Журнал "ДА-Україна" by Diyalog Avrasya Platformu Ukrayna

Спеціальний випуск

весна-літо 2011

Українські виміри євразійства

Для діалогу меж не існує

Головна тема: місце України в діалозі 6-29 “Філософська спадщина як дієвий чинник розвитку сучасного світу” 62-73

Це ми, Плането, - Українці!

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

зміст Головна тема: місце України в діалозі

Журнал «Діалог Євразії» Культурно-інформаційне видання Українського національного комітету Міжнародної громадської організації Платформа «Діалог Євразії» Видання зареєстровано в Міністерстві юстиції України Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації Серія КВ № 12525–1409Р від 28.04.2007 Засновник: ПП «Діалог культур» Весна–літо, 2011 р. Спеціальний випуск Платформа «Діалог Євразії»: Голова – Володимир Сергійчук Співголова – Гарун Токак Генеральний секретар – Ісмаїл Тас Український національний комітет Платформи «Діалог Євразії»: Голова – Сергій Телешун Координатор – Ґьокхан Демір Редакція журналу «Діалог Євразії»: Редакційна рада: Богдан Андрусишин Ґьокхан Демір Омер Дерменджі Іван Драч Діана Дуцик Юрій Кочубей Андрій Курков Марія Матіос Микола Рижков Володимир Сергійчук Сергій Телешун Ігор Турянський Григорій Халимоненко Юрій Шайгородський Олександер Шокало Над випуском працювали: Мустафа Аметов Ґьокхан Демір Ольга Погребняк Володимир Сергійчук Олександер Шокало

Володимир Сергійчук Українські виміри євразійства

6-9

Олег БІЛОРУС Ми можемо пропонувати діалог між народами

Мирон КУРОПАСЬ Українець у Білому Домі: помічник Президента зі справ етнічних меншин

11-13

Богдан ФУТЕЙ Довіра чужинців сьогодні надзвичайно важлива

14-15

Валентина БОРИСЕНКО Українські традиції взаєморозуміння та взаємоповаги

16-18

Володимир БІЛЕЦЬКИЙ Це ми, Плането, - Українці!

20-23

Февзі ЯКУБОВ Полікультурність по-кримськи

24-25

Діана ДУЦИК Культура діалогу чи діалог культур?

26-27

Сергій ТЕЛЕШУН Роль і місце діалогу в сучасному світі: погляд з України

28-29

ІСТОРІЯ: з особистого досвіду Ігор ТУРЯНСЬКИЙ Україна й Туреччина: погляд із минулого в майбутнє

30-32

Інтерв’ю Ґьокхана ДЕМІРА з Григорієм ХАЛИМОНЕНКОМ Українська орієнталістика й Платформа “Діалог Євразії”

34-35

МИСТЕЦТВО: світ крізь живопис Уляна БАУКОВА Стамбульскі роки Олекси Грищенка

Адреса редакції: 01004, м. Київ, вул. Басейна, 21А, офіс 6. Тел/факс: +38 (044) 234 70 90; 234 72 10; 234 96 00 E-mail: ukraynadap@gmail.com www.daplatform.org.ua Друк: ТОВ “СЛОН” м. Київ, пр-т Московський, 6, оф. 901 Тел.: +38 (044) 332 06 25 Наклад 3 000 примірників Застереження: Відповідальність за достовірність усіх фактів несуть автори публікацій. Відповідальність за зміст реклами несуть рекламодавці. Використання матеріалів із журналу «Діалог Євразії» в будь-якій формі дозволяється тільки з письмової згоди редакції.

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

36-39

зміст ПОСТАТІ: національні культури Інтерв’ю Ґьокхана ДЕМІРА з Павлом ЗАГРЕБЕЛЬНИМ Діалог через літературу, політику й людське спілкування

40-41

Згадуючи Айтматова

42-43

СВІТОГЛЯД: людство - з гірських вершин Ігор ПОХВАЛІН Для діалогу меж не існує

44-45

ГеОГРАФІЯ ДІАЛОГУ: Гаріфулла ЄСІМ Важлива роль у діалозі Євразії (Казахстан)

46-49

Кубан АБДИМЄН Необхідність порозуміння попри складні виклики (Киргизстан)

50-53

Світлана ВИНОКУРОВА Духовна місія діалогу культур (Білорусь)

54-57

Борис МАРІАН Міст завдовжки 12 років (Молдова)

58-61

До Міжнародної наукової конференції “Філософська спадщина як дієвий чинник розвитку сучасного світу” ПОДВИЖНИКИ: джерела мудрості Олександер ШОКАЛО Вони визначають світи національних культур Євразії: Конфуцій, Румі, Сковорода, Кант, Юркевич, Бердяєв, Ґанді, Ґюлен

62-73

ХРОНІКА: діяльність Платформи “Діалог Євразії”

74-79

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

головна тема

місце України в діалозі

УКРАЇНСЬКІ ВИМІРИ ЄВРАЗІЙСТВА

Володимир Сергійчук Голова Міжнародної громадської організації Платформа «Діалог Євразії», професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка

оли згадують про євразійські країни, то називають Російську Федерацію й Туреччину, інколи ще Казахстан. А Україну ніхто, як правило, не пов’язує з творенням євразійства як такого, хоча з незапам’ятних часів наші предки були безпосередньо причетні до цього процесу. Скажімо, вже після того, як на тутешніх чорноземах витворилося хліборобство, сюди починають навідуватися агресивні кочові племена зі Сходу. Ті непрохані азіатські прибульці поступово й самі розчиняються в праукраїнській хліборобській стихії, водночас формуючи в підкорених автохтонів нові прикмети, що були притаманні тодішній східній цивілізації. Хіба не така доля спіткала скіфів, сарматів, гунів? Не забуваймо, що до такого широкого розмаїття особливостей європейської й азійської цивілізацій додалися й прикмети західноєвропейської культури, коли на наші терени прибилися готи. Сплав європейської та азійської культур на теренах нинішньої України продовжується і в часи Київської Русі, коли наші князі здійснюють походи на Каспій, у Заволжя. А через якийсь час розпочинається зворотній процес,

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

коли вже монголо-татарські орди підкорюють Галицько-Волинську державу. Особливо ж помітно взаємопроникнення цивілізаційних особливостей Сходу і Заходу спостерігається в часи козацтва, яке опиняється на межі двох світів – християнського й мусульманського. Тоді українська й тюркська кров змішувалася насамперед через виведення сотень тисяч наших співвітчизників до ординського полону, і вони згодом ставали підданими Кримського ханства й Османської імперії. З другого боку маємо говорити і про мирне хліборобське освоєння українцями великих просторів за Уралом, де вони й донині плекають свої оригінальні ідеї й форми культурної, економічної та суспільної творчості на Сірому Клині, в Сибіру та на Зеленому Клині, завдяки чому ці терени відіграють нині важливу роль у розвитку економіки, а також одержали імпульс до культурного зростання. Цього, очевидно, достатньо, аби переконатися, що українство вже протягом кількох тисячоліть розвивається як євразійський феномен світової цивілізації. Відтак ми повинні бачити себе сьогодні не лише в площині відносин

головна тема

місце України в діалозі між Західною Європою і Російською Федерацією, а й заявляти про свої зовнішньополітичні й культурні пріоритети і в південно-східному напрямку, зокрема до Босфору, де й досі вражає уяву величний для нас Царгород, звідки наші предки завжди намагалися взяти енергію для чергового етапу розбудови власного державного життя і нового культурного поступу. Тож починаючи від наших обрядових пісень, у яких збережено найдавніші згадки про виправи на Царгород, це місто було в нас завжди поняттям чогось казкового і міфічного. «Для нас, українців, - писав відомий маляр Олекса Грищенко, - немає яскравішого слова над слово Царгород. Воно освячене сторіччями і пов’язане з найвидатнішими подіями нашої історії. Від свого першого культурного пробудження, від свого хрещення, стара Русь обертається обличчям до славної столиці – центру найбагатших ринків. Один по одному слідують завойовники, зміняються культури, народжуються нові політичні й соціальні концепції. Але живучість та особливий чар Царгороду ніколи не в’януть. У них віддзеркалюються цілі епохи. Їхня стародавність і вага губляться у сивині часу. В них зосереджується таємна сила, яка владно притягала найнеймовірніші народи далеких сторіч і недавнього минулого… немає в цілому світі другої країни чи нації, яка переховувала б спогад про Царгород з такою ревністю і яка століттями мріяла б про нього так містично, як Україна. Ні розлогість границь, ні наїзди орд, ні зміни урядів, ні останні криваві лихоліття, ніщо не може відвернути або затемнити погляд, який одного разу звернувся до чудового міста, «цариці-міста, захисника всіх інших міст, усіх церков, осередку знань і мистецтв», як висловився один візантієць».

Слушно при цьому згадати й слова Святослава Гординського: «Як і всі інші раси, що живуть у холоднішому підсонні, ми віками відчували нестримний потяг на південь, до сонця і барв, і місто це чарувало уяву наших вояків і ченців, мистців і письменників, не менш як і народних співців, які оспівували облогу Царгорода молодим вродливим лицарям. З прийняттям християнства Царгород притягав нас силою своєї питомої ваги – як великий осередок релігії і культури, а передусім, як місто, яке вміло єднати суперечності різних культур». Цей потяг на південь посилювався ще й тому, що звідти наші предки, як правило, одержували позитивні відгуки щодо власного майбутнього. Адже саме Візантія першою визнала державність Русі, виплачуючи з 860 року данину київським князям Аскольду й Діру. З її столиці Константинополя ми одержали можливість прилучитися до здобутків християнства, що в поєднанні з одвічними традиціями праукраїнців піднесло культуру Київської Русі до вершин європейської досконалості, згодом поширило її з Києва на величезні простори угро-фінського розселення. Тож не дивно, що після падіння державності нашого народу в князівську добу її майбутнє відродження започатковується козацтвом саме через розвиток південносхідного вектора своєї політики. Прагнучи втілити в життя ті плани, які не вдалося реалізувати в часи Київської Русі, нащадок турово-пінських Рюриковичів Дмитро Вишневецький перший свій закордонний візит від імені запорожців здійснив 1553 року саме до Туреччини. Цілком можливо це сталося тому, що в свідомості українства назавжди залишився потяг до берегів Босфору, де «візантійське вогнище має таку калорійну силу, що ніщо не

українство вже протягом кількох тисячоліть розвивається як євразійський феномен світової цивілізації

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

головна тема

місце України в діалозі

Відтепер з’являються нові можливості для утвердження провідної ролі нашої делегації в діяльності Платформи, що може впливати також і на створення позитивного іміджу України на міжнародній арені

могло зменшити його промінювання на нашу багату Вітчизну». З цього, з усього видно, виходив і гетьман Богдан Хмельницький, котрий свій перший міждержавний договір підписав саме з Туреччиною. Значення цього напрямку в розвитку української козацької державності добре усвідомлювали й інші гетьмани, котрі намагалися в своїх державотворчих змаганнях заручитися підтримкою Блискучої Порти, - Іван Брюховецький, Петро Дорошенко, Іван Мазепа, Пилип Орлик… А куди подалися славні запорожці після зруйнування їхнього січового вогнища російською імператрицею Катериною ІІ в 1775 році?.. Очевидно, вже в козацькі часи нашими дипломатами враховувалися основні геополітичні тенденції України, про що чітко скаже пізніше Юрій Липа: «Бо ж передусім не схід і не захід є джерелом України. Підложжям її раси, підложжям її культури й світогляду від самого початку до і до останніх часів був Південь. Звідти прийшло оформлення християнства, тільки туди була єдина спроба перенесення столиці з Києва. Південь, Дунай і Закавказзя – це напрямні головної експансії київських князів, Середземне море – напрямна політичної і торговельної експансії античного Понту. Визначення напрямної на схід чи на захід – це передусім нищення власного характеру, духовости, що прийшла з півдня. Духовости, що зросла над південними морями й вододілами й розпросторилась, як кров по жилах, ідучи вгору Дніпром, Дністром, Дунаєм, Бугом і Доном, несучи до найглухіших закутків українських земель подих півдня. Чи ж не видно цього в егейських і геттитських взорах Старобільщини, чи ж не грає він павинними перами колядок на Полтавщині, чи не зв’язаний звичаями з-над Дінця? Де ж поділася Америка йонійського й малоазійського гелленства, як не в крові українців…». Чи не ці чинники покликали до Константинополя з початком Першої світової війни членів

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

Союзу Визволення України, які побачили можливість участі українських добровольців у турецькому експедиційному корпусі з метою ініціювати національно-визвольне повстання в Північному Причорномор’ї, включаючи й Кубань. Тоді Порта, «так само, як кабінети берлінський і віденський», визнала необхідність визволення України й обіцяла сприяти «українському народові в справі утворення ним незалежної держави». Ці слова не залишилися порожньою обіцянкою: коли «найбільші демократи» тогочасного світу, декларуючи право націй на самовизначення, відмовилися визнати його за українським народом після проголошення Четвертого Універсалу Центральної Ради, Туреччина була серед тих держав, які 9 лютого 1918 року першими визнали незалежність Української Народної Республіки. І навіть тоді, коли Уряд УНР опинився у вигнанні, його Посольство продовжувало функціонувати в Стамбулі. Оцінюючи підсумки зовнішньополітичних відносин незалежної України протягом останніх двадцяти років, можемо також стверджувати, що південний і південно-східний напрямок залишається й донині досить перспективним для нашої держави. І йдеться про перспективу розвитку міждержавних зв’язків не лише з Туреччиною та країнами Закавказзя й Центральної Азії, а й власне класичного близького і далекого Сходу – Індією, Китаєм, Іраном, Японією, В’єтнамом… Тож коли у Стамбулі, де в кожному камені присутня історія багатьох націй і перехрещуються цивілізаційні процеси сучасності, в 1998 році за ініціативою видатного письменника й громадського діяча Чингіза Айтматова створено Міжнародну громадську організацію Платформа «Діалог Євразії», до складу якої увійшли представники інтелектуальної еліти країн Європи й Азії з метою поглиблювати порозуміння між народами, добиватися взаємодії різних релігій і культур через міжнародні конференції, “круглі столи”, виставки, то наш голос та-

головна тема

місце України в діалозі кож зазвучав на берегах Босфору. Українці разом із представниками інтелектуальної еліти 13 країн Європи й Азії прагнуть поглиблювати порозуміння між народами, толерантно ставитись до традицій і звичаїв кожного, добиватися в цьому напрямку взаємодії різних релігій і культур. Втіленням цих основоположних засад стали міжнародні конференції, “круглі столи”, виставки, що відбулися за участі письменників, науковців, парламентарів у Туреччині, Російській Федерації, Казахстані, Киргизії, Україні та інших країнах, що об’єднуються під егідою Платформи. Український національний комітет Платформи «Діалог Євразії» завжди брав активну участь у всіх її заходах, що й знайшло вираження в обранні представника нашої країни головою цієї міжнародної громадської організації на дворічний термін. Відтепер з’являються нові можливості для утвердження провідної ролі нашої делегації в діяльності Платформи, що може впливати також і на створення позитивного іміджу України на міжнародній арені. Зокрема, це може проявитися в проведенні в Україні міжнародних форумів, на яких розглядатимуться актуальні проблеми відносин у сучасному світі, насамперед на євразійському континенті, де наша держава здатна взяти на себе місію поглиблення діалогу між народами і культурами. Перспективним, між іншим, було б заснувати в Україні своєрідний гуманітарний Давос, який привернув би увагу не лише євразійських інтелектуалів, а й представників національних еліт з усіх континентів. І якщо наша влада так і не зрозуміє важливості подібної акції і не під-

тримає її з свого боку, представники нашої інтелектуальної й бізнесової еліти самі зможуть скористатися можливістю в черговий раз засвідчити перед усім світом, що ми – спроможні бути посередником у діалозі між цивілізаціями. Бо коли на нашій землі знаходять порозуміння між собою представники більше сотні різних етносів і народностей, вирішуючи всі суперечки мирним шляхом, то вони зможуть довірити нам розв’язання своїх проблем і за межами України. Переконаний в головному: українство, яке тисячоліттями творилося в євразійських вимірах, за нинішньої ситуації таки зможе показати себе об’єднуючим чинником у міжцивілізаційному контакті через Платформу «Діалог Євразії».

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

головна тема

місце України в діалозі

МИ МОЖЕМО ПРОПОНУВАТИ ДІАЛОГ МІЖ НАРОДАМИ

Олег Білорус Голова Комітету в закордонних справах Верховної Ради України, Надзвичайний і Повноважний Посол України, член-кореспондент Національної академії наук України

оч і зовсім недавно довідався детальніше про діяльність Платформи «Діалог Євразії», однак вважаю надзвичайно важливим рішення гуманітаріїв Євразії, які в 1998 році підтримали ініціативу видатного письменника і громадського діяча Чингіза Айтматова й створили в Стамбулі цю авторитетну Міжнародну громадську організацію, до складу якої увійшли представники інтелектуальної еліти країн Європи й Азії. Саме вони взяли на себе місію в доброзичливій дискусії, поважаючи думку й звичай кожного, запропонувати народам обох континентів діалог взаємної толерантності і лояльності. Маючи за мету поглиблювати порозуміння між народами, добиватися взаємодії різних релігій і культур через міжнародні конференції, “круглі столи”, виставки, що вже відбулися в багатьох країнах Азії і Європи, учасники Платформи розглядають актуальні проблеми відносин у сучасному світі, суттєво сприяють поглибленню діалогу між народами і культурами. Саме в такому взаємозбагаченні й мирному діалозі про насущні проблеми сучасності можна сподіватися на мирне розв’язання багатьох проблем сучасності. Справді, порозуміння між народами й куль-

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

турами набуває особливого значення на початку ХХІ століття, коли на планеті продовжуються локальні збройні конфлікти, невинні люди гинуть від тероризму. Радує, що в цьому діалозі важливу роль відіграють інтелектуали нашої держави, про що засвідчує обрання представника України головою Платформи «Діалог Євразії». Хочеться вірити, що завдяки цьому Україна приверне до себе увагу не лише євразійських інтелектуалів, а й представників національних еліт з усіх континентів. Водночас інтерес до подібних акцій українських інтелектуалів на міжнародній арені має зацікавити широкі кола українського громадянства, і воно візьме й свою посильну участь у розв’язанні різних проблем, які постали не лише між сусідніми народами, а й перед усім людством. Глибоко переконаний, що велику роль в ознайомленні нашого громадянства з діяльністю Платформи «Діалог Євразії» зіграє періодичний часопис цієї організації, який виходитиме українською мовою. Саме він може стати не тільки інформаційним джерелом, а й об’єднавчим чинником для активного українства, яке завжди було готовим долучитися до миротворчих акцій.

головна тема

місце України в діалозі

УКРАЇНЕЦЬ У БІЛОМУ ДОМІ: ПОМІЧНИК ПРЕЗИДЕНТА ЗІ СПРАВ ЕТНІЧНИХ МЕНШИН

оли Річард Ніксон боровся в 1972 році за переобрання на посаді Президента США, він пообіцяв двом конгресменам, Едварду Дервінскі, польському американцеві, і Франку Аннунцо, італійському американцеві, що, в разі переобрання, він, Ніксон, призначить їх на посади спеціальних асистентів Білого Дому з етнічних справ. Попередні президенти вже призначили спеціальних асистентів для чорношкірих, іспанців і жінок. Президента Ніксона переобрали, але в 1975 році він змушений був піти у відставку. Коли його наступник Джеральд Форд швидко склав присягу, конгресмени Дервінскі і Аннунцо звернулися до нового президента і нагадали про попередню обіцянку Ніксона. Президент Форд погодився створити у Білому Домі офіс зі зв’язків із представниками етнічних меншин. Мене, українця, попросили надати резюме для новоствореної посади. У той час я був регіональним директором Грейт Лейкс для програми ACTION, федеральне агентство якої включало такі програми, як «добровольці на службу до Америки» (VISTA), «догляд за літніми людьми», «дипломатичний корпус для службовців у відставці» і «мирний корпус». Я був відповідальний за всі внутрішні програми ACTION в Ілінойсі, Індіані, Огайо, Міннесоті і Мічігані. Мене також переконали стати директором ACTION у Вашингтоні, аби розвивати програми особливо для етнічних американців. Чому звернулися до мене? Одна з програм, яку я розвивав до цього - проект з пошуку етнічного населення старшого віку (PSEF). За мету ставилась допомога етнічним громадянам старшого віку, що живуть у бідності й які через труднощі з англійською мовою не підозрювали про існування різноманітних федеральних програм, до яких вони б могли мати доступ, як, наприклад картки на їжу, допомога для оренди житла, «їжа на колесах» і т. п. В мою програму вербувалися двомовні громадяни старшого віку з програми VISTA, і їм демонструвалися різноманітні переваги, які пропонує держава

бідним мешканцям та пенсіонерам. Перша така програма (PSEF) була впроваджена в Чикаго. В неї були включені українець, литовець, поляк, італієць, і, зрештою, мексиканець. Після закінчення їхнього навчання, ці п'ять добровольців програми VISTA отримали поліс на 10.000$ на страхування життя і 6.000$ на річні витрати. Вони продовжували жити в їхніх власних етнічних околицях, доглядаючи за старшим поколінням. Програма мала надзвичайний успіх, і мені вдалося втілити в життя подібні програми PSEF в Детройті, Клівленді та Гарі (Індіана). Директор ACTION був задоволений моїми напрацюваннями й проінформував персонал Білого Дому про успіх програми. Я проходив співбесіди разом з іншими кандидатами і був остаточно затверджений за пропозицією Білого Дому на посаду спеціального асистента зі справ етнічних меншин. Звичайно, мені допомогло те, що усе моє життя я був республіканцем і був організатором та першим президентом Республіканської Ради державних національностей Ілінойса. Я потрапив до Білого Дому в цікавий історичний час. Ішов 1976 рік, Сполучені Штати відзначали двохсоту річницю Декларації своєї незалежності. Насамперед я організував пресконференцію в Білому Домі, яка була присвячена важливості ролі етнічних лідерів, щоб дізнатися про їхні спільні проблеми. Два найголовніші питання, на які зверталася увага, були перепис населення 1980 року та пожвавлення зв’язків з етнічними меншинами. Під час цієї прес- конференції президент Форд сфотографувався з кожним із лідерів індивідуально. Пообіцяв, що він зробить усе, що від нього залежить для вирішення їхніх проблем. За декілька тижнів я організував ще дві пресконференції в Білому Домі. Перша була присвячена перепису населення 1980 року. В ній узяв участь директор Бюро Сполучених Штатів з питань перепису населення. Наприкінці конференції директор погодився включити національне походження, як одне з питань в анке-

Мирон КУРОПАСЬ Помічник Президента США Джеральда Форда

Я ... був остаточно затверджений за пропозицією Білого Дому на посаду спеціального асистента зі справ етнічних меншин

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

головна тема

Президент США Джеральд Форд, Мирон Куропась та його батько Степан Куропась

ті під час наступного перепису. Він дотримався обіцянки, і в 1980 році, уперше в американській історії, питання про національне походження було включене в американську анкету перепису населення. З того часу це питання залишається частиною кожної анкети під час перепису. Моя друга конференція сконцентрувалася на урядових програмах, призначених підтримки зв’язків між етнічними сусідами, які розкидані на великих територіях. Цей конклав сприяв посиленню поваги до етнічних груп зі сторони директора та співробітників департаменту розвитку міст Сполучених Штатів, існування яких посилювала зв'язок великих територій мегаполісів. Значно зросла повага зі сторони бюрократів, які працювали на федеральний уряд, до цінності збереження етнічних культур. Я також зустрівся індивідуально з американськими етнічними лідерами в моєму офісі. Зустрічі відбувалися після сніданку у Білому Домі. Під час зустрічі я дізнався, що більшість із них бажає зробити щось особливе, щоб показати, наскільки вони цінують і радіють із того, що мають можливість жити в Сполучених Шта-

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

тах. Хорватські американці, наприклад, хотіли подарувати Президентові Форду вишитий національний костюм. Вірмени - спорудити статую їхніх національних поетів на території Філадельфійського Музею мистецтв. Українці бажали, щоб Президент Форд зустрівся з Кардиналом Йосипом Сліпим та провести "Український День" у Білому Домі. Угорці планували організувати зустріч Президента США з борцями за свободу 1956 року. Мені вдалося задовольнити усі ці запити. Японські американці мали найбільш незвичайне прохання. Вони хотіли, щоб Президент Форд відмовився від Адміністративного наказу 9066 – директиви Президента Франкліна Делано Рузвельта з часів Другої світової війни про те, що всі японські американці, що мешкали в штатах Вашингтон, Орегон та Каліфорнія, навіть громадяни країни та ті, що народилися в США, повинні бути інтерновані в концтаборах далеко від західного узбережжя Америки. Це був непотрібний і жорстокий наказ. Японські американські лідери в 1976 році хотіли, щоб усі американці зрозуміли, що потрібно не лише святкувати дивовижні речі, які були зро-

головна тема

місце України в діалозі блені за останні 200 років, а також необхідно визнати національні помилки. Президент Форд погодився. Він проголосив, "Американську обіцянку", в якій визнав великі страждання безневинних японських американців, і поклявся, що такі дії ніколи не матимуть повторення. Лідери етнічних груп також запрошували Президента на різні заходи, які ознаменували американську незалежність. Звичайно, графік Форда не дозволяв бути присутнім на всіх заходах, тому він часто посилав мене, аби представляти його. Мені випала честь бути присутнім на багатьох прекрасних святах від імені Президента Форда, у тому числі я був запрошений президентом Фінляндії до фінської американської громади в Хакноці (Мічіган), мене вітав король Швеції, коли той прибув човном до місця розташування першого шведського поселення в штаті Делавер. Цікавим моментом під час перебування в Білому Домі була розмова з делегацією з Радянського Союзу. Я звернувся до них українською мовою і спитав, чи хтось зрозумів, що я сказав. Деякі озирнулися навкруги і соромливо підняли руку. Я пояснив, що народився в Америці, але я не зміг закінчити, бо радянський пере-

кладач перебив мене і зажадав продовжити англійською. Державною мовою я розповів, що мій батько виїхав до США в 1927 році, мати – в 1929-му. Впевнений, що ніхто з них навіть і мріяти не міг про те, що їхній син одного дня працюватиме для Президента США. Зростаючи в Сполучених Штатах, я також ніколи не думав, що матиму честь працювати пліч-о-пліч з Президентом наймогутнішої країни світу. Однак мій приклад показує, що все можливе в американському суспільстві, навіть для громадянина з українським корінням. У зв’язку з цим напрошується одна думка: за період каденції Президента Форда мені довелося бути арбітром у багатьох справах, що виникали в середовищі етнічних меншин США, всі вони знали, що українець вирішує їх справедливо, а це підносило імідж українства Північної Америки. Тож обрання представника України на посаду голови такої авторитетної міжнародної організації, як Платформа «Діалог Євразії», свідчить про те, що ми маємо повагу серед чужинців, нам довіряють. Треба лише, щоб ми виправдовували це довір’я, аби зміцнювався авторитет України.

