Український театр №2 2014 by Національне газетно-журнальне видавництво

ЛІТОПИС РЕВОЛЮЦІЇ. «Щоденники Майдану»

2/2014

№

ЧЕКАЮЧИ НА... ШЕВЧЕНКА «Така її доля...»

«І мертвим, і живим...» «Мені однаково, чи буду...» «Наш Тарас» «Сліпий» «Стіна» «Сон» «Катерина» «Всюди один...»

Сергій ПРОСКУРНЯ: «СЬОГОДНІ ДИНАМІЧНА СТРАТЕГІЯ РОЗВИТКУ КОНФЛІКТУЄ З ІНЕРТНОЮ СИСТЕМОЮ ВИЖИВАННЯ»

ПРОФЕСІЙНА ДИСКУСІЯ

«СОБАЧА БУДКА...» ЯК МОДЕЛЬ СВІТУ

ТАРАС ШЕВЧЕНКО ЯК ТЕКСТ І МЕТАТЕКСТ

Вже сьогодні журнал можна придбати: – У мережі книгарень «Є» (а це – Київ, Харків, Львів, Івано-Франківськ, Вінниця, Тернопіль, Володимир-Волинський) http://book-ye.com.ua А також: Київ – Музичний кіоск при Національній музичній академії України імені Петра Чайковського (вул. Архітектора Городецького, 1-3/11); – Книгарня «Наукова думка» (вул. Грушевського, 4); – Книгарня при Києво-Могилянській академії (вул. Григорія Сковороди, 2);

– Книгарня «Смолоскип» (вул. Межигірська, 21); – Книгарня «Сяйво» (вул. Червоноармійська, 6); Львів – Книгарня Наукового товариства імені Тараса Шевченка (проспект Шевченка, 8); Одеса – «Книгарня-кав’ярня» (вул. Катерининська, 77); Ви завжди можете придбати «Український театр» безпосередньо у видавництві за адресою: м. Київ, вул. Васильківська, 1, (Тел.: (044) 498-23-64).

Сцена з вистави «Собача будка. Вигляд згори. Вигляд знизу» Центру сучасного мистецтва «ДАХ». Фото Наталки Довгої

2/2014

№

Журнал, який читають не тільки в антракті

Рік заснування — 1917 НАУКОВО-ПОПУЛЯРНИЙ ЖУРНАЛ Засновники МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ СПІЛКА ТЕАТРАЛЬНИХ ДІЯЧІВ УКРАЇНИ Видавець ДП «НАЦІОНАЛЬНЕ ГАЗЕТНО-ЖУРНАЛЬНЕ ВИДАВНИЦТВО» 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38 (044) 498-23-65. Портал «Культура»: http://uaculture.соm Генеральний директор – Олеся БІЛАШ Головний редактор Надія СОКОЛЕНКО Заступник головного редактора Ірина ЧУЖИНОВА Художній редактор Григорій ОСІПОВ Більд-редактор Оксана ЖЕНЖЕРА Видавнича рада Олеся Білаш (голова), Віктор Пасак, Максим Бударін, Віктор Вечерський, Олена Воронько, Оксана Іонова, Євгенія Крутоголов, Іван Мечков, Лариса Нікіфоренко, Лариса Петасюк, Світлана Фоменко, Людмила Чумакова, Михайло Швед, Оксана Гайдук, Людмила Гнатюк, Ольга Голинська, Надія Соколенко Адреса редакції 03040, Київ, вул. Васильківська, 1. Тел./факс: +38 (044) 498-23-67. E-mail: teatr.ua@gmail.com Розповсюдження, передплата, реклама: +38 (044) 498-23-64, +38 (050) 310-56-63 Реєстрація Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації – КВ № 953 від 25.08.1994 Виходить що два місяці ______________________ Публікуючи проблемні матеріали, редакція, окрім спеціально обумовлених випадків, подає лише авторський погляд Усі права застережено © УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР, 2014 Передрук і відтворення текстових та ілюстративних матеріалів журналу тільки з письмового дозволу видавця Друкарня ТОВ «МЕГА-Поліграф», вул. Марка Вовчка, 12/14, м. Київ, 04073; тел. +38 (044) 581-68-15; e-mail: office@mega-poligraf.kiev.ua Наклад 700 Ціна договірна На обкладинці: сцена з вистави «І мертвим, і живим...» Харківського театру «P.S.». Фото Тетяни Шульженко

Передплатний індекс у Каталозі видань України 74501

Чекаючи на Шевченка

наш динамічний і тривожний час, коли, здається, не до врочистостей, попри всі зовнішні й внутрішні обставини ювілей Тараса Шевченка таки вшанували. На сценах чи не всіх українських театрів з’явилися вистави за Шевченком або ж про Шевченка. Тим паче, що й раніше увагою творчість Кобзаря не оминали. Певно, настав час підбити проміжні підсумки і задуматися над тим, ким є зараз для нас Шевченко, який смисл несе його творчість для нашої нації сьогодні. Такі запитання не мають однозначних відповідей. Але їх пошук може принести цікаві результати і багато в чому допоможе зрозуміти, в першу чергу, нас самих, наш час, унаочнити наші перспективи. Шевченкіана цього номера охоплює передусім мистецький простір Києва, Харкова і Львова, частково вривається до Луцька, Донецька й Луганська. При цьому іноді вихлюпується в інші країни – скажімо США, через зв’язок з Айрою Олдріджем або ж у суміжні види мистецтва. Про своє розуміння Шевченка, тих мистецьких викликів, які ставить поет через двісті років своїм нащадкам, – у професійній дискусії театрознавців, театральних критиків: Олега Вергеліса, Ганни Веселовської, Віталія Жежери і Анни Липківської.

І хоча для нашого майбутнього Шевченко є надзвичайно важливим, оскільки йдеться про самосвідомість окремої особистості і нації загалом, не менш важливими для театрального прийдешнього є роботи молодих. У Черкасах відбулася прем’єра першої вистави з масштабного проекту «Черкаська театральна лабораторія» – «Лєна» Дмитра Левицького у постановці Тамари Трунової. Також до Черкас після відмови від російського громадянства був змушений переїхати з Сімферополя театральний режисер Антон Романов. Наостанок увазі читачів пропонуємо репортажі про українських лауреатів білоруськобританського конкурсу «Свободный театр» і презентації документального проекту «Щоденники Майдану», ініціаторами якого виступили Наталя Ворожбит і Андрій Май. Надія Соколенко, головний редактор

зміс т

дійові особи

32 Сергій ПРОСКУРНЯ: «СЬОГОДНІ ДИНАМІЧНА авансцена

4 ЦІНА СВОБОДИ Ірина ЧУЖИНОВА

6 ПЕРШИЙ ПІШОВ! Надія СОКОЛЕНКО

10 КРОВОВИЛИВ ЛЮБОВІ Алла ПІДЛУЖНА

СТРАТЕГІЯ РОЗВИТКУ КОНФЛІКТУЄ З ІНЕРТНОЮ СИСТЕМОЮ ВИЖИВАННЯ» Надія СОКОЛЕНКО

36 Юрій ОДИНОКИЙ: «ТЕАТР МАЄ НАРОДЖУВАТИ ДИВО»

Яр ЛЕВЧУК

38 Крістіна МАТВІЄНКО: «ВАЖЛИВО ВМІТИ ВГАДАТИ ЗАВТРАШНЮ ТЕНДЕНЦІЮ»

Анастасія ГАЙШЕНЕЦЬ

12 НІ, НЕ ОДНАКОВО МЕНІ!

40 Вибір непокори

16 УРОК ПРО ТАРАСА І ЛЮБОВ ДО УКРАЇНИ

44 Вірляна Ткач: «Порозумітися поза мовою»

Інга ДОЛГАНОВА

Марія ЦИГИЛИК

18 СОБАЧА БУДКА ЯК МОДЕЛЬ СВІТУ Ірина МЕЛЕШКІНА

20 КАЗАНОВА: СНИ ПРО ЩАСТЯ ТА СМЕРТЬ

Надія СОКОЛЕНКО

театральна мапа

46 СІМ ПАГОРБІВ КУЛЬТУРИ ЗАПОРІЖЖЯ Ольга Донік

У ВЕНЕЦІЇ

наша драма

Юлія КОВАЛЕНКО

тема номера//чекаючи на Шевченка

22 ШЕВЧЕНКО ЯК ТЕКСТ І МЕТАТЕКСТ

Олег ВЕРГЕЛІС, Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА, Віталій ЖЕЖЕРА, Анна ЛИПКІВСЬКА

28 НА КОЛІ ІСТОРІЇ Юлія КОВАЛЕНКО

ШЕВЧЕНКО ЯК ТЕКСТ І МЕТАТЕКСТ Чи не кожний театр України випустив виставу до 200-річчя Тараса Шевченка. Накопичилася певна критична маса подій, яка вимагає в тому числі професійної рефлексії. До ювілею почали готуватися заздалегідь, зокрема і на найвищому офіційному рівні. Але чи відбулося справжнє вшанування поета? Читайте про це в професійній дискусії театрознавців і театральних критиків Олега Вергеліса, Ганни Веселовської, Віталія Жежери та Анни Липківської

48 УКРАЇНСЬКІ ЛАУРЕАТИ «СВОБОДНОГО ТЕАТРА» Костянтин СОЛОВ’ЄНКО

52 ЛІТОПИС РЕВОЛЮЦІЇ Христина ХОМЕНКО

54 КНИЖКОВА ПОЛИЦЯ 55 ТЕАТРАЛЬНИЙ КАЛЕНДАР

ексклюзив

стор.

18 стор.

стор.

авансцена Текст: Ірина Чужинова Фото: Сергій Марченко

Ціна свободи

У Національному театрі імені Івана Франка відбулася прем’єра вистави «Така її доля...». Формально прив’язана до святкування 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка, нова робота художнього керівника колективу Станіслава Мойсеєва, тим не менш, аж ніяк не схожа на черговий єлейний ювілейний опус

країнські інтелектуали сьогодні палко коментують збіг у часі ювілею головного національного генія з революційним цунамі, що вирвалося з розгніваного Майдану, й у зв’язку із цим розмірковують про історичні закономірності та циклічні періоди. У тривожні для країни дні немає потреби вкотре згадувати про «вічну актуальність класики» – в текстах Тараса Шевченка насправді без додаткових зусиль можна відшукати пророцтва і застереження, що безпосередньо стосуються теперішнього часу і перспективи. Власне, ця здатність резонувати із життям нації і визначає статус «національного поета». Однак, коли паралелі такі очевидні, а поетичні рядки Великого Кобзаря так і просяться бути прочитаними буквально, для театру зростає ризик впасти в публіцистичний раж, як це неодноразово й траплялося в іс«Така її доля...» – спектакль, що торії українського театру. не має антракту Інсценізація Станіслава Мойсеєва за поезією Тараса Шевченка Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка Режисер – нар. арт. України Станіслав Мойсеєв Прем’єра – 07.03.2014

український театр

№2/2014

На щастя, франківці не стали педалювати злободенність окремих рядків, а зосередилися на естетичній глибині й багатовимірності поетичних метафор – сюжетною канвою вистави стала балада Тараса Шевченка «У тієї Катерини...». У творі на кільканадцять рядків, як твердить театр, можна відшукати фундаментальні коди національної ідентичності, величну красу і незворотну трагедію. Перед початком вистави «Така її доля...» у фойє театру глядачам на екранах демонструють кадри аматорської хроніки про паломництво постановочної групи до меморіального комплексу села Моринці, на малу батьківщину Шевченка. Зроблено це з далекоглядним розрахунком. Адже, спостерігаю-

У певний момент складається враження, що Станіслав Мойсеєв пропонує подивитися на національну культурну спадщину крізь лекала японського театру «Но» чи ідилічний спокій мальовничих хатинок, у голові все-таки тримаєш картину войовничого Майдану, на відстані якоїсь сотні метрів од театру. Власне, й у творах Шевченка багато що вибудувано на таких навмисно загострених контрастах, попереджуючих, що рай від пекла інколи знаходиться на відстані кількох кроків. Спектакль починається із гіпнотично-повільних розхитувань дівчат у туніках – своєрідного хору, що ніби орнамент оздоблюватиме дійство, привносячи динаміку і поліфонію. Вони рухаються з глибини сцени, обтікаючи з двох боків квадратну платформу. В якийсь момент верхня площина цього квадрату в супроводі моторошного грюкоту починає підійматися, освітлюючи нижній майданчик десятками прожекторів (сценографія Володимира Ка-

Поштовий індекс

74501

Повністю матеріал можна прочитати у друкованій або передплаченій електронній версії журналу «Український театр» № 2 за 2014 рік

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

можна у будь-якому поштовому відділенні України Вартість передплати на рік— 136,50 грн. (за 6 номерів) Вартість передплати на півроку — 68,85 грн. (за 3 номери) З питань придбання чи передплати окремих номерів минулих років чи 2014 року звертайтеся до ДП «Національне газетно-журнальне видавництво» за тел. +38-044-498-23-64, +38-050-310-56-63, поштова адреса відділу розповсюдження: nvu.kultura.sale@gmail.com Електронну версію видання можна придбати на сайті http://presspoint.ua

авансцена Текст: Надія Соколенко Фото: Надія Корбут, Олександр Філімонов

Перший пішов!

