FESTIVAL GUIDE DOCUDAYS UA 2019 by DOCUDAYS UA

INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS DOCUMENTARY FILM FESTIVAL

XVI

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

ДАТИ: 22–30/03/2019

КІНОТЕАТРИ «ЖОВТЕНЬ», «КИЇВ», «ЛІРА», BOOMER, МЕРЕЖА «КИЇВКІНОФІЛЬМ», IZONE, ДОВЖЕНКО-ЦЕНТР

ФЕСТИВАЛЬНИЙ ГІД

FESTIVAL GUIDE

за підтримки

партнери

генеральний медіапартнер

організатори

медіапартнери

інформаційна підтримка

партнери правозахисної програми

інформаційні партнери правозахисної програми

партнерські заклади

ФЕСТИВАЛЬНІ ЛОКАЦІЇ 1. КІНОТЕАТР «ЖОВТЕНЬ» (вул. Костянтинівська, 26) 2. КІНОТЕАТР «КИЇВ» (вул. Велика Васильківська, 19) 3. КІНОТЕАТР «ЛІРА» (вул. Велика Житомирська, 40) 4. НАЦІОНАЛЬНИЙ ЦЕНТР ОЛЕКСАНДРА ДОВЖЕНКА / СЦЕНА 6 (вул. Васильківська, 1) 5. КРЕАТИВНИЙ ПРОСТІР IZONE (вул. Набережно-Лугова, 8) 6. ГОТЕЛЬ «РУСЬ» (вул. Госпітальна, 4)

А ТАКОЖ У ГЛЯДАЦЬКІ ДНІ: КІНОТЕАТР «ФАКЕЛ» (просп. Миколи Бажана, 3a) КІНОТЕАТР «КИЇВСЬКА РУСЬ» (вул. Січових Стрільців, 93) КІНОТЕАТР ім. ШЕВЧЕНКА (вул. Вишгородська, 49) КІНОТЕАТР «ДНІПРО» (просп. Юрія Гагаріна, 7) КІНОТЕАТР «ЛЕЙПЦИГ» (просп. Леся Курбаса, 8) КІНОТЕАТР BOOMER (вул. Миколи Лаврухіна, 4)

ПОКАЖИ БЕЙДЖИК DOCUDAYS UA ТА ОТРИМАЙ...

24.

11.

. .

16.

Велика Житомирська / Velyka Zhytomyrska St.

18.

19.

13.

10. 11.

12.

вул. В

олоди

мирсь ка / V olody myrs

ka St.

20.

бульв ар Тар аса Ш евчен ко / T arasa Shevc henko Blvd.

17.

Площа Льва Толстого Ploshcha Lva Tolstoho

Редакторка — Юлія Коваленко Дизайнерка — Лара Яковенко Перекладачки — Роксолана Машкова, Ольга Шевченко На обкладинці використана робота Олексія Сая

Коректорка української версії — Юлія Кузнєцова Коректор англійської версії — Джим Тодд Літературна редакторка — Наталія Петринська

FESTIVAL VENUES 1. ZHOVTEN CINEMA (Kostiantynivska str. 26) 2. KYIV CINEMA (Velyka Vasylkivska str. 19) 3. LIRA CINEMA (Velyka Zhytomyrska str. 40) 4. OLEKSANDR DOVZHENKO NATIONAL CENTRE / STAGE 6 (Vasylkivska str. 1) 5. IZONE CREATIVE SPACE (Naberezhno-Luhova str. 8) 6. Hotel Rus (Hospitalna str. 4)

ON THE AUDIENCE DAYS ALSO: FAKEL CINEMA (Mykoly Bazhana ave. 3a) KYIVSKA RUS (Sichovykh Striltsiv str. 93) SHEVCHENKA CINEMA (Vyshhorodska str. 49) DNIPRO CINEMA (Yuriya Haharina ave.7) LEIPZIG CINEMA (Lesia Kurbasa ave. 8) BOOMER CINEMA (Mykoly Lavrukhina str. 4)

SHOW THE DOCUDAYS UA BADGE AND GET...

ЗНИЖКУ 15% НА НАПОЇ ТА МЕНЮ 7. First Point Espresso Bar (вул. Ярославська, 14/20) 8. Кавовий дім London (вул. Верхній Вал, 18) 9. Living Room (вул. Спаська, 6) 10. Urban Space 500 (вул. Бориса Грінченка, 9) 11. GRAM (вул. Січових стрільців, 21) 12. Кафе на Станіславського (вул. Станіславського, 3) 13. Kolo (вул. Іллінська, 20) 14. Fanera (вул. Ярославська, 20/14) 15. Vegano Hooligano (вул. Ярославська, 22/23)

15% DISCOUNT FOR DRINKS AND MENU 7. First Point Espresso Bar (Yaroslavska str. 14/20) 8. London Coﬀee House (Verkhniy Val str. 18) 9. Living Room (Spaska str. 6) 10. Urban Space 500 (Borysa Hrynchenka str. 9) 11. GRAM (Sichovykh Striltsiv str. 21) 12. Café on Stanislavskoho Street (Stanislavskoho str. 3) 13. Kolo (Illinska str. 20) 14. Fanera (Yaroslavska str. 20/14) 15. Vegano Hooligano (Yaroslavska str. 22/23)

ЗНИЖКУ 15% НА НАПОЇ ТА 10% НА МЕНЮ 16. Call Me Cacao! (вул. Нижній Вал, 35)

15% DISCOUNT FOR DRINKS AND 10% FOR MENU 16. Call Me Cacao! (вул. Нижній Вал, 35)

ЗНИЖКУ 15% НА НАПОЇ (БЕЗАЛКОГОЛЬНІ) ТА МЕНЮ 17. ДОМ (вул. П. Сагайдачного, 10/5a) 18. Vagabond Café And Vintage Corner (вул. Г. Сковороди, 7) 19. #BlinStory (вул. Хорива, 14)

15% DISCOUNT FOR DRINKS (NON-ALCOHOLIC) AND MENU 17. DOM (Petra Sahaidachnoho str. 10/5a) 18. Vagabond Café and Vintage Corner (Skovorody str. 7) 19. #BlinStory (Khoryva str. 14)

ЗНИЖКУ 10% НА НАПОЇ ТА МЕНЮ 20.Міське кафе «Білий шум» (вул. Костянтинівська, 11) 21. Pink Freud (вул. Нижній Вал, 19) 22. Хінкальня (Нижній Вал, 19/21)

10% DISCOUNT FOR DRINKS AND MENU 20. City Café White Noise (Kostiantynivska str. 11) 21. Pink Freud (Nyzhniy Val str. 19) 22 Khinkalnia (Nyzhniy Val str. 19/21)

ЗНИЖКУ 15% НА НАПОЇ 23. Хвильовий (вул. Верхній Вал, 18)

15% DISCOUNT FOR DRINKS 23. Khvyliovyi (Verkhniy Val str. 18)

ЗНИЖКУ 15% НА ДЕСЕРТИ 24. Veterano Brownie (Нижній Вал, 39)

15% DISCOUNT FOR DESSERTS 24. Veterano Brownie (Nyzhniy Val str. 39)

Editor — Yulia Kovalenko Designer — Lara Yakovenko Cover art by Oleksiy Sai Translators — Roksolana Mashkova, Olha Shevchenko

Ukrainian version proofreader — Yulia Kuznietsova English version proofreader — Jim Todd Literary editor — Natalia Petrynska

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

www.docudays.ua

Дозволити програмі змінити вашу свідомість? ТАК

НІ

Новий цифровий світ змінює нас, наш спосіб мислення, звички, механізми комунікації, загалом свідомість. Ми радіємо, що винайдено 3D-друк людських органів для пересадки. Дрони стали буденністю, і ми в очікуванні безпілотних автомобілів. Звичними стають «розумні будинки», а роботи зі штучним інтелектом вже розважають літніх людей, підбирають м’ячі на тенісних кортах і грають у шахи. Ми сподіваємося, що цифрові технології допоможуть у боротьбі з корупцією. Скажімо, якщо в Україні всі державні послуги перевести в онлайн-режим, то всі довідки, черги, оплати стануть видимими і простору для зловживань буде менше. Криптовалюта стрімко стає частиною світової економіки, що, за прогнозами міжнародних експертів, веде до утворення нових віртуальних держав. Водночас хакерство, стеження, викрадення приватних даних набуло загрозливих масштабів. Світ обурений втручанням Росії через цифрові

технології у вибори в США та голосування щодо Brexit у Великій Британії, кібератаками РФ на бізнеси, урядові інституції й пересічних споживачів ІТ-технологій. У 2012 році з’явився новий термін – «цифрові права». Рада ООН з прав людини ухвалила резолюцію, згідно з якою всі наші права з режиму офлайн рівною мірою мають застосовуватися в онлайн-просторі. Комітет міністрів Ради Європи у квітні 2014 року ухвалив «Посібник з прав людини для інтернет-користувачів», який базується на Європейській Конвенції з прав людини. Проте наразі в цифровій сфері досі мало інструментів для захисту найбільшого досягнення людської цивілізації – концепції дотримання прав людини. В Україні, на жаль, немає навіть закону, який передбачав би відповідальність за неприйнятну онлайндіяльність. Тож як захистити права людини в Україні за нового світоустрою? Зберегти свободу слова, гарантії безпеки журналістів, правозахисників?

Як притлумити дедалі потужніший онлайнпотік ворожнечі: заклики до терористичних атак, ксенофобії, расизму, нацизму та ненависті стосовно людства? Як захистити права виборців від кібератак, дітей – від потенційно шкідливого контенту в мережі? Як убезпечити від вистежування людей, які живуть з ВІЛ, від нападів – LGBTIQ+ спільноти? Готуючи XVI DOCUDAYS UA, ми досліджували тенденції у сучасній культурі, стратегії й форми захисту прав людини в електронному світі. Центральна програма цьогорічного фестивалю МЕРЕЖА розповість про діяльність агентства Bellingcat, яке, аналізуючи дані з відкритих електронних джерел, розслідує найбільш резонансні справи: наприклад, катастрофу рейсу МН17 чи загибель мирного населення в Сирії. Фільм «Чистильники» відкриє особливості професії «цензора соціальних мереж» – менеджера з ручного видалення «шкідливого» контенту в Facebook, Twitter, YouTube. Стрічка «Народна Республіка Бажання», присвячена популярним

китайським блогерам, стане поштовхом обговорити феномен ідолів у сучасному цифровому світі. А в секції RIGHTS NOW! ми підготували програму імпакт-фільмів, які стали частиною успішних активістських кампаній, зокрема за допомогою соцмереж. Розмірковуючи над візуальним рішенням цьогорічного DOCUDAYS UA, ми вирішили запросити до співпраці художника Олексія Сая, відомого серією робіт, створених у Microsoft Excel – програмі, яка призначена для обробки великих масивів даних та асоціюється з точністю звітів і монотонною буденністю цифрового світу. Своїми сповненими іронії роботами Олексій досліджує шар офісної культури, який виник лише кілька десятків років тому та вплинув на мотиви, джерела агресії та в цілому ідентичність сучасних людей.

The new digital world is changing us, our way of thinking, our habits, our ways of communication, our whole consciousness. We’re glad that the 3D printing of transplant organs has been invented. Drones have become an everyday reality, and we’re waiting for driverless cars. Smart houses are becoming common, AI robots entertain elderly people, they pick up balls at tennis courts and play chess. We hope that digital technology will allow us to fight corruption. For example, if Ukraine moves all its government activities online, all the notes, queues, payments will be visible, and there will be less room for abuse. Meanwhile, cryptocurrency is quickly becoming a part of the global economy which, according to international experts, is bringing about the creation of new virtual states. At the same time, hacking, surveillance, intrusion into our privacy have grown to a threatening scale across the world. The world is outraged at Russia’s involvement in the US presidential election via digital technology, its intrusion

in the Brexit vote in England, cyber-attacks against businesses, government institutions, and ordinary consumers of information technology. In 2012, the new term ‘digital rights’ was coined. The UN Human Rights Council passed a resolution which states that all of our oﬄine rights shall fully apply online. In April 2014, the Committee of Ministers of the Council of Europe approved the Guide to Human Rights for Internet Users, based on the European Convention on Human Rights. However, at the moment, the digital sphere has very few tools to protect the biggest achievement of human civilisation – the concept of human rights. And Ukraine doesn’t even have a dedicated law about who takes responsibility for unacceptable online activities. So how do we protect human rights in Ukraine under the new world order? How do we preserve the freedom of speech, safety guarantees for journalists, human rights activists? How do we protect the internet from

the ever more powerful online stream of hate speech – calls for terrorist attacks, xenophobia, racism, Nazism and hate against humanity? How do we protect our voting rights against cyber-attacks, and our children from potential harmful content online? How do we protect people with HIV and LGBTIQ+ people from stalking and attacks? As we prepared the 16th DOCUDAYS UA, we researched trends in contemporary culture, strategies and ways to protect human rights in the digital world. The Festival’s central programme, THE NETWORK, will tell our audience about the activities of the Bellingcat Agency, which investigated the most highprofile cases, such as the fall of the MH17 flight or civilian deaths in Syria, by analysing data from open electronic sources. The film The Cleaners will reveal the profession of ‘social media censors’ who manually clean out everything ‘harmful’ that appears on Facebook, Twitter, YouTube. We plan to discuss the phenomenon of idols after watching the

film People’s Republic of Desire dedicated to extremely popular Chinese bloggers. And the RIGHTS NOW! section will feature a programme of Impact Films which have become part of successful activist campaigns, including through social media. As we considered the visual expression of this year’s DOCUDAYS UA, we invited the artist Oleksiy Sai to work with us. Oleksiy is known for his series of works created in Microsoft Excel – an app for processing big arrays of data, associated with the clarity of reports and the monotonous mundanity of the digital world. In his ironic works, Oleksiy explores office culture, which emerged only a few decades ago and has affected the motives, sources of aggression and the whole identity of contemporary people.

DOCUDAYS UA

22–30/03 2019

Дар’я Аверченко, член Відбіркового комітету DOCUDAYS UA, PR-директорка

Darya Averchenko, member of the Selection Committee of the DOCUDAYS UA, PR director

ДЕ ПОТРІБНІ КВИТКИ З 22 по 28 березня – на всі сеанси кінопрограми у кінотеатрах «Жовтень», «Київ», «Ліра». Вартість квитків: 50–90 грн залежно від сеансу. Фестивальні покази тривають з 10:00 до 23:30. Квиток надає право зайняти вільне місце в залі, окрім зарезервованих фестивалем. Один квиток може використати лише один глядач для відвідування одного сеансу. Глядацькі дні 29 та 30 березня – покази фільмів переможців та фестивальних хітів. Сеанси відбуваються у кінотеатрах «Жовтень», «Ліра», Boomer та мережі «Київкінофільм» («Факел», «Київська Русь», «Кінотеатр імені Т. Шевченка», «Лейпциг», «Дніпро»). У кінотеатрах мережі «Київкінофільм» та Boomer абонементи та фестивальні акредитації не діють. Придбати квитки для цих кінотеатрів можна лише в їхніх касах та на їхніх сайтах. ДЕ КВИТКИ НЕ ПОТРІБНІ: • на всі фестивальні події в IZONE, • на події DOCU/КЛАС, • на події правозахисної програми RIGHTS NOW!, VR-програми та «Живої бібліотеки». Для участі в деяких заходах потрібна попередня реєстрація або певний вид фестивальної акредитації, про що в програмі зазначено окремо. Вхід на церемонії відкриття та закриття фестивалю відбувається лише за запрошеннями. ДЕ ПРИДБАТИ КВИТКИ У ФЕСТИВАЛЬНИХ КАСАХ: • Кінотеатр «Жовтень»: вул. Костянтинівська, 26 (з 14 по 30 жовтня включно. Години роботи з 9:00 до 22:00) • Кінотеатр «Київ»: вул. Велика Васильківська, 19 (з 14 по 30 жовтня включно. години роботи з 10:00 до 21:00) • Кінотеатр «Ліра»: вул. Велика Житомирська, 40 (з 14 по 30 жовтня включно. Години роботи з 11:00 до 21:00) На сайті docudays.ua з 14-го березня. Зверніть увагу, продаж або бронювання квитків за абонементами та акредитаціями зупиняється за 10 хвилин до початку сеансу.

ДЕ ТА ЯК БРАТИ КВИТКИ НА СЕАНСИ ЯКІ Є ПІЛЬГИ БЕЗКОШТОВНІ КВИТКИ ДЛЯ ПЕНСІОНЕРІВ, ШКОЛЯРІВ, УЧАСНИКІВ ТА ВЕТЕРАНІВ ООС/АТО Безкоштовний квиток за цими категоріями можна отримати у фестивальних касах, показавши посвідчення. На один сеанс можна одержати лише один квиток. Узяти квитки на паралельні сеанси неможливо. Квиток можна отримати лише в касах у переддень або в день показу (не раніше). На вході до кінозали він дійсний за умови надання посвідчення контролеру. 50% ЗНИЖКИ ДЛЯ СТУДЕНТІВ Для того, щоб отримати знижку, достатньо пред’явити касиру студентське посвідчення. На один сеанс можна купити один пільговий квиток. Також неможливо взяти квитки на паралельні сеанси. На вході до кінозали квиток дійсний за умови надання студентського посвідчення контролеру.

АБОНЕМЕНТ ДНЯ Де придбати: • на сайті docudays.ua; • з 14 березня – також у фестивальних касах. Вартість абонемента: 300 грн.

БЕЗКОШТОВНІ ЗАХОДИ Деякі покази в кінотеатрах можуть бути безкоштовними (зазначено в програмі). Для них потрібен безкоштовний квиток. Отримати його можна у фестивальній касі або онлайн. Один глядач може взяти на такий сеанс один квиток. Вхід на всі кінопокази правозахисної програми в IZONE є безкоштовним та не потребує квитка.

Переваги: • можливість бронювати до 6‑ти квитків онлайн з 14-го березня на сеанси одного дня; • з 22‑го березня – бронювати квитки у касах; • можливість бронювати один квиток на один сеанс; • діє у кінотеатрах «Жовтень», «Київ», «Ліра» з 23-го по 30-те березня; • можливість скористатися «щасливими хвилинами», якщо ви не забронювали квиток вчасно. Обмеження: • узяти квитки на паралельні сеанси неможливо.

ФЕСТИВАЛЬНІ АБОНЕМЕНТИ Абонемент діє з 23-го по 30-те березня. Щоби потрапити на сеанс, достатньо на підставі абонементу забронювати місце онлайн або у касі. На вході до зали контролерам необхідно надати абонемент для сканування. АБОНЕМЕНТ ТИЖНЯ Де придбати: • на сайті docudays.ua • з 14 березня – також у фестивальних касах. Вартість абонемента: 900 грн.

WHERE AND HOW TO GET TICKETS TO SCREENINGS WHERE YOU NEED TICKETS Between 22 and 28 March — all screenings in the film programme in the Zhovten, Kyiv and Lira cinemas. Ticket prices: 50 to 90 hryvnia depending on the screening. Festival screenings take place between 10:00 a.m. and 11:30 p.m. Each ticket gives its holder the right to take any free seat in the audience, except for those reserved by the festival. A single ticket grants access to only one visitor to each screening. On the audience days, on 29 and 30 March, viewers need tickets for the screenings of festival winners and hits. The screenings will take place in the Zhovten, Lira and Boomer cinemas and in the Kyivkinofilm network (Fakel, Kyivska Rus, Shevchenka, Leipzig, Dnipro). In the Kyivkinofilm network and the Boomer Cinema, festival passes and accreditations are not valid. You can buy tickets for these cinemas only from their ticket windows and their websites. WHERE YOU DON’T NEED TICKETS • to all festival events in IZONE, • to DOCU/CLASS events, • to human rights events of RIGHTS NOW!, VR events and the Living Library. Please note that some events may require preregistration or a certain kind of festival accreditation, which is speciﬁed in the programme. Access to the festival opening and closing ceremony ceremony is by invitation only. WHERE YOU CAN BUY TICKETS TICKETS CAN BE BOUGHT AT THE FESTIVAL TICKET OFFICES: • Zhovten Cinema: Kostiantynivska str. 26 (the ticket office is open on 14-30 March, from 9 a.m. to 10 p.m.) • Kyiv Cinema: Velyka Vasylkivska str. 19 (the ticket office is open on 14-30 March, from 10 a.m. to 9 p.m.) • Lira Cinema: Velyka Zhytomyrska str. 40 (the ticket office is open on 14-30 March, from 10 a.m. to 9 p.m.) Online at the docudays.ua website starting 14 March.

Переваги: • можливість бронювати до 6‑ти квитків онлайн з 14-го березня; • з 22‑го березня – бронювати квитки також у касах у переддень або в день показів; • можливість бронювати один квиток на один сеанс; • діє у кінотеатрах «Жовтень», «Київ» та «Ліра» з 23-го по 30-те березня; • можливість скористатися «щасливими хвилинами», якщо ви не забронювали квиток вчасно. Обмеження: • узяти квитки на паралельні сеанси неможливо.

Please note, the sale or booking of tickets based on passes or accreditation stops 10 minutes before the screening begins. DISCOUNT CATEGORIES FREE TICKETS FOR PENSIONERS, SCHOOL STUDENTS, ATO VETERANS AND PARTICIPANTS A free ticket for these categories can be obtained at the ticket offices by presenting the relevant valid ID. Please note that only one ticket will be issued per screening. Tickets for several events taking place at the same time cannot be obtained. Tickets are available only in ticket offices the day before or on the day of the screening (not earlier). A valid ID must be presented to the controller while entering the hall. 50% DISCOUNT FOR UNIVERSITY STUDENTS To get the discount, you just need to present a student ID at the ticket office. Please note that only one ticket will be issued per screening. Tickets for several events taking place at the same time cannot be obtained. The student ID must be presented to the controller while entering the hall. FREE EVENTS Some screenings in cinemas may be free of charge (this will be indicated in the programme). Viewers will have to obtain free tickets at the festival ticket office or online. A single ticket is issued to each guest. Please note that all screenings in the IZONE human rights programme are free of charge and do not require a ticket. FESTIVAL PASSES Passes are valid for all festival screenings between 23 and 30 March. Pass holders can book a seat online or obtain a ticket at the ticket office. To enter the screening, the pass holder has to present their pass to controllers for scanning. WEEKLY PASS Available at: • the docudays.ua website; • festival ticket offices starting 14 March. Price: 900 hryvnia.

ФЕСТИВАЛЬНА АКРЕДИТАЦІЯ ХТО МОЖЕ ОТРИМАТИ: • запрошені гості та учасники/‑ці; • представники/‑ці ЗМІ; • усі, хто активно працює у сфері кіноіндустрії. Переваги: • можливість бронювати до 6‑ти квитків онлайн з 14-го березня; • з 22‑го березня – бронювати квитки також у касах у переддень або в день показів; • можливість бронювати один квиток на один сеанс; • діє у кінотеатрах «Жовтень», «Київ» та «Ліра» з 23-го по 30-те березня; • можливість скористатися «щасливими хвилинами», якщо ви не забронювали квиток вчасно; • у разі втрати бейджа його можна поновити в акредитаційній службі за документом, що посвідчує особу. Обмеження: • узяти квитки на паралельні сеанси неможливо; • усі фестивальні бейджі є іменними та не можуть передаватися іншим особам; • у разі користування чужим іменним бейджем його буде вилучено. Поновлення бейджа в такому випадку неможливе.

Абонемент буде активований на той день, на який ви взяли перший квиток за ним.

СПЕЦІАЛЬНА ПРОПОЗИЦІЯ ДЛЯ СТУДЕНТІВ Для студентів передбачені знижки. Абонемент тижня коштує 500 грн. Абонемент дня – 150 грн. Для придбання абонемента у фестивальній касі треба показати студентське посвідчення. Його також потрібно показувати контролеру під час входу до зали.

Онлайн-продаж для всіх локацій на docudays.ua

Advantages: • ability to book up to 6 tickets online starting 14 March; • from 22 March — to book tickets in the ticket offices the day before or on the day of the screening; • ability to book one ticket per screening; • valid in the Zhovten, Kyiv and Lira cinemas from 23 to 30 March; • opportunity to use ‘happy minutes’ if you have not managed to book the ticket on time. Limitations: • pass holders cannot obtain tickets to several screenings taking place at the same time. ONE‑DAY PASS Available at: • the docudays.ua website; • festival ticket offices starting 14 March. Price: 300 hryvnia. The pass will be activated for the day when you buy the first ticket with it. Advantages: • ability to book up to 6 tickets online starting 14 March for screenings on the same day; • from 22 March — to book tickets in the ticket offices; • ability to book one ticket per screening; • valid in the Zhovten, Kyiv and Lira cinemas from 23 to 30 March; • opportunity to use ‘happy minutes’ if you have not managed to book the ticket on time. Limitations: • Pass holders cannot obtain tickets to several events taking place at the same time. SPECIAL OFFER FOR STUDENTS Discounts are available for students. Weekly student passes cost 500 hryvnia. Daily passes are available for 150 hryvnia. A valid student ID must be presented at the ticket oﬃce to obtain a student pass. Please be ready to present the ID to the controller when entering the cinema hall.

ЩО ПОТРІБНО ЗНАТИ ДО ПОЧАТКУ СЕАНСУ 1. Ми будемо вдячні, якщо ви займете ваше місце в залі за 10 хв до початку сеансу. 2. Якщо ви не забронювали квиток по фестивальному абонементу чи акредитації, можете скористатися «щасливими хвилинами». Це можливість зайняти вільні місця в залі за наявності. Вхід до зали відбувається за вказівкою контролера після початку сеансу в порядку живої черги. Біля входу до кожної кінозали є вказівник на місце формування черги. 3. Власники квитків, які запізнилися можуть також скористатися «щасливими хвилинами» та стати в чергу. 4. Просимо до зали брати напої лише у закритих пляшках та герметичних термочашках. Зважаючи на особливості формату фестивального показу, ми не дозволяємо проносити до зали попкорн або іншу їжу. КВИТОК АНУЛЮЄТЬСЯ, ЯКЩО: — Ви запізнилися на кінопоказ більш ніж на 10 хв. — Ви порушуєте правила фестивалю або ваша поведінка може призвести до пошкодження майна кінотеатру, є неприпустимою стосовно глядачів, співробітників фестивалю та кінотеатру. — Ви здійснюєте несанкціоновану фотоі відеозйомку в залі під час кінопоказу. Вартість анульованого квитка не повертається.

Tickets can be bought online for all locations at docudays.ua.

FESTIVAL ACCREDITATION Available to: • invited guests and participants; • media representatives; • everyone who actively works in the film industry. Advantages: • ability to book up to 6 tickets online starting 14 March; • from 22 March — to book tickets in the ticket offices the day before or on the day of the screening; • ability to book one ticket per screening; • valid in the Zhovten, Kyiv and Lira cinemas from 23 to 30 March; • opportunity to use ‘happy minutes’ if you have not managed to book the ticket on time; • if the accreditation badge is lost, you can renew it at the accreditation service with a valid ID. Limitations: • pass holders cannot obtain tickets to several events taking place at the same time; • all festival badges are personalised, and must not be handed over to third parties; • should a personalised badge be used by a person other than the holder, it will be withdrawn. A withdrawn badge cannot be retrieved. WHAT DO YOU NEED TO KNOW BEFORE THE SCREENING STARTS? 1. We would appreciate it if you took your seat no later than 10 minutes before the start of the show. 2. ‘Happy minutes’ offer the chance for festival pass and badge holders to enter a show if they have not booked a ticket. Access will be granted by festival staff at the entrance on a first-come-first-served basis. Each cinema hall will have a ‘queue start’ spot for ‘happy minutes’ visitors. 3. People with tickets who are late for a screening can also use ‘happy minutes’ and wait in the line. 4. Beverages are allowed in cinema halls only in closed bottles or sealed travel mugs. Given the special format of the festival screenings, we do not allow popcorn or any other food in the cinema halls. THE TICKET IS ANNULLED IF: — you are more than 10 minutes late for the screening. — you violate festival rules or act in a way that may cause harm to property, is offensive and inappropriate towards other guests, festival and cinema staff. — you do any unauthorised photography and video recording during screenings. The cost of the annulled ticket is non‑refundable.