ми маємо повагу серед чужинців, нам довіряють. Треба лише, щоб ми виправдовували це довір’я, аби зміцнювався авторитет України

Президент США Джеральд Форд приймає Патріарха Української греко-католицької церкви Йосипа Сліпого

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

головна тема

місце України в діалозі

ДОВІРА ЧУЖИНЦІВ СЬОГОДНІ НАДЗВИЧАЙНО ВАЖЛИВА

Богдан Футей Суддя Федерального Суду США, правник, політичний і громадський діяч, доктор права, професор

Виступ Богдана Футея у Верховній Раді України

е часто представникові і англосаксів доводиться почути від найвищої державної особи США пропозицію обійняти посаду федерального судді. Наш земляк Богдан Футей таку пропозицію від Президента США Рональда Рейгана одержав 30 січня 1987 року і після процедури затвердження його кандидатури Сенатом приступив до виконання обов’язків Судді Федерального Суду Претензій Сполучених Штатів Америки 29 травня 1987 року. Природно, виникає питання: чому саме на українцеві зупинив тоді свій вибір такий авторитетний і успішний Президент США, як Рональд Рейган. Ось що сказав з цього приводу сам Богдан Футей: - Я пройшов життєвий шлях, як і багато моїх ровесників, котрих батьки, тікаючи від

більшовицького режиму в 1944 році, забрали з собою в Німеччину. Через табори переміщених осіб ми добралися в повоєнні

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

роки за океан, де я здобув спочатку середню освіту, а потім закінчив Western Reserve University, отримавши 1962 року ступінь бакалавра, а 1964 року – магістра. Оскільки був наполегливим у здобутті знань, згодом одержав і ступінь доктора права у Cleveland Marshall Law School. Пройшовши добру практику в юридичних фірмах, у 1972-1974 роках працював головним заступником прокурора Клівленда, після чого був висунутий на посаду виконавчого асистента мера цього американського міста. Мабуть, моя здатність розглядати різні проблемні питання в судовому процесі справедливо і відповідно до чинного законодавства (а я є членом Асоціації адвокатів Округу Колумбія, Американської Асоціації адвокатів та Асоціації українських адвокатів Америки, маю ліцензію практикувати право у штаті Огайо, Окружному суді Сполучених Штатів для Північного Огайо, в Окрузі Колумбія, а також у Верховному Суді Сполучених Штатів) стала підставою для призначення мене головою Комісії з врегулювання закордонних претензій Сполучених Штатів (Foreign Claims Settlement Commission) з травня 1984 року. Три роки я захищав інтереси США на цій посаді, а тоді й пролунав дзвінок від Президента Рейгана з пропозицією обійняти посаду Федерального Судді. І ось я вже майже чверть століття виконую цей відповідальний обов’язок перед народом США, що передбачає участь у розв’язанні різних судових спорів. Коли ж ухвалюю рішення, пам’ятаю не лише про суддівську присягу, а й завжди відчуваю гордість, що тим самим представляю українство, якому довіряють. Це особливо для мене важливо і тоді, коли беру участь у діяльності різних американських і міжнародних інституцій, які сприя-

головна тема

місце України в діалозі ють розвитку верховенства права та демократизації, що проводяться під егідою Конференції суддів Сполучених Штатів, Державним Департаментом та Американською асоціацією адвокатів в Україні та Росії. Я брав також участь у програмах обміну суддями, семінарах, робочих групах та був радником Робочої групи з розробки проекту Конституції України. Також був офіційним спостерігачем під час парламентських виборів в Україні 1994, 1998 2002 та 2006 років і президентських виборів 1994, 1999, 2004 і 2010 років, проводив брифінги стосовно виборчого законодавства України та рекомендацій для міжнародних спостерігачів. Водночас є радником програм демократизації Міжнародного Республіканського Інституту (IRI), Міжнародної Фундації Виборчих Систем (IFES) та Фундації „Україна-США”. Про цю відповідальність перед своїм народом на міжнародній арені намагаюся донести і своїм студентам у лекціях з юридичної компаративістики й конституційного права в багатьох українських і зарубіжних університетах. Чому на цьому наголошую? Обрання представника України головою такої авторитетної міжнародної організації, як Платформа «Діалог Євразії» - це не тільки високий ступінь довіри з боку іноземців до Української держави, який треба виправдати перед усіма країнами, а й ще один шанс засвідчити пе-

ред ними про нашу спроможність бути вдумливим і справедливим арбітром на міжнародній арені хай навіть у громадських справах. Сподіваюся, що так воно і станеться, бо довіра світу до України сьогодні надзвичайно важлива, вона може бути запорукою її цивілізаційного поступу в майбутньому.

Зустрічі Богдана Футея з Президентами США Рональдом Рейганом та Біллом Клінтоном

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

головна тема

місце України в діалозі

Зустріч турецької делегації в Києві

Українські традиції взаєморозуміння та взаємоповаги

Т Валентина Борисенко Доктор історичних наук, професор

ериторія України розташована в Східній частині Європи. Українці давнє і автохтонне населення своєї держави. Основний господарсько-культурний тип – розвинене землеробство і скотарство та допоміжні заняття – рибальство, збиральництво, мисливство, пасічництво. На їх основі високого розвитку досягли ремесла та мистецтво. Давні традиції в Україні мають духовні цінності народу, які утворили систему морально-естетичних засад життєдіяльності етносу. Оскільки через Україну проходили відомі торговельні шляхи з Півночі на Південь, зі Сходу на Захід, то українці звикли до спілкування з іншими етнічними спільнотами з давніх історичних часів. У часи державного розквіту Київської України-Русі були звичним явищем і династичні шлюби правителів За-

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

хідної Європи з доньками київських князів. Історичні факти свідчать, що українки не лише виявляли повагу до народів своїх обранців, але й намагалися розвивати культуру країни, яка ставала їм другою батьківщиною. Зокрема, загальновідомо, що Анна Ярославна, яка вийшла заміж за французького короля Генріха І, не забувала напуття свого батька: «Пам’ятай, дочко, про честь Русі і нашого рідного Києва». Українці знайомилися з різними гостями, їхніми звичаями, культурою і виробляли певний життєвий кодекс порозуміння з іншими народностями. Вони вчили інші мови і могли вільно спілкуватися зі своїми сусідами. Адже невипадково у відомому з літопису «Повчанні» Володимира Мономаха, що сягає ще ХІ-ХІІ століть, зазначалося:

головна тема

місце України в діалозі «Найбільше шануйте гостя, звідки б він до вас не прийшов: Простий чи знатний, чи посол; Якщо не можете пошанувати його дарунком, то пригостіть його їжею і питвом, бо він, мандруючи далі, прославить вас у всіх землях доброю чи злою людиною…» Не дивлячись на те, що духовність, традиції українців у різні часи середньовічної історії зазнавали травмування через напади кочівників зі Сходу та різних загарбників, звичаєве право і основні моральні принципи народу розвивалися на основі давньої культури, взаємоповаги до різних етносів та етнічних груп. Маємо про це свідчення багатьох зарубіжних мандрівників, які узагальнив, зокрема, у своїй праці В. Січинський «Чужинці про Україну. (К.,1992.). Вони писали про освіченість українських селян, у тому числі й жінок, про їхню щирість і гостинність, про високу культуру господарювання. Англійський дипломат Джозеф Маршал, перебуваючи в 1769-1770 та в 1772 роках в Україні, вражений культурою господарювання українців, зазначав: «Я ще не бачив такої країни, яка б так дуже була схожа на найкращі провінції Англії, як це я зауважив на Україні». Жодною мірою не ідеалізую середньовічну історію, бо вона наповнена численними військовими протистояннями. Однак незаперечним фактом залишається збереження в українців традиції мирного співіснування з іншими народностями. Таким прикладом є заснування у 1576 році вищого навчального закладу Східної Європи - Острозької Академії. Як свідчать дослідники, «вражає географія книжкових зв’язків Академії та видавництва з такими країнами та містами: Аравія, Олександрія, Константинополь, Афон, Італія, Москва, Білорусія, Польща, Литва». Але це ж не просто «книжкові» зв’язки, а насамперед спілкування українців, які знали мови інших народів і шанували їхні наукові досягнення. Місто Острог, як і інші міста України, було місцем контактів і взаєморозуміння різних етносів і культур. Добре відомо, що у ХVІ ст. в Острозі проживали поряд з українським населенням значні польська, єврейська та татарська громади, які, за висловом дослідників, сприяли фор-

муванню своєрідної острозької міської культури з її етнічною та релігійною толерантністю. Відомо також, що тут декілька століть існувала відома на всю Східну Європу Єшибот – школа коментаторів талмуду. Так само незаперечним є факт, що серед наставників та студентів Академії були представники різних національностей. Ця традиція продовжувалася і після відкриття Києво-Могилянської Академії у Києві (1632 р.), і після перших в Україні університетів в Харкові, Києві, Одесі. Українці у ХVІІІ ст. - на початку ХІХ ст. прихистили на своїй території втікачів-старообрядців з Росії і протягом століть поважали їхні релігійні почуття, шанували за вміння і майстерність будувати житла, печі тощо. У силу історичних обставин, війн, добросусідські відносини часами зазнавали певної трансформації. Але це була безвідповідальність багатьох політиків, які у своїх інтересах створювали потужні конфліктні ситуації. Скажімо, асимілятивна політика та визиски українського населення з боку урядів Речі Посполитої, утиски мови, православної релігії, соціальне гноблення відповідно приводили до збурення народних мас, які закінчувалися збройними повстаннями. Одночасно важливо зазначити, і на це звертали увагу багато польських та українських вчених, що мирне населення дотримувалося традицій взаєморозуміння і взаємоповаги між собою. Маємо численні етнографічні свідчення, що при сусідському проживанні українців і поляків, вони не ворогували, а навпаки, брали за кумів своїх сусідів іншої народності, беручи на це дозвіл у священика, запрошували на весілля, родини чи хрестини, на Різдвяні або Великодні свята та храмові празники. Відомий український поет Степан Руданський у своїх віршах відобразив гумористичне ставлення українців до представників різних етнічних груп, які проживали в Україні, зокрема, до поляків, російських солдат, євреїв, циган. У цьому ставленні ми не побачимо жодної озлобленості до своїх випадкових сусідів, які не завжди відповідали етнічним стереотипам українця про працелюбність, охайність, чесність. Дослідники умовно виділяють певні етнічні стереотипи українців на міфологічні та побутові, що сформувалися до своїх найближчих сусі-

«Я ще не бачив такої країни, яка б так дуже була схожа на найкращі провінції Англії, як це я зауважив на Україні»

Острозька Академія

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

головна тема

місце України в діалозі

Зустріч Президента України Віктора Януковича з керівниками українських церков та релігійних організацій

дів угорців, поляків, румунів, циган, росіян та інших представників інших етносів. Міфологічні мотиви цих стереотипів відображені переважно в легендах та переказах, а от побутові показують, що в них відображені й певні соціальні та моральні стереотипи. Так, поляка часто ототожнювали з «паном», росіянина з «москалем», єврея з «лихварем» тощо. Цікаво, що в усних історіях оповідачів відсутня будь-яка агресія до цих типажів. Так само відсутнє почуття помсти за таку страшну кривду українців, як Голодомори. В тисячних усних розповідях очевидці найстрашнішого Голодомору 1932-1933 років жодного разу не назвали серед кривдників росіян. Вони вказують найчастіше на Сталіна, Кагановича, владу, партію. Можна навести приклади з буремного ХХ століття, яке спричинило величезну кількість жертв у вирі політичних баталій. Але усна історія свідчить, що українці і поляки, що проживали на Холмщині (тепер Польща) сусідували між собою і вели мирне співжиття. Жителька с. Жуличі Томашівського повіту розказувала: «Українці і поляки в селі жили дружно між собою до 1938 року, ходили одні до одних на весілля, на Святий вечір, кумувати» Але у 1938 році почався політичний рух «кракусів» і почалася руйнація українських церков, жител, що призвело до тривалого конфлікту. Безперечно, що організовані політичними колами депортації українців зі своїх етнічних територій не сприяла добрим взаєминам сусідів, але тільки чвари залишалися у минулому, як перемагав, за І. Франком, «скарб нових згідних ділань, спільних змагань і сусідської любови». Власне ми можемо спостерігати розвиток добросусідських відносин між двома народами на сучасному етапі. Власне традиція шанування інших народів за-

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

конодавчо закріплена в Конституції України, де йдеться про рівність на виборах усіх етнічних груп, забезпечення їм розвитку освіти та культури. Можна беззаперечно стверджувати, що Україна серед усіх європейських країн показала приклад гуманного ставлення до розвитку культур етнічних груп. Навіть ті іноетнічні групи, які становлять за переписом 2001 року 0,3-0,5 % від загальної кількості населення України, забезпечені державною підтримкою на отримання середньої і вищої освіти національними мовами, виданні книг і газет, організації фестивалів і мистецьких заходів, мають усі гарантії задоволення прав людини. Коли у світі у багатьох країнах наприкінці ХХ ст. – на початку ХХІ ст. загострилися міжетнічні конфлікти, то в Україні, дякуючи Богу і українській толерантності, такі конфлікти і не визрівали. У нас функціонують за державний кошт румунські, угорські, гагаузькі, молдавські, болгарські, єврейські, польські, грецькі середні навчальні заклади, факультети у ВНЗ у містах Одесі, Львові, Ужгороді, Береговому Закарпатської області, Ізмаїлі, Маріуполі, Чернівцях, Києві. Можна навести лише один приклад забезпечення 0,3 румунської етнічної групи в Україні в Чернівецькій області, де румуни проживають компактно чи змішано на пограниччі з Румунією. У 2005-2006 роках в області діяли 42 дошкільні інституції з румунською мовою викладання та спілкування. Існує понад 100 шкіл з румунською мовою викладання або класами з рідною мовою. Молодь може здобувати вищу освіту на кафедрі румунської мови та літератури в Чернівецькому національному університеті імені Ю.Федьковича. На жаль, не можна сказати про такий же приклад забезпечення українців, які проживають у Сучавському повіті на території Румунії. У південно-східних районах України посилюється асиміляція українців, оскільки там, серед переважаючого українського населення, російська мова є домінуючою в школах, вищих навчальних закладах, в засобах масової інформації. Отже, як бачимо, українські традиції толерантності щодо своїх сусідів та невеликих етнічних груп в Україні, які, окрім мігрантів з Росії, становлять менше 0,5 відсотка, не лише збережені, але й розвиваються в руслі взаєморозуміння і поваги.

головна тема

місце України в діалозі

Святиня в Українському степу

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

головна тема ЦЕ МИ, ПЛАНЕТО, – УКРАЇНЦІ!

о таке Україна? Яким є наш «колективний портрет» - сучасний, минулий, майбутній?

Володимир БІЛЕЦЬКИЙ Доктор технічних наук, професор Донецького національного технічного університету

Як ми як країна виглядаємо в люстерку історії? Як нас бачать близькі й далекі сусіди? І як бачимо себе самі ми – українці? Україна - одна з найбільших країн у Європі площа - 603 700 км² (більша - тільки Росія), населення - 45 млн. чоловік (більші тільки Англія, Німеччина і Франція). Наша столиця Київ налічує понад 1500 років. Ми - світська демократична держава, що розвивається. 39-а економіка світу за розміром ВВП і паритету купівельної спроможності (2009). Україна - давній і традиційний продуцент зерна - третя у світі країна за обсягами експорту кормового зерна після США та Арґентини і шоста за експортом пшениці і пшеничного борошна після США, ЄС, Канади, Росії та Австралії (оцінки СОТ за 2008-2009 рр.). І водночас - Україна посідає п'яте місце у світі з експорту сталі (2008). Володіє космічними технологіями і виробляє близько 40% електроенергії на атомних електростанціях. Займаючи тільки 0,4% суші земної кулі і маючи не більше 0,8% населення планети Україна володіє 5% мінеральних ресурсів світу - це 20 тис. родовищ понад 120 видів корисних копалин. Все це вражає. Але відчути повною мірою будь-яку країну можна в її ретроспективі, понад те - краще піз-

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

навати її в порівнянні. І тут нам має допомогти зовсім здавалося б несподіване порівняння. Не секрет, що практично всі народи, культури, держави Західної та навіть Центральної Європи своїм формуванням багато в чому зобов'язані Римській імперії. Образно кажучи - це «уламки» Великого Риму. Але для багатьох може бути несподіванкою твердження, що практично всі народи, культури, держави Східної Європи (включаючи Росію) - це «уламки» великої держави середньовіччя - Київської Русі. Україна - прямий спадкоємець Київської Русі. Починаючи з VIII ст. українські землі стали центром Київської Держави - Русі - держави на чолі з Києвом, що включала понад 20 народів і етносів (слов'янських, фінських, тюркських), що простягалася на сотнях тис. км² від північних морів до Чорного і Каспійського моря. Зокрема, саме Київські князі завоювали ойкумену на Сході й дали початок Московській державі. Засновником Москви вважається князь Юрій Долгорукий - син Великого Князя Київського Володимира Мономаха. У 988 році за правління Великого Князя Володимира русини-українці прийняли християнство - масове хрещення у водах Дніпра - основній річці Україні. Проте в 1240 році Русь-Україну завоювала Монгольська імперія. Український політичний, економічний і культурний центр було перенесено в Західну Україну, де утворюється Галицько-Волинське князівство або Королівство Русі (лат. Regnum Galiciae et Lodomeriae, Regnum Rusiae; 1199-1349). Її правитель Дани-

головна тема

місце України в діалозі ло Галицький став 1253 року Королем Русі – прийняв корону від Папи Римського. Надалі землі України-Русі були поділені між Литвою і Польщею (Річ Посполита). Національно-визвольна війна 1648-1657 рр. була для нас русів-руських-українців переможною - Україна по суті знову стала незалежною і сильною країною Європи, яку очолив гетьман Богдан-Зиновій Хмельницький. Але невдалий вибір союзника - Московське царство - на довгі 350 років зробив нашу країну спочатку васальною, а потім і зовсім колоніальною. Не врятував ситуацію навіть унікальний український козацький орден - Запорозька Січ (за культурою і нормами поведінки - певний аналог японських самураїв), який існував на Південній Україні в ХV - XVI ст. Українська держава відроджується в 19171918 роках - Українська Народна Республіка, Гетьманська Україна. Далі Україна як Українська Радянська Соціалістична Республіка входить до складу СРСР, воює у Другій світовій війні з фашистською Німеччиною, стає членом ООН. Після розпаду СРСР у 1991 році Україна - незалежна держава. На референдумі 1 грудня 1991 року 90,32% громадян України проголосували за незалежність своєї країни. Ці події показали Україну ще з одного боку - вона стає третьою після США і Росії ядерною країною світу. І... робить, можливо, найбільш неординарний і найбільш значимий крок в історії людства - відмовляється від ядерної зброї, знищує ракети-носії та вивозить ядерні боєголовки за межі країни. Воістину благородний крок в ім'я майбутнього всіх нас і прекрасний приклад для наслідування. Україна - по суті сучасний світовий лідер ядерного роззброєння. І це - найбільш яскраве міжнародне обличчя нашої країни. Повне розуміння вагомості такого кроку світовою спільнотою (і нами самими) - ще в майбутньому. Україна - «TERRA INCOGNITA» для багатьох і як космічна країна. Ви знаєте, що з часу здобуття незалежності в 1991 році Україна здійснила 90 запусків та вивела на орбіту понад 200 супутників з 9 країн світу? Зараз країна володіє 5 системами запуску: Циклон-2 і Циклон-3, Зеніт-2 і Зеніт-3SL та «Дніпро». Запуски проводилися з декількох місць за межами країни. У тому числі - з майданчика «Морський старт» у Тихому океані. Можна і далі продовжувати розповідати про дивовижну і поки далеко не пізнану країну Україну (у дослівному перекладі "Ukrland" - порівняйте «England», «Poland», «Deutschland») - про її українську «китайську стіну» - так звані «Змієві Вали», що оперізують столицю Київ і мають довжину близько 2000 км, про її витоки з

часів трипільської культури (5500 - 2750 рр. до н.е.). Але ще один ракурс пізнання країни - її люди. Отже, хто ми - українці (у минулому самоназва - «анти», «руси», «русичі»)? Сьогодні у світі близько 60 млн. українців, які живуть в Україні (37,5 млн.), у Канаді (1,2 млн.), США (0,9 млн.), Росії (3 млн.), Казахстані і Бразилії (0,4-0,5 млн.), Арґентині (0,12 млн.), у ряді країн Європи. Напевно, найбільш характерним для кожного українця є життєве кредо «Зроби себе!». Можливо це і є серцевиною нашої «національної ідеї», яка формує будь-який народ, виділяє його з інших, є базою розвитку, процвітання культури й держави, гарантом «довголіття» нації. Показово, що саме ми, українці, заснували у Східній Європі перші класичні університети - Острозьку академію (1576) та Києво-Могилянську академію (1632). Наші символи - калина і вишня, Сонце і його образ - декороване яйце «Писанка», вишитий (закодований) одяг і полотно «Рушник», кольори - синій (вода, небо) і жовто-золотий (пшениця, Сонце), герб - «Тризуб». Ми - православні (більшість), греко-католики і протестанти. Не фанатики і не фундаменталісти, але церковних парафій на території України більше, ніж у такій великій православній державі, як Російська Федерація. І це цілком закономірно – бо осер-

Система запуску Циклон-2

Напевно, найбільш характерним для кожного українця є життєве кредо «Зроби себе!»

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

головна тема

місце України в діалозі

Збірна особа народу

Ми толерантні, приймаємо і любимо весь світ, але дуже хочемо, щоб це було взаємно

дя християнства у Східній Європі – це Київ, Київська Держава – була і залишається. Разом з тим, наші цінності - освіта, наука, стабільне майбутнє для дітей, економічне й духовне процвітання. Ми по натурі дещо індивідуалісти (можна сказати, «демократи»), сподіваємося в основному на себе, а не на владу. Ми - і романтики, і прагматики в одній особі. Ми толерантні, приймаємо і любимо весь світ, але дуже хочемо, щоб це було взаємно. Завжди готові постояти за себе - про що говорять століття війн, в яких ми відстояли свою землю, віру, культуру. Кого ми вважаємо видатними українцями? На телевізійному ток-шоу 2007-2008 рр. жителі України назвали в числі перших 10: Великого Князя Київського Ярослава Мудрого (9831054), видатного лікаря і академіка Миколу Амосова (1913-2002), ідеолога українського національного руху Степана Бендеру (1909-1959), поета-кобзаря Тараса Шевченка (1814 -1861), Великого гетьмана Богдана Хмельницького (1596-1657), творця кращої футбольної команди країни Валерія Лобановського (1939-2002),

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

сучасного політика і борця за незалежність В’ячеслава Чорновола (1937-1999), філософагуманіста Григорія Сковороду (1722-1724 ), поетесу Лесю Українку (1871-1913), письменника і вченого Івана Франка (1856-1916). Як бачите - ми глибоко (на 1000 років!) пам’ятаємо наших видатних політиків і керівників держави, шануємо і поважаємо і поетів, і лікарів, і філософів, і тих, хто приніс футбольну славу України. А ще в цьому списку найбагатші люди Європи - гетьман України Іван Мазепа і князь Костянтин Острозький, історик і політик Михайло Грушевський, боксери брати Клички, князі Київські Володимир Великий і Святослав Хоробрий, король Данило Галицький, головний конструктор космічної техніки в СРСР Сергій Корольов, ректор Болонського університету в далекому XV столітті Юрій Дрогобич і керівник СРСР Микита Хрущов, космонавт Леонід Каденюк. А ще - прекрасні, талановиті і державні жінки - княгиня Київська Ольга (Х ст.), королева Франції Анна Ярославна (1024-1075), дружина султана Сулеймана Пишного Анастасія Лісовська (Роксолана) (1506-1558), напівлегендарна українська народна співачка і поетеса Маруся Чурай (1625-1653) і сучасні поетеси, письменниці - Ліна Костенко, Оксана Забужко. Ось такі ми, українці: вчені та письменники, політики і воїни, бізнесмени і спортсмени, лікарі й космонавти, але всі єдині в одному - в прагненні «Зробити себе», у прагненні блага для дітей наших, для Вітчизни-України. Ось така наша країна - Україна. Ось такий ми, Плането, народ – українці! Ярослав Мудрий

головна тема

Київ, Думська площа, початок ХХ ст.