Черкаський академічний обласний український музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка – один із небагатьох обласних театрів України, який зважувався в останні десятиліття на творчі ін’єкції авангардною режисурою Андрія Жолдака і Дмитра Богомазова, вербатімом «Міста на Ч.» Наталі Ворожбит і Андрія Мая та ще на багато які ризики. Останній на сьогодні – масштабний проект «Черкаська театральна лабораторія», в рамках якого на сцені Театру імені Тараса Шевченка мають з’явитися сім нових постановок молодих режисерів за п’єсами знову ж таки молодих драматургів. Прем’єра першої вже відбулася в квітні цього року: «Лєна» Дмитра Левицького, втілена на сцені київським театральним режисером Тамарою Труновою

ктор Черкаського театру, народний артист України Юрій Берлінський якось зауважив, що Черкаси завжди були «пупом України», тож усі дороги йшли в обхід, перетворюючи місто на особливу герметичну територію. Чесно кажучи, не знаю про дороги, бо з Києва якось дісталися до театру на прем’єру, однак про залізничне сполучення з містом лишається тільки мріяти. І все ж певна герметичність театрального простору Черкас дається взнаки. Саме її, здається, повсякчас намагаються подолати, беручись до експериментів, що ними можна було б привернути, збурити увагу публіки не лише Черкас, а й усієї України, омолодити аудиторію. І водночас – аби цей авангардний театральний продукт став візитівкою саме Черкаського театру, виокремивши його на театральній мапі батьківщини. Спроби урізноманітнити репертуар авангардними постановками розпочав ще Алім Іванович Ситник, колишній художній керівник Черкаського театру імені Тараса Шевченка. По суті, цей театр усе ще лишається його дітищем, адже він на посаді спершу головного режисера, а потім художнього керівника пропрацював у Черкасах майже 38 років. Можливо, що процес проживання травматичного досвіду осиротіння для мистецького колективу ще не завершився. І чомусь здається, що проект «Черкаської театральної лабораторії» («ЧТЛ») багато в чому є даниною пам’яті Аліму Ситнику. При цьому «ЧТЛ» у тісній співпраці із рухом «Українська нова драма» через спеціально створені для Черкаського театру імені Тараса Шевченка п’єси, а згодом і вистави намагається вийти на но-

«Лєна» Дмитра Левицького Черкаський академічний обласний український музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка Режисер – Тамара Трунова Прем’єра – 09.04.2014

український театр

№2/2014

(Юрія Берлінського), і тому лишається тільки крякнути і знову затулити рота картоплиною. Загалом «Лєна» – вистава крупних планів, дов гих, витканих із тиші й присмерку сцен. Вона сплетена з мовчання і поодиноких фраз, які фактично нікого ні до чого не зобов’язують. А як інакше підкреслити тишу, про існування якої ми забули у своїх індустріальних і постіндустріальних просторах, у кількамільйонних містах? Можливо, задля цього художники вистави Наталя та Сергій Ридванецькі, розміщуючи глядачів на авансцені, а акторів – на поворотному колі, «роздягають» кін чи не до останньої нитки, лишаючи тільки ті речі, без яких точно не обійтися, речі-знаки. Два поставлені в ряд столики (один вищий, другий нижчий) – обійстя, вочевидь не розраховане на такий гурт людей. І гостей, з поваги, посадять за той, що вищий, а самі господарі опиняються в незручному становиЛєна – Надія Корбут, Віктор – Михайло Кондратський

вий театральний рівень, відшукати точки перетину поміж театром і сучасністю, своїми акторами і своїми ж глядачами. «Черкаська театральна лабораторія» розпочала свою роботу в липні 2013 року, коли під дахом театру імені Тараса Шевченка зустрілося 15 молодих митців – 8 драматургів і 7 режисерів з Вінниці, Кіровограда, Києва, Львова, Сімферополя, Харкова, Херсона, Черкас. Серед учасників – Яна та Ден Гуменні, Тетяна Киценко, Євген Марковський, Антон Романов, Володимир Снігурченко та інші. За пропозицією одного з кураторів проекту Сергія Проскурні лаборанти зустрілися з акторами черкаського театру. Байки та оповідки з життя, розказані акторами, і стали документальним джерелом 6 з 7 п’єс. Заплутана історія кохання, розділеного на трьох, повідана акторкою театру Оленою Брехарею, стала основою драми «Лєна» Дмитра Левицького, що її втілила Тамара Трунова. Головна героїня Лєна розривається поміж двома претендентами на її руку і серце. Перший хлопець, Максим, з села, другий, Руслан, – вже «городська штучка», з яким дів чина познайомилася під час своєї недовгої і невдалої спроби отримати вищу освіту. Максим, можливо розуміючи свою, ніде правди діти, сільську «безперспективність», а може через природну шляхетність, замість боротися за кохану, поступається місцем конкуренту. І гине дорогою додому, розбиваючись на мотоциклі. Героїня бувальщини дізнається про його загибель багато років потому, щасливо одружившись і вже маючи дитину. У п’єсі і виставі трагічна загибель хлопця стає відомою тут і зараз, слугуючи відкритим фіналом – як поведе себе дівчина у такій ситуації, лишається невідомим, віддається на розсуд і дофантазовування глядача. І та безпорадність, з якою мовчки вишиковуються поруч із тілом Максима

Віра – Тетяна Крижанівська, Оксана – Наталія Вігран, Вадим – Юрій Берлінський

всі актори, та тиша, яка оповиває сцену і глядачів, говорить про трагедію більше, аніж якби були сльози, вигуки і заламування рук. Відправною точкою історії, що розгортається на сцені, стає невеличкий есей Тамари Трунової про рештки села Панського, більша частина якого затоплена водами Кременчуцького водосховища. Саме в цій майже забутій людьми і Богом місцині розгортаються події. З Києва до села разом із батьками приїжджає свататися Руслан. Дві родини за столом роблять спробу познайомитися, знайти спільні теми для розмови, але щось не клеїться. Панує мовчанка, і це відчуття неоковирності ситуації тільки підкреслюється окремими репліками. То мама Лєни (Тетяна Крижанівська) раптом засміється, і її сміх зависне в повітрі, ніким не підтриманий. То чоловіки раптом заговорять про Велику Віт чизняну, але їхні міркування щодо Ялтинської трійки так само обриваєтсья. Мама Руслана (Наталія Вігран) зневажливо надме губки, зиркне на чоловіка

Сцена з вистави

журнал, який читають не тільки в антракті

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

авансцена Текст: Алла Підлужна Фото: Оксана Рижук

КРОВОВИЛИВ ЛЮБОВІ Іван Франко визнавав, що був «покараний» любов’ю. Проте естетична радість нащадків бере гору над співчуттям до душевного болю поета від нерозділеного кохання, адже завдяки його стражданням людство має невимовно щиру, високу поезію

дуетній п’єсі Тетяни Іващенко «Таїна буття» діють Іван Франко та його дружина Ольга Хоружинська. У цьому творі, що з’явився в період, коли з гранітних пам’ятників велетам духу почали активно «знімати» одяг і без застережень «оголювати» їхні душі, Франко постає не полум’яним і безкомпромісним Каменярем, а звичайною людиною. Ламаючи сталі ідеологічні настанови щодо зображення геніїв, Тетяна Іващенко виводить Івана Франка в усій складності його внутрішніх переживань, душевних страждань, пов’язаних з коханням до трьох жінок, що були в його житті. Автор залишає Франка на одинці з любов’ю і, як допитливий дослідник, «препарує» стан поета, коли під його пером народжувалося пронизливе – «Тричі мені являлася любов...»

Сцени з життя «Тричі мені являлася любов...» за «Таїною буття» Т. Іващенко Коломийський академічний обласний український драматичний театр імені Івана Озаркевича Режисер – Сергій Кузик Прем’єра – 26.01.2014

український театр

№2/2014

Цей знаковий рядок вірша виводить у назву своєї вистави за п’єсою «Таїна буття» режисер-постановник Сергій Кузик. І на кону Коломийського українського драмтеатру імені Івана Озаркевича, в місті, що відіграло в долі Франка неабияку роль, з’явилася нова вистава з головними героями Іваном Франком та Ольгою Хоружинською. Фантазія режисера, він же автор музичного оформлення, розширює коло дійових осіб – камерна п’єса перетворюється на повноцінну багатолюдну виставу. Розглядаючи постать Франка – митця і чоловіка – як глибоко трагічну, С. Кузик обирає для вистави форму, близьку до античної трагедії з притаманними їй принципами протистояння героя і натовпу. Ввівши у дію персонажів, позначених у програмці як «Голоси» (16 акторів), він дає їм завдання, наче античному хору, коментувати події, оцінювати їх. Луною звучать «Голоси», на різні лади повторюючи фрази внутрішніх монологів головних героїв, рефреном підсилюючи їхні думки. Такою контра пунктною звуковою партитурою режисер підкреслює масштабність сценічного полотна, створює передумови до узагальнень долі митця, стосунків митця і влади, творця і народу, Чоловіка і Жінки. Стриманість високої трагедії підтримується і сценографією вистави (Микола Данько). Вільний простір сцени в глибині перекритий стіною – стилізованим великим вікном. За ним, наче з підсвідомості, оповиті туманом спогадів виникатимуть постаті, обриси людей. Чи вони реальні, ці фантоми минулого, чи це уявні фігури майбутніх героїв поезії та прози? Чорно-білу гаму сценографії та костюмів «розквітчує» різнобарвними стрічками гуцульське весільне дерево. Художник робить такий лаконічний образний знак національних пріоритетів Великого Каменяра. Посередині сцени – круглий дерев’яний поміст, на який, наче на сповідь, виходять герої. Ця міні-сцена стає метафо-

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

авансцена Текст: Інга Долганова Фото: Тетяна Шульженко (театр «P.S.») та з архіву Харківського театру імені Тараса Шевченка

НІ, НЕ ОДНАКОВО МЕНІ!