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

ФЕСТИВАЛЬНИЙ ГІД ЖУРІ

ПОЗАКОНКУРСНІ ПРОГРАМИ

RIGHTS NOW! Дар’я Свиридова (Україна) Юристка Української Гельсінської спілки з прав людини з більш ніж восьмирічним досвідом правозахисної діяльності Йон Маноле (Молдова) Фаховий юрист, виконавчий директор провідної молдовської організації захисту прав людини Promo-LEX Association Расул Джафаров (Азербайджан) Очолює бакинську неурядову організацію «Клуб прав людини» (HRC), яка просуває і захищає фундаментальні політичні та суспільні свободи DOCU/СВІТ Мюріель Дель Дон (Швейцарія) Журналістка і кінокритикиня, авторка різних швейцарських і бельгійських газет, включно із Cinebulletin та Cineuropa Соната Жальнеравічюте (Литва) Кіно- і мистецтвознавиця, кураторка Валентин Васянович (Україна) Режисер, оператор і продюсер DOCU/КОРОТКО, DOCU/УКРАЇНА Алісса Саймон (США) Головна програмна директорка Міжнародного кінофестивалю в Палм-Спрінґз і програмна директорка Чиказького міжнародного кінофестивалю Кутайба Бархамджі (Франція) Режисер і монтажер Сімон Леренґ Вільмонт (Данія) Режисер

СТУДЕНТСЬКЕ ЖУРІ

DOCU/ХІТИ Історія дорослішання та зустрічі з власними травмами через об’єктив камери. Занурення в минуле поетичного документального кіно та його режисерів. Змалювання крихких взаємин між дорослими, які насправді є ще дітьми, та дітьми, які насправді вже майже дорослі. Співчуття тим, чиї мрії приречені перетворитися на примар. Мозаїчний особистий відбиток війни. Шість фільмів добірки – шість стрічок, що вже сколихнули світові кіноекрани. DOCU/АРТ Що відбувається з мистецтвом у сучасному цифровому світі? Що діється з нами? Чи збережемо ми публічні простори? Чи захистимо тепло людських взаємин? Три картини цієї добірки порушують питання, що нікого не лишать байдужим. DOCU/ЮНІСТЬ Увійти онлайн. Увімкнути веб-камеру. Зробити селфі. Написати повідомлення. Подзвонити. Сучасним підліткам, здається, не бракує спілкування. Проте чи всі ці ґаджети здатні насправді допомогти, коли руйнується світ, не вистачає підтримки або з’являється невідоме відчуття, ніби метелики пурхають у животі? Шість фільмів цієї програми – зображення тендітних дитячих світів. CIVIL PITCH: ФІЛЬМИ ГРОМАДСЬКОЇ АКТИВНОСТІ Фільми цієї програми – унікальні результати плідної співтворчості режисерів і громадських активістів. Чотири стрічки – чотири українські історії про боротьбу з корупцією, незаконну забудову, права секс-працівниць і соціальні статуси біженців.

Євгенія Задорожна (Україна) Іринка Громоцька (Україна) Юрій Поліщук (Україна) Тарас Співак (Україна) Яна Здіорук (Україна)

НАГОРОДИ • Правозахисна нагорода «RIGHTS NOW!». На цю нагороду номінуються десять фільмів з усіх кінопрограм фестивалю, що розповідають про захист прав людини. • Приз журі конкурсу DOCU/СВІТ • Приз журі конкурсу DOCU/УКРАЇНА • Приз журі конкурсу DOCU/КОРОТКО • Премія імені Андрія Матросова. Заснована організаторами DOCUDAYS UA. на честь Андрія Матросова, продюсера Фестивалю, який загинув у автокатастрофі 16 лютого 2010 року) • Приз студентського журі • Нагорода від Current time

КОНКУРСНІ ПРОГРАМИ DOCU/СВІТ Повнометражний міжнародний конкурс сформували 10 стрічок із різних куточків світу. Ці історії лунають різними мовами та зрозумілі будь-де. Адже вони охоплюють універсальні питання: від страху бути покинутим до самопожертви заради близьких, від ностальгії до втечі від минулого. DOCU/КОРОТКО 14 фільмів тривалістю до 45 хвилин. Лаконічні дослідження найскладнішого – людських взаємин: несподіваної дружби, безмежної батьківської любові, боротьби за себе, дитячої образи, недовіри до Іншого. DOCU/УКРАЇНА П’ять українських фільмів – п’ять машин часу, які зупиняють рух годинникової стрілки, аби потім розпочати його з новою швидкістю. Тримайтеся міцніше, наша програма прямує в майбутнє.

DOCUDAYS UA

МЕРЕЖА Хто вирішує, що саме блокувати в інтернеті? Як живеться зіркам соціальних мереж? Хто насправді сидить по той бік екрана на сайтах знайомств? Усе, що ви хотіли знати, але досі не запитали в Google. П’ять стрічок цієї добірки не тільки проведуть до найпотаємніших закутів інтернету, а й доведуть: межа між реальністю та віртуальністю – це лише питання віри.

НАЦІОНАЛЬНІ ГЕОГРАФІЇ У цифрову добу географія стає імажинальною. Шість документальних образів, кіновідбитків із різних міст, які сформували цю програму, складаються в уявну мапу сучасної України. Від Києва до Херсона, від активізму до приватних сімейних історій. ІРАН. ОСОБИСТО Візьміть лише найнеобхідніше – ми вирушаємо до Ірану. Шлях пролягатиме через магічний кінооб’єктив, крізь який майстер передасть нам гімн життю та любові. Через серце, сповнене туги, та через гори, де посеред чарівних пейзажів лунають дзвіночки корів... Програма об’єднала три приватні іранські історії. ЗМІНИ ЦЕ! ЛАБОРАТОРІЯ ВПЛИВУ ДЛЯ АКТИВІСТІВ І ДОКУМЕНТАЛІСТІВ Документальне кіно й активізм працюють разом, і їм є що показати скептикам. Цьогоріч ми продемонструємо три фільми та проведемо пов’язані з ними три воркшопи, де представники імпакт-кампаній стрічок розповідатимуть про власний досвід промоції кіно як справжнього агента змін. РЕТРОСПЕКТИВА ОЛЕКСАНДРА КОВАЛЯ Знаний режисер та оператор, Олександр Коваль покинув цей світ восени 2018-го, залишивши по собі кількадесят фільмів. Ми зібрали програму з дивовижних стрічок, над якими він працював, та запрошуємо вас зануритися в класику документального кіно.

РАНКОВА КАВА З РЕЖИСЕРАМИ Розпитати режисера чи режисерку про процес роботи над фільмом? Дізнатися, які картини вплинули на їхню творчість? Або просто поговорити на різні цікаві теми? Усе це можна буде зробити з 24 по 28 березня у кафе кінотеатру «Жовтень». Щоранку о 10:30 запрошуємо всіх охочих розпочати день із приємного спілкування. Прихопіть із собою хороший настрій, трошечки англійської мови та зустрічайте ранок із нами. Мова спілкування – англійська.

22–30/03 2019

FESTIVAL GUIDE JURY RIGHTS NOW! Daria Svyrydova (Ukraine) Lawyer of the Ukrainian Helsinki Human Rights Group, with more than eight years of experience in human rights defence. Ion Manole (Moldova) Professional lawyer, executive director of the leading Moldovan human rights organisation Promo-LEX Association Rasul Jafarov (Azerbaijan) Leader of the Human Rights Club (HRC) in Baku – the NGO for the promotion and defence of fundamental political and social freedoms DOCU/WORLD Muriel Del Don (Switzerland) Journalist and ﬁlm critic, writing for various Swiss and Belgian newspapers, including Cinebulletin and Cineuropa Sonata Žalneravičiūtė (Lithuania) Film and art expert, curator Valentyn Vasyanovych (Ukraine) Filmmaker, cinematographer, and producer DOCU/SHORT, DOCU/UKRAINE Alissa Simon (USA) Chief programme director of the Palm Springs International Film Festival, programme director of the Chicago International Film Festival Qutaiba Barhamji (France) Filmmaker and editor Simon Lereng Wilmont (Denmark) Filmmaker

STUDENT JURY Yevheniya Zadorozhna (Ukraine) Irynka Hromotska (Ukraine) Yuriy Polishchuk (Ukraine) Taras Spivak (Ukraine) Yana Zdioruk (Ukraine)

PRIZES • ‘RIGHTS NOW!’ Award. It recognizing one of 10 human rights related films selected from the festival’s programmes. • Jury prize for the DOCU/WORLD programme • Jury prize for the DOCU/SHORT programme • Jury prize for the DOCU/UKRAINE programme • The Andriy Matrosov Prize from the DOCUDAYS UA organisers, in memory of Andriy Matrosov, the festival producer who died in a car accident on 16 February 2010. • Students’ jury prize • Current time Award

COMPETITION PROGRAMMES DOCU/WORLD Full-length international competition, comprising 10 films from different parts of the world. These stories in various languages can be understood anywhere: from the fear of being abandoned to self-sacrifice for one’s dearest, from nostalgia to an escape from the past. DOCU/SHORT From 14 to 45 minutes long. Concise journeys into the most difficult human relationships: unexpected friendships, boundless love for one’s parents, the struggle for oneself, childish grievances, and mistrust towards others. DOCU/UKRAINE These 5 Ukrainian films are 5 time machines that stop the clock’s movement in order to restart it with renewed speed. Brace yourselves: our programme is headed for the future.

NON-COMPETITION PROGRAMMES NETWORK Who decides what should be blocked on the internet? What do the lives of social media stars look like? Who is really on the other side of the screen on dating sites? Everything you wanted to know, but still haven’t asked Google. The five films from this programme will not only take you to the most secret places on the internet, but also prove that the boundary between the real and the virtual is a matter of faith. DOCU/HITS Stories of coming of age and encounters with one’s own traumas through the camera lens. An immersion into the past of poetic documentary cinema and its directors. A portrait of tender relations between adults who are still children and children who are almost adults. Compassion for those whose dreams are doomed to turn into a nightmare. A personal mosaic imprint of the war. The six films from this programme have already shaken cinema screens around the world. DOCU/ART What happens to art in the modern digital world? What happens to us? Will we preserve the public spaces? Will we protect the warmth of human relationships? The three films from this programme raise questions that concern everyone. DOCU/YOUTH Logging in. Turning the webcam on. Taking a selfie. Writing a message. Making a call. It seems that contemporary teenagers do not suffer from a lack of communication. However, are these gadgets able to help when one’s world falls into pieces, when one needs support or feels the collywobbles? The six films from this programme portray the fragile worlds of modern children. CIVIL PITCH: CIVIL ACTIVISM FILMS The films from this programme are the unique results of fruitful cooperation between filmmakers and civil activists. These four films are four Ukrainian stories about the struggle against corruption, illegal construction, sex workers’ rights, and the social status of the refugees. NATIONAL GEOGRAPHIES In the digital era, geography becomes imaginary. The six documentary images of various cities that comprise this programme merge into an imaginary map of modern Ukraine. From Kyiv to Kherson, from activism to personal family stories. IRAN. PRIVATE Take only the most necessary things – we are departing for Iran. Our path will run through the magic camera lens, through which the master will convey an anthem to life and love; through a heart filled with grief; and through the mountains, where cow bells ring among beautiful landscapes. The programme includes three personal stories from Iran. CHANGE IT! IMPACT LAB FOR ACTIVISTS AND DOCUMENTALISTS Documentary cinema and activism work together, and they have something to show to the sceptics. This year, we will show three films and carry out three related workshops, where representatives of each film’s impact campaign will discuss their own experience of promoting their films as real agents of change. RETROSPECTIVE OF OLEKSANDR KOVAL Oleksandr Koval, a renowned filmmaker and cinematographer, passed away in autumn 2018, leaving several dozen incredible films behind him. We have put together a programme of the wonderful films he worked on, and invite you to immerse yourself in his documentary classics.

MORNING COFFEE WITH FILMMAKERS Ask a filmmaker about the process of working on a movie. Find out which films influenced their work. Or just discuss various interesting topics. You can do all of these things from 24 to 28 March at the cafe in the Zhovten Cinema. Every morning at 10:30 a.m., we invite everyone who wants to start the day with a pleasant conversation. Take your good mood and just a little bit of English, and greet the morning with us.

DOCU/ART / DOCU/АРТ

22–30/03 2019

DOCUDAYS UA

INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS DOCUMENTARY FILM FESTIVAL

У пошуках візуального рішення для цьогорічної теми DOCUDAYS UA – прав людини в цифрову епоху – ми запросили до співтворчості художника Олексія Сая. Серія його робіт створена в таблицях Excel і присвячена культурі корпоративного суспільства та повсякденню в добу цифрових технологій. Поговорити з Олексієм про те, які зміни принесли з собою в сучасний світ офісна робота та інтернет, про мистецтво, буденність і потребу в шумі ми попросили арт-критика, куратора Макса Ковальчука.

Розмову вів Макс Ковальчук

Льошо, твоя серія в Excel – це ж дуже кропітка, монотонна та трудомістка робота. Такою самою уявляється й робота в офісі… Так, я сиджу і не відволікаюся. Відволікся – забув, що треба зробити, і весь процес наново починаєш. Імовірно, це не настільки відповідальна робота, як в офісних працівників, бо я нічого не рахую, не маю справу з цифрами, але заняття медитативне та нудне. Тема корпоративних суспільств – одна з твоїх репрезентативних. Що тебе в ній цікавить? Я взявся за неї, коли корпоративність була в нас на вістрі – наприкінці 1990-х. Це було дико, неприродно та мало яскраво виражені форми. А зараз я спостерігаю за певним розпадом корпоративних суспільств і їхнім переродженням. Зрозуміло, що цей спосіб життя змінюється, але це – світик, на який мало хто звертає увагу. Мене цікавить система взаємин між людьми: як це працює в усьому світі. Зараз абсолютно всі можуть спілкуватися одне з одним, якщо між ними не стоїть релігійна стіна або якісь «духовні скріпи». Я це пов’язую, звісно, з економікою. Скажімо, нині ледь не кожен може займатися торгівлею. Діяльність корпоративних суспільств має потворні форми, які самовідтворюються, – як і в 1990-ті. Але зараз люди навчилися розділяти роботу й особисте життя, визначати пріоритети, спілкуватися. Є правило – не втручатися в емоційну складову життя людей. А на тлі цього можна сказати, що в мистецькому середовищі є корпоративна етика? Я не бачу жодної корпоративної етики у митців. Художники не зобов’язані дотримуватися правил, вони не так активно взаємодіють на основі дружби або незгоди. Субординації немає, тому й відсутній загальнообов’язковий кодекс, дрес-код… Тоді ось тобі конкретна ситуація довкола національного павільйону Венеційської бієнале. Митці розділилися на тих, хто підтримує результат конкурсу на проект, що буде представляти Україну в Італії, і тих, хто проти. Найцікавіше тут – це бабусі на мітингах. Дивовижно, що найняті демонстранти, які не розуміють змісту питання, виступають із такого вузькопрофесійного приводу. А те протистояння, яке ти маєш на увазі, не лежить у площині мистецтва – це протистояння зацікавлених осіб. Мені здається, що проект, який посів друге місце, треба показувати на якомусь іншому фестивалі, а не йти пробоєм у цій історії та продовжувати вимагати перегляду результатів конкурсу. Звісно, художнику важливо висловитися, але робити це треба так, щоб висловлювання не стало більшим за саму роботу.

Коли ти працюєш, то дивишся старі серіали… У мене три одних і тих самих серіалів. Коли я працюю, для мене важливо, щоб не надходила нова інформація. Але в повній тиші я починаю втрачати глузд. Музика потребує концентрації. А от один і той самий сюжет зі стріляниною, шпигунами та напруженим саундтреком – це те, що допомагає втягуватися в ритм та безупинно працювати. Це старі американські та британські серіали про шпигунів. Вмикаю в маленькому віконці, і воно десь шумить. Але коли я не працюю над цією серією, то не дивлюся серіали. Як ти для себе вирішив питання технічної відтворюваності цифрового мистецтва? Усе просто: я не роблю тиражів, друкую один екземпляр. Коли роблю речі, то розумію, що кожна з них унікальна. Мені подобається створювати щось нове і водночас не розраховувати, що це зацікавить більшість глядачів. В іншому разі я радше би зайнявся бізнесом і виробляв щось корисне для людей у якомога більшій кількості. Оскільки за тобою не стоїть жодної інституції – ти self-employed artist. Як ти в цій ситуації взагалі відпочиваєш? Іноді я зайнятий більше, ніж офісні працівники. У мене часто немає навіть можливості щось запланувати. Якщо працівники офісів знають, що в липні-серпні буде певна кількість законних вільних днів, тому йдуть у турфірму та купують собі путівки, то в мене такого немає – усе вирішується в останній день. Як давно ти був під пальмою на пляжі? Давно, у 2015-му. У мене є певне різноманіття в житті, яке заміняє мені відпустку, але спланувати щось неможливо. Раніше я щодня прокидався о 8:00 та йшов працювати. Зараз мушу сам на себе тиснути, обмежувати. У цьому сенсі художник трудиться так само, як і всі нормальні люди. Але стандартний восьмигодинний робочий день у мене буває рідко, зазвичай я працюю довше. Пізно прийшов додому, не встиг поспілкуватися з дітьми. Сьогодні був у ЖЕКу.

@Олексій Сай Український художник @Oleksiy Sai Ukrainian artist

Oleksiy Saі. Big Fragment of the Landscape | Олексій Сай. Великий фрагмент пейзажу

_ОЛЕКСІЙ САЙ: «У ПОВНІЙ ТИШІ Я ПОЧИНАЮ ВТРАЧАТИ ГЛУЗД»

Oleksiy Saі. Landscape with the Gas Station | Олексій Сай. Пейзаж з заправкою

_OLEKSIY SAI: “IN COMPLETE SILENCE, Interview by Maks Kovalchuk I START LOSING MY MIND” In search for a visual expression of this year’s DOCUDAYS UA topic, human rights in the digital era, we invited the Ukrainian artist Oleksiy Sai to work with us. His series of works are created in Excel spreadsheets and deal with the culture of corporate society and everyday life in the age of digital technology. We asked the art critic and curator Maks Kovalchuk to talk with Oleksiy about the changes brought to the contemporary world by office jobs and the internet, and about art, everyday life and the need for noise.

Oleksiy, as for your Excel series, it’s very painstaking, monotonous and labour-intensive work. Just how we imagine the office work... Yes, I sit and work without distractions. If I get distracted, I forget what I need to do and have to start the whole process from scratch. This work is probably not as responsible as in the case of office workers, because I don’t calculate anything, I don’t deal with numbers, but the activity is meditative and boring. The topic of corporate societies is one of your signatures. Why are you interested in it? I picked up the topic when corporate culture was in a severe state in our country, in the late 1990s. It was weird, unnatural and took very clearly defined forms. And now I am observing a kind of disintegration in corporate societies and their transformation. Clearly, this way of life is changing, but it’s just a little world which very few people care about. I am interested in the system of interaction between people, how it works across the world. Today, absolutely everyone can talk to each other, if they are not divided by a wall of religion or some kind of orthodoxy. I, of course, think that this is related to the economy. For example, practically anyone can engage in trade nowadays. Corporate society’s activities take ugly forms, which self-reproduce, just like in the 1990s. But nowadays people have learned to distinguish between work and private life, to choose priorities, to communicate. There is a rule that you do not intrude in people’s emotional life. Against this background, could you say that the art world has corporate ethics? I don’t see any corporate ethics among artists. Artists do not have to follow rules, they don’t communicate so actively based on friendship or discord. There is no subordination, so there is no mandatory code, dress code... Then here’s a speciﬁc situation around the national pavilion at the Venice Biennale. The artists divided into two groups, those who support the outcome of the competition for the project that will represent Ukraine in Italy, and those who are against it. The most interesting thing here is the old ladies at the rallies. It’s amazing that these hired protestors who do not understand the essence of the conflict are speaking out in this narrow professional matter. The confrontation that you are talking about is not within the art sphere. It’s a confrontation between stakeholders. I think that the project that came second should be presented at some

other festival, rather than trying to break through by force in this situation. Of course, the artist wants to express themselves, but it should be done in a way that the statement doesn’t become bigger than the work itself. When you work, you put on old TV shows… I put on the same ones over and over. Or, to be precise, I have three TV shows that I watch over and over. When I work, it’s important for me that I don’t receive any new information. But I start losing my mind in complete silence. Music requires concentration. But the same TV story with its shootouts, spies and intense soundtracks is something that helps to immerse me in the rhythm and work without pause. These are old American and British spy shows. I open it in a small window, and it keeps on mumbling somewhere. But when I don’t work on this series of artworks, I never watch TV shows. What is your position regarding the technical reproducibility of digital art? It’s easy. I don’t make copies, I print out only one. When I do things, I realise that each of them is unique. I like creating something new, and not expecting the majority of viewers to be interested in it. Otherwise I would rather work in business and produce something useful for people in large quantities. Since you don’t have any institutional backing, you don’t receive grants, you’re a selfemployed artist. How do you resolve the issue of leisure and rest in this situation? Sometimes I’m busier than office workers. Often I cannot even plan anything. While office workers know that in July-August they’re going to get the number of free days that are due to them, and they go to a tourist agency and buy a tour, I don’t have that luxury because everything is decided on the last day. How long has it been since you lay under a palm tree on the beach? It’s been a while. I did it in 2015. I have some diversity in life which replaces vacations for me, but it’s impossible to plan anything. I used to wake up every day at 8 and go to work. Now I have to discipline myself, limit myself. In this sense an artist works in the same way as other people. But I rarely have an ordinary 8-hour workday, usually I work more. I come home late, I have no time to spend with my kids. Today, I was at the housing and communal utilities office.

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

ФІЛЬМ-ВІДКРИТТЯ / OPENING FILM

22–30/03 2019

У таких умовах втрачається впевненість у самій категорії «правда». Що є беззаперечним фактом у світі, в якому так легко щось вдати, сплутати карти, підробити свідчення тощо? Своєрідним прокладанням межі між правдою та брехнею займаються журналісти з об’єднання Bellingcat. Заснована у 2014 році британським блогером Еліотом Гіґґінсом мережа дослідників розслідує найбільш резонансні та невизначені справи, ґрунтуючись притому на інформації з відкритих джерел – соціальних мереж, сайтів, знімків Google Maps тощо.

23/03 11:30

Фільмом-відкриттям цьогорічного DOCUDAYS UA стане документальна картина Ганса Пула, присвячена цьому об’єднанню – «Bellingcat: Правда в світі постправди». Ми поспілкувалися з одним із героїв стрічки – Аріком Толером, журналістом Bellingcat і автором розслідувань, зокрема катастрофи рейсу MH17 над Україною в 2014 році.

Розмову вела Юлія Коваленко

@AricToler

Дослідження Bellingcat ґрунтуються на розвідці відкритих джерел. Але, очевидно, ваша діяльність все одно пов’язана з багатьма ризиками. Крім того, мені навіть важко уявити, скільки часу вимагає ця кропітка робота. Попри все це ви погодилися стати героєм документального фільму Ганса Пула. Як відбувалися зйомки? І чи не боялися ви розкривати перед камерою доволі приватні деталі, як-от ваше особисте життя, методи досліджень або способи зв’язку всередині команди Bellingcat? Відверто кажучи, я не бачу небезпеки в тому, що проводжу дослідження Bellingcat. Імовірно, ті, хто на моєму місці вважали би, що їм щось загрожує, мають проблеми з високою самооцінкою. Я здійснюю свої розвідки, сидячи у Сполучених Штатах. Це означає, що моя діяльність містить хіба що одну тисячну від тієї небезпеки, яка реально загрожує таким людям, як Роман Доброхотов, який працює в Москві (Роман Доброхотов – засновник і головний редактор російського інтернет-видання The Insider, у 2018 році спільно з Bellingcat проводив розслідування у справі з отруєння Скрипалів у Солсбері. – Ред.). Тому щодо зйомок не було побоювань. У фільмі мені відведена невелика частка екранного часу, якщо порівнювати з іншими діячами Bellingcat – наприклад, з Крістіаном Трібертом або Еліотом Гіґґінсом. Ми зустрічалися зі знімальною групою кілька разів у Берліні та в моєму старому домі в місті Шарлотт у Північній Кароліні. На кожній такій зустрічі ми з ними проводили разом по кілька годин. Це було справді ненав’язливо. Ганс і його команда – дуже приємні та справжні професіонали.

малайзійського літака Boeing 777 біля Донецька. Що би ви відповіли на це? Я би сказав так. Лише те, що наведені докази та свідчення перебувають у вільному для широкої громадськості доступі, не робить їх менш цінними і важливими. Понад те: саме це є певною перевагою і надає представленим висновкам розслідування особливої переконливості. Позаяк кожний охочий може самостійно перевірити той чи інший факт. Згадайте: докази, які наводив уряд США на користь військового вторгнення в Ірак, неможливо було перевірити – люди були змушені лише довіряти словам чиновників (наприклад, одним із приводів розпочати військові дії у 2003 році Білий дім називав наявність у Саддама Хусейна зброї масового ураження, хоча безпосередніх підтверджень тому не було знайдено навіть спеціальною комісією ЦРУ. – Ред.). На відміну від цього, онлайнінформація з відкритих джерел, з якою ми працюємо, може бути перевірена, переглянута та проаналізована будь-ким. Це робить процес збору та роботи з даними набагато прозорішим і демократичнішим.

Ті, хто не хоче вірити або не довіряє результатам ваших досліджень, критикують Bellingcat, вдаючись до поширеного аргументу: мовляв, розслідування, що засновані на інформації з соціальних медіа, інтернету або Google Maps, не можна сприймати всерйоз – бо це «лише» соціальні медіа, «лише» знімки Google Maps у поганій якості тощо. Наприклад, ми постійно чуємо ці звинувачення від Міністерства закордонних справ Росії на адресу вашого дослідження щодо збиття

«Жовтень», зала «Гегемон» Zhovten Cinema, Hegemon Hall

ARIC TOLER: “EVIDENCE FROM OPEN ONLINE SOURCES IS ESPECIALLY CONVINCING”

АРІК ТОЛЕР: «ДОКАЗИ З ВІДКРИТИХ ОНЛАЙН-ДЖЕРЕЛ ОСОБЛИВО ПЕРЕКОНЛИВІ»

Ви здобули магістерський ступінь зі слов’янських мов і літератур у Канзаському університеті у 2013 році. А в 2015-му долучилися до команди Bellingcat. Як це сталося? Ще у 2014 році я почав співпрацювати з Bellingcat як волонтер. І вже за рік мене прийняли постійним співробітником. Тож це був, так би мовити, поступовий шлях від добровільної допомоги як дослідника катастрофи рейсу MH17 над Україною в 2014 році до збільшення кола обов’язків і діяльності з тренінгів, написання текстів тощо.

Eastern Europe/Eurasia lead researcher and trainer at @bellingcat Kansas City, MO www.bellingcat.com/author/arictoler/

Enormous amounts of data appear on the Internet every day. We leave digital footprints with every interaction on social media, with each of our search engine queries. In 2018, Mark Zuckerberg, the founder of Facebook, delivered a testimony at the US Senate about the interference with the US presidential elections and the leakage of users’ personal data to Cambridge Analytica, the private company which used personal information for the development of Donald Trump’s electoral campaign. In 2014, the global media space was shaken by the archive of documents concerning the so-called ‘troll factory’, the Saint Petersburg-based Internet Research Agency LLC, which profits from the dissemination of provocative propaganda messages on social networks. Under such circumstances, the definition of the very category of ‘truth’ is blurred. Are there any unquestionable facts in a world which allows for such an easy creation of illusions, confusions, fake testimonies etc.? The journalists from the Bellingcat community deal with the separation of truth from lies. This research network, founded in 2014 by British blogger Eliot Higgins, investigates the most shocking and uncertain cases using data from open sources – social media, web sites, Google Maps photos and so on. This year’s DOCUDAYS UA will open with Hans Pool’s documentary Bellingcat: Truth in a Post-Truth World, which is dedicated to this network. On the eve of the festival, we contacted Aric Toler, one of the film’s characters who is also a Bellingcat journalist and investigator. One of his investigations dealt with the catastrophe of flight MH 17 over Ukraine in 2014. Interview by Yulia Kovalenko

У лютому 2019 року Європейський парламент завершив обговорення та затвердив фінальний текст Директиви про авторське право. Ці законодавчі ініціативи передбачають, зокрема, що постачальники послуг з обміну онлайн-контентом будуть зобов’язані сканувати усі викладені користувачами в мережу матеріали на предмет порушення авторських прав. Чи це означає щось для Bellingcat? Це звучить як розширений варіант американського Закону про авторське право в цифрову добу. Але, щиро кажучи, я не чув про цей законопроект і не дуже розуміюся на таких питаннях. Тож не маю гадки. А чи можете ви уявити собі умови, за яких ви особисто та вся команда Bellingcat припинять свої розслідування? Можливо, якщо ми всі отримали би надзвичайно добре оплачувані роботи, через які ми не могли би публікувати матеріали у відкритому доступі !