місце України в діалозі

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

головна тема

місце України в діалозі ворогами, зрадниками Батьківщини. Мітинги, перекриття доріг, конфлікти з місцевими і державними органами, молодіжні сутички, протистояння на релігійній основі, що підігрівалися політиками, які шукали зізнань на «гарячому», ставали реаліями кримського життя. І поліетничність Криму почала оцінюватися як чинник перманентної напруженості. У цих умовах потрібно було шукати загальні цінності, і стадним інстинктам натовпу протиставити альтернативу у вигляді розуму інтелектуалів. Ненасильницький метод боротьби за відновлення своїх прав, прийнятий національним рухом кримськотатарського народу, був співзвучний цій тезі, і науково-прак-

Монумент Відродження

ПОЛІКУЛЬТУРНІСТЬ ПО-КРИМСЬКИ

К Февзі Якубов Ректор Кримського інженерно-педагогічного університету, Герой України

рим - перетин цивілізацій. Тут пройшло багато воєн, які залишили не лише сліди руїн, але й уламки різних культур. Століттями люди різних національностей і релігій, що говорять різними мовами, виховані на різних традиціях, спілкуючись в самоорганізуючому режимі, не знаючи слова «толерантність», напрацьовували її основи. В результаті, в найекстремальніших умовах в Криму не було воєн на міжнаціональному ґрунті. І навіть під час Другої світової війни німецькому окупаційному режиму не вдалося створити міжетнічну напруженість. Але толерантність і тоталітаризм несумісні. Сталінське бачення міжнаціональних стосунків за принципом «розділяй і володарюй» з гегемонією «старшого» брата, перед яким він лицемірив, дало йому основу з посиланням на вибіркову зраду депортувати з Криму багатьох неросійських: кримськотатарський народ, німців, греків, болгар, вірмен. Так була порушена відпрацьована віками міжнаціональна толерантність. І коли депортовані, передусім кримські татари, почали повертатися до себе на Батьківщину, їх зустріла не лише непідготовленість владних структур і відсутність державної програми облаштування, але й неприязнь, і підсвідоме, а іноді й відкрите, протистояння місцевого населення. Цьому не доводилося дивуватися, бо штучно сформовані після війни кримчани в декількох поколіннях (майже 50 років) живилися потужною радянською пропагандою, що представляла кримських татар,

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

тична конференція науковців – кримських татар і вчених Криму, проведена в 1991 році, визначила основні шляхи розвитку і ствердження міжнаціональної толерантності в Криму. Толерантність - поняття складне, багатогранне. Воно вбирає і теоретичний, і політичний, і прикладний сенси. Питання міжнаціональних стосунків, як правило, вирішуються двома шляхами: зовнішніми - створенням державою матеріально-технічних умов, юридичної бази і тому подібне і найбільш цінними - внутрішніми - формуванням психолого-педагогічних основ світогляду етнічних груп і індивідуумів. Інтелектуали Криму об'єднали зусилля і в тому, і в іншому напрямах. Завдяки їх ініціативам і наполегливості, парламентом і урядом Криму прийняті ряд значимих для відродження культури і освіти репатріантів і їх інтеграції в українське суспільство постанов. Створено Республіканський комітет з міжнаціональних відносин, у міністерствах освіти і культури працюють відділи, пов'язані з розвитком мови, літератури і культури репатріантів, відкриті відповідні школи і класи (у тому числі недільні). Проводиться безліч наукових конференцій, творчих зустрічей, фестивалів, виставок, що дозволяють пізнати менталітет, філософський і духовний світ один одного і на цій основі напрацьовувати толерантні стосунки. Особливо значимою виявилася діяльність інтелектуалів, спрямована на формування принципів толерантності у індивідуума і етнічних груп. Тут питання ускладнювалоя тим, що волею історії слов'яни не знали культури кримських

головна тема

місце України в діалозі татар, більше того, вона була представлена їм ворожою, відсталою, тоді як кримські татари знали слов'янську культуру нарівні з її носіями. Тому потрібно було відкинути стереотипи і, розпочавши з нуля, вникати в культуру сусіда, колеги. На побутовому рівні люди вчилися розуміти один одного, створюючи своєрідні вогнища толерантності. Процес почався і триває. І тільки деякі політики, загострюючи цю тему, все ще продовжують заробляти собі імідж на конфронтації. Поза сумнівом, толерантність як психологічна складова інтелектуально-духовного світу людини є виявом генетичної пам'яті й розвивається відповідно до світогляду людини за схемою: сім'я - дитячий садок - школа - вулиця - університет - робота - інтелект. Кожна ланка цього ланцюга вимагає свого підживлення, що переконує в привабливості сусідньої культури і толерантного світу. Інтелектуали Криму сьогодні продовжують працювати в цьому напрямі. Нехай не на найвищому рівні, але системно. В межах цієї статті, не маючи можливості послатися на безліч прикладів, наведу досвід Кримського інженерно-педагогічного університету як інтелектуального стержня відродження культури кримськотатарського народу і його інтеграції в українське суспільство. Основою для зближення тут служить приблизно рівна кількість представників двох культур: тюркської (кримськотатарської) і слов'янської (російської і української), що виключає тиск однієї культури на іншу, створюючи можливість роботи на рівних. Для кримських татар це означає поглиблення в знайому слов'янську культуру, а для слов'ян - початок знайомства з кримськотатарською з природним для багатьох бажанням пізнати її глибше. Відродження культури народу немислиме без відновлення окремих її складових. Університету вдалося вирішити кадрову основу цієї проблеми, почавши підготовку педагогів з кримськотатарської мови і літератури, вихователів дошкільних закладів, учителів початкових класів, викладачів музики і різних видів мистецтва. І це не лише допомагає вирішенню проблем одного народу, але і створює можливість для роботи в цьому напрямі для представників інших народів. І усе це в умовах двомовного, тримовного простору. Університет здійснює підготовку філологів, що мають право викладання двох мов. У цьому варіанті викладач може працювати з повнішим

завантаженням, а школа - зняти кадрове, нехай навіть приватне, питання. Але не менш важливим тут є те, що педагог, вивчаючи другу мову, пізнає одночасно культуру цього народу і вносить її у формування світогляду учня. Толерантність нині стала модним поняттям. Слова про толерантність часто звучать у політичних гаслах, рекомендаціях круглих столів, засобах масової інформації. Але толерантність, як і все у природі, повинна виявлятися у зв'язку з необхідністю, духовною потребою реагувати на будь-який дисбаланс у суспільстві. Вона повинна послідовно і всюди входити в розумову систему і складати її суть. У тому і унікальність Кримського інженерно-педагогічного університету, що інтеграційні і супутні їй толерантні процеси протікають усіма каналами формування світогляду молодого спеціаліста. Протікають непомітно, підсвідомо, як само собою зрозуміле: в аудиторії, бібліотеці, науковій лабораторії, гуртожитку, на спортивному майданчику... У своїй діяльності університет виходить з того, що освіта, не змінюючи світ миттєво, проте формує образ майбутнього світу і людини.

Тому ідеї добра, толерантного ставлення до людей, етносів, культур повинні домінувати в новій моделі освіти. Без усвідомлення цінності культурного різноманіття народ замикається в собі, втрачаючи нові імпульси розвитку. Кримський інженерно-педагогічний університет вважає найбільш відповідним для майбутнього нашої держави освіту на основі синтезу культур, відкриту освіту, освіту з особливою увагою до історичних, культурологічних, мовних, етнічних аспектів у навчанні й вихованні, головним же завданням - призвичаїти студентів вчитися протягом усього життя. І монумент «Відродження», зведений на території університету на знак вдячності узбецькому й українському народам і всім, хто виявив гуманізм до долі кримських татар, удостоєний найвищої державної нагороди - Національної премії України імені Тараса Шевченка, мовою мистецтва відображає вічний заклик до толерантності.

толерантність, як і все у природі, повинна виявлятися у зв'язку з необхідністю, духовною потребою реагувати на будь-який дисбаланс у суспільстві

Дитячий фестиваль народів Криму

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

головна тема

місце України в діалозі

Культура діалогу чи діалог культур?

С Діана Дуцик Кандидат філологічних наук, викладач Могилянської школи журналістики, шеф-редактор групи сайтів «Главред»

для діалогу треба мати власний голос. Треба розуміти, що діалог потрібен не заради діалогу. Діалог потрібен заради розвитку, заради руху вперед

віт стрімко міняється. Культури перестають бути замкненим самодостатнім цілим. Подобається це нам, чи ні, але процес метизації (змішування) культур, принаймні на даному історичному відтинку часу, є неминучим. Міграційні потоки, які сьогодні посилилися у зв’язку з конфліктом у країнах Північної Африки, лише підсилюватимуть цей процес. Писати чи говорити на цю тему в сучасній Україні – справа невдячна. Бо дуже часто, з одного боку, коли мова заходить про відкритість української культури (у широкому, а не шароварному розумінні цього слова) для інших культур, частина націонал-патріотів хибно розуміють цю проблему лише в контексті зв’язків із культурою російською, й починають говорити про зраду національних інтересів, недостатній патріотизм тощо. З іншого боку, коли мова заходить про місце української культури у світовій та про необхідність збереження власної ідентичності, лунають звинувачення у крайньому націоналізмі. Кожна з груп (а їх в Україні більше, аніж згадані дві), яка відстоює ті чи інші переконання, занурена у власні контексти, які ніде і ніяк не перетинаються. Основна проблема такого стану речей – це відсутність реального відвертого діалогу. Діалогу не в розумінні простої комунікації на рівні «свій – чужий», а діалогу у сенсі – пізнання, переосмислення, усвідомлення, і звичайно ж, порозуміння. Світ розуміє важливість діалогу Минулий, 2010 рік був проголошений ООН Міжнародним роком зближення культур. Мета полягала у сприянні тому, як написала у своєму посланні, присвяченому цій події, генеральний директор ЮНЕСКО Ірина Бокова, «щоб розплутати клубок невідання, упереджень та соціального відчуження, які породжують напруженість, є причиною відсутності безпеки, насилля та конфліктів». Пані Бокова зазначає, що «мова йде про те. щоб виступаючи на підтримку діалогу та кращого розуміння один одного, сприяти повазі культури іншого та руйнувати бар’єри між різними культурами, оскільки обмін та діалог між культурами є найкращою зброєю побудови миру». ООН виділила чотири стратегічні напрями діяльності: перший – сприяння взаємному визнанню культурного, етнічного, мовного та релігійного різноманіття; другий – розробка рамок спільних цінностей; третій – закріплення якісної освіти та навиків міжкультурного спілкування; четвертий - заохочення діалогу в інтересах стійкого розвитку. Очевидно, що ООН не обмежиться лише одним роком і в тій

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

чи іншій формі продовжить реалізовувати означені вище напрями, тим паче, що в документах Генеральної Асамблеї ООН ідеться про те, що справжня мета діалогу між цивілізаціями – «оволодіти серцями та умами наступних поколінь». Окрім того ще 2005 року, з ініціативи прем’єрміністрів Іспанії та Туреччини, в рамках ООН створено «Альянс цивілізацій». Основна мета цієї ініціативи, як зазначається на сайті цієї організації, - забезпечити заходи в інтересах «наведення мостів» та визначення упереджень, непорозумінь і поляризації, які несуть потенційну загрозу миру на планеті. До речі, Україна також приєдналася до цього Альянсу. І, окрім цього, прагне стати частиною європейської спільноти. Безперечно, на практиці все виглядає не настільки красиво, як у деклараціях. Той же Європейський Союз, який, за визначенням відомого німецького філософа Юргена Габермаса, є багатомовною державою різних націй, знаходиться сьогодні у стані пошуку власної ідентичності. І на цьому шляху – чимало проблем. Нещодавні дебати у Німеччині довкола політики мультикультуралізму, які розгорілися після появи книги німецького банкіра Тіло Саррацина «Німеччина ліквідовує себе» та після заяви канцлера Ангели Меркель про те, що мультикультурна політика зазнала краху, – яскраве тому свідчення. Для вирішення подібних проблем і потрібен діалог. Це розуміють у ЄС, це розуміють у світі. Чи розуміє Україна важливість діалогу? Це питання, принаймні особисто для автора цих рядків, залишається відкритим. Оскільки нема впевненості, що суспільство, яке не може віднайти порозуміння всередині своєї країни, здатне на конструктивний та рівноправний діалог із зовнішнім світом. І це далеко не песимізм. Це реалістичний погляд на події, який мав би стати поштовхом до дій, тобто до змін. Безперечно, Україна, де перетинаються християнські та ісламські цінності, по-перше, рано чи пізно також зіштовхнеться з цією проблемою, адже ми живемо у глобалізованому світі; окрім того кримське питання зберігає свою актуальність не лише у контексті українсько-російських відносин, адже за двадцять років незалежності Київ так і не виробив єдиної державної програми, спрямованої на інтеграцію кримських татар у суспільний простір України. По-друге, Україна має інші так звані конфліктні зони, які можна окреслити кількома «парами-дихотоміями». Звичайно, у першу чергу йдеться про «Захід-Схід», як

головна тема

місце України в діалозі похідне від цього - «українська мова – російська мова», а також питання історії, які можна означити парою «Бандера-Сталін». У контексті релігії, це «православна церква Московського патріархату – православна церква Київського патріархату», «католицизм-православ’я». Нещодавно, український історик Ярослав Грицак у своєму інтерв’ю газеті «День» (25.03.2011 р.) зауважив, що якби Україна зважилася на серйозний внутрішній діалог, то події розгорталися б, можливо, зовсім по-іншому. За приклад він рекомендує брати Польщу. «Ще в 1975 році Адам Міхнік написав книгу, за яку його спочатку дуже критикували. Називалася вона «Костьол. Лівиця. Діалог». Міхнік першим сказав, що необхідно розпочати діалог, інакше Польща загине… Знайшовся «відступник» і в іншому таборі, ним став Йозеф Тішнер. Він теж пропагував думку, що треба домовлятися з лівими. Із цього компромісу й виріс феномен «Солідарності». Польський приклад високої результативності такого болісного діалогу є дуже важливим для нас!» - переконаний відомий історик. Без завершення внутрішнього діалогу дуже складно вести діалог з іншим світом. Бо як писав інший не менш відомий українець Іван Дзюба, для діалогу треба мати власний голос. Треба розуміти, що діалог потрібен не заради діалогу. Діалог потрібен заради розвитку, заради руху вперед. Діалог передбачає відкритість. Українська культура, зберігаючи замкненість на собі, консервує провінційність, а отже, відсталість. Певною мірою замкненість і страх перед іншим світом можна пояснити радянським минулим, коли витворювався єдиний радянський культурний простір, який Іван Дзюба називає антипростором, а все національне підлягало забороні чи знищенню. Але це – в далекому минулому. Сьогодні Україна, а отже, і її культура повинні бути конкурентними у глобалізованому світі, в якому цінується сила – і не обов’язково сила зброї, а в першу чергу – сила духу та сила знання. Окрім того, зацикленість на українськоросійському (більшою мірою) і українськоєвропейському (меншою мірою) дискурсах обмежує та звужує культурне поле України. Якщо ми хочемо, щоб цікавилися нами, треба цікавитися іншими. Наприклад, що ми знаємо сьогодні про мусульманський світ та його цінності? Що ми знаємо про Китай? Про Африку? Дуже мало. Зрештою, і про Європу, як вона є, ми теж майже нічого не знаємо, оскільки більшість українських громадян отримують інформацію про неї в інтерпретованому вигляді через засоби масової інформації. Діалог – це також і здатність сприймати Іншого. Опитування, яке проводилось Київським міжнародним інститутом соціології в лютому 2010 року, показало, що найвищий рівень толерантності в

населення України є до 3-х етнічних груп: україномовних українців (96% населення не проти, щоб вони жили в Україні), російськомовних українців (94%) та росіян (85%). Потім до білорусів (76%) та до євреїв (63%). Найнижча толерантність до представників чорної раси (тільки 22% погоджуються, щоб вони жили в Україні). Також можна назвати ще 6 етнічних груп, до яких рівень толерантності є нижчим за 50%: німці (38%), цигани (37%), румуни (36%), канадці (36%), американці (35%), французи (33%). Діалог творять люди. Жодні декларації жодних найвищих інстанції не матимуть практичного втілення, якщо культура діалогу в суспільстві залишатиметься на низькому рівні. А вона в першу чергу повинна полягати в не тільки у здатності представити себе, але й чути Іншого, чути іншу точку зору, і якщо не сприйняти її як свою, то принаймні визнати право на її існування. Оскільки нема нікого, хто володіє виключним правом на істину.

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

головна тема

місце України в діалозі

РОЛЬ І МІСЦЕ ДІАЛОГУ ПОГЛЯД

Сергій ТЕЛЕШУН Голова Українського національного комітету Платформи «Діалог Євразії», доктор політичних наук, професор.

віт потребує змін. Світ змінюється. Світ змінився. Це ті тези, які є домінуючими у світовому інформаційному просторі й які відображають суспільні настрої та очікування більшості людей планети. Пошук націями, народами і державами нових форм співіснування, реалізації ними політичних, економічних, соціальних і гуманітарних проектів призводить до гострих системних конфліктів і криз, що провокують структурні зміни як в окремих регіонах, так і в цілому на планеті. Криза старого світового порядку не є проблемою розвитку цивілізації, проблемою є відсутність моделей поведінки національних держав у нових умовах не завжди стабільної світової політико-економічної системи і прогнозована реакція та дії на світові виклики ХХІ ст. За цих умов соціально-економічні кризи, техногенні катастрофи, «вікілікси», кібернетичні війни, регіональні конфлікти, «соціальномережеві революції», перерозподіл обмежених природних ресурсів, пандемії та інше ще раз підтвердили тезу про формування засад нової політичної культури і нових суспільноінформаційних відносин. Гальмування процесу глобалізації, висока соціальна активність новоутвореного сучасного «середнього» класу при прийнятті стратегічних політико-економічних рішень, технологічна мобільність молодого покоління, ренесанс національної ідентифікації у країнах Заходу і економічна експансія у світову економіку країн Азії створили передумови виникнення нової світової культури, яка прийде на зміну постмодернізму. Ідеї мультикультуризму пройшли випробовування спочатку економічною кризою, потім соціальною нестабільністю, а з часом зіткненням національних амбіцій і національних інтересів, що не одне й теж, на Євразійському просторі, Середньому Сході й Близькому Сході

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

тощо. Вільний ринок праці, капіталів, інформації й пересування за відсутності гуманітарноправового і соціального діалогу між титульними націями та мігрантами, спровокували хвилю «етнічно-релігійного егоїзму», поставивши під загрозу, з одного боку, право вільного вибору особистості у власному розвитку, а з іншого, право автохтонної більшості розвивати традиційний соціо-гуманітарний простір. Структура плюралістичного суспільства зіткнулася з проблемою балансу, при якому, з одного боку, є базові цінності демократичного суспільства з його культурою і традиціями, а з іншого, експансією нових соціальногуманітарних цінностей і традицій, що пропонують і лобіюють, як окремі держави, так і соціально-гуманітарні й релігійно-етнічні групи. За цих умов головним подразником суспільного антагонізму є гуманітарний формалізм, невігластво й соціальна обмеженість, що виключає інтенсивну комунікацію між суб’єктами суспільних відносин. Сьогодні, на нашу думку, кожен соціально відповідальний громадянин повинен бути готовий до пошуку суспільного компромісу з метою створення умов, заяких буде реалізоване «суспільне благо». Проте діалог між різними соціальними, релігійними, етнічними й політичними групами неможливий без розуміння позиції співбесідника, який має власну точку зору, а наслідки компромісу між суб’єктами діалогу набува-

головна тема

місце України в діалозі

В СУЧАСНОМУ СВІТІ: З УКРАЇНИ

ють форми «примусової згоди», за якої кожна сторона несе юридичну й моральну відповідальність за власні вчинки як перед партнером, так і перед співвітчизниками й історією. Ми не ставимо в абсолют жодну форму співіснування - ми кажемо про прагматичний підхід реалізації людських цінностей у рамках громадянського суспільства, побудованого на принципах «великого діалогу» - системі вертикальних і горизонтальних комунікацій, спроможних створити умови для існування й соціальної реалізації: більшості – меншості, громадянина – держави, громади – суспільства, нації – етносу, національної держави – світових інтересів тощо. Не вдаючись до детального аналізу політико-адміністративних і суспільних інституцій, слід зауважити, що людина бажає приєднатися до тієї соціальної групи, яка може максимально зреалізувати її духовні й матеріальні проблеми. Спроба відштовхнути або нівелювати через демагогію соціальну роль громадянина, громади, етносу, релігійної громади і т. п. призводить до накопичення агресії, соціального і духовного нігілізму. Домінанта чистого індивідуалізму відходить у минуле. Люди, що мають спільні інтереси, краще пристосовані до суспільного життя, а пошук ефективної моделі співіснування на сьогоднішньому етапі розвитку людства – об’єднує, а отже надає більше шансів вижити в глобалізованому світі. Ліберальний індивідуалізм в умовах

глобальної трансформації суспільних відносин починає видозмінюватися, щосили вбираючи в себе принципи соціального колективізму, де важливим елементом взаємодії є діалог між суб’єктами суспільних відносин. Особливу роль, у повному розумінні цього слова, грає діалог у перехідних суспільствах, або «молодих націях» і демократіях, які переживають суспільні трансформації й формують національні інститути влади та соціальні традиції. Ці держави можуть мати велику і довгу історію, але не мають досвіду цивілізованого діалогу між соціально-відповідальною владою, бізнесом, політичними і громадськими інститутами та громадянами. Ефективне спілкування підміняється соціальним популізмом, демагогією, системним адміністративним насильством і безконтрольним збагачуванням при занепаді політичної культури населення та політичної еліти. Як свідчить досвід України, відсутність традиції суспільного діалогу може призвести до виникнення цілої черги дисфункціональних конфліктів, наслідки, яких істотно вплинуть на ефективність і стабільність соціальної системи. Діалог і соціальне партнерство створюють умови для інтелектуальної конкуренції й переводять конфлікти на функціональний рівень, сприяючи розвитку існуючої системи і виступаючи в якості механізму її саморегуляції й відновлення. Особливу роль у цьому процесі грає національна інтелігенція, яка виступає провайдером суспільних змін і комунікатором між різними соціальними групами і владою. Вона, по-перше, завдяки політичній волі формує суспільно-значущі проблеми, що стають суспільними ідеалами і завдяки інтелектуальному тиску реалізує їх на практиці. По-друге, національна інтелігенція завдяки діалогу формує інтелектуальний потенціал держави, регіону та регулює співвідношення амбіцій і отриманого результату. І по – третє, вона стає комунікатором і наріжним каменем суспільного ДІАЛОГУ як всередині держави, так і поза її межами .

Криза старого світового порядку не є проблемою розвитку цивілізації, проблемою є відсутність моделей поведінки національних держав у нових умовах не завжди стабільної світової політикоекономічної системи

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

історія

з особистого досвіду

Україна й Туреччина: погляд із минулого в майбутнє

Вручення вірчих грамот Послом України Ігорем Турянским Президентові Турецької Республіці Тургуту Озалу (1993 р.)

Ігор Турянський Перший Надзвичайний і Повноважний Посол незалежної України в Турецькій Республіці (1992-1997 рр.)

ажко говорити про сучасні українськотурецькі відносини, не оглядаючись у минуле. Адже без знання історії неможливо будувати сучасне, а тим більше – заглядати у майбутнє, прогнозувати подальший розвиток двосторонніх відносин між нашими двома сусідніми і дружніми країнами. Подивившись на географічну карту, будьхто одразу побачить, що український і турецький береги омиває одне море – Чорне. Причому воно не роз'єднує, а навпаки, об’єднує наші країни і народи. Проте так історично склалося, що будучи географічно поруч, у політичному, економічному і культурному плані ми були роз’єднані протягом століть, з часу т. зв. возз'єднання України з Росією у 1654 році. Саме з того часу дипломатичні відносини між козацькою Україною

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

і Оттоманською імперією були надовго заборонені. Їх здійснення перебрало на себе московське царство, а згодом – Російська імперія. Кажуть, що проголошуючи себе у 1721 році імператором, цар Петро І нібито поцікавився, а що там Україна, що написано в Березневих статтях про здійснення нею зовнішньої політики? Відповідь дяків Посольського приказу була "дипломатичною" – а хто його знає. Їх же писали – переписували, креслили – перекреслювали. Інший період в українсько-турецьких взаєминах почався одразу після повалення Російської самодержавної монархії. Було проголошено Українську Народну Республіку як самостійну, незалежну, вільну, суверенну державу українського народу. Вже 9 лютого 1918 року Туреччина однією з перших серед країн світу визнала Українську державу і встановила з нею

історія

з особистого досвіду дипломатичні відносини. Здавалося, історична справедливість відновлена. Проте з різних причин міжнародного і внутрішньополітичного характеру, перш за все тих, які впливали на ситуацію в Україні і навколо неї, період відновлених українсько-турецьких відносин тривав недовго. Хоч і більшовицька влада підписала 2 січня 1922 року у новій столиці Туреччини – Анкарі – Договір про дружбу і братерство між УСРР і Туреччиною, який мав продовжувати правову основу започаткуванню і розвитку добросусідських відносин між двома країнами. Проте з утворенням 30 грудня 1922 року Радянського Союзу УСРР, як і інші суб’єкти нового державного утворення, "добровільно" передала своє право на міжнародну діяльність Союзу Радянських Соціалістичних Республік – СРСР. І хоча ще деякий час (практично до 1926 року) Україна формально брала участь у формуванні й здійсненні зовнішньої політики Радянського Союзу, поступово її відсторонювали від цієї важливої діяльності аж до того часу, поки вона зовсім не зійшла нанівець. Не можна сказати, однак, що цим самим відносини між Україною і Туреччиною, особливо в торговельно-економічній галузі, повністю припинилися. Однак, вони продовжувалися вже в новій формі – у "рамках зовнішньоекономічної діяльності Радянського Союзу". І так тривало аж до його розпаду в 1991 році. Ще одному "сплеску" в українсько-турецьких відносинах сприяло рішення у 1944 році сталінського режиму розширити права союзних республік, зокрема їхнє право участі в міжнародних зносинах. Зроблено це було насправді для зміцнення політичної ваги СРСР у післявоєнний період, зокрема шляхом вступу всіх їх до створюваної Організації Об’єднаних Націй (ООН). І хоча своєї стратегічної політичної мети цим кроком Москві досягти все ж не вдалося, Україна певною мірою скористалася наданою можливістю для зміцнення свого політичного утвердження на міжнародній арені. Наша держава, поряд із Білоруссю, стала однією з засновниць ООН, членом багатьох міжнародних організацій. Україна активізувала свою роль у здійсненні зовнішньої політики. В українсько-турецьких відносинах це призвело до зміцнення культурних зв’язків між двома країнами, звичайно ж під егідою Москви, і більшої участі українських спеці-

алістів у економічних проектах СРСР в Турецькій Республіці. Проте будь-які кроки України на міжнародній арені потребували не лише свого погодження в столиці союзної держави, а й її дозволу. І от настав 1991 рік. На Всеукраїнському референдумі 1 грудня народ України підтримав проголошення 24 серпня незалежності нашої держави. 16 грудня 1991 року Турецька Республіка знову ж, як і раніше, однією з перших серед країн світу визнала незалежність України, а 3 лютого 1992 року встановила (а точніше, відновила) з нею дипломатичні відносини. Мені довелося брати участь у перших переговорах із турецькою делегацією на чолі з міністром закордонних справ Хікметом Четіном (українську делегацію очолював Міністр закордонних справ України Анатолій Зленко), які відбулися в Києві у лютому того ж таки 1992 року. У їх ході було вирішено питання про призначення першого Посла Турецької Республіки в Україні відомого дипломата Аджарка Гермена, який розпочав свою дипломатичну місію в Києві вже в квітні. Згодом він став дуайєном іноземного дипломатичного корпусу (тобто, старшим за часом акредитації в столиці України). Про призначення мене першим Послом незалежної України в Туреччині мова зовсім ще не йшла. На той час я обіймав посаду начальника Відділу міжнародних економічних організацій Міністерства закордонних справ України і про призначення на посольську посаду навіть не думав. Для українського зовнішньополітичного відомства це було просто незвичним. Проголошення незалежності України зумовило бурхливу активізацію зовнішньополітичної діяльності нашої держави, у тому числі й на турецькому напрямі. Цьому сприяли візи-

9 лютого 1918 року Туреччина однією з перших серед країн світу визнала Українську державу і встановила з нею дипломатичні відносини

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

історія

з особистого досвіду

Традиційні відносини дружби і партнерства, які існували, існують і, впевнений, існуватимуть між нашими країнами й народами, є багатообіцяючою основою для оптимістичного прогнозу щодо майбутніх українсько-турецьких взаємин

ти президентів, керівників урядів, голів парламентів, міністрів закордонних справ. Важливими подіями в житті не лише України й Туреччини, але й інших держав Чорноморського регіону стало створення за ініціативою турецької сторони Чорноморського економічного співробітництва (ЧЕС), яке згодом перетворилося на регіональну організацію – ОЧЕС – і Парламентської асамблеї чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС). Завдяки активним зусиллям Торговопромислової палати України, і зокрема особисто її довголітнього віце-голови Віктора Яновського, була створена Ділова рада підприємців двох країн, стрімко почав зростати товарообіг між Україною і Туреччиною. Відкрилося регулярне авіаційне сполучення між Києвом і Стамбулом. Сьогодні авіаційний і морський транспорт пов’язують другу столицю Туреччини з багатьма регіонами України. Турецька Республіка підтримала бажання нашої держави стати членом Ради Європи, сприяла зміцненню співробітництва з НАТО в рамках програми "Партнерство заради миру", участі у об’єднаних збройних силах Чорноморського регіону BLACKSEAFOR. Українські громадяни відкрили для себе турецькі курорти Середземного моря. На черзі – відміна візового режиму між двома країнами. Загалом, сучасний стан українськотурецьких відносин характеризується активним розвитком двосторонніх відносин і по-

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

глибленням співробітництва у багатьох важливих для обох країн напрямах. Україна і Туреччина неодноразово доводили свою відданість ідеалам утвердження миру й стабільності як на Європейському континенті в цілому, так і особливо в Чорноморському регіоні. Інтенсивний двосторонній діалог на всіх рівнях сприяє подальшому розвитку і поглибленню співробітництва, особливо в торговельноекономічній галузі. Аналіз показників двосторонньої торгівлі говорить про необхідність її удосконалення й суттєвої диверсифікації, оскільки в українському експорті в Туреччину все ще переважають товари з невеликою часткою додаткової вартості, а простіше – сировинні, тобто метал, вугілля, мінеральні добрива, продукція хімічної промисловості. Водночас частка продукції машино- і приладобудування є незначною. Тому головні зусилля української сторони мають бути спрямовані на активізацію співробітництва з Туреччиною в галузі високих технологій, науки і техніки, інвестиційній, що дасть можливість, перш за все, якісно змінити структуру торгівлі. Успішно розвивається двостороннє культурне співробітництво між нашими країнами, хоча воно відзначається більшою активністю з боку турецької сторони. Нещодавно мені довелося взяти участь у Всеукраїнському фіналі ІХ Міжнародної олімпіади з турецької мови. Приємно було бачити і чути, як діти й підлітки з багатьох регіонів України демонстрували прекрасні знання турецької мови, читали вірші, співали пісні. Найбільше мене вразило виконання всесвітньовідомої "Червоної рути" двома мовами – української і турецькою. І виконували її разом українські й турецькі співаки. Читачі зрозуміють мої почуття, коли дізнаються, що у 1992 році, вже будучи призначеним Послом України в Туреччині, я протягом півроку шукав і ледве знайшов фахівця зі знанням турецької мови, та й то який одержав відповідну освіту в Москві. А тут – Херсон, Донецьк, Харків, Одеса!!! Традиційні відносини дружби і партнерства, які існували, існують і, впевнений, існуватимуть між нашими країнами й народами, є багатообіцяючою основою для оптимістичного прогнозу щодо майбутніх українськотурецьких взаємин. Вони переконливо свідчать, що в наших держав немає таких проблем – геополітичних, соціально-економічних, торговельних, культурних, чи будь яких інших, які не можна було б вирішити в дусі поваги одна до одної, в дусі взаємної довіри.

