературними першоджерелами своїх драматичних вистав А. Жолдак, як відомо, звик поводитися більш ніж вільно, а оперний твір не завжди припустимо на власний розсуд дописувати-скорочувати-переписувати, переставляючи місцями фрагменти. Що й говорити: мінімальна, як на мою думку, деструктуризація музичного тексту, котру дозволив собі режисер у роботі з «Євгенієм Онєгіним» – повторення увертюри після фіналу опери – змусила деяких музикознавців неабияк рознервуватися. Цього разу «enfant terrible» європейського театрального авангарду, скандаліст і радикаліст Андрій Жолдак обрав абсолютно інший підхід до матеріалу. Замість того, аби сперечатися з автором, він вступив із ним у діалог. А посередником, дипломатом у цих (напевно, нелегких) «перемовинах» був музичний керівник постановки, головний диригент Михайловського театру Михайло Татарніков. Вочевидь режисер і диригент заздалегідь домо-

...пройти шлях від світла до темряви Дія розпочинається у сліпучо-білій кімнаті, майже порожній, лише з натяками, ескізами майбутнього ряду символів: ваза, годинник, дроти від люстри на стелі. Постановники одразу ж заявляють одну з ключових тем вистави – фатальну визначеність долі. Під звуки увертюри маленька дівчинка (Маша Каспарова), пустуючи, розсипає по білій підлозі чорні намистини та дає своєму дорослому alter ego Тетяні (Тетяна Рягузова / Гелена Гаскарова) чорне намисто. Ще не відбулася рокова зустріч, а до життєвого простору головної герої вилися про те, що все-таки можна собі дозволити, а що – ні, принаймні з позиції звучання оркестру. Ледь чутні паузи та негучні сторонні звуки, котрі де-не-де «потрапляють» у партитуру Чайковського з візуально-пластичного вирішення вистави, жодним чином не впливають на загальне враження та компенсуються у стократ. «Звучання кожної ноти та кожного слова повин но підпорядковуватися логіці музичної драматургії Чайковського, а оркестр має стати повноцінним учасником драматичної дії», – так формулює свою мету М. Татарніков, безумовно, досягаючи її. Оркестр звучить емоційно, виразно, об’ємно і, так би мовити, класично. Тут йому, в свою чергу, послуговується художня концепція вистави, розроблена у співавторстві з Андрієм Жолдаком латвійською художницею Монікою Пормалє (знана роботою з Алвісом Германісом). Ясна, кристально-чиста форма, насичена глибокою, але лаконічною символікою, звільняє простір опери від візуальних штампів, ніби оголюючи музику, надаючи їй первинного вигляду та наново відкриваючи, здавалося б, давно знайому партитуру. ні вже увірвалося передчуття трагедії. Від цієї миті розпочинається наступ чорного виміру на білий. Своєрідним носієм цієї чорноти є Євгеній Онєгін (Яніс Апейніс). Вперше приїхавши до Ларіних, герой одразу починає поширювати її навколо себе (Тетяна розбила вазу? Принесуть нову, але вже чорного кольору, з якої він сипатиме на голову сумирної дівчини чорні намистини). А коли перед арією «Мой дядя самых честных правил» темний силует Онєгіна, холодного і демонічного, раптово з’явиться у вікні поки що світлої кімнати, виникне майже фізичне відчуття невідворотності трагедії. Євгенія самого постійно супроводжує Фатум (означений в програмці як «слуга Онєгіна» Олексій Інгелевич) – карлик із бородою, довжина і колір (біла/чорна) якої повсякчас змінюється. Він швидко освоюється в оселі Ларіних і вже не покине головних героїв до фіналу. Протиставляється цьому інфернальному персонажу розпорядник Ларіних (Віктор Крилов) – надміру знервований і метушливий, але зворушливий старенький, який з усіх сил дедалі надаремно намагається зберегти лад та хитку гармонію. журнал, який читають не тільки в антракті

дійові особи Текст: Маргарита Корнющенко Фото з архіву Латвійської національної опери та Миколи Круссера

Яніс Апейніс: «Зі сміттям у голові режисуру Андрія Жолдака ніколи не осягнути» Влучний розподіл ролей – важлива складова успіху будь-якої вистави. Андрій Жолдак,безперечно, зробив правильний вибір, запросивши на головну роль до своєї постановки «Євгенія Онєгіна» П. Чайковського провідного соліста Латвійської національної опери Яніса Апейніса. Виняткові вокальні та фізичні дані у поєднанні з яскравою індивідуальністю та відкритістю до експерименту дозволяють актору гармонійно існувати в непростій естетиці режисера. Водночас виразна особистість актора додає до вистави з математично вивіреною формою живу стихію пристрастей. А природний магнетизм та самобутність Яніса Апейніса роблять його Євгенія Онєгіна таким, що ніби зійшов зі сторінок віршованого роману Олександра Пушкіна. Недарма постановка в Михайловському театрі – вже шоста у кар’єрі виконавця зустріч з оперою «Євгеній Онєгін»

ніс, ви – Євгеній Онєгін «зі стажем». Адже Андрій Жолдак не перший режисер, з яким ви працювали над втіленням цього образу. Скажіть, а що у вашому Онєгіні залишається незмінним за будь-яких режисерських концепцій? Певна метафізична сутність героя, його доля – я їх по-особливому відчуваю й додаю власне розуміння цих категорій у кожну постановку. Багато хто засуджує Онєгіна, а я, навпаки, виправдовую, виступаю «адвокатом» його життєвої позиції. Попри все, він вчинив чесно, відверто зізнавшись, що не має почуттів до Тетяни. Так, він скривдив дівчину, але ж лише її кохання недостатньо, повинна бути взаємність. Це нормально, так і в житті трапляється. Безглуздо, коли в парі одна людина любить, а інша її просто терпить.

український театр

Робота з якими режисерами найбільше вплинула на формування генеральної лінії вашого образу Онєгіна? Мій дебют у ролі Євгенія Онєгіна відбувся в Ризі. Щоправда, тоді я турбувався більше про вокал, аніж про акторську гру. Потім я пройшов кастинг в Австрії (2008 року. – М.К.), де мені дуже допомогла фрау Фассбендер – відома меццо-сопрано, керівник одного з театрів у Інсбруці. Вона ніби відкрила мені інший вимір, я багато розмірковував про глибинний сенс «Євгенія Онєгіна». В Австрії я зіграв близько п’ятнадцяти вистав і вперше «зміцнився» як Онєгін, осмислив цей образ. Потім була нова постановка в Ризі. Відчуваючи довіру Андрейса Жагарса (нинішній режисер і директор Латвійської національної опери. – М.К.), я самостійно шукав фарби ролі. Сподіваюся, що мій герой еволюціонує разом зі мною. №5/2013

Як ви гадаєте, чому Андрію Жолдаку для втілення задуму знадобився саме ваш типаж, темперамент, психофізика – словом, саме Яніс Апейніс? Коли ми репетирували (вже після того, як Андрій обрав мене на кастингу), я помітив, що в нас із ним є щось спільне у світосприйнятті. Часом ми обидва, не маючи на те раціональних пояснень, просто відчували, що в даному епізоді треба зробити саме так, дану сцену вибудувати саме так. Для мене це збіг на ментальному, я б навіть сказав, на сакральному рівні. Знаки, символіка вистави для мене дуже цікаві, адже Жолдак бачить те, що приховано за текстом. Усе дивне, незрозуміле до кінця – це стимул до руху вперед. Коли є натяки, ниточки, що ведуть за межі сюжету – це мені по-справжньому близько. А якщо все просто «на поверхні», це не цікаво. Можливо, така спільність світоглядів стала для Андрія поштовхом до обрання саме моєї кандидатури. Познайомившись з естетикою вашого рідного театру, Латвійської національної опери, я зрозуміла, що вам не звикати до нетрадиційних трактувань класичних шедеврів. При цьому в одному з інтерв'ю ви назвали постановку А. Жолдака скандальною. У чому, на ваш погляд, виявляється радикальність режисера в роботі із цим матеріалом? Загалом вистава досить «незручна» для співу: звісно, комфортніше просто стояти на місці, аби мати можливість правильно дихати. У той

Поштовий індекс

74501

дійові особи Розмовляла Ірина Зубченко Фото надані фестивалем «ГОГОЛЬFEST»

Стефан Рікордель: «Мені ближчий візуальний театр»

Стефан Рікордель (Stéphane Ricordel) – народився 25 серпня 1963 року в Алжирі. Після 17 років проживання за кордоном, в Алжирі, Кувейті та Лівії, він розпочав своє навчання в Парижі – студії з пластичних мистецтв та клітинної біології. Мистецтво театру він почав вивчати на Курсах Флорана, далі продовжив у Клода Режі з метою потрапити на роботу до циркової школи Анні Фрателліні і подорожувати світом. Як артист на трапеції вперше виступив на Міжнародному фестивалі «Цирк Майбутнього» і протягом 1986–1992 років виступав з гастролями в Норвегії, Данії та інших країнах. Далі певний час працював у Цирку дю Солей. У 1993 році організував спільно з групою митців компанію «Les Arts Sauts», з якою співпрацював понад 15 років. Після 14 років роботи акробатом, Стефан Рікордель почав думати про зміну професії, не втрачаючи, однак, свого бажання подорожувати світом. Та цього разу, замість самому їздити, він вирішив приймати митців з усіх куточків земної кулі у власному театрі. Очоливши разом з Лоранс де Магальє Театр Сильвії Монфор, Стефан Рікордель хотів робити театр, який був би «відкритий світові, простором свободи, яка заохочує до обміну досвідом і налагодження мистецьких зв’язків».