Bellingcat: Правда в світі постправди | Bellingcat: Truth in a Post-Truth World

Щодня в інтернеті з’являється безліч нової інформації. З кожною нашою взаємодією в соціальних мережах, з кожним нашим запитом у пошуковій системі ми залишаємо свої цифрові сліди. У 2018-му засновник Facebook Марк Цукерберг виступив у Сенаті США зі свідченнями у справі про втручання у президентські вибори та витік персональних даних користувачів до приватної компанії Cambridge Analytica, що використовували приватну інформацію для розробки виборчої кампанії Дональда Трампа. У 2014-му світовий медіапростір сколихнув архів документів щодо так званої фабрики тролів – пітерського ТОВ «Агентство інтернет-досліджень», яке на платній основі поширює в соціальних мережах провокативні пропагандистські повідомлення.

In 2013, you received an M.A. in Slavic Languages and Literature from Kansas University. In 2015 you joined the Bellingcat team. How did this happen? I was already volunteering with Bellingcat in 2014. In a year, they accepted me as a full-time employee. This was, so to speak, a gradual path from volunteer help in investigating the MH 17 catastrophe over Ukraine in 2014 to an expanded circle of responsibilities and activities that included trainings, text writing, etc. Bellingcat’s research is based on open-source intelligence. Apparently, your activities still involve many risks. Besides, I cannot even imagine how time-consuming this painstaking work would be. Nevertheless, you agreed to take part in Hans Pool’s documentary. How did the shooting go? And weren’t you afraid to disclose details about your personal life, research methods, or ways of communication within Bellingcat in front of the camera? Frankly, I don’t see any danger related to my research for Bellingcat. The other people who would be afraid if they were in my shoes are probably just self-entitled. I conduct my investigations while living in the United States. This means that my activities involve about a thousandth of the real dangers faced by such people as Roman Dobrokhotov researching in Moscow. (Roman Dobrokhotov is the founder and chief editor of the Russian internet media site The Insider. In 2018, he conducted an investigation into the case of the Skripal poisoning in Salisbury in cooperation with Bellingcat – Ed.). This is why I had no concerns regarding the filming. In the film, I have little time on-screen in comparison to other participants of Bellingcat, such as Christiaan Triebert or Eliot Higgins. I met the filming crew several times in Berlin and in my old home in Charlotte, North Carolina. Each of our meetings lasted for several hours. This was unobtrusive. Hans and his team are very pleasant and professional people. The people who mistrust the results of your research criticise Bellingcat by resorting to a common argument: in their opinion, investigations

based on social media, the Internet or Google Maps cannot be taken seriously, because these are ‘just’ social media, ‘just’ low-resolution Google Maps photos and so on. For instance, we keep hearing these accusations from the Russian Federation’s Ministry of Foreign Affairs about your investigation of the crash of the Malaysian Airlines Boeing 777 near Donetsk. What would you answer them? I would put it as follows. The mere fact that the proof and evidence is freely available to the public does not make them it valuable and important. Moreover, this is an advantage, which makes the conclusions of the investigation more convincing, since any person can check the facts by themselves. Let me remind that the evidence provided by the US government in favour of military intervention into Iraq could not be verified, and the citizens had to trust the officials’ words. (For instance, the White House used the weapons of mass destruction allegedly owned by Saddam Hussein as one of the pretexts for the launching of military actions, even though the CIA’s special commission was unable to ﬁnd any direct evidence. – Ed.). In contrast, online data from the open sources that we work with is checkable and can be reviewed and analysed by anyone. This makes the process of gathering and processing data much more transparent and democratic. In February this year, the European Parliament adopted the final text of the Copyright Directive. These legislative initiatives include the obligation of online content-sharing providers to scan all user-uploaded materials for copyright infringements. Does this change anything for Bellingcat? To me, this sounds like an extended version of the American Digital Millennium Copyright Act. Frankly speaking, I am not familiar with this directive, and I am not an expert in this area. I have no idea. Can you imagine what conditions would force you and the entire Bellingcat team to cease your investigations? Perhaps we would do that if we all found extremely well-paid jobs that wouldn’t let us publish our materials in open access !

22–30/03 2019

МЕРЕЖА / THE NETWORK

DOCUDAYS UA

INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS DOCUMENTARY FILM FESTIVAL

БУДУВАТИ НОВИЙ СВІТ МІЖ ЦЕНЗУРОЮ ТА BUILDING A NEW WORLD BETWEEN CENSORSHIP Сергій Ксаверов

ЧИСТИЛЬНИКИ, реж. Ганс Блок, Моріц Різевік

САКАВА, реж. Бен Асамоа

Якщо ви розмістили зображення чи відео в соцмережі, а їх видалили, то вони не пройшли модерацію. Модератор – це, цілком можливо, виснажена людина у філіппінській столиці Манілі. Її денна норма – перевірити 25 тисяч зображень. Вона бачить погані сни. А іноді дехто з цих людей скоює самогубство через тяжку роботу. «Чистильники» – це подорож світом інтернет-цензури, яку великі гравці ринку інформаційних технологій віддають на аутсорсинг. Одне з найвдаліших поєднань кваліфікованості робітників і дешевизни їхньої праці – Філіппіни, країна з переважно католицьким населенням і високим рівнем володіння англійською серед мешканців. Діяльність «чистильників» – це брудна робота, яка виконується за копійки та іноді руйнує життя, але все одно сприймається як необхідна та навіть героїчна. Режисери фільму головним чином цікавляться фігурами саме модераторів певної мережі (назву ми так і не почуємо, але легко впізнаємо її за дизайном). Ці інтернет-працівники не можуть не викликати симпатію через те, що є кінцевими інструментами цензури – вони не визначають її принципів. Їхня безжальна робота бачиться ще більш жахливою, коли до оповіді долучаються користувачі, які страждають одночасно і від цензури, і від її відсутності, а також головні архітектори правил функціонування соціальних мереж. У фіналі неможливо відмахнутися від думки, що інтернет-цензура в її сучасному вигляді – 24/03 18:30 «Жовтень», зала «Гегемон» Zhovten Cinema, Hegemon Hall тупий і дуже незграбний інструмент, наслідки застосування якого незрозумілі ані тим, хто його «Жовтень», зала «Кіноман» 25/03 17:00 Zhovten Cinema, Kinoman Hall створив, ані тим, хто ним користується. Але калічить він усіх.

30/03 THE CLEANERS, dir. Hans Block, Moritz Riesewieck

19:50

«Жовтень», зала «Аншлаг» Zhovten Cinema, Anshlag Hall

If you posted an image or video on social media, and it was deleted, it means it did not pass moderation. The moderator was, quite likely, an exhausted person in the capital of the Philippines, Manila. Their daily rate is to check 25,000 images. They have nightmares. And sometimes some of them commit suicide because of the hard work that they do. The Cleaners is a journey into the world of internet censorship, which is outsourced by the major social media players. One of the most advantageous combinations of skilled workforce and cheap labour is in the Philippines, a mostly Catholic country with a high percentage of English speakers among the population. They do this dirty work for pennies, and it sometimes ruins their lives, but it is still perceived as necessary and even heroic. The filmmakers are mostly interested in the figures of the moderators for a specific social media platform (we never hear its name, but we easily recognise its design). These internet workers cannot but evoke sympathy because they are just the on-the-ground tools of censorship; they do not define its principles. Their thankless work looks even more horrible when social media users are added to the picture, complaining simultaneously about the censorship and its absence, and when the chief architects of the rules of social media functioning chip in. In the end, it is impossible to get rid of the thought that online censorship in its present form is a blunt and very clumsy instrument whose consequences are not fully understood either by those who created it or by those who use it. But it hurts everyone.

Кілька хлопців у кімнаті, кожен за своїм ноутбуком. Усі вони – «дівчата» у віртуальному просторі та шукають свою «половинку» на сайтах знайомств, з якою, звісно, хочуть провести все життя. Але ще більше вони прагнуть отримати гроші від своїх «кавалерів». Сакава – місцевий ганський термін для такого типу заробітку. На відміну від найближчого родича цієї практики, «нігерійських листів», що з’явилися ще у 1980-х, сакава – майже сучасне явище, яке розквітло саме з розповсюдженням інтернету. Перед тим як сакава-хлопці переходять до фінансових питань, інтерес клієнтів до себе треба розігріти до потрібної температури. Це тяжка праця, у якій шахраї спираються не тільки на свої навички, ґаджети чи просто вміння підробляти жіночий голос під час телефонної розмови. Такий ганський бізнес існує в тісному зв’язку з типовою для Чорної Африки індустрією магічних послуг, до якої звертаються, коли клієнт виявляється надто впертим. У своєму дебютному фільмі бельгійський режисер ганського походження Бен Асамоа не намагається надати моральну оцінку явищу, яке в усьому світі, окрім Гани, називають шахрайством. Але його погляд достатньо вибірковий, щоб зрозуміти, куди він цілить. Серед героїв фільму, які так чи інакше пов’язані із сакавою, не випадково з’являється той, хто не має стосунку до неї та заробляє ручною працею. І фільм перетворюється на документацію дивовижно «Жовтень», зала «Гегемон» спотвореної картини монетизації праці в сучасній Гані. 25/03 18:30

Zhovten Cinema, Hegemon Hall

SAKAWA, dir. Ben Аsamoah

26/03 17:00

«Жовтень», зала «Кіноман» Zhovten Cinema, Kinoman Hall

29/03

«Жовтень», зала «Аншлаг» Zhovten Cinema, Anshlag Hall

17:30

A couple of guys sit in a room, each behind his own laptop. All of them are ‘girls’ in the virtual world, looking for their ‘other halves’ at dating websites, for someone with whom they want to spend the rest of their lives with, of course. But what they want even more is to get some money from their ‘suitors’. ‘Sakawa’ is a local Ghanaian term for this way of making a living. Unlike the closest relative of this practice, the ‘Nigerian letters’ in the neighbouring country, which appeared back in the 1980s, sakawa is an almost contemporary phenomenon which flourished when the Internet became widespread. Before the sakawa guys move on to the financial issues, the client’s interest in them needs to be heated up to the required temperature. This is hard work, in which the fraudulent ‘girls’ do not rely just on their skills, gadgets or even their ability to fake a female voice on the phone. This Ghanaian business is also closely connected to the magic industry, which is typical of Sub-Saharan Africa. They apply magic when a client turns out to be too stubborn. In his debut film, the Ghanaian-Belgian filmmaker Ben Asamoa doesn’t try to give a moral evaluation of the phenomenon, which is considered to be fraud all over the world except for Ghana. But his perspective is selective enough to understand what he is aiming for. The film’s protagonists are mostly related to sakawa in one way or another, but there is one who has no connection to it and earns his living by manual labour. The filmmaker adds him intentionally. He transforms the film into a document of the remarkably warped picture of the monetisation of labour in today’s Ghana.

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

БАЖАННЯМИ AND DESIRES

DOCUDAYS UA

Serhiy Ksaverov

Термін pre-crime вперше з’явився у фантастичному оповіданні Філіпа Діка у 1956 році, який потім був екранізований Стівеном Спілбергом у 2002-му. Фільм Маттіаса Гідера та Моніки Гільшер фіксує, що попередження злочину, засноване на профілюванні потенційного правопорушника, вже є реальністю. Але режисери не поспішають із цього приводу радіти. І річ не лише в тому, що сучасні системи спостереження, збору інформації про громадян та подальшого профілювання – дуже потужний інструмент, який може потрапити не до тих рук. Найголовніше: він стосується людини – і на цьому хибить будь-яка математика, на якій усе це ґрунтується. Це панорамне кіно, що висвітлює різні поліцейські системи по обидва боки Атлантики й алгоритми, на яких вони побудовані. Тобто яким саме чином вони виокремлюють з усього різноманіття суспільства тих, хто в майбутньому може скоїти злочин. Деякі герої стрічки – так би мовити, похибки алгоритмів профілювання, сутність яких чудово підсумовує один з експертів: усі подібні програми – просто продовження сучасної світової системи, яка вичавлює з особи рештки людського та зводить кожного до стереотипу. «Потенційний злочин» виступає таким собі застереженням щодо того, що системи з підвищення якості життя перетворюються на механізми дегуманізації, маргіналізації та, зрештою, насильства.

PRE-CRIME, dir. Matthias Heeder, Monika Hielscher

Bellingcat – інтернет-видання, в якому працюють громадянські журналісти. Воно привернуло до себе увагу всього світу наприкінці 2015 року, опублікувавши власні дослідження катастрофи рейсу MH17. Ще до закінчення офіційного розслідування Bellingcat заявило, що малайзійський Boeing 777, який летів з Амстердама в Куала-Лумпур, було збито біля Донецька з системи «БУК», що прибула з Росії. Для цих розвідок журналісти користувалися тільки інформацією з відкритих джерел. «Bellingcat: Правда в світі постправди», присвячений історії, методам і принципам роботи цього видання, – найоптимістичніший фільм у програмі МЕРЕЖА. Хоча розуміння цього приходить не з перших хвилин картини. Розслідування журналістського об’єднання стосуються жахливих трагедій, а особисті історії членів Bellingcat демонструють їхню вразливість та відірваність одне від одного. Адже члени цього віртуального співтовариства живуть у різних куточках планети і не можуть швидко відреагувати, якщо щось трапилося з одним із них. Але оптимістичної ноти додає те, що цей фільм – своєрідний антидот від передозування новою мережевою реальністю, про загрозу якого розповідають інші фільми добірки. Bellingcat стає наочним прикладом того, що будувати стійкий фундамент для співіснування за цифрової доби можливо. Так, ми живемо в епоху постправди, де будь-що може бути сфальсифіковано та імітовано, але тепер у нас є знаряддя для пошуку правди, яких ще не мало людство за всю історію.

BELLINGCAT: TRUTH IN A POST-TRUTH WORLD, dir. Hans Pool Bellingcat is an online media collective uniting civic journalists. It attracted global attention in late 2015, when it published its investigation into the MH17 Flight crash. Even before the official investigation ended, Bellingcat claimed that the Malaysian Boeing 777 that was flying from Amsterdam to Kuala-Lumpur had been shot down near Donetsk from a BUK system that arrived from Russia. In their investigation, the journalists only used information from open sources. Bellingcat: Truth in a Post-Truth World is about the history, methods and principles of this media’s work. It is the most optimistic film in our NETWORK programme, although the audience doesn’t register this optimism during the first minutes of the film. The journalist collective’s investigations are about horrible tragedies, and the personal stories of the Bellingcat members reveal their vulnerability and isolation from each other, because the members of this virtual society live in different corners of the world and cannot respond quickly if anything happens to one of them. But what makes the film optimistic is that it’s a kind of antidote against the overdose of the new network reality, whose danger is described in the other films in our selection. Bellingcat is a clear example of how it is possible to build a stable foundation for coexistence in the digital era. Yes, we are living in the post-truth age, where anything can be falsified and imitated, but now in our search for truth we have a tool which humanity has never had in its history.

НАРОДНА РЕСПУБЛІКА БАЖАННЯ, реж. Хао Ву

ПОТЕНЦІЙНИЙ ЗЛОЧИН, реж. Маттіас Гідер, Моніка Гільшер

23/03 18:30

«Жовтень», зала «Гегемон» Zhovten Cinema, Hegemon Hall

24/03 17:00

«Жовтень», зала «Кіноман» Zhovten Cinema, Kinoman Hall

29/03

«Жовтень», зала «Аншлаг» Zhovten Cinema, Anshlag Hall

19:50

22–30/03 2019

BELLINGCAT: ПРАВДА В СВІТІ ПОСТПРАВДИ, реж. Ганс Пул

Bellingcat: Truth in a Post-Truth World | Bellingcat: Правда в світі постправди

«Жовтень», зала «Гегемон» Zhovten Cinema, Hegemon Hall

23/03 11:30

МЕРЕЖА / THE NETWORK

The term ‘pre-crime’ first appeared in Philip Dick’s 1956 sci-fi story which was later brought to the big screen as Minority report by Steven Spielberg in 2002. This film by Matthias Heeder and Monika Hielscher notes that crime prevention based on profiling potential criminals is already a reality. However, the filmmakers are in no rush to rejoice about it. And the problem isn’t just that the contemporary systems of surveillance, collection of citizens’ data and subsequent profiling are a very powerful tool that can end up in the wrong hands. The most important thing is that we are dealing with human beings, so whatever math it is based on breaks down. It’s a panoramic film that covers all kinds of police systems on both sides of the Atlantic, and the algorithms they are based on. It shows how they pick out the people who could potentially commit a crime in the future from the diversity of humanity. Some of the film’s protagonists are, in a way, errors in the profiling algorithms, which are aptly summarised by one of the experts: all of this software is just an extension of the present world order which squeezes people out and reduces everyone to stereotypes. Pre-Crime is a warning that the systems that are supposed to improve everyone’s lives turn into mechanisms of dehumanisation, marginalisation and, in the end, violence.

«Народна Республіка Бажання» – найточніший і найдивовижніший фільм програми. Режисер стрічки Хао Ву знайшов фантастичний в усіх сенсах матеріал, який навіть не потребував узагальнення – достатньо було самої фіксації у правильний час та у належному місці. Йдеться про YY – одну з найбільших соціальних мереж у світі, про яку ви, вочевидь, ніколи не чули. Майже всі її 300 мільйонів користувачів живуть у Китаї. YY базується на відеострімінгу, а її віртуальну валюту можна конвертувати у справжні гроші. Хао Ву документує близько року з життя двох найпопулярніших «хостів», власників відеоканалів, та звичайних користувачів – від найбідніших до найбагатших. Режисер уловив унікальний період змін у YY та спромігся продемонструвати, як саме вони відбуваються та що означають. Але й без того побудова цієї китайської відеоплатформи бачиться майже як сюрреалістична фінансова піраміда, у якій ледь не всі знають, що вже програли. Найбільше вражає сама сутність популярності YY, яка існує не для того, щоб об’єднувати людей хоча б віртуально. Це інструмент не зв’язку, а демонстрації себе, марнославства та проектування своїх мрій на інших. У цій мережі більшість глядачів мають стати ще біднішими, щоб їхні улюблені блогери стали успішнішими за інших. Ця документальна робота вражає, мабуть, тому, що дає шанс подивитися на майже реальний світ, у якому всі комунікаційні «Жовтень», зала «Гегемон» 26/03 18:30 Zhovten Cinema, Hegemon Hall акти не мають змісту. У ньому залишилися тільки бажання.

27/03 17:00

«Жовтень», зала «Кіноман» Zhovten Cinema, Kinoman Hall

PEOPLE’S REPUBLIC OF DESIRE, dir. Hao Wu People’s Republic of Desire is the most accurate and striking film in this program. The filmmaker Hao Wu has found material which is fantastic in every sense of the world. It didn’t even require any generalisation; it was enough just to record things at the right time and in the right place. The film is about YY, one of the largest social media platforms in the world which you have probably never heard about. Almost all of its 300 million users live in China. YY is a network based on video streaming, and its virtual currency can be converted into real money. Hao Wu documents a year in the lives of two hosts who are among the most popular in the network, and of its ordinary users, from the poorest to the richest. The filmmaker captured a unique period of change in YY and managed to demonstrate its course and its meaning. But even without this, the universe of the Chinese social network already looked almost like a surreal financial pyramid, where almost everyone knew that they had already lost. The most striking thing is the essence of YY’s popularity, which does not exist to connect people, even virtually. It’s not an instrument of connection; it’s an instrument of demonstration, vanity, and projecting your dreams onto others. In this network, the majority of viewers have to become even poorer so that their favourite bloggers could become more successful than others. The reason why this documentary makes such an impression is probably because it allows us to peek into an almost-real world where all communication acts no longer make sense. Only desires are left.

22–30/03 2019

JURY / ЖУРІ

DOCUDAYS UA

INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS DOCUMENTARY FILM FESTIVAL

КІНОТЕАТР – ЦЕ НЕ ПРОСТО БУДІВЛЯ Цифрова доба принесла з собою зміни у статусі багатьох інституцій, зокрема – кінотеатрів. Комерційні інтереси забудовників і приватних підприємців, з одного боку, та забезпечена інтернетом інформаційна вседоступність, з іншого, призводять до того, що існування кінотеатрів як культурних установ дедалі частіше доводиться відстоювати небайдужим активістам. Цій тенденції буде присвячена дискусія «Публічні простори: вхід вільний?» у межах DOCU/ КЛАС, яка відбудеться 24 березня о 12:00. Крім того, до цьогорічного складу журі міжнародного конкурсу повнометражних фільмів DOCU/СВІТ увійшла литовська кінознавиця, кураторка Соната Жальнеравічюте, яка не з чуток знає, як відстоювати кінотеатри. Кінокритикиня та кураторка з Одеси Ольга Сидорушкіна поспілкувалася з вільнюською гостею про боротьбу за незалежні кінотеатри та долю кіно в добу інтернету.

Розмову вела Ольга Сидорушкіна Ви написали книгу «Вільнюські ілюзіони. Кінотеатри міста» та самі є кураторкою кінотеатру «Скальвія». Розкажіть про нього. Кінотеатру «Скальвія» вже понад 50 років. Я в ньому працюю останні років 17, і якоїсь миті зрозуміла, що містяни не знають його історію. Вона майже забута, як і історія багатьох інших кінотеатрів Вільнюса, яких колись було півсотні. Коли Литва здобула незалежність, почалася приватизація кінотеатрів – замість них з’являлися магазини, казино, інколи відеосалони. З тих, що працювали, залишилося близько п’яти кінотеатрів. Схоже, думаю, відбувалося і в Україні. Зараз «Скальвія» – єдиний артхаусний кінотеатр Вільнюса, який належить місту. A отже, він щорічно отримує підтримку влади, і нам не потрібно платити оренду. Але з кожною зміною керівництва міста змінюються й умови нашого існування – ми регулярно опиняємося під загрозою приватизації.

A CINEMA IS NOT JUST A BUILDING

Interview by Olha Sydorushkina You wrote the book Vilnius Illusion Theatres: Cinemas of the City, and you curate the Skalvija film theatre. Tell us about it. The Skalvija Cinema is over 50 years old. I have worked there for the past 17 years, and at some point I realised that the city’s residents no longer know its history. It can be forgotten, just like the history of many other cinemas in Vilnius, which once had about 50 of them. When Lithuania became independent, cinemas started to be privatised. They were replaced with stores, casinos, sometimes with video salons. Only about five of the old cinemas are still functioning. I think something similar has happened in Ukraine. Today, Skalvija is the only art house film theatre in Vilnius that belongs to the city. So it receives annual support from the government, and we do not have to pay rent. However, with every change of the city leadership, the conditions of our existence change, too. We are regularly threatened with privatisation. And how are the other cinemas shut down? One example is the biggest cinema in Vilnius, the Lithuania. It was privatised, and then the owners decided to shut it down and sell the building. The community started a long protest: architects, artists and designers constantly did activities in support of the Lithuania. The theatre filled with life. A couple of artists were even filming a documentary about it. Famous filmmakers and cultural figures spoke out in its support. All kinds of activities went on from April till autumn. Some were ironic, such as ‘Dogs Barking at the Sky’, when protesters came with their dogs. But in the end, the cinema was shut down. I think all the protests should have been organised before the privatization. Then there would have been a chance to change something. The only advantage of this situation is that the Lithuania’s new owners promised they would not just build residential buildings, but also a cultural institution. So now there’s a contemporary art centre in its place, which even has a small cinema hall. For me, it’s a miracle. Usually everything ends with a shopping mall. You said we needed to prevent the privatisation of cinemas, so that they could be saved. What do you think activists could do to this end? The most effective thing would be to know the plans of the city administration. To have someone on the inside, who can warn you in time so that the community could start acting beforehand. Not just writing petitions, but also involving artists, politicians, architects, who could always be present and visible. You need to knock on all the doors. How did you manage to protect the Skalvija? About 10 years ago, some journalists called me (I was then the cinema’s director) asking for a comment about its privatisation. I told them honestly that I had never heard about it before. We had not been warned. A chain of reports started, I was called into the mayor’s office. In the end we made a deal that we would be warned about any possible change. The Skalvija is a unique theatre for Vilnius, which almost came to symbolise the city’s support for culture. This helps us. In addition,

А як відбувалися закриття інших кінотеатрів? Наведу приклад найбільшого кінотеатру Вільнюса «Литва». Його приватизували, згодом вирішили закрити та продати будівлю. Спільнота розпочала тривалий протест: архітектори, художники, дизайнери постійно проводили акції на підтримку «Литви». Кінотеатр наповнився життям. Пара художників навіть знімала документальний фільм про це. На його захист висловлювалися відомі режисери, діячі культури. Близько півроку тривали різні акції. Деякі були іронічними – як, наприклад, «Гавкіт собаки в небо», коли мітингувальники прийшли зі своїми псами. Але все закінчилося закриттям кінотеатру. На мій погляд, усі акції протесту потрібно було проводити до приватизації – тоді можна було б щось змінити. Єдиний плюс цієї ситуації: нові власники «Литви» пообіцяли, що зведуть не тільки будинки, а й культурну установу. Тож на тому місці тепер стоїть центр сучасного мистецтва, де навіть є невеликий кінозал. Для мене це диво. Зазвичай все закінчується торгівельнорозважальним центром. Ви сказали, що потрібно запобігати приватизації кінотеатрів, аби їх можна було врятувати. Як, по-вашому, можна діяти в цьому напрямку активістам? Найдієвіше – знати плани міської адміністрації. Мати там свою людину, яка б вчасно попереджала, щоб спільнота могла заздалегідь розпочати активні дії – не тільки писати петиції, а й залучати художників, політиків, архітекторів, щоб вони весь час про себе нагадували. Потрібно стукати в усі двері. Як вам вдалося відстояти «Скальвію»? Десь 10 років тому мені зателефонували журналісти (тоді я буда директоркою кінотеатру), попросили дати коментар з приводу нашої приватизації. Я їм чесно відповіла, що вперше про це чую – нас ніхто не попереджав. Пішла хвиля новин, мене викликали в мерію. Зрештою ми домовилися, що нам повідомлятимуть про можливі зміни. «Скальвія» – унікальний для Вільнюса кінотеатр, який став ледь не символом того, що в місті підтримують культуру. Це нам допомагає. Крім того, ми є членом міжнародної мережі артхаусних кінотеатрів Europa Cinemas і також отримуємо їхню підтримку. А за програму 2009 року серед більш ніж тисячі різних кінотеатрів Європи ми здобули приз. Розкажіть про вашу програму.

У «Скальвії» всього дві зали, з яких працює тільки одна, а друга перебуває на ремонті. Але в нас велика освітня програма. Для старшокласників вже 10 років працює кіноакадемія, де вони вчаться писати сценарії і знімати короткометражне кіно. По неділях у нас є сеанс класики, яку завжди представляють кінокритики. Організувати такі покази непросто, права на фільми коштують дорого, але це важлива частина нашої місії. Також ми самі проводимо невеликий фестиваль документального кіно. Звісно, у «Скальвії» демонструються й комерційні фільми, але переважно незалежних режисерів. Що насамперед мотивує людей до походу в кінотеатр? Фільм. Є один хороший приклад – литовська документальна стрічка про природу «Старий ліс» (Sengirė), знята біологом і документалістом Міндаугасом Сурвілою. Це авторське кіно: Сурвіла виступив і режисером, й оператором, присвятив цьому проекту 12 років. У фільмі немає діалогів, музики, акторів та навіть закадрового тексту – тільки дерева, птахи та звірі. Але він став справжнім хітом! Люди сім’ями ходили на нього по кілька разів. Звісно, дається взнаки реклама, але тільки на початку. Потім інформація передається з уст в уста, і тут вже все залежить тільки від любові глядачів. Чи багато незалежних литовських фільмів потрапляє в прокат у Литві? Так, я б сказала, що зараз литовське кіно на піку популярності. Знімають багато хороших картин, їх показують навіть у мультиплексах. Люди повірили, що литовське кіно теж може бути цікавим. Внаслідок чого це відбулося? Це може здатися смішним, але я думаю, що перелом стався, коли почали знімати комерційне литовське кіно. Спочатку воно було низької якості і радше нагадувало серіали. Але фільмів з’являлося дедалі більше, люди звикли до них у прокаті, якість і розмаїття жанрів зростали а поступово знайшовся глядач і для авторського кіно. Зараз набувають популярності VOD-платформи – сайти, на яких за запитом можна подивитися фільми онлайн через спеціальні плеєри. Чи загрожує це чимось кінотеатрам? Завжди будуть люди, які дивляться кіно тільки вдома. Але також багато тих, для кого кінопоказ наче ритуал: великий екран, реакція залу тощо. Я думаю, що кінотеатри нікуди не зникнуть. Скільки разів театр і опера нібито «вмирали»? Але зрештою нічого такого не відбулося. Кінотеатр – це щось більше, ніж просто перегляд фільму. Це атмосфера. Людям потрібно спілкування, місце, де вони не тільки подивилися кіно, а й пережили якусь подію. Кінотеатр – це не просто будівля, це частина життя, яка зберігає безліч спогадів.