історія

з особистого досвіду

Свята Софія в Стамбулі

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

історія

з особистого досвіду

Українська орієнталістика й Платформа «Діалог Євразії» Інтерв’ю Ґьокхана Деміра з Григорієм Халимоненком

Г Ґьокхан Демір Координатор Українського національного комітету Платформи “Діалог Євразії”

ригорій Іванович Халимоненко народився 5 травня 1941 р. в с. Товкачівка Прилуцького району Чернігівської області. Закінчив філологічний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка, Тбіліський університет та аспірантуру. Доктор філологічних наук, професор. Нині - професор кафедри тюркології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Переклав твори грузинських письменників Т. Чіладзе, А. Сулакаурі, Г. Леонідзе, Ш. Руставелі. З турецької мови переклав збірку оповідань турецьких письменників, поезію Н. Хікмета, романи Омера Полата «Саригьоль» та Р. Ґюнтекіна «Зелена ніч», «Чаликушу». Перекладав поодинокі зразки фольклору тюркських народів. Автор розвідок, наукових і критичних статей, зокрема монографій «Історія турецької літератури», «Персько-таджицька література», «Історія грузинської літератури». Григорій Халимоненко продовжує свою плідну діяльність перекладача, критика і сходознавця, бере участь у відродженні й розвитку кримськотатарської культури і мови. - Пане професоре, як починалася ваша особиста причетність до діяльності Платформи «Діалог Євразії? - Коли у планах очільників Платформи поста-

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

ло питання про участь України, то мова йшла передусім про очільника делегації, тобто про котрусь особистість, відому в сходознавчих колах. На той час я був деканом факультету сходознавства Київського Шевченкового університету та, якщо не помиляюся, чи не єдиний з етнічних українців доктор наук і професортюрколог. У Туреччині я був відомий як автор підручників турецької мови, а також турецької літератури. А в Україні мене знали як людину дуже причетну до національного руху, прихильника реформ гуманітарної освіти, члена Спілки письменників, а також вченого, якому не байдужа проблема повноцінної інтеграції кримських татар у державне життя України. А це неможливе без уважного ставлення Української держави до розвитку кримськотатарської культури й науки. Поки що тут маемо й нерозуміння важливості цієї проблеми, і навіть чималі перепони та завади. Здається, все це дало підстави керівникам Платформи «Діалог Євразії» запропонувати мені очолити українську групу Платформи. - Якими були у Вас перші враження від діяльності Платформи? - На той час кожна ініціатива з будь-якого боку щодо розвитку чи пожвавлення сходознавчої науки в Україні у мене викликала бажання прилучитися, посприяти, допомогти...

історія

з особистого досвіду Адже на час відродження української державності сходознавства у нас фактично не було. Державної підтримки за комуністичного режиму не було ніякої, щоправда була стовідсоткова готовність нагидити - це вони вміли. Президент Леонід Кравчук, безперечно, сприяв розвитку гуманітарної науки на національній основі, але, як завжди цим скористалися спритники. Ті, хто щиро бажав прислужитися справі, здебільшого були відсунуті набік, а що фахівців можна було полічити на пальцях однієї руки, то наше поле, на якому мали густо зійти вруна орієнталістики, й досі вирізняється в світовій царині рясними будяками. - Які були Ваші перші враження від з'їздів, що їх організовувала Платформа? - Передусім вражало те, що разом збиралися представники багатьох держав, і що важливе було для мене, так це присутність грузинської делегації, також саме собою зрозуміле - азербайджанської під керівництвом Анара, що робило азербайджанський вклад у рішення кожного з'їзду дуже вагомим. З великою симпатією ставився і ставлюся до делегації Татарстану, яка завжди висуває цікаві теми для дискусії, наприклад, про перехід татарського письма на латиницю, але декотрим делегаціям такі проблеми здаються надто радикальними, а отже й не пропонуються на обговорення. Дуже рідко порушуються й проблеми, пов'язані з життям кримських татар. У мене як у тюрколога виника-

ють питання й про те, чому надто мляво реагують на діяльність Платформи Туркменистан та Узбекистан. Безперечно, що кілька років тому домінантну роль у дискусіях виконували делегації двох держав: Туреччини й Російської Федерації. Пам'ятаю, яку бурю зчинили члени російської делегації, коли на форумі в Киргизстані я вжив термін Туркестан - і досі не розумію, що таке крамольне я сказав. Приємно, що останнім часом ситуація нормалізується в тому значенні, що воля всіх учасників Платформи стає рівноправнішою й сувереннішою. На жаль, мій вік не дозволяє мені брати активну участь у діяльності платформи, а тим більше очолювати українську делегацію. За моєю рекомендацією до складу української групи вже давно увійшов відомий історик, причетний і до історії Сходу, професор Володимир Сергійчук, який кілька років був керівником української делегації, а тепер очолює Платформу. - Пане професоре, Ви знаєте, що ми готуємо видавати наш часопис ще й українською мовою. Що Ви побажали б редакційному колективу? - Бути виваженими, але й сміливими, стриманими, але й відвертими, знаходити консенсус у дискусіях з усіма делегаціями, але ніколи не зраджувати правді. Один раз поступитеся - сядуть на голову! Радо братиму участь у роботі редколективу й бажаю успіху всім платформівцям.

Приємно, що останнім часом ситуація нормалізується в тому значенні, що воля всіх учасників Платформи стає рівноправнішою й сувереннішою

Одна із зустрічей представників Платформи “Діалог Євразії” в Києві

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

мистецтво

світ крізь живопис

СТАМБУЛЬСЬКІ РОКИ ОЛЕКСИ ГРИЩЕНКА

Вид на Царгород http://www.ukrainianinstitute.org

Уляна Баукова Журналіст

іалог є лозунгом чи не кожного політика, громадського діяча, митця або ж культуролога сьогодні. Тому що діалог – це рецепт профілактики більшос ті суспільних негараздів та, насправді, прояв самовпевненості як особи, так і народу. Громадська думка сьогодні готова позитивно ставитися й підтримувати ініціативи, які дозволяють цивілізовано висловлюватися про свій світ та сприймати іншого в себе вдома або на чужині. Діалог є мовою культури, бо лише так культури можуть розповісти про себе, дізнатися про інших і збагатитися їхніми надбаннями. Кожна культура має своїх ораторів. Але часом трапляється, що обдарування виводить митця за межі однії культурної традиції, його творчість набуває світового звучання, а мистецькі здобутки уславлюють не лише його батьківщину, а й краї, які він оспівував на своїх полотнах. Такий митець є подарунком долі не лише своїй батьківщині, але й країні-джерелу свого натхнення. Для України і Туреччини таким митцем став Олекса Грищенко. Олекса Грищенко (1883-1977) народився й виріс в Україні, мистецького визнання набув у Росії завдяки своєрідному осмисленню найсучасніших течій європейського авангарду в живописі і став відомим у світі завдяки своїм «цареградським акварелям». Був одружений із францу-

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

женкою і значну частину життя прожив у французькому містечку Венс. У цій життєвій мозаїці є фрагмент, який свідчить про глибину розуміння й відкритість до діалогу душі українського митця. Адже у своїх акварелях та спогадах Олекса Грищенко зберіг для нас той Стамбул, якого сьогодні вже немає, яким він побачив його на початку двадцятих років минулого століття. І не лише побачив, а й спробував зрозуміти у всьому його культурному різноманітті. Майбутній митець світової слави народився у селі Кролевець Чернігівської губернії (сьогодні – Сумської області). У першій монографії про його життя, виданої в 1934 році у Львові Асоціацією незалежних українських митців, коли Грищенко вже оселився у Франції і до нього прийшло світове визнання, Павло Ковжун зауважить, що українськість митця була наслідком не модерного національного виховання і свідомості, а породженням тодішньої української дійсності – спокійної, тужної за минулим, «що на кожному кроці бачила навколо себе сліди потуги, а разом з тим і трагедії гетьманщини, великих планів і руїни». Витоки роду Грищенка слід шукати у вільній, живучій козацькій старовині. Дід його був чернігівським чумаком. «Слухаючи оповідань його з довгих і далеких мандрівок, які він чарівно, спокійно, якби вгортав таємницями, оповідав мало-

мистецтво

світ крізь живопис му Грищенкові, - малий Олекса набрав від діда містичної любові до таємничого Сходу, його чарів, до розкішного шаленого Півдня, до його колориту і сонця, нашого козацтва та його подвигів, до нашого романтизму. Імовірно, що дід та його оповідання прищепили Грищенкові любов до подорожей, що обернулися потім у мандрівництво», – зауважує П. Ковжун. Малювання і Туреччина дивовижним чином переплітаються у долі Грищенка з самого раннього віку: перші свої фарби майбутній митець бачить і купує в крамничці, куди йде, щоби купити найулюбленіші свої солодощі – турецький сушений інжир. Утім, художній талант Грищенка розкрився в Москві, де він навчався не лише у художніх студіях, але й паралельно закінчив Московський університет. Москва вабила його не лише артистичним середовищем, таким важливим для митця, але й домінуванням в її школі у порівнянні з Петербургом живописного кольорового начала. Подорожуючи до Європи, Грищенко відкриває для себе нові течії західноєропейського живопису майже одночасно з їх виникненням і захоплюється Сезаном, творчість якого стає для нього джерелом нового мистецького вислову, нових пластичних засобів. Грищенко відмовляється від ідеї відтворення в картині руху речей, адже цього не досягнути ані швидким помахом пензля, ані розкладанням форми. У живописі рух можна відтворити шляхом ансамблю чи дисгармонії кольорових площин, тобто власне кольором. Дослідниця московського періоду творчості Грищенка Віта Сусак припускає, що схильність митця до кольоропластики зумовлена була барвистістю українських пейзажів та народного мистецтва, які оточували митця у дитинстві та юності. Сам митець вважав, що виявлення себе у кольорі – це його справжнє завдання.

Пошуки нової художньої мови призвели до створення авангардного гурту «Цветодинамос», однак сьогодні ми майже не маємо картин Грищенка того часу, бо його твори були порізані на полотно для студентів у 1920-ті роки. Проте московський період подарував нам Грищенкатеоретика мистецтва. Слідом за Сезаном він відкриває для себе творчість італійських майстрів XIII-XIV століть, фрески, а також давньоруський іконопис XIV-XV ст., в яких митець знаходив «кубічність» простору й колориту. Пізніше, у Стамбулі, Грищенко досліджуватиме не лише візантійські ікони й фрески, але й у творчих дискусіях з турецькими майстрами пропагуватиме кольорову гаму традиційного килимарства як джерело нового турецького живопису. Під час революції 1917 року та громадянської війни в Росії Грищенко не перестає працювати, влаштовує виставки. Його напружена творча, громадська, літературна й педагогічна діяль-

Дощ над Св. Софією

ність викликає реакцію. У 1919 році член Музейної комісії, професор у державних установах, шанований літератор, Грищенко був змушений відмовитися від пропозиції очолити Третьяков-

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

мистецтво

світ крізь живопис

Турчанка під габою

Великий Базар у Стамбулі

ську галерею й поспіхом утікає з Москви від примусового переведення творчості на рейки «промислового мистецтва». Серед великих небезпек, через революції, зміни урядів і війну Грищенко перетинає Україну, опиняється в Севастополі, звідки на кораблі відпливає до Стамбула. Навряд чи це було свідоме рішення митця, якого доля підхопила і закрутила у вирі змін. Утім, Стамбул, або ж Константинополь чи Царгород, як його називав Грищенко, став важливим етапом у його житті. Тут він продовжив свої творчі пошуки, а здобутки цього часу принесли йому світову славу. Віта Сусак називає московський і стамбульський періоди найважливішими етапами творчості Грищенка: «По суті, «цареградські акварелі», які принесли славу художникові у Франції та США, були завершенням його московських творчих пошуків». Стамбул дав Грищенкові той матеріал, на якому він зміг уповні розкрити свій талант. Як не дивно, два роки перебування Грищенка в Стамбулі сьогодні є малодослідженим і маловідомим періодом його життя. Ось як описує стан митця в Стамбулі 19191920 років П. Ковжун: «Хоч і звик Грищенко до мандрування, все ж османська столиця світу показалася йому після легендарної подорожі дивним містом. Земля під ногами не була звичайною землею: неясна майбутність, повна безцільність і безплановість, незнання, що буде завтра; ба, навіть, не знати, куди йти, повернути та й навіщо! А довкола чудові кольорові плями, море, опалені сонцем східні будівлі осліплюють митця, викликають усмішку дивної мистецької насолоди. Проблема: чи пару буханців хліба купити, чи кілька аркушів паперу й акварелі... Перемогло останнє... і Грищенко знову став митцем». Однак життя Стамбула проглядається не лише з полотен Грищенка: обдарований літератор, він залишив нащадкам свої спогади «Два роки в Царгороді», де описані не лише митарства на чужині. Грищен-

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

ко відшукує сліди візантійської величі Константинополя, містичні духовні практики, побут і турецьку етнографію Стамбула, одним словом, усю культурну різноманітність міста, яке нази

Кав’ярня у Стамбулі

ває Царгородом. На сторінках книги кольори старовинного міста починають оживати, тоді видно працю робітників у підвалах, куди зазирає автор через віконце над тротуаром, чоловіки п’ють каву і спілкуються у кав’ярнях, а мистецька еліта Порти дискутує, якою має бути краса по-турецьки... Все, як і у його картинах – випадково, емоційно, кольорово і, звичайно, істинно. Набувають життя постаті провідних турецьких митців і діячів того часу, з якими Грищенко зустрічається. Він непросто спостерігає за сучасним йому турецьким мистецтвом. Як зауважує П. Ковжун, куди б не занесла його доля, усюди Грищенко стає у передніх лавах пропагандистів мистецьких ідей. Так само і в Стамбулі: ретельно занотовані у щоденнику дискусії з такими діячами, як близький друг і художник Ібрагім Чалли, засновник Стамбульського археологічного музею Осман Гамдібей, турецький імпресіоніст Гікмет Онат, портретист і каліграф Фейгаман Ду-

мистецтво

світ крізь живопис ран та інші, свідчать про взаємовплив поглядів Грищенка й турецьких митців. Саме ця синергія, здається, зробила твори Грищенка стамбульського періоду унікальним явищем.

Коли американець з Бостону колекціонер Вайтнор побачив «цареградські акварелі» Грищенка, він купив їх стільки, що митець відчуває себе Крезом. Паризькі критики звертають на нього увагу: «Ясні акварелі, повні сонця, викликають тонами магічної м’якості велич Константинополя. Вони вводять нас до легендарних мечетей, ми блукаємо берегами Босфору. Ніжні, чутливі, що там-сям позичають свої рисочки від кубістичних спрощень, немов би хочуть докинути до наймодерніших напрямків свіжі пахощі зі Сходу та Персії», – так пише Рене Жан у часописі «Комедія». На початку 1922 року в Парижі відбувається перша виставка Грищенка. Він стає популярним. Цікаву характеристику митця наводить Поль Ґільйом на сторінках «Мистецтва Парижа» під заголовком «Митці, про яких говорять»: «Це з Візантією споріднене мистецтво Грищенка... з України Шевченка і Гоголя він вдихає ранок у західну культуру, яку він асимілює з

усією зухвалістю, усю пристрасть, усю крайність своєї раси. Його малярство нині свіже і пишне, його барва чиста й весела. Він зривається у своїй візії блискучим ритмом, повним стилю та величности, любови та, мабуть, і гумору, того особливого, напівдорозі між іронією й болем». У 1928 році в галереї Дрюе Грищенко виставляє цілу серію своїх акварелей з Туреччини і презентує книжку «Два роки в Царгороді», написану французькою. Передова преса сприйняла книжку із захопленням. «Царгород, Візантія! – писав Поль Фірен, - то, чим це місто є для історика мистецтва, для колориста, Грищенко показує нам на 300 сторінках і в 40 композиціях, повних вільної фактури та одухотворення, де моментальні враження зберегли всю свою свіжість. Немає нічого більш переконливого, як ті еліптичні нотатки, із подиву гідною влучністю мазка. Маляр учить бачити... Він дивиться на світ, який відкриває, на архітвори візантійської старовини наївно, осліплено, зі смаком і жадобою». Р. Ешоліє у «Тулузькій депеші» відзначає, що «українець Грищенко - із цієї високої раси, що від самої колиски відчуває ностальгію за Сходом та що за першого дотику з ісламом вибухнув оп’яненим хоралом! Кажу про хорал відверто; бо так, як Делакруа з «Подорожжю до Мароко», до якого він має пошану, Грищенко блискуче поєднує музику з барвою. Те, що надає стільки ціни цим гармоніям рідкісних та вишуканих тонів, це те, що вони мають ритм, незрівнянну рівновагу». Попереду буде світове визнаня, успіх в Монреалі й Нью-Йорку, ажіотаж навколо картин на Заході й нищення творів у Радянському Союзі... Митець ніколи більше не повернеться до Стамбула, але його акварелі цього циклу назавжди залишаться візитівкою творчості й свідченням здатності українського характеру до міжкультурного діалогу.

“українець Грищенко із цієї високої раси, що від самої колиски відчуває ностальгію за Сходом та що за першого дотику з ісламом вибухнув оп’яненим хоралом!”

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

Дервіш

мистецтво

світ крізь живопис

Діалог через літературу, політику й людське спілкування Інтерв’ю Ґьокхана Деміра з Павлом Загребельним

П Ґьокхан Демір Координатор Українського національного комітету Платформи “Діалог Євразії”

авло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 року в селі Солошиному на Полтавщині. З 1951 року, закінчивши філологічний факультет Дніпропетровського університету, працював журналістом в обласній дніпропетровській газеті, в журналі «Вітчизна» в Києві. У 1950-х роках почав писати художні твори. П. А. Загребельний - автор 20 романів, низки повістей, п’єс та збірок оповідань. Лауреат Державної премії СРСР та Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка, Герой України. Помер 3 лютого 2009 року у віці 84 роки після тривалої хвороби.

- Чи згодні Ви з тим, що існує нерозв’язана дилема «Схід-Захід»? Де, з цього погляду, знаходитеся Ви і українська література в цілому? - Як професійний літератор я схильний вважати присутність літератури скрізь. Друга світова війна не лише розділила світ на два табори, але й виявила крах духовних цінностей Заходу. Цілком природно, що після війни Захід звернув свою увагу на Схід, звідки буквально

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

хлинув бурхливий потік японської поезії, китайської філософії дзен-буддизму, ведичних індійських творів, прийшла сувора етика ісламу. Вплив східної художньої літератури, я б сказав, відбувався в плані індивідуальному. Киргиз Чингіз Айтматов, чуваш Геннадій Айгі, разом з іншими творцями, переходять на російську мову, збагачуючи російську літературу східними мотивами, збагачуючись самі духовно і набувають світової популярності. Що стосується української літератури, то вона досить затишно почуває себе у своєму національному "гнізді" і не схильна "зраджувати" Заходу, якому належить історично й географічно. - Як із цього погляду можна оцінити стан сучасної літератури? Наскільки сильним є вплив політики на світову літературу? - На жаль, політика дедалі більше втручається в життя, у тому числі і в літературу, не приносячи при цьому нічого, окрім шкоди. Згубні наслідки цього втручання особливо яскраво видно на долі театру, кіно, образотворчих мистецтв і, звичайно, літератури.

постаті

національні культури - Теорія "зіткнення цивілізацій" все ще на слуху. Яку роль у загостренні або, навпаки, у вирішенні цієї проблеми здатна зіграти література? - Література завжди вважалася прихистом свободи. Кожного разу, коли вона залишала це святилище, керуючись політичними або релігійними міркуваннями, неминуче наставав її захід або навіть загибель. - Як співіснують історія й література? Чи несе література відповідальність за поширення історичних відомостей? Чи повинен читач шукати історичну достовірність у літературі? - Мабуть, прямої співвіднесеної історії і літератури не існує. У кожної свої закони, у тому числі, наприклад, хронологія. Хрестові походи відбувалися в ХІ - ХІІІ століттях, а романи Вальтера Скотта про це з'явилися лише на початку ХІХ. Батий зруйнував Київ в 1240 році, а цикл романів про монгольське нашестя російський письменник Володимир Ян почав писати тільки через 700 років після цього. Про те, як читач вірить у достовірність зображених у літературі історичних фактів, можна переконатися на прикладі Сталіна. Цей тиран всіляко заохочував творчість письменників і режисерів, які розробляли історичні теми, мабуть, сподіваючись у зображенні лютості Івана Грозного, Петра І або татарських ханів знайти виправдання своїх неймовірних звірств. - Ваша "Роксолана" зовсім не схожа на "Роксолану" Фальконера. Фальконерівська венеціанка Джулія поєднує в собі усі якості ідеальної жінки, вона сентиментальна, її життя проходить у печалі. А Ваша Роксолана з'являється перед читачем як "жінка Османа", жінка з іншого, "протилежного" світу, втілюючи в собі й низькі якості. Тому Ваша Роксолана сприймається по-іншому. Розкажіть про відносини двох протилежних світів у Вашому романі. - Чи прагнув я у своїй "Роксолані" передусім до літературної достовірності? І так, і ні. Можна було писати роман, користуючись, скажімо, донесеннями із Стамбула венеціанських послів. Але ж відомо, що ніхто не бреше так, як очевидці. Тому "Роксолана" достовірна лише з погляду зовнішніх подій її життя - внутрішній світ героїні роману цілком і повністю "вигадані" автором, який скористався для цього своїм життєвим і літературним досвідом. Колись Чехов, прочитавши "Крейцерову сонату" Льва Толстого, сказав, що можна вигадати все, окрім психології. Проте світова літературна практика останнього часу спростовує це твердження. З'явився навіть термін "історична психологія", що означає право письменника на художню вигадку не лише в описі зовнішніх подій,

але і в зображенні внутрішнього світу героя твору. Яскравим прикладом творчого застосування цієї теорії на практиці є роман французької письменниці Маргерит Юрсенар "Спогади Адріана". Ніяких спогадів римський імператор Адріан не залишив, Юрсенар їх просто "вигадала". Подібним прийомом я скористався при написанні "Роксолани" і ще декількох своїх історичних романів, а досить великий роман "Я, Богдан" навіть ризикнув написати від першої особи. До речі, роман Юрсенар теж написаний від першої особи. - Виступаючи на презентації турецького видання Вашого роману, Ви сказали, що "якби я писав роман сьогодні, багато що написав би по-іншому, я писав так, як вимагали обставини того часу". Що Ви мали на увазі? Які обставини того часу вплинули на Вас і що змінилося сьогодні? - Коли я говорив, що сьогодні написав би "Роксолану", то мав на увазі скорочення роману майже удвічі, але не механічне скорочення, а розумніше використання усього історичного матеріалу, перед яким я просто розгубився, входячи в абсолютно новий для себе світ ісламу. Якщо хтось у моїх словах про бажання переписати роман прочитав такі модні нині серед письменників колишнього СРСР нарікання на втручання влади у творчий процес, то повинен заявити, що ніхто мені не заважав, і всі ці образи нинішніх творців на комуністичну владу, яка, мовляв, не дала їм можливості створити щось геніальне, здебільшого надумані. Просто йдеться про малу обдарованість самих творців. Комуністичний режим часто міг створювати атмосферу, ворожу для творчої особистості, це факт. Але ось сьогодні в Україні вже 16 років як створена найсприятливіша обстановка для всіх видів духовної діяльності, а щось не видно епохальних творінь, і наші видавці скаржаться на те, що ніхто, скажімо, не пише історичних романів. Насправді, простіше вигадувати нудні тексти про те, про це, ніж витрачати цілі роки на вивчення гір матеріалів, ставши на якийсь час вже не просто письменником, а майже вченим.

Видання “Роксолани” турецькою

Павло Загребельний із перекладачем “Роксолани” Омером Дерменджі

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

постаті

національні культури улюбленим у світі письменником. ІВАН ДРАЧ Поет, Герой України Чингіз Айтматов належить до найбільших явищ світової літератури на переломі тисячоліть. В основному, звичайно, він відбувся ще в радянський період. Те, що він писав і киргизькою, і російською мовами, забезпечило йому можливість широкого контакту з російськомовною аудиторією. Публікації його романів у московських журналах відразу робили їх надбанням тих, кому неможливо було і мріяти дотягнутися до досконалого творення киргизького духу в оригіналі. Чингіз Айтматов вийшов у ряд найбільш улюблених і читаних авторів - від Шолохова і Леонова до Авіжюса і Друце, Гончара і Бикова. Журнал “Новый мир” з черговим романом киргизького автора одразу ж ставав раритетом - черга нетерплячих читачів супроводжувала всесоюзну славу... Я збирав в особливу течку рецензії про Чингіза з різних газет - від “Известий” до “Литгазеты” і “ЛитРосии”. Замислюючись над поворотами айтматівських сюжетів, я чув рипіння східних возів, іржання коней і ревіння верблюдів – я ба-

Згадуючи Айтматова АНАР Голова Спілки письменників Азербайджану

Чингіз Айтматов своїм природним талантом і яскравою особистістю став найбільш публікованим, читаним і улюбленим у світі письменником

егковажні або просто злісні люди недоброзичливо відгукуються про письменників радянської епохи, які отримували премії, почесні звання, привілеї від радянської влади. Але вони забувають, що жодне офіційне визнання і привілеї ніскільки не змогли вплинути на творчу непохитність справжнього майстра. Чингіз Айтматов у своїх творах був одним із найвідважніших і найпринциповіших майстрів. Може, в майбутньому з’являться інші письменники такого ж значення, можливо, навіть більшого, але в пам’яті нашого покоління ніхто не займе місця Айтматова. Народившись на батьківщині великого творця Манасу, в долині Талас, у маленькому поселенні Шекер, син репресованих батьків, який отримав освіту зоотехніка, Чингіз Айтматов своїм природним талантом і яскравою особистістю став найбільш публікованим, читаним і

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

чив вершників у лисячих малахаях і вершниць в засмальцьованих парчах і оксамитах, у пустотливих шапочках, прикрашених пташиним пір’ям... Без Чингіза Айтматова не виникло б у літературному вжитку такого поняття, як “манкуртизм”. Манкурти долають нас, але коли з’являються митці й мислителі, які точно називають явище, це означає, що від отрути знаходиться протиотрута. Був із нами Чингіз Айтматов і залишається з нами навіки Чингіз Айтматов - отже, виживемо! АСАН ОРМУШЕВ Ректор Східного університету ім. М. Кашгари (Киргизстан), професор Кожен твір Чингіза Айтматова - це відкриття незнаного світу. Тільки найтонша майстерність і загальнолюдський біль автора завжди залишаються впізнаваними. І ще - його щирість, його повсякчасне прагнення допомогти всесвітньому взаєморозумінню людей.