200-ту шевченківську річницю Харків відзначив кількома постановками. Нові сценічні версії «Назара Стодолі» запропонували Театр для дітей та юнацтва і Учбовий театр університету мистецтв імені Івана Котляревського «П’ятий поверх». А режисер Степан Пасічник віддав перевагу поезії Тараса Шевченка, яка зазвучала і в академічному театрі, що носить ім’я поета, й у недержавному театрі «P.S.»

1. Поетична вистава за творами Тараса Шевченка «Мені однаково, чи буду...» (2014–1861) Харківський державний академічний український драматичний театр імені Тараса Шевченка Режисер – Степан Пасічник Прем’єра – 09.03.2014

український театр

2. Поетична вистава «І мертвим, і живим...» за творами Тараса Шевченка Харківський театр «Post Scriptum» Режисер – Степан Пасічник Прем’єра – 09.03.2014

№2/2014

«Х

оч би що відбулося у країні, на Майдані, я від моменту, коли задумав цю виставу, не змінив би в ній жодного слова...» Скільки минуло відтоді, як Степан Пасічник – у розмові, так би мовити, «не для преси» – сказав це про свою постановку в Харківському театрі імені Тараса Шевченка? Місяць? Два? Мабуть, не більше. Але життя останнім часом змінюється з такою швидкістю, і кожна нова його сторінка абсурдніша за попередню, що здається, наче не місяці спливають, а роки. Та я певна – позиція режисера все одно не змінилася, як не може зазнати змін його ставлення до поезії Тараса Шевченка, яку вважає пророчою. Не випадково ж придумана ним афіша («Мені однаково, чи буду...» 2014–1861), що здивувала декого зашифрованістю коду, розпочинала зворотний відлік, вказуючи водночас: відтоді, як жив автор Кобзаря, нічого не змінилося, країна, навіть отримавши формальну незалежність, так і не визначилася, куди їй рухатися, а головне – досі не визначилися ми: ким нам, зрештою, бути... Доволі заманливо для режисера, готуючи «датську» виставу, піти торованим шляхом – розгорнути масштабне дійство, кида-

Сцена з вистави «Мені однаково, чи буду...» 2014–1861

«Мені однаково, чи буду...» – тринадцята постановка у славетній шевченкіані театру, починаючи від резонансної новаторської вистави «Гайдамаки» за Тарасом Шевченком у режисурі Леся Курбаса (з сайту театру) ти «полум’яне Шевченкове слово» у натовп. Якщо він «холодний» – будити тих, хто «спить», якщо збуджений – розчинятися в емоційному вирі, який виникатиме від кожної влучної репліки... Степан Пасічник обирає свою дорогу. Вже сам факт того, що вистава від початку задумана ним для показу саме на малій сцені «Березіль», вказує на іншого адресата – аудиторію, здатну слухати, вслухатися, чути. Ту, яка звикла думати. Граничний лаконізм сценографії (Аліса Тодоракіна) – невисокий дерев’яний поміст, купа книжок, картонні манекени на задньому плані, прозора завіса перед сценою, що ніби живе своїм життям, затуманюючи, закриваючи істину... Виразність світлової партитури (Володимир Мінаков), яка делікатно доповнює емоційну палітру. Одинадцять молодих акторів – Богдан Білецький, Андрій Борис, Сергій Гусєв, Марина Купрейшвілі, Катерина Матвєєнко, Євген Моргун, Дмитро Петров, Владлена Святаш, Наталія

Сцена з вистави «Мені однаково, чи буду...» 2014–1861

журнал, який читають не тільки в антракті

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

авансцена Текст: Марія Цигилик Фото надане театром

Урок про Тараса і любов до України В гарячці святкування 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка репертуари львівських театрів наповнились виставами за його творами або про нього

Вистава за творами, документами, листами та спогадами «Наш Тарас» Перший академічний український театр для дітей та юнацтва Режисер – Роман Валько Прем’єра – 16.01.2014

український театр

лядач будь-якої вікової категорії і з найрізноманітнішими естетичними смаками міг побачити «свого Шевченка»: на великій сцені Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької, на камерній сцені цього ж театру, у Львівському обласному театрі ляльок, Львівському драматичному театрі імені Лесі Українки та Першому академічному українському театрі для дітей та юнацтва. В останньому із них відбулась прем’єра вистави про життя Тараса Шевченка «Наш Тарас». Вистава отримала у Львові друге життя, адже вперше режисер та автор сценарію Роман Валько поставив її понад 10 років тому в Дрогобицькому українському музично-драматичному театрі імені Юрія Дрогобича. Від середини січня львівські ак-

№2/2014

тори розповідають історію людини, яка за свій талант і немислиму любов до України платила дорогою ціною. Концепція вистави відкрита у назві «Наш Тарас», бо «Тарасом» він був для друзів, знайомих, близьких... власне, тих людей, чиї спогади та листи лягли в основу сценарію. Режисер вивів на сцену відомі «хрестоматійні» події, «розширивши» їх переживаннями головного героя та його близьких. Образ Тараса Шевченка втілюється на сцені у двох постатях – молодого (Василь Василик) та старшого (Андрій Козак, актор Львівського театру імені Леся Курбаса). Це два різних Шевченка, яких поєднує лише ім’я: Андрій Козак проносить крізь усю виставу монументальність образу Шевченка, він приковує глядачеву увагу до себе магнетизмом, роз-

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

авансцена

Собача будка як модель світу

Текст: Ірина Мелешкіна Фото: Наталка Довга

Друга половина березня, найтеатральнішого місяця року, була позначена поверненням у театральний простір Києва вистав Центру сучасного мистецтва «ДАХ»

«Собача будка. Вигляд згори. Вигляд знизу» За творами «Едіп Цар» Софокла, «Собача будка. Антиутопія з життя мовчазної більшості» KLIMа, «Жовтий князь» Василя Барки Центр сучасного мистецтва «ДАХ» Режисер – Влад Троїцький Прем’єра – 19.03.2014

український театр

е на початку поточного сезону організатор і незмінний очільник колективу Владислав Троїцький сповістив, що «ДАХ» припиняє своє існування як репертуарний театр і має працювати у проектному форматі. Проте сталося так, що події в країні на певний час перекрили за напругою і драматизмом найяскравіші театральні постановки. І тільки навесні «ДАХ», який ніколи не стояв осторонь суспільно-політичної ситуації, повернувся до активної театральної діяльності. Наразі першою проект ною виставою стала оновлена «Собача будка», яку театр акордно презентує глядачеві протягом квітня і травня. Вистава «Едіп. Собача будка» була поставлена Владом Троїцьким ще 2010 року і одразу ж здобула як палких прихильників, так і непримиренних критиків. Перша частина вистави – «Собача будка» драматурга KLIMа, яка показувала криміналізоване суспільство, побудоване за принципами тюремної ієрархії, на той час видалася занадто лобовою метафорою. Одначе тепер подібний показ не виглядає перебільшенням, а сприймається як реалія сьогоднішнього життя. Спільнота людей, загнаних у тісну клітку, відданих під владу кримінального авторитета, болісно нагадує наше суспільство. Після подій,

№2/2014

що пережила країна за останні місяці, глядачеві вже важко відокремитися від уярмленої безвольної маси, тішитися ілюзією непричетності. Зокрема, це стосується пересічних киян, які минулої зими мимоволі опинилися пліч-о-пліч з так званими «тітушками», а пізніше – з серйозним кримінальним середовищем, так би мовити, подивилися у вічі іншій «цивілізації»... Сьогоднішня вистава багато в чому збігається з попередньою, проте до драматургічного матеріалу залучені нові тексти, а знайомі набувають нових сенсів. Тепер спектакль має назву «Собача будка. Вигляд згори. Вигляд знизу». Дійсно, глядачеві буде надана можливість побувати і зверху, і всередині означеної собачої будки. Сценографія вистави вирішена Владиславом Троїцьким та Дмитром Костюминським дуже незвично. Простір сцени і зали об’єднаний, а по горизонталі його розділяє монтажна сітка. З ризиком для життя пройшовши по сітці на місце, глядач опиняється над кліткою, у якій ледь животіє велика група людей. Очевидно, що всі вони знаходяться під абсолютною владою «пахана» (Роман Ясиновський). Він суворий, проте «справедливий» – якщо ти не пручаєшся та виконуєш усі накази, тобі гарантовано мізерну пайку та примарну можливість

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

авансцена Текст: Юлія Коваленко Фото: Євген Титов

Казанова: сни про щастя та смерть у Венеції

У Харківському академічному театрі ляльок імені Віктора Афанасьєва продовжують дивувати ексклюзивною репертуарною афішею. Після трагедії «Король Лір» та антиутопії «Чевенгур» тут звернулися до цвєтаєвських п’єс про Джакомо Казанову, доповнивши їх цитатами з мемуарів славетного спокусника та авантюриста галантної доби та численними варіаціями на тему венеційського карнавалу

Венеційський карнавал за творами Марини Цвєтаєвої і Джакомо Казанови «КАЗАНОВА» Харківський академічний театр ляльок імені Віктора Афанасьєва Режисер – заслужена артистка АРК Оксана Дмитрієва Художник – Наталя Денисова Прем’єра – 14.03.2014

український театр

плані сценографічної мови художника Наталії Денисової вистава значно ближча до «Казанови Федеріко Фелліні», ніж до полегшено-романтичної стрічки Саймона Лонгтона з Річардом Чемберленом та Орнеллою Муті. Тон драматичної сповіді у виставі за режисерською інсценівкою Оксани Дмитрієвої задає саме поетична інтонація Марини Цвєтаєвої: Казанова вже вийшов у відставку, він мешкає в останньому земному притулку, який ненавидить, – замку Дукс...

№2/2014

Вже вісім років Оксана Дмитрієва і Наталія Денисова творять свій авторський театр анімації, театр художника у харківському колективі лялькарів. І всі ці роки не припиняється дискусія щодо порушеного співвідношення ляльок і «живого плану» у їхніх виставах. Після «Чевенгура» та «Їжачка з туману», які були вирішені цим творчим тандемом винятково у ляльковому плані, «Казанова» знову дає підстави для занепокоєння ортодоксальних поціновувачів театру ляльок «з ширмою» та «ляльками, що такі схожі на

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

тема номера//чекаючи на Шевченка Текст: Олег Вергеліс, Ганна Веселовська, Віталій Жежера, Анна Липківська Фото: Ерван Буве, Анна Липківська, Сергій Марченко, В’ячеслав Пащук, Ірина Сомова, архів Київського ТЮГу на Липках, соцмережі

Шевченко як текст і метатекст Професійна дискусія «Ювілей Тараса Шевченка в театральному вимірі»

український театр

№2/2014

Чи не кожний театр України випустив до 200-річчя Тараса Шевченка виставу. Накопичилася певна критична маса подій, яка вимагає в тому числі і професійної рефлексії. До ювілею почали готуватися заздалегідь, зокрема і на найвищому офіційному рівні. Але чи відбулося справжнє вшанування поета? Життя, особливо політичні події останніх місяців, внесло свої корективи. Чимало із запланованих урочистостей не відбулися. Натомість, вже один той факт, що з портретами Шевченка на щитах учасники Майдану стали на захист своєї гідності, змушує нас інакше подивитися на постать національного генія, задуматися над тим, ким він є для нас зараз. Взяти участь у дискусії люб’язно погодилися знані українські театрознавці, критики Олег Вергеліс, Ганна Веселовська, Віталій Жежера і Анна Липківська

