Слухняним дітям читати забороняється!
Лариса Ніцой Еліна Елліс
Лесюня — вередуня
На затишній
вулиці
одного
містечка,
в
чепурному
будиночку жила сім’я: тато, мама і донечка Лесюня. Лесюня була звичайнісінькою дитиною, такою, як і всі дівчатка цього міста. Хіба що тільки кіски в неї заплетені тугіше та очі трохи блакитніші. Ходила вона до школи, мала вдома котика. Проте, одна річ відрізняла цю дівчинку від інших дітей. Хоч Лесюня була вже доросла й ходила аж у перший клас, усе ж залишалася найбільшою у світі вередою! 2
Починався ранок Лесюні-вередуні так: — Мамо, не хочу вставати, хочу спати! — Ну що ж, спи. — Ні, уже не хочу спати. — Ну то вставай. — А ти морозива даси? — Зранку морозива? Ні, не дам. — Хочу морозива! Хочу морозива! Хочу морозива! Хочу... — Добре, дам морозива, тільки помовч трішки. — Не хочу морозива й не хочу мовчати, буду співати. — Ну хоч співай, тільки не вередуй. — Не хочу співати, не хочу вередувати, тільки хочу морозива, хочу морозива! Мама й тато хапалися за голову. Щоранку якнайшвидше вони відправляли Лесюню до школи, а самі втікали на роботу, щоб відпочити від своєї вереди. Однак увечері, коли родина збиралася вдома, усе повторювалося. Лесюня вередувала, і батьки не могли дочекатися, коли їхня дівчинка ляже спати, а вранці знову бігли на роботу, щоб відпочити від своєї улюбленої донечки. Жодні лікарі не знали, як зарадити Лесюні-вередуні, жодні ліки не допомагали від її недуги. Так минали дні за днями, місяці за місяцями. Батьки дівчинки в розпачі розводили руками й нічого не могли вдіяти… 3
Одного сонячного дня Лесюня прокинулася і, як завжди, стала вередувати. А саме був вихідний. Лесюня не йшла до школи. Тато й мама не поспішали на роботу й тому терпляче переносили вередування своєї донечки. — Мамо, хочу персика! — Поки ти поснідаєш, тато сходить і купить персика. — Не хочу, щоб він ішов, хочу зараз персика! — Зараз немає, сідай їсти. — Не буду їсти, купіть персика! — Якщо не будеш вередувати, то купимо. — Чому тільки зараз купимо, чому вчора не купили? — Учора ми не знали, що ти захочеш сьогодні. — А сьогодні я хочу персика! Хочу зараз персика... Насилу батькам удалося вмовити Лесюню поснідати й піти погуляти надвір. Іде вона алейкою і сама собі вередує. — Не хочу йти доріжкою, хочу по травичці. Ні, не хочу по травичці, хочу по доріжці. Сіла на лавці, коли це чує над своєю головою: — Мур-р-р, мур-р-р, Лесюню, знову вередуєш? Підвела Лесюня голову, а то сидить її кіт Муркіт, звісив з гілки лапу й хвіст і розмовляє людським голосом! Не знала Леся, що її котик уміє розмовляти, здивувалася, але виду не подає. 4
— Нічого я не вередую, просто сонце яскраво світить і мені жарко. — То роздягнися, — котик відповідає. — Не хочу роздягатися. Вітер холодний дме і мені буде холодно. Похитав кіт головою: — Мур, мур, Лесюню, оце і є вередування. Дуже важко з отакими дітьми жити. А спробуй-но уявити, що це твоя мама або твій тато вередує. — Не хочу уявляти! Не хочу тут сидіти! І взагалі, хочу персика!