постаті

національні культури Як жаданий сучасний письменник, Айтматов своїми художніми відкриттями розширив межі національної літератури, підніс її до світового рівня. Проблеми, поставлені письменником, актуальні й зараз, в пору швидкої глобалізації, об’єктивність і неминучість якої сьогодні ні в кого не викликає сумнівів. ГАРУН ТОКАК Співголова Платформи «Діалог Євразії» “Весна 1991 року... Зима відступила з долин і з рівнин, віддалившись у гори, і готується здати свої останні позиції весні. Темні хмари над Азією мало-помалу зникають, а весна вже неабияк дається взнаки. Досі небачена похоронна процесія в тиші рухається до Ата Беїту. По всіх височинах, ярах, стежках і полях, скільки бачить око, прямо до Ата Беїту пливе людський потік. Попереду всього цього велелюддя йде Голова Киргизстану Аскар Акаєв, державні діячі, всесвітньо відомі, як і Чингіз Айтматов, письменники, діячі мистецтв, журналісти й науковці. Військові машини, що везуть саркофаги, рухаються в строгому порядку. Всього 137 саркофагів. У саркофагах – рештки 137 людей, 135 із яких були вбиті пострілом у потилицю, а двоє - пострілом у серце. За загальним наказом усі 137 саркофагіф одночасно опускають у підготовлені заздалегідь могили. ... 1938 рік був роком, коли посилилсь репресії не лише в Киргизстані, але й в усіх республіках Радянського Союзу. Газети, постійно друкуючи статті про те, що “вороги народу” залишаються безкарними, підбурювали керівництво на місцях до дії. Як і скрізь, у Киргизстані в’язниці були переповнені людьми. Багатьох людей, улюблених народом, затаврували як “ворогів народу” і посадили до в’язниць. Цих людей вимагалося знищити. ... Коли батька Чингіза Айтматова забрали з дому, оголосивши його ворогом народу, самому Чингізу були років 8-9, а його сестрі Розі - всього 5-6 місяців. А нині одному з них уже набагато більше шістдесяти, а вдругої залишилась позаду половина століття. Папір, на якому було написано рішення про розстріл, прострелений, і на краях отвору все ще можна побачити сліди крові. Кістки були окремо покладені в саркофаги, і на військових машинах відправлені до Ата Беїт. Державні діячі, близькі родичі й

прості люди, що утворили численний потік, ідуть за військовими машинами, що везуть саркофаги. Чингіз Айтматов, його сестра і брат, немов сумні монументи, йдуть за труною свого батька. Вони немов неприступна фортеця відчаю. Роза Айтматова навіть не пам’ятає батька. Не маючи можливості хоч раз назвати його татом, вона знайшла свого втраченого батька через 53 роки, в ямі на цегельні в Чон Таше. ... Чингіз Айтматов, його сестра і брат знайшли свого батька, якого шукали півстоліття, в тій ямі на цегельні. Він був одним із двох, убитих пострілом у серце. Чингіз Айтматов, який у написаних ним книжках відверто говорить про свою втрату: “Татусю, я не можу поставити тобі пам’ятника, я навіть не знаю, де ти”, нарешті знайшов свого батька. ... Вони поховали батька, якого шукали все життя, того ж дня, що й знайшли” ЕВЕЛІНА БОРОВЕЦЬКА Голова відділення аксіології Російського філософського товариства, професор У ньому була особлива чуйність, яка під час спілкування сприймалася як причетність. Начебто особливою розширеною аурою він торкався до співрозмовника дбайливо, обережно, ненав’язливо - саме так, як робив у своїх творах. Своїми словами він торкався наших сердець, і проблеми, які він ставив перед нами, повинні були спонукати на працю наші душі. Це були не роздуми на тему про моральності, ні. Це було найбільш майстерно поставлене Учителем завдання для духовної праці. Тих зусиль серця, які призводять до його очищення, - через сльози, через покаяння, через почуття єднання з Вищим. Це те, що називається катарсисом і є основною метою й призначенням справжнього мистецтва в усі часи.

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

світогляд

людство - з гірських вершин

Для діалогу м

«М Ігор ПохвалІн Лікар-онколог-хірург, альпініст

и всі знаємо географію. Материки, океани, звичні контури берегових ліній... Наш зовнішній діалог є продовженням внутрішнього, з його питаннями, відповідями, довгими і глибокими роздумами. Ми приходимо до остаточних і проміжних висновків і радуємо, або засмучуємо ними своїх близьких. Світ кожної людини - це географічна карта його душі. Спробуємо зрозуміти цей світ у проекції його реальної географічної карти. Чи багато що нам вдасться побачити при незнанні місцевих мов і традицій? Наскільки ми готові сприйняти чуже щастя і чужий біль? Хтось для відповіді на це питання йде в Гори. Я йду в Гори. Мені добре тут. Окрім вітру, снігу і скель тут немає нічого. Мінімалізм, як остання надія на осяяння душі. Відблиск Сонця, як натяк на світло серед хмар і снігу, що вічно йде... Тепло тільки від власного серця і немає більше нікого, хто захистив би мене. Моє дихання дуже гучне. Моє серцебиття розриває цей світ і я прошу в ньго вибачення за це… Було б сумно, але зі мною мої друзі. Рішучість їхніх спрямувань і облич сповнює мене надією. Мета - об'єднує нас. Нам не треба вживати слів для спілкування. Досить погляду... Вітер на Вершині тихий і лагідний. Він не приносить нічого, окрім рідкісних клаптиків туману. Немає запахів, немає метушні. Ми прийшли до того місця, де хочемо бути. Довгий і небезпечний шлях зробив нас іншими. Наші символи у вигляді прапорів і вимпелів, роблять нас

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

схожими на маленьких дітей. Радість відчутна, і принесення символів нашого світу до Космосу сприймається нами як кінцева мета довгого шляху страждань і поневірянь...» Так, дорогі друзі, я спробував описати відчуття людини, яка сходить на високу гору. Частково метафорично, частково зі щирою вірою в необхідність сходження до вершин кожного з нас. Кожен із нас смертний – отже, живий. Живий, отже – смертний. Тепер, про зображення. Це фото символів «Діалогу» на Вершинах Західної і Південної півкуль. Це - Еквадор. Вершини Ілініца Норте - 5.126 м і Котопаксі, 5.897 м, один з найвищих діючих вулканів Світу. Я поділяю переконання своїх друзів у тому, що Світ можна змінити Знанням, а отже ПРАВДОЮ. Сила тільки в Знанні. Дивно, але наш світ перебуває в стані перманентної війни. Це війна всіх проти всіх. «Успіхи» одних і «поразки» інших, – це людські життя, порожнеча відчаю, страждання від голоду й хвороб. Подвійні стандарти у ставленні не лише до конкретних людей, але й етно-релігійних співтовариств, Держав, Народів. Що ми можемо назвати словом «СПРАВЕДЛИВІСТЬ» у нашому світі? Де джерела чесних і справедливих стосунків між людьми? Де проходить межа між замовленими кимось державними переворотами і національно-визвольними рухами, між батьківською любов'ю і синовською невдячністю. Наш світ дуже дивний, але він такий, який він є. Чи є в наших душах і серцях бажання його змінити на краще, а якщо є, то як його ми може-

світогляд

людство - з гірських вершин

у меж не існує мо реалізувати? Будь-яка конкретна дія прагматична, бо переслідує певну мету. Я запитав себе, а чи можливе досягнення такої великої мети, як єднання людей. Може бути не єднання як збирання їх в анклави, а просто залишення їх у спокої, кожного в тому вигляді самотності, якій він віддає перевагу. Звернення до Бога на час, необхідний для усвідомлення. Потім діалог із такими ж усвідомленми, без настирливого впливу світових ідеологічних домінант, що вже склалися. Без користі й бажання запрацювати на людській довірі... Знаю одне, що «Божественне твориться людськими руками». У контексті сказаного абсолютно не важливо, для мене в усякому разі, про яку країну, віросповідання або національність ідеться, якщо любов між чоловіком і жінкою може дати початок життю їхніх дітей. Хто тоді має право успадкувати цей Світ, як не ці діти! Я проти запобігливого лібералізму, я – за справедливість, а вона не в порожніх ангажованих маніфестах, а в природному праві кожної людини на гідне й відповідальне життя. Можна вирішувати демографічні питання без воєн і голоду, без расової сегрегації й релігійного приниження. Кожен, хто живе, має право на своє особисте спілкування з Творцем. Релігійна традиція визначає тільки початок Шляху… Голодний світ намагаються нагодувати «генетично модифікованими організмами». Відсутність інших стратегій розвитку соціуму, окрім мондіализму, породжує протест у вигляді антиглобалізму, пофігізму і наркоманії. Культуру замінюють сурогатами субкультури і масмедіа. Убогі соціальні відомства – тільки елементи макіяжу на порочних личинах державних органів. І ця ситуація экстериторіальна. Це відбувається скрізь, у всьому світі, від Мозамбіку - до Швейцарії. А може досить уже? Адже ми, напевно, мудрі й відповідальні. Хто знає, що може змінити цей світ більше, ніж слово? «Місце мудрого - у будинку скорботи». Чому існує непокора насильству? Чому слабкі, стають сильними, але тільки на мить до вибуху. Чому розум поступається місцем тупій силі прикладу автомата Калашникова і замовкає навіки, зберігши на пам'ять штиковий удар у серці??? Тепер стає зрозумілим, навіщо люди суміжних країн намагаються говорити один з одним. І це незважаючи на історичні образи й територіальні домагання, незважаючи на віками побудовану систему неприязні і фольклорного псевдогумору, в якому риси ближнього висміюються і принижуються. Пора дитинства для Людства закінчилася. Тільки Відповідаль-

ність перед людьми визначає обличчя політики й політиків. «Робіть що хочете, але щось робіть»! - слова політика нашого часу. Чи настав час дії, чи тільки заклики підбурювачів підігрівають пристрасті в цьому світі? Бомбіста Каляєва від Володимира Ульянова відділяє тільки час. Індукована ненависть обох абсолютно солідарна й куплена, бо «поза людиною немає справедливості». «Справедливість» убивць, у які вироки вона не рядилася б, - це вбивство ближнього, а отже позбавлена будьякого виправдання в усіх релігіях. Убийте матір, убийте дитя, – ким ви станете? Я – мирна людина. Земля дуже мала для сучасної війни. Я люблю цей Світ із його рельєфом і погодою. Могили моїх близьких поряд зі мною. Я не ставлю перед собою нездійсненних завдань, тому кожен новий день приймаю як дар Творця. Впливи із-зовні не змінять нічого ні в Памірському кишлаку, ні на ранчо каліфорнійського фермера… Еквадор – місце, куди я прагнув, тому ще одна мрія здійснилася. Людині дано дар мріяти. Виконання наших бажань залежить тільки від нас самих. Треба тільки мати це бажання і не ставити собі безглуздих питань з серії «навіщо» і «чому». Вважайте, що нас вибрали для цієї трудомісткої й небезпечної справи. Інші думки вже ніяк не пов'язані з головною. Вони про дрібниці: квитки, їжу, коней для каравану. Прагніть до вершин, хоча б іноді. У кожного з нас є Головна Вершина. Йдіть до неї…

Я проти запобігливого лібералізму, я – за справедливість, а вона не в порожніх ангажованих маніфестах, а в природному праві кожної людини на гідне й відповідальне життя

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

географія діалогу казахстан

ВАЖЛИВА РОЛЬ У ДІАЛОЗІ ЄВРАЗІЇ

Н Гаріфулла Єсім Голова Національного комітету Платформи “Діалог Евразії“ в Казахстані, депутат Сенату Парламенту Республіки Казахстан, академік

аціональний комітет Платформи «Діалог Євразії» в Казахстані почав свою офіційну діяльність у 2005 році. Але, тут варто відзначити, що Казахстан як країна, що стоїть у перших рядах багатьох ініціатив на світовому рівні, прилучився до ідеї Платформи «Діалог Євразії» ще раніше. Це сталося у пору ії створення в 1998 році. Інтелігенція Казахстану пішла на цей крок, розуміючи, що на просторі історично забутої й неоціненої Євразії бракує єдиного інтелектуального маяка у світі, що страждає від конфліктів і воєн. У той же час, вступ у євразійський рух – це співзвуччя з ідеями Першого Президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва, який у 1994 році озвучив необхідність створення Євразійського союзу. В основу ідеї євразійської інтеграції покладені принципи транспарентності й толерантності, гармонійне поєднання загальнолюдських, національних і культурних ціннос-

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

тей. Євразійська інтеграція, на його думку, повинна мати таку єдність і цілісність, які не пригнічували б і не асимілювали унікальність народів, а навпаки, ґрунтувалися б на їхній різноманітності. Разом із тим, після розпаду колись величезного СРСР, загубився взаємозв’язок між представниками інтелігенції колишніх радянських республік. Цю прогалину потрібно було заповнювати в короткі терміни, оскільки час не стоїть на місці, а світ глобалізується неймовірними масштабами. Враховуючи останній аспект про глобалізацію, стояло питання виховання нового молодого покоління в дусі діалогу й мирного співіснування. Навчити молодь розуміти діалог і жити за допомогою його – одне з головних завдань інтелігенції Платформи «Діалог Євразії». Яскравим доказом упевнених кроків у цьому напрямі стала міжнародна молодіжна конференція, організована Національним коміте-

світогляд

людство - з гірських вершин

Нічна Астана весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

географія діалогу казахстан

том Казахстану наприкінці квітня 2010 року. У столиці Казахстану Астані, яку по праву можна вважати центром Євразії, зібралися представники молодого покоління 13 країн. У назві конференції «Євразія: діалог культур і поколінь» закладено ідею зустрічі на казахстанській землі – вислухати сучасну молодь, її турботи, обмінятися досвідом у розв’язанні проблем. Багато молодих учасників форуму висловлювали вдячність за організацію конференції в Астані, де вони не лише в неформальній обстановці поспілкувалися із старшим поколінням в особі вчених, письменників і журналістів, а також намиоувалися образом нової столиці Казахстану. Діалог це, звичайно ж, налагодження контактів. У зв’язку з цим Національний комітет уклав меморандуми про взаєморозуміння й співпрацю з такими організаціями, як Асамблея народу Казахстану, Міністерство праці і соціального захисту населення Республіки Казахстан. Нацкомітет дуже тісно співпрацює зі Спілкою письменників Казахстану, яку очолює відомий поет, лауреат державної премії Нурлан Ора-

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

залін. Авторитет Казахстану й довіра до нього інших країн забеспечили нам головування в Платформі: Нурлан Оразалін очолював її з 2008 по 2010 роки, після чого головування перейшло до України. Співпраця з названими організаціями має реальні плоди. Так, наприклад, у листопаді 2010 року в Астані відбулася міжнародна конференція з питань сім’ї. У заході взяли участь депутати, науковці, журналісти, представники зацікавлених держорганів. У ході конференції Національний комітет Платформи «Діалог Євразії» уклав меморандум із Національною комісією у справах жінок і сімейно-демографічної політики при президентові Республіки Казахстан. Відтак один із номерів журналу «ДАКазахстан» був присвячений темі сім’ї, а на обкладинці видання розміщено фото Гульшари Абдикаликової, міністра праці й керівника комісії у справах жінок. Тема сім’ї була розглянута і на листопадовій зустрічі в Анталії. Делегація Казахстану на цьому заході була однією з найчисленніших -

географія діалогу казахстан

близько 50 осіб. Це, у свою чергу, демонструє активну роботу, яку веде Нацкомітет щодо залучення представників інтелігенції до своєї діяльності. Серед інших заходів, які Нацкомітет організував і провів у 2002-2011 роках можна назвати такі пам’ятні заходи як: Міжнародна конференція «Взаємодія національних літератур» у рамках святкування 75-річчя Спілки Письменників Казахстану; вечірні трапези в дні священного для мусульман місяця Рамазан; конференція «Мевляна і сучасний світ»; конференція «Національні ЗМІ в процесі глобалізації» в стінах флагмана вищої вітчизняної освіти Казахстану - університеті імені аль-Фараби; астанінський форум «Культура мирного співіснування народів в XX столітті» та інші. Разом із конференціями, симпозіумами й форумами були здійснені ознайомлювальні поїздки в Туреччину представників казахської інтелігенції, духовенства. Приміром, яскравим свідченням діалогу культур і релігій стала подорож за маршрутом Стамбул-Мардін-Урфа. У цих турецьких містах казахська делегація з числа духовенства, зокрема, представників православної і католицької церков, єврейської громади й Духовного управління мусульман Казахстану познайомилася з культурою мирного співіснування представників різних конфесій, які проживають на території сучасної Туреччини. За ці роки Національному комітету вдалося здійснити ряд літературних проектів. Турецькою мовою перекладено й видано книжки казахстанських письменників і науковців. Зокрема книжка поета Нурлана Оразаліна «Yanık yürek», філософа Гаріфулли Єсіма «Adem-zat».

За участю Нацкомітету казахською мовою вийшла книга відомого тюркського мислителя Фетхуллаха Гюлена «Баян». У підготовці книжки «Сана Саулєтшіси» брало участь понад сорок авторів – письменників, філософів, соціологів, культурологів. У виданні відбиті думки казахської інтелігенції про життя й діяльність Ф. Гюлена. Все вище згадане – це не просто приклад, що показує невпинну роботу Нацкомітету Платформи «Діалог Євразії» в Казахстані, це свідчення того, що діалог в сучасному, глобалізованому світі можна досягти. Потрібна лише воля людини, яка переступить через стереотипи. Діалог - це той засіб, який може подолати нерозуміння, навести мости дружби, вивести людство на нові обрії світові без воєн і конфліктів. Усе це розуміє і нове покоління казахів. Зміцнюючи єдність казахського суспільства, на одвічній землі якого мирно співіснують громадяни Казахстану, твориться діалог між народами. Народ Казахстану багатий на духовну спадщину різних етносів і віросповідань, тому він має надійну основу взаєморозуміння й толерантності. Нині в Казахстані під одним дахом, однією великою сім’єю живуть представники понад 130 національностей і 40 конфесій. Це стало можливим завдяки діалогу культур і релігій. З перших днів незалежності республіки, гармонізація міжетнічних і міжконфесійних стосунків стала для Казахстану важливим аспектом внутрішньої політики. Національний Комітет Платформи «Діалог Євразії» не зупинятиметься на досягнутому. Він і далі служитиме суспільству, відкриваючи перед ним нові можливості в плані донесення ідей діалогу.

Навчити молодь розуміти діалог і жити за допомогою його – одне з головних завдань інтелігенції Платформи «Діалог Євразії»

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

географія діалогу киргизстан

Необхідність порозуміння попри складні виклики

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

географія діалогу киргизстан

сторично Киргизстан є прабатьківщиною нинішніх жителів Туреччини, які вважають його землею батьків. Колись турки відкочовували з Центральної Азії в Малу Азію, нинішню Туреччину. І навіть далі – нинішні гагаузи в Молдові також коренями пов'язані з Центральною Азією. Гагауз - у перекладі сучасною мовою означає «синій бик». За часів СРСР відносини Киргизстану й Туреччини були повністю заморожені, й практично ніяких зв'язків не було. З моменту здобуття незалежності в якості суверенної держави одним із перших Киргизстан визнала Туреччина. Відтоді стосунки між двома країнами розвиваються по наростаючій і мають вражаючі досягнення. Близькі стосунки між спорідненими народами поступово вийшли на високий рівень і нині киргизькотурецькі зв'язки охоплюють практично всі можливі сфери і особливо культуру. Киргизький Національний комітет «Діалог Євразії» було створено в 2002 році. З моменту створення він активно взявся просувати ідеї діалогу між націями, ознайомлення з культурними відмінностями й історичними фактами, зміцнення зв'язків між інтелігенцією й діячами культури й науки. Поступово представники творчої еліти Киргизстану стали глибше розуміти суть ідеї толерантності й терпимості між народами й націями. Діячі культури, провідні журналісти країни й інші представники засобів масової інформації, творча інтелігенція усвідомили потребу в спільній роботі зі своїми колегами в інших країнах, і передусім у Туреччині. Керівний склад Платформи «Діалог Євразії» в Туреччині на самому початку із родинним теплом поставився до зв'язків із Киргизстаном і підтримав перший склад Національного комітету, який тоді очолював відомий історик Кияс Молдокасимов, якого потім змінив ректор Східного університету у Бішкеку професор Асан Сулейманов. Встановленню тісних і дружніх відносин сприяли не лише добрі стосунки між керівництвом двох країн, але значною мірою авторитет та ім'я великого всесвітньо відомого письменника Чингіза Айтматова, твори якого багаторазово перекладалися турецькою мовою, а чимало їх було екранізовано в самій Туреччині. Тим паче, що біля витоків створення міжнародної Платформи “Діалог Євразії” стояв цей великий письменник. Він був почесним головою Ради засновників Платформи ДА в 19982002 роках. Із його благословення почав виходити журнал «ДА». У зв'язку з цим, усім відомі слова Ч. Айтматова: «Для нас стало насущною необхідністю періодично зустрічатися і обговорювати актуальні питання. Журнал «ДА» став нашою візитною карткою, своєрідною скарбничкою, яка зберігає ідеї й підносить їх у ви-

гляді окремих номерів журналу». Відтоді у світі брендом для Платформи стало гасло – «Діалог починається з «ДА». Киргизький національний комітет Платформи прагне залучити до своєї діяльності найбільш видатних, авторитетних і активних діячів культури, мистецтва, літератури й творчої інтелігенції. Багато хто в Киргизстані розуміє, що після розвалу Радянського Союзу в пострадянському просторі все більшою мірою виявляється тенденція розмежування за національними, релігійними й іншими принципами. Якщо в Радянському Киргизстані з тодішнім населенням у 4,5 млн осіб, представників інших націй і народностей було близько 50 %, то в нинішніх умовах, коли міграційні процеси охопили всі країни СНД, представників інших націй стає все менше. Нині в республіці з 5,6 млн населенням, жителів із слов'янським корінням стало менше 20%. При цьому тенденція до скорочення триває, що пов'язано не лише з бурхливими політичними процесами в Киргизстані за останні 10 років. Неабиякою мірою це пов'язано з розривом культурних, наукових і інших зв'язків із багатьма країнами. В той же час киргизи також стали більше виїжджати за межі своєї країни, і киргизькі мігранти, за непідтвердженими даним складають майже 1 млн осіб. Іншими словами, кожен п'ятий киргиз є добровільним мігрантом, і більша їх частина є трудовими мігрантами в слов'янських країнах. Доля цих людей в інших країнах далека від тих очікувань, на які вони сподівалися. Нинішні реалії такі, що національна нетерпимість, жорстка конкуренція за виживання, прагнення облаштуватися будь-яким шляхом, призвело до того, що у світі серед людей зросла неприязнь, відчуження не лише за національною або расовою приналежністю, але й за релігійними ознаками. Триває падіння економічного добробуту, й зростання різниці між багатими й бідними прошарками в суспільстві лише посилює ці суперечності. Зважаючи на специфіку нового становища, що склалося, і через вияви крайнього індивідуалізму у свідомості людей, Киргизький національний комітет Платформи ДА налаштований на популяризації толерантності, встановлення діалогу не лише між країнами, але й усіма політичними силами, між народами й людьми різних національностей. Актуальність цих проблем зростає з кожним роком, і ігнорування їх може призвести до ще більшого загострення проблем. Керівники й члени Національного комітету чітко розуміють ці проблеми й виявляють готовність усіма можливими шляхами сприяти стабільності в країні й створенню рівних можливостей для всіх. Усі члени комітету докладають максимум зусиль для просування

Кубан Абдимєн Заступник голови Національного комітету Платформи ДА в Киргизстані, кандидат фізико-математичних наук

Нинішні реалії такі, що національна нетерпимість, жорстка конкуренція за виживання, прагнення облаштуватися будь-яким шляхом, призвело до того, що у світі серед людей зросла неприязнь, відчуження не лише за національною або расовою приналежністю, але й за релігійними ознаками

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

географія діалогу киргизстан

ідей Платформи. До Національного комітету обрані гідні і активні діячі в галузі науки, освіти, ЗМІ, культури. Завдяки їхньому авторитету й активній громадянській позиції, ідеї толерантності й терпимості між народами набули громадянської значущості. Владні структури Киргизстану й керівники країни неодноразово і належним чином оцінювали громадську роботу Комітету, а радник Президента країни, відомий драматург Султан Раїв є членом Нацкомітету. Окрім того, Комітет регулярно випускає щоквартальне видання, через яке поширюється інформація про всю роботу Платформи ДА й публікуються важливі матеріали про культурні, наукові й інші зв'язки зі спорідненими народами, які є членами Платформи. За останні 2 роки Національний комітет організував і успішно провів ряд громадсько значущих заходів, незважаючи на складні політичні і економічні умови в Киргизстані. Всупереч очікуванням зниження активності через внутрішні проблеми в країні, нові умови, що створилися в Киргизстані, спонукали членів Комітету активніше виявити себе в міжнародних заходах Платформи. Важливість і необхідність реалізації на практиці ідей толерантності, терпимості й діалогу постає під час кожного значучого заходу за участю Нацкомітету. Керівництво Комітету провело зустріч із молодими науковими діячами. Віддаючи данину багатонаціональній традиції Киргизстану, члени Комітету провели важливий діалог із головою Асамблеї народу Киргизстану Жанил Туменбаєвою, яка має своїх заступників, що представляють понад 30 національних діаспор у Киргизстані. У рамках діяльності Платформи, враховуючи важливість зміцнення зв'язків із сусідами, члени Нацкомітету провели і обговорили стан справ із Послом Таджикистану в Киргизстані. Враховуючи історичну місію німецького народу в розвитку Киргизстану, Нацкомітет приділив увагу й належним чином оцінив роботу викладачів німецької мови

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

на зустрічі з ними. Не менш важливе значення Киргизький національний комітет Платформи ДА приділяє зв'язкам зі ЗМІ й роботі з журналістами. Маючи у своєму складі немало представників ЗМІ, Комітет організував Медіаплатформу Киргизстану, на якій детально обговорив актуальність і важливість роботи журналістів у зміцненні миру й стабільності як у країні, так і в усьому регіоні, підвищенні в суспільстві розуміння необхідності в толерантності і діалозі між усіма етносами й соціальними шарами суспільства. Особливо важливим заходом за останній час стало проведення Міжнародного форуму, присвяченого 80-річчю Ч. Айтматова "Айтматов і сучасність". Разом із Нацкомітетом, його організаторами виступили Міністерство культури і інформації КР спільно з Міждержавним фондом гуманітарних ініціатив. У форумі взяли участь письменники і інтелектуали з країн СНД. Туреччину представляв співголова Платформи «Діалог Євразії» Гарун Токак із делегацією, заступник головного редактора журналу "Батьківщина" Російської Федерації Т. Філіпова, представник Платформи ДА в Москві Махмут Сезер Чакмак, представник Платформи ДА в Санкт-Петербурзі Селман Гюлен, декан Християнського університету П. Нешитов. Важливою віхою в поширенні ідеї толерантності й терпимості, розвитку культурних і наукових зв'язків стало проведення конференції "Питання толерантності й діалогу від Юсупа Баласагина до Фетхуллаха Гюлена", на якій ішлося про вклад учених Киргизстану й Туреччини

географія діалогу киргизстан

в дослідженні праць великих мислителів Баласагина й Гюлена. Не обмежуючись заходами лише в столиці, Національний комітет організував у ряді обласних центрів країни спеціальні конференції, головним завданням яких було поширення ідей Платформи в регіонах, залучення широких мас у свій рух, просування ідей Платформи до глибинки. Такі конференції під різними назвами були проведені в обласних центрах Каракол, Нарин, Ош, Талас. Ця робота запланована і на майбутнє для того,щоб охопити всю країну. Однією з недавніх і важливих подій, у яких брав участь Національний комітет, став “круглий стіл”, організований спільно з Міністерством у справах молоді Киргизстану за сприяння Державного університету ім. І. Арабаєва, Міжнародного університету "Ала-Тоо" і Конгресу жінок Киргизстану, на якому була обговорена тема: "Родини в культурах: від традиції до сучасності". Актуальність порушеної теми пов'язана з перетвореннями, що сталися за останні десятиліття, в суспільно-державному розвитку Киргизстану, що зумовили серйозні зміни в сімейній ієрархії, її пріоритетах і ролі в суспільстві. На ньому виступили міністр у справах молоді А. Алимкулов, глава мусульман країни муфтій Чубак ажи Жалілов і співголова Міжнародної платформи "Діалог Євразії", якій спеціально приїхав на це обговорення, Гарун Токак. На обговорення теми про значення родини приїхали й прес-секретар Міністерства у справах сім'ї Турецької Республіки Осман Бекер, письменник і правознавець Сібель Ерас-

лан, письменник і журналіст Мустафа Армаган. Вони поділилися своїми спостереженнями про зміни цінностей людини в епоху глобалізації й про те, як інтернет впливає на подружні й дитячо-батьківські стосунки, про кризові явища в житті родини, про поширення самотності, шлюбу як тягара, внаслідок чого демографічна криза охопила навіть такі країни, як Туреччину, де свято поважають сімейні цінності й звичаї. Робота Національного комітету помітно пожвавилася з приходом до керівництва професора А. Ормушева, який зумів надати нового імпульсу всьому руху, незважаючи на від'їзд засновника й беззмінного керівника Національного комітету Киргизстану Мустафи Башкурта в Туреччину. Проте він залишається одним із відданих людей Платформи, який вже на новому місці роботи й далі надає допомогу й сприяння Комітету із Стамбулу. Його націленість на роботу активзує діяльність членів Комітету.