анна Веселовська: Певно, що з-поміж тут присутніх, саме Віталій Миколайович наблизився до Шевченка найбільше, написавши п’єсу «Троє наших серед музунгу», читання якої відбулося в березні на Малій сцені Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Мені здається, що в такий спосіб пан Віталій зрозумів якісь особливі речі про Тараса Шевченка як про людину. Віталій Жежера: Чомусь мені здається, що починати з мене неправильно. Бо у п’єсі, як мені здавалося, я ставив дуже локальні завдання. Вона намічалася таким чином, щоб жодного разу не прозвучало ім’я Шевченка. Є Дармограй. Слава Богу, не всі знають, що це його реальний псевдонім. І досить. Коли ми говоримо «невідомий Шевченко», то тут він дійсно невідомий. Час п’єси – ті кілька годин, невідомих біографам, коли він повернувся після одинадцяти років відсутності до Санкт-Петербурга. Ніхто не знає, де він був увесь день. Він сам пише, що цілий день блукав містом, один. Ця ситуація давала можливість побачити саме людину. Правда ж, хочеться побачити на власні очі не тільки Шевченка, а й Пушкіна, та й кого завгодно, відчути, який він живий. Завжди існує спокуса уявити собі, що ось він тобі зустрівся. І реально це завжди буде ситуація невпізнання. Дуже вигідна, щоб зробити його своїм, ближчим, бо це ти його зустрів або ти його показав. Для нашої розмови, певно, має значення інша річ. Ті, хто читав або був на читаннях п’єси у Театрі драми і комедії (тут я мушу подякувати проникливості Едуарда Марковича Митницького і таланту його учениці Тамари Трунової, без яких презентації п’єси не відбулося б), пам’ятають, що там все не так, як я кажу. В якийсь момент ім’я відкривається. І не раз потім звучить. Чому? Все просто: я злякався. Під час роботи над твором я ділився якимись уривками, щось комусь показував, щось комусь розказував, і щодалі мені ставало страшніше. Річ у тім, виявилось, що багатьом ім’я Дармограй нічого не говорить. І ця ситуація невпізнанності загрожує бути такою до кінця. У мене склалося враження, що навіть для досить вузького кола розумних людей, на яких я розраховував, є певний шаблон Шевченка. Хай навіть не той ву-

сатий дядько в шапці, але існує певна ікона, певний генератор ідей, віршів, поведінки... І це зовсім не той чоловік, про якого мені йшлося. Мені була важлива ситуація, коли він повертається туди, куди хотів повернутися і раптом зрозумів, що життя закінчилося і Бог його покинув. Нема можливості рухатися далі. Шевченко так і говорив «Господи, нащо ти покинув мене». І отут я забоявся і почав вмонтовувати туди якісь загальновідомі речі і про Кирило-Мефодіївське братство, і про долю, і про все інше. Власне кажучи, п’єса моя, яку мені хотілося б написати, про його спробу заховатися у цьому затишному фотоательє, залишитися нікому не відомим і просто собі жить і працювать. І це якось кореспондується з тими мріями, які у нього були, але яких він не реалізував: «Поставлю хату і кімнату...» А вже в кінці отой політ. А все, що я між цим зробив – не витримав, побоявся. І от, якби я залишив тільки спробу знайти прихисток, спробу цих трьох «наших» з фотоательє повернутись додому... На мою думку, при тому всьому, що шукають дуже різні підходи не тільки до трактовок творів Шевченка, а й до уточнення нашого розуміння, нащо він такий є, дуже відчутним залишається оцей-от іконний образ, який не допускає існування, навіть спроби існування, скажімо, живого Шевченка. Навіть беручи до уваги все, що ми бачимо в театрах і не тільки, згадавши і проект «Наш Шевченко» Сергія Проскурні, який усім запам’ятався передусім відео, на якому Сергій Нігоян читає уривок з «Кавказу». Немає нормального Шевченка. Шевченка, який не говорив би про вірші, не говорив би про політику... А, наприклад, про хімікати, про хліб, про гроші... Г. В.: Я абсолютно погоджуюся зі сказаним вами. Якщо говорити буквально, то «невідомий» Шевченко відкрився через якісь фрагменти, епізоди вашого тексту. Але в цілому навіть і з нагоди такого ювілею відкриття Шевченка не відбулося. Навпаки, відбувається канонізація окремих рядків, які, по суті, в якийсь момент стають політичними гаслами... Ми прожили дуже динамічний час, кілька змін політичних ракурсів, і щоразу вихоплюються лише окремі рядки, щораз інші.

Анна Липківська: Тому що завжди є що вихопити. Г. В.: І процес канонізації рядків з Шевченка відбувається подібно до канонізації релігійних текстів. Видається, що саме це і сталося впродовж ювілею. Звичайно, революція у країні багато в чому, може, й завадила глибшому освоєнню творчості Шевченка, ця хвиля перекрила його особистість. Однак, на мою думку, ці вихоплені рядки аж ніяк не наближають нас до осягнення Шевченка, до розуміння особистих його страждань, до пошуку нових підходів до його текстів. У театральному світі ми ще й продовжуємо мати справу з міфом про Шевченка як вельми театрального автора, зокрема, що стосується його п’єси «Назар Стодоля». На мою думку, він не є театральним автором у традиційному розумінні. Його тексти скоріше візіонерські. І треба мати інакше бачення, аби ці тексти якимось чином втілювати. А театр, взагалі мистецтво, підходить до них переважно буквально. Це ми бачимо і на плакатах, і в більшості проектів. Тож відбувається така підміна. В. Ж.: Але чого цікава сама особистість Тараса Григоровича? Він як раз у характері й поведінці був людиною багатьох масок. Міг бути своїм серед офіцерів, міг бути своїм серед плебсу, міг бути на нормальному рівні розмови з графамикнязями. І страшенно любив прикидатися кимось. Інша справа, що використати це в театрі – трудна штука. Утім відкриває якийсь шлях до Шевченка як до фігури ігрової, театральної. Приміром, у виставі Михайла Резніковича «Всюди один...» присутні одразу два Шевченки – денді і солдат. Дивно, нібито вони працюють на такому відстороненому способі подачі тексту, але при цьому обидва магічно притягальні. І не заважають один одному, а доповнюють. І от ще я відкрив одну таку штуку. Шевченко не знав любові. Не вмів любити. Уявляти це – так. Реально – ні. У Резніковича теж є щось подібне, така розгорнута картина з цими «дурацькими» віршами Беранже, але вона в цьому смислі дуже точно представляє внутрішній світ. Тож по крихтах, я думаю, можна збирати такі собі прояви

журнал, який читають не тільки в антракті

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

чекаючи на Шевченка Текст: Юлія Коваленко Фото надані театрами

На колі історії У Львівському університеті імені Івана Франка відбулася IV Всеукраїнська студентська театрознавча конференція «Національний театр у європейському мистецькому просторі: становлення, розвиток, самобутність, взаємовпливи». Цьогоріч форум був присвячений одразу двом поважним датам: 150-річчю від дня створення Українського народного театру товариства «Руська бесіда» та 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка. Чотири дні роботи конференції прикрасили вистави провідних театрів Львова. Тож левову частку шевченкіани можна було побачити тут і зараз

опри напружену політичну ситуацію в регіонах країни, науково-мистецький форум зібрав майже два десятки доповідачів, в тому числі молодих науковців – представників харківської школи. На круглий стіл було винесено проблему інтерпретації долі та творчості Шевченка у постановках Харкова та Львова. У творчій частині конференції відбулася також зустріч студентів з колишнім львів’янином, а нині луганчанином, режисером Олексієм Кравчуком. Його неоднозначна прем’єрна вистава «Сон» за Тарасом Шевченком на сцені тамтешнього театру ляльок спричинила театрознавчу дискусію. Загалом «Сон», поставлений разом зі сценографом Олексієм Хорошком, став іще одним надбанням проекту «Класика очима театру ляльок», який включає в себе вистави «Шинель», «Панночка», «Ніч перед Різдвом» (за Миколою Гоголем), «Лісова пісня» Лесі Українки, «Синій птах» Моріса Метерлінка. Очевидно, що у зрусифікованому культурному просторі Луганська режисер прагнув здійснити потужно соціальну, патріотично орієнтовану виставу-виклик. Втім, навіть беручи до уваги таке прагнення, важко солідаризуватися з пафосом луганського «Сну», в якому непомірно цитуються не так вірші Шевченка, як строкаті за стилем: «Переведіть мене через Майдан» Віталія Коротича (апофеоз з вознесінням маріонетки-Поета), «Солдатики» Сергія Бабкіна (Шевченко на засланні), «Мы пойдем

український театр

«Стіна»

с конем по полю вдвоем» гурту «Любэ» (це вже «ринґтон» москаля Івана, що покинув шевченківську Катерину), не кажучи вже про спекулятивну «Пливе кача по Тисині» – у фонограмі Мар’яни Садовської! Цього, шевченківського, року навіть традиційні дати були підпорядковані шевченківському календарю. Так, приміром, до щільної програми студентської конференції вписалося урочисте святкування... Дня театру. Адже вчасно провести традиційне для львівського вишу щорічне наго-

У зрусифікованому культурному просторі Луганська Олексій Кравчук прагнув здійснити потужно соціальну, патріотично орієнтовану виставу-виклик родження преміями та стипендіями цього року тут просто не встигли! Завідувач кафедри театрознавства і майстерності актора Богдан Козак саме у ті дні перебував з шевченківською місією – виставою «Посланіє» в українських діаспорах Чикаго та Мюнхена. А на початку квітня зірки нарешті зійшлися над факультетом на Валовій, і от: конференція; іменні нагороди найкращим студентам від Богдана Козака та провідних молодих акторів театру імені Марії Заньковець№2/2014

кої Олександри Лютої, Андрія Сніцарчука, Юрія Хвостенка; відзначення театрознавчими подарунками переможців всеукраїнського конкурсу «шевченківських» рецензій; і... як годиться – дивовижний капусник! Такі, до речі, вміють робити лише у Львові: коли гумор народжується з любові та знання своїх пенатів та патронів і невимушено йде рука об руку з фаховою акторською майстерністю, ба навіть відчайдушно-талановитими джазовими імпровізаціями і музичними екзерсисами студентського джаз-бенду. Конференція для учасників доповнилася також і на власні очі побаченими виставами львівської шевченкіани. Знаючи пієтет галичан до слова Шевченка, не дивуюся, що до його ювілею почали готуватися заздалегідь. Скажімо, другий сезон іде на малій сцені у «заньківчан» експериментальна вистава «Катерина» режисера Богдана Ревкевича – символістичний реквієм за Україною покривдженою, сплюндрованою, як Катерина з однойменної поеми. Вистава просякнута трагічною енергією, яку творять з пісень та модерних пластичних варіацій шість актрис театру. Форму ж постановки задає вінок, образ, який варіюється: від елементу язичницького свята до посагу нареченої, дитинки або вінку на могилі... На основній сцені театру тимчасом з’явилася цілковито класична постановка «Назар Стодоля» у втіленні художнього керівника театру Федора Стригуна.

«Катерина»

Безпосередньо в дні конференції у Львові було показано міжтеатральний проект «Наш Тарас» режисера Романа Валька (на базі Першого українського театру для дітей та юнацтва та за участі актора театру імені Леся Курбаса Андрія Козака в ролі Тараса). Стильна, стримана сценографія Влодка Кауфмана створила умовний позачасовий простір драми кріпака-солдата-митця. Герої шевченківських творів та сучасники Шевченка наче сходять тут з підрамників написаних ним картин, а легконога Доля чи то Україна спо-

чатку просто на очах у глядачів запалює свічку життя поета, наприкінці ж ставить її на штанкету, наочно підносячи душу поета та його слова над усім людством. Очима дитини... подивився на проблематику творів Шевченка театр ляльок. Запрошений з хмельницького театру «Дивень» Сергій Брижань здійснив тут виставу «Садок вишневий коло хати». Разом із художницею Інесою Кульчицькою і композитором Остапом Панчишиним він наситив сцену образами, доступними

осягненню дітлахів: сім’я вечеря коло хати, старий козак-дідусь пильнує за онуком, а в центрі світобудови – щаслива мати з немовлям (вона ж Пречиста Мадонна). Поняття Батьківщини, ключове для цього вірша Шевченка, було вдало адаптоване для дитячого сприйняття за допомогою образотворчих засобів пісочної анімації. У неовертепному середовищі шевченківської вистави Брижаня пейзажі, що постають з-під руки актора-аніматора, уособлюють світ вишній, ідеальний.

«Назар Стодоля»

журнал, який читають не тільки в антракті

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

дійові особи Текст: Надія Соколенко Фото з архіву Черкаського театру імені Тараса Шевченка та інтернет-сторінок

Сергій Проскурня: «Сьогодні динамічна стратегія розвитку конфліктує з інертною системою виживання» В останні роки ми стежили за творенням масштабної епічної тетралогії «Тарас» за творами Богдана Стельмаха, які реалізовував на сцені Черкаського академічного обласного українського музичнодраматичного театру імені Тараса Шевченка Сергій Проскурня, театральний режисер, продюсер, лауреат премії Національної спілки театральних діячів України «Експеримент». Утім презентацію усіх чотирьох вистав на пошанування саме 200-літнього ювілею в 2014 році відкладено зі, здавалося б, банальної причини – ремонт будівлі черкаського театру не завершено. Сергій Владиславович переключився на інтернеті кінопроекти «Наш Шевченко. 365», «Шевченкоманія», «IDентифікація», які й були представлені до Дня народження Кобзаря. Утім брак ремонту будівлі, вочевидь, як і для більшості театрів України, не стає на заваді випуску нових вистав. Ми зустрілися з Сергієм Проскурнею на прем’єрі вистави «Лєна» – першої постановки «Черкаської театральної лабораторії», однак говорили не так про саму виставу, як про наболіле

ідбулася прем’єра першої вистави з багатоетапного проекту «Черкаської театральної лабораторії» – «Лєна» Дмитра Левицього і Тамари Трунової. Які ваші враження як художнього керівника театру? Річ у тім, що я себе не вважаю керівником театру, і не лише тому, що перебуваю у статусі виконувача обов’язків. Цей статус без міри принизливий, я навіть не маю доступу до інформації про продані квитки... Є статут, і в ньому прописаний такий орган, як рада колективу. Насправді ж ради колективу нема. Є художня рада, яка майже як і скрізь по країні не має жодних важелів впливу і більш-менш солідних повноважень. В результаті моя робота зведена до майже циркового балансування між адміністрацією і творчою частиною. Остання ж може розвиватися лиш у рамках певної стратегії, яка для цього театру, на мою думку, має полягати в активізації і актуальності. Звісно, для цього потрібні дієві заходи. І тоді ми стикаємося з проблемою: творчі зусилля докладаються, творчий потенціал колосальний, але з якихось причин адміністрація не готова забезпечувати цей по-

український театр

№2/2014

Ваша тетралогія за драмами Богдана Стельмаха, яка готувалася тенціал... Це ми зазначили і відставляємо в дальній кут, тому що театр не залежить від адміністрації, театр не залежить від політики, від суспільно- до ювілею Шевченка, не була показана через незакінчений ремонт, політичних течій. Якщо це живий театр, він сам провокує, формує ситуа- і ви зосередили увагу на інших, вже кінематографічних проектах, цію, дає суспільству меседжі на майбутнє. Себто театр працює на випере присвячених Кобзареві. Це і «Наш Шевченко. 365», і «Шевченкомадження, і тоді це живий театр. І саме заради реалізації цієї стратегії з’явився нія», «IDентифікація»... Могли б ви більше розповісти про ці проекти? Що для вас зараз означає постать Тараса Шевченка? проект «Черкаської театральної лабораторії». Перший зріз – треба бути чесним із собою. Ще у 1980-х роках я наміСтарт успішний? Досвід, який ми зараз переживаємо, я переконаний, не фіксований тив свої діалоги з Шевченком, тож моя особиста історія як режисера поляетап, а процес, який триватиме ближчих 2–3–4 місяці. Це досить активна, гає в тому, щоб цей діалог продовжувався. З іншого боку, я не хочу ставати жертвою обставин, тому я (можливо, погане слонавіть агресивна спроба запропонувати суспільво) викручую ситуацію в такий спосіб, щоб бути ству ситуацію дзеркала. Але це вельми специчесним по відношенню до Тараса Григоровича, фічне дзеркало, яке провокує роздуми і сумніви, якого я відчуваю дуже сильно, він для мене жива пропонує свою модель розвитку. Як на мене, саЖодна нація неможлива постать національної культури. Це один аспект. мопожертва Максима, героя вистави, який віддає без реалізації таких Другий зріз – режисерський задум вистави-епожиття заради кохання, абсолютно суголосна Майпроектів, пов’язаних дану, і ті алюзії, які виникають у мене і, мабуть, маз масштабними постатями су, який хтось (це я вже цитую) може порівняти з тетралогіями Вагнера. Якщо українська культура ють виникати у глядачів – це ситуація з Кримом, національних геніїв не матиме творів, пов’язаних з епічними постаце питання індивідуальної гідності, це прориви в тями, вона просто не відбудеться. І тут моє егоїсграничну форму екзистенції. «Лєна» – це боротьтичне бажання створювати нові театральні виміба за особистість, яка має право не тільки на існування, а й на панування в соціумі. Вистава має дуже виразний самобут- ри підкорюється абсолютно об’єктивній ситуації, коли українська культура ній театральний вимір, вона знаходиться у тренді європейських пошуків, повинна отримати явище, коли хочете, ґатунку ідеологічної пропаганди. має свою стилістику й методологію, тут дуже яскравий режисерський вияв. Жодна нація неможлива без реалізації таких проектів, пов’язаних з масшІ спектакль має ще один вимір, для мене важливий, – вимір театральної табними постатями національних геніїв. Шевченко, на превеликий жаль, правди у поєднанні з тими емоціями і смислами, які актуальні для нашого досі не реалізований у цьому форматі. Нині у переважної більшості він суспільства. Театр надзвичайно делікатно і естетично пропонує суспільству асоціюється або зі шкільною хрестоматією, яка породжує відразу до ньодіалог. Так ось якість цього діалогу для мене найбільш актуальна в цій робо- го, або з фальшивим каноном, словами Оксани Забужко – надання Шевті, себто ця вистава – не дидактична, вона не тикає у вічі соціальні пробле- ченкові особливої посмертної бюрократичної значущості. Моє завданми, вона пропонує діалог, який обов’язково відбудеться і вже відбувається. ня, як режисера і як людини, запропонувати інший погляд на Шевченка.

журнал, який читають не тільки в антракті

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

дійові особи Текст: Яр Левчук Фото: Євген Чекалін, Валерія Ландар, Олеся Чайка

Театральний режисер і актор, заслужений артист України Юрій Одинокий – один з плеяди талановитих учнів Едуарда Митницького, які довгий час визначали і визначають напрямок розвитку українського театру. Його вистави давно здобули прихильність публіки. А одна з найвідоміших його постановок за Федором Достоєвським «Брати Карамазови» в Національному театрі імені Івана Франка перемогла одразу у 8 номінаціях театральної премії «Київська Пектораль». Вистави Юрія Дмитровича приваблюють своєю особливою театральністю, феєричністю та масштабністю реалізації. Їх можна побачити не лише в київських театрах (Театр драми і комедії на Лівому березі Дніпра, де почалася мистецька кар’єра режисера, Молодому театрі, Національному театрі імені Івана Франка), а також в українських драматичних театрах Харкова та Одеси. У цьому сезоні його творчий доробок поповнився й постановкою за чудовою п’єсою польського драматурга Александра Фредро «Дами і гусари». А темами нашої розмови стали також питання про творчу лабораторію постановника, освіту, сучасну політичну ситуацію в країні та театральну критику

Юрій Одинокий: «Театр має народжувати диво»

київських театрах постановки за Александром Фредро не знайдеш. Чому вашу увагу привернув саме цей автор? Ця п’єса? – Дуже просто. П’єсу «Дами і гусари» обрав до свого ювілею Олександр Задніпровський, і просто вмовляв мене її поставити. Я погодився. А вже ближче познайомившись із драматургом, з’ясував, що Фредро – це дід священика Андрея Шептицького. Справді?! Цей поляк – така цікава фігура. По-перше, він воював за Наполеона і навіть брав участь у Бородинській битві. По-друге, історію свого кохання він програвав у своїх творах. Александр сватався до своєї майбутньої дружини Софії майже 11 років. Хоча вона у той час була пошлюблена зі старим графом. Тому в «Дамах і гусарах» виплив цей сюжет. Тобто він його взяв фактично з життя? З власного досвіду. Найцікавіше, що цей відомий польський граф Станіслав Скарбек збудував приміщення теперішнього Львівського театру імені Заньковецької, щоби там ставили п’єси Фредро. І всі львів’яни ходили в цей театр, бо це була така незвичайна інтрига, маю увазі його життя і життя

український театр

Фредро. У п’єсі героїню, прототипом якої була Софія, названо Зосею. Отже, участь Олександра Задніпровського була вирішеною, а як відбувався відбір інших акторів для цієї постановки? Із Задніпровським ми працювали ще в «Братах Карамазових». Тоді його виконання ролі Федора Павловича Карамазова було відзначено «Київською Пектораллю». Він дуже талановитий актор, мій друг, цікава особистість, з великим гумором. А щодо ансамблю вистави «Дами і гусари»... Я працюю з колективом театру імені Франка з 2003 року, зараз як черговий режисер, тож дуже добре знаю акторів. І коли мені потрібно для постановки саме ті чи інші виконавці, я їх і запрошую, знаючи, що вони справляться із поставленими завданнями. Мені чомусь ця вистава нагадала «Весілля Фігаро», де багато хореографії, феєричності, помпезності. Це ваш режисерський почерк? Такі пластичні вирішення продиктовані жанром п’єс. А от що об’єднує, на мою думку, Бомарше і Фредро, то це те, що до творчості їх спонукала саме така непроста велика любов. У Бомарше це його друга дружина Поліна, яка померла від туберкульозу. Це любов, як кажуть, до скону. Всі його №2/2014

героїні в п’єсі якось відображають цю Поліну. Вона хворіла на туберкульоз і лікарі заборонили Бомарше навіть підходити до неї. Тим не менш, він лікарів не слухався і лишався з нею поруч. Розумієте, яка сильна любов! Коли я обираю той чи інший твір, у першу чергу я цікавлюся драматургом, його біографією, заглиблююсь у мотиви поведінки, що спонукало його на той чи інший крок у житті. Коли я бачу ці мотиви, відчуваю їх, то мені легше будувати виставу. Але ж це художній твір? Я знаю, але перед тим, як ставити виставу, я занурююсь в біографію автора. Чому ви віддаєте перевагу: класиці чи сучасності? У вашому доробку є і те, й інше. Є прекрасна постановка роману Сергія Жадана «Гімн демократичної молоді», твору нашого сучасника. Знаєте, сучасне слово більше пече людей. Сучасні персонажі зрозуміліші. Тому я схиляюся до сучасної літератури. І хотів би ставити саме її, нову драматургію. Але ж Сергій Жадан не драматург. А кого з сучасних драматургів читаєте і, може, плануєте поставити?