український театр

Французький режисер Стефан Рікордель у спілкуванні надзвичайно приємна, ввічлива і відкрита людина, але часом аж надто лаконічна у своїх відповідях. Під час репетицій вистави «сТАНЦІя», здавалося, що весь інший світ для нього перестав існувати. Сконцентрований лише на роботі: не кричить, не сердиться, не метушиться. Актори ДАХу купчилися довкола нього, немов дітлахи біля продавця морозива – очевидно, він зміг налагодити з ними не тільки професійні, а й дружні стосунки. Під час інтерв’ю Стефан Рікордель пообіцяв, що наступного року в Україні можна буде побачити його виставу «Акробати», а 9 жовтня на сцені Театру Сильвії Монфор вже встигли після ГОГОЛЬFESTу виступити дівчата з гурту «Dakh Daughters». Отже завдяки Владу Троїцькому і Стефану Рікорделю творчі зв’язки між Україною і Францією набули нової енергії!

к сталося, що ваші з Владом Троїцьким творчі шляхи перетнулися?

Я чув про Влада від зовсім різних людей, які його знали. Декілька років тому під час його перебування у Франції, йому запропонували відвідати наш Театр Сильвії Монфор. Ми одразу відчули, що можемо зробити щось разом. Влад Троїцький запросив мене до Києва, де протягом тижня я побачив п’ять різних вистав, серед яких були і «Едіп», і «Король Лір». Вони мені дуже сподобалися. У тому ж році він робив ГОГОЛЬFEST на Кіностудії імені Олександ ра Довженка, а я зі свого боку запросив знайомих французьких продюсерів та програмних директорів фестивалів завітати на цю подію. На моє прохання відгукнулось і приїхало тоді близько 10 людей. Пізніше мені вдалося зацікавити Рене Гонзалеса, який був директором театру «Віді-Лозанн» у Швейцарії, створити спільний проект з Троїцьким. Так виникла вистава «Вій» у Швейцарії. Ця вистава викликала чималий ажіотаж і в Україні! Пройшла з великим успіхом! Виходить, ви зіграли одну з ключових ролей для того, щоб ця вистава була реалізована? Є й інші люди, завдяки яким цей проект здійснився. Я лише частина команди, що сприя ла цьому. В першу чергу, це стало можливим завдяки бажанню, зусиллям і безперечно таланту Влада Троїцького. Спочатку вистава була №5/2013

поставлена у Швейцарії, потім гралася у Великому театрі у Парижі, Театрі де ла Віль! Паралельно у Театрі Сильвії Монфор гралася вистава ДАХу «Король Лір». А за рік до цього до мого театру приїздив гурт «ДахаБраха»! Тобто, повертаючись до вашого першого запитання, у нас з Владом на той час вже склалися не тільки професійні, а й дружні стосунки, ми якось навіть думали поставити «Вія» разом. Троїцький також приїздив до Франції, бачив мою роботу і так ми знайшли точки перетину. Цього року Влад запросив мене, щоб я попрацював з його акторами над виставою «сТАНЦІя», і Французький інститут в Україні підтримав цей задум. Значний період свого життя ви присвятили цирковому мистецтву, хоча починали працювати як актор у драматичному театрі і знову ж до театру повернулися, але вже як режисер. Чому ви віддали перевагу саме драматичному театру? Циркове мистецтво Франції і взагалі розуміння цирку значно відрізняється від того, що під цим поняттям розуміють в Україні. У так званому новому цирку ми використовуємо ті самі мистецькі й культурні коди, ті самі підходи, що й у театрі. Для нас не є роздільними такі поняття, як світло, звук, музика тощо, тому циркові вистави дуже театралізовані. Багатопрофільним є і Театр Сильвії Монфор. Він відкритий для танцю, опери, музики, цир-

Поштовий індекс

74501

дійові особи Розмову вів Яр Левчук Фото з архіву Павла Ар’є

Слава героям У рамках фестивалю «Контекст-2», що відбувся під егідою ХХ Львівського форуму видавців, пройшла зустріч із молодим драматургом та художником Павлом Ар’є. За плечима в літератора з десяток п’єс, постановки в театрах, низка літературних премій та нагород. У жовтні читання «Слави героїв» відбулося й у Києві на фестивалі «Тиждень актуальної п’єси» (про який читайте вже в нашому наступному номері). Режисером читань виступив Андрій Май. Павло Ар’є з покоління тих літераторів, які хочуть змінити консервативний український театр, віднайти нові драматургічно-сценічні форми. У драматурга є можливість порівнювати нашу Мельпомену із зарубіжною, що, звичайно, дозволяє побачити недоліки вітчизняного творчого процесу. Власне, навколо цих питань і точилася розмова

авле, у Львові відбулася читка вашої п’єси «Слава героям», нині – у Києві. У ній ідеться про двох українських ветеранів Другої світової війни. Щоправда, один з них – вояк УПА, а другий – офіцер Радянської армії. Чому ви взяли таку гостру тему? Що вас у ній зацікавило? Кажуть, щоб написати добру п’єсу, хороший літературний твір, потрібно писати про наболіле. Ця тема мене дуже турбує і турбувала раніше. Вона постійно повертається, є актуальною серед молоді, ми часто сваримося через неї. Я мав участь у проекті лондонського театру «Royal Court», треба було швидко обрати тему, яка мене хвилює. І я запропонував саме цю. Все спонтанно відбулося? Так-так. Здавалося, що написати буде просто. Насправді, все набагато складніше. Потрібно було позбутися якихось власних політичних симпатій і показати простих людей у цих проблемах. Та мені здається, що я досяг мети. А скільки часу вона писалася? І чи у вас, можливо, є родичі, які належали до тієї чи іншої армії? Писалася десь рік. Три рази її переписував. Для створення п’єс у мене є свої інструменти. Я пишу перший «драфт» (початкова версія сценарію. – Авт.). Потім переписую, іноді другого достатньо. Але, думаю, третій варіант – найкращий, у ньому все чистиш, викидаєш зайве. Коли сам себе правиш, бачиш різні проблеми: драматургічні, розвитку характерів. Третій раз переписав і поставив крапку. П’єсу я більше не турбую, вона така і все. А чи є в мене родичі? Так, мій рідний дід загинув під час Другої світової війни. Він воював у лавах Радянської армії. Ваше сценічне життя почалося в 2008-му році. Це був, здається, фестиваль «Курбалесія» у Харкові. Тоді публіка побачила п’єсу «Революція, кохання, смерть і сновидіння». Ви були присутні на постановці? Як ви до неї ставитеся? Я не був там. Взагалі про виставу дізнався випадково з інтернету. Це Дніпропетровський театрально-художній коледж зробив презентацію спектаклю на фестивалі. Читав, що публіка сприйняла непогано.

український театр

№5/2013

Мені здалося, у п’єсі революція була таким собі антуражем. А головне – любов між хлопцем і дівчиною, революціонером і револю ціонеркою. Це вас наша Помаранчева революція надихнула на її створення? Так. Писав про свого доброго товариша, з яким навчався в Київському університеті. Він з українським прізвищем, говорить російською мовою. Для мене було дивиною, коли на початку Помаранчевої революції він мені написав: «Слухай, я перший раз в житті відчуваю себе українцем. Це для мене важливо, і я навіть намагаюся говорити українською. Знаєш, я роблю бутерброди, чай, і розношу тим революціонерам». Такий лист уразив до глибини душі. Я знав цього Пашу, він цинічна людина, конкретна, прагматична. Ця історія надихнула щось подібне написати. Поширена думка, що режисер, беручи п’єсу для втілення, руйнує її: коротить, ріже, переписує для своїх сценічних потреб. Щось таке відбувалося з вашими творами? Наприклад, «Революцію, кохання, смерть і сновидіння» ставили вже разів шість. Жодного разу не спостерігав, щоб її правили. Але взагалі, якщо співпрацюю з режисером і питають мого дозволу, то, звісно, я не проти змін у тексті. Можна все робити разом, і загалом, здається, це класна робота, коли режисер з автором працюють над текстом. Поставлену у Львові п’єсу «Кольори» Олексій Кравчук попросив мене дописати. Якусь сцену? Монолог головної героїні, Жінки в чорному. Я дописав цей монолог під неї, її життєвий досвід. Під конкретну актрису – народну артистку України Жанну Тугай. Ви вже знайшли свого режисера? Ні. Сподіваюся, стануть планети, і ми знайдемо один одного. Можливо, такий режисер існує. Може, його поки що нема. Не знаю. Це складний творчий процес? Так. От, до речі, те, що я беруся ставити власні п’єси в форматі читок, свідчить, що навіть для них поки не можу відшукати такого постановника у Льво-

Поштовий індекс

74501

дійові особи Текст підготувала Юлія Бентя Фото з архіву Віталія Жежери

Віталій Жежера. Вихор, який заблукав Ця людина поєднує в собі мудреця і дитину водночас. Коли на кораблі виникає паніка, тільки капітан може силою слова та волі стабілізувати ситуацію. Коли в театрі «штормове попередження» – за порадою ідуть до нього. Не формально, а фактично він є капітаном української театральної публіцистики. Коли ми йому про це кажемо, він питає: «Нельсон?». Ми відповідаємо: «Морган». 24 вересня Віталію Жежері виповнилося 60 років, з чим ми його від усього серця вітаємо і пропонуємо сказати самому за себе на сторінках «УТ»

український театр

№5/2013

повернути обличчя кщо за великим рахунком чогось хотіти, хочеться події, яка б засвідчила: Київ повернув собі власне обличчя. Майдан 2004 року – це було дуже театрально! Це виключало всяку іншу «театральність». В один з перших днів Майдану я попав на «Пігмаліон» в Театрі імені Івана Франка, куди прийшли погрітися люди з Майдану. Вони прапори здавали в гардероб і йшли до зали. Хостікоєв вийшов перед завісою, відчув щось. Каже пуб ліці: «Слухайте, може не будемо грати спектакль? Давайте просто посидимо й поговоримо!». Я після цього пішов, бо не витримав надміру почуттів. Відтоді обличчя Києва знову втрачене. Ми більше не переживемо і не побачимо, яким місто було тоді – в естетичному вимірі й у всякому іншому.

вдома Київ я незлюбив практично зразу. Він справляв враження непідметеного міста. Нібито ж мені, хлопцеві з села, це мусило подобатися... Вихор куряви на дорозі – це цілий міф! Можна спробувати, якщо встигнеш, дістати ножа, кинути у вихор, і ніж буде в крові. І от коли я побачив вихор з курявою на нинішньому Майдані Незалежності, тодішній площі Калініна – мені це не сподобалося. Це був вихор, який заблукав! Щастя свого перебування в Києві я відчув, коли відкрився Молодіжний (нині Молодий) театр, весною 1980 року. Я й досі переживаю це відчуття, коли виходжу з метро Хрещатик і дивлюся на Прорізну: я вдома. Це мій «садок вишневий». Там яблуні й досі є. Це місце, яке я обжив і якому віддав найкращі кілька років життя. Повністю. скоморохи Історію про те, як я став театрознавцем, раніше завжди з охотою розказував. А зараз думаю: чому радіти? Хіба ж це не свідчить про те, що я, в кращому разі, «пір’їнка», яку несе бозна-куди, де вітер повіє? От уяви: мої батьки, колишні вчителі, хотіли, щоб я став учителем. Я їхав поступати в педінститут. Потім побачив Червоний корпус університету і вирішив, що тільки сюди. Це, можливо, єдине, що мені у Києві сподобалось: Червоний корпус увечері. І тут мій двоюрідний брат, киянин, каже: «Ти ж хочеш стати письменником? Є театральний інститут, а там – театрознавчий факультет, де готують драматургів. Навчишся п’єси писати, романи». Не те, що б я конкретно збирався стати письменником, але подумав собі, що там екзамени на місяць раніше, ніж в університеті: попробую, як це робиться. Крім того, немає англійської, якої я не знаю, не так страшно. Мене при вступі виручило те, що я, по-перше, мав якісь друковані роботи – в районці публікувався ще в школі. По-друге, мабуть, потрібний був процент «рабочє-крєст’янского проісхождєнія». Перед першим екзаменом нас увечері повели на спектакль. Я тоді в театрі був уперше, і це був

справжній культурний шок... Чернівецький театр, «Алмазне жорно» Івана Кочерги. Тоді проходили їхні гастролі в Києві. Цей театр був дуже яскравим, класні актори. Я ніч не спав! Прийшов вранці, написав роботу прямо на чистовик, на півтори години раніше строку. Мене питають: «Де чернетка?» – «Нема». – «Сідай і пиши». Написав. На другий день прийшов подивиться, чи є я в списках. Мене піймав секретар комісії і тихо каже: «Ви там таке написали, що ми вирішили вас брати. Може, вам допомога якась потрібна?». Я гордо відмовився. Другий екзамен – співбесіда по спеціальності, де могли запитати все, що завгодно. Заходжу. Сидять, чоловік сім, які вирішили мене брати, але брати чесно. Їм треба поставити мені такі питання, на які я б відповів. Зависла пауза, і я зрозумів, що їм страшно. Валентина Ігорівна Заболотна каже: «Скажіть, будь ласка, що ви робили до того, як сюди прийшли?» – «Мамі по хазяйству допомагав». Похіхікали. Скраю сидить такий здоровий, старий дядько: «А що ви читали, коли готувались?» А читав я двотомник «Історії українського

Потім нас ці скоморохи задовбали. Річ у тім, що Іван Олексійович Волошин був двинутий на скоморохах. Він про них торочив всі три роки, доки читав історію російського дореволюційного театру. Залишалося третє запитання, яке мені поставив геніальний викладач, культуролог Дмитро Леонідович Соколов, який читав «Историю русского быта и костюма» (він ще застав театр Соловцова, а сам був схожий на Щепкіна): «Скажите, пожалуйста, кто такой Федор Волков?» А я з підручника історії пам’ятав двох дуже схожих, в перуках XVIII ст., і завжди їх плутав: театрального діяча Федора Волкова і скульптора Павла Шубіна. Думаю, не буде ж він мене питати про скульп тора! Кажу: «Русский театральный деятель XVIII века». – «Дедушка русского театра. Пять». Далі був екзамен з мови і літератури. А з мовою у мене інтересні взаємини. Я дуже рано навчився читати, і, можливо, це привело до того, що я в принципі інтуїтивно знаю, як писати, а правила мені не давалися ніколи. Приймав ек-

Біографічна довідка Віталій Жежера народився 24.09.1953 в селі Сулимівка Полтавської області (тепер – Яготинський район Київської області). Навчався у Київському театральному інституті імені Івана Карпенка-Карого (1971–76). Працював завлітом Могильовського облдрамтеатру (Білорусь, 1976–77), служив в армії, був науковим співробітником Музею театрального мистецтва в Києві, зав літом Київського Молодіжного театру, інспектором столичного Головного управління культури, з 1985 року – на журналістській роботі (газети «Молода гвардія», «Голос України»). Заслужений журналіст України (1996), лауреат преміїї СТДУ імені Івана Котляревського (1993), лауреат «Київської пекторалі» (1993). Друкувався в журналах «Український театр», «Україна», «Країна», газетах «Прапор комунізму», «День», «Столичные новости». Книги: «25 молодих історій» (2005, разом із С. Васильєвим), «Мала енциклопедія Театру на Подолі» (2008, разом із С. Васильєвим), «Скоморох, или Театр Игоря Афанасьева» (2007), «Микола Яковченко» (2012), «Господні комарики» (2011).

драматичного театру». Найбільше мені сподобався перший том, бо він легко читався. Це була літературоцентрична концепція театру, прив’язана до шкільного курсу української літератури. Я не побачив там нічого для себе нового, крім розділу про скоморохів. Добре, що почав з цього, бо брат мені ще дав тоненьку книжечку Карела Чапека «Как ставится пьеса» – збірник фейлєтонів про те, як робити не треба і про те, як насправді це абсурдно буває. Той дядько питає: «І що вам там найбільше сподобалося?» – «Скоморохи». Тут вся братія зітхнула з полегшенням, бо саме той дядько, Іван Волошин, писав той розділ. І він набирав курс – не для себе, а для Юрія Луцького, який у той час хворів.

замен Степанець, фронтовик з порожнім рукавом, ровесник мого батька. Йшов 1971 рік, коли Брежнєв вже щось сказав «о слиянии языков и едином советском народе». Я так розумію, цей чоловік почувався зайвим зі своїм предметом «Українська мова і література». Він мене слухає, починає наливатися кров’ю і каже: «Коли не знаєте, то не брешіть!». Бере ручку, і тут звідкілясь з’являється Наталя Борисівна Кузякіна, молода і яскрава баришня. Щось каже йому на вухо, на що він відповідає: «Коли так, то самі і ставте». Кидає ручку і виходить. Вона ставить «п’ять». Восени того року я її не застав уже, не слухав її лекції. В Києві її «з’їли», і вона поїхала в Пітер.

журнал, який читають не тільки в антракті

postфес тum // тема номера Текст: Надія Соколенко Фото: В асиль Осадчий, Віктор Сербін, Володимир Шуваєв

БУДУЙМО РАЗОМ

ГОГОЛЬFEST-2013 пройшов під гаслом «Будуймо разом наш світ». Хоч як би там було, а це для Києва, і для України загалом, характерний приклад краудсорсінгу, коли з найрізноманітніших ідей різних митців вибудовується єдине ціле фестивального організму. ГОГОЛЬFEST вже вдруге проходив у приміщеннях колишнього Експериментально-механічного заводу, на базі якого створюють арт-кластер. Фестиваль прокидався рано-вранці, іноді навіть виставами (одна з вистав «...ДАХ...Ранок...» розпочиналася взагалі о 8.00), і не засинав до пізньої ночі, лишаючись єдиною світлою місциною на цій постіндустріальній території поблизу Південного мосту. Різноманітні програми – театр, кіно, майстер-класи, музика, візуальне мистецтво, дитяча програма, література, екопрограма – змінювали одна одну, часто відбувалися паралельно, і очі, а за ними й ноги прагнули розбігтися, аби встигнути всюди. У міжнародній театральній програмі були представлені Франція, Іспанія, Угорщина, Росія, США і, ясна річ, Україна – вистави Влада Троїцького, Ігоря Лисова, Стефана Рікорделя, Вірляни Ткач, Віктора Рижакова, Алли Федоришиної, Терези Нієто, Руслана Сантаха та Валентина Цзина. Також окремо був представлений Шоукейс української молодої режисури.