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

Вежа Бурана

географія діалогу білорусь

ДУХОВНА МІСІЯ ДІАЛОГУ КУЛЬТУР

Світлана Винокурова Голова Білоруського національного комітету Платформи «Діалог Євразії», доктор філософських наук, професор

ізноманітність культур у сучасному світі обумовлена діапазоном їх схожості і відмінностей, що, у свою чергу, визначає можливості і особливості міжкультурного діалогу. Республіка Білорусь - незалежна держава в центрі Європи, країна, відкрита для економічної й культурної взаємодії. Земля білоруська – багатостраждальна: страшні війни, репресії, чорнобильська катастрофа. Масштаби людських втрат у періоди воєн просто жахають. Так, в першу світову війну тільки з одного порівняно невеликого містечка районного масштабу - міста Сморгонь, на війну пішло 4000 жителів, повернулося додому тільки близько 100 осіб. Друга світова війна забрала життя кожного третього жителя Білорусі.

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

25 років тому Чорнобиль на багато десятиліть накрив чорними крилами радіоактивної біди, передусім, наш озерний край, нашу землю й людей, що на ній живуть. Усе це, безумовно, позначилося на долі народу. Але люди не зачерствіли душею. Країна наша щедра, люди, які живуть на ній, - освічені, працелюбні, толерантні й гостинні. Республіка Білорусь - держава багатонаціональна. Понад 120 національностей, що проживають у республіці, мають рівні права і можливості для розвитку своєї національної культури й побуту. Збереження стабільних міжнаціональних взаємин – одне з найважливіших досягнень на шляху успішного розвитку суверенної країни. У нашій республіці завжди з найглибшою повагою ставили-

географія діалогу білорусь

ся й ставляться до представників різних національностей. Шанобливе ставлення до іншої культури, до інших звичаїв, закріплене в конституційних нормах нашої держави, дозволяє успішно уникати міжнаціонального розбрату й конфліктів на національному або релігійному ґрунті. Давня східна мудрість свідчить: "Однією рукою в долоні не поплещеш". У слов'янських народів є своя мудрість "Один у полі не воїн". Розуміння того, що об'єднання зусиль в ім'я благородної мети дає значно більше можливостей і гарантій для отримання очікуваного результату, лежить в основі того, що Республіка Білорусь підтримала ініціативу міжнародного громадського об'єднання Платформа "Діалог Євразії". Ось уже понад 10 років, діяльність Платформи ДА спрямована на розвиток здатності чути, розуміти й брати до уваги інтереси іншої сторони. Для досягнення цих цілей використовуються науково-практичні конференції й симпозіуми, круглі столи й семінари. Особливу роль у налагодженні мирного культурного діалогу відіграють загальні збори Платформи, присвячені актуальним питанням сучаснос-

ті, підтвердженню принципів толерантності й поваги між культурами різних країн. Республіка Білорусь у якості активного члена Платформи ДА бере участь із 2009 року. Першим головою від нашої республіки став Микола Чергинець – відомий у країні й за її межами письменник, голова Спілки письменників Білорусі. Його перу належать художні й публіцистичні твори, відомі в країні й далеко за її межами. А координує діяльність Платформи в Білорусі Іхсан Ділекчі. За порівняно короткий час спільної роботи проведена низка цікавих і змістовних заходів гуманітарно-освітнього плану. Так, у березні 2010 року було організовано приїзд і зустріч голови робочої групи Парламенту Туреччини Реха Чамурогли з представниками Білоруського Парламенту. На підставі досягнутих домовленостей Реха Чамурогли приїжджав у Республіку Білорусь на запрошення Білоруської державної академії мистецтв на святкування 65-річчя Академії, де виступив із привітанням, а в якості подарунка глядачам було продемонстровано виступ національного турецького танцювального колективу "Semah". Потім із концертом танцювальний колектив виступив у Білоруському державному університеті культури і мистецтв. Протягом 2010 року в рамках спільної роботи з Платформою ДА були проведені декілька заходів міжнародного рівня, такі як “Родина у сучасному світі”, “Інтелектуали і суспільство” та “Трансформація освіти і світогляду в сучасному світі”. Треба особливо відзначити Республіканську науково-практичну конференцію молодих науковців «Моральність. Репродуктивне здоров'я. Демографія – 2010», яка проводилася вдруге з метою всебічного розгляду проблеми демографічної кризи й підготовки оригінальних рішень з її подолання. У конференції взяли участь студенти, магістранти, аспіранти й молоді вчені. В ході заходу пройшли секційні засідання, семінари, круглі столи з актуальних проблем сучасності в рамках тематики конференції. Поточний 2011 рік розпочався зі святкових заходів Нового року, організованих спільно з Білоруським дитячим фондом. Цікавий обмін думками стався у рамках круглого столу, організованого спільно зі Спілкою письменників Білорусі «Просвітники в контексті громадського розвитку». Успіхом користувалася й Міжнародна конференція "Білорусь - Туреччина: шляхи співпраці", організована спільно з факультетом міжнародних відносин Білоруського державного

Протягом 2010 року в рамках спільної роботи з Платформою ДА були проведені декілька заходів міжнародного рівня, такі як “Родина у сучасному світі”, “Інтелектуали і суспільство” та “Трансформація освіти і світогляду в сучасному світі”.

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

географія діалогу білорусь

університету. Представники від Білорусі брали участь також у міжнародній молодіжній науковій конференції «Цивілізаційна ідентичність в епоху глобалізації» (Одеса, Україна). На найближчу перспективу планується проведення конференції «Роль просвітників у Білорусі й Туреччині» спільно з філологічним факультетом Білоруського державного університету. В результаті двостороннього договору, укладеного між громадською організацією «Діалог Євразії» і Спілкою письменників Білорусі, планується переклад і видання книжки Миколи Чергинця «Сини» турецькою мовою й книжки Фетхуллаха Гюлена «Діалог і толерантність» російською мовою. Платформа ДА в листопаді 2010 року організувала перебування в Туреччині (м. Анталія) білоруської делегації (до складу входили науковці з БДУ, БДАІ, БДЕУ, представники Спілки письменників Білорусі, білоруських видавництв, журналісти з газет «Республіка», «Радянська Білорусь», журналу «Беларуская думання»), що взяла участь в 9-х Загальних зборах інтелектуалів Євразії. У рамках цієї поїздки була також організована зустріч білоруських журналістів з керівництвом наймасовішої газети Туреччини «Заман» (наклад газети - понад 800 тис. примірників). У рамках діяльності громадської організації «Діалог Євразії» з 4 по 9 жовтня 2010 року була організована поїздка до Туреччини ди-

ректора Національної бібліотеки Р. Мотульского і його заступника Л. Кирюхіної. Програма цієї поїздки включала персональне знайомство з директором Національної бібліотеки Туреччини, підписання договору про взаємну співпрацю, відвідини різних відділів Національної бібліотеки, організацію зустрічей із працівниками закладу, а також знайомство з окремими вищими навчальними закладами Стамбула. За результатами цієї поїздки і з метою подальшого розвитку білорусько-турецьких стосунків «Діалог Євразії» в Білорусі планує провести в період із 10 по 17 травня 2011 року на базі Національної бібліотеки Республіки Білорусь Фестиваль турецько-білоруської культури. Згода Міністерства культури Республіки Білорусь отримана. У програму фестивалю запропонували включити виставку рідкісних книг із архівів Національної бібліотеки Туреччини, виступ пісенних і танцювальних турецьких колективів, виступ майстрів традиційних турецьких мистецтв (малюнок на воді, ієрогліфи) й т. п. Надалі плануємо зробити Дні білоруськотурецької культури традиційними і проводити їх по черзі в Білорусі й Туреччині. З упевненістю можна стверджувати, що шлях культурного діалогу в рамках Платформи ДА залучатиме до лав своїх прибічників дедалі більше громадян різних країн.

З упевненістю можна стверджувати, що шлях культурного діалогу в рамках Платформи ДА залучатиме до лав своїх прибічників дедалі більше громадян різних країн

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

географія діалогу молдова

Старий Оргей, Республіка Молдова

МІСТ ЗАВДОВЖКИ 12 РОКІВ

У Борис МАРІАН Співзасновник Платформи “Діалог Євразії “, голова Молдавського національного комітету Платформи

біографії кожного з нас є особливі віхові події, що зумовлюють новий напрям життєвого шляху й подальший прискорений рух по ньому. Для мене такою подією стала участь в створенні Міжнародного євразійського фонду письменників і журналістів у Стамбулі в вересні 1998 року, перетвореного згодом у Платформу «Діалог Євразії» (ПДЄ), - нині широко відому організацію, що охопила духовно-географічний простір від Стамбула до Москви й від стін Китаю до Прибалтики. У зв’язку з цим відбулося і моє перше побачення з Туреччиною, у той час тривожнозагадковою для мене країною, а також особисте знайомство з видатними письменниками, науковцями й громадськими діячами нашого часу, що залишили глибокий слід у моїй біографії. Я кажу про Чингіза Айтматова і Олжаса Сулейманова, з якими зустрічався в Стамбулі, про

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

живого класика азербайджанської літератури Анара і його співвітчизника, знаменитого кінематографіста Рафіка Ісмаїлова, про яскраву турецьку плеяду знавців історії й майстрів слова Ільбера Ортайли, Гаруна Токака, Мустафу Армагана, про видатних російських учених - академіка Ростислава Рибакова і доктора ісламського права Леоніда Сукіяйнена, про таджицького поета Мехмона Бахті, що зберіг у своїх віршах традиції перської поезії, про сучасного казахського мислителя й письменника Гаріфуллу Єсіма та інших піонерів євразійського руху. Доречно зауважити, багато з них були головами нашої організації, причому першим - Чингіз Айтматов (1998-2000 рр.). Потім на цьому почесному посту змінювали один одного Анар, І. Ортайли, Х. Токак, Р. Рибаков. Декількома рядками вище я назвав Туреччину «тривожно-загадковою країною», і це не-

географія діалогу молдова

випадково. У нас, у молдован, історично склалося якесь особове ставлення до неї, яке складається у малих народів до великої держави, що підпорядкувала їх. Більше двохсот років Молдова перебувала під володарюванням Порти й платила данину османським султанам. Час від часу народ повставав проти гнобителів, виганяючи їх, але ненадовго. Як правило, всі конфлікти розв’язувалися тоді вогнем і мечем. А в 1878 році, в результаті останньої російсько-турецької війни, одна частина Молдовського князівства увійшла до складу новоствореної Румунії, а друга, Бесарабія, залишилася провінцією Російською, потім - частиною Радянської імперії, поки не набула державного суверенітету на руїнах СРСР у вигляді Молдавської Радянської Республіки. Таким чином, турецьке володарювання давно закінчилося, але ще дуже довго в пам’яті народній, зокрема в молдавському фольклорі і в родинних переказах, та і в справах політичних зберігалося недобре, мстиве ставлення до всього турецького, до ні в чому неповинних нащадків войовничих османликів. Наприкінці 1990-х років Республіка Молдова виробляла свою зовнішню політику, у тому числі взаємовідносини з Туреччиною, однією з перших країн, що визнали наш суверенітет. Було ясно, що двосторонні стосунки не могли будуватися на хисткому ґрунті історичних образ і забобонів і що потрібно було закладати основи щирої дружби й взаєморозуміння, про що офіційно заявили тодішній турецький президент Сулейман Демірель, який двічі відвідав Молдову, і ставився до неї, я сказав би, з особливою ніжністю, і перший молдавський президент Мірча Снєгур. Але одна справа до-

мовлятися у верхах, інше – проводити зближення на практиці. Тут уже довелося розпушувати ґрунт, долаючи згадані забобони, нам, журналістам і письменникам, у тому числі авторові цих рядків, переконаному поборникові молдавсько-турецького зближення, хоч свого часу я, грішною справою, так само щиро написав патріотичну поему про боротьбу наших предків під скіпетром господаря Штефана Великого проти османських завойовників. Ось чому, восени 1998 року, отримавши згадане запрошення Фонду турецьких журналістів і письменників приїхати в Стамбул на міжнародний з’їзд, я і двоє моїх товаришів по перу сприйняли його як запрошення прийняти участь у будівництві вже початого мосту Туреччина - Молдова. Проте виявилось, що там, за ініціативою наших турецьких колег, закладався новий духовний міст між Європою і Азією, відомий нині як ПДЄ - організація планетарного масштабу, що проповідує зближення двох прадавніх континентів на основі діалогу постатей, релігій, поколінь і діалогу цивілізацій в цілому, в дусі Толстого, Ганді, Гюлена й інших учителів людства. Згідно зі Статутом, раз у два роки керівництво і члени національних комітетів ПДЄ збираються зазвичай в Анталії або Стамбулі на Загальні збори, на яких переобирається Голова, затверджуються плани дій, вирішуються організаційні питання. Збори супроводжуються також дискусіями на актуальні теми сучасності, презентацією книжок, що вийшли в оригіналі або в перекладі під егідою ПДЄ. Крім того, щорічно в якійсь із євразійських столиць скликаються міжнародні форуми, присвячені найзло-

за ініціативою наших турецьких колег, закладався новий духовний міст між Європою і Азією, відомий нині як ПДЄ організація планетарного масштабу, що проповідує зближення двох прадавніх континентів на основі діалогу постатей, релігій, поколінь і діалогу цивілізацій в цілому, в дусі Толстого, Ганді, Гюлена й інших учителів людства

Борис Маріан серед української делегації

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

географія діалогу молдова

Монастир Курк, Оргейський район, Республіка Молдова

головним було живе спілкування зі знайомими й незнайомими людьми різних рас, народів, релігій, менталітетів, яке нічим ніколи не заміниш

боденнішим темам, якими переймається інтелектуальна еліта людства й які тривожать народи Євразії. На них настрій гарячим обговоренням задають своїми доповідями видатні вчені, письменники, громадські діячі різних країн, їх доповнюють або критикують кваліфіковані опоненти. Особисто для мене це були дуже корисні уроки, спосіб збагачення знаннями й обміну досвідом. Але головним було живе спілкування зі знайомими й незнайомими людьми різних рас, народів, релігій, менталітетів, яке нічим ніколи не заміниш. Після повернення додому ми, звичайно ж, намагаємося довести до широкої громадськості зміст цих дискусій, а висновки і рекомендації форумів, що мають практичне застосування для внутрішьої й зовнішньої політики країни, до відома своїх урядів, які хоча б зрідка прислухаються до них. Мені особливо запам’ятався своєю масовістю (понад 800 делегатів, причому не лише з країн-членів ПДЄ), напруженням суперечок і дискусій, компетентністю доповідачив й чудовою організацією роботи та відпочинку Московський форум у червні 2005-го року під назвою «Релігії й світ: від терору до планетарної етики». Сильне враження залишила також остання наша конференція в листопаді минулого року в Анталії на тему про су-

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

часну сім’ю в глобальному масштабі. У ній взяли участь понад шістсот осіб, у тому числі представники нових континентів - Австралії, Африки, Латинської Америки. В ході відвертої дискусії було розкрито процес прискореного розпаду інституту сім’ї у світі, що загрожує непередбачуваними морально-соціальними катастрофами. І що особливо цінно, по-моєму, це те, що цього разу ряд національних комітетів ПДЄ, провів попередню підготовку до Форуму, надавши заздалегідь хороші статистичні й аналітичні матеріали про стан сім’ї в їхніх країнах. Приміром, ми спільно з нашою Академією наук, провели дуже представницький «круглий стіл» на цю тему за участю зацікавлених державних органів, а після повернення з Анталії представили Міністерству праці й сім’ї республіки сувору резолюцію нашої конференції для внесення поправок у практичну політику цього відомства з порятунку сім’ї в Молдові. Яскраво згадується мені також робота зі створення програми й Статуту нашої організації в листопаді 2001-го року в Анталії. Стояла календарна пізня, але географічно розкішна, тепла осінь, що відповідає тамтешньому середземноморському меридіану. 22-градусна вода вабила в море сотні туристів, а також багатьох учасників наших зборів, які плескалися в сма-

географія діалогу молдова

рагдових хвилях і загорали на гарячій прибережній гальці в зоні готелю «Ріксос», тоді як робоча редакційна група, в яку був обраний і я, весь день до пізньої ночі ретельно обробляла кожен абзац, кожен пункт документу, домагаючись граничної чіткості формулювань російською, турецькою і англійською мовами одночасно. Іноді між нами спалахували гарячі суперечкм, висловлювалися «особливі думки» і доводилося звертатися за порадою до великодосвідченого голови Анара і до загальновизнаного арбітра Ростислава Рибакова. Так ми добровільно позбавили себе яскравого сонця, морської свіжості й відпочинку заради загальної справи, оскільки назавтра вранці потрібно було зачитати й проголосувати Статут на останньому засіданні Загальних зборів, потім роз’їхатися по домівках. Не можу не назвати найневтомніших із згаданої редакційної групи. Це тодішній генеральний секретар ПДЄ Туфан Айтав, який умиротворяв усіх нас, веселий волелюбний професор Ільбер Ортайли, який умів учасно пожартувати, аби зняти загальну напругу, небагатослівний, але глибоко мислячий письменник Мустафа Армаган, колишній директор журналу «ДА», представниця Грузії, дуже працездатна і досвідчена в складанні подібних документів жінка, доктор історії Гіулі Аласанія (до слова сказати, вона - мати нинішнього грузинського Президента), казахський письменник і дипломат Мухтар Шаханов, відо-

мий дагестанський публіцист Мехмет Дурчілов і деякі інші, імена яких стерлися в моїй пам’яті, але назавжди залишився їх вигляд. Важливо при цьому відзначити, що згаданий Статут, затверджено наступного ранку, і ті програмні установки, які ми тоді розробили й прийняли, працюють досі, хоч відтоді минуло понад десять років, і наша Організація географічно розрослася до планетарних розмірів. А загалом їй виповнилося 12, і кажучи іншими словами, ми все-таки побудували євразійський міст взаєморозуміння завдовжки 12 років. Звичайно, мені можуть заперечити, мовляв, незважаючи на всі ваші зусилля, релігійний фанатизм не гасне, спалахи тероризму тривають то в одному, то в іншому місці земної кулі. Начебто так, та не зовсім, скажу я вам. Колишня історична ворожнеча між народами й релігіями поступово сходить нанівець. Бо змінився накраще менталітет цілих народів і націй - феномен, який можна спостерігати на прикладі молдован і турків, між якими в результаті зусиль дипломатів, письменників і не без участі відповідних національних комітетів ПДЄ встановилися справді дружні стосунки й міцні економічні зв’язки, створена атмосфера добросусідського співробітництва в галузі культури й науки. Більше того, останніми роками виникли сотні змішаних молдавсько-турецьких сімей… Ось чому я все-таки з надією дивлюся в майбутнє Євразійського континенту.

ми все-таки побудували євразійський міст взаєморозуміння завдовжки 12 років

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

ВОНИ ВИЗНАЧАЮТЬ СВІТИ НАЦІОНАЛЬНИХ КУЛЬТУР ЄВРАЗІЇ До Міжнародної наукової конференції “Філософська спадщина як дієвий чинник розвитку сучасного світу”

Олександер ШОКАЛО Сходознавець, культурософ

віт національної культури – функція національного духу. А провідники-маяки національного духу – подвижники. Це люди потужної творчої сили, які самовіддано працюють в усіх сферах суспільного життя, лишаючись при цьому малозрозумілими сучасному їм суспільному загалу. Духовні подвижники найповніше уособлюють неповторність духовного типу свого народу та особливості національних світоглядних рухів і здійснюють провідну суспільну місію в поступальному культурному розвитку своїх націй і людства. За Григорієм Сковородою (1722–1794), культура – «друге, духовне, народження людини» з духовного зародку в чистому серці через осягнення «заповітного, священного» в собі. Народжуючись духовно, людина творить свій власний світ. Відповідно й збірна особа народу в процесі свого духовного народження творить власний етнічний світ – світ національної культури. А національна культура функціонує як система духовної орієнтації, самоорганізації й саморозвитку збірної особи народу самостійною силою з власних ресурсів на основі традиції. У культурному саморозвитку народ здійснює свою життєву програму – національну ідею, духовну сутність своєї душі. Творення й передачу традиції національної культури народ забезпечує дотриманням своїх звичаїв. У звичаєвій традиції виявляється безвічність національного духу: «Не вмирають ті звичаї, яким визначено бути безвічними» (М. Гоголь; 1809–1852). На живій основі звичаєвої традиції ґрунтується неповторність світу етнічної культури та справедливий суспільний лад: «Народи! Старайтеся насамперед мати добрі звичаї, аніж закони: звичаї – найперші закони» (Піфагор; 576–496 рр. до н. е.). Звичаєва традиція завдяки своєму практичному досвіду єднає людей однієї культурної системи в національну спільноту. Тому ми звертаємося до національної культурної традиції й досвіду подвижників як до чистого джерела духовної наснаги й моральної основи культурного саморозвитку. Подвижники як носії звичаєвої традиції й дієвого знання, осягнутого в особистому духовному досвіді, дають світоглядне спрямування й генерують імпульси культурного саморозвитку своїм народам. Люди подвижницького духу власним життям утверджують сформульований давньоіранським духовним подвижником-реформатором Заратустрою (2-а пол. 7–1-а пол. 6 ст. до н. е.) закон моральної зрілості людини – вселюдський моральний закон у триєдності істинного думання, правдивого висловлення й праведного діяння (добродіяння). На дотриманні цього закону ґрунтується й духовна практика суфіїв – чистих. Це основа другого, духовного, народження людини. В усі епохи життя людства, навіть у періоди найбільшого морального занепаду, подвижники

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

є генераторами й провідниками духовності в Білому світі: вони створюють і не привласнюють, працюють і не шукають вигоди, досягають успіху і не величаються, стають великими й не панують. Цей основоположний принцип духовного подвижництва сформулював давньокитайський філософ Лао-цзи (Старий Вчитель, за легендою – Старе Немовля; справжнє ім’я – Лі Ер; 579–499 рр. до н. е.) – засновник школи Дао. Життєві цілі подвижників підпорядковані вищому покликанню, й вони живуть згідно зі своїми істинними вченнями - мудро. Подвижництво як спосіб життя в істині так само парадоксальне – несподіване, дивне, як і сама істина, бо разюче розходиться зі звичними, усталеними поглядами. Парадоксальність мислення й соціальної поведінки подвижників проникливо сформулював Лао-цзи: «Хто знає, той не каже; хто каже, той не знає» й підтвердив застереженням: «Будьте уважні до своїх думок – вони початки дій». На Сході подвижники традиційно вдаються до усамітнення та соціальної самоорганізації у формі закритих громад, що відомі як даоські й дзенбуддійські монастирі, суфійські братства тощо. Цей спосіб самостійного життя духовних подвижників зазвичай називають даоською моделлю. Альтернативна модель – конфуціанська, коли інтелектуали безпосередньо працюють на суспільство, функціонуючи в адміністративнобюрократичному апараті держави чи провадячи лояльну до держави громадську діяльність. У такому разі вони перебувають на утриманні суспільства й відповідно служать тому суспільству. Конфуціанська модель пов’язана з іменем давньокитайського мудреця Конфуція (Кун Фу-цзи; 551–479 рр. до н. е.) й набула розвитку в середньовічному Китаї, де інтелектуали стали професійними урядовцями. Цією моделлю нині користуються розвинуті країни по всьому світу. Але з часом світоглядну ясність конфуціанського вчення догматизували заангажовані інтелектуали. втративши своє своє покликання служити суспільним інтересам, вони обслуговують приватні, кланові, корпоративні, партійні інтереси владної еліти. Тому подвижницька мудрість дотримується позиції, що в країні, де немає Дао (Шлях Істини, Шлях Ладу), жити не варто. Хоч самостійне життя духовних подвижників за даоською моделлю й не забезпечує їм матеріального багатства, вони – духовно вільні й щасливі своїми скромними статками. Для тих, хто живе за догматизованою конфуціанською моделлю, керуючись прагматичним розумом і кар’єрноматеріальними цілями, це становить непереборні труднощі. Саме через відсутність у нинішніх інтелектуалів істинних світоглядних орієнтирів та високого суспільного покликання й виникають у них нездоланні проблеми та комплекси. Пристосовуючись до соціальних вигод чи до нелюдських умов інтелігенція губить свою духовну

подвижники

джерела мудрості сутність. Порятунок інтелігенції – в очищенні на шляху подвижництва. А здійснення інтелігенцією свого високого суспільного покликання виведе на шлях оновлення й ціле суспільство. Моральна відповідальність самостійних людей створює потужну протидію безвідповідальності масового пристосуванства. Хоч подвижництво й нечисленне, та ці люди свідомі свого високого покликання в Білому світі й від серця до серця, з вуст у вуста, з покоління в покоління передають традицію світотворчого духу та мудрого життя, будять моральну волю й унапрямлюють процес культурного саморозвитку своїх народів, а отже й культурного добору людства. Традиції світів національних культур Євразійського материка, явлені в духовному досвіді знакових постатей подвижників принаймні за 2 500 років, засвідчують свою непроминущість і своєчасність. Подвижницьке життя за своєю духовною суттю – безвічне, й нам належить задіювати цей непроминущий досвід у вдосконалення нинішньої дійсності.