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

дійові особи Текст: Анастасія Гайшенець Фото з архіву Крістіни Матвієнко та фестивалю «Золота Маска» Підготовка до друку: Ірина Чужинова

Крістіна Матвієнко: «Важливо вміти вгадати завтрашню тенденцію»

Кільканадцять років поспіль російський театральний критик Крістіна Матвієнко як куратор, експерт, аналітик, добирач і популяризатор займається новою драмою. Нині вона один з кураторів програми «Нова п’єса», що існує в рамках фестивалю «Золота Маска», незмінний член команди «рідерів» одного з найавторитетніших фестивалів сучасної п’єси «Любімовка». Вже не перший рік Крістіна бажаний гість і в Києві, адже з’явилося покоління молодих амбітних авторів, які назвали себе «українська нова драма». Під час одного з таких візитів ми вирішили розпитати Крістіну про те, як виглядають державні фестивалі зсередини, чим все ж таки займається театральний куратор та які екзистенційні горизонти відкриває актуальне мистецтво

рістіно, в Україні зараз все ще актуальна ідея створення всеукраїнського національного фестивалю, що мав би давати більш-менш повну картину сучасного театрального процесу. Розкажіть, будь ласка, як виглядає «Золота Маска» зсередини? Саме цей форум, як я розумію, і є головною премією і фестивалем Росії? І нині «Маска» святкує 20-річний ювілей... «Золота Маска» за суттю – маленький, але потужний менеджерський корпус, що займає скромний офіс на першому поверсі Московського відділення СТД. Саме ця команда, а не якась бюрократична інституція, забезпечує логістику всього фестивалю, всіх його численних подій і програм. Вони ж займаються гастролями вистав, організовують роботу експертної ради. Робота команди триває впродовж усього року. Від початку «Маска» була придумана як націо-

український театр

нальна премія для всіх видів театру від драми великої і малої форм, до опери, балету, ляльок. Тепер до основної додалися ще різні позаконкурсні програми. На «Золотій Масці» щороку працює авторитетний інститут експертів, склад якого постійно оновлюється. З січня до листопада ці експерти, близько восьми осіб, їздять по всіх містах, по тих, де зазвичай хороші відомі театри, а це Омськ, Єкатеринбург, Новосибірськ, Перм тощо, або ж у ті театри, які самі подають заявки через сайт фестивалю. Протягом року експерти збираються десь 5–7 разів на наради і обирають вистави-номінанти, що приїжджають вже на сам фестиваль до Москви у березні. Ці відібрані вистави дивиться журі, що складається з практиків театру, але не з тих, хто був у експертній раді. Це респектабельне журі з відомих акторів, режисерів, театрознавців обирає переможців у номінаціях: найкращі вистава, чо-

№2/2014

ловіча і жіноча роль першого і другого планів, режисура, сценографія, костюми, світло і т. д. До речі, в «драматичну» частину «Маски» входять ляльковий театр і так званий експеримент. Для музичного блоку формують два журі – окремо для сучасного танцю, окремо для опери та балету. Всередині цієї системи є приз критики, який завжди відрізняється від того, який дає основне журі. Ми збираємося за одним столом, розмовляємо, голосуємо. Завжди намагаємося обрати те, що потрібно підтримати у цьому році, що є новим кроком у мистецтві, адже критика завжди за прогресивне. Свого часу «Маска» ефективно перейняла на себе функції зруйнованої системи гастролей і різних обмінів, адже на московські покази активно ходять глядачі. І взагалі для престижу багатьох регіональних театрів важливо, що їхній спектакль був показаний у рамках цього фестивалю. Звичайно, до «Золотої Маски» виникає багато й претензій, але все одно нею пишаються, дипломи завжди прикрашають стіни кабінетів худруків. Але, для того щоб розуміти в якій країні ми живемо, де і що відбувається – «Маска» просто незамінний інститут. Насправді, у якийсь момент усі усвідомили, що цей механізм був придуманий дуже правильно і він дійсно працює з чималою віддачею. З часом, щоб максимально розширити коло учасників, почали влаштовувати супутні програми. Так народилася «Маска Плюс» – ніша для вистав, які з різних причин цікаві, однак експертна рада не знає, як з цим бути.

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

дійові особи Текст: Надія Соколенко Фото з архіву Антона Романова, арт-центру "Карман" та Віоли Соколан

Вибір непокори Ім’я Антона Романова стало відомим в Україні після участі його вистави «Очі блакитного собаки» харківського драматурга Кіри Малініної за оповіданням Габріеля Гарсіа Маркеса у Першому фестивалі молодої української режисури імені Леся Курбаса, що проходив у квітні 2012 року в Білій Церкві. Після цього режисер отримав запрошення поставити цю ж п’єсу в Київському академічному Молодому театрі, де вона незабаром і вийшла під назвою «Неймовірна історія кохання». Антон Романов – постійний учасник фестивалів «Тиждень актуальної п’єси» (Київ) та «Драма.UA» (Львів). Під час останнього львівського фестивалю Антон напрочуд вдало зрежисував сценічне читання п’єси резидента фестивалю М. Також він узяв участь у діяльності «Черкаської театральної лабораторії», його вистава мала б стати другою постановкою в масштабному проекті. Ми зустрілися з Антоном Романовим вже в Черкасах, куди він був змушений виїхати з Криму. Тож у нашій розмові переплелися театр і особливий досвід спротиву, який набув Антон Романов за останні місяці

оли особисто для вас розпочалися події у Криму, яким чином вони торкнулися вас і вашої родини? Окупація Криму для мене почалася, як і для всіх мешканців України і Криму, коли 28 лютого о 4-ій ранку були захоплені будівлі республіканських органів влади. Де ви були у цей момент? Ясна річ, удома. Дізнався про це спершу з новин по ТБ. Потім мені зателефонувала молодша сестра, повідомила, що в неї під вікном стоять БТРи. Ця назва-замінник «зелені чоловічки» з’явилася вже пізніше. Від початку анексії усі мешканці Криму, незважаючи на політичні переконання, розуміли, що прийшли війська РФ. Звичайно, офіційно все намагалися спростовувати, буцімто автомати і форма куплені у військкоматах. Але БТРи у військкоматі не купиш. Ви за національністю росіянин, однак є громадянином України. Чи у вашій родині ваші проукраїнські настрої знайшли підтримку? Це був дуже приємний момент для мене. Абсолютно всі мої родичі виявилися патріотами України. І всі були проти окупації – мама, сестри, племінники. Насправді, це дуже важка ситуація, адже наше майбутнє тепер є цілком непевним,

український театр

правовий статус лишається незрозумілим, а ті, хто відмовляється від громадянства Російської Федерації, опиняються передусім перед загрозою втрати свого житла. Очевидно, що й сестрам разом з дітьми доведеться виїхати з Криму, а це, ви ж розумієте, фінансово вкрай тяжко. Мама взагалі страшенно боїться залишати Крим. Хоча особисто я вже написав заяву про відмову від російського паспорта. Як позначилися ці політичні зміни на повсякденному житті? Спершу в нас були заблоковані усі картки Приватбанку. А в Криму майже кожний другий громадянин є клієнтом цього банку – зарплати, пенсії, просто рахунки. Картки то блокувалися, то знову були доступні для користування. Усі сновигали містом у пошуку банкоматів, у яких ще були гроші, біля них утворювалися величезні черги. Потім банкомати остаточно перестали працювати. Можемо говорити про економічний колапс у Криму, оскільки в людей просто немає грошей, аби щось купити в супермаркетах, крамницях. Хоча пенсіонери отримали виплати через пошту, що потім дозволило проводити ці, вже відомі, схеми з обміну російських рублів на гривні і за рахунок різниці курсу навіть примножити отримане. У школах вивісили символі№2/2014

ку РФ, дітям роздали російський гімн, щоб вони його вивчили і співали. На тих, хто відмовляється це робити, психологічно тиснуть не лише однокласники, а й учителі. А які взагалі настрої у людей? Не можу сказати, що я володію точними статистичними даними. Моє оточення проти окупації, за Україну. А щойно вийдеш на вулицю, здається, що всі 100% проросійськи налаштовані. І це дуже дивно. Адже все-таки я знаю, що є багато невдоволених, які не бажають ставати частиною РФ. Які є варіанти? Лише виїхати? Ні. Можна лишитися і взяти російський паспорт. Можна лишитися, відмовитися від громадянства і чекати, що з тобою буде далі. Все незрозуміло. Я, чесно кажучи, сподівався, що після проведення і оголошення результатів референдуму російські військові якимось чином зникнуть з території Криму. Натомість, навпаки, вони вийшли на вулиці, почали їх патрулювати. Ходять з автоматами, обшукують перехожих, машини, роблять це і вдень і вночі. Ми є свідками постійної інформаційної війни, російської пропаганди, перекручування фактів. Чи були якісь інші, окрім інтернету, інформаційні джерела, яким можна було довіряти в Криму?

Від початку окупації кримськотатарський канал АТР перетворився на головний кримський канал, який дивилися цілодобово усі незалежно від національності. АТР розпочав транс ляцію новин російською мовою, і з локального кримськотатарського засобу масової інформації перетворився, по суті, на «5 канал. Крим». На жаль, так сталося ще й тому, що на загально українських каналах подіям у Криму не приділяли справді багато уваги. Взагалі, здавалося, що в Криму нічого особливо не відбувається. Натомість для нас всі ці події були досить болісними і саме АТР відображав більш-менш повну картину усього, що тут і зараз діялося у Криму. У той момент, коли захопили Кримську ДТРК і почали відключати українське телебачення, ми страшенно перелякалися, що відключать АТР. Кримськотатарська самооборона поставила варту біля приміщення каналу. І, щоб усім було спокійно, на каналі запустили у куточку екрану живу трансляцію з подвір’я будівлі. Там відбувалися також і мітинги. Одного разу, коли ми прямували туди вздовж вулиці з прапорами і транспарантами, нам назустріч їхала колона БТРів. Ми зупинилися, вони також, а це було саме біля каналу АТР. Ми почекали, подумали, пішли далі, зайшли на подвір’я. І тільки тоді колона проїхала повз нас. Однак коли оголосили проведення Курултаю, АТР замовк. Припинили показувати новини, кру-

тили лише якісь фільми. Стало зрозуміло, що на каналі сталися зміни. Хоча засідання Курултаю транслювали повністю, здається, АТР єдиний, хто його показав. Зміна політики каналу, як це стало очевидно на одному з мітингів в останній день мого перебування у Криму, обурює передусім кримських татар. Бо вони перші почали питати у присутнього на зібранні оператора, що відбувається і чому більше не показують новини. Притому, що працівники АТР гідно витримали весь цей період окупації і, певно, саме їм було в цей час у Криму найбільш небезпечно. Позиція кримських татар насправді неоднозначна. З одного боку, їх представників направлено у новий кримський уряд, тобто фактично це означає певну підтримку цього процесу. З іншого – цих людей виключено зі складу Меджлісу, отже, відповідно, Меджліс від співробітництва з новою владою усунувся. При цьому до кримських татар дуже негативне ставлення з боку проросійських активістів. І навпаки. Та все ж політичні зміни відчуваються. Зараз ми торкнулися особистих і загальнокримських питань. Однак мене цікавить доля вашого театру. Як події в Україні взимку 2014 і події у Криму навесні позначилися на діяльності театру «Ми», арт-центру «Карман»? Як відомо, ви на початку квітня ще показували вистави, щоправда, прощальні.

Так. Якщо чесно, то історія театру і нашої боротьби значно довша за історію окупації. Все почалося ще за часів Помаранчевої революції, коли нас намагалися примусити вивести дітей на мітинг за регіоналів, а ми відмовилися. Оскільки ми тоді формально належали до Міського підліткового центру, то нашого художнього керівника Галину Джикаєву було звільнено. Загалом керівництвом центру було зроблено все, щоб ми не могли в ньому працювати. Нам довелося піти, два роки ми були взагалі без приміщення, потім змінили ще низку якихось залів. Чергові переслідування почалися, щойно ми взялися показати фільм "Відкритий доступ", перша частина якого присвячена Межигір'ю. Залу, в якій відбувався показ, закидали димовими шашками. Але в той момент ми вже встигли показати половину фільму. Вивели людей на вулицю, провітрили приміщення, дочекалися, поки провокатори підуть, і продовжили кінопоказ. Наступного разу, коли ми спробували показати фільм про «Pussy Riot», нам просто не дали це зробити. За п'ять хвилин до початку головний і чорний входи були заблоковані, до приміщення увірвалися люди в масках, змусили присутніх лягти на підлогу і почали всіх лупцювати. Ті ж, хто в той момент знаходився в залі на репетиції, встигли зачинити двері. Прорватися до зали нападникам не вдалося, але вони

Сцена з вистави «Очі блакитного собаки» К. Малініної за твором Г. Г. Маркеса. Театр «Ми» (Сімферополь)

журнал, який читають не тільки в антракті

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

дійові особи

Вірляна Ткач: «Порозумітися поза мовою»

Текст: Надія Соколенко Фото з архіву Вірляни Ткач

Американський режисер українського походження Вірляна Ткач вже майже 25 років разом із заснованою нею Ярою Мистецькою Групою створює інтернаціональні, транскультурні вистави, основні завдання яких – віднаходження спільних культурних коренів та порозуміння у модерному світі, налагодження діалогу між людьми і націями. Її остання на сьогодні постановка «Темна ніч, ясні зорі», з якою режисер та американські актори приїхали в Україну наприкінці квітня, присвячена 200-річчю Тараса Шевченка. На основі історичних документів спектакль розповідає про знайомство і дружбу афроамериканського актора-трагіка Айри Олдріджа та українського поета Тараса Шевченка...

к сталося, що ви взялися робити виставу про Шевченка? – Насправді я не збиралася ставити про Шевченка. Хоча ще влітку минулого року мої знайомі почали говорити: Вірляно, ти мусиш зробити виставу за Шевченком. А я собі міркую, я нічого не мушу робити. Тоді ми саме працювали над іншою нашою виставою «Капітан Джон Сміт», і якось на Шевченка часу взагалі не лишалося. Всю осінь і зиму один за одним йшли проекти: потрібно було вирішувати організаційні питання, придумувати концепції, проводити репетиції. Одразу після показу «Джона Сміта» у Львові і Києві у нас розпочався спільний з Сергієм Жаданом проект «Глибинні мрії» у Донецьку, в їхньому мистецькому центрі «Ізоляція». Повернувшись до США, довелося братися до роботи над «Ніччю посеред зими (Midwinter night)» у Торонто разом з українськими колядниками та Lemon Bucket Orkestra на чолі з Марком Марчеком. То була приємна робота, вистава справді вдалася, але я ще жодного разу не ставила спектаклі в Канаді, тож багато часу пішло на вирішення організаційних питань – адже це інша країна, інші гроші, інші митниці. І ці всі проблеми не нью-йоркські нерви. Аж раптом розпочався Майдан. Я спершу взагалі не знала, чи зможуть приїхати колядники. Одразу після цього ми повернулися вже в січні до Нью-Йорка і розпочали роботу над фестивалем нової музики, мистецтва і перформансу «Light&Shadow», який давно вже був заплано-

український театр

ваний. Хоча були якісь ідеї – знову багато організаційної роботи... І знову, за день до початку «Light&Shadow», на Майдані у Києві новий вибух протесту, і значно жорсткіша реакція на це влади. І ми вже замість репетирувати, ходимо на демонстрації або ж не вилазимо з інтернету дні і ночі, слідкуючи за подіями в Україні. Цей новий наш досвід увійшов наприкінці у виставу «Джон Сміт», яку ми саме готували до показу в Нью-Йоркському театрі «La MaMa». У фінал, коли Юліян Китастий співав пісню про правду і кривду, ми почали вставляти новини з Майдану, а в проекції показували актуальні фото з України. Ці кадри у поєднанні з музикою справляли на глядачів величезне враження. Не лише з розповідей учасників презентації «Щоденників Майдану» у Гданську, а й зі свого досвіду знаю: щойно за кордоном відбувалася якась акція, дотична до українського питання, після показу неодмінно починалися розмови про події в Україні. Як це було у Нью-Йорку? Так, ситуація цілком подібна. Всі хотіли зрозуміти, що відбувається. Більшість он-лайн трансляцій в інтернеті були українською, тож чи багато за кордоном зрозуміють? На всіх інтерв’ю з нагоди тієї чи іншої нашої вистави нам доводилося говорити про Майдан. Річ у тім, що мистецькі кола в Америці мають переважно лівацькі політичні настрої. І вони реагували досить негативно на події в Україні, вважаючи їх за прояви націоналізму і фашизму. №2/2014

Доводилося багато пояснювати, що й чому, використовуючи їхню термінологію для кращого розуміння. Тим паче, що у США дуже агресивну проросійську, відповідно антиукраїнську, політику провадила одна з найбільших PR-компаній «Кetchum». Приміром, коли якийсь театр з Балкан показував виставу про Юлію Тимошенко у Нью-Йорку, то ми бачили, як пікетникам хтось платив за їхній протест. І я тоді подумала, що треба брати ініціативу у свої руки. У сенсі не реагувати на ці провокації, але вести свою політику. Перед початком вистав ми одразу починали говорити, що відбувається на Майдані, розповідали про показ вистави у Києві. Потім Володимир Клюзко, арт-дизайнер і фотограф з Києва, який мені допомагав в оформленні всіх проектів, узявся робити плакати, і ми вже з ними ходили на демонстрації. Переважно на ті, які організовувалися новою хвилею емігрантів з України, які працюють в американських коледжах та університетах. Ви згадали, що не збиралися ставити Шевченка. Але чому? Адже навіть у першій виставі Ярої Мистецької Групи в 1989 році вже лунала поезія Шевченка. Так, але це сталося досить випадково. Ще з дитинства нас виховували в доктрині «Шевченко – геній», і ми регулярно в недільній школі співали «Реве та стогне...». При цьому я довгий час не могла зрозуміти, хто така Ревета і чого вона стогне. Однак на українських студіях у Гарварді я ставила перформанс за поезіями, і ми тоді ви-

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

театральна мапа Текст: Ольга Донік, м. Запоріжжя Фото з сайтів театрів

Сім пагорбів культури Запоріжжя Київ – місто на семи пагорбах. А Запоріжжя – місто на семи... театрах, саме вони тримають на своїх плечах культуру міста сталеварів. Колективи ці настільки між собою несхожі, що в поєднанні на одній території утворюють дивний симбіоз, надаючи глядачеві можливість вибору. Я пропоную вам дізнатися трохи більше про ці загадкові осередки Мельпомени на славній козацькій землі

ерший і найбільший, з огляду на розмір будівлі, штату працівників і авторитету (читати голосно і натхненно) – Запорізький академічний обласний український музично-драматичний театр імені Володимира Магара (www.magara.zp.ua). Тут є все, що належить мати великому театрові – червоний оксамит, кришталева люстра, народні артисти, розкішний репертуар класичних п’єс і славетна історія. Рік заснування – 1929, тоді театр працював в режимі «агітки», за що і отримав ім’я

Тарас Шевченко – Євген Козьмик. «Вість благая Кобзаря...» Р. Проценка. Запорізький театр імені В. Магара

український театр

Миколи Щорса. Далі час кружляв з обласним музично-драматичним у вальсі, даруючи йому нагороди, цікавих режисерів, прихильність публіки. Але в одному з піруетів партнери загубили одне одного. Час пішов своїм шляхом, а театр, здається, залишився на місці. Змінювалось усе – державний устрій, ціни на бензин, тенденції у світовому мистецтві, а театр перемінив, здається, хіба що ім’я (у 2004-му він став не імені Щорса, а Магара). Утім, у 2011 році сюди на посаду заступника директора з творчих питань перейшов працювати режисер і засновник іншого запорізького театру «VIE» Віктор Попов. Сліди такої суворої консервації можна бачити досі. Але час – вправний танцівник, він зміг прорватися на малу сцену – в останні роки тут почали з’являтися цікаві вистави молодих митців. Перша з них – у режисурі Дениса Астаф’єва – трагігротеск «Школа з театральним нахилом» Дмитра Ліпскерова отримала гранпрі «Надія Січеславни–2012» за сміливий творчий пошук у напрямку психологічноумовного театру. Другу – трагікомедію Даріо Фо та Франки Раме «Я чекаю на тебе, мій любий» – поставлено у березні 2013 Русланом Проценком. До того ж театр вийшов на відкритий простір, у 2007 році відбулася прем’єра героїчної саги «Тарас Бульба» просто неба. З цього всього робимо висновок – пацієнт скоріше живий, ніж мертвий. Процес відтавання від академічної мерзлоти почався. Ці трансформації позначилися і на зміні керівного складу театру – з лютого 2014 року театр, який у березні відсвяткував 85-ліття від дня свого заснування, очолив Володимир Панькін, який раніше був генеральним директором Запорізької обласної філармонії. У самому центрі міста, там, де можна побачити труби Коксохіму з одного боку і стрімкий потік Дніпра – з іншого, розташувався Запорізький театр молоді (www.teatrmolodi.zp.ua). У 1980-х дістати квиточок сюди було важко. Легенди про деякі спектаклі запорізького ТЮГу ходять і донині. І добре, коли б слава переходила з вуст у вуста на кухонних посиденьках, але ж театр взявся реанімовувати свої видатні вистави. «Вальс випадку» В. Аіма, «Езоп (Лисиця і виноград)» Г. Фігейредо, «Квадратура кола» В. Катаєва – те, що складало №2/2014

Сцена з вистави «Ріка на асфальті» Д. Ліпскерова. Запорізький театр молоді

колись флер елітарності, тепер можна побачити і... розчаруватися. Взагалі, репертуар можна розділити на три майже рівні частини – дитячі казки (вимога специфіки), реконструкція минулого (забавки з покійними шедеврами) та ініціативи молодих акторів (найбільш свіжа і цікава течія). «С. Єсенін... Ніч... Мить... Англетер...», «Ріка на асфальті» – живі вистави, створені з енергією і рішучістю нового покоління. Автором драматичної композиції, режисером, сценографом і виконавцем моновистави «С. Єсенін... Ніч... Мить... Англетер...» виступив актор театру Геннадій Широченко. Balance двох в одній дії «Ріку на асфальті» за п’єсою Д. Ліпскерова поставив натомість художній керівник театру Геннадій Фортус. Далі за списком – Обласний театр ляльок (teatr-kukol.zp.ua). Рік заснування – 1939. Його першим художнім керівником і режисером була Надія Копп, обов’язковий у ляльковому театрі режисерсько-художній тандем доповнювався художником-скульптором Ольгою Моргульовою. Нині головний режисер театру –

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

наша драма Текст: Костянтин Солов’єнко Фото з архіву конкурсу сучасної драматургії «Свободный театр»

Українські лауреати «Свободного театра» У фінал VII Міжнародного конкурсу сучасної драматургії «Свободный театр», який закінчився у березні, вийшло троє харків’ян: Олег Михайлов, Вадим Новак та Андрій Кравченко

аме з незалежного конкурсу сучасної драматургії для авторів близького і далекого закордону розпочався «Беларускі свабодны тэатр» в 2005 році (англ. Belarus free theatre). У Білорусі то був час сутінок. Лукашенко, один з останніх диктаторів Європи, посилював державний контроль над культурою та засобами масової інформації. Попри всі утиски та негаразди, цей театр став популярним не лише в Білорусі. На його рахунку гастролі на всіх континентах, участь та перемоги в численних театральних фестивалях, найвищі оцінки найпрестижніших газет та часописів світу. Я звернувся з низкою запитань до Миколи Халєзіна, який разом зі своєю дружиною Наталією Колядою були фундаторами Свободного театру та однойменного конкурсу.