дТ Вла

роїц

ьки

«Ні Бог, ні Цар, ані Герой»

український театр

№5/2013

Поштовий індекс

74501

postфес тum Текст: Аделіна Єфіменко Фото надані фестивалем

«Вільгельм Телль»

Viva Rossini! Курортне містечко на березі Адріатичного моря Пезаро місце народження Джоаккіно Россіні і початок кар’єри великого майстра італійського бельканто. Тут вже 34-й рік поспіль традиційно проходить літній Россініфестиваль. Від початку заснування він став не лише оперним святом Россіні, а й унікальним місцем паломництва до «святих місць» італійського генія всіх прихильників його творчості. Цьогорічний фестиваль святкував також і 200-річний ювілей тріумфальної прем’єри «Італійки в Алжирі» в театрі Сан Бенедетто у Венеції (день прем’єри дивним чином збігся у часі із днем народження Ріхарда Ваґнера – 22 травня 1813 року)

український театр

№5/2013

ього року в іменному Россіні-театрі демонструвалися дві вистави – найпопулярніша з його dramma giocoso «Італійка в Алжирі» у новій версії режисера Девіда Лівермора і відновлений одноактний ранній фарс «Випадок робить злодієм», поставлений ЖанПьером Поннеллє у 1987 році. Традиційною для фестивалю стала також концертна презентація однієї з маловідомих опер Россіні. Під час виконання «Діви озера» за поемою В. Скотта, якою диригував людина-легенда, дослідник і автор багатьох критичних редакцій россінівськіх партитур, перший ініціатор пезарського фестивалю Альберто Дзедда, сталася хвилююча подія. 85-ти річний майстер довів до кінця віртуозну партію Родріґо з першої дії і раптово зупинив оркестр. Диригенту бракувало дихання. Запрошений на сцену лікар вивів маестро з залу. Проте після напруженого очікування публіки Альберто Дзедда героїчно продовжив концерт. Маестро радісно привітав слухачів і з великим успіхом, підтвердженим бурхливими тривалими оваціями, завершив виконання «Діви озера». Достойними мистецькій відданості диригента виявилися і вокалісти, особливо – меццо-сопрано Кьяра Амару (Малькольм), тенори, майстри бельканто Дмитро Корчак (Умберто, король Яков V) і Мі хаель Шпірес (Родріґо). Кульмінацією Россіні-фестивалю-2013 стала прем’єра останньої монументальної опери Россіні «Вільгельм Телль» в оригінальній версії британського оперного режисера Ґрегема Віка, яка відбулася у великій залі мультифункційного комплексу Adriatic Arena.

Альберто Дзедда

«Італійка в Алжирі»: диско, комікси і Sci-Fi 70-х Як відомо, в основу сюжету «Італійки в Алжирі» покладено історичний факт: стосунки бея Мустафи II, який панував в Алжирі в 1798–1805 роках, та італійки Антонієтти Фрапполі, яка залишила гарем і повернулася через Венецію до рідного Мілану. Лібретиста Анджело Анеллі надихнула також відома історія кохання турецького хана та українки Роксолани. Цей зафіксований в літературі факт виявився в романтичну епоху ідеальним матеріалом для оперного сюжету. До речі, в сучасних колах європейських театральних критиків його тривалий час трактували помилково: прообразом Ізабелли називалася Roxelana або Russin – тобто росіянка, а не українка. У постановці Девіда Лівермора перипетії історії створення россінівського шедевра випадково перетнулися. Роль італійки Ізабелли виконала російська оперна зірка Анна Горячова (меццосопрано). Час подій опери режисер переніс в Італію 70-х. Символи економічного розквіту країни репрезентовано в гумористично-кітчевому оформленні сцени (художник-постановник Ніколас Бовей). Види Алжиру позбавлені орієнтального колориту і обмежуються ілюзією відео-пустелі з нафтовими виш ками, стилізованими у відео-проекціях дизайнерської групи D-Wok на задньому плані сцени. Починаючи з увертюри, глядачеві пропонується перегляд серії коміксів. Йдеться про авантюрну подорож Ізабелли і Таддео (баритон Маріо Кассі) у небі з Air Italia, авіакатастрофу, а з-під

уламків літака герої комедії цілими й неушкодженими потрапляють у полон Мустафи (бас Алекс Еспозіто). Стильний палац алжирського бея декорований у дусі квазі-космічного стерильно-білого дизайну перших наївних зразків Sci-Fi Film. Центральні сцени опери зустріч закоханих Ліндоро (тенор Їє Ші) та Ізабелли, сцена у бані, втеча італійців з Алжиру вертольотною драбиною – відбуваються у тій самій Sci-Fi споруді. Інтрига Ізабелли і Ліндоро навмисно розвивається на очах у Мустафи, навіть таємні зустрічі, поцілунки закоханих, підготовка до втечі. Під час перегляду теленовин Італії 70-х Ізабелла звертається до співвітчизників у знаменитій патріотичній арії Pensa alla patria. Паралельно Таддео докладає максимум зусиль, щоб налагодити нечітке чорно-біле зображення телевізора, здається, з метою остаточно відволікти не лише Мустафу, а й слухачів від музичних подій. Ізабелла і Ліндоро, не звертаючи уваги на бея, змагаються у співі й карате у той час, як Мустафа, вже титулований Папатаччі, увінчується італійським прапором з лелітками. Святковий торт, виготовлений для бея Папатаччі у формі карти Італії, очевидно, є натяком на втечу Ізабелли з Ліндоро і Таддео. Звичайно, наївному Мустафі він не зрозумілий. Фінальна трапеза бея з його оточенням у свинячих масках зловісний гротеск режисера, спрямований проти влади нафтових магнатів, який, на жаль, прозвучав як абсолютний дисо нанс з музикою Россіні. Адже її світлий гумор і радість буття випромінюють симпатію навіть до негативних персонажів, навіть до обдуреного хитрою італійкою простака-бея, який нарешті знаходить втіху в обіймах старої дружини Ельвіри (Мірандела Сіцилія). Знаком персональної режисури «Італійки в Алжирі» Девіда Лівермора стала атмосфера коміксів, Sci-Fi і диско. Складні колоратури вокальних партій россінівської партитури виконувалися під танець. Легкість пасажів Ізабелли граничила у співі А. Горячової з поверховістю і створювало враження динамічно слабкої, обережної подачі голосу в півсили. Пізніше стало зрозумілим, що така полегшена манера звучання спланований стратегічний хід співачки, за сумісництвом танцюристки вар’єте, з метою збереження дихання. Атмосфера диско, подібно вірусу, охоплювала всіх присутніх. Протагоністи співали і танцювали протягом двох годин спектаклю. Блискавично, не шкодуючи голосу, впорався з диско-марафоном сильний бас Алекса Еспозіто. Переконала і його акторська гра в ролі бея Мустафи нафтового мультимільйонера, типового завсідника розкішних морських курортів у пляжних шортах, і плавця у доларових купюрах з золотим ланцюжком. Натомість сценографія здалася надто прямолінійним втіленням цієї ідеї режисера.

журнал, який читають не тільки в антракті

postфес тum Текст: Олег Вергеліс Фото надані фестивалем

Сара Кейн на гостинах у Чехова

Ялта – віддавна фестивальне місто. Але зазвичай «фестивалі» тут організовують попсові або етнографічні. І навіть немає потреби їх усіх згадувати. Нещодавно, до речі, взагалі якась дивина трапилася. Саме тут восени 2013-го відродили «Кримські зорі» (!). А ті, здавалося б, вже давно мали затягнутися мулом на дні народної пам’яті. Проте... коли є бюджети, тоді будуть і фестивалі. Бюджет – контраверсійне і ключове слово в будь-якому фестивальному процесі. Можливо, навіть не завжди апріорна концепція чи афіша, а от бюджет... Ялти це стосується також

оків шість тому, коли на березі Чорного моря відновили після реставрації Театр імені Антона Чехова у Ялті, великі сподівання були пов’язані саме з цим сценічним простором. Нагадаю: велику підтримку театру та його «феніксизації» (після руїни) надав російський бізнесмен Олександр Лебедєв. Нині деякі ЗМІ позиціонують його як тіньового опонента нинішній політичній лінії російської влади. За сприяння пана Лебедєва до Ялти почали прибувати театральні «вітрильники», на борту котрих сяяли зірки рангу Кевіна Спейсі та Євгена Міронова. Сам ялтинський театр – тим часом – перетворився на комфортне, бездоганне (за технічними параметрами) місце для творчих проектів і зустрічей. Таким чином (у той самий час) і виникла ідея театрального фестивалю. Безпосередньо пов’язаного з ім’ям Антона Чехова. Його Біла Дача в Ялті – прикметний «маяк» для культурного загалу в усьому світі. Фестиваль отримав назву: «Театр. Чехов. Ялта». І вже шість років він тримається на плаву. Попри розмови про різні кризи – театральні, бюджетні, фестивальні. Останнім часом сам пан Лебедєв вже не має змоги щедро допомагати ялтинцям, як це було раніше. І погодьтеся: дійсно не так просто було свого часу транспортувати на цей фестиваль дуже дорогий за світовими фестивальними тарифами Малий драматичний театр Льва Додіна. Але й це вдалося.

український театр

Раневська – Анжеліка Гирич. «Вишневий сад» А. Чехова. Київський ТЮГ на Липках

Сьогодні, зважаючи на загальнодержавну фінансову скруту, Чехов-фест не може собі дозволити такі великі «фарватери» і «бренди», як театр Додіна або театр Тумінаса (Вахтанговський). Але й нині для сорому немає причин. Програма суперечлива, але цікава. У дискусіях про «занепад» фестивального руху в Україні часто не помічають апріорний фактор, завдяки якому такий рух і може існувати. А це виключно фактор особистості. Людини-фундаменту, на якій тримається велика фестивальна споруда. Це може бути не обов’язково митець зі світовим ім’ям. Це може бути і вправний адміністратор. Такий, наприклад, як Олександр Книга у Херсоні. Або ж Микола Рудник – у Ялті (директор театру імені Чехова). а) Мотивації певної особистості у проведенні фестивального заходу; б) її особисті й ділові зв’язки; в) її енергійність і дипломатичність; г) прямі контакти з місцевою владою – сьогодні тільки це може утримати той чи інший фестиваль в українських містах на поверхні. Зауважте: навіть не державні дотації, навіть не щедрий донор з якоїсь сусідньої країни (сьогодні він є, а завтра немає). А переважно – лише кремезна і ділова постать «Труффальдіно»: адміністратора і організатора, слуги двох панів – творчого загалу і місцевої влади. №5/2013

І те що багато фестивалів зникло навіть з мапи столиці, вибачте, то не лише проблеми «партії та уряду», притичина ще й у тих адміністраторахкреаторах, які свого часу взялися за справу, але не довели її до пуття. ...З приводу Ялтинського фест-формату можна сперечатись, але є речі очевидні. Він фактично вже склався. Це буржуазний фестиваль. Але й міжнародний. І якісний за окремими програмними проявами. Фестиваль, де є місце для театру різного напряму і ґатунку. В афіші зустрічаєш назви і проекти, які навіть неможливо уявити «разом» у фестивальній палітрі деяких московських форумів. Програма ялтинців – це програма-гойдалка. Від анахронічної традиційної версії «класичного українського театру» (як, наприклад, це розуміють у Полтаві) до новаторських світових і світоглядних театральних тенденцій. Приклад останнього напряму – вистави з Японії та Грузії цьогоріч у Ялті. З Японії до Ялти завітав досить відомий у себе вдома театр RINKOGUN з виставою «Горище» (режисер Едзі Сакато). Якщо пірнути у глибини інтернету і поцікавитися цим проектом, то можна довідатися, що на батьківщині він досить популярний. Була навіть пряма трансляція вистави на

Поштовий індекс

74501

postфес тum Текст: Марія Гудима Фото: Олег Владимирський

РОСІЙСЬКИЙ ТЕАТР НА УКРАЇНСЬКІЙ ЗЕМЛІ

«Морфій» за М. Булгаковим. Театр «Et Cetera»

З 3 до 14 вересня в Одесі відбувався Восьмий міжнародний театральний фестиваль «Зустрічі в Одесі». Свято театру стало можливим завдяки підтримці Фонду «Русский мир», Міждержавного Фонду гуманітарної співпраці держав-учасниць СНД IFESCCO, а базою для нього традиційно слугувала Одеська російська драма. На урочистій церемонії відкриття публіку зі сцени привітали голова Спілки театральних діячів РФ, народний артист Росії Олександр Калягін, мер Одеси Олексій Костусєв, заступник губернатора Одеської області Дмитро Волошенков, директор Одеського російського академічного драматичного театру Олександр Копайгора, співорганізатор фестивалю, драматург Олександр Мардань та заслужений діяч мистецтв РФ, директор Тбіліського академічного російського драматичного театру імені О. Грибоєдова Ніколай Свентицький Агафія Тихонівна цікавіша за будь-якого Подкольосіна! ойно публіка оплесками привітала Роберта Стуруа, який знаходився в залі як глядач, розпочалася перша фестивальна вистава. Цього року фестиваль присвячувався сторіччю від дня народження Георгія Товстоногова. Тож «першою ластівкою» виявився театр з батьківщини легендарного режисера, одне з перших місць його режисерської практики – Тбіліський академічний російський драматичний театр імені О. Грибоєдова. Режисер-постановник виста-

український театр

ви – лауреат Державної премії Грузії та премії імені Коте Марджанішвілі Автанділ Варсімашвілі побачив у безсмертній комедії Гоголя містичну п’єсу. Гості спромоглися здивувати – чимало версій «Одруження» бачила ця сцена (є в репертуарі одеситів і власна), проте такої пустотливої одноактної дияволіади тут ще не було. Дослідники гоголівської творчості не відкривали Америки, акцентуючи його увагу до містики, зокрема й до постаті чорта, який керує подіями. Таким чортом у тбіліському «Одруженні» виявляється Кочкарьов. Він і виходить на сцену після того, як Текля Іванівна №5/2013

(заслужена артистка Грузії Ірина Квіжінадзе) лайнулася: «Чорт паршивий!». Цю репліку ображено повторює із запитальною інтонацією Кочкарьов (Олег Мчедлішвілі), який, немов чорт із табакерки, вигулькує з-поза дзеркальних дверей. Оригінально він навчає красуню наречену Агафію Тихонівну (заради виконавиці цієї ролі Маріам Кітія довелося переписати гоголівський текст – де було «повна», стало «струнка»!) розганяти непотрібних женихів. Кілька розкутих колінець, підняті догори, наче капюшон у кобри, руки, і, нарешті, вигук: «Пішли геть, дурні!!!». А як він разом із нею маніпулює величезними білими пішаками, наочно доводячи, що той, на позначення Івана Кузьмича, тобто Подкольосіна, вартує більшої уваги, ніж пішак «Ніканора Ніканоровича» чи інших... Освічена, емансипована, зовсім не прагне ця розумна і витончена дівчина заміжжя за будь-яку ціну. Власне, з перших кроків фестивалю далася взнаки цьогорічна тенденція – низка яскравих жіночих образів, часом несподіваних у контексті драматургії. Афіша – вікно до вистави Перша міжнародна виставка-конкурс теат рального плаката, що відбулася в рамках цьогорічних «Зустрічей в Одесі», дозволила насолодитися афішею як жанром, завдяки якому глядач

Гольдінер – народний артист України Олег Школьник, «Одесса у океана» В. Шендеровича

Поштовий індекс

74501

postфес тum «Над прірвою...»

Текст: Ганна Веселовська Фото надані фестивалем

Навіщо весь цей театр... Через тривалий і хворобливий процес юнацького дозрівання, коли рукава стають короткими, тіло розбухає від почуттів, а мозок виконує лише команди на рівні першої сигнальної системи, проходить майже кожний. Для одних цей час карбується на все життя, а нетривка пам’ять інших відкидає неприємні спогади на першому ж повороті зрілого існування. З роками до когось особисто може прийти або не прийти усвідомлення доленосної важливості того переходу. Але краще, щоб хтось тоді, у дитинстві, взяв за руку і провів понад прірвою у доросле життя

український театр

№5/2013

культовому романі ХХ століття «Ловець у житі» Джерома Селінджера підліткові Холдену Колфілду руку підтримки і порозуміння ніхто не протягує. Самостійно випробовуючи себе на міцність, він продирається у доросле життя, і відверте зізнання про цей ризикований шлях у майбутнє робить текст Селінджера запитуваним вже кількома поколіннями. Зрозуміла річ, досвідом дорослішання, причому не обов’язково психологічно аномальним, повинні ділитися не лише книги, а й, приміром, театр. До прикладу, цей роман-сповідь тінейджера середини ХХ століття, прискіпливо вивчав режисер-постановник вистави «Над прірвою...» Київського академічного театру юного глядача на Липках. Інсценізатору Селінджера Максимові Михайличенку спало на думку приватний, навіть інтимний текст, що його проговорює головний герой, зробити основним сюжетом спектаклю. Історія Холдена Колфілда (Юрій Радіонов) буквально переказується від першої особи і час від часу доповнюється ілюстраціями подій, про які йдеться. Але картини ці не зов сім схожі на реальність, з якою стикається Холден, вештаючись школою, мандруючи Нью-Йорком та повертаючись додому. На сцені постають винятково театралізовані образи, серед яких знаходиться місце персонажам у костюмі Арлекіна та в масці з величезним пташиним дзьобом. Одягнувши потворну руду шапку, Холден і сам перетворюється на учасника цього маскараду, під час якого дивні й цинічні люди дають підліткові уроки справжнього бридкого життя. Спостерігати за такою грою тим цікавіше, що винахідливіше режисер представляє картини різноманітних зустрічей і ситуацій. Але один елемент сценічного оформлення в усіх випадках він залишає незмінним. Це гігантських розмірів білий віденський стілець, що, обертаючись та пере-

Поштовий індекс

74501

postфес тum Текст: Ден Гуменний (Київ–Кіровоград) Фото: Олена Коновалова

«Любімовка» – отже рік пройшов недаремно

Московський фестиваль сучасної драми «Любімовка» на сьогодні є одним із найбільш шанованих драматургічних форумів на пострадянському просторі. Імена Павла Пряжка та Дмитра Богославського з Білорусі, українців Максима Курочкіна, Наталки Ворожбит та Ганни Яблонської, росіян Ярослави Пулінович, Івана Вирипаєва та Михайла Дурнєнкова і багатьох інших є сурядними до бренда «Любімовка». Саме завдяки цьому мистецькому форуму відбулася ціла генерація сучасних драматургів. Цього року до шорт-листа потрапили два українські автори – Ден Гуменний з Кіровограда та полтавчанка Ірина Гарець. Аби уникнути традиційного відтоку креативних сил, як це зазвичай трапляється з «пророками» у нашій Батьківщині, хочемо розповісти про них саме тут і саме зараз. Тому надаємо слово безпосередньо одному з фігурантів події – Дену Гуменному. З текстами шорт-листа «Любімовка»-2013 ви можете ознайомитися на сайті фестивалю http://lubimovka.ru

юбімовка – і отже рік пройшов недаремно. Написав це двічі – у назві і ось, у першому реченні. Журналістів вчать, що перша фраза – найважливіша. «Ідіть в іншу чергу! Та черга буде швидшою...» – кричить на нас тітонька зі здоровенною рацією в руках в аеропорту Домодєдово. – «У пробці , зате на 250 рублів дешевше», – заспокоює мене чоловік східної зовнішності за кермом задушливого автобуса. 250 рублів – це 5 млинців з м’ясом без сметани або 8 разів проїхати в метро, плюс 10 рублів здачі. 10 руб лів – це нічого.

Марина Кукліна, Андрій Май, Ден Гуменний, Володимир Снєгурченко

український театр

№5/2013

У метро заходить піп, він такий, як малювали на радянських карикатурах. Я роздивлявся їх влітку після розвалу Радянського Союзу, мені було 4, у дідуся на дачі були ще живі старі журнали «Перець». Бабуся теж ще була жива. Панотцеві одразу ж поступається місцем молодий хлопець, у Києві його б назвали хіпстером. У Москві – просто добре одягнений. Піп сідає товстим задом на дерматинову лаву. Тітонька поруч хреститься. Шанобливо посувається. Ігуменша монастиря – в п’єсі «Шапка» Марини Крапівіної – змушує послушницю ковтати бензиновий шланг. Батюшка в орендованій палаті онкології, немов бездушний автомат, відпускає жінкам гріхи перед операціями, продає свічки. Це з п’єси «Рондо allegro» українки Іри Гарець. Антиклерикально? Ні, просто життя навколо таке. Це не проти релігії, зате проти жирних задів у батюшок. Наприклад того, який відспівував п’яним мою бабусю. У п’єсі Ірини Гарець «Рондо allegro» православний батюшка, немов нетямущий робот, товкмачить опроміненим пацієнткам онкологічного центру, в палаті якого він розгорнув молельню і продаж свічок, старозавітні постулати. Список гріхів у нього віддруковано на аркуші A4: ходити в короткій спідниці, займатися сексом до шлюбу, сперечатися з чоловіком. Живі тут – смертельно хворі жінки, які приходять до нього, хто по допомогу, хто за прощенням, а хто – просто поговорити. З тим самим успіхом замінити його міг банківський термінал, на якому ми вибирали б прощення тих чи інших гріхів, а він підбивав би кошторис і приймав у своє жерло купюри. Автор обманює нас. До попа приходить донька. І ми, з виглядом знавців, киваємо головами, мовляв, «зараз ось відбудеться його трансформація». Тю, як банально! Якби ж то – «залізяка» і з живою донькою такий самий. Після ми дізнаємося таємницю – у батюшки тут помер брат. Але і спогади про нього

Поштовий індекс

74501

postфес тum Текст: Надія Соколенко Фото надані фестивалем

Мистецтво як досвід

Гайнер Ґьоббельс відкриває фестиваль

Саме під таким мотто – «Мистецтво як досвід» – відбувся цьогорічний фестиваль Руртрієнале/ Ruhrtriennale у колись знаному своїми індустріальними потужностями регіоні Німеччини

ині Рур, можливо, чи не найбільший постіндустріальний простір Західної Європи, якому німецька влада намагається упродовж останніх двох десятиліть підшукати новий формат існування, створити нові робочі місця, включно і через мистецтво. На місці вузькоколійки, яка єднала заводи, кар’єри, копальні, електростанції, прокладено туристичний велосипедний маршрут, деякі шахти перетворено на дайвінг-центри, на кар’єрах облаштовано ландшафтні парки, а в приміщеннях заводів – театральні і концертні зали, музеї, ресторації, – одним словом, місця сімейного дозвілля. Руртрієнале було створено із цією ж метою трохи більше десяти років тому (вперше проведено у 2002) – відновити високий міжнародний статус, подолати постіндустріальну депресію, віднайти нове дихання і спосіб життя у регіоні, який вважається найбільш густонаселеним, а проте, як свідчить Вікіпедія, демографічні показники у містах Рурського регіону щороку зменшуються. Фестиваль, хоч і значно молодший за своїх закордонних братів, на кшталт Віденського, Авіньйонського чи Единбурзького, але

український театр

№5/2013

із річним бюджетом у 12 млн євро може дозволити собі все, чи майже все. Акції фестивалю – вистави, концерти, перформанси, інсталяції, виставки, концерти – щороку впродовж серпня-жовтня відбуваються у Бохумі, Боттропі, Ґельзенкірхені, Дуйсбурзі, Ессені, на заводах і шахтах в околицях. Ці монструозно гігантські простори, безумовно, диктують свої закони – усі події, очевидно, мусять бути унікальними, ексклюзивними, разючими, екстраординарними, аби привернути увагу якомога ширшого кола глядачів. Принцип трієнале полягає лише в тому, що художній керівник, програма і концепція фестивалю змінюються що три роки. На чолі фестивалю були бельгійський оперний режисер Жерар Мортьє (2002–2004), німецькі оперні та театральні режисери Юрґен Флімм (2005–2008) та Віллі Деккер (2009–2011). Кожного разу це була цілком особлива подія. Приміром, перші три роки відзначалися постановками, які виходили за межі жанрів і шукали діалогу з індивідуальними локаціями. На другом Руртрієнале кожний сезон був присвячений окремій епосі – Романтизму, Бароко, Середньовіччю. Найбільш знаковою стала опера «Солдати» Бернда Алоїза Ціммерманна. Віллі Деккер натомість сконцентрував увагу на напружених стосунках мистецтва, творчості і релігійних культур – іудаїстській, ісламській та буддистській. Ось уже другий рік поспіль Руртрієнале керує Гайнер Ґьоббельс, німецький композитор і режисер музичного театру світового рівня. Саме він вирішив, що мистецтво – це безпосереднє переживання тут і тепер певного досвіду, що наперед зрівнює у правах дорослих і дітей, професійних глядачів-критиків і випадкову аудиторію. Саме він визначив, що єдиним, хто оцінюватиме події фестивалю, буде спеціально дібране дитяче журі – під гаслом «Ні навчанню» (до уваги береться лише особистий досвід, точніше – переживання цього досвіду). Саме Гайнер Ґьоббельс запровадив ще один фестивальний кампус для молоді – переважно студентів театральних спеціальностей, а за рахунок співпраці з ЕЕРАР – у цих фестивальних кампусах взяли участь і кілька представників з України. Інтенсивні п’ять днів на фестивалі вартують багато чого, кілька днів переглядів фестивальної програми, заняття й обговорення побаченого із професорами, керівниками груп, міжнародні контакти, зустрічі з Гайнером Ґьоббельсом та драматургом фестивалю Маріеттою Пікенброк. Така зосередженість на дітях та студентах пояснюється ще одним надзавданням нинішнього керівництва Руртрієнале – омолодити аудиторію, оскільки основну частку глядачів форуму тривалий час складали переважно люди поважного і дуже поважного віку. Погодьтеся, когнітивний дисонанс викликає, приміром, той факт, що танцювальну виставу «CRACKz» відомого бразильського хореографа Бруно Бельтрао та його гурту Grupo de Rua, а власне подобу вуличного виступу хіп-хоп-танцівників (переважно всі – афро- та латиноамериканці) споглядають такі порядні й чистенькі пенсіонери-європейці. Проте, зважаючи, що спектакль – копродукція знаних європейських фестивалів (Віденського, Руртрієнале, Голландського, паризького Осіннього фестивалю), то саме в цьому протиставленні аудиторії і виконавців криється, можливо, основний концепт постановки. Як зауважив сам Бруно Бельтрао: «Це не зовсім хіп-хоп і ми не стали вмикати музику на повну потужність» (очевидно, з поваги до глядачів).

Поштовий індекс

74501

persona grata Текст: Ірина Мелешкіна Фото з фондової колекції Музею театрального, музичного та кіномистецтва України

Тихий ювілей

У ролі Інни. «Колеги» В. Аксьонова. Львівський театр імені Марії Заньковецької, 1961 р.

20 вересня нинішнього року виповнилося 75 років від дня народження народної артистки України Наталії Лотоцької. До цієї знаменної дати у селищі Більшівці Галицького району Івано-Франківської області було відкрито меморіальну дошку на честь легендарної землячки. В цілому ж ювілей улюбленої актриси пройшов доволі скромно. Вже минуло майже п’ять років, як Наталія Василівна пішла з життя, проте живе у записах її неповторний голос, образ актриси зберігають старі світлини...

итинство і юність Наталії Лотоцької проходили в повоєнному Львові. Саме там і тоді у юнки з родини галицьких інтелігентів виникає прагнення стати актрисою. «Біля нашого будинку, в сусідньому клубі крутили кіно: іноземні, переважно трофейні, фільми, – згадувала Наталія Лотоцька в інтерв’ю відомому театрознавцю Аллі Підлужній. – Я економила на трамваї, ходила до школи пішки, щоб потрапити на фільми. Це були стрічки, які нині вважаються класикою кінематографа. У них грали легендарні зірки:

український театр

№5/2013

Діна Дурбін, Ґрета Ґарбо, Жаннет Макдональд, Едді Нельсон... На тлі затемненого, похмурого Львова ці стрічки переносили мене в казковий світ кіно. Це був Голлівуд, нереальний світ вигадок і кіномрій, але побачене зачаровувало, відволікаючи від сумної дійсності. Можливо, ці фільми сформували моє тяжіння до мистецтва, не скажу точно, але те, що я не могла відірватися від цієї мрії – безумовно». Театральний інститут у Києві залишився для шістнадцятирічної Наталії недосяжним, оскільки у неї не було ані паспорта, ані грошей на далеку мандрівку. Тому Лотоцька вирішила вступати до Львівського університету на журналістику. На цей «ідеологічний» факультет її, повну відмінницю і доньку репресованого лікаря, не взяли – порадили обрати іншу спеціальність. Отож, п’ять років навчання на романо-германському факультеті за спеціальністю «німецька філологія» дали Наталії Лотоцькій ґрунтовну академічну освіту. Вже на схилі років актриса згадувала, що якісна література – приміром, твори Томаса Манна та Марселя Пруста, прочитані в оригіналі, – стали для неї розрадою і прихистком у різноманітних життєвих ситуаціях. Вже коли Наталія вчилася на останньому курсі університету, був оголошений набір до акторської студії при Львівському театрі імені Марії Заньковецької. Лотоцька вступає до студії, якою керував видатний режисер Борис Тягно. Учень Леся Курбаса, режисер березільської школи, Борис Хомич стає першим і найголовнішим вчителем професійної майстерності у творчому житті актриси. Цікавим фактом є те, що саме Наталія Лотоцька привела до студії театру Заньковецької Богдана Ступку. Ще навчаючись в університеті, Лотоцька проходила практику в одній із львівських шкіл, де її підопічним був юний Богдан. Трохи згодом, коли після закінчення школи Ступка працював у астрономічній обсерваторії, Наталя спонукала обдарованого юнака облишити «рахувати зорі» і залучила до акторської професії, визначивши таким чином його подальшу долю. На вечорі у Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України, присвяченому 100-річчю від дня народження Бориса Тягна ( 2004 р.), Наталія Василівна наголошувала на тій великій ролі, яку він відіграв як режисер і педагог у професійному становленні своїх учнів, про ту школу, яку проходили студійці під час навчання та перших кроків на професійній сцені. До речі, тендітна статура та майже дитяче обличчя юної Лотоцької сприяли тому, що в студії вона довго вважалася кандидаткою на ТЮГівську сцену. І лише Борис Тягно заспокоював ученицю: «Забудьте про ТЮГ, ви в театрі гратимете все!» Подальший творчий шлях актриси довів справедливість тверджень педагога. Втім, коли Наталія Лотоцька вийшла на кін театру імені Марії Заньковецької, спочатку їй довелося переграти немало дитячих ролей – хлопчиків, дівчаток, циганчат, піонерів. Актриса згадувала: «Хочу зіграти Мавку, а грала піонера Едіка! Пам’ятаю, як благала режисерів – не давайте мені грати піонерів. Скільки можна? Ви що, хочете, щоб я на галстуку повісилася?» Втім, за короткий час роботи на сцені Львівського театру імені Марії Заньковецької у доробку актриси з’являються такі помітні ролі, як Інна («Колеги» С. Альошина), Ірина («Перед вечерею»

Поштовий індекс

74501

форум Текст: Марія Ясінська, театральний критик, перекладач, куратор освітніх та мистецьких програм, куратор програми «idea.teatr» Фото з архівів автора

Театр на шляху трансформації дійсності. Польський досвід (пролог)

Барбара Висоцька у виставі «Шопен без фортепіано» (2013). Краківський театр імені Юліуша Словацького. Режисер – Міхал Задара. Фото Наталії Кабанов

Величезні калюжі поміж старими фабричними бараками, розмита дощем дорога, звук крапель, що зриваються з 10-метрової стелі та падають на бетонну підлогу павільйону, де розташувався «Кінотеатр», туркотіння голубів попід стелею на залізних балках – цьогорічний «ГОГОЛЬFEST» міг проходити під знаком «зони» з фільму «Сталкер» Андрія Тарковського. Безперервний дощ надав і без того чудернацькому простору «ЕМЗ» на Видубичах кінематографічної інфернальності. «Зона» творить себе. «Не торкайтеся мікрофону, коли ваші ноги стоять на підлозі – це небезпечно», – говорить нашому лектору технік освітньої програми «ГОГОЛЬFEST». Тут 15–17 вересня відбулися відкриті лекції «Театр на шляху трансформації дійсності. Польський досвід» в рамках освітньої програми фестивалю

український театр

№5/2013

«УТ» презентує спецпроект «idea.teatr», реалізований під час фестивалю «ГОГОЛЬFEST-2013»

асправді, з якогось глобального стратегічного погляду економічні проблеми лише зміцнили «ГОГОЛЬFEST» – повернення до первісної ідеї та форми незалежної громадської ініціативи акумулює потужний людський ресурс. І не дивно, що влада не дає ані копійки. Влада боїться незалежних ініціатив. У 2010 році, коли відкриття фестивалю зібрало на Майдані Незалежності близько 50 тис. глядачів, вистачало вийти на сцену, взяти мікрофон і почати говорити з людьми. Сьогодні при фестивалі підростає покоління «арт-камікадзе», призвичаєне до цілодобової праці в постіндустріальних обставинах та за відсутності умов як таких. Але якою має бути критична маса людей, які пройшли та усвідомили подібний досвід, щоб почалися системні зміни в українському культурному просторі? Лекції «Театр на шляху трансформації дійсності. Польський досвід» відкрили гуманітарний проект «idea.teatr». Ідея проста: непересічні діячі мистецтва, науки та культури розповідають про явища та ідеї, здатні виступити каталізатором та інспірацією для сучасної української культури. Чому саме польський театр? «Польський театр – це театр, що прагне активно впливати на дійсність, а не відображати її, це театр, який прагне перетнути межі театру»1. Ця репліка з книги відомого історика польського театру та публіциста Даріуша Косіньського надихнула на створення проекту «idea.teatr». «Споконвічна польська мрія про те, щоб театр вийшов за межі театру та став чимось більшим, аніж певне міметичне мистецтво (вона присутня в польській культурі, починаючи від Міцкевича – через театр “Редута”,

через Ґротовського і, в дещо іншому сенсі, через альтернативні театри 60–70-х років), не зникла. В 90-ті роки вона трохи відходить на другий план. Але потім відроджується на новому етапі польської театральної історії. І той самий Крістіан Люпа, який на словах відкидає Ґротовського, на ділі вертається до цієї мрії)»2. Чи в Україні існує мрія про театр, який змінює дійсність? Чи ми потребуємо такий театр? Яка сила нашої мрії? У статті «Більш молоді, зовсім молоді, чи Як це робиться в Польщі», надрукованій в 01–02 номері журналу «Станиславский» за 2011 р., російський театрознавець Наталя Якубова, описуючи появу нового польського театру, акцентує на несамовито важливому моменті: новий польський театр великою мірою створила молода польська критика. Так-так, саме критика, театральна критика, яка в Польщі «не так оплакує епоху, що триває, як відкриває нову, при цьому безперервно зростає інтелектуально, не занурюючись в один лише журналізм – більше того, змушує підтягуватися до свого рівня і театр»3. «У 1993 році студенти та молоді викладачі-театрознавці Краківського університету почали випускати журнал “Дидаскалія”. Вже з перших номерів відчувався специфічний голод за переворотом, який має от-от відбутися»4. Значна частина статті Н. Якубової присвячена етапним текстам, написаним в 90-х польськими критиками та театрознавцями Ґжеґожем Нізьолкем, Тадеушем Корнасєм, Пьотром Ґрущинським, Романом Павловським, Кшиштофом Мєшковським. Текстам, які підготували ґрунт та спровокували настання змін. Текстам, які підтримували величезними монографіями «ще більш молодих та ще більш

1 Kosiński D. Teatra polskie. Historie. – Warszawa: Wydawnictwo Naukowe PWN i Instytut Teatralny, 2010. 2 Осинская К. Как польський театр стал лучшим в мире. – http://os.colta.ru/ theatre/projects/17605/ details/36025/

Якубова Н. Более молодые, совсем молодые, или как это делается в Польше. // Станиславский. – М., 2011. – №01-02 – с.78.

Там само.

Даріуш Косіньський – історик театру, критик і публіцист, професор Яґеллонського університету, з 2010 року – програмний директор Інституту імені Є. Ґротовського. Останні роки його наукової діяльності присвячені вивченню специфіки польської театральної та перформативної традиції, внаслідок чого постали книги «Польський театр перевтілення» та монументальне дослідження «Польський театр. Історія в сценах» (2010). Також займається проблемами інтерпретації драми та редакторською діяльністю. Член Наукової ради журналу «Діалог» та Наукової ради Інституту театру імені Збіґнєва Рашевського.

Роман Павловський – критик культури, публіцист, куратор. Редактор відділу культури часопису «Газета Виборча». За освітою – театрознавець (Яґеллонський університет). Займається проблемами нової драматургії та культурної політики. Відредагував та видав дві антології нових польських п’єс: «Покоління порно та інші несмачні театральні творіння» та «Made in Poland. Дев’ять теат ральних п’єс з Польщі», які дали імпульс розвитку нової драматургії в Польщі. Автор англомовного словника «New Polish Drama» та путівника «Печінка, чи Дослідження польського театру після 1997 року». У 2008–2010 рр. був одним із співзасновників та викладачів Школи «Лабораторія драми», першої драматургічної школи в Польщі.

Ґжеґож Нізьолек – дослідник театру, театральний критик та публіцист, професор Яґеллонського університету, співзасновник та головний редактор журналу «Дидаскалія». Займається польським театром XX та XXI сторіччя, мистецтвом режисури, традицією польського театрального романтизму, найновішими явищами польського та європейського театру, зв’язком театру та історії. Частина його публікацій, присвячених Єжи Яроцькому, Крістіану Люпі, Кшиштофу Варліковському, Влодзімєжу Станєвському, Ґжеґожу Яжині, увійшли до тому «Сни, комедії, медитації». Видав дві книги, присвячені творчості польських режисерів: «Двійник та утопія. Театр Крістіана Люпи» та «Варліковський. Extra ecclesiam».

Тадеуш Корнась – театральний критик, співробітник кафедри театру Яґеллонського університету. У 1997–2009 редактор «Дидаскалія» (у 2004–2008 – головний редактор), займається польським театром XX–XXI сторіччя. Особливе місце в колі його зацікавлень посідає «інший» театр. Цій темі присвячені книги «Владзімєж Станєвський та Осередок театральних практик "Ґардженіце"» та «Between Anthropology and Politics. Two Strands of Polish Alternative Theatre». Важлива сфера його зацікавлень – місце театру в широкому культурному та суспільному контексті та дослідження зв’язків театру з філософією, релігією чи історією. Їхнім результатом стала підготована разом з Ґжеґожем Нізьолкем антологія «Дзяди. Від Виспянського до Ґжеґожевського».

журнал, який читають не тільки в антракті

форум Розмовляла Ірина Чужинова (переклад з російської), Київ–Вільнюс Фото з соцмережі Facebook

Марина Давидова: «Необхідно повністю перебудувати театральну систему» Ні для кого не секрет, що будь-який фестиваль – чудове місце не тільки для «комплексного» перегляду вистав, а й для кулуарного спілкування. Останнє ж передбачає не лише свіжі плітки, а й цілком професійні бесіди. Ця коротка розмова з Мариною Давидовою, головним редактором журналу «Театр» та арт-директором фестивалю «NET», відбулася у Вільнюсі на фестивалі «Sirenos» на початку жовтня. Колеги Марини жартують, що завжди більше шансів зустріти її десь за кордоном, ніж у Москві. Тож скориставшись нагодою, у паузі між виставами вдалося розпитати Марину Давидову про фестивалі, актуальний театральний процес та нову режисерську генерацію...

