Неслухи і вередулі

Слухняним дітям читати забороняється!

Лариса Ніцой Еліна Елліс

Лесюня — вередуня

На затишній

вулиці

одного

містечка,

в

чепурному

будиночку жила сім’я: тато, мама і донечка Лесюня. Лесюня була звичайнісінькою дитиною, такою, як і всі дівчатка цього міста. Хіба що тільки кіски в неї заплетені тугіше та очі трохи блакитніші. Ходила вона до школи, мала вдома котика. Проте, одна річ відрізняла цю дівчинку від інших дітей. Хоч Лесюня була вже доросла й ходила аж у перший клас, усе ж залишалася найбільшою у світі вередою!

2

Починався ранок Лесюні-вередуні так: — Мамо, не хочу вставати, хочу спати!

— Ну що ж, спи.

— Ні, уже не хочу спати.

— Ну то вставай.

— А ти морозива даси?

— Зранку морозива? Ні, не дам.

— Хочу морозива! Хочу морозива! Хочу морозива! Хочу...

— Добре, дам морозива, тільки помовч трішки.

— Не хочу морозива й не хочу мовчати, буду співати.

— Ну хоч співай, тільки не вередуй.

— Не хочу співати, не хочу вередувати, тільки хочу морозива, хочу морозива! Мама й тато хапалися за голову. Щоранку якнайшвидше вони відправляли Лесюню до школи, а самі втікали на роботу, щоб відпочити від своєї вереди. Однак увечері, коли родина збиралася вдома, усе повторювалося. Лесюня вередувала, і батьки не могли дочекатися, коли їхня дівчинка ляже спати, а вранці знову бігли на роботу, щоб відпочити від своєї улюбленої донечки. Жодні лікарі не знали, як зарадити Лесюні-вередуні, жодні ліки не допомагали від її недуги. Так минали дні за днями, місяці за місяцями. Батьки дівчинки в розпачі розводили руками й нічого не могли вдіяти…

3

Одного сонячного дня Лесюня прокинулася і, як завжди, стала вередувати. А саме був вихідний. Лесюня не йшла до школи. Тато й мама не поспішали на роботу й тому терпляче переносили вередування своєї донечки.

— Мамо, хочу персика!

— Поки ти поснідаєш, тато сходить і купить персика.

— Не хочу, щоб він ішов, хочу зараз персика!

— Зараз немає, сідай їсти.

— Не буду їсти, купіть персика!

— Якщо не будеш вередувати, то купимо.

— Чому тільки зараз купимо, чому вчора не купили?

— Учора ми не знали, що ти захочеш сьогодні.

— А сьогодні я хочу персика! Хочу зараз персика... Насилу батькам удалося вмовити Лесюню поснідати й піти погуляти надвір. Іде вона алейкою і сама собі вередує.

— Не хочу йти доріжкою, хочу по травичці. Ні, не хочу по травичці, хочу по доріжці. Сіла на лавці, коли це чує над своєю головою: — Мур-р-р, мур-р-р, Лесюню, знову вередуєш? Підвела Лесюня голову, а то сидить її кіт Муркіт, звісив з гілки лапу й хвіст і розмовляє людським голосом! Не знала Леся, що її котик уміє розмовляти, здивувалася, але виду не подає.

4

— Нічого я не вередую, просто сонце яскраво світить і мені жарко.

— То роздягнися, — котик відповідає.

— Не хочу роздягатися. Вітер холодний дме і мені буде холодно. Похитав кіт головою: — Мур, мур, Лесюню, оце і є вередування. Дуже важко з отакими дітьми жити. А спробуй-но уявити, що це твоя мама або твій тато вередує.

— Не хочу уявляти! Не хочу тут сидіти! І взагалі, хочу персика!

5

Скочила вона з лавки, тупнула ніжкою та й побігла додому. Відчинивши двері, Лесюня завмерла. Перед нею стояли мама й тато, але зовсім маленькі.

— Хочу морозива! — запхинькала маленька мама.

— Хочу цукерочки! — заплакав маленький тато. Перелякана Лесюня взяла малих на руки й посадила на диван.

— Не хочемо тут сидіти, хочемо гуляти! — завередували ті. Лесюня кинулася до своєї кімнати, схопила іграшки й принесла на диван. Та малі знову завередували, кидаючи іграшки додолу:

6

— Погані іграшки! Не хочемо цих, хочемо інших! Лесюня метнулася й принесла інші. Та малі знову за своє: — І ці іграшки погані! І цих не хочемо! Хочемо їсти! Хочемо їсти! — хапали вони Лесюню за руки та за поли. Дівчинка віднесла обох на кухню. Ті, сівши до столу, знову завели своєї: — Хочемо цукерок, хочемо тістечок, хочемо морозива...

— Але ж у нас є тільки котлетки, — розгубилася Лесюня.

— Не хочемо котлеток, хочемо цукерок!

— Якщо ви наїстеся цукерок і тістечок, у вас болітимуть животики. Що тоді я з вами робитиму? — і Лесюня поклала на стіл котлетки. Але малі тато й мама заходилися жбурляти котлетки в Лесюню і верещати не своїм голосом: — Хочемо цукерок, хочемо цукерок, хочемо цукерок! Бідолашна Лесюня не знала, що їй робити. Вона й умовляла малих не вередувати, і гралася з ними, і бігала, і стрибала, і годувала, і читала. Та малим усе було не так. Вони вередували, вередували... Наприкінець дня будиночок перетворився на велику купу сміття. Посеред розкиданих іграшок, битих тарілок, розтовчених персиків і котлеток, пошматованих книжок, затуливши долонями обличчя, сиділа Лесюня, вимащена з ніг до голови 7

морозивом, варенням та кремом від тістечок. А навколо неї бігали малі мама й тато, смикали Лесюню за кіски й вере­ дували далі: — Не хочемо, щоб ти сиділа, хочемо, щоб ти з нами гралася! Не хочемо, щоб ти сиділа, не хочемо, щоб ти сиділа! Змучена Лесюня встала, відчинила двері й вийшла надвір. Вона дійшла до лавки. Стомлено на неї опустилася і гірко заплакала. Минуло чимало часу поки висохли її сльози, аж тут з дерева почулося: — Мур-р-р, мур-р-р, Лесюню, чому сумуєш?

— Ой, котику, як погано бути вередою!

— Дуже добре, Лесюню, що ти це зрозуміла! Думаю, тобі вже час повертатися додому. Куди подінешся? Дівчинка тяжко зітхнула й повільно пішла до своєї домівки. Відчинивши двері, Лесюня здивовано зупинилася. У будиночку було чисто й затишно. З кухні виглянула мама: — Донечко, де ти так забарилася? Я насмажила котлеток, будеш їсти? З кімнати, тримаючи газету, вийшов тато: — А я купив персиків і морозива, як ти й просила!

— Ой мамусю, татусю, як я рада вас бачити! — кинулася Лесюня в обійми до своїх батьків.

8

Ті пригорнули її, нічого не розуміючи.

— Я все їстиму! — сказала Лесюня. — Все, що ви дасте! Я робитиму все, що ви мені загадаєте, і ніколи, ніколи більше не буду вередувати! З того часу живе на одній затишній вулиці в чепурному будиночку сім’я: тато, мама і найслухняніша, найлагідніша у світі дів­ чинка Лесюня. Живе з ними й котик Муркотик. Звичайнісінький котик, яких так багато в їхньому містечку. Хіба що є одна річ, яка відрізняє його від інших. Цей котик знає багато казок про сусідських дітей, одна з них — про Лесюню-вередуню.

9

Наталочка — забувалочка

Ви знаєте Наталочку? Ні? Це ота дівчинка, що живе по‑су­ сідству. На її голівці завиваються білі кучерики. Її личко завжди усміхнене. Красиве платтячко випрасуване, новенькі черевички начищені. Думаєте, це Наталочка так охайно вбралася і доглянула себе? Зовсім ні. Це Наталоччина мама постаралася. Бо сама Наталочка забуває це зробити. Бо наша Наталочка — забувалочка!

— Доню, склади іграшки! — загадує мама Наталочці.

— Зараз, мам, — чемно відповідає Наталочка й зручненько вмощується перед телевізором швиденько подивитися один малесенький мультик.

10