Миколо, отримавши авторський гонорар за постановку своєї першої п’єси «Я прийшов», ви його не прогуляли, не придбали новий телевізор чи меблі. Ви витратили його на організацію незалежного конкурсу сучасної драматургії «Свободный театр». Чому?

український театр

№2/2014

Починаючи з 2004 року білоруські автори почали отримувати велику кількість призів на драматургічних конкурсах: Андрій Курєйчик, Павєл Пряжко, Костянтин Стєшик. Окрім них у полі нашого зору була велика кількість талановитих молодих людей, які потенційно могли стати хорошими драматургами. До того у Білорусі не було жодного свого драматургічного конкурсу. До речі, і мою п’єсу «Я прийшов» Олег Павлович Табаков купив після того, як вона отримала п’ять призів на різних конкурсах. Він заплатив мені найбільший в російській історії драматургічний гонорар, тож ми з моєю дружиною Наталею вирішили організувати конкурс «Свободный театр». Тоді ми вважали, що він стане одним з десятка подібних драматургічних форумів, але в результаті він став одним з двох найбільших конкурсів у Східній Європі (другий за масштабністю – російський драматургічний конкурс «Євразія». – Авт.). Чому виникла потреба відновлення конкурсу після трирічної паузи? Ця пауза з одного боку була вимушеною – ми залишили країну в 2010 році через політичні переслідування, і знадобився час, доки облаштувалися на новому місці. Окрім цього, у колишньому вигляді конкурс перестав нас задовольняти і ми шукали такий його формат, який міг би реально допомагати драматургам у просуванні п’єс на ринок. Тільки-но ми знайшли цей формат, одразу ж відновили конкурс. Нашим партнером став один з найбільших лондонських театрів – Young Vic. Тепер конкурс відрізняється від інших низкою особливостей. Поперше, номінаціями. У нинішньому їх було три: «п’єса», «п’єса малого формату або експериментальний текст для театру» і «інтерпретація класичного твору». Останні дві номінації оригінальні – їх немає в жодному конкурсі. По-друге, презентація п’єс-переможців проходила одночасно в Лондоні і Мінську; причому в Лондоні ці п’єси презентуються британськими акторами англійською мовою. По-третє, до церемонії вручення призів вже була віддрукована двомовна збірка з п’єсами-переможницями. Наступного року ми плануємо ввести четверту номінацію «вибір дітей», до якої прийматимуться дитячі п’єси, а журі в цій номінації складатиметься тільки з дітей. Також хочемо розширити церемонію вручення призів і презентацію п’єс за рахунок Москви і Києва. Але в останньому це можливо тільки за умови, що ми знайдемо партнерську організацію в Україні. Чи задоволені ви результатами останнього VII конкурсу? Так, дуже задоволений. У підсумку, це був найпоказовіший конкурс – у ньому взяли участь 523 п’єси з 12 країн. І він виявився найбагатшим на хороші п’єси – перемогти могла будь-яка п’єса з шорт-листа, все вирішувала перевага в один-два голоси членів журі. Цього року приблизно 75% текстів було надіслано новими драматургами, імен яких ми раніше ніколи не чули. Це дуже високий показник, він дає надію на позитивні зрушення в драматургії на пострадянському просторі вже найближчими роками. Причому лауреатами конкурсу стало кілька дебютантів, включно із володарем гран-прі Максимом Доськом. Якої ви думки про сучасну українську драматургію? На мій погляд, в української драматургії зараз одна з найкращих динамік розвитку у Східній Європі. Є велика кількість авторів, які можуть бути затребувані не лише на пострадянському просторі, а й світовою сценою. Максим Курочкін, Наталя Ворожбит, Олег Михайлов – перші, кого зараз можу згадати; у другому ешелоні – десятки хороших авторів, які можуть дуже швидко перейти в перший. Мені видається надзвичайно перспективним Харків як майбутня кузня драматургічних кадрів. Сьогодні українським драматургам бракує одного – уваги театрів. Складається відчуття, що театри в них не вірять. Але це помилка – і фактична, і стратегічна. Наприклад, Олег Михайлов переміг у нинішньому конкурсі в номінації «інтерпретація класичного твору». І якби українські театри змог ли побачити, як його п’єса «Medved» звучала у виконанні британських акторів у Лондоні і білоруських – у Мінську, вважаю, у них одразу виникло б бажання її поставити у себе.

Чи планує «Беларускі свабодны тэатр» гастролі в Україні? Україна – це єдина з країн нашого регіону, де ми не грали спектаклі. Це дивна ситуація – відіграти на п’яти континентах, але жодного разу не побувати в найближчих сусідів. На жаль, ми не можемо організовувати гастролі в інших країнах самостійно, для цього потрібен партнер. А в Україні ми досі такого не знайшли. Якщо з’явиться і запросить – із задоволенням приїдемо. Цікава деталь, яка характеризує неймовірну відкритість театру. В 2013 році «Беларускі свабодны тэатр» двічі проводив пряму інтернет-трансляцію своїх спектаклів. На весь світ! Це були «Король Лір» та «Trash Cuisine» (про смертну кару). Здавалося б, театр знаний в усьому світі, Перший приз Единбурзького фестивалю 2012 року, одного з трьох найпрестижніших у світі – словом, «ніде пробу ставити». Легше лишатися живою легендою, дивом, яке бачили обрані. І от маєш – дивись весь світ безкоштовно в себе вдома. Відкритість – шалена! Подібне собі можуть дозволити лише титани. До речі, опікуном VII Міжнародного конкурсу сучасної драматургії «Свободный театр» є британський драматург сер Том Стоппард. На згадку про заслуги перед конкурсом, пам’ятним опікуном є екс-президент Чеської Республіки, драматург Вацлав Гавел. VII Міжнародний конкурс «Свободный театр», як уже згадувалося, мав три номінації: «П’єса», «П’єса малого формату і експериментальний текст для театру» та «Інтерпретація класичного твору». Саме в останній номінації і здобули перемогу наші земляки. Вадим Новак та Андрій Кравченко з п’єсою «12» посіли третє місце. А Олег Михайлов з двома п’єсами «Medved» та «Справжня історія фрекен Хільдур Бок, ровесниці століття» – перше. Кілька запитань вдалося поставити й Олегу Михайлову.

Олеже, про що ваші п’єси? Я вдячний організаторам конкурсу за номінацію «Інтерпретація класичного твору». Театр і проза в Росії разом вже більше двохсот років, але від початку їхні стосунки були досить напруженими. Перша інсценізація з’явилася на російській сцені в 1803 році – драма Федорова «Лиза, или Следствия гордости и обольщения» за повістю Карамзіна «Бедная Лиза». І першим, хто висловив свою незгоду з узагалі можливістю створення інсценізацій, був Віссаріон Белінський. Він підкреслював, що «переробляти повісті на драму чи драму на повість суперечить усім поняттям про закони творчості і є справою посередності, яка нічого вигадати не вміє і тому, мимоволі, хоче жити чужим розумом, чужою працею і чужим талантом». Каюся, після того, як я досить серйозно зайнявся створенням інсценізацій, у

журнал, який читають не тільки в антракті

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

наша драма Текст: Христина Хоменко Фото: Христина Хоменко, http://teatre.com.ua/ та з соцмереж

Перша зустріч проекту «Щоденники Майдану», ініційованого драматургом Наталею Ворожбит і режисером Андрієм Маєм, відбулася 4 грудня 2013 року в Києві, вже охопленому огневицею велелюдних протестів. У той день ніхто не міг сказати точно, скільки часу триватиме проект, як часто відбуватимуться зустрічі, а наприкінці навіть був складений список «пророцтв»: як, на думку кожного, розгортатимуться події надалі. Здавалося, обурення мине, і все от-от закінчиться...

Херсон. «Лютий/Февраль»

Літопис революції

ого першого вечора головним було записати, що відбувалося з учасниками напередодні, коли лише розпочиналися перші протести на майданах України. Як виявилося пізніше, проект розтягнувся на чотири місяці. Кільканадцять учасників-волонтерів різного фаху збирали й обробляли інтерв’ю, що поступово перетворилися на 500 сторінок тексту. Мета «Щоденників» – зафіксувати думки людей про події, перш ніж враження неодмінно обмохнатіють чутками й упередженнями. Чимало учасників тієї першої зустрічі, як і авторка цих рядків, провели перші дні революції у Львові на театральному фестивалі «Драма.UA». На львівській площі перед пам’ятником Шевченку дух революції нуртував, але ніхто не знав достеменно, що він зустріне в Києві. Повернувшись, ми активно включалися в роботу: ходили на Майдан, записували інтерв’ю. Останнім часом група «нова українська драма», що сформувалася на базі

Читання «Щоденники Майдану» в Києві

український театр

№2/2014

фестивалю «Тиждень актуальної п’єси», віддає перевагу документальному театру, тож його досвід і методологія якнайкраще стали у нагоді в цьому проекті. З часом почалися регулярні зустрічі, на які запрошували людей з Майдану і Антимайдану, затятих активістів і знайомих, які на Майдані побували лише раз. Творча група «Щоденників» врахувала досвід колег з Театру. doc, що робили документальну виставу про протести на Болотній площі – в Москві матеріал почали збирати вже після того, як усе закінчилося, що позначилося на об’єктивності, адже у свідомості учасників на той час вже встигла сформуватися певна думка з приводу акцій непокори. «Щоденники Майдану» створювалися паралельно з усіма подіями Революції Гідності. Саме тому герої п’єси, яку на основі зібраного матеріалу написала Наталя Ворожбит, говорять не про минулі події, вони розповідають про те, що відбулося буквально щойно, у їхніх коментарях відсутня будьяка упередженість. Це зібрання великих і маленьких трагедій, радостей і печалей людей, що опинилися в епіцентрі історичних подій. Але доля цього матеріалу, як і революції, складна, і боротьба все ще триває. Дебютне читання «Щоденників Майдану» відбулося 9 лютого 2014 року в Херсоні під час IV локального фестивалю «Лютий/Февраль» – це був перший варіант п’єси. З усіх заходів і читань, що проводилися в рамках фестивалю, саме цей текст презентували не в одній з теплих і затишних локацій форуму, а з гучномовцями посеред Майдану Херсону, поруч із будівлею обласної адміністрації, поблизу пам’ятника Леніну, що його невдовзі також поглинула хвиля «ленінопаду». Все місто оповив густий туман, накрапав дощ, сутеніло, підсилювач змушував голоси з мікрофонів лунати надміру гучно, а зібрані в єдине факти, прочитані із ураз змокрілих папірців, змушували здригатися не лише від холоду. Люди підходили, слухали, йшли, сторожко озираючись довкола – текст видавався майже фантастичним на цьому допоки мирному, порівняно зі столичним, головному обласному майдані.

Поштовий індекс

74501

Передплатити науково-популярний журнал «Український театр»

ISSN 0207-7159 Український театр. – 2014. – №2. – С. 1–56 Індекс 74501 Сцена з вистави «Лєна» Д. Левицького. Черкаський академічний обласний український музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка. Фото Олександра Філімонова. © Черкаська театральна лабораторія