Мій Блек

Київ 2014

Сьогодні Андрійко був сумний. Завтра в нього день народження і йому не подарують собаки. Від цієї думки в Андрійка вже з сьогоднішнього дня не було настрою. Мама з татом любили Андрійка. Його кімната була заставлена різними іграшками. Це й велика залізниця, і автогонки з дистанційним керуванням, і великі набори “Лего”, і багато всілякої всячини, від якої Андрійкові друзі Владик та Льончик були просто в захваті. Та хоч у хлопців таких іграшок не було, Андрійко вважав, що його друзі набагато щасливіші за нього, бо в них були собаки. О! Як Андрійкові теж хотілося мати свого песика, щоб той радісним гавканням зустрічав свого господаря зі школи, весело помахуючи хвости3

ком. Андрійко дуже любив би свого чотирилапого друга! Але Андрійкова мама сказала: — Що? У квартирі собака? Не хочу й чути! Уже не один рік підряд Андрійко просив своїх батьків подарувати йому песика на день народження, але тато був повністю згоден із мамою, і тому вони дарували синові все що завгодно, тільки не собаку. Андрійко був упевнений, що й завтра отримає зовсім не те, про що мріє... Хлопці спочатку підсміювалися з мрії свого друга.

— Ну ти даєш! — казали вони, — тобі купують такі круті іграшки, а ти думаєш про собаку! Одного разу, поробивши уроки, Владик та Льончик прийшли до Андрійка складати великого Лего-корабля. Вони захоплено розглядали нового Андрійкового конструктора. У Владика прохопилося: — От би й мені такий! Льончик його підтримав: — Щастить же тобі, Андрійку, не те що нам. Тоді Андрійко, не довго думаючи, сказав: — Міняю! Міняю всі мої “Лего” на твою Пальміру, Владику, або на твого Полкана, Льончику!

— Як?! — вигукнули хлопці, — ти поміняєш усі свої багатства на одного собаку? Запанувала тиша. Хлопці явно обдумували пропозицію. Першим ніяково всміхнувся Владик.

— Моя Пальміра приносить мені капці, коли я приходжу додому.

— А мій Полкан тягне до мене портфеля й гарчить, коли я забуваю про уроки й сиджу біля телевізора.

— А я з Пальмірою плаваю влітку в річці й мені зовсім не страшно, бо вона завжди підпихає мене носом.

5

— А я Полкана взимку запрягаю в санки, і він мене катає. Та що там говорити, я його не за це люблю, а просто так, бо він мій друг!

— А я що, свою собаку не люблю? — озвався Владик.

— Вибач, Андрійку, — промовили вони схвильовано, — це неможливо — віддати друга за якісь конструктори! Не ображайся, але твоя пропозиція нам не підходить.

— Заспокойтеся, хлопці, я не ображаюсь, — озвався Андрійко, — і ви не ображайтеся. Це я так... Я й не сподівався, що ви погодитеся. До того ж, ваші собаки завжди вас любили б і хотіли б до вас повернутися, а я хотів би мати свого власного собаку, а не чийогось. Хлопці задумалися. Запала тиша.

— Давайте гратися! — перервав їхні роздуми Андрійко. Друзі зосередилися на складанні корабля, але й Владикові, і Льончикові стало зрозуміло, що ніякі іграшки не можуть замінити чотирилапого друга... Так от, сидів Андрійко за уроками й зовсім не був радий, що завтра в нього день народження. Хлопець дописав українську мову, склав підручники й зошити в портфель і підійшов до вікна. У квартирі було тепло й затишно, а надворі розгулявся листопад. Він ганяв хвилі по калюжах, жбурляв мокре опале листя в перехожих, здував з голів кашкети, поливав дощем.

6

“Поки тато й мама повернуться з роботи, піду до хлопців”, — подумав Андрійко. Він швидко одягнувся і вийшов надвір. ІІ Великий сторожовий собака сидів біля буди на довгому залізному ланцюзі й люто гарчав. Його довга нечесана шерсть збилася й звисала жмутами. Собака був неохайний і від цього здавався ще страшнішим. Він гарчав на свого кривдника, дивлячись на нього розумними, повними відчаю очима. Навпроти нього стояв опецькуватий чоловік у засмальцьованій

робі. У руках він тримав палицю і, замахуючись нею на собаку, задоволено примовляв: — Злися-злися, гарчи-гарчи, а ще краще — гавкай, та по-страшніше, бо заб’ю. Неподалік із залізного фургончика визирнув іще один чоловік у такій самій брудній робі. Від нього тхнуло горілкою. Смачно гризнувши цибулину, він запитав: — І де ти відкопав таке опудало? Чоловік з палицею захихотів.

— Украв! Якийсь лопух залишив її в машині з відчиненим вікном. Нам давно потрібен був гарний сторож. Григорович підказав, якої породи треба собаку. Я й запримітив, як один приїздить до магазину на іномарці, а позаду у відчинене вікно оця морда визирає. Правда, тоді воно не було таке заросле й нечесане. Зате тепер — справжнє опудало! Так от, він — до магазину, а я — до машини. Собака на мене “гав”, а я на нього чвирк-