Конфуцій (Кун Фу-цзи) Видатний давньокитайський мудрець, який на традиційних духовних засадах сформував світоглядну систему, що стала основою культури й державного управління Китаю. Народився в родині правителя повіту в царстві Лу 22 вересня 551 р. до н. е., від народження його звали Кун Цю. В трирічному віці втратив батька, коли тому було 73, й дитину виховувала молода мама. Її моральна чистота стала визначальним чинником формування характеру хлопчика. Ще в ранньому віці Кун Цю відзначався талантом провидця й схильністю до стародавніх священних звичаїв. Замість дитячих розваг хлопчик любив спілкуватися з мудрими старими людьми. В 7 років його віддали до школи, де навчали музики, писанню, лічбі, обрядодіям, стрілянню з лука, управлінню колісницею. Він глибоко засвоїв традиційні знання й закінчив школу з найкращими успіхами. Мав зріст 191 см і могутню статуру. В 17 років Кун Цю пішов на державну службу управителя господарства однієї з найвпливовіших родин царства Лу. Водночас став учителем у традиційній школі, яку пройшов сам. У 19 одружився, у 25 набув визнання як високоосвічена людина, хоч досягнув цього самотужки. Створив власну школу на традиційних засадах, де навчав учнів законів природи, розкривати внутрішні можливості й ставати цілісними людьми. Був простий і вимогливий: «Хто не прагне знати, того не просвіщаю. Хто не горить, тому не відкриваю». Навчав дієвому знанню, моральному обов’язку й високому покликанню: велика людина прагне до спільного гаразду, мала – до власної вигоди. Вчив поєднувати минуле й майбутнє в сучасному: знання минулого убезпечує від ілюзій нині й на майбутнє. Для вчите-

ля Кун Цю знання й доброчинність були нероздільні – він жив згідно зі своїм ученням і прагнув удосконалити людину й суспільство на основі традиційних культурних цінностей. За це учні й прихильники назвали його шанобливим найменням Кун Фу-цзи – Шановний Вчитель Кун. Визнання його мудрості досягло такого рівня, що він став Міністром правосуддя – на той час то була найвідповідальніша посада в державі. Діяльність на посаді високого державного чиновника Кун Фу-цзи сприймав як невід’ємну частина свого вчення, бо особистий приклад має вирішальне значення: яка людина, таке й правління в державі. Його методи правління були такі ефективні, що через три місяці він реорганізував усю адміністрацію царства Лу. На цій високій посаді Кун Фу-цзи пробув близько трьох років, але через підступність правителів сусіднього царства Ци, які боялися посилення царства Лу, було порушено звичай у храмі Землі й Неба, і мудрець із протесту залишив свою посаду й царство. Дев’ять років Кун Фу-цзи провадив мандрівне життя, сповнене поневірянь. І коли йому нарешті запропонували високу урядову посаду, на якій він міг би реалізувати свій досвід, мудрець лишився вірний своїм принципам і зробив моральний вибір – демонстративно відмовився від посади й ще чотири роки жив мандрівним подвижницьким життям: настановляв на шлях істини правителів і злидарів, воїнів і селян, молодих і старих. Жив на скромну платню за навчання. Кун Фу-цзи зустрічався з Лао-цзи – засновником даосизму, даосизму, що став традиційним світоглядом Китаю. Старий Вчитель виявив особливу повагу до молодшого на 28 років мудреця, привітавши його не дарами, як прийнято в багатих і знатних, а сердечними словами, як прийнято в гідних людей. Про ту зустріч Кун Фу-цзи розповів учням: «Я знаю, що птах літає, звір бігає, риба плаває. Того, хто літає, можна збити стрілою, того, хто бігає, можна упіймати в тенета, того, хто плаває - в невід.

«Хто не прагне знати, того не просвіщаю. Хто не горить, тому не відкриваю»

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

подвижники

джерела мудрості

Меморіал Конфуція в Цюйфу

«Я передаю, а не придумую. Я впевнений у непроминущому й люблю його»

Щодо дракона, то я ще не знаю, як його можна впіймати! Сьогодні я зустрівся з Лао-цзи, і він нагадав мені невловимого дракона!». Лао-цзи, як і саме Дао, лишається невловимою безвічною сутністю, але у вченні Кун Фу-цзи Дао позбавлено космологічного тлумачення та обмежено людським світом – його носіями стають індивід, суспільство, держава, а людське Дао виявляється як моральність, чесноти. Саме чесноти, а не багатство чи військову силу, мудрець вважав головною підставою для обрання правителя. Пройшовши шлях від навчання до осягнення Волі Всеєдиного (Волі Неба), Кун Фу-цзи жив моральною волею власного серця й став світоглядним орієнтиром для всієї культури Китаю. Сучасники усвідомлювали загальнонаціональне значення його духовного подвижництва: «Піднебесна давно перебуває в безладі. Та нині Небо зажадало зробити Вчителя дзвономскликанцем». Світоглядна система Кун Фу-цзи – не релігія в звичному розумінні, бо він не говорить про Бога й віру. Його вчення виконує функцію природної релігії серця, яка силою любові відновлює й підтримує живі зв’язки в людському єстві, в родині й суспільстві, зв’язки людини з природою й Світовою Всеєдністю. Застерігаючи від схиляння перед своєю великою вченістю, Кун Фу-цзи казав: «Я тільки зв’язую все в єдине». Мудрець убачав корінь світу людської культури в традиції й навчав: «Коли хочеш, аби стовбур і гілля були міцні й родили,

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

тримайся свого коріння й витоків». Суть життєвості традиції – в її передачі: «Я передаю, а не придумую. Я впевнений у непроминущому й люблю його». Кун Фу-цзи уклав «Книгу пісень» («Ши цзин»), відібравши до неї 300 взірців із понад трьох тисяч народних та обрядових пісень ХІ–VІІ ст. до н. е. Розмірковуючи про пройдений життєвий шлях, Вчитель зізнавався учням: «У п’ятнадцять років я зосередив свої помисли на навчанні. В тридцять набув самостійності. В сорок звільнився від сумнівів. У п’ятдесят осягнув Волю Неба. В шістдесят навчився відрізняти правду від неправди. В сімдесят став жити волею свого серця й дотримуватися звичаю». Мудрець відійшов у засвіти в 479 р. до н. е., проживши 71 рік і загодя передбачивши свій відхід та обравши місце для поховання над річкою в м. Цюйфу, куди стали приходити на прощу до святого. Нині пантеон із храмом Кун Фу-цзи займає понад 20 гектарів. Основу світогляду Кун Фу-цзи викладено в праці «Лунь юй» («Бесіди й висловлювання»), яку 80 років створювали його учні. Бо сам Кун Фу-цзи не написав жодного рядка – він, як Піфагор і Сократ, передавав своє вчення з вуст у вуста. Про Кун Фу-цзи казали: «Він не мав учителів, а тільки учнів», а учнів було в нього 3000. Згідно з каноном конфуціанства, праведне життя й особливо справедливе правління базуються на п’яти взаєминах: між чоловіком і жінкою, між батьком і сином, між старшим і молодшим братами, між товаришами, між володарем і підвладним. Провідна місія в цих взаєминах належить родині – взірцю суспільного ладу. За Кун Фу-цзи, правило моральності: «Не роби людині того, чого не бажаєш собі»; правило справедливості: «Платити добром за зло – безглуздя. А чим тоді платити за добро?». Мудрець в усьому вимогливо дотримувався ладу й жив за принципом: «Я осягаю все завдяки Всеєдиній Істині». Вчення Кун Фу-цзи набуло визнання лише через 200 років по його смерті. А ще через 100 років його світоглядну систему прийнято як ідеологію Китайської держави. Для Європи вчення китайського мудреця відкрив у ХVІІ ст. італійський місіонер-єзуїт, картограф, перекладач Маттео Річчі (Лі Мадоу; 1552–1610), й з його руки Кун Фу-цзи став відомий цілому світові під латинізованим ім’ям Конфуцій.

подвижники

джерела мудрості

Джалоледдін Румі Видатний таджицько-перський поет і філософ утаємниченого (містичного) духовного досвіду, започаткував нову епоху в суфізмі з культурософським і соціальним аспектами. Джалоледдін Мухаммад Балхі Румі народився 30 вересня 1207 р. в місті Балх – важливому центрі таджицької культури (нині на півночі Афганістану) в родині Мухаммада ібн Хусейна ал-Хатібі ал-Балхі (псевдонім – Бегаеддін Валад) – відомого езотерика, проповідника, наставника, послідовника суфізму, який сповідував тарікат – шлях духовної досконалості або суфійський шлях. Хлопець отримав ґрунтовне виховання й освіту від батька. Коли йому було 11 років, родина переселилась у Малу Азію (тодішня назва – Рум, звідси й псевдонім – Румі). Їхня еміграція обумовлена кількома чинниками: антисуфійська релігійна політика Хорезмшаха й ворожість групи богословів-схоластів та загроза монгольського нашестя. Оселившись у столиці Сельджуцького султанату – Конії (нині в Туреччині), родина опинилася під заступництвом султана Алаеддіна Кей-Кубада. У 24 роки Джалоледдін набуває чину шейха, викладає в медресе й провадить проповідницьку діяльність, удосконалює освіту в Дамаску й Алеппо: вивчає граматику, поетику, Коран і коментарі до нього, шаріат, історію, логіку, філософію, математику, астрономію, теологію. А в таїни суфійського вчення його увів наставник Саїд Термезі. На формування світогляду Джалоледдін надзвичайно вплинуло знайомство з видатними суфіями Аттаром, Саної та Шамседдіном Тебрізі. Під духовним впливом мандрівного містика, дервіша Шамседдіна (Сонце віри), який відкидав раціоналізм теології й схоластичної філософії, всякі ритуальні й культові приписи офіційного ісламу, сповідував духовну чистоту й безпосереднє спілкування з людьми та Всеєдиним, Джалоледдін залишив викладання в медресе й заснував суфійське братство мавлаві (походить від мавлана – вчитель, наставник; у Середній Азії відоме як орден Накшбандія, а на За-

ході як орден суфіїв-кружан). Його обрядовість ґрунтується на музичній традиції з ритмічними танцями-кружіннями, що пробуджують душі, підносять людські почуття й розкривють серця для осягнення вищої реальності. Згідно з найпоширенішою концепцією суфізму, заснованою на світоглядному понятті всеєдності, Всеєдиний – єдина істина й реальність, а весь світ – лише форми Його вияву. Після загибелі Шамседдіна, якого переслідували невігласи-мюриди, Джалоледдін глибоко пережив втрату свого наставника й старшого товариша, став писати газелі й підписуватися його іменем – Шамс. Так із суфія-проповідника народився видатний поет, який створив восьмитомний ліричний «Диван Шамса» (близько 60 000 рядків). А. Кримський охарактеризував Джалоледдіна Румі за його геніальність як «найзначніше ім’я в суфійській поезії». Румі створив також містичну «Маснаві ма’наві» (Поема про втаємничену суть) у шести частинах (понад 26 000 бейтів) – енциклопедію суфізму, де він просто й ясно виклав теорію й практику містицизму. Це вершина творчості Румі й містичної поезії в таджицькоперському письменстві. Великої популярності серед народу також набув його твір «У ньому те, що в ньому», написаний у формі діалогів учителя з учнем. Духовний подвижник зосереджує всю увагу на внутрішній сутності людини й змісті її життя. Покликання людини на Землі Румі вбачає в творенні власного внутрішнього світу й перетворенні довколишнього світу. Джерело творчого духу людського – в чистому серці: «Мудрий той, хто володіє власним світильником», а основа досконалості людини – в єдності істинного знання, доброго слова й доброї дії. Ще за життя духовного подвижника його проголосили святим, а догматичні релігійні шаленці піддавали несправедливим нападкам. Працюючи над завершенням шостої частини «Маснаві ма’наві», духовний подвижник занедужав і 17 грудня 1273 р. відійшов в інший світ. Похований у Конії, в мавзолеї поряд із батьком, і до його могили ходять на прощу. Поетична творчість і філософія Джалоледдіна Румі справили потужний вплив на літературу й світоглядні системи культур Сходу й Заходу. Румі відомий під різними іменами: афганці називають його Балхі, іранці – Мавлаві, турки – Мавлана; до речі, його старший син Султан Велед став основоположником турецької літератури. Румі справедливо порівнюють із Гете, а видання англомовних перекладів його творів перевершили наклади видань Шекспіра.

«Мудрий той, хто володіє власним світильником»

Мавзолей Румі в Конії

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

подвижники

джерела мудрості Григорій Сковорода

Педагогічний принцип Г. Сковороди – навчати тих, хто бажає знати

Найвидатніша постать у духовнокультурному житті України XVIII ст.: філософ-мудрець, педагог, поет, перекладач, мислительпровидець, який на віки визначив ідею-програму поступального культурно-соціального саморозвитку українців. Григорій Савович Сковорода народився 3 грудня 1722 р. в с. Чорнухи на Полтавщині в козацькій родині. З шести років виявив потяг до наук та до музики. Початкову освіту здобував у дяка та в церковнопарафіяльній школі, а вищу – в КиєвоМогилянській академії, провідному навчальному закладі Східної Європи. Після семи років навчання 19-річного студента-філософа за виняткові музичні здібності забирають до імператорської придворної капели (життя в Петербурзі він згадував лише з осудом). У 1745–1750 рр. Г. Сковорода у складі посольської місії побував в Словаччині, Угорщині, Австрії, Італії, Німеччині, Польщі, інших європейських країнах, де слухав лекції знаменитих вчених, вивчав філософські школи, а головне – пізнавав життя людей у тих країнах. З 1753 р. викладав поетику в Переяславському колегіумі, в 1757–1759 рр. працював домашнім учителем у поміщика С. Томари в с. Коврай (нині Черкащина), де написав основну частину поезій збірки «Сад божественних пісень». Наступні 10 років викладав у Харківському колегіумі поетику, етику, грецьку мову. Маючи самостійні глибокі судження, моральну

Хата Г. Сковороди в Чорнухах

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

волю й незалежний, прямий характер, Г. Сковорода різко відкидав пропозиції кліру й світської влади йти до них на службу. Через те мудрець зазнавав переслідувань офіціозу й змушений був залишити офіційну педагогічну діяльність у навчальних закладах і з 1769 р. стає мандрівним філософом. Останні 25 років життя проповідував своє філософське вчення серед народу. За цей час він побував у Києві, Москві, пішки обійшов усю Слобідську Україну. Сковорода не був одружений, не мав дітей, зате став духовним батьком усім українцям. Великий духовний подвижник помер 9 листопада 1794 р. в с. Іванівка (нині Сковородинівка) на Харківщині, де й похований. Провидець передбачив свій відхід і належно підготувався до нього. Творча спадщина Г. Сковороди складається з філософських трактатів, поетичних творів і притч (байок). Філософське вчення українського мислителя глибинною суттю споріднене з даосизмом. Подібно як Лао-цзи витлумачує Дао, Г. Сковорода виповідає своє осягнення Всеєдиного: «Це одне невичерпне джерело всього добра й щастя нашого, воно само є оте щастя, безпричинний початок, безпочаткова причина, в якій і від якої – все, а вона – сама від себе самої і завжди з собою є і буде». Пізнання невидимої суті (натури) Всеєдиного, тобто істини, можливе лише через самопізнання людиною самої себе – «внутрішньої людини» в серці. Ця духовна практика є виявом української містичної традиції самопізнання, що реалізується в духовному народженні людини й житті в істині. Практична філософія Г. Сковороди надзвичайно близька до суфійського містичного досвіду: за аскетичним аспектом і простотою життя в Істині та безпосереднім спілкуванням із людьми;

подвижники

джерела мудрості за любов’ю в серці, що відкриває людині можливість безпосереднього й прямого духовного єднання з Усеєдиним. Коли містичний досвід практичної філософії серця, дієвої мудрості Сковороди розглядають із позиції умоглядної, спекулятивної, раціоналістичної філософії Заходу, його називають філософом без системи. З погляду тодішнього й нинішнього обмеженого обивательського світогляду, Сковорода – бездомний мандрівний філософ, дивак, який узяв обітницю самітника. А коли життя й творчість Сковороди осягаємо в культурному контексті Сходу – з традиційних духовних засад веданти, даосизму, піфагореїзму, йоги, суфізму, ісихазму, то великий український містик за всіма ознаками – типовий мандрівний брахман, даос, піфагорієць, йог, суфій чи ісихаст. Ознака духовного типу містика – внутрішнє єднання з Усеєдиним через любов у чистому серці й життя в Істині згідно зі своїм ученням, що власне і є мудрістю. Сковорода жив, як учив, бо свої істинні знання осягав у власному духовному досвіді, а не переповідав чужих. Саму філософію він розумів як мудрість і сам жив згідно зі своїм вченням. Це і є цілісна система життя Г. Сковороди – життя в істині, а не споглядання істини через призми різних теорій. Мудрець вільний від усього проминущого – марновірства, чинів, багатства, відкидав раціоналізм теології й схоластичної філософії, всякі ритуальні й культові приписи церкви, не визнавав релігійних відмінностей між людьми, заснованих на ритуальних відбуваннях. Як вчитель-творець він нікому не нав’язував своїх осягнутих у внутрішньому осяянні сокровенних знань, а навчав лише тих, хто прагнув так само осягнути істину й жити в ній. Педагогічний принцип Г. Сковороди – навчати тих, хто бажає знати. Г. Сковорода уособив глибинні моральні цінності українського світогляду, закоріненого в благородстві соборної праці хліборобської культури, й наперед на віки визначив розвиток української духовності. Звідси сковородинський духовний тип української людини – морально зрілого, послідовного творця духовно-господарських цінностей. Г. Сковорода по праву є творцем і духовним батьком української національної ідеї й національного відродження. Згідно з його вченням, перспективу життя нації визначає самоусвідомлення нею своєї заповітної духовної єдності, а просвітлений дух пробудженої нації є джерелом її культурного самовідродження. Великий філософ-мудрець і вчитель життя став основоположником української культурософії – принципу осягнення й здійснення духовної сутності людини й збірної особи народу в духовному народженні.

Іммануїл Кант Видатний німецький філософ, основоположник німецької класичної філософії, мислення якого позитивно вплинуло на світ. Іммануїл Кант народився 22 квітня 1724 р. в східній частині прусського королівства, у Кенігсберзі, в ремісничій родині. Батьки зуміли дати синові ґрунтовну класичну освіту. В 1740 р. Іммануїл, за наполяганням батьків, вступив на теологічний факультет Кенігсберзького університету, хоч найдужче його цікавили природознавство, математика, філософія. Після закінчення університету Іммануїл десять років служив домашнім вчителем. З 1755 р. Кант працює на посаді приват-доцента в рідному університеті, а через п’ятнадцять років стає професором, викладає метафізику, логіку, моральну філософію, фізику, астрономію, математику, антропологію, фізичну географію (вперше запровадив як навчальну дисципліну), мінералогію. В 1786 р. Канта обирають ректором Кенігсберзького університету, а в 1788 переобирають на другий термін. Він не був одружений, не виїздив за межі рідного міста, спілкувався тільки з друзями та учнями. Все життя Канта було надзвичайно владоване: о 10-й вечора лягав спати, о 5-й ранку вставав, о 7-й вечора виходив на прогулянку. Улюблені приказки Канта: «Жити треба головним чином для того, щоб працювати»; «Робота – найкращий спосіб насолоджуватися життям»; «Схильність до розкошів у людині гірша від будь-якого іншого лиха в житті»; «Не думкам потрібно навчати, а думати». І коли в 1797 р. за станом здоров’я він змушений був відмовитись від читання лекцій, а через декілька років займатися й науковою діяльністю, життя стало для нього тягарем. 12 лютого 1804 р. великий філософ відійшов із цього світу (як стверджують біографи, з почуттям полегшення й задоволення). Інтелектуальна спадщина Канта стала основою для нового погляду на світ, оскільки він осмислив і узагальнив фундаментальні філософські проблеми. Особливість Кантового вчення – проблемність і проблематичність, що надає його світогляду ознак дуалізму. В еволюції філософської творчості Канта розрізняють три періоди: докритичний, критичний, антропологічний. У докритичний період Кант розкрився як вчений, природодослідник, теоретик, визнаючи можливість об’єктивного існування речей поза свідомістю людини. У праці «Всезагальна природна історія й теорія неба» (1755) вчений обґрунтував космогонічну гіпотезу (згодом – те-

Кенігсберзький університет

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

подвижники

джерела мудрості

Тільки духовний досвід непідвладний релігії та породженій нею вірі, бо вони обмежені практичним розумом, який і придумав їх. Так само й моральний закон, осягнутий у духовному досвіді, діє незалежно від релігії, яка може тільки підтримувати його

орія Канта-Лапласа) про природне походження Сонячної системи та гравітаційну взаємодію Місяця й Землі. Кант визнав, що логіки недостатньо для обґрунтування природознавства, а наука (математика, природознавство) не може мати своїм джерелом досвід, який завжди є обмеженим, а тому не може бути підставою для універсальних узагальнень, і розум сам по собі не може бути джерелом для таких знань. Кант зробив узагальнюючий висновок, що джерелом незалежних від досвіду достовірних знань можуть бути апріорно чуттєвість та розмірковування, які передують досвіду. В критичний період Кант опублікував праці: «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму» (1788), «Критика здатності суджень» (1790), провідна ідея яких – людина для пізнання сутності речей повинна означити межі своїх пізнавальних можливостей: що вона зможе пізнати, а чого не зможе. За Кантом, сутність є річчю в собі, й її неможливо пізнати, людина здатна пізнати лише явища, а буття речі в собі стверджується не знанням, а вірою. Однак між явищем і сутністю немає принципової межі, а є лише відмінність між тим, що пізнано і тим, що ще не пізнано. Коли ми пізнаємо явище, то так чи інакше одночасно пізнаємо і його сутність. Кант привернув увагу до суперечностей чистого розуму, які є нерозв’язними, антиномічними: чистий розум, не поєднаний із чуттєвими вданими, може довести першу частину антиномії й спростувати другу та навпаки, може довести другу і спростувати першу. Чистий, теоретичний розум через свою обмеженість переходить у практичний, а цей переходить у релігію, яка також обмежена, бо існує тільки в межах розуму. Тільки духовний досвід непідвладний релігії та породженій нею вірі, бо вони обмежені практичним розумом, який і придумав їх. Так само й моральний закон, осягнутий у духовному досвіді, діє незалежно від релігії, яка може тільки підтримувати його. І. Кант як засновник трансцендентального ідеалізму в основу своєї філософії моральності поклав троє ключових понять: волю, розум та обов’язок. Моральність – це та умова, за якої тільки й можливо, аби людина з чистим розумом досягла досконалості й осягнула вище, духовне знання та набула внутрішньої гідності, яка забезпечує їй бути метою в собі, а не засобом. Надзвичайно своєчасні роздуми Канта про всезагальний закон у світі та моральний закон у людині: «І що більше я розмірковую, то більше дві речі сповнюють душу мою щораз новим подивуванням і чимраз сильнішою святобливістю: зоряне небо наді мною й моральний закон у мені». Саме непідвладний нічому моральний закон у людині забезпечує їй самостійність. У вченні Канта особливо своєчасні міркування про роль антагонізмів у суспільному розвитку й про необхідність миру, якого можна досягти через взаєморозуміння між людьми й народами, через міжнародну торгівлю, співробітництво, врахування взаємних інтересів, невтручання у внутрішні справи держав, статус-кво кордонів тощо.

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

Памфіл Юркевич Найвидатніший представник української академічної філософії ХІХ ст., педагог, основоположник української філософії права та сакральної педагогіки серця. Памфіл Данилович Юркевич народився 28 лютого 1826 р. в с. Ліпляве на Полтавщині (нині Черкащина) в сім’ї священика. Початкову освіту отримав дома, потім навчався в Переяславському духовному училищі, Полтавській духовній семінарії, Київській духовній академії. Після закінчення академії залишився в ній для підготовки до наукової діяльності. З 1851 – на посаді «наставника по класу філософських наук», з 1852 – магістр і бакалавр, у 1854–1856 – помічник інспектора, з 1857 – викладач філософії й німецької мови Київської духовної академії. У 1858 здобув звання екстраординарного, а в 1861 – ординарного професора. У жовтні 1861 рішенням Міністерства освіти, затвердженим імператорським указом, очолив щойно відкриту після десятирічної перерви кафедру філософії Московського університету. За рівнем філософської культури П. Юркевич виявився єдиним у Російській імперії фахівцем, який не потребував спеціальної закордонної підготовки. Як самобутній філософ він виріс на сковородинській, українській традиції й фахово сформувався, коли ще не склалася російська філософська традиція. П. Юркевич викладав історію філософії, історію філософії права, логіку, психологію, педагогіку, і його лекції користувалися великим успіхом у студентів і колег. У 1869–1973 виконував обов’язки декана історико-філологічного факультету. Як найбільший представник Київської філософської школи П. Юркевич відстоював духовні засади академічної філософії й виступив проти дилетантизму лідера революційної демократії М. Чер-

подвижники

джерела мудрості нишевського в його роботі «Антропологічний принцип у філософії». Це викликало цілу «кампанію цькування» з боку представників вульгарного матеріалізму під орудою Чернишевського, що призвело до передчасної смерті вченого та до замовчування його імені більш як на століття з волі більшовицьких вождів. Помер П. Юркевич 16 жовтня 1874 р. в Москві, похований на цвинтарі Свято-Данилового монастиря. Філософсько-педагогічна творчість П. Юркевича представляє українську культуру на рівні світових духовно-інтелектуальних стратегій. Разом із тим його передове й цілком оригінальне, самобутнє вчення побудоване на глибинних національних традиціях. Відкидаючи однобічний інтелектуалізм новочасної доби, український мислитель обґрунтовує свою філософську концепцію – «філософію серця», філософію «утаємниченого серця людини», де наголошує на гармонійній взаємодії всіх сфер людського єства: духовної, розумової, душевної (психічної), чуттєво-емоційної, фізичної. Серце має найтонші й найглибші чуття. Через серце діє внутрішній моральний закон людини – воля: «Серце є вмістище всіх пізнавальних дій душі. … Життя серця утворює сутність людини, її моральну волю. В серці закорінений особистий дух людини, а розум є лише верхівкою індивідуального духовного життя. Розум виявляє загальне в діяльності людей, а серце – основа неповторності, унікальності особистості. У серці відбуваються ті явища й події історії, які неможливо вивести із загальних законів, бо серце породжує, а розум лише диригує». Антропологічне вчення П. Юркевича засноване на моральній волі людини й має індивідуальну й суспільну цінність. Світоглядна основа «філософії серця» й «сакральної педагогіки серця» виявляє сутність українського духовного типу й української ідеї як необхідної моральної, духовної передумови становлення нації й національної держави. П. Юркевич став фундатором української школи моральної філософії права, заснованої на національній культурно-правовій традиції, та сакральної педагогіки серця – педагогіки моральності, заснованої на українській традиційній системі виховання. Філософ розглядає

право як явище національного духу, історичного характеру народу та одвічної ідеї правди, обґрунтовує своєчасне нині переконання, що дух народу виявляється в його законах через моральність влади, а запозичені закони працюють лише тоді, коли вписуються в контекст духовних і суспільно-політичних традицій нації: «…Коли ми організацією досягаємо єдності, то держава творить народ (римська республіка), коли любов’ю творимо організацію (грецька політея), то дух народу творить державу. … Держава має моральну суть, як і людина… Певна національність дається взнаки як потужна влада… – всі ці риси народного генія диктують народові кодекс позитивного права і надають законодавству особливого національного характеру. Отже, національний дух є вищим законодавцем, який настановляє, що належить визнати правом і що треба відкинути. Право – явище національного духу. …Будь-яке право тільки тоді має силу, коли воно національне, бо національність є природне об’єднання взаємністю». Моральність законів і влади забезпечується дотриманням людьми одвічної ідеї правди, яка не залежить від зовнішніх, мінливих чинників історії. Моральність освітньовиховної системи П. Юркевича – сакральної педагогіки серця «… пробуджує в серці у вихованця любов до вищого й ідеального, до священного й духовного… – ця система чекає на вихователя, здатного знаходити в тілі в людини невидиму душу, а в невидимій душі – незнищенні зачатки подібності до Всеєдиного». Творчим результатом сакральної педагогіки серця є «друге, духовне, народження людини» в чистому серці та її саморозвиток силою моральної волі в системі рідної культури й самотворення духовного типу людини. Моральна воля людини забезпечує їй здійснення програми своєї душі через розкриття її природжених творчих здібностей. Філософсько-педагогічне вчення П. Юркевича справило потужний вплив на розвиток української й російської суспільної думки, зокрема в плані виховання моральної волі людини, народу, нації як необхідної передумови побудови самостійної правової держави: «Не керувати, а привертати, не нав’язувати, а розвивати, не підкоряти, а звільняти – ось кінцева мета релігії й держави».