5
Скочила вона з лавки, тупнула ніжкою та й побігла додому. Відчинивши двері, Лесюня завмерла. Перед нею стояли мама й тато, але зовсім маленькі. — Хочу морозива! — запхинькала маленька мама. — Хочу цукерочки! — заплакав маленький тато. Перелякана Лесюня взяла малих на руки й посадила на диван. — Не хочемо тут сидіти, хочемо гуляти! — завередували ті. Лесюня кинулася до своєї кімнати, схопила іграшки й принесла на диван. Та малі знову завередували, кидаючи іграшки додолу:
6
— Погані іграшки! Не хочемо цих, хочемо інших! Лесюня метнулася й принесла інші. Та малі знову за своє: — І ці іграшки погані! І цих не хочемо! Хочемо їсти! Хочемо їсти! — хапали вони Лесюню за руки та за поли. Дівчинка віднесла обох на кухню. Ті, сівши до столу, знову завели своєї: — Хочемо цукерок, хочемо тістечок, хочемо морозива... — Але ж у нас є тільки котлетки, — розгубилася Лесюня. — Не хочемо котлеток, хочемо цукерок! — Якщо ви наїстеся цукерок і тістечок, у вас болітимуть животики. Що тоді я з вами робитиму? — і Лесюня поклала на стіл котлетки. Але малі тато й мама заходилися жбурляти котлетки в Лесюню і верещати не своїм голосом: — Хочемо цукерок, хочемо цукерок, хочемо цукерок! Бідолашна Лесюня не знала, що їй робити. Вона й умовляла малих не вередувати, і гралася з ними, і бігала, і стрибала, і годувала, і читала. Та малим усе було не так. Вони вередували, вередували... Наприкінець дня будиночок перетворився на велику купу сміття. Посеред розкиданих іграшок, битих тарілок, розтовчених персиків і котлеток, пошматованих книжок, затуливши долонями обличчя, сиділа Лесюня, вимащена з ніг до голови 7
морозивом, варенням та кремом від тістечок. А навколо неї бігали малі мама й тато, смикали Лесюню за кіски й вере дували далі: — Не хочемо, щоб ти сиділа, хочемо, щоб ти з нами гралася! Не хочемо, щоб ти сиділа, не хочемо, щоб ти сиділа! Змучена Лесюня встала, відчинила двері й вийшла надвір. Вона дійшла до лавки. Стомлено на неї опустилася і гірко заплакала. Минуло чимало часу поки висохли її сльози, аж тут з дерева почулося: — Мур-р-р, мур-р-р, Лесюню, чому сумуєш? — Ой, котику, як погано бути вередою! — Дуже добре, Лесюню, що ти це зрозуміла! Думаю, тобі вже час повертатися додому. Куди подінешся? Дівчинка тяжко зітхнула й повільно пішла до своєї домівки. Відчинивши двері, Лесюня здивовано зупинилася. У будиночку було чисто й затишно. З кухні виглянула мама: — Донечко, де ти так забарилася? Я насмажила котлеток, будеш їсти? З кімнати, тримаючи газету, вийшов тато: — А я купив персиків і морозива, як ти й просила! — Ой мамусю, татусю, як я рада вас бачити! — кинулася Лесюня в обійми до своїх батьків. 8
Ті пригорнули її, нічого не розуміючи. — Я все їстиму! — сказала Лесюня. — Все, що ви дасте! Я робитиму все, що ви мені загадаєте, і ніколи, ніколи більше не буду вередувати! З того часу живе на одній затишній вулиці в чепурному будиночку сім’я: тато, мама і найслухняніша, найлагідніша у світі дів чинка Лесюня. Живе з ними й котик Муркотик. Звичайнісінький котик, яких так багато в їхньому містечку. Хіба що є одна річ, яка відрізняє його від інших. Цей котик знає багато казок про сусідських дітей, одна з них — про Лесюню-вередуню.
9
Наталочка — забувалочка
Ви знаєте Наталочку? Ні? Це ота дівчинка, що живе по‑су сідству. На її голівці завиваються білі кучерики. Її личко завжди усміхнене. Красиве платтячко випрасуване, новенькі черевички начищені. Думаєте, це Наталочка так охайно вбралася і доглянула себе? Зовсім ні. Це Наталоччина мама постаралася. Бо сама Наталочка забуває це зробити. Бо наша Наталочка — забувалочка! — Доню, склади іграшки! — загадує мама Наталочці. — Зараз, мам, — чемно відповідає Наталочка й зручненько вмощується перед телевізором швиденько подивитися один малесенький мультик. 10