авіть якщо глибоко не занурюватися у пресу, а лише краєчком ока спостерігати за стрічкою новин, то виникає враження, що у Москві фестивалі цілорічні. Тобто театральне життя кипить? У нас дійсно зараз дуже багато фестивалів. Скажімо, у Москві, якщо ми візьмемо цю осінь, буквально за два місяці, тобто жовтень і листопад, можна нарахувати кілька доволі масштабних фестивалів. Це, власне, фестиваль «NET», який я сама проводжу які арт-директор. Це фестиваль моновистав «Соло», куди в цьому році приїжджає Роберт Вілсон з виставою «Остання стрічка Крепа» С. Беккета (ця вистава – один із рідкісних випадків, коли Вілсон виступає як актор. – Ред.). Це фестиваль «Сезони Станіславського». Паралельно проходитиме «Балтійський дім» у Санкт-Петербурзі, варто врахувати і його, адже Москва і Пітер – це дві сполучені посудини. І буквально зараз, на почат-

український театр

ку жовтня у столиці проходять гастролі Льва Додіна. Все це відбувається майже одночасно. І якщо ви питаєте, чи кипить у Москві театральне життя, то загалом так, кипить... А не тісно стільком фестивалям і подіям поруч? Ясна річ, тісно. Але це передовсім проблема логістики, як це краще спланувати і розвести у часі? Скажімо, «NETу» в листопаді виповниться 15 років, отже саме молодшим фестивалям є сенс шукати собі кращий період для проведення. Але це, повторюю, проблема російської логістики, можливо, одна з найголовніших проблем нашої країни. Наскільки повно представлений зарубіжний театр у вашій країні, і, навпаки, – чи гарно знають на Заході сучасний російський театр? Здається, у вас почалися якісь продуктивні процеси «бродіння», заявили про себе молоді амбітні режисери і куратори... №5/2013

Об’єктивно кажучи, фестивалів багато, і якщо говорити про репрезентативність, наскільки пов но і правильно представлені певні сучасні тренди європейського театру, то можна сказати, що непогано представлені. Сьогодні ми досить добре знаємо європейський театр. Зрозуміло, мова про тих, хто цього прагне. Тобто, мешкаючи в Москві, не особливо напружуючись, зрідка виїжджаючи до Пітера можна мати більш-менш повну картину європейського театру. Російський театр на Заході представлений, зрозуміло, інакше. Скажімо, є фестивалі, які традиційно не звертають на нас увагу, наприклад, Авіньйон. Відтоді, як там відбулися у 1997 році «Російські сезони» з якоюсь «післямовою» у 1998, російського театру там не було взагалі. До нас приїжджали відбирати спектаклі Венсан Бодрієр та Ортанс Аршамбо (нинішні директори Авіньйонського фестивалю. – Ред.). Їм нічого не потрібно. І є відчуття,

Поштовий індекс

74501

театральний календар ЛИ СТ О ПА Д – ГРУ Д Е Н Ь 2 0 1 3 ЮВІЛЕЇ 3 листопада

80 років від дня заснування Сумського театру драми і музичної комедії імені Михайла Щепкіна.

70 років від дня народження Михайла ГОЛУБОВИЧА – народного артиста України, актора кіно, актора Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру, начальника управління культури Луганської облдержадміністрації.

30 жовтня, Херсон 13.00–20.00 – II Міжнародний семінар «Вербатім та суспільство» (в рамках проекту «Демократія дослівно»). Організатори: Херсонське обласне відділення Соціологічної асоціації України та The Eastern European Performing Arts Platform (EEPAP).

26 грудня 60 років від дня народження Олександра КЛЕКОВКІНА – заслуженого діяча мистецтв України, доктора мистецтвознавства.

2 листопада, Херсон 14.00 – документальний гепенінг «Дім-музей Олександра Жуковського» (вул. Дм. Ульянова, 53). Автор ідеї – Микола Гоманюк.

29 грудня 80 років від дня народження Олександри КАПРЕЛОВОЇ – директора Республіканського театру ляльок (нині – Київський муніципальний академічний театр ляльок).

3 листопада, Херсон 18.00 – документальна вистава «День, у який нічого не трапилося». Драматурги та режисери – учасники семінару. Клуб «Его» (проспект Ушакова, 50).

ФЕСтиВАЛІ

 листопада, Харків 16.30 – вистава «Протупил». Режисери: студенти курсу Володимира Гориславця. Харківська державна академія культури (вул. Полтавський шлях, 5. Навчальний театр).

1 листопада

Ігор Афанасьєв

2 жовтня – 6 листопада ІІ Міжнародний театральний фестиваль «Документ»: досвід та консолідація (Київ, Львів, Одеса, Сімферополь, Херсон, Харків).

 листопада, Харків 28 жовтня, Львів

60 років від дня народження Ігоря АФАНАСЬЄВА – заслуженого діяча мистецтв України, режисера, актора, драматурга.

19 листопада

Сашко Брама

80 років від дня заснування Харківського державного академічного російського театру імені Олександра Пушкіна.

Михайло Голубович

16.00 – «Диплом»: cценічне читання матеріалів для документальної вистави. Львівський академічний театр імені Леся Курбаса (вул. Леся Курбаса, 3). Драматург і режисер: Сашко Брама. 19:00 – «Двадцятилітні». Режисер: Уляна Мороз. Музей «Тюрма на Лонцького» (вул. С. Бандери, 1). 29 жовтня, Одеса 18.00 – «Шмарун». Режисер: Андрій Май. Драматург: Микола Гоманюк. Арт-центр на Тираспольській (вул. Ніжинська, 77/79).

19.00 – «Тракторист, сука!». Режисер: Олександр Юшко. Авторський театр «Котелок» (Будинок актора, вул. Красіна, 3). 6 листопада, Київ 19.00 – «лЕ29дЕ31нЕ30ц» – реаліті-вистава: 90 хвилин споживацького простору. Торговельно-розважальний центр «Більшовик» (вул. В. Гетьмана, 6). Е29 – драматург Тетяна Киценко, режисер Тамара Трунова. Е31 – драматург Ден Гуменний, режисер Олена Роман. Е30 – драматург Оксана Савченко, режисер Андрій Май. 21–24 листопада, Львів IV Фестиваль сучасної драматургії «Драма.Ua»

журнал, який читають не тільки в антракті

театральний календар 1 листопада – 4 грудня, Київ

ногрупників» (Київський академічний Молодий театр, камерна сцена). 9 листопада – читка п’єси Мирослави Клочко «Трагедія смерті» (Київський академічний Молодий театр, камерна сцена). 14 листопада – вистава «Півонієвий ліхтар» Саньютея Енте. Львівський театр естрадних мініатюр «І люди, і ляльки» (Київський академічний Молодий театр, камерна сцена). 15 листопада – вистава «Синій птах» М. Метерлінка. Луганський академічний обласний театр ляльок. Режисер – Олексій Кравчук (Київський академічний Молодий театр).

125 років від дня народження Якова МАМОНТОВА (1888–1940) – українського драматурга, театрознавця. 8 листопада 125 років від дня народження Дмитра РОВИНСЬКОГО (1888–1937) – члена Центральної Ради УНР, актора і режисера. 9 грудня 150 років від дня народження Бориса ГРІНЧЕНКА (1863–1910) – українського письменника, драматурга, педагога, фольклориста, мовознавця, лауреата премії Російської Академії наук імені Миколи Костомарова. 12 грудня

Арт-фестиваль міст України «Млин». Мистецтво України: Левова частка: 1 листопада – відкрита зустріч з відомим українським режисером, театральним діячем, художнім керівником Львівського академічного театру імені Леся Курбаса Володимиром Кучинським (Креативний простір «Часопис»); Вистава «Лісова пісня» Лесі Українки. Львівський академічний театр імені Леся Курбаса. (НПМ «Україна», Мала зала). 2 листопада – вистава «Так казав Заратустра» (KLIM за мотивами Ф. Ніцше). Львівський академічний театр імені Леся Курбаса (НПМ «Україна», Мала зала).

3 грудня – вистава «Три любові» А. Дункан, І. Шнейдера. Львівський академічний театр імені Марії Заньковецької (Київський академічний Молодий театр, камерна сцена); – відкрита зустріч зі співачкою, актрисою, музикантом, музичним драматургом Мар’яною Садовською. 4 грудня – Закриття фестивалю. Прем’єра нової програми Мар’яни Садовської Cut the Cord у співпраці з Крістіаном Томе (Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка). Початок заходів – 19.00 Довідка: +38(098) 9930892

Леонід Биков

2 грудня – вистава «Вишневий сад» А. Чехова. Львівський академічний театр імені Марії Заньковецької (Київський академічний Молодий театр, камерна сцена).

85 років від дня народження Леоніда БИКОВА (1928–1979) – народного артиста України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, актора театру і кіно, кінорежисера. 13 грудня

Пам’ятні дати 3 листопада

Микола Хвильовий

3 листопада – вистава «Формули екстази» за поетичними текстами Богдана-Ігоря Антонича. Львівський академічний театр імені Леся Курбаса (НПМ «Україна», Мала зала). 7 листопада – вистава «Серенада» С. Мрожека. Народний драматичний театр «МИ». Вистава грається польською мовою (Київський академічний Молодий театр, камерна сцена); – показ кінострічок львівських режисерів (Будинок кіно).

український театр

Яків Мамонтов

8 листопада – відкрита зустріч із поетесою і видавцем Мар’яною Савкою (Креативний простір «Часопис»); – показ кінострічок львівських режисерів (Будинок кіно); – читка п’єси Андрія Бондаренка «Зустріч од№5/2013

120 років від дня народження Миколи ХВИЛЬОВОГО (Фітільова) (1893–1933) –українського поета, прозаїка, публіциста, критика. 26 грудня 100 років від дня народження Катерини ГАККЕБУШ (1913–1993) – української художниці театру і кіно.