Розум виявляє загальне в діяльності людей, а серце – основа неповторності, унікальності особистості

Черкащина - батьківщина П. Юркевича

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

подвижники

джерела мудрості Микола Бердяєв

«Наша любов завжди повинна бути сильнішою від нашої ненависті»

Київський університет Святого Володимира (нині - Київський національний університет імені Тараса Шевченка)

Один із найвидатніших російських та українських філософів ХХ ст., один з основоположників релігійного екзистенціалізму в Росії й теоретик «нового християнства». Микола Олександрович Бердяєв народився 18 березня 1874 р. в Києві. Його батько військовий, походив із дворянського роду київських і харківських поміщиків, мати княжого роду з французьким корінням по материнській лінії. Брат Сергій – український поет і журналіст. М. Бердяєв дуже любив рідний Київ. Навчався в Київському кадетському корпусі, відмовився від військової кар’єри і вступив до Київського університету Святого Володимира на природниче відділення фізикоматематичного факультету, та незабаром перевівся на юридичний факультет. У 1898 р. його заарештували й відрахували з університету за участь у соціал-демократичному русі. В марксизмі Бердяєва захопила ідея сили людини, її влади над природою, однак за своєю суттю він ніколи не був революціонером: «Я відчував себе революціонером духу, але зовсім не революціонером у соціально-політичному відношенні. …Революційна утопія здавалась мені підміною духовного життя». В 1900–1902 рр. Бердяєв перебував на засланні у Вологді й Житомирі. В цю пору він відійшов від марксизму й став сповідувати християнський містичний реалізм. Філософ дуже болісно пережив революцію 1905 р., побачивши в ній «корінну неправ-

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

ду» й «моральне виродження», а Лютневу революцію, падіння монархії й Жовтневий більшовицький переворот розцінив як «вступ суспільства у велику невідомість», як «хаос, винищування раси кращих і знищення культурних традицій». Але, незважаючи на це, Бердяєв самовіддано працює: бере участь у заснуванні Всеросійської спілки письменників і обраний її віце-президентом, організовує й очолює Вільну академію духовної культури та читає там лекції з філософії й богослов’я, викладає етику слова в Державному інституті слова та в Московському університеті. У 1920 р. Бердяєва заарештували, а після другого арешту в 1922 р. вислали до Німеччини. У Берліні філософ організував Релігійно-філософську академію, брав участь у створенні Російського наукового інституту й Російського студентського християнського руху. 1924 р. переїхав до містечка Кламар під Парижем, де тривалий час редагував власний релігійно-філософський журнал «Путь» – провідне видання російської еміграції. За рік до смерті М. Бердяєва обрали почесним доктором теології Кембриджського університету. Відійшов філософ із цього світу 24 березня 1948 р. в м. Кламар. Творча спадщина М. Бердяєва – близько чотирьох десятків творів, основні з яких: «Сенс історії», «Призначення людини», «Воля й Дух», «Рабство й свобода», «Російська ідея», «Витоки й сенс російського комунізму». На Заході Бердяєв здобув визнання як головний виразник традиції російської релігійно-ідеалістичної філософії та ідеолог антикомунізму, хоч його етика вивищується над усякими догмами й упередженнями: «Наша любов завжди повинна бути сильнішою від нашої ненависті». Найвища цінність для Бердяєва – людина й її воля: «Людська особистість таємничіша, ніж світ. Вона і є цілий світ. Людина – мікрокосм і вміщує в собі все». М. Бердяєв далі розвинув персоналізм – філософськосвітоглядне вчення, що його започаткував М. Гоголь. Персоналізм визнає людську особистість первинною творчою реальністю, а весь світ – виявом креативної волі Творця. За Бердяєвим, саме творчість людини є новим одкровенням, тим, що людина може дати Творцеві, бо не тільки Творець потрібен людині, але й людина потрібна Творцеві. Тому М. Бердяєв убачає передумову покращення життя не в соціальних змінах, а в містичному народженні Творця в людині й для людини, що Г. Сковорода означив як «друге, духовне, народження людини».

подвижники

джерела мудрості

Могандас Ґанді Видатний індійський релігійний та національний лідер, засновник світогляднофілософського вчення ґандизму, духовний подвижник, удостоєний почесного імені Магатма (Велика душа), ідеолог і керівник національновизвольного руху, чий ненасильницький опір звільнив Індію і вплинув на національні й міжнародні рухи прихильників мирних змін. Могандас Карамчанд Ґанді народився 2 жовтня 1869 р. в м. Порбандар штату Гуджарат у родині державного діяча, де дотримувалися звичаїв індуїзму, що вплинуло на формування його світогляду. В 13 років одружився, мав чотирьох синів. Здобув юридичну освіту в Лондоні, займався адвокатською практикою в Бомбеї, з 1893 по 1915 р. служив юрисконсультом у південній Африці, де очолив мирну боротьбу проти расової дискримінації та утиску індійців, домігшись скасування деяких дискримінаційних законів. Саме тут Ґанді виробив тактику ненасильницького опору – сатьяґрага. Повернувшись на батьківщину, Ґанді зблизився з партією Індійський національний конгрес, став її багаторічним керівником (1919–1947) і лідером національно-визвольного руху, який завершився здобуттям Індією незалежності (1947). Загинув 30 січня 1948 р. від руки індуського релігійного фанатика. Ґанді був індуїстом, одначе вважав спільними моральні принципи в індуїзмі, ісламі, християнстві. Згідно з індуїзмом, людина у своєму житті повинна пройти ступінь брагмачар’ю: замість марнування часу на земні втіхи зобов’язана спрямувати свої сили на осягнення істини й моральне самовдосконалення на основі духо-

вних вартостей. Осягнення істини здійснюється завдяки моральному самовдосконаленню за принципом агімси – ненасильства, фізичного й духовного неушкодження будь-якої живої істоти. Ґанді розпочав брагмачар’ю на 36-му році й основним принципом свого життя визначив сатью – дотримання правди. Ось як подвижник висловив свій життєвий принцип, свої духовні ідеали: «Правда - це Всеєдиний»; «У Всеєдиного немає релігії»; «Знання у сфері релігії, на відміну від досвіду, видаються непотребом у миті випробувань»; «Я знаю тільки одного тирана – це тихий голос совісті»; «Якщо контроль приходить збоку, він стає згубнішим, ніж відсутність контролю. Контроль корисний тільки тоді, коли він іде зсередини»; «Я хочу волі моїй країні, аби інші країни змогли чомусь повчитися в моєї вільної країни»; «Перемога здобута насильством – рівнозначна поразці, бо короткочасна»; «Краще бути жорстоким, коли жорстокість є в наших серцях, ніж намагатися прикрити своє безсилля покривалом ненасильства»; «Знайди мету, ресурси знайдуться»; «Право піддавати людей найсуворішій критиці заслуговує той, хто переконав їх у своїй любові до них». Творча спадщина Ґанді налічує 90 томів. Його політичний ідеал – демократична держава, яку утворюють численні малі самоврядні громади, що концентрують у собі основу політичної влади. Центральна влада має обмежені функції урядового апарату й наділена переважно повноваженнями у сфері безпеки. Суспільство має розвиватися на духовно-економічних засадах агрокультури, що є запорукою справжнього, а не удаваного, народовладдя. Політична філософія Могандаса Ґанді поширилась далеко за межі Індії й набула загальнолюдського значення.

«Я хочу волі моїй країні, аби інші країни змогли чомусь повчитися в моєї вільної країни»

Меморіал М. Ґанді в Делі

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

подвижники

джерела мудрості

Фетхуллах Ґюлен

«фільтри» національного духу забезпечують чіткість функціонування світоглядних орієнтирів національних культур

Видатний сучасний турецький мислитель, учений, педагог, філософ, теолог, просвітитель, соціальний реформатор. Фетхуллах Ґюлен народився 1941 р. в селі Коруджук, у районі Пасінлер провінції Ерзурум на північному сході Туреччини. Вихований у родинному середовищі любові та взаєморозуміння на традиційних духовних цінностях, великий виховний вплив справили на хлопця бабуся, дідусь, тато й мама. Зростав у місцевій традиційній культурній атмосфері, де братства суфіїв практикували осягнення втаємниченого знання. Освіту здобув у класичній ісламській школі – медресе в м. Ерзурум, де зацікавився соціальною проблематикою. Після служби в армії, пройшовши добрий вишкіл, береться до викладацької праці, виявивши талант учителя й наставника. Він об’їздив усю Туреччину, збираючи великі аудиторії слухачів. Ґюлен здобув визнання як улема та айдин – релігійний мислитель та просвітитель. Поняття улема, що стало класичним в ісламській літературі, вказує на особистість духовного лідера, який здобув авторитет у релігійних дисциплінах. Поняття айдин характеризує сильну особистість, авторитет у традиційній філософській думці. Як релігійний вчений, філософ і духовний інтелектуал Ґюлен наділений найглибшим поглядом на життя серед усіх представників релігійної й філософської думки сучасної Туреччини. Завдяки своєму духовному подвижництву Фетхуллах Ґюлен став одним із лідерів філософських та інтелектуальних рухів останніх століть. Основна риса цього подвижника, яка вирізняє його серед інших релігійних авторитетів та інтелектуалів сучасності – велика завзятість: він лідер руху мо-

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

дернізації в ісламі, що нині охопив увесь світ; його праці виходять у багатьох країнах Сходу й Заходу; за його освітніми програмами працюють школи й університети; його духовним прагненням оновити сучасний світ наснажена молодь. Ґюлен вважає, що однією з основних проблем сучасної освіти є її ізоляція від норм моралі й духовності. Згідно з Ґюленом, моральність і духовність – основа виховання й освіти. Просвітницький рух і система освіти Ґюлена, засновані на морально-духовних засадах, є потужними й перспективними соціальними чинниками. На переконання Ґюлена, найсерйозніша причина кризи сучасної цивілізації – віджилі й вироджувані методи освіти. А освіта – первинний засіб здійснення соціальних змін: поступ будь-якого суспільства можливий лише за умови організації якісної та ефективної освіти. Виховання й освіта – основоположні цінності, й коли в родині, в людських стосунках відсутня гармонія виховання, то без цього покращити, вдосконалити суспільство неможливо. Бо міра всьому – сама людина. Якщо її правильно не виховати й ненавчити, людство не зможе досягти нічого важливого. За короткий час скромний учений, який вивів освіту на рівень найважливіших потреб сучасного світу, привернув до себе увагу світового інтелектуального середовища й залучив до розв’язанна цієї проблеми широкі наукові кола. У світі дізналася про Ґюлена передусім через відкриті за його ініціативою в різних країнах освітні установи, які діють ефективно й розвиваються швидкими темпами. Серед усього розмаїття різних релігійних, культурних та громадських структур освітні установи Ґюлена показали надзвичайний успіх і здатність до адаптації в різних умовах. Ґюлен став першим у рейтингу «100 живих інтелектуалів світу», організованому американським журналом «Foreign Policy». Цей рейтинг показав, як пильно світове інтелектуальне середовище стежать за Ґюленом і його діяльністю. Провідна ідея подвижника – діалог конфесій, культур і цивілізацій заради досягнення духовної згоди і взаєморозуміння. Ґюлен – передусім духовна особистість, а в основі його розуміння ісламу й релігії взагалі – глибоке почуття любові й поваги до будь-якої живої істоти на Землі. Основою неймовірної здатності Ґюлена до діалогу з іншими релігіями, культурами й цивілізаціями є його душевність і сердечність. Через це Ґюлен став найулюбленішим і найшанованішим діячем серед лідерів і членів інших релігійних громад. У світогляді Ґюлена немає місця жорстокості, екстремізму й насильству: «Вбивство одного невинного створіння еквівалентно вбивству всього людства». Ф. Ґюлен твердо стоїть на позиції дієвого міжкультурного діалогу, якому тільки й під силу подолати небезпечну тенденцію «зіткнення цивілізацій», що нею позначено початок ХХІ століття.

подвижники

джерела мудрості Духовне подвижництво Фетхуллаха Ґюлена – неоціненний внесок у налагодження діалогу між різними частинами сучасного світу. Гуманістичне вчення Ф. Ґюлена особливо своєчасне для подолання як релігійної замкнутості, так і нівеляційних глобалістичних загроз для систем національних культур. Ґюлен розпочав свій світоглядний рух із рідного турецького суспільства, розділеного партійними догмами на лівих і правих. І за короткий час Ґюленів рух подолав ту руйнівну конфронтацію – нині понад 80 % турків одностайні в своїх спільних національних інтересах. Ґюлен віддалений од політики й не згоден із поширеною думкою, що місія релігії полягає в служінні політиці. Найбільше нещастя, яке може статися з будь-якою релігією, – її політизація. Політизована релігія ніколи не об’єднує, а навпаки, роз’єднує людей. Основу єдності народу створюють самі люди спільною культурною працею, а взаєморозумінню між народами сприяють міжкультурні діалоги. Цілісність основи культури забезпечує передача національної духовної традиції. Фетхуллах Ґюлен глибоко відданий традиційним культурним цінностям, тому надзвичайно своєчасне його застереження: «Культура з’являється й розвивається в колисці характеру нації чи суспільства… Суспільства, які думають, що побравшись із культурою й цивілізацією іншої нації, вони зможуть гарантувати собі хороше майбутнє, схожі на дерева, до гілок яких поприв’язувані плоди з інших дерев, а це смішно й зовсім неправдоподібно». Дотримуючись принципу діалогу культур, мислитель відводить провідну роль у цьому процесі національному духові: «Культура, як і цивілізація, завдяки своїм двостороннім відносинам може переходити від однієї нації до іншої, від одного суспільства до іншого. Та коли в цьому процесі переходу «фільтри» національного духу не працюватимуть достатньо добре, не буде здійснено відбору

й очищення від неприйнятних і чужих елементів, то криза культури й цивілізації стане неминуча». Саме «фільтри» національного духу забезпечують чіткість функціонування світоглядних орієнтирів національних культур. За Ґюленом, велич нації – в її самостійній силі, а сила ця великою мірою залежить від висоти покликання духовних подвижників та від спільності мети й одностайності суспільства.

Фетхуллах Ґюлен із Папою Іваном-Павлом ІІ

Фетхуллах Ґюлен із Константипольським Патріархом Варфоломієм на одному з міжнародних форумів

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

хроніка

діяльність платформи діалог євразії

Основи людського щастя й міжнаціональної згоди У нинішніх умовах розвитку нашого суспільства його стабільність значною мірою залежить від того, як співпрацюють органи державної влади і місцеві громади. Актуальність цієї проблеми ще більш посилюється, коли в певному регіоні спільно мешкають представники багатьох національних меншин, скажімо, як це має місце в Донбасі. Що треба робиться з боку влади і національних меншин для того, аби не виникали міжетнічні конфлікти в регіоні і йшлося на «круглому столі»«Міжнаціональна згода в контексті діалогу влади і cуспільства”, організованому Міжна-

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

родною громадською організацією «Платформа «Діалог Євразії», Донецьким регіональним філіалом Національного інституту стратегічних відносин України і кафедрою міжнародної економіки Донецького національного університету, що відбувся 9 лютого в Донецьку за участю науковців України і Туреччини, представників місцевої влади й національних громад регіону. Зокрема, начальник Головного управління взаємодії з громадськістю, в справах національностей і релігій Донецької обласної адміністрації Ольга Маштакова і начальник управління в справах сім`ї, молоді й міжнародних зв`язків Донецької міськради Ольга Цесельська розповіли про нагромаджений досвід у цьому питанні, науковці з Донецька Юрій Макогон, Микола Іваніцин, Валерій Бородінов, Ігор Пасько, Сергій Штукарин, Ярослав Пасько, Володимир Білецький, а також київські вчені Андрій Горбачик, Максим Розумний, Олександер Шокало, Омер Дерменджі й дослідник із Стамбула Ведат Демір накреслили шляхи подолання тих негативних явищ, які виникають на сучасному етапі в розв`язанні міжетнічних проблем. У всіх виступах зазначалося, що розв`язан ня проблем відносин державної влади і національних меншин мають базуватися на взаємній толерантності і лояльності, з використання історичного досвіду наших народів щодо поваги до традицій і віри сусідів тощо. Водночас голова Платформи «Діалог Євразії», професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Сергійчук презентував перед науковою громадськістю Донеччини нашу міжнародну громадську організацію.

хроніка

діяльність платформи діалог євразії

Представлення Естонського національного комітету Платформи “Діалог Євразії” 17 лютого в Таллінні відбулася презентація Естонського національного комітету Платформи «Діалог Євразії». Голова Платформи Володимир Сергійчук і співголова Гарун Токак розповіли членам Естонського національного комітету, більшість з яких уже брала участь у Загальних зборах Платформи ДА в листопаді минулого року в Анталії, про основні заходи на 2011 рік, запропонували внести свої побажання щодо участі естонців у намічених проектах, а також висунути власні, до яких зможуть долучитися представники інших країн. У ході обміну думками досягнуто домовленості про тимчасовий провід Естонського національного комітету – до обрання постійного голови. Після того відбулася зустріч керівників Платформи «Діалог Євразії» з віце-мером Таллінна Денисом Бородичем, з яким обговорено можливі спільні проекти в цьому місті, яке в 2011 році є культурною столицею Європи. Того ж дня Володимира Сергійчука і Гаруна Токака прийняла посол Туреччини в Естонії пані Аушенер Альпаслан. У всіх заходах брали також участь координатор Платформи «Діалог Євразії» в Україні Гьокхан Демір, його колега з Санкт-Петербурга (Російська Федерація) Сельман Гюлен і генеральний директор турецької фірми в північноєвропейських країнах Фатіх Гюлли, котрий дав згоду бути координатором Платформи ДА в Естонії.

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

хроніка

діяльність платформи діалог євразії

Українсько-турецька взаємодія триває: перший етап конференції 3 березня у залі засідань Вченої Ради Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбувся перщий етап Міжнародної наукової конференції «Двадцять років діалогу взаєморозуміння і взаємодії між незалежною Україною й Туреччиною». Вступним словом її відкрив ректор університету, академік Леонід Губерський. Привітали конференцію голова Міжнародної громадської організації Платформа «Діалог Євразії», професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Сергійчук та депутат Великих Народних Зборів Туреччини, заступник голови Парламентської асамблеї турецько-української дружби Денгір Мір Мехмет Фират, голова Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації Андрій Шевченко, а також Посол Туреччини в Україні Агмет Бюлент Меріч і перший Посол України в Турецькій Республіці Ігор Турянський. В ході конференції було обговорено низку актуальних питань, що стосуються сучасних українсько-турецьких відносин, економічних зв'язків, культурного співробітництва, освітньо-педагогічних відносин. Зокрема, з доповідями виступили: Бекір Гюнай, Віктор Яновський, Бурак Арзова, Олександер Шокало, Григорій Халимоненко, Ісмаїл Тас, Василь Кремень, Іван Білас, Селім Язиджи і Сергій Телешун. Денгір Мір Мехмет Фират на зустрічі в Київському національному університеті

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

хроніка

діяльність платформи діалог євразії

Новообранний голова Українського національного комітету Платформи “Діалог Євразії” Згідно зі Статуом “Діалог Євразії” діючий голова не може обіймати будь-яких керівних постів у нашій громадській організації. С огляду на те, що професор Володимир Сергійчук, обраний на дворічний термін головою Платформи “Діалог Євразії”, він звільнив посаду голови Українського національного комітету. Головою Українського національного комітету Платформи “Діалог Євразії” одноголосно обраний завідувач кафедри політичної аналітики і прогнозування, керівник навчально-наукового комплексу "Аналіз політики" Національної академії державного управління при Президентові України, доктор політичних наук, професор Сергій Телешун, який є одним з тих небагатьох людей, які з самого початку роботи Платформи "Діалог Євразії" в Україні були поряд з подвижниками ідеї діалогу. Сергій Телешун подякував членам Українського національного комітету за виявлену довіру й пообіцяв докласти всіх зусиль для розвитку як самої організації, так і процесу діалогу в Україні та серед членів Платформи. Сергій Телешун із координатором Українського національного комітету Ґьокханом Деміром та співголовою Платформи “Діалог Євразіїї” Гаруном Токаком

На зібранні Конгресу української інтелігенції 15 квітня в Києві на зібранні Конгресу української інтелігенції, який об’єднує в своїх рядах представників національної інтелектуальної еліти, голова Платформи «Діалог Євразії» Володимир Сергійчук презентував діяльність нашої міжнародної громадської організації. Йшлося, зокрема, про започаткування в рамках діяльності Платформи в Україні зустрічей інтелектуалів з різних континентів, де обговорюватимуться актуальні проблеми розвитку людства на сучасному етапі.

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

хроніка

діяльність платформи діалог євразії

Міжнародний молодіжний симпозіум в Одесі Платформа «Діалог Євразії», що приділяє виняткову увагу розвитку і самореалізації молоді, її інтеграції в суспільство і рішенню, пов'язаних з цим проблем, у черговий раз зібрала молодих представників різних країн і народів для обговорення питань соціальної спрямованості. Міжнародний симпозіум "Молодь за діалог і толерантність в подоланні соціальних конфліктів" був проведений спільно з Південноукраїнським національним педагогічним університетом ім. К. Д. Ушинского (ЮНПУ) і при безпосередній підтримці його ректора А. Я. Чебикіна. Слід зазначити, що подібний захід проводиться вже втретє. Початок цим міжнародним молодіжним зустрічам і дискусіям був покладений в 2009 році в Анталії. Минулого року своїх гостей привітно зустрічала Астана, а в цьому свою гостинність і теплий прийом в особі ЮНПУ та санаторію «Аркадія» зробила Одеса - перлина Чорного моря. Відкриваючи симпозіум, ректор ЮНПУ А. Чебикін був радий привітати молодь, що зустрілася для обговорення серйозних питань і пропозиції можливих їх вирішень. Про важливість підготовки молоді до толерантних відносин, як одне з головних завдань Платформи “Діалог Євразії”, наголосив у своєму привітанні ії голова, професор Київського національного університету імени Тараса Шевченка Володимир Сергійчук. Прослухавши доповіді студентів - представників вищих навчальних закладів більш ніж з 10 країн, співголова Платформи «Діалог Євразії» Гарун Токак сказав наступне: "Я уважно слухав усі виступи. Платформа приділяє велике значення небайдужому відношенню молоді до

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск

соціальних проблем, а також запропонованих методів їх вирішення. У кожній країні має бути організований молодіжний комітет Платформи, а в університетах необхідно відкрити молодіжні клуби". Професор Академії Управління при Президенті України і голова Українського національного комітету Платформи "Діалог Євразії" Сергій Телешун, в свою чергу, побажав молодим учасникам уміння вільно висловлюватися, правильно викладати і захищати свої думки та ідеї. Учасники, що виступали в ході симпозіуму, розглядали культурні, політичні, етнічні і релігійні проблеми у взаємовідносинах молодих представників народів Євразії. Загальною була думка про те, що національні, расові і релігійні особливості, властиві кожному народу і що розрізняють його від інших, повинні сприйматися як багатство усього людства. Соціальна і культурна різноманітність не має бути інструментом розділення, а проблеми подібного характеру необхідно вирішувати на основі взаємної поваги. Гостроту і актуальність цих питань особливо підкреслював склад учасників, які прибули з Азербайджану, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Російської Федерації, Таджкистану, Туркменістану, Туреччини та України. Напередодні конференції для працівників засобів масової інформації Одеси було організовано спеціальну прес-конференцію, на якій виступили керівники Платформи Володимир Сергійчук і Гарун Токак, ректор ПНПУ Олексій Чебикін і голова медіа-холдингу “Південна Україна” Ігор Галчанський.

хроніка

діяльність платформи діалог євразії

Українсько-турецька взаємодія триває: другий етап конференції 28 квітня в Анкарі (університет Газі) відбувся другий етап Міжнародної наукової конференції «Двадцять років діалогу взаєморозуміння і взаємодії між незалежною Україною й Туреччиною». Ії відкрив перший проректор університету Газі Дуран Алтипармак. З привітаннями до учасників конференції і гостей звернулися голова Платформи “Діалог Євразії” Володимир Сергійчук, ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Леонід Губерський і Повноважний і Надзвичайний Посол України в Турецькій Республіці Сергій Корсунський. З доповідями виступили: Невзат Сайгилиоглу, Гірай Садик, Віктор Андрущенко, Василь Кремінь, Алі Гюль, Станіслав Ніколаєнко, Октай Танрисевер, Ігор Коваль.

Українські вчені мали зустріч в Державному комітеті Турецької Республікі з вищої освіти, в стамбульських університетах, у Генеральному консульстві України в Стамбулі й Посольстві України в Турецькій Республіці.

весна-літо 2011 • Спеціальний випуск