The digital era has brought changes in the status of many institutions, particularly of cinemas. The commercial interests of developers and entrepreneurs on the one hand, and internetprovided informational accessibility on the other, are leading to a situation where the existence of cinemas as cultural institutions now often has to be defended by activists who care about them. This trend will be the topic of the discussion titled ‘Public Spaces: Free Access?’, part of the DOCU/CLASS programme, which will take place in Classic Hall of the Zhovten Cinema. In addition, this year’s jury for the international feature-length competition DOCU/WORLD will include the Lithuanian film critic and curator Sonata Žalneravičiūtė, who has firsthand experience in defending cinemas. Before the festival, Olha Sydorushkina, a film critic and curator from Odesa, talked with our guest from Vilnius about fighting for independent cinemas and the fate of film in the age of the internet.

we are a member of the Europa Cinemas international network of art house cinemas, and we also receive support from them. And we won an award for our 2009 programme, coming first from among over a thousand different European cinemas. Tell us about your programme. The Skalvija only has two halls, of which only one is functioning, while the other is under renovation. But we have an extensive educational programme. For 10 years, we have held a film academy for high school students, where they learn how to write screenplays and make short films. On Sundays, we have screenings of the classics, which are always presented by film critics. It’s not easy to organise these screenings, the screening rights cost a lot, but it’s an important part of our mission. We also organize a small documentary film festival ourselves. Of course, the Skalvija shows commercial films, too, but mostly ones made by independent filmmakers. What draws people to the cinema the most? The films. There’s a good example of a Lithuanian documentary about nature called The Ancient Woods (Sengirė), made by the biologist and documentary filmmaker Mindaugas Survila. It’s a personal film: Survila was both its director and the cameraman, he spent 12 years working on this project. The film has no dialogue, no music, no actors and even no voiceover, only the trees, birds and animals. But it was a hit! People brought their families to watch it several times. Of course, advertising did its job, too. But only in the beginning. Then the information is passed by word of mouth, and then it all depends on just the love of the audience. Are many independent Lithuanian films screened in theatres in Lithuania? Yes, I’d say that now Lithuanian film is at its peak in terms of popularity. Many good films are made, and they are even shown in multiplexes. People started to believe that Lithuanian films can also be interesting.

Соната Жальнеравічюте | Sonata Žalneravičiūtė

@Соната Жальнеравічюте Литовська кінознавиця та кураторка @Sonata Žalneravičiūtė Lithuanian film critic and curator

Why did that happen? It may sound ridiculous, but I think that the breakthrough happened when they started to make commercial Lithuanian films. First they were low-quality and looked more like TV series. But there were more and more films, people got used to seeing them in theatres, the quality and diversity of genre improved, and soon the audience for personal films developed, too. VOD platforms are becoming more popular today. These are websites which allow you to watch films online on demand using special media players. Does this threaten cinemas in any way? There will always be people who watch films only at home. But there are also many people for whom a film screening is like a ritual: the big screen, the audience response, and so on. I don’t think cinemas are going anywhere. How many times have the theatre and the opera supposedly ‘died’? But nothing of that sort happened in the end. A cinema is something more than just watching a movie. It’s the atmosphere. People need communication, a place where they don’t just watch a film but also experience an event. A cinema is not just a building, it’s a part of life which stores many memories.

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

DOCUDAYS UA

Боротьба за існування кінотеатрів – один із тих вимушених трендів цифрової сучасності, який охоплює дедалі більше міст по світу. За останні півроку мешканцям Києва довелося відстоювати три кінотеатри в центрі міста. 1 жовтня 2018-го припинили функціонування «Кінопанорама» та «Україна», залишивши «Київ» єдиним майданчиком, де відбуваються ключові кіноподії столиці. А перед новорічними святами під загрозою опинився і цей кінотеатр. Із подібною небезпекою залишитися без великих екранів, що демонструють не тільки мейнстримне кіно, зіткнулися й мешканці столиці Сербії – Белграда. Їхню боротьбу за кінотеатр Zvezda зафільмувала режисерка Сєнка Домановіч у стрічці «Окупований кінотеатр», який бере участь у цьогорічному DOCUDAYS UA у програмі DOCU/АРТ. Ми попросили активну учасницю київських ініціатив із захисту кінотеатрів, режисерку Поліну Кельм розповісти, чи є щось спільне між київськими акціями та задокументованими Домановіч белградськими подіями і чому взагалі важливо продовжувати боротьбу за кінотеатри.

ЧИ ЗАЛИШИТЬСЯ ПРОСТІР ДЛЯ НАС Поліна Кельм

Окупований кінотеатр | Occupied Cinema

Імовірно, більшості знайоме дивне відчуття дежавю: наче це вже було з тобою, але ти не маєш впевненості, чим все завершиться. Саме таке відчуття виникає з перших кадрів покинутої кінозали Zvezda з фільму «Окупований кінотеатр» Сєнкі Домановіч. Мені навіть на мить здалося, що я потрапила до антиутопії в київській «Кінопанорамі». Неначе я сама блукаю цією напівтемною залою з розпореними дерматиновими глядацькими кріслами та розкиданими підлогою уламками скла, підіймаюсь мармуровими сходами нагору, ловлячи сонячні промені на обличчі. Так добре знайомо та боляче. До осіннього резонансу довкола закриття в самому серці столиці двох відомих фестивальних локацій – кінотеатрів «Кінопанорама» та «Україна» – напередодні Нового року додалася ще одна новина: київська влада вирішила не продовжувати оренду колективу найбільшого міського кінотеатру з однойменною назвою «Київ». Це був витончений «подарунок» і чудово запланований хід – адже хто напередодні зимових свят буде займатися паперовою тяганиною, влаштовувати мітинги тощо? Більшість уже святкує. Тож можна спокійно «віджати» ще один культурний об’єкт у центрі міста. Варто згадати, що загальна територія кінотеатру – близько 6000 кв. м. На сьогодні це вже єдиний майданчик у столиці, де відбуваються ледь не всі кіноподії від різних культурних інституцій та кінофестивалів, серед яких Британська Рада, Ґете-Інститут, Французький культурний центр, KyivMusicFilm, DOCUDAYS UA, «Молодість» тощо. Якщо «Київ» припинить своє існування як культурна установа та перетвориться на пересічну організацію, що демонструє лише комерційно вигідне кіно, то в центрі столиці не залишиться жодного кінотеатру, де можна було б переглянути альтернативу мейнстриму. Водночас постраждають і численні культурні події, які залишаться без важливої локації. Тож загроза втратити «Київ» стосується не лише кіноспільноти, а й у ширшому сенсі – культурного життя міста в цілому. Тим часом київська влада ввічливо запропонувала розглянути можливість відкриття альтернативного кіномайданчика у «спальних» районах столиці – на Оболоні або Русанівці. Мені це нагадало 1990-ті, коли в центрі активно скуповували старі будинки з комунальними квартирами, а власникам пропонували в обмін дво-, трикімнатні квартири на периферії. Незгодних – залякували. Зараз історія повторюється, але вже масштабніше. Зрештою, що надалі буде центром Києва? Чи зостанеться тут щось, окрім комерції? Чи залишиться тут простір для нас? (на близьку тему у фільмографії Поліни Кельм є короткометражна стрічка «Будинок», 2006 р. – Ред.) Після новини про одночасне закриття від 1 жовтня 2018 року «Кінопанорами» та «України» творча спільнота розгорнула активну діяльність. Сформувалася ініціативна група. Навіть не одна. Я також мала до цього безпосередній стосунок, тож спостерігала за розвитком протестного руху зсередини. Перші тижні були часом незграбних спроб активного спротиву: бурхливі обговорення, тренінги, акції, зустрічі з представниками влади. Потім почалися внутрішні непорозуміння, відстоювання власних інтересів, розділення на два табори – радикальних і поміркованих. Спроби переговорів, пошуку точок перетину між

адміністрацією Києва, власниками, активістами та представниками кінотеатрів. Підкилимні ігри та закулісні домовленості. Провокації, образи, спад зацікавленості, вигорання… Зрештою залишилося п’ять-сім людей і купа невирішених питань. І тут на арену культурних подій вийшла загроза втратити ще й кінотеатр «Київ». Хоча чутки про можливість цього ширилися з осені, у реальність такого нахабного кроку від влади мало хто вірив. Наразі ситуація ніби бачиться оптимістичніше. Створено громадську організацію, до якої увійшли представники найвідоміших кінофестивалів України й активісти кінотеатру «Жовтень». Є юридична підтримка та позиція депутатів. Крім того, наближаються вибори, що зазвичай стають каталізатором змін у нашій країні. Проте є одне вагоме «але». Така справа для кіноспільноти є першою спробою заявити про себе як про злагодженого, вагомого гравця в суспільстві. Першою, – адже випадок із пожежею в «Жовтні» мав зовсім інший правовий статус. Тому нині дуже важливо правильно формулювати та відстоювати спільну позицію. Саме проблему такої злагодженості дій порушує фільм «Окупований кінотеатр» – ця хроніка боротьби за белградський кінотеатр може стати важливим прикладом для всіх активістів. Позаяк скандальні спроби забудови та/або знищення історичного центру Києва лише ширяться: «тарілка» Флоріана Юр’єва на Либідській, караїмська кенаса на Ярославовому Валу, музей на Поштовій площі тощо. На жаль чи на щастя, ми маємо таку ситуацію, яка або підштовхне до консолідації активістського середовища, або занурить його у темряву міжособистісних чвар. Мені дуже кортить вірити, що світло таки переможе. Бо кіно – це фантастична магія, коли з поєднання темряви та світла народжується інший світ. Тож нехай буде з нами сила!

22–30/03 2019

The struggle for the existence of cinemas is one of the tendencies forced upon us by digital modernity which keeps spreading across the world. Over the past six months, the citizens of Kyiv had to defend three cinemas in the city centre. On 1 October 2018, the Kinopanorama and Ukraina Cinemas closed down, leaving the Kyiv as the only venue for the crucial cinema events in the capital. Just before the New Year holidays, this cinema was also threatened with closure. The inhabitants of Belgrade also faced the danger of disappearance of large screens that showed non-mainstream films. Their struggle for the Zvezda Cinema is shown in the film Occupied Cinema by Senka Domanović, which is participating in this year’s DOCU/ART programme at DOCUDAYS UA. We asked the filmmaker Polina Kelm, an activist in the initiatives to preserve the cinemas of Kyiv, to talk about the common features between the protest actions in Kyiv and the events in Belgrade documented by Domanović, and the importance of the ceaseless struggle for cinemas.

WILL THERE BE SPACE FOR US?

anything but mainstream fare. Numerous cultural events will also be deprived of a crucial venue. Therefore, the danger of losing the Kyiv affects not only the cinema community, but also the city’s cultural life in general. Instead, the Kyiv City Administration has politely suggested the possibility of opening an alternative cinema location – in the Obolon or Rusanivka districts. This reminded me of the 1990s, when old buildings with communal apartments in the centre were actively bought out from their owners in exchange for two- or three-room apartments on the periphery. Those who disagreed with this were intimidated. History is repeating itself even more intensively now. What will eventually remain of the centre of Kyiv? Will there be anything but commerce? Will there be space for us? (In 2006, Polina Kelm made a short ﬁlm The House, which deals with related issues. – Ed.) After the news about the simultaneous closure of the Kinopanorama and the Ukraina on 1 October, the artistic community initiated active protests. Several initiative groups were formed. I was actively involved in them, so I could observe the development of the protest movement from inside. The first weeks were a time of clumsy attempts at active resistance: there were heated discussions, trainings, actions, and meetings with officials. Subsequently, internal misunderstandings began, assertions of personal interests, and a separation into two camps – the radicals and the moderates. There were attempts at negotiations, search for crossover points between the authorities, owners, activists, and cinema representatives. There were undercover games and arrangements behind the scenes. There were provocations, insults, decline of interest and burnouts… In the end, there were five or seven people left with a bunch of unresolved issues. And right upon that came the danger of losing the Kyiv Polina Kelm Cinema as well. Although rumours about this Most people are probably familiar with the had been circulating since autumn, few people strange sensation of déjà vu: all of this has already believed in the reality of such a brazen action by happened to you, but you are never sure how it the authorities. will end. This is the feeling one gets from the At present, the situation looks more optimistic. first shots of the abandoned cinema hall at the An NGO has been created which includes the Zvezda from Occupied Cinema by Senka Domanović. representatives of the largest Ukrainian film For a moment, I thought that I’d ended up in a festivals and the activists in the struggle for the dystopian version of the Kinopanorama Cinema Zhovten Cinema. We have legal support and a in Kyiv. As if I was wandering inside this dimly lit determined stance of some deputies. Besides, the hall with scruffy faux-leather chairs and scattered upcoming elections are likely to catalyse changes glass fragments, ascending the marble stairs and in our country. However, there is an important enjoying sunbeams on my face. Everything seemed ‘but’. This case is the first attempt by the cinema so familiar and so painful. community to assert itself as a coordinated and Just before the New Year, the muchimportant actor within society. The case of the fire discussed closure during autumn of two at the Zhovten Cinema had an entirely different renowned festival venues in the centre of the legal status. This is why our case is unprecedented, capital – the Kinopanorama and the Ukraina – and it is extremely important to articulate and was supplemented by another piece of ‘great defend our common position. news’: the Kyiv City Administration had decided Occupied Cinema deals with the issue of not to prolong the rent of the facilities of the such coherence of action, and this chronicle of Kyiv, which is the largest cinema in the city. What the struggle for a Belgrade cinema can become a sophisticated ‘gift’ and a well-planned move: a valuable example for all activists. The list no-one would deal with paper warfare, organise of outrageous attempts at development and/ rallies, etc. on the eve of a holiday. Most people or destruction in the historical centre of Kyiv are supposed to be celebrating. The seizure of yet is continuously growing: the ‘flying saucer’ by another cultural venue in the city centre would Florian Yuriev near Lybidska station, the Karaite have gone unnoticed. kinase on Yaroslaviv Val, the museum on Poshtova It is worth mentioning that the cinema’s square, etc. overall area is about 6000 square meters. At For better or worse, the current situation present, it is the only location in the capital will either lead to the consolidation of the that hosts cinema events for various cultural activist community or immerse it in the abyss of institutions and film festivals, such as the British interpersonal fights. I want to believe that the light Council, the Goethe-Institut, the French Cultural will prevail. Cinema is a fantastic kind of magic, Center, KyivMusicFilm, DOCUDAYS UA, Molodist which gives birth to a different world from the etc. If the Kyiv ceases to exist as a cultural combination of light and shadow. So may the force institution and turns into a normal organisation be with us! for commercially attractive screenings, there will be no more cinemas in the centre that feature Окупований кінотеатр | Occupied Cinema

Поліна Кельм

DOCU/ART / DOCU/АРТ

22–30/03 2019

DOCU/ART / DOCU/АРТ

DOCUDAYS UA

НАШІ ДОЛІ. ВІДКРИТИ ІСТОРІЮ ПОШУКІВ? До традиційної добірки DOCU/АРТ цього року потрапили три документальні картини, що так чи інакше порушують питання долі в нашу епоху віртуальності: від ризику втратити культурні установи перед обличчям цифрової вседоступності та корупції до пошуків (нових) основ для співіснування. Про фільми програми розповідає Наталя Серебрякова.

OUR FATES. OPEN SEARCH HISTORY?

Болгарський режисер Андрей Паунов вирішив розповісти про свого відомого земляка – художника Христо Явашева та про його легендарний проект пірсу на озері Ізео в Північній Італії. Стрічка починається з переговорів Христо зі співробітниками по Skype. Митець – сивоволосий жвавий старець – називає всіх ідіотами і на тому кладе трубку. Силі характеру цього літнього джентльмена можна лише позаздрити. Багато років провівши в шлюбі та творчому союзі зі своєю коханою Жанною-Клод, Христо був розбитий її смертю. Але все ж знайшов внутрішні ресурси, аби продовжити займатися улюбленою справою – інсталяціями. Ще разом із дружиною художник довго обмірковував проект пірсу. І зрештою у 2016-му Христо вдалося його реалізувати. Паунов, як досвідчений біограф, стежить за кожним рухом майстра, пересуваючись за ним від виставкової зали до концертного холу, де під бурхливі оплески Явашев читає лекцію. «Художник, – каже він, – це не той, хто працює з 10:00 до 18:00. Це людина, яка працює постійно». Власне, сам фільм присвячений долі творчої думки, яка знайшла втілення через довгі роки.

«Київ», Синя зала Kyiv Cinema, Blue Hall

29/03 21:40

«Жовтень», зала «Кіноман» Zhovten Cinema, Kinoman Hall

«ОКУПОВАНИЙ КІНОТЕАТР», реж. Сєнка Домановіч

OCCUPIED CINEMA, dir. Senka Domanović

Документальна стрічка присвячена долі кінотеатру Zvezda в столиці Сербії. Початок історії буде до болю знайомий глядачам у багатьох країнах, зокрема й в Україні: кілька років тому держава передала права власності на цей об’єкт одному з місцевих олігархів. Приблизно так само зазвичай починаються гучні акції за збереження культурної установи. Власне, й активна громадськість Белграда, включно з режисерами, акторами та політичними активістами, не стояла осторонь. У листопаді 2014 року люди «захопили» кінотеатр, аби не дозволити перетворити його на торговельний центр або на покинуте безгосподарне приміщення. Камера оператора стежить за розвитком подій «тут і зараз», документуючи бурхливе життя в кінотеатрі: чергування, імпровізовані збори «революціонерів», прибирання, ремонт, культурні дискусії, на одній із яких з’являється французький філософ Ален Бадью. Спільна справа з відстоювання Zvezda створила з групи мітингувальників маленьку модель суспільства, яке вчиться приймати рішення та діяти злагоджено. З історії про боротьбу за кінотеатр стрічка перетворюється на спостереження за ширшим явищем – спробою побудувати саморегульовану «державу в державі». Тобто об’єднання, що з одного боку ґрунтувалось би на принципах відповідальності та свободи, а з іншого – стало би міцним політичним суб’єктом, здатним відстоювати власні позиції. Утім, як часто трапляється, тривалі бої не приносять результатів, а єдність активістів починає розсипатися на крихти. Ідея вільного суспільства рівних, свідомих і відповідальних наражається на найважче випробування – на приватні інтереси кожного з членів спільноти. Урешті-решт, уникаючи спойлерів, варто зазначити: хоч цей повнометражний дебют формально є хроніками окремого прикладу громадського активізму, значною мірою він присвячений одному з ключових питань сьогодення. А саме: як можна співіснувати та співдіяти з іншими в добу так званого цинічного гедонізму, коли зокрема й цифрові технології привчили нас задовольняти лише власні бажання? Питання, яким переймаються саме такі мислителі, як Ален Бадью, та солідарні з його філософськими ідеями сучасники.

This documentary is about the fate of the Zvezda Cinema in the capital of Serbia. The beginning of the story will be painfully familiar to viewers in many countries, and Ukraine in particular: a few years ago, the government transferred the rights of ownership over the building to one of the local tycoons. That’s how all the high-profile protests for preserving cultural institutions start. Indeed, the active community of Belgrade, including filmmakers, actors and political activists, didn’t stand by. In November 2014, people ‘occupied’ the cinema to prevent it from being turned into a shopping mall or another abandoned derelict building. The camera follows the unfolding events ‘here and now’, documenting the bustling life in the cinema: watch shifts, the ‘revolutionaries’ improvised meetings, cleaning, renovations, and cultural discussions, one of which is visited by the French philosopher Alain Badiou. The shared cause of defending the Zvezda turned a group of rallying protesters into a small-scale model of a society that learns how to make decisions and act in concert. The story of the struggle for a cinema transforms into an example of a wider phenomenon: an attempt to build a selfregulating ‘state within a state’, a union that on one hand would be based on the principles of responsibility and freedom, and on the other hand would become a strong political actor capable of defending its position. However, as it often happens, the long struggle bears no fruit, and the unity of the activists starts to crumble. The idea of a free society of equal, conscious and responsible people faces the hardest challenge: the private interests of the community’s members. In the end, to avoid spoilers, I should note: although this feature debut is, formally, a chronicle of an isolated case of public activism, to a large extent it is about one of the key issues of contemporary society: how is it possible to coexist and co-act with others in the age of so-called ‘cynical hedonism’, when we have been taught, by digital technology in particular, to satisfy only our own desires? It’s a question that occupies the minds of such thinkers as Alain Badiou and other people of our time who feel solidarity with his philosophical work.

WALKING ON WATER, dir. Andrey Paounov The Bulgarian filmmaker Andrey Paounov decided to tell the story of his fellow citizen, the artist Christo Javacheff, and about his legendary project of a pier on Lake Iseo in Northern Italy. The film starts with Christo’s Skype conversation with his co-workers. The artist, a spirited grey-haired old man, calls everyone idiots and hangs up. The strength of this elderly gentleman’s character is enviable. After many years of marriage and creative union with his beloved JeanneClaude, Christo was devastated by her death. But he still found the internal resources to continue doing his favorite work, installations. Back when his wife was alive, they had thought about the piers project together for a long time. In the end, in 2016, Christo managed to bring it to life. Paounov, an experienced biographer, traces every move of the master, following him from an exhibition hall to a concert hall where Javacheff gives a lecture, met with thundering ovation. “An artist,” he says, “is not someone who works from 10 to 6. It’s someone who works all the time.” The film itself is about the fate of a creative idea brought to life after many years.

25/03 19:00

«Київ», Синя зала Kyiv Cinema, Blue Hall

30/03 18:30

«Жовтень», зала «Гегемон» Zhovten Cinema, Hegemon Hall

Дар | Gift

«ПРОГУЛЯНКА ПО ВОДІ», реж. Андрей Паунов

23/03 19:00

Окупований кінотеатр | Occupied Cinema

The traditional DOCU/ART selection this year includes three documentary ﬁlms which, in one way or another, tackle the issue of fate in our virtual age: from the risk of losing cultural institutions because of universal digital availability and corruption, to the search for (new) foundations of coexistence. Natalia Serebriakova writes about the ﬁlms in this programme.

INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS DOCUMENTARY FILM FESTIVAL

28/03 18:30

«Жовтень», зала «Гегемон» Zhovten Cinema, Hegemon Hall

30/03 21:40

«Жовтень», зала «Кіноман» Zhovten Cinema, Kinoman Hall

Прогулянка по воді | Walking on Water

«ДАР», реж. Робін МакКенна

GIFT, dir. Robin McKenna

У найширшому сенсі парадоксу людської долі та речам, які ми одержуємо в подарунок, присвячений фільм Робін МакКенни. Цікаво, що ця складна за структурою картина починається з монологу десятирічної дівчинки про те, хто такий художник. Мимоволі це створює своєрідний повітряний міст до «Прогулянки по воді» – і, можливо, не тільки з формального погляду. Далі розповідь сформована з фрагментів зустрічей із найрізноманітнішими людьми: індіанський скульптор, американський бджоляр, арабські біженці… Такі доторки до інших світів викликають просту тезу: часто наше співіснування розвивається в логіці дарувати/брати. Колись французький філософ Жак Дерріда писав, що «дар може бути, якщо його немає», розуміючи під цим визначенням дещо настільки чисте від користі, що навіть не є позначеним як дар. Натхненний однойменним літературним бестселером Льюїса Гайда, фільм МакКенни є документальним філософським есеєм на тему впливу пізнього капіталізму на особистість. Життя – це те, що дарується просто так?

This film by Robin McKenna is about the paradox of human life in the widest sense and about the things we receive as gifts. Interestingly, this complexly structured picture starts with a monologue of a ten-year-old girl about what an artist is. It inadvertently creates a bridge linking the film to Walking On Water, and maybe not just in a formal sense. The story that follows consists of fragments of meetings with all kinds of people: an Indian sculptor, an American bee keeper, Arab refugees… These touches to other worlds produce a simple idea: often, our coexistence develops according to the logic of giving and taking. Jacques Derrida once wrote that a genuine gift cannot actually be understood to be a gift, meaning that a gift is something so pure of self-interest that it isn’t even marked as a gift. Inspired by the eponymous bestselling book by Lewis Hyde, McKenna’s film is a documentary philosophical essay on the topic of the effect of late capitalism on a person. Is life something that is given for no reason in particular?

DOCUDAYS UA

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

IRAN. PRIVATE / ІРАН. ОСОБИСТО

СТВОРИТИ ПОРТРЕТ РЕАЛЬНОСТІ? Коли йдеться про добу цифрових технологій, важко оминути одне з найскладніших, але водночас найцікавіших питань – що є реальністю? І в цьому сенсі кіно, тим більше документальне, є значним каталізатором проблеми визначення. Фільми спеціальної добірки ІРАН. ОСОБИСТО можна порівняти зі своєрідними коментарями до загального кола спроб відповісти, що ж сьогодні відбувається з реальністю. Від експерименту з вихоплення (чи вбивства?) реальності від видатного майстра Аббаса Кіаростамі, який вже, на жаль, полишив цей світ, чи спроб віднайти справжнє, реальне підґрунтя для власної ідентичності до зворушливої картини про те, що в сухому залишку є беззаперечною сферою реального, – людську самотність і природу. Про фільми програми розповідають Ольга Куровець і Сергій Ксаверов. Olha Kurovets, Serhiy Ksaverov

Ольга Куровець, Сергій Ксаверов

27/03 21:30

«У ПОШУКАХ ФАРІДЕХ»,

FINDING FARIDEH,

реж. Курош Атає, Азадех Мусаві

dir. Kourosh Ataee, Azadeh Moussavi

Героїня цього фільму – 40-річна жінка, що живе в Амстердамі. У неї є житло, хороша робота та чудові друзі. Але Фарідех не знаходить собі спокою. У дитинстві вона була білою вороною навіть у власній сім’ї. Річ у тому, що батьки Фарідех – голландська пара, яка свого часу вдочерила її з Ірану. Що старшою стає жінка, то глибше відчуває потребу поїхати на історичну батьківщину та розшукати біологічних батьків. Вона знаходить місто, з якого її вдочерили та дає оголошення в тамтешню газету, на яке отримує відповіді від трьох родин. Тож вона їде до Тегерана, щоб з’ясувати, до якої із них вона належить за народженням. Що покаже тест ДНК – головна інтрига фільму. А поміж тим на глядача чекатиме зворушливе та емоційне заглиблення у побут і родинне життя Ірану. Фарідех почує особисті болючі історії та, можливо, знайде ті фрагменти пазла власної ідентичності, яких їй бракувало. На противагу масиву фільмів про складнощі європейського прийняття мігрантів із Близького та Середнього Сходу, Курош Атає та Азадех Мусаві розповідають історію про іранців, які готові прийняти у свою сім’ю носійку іншої культури, релігії та мови.

In the era of digital technology, it is hard to bypass one of the most difficult and yet most catalyst for the issue of defining this. The films from the special collection IRAN. PRIVATE comment on the global range of attempts to explain what is happening to reality nowadays, from the experiment of capturing (or murdering?) reality by Abbas Kiarostami, the outstanding master who has unfortunately passed away, through the attempts to find a real, material ground for one’s identity, to a touching film about the ultimate and indubitable reality of human loneliness and nature. Olha Kurovets and Serhiy Ksaverov talk about the films of the programme.

24 FRAMES, dir. Abbas Kiarostami What is the reality of a work of art? From Siegfried Kracauer to Christian Metz, many theorists have tried to find an answer. However, we still hardly have an unambiguous definition which would satisfy everyone. Iranian cinema has reflected upon this question over the past 50 years in some of the most interesting ways. The last work by Abbas Kiarostami literally brings the issue of reality to its source – the photo. The master of Iranian cinema produces 24 films from 24 still images, almost all of which are photos of himself, using one of the latest achievements of cinema – digital visual effects. Thus, photography turns into a documentary basis for the already ‘artistic’ reality. Still, there is an obvious paradox: the photo snaps a moment that cannot be perceived by the eye, transforming reality into a framed still image – the death of reality. Kiarostami does not resolve this paradox. 24 Frames is a contemplative piece. It conveys the feeling of the creeping death which Abbas knew about. The film contains a lot of melancholia, crows, and snow. In the last, 24th frame, Kiarostami reproduces an amazingly powerful and subtle anthem to life and love – the two things that a great artist should leave in the world and the cinema after him.

У пошуках Фарідех | Finding Farideh

The main character is a 40-year-old woman living in Amsterdam. She has accommodation, a great job and wonderful friends. Despite all this, Farideh is restless. As a child, she was a white crow in her own family. The thing is, Farideh’s parents are a Dutch couple who have adopted her from Iran. As years pass by, the woman feels a greater and greater urge to visit her historical homeland in order to find her biological parents. She finds the city she was adopted from, and places an announcement in a local newspaper and receives replies from three families. Thus, she goes to Tehran to find out where she belongs by birth. The results of the DNA test are the main intrigue of the film. Meanwhile, the viewer will experience a moving and emotional immersion into the everyday life of a family in Iran. Farideh will hear painful personal stories, and perhaps find the missing fragments of the jigsaw of her own identity. In contrast to the massive films about the difficulties of Europe’s reception of immigrants from the Near and Middle East, Kourosh Ataee and Azadeh Moussavi tell a story about Iranians who are ready to accept a representative of another culture, religion and language into their family.

26/03 19:00

«Київ», Синя зала Kyiv Cinema, Blue Hall

28/03 19:20

«Жовтень», зала «Кіноман» Zhovten Cinema, Kinoman Hall

BELOVED,

«БЛИЗЬКІ», реж. Ясер Талебі Це історія 82-річної мешканки гір Ельбурс на півночі Ірану. Фірузе все життя пасла череду корів на гірських полонинах і зовсім не збирається відмовлятися від своєї праці на старості. Коли приходить весна, односельчани відмовляють її гнати корів у гори, але все марно. «Скажи мені, брате, що гірше, – запитує жінка в сусіда-ремісника, – коли мені стане погано тут, внизу, і ви змусите мене лікуватися, чи коли мені стане зле в горах – і я помру з миром?». Жінка живе без жодних благ сучасної цивілізації – і, здається, зовсім не має потреби в них. Вона переконана, що найбільший її скарб – це корови. Ясер Талебі створює портрет маленької та сильної людини на тлі безмежного гірського пейзажу. Дзвін коров’ячих дзвіночків та народна іранська пісня переплітаються із прямою мовою, додаючи цьому образу ще більше об’єму. Фірузе видали заміж у 14 років, і вона народила 11 дітей від свого вдвічі старшого чоловіка. Жоден із них не з’являється біля матері за весь час фільму. Фірузе страждає і віддає всю материнську любов своїй череді. Втім, вона – не трагічна героїня. Попри скарги про те, що літній вдові на самоті живеться важко, Фірузе нікому не дає себе образити. Вона щиро радіє приходу весни, а потім знову і знову вирушає у високі гори, без яких її життя не мало б сенсу.

interesting questions – what is reality? Cinema, especially documentary, was an important

Що є реальністю художнього твору? Від Зіґфріда Кракауера до Крістіана Метца – чимало теоретиків намагалися знайти відповідь. Утім, навряд чи ми можемо зараз назвати безсумнівне визначення, що задовольняло б усіх. Іранське кіно проблематизувало це питання впродовж останніх 50 років чи не найцікавішим чином. Остання робота Аббаса Кіаростамі повертає проблему реальності в кіно майже до його першооснов – до фото. Майстер іранського кінематографа робить із 24 застиглих зображень, майже всі з яких є світлинами його самого, 24 фільми за допомогою цифрових візуальних ефектів. Фотографія таким чином стає документальним підґрунтям для вже «художньої» реальності. Але тут виникає очевидний парадокс: світлина вихоплює мить, яку не можна побачити, вона перетворює реальність на застигле зображення у рамці – на смерть реальності. Кіаростамі не вирішує цей парадокс. «24 кадри» – споглядальна робота. У ній відчувається близький кінець, про який Аббас знав. У стрічці багато меланхолії, воронів і снігу. Але в останньому – 24-му – кадрі Кіаростамі відтворює дивовижний за своєю силою та тендітністю гімн саме тому, з чим і може залишити світ і кіно великий митець, – життю і любові.

«Київ», Синя зала Kyiv Cinema, Blue Hall

YES

CREATING A PORTRAIT OF REALITY?

«24 КАДРИ», реж. Аббас Кіаростамі

24 кадри | 24 Frames

22–30/03 2019

dir. Yaser Talebi

Близькі | Beloved

24/03 21:30

«Київ», Синя зала Kyiv Cinema, Blue Hall

25/03 19:50

«Жовтень», зала «Аншлаг» Zhovten Cinema, Anshlag Hall

Beloved by Yaser Talebi is a story about an 82-year-old woman from the Elbrus mountains in northern Iran. Firouzeh has spent her entire life herding cows in the mountain meadows, and she is not going to quit in her old age. When spring comes, her fellow villagers try to persuade her from herding cows to the mountains, to no avail. The woman asks her craftsman neighbour, ‘Tell me, brother, what is worse: if I fall sick here, in the valley, and you have to take care of me, or if I fall sick in the mountains and die in peace?’ The woman lives without the benefits of modern civilisation, and she does not really need them. Yaser Talebi creates a portrait of a small and strong human against the background of boundless mountain scenery. The sound of cow bells and an Iranian folk song intertwine with speech, making the image even more vivid. Firouzeh was married at 14, and she gave birth to 11 children from a man twice her age. None of the children appear near their mother in the course of the film. Firouzeh suffers and gives all her motherly love to her herd. Nevertheless, she is not a tragic character. In spite of all the complaints about the hard life of a lonely old widow, Firouzeh does not let anyone hurt. She sincerely rejoices in the coming of spring, and then goes to the high mountains, without which her life would be meaningless.

22–30/03 2019

DOCU/ХІТИ

INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS DOCUMENTARY FILM FESTIVAL

DOCUDAYS UA

ПРО СІМ’Ю ТА ВІЙНУ, ЗЕМНЕ І НЕБЕСНЕ

23/03 21:30

«Київ», Синя зала Kyiv Cinema, Blue Hall

29/03 19:00

«Лейпциг» Leipzig Cinema

29/03

19:20

«Жовтень», зала «Кіноман» Zhovten Cinema, Kinoman Hall

30/03

14:00

«Ліра», «Дніпро», Boomer Lira, Dnipro, Boomer Cinemas

Сергій Васильєв

Українські фільми «Домашні ігри» і «Тато – мамин брат», що стали частиною програми DOCU/ХІТИ, теж присвячені сім’ї. Вони формують своєрідний диптих, заснований на тривалому уважному спогляданні життя героїв, покликаному зафіксувати їхні відчайдушні спроби подолати перешкоди, визначені і непривітним суспільством, і недосконалою людською природою.

23/03 16:10

«Жовтень», зала «Гегемон» Zhovten Cinema, Hegemon Hall

24/03 19:00

IZONE

28/03

19:00

«Київ», Синя зала Kyiv Cinema, Blue Hall

24/03 19:00

«Київ», Синя зала Kyiv Cinema, Blue Hall

28/03 21:40

«Жовтень», зала «Кіноман» Zhovten Cinema, Kinoman Hall

У «Домашніх іграх» Аліси Коваленко виклик обставинам кидає юна киянка, що прагне потрапити до збірної України з футболу. Раптово у неї помирає мати, і фільм, йдучи за тривогами дівчини, змінює концепцію, відсуваючи спорт на другий план. Спостерігаючи за тим, як героїня опікується малими братом і сестрою, Аліса Коваленко часом баражує на межі спекуляцій (тут є і зйомки похорону матері, й ігри дітей у «швидку допомогу», яка ніби рятує їхню маму), але, зрештою, завдяки міцному контакту з героями, перетворює оповідь про спортивний характер на історію повсякденного героїзму, що дозволяє пережити трагедію і не дати життю зійти в побутове пекло з пропискою у «спальному» районі. Довірою просякнуті й взаємини Вадима Ількова з героями стрічки «Тато – мамин брат» – сім’єю багатогранного митця Анатолія Бєлова. Синопсис фільму, звісно, дає змогу глядачам одразу зрозуміти, що саме коїться з родиною та які виклики стоять

Обережно, провалля! | Minding the Gap

Багатолітнє «домашнє відео» та фігуру автора, що одночасно є одним із героїв, представлено й у фільмі «Обережно, провалля!», котрий – на відміну від сирійської хроніки – не одразу виявляє свою значущість, і то не лише для глядачів. Бінґ Ліу розповідає про себе і двох своїх друзів, із якими його звели скейтборди, поступово відкриваючи, що насправді цікавиться не просто культурою екстремалів (їхні звершення він знімає майстерно, філігранно схоплюючи миттєвості руху), а тими не завжди світлими психологічними чинниками, що лежать в основі ризикованого захоплення. Силовим полем стрічки стають конфліктні стосунки між батьками і дітьми, деформовані сімейним насильством. Один

товариш, переживши смерть жорстокого батька, із яким гостро конфліктував, мужньо намагається зібрати себе докупи, а інший, вже і сам ставши татом, навпаки, відтворює фатальні помилки, яких свого часу припускалися рідні його та його дівчини. Стежачи за цим, Бінґ Ліу поступово знайомить глядачів із демонами свого минулого також. Створення документального фільму стає для нього своєрідною терапією (як-от у сцені щемкого демонстративно записуваного інтерв’ю з матір’ю), але значення цієї терапії виходить далеко за особисті межі.

перед нею. Але набагато цікавіше, відклавши це знання вбік, стежити за тим, як автор поступово відкриває непрості обставини, кожною наступною сценою надаючи відповіді на запитання, які глядачі, можливо, для себе ще навіть не до кінця сформулювали. Делікатно та водночас композиційно вишукано фіксуючи динаміку стосунків митця із п’ятирічною племінницею, яку він виховує, і сестрою, що, втрачаючи зв’язок із реальністю, потребує допомоги, Вадим Ільков створює інтимний сімейний портрет, у якому є місце теплій рутині дещо «богемної» повсякденності, влучно схопленим деталям миттєвих дитячих реакцій, непоказній мужності, що протистоїть викликам долі, та зрідка навіть тихій життєвій іронії (наприклад, коли дівчинка слухає сороміцькі пісні гурту «Людська подоба»).

Запис ще триває | Still Recording

Дія стрічки «Острів голодних привидів» відбувається на Острові Різдва, де розташований Австралійський центр утримання іммігрантів. Героїня працює психотерапевткою, що допомагає прибулим нести тягар фактичного ув’язнення: деякі з них роками перебувають у Центрі, не маючи уявлення, коли буде вирішено їхню долю. Монологи іммігрантів сповнені страждання, прикладів негуманного ставлення, історій спротиву та покори. Один із них порівнює перебування у Центрі з пеклом, і в щирості його слів годі сумніватися, хоча візуальних доказів цього бракує: глядачі ніколи не бачать установу зсередини, лише зовні та на відстані, так само і її працівники, здається, лише раз мимоволі потрапляють у кадр. Натомість режисерка фільму Ґабріель Брейді по-мистецькому вишукано демонструє історії, що доповнюють і на кількох метафоричних рівнях відтіняють драму іммігрантів, свободу яких було обмежено. Це історії острівного життя сім’ї психотерапевтки; ритуалів, якими місцеві намагаються заспокоїти «голодних привидів» (померлих, котрим не було влаштовано належного поховання); та шлюбної міграції червоних крабів, яких ретельно захищають, навіть закриваючи дороги, щоб вони могли пересуватися вільно і без загроз для їхніх цінних життів. Єдине запитання, на яке сповна не дає відповіді стрічка: чи було те, від чого втікали іммігранти, звертаючись до Австралії по притулок, жахливішим за жорсткі умови їх утримання? Відсутність відповіді не робить «Острів голодних привидів» менш переконливим емоційно, однак не дає змогу піднятися з суб’єктивного рівня, визначеного сповідальними словами, до певної, нехай і умовної, об’єктивності. Відчуття, що слово важить менше, ніж зображення, а вишукане зображення – менше, ніж непрезентабельне, але таке, в якому хронікально зафіксовано значущі факти дійсності, посилює двогодинний «Запис ще триває». Саїд Аль Батал та Ґіят Аюб змонтували фільм із 450 годин відео, нервово знятого численними операторами у 2012–2015 роках у розпал війни в Сирії – у повсталому місті Дума. Питанню «правильної» зйомки приділено увагу лише на початку, коли головний герой, що регулярно публікує в YouTube сюжети про спротив, під час майстер-класу на прикладі голлівудського кіносеріалу «Інший світ» пояснює аудиторії, як саме треба будувати кадр. Потому інші, позичивши в нього камеру, трохи експериментують із фокусом. Але чимдалі розгортається конфлікт – тим менше оператори акцентуються на мистецьких деталях, поглинуті фіксацією військових дій і вбивств, руїни і виживання. Поєднання цих болісних фрагментів із приватними зйомками побуту героя і його друга – художника, що після хімічної атаки військ Башара Асада перейшов на бік повстанців, – народжує стійке відчуття, що все, що коїться на екрані, є масштабним домашнім відео. У ньому суб’єктивне й об’єктивне є неподільним, особистою історією, у якій постаті режисерів, операторів і героїв фільму стають одним цілим із камерою, що продовжує запис попри все – навіть смерть.

Тато – мамин брат | My Father Is My Mother’s Brother

Фільми, представлені в програмі DOCU/ХІТИ, з очікуваною різноманітністю взаємодіють із реальністю: жваво фіксують її (нехтуючи красою заради факту або, навпаки, акцентуючи на миттєвих проявах прекрасного), критикують несправедливість, допомагають притишити болісні травми минулого (і героям, і часом самим авторам) та утриматися на звивистому життєвому шляху. Зрештою, у цих стрічках міркують над тим, яким чином документальне кіно взагалі здатне виконувати всі ці надзвичайно відмінні завдання: бути водночас живою пам’яттю, машиною часу, інструментом пізнання людини і тим, що пов’язує матеріальний і духовний світи.

Тим часом Аудрюс Стоніс і Крістіне Бріеде створюють портрет прибалтійського неігрового кіно 1960-х й антологію портретів його авторів. У «Мостах часу» вони прокладають монтажні мости між чорно-білим минулим і кольоровим сьогоденням. Крім посріблених авторів стрічок, що діляться міркуваннями про сутність і завдання документалістики (або ж замислено мовчать), на екрані з’являються їхні постарілі герої та місця зйомок, унаочнюючи плин часу і нараз дивовижну природу кіно, що певною мірою стирає межі між минулим, сьогоденням і майбутнім. А отже, дає можливість мовити про вічне та продовжувати мудру неспішну розмову, розпочату в 1960-ті. Роблячи це успішно ще й тому, що майстри документального кіно перебувають не лише в кадрі «Мостів часу», а й за ним. Урешті-решт, така закадрова майстерність очікувано просочує усі DOCU/ХІТИ.

DOCUDAYS UA

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

DOCU/ХІТИ

22–30/03 2019

ABOUT FAMILY AND WAR, ABOUT THE EARTHLY AND THE HEAVENLY Serhiy Vasylyev

26/03 21:30

«Київ», Синя зала Kyiv Cinema, Blue Hall

30/03 16:10

«Жовтень», зала «Гегемон» Zhovten Cinema, Hegemon Hall

Island of the Hungry Ghosts | Острів голодних привидів

The films in the DOCU/BEST programme show the expected variety in their interaction with reality: they register it in a lively manner (ignoring beauty for the sake of facts or, on the contrary, emphasising the beautiful moments); they criticise injustice, helping to soothe the painful traumas of the past (both for the protagonists and, sometimes, for the authors themselves) and to stay on the meandering path of life. After all, these films contemplate how documentary cinema can even accomplish all these incredibly different tasks: to simultaneously serve as a living memory, as a time machine, as a tool for learning about humanity, and as something that connects the material and the spiritual world. The story in the film Island of the Hungry Ghosts unfolds on Christmas Island, where an Australian detention centre for immigrants is located. The protagonist works as a therapist who helps the newcomers to carry the load of their de facto imprisonment: some of them have stayed at the centre for years and have no idea when their fate is going to be decided. The immigrants’ monologues are full of suffering, cases of inhumane treatment, stories of resistance and obedience. One of them compares staying at the centre to hell, and there is no doubt about the sincerity of his words, although there isn’t a lot of visual evidence for it: the audience never sees the centre from the inside, only from the outside and at a distance. And its workers seem to appear on screen only once, unintentionally. With artistic elegance, the filmmaker Gabrielle Brady demonstrates the stories that complement and highlight on several metaphorical levels the drama of the immigrants whose freedom has been limited. These are the stories of the island life of the therapist’s family; of the rituals which the locals perform to try to calm down the ‘hungry ghosts’ (the dead who weren’t properly buried); and of the mating migration of red crabs, who are carefully protected – even the roads are blocked so that they can move freely and without threat to their valuable lives. The only question which the film doesn’t fully answer is whether the things that the migrants fled from before they applied for asylum in Australia were worse than the harsh conditions of their detention. The lack of an answer doesn’t make the Island of the Hungry Ghosts less persuasive emotionally, but prevents us from rising above the subjective level defined by the confessions, and reaching any kind of (at least conditional) objectivity. The feeling that words have less weight than images, and exquisite images have less weight than unpresentable images which chronologically record the significant facts of reality, is deepened by the two-hour-long Still Recording. Saeed Al Batal and Ghiath Ayoub edited the film together from 450 hours of video

recordings which were nervously filmed by many people with cameras in 2012–15, amid the Syrian war in the rebel city of Duma. The issue of ‘correct’ filming is considered only at the beginning, when the protagonist, who regularly posts videos about the resistance on YouTube, uses the example of the Hollywood film series Underworld in his masterclass to explain his audience how to construct shots. Later, other characters borrow a camera from him and experiment with the focus a bit. But as the conflict unfolds, the people behind the camera pay less and less attention to the artistic detail, engrossed in recording military operations and murders, ruins and survival. The combination of these painful fragments with private recordings from the everyday life of the protagonist and his friend, an artist who switched to the rebel side after a chemical attack by Bashar al-Assad’s army, generates a persistent feeling that everything that happens on the screen is a ‘home video’, in which the subjective and the objective are inseparable; that it’s a personal story in which the figures of the directors, the cameramen and the film’s protagonists merge with the camera that keeps on filming despite everything, even death. A ‘home video’ filmed over many years and the figure of an author who is also one of the protagonists are also presented in

www.docudays.ua

25/03 21:30

«Київ», Синя зала Kyiv Cinema, Blue Hall

29/03 19:00

«Дніпро» Dnipro Cinema

30/03

14:00

«Лейпциг» Leipzig Cinema

30/03

15:40

«Ліра» Lira Cinema

30/03

16:30

Boomer Cinema

30/03

17:00

«Жовтень», зала «Кіноман» Zhovten Cinema, Kinoman Hall

Домашні ігри | Home Games

...яким чином документальне кіно взагалі здатне виконувати всі ці надзвичайно відмінні завдання: бути водночас живою пам’яттю, машиною часу, інструментом пізнання людини і тим, що пов’язує матеріальний і духовний світи.

the film Minding the Gap, which, in contrast to the Syrian chronicles, doesn’t reveal its significance right away – and not just to the audience. Bing Liu tells the story of himself and his two friends whom he bonded with over skateboarding. He gradually reveals that actually he is interested not just in the skateboarding culture (he films their accomplishments masterfully, meticulously capturing the moments of movement), but also in the not always light psychological factors that underlie their risky hobby. The force field of the film is the conflicted relationships between parents and children, which are deformed by domestic violence. One of the filmmaker’s friends, who has experienced the death of his cruel father who was in acute conflict with him, is bravely trying to pull himself together; another friend, who is already a father himself, is on the contrary reproducing the devastating mistakes made by his and his girlfriend’s family in the past. As he follows these stories, Bing Liu gradually introduces the audience to the demons of his own past, too. The making of the documentary is a kind of therapy for him (for example, in the scene of the poignant interview with his mother, which he demonstratively records); but the meaning of this therapy goes far beyond personal limits. The Ukrainian films Home Games and My Father Is My Mother’s Brother, which are also included in the programme, are about family as well. They form a kind of diptych based on long-term careful observation of the protagonists’ lives, which aims to record their courageous attempts to overcome the obstacles created both by an unwelcoming society and by imperfect human nature. In Alisa Kovalenko’s Home Games, a young Kyiv resident, who wants to be in the Ukrainian national soccer team, challenges her circumstances. Her mother suddenly dies, and the film, which follows the girl’s anxieties, changes its concept: soccer recedes into the background. Watching the protagonist take care of her little brother and sister, Alisa Kovalenko sometimes hovers on the edge of speculation (there’s footage of the mother’s funeral, there is a scene of children playing the ‘ambulance’ which should save their mother’s life). However, in the end, thanks to her close contact with the protagonists, the filmmaker turns the story about an athletic personality into a story of everyday heroism, which allows the protagonist to survive the tragedy and helps her not to let her life descend into an everyday hell in a residential neighborhood on the outskirts of the city. The relationship between Vadym Ilkov and the protagonists of his film My Father Is My Mother’s Brother, the family of the multifaceted artist Anatoliy Belov, is also full of trust. The film’s synopsis, of course, immediately lets the audience know what exactly is happening in the family and what challenges they face. Nevertheless, it is much more interesting to set that knowledge aside and watch the author gradually discover the complex circumstances. With every scene, he gives answers to questions which the viewers probably haven’t even fully formulated yet. In his delicate and at the same time compositionally refined recording of the dynamics in the relationship between the artist and the 5-year-old niece he helps to bring up, and also with his sister who is losing her grip on reality and needs help, Vadym Ilkov creates an intimate family portrait which has room for the warm routine of a somewhat ‘bohemian’ life, for the accurately captured detail of momentary childish responses, for the inconspicuous courage in dealing with the challenges of fate, and sometimes even for the quiet irony of life (for example, when the girl listens to bawdy songs by Belov’s band Lyudska Podoba). In turn, Audrius Stonys and Kristīne Briede paint a portrait of 1960s Baltic non-fiction cinema, and make an anthology of the portraits of its filmmakers. In Bridges of Time, they build editing bridges between the black-and-white past and the colourful present. In addition to the silver-haired filmmakers who share their thoughts about the essence and the purpose of documentary film (or just sit in contemplative silence), the screen also shows their aged protagonists and filming locations, visualising the passage of time, and simultaneously, the marvellous nature of film, which to a certain extent erases the boundaries between the past, the present and the future. Thus, it gives us an opportunity to speak about the eternal and to continue the wise, unhurried conversation that began in the 1960s. Part of the reason the Bridges of Time does that so successfully is that there are masters of documentary filmmaking not just in front of the camera, but also behind it. After all, this behind-the-scenes mastery permeates all the DOCU/BEST films, just as we anticipated.

22–30/03 2019

DOCU/UKRAINE

25/03 20:50

«Жовтень», зала «Гегемон» Zhovten Cinema, Hegemon Hall

26/03 11:30

«Жовтень», зала «Гегемон» Zhovten Cinema, Hegemon Hall

29/03

«Жовтень», зала «Аншлаг» Zhovten Cinema, Anshlag Hall

12:50

DOCUDAYS UA

INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS DOCUMENTARY FILM FESTIVAL

У ПОШУКАХ ВТРАЧЕНОГО ЧАСУ: ОПЕРАЦІЮ НЕМОЖЛИВО ЗАВЕРШИТИ, ПОВТОРІТЬ СПРОБУ ЗНОВУ

Reserve Askania | Заповідник Асканія

Машина їде типовим українським містечком. За вікном – безлюдні вулиці з кількаповерховими будинками і теплотрасами, що потопають у пишноті зелених дерев. На стовпах майорять українські прапори. Ще трохи – і спокійний пейзаж замінять загороджувальні конструкції, бетонні блоки, шини та військова техніка. «Блокпост «Золоті ворота», який боронить місто Щастя», – іронічним тоном скаже водій. Реальна оборона, звісно, відбувається не тут, посеред розбитої дороги поверненого під державний контроль поселення, а глибше – з військових позицій і бліндажів, куди й прямує авто. «Брати по зброї» – фільм, який народився з документальних зйомок, зроблених Мирославом Гаєм, Костянтином Могильником і Сергієм Лисенком під час їхніх регулярних волонтерських поїздок у зону бойових дій на сході України. Можливо, з-поміж картин про російсько-українську війну цю стрічку вирізняє відсутність пафосних ілюзій і певне відчуття втоми. «Я не хочу стріляти», – каже український військовий. На його танку намальовані шашки таксі – дотепний жарт, що нагадує про його цивільне життя, в якому він заробляв за кермом авто. «Я не хочу! Треба буде, доведеться – буду стріляти. Але я не хочу», – продовжує чоловік. Побита кулями дійсність тут, на Донбасі, перетікає в іншому вимірі: в’язкий час виснажує, змушує рухатися по колу поміж здриганнями від вибухів. «Ми живемо тут кожен день, хлопці! Кожен день!», – пояснюють місцеві мешканці, показуючи підвал, де вони переховуються від бойових дій. Поламалася техніка, підвезли їжу, передали листи від дітей, обстріляли позицію… У цій буденності війни час ніби зависає – його густий туман розсіюється, лише коли доводиться назавжди прощатись із загиблими. Але за мить стрілка годинника знову входить у важкий уповільнений ритм. Недарма за хронологічними межами у фільмі можна простежити хіба що за дотичними подіями останніх років або за побіжно кинутими фразами героїв. «Ми не хочемо війни», – звучить неодноразово з екрана. Проте за роки трагічних подій і тисяч смертей ця фраза міцно переплелася з ідеологічним контекстом – здається, що нейтральним вихід зі збройного пекла бути не може. І все знову продовжується. «Цей фільм не можна вважати завершеним», – звучить за кадром. Причина зрозуміла: війна досі триває. Дещо подібна тема зависання в часі звучить і в роботі Семена Мозгового «Історія зимового саду». Фільм, який виріс із короткометражного проекту, з формального погляду присвячений пристрастям кадрових змін у павільйоні квітникарства колишньої ВДНГ. Пропрацювавши 45 років із численними рослинами в експозиції, Валентина Вороніна тут справжня господиня: вона краще за інших знає, що і як треба робити, й уважно стежить, щоб усталені та перевірені роками порядки не порушувалися. У цьому саду про рух часу свідчать хіба що квіти, дерева і згадки про колишніх колег, які вже залишили цей світ. І хоча щодо добрих намірів пані Валентини не виникає сумнівів – варто лише подивитися, з якою любов’ю вона обходить свої володіння, з’ясовуючи, яка енергетика в кожного із зелених мешканців, – будь-який самостійний рух колег і підлеглих стає об’єктом її критики, ніби вони загрожують застиглому світу павільйону. Аж раптом у цьому безчассі сколихнулося саме повітря: Валентині Вороніній відмовляють у продовженні роботи та відправляють на пенсію. Павільйону потрібні зміни, нові обличчя – жорстко повідомили жінці. Їй вже навіть знайшли заміну. «Ви вірите, що вона так просто піде? – питають співробітники у нового керівника. – Вона ж все одно буде приходити, втручатися, контролювати». Семен Мозговий знаходить вдалу метафоричну форму для розмови про чи не найгостріше українське питання: чи можливо після десятиріч насадження однієї картини світу і спотвореного підходу до історіографії, після тривалого зависання в минулому струсити з пліч пил інерції та зробити крок уперед так просто, як це уявляється з адміністративної позиції? Режисер дає глядачам

26/03 20:50

«Жовтень», зала «Гегемон» Zhovten Cinema, Hegemon Hall

27/03 11:30

«Жовтень», зала «Гегемон» Zhovten Cinema, Hegemon Hall

30/03 17:30

«Жовтень», зала «Аншлаг» Zhovten Cinema, Anshlag Hall

можливість самостійно знайти відповідь на це запитання, зупиняючись на документації візиту пані Валентини до павільйону після звільнення. Утім, хіба справедливо говорити про минуле, в цілому про час узагальнено, викреслюючи з нього приватні досвіди, переживання та історії? «Портрет на тлі гір» Максима Руденка є своєрідною листівкою про миле серцю колишнє особисте життя героїв. «Це ж мої батьки! Моя сім’я! Звідки це у вас?», – зі сльозами на очах питає знімальну групу чоловік, розглядаючи стареньку фотокартку. Цей щемкий знімок колись зробила Параска Плитка-Горицвіт. Мисткиня та дослідниця, ця жінка з 1970-х років фіксувала на плівці життя в рідному гуцульському селі Криворівня. Будучи аскеткою та не маючи сім’ї, Параска залишила по собі лише свої численні роботи, зокрема майже 4000 світлин і негативів, які ледь не випадково було віднайдено та врятовано від руйнівних процесів у 2015 році. У 1992-му Павло Фаренюк зняв документальну роботу про гуцульську мислительку – ще за її життя. Тоді камера Олександра Коваля, який був оператором, зафіксувала 30-хвилинний портрет Параски, що чергувався з дивовижними гірськими пейзажами. Трохи більше чверті століття потому Максим Руденко знімає жителів Криворівні на тлі гір, цитуючи в такий спосіб серію фоторобіт самої ПлиткиГорицвіт. Звернувшись до творчого доробку жінки, режисер фокусується радше на тому, як працює пам’ять – що саме вона проносить крізь роки. Фотографуючи односельців, свята, традиції, природу, власні роботи, Параска ніби вільно літала, полишаючи важке минуле із засланням, понівеченою молодістю та втраченими можливостями. «Мене нещодавно запитали: як так можна жити в горах? – каже одна з героїнь стрічки. – Транспорт не доїжджає, підійматися треба пішки…». Її розповідь підхоплює співрозмовник: «Одна п’ятирічна дівчинка подивилася знизу на наші хати і сказала, що це зірочки. Бо ввечері сяють так високо, мов на небі». Тут, серед цих зірочок, люди навчилися літати, беручи із собою в пам’яті лише найважливіше з минулого.

Brothers in Arms | Брати по зброї

Юлія Коваленко

Своєрідну свободу та незалежність від часу шукають і герої стрічки Андрія Литвиненка «Заповідник Асканія». Чарівна операторська робота розкриває на екрані дивовижну красу українського степу – причину, через яку більшість героїв фільму пов’язали своє життя з роботою в цій природній перлині Херсонщини. Дехто з них провів тут вже не одне десятиліття – і тепер, здається, веде внутрішній діалог із тутешніми тваринами, знаючи всі секрети життя в Асканії. Ані час, ані метушня соціального світу не торкаються заповідника. Тут можна зачиняти двері лише для годиться на цвях, а старі вирізки з газет лежать непорушно на одному місці роками, вкриваючись сантиметрами пилу. Здається, що Асканія – це окреме царство, де скасували рух часу: тут існують лише пори року, які змінюють одна одну по колу. «Але людина – це соціальна тваринка», – зазначає зрештою наймолодший герой Павло. Парубка, юного дослідника, який колись із ніжністю допомагав вибратися з яйця крихітному пташеняті, через два роки камера режисера знаходить у Києві на брудній роботі з лопатою в руках. Герметичність світу Асканії, його безчасся виявляються такими ж крихкими, що й шкарлупа, зіштовхуючись із одним надто людським питанням: що буде завтра? Годинникові стрілки, перспективи змушують юнака обирати між улюбленою справою та прозаїчною роботою, а його колегу – продавати яскраве пір’я павича. Урешті-решт, міська метушня, швидкоплинність моментів, які зливаються у щільний часопросторовий гомін, відображені в документальному фільмі Романа Бордуна «Божественні». Формально ця стрічка складається з щоденникових відеозаписів режисера, які він робить у Києві, Львові й Одесі в різні пори року. Політичні суперечки між сусідами на лавці біля під’їзду; нічний візит до знайомого в гуртожиток; прогулянка з коханою дівчиною; сусідка в плацкарті, яка намагається запхати у багажний відсік оберемок пластикових бутлів; хам на авто посеред трамвайних колій; незнайома жінка на балконі; випадкова п’яна компанія посеред одеської літньої ночі; шовковисте волосся коханої, яка ще спить вранці поруч; пляж для нудистів; таксист-фотограф; потяги; маршрутки; повідомлення від засмученої дівчини; будинки; перехожі; сходи… Цей калейдоскоп моментальних відеозаписів створює єдиний шалений потік часу, в якому не полишає відчуття, що щось губиться. Щось не встигає, вислизає з повсякденності – і зависає, ніби велика таємниця, над самим життям.

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ «Жовтень», зала «Гегемон» Zhovten Cinema, Hegemon Hall

25/03 11:30

«Жовтень», зала «Гегемон» Zhovten Cinema, Hegemon Hall

30/03 10:30

«Жовтень», зала «Аншлаг» Zhovten Cinema, Anshlag Hall

DOCU/УКРАЇНА

22–30/03 2019

A Portrait on the Background of Mountains | Портрет на тлі гір

24/03 20:50

DOCUDAYS UA

Yulia Kovalenko A car is driving through a typical Ukrainian town. Through the window, we see desolate streets lined with apartment buildings and insulated pipes, overgrown with lush green trees. Ukrainian flags are fluttering on lampposts. A little further down the way, the serene scenery is replaced with barriers, concrete blocks, car tyres and military machines. “Welcome to the Golden Gate checkpoint which defends the town of Shchastia (Happiness),” the driver remarks ironically. The actual defence, of course, isn’t happening here, in the middle of a broken road in a town that has been returned to government control. It is happening further down the road, at the military positions and dugouts to where the car is headed. Brothers in Arms is a film born of documentary footage made by Myroslav Hay, Kostiantyn Mohylnyk and Serhiy Lysenko during their regular volunteer trips to the conflict zone in Eastern Ukraine. This film probably stands out from other films about the Russian-Ukrainian war because of its lack of pretentious illusions and its sort of tired feel. “I don’t want to shoot,” says a Ukrainian soldier. His tank has taxi squares painted on it. The witty joke reminds him of his civilian life, where he made a living as a driver. “I don’t want to! If I have to, I will. But I don’t want to,” he continues. The reality, battered with bullets, flows in a different dimension here in the Donbas. The viscous time exhausts you, it forces you to go in circles when you’re not shaking from explosions. “We live here every day, guys! Every day!” the locals explain, pointing at the cellar where they hide from the fighting. Some machines break, food supplies are delivered, letters from children are received, a position is bombed… In the mundanity of this war, time seems to freeze. Its thick fog disperses only when you have to say goodbye to the dead, forever. But in a moment, the clock hand picks up its heavy, sluggish rhythm. It’s no accident that the film’s chronology can be figured out only from the traces of simultaneous events or in the phrases dropped by its protagonists. “We don’t want the war.” We hear this from the screen many times. Nevertheless, after years of tragic events and thousands of deaths, this phrase has become entangled in an ideological context, and it seems like there can be no neutral way out of this military hell. So it goes on. “You cannot consider this film complete,” someone says off-screen. The reason is clear: the war is still going on. A similar theme of being frozen in time can also be encountered in Simon Mozgovyi’s The Winter Garden’s Tale. This feature-length film which grew from a short project is formally about the intricacies of staff changes in the Flower Pavilion at the former Soviet Expo Centre. Valentyna Voronina, who has worked with the many plants in the greenhouse for forty-five years, is the real master of the place: she knows better than anyone what needs to be done and how, and she closely monitors the adherence to the routines that have been established and tested over the years. In this garden, the passage of time is evident only in the flowers, the trees and the memories of former colleagues who passed away. And although there is no doubt about

27/03 20:50

«Жовтень», зала «Гегемон» Zhovten Cinema, Hegemon Hall

23/03 20:50

«Жовтень», зала «Гегемон» Zhovten Cinema, Hegemon Hall

28/03 11:30

«Жовтень», зала «Гегемон» Zhovten Cinema, Hegemon Hall

24/03 11:30

«Жовтень», зала «Гегемон» Zhovten Cinema, Hegemon Hall

30/03 15:10

«Жовтень», зала «Аншлаг» Zhovten Cinema, Anshlag Hall

29/03 15:10

«Жовтень», зала «Аншлаг» Zhovten Cinema, Anshlag Hall

Valentyna’s good intentions – just look how lovingly she patrols her domain, trying to figure out the energy of its every resident, – she sternly criticises any independent move on the part of her colleagues and subordinates, as if they threaten this frozen world. Suddenly the air itself is shaken in this timeless domain. The management refuses to continue Valentyna Voronina’s tenure and forces her to retire. The Pavilion needs change, it needs new faces. These are the cruel words that the woman hears as a justification for her layoff. She’s even been replaced already. “Do you believe that she will just leave?” the staffers ask the new manager. “She’s still going to come here, interfere, control things.” Simon Mozgovyi finds an apt metaphorical form to talk about the issue which might be the most urgent for Ukraine. Is it possible, after decades of imposing a certain worldview and a distorted historiographic approach, after lingering long in the past, to just shake off the dust of inertia and take a step forward, as the administrative and legislative perspective tries to claim? The filmmaker gives the audience an opportunity to find an answer to this question by themselves. He stops at documenting Valentyna’s visit to the pavilion after she was fired. Still, is it fair to talk about the past, about time in general, in generalised terms, erasing private experiences and stories? A Portrait on the Background of Mountains by Maksym Rudenko is like a postcard about its protagonists’ former private life, which is dear to their hearts. “These are my parents! My family! Where did you get this?” a man asks the film crew as he looks at an old photo with tears in his eyes. This poignant photo was taken by Paraska Plytka-Horytsvit. The artist and researcher recorded the life in her Hutsul home village of Kryvorivnia on film from the 1970s. As an ascetic person without a family, Paraska’s only legacy were her many works, particularly almost 4000 photos and negatives which were almost accidentally found and saved from damaging processes in 2015. In 1992, Pavlo Fareniuk made a documentary about the Hutsul thinker when she was still alive. Back then, cameraman Oleksandr Koval’s camera recorded a 30-minute portrait of Paraska, interspersed with marvellous mountain landscapes. Just over a quarter of a century later, Maksym Rudenko films Kryvorivnia’s residents against the mountains, quoting Plytka-Horytsvit’s photo series. Addressing her creative legacy, the filmmaker chooses to focus on the way memory works, on what it picks out to carry through the years. As she took pictures of her fellow villagers, holiday celebrations, traditions, the nature, her own artworks, Paraska seemed to fly freely, leaving behind her difficult past, the exile, the ruined youth and the lost opportunities. “I was recently asked, how can you live in the mountains like that?” says one of the film’s protagonists. “Transportation doesn’t reach here, we need to climb up on foot…” Her story is picked up by another villager: “A five-year-old girl once looked up at our houses and said that they were stars. Because at night they shine as high

The Winter Garden’s Tale | Історія зимового саду

The Diviners | Божественні

IN SEARCH OF LOST TIME: UNABLE TO COMPLETE THE OPERATION, PLEASE REPEAT THE ATTEMPT

as the sky.” Here, among these stars, people have learned to fly, carrying only the most important things from the past with them in their memories. A kind of freedom and independence is also pursued by the protagonists of Andriy Lytvynenko’s Reserve Askania. The wonderful photography reveals the marvellous beauty of the Ukrainian steppe on screen. This beauty is the reason why the majority of the film’s protagonists have tied their lives to their work in this natural gem in Kherson region. Some of them have already spent many decades here, and now they seem to be having an internal dialogue with the animals who live here, and know all the secrets of life in Askania. Neither time nor the fuss of the social world touch the natural reserve. Here, you can only pretend to lock your door with a nail. Here, old newspaper clips lie motionlessly on the same spot for years, collecting thick layers of dust. It feels like Askania is an isolated kingdom where time has been cancelled. Only seasons exist here, following each other in circles. “But humans are social animals,” notes the youngest protagonist, Pavlo, finally. In two years, the filmmaker’s camera finds the young researcher, who used to help tiny bird chicks climb out of their eggs with his tender hands, in Kyiv doing manual labour with a shovel in his hand. The isolation of the world of Askania, its timelessness, turn out to be as fragile as the eggshell when they face this all-too-human question: What happens tomorrow? The hands of the clock, different prospects force the young man to choose between his favourite profession and mundane work, while his colleague is forced to sell bright peacock feathers. In the end, the bustle of the city, the fleeting moments which merge into the dense humming of space-time, are reflected in Roman Bordun’s documentary The Diviners. Formally the film consists of the director’s daily video journal entries which he makes in Kyiv, Lviv and Odesa during different seasons. Political arguments between neighbours on a bench near an apartment building entrance; a night-time visit to a friend in a dormitory; a walk with his beloved girlfriend; a neighbour in a train’s sleeping car who tries to stuff a bunch of big plastic bottles into the luggage compartment; a careless brute who parked in the middle of streetcar rails; a strange woman on a balcony; a random company of drunks in the midst of a summer night in Odesa; the silky hair of his beloved woman who is still sleeping next to him in the morning; a nude beach; a taxi driver who is also a photographer; trains; minibuses; messages from the sad girlfriend; buildings; passers-by; steps… This kaleidoscope of momentary video recordings adds up to a single frantic flow of time where you cannot get rid of the feeling that something is being lost. Something is not done in time, something slips out from everyday life and then lingers, like a big mystery, above life itself.

22–30/03 2019

Розмову вела Наталя Серебрякова

DOCU/ХІТИ

DOCUDAYS UA

INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS DOCUMENTARY FILM FESTIVAL

Цьогоріч до DOCU/ХІТИ – добірки документальних фільмів, які вже полонили світові кінофестивалі, потрапила картина «Мости часу». Цей фільм створений у співпраці латвійської режисерки Крістіне Бріеде та литовського класика сучасного поетичного кіно Аудрюса Стоніса. Документальна стрічка, присвячена режисерам балтійської «нової хвилі» 1960-х, повертає на великі екрани кадри з фільмів, які розповідали про людяність та свободу за часи тоталітаризму. Світова прем’єра «Мостів часу» відбулася на Міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах. А на показ картини в межах DOCUDAYS UA до Києва спеціально завітає один з її авторів – Аудрюс Стоніс, аби особисто представити «Мости часу» глядачам фестивалю. Кінокритикиня Наталя Серебрякова зв’язалася з Аудрюсом Стонісом і поспілкувалася з режисером про роботу над картиною, балтійську «нову хвилю» та природу документального кіно. А також про те, чи може фільм стати машиною часу.

АУДРЮС СТОНІС: «НАЙВАЖЛИВІШЕ – ЦЕ ЧАС»

Це кіно наполовину монтажне, в ньому багато кадрів із фільмів тих режисерів, про яких ви розповідаєте. Як ви працювали з архівним матеріалом? Ви від початку планували його пропорційність до ваших особистих зйомок? Я не надто замислювався над цим. Просто ділився тими кадрами, які мені подобалися, і навіть не підраховував, скільки там буде архівного матеріалу у відсотковому співвідношенні. Я взагалі не закладав жодних пропорцій. Одним режисерам у фільмі виділено більше часу, іншим – менше, але це випадково. Просто мені хотілося говорити їхніми кадрами та своїми, так би мовити, дотиками до цих кадрів. Тож я і не розмірковував, чи це буде монтажне кіно, чи класичне документальне. Просто йшов від фільму до фільму, шукаючи ті ландшафти, де можна було віднайти двері в минуле. Чому ви починаєте свою розповідь із Герца Франка? Для мене особисто найважливіший режисер – Генрікас Саблевічюс. Але так вже вийшло, що в стрічці про нього склався найкоротший епізод. Герц Франк був представником поетичного інтуїтивного кіно. І з покоління 1960-х він єдиний, хто артикулював словами, узагальнив ключові для балтійської «нової хвилі» питання. У нього вийшло дві книжки: «Карта Птолемея» і «Озирнись біля порога». Франк був з єврейської культури, порушував глибокі біблійні питання. Певною мірою він став розумом і голосом того етапу балтійського кіно: інші режисери тієї школи менш говіркі, а Герц Франк ніби викреслює важливу вертикаль. Вашим учителем був відомий американський режисер литовського походження Йонас Мекас. Нещодавно він пішов із життя… Холодним розумом це можна збагнути – він був уже поважного віку. Але в душі Йонас залишався таким молодим, що не вірилося, що колись прийде день його смерті. Здавалося, він вічно таким і буде. Дуже сумно, що у світі не стало однієї такої живої душі, справжнього художника – легкого, як пір’їнка, що летить по всьому світу. Це значна втрата для людства. Для мене він був однією з ключових постатей, яких я зустрів у своєму творчому житті. Я часто згадую його… Мені бракує його посмішки, його легкого ставлення до того, що ми робимо. У ньому було неповторне поєднання глибини та легкості.

А як ви стали його учнем? Це були 1990-ті. Мекас запросив десять литовських студентів, які навчалися у Тбілісі. До цієї десятки долучилися я та Арунас Мателіс. Ми прибули до Нью-Йорка і впродовж цілого місяця з ранку до вечора дивилися кіно в сінематеці Йонаса. Ми розмовляли, ходили пити пиво або текілу і знову дивилися фільми. Так промайнув місяць, який вплинув на творчість нас усіх. Мекас відкрив нам зовсім інші світи. Після радянської залізної завіси це все стало потрясінням. Для Йонаса Мекаса кіно було грою, – але такою само серйозною, що й саме життя. Чого ви навчилися у Мекаса з технічного погляду? Ви, наприклад, не використовуєте такий швидкий монтаж, який він любив… Річ у тому, що в Мекаса не було навіть думки такої – чогось нас вчити. Він просто ділився з нами якимось своїм світом. Його сінематека – це цілий всесвіт. Мекас показував нам фільми, і, напевно, найголовнішим відкриттям стало те, що кіно може бути різноманітним. Він весь час повторював, що не можна ділити: ось це кіно, а це не кіно; ось так можна, а так – ні. Будь-які правила були для нього зайвими – він сприймав кіно як розмову. А під час бесіди люди не вказують один одному «говори так чи інакше». Тож, чого нас навчив Мекас – це свободі, дав нам розуміння краси цього світу, відчуття простору, де можна шукати і знаходити себе. «Мости часу» – фільм про режисерів. А чому ви особисто вирішили стати режисеромдокументалістом? Я з акторської родини, тому спочатку думав пов’язати життя з театром. Але під час навчання в консерваторії я зустрів Генрікаса Саблевічюса. Він був настільки харизматичною особистістю, що просто зачарував мене своїми розповідями

про документальне кіно. Я почав заглиблюватися і невдовзі вже не міг зупинитися. Мені вже не цікаво було щось вигадувати – натомість тільки знаходити і дивуватися. Це ж частина документального кіно: коли світ розкривається перед тобою. Ти просто дивишся і намагаєшся зафіксувати це диво. Світ настільки цікавий, що немає часу і сенсу щось вигадувати. Що тоді для вас важливіше в документалістиці: наявність історії або візуальна складова? Зображення ж і говорить! Воно розповідає глибше і цікавіше, ніж сотні слів. Мені здається, що в будь-якому пейзажі є наратив. Тільки потрібно довіряти зображенню, давати йому змогу розкритися. Немає порожнього зображення – у кожному є внутрішня історія. Питання лише в тому, як її розкрити. Іноді вигадані режисером слова бувають зайвими. Чи є для вас, режисера-документаліста, кіно машиною часу? Це взагалі найцікавіше завдання документальних фільмів. Кіно народилося з бажання зупинити, зберегти час. Йонас Мекас казав: «Я у своєму житті дуже багато втратив, щоб ще гаяти ці швидкоплинні секунди». І він став фіксувати час, друзів, пейзажі тощо, щоб ніщо не загубилося, не кануло в небуття. Мекас був поетом часу. Раніше я думав, що мене цікавить тема самотності, але зараз мені здається, що найголовніше – це час. Що він робить із нами, зі світом, як не втратити те, що проходить повз нас… Тобто це розуміння прийшло до вас із віком? Так. Я почав відчувати рух часу. Почав втрачати людей. Я залишився без Саблевічюса, Мекаса… Мій оператор, який зняв попередню

27/03 19:00

«Київ», Синя зала Kyiv Cinema, Blue Hall

30/03 11:30

«Жовтень», зала «Гегемон» Zhovten Cinema, Hegemon Hall

Мости часу | Bridges of Time

Ваш фільм «Мости часу» присвячений поколінню балтійської «нової хвилі» режисерівдокументалістів. Чому вас зацікавила ця тема? Можна сказати, що це не я вибрав тему, а вона мене. За ідеєю латвійської кінорежисерки Крістіне Бріеде, я мав би бути певним персонажем цього фільму – так би мовити, сполучною ланкою між поколінням режисерів 1960-х, які були моїми вчителями та друзями, і новою генерацією, якій я зараз викладаю в академії. Але згодом я почав переходити з ролі героя до ролі режисера. А якщо говорити не про технічні деталі, то скажу, що для мене вельми важливий той період балтійського кіно, дуже близькі та дорогі ці режисери: і Генрікас Саблевічюс, і Герц Франк, і Робертас Верба. Я їх знав, вважав своїми вчителями. Доторкнутися до їхньої творчості було дуже цінним дійством для мене.

стрічку «Жінка і льодовик», Аудрюс Кемежис теж пішов… Коли ти втрачаєш дорогих тобі людей, починаєш замислюватися над тим, як біжить час, над швидкоплинністю людського життя. Повертаєш дзеркало на себе і думаєш: що відбувається з тобою?.. Питання часу – найважливіше. Як ви працювали з елементами радянського минулого в архівних матеріалах під час створення «Мостів часу»? Мені здається, що для режисерів балтійської «нової хвилі» просто не існувало Радянського Союзу. Вони були внутрішньо абсолютно вільні. Вони були серед тих, хто і за тоталітаризму зберіг свободу. Водночас, як на мене, вже в наші дні в незалежній Литві досі є люди, які все ще живуть ніби за Радянського Союзу. У фільмі я хотів просто оминути це питання, тому що це мерзенна система, і мені навіть не хотілося надавати їй якесь значення. На мій погляд, режисери балтійської поетичної документалістики були вище за цю систему, глибше і сильніше. Торік у межах DOCUDAYS UA відбулася ретроспектива іншого литовського режисера – Арунаса Мателіса. Ви з ним разом зробили два фільми. Чи є щось, що об’єднує ваше покоління режисерів? Арунас Мателіс – мій близький друг. Ми з ним разом і вчилися, і робили кіно. Нас іноді навіть плутають: я отримую його акредитації, а він – мої. Я вважаю його своїм братом. Ми не належимо до генерації Герца Франка. Ми творчо народилися і стали першим поколінням Незалежності. На її порозі, власне, й були зроблені наші перші дипломні роботи. Тоді стару систему було зруйновано, а нову – ще не побудовано, і ми мали створювати на тих руїнах своє кіно.

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

DOCUDAYS UA

This year’s DOCU/BEST collection of the world‑renowned documentary films includes Bridges of Time, which is the result of a cooperation between Latvian filmmaker Kristīne Briede and the Lithuanian master of poetic cinema Audrius Stonys. Their documentary film about the directors of the 1960s ‘Baltic new wave’ returns frames from films about humanity and freedom during the totalitarian era to the big screen. The world premiere of Bridges of Time took place at the Karlovy Vary International Film Festival. Audrius Stonys, one of the film’s creators, will attend the film’s screening at DOCUDAYS UA in Kyiv to present it to the audience personally. Film critic Natalia Serebriakova contacted Audrius Stonys and discussed with him the process of the film’s creation, the ‘Baltic new wave’, the nature of documentary cinema, and the possibility of turning a film into a time machine.

AUDRIUS STONYS: “TIME IS ABOVE ALL”

DOCU/ХІТИ

@Audrius Stonys Lithuanian filmmaker, Director of Bridges of Time @Аудрюс Стоніс Литовський кінематографіст, Режисер «Мостів часу»

Interview by Natalia Serebriakova

22–30/03 2019

Do you, as a documentary filmmaker, consider cinema a time machine? Indeed, this is one of the most interesting tasks of documentaries. Cinema was born from the desire to stop time and to preserve it. Jonas Mekas used to say, “I’ve lost too much in my life to lose these fleeting moments as well.” He began capturing time, his friends, landscapes and so on, in order to save all of them from oblivion and disappearance. Mekas was the poet of time. Previously, I used to think that I was interested in the issue of loneliness, but now I think that time is above all. What time does to us and to the world, how not to lose the things that are passing by… Has this occurred to you with aging? Correct. I’ve begun to feel the current of time. I’ve begun losing people. I’ve lost Šablevičius, Mekas… Audrius Kemežys, the cinematographer who shot my previous film Woman and the Glacier, has also passed away… Losing the people dear to you, you begin to wonder about the flow of time and the transience of human life. You turn the mirror to yourself and think: what is going on with you? The matter of time is the most important. How did you work with the elements of the Soviet past in the archival materials while creating Bridges of Time?

Audrius Stonys: ‘Time is above all’

This is a montage film, which includes many pieces from the films of the directors you are talking about. How did you work with the archive material? Did you plan its proportion to the amount of your own footage? I didn’t think so much about it. I simply shared the frames I liked, without counting the percentage of the archive material. I did not set any proportions at all. Some directors appear in the film more than others, but this is a mere coincidence. I wanted to express myself through their frames and through my own touches to these frames. This is why I never reflected on whether this would result in a montage film or a classic documentary. I just went from film to film, looking for the landscapes that would open the doors into the past. Why do you open your narrative with Herz Frank? For me, the most important director is Henrikas Šablevičius. But it turned out that the episode about him is the shortest one in the film. Herz Frank was a representative of poetic intuitive cinema. He is the only one of the 60s generation who articulated and generalised the crucial issues of the ‘Baltic new wave’. He published two books: The Book of Ptolemy and Turn Around at the Threshold. Frank came from Jewish culture, and he raised deep Biblical questions. To a certain extent, he became the mind and the voice of this period of Baltic cinema: other directors from this school were less outspoken, and Herz Frank delineates an important vertical. Jonas Mekas, the well-known American filmmaker of Lithuanian origin was your teacher. Recently he passed away… I can grasp this fact with a cool head – he lived a long life, after all. However, his soul remained so young that one could hardly believe the day of his death would eventually come. It seemed that he would be like this forever. It is very sad that the world has lost such a living soul, a real artist, light as a feather flying around the world. This is a huge loss for humanity. To me personally, he was one of the key figures I’ve met during my artistic life. I often recall him – I miss his smile, his easy

Мости часу | Bridges of Time

Your film Bridges of Time deals with the ‘Baltic new wave’ generation of documentary filmmakers. What interested you in this theme? One can say that, instead of me choosing the theme, the theme chose me. According to the idea from the Lithuanian filmmaker Kristīne Briede, I was supposed to be a character in this film, a certain link between the filmmakers from the 1960s generation who were my teachers and friends, and the new generation whom I currently teach at the academy. However, I started to move from the role of character to the role of director. Leaving the technical details aside, this period of Baltic cinema means a lot to me. Henrikas Šablevičius, Herz Frank, Robertas Verba – all of these directors are dear and close to me. I knew them personally and considered them my teachers. Working with their heritage was a valuable act for me.

attitude towards what we’re doing. He had this unique combination of depth and airiness. How did you become his student? In the 1990s, Mekas invited ten Latvian students who were studying in Tbilisi. This dozen included me and Arūnas Matelis. We arrived in New York and spent a whole month at his cinematheque, watching films from dusk until dawn. We used to talk, grabbed some beer or tequila, and then got back to watching films. This month raced by, and it influenced all of us. Mekas opened up entirely new worlds to us. After the Soviet ‘iron curtain’, all of this was a shock. For Mekas, cinema was a game as serious as life itself. What did you learn from Mekas from the technical point of view? For instance, you never use the rapid montage that he preferred… Actually, it never occurred to Mekas to teach us anything. He simply shared his own world with us. His cinematheque was a whole universe. Mekas showed us films, and perhaps the most important discovery was that cinema could be very different. He used to say that one cannot draw a line between cinema and non-cinema, between what was allowed and not allowed. For him, any rules were superfluous – he perceived cinema as a conversation. During a conversation, people do not make each other ‘express themselves in a certain way’. Thus Mekas taught us freedom, giving us an

understanding of the world’s beauty and a sense of space where one can look for oneself and find oneself. Bridges of Time is a film about directors. Why did you personally decide to become a documentary filmmaker? I come from a family of actors, so I was initially planning to commit my life to theatre. However, while studying at the conservatory, I met Henrikas Šablevičius. He was such a charismatic person, who utterly fascinated me with his stories about documentary cinema. When I started to look into it, I couldn’t stop. I was no longer interested in inventing something – all I had to do was to discover and feel surprised. The world unfolding in front of you is part of documentary cinema. You just contemplate and try to capture this wonder. The world is so interesting that there is neither time nor point in fantasising. What is more important to you about documentaries: the plot or the visual aspect? The image can speak as well! It says deeper and more interesting things than hundreds of words. I think that every landscape contains a narrative. One has to trust the image, allowing it to reveal itself. There are no empty images – each of them comprises an inner story. The question is how you unfold it. Sometimes the words that the filmmaker comes up with are superfluous.

In my view, the Soviet Union simply did not exist for the directors of the ‘Baltic new wave’. They were inherently free. They were among those who preserved their liberty during the times of totalitarianism. At the same time, there are still people in independent Lithuania who keep living as if they were still in the Soviet times. I wanted to get around this issue in the film, because this is a filthy system, and I do not want to give it any significance. My opinion is that the filmmakers of the Baltic poetic documentaries were higher, deeper, and stronger than this system. Last year’s DOCUDAYS UA featured the retrospective of another Lithuanian director, Arūnas Matelis. You have created two films together. Is there something that unites your generations of filmmakers? Arūnas Matelis is a close friend of mine. We studied and made films together. Sometimes, people mix us up: I receive his accreditations, and he receives mine. I consider him my brother. We are not part of Herz Frank’s generation. We were the first creative generation of Independence. Our graduation works were created just before Independence. The old system was destroyed, and the new one was not yet created, so we had to make our films on these ruins.

22–30/03 2019

NATIONAL GEOGRAPHIES / НАЦІОНАЛЬНІ ГЕОГРАФІЇ

In the digital technology era, geography becomes imaginative, as the territories and spaces turn into images, fantasies, and projections. The NATIONAL GEOGRAPHIES program comprises documentary images from different cities of Ukraine that are combined in a virtual cinema map. Serhiy Vasylyev tells about the films from this panorama. The Ukrainian films represented in the NATIONAL GEOGRAPHIES program can be divided into two thematic groups – by their interest to the creativity, through which life reveals itself, and by their attention to the war-perturbed everyday existence of the society, which is inseparable from art. In her Gogol Doc, Alisa Pavlovska resorts to interviews and observations, deftly capturing the GogolFest‑2016 contemporary arts festival, which unfolds in the industrial space of the capital, and the preparation to its crucial event – the BABYLON opera. The chaos of the creative process, full of diverse artistic manifestations and numerous organizational mistakes that resemble the myth of the Babylon Tower, are structured through the demonstration of controversial interaction between Vlad Troitskyi, who is the festival founder and the opera director, and the producer, who is responsible for the technical aspects of the performance. The first one is portrayed as a seamless guru, who is shedding the light of truth on everyone, including the authors of the film; in their turn, they perceive him respectfully and non-critically. The second one seems more of a ‘hamster in a wheel’ and a ‘scapegoat’, since he is accused of everything that was done wrong or was not done at all (even if the implementation of some ideas was impossible from the beginning). The third character, whom the filmmaker distinguishes from the organizing team, is the warehouse keeper, who always expresses his redundant, confusing, and notso-sober opinion on any subject. While being discordant to the emotional mood of this film, this character, due to the humorous vitality of his appearance, prevents it from turning into a panegyric.

DOCUDAYS UA

Tarnavska, who takes part in a folklore mono-performance and teaches folk singing, do not require ‘the third one’. They are incapable of a false note – either on stage or in life. Uliana Osovska unfolds their stories through symmetrical situations (both characters demonstrate photos from their past, take part in rehearsals and performances) and through meetings among them. The director dedicates more attention to Nadiya Razdabara, who carries the live singing tradition for many years and generously shares it, in spite of her hard everyday life and emotional pain. Music performances play the main role in the film. Nevertheless, the film creators manage to capture not only the magic of folk songs and artistic mission, which is carried through the whole life, but also the very course of time, which is reflected in the landscapes that ‘react’ on season changes and in the movement itself – the characters’ journeys continue as the final titles are running on the screen. The film ends with the words, “We’ll see what happens. It is a surprise”, reminding that life primarily occurs beyond the screen. Having captured the reality, the film turns into a ‘landmark’, by which one can estimate the changes that, under Ukrainian circumstances, are not always for the better. Three short films with off-screen commentaries by their authors prove this point. My Friend Don Quixote by Stanislava Doronchenko is a portrait of theatre director Oleksandr Shmal, who continues working in Sievierodonetsk, despite many years of unfavorable circumstances. He admits that some people predicted him the fate of Van Gogh and Arto, but Stanislava Doronchenko compares him to Don Quixote, telling about him in the chapters entitled after this classical novel. Their intonation foreruns the depressing results of the main character’s struggle for official recognition and support.

INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS DOCUMENTARY FILM FESTIVAL Piotr Armianovski also resorts to a literary analogy, combining in his Black Cleaning the novel Black Council by Panteleimon Kulish, which tells about the collapse of Cossack democracy, with the reportage from the ‘cleaning’ of the Maidan tents and barricades in summer 2014, which was accompanied by fighting, singing, mottos, applause, and burning tires. However, the five-year distance does not make the image of the ‘black council’ more convincing. In contrast, Leonid Yezhurov’s narrative about the community struggle for the Illusion cultural center in Kherson, which was supposed to be replaced with an apartment building, painfully strikes the nerves due to its timeliness. Illusion ends with the frames featuring the regional council chairman Vladyslav Manger and a gratitude to Kateryna Handziuk, who defended the cultural center. In his film, Leonid Yezhurov widely uses ‘amateur videos’ of Illusion activities. His Bastille by Valeria Treshchova is based entirely on ‘distorted’ home videos devoid of artistic elegance. These unexpressive frames mostly feature her father, who suffers from amnesia, but still recites poetry and sings songs that his memory has preserved wonderfully. The daughter lives separately and visits him on several occasions, including the Bastille Day, which is her parents’ marriage anniversary. She films her ordinary visits in detail – mostly for her own memories’ sake. However, the film goes beyond the narrow domestic interest due to the fact that the parents reside in the Donetsk. Confessing in front of the camera, Valeria Treshchova in a heartfelt way conveys the influence of the war, which never appears in the film, imposes its black mark on the human life, which is already full of tragedies, illness, and death.

The characters of Lifelong Songs by Uliana Osovska, the 80-years-old participant of folklore collective Drevo Nadiya Razdabara from Kriachkivka village and the American Nadiya

Gogol Doc | Гоголь Док

_ON ARTS AND WAR

Illusion | Ілюзії на дні

My Friend Don Quixote | Мій друг Дон Кіхот

Serhiy Vasylyev

Сергій Васильєв

_ПРО МИСТЕЦТВО ТА ВІЙНУ Українські стрічки, представлені у програмі НАЦІОНАЛЬНІ ГЕОГРАФІЇ, можна розділити на дві тематичні групи – за інтересом до творчості, крізь яку відкриває себе життя, і за увагою до збуреного війною вітчизняного суспільного і побутового сьогодення, невіддільною частиною якого є мистецтво. Аліса Павловська у фільмі «Гоголь Док» стрімко, завдяки спостереженням та інтерв’ю, фіксує розгортання в столичному індустріальному просторі фестивалю сучасного мистецтва ГОГОЛЬFEST‑2016 та підготовку до його центральної події – опери BABYLON. Хаос творчого процесу, сповнений багатоманітними мистецькими проявами і численними організаційними недоречностями, які нагадують втілення міфу про Вавилонську вежу, структуровано завдяки демонстрації суперечливої взаємодії між засновником фестивалю та режисером опери Владом Троїцьким і продюсером, який відповідає за технічний бік постановки. Перший постає як гуру, що непорушно сидить, проливаючи на оточення світло істини, яке всі, включно з авторами картини, сприймають некритично і з повагою. Другий нагадує білку в колесі та водночас цапа-відбувайла, якого звинувачують в усьому, зробленому не так і не зробленому взагалі (навіть якщо втілити задумане від початку було неможливо). Відтіняє цей дует третій герой, якого з-поміж команди організаторів виокремлює режисер, – завскладом, що має багатослівну, плутану і не завжди тверезу думку з усіх питань. Він вносить дисонанс в емоційний настрій кінороботи, але, завдяки гумористичній життєвості своєї з’яви, убезпечує її від перетворення на панегірик. Героїні стрічки «Дві Надії» – 80-річна учасниця фольклорного колективу «Древо» Надія Раздабара із села Крячківка й американка Надія Тарнавська, що виступає у фольклорній моновиставі та навчає народному співу, – не потребують

«третього». Здається, вони не здатні на фальшиву ноту – ані на сцені, ані у житті. Їхні історії Уляна Осовська розгортає завдяки симетричним ситуаціям (обидві демонструють фото, що відкривають минуле, беруть участь у репетиціях і виступах) і спільним зустрічам, більшу увагу приділяючи Надії Раздабарі, що багато років несе живу пісенну традицію і щедро ділиться нею, та її нехитрому важкому побуту і душевним болям. Провідне ж місце у стрічці посідають музичні виступи. Утім, авторам вдається вхопити не лише магію народного співу та мистецького покликання, пронесеного крізь усе життя, але й сам перебіг часу, відображений у пейзажах, що реагують на зміну пір року, та, власне, у русі – подорожах героїнь, що тривають, поки екраном йдуть фінальні титри. «Побачимо що буде. Це буде сюрприз», – цими словами завершується фільм, нагадуючи, що життя передусім існує за межами кіно. Зафіксувавши реальність, стрічка перетворюється на «мітку», звертаючись до якої, можна оцінювати зміни – і вони в українських реаліях не завжди втішні. Це доводять три короткі роботи в супроводі закадрового авторського коментаря. «Мій друг Дон Кіхот» є портретом режисера Олександра Шмаля, котрий творить театр у Сєвєродонецьку попри багаторічні несприятливі обставини. Він зізнається, що йому пророкували долю Ван Гога й Арто, але режисерка Станіслава Доронченко порівнює його із Дон Кіхотом. Вона веде розповідь про нього в розділах, назви яких узято з класичного роману, – із інтонацією, що заздалегідь провіщає депресивні результати битви героя за офіційні визнання та підтримку. Літературну аналогію пропонує і Пьотр Армяновський, поєднуючи у «Чорному суботнику» роман «Чорна рада» Пантелеймона Куліша, що змальовує розлад козацької демократії, із репортерськими зйомками «суботника», на якому влітку 2014-го

У добу цифрових технологій географія стає імажинальною – території та простори пролягають у царині образів, уяви, проекцій. У програмі НАЦІОНАЛЬНІ ГЕОГРАФІЇ ми зібрали документальні зображення з різних міст України, аби скласти з них своєрідну віртуальну кіномапу. Про фільми цієї панорами розповідає Сергій Васильєв.

23, 26/03

19:00

«Ліра» Lira Cinema

24/03

12:00

«Ліра» Lira Cinemal

26-28/03

16:10

«Жовтень», зала «Гегемон» Zhovten Cinema, Hegemon Hall

розбирали палатки і барикади на Майдані: за «ленінської» участі мера Віталія Кличка, під гомін сварок, співів, лозунгів, оплесків і палання шин. Однак п’ятирічна дистанція не додає образу «чорної ради» переконливості. На тлі цього оповідь Леоніда Єжурова про боротьбу громадськості за культурний центр «Ілюзіон» у Херсоні, на місці якого планують звести багатоповерхівку, болісно влучає актуальністю в нервове суцвіття: «Ілюзії на дні» завершуються кадрами з головою облради Владиславом Мангером і подякою Катерині Гандзюк, що виступала на захист центру. У своїй стрічці Леонід Єжуров широко використовує «домашні» зйомки роботи «Ілюзіону», але не обмежується ними. Натомість «Його Бастилія» Валерії Трещової цілком побудована на «скошеному» домашньому відео, позбавленому мистецької вишуканості, – насамперед не завжди виразних зйомках батька, що страждає на амнезію, але охоче декламує вірші та співає пісні, дивовижно збережені пам’яттю. Донька живе окремо і кілька разів відвідує його, зокрема на День взяття Бастилії – річницю шлюбу батьків. Вона детально знімає свої пересічні візити – для власної пам’яті. Та, зрештою, фільм виходить за межі вузького побутового сімейного інтересу завдяки місцю проживання батьків – Донецьку. Сповідуючись у камеру, Валерія Трещова проникливо – на рівні серця – передає, як саме війна, відсутня у кадрі, накладає свій чорний відбиток на людське життя, й без неї по вінця сповнене трагедій, хвороб і смерті.

DOCUDAYS UA

SPECIAL SCREENING / СПЕЦІАЛЬНИЙ ПОКАЗ

ПОМИЛКА_В_СИСТЕМІ. ПЕРЕЗАВАНТАЖИТИ КОРДОНИ?

27/03 18:30

22–30/03 2019 «Жовтень», зала «Гегемон» Zhovten Cinema, Hegemon Hall

SYSTEM_ERROR. REBOOT THE BORDERS?

Perhaps the most important cultural changes that the digital technologies have brought along, and which we already take for granted, are global accessibility and openness. What if this freedom is endangered? This year’s DOCUDAYS UA features a special screening of the new documentary The Border Fence by Nikolaus Geyrhalter, the Austrian documentary master.

Імовірно, найважливішими змінами в культурі, які принесли з собою цифрові технології і які ми навіть вже сприймаємо за належне, є вседоступність і відкритість світу. Проте що як ця свобода опиниться під загрозою? На глядачів цьогорічного DOCUDAYS UA чекає спеціальний показ нового фільму майстра австрійської документалістики Ніколауса Ґейргальтера «Прикордонний мур».

------------------------------------------------------------------------------------

-------------------------------------------------------------------------

Yulia Kovalenko

Юлія Коваленко

----------------------------------------

---------------------

In the digital era, the world is getting rid of borders. The internet and webcams allow us to travel thousands of kilometres in seconds, and mobile phones and social networks connect us to anyone without leaving our homes. This infinity refers not only to the virtual space, but also to the real, administrative space. Countries on every continent cancel visas, and messages from mobile operators are the only thing that reminds us that we are crossing borders within the EU – although this also became conditional in 2017, after the cancellation of roaming fees for the EU residents. Suddenly, the creation of a free global space faces an error – an unpredictable situation without a foreseen algorithm for regulation. The world is on the verge of losing its fragile openness and boundlessness. Fences are appearing on the borders of various countries. Homo Sapiens (2016), the previous film by Nikolaus Geyrhalter, was wordless – the filmmaker’s camera peered into silent spaces where time has not stopped, despite the collapse of overwhelming human ambitions, and has filled the abandoned buildings with amazingly vital wild nature. What will happen to the planet if humankind suddenly perishes? Nothing, answers Geyrhalter; life will not end there. The Border Fence, the Austrian documentary director’s new film, formally opposes this view. This film, which is based on numerous interviews, focuses on the social dimension – the dialectic of Me/Other and the problem of defining borders in the contemporary world. In 2016, Brenner, a small terminal point lost in the midst of the picturesque Alps, turned into a flashpoint on the political map of Europe. Here, an important motorway lies on the border between Austria and Italy. In addition, this was the path taken by the refugees who, having overcome the Mediterranean waters, are looking for better luck in Northern Europe. This gave the Austrian government the idea to construct a metal fence hundreds of metres long in Brenner, which would lead directly to a special police station. “There is no other solution,” the locals say in front of the camera. “We sympathise with the refugees! Nevertheless, we cannot help them on our own. This is why the government should help them this way.” The employees of the newly created checkpoint conduct a brief excursion: the fates of thousands of immigrants will be decided in a neat light room with wooden benches and tables. The policeman assures that erroneous decisions are impossible, since the algorithm excludes any subjectivity – it is a whole series of checks, a systemic process. “This is right”, the locals agree. “The government should regulate the level of crime and stop those refugees who have problems with the law.” Subsequently, they mention their sympathies again. It would seem that the Old World has found a way to resolve the crisis, and has resisted the threat of losing its liberal values and freedom. However, does not the return of long-forgotten borders in the era of globalisation change Europe itself? Geyrhalter begins with the most evident, economical aspect, addressing it on an everyday basis. The fence between two states will be a serious blow to the ordinary milk carriers, owners of small cafés, and local farmers, who have developed many shared businesses throughout the years of the free space’s existence. The material wall with the checkpoint is a direct way to slow down life and entrepreneurship, both in this small region and in the two countries in general. Nevertheless, Geyrhalter goes further than that. The project of constructing the fence in Brenner allows the filmmaker to raise issues of identity in the contemporary boundless world. “I am a Tyrolean,” one of the film’s characters answers the question about her self-identification without reluctance. “It is important for me that our traditions are preserved, it is important that we are able to celebrate our Catholic holidays.” While the hint of utter particularity and alienation from the refugees is clear, what differentiates the Tyroleans from Austrians, Italians, or other Europeans? The woman does not answer this question. “We sympathise with the immigrants,” “they were forced to flee,” “they are overcoming an extremely difficult way,” “but they are unable to adapt,” “they are from a different culture” – these words are heard from the screens more and more often. The border fence project just seems to be an attempt to pretend that the situation is under control. In fact, Brenner resembles the point from which the issues of coexistence in the modern world radiate outwards, like cracks on glass. Borders become more blurred, and territories turn into virtual images. Under such circumstances, a fence between two states is not such an innocent tool for ‘regulating an unpredictable situation’ as it might seem. One of the film’s characters, while ardently defending the right of the refugees to become a part of European society, mentions the colonial past and the whole Old World’s responsibility for it. Europe is freedom, tolerance, solidarity, and responsibility; however, according to this man, all of these will collapse with the construction of the Brenner fence. The project of the fence was never implemented – partly due to the public reaction. Nevertheless, the question remains open: what happens if another human ambition to develop a free, equal, and unhindered society fails? Geyrhalter does not give an answer in this film. Maybe it would be similar to the one from Homo Sapiens: it will be a different world – but still, it will be.

The Border Fence | Прикордонний мур

Світ у цифрову епоху позбувається кордонів. Інтернет і веб-камери дають змогу подолати тисячі кілометрів за лічені секунди, телефони та соціальні мережі – зв’язатися з будь-ким, не виходячи навіть із дому. І така безмежність стосується простору не лише віртуального, а й цілком реального – адміністративного. Країни з різних континентів скасовують візові режими, а про державні кордони всередині Європи нагадують хіба що повідомлення від мобільного оператора про зміну тарифного плану. Хоча й це стало умовністю у 2017 році після скасування плати за роумінг для мешканців країн ЄС. Аж раптом на такому шляху до створення глобального вільного простору виникає перешкода – непередбачувана ситуація, для якої не було заздалегідь продумано алгоритму врегулювання. І світ опиняється на порозі втрати крихкої відкритості та безмежності. На кордонах різних країн з’являються огорожі. Попередній фільм Ніколауса Ґейргальтера Homo Sapiens (2016) був позбавлений слів – камера режисера вдивлялася в мовчазні простори, де, попри крах надмірних людських амбіцій, час не зупинився і з дивовижною вітальністю наповнив покинуті споруди дикою природою. Що станеться з планетою, якщо людство раптово зникне? Нічого, – відповідав Ґейргальтер, – життя на тому не закінчиться. Із формального погляду, певною протилежністю виступає нова картина австрійського документаліста – «Прикордонний мур». Побудований на численних інтерв’ю, цей фільм фокусується саме на соціальному – діалектиці Я/Чужий та проблемі визначення кордонів у сучасному світі. У 2016 році маленький перевантажний пункт Бреннер, який буквально зачаївся посеред мальовничих Альп, став гарячою точкою на політичній мапі Європи. Тут, на кордоні між Австрією та Італією, пролягає важлива автомагістраль. І саме тут простягнувся шлях біженців, які, подолавши води Середземного моря, шукають кращої долі в Північній Європі. Останнє підштовхнуло австрійську владу до ідеї встановлення у Бреннері прикордонного муру – кількасотметрового металевого паркану, що веде прямісінько до спеціального поліцейського відділка. «Іншого виходу немає, – кажуть місцеві мешканці перед камерою режисера. – Ми співчуваємо біженцям! Але самотужки не зможемо їм допомогти. Саме тому держава мусить простягнути руку допомоги в такий спосіб». Працівники новоствореного пункту перевірки на кордоні проводять невелику екскурсію будівлею: в охайній світлій залі з дерев’яними лавами та столами буде вирішуватися доля тисяч іммігрантів. Поліцейський запевняє: помилкових рішень тут бути не може, адже алгоритм дій виключає суб’єктивність – це ціла низка перевірок, системний процес. «Правильно, – знов підтримують місцеві. – Держава мусить контролювати рівень злочинності та зупиняти тих із біженців, хто має проблеми із законом». І слідом знову згадають про своє співчуття. Здавалося б, Старий світ знайшов спосіб урегулювати кризу та встояв перед загрозою втратити власні ліберальні цінності та свободу. Але хіба повернення вже давно забутих кордонів в епоху глобалізації не змінює саму Європу? Ґейргальтер починає з найочевиднішого аспекту – економічного, і звертається до нього на повсякденному рівні. Для звичайних водіїв молоковозів, власників маленьких кафе, фермерів у цій місцині паркан між двома державами стане істотним ударом по їхній діяльності: за стільки років існування вільного простору люди по обидва боки умовного кордону обросли спільними справами. Фізичний мур із пропускним пунктом – прямий шлях до сповільнення життя і підприємництва, як у цьому маленькому регіоні, так і в цілому у двох країнах. Утім, Ґейргальтер йде далі. Проект встановлення паркану в Бреннері стає для документаліста приводом порушити питання ідентичності в нинішньому світі-без-меж. «Я – тіролька, – без довгих вагань відповість чергова героїня фільму на питання про її самовизначення. – Для мене важливо, щоб наші традиції зберігалися, важливо, щоб ми мали можливість святкувати наші католицькі свята». І якщо натяк на цілковиту інакшість, чужість біженців стає зрозумілим, то чим саме тірольці сьогодні вирізняються серед австрійців, італійців чи інших європейців? Це питання залишається без відповіді жінки. «Ми співчуваємо іммігрантам», «їх змусили тікати», «вони долають неймовірно важкий шлях», «але вони не адаптуються», «вони з іншої культури» – дедалі частіше лунає з екрана. Здається, проект прикордонної огорожі є лише спробою вдати, що ситуацію взято під контроль, – насправді ж Бреннер радше нагадує ту крапку, від якої розходяться, як тріщини по склу, питання співіснування в сучасному світі. Межі стають дедалі розмитішими, території – віртуальними образами. За таких умов паркан між двома державами не настільки невинний інструмент «урегулювання непередбачуваної ситуації», як може здатися. Один із героїв стрічки, затято захищаючи право біженців стати частиною європейського суспільства, згадує про колоніальне минуле і відповідальність за нього всього Старого світу. Європа – це свобода, толерантність, солідарність і відповідальність, але, підсумовує чоловік, усе це впаде з прикордонною огорожею в Бреннері. Зрештою, проект паркану так і не був реалізований – зокрема через суспільний резонанс. Але досі відкрите питання: то що ж станеться, якщо ще одна людська амбіція збудувати вільне, рівне та необмежене перешкодами суспільство зазнає провалу? У цьому фільмі Ґейргальтер не дає своєї відповіді. Але, можливо, вона була би співзвучною до Homo Sapiens: це буде інший світ. Але він буде.

The Border Fence | Прикордонний мур

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

22–30/03 2019

RIGHTS NOW!

DOCUDAYS UA

INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS DOCUMENTARY FILM FESTIVAL

ЗМІНИ ЦЕ! ЗМІНИ ЦЕ! ЗМІНИ ЦЕ! ЗМІНИ ЦЕ! ЗМІНИ ЦЕ!ЗМІНИ ЦЕ! ЛАБОРАТОРІЯ ВПЛИВУ ДЛЯ АКТИВІСТІВ І ДОКУМЕНТАЛІСТІВ Документальне кіно й активізм працюють разом, і їм є що показати скептикам. І тим відчутніші результати цього тандему, чим більше різноманітних технологічних здобутків входять у нашу цифрову буденність. Тож цьогоріч ми вирішили створити лабораторію імпакткампаній ЗМІНИ ЦЕ! – для активістів і документалістів. Імпакт-кампанії – це ефективні стратегії дистрибуції документальних фільмів для досягнення соціально значимих імпакт-цілей. Під час фестивалю в лабораторії ЗМІНИ ЦЕ! ми покажемо три фільми та проведемо три воркшопи, на яких представники імпакт-кампаній поділяться власним досвідом використання документальних стрічок, соціальних мереж та промоції кіно в соціальних мережах як ефективного агента змін.

Неспокій | Unrest

Ольга Сидорушкіна

«НАВМИСНА СМЕРТЬ», реж. Сью Вільямс Фільм Сью Вільямс відкриває очі на електронні відходи як на бомбу з годинниковим механізмом. Інфантильний консумеризм, що охопив світ із появою ґаджетів, краде у нас планету і здоров’я. Але, крім критики суспільства споживання, фільм порушує питання відповідальності корпорацій, які знають про небезпеку роботи з хімічними речовинами і водночас експлуатують рабську працю в Китаї. Починаючи свою розповідь з Кремнієвої долини, Сью навіть показує «файл корпоративної смертності» IBM. Там зазначено, що захворюваність на деякі види раку серед працівників у кілька разів вища, ніж в середньому по країні. Переміщуючись до Китаю, ми бачимо жахливі забруднення навколо заводів, ненормовану працю людей і повне ігнорування будь-яких приписів охорони здоров’я. Ці кадри без зайвих коментарів ставлять запитання: як довго ще людство буде здатне так безтурботно оновлювати свої ґаджети? Імпакт-кампанія фільму виросла довкола петиції про заборону вивезення токсичного електронного сміття зі США до Китаю.

Наприклад, для Бінґа Ліу, молодого американського режисера «Обережно, провалля!», цьогоріч номінованого на Оскар, кінокамера стає інструментом, що допомагає не лише впоратися зі складнощами дорослішання в депресивному містечку, а й дає можливість проговорити травми від домашнього насильства, зробити видимою важливу проблему, яку суспільство воліє «не помічати». Кінооб’єктив стає необхідним, коли відсутні елементарні навички комунікації. Case Study: кампанія довкола фільму «Обережно, провалля!» ще тільки набирає обертів. Тож представниця імпакт-компанії Picture Motion Меґан Вандерворт не лише розповість, як стрічці вдалося досягти такого успіху, а й поділиться планами з правозахисниками та громадськими організаціями. Зокрема, Меґан обговорить стратегії та тактики впливу, які використовувалися для кампанії «Обережно, провалля!», а також як саме визначаються результати впливу. 25 березня, 10:00–11:30, IZONE.

Case Study: «Навмисна смерть»: приклад низового впливу» з Кейтлін Бойл. Кейтлін заснувала дистрибуторську фірму Film Sprout у 2009 році, просуваючи ідею про здатність фільмів впливати на низові зміни у суспільстві. Вона залучала глядацьку аудиторію для більш ніж п’ятдесяти фільмів. На прикладі стрічки «Навмисна смерть» Кейтлін розповість, як низові глядацькі ініціативи та громадські акції на кшталт кампаній підписання петицій створюють нові можливості для документальних фільмів, націлених на зміни у світі. 26 березня, 10:00–11:30, IZONE

Поговорити про «Обережно, провалля!» у нас вже була нагода, оскільки ця картина також стала частиною добірки DOCU/ХІТИ. А про інші дві стрічки розповідає Ольга Сидорушкіна.

«НЕСПОКІЙ», реж. Дженніфер Брі Це автобіографічний фільм, режисерка якого, а також головна героїня Дженніфер Брі – людина з синдромом хронічної втоми (СХВ) – невивченою і водночас поширеною хворобою. Дженніфер була активною випускницею Гарварду, аж поки раптово з незрозумілих причин втратила можливість нормально пересуватися. Тоді ж вона й вирішила розшукувати в мережі людей з таким самим діагнозом і проводити з ними Skype-інтерв’ю. Інтернет стає єдиним способом дістати підтримку та заявити про себе. Адже через свою нездатність пересуватися, хворі на цей синдром роками живуть, не встаючи з ліжка. Завдяки всесвітньому павутинню режисерці та активістам вдалося влаштувати в різних країнах акції, щоб привернути увагу до проблеми соціального статусу людей із СХВ. На жаль, причини захворювання невідомі, а фінансування його вивчення майже не здійснюється. Але команда фільму дала можливість трохи наблизитися до розуміння, яким бачать світ ті, хто страждає на СХВ. Окрім повнометражної стрічки Брі на звичайних кіноекранах, глядачі DOCUDAYS UA у VR-кінотеатрі можуть переглянути VR‑проект, створений на основі фільму, – віртуальну подорож по досвіду Дженніфер. Case Study: «Неспокій»: приклад дистрибуції» з Ребеккою Ешдаун. Ребекка – директорка з кампаній агенції з маркетингу, дистрибуції й інформації Together Films. Вона спеціалізується на розвитку стратегічних партнерств, аби контент досягав якнайширшої аудиторії, а також керує організацією показів для продукції Together Films у кінотеатрах і в інших локаціях. На зустрічі Ребекка розповість про унікальну модель гібридної дистрибуції, про винахідливі шляхи досягнення найбільшої ефективності кампаній для некінотеатральних показів і виходу на цільову аудиторію за допомогою правильно обраного майданчика. 27 березня, 10:00–11:30, IZONE

ЗМІНИ ЦЕ! rights now! CHANGE IT! ЗМІНИ ЦЕ! rights now! CHANGE IT! ЗМІНИ ЦЕ! rights now! CHANGE IT! ЗМІНИ ЦЕ! rights now! CHANGE IT! ЗМІНИ ЦЕ! rights now! CHANGE IT! ЗМІНИ ЦЕ! rights now! CHANGE IT! ЗМІНИ ЦЕ! rights now! CHANGE IT! ЗМІНИ ЦЕ! rights now! CHANGE IT! ЗМІНИ ЦЕ! rights now! CHANGE IT! ЗМІНИ ЦЕ! rights now! CHANGE IT!

RIGHTS NOW! RIGHTS NOW! RIGHTS NOW!

ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ: ЩО МИ НЕ ЗНАЄМО ПРО СВОЇ ПРАВА В ЦИФРОВУ ДОБУ?

Минулого року DOCUDAYS UA провів конкурс кінопроектів, створених у співпраці режисерів та активістів, – «CIVIL PITCH: фільми громадської активності». Переможці впродовж року працювали над дослідженням конкретних гостросоціальних проблем: від боротьби з коропцією та незаконною забудовою до прав секс-працівниць та соціальних статусів біженців. Тож цьогоріч ми презентуємо результати цієї співтворчості – чотири унікальні фільми громадської активності. Показ картин відбудеться 23 березня о 17:00 в залі «Кіноман» кінотеатру «Жовтень». Повторні покази та обговорення за участі режисерів, активістів та героїв фільмів відбудуться у креативному просторі IZONE. Отже, не пропустіть: 24 березня, 14:00 – показ фільму «Ти, бля, рота закрий!» і дискусія на тему «Беззахисні захисники: чому нападають на громадських активістів і як це зупинити?». 24 березня, 16:00 – показ фільму «Колір фасаду – синій» і обговорення з героєм та представниками громадської ініціативи SaveKyivModernism. 29 березня, 17:00 – показ фільму «Без статусу. Україна» і розмова з героями, представником УВКБ ООН в Україні та командою проекту «Без кордонів» ГО «Центр соціальна дія». Окрема серія подій RIGHTS NOW! присвячена цифровим правам користувачів. Ось, що ми підготували на 23 березня в просторі IZONE: 12:00–13:00. Лекція «Цифрові права – путівник для користувачів інтернету». Як могла би виглядати Загальна декларація цифрових прав і свобод людини – 2019? 13:30–14:30. Аспірант Університету Бокконі Олег Солдатов прочитає лекцію «Вираження поглядів онлайн: мандрівка правозахисників кролячою норою» і розкаже про рішення Європейського суду щодо порушень прав людини в інтернеті. 15:00–16:00. Дискусія «Основні виклики для реалізації цифрових прав в Україні». На конкретних українських прикладах останніх років експерти розкажуть, як формується список сайтів, рекомендованих до блокування, за які висловлювання в інтернеті можна отримати вирок суду, а також що таке «чорні коробочки» СБУ?

Ірина Сидоренко

«Технології – це лише інструмент», – сказав Білл Ґейтс. Але у XXI столітті цей інструмент став надпотужним: він може як допомогти, так і нашкодити. Цього року в програмі RIGHTS NOW! ми досліджуємо, як захистити свої права у світі шаленого розвитку цифрових технологій. Ми підготували для вас понад 40 подій. Крім того, вперше у RIGHTS NOW! ми презентуємо програму «ЗМІНИ ЦЕ! Лабораторія впливу для активістів і документалістів». Детально про події RIGHTS NOW! розповідає Ірина Сидоренко. 16:30–18:30. Запрошуємо до ідеального з погляду дотримання прав громадян міста – Правополя. Активісти створили його за допомогою 3D моделювання для того, щоб користувачі побачили, як мають функціонувати органи державної влади, аби відповідати стандартам дотримання прав людини. З віртуальності – у реальність. Із початком реформи поліції в Україні кількість дільничних у селах суттєво зменшилася. Один дільничний обслуговує 5–15 сіл. У 2018 році розпочався проект «Шерифи для нових громад». Під час круглого столу 29 березня о 14:30 його автори розкажуть про досвід малих спільнот у самостійному вирішенні безпекових проблем, презентують збірку «Успішні практики безпеки. Український масштаб», а також Інформаційну платформу www.sheriffua.org. Ще одна гостра проблема цифрової сучасності – дотримання авторського права в кіноіндустрії. Наскільки реально студентському кіноклубу законно отримати право на показ фільму? Як подолати конфлікт між форматом кіноклубів, неформальною освітою та необхідністю дотримуватись авторських прав? Чи може муніципальний кінотеатр організувати некомерційний кіноклуб? Про це поговоримо 23 березня о 19:00 під час дискусії «Кіноклуби: неформальна освіта та дотримання авторських прав». Затримані в Криму Олег Сенцов та Олександр Кольченко перебували в СІЗО в Москві, були засуджені за сфабрикованими справами в Ростові та етаповані на Урал й аж до російської Арктики. В яких умовах утримують наших політв’язнів та які люди опікуються їхніми долями, дізнаємося з фільму «Етапом через пів-Землі: історія ув’язнення Сенцова і Кольченка» 27 березня о 15:00. Після показу запрошуємо до дискусії «Що я можу зробити для політв’язнів?». Впродовж усього дня 25 березня у нас працюватиме VR‑кінотеатр з презентацією уривків із майбутнього 3D‑фільму

«Заручники війни». Завдяки шолому віртуальної реальності глядач опиниться у підвалах ДНР, де утримували полонених, та почує їхні історії. 26 березня о 14:00 запрошуємо на наступний захід – «Пошук істини в епоху постправди: серія інтерактив-семінарів». Документатори воєнних злочинів з української правозахисної організації Truth Hounds розкажуть про збір доказів воєнних злочинів та пошук злочинців біля лінії фронту. У 2019-му минає п’ять років від початку окупації Криму Росією. Весь цей час кримські правозахисники фіксують порушення прав людини на півострові і через це нерідко самі стають жертвами переслідувань. Як склалася доля тих, хто через погрози і тиск покинули Крим? Про це йтиметься 27 березня о 12:30 на лекції «Права людини в Криму: історії правозахисників. Як працюють в екзилі й окупації». Окремої уваги заслуговують цьогорічні виставки. 23 березня в IZONE відкриється виставка-інсталяція «Валізи правозахисників». Експозиція об’єднує речі правозахисників із Донбасу, Криму, Харкова, а також Азербайджану та Білорусі, яким довелося втікати з дому чи сидіти у в’язниці. Ще одна виставка «Дванадцять історій свавільно засуджених довічно» працюватиме протягом 24 березня в IZONE і розповість про засуджених на довічне ув’язнення людей, чия вина не доведена. Ці історії невтомно збирає Харківська правозахисна група. В Україні вже протягом 9 років відсутня ефективна процедура перегляду кримінальних справ. Тим часом чимало людей, засуджених без доказів вини, залишаються у статусі «довічників», повільно помираючи за ґратами. Детальніше пропонуємо дізнатися про це під час дискусії «Право на справедливий суд» у неділю, 24 березня о 10:00. Вхід на всі події вільний.

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

DOCUDAYS UA

ПРАВОЗАХИСНА ПРОГРАМА

22–30/03 2019

CHANGE IT! CHANGE IT! CHANGE IT! CHANGECHANGE IT! CHANGE IT! IT! CHANGE IT! Documentary cinema and activism work together, and they have something to show to the sceptics. And the more tangible the results of this tandem are, the more various technological developments are becoming part of our digital routine. This year, we decided to create the impact campaign lab CHANGE IT! for activists and documentary filmmakers. Impact campaigns are effective strategies for distributing documentary films in order to achieve socially important impact goals. During the festival, as a part of the CHANGE IT! Lab, we will show three films and organise three workshops where representatives of impact campaigns will share their own experiences of using documentaries, social media and film promotion in social media as effective agents of change. For example, for Bing Liu, the young American director of the film Minding the Gap, which was nominated for an Oscar this year, a film camera becomes an instrument that allows him not just to deal with the difficulties of growing up in a depressed town, but also gives him an opportunity to articulate traumas caused by domestic violence, and give visibility to an important problem which society prefers to overlook. In the absence of elementary communication skills, the camera lens becomes necessary.

Навмисна смерть | Death by Design

IMPACT LAB FOR ACTIVISTS & DOC MAKERS Olha Sydorushkina

DEATH BY DESIGN, director Sue Williams

Case Study: the campaign around Minding the Gap is still gaining momentum. Thus, Megan Vandervort, a representative of the Picture Motion impact campaign, will talk about how the film managed to achieve such success, and she will also share her plans with human rights advocates and NGOs. For example, Megan will talk about impact strategies and tactics that were used for the campaign around Minding the Gap, and how the impact results could be defined. 25 March, from 10 until 11.30 a.m., at the IZONE Creative Space. We’ve already had an opportunity to discuss Minding the Gap, since this film was also part of the DOCU/HITS collection. Olha Sydorushkina talks about the other two films.

UNREST, director Jennifer Brea

This eco-documentary by Sue Williams reveals that electronic waste is essentially a time bomb. The director shows how infantile consumerism, which has spread throughout the world with the advent of gadgets, is depriving us of our planet and health. In addition to criticising the consumerist society, the film raises questions about the responsibility of corporations that are aware of the dangers of working with chemicals while still paying for slave labour in China. Starting her narration from Silicon Valley Sue even shows us IBM’s corporate mortality file. It states that some types of cancer are several times more common among workers than the national average. Moving to China, we see terrible pollution around factories, a lot of overtime work, and the complete disregard of any health standards. These images, without the need for any additional comments, raise the question: how long will humanity be able to update their gadgets in such a carefree way? The film’s impact campaign was built around a petition forbidding the export of toxic electronic waste from the United States to China.

The director and main character in this autobiographical film is Jennifer Brea, a person suffering from chronic fatigue syndrome (CFS), an unexplored yet very common illness. Jennifer used to be an active Harvard graduate, until suddenly, for no clear reason, she lost the ability to walk. That was when she decided to film herself, searching for people with the same diagnosis online and doing Skype interviews with them. The internet is the only way to find support and express oneself. Due to their inability to move, the people with this underexplored syndrome spend years without leaving their beds. Thanks to the World Wide Web, the director and activists were able to organise actions in various countries to draw attention to the social status of CFS patients. Unfortunately, the cause of the illness is unknown, and there is almost no funding for its studies. Nevertheless, the film crew gave us the opportunity to get a little closer to understanding how the world is seen by those who suffer from CFS. Besides Brea’s full-length film, the viewers of DOCUDAYS UA will also be able to watch a VR project based on the film – a virtual journey into Jennifer’s world.

Case Study: Death by Design: A Case Study on Impact from the Grassroots with Caitlin Boyle. Caitlin founded the boutique film distribution firm Film Sprout in 2009, becoming an advocate of film’s power to effect grassroots social change. She grassroots audience engagement efforts for more than fifty films. Through a case study featuring the documentary film Death By Design, Caitlin charts how grassroots screening initiatives and citizen-driven actions like petition- and letter-writing campaigns can create new opportunities for documentaries seeking to make a change in the world. 26 March 10–11.30 a.m., IZONE.

Case Study: Unrest: Case Study on Creative Impact Distribution with Rebecca Ashdown. Rebecca is campaign director for Together Films, a marketing, distribution & data agency. She specialises in developing strategic partnerships to ensure that content reaches the widest possible audience and manages theatrical and nontheatrical bookings for Together Films titles and lead acquisitions. Rebecca will discuss the unique hybrid distribution model, the creative ways to maximise custom non-theatrical screening campaigns and reach your target audience using the right platform. 27 March, 10–11.30 a.m, IZONE.

RIGHTSNOW! NOW! RIGHTS RIGHTS NOW!

REBOOT: WHAT DON’T WE KNOW ABOUT OUR RIGHTS IN THE DIGITAL AGE?

Last year, DOCUDAYS UA organised the CIVIL PITCH: Civil Activist Films competition for film projects created in cooperation between filmmakers and activists. So this year we present the results of this fruitful cooperation: four unique civil activism films. The films will be screened on 23 March at 5 p. m. in the Kinoman Hall of the Zhovten Cinema. Repeated screenings and discussions with filmmakers, activists and the protagonists of the films will take place in the IZONE Creative Space. So don’t miss them: 24 March, 2:00 p. m. – screening of Shut the Fuck Up! and a discussion on “Defenceless defenders: Why are activists attacked and how to stop it?” 24 March, 4:00 p. m. – screening of Facade Color: Blue and a discussion with the protagonist of the film and representatives of the SaveKyivModernism civil initiative. 29 March, 5:00 p. m. – screening of No Status. Ukraine and conversation with the protagonists of the film, a representative of UNHCR in Ukraine and the team of the No Borders project of the NGO Center for Social Action. A special series of RIGHTS NOW! events will be dedicated to the digital rights of users. Here is what we have prepared for 23 March in the IZONE space: 12:00–1:00 p. m. Lecture on Digital Rights: A Guide for Internet Users. What the 2019 Universal Declaration of Digital Human Rights could look like? 1:30–2:30 p. m. Oleh Soldatov, a PhD student at the Bocconi University, will give a lecture on Expressing Views Online: Human Rights Advocates’ Journey Down the Rabbit Hole, and speak about the European Court of Human Rights’ practices in the sphere of online human rights violations. 3:00–4:00 p. m. Discussion Key Challenges in Realising Digital Rights in Ukraine. Based on specific Ukrainian examples from recent years, experts will speak about how the list of websites recommended for blocking is formed, what kind of online statements can get you a criminal sentence, and what the Ukrainian Security Service’s ‘black boxes’ are?

Iryna Sydorenko

“Technology is just a tool,” said Bill Gates. But in the 21st century this tool has become super-powerful: it has the power to either help or harm us. In this year’s RIGHTS NOW! programme, we are exploring ways to protect our rights as digital technology develops at a frantic pace. We have prepared over 40 events for you. In addition, for the first time in the history of RIGHTS NOW!, we have launched a programme called CHANGE IT! Impact Lab for Activists and Documentary Filmmakers. Iryna Sydorenko writes about the RIGHTS NOW! events in more detail. 4:30–6:30 p. m. We invite you to visit the ideal city in terms of protecting its citizens’ rights: Pravopil. Activists created it using 3D modelling technology, so users can see how government bodies are supposed to function in order to meet the standards of human rights protection. Since the police reform started in Ukraine, the number of district police officers in villages has fallen significantly. One district police officer serves 5–15 villages. In 2018, two NGOs started the Sheriffs for New Communities project. On 29 March at 2:30 p.m., at the roundtable, the project’s authors will discuss the experience of small communities in independently resolving their security problems. They will present an exhibition entitled Successful Security Practices: The Ukrainian Scale, as well as the Information Platform (www.sheriffua.org). Another urgent problem of didgital age is the issue of copyright, particularly in the film industry. How feasible is it for a student cinema-club to obtain a license to screen a film? How can we overcome the conflict between the film club format, informal education, and the need to follow copyright laws? Can a municipal cinema organise a non-commercial film club? These questions will be discussed on 23 March at 7 p. m. during the discussion on Film Clubs: Informal Education and Copyright Protection. The Ukrainian filmmaker Oleg Sentsov and activist Oleksandr Kolchenko were arrested in Crimea, kept in a pretrial jail in Moscow, tried and convicted in Rostov on the grounds of fabricated evidence, convoyed to Ural and then as far as the Russian Arctic. What are the conditions in which our political prisoners are kept, and what kind of people are taking care of their fates? You can learn about this if you watch the film Convoyed Across Half the Earth: The Story of Sentsov and Kolchenko’s Imprisonment on 27 March at 3 p. m. After the screening, we invite everyone to participate in the discussion What Can I Do for Political Prisoners? All day on 25 March, our VR cinema will be open, presenting fragments from the future 3D film Prisoners of War. Thanks to a VR

helmet, the audience will find themselves in the DPR cellars where prisoners were held, and will have the chance to hear their stories. On 26 March at 2 p. m., we invite you to the next event, Searching for Truth in the Age of Post-Truth: A Series of Interactive Seminars. Documenters of war crimes from the Ukrainian human rights organisation Truth Hounds will speak about collecting evidence of war crimes and the search for perpetrators near the front line. Five years ago this year, Russia occupied Crimea. Since then, Crimean human rights advocates have been ceaselessly documenting human rights violations, often falling victims to persecution themselves because of this. What is the fate of those who had to leave the occupied peninsula because of threats and pressure? This topic will be discussed on 27 March at 12:30 p. m. at the lecture Human Rights in Crimea: Stories of Human Rights Advocates. How People Work in Exile and Under Occupation. This year’s exhibitions deserve special attention. On 23 March in IZONE, we will open an exhibition-installation called Suitcases of Human Rights Advocates. The exhibits present the belongings of human rights advocates from Donbas, Crimea, Kharkiv, as well as Azerbaijan and Belarus, who have had to leave their homes or go to prison. Another exhibition, Twelve Stories of People Who Were Arbitrarily Sentenced to Life in Prison, will be open all day on 24 March in IZONE, and tell the story of people sentenced to life whose guilt was not proven. These stories have been tirelessly collected by the Kharkiv Human Rights Group. For nine years, Ukraine has not had any effective procedure for reviewing criminal cases. Meanwhile, many people who were convicted without evidence of their guilt remain sentenced to life imprisonment, and are slowly dying behind bars. You can learn more about this issue during the discussion The Right to Fair Trial on Sunday 24 March, at 10 a. m. Entry to all the events is free.

22–30/03 2019

DOCU/PRO

DOCUDAYS UA

INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS DOCUMENTARY FILM FESTIVAL

DOCU/PRO: додати в друзі?

Confirm

Delete

3 Індустріальна платформа на DOCUDAYS UA вже стала традиційною і щоразу є майданчиком для зустрічей кінематографістів з усього світу. Своєрідним відгомоном минулорічних професійних контактів є спеціальна кінопрограма короткометражних фільмів, створених у співпраці режисерів і громадських активістів у межах проекту CIVIL PITCH. Ці чотири українські документальні роботи подолали річний шлях від пітчингу проектів до їх повної реалізації. «Поки ви всі зі мною» Юлії Кочетової‑Набожняк, «Без статусу. Україна» Дмитра Тяжлова, «Ти, бля, рота закрий!» Таїсії Кутузової та «Колір фасаду – синій» Олексія Радинського – це історії про секс-працівниць, біженців, корупцію та активістів. Показ фільмів проекту CIVIL PITCH відбудеться 23 березня з 17:00 до 19:00 в залі «Кіноман» кінотеатру «Жовтень», і відвідати його зможе кожен охочий за безкоштовним квитком. Також продовжуватиметься спільний проект Baltic to Black Sea Documentary Network та DOCUDAYS UA, спрямований на сприяння пошуку ко-продукції, – B2B DOC: Продюсери зустрічають продюсерів. Відібрані учасники – продюсер(к)и з Білорусі, Вірменії, Грузії, Молдови й України – презентуватимуть свої кінопроекти визнаним продюсер(к)ам документального кіно зі скандинавських, балтійських та інших європейських країн, зацікавлених у ко-продукційних проектах із діячами кіно Східної Європи. Щороку індустріальна платформа об’єднує діячів кіно з різних країн. Цього разу вона традиційно міститиме освітню програму з дискусіями, лекціями та майстер-класами від кіноекспертів DOCU/КЛАС, а також пітчинги проектів документального кіно та інші формати для знайомства, спілкування і формування партнерств між представниками професійного середовища. Про програму секції розповідає редакторка DOCUDAYS UA, кінокураторка та режисерка Тетяна Цибульник.

4 Питання про вплив інтернет-простору на сучасні документальні фільми розгляне також Ольга Кравець, авторка мультимедійного проекту про повоєнну Чечню «Грозний: дев’ять міст». Її майстер-клас, що відбудеться 26 березня о 15:00, буде присвячений нелінійному сторітелінгу в кіно. Режисерка говоритиме про новий жанр вебдокументалістики і структуру оповіді в інтерактивних проектах. Також вона проаналізує найвиразніші приклади таких фільмів, призначених для цифрового середовища.

5 Крім того, в межах програми DOCU/КЛАС 25 березня о 12:30 відбудеться круглий стіл про звук у документальному кіно. Про звук у кіно говоритимуть звукорежисер Сергій Степанський, композитор Антон Дегтярьов, музичний менеджер та експерт з авторських прав Влад Міцовський, а також Іван Козленко, співзасновник фестивалю «Німі ночі», що переосмислює німу кінокласику засобами сучасної музики. Модеруватиме розмову Марина Степанська.

www.docudays.ua

Ольга Бірзул, програмна координаторка DOCUDAYS UA, кураторка DOCU/КЛАС

«Ми хочемо поговорити про звук і музику в кіно з етичних та естетичних міркувань. Звук – це дуже сильний маніпулятивний інструмент, приміром, режисер іноді любить включити музику тоді, коли потрібно, щоб глядач заплакав. Українське кіно часто перенасичене музикою і безвідповідально використовує саундтреки, хоча насправді робота зі звуком – це окрема режисура й аналітика».

Tetiana Tsybulnyk

1 Цьогоріч фестиваль DOCUDAYS UA стане місцем проведення щорічного міжнародного форуму під назвою Global Short Docs Forum (GSDF). Мета цієї програми – надати змогу режисерам короткометражних документальних фільмів познайомитися з сучасними цифровими платформами. 16 молодих документалістів з усього світу, відібраних до участі у програмі, відвідають чотириденний тренінг. Там вони працюватимуть над проектами своїх короткометражних фільмів і вчитимуться їх презентувати. Після цього документалісти зустрінуться з представниками шести цифрових платформ («Громадське», «Заборона», The Guardian, Vice, Current Time і Al Jazeera) та обговорюватимуть можливу співпрацю.

www.docudays.ua

Крім того, в межах програми DOCU/КЛАС 24 березня о 15:00 в залі «Класік» кінотеатру «Жовтень» відбудеться дискусія за участю представників онлайн-платформ і кінокритиків про перспективи розвитку VOD-платформ (відео за запитом) в Україні. «Ми говоритимемо про те, як поява Netflix та інших подібних сервісів вплинула на мову та формат сучасної документалістики, – коментує координаторка програми Ольга Бірзул. – Також у європейській кіноіндустрії зараз точиться дискусія про те, що під впливом VOD-платформ повністю змінюється ринок, роль дистриб’юторів і кінотеатрів».

програмна координаторка DOCUDAYS UA, координаторка DOCU/ПРО

майбутніх фільмів. У фіналі відбудеться пітчинг проектів цифровим платформам у форматі індивідуальних зустрічей, і платформи можуть купити якісь із запропонованих фільмів. У результаті режисери мають шанс знайти для своїх історій нові канали розповсюдження».

2 Сьогодні онлайн-платформи стають дедалі популярнішим форматом для показу документальних фільмів. Але в чому особливість таких стрічок і чим вони відрізняються від тих, які ми можемо побачити в кінотеатрах? На це питання спробує відповісти німецький кінорежисер Даніель Абма на відкритому заході GSDF, що відбудеться 27 березня о 12:00. В залі на 4-му поверсі креативного простору IZONE він представить кейс-стаді, де порівняє дві версії фільму Аліси Коваленко «Домашні ігри». Одна з них була призначена для показу на онлайн-платформі The Guardian, а інша переросла в повнометражний фільм і подорожувала кінофестивалями.

Окремої уваги вартує започаткований цьогоріч на DOCUDAYS UA пітчинг Ukrainian Doc Preview. Сім українських документальних проектів на стадії постпродакшену будуть представлені відбірникам іноземних фестивалів, дистриб’юторам і сейлз-агентам. Такий формат дасть змогу документалістам одержати фідбек від експертів кіноіндустрії та знайти потенційних партнерів для подальшого просування фільму. Презентація проектів відбудеться 24 березня з 10:00 до 14:30 у залі «Аншлаг» кінотеатру «Жовтень». На думку Андреа Словакової, програмної координаторки Фестивалю документального кіно в Їглаві, яка буде оцінювати українські проекти, цей етап є стратегічно важливим для того, щоб майбутні кінороботи потрапили до правильної аудиторії

Андреа Словакова, експертка Ukrainian Doc Preview

www.docudays.ua «Без належної презентації фільм загубиться в океані нового аудіовізуального контенту, який виробляється щодня. Тому люди, знайомі з фестивальним середовищем і кінотеатральною дистрибуцією, можуть дати авторам цінні поради щодо доречних каналів і способів розповсюдження їхніх робіт. Кожен фільм унікальний із тематичного та стилістичного погляду. Тому для різних стрічок підходять різні канали, місця та способи демонстрування. У світі є понад 3500 кінофестивалів. Важливо, щоб фільм потрапив у правильне місце, де він зможе зустріти свою аудиторію і бути належно оціненим – як глядачами, так і кінофахівцями»

DOCUDAYS UA

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

DOCU/ПРО

22–30/03 2019

Колір фасаду – синій | Facade Coloure: Blue

DOCU/PRO: Add friend? The industrial platform at DOCUDAYS UA has already become a tradition. Time after time, it serves as a platform for meetings among cinematographers from across the world. The special programme of short documentaries created in cooperation between filmmakers and activists during the CIVIL PITCH project serves as a kind of echo of last year’s professional contacts. These four Ukrainian documentaries have completed their year-long path from pitching to completion. While You Stay With Me by Yuliia Kochetova-Nabozhniak, No Status. Ukraine by Dmytro Tiazhlov, Shut the Fuck Up! by Taisiia Kutuzova and Facade Colour: Blue by Oleksiy Radynskyi present stories of sex workers, refugees, corruption and activists. The CIVIL PITCH films will be presented on 23 March between 5 and 7 p.m. in the Kinoman Hall of the Zhovten Cinema, and it will be open to anyone who books a free ticket.

Ти, бля, рота закрий! | Shut the Fuck Up!

Тренінг CIVIL PITCH | CIVIL PITCH training

We will also continue the joint project of the Baltic to Black Sea Documentary Network and DOCUDAYS UA which aims to facilitate the search for coproducers – B2B DOC: Producers Meet Producers. The selected participants, producers from Belarus, Armenia, Georgia, Moldova and Ukraine, will present their film projects to well-known documentary producers from Scandinavian, Baltic and other European countries who are interested in co-production projects with Eastern European filmmakers. Every year, our industry platform brings together filmmakers from different countries. This time, it will traditionally have an educational program with discussions, lectures and masterclasses from DOCU/CLASS film experts, as well as pitchings of documentary projects and other formats for meeting people, talking and forming partnerships between industry professionals. Tetiana Tsybulnyk, DOCUDAYS UA editor, film curator and filmmakers, writes about the program of the platform. Tetiana Tsybulnyk

This year, DOCUDAYS UA will host the annual international Global Short Docs Forum (GSDF). The goal of the programme is to help directors of short documentaries to meet modern digital platforms. The 16 young documentary filmmakers from all over the world who are selected will work on their short film projects and learn how to pitch them. Afterwards, they will meet representatives of six digital platforms — Hromadske, Zaborona, the Guardian, Vice, Current Time and Al Jazeera — and discuss their possible cooperation. “The purpose of the training will be to crystallise the ideas and the means of expression for the future films,” notes the DOCU/PRO coordinator Darya Bassel. “In the end, the filmmakers will pitch their projects to digital platforms in the format of individual meetings, and the platforms will be able to purchase some of the films on offer. As a result, the filmmakers will have a chance to find new distribution channels for their stories.” Today, online platforms are becoming ever more popular as a format for demonstrating documentaries. But what is special about such films, and how are they different from the ones which we can see in cinemas? Daniel Abma, a German filmmaker, will try to answer this question at the GSDF’s open event on 27 March at 12:00 a.m. In the 4th-floor hall of the Creative Space IZONE, he will present a case study in which he will compare the two versions of Home Games by Alisa Kovalenko, one made for the Guardian’s online platform, and the other expanded to become a feature-length film that travelled the world to be screened at film festivals.

Без статусу. Україна | No Status. Ukraine

In addition, as a part of the DOCU/CLASS programme, on 24 March at 3:00 p.m. in the Classic Hall of the Zhovten Cinema there will be a discussion with representatives of online platforms and film critics about the development prospects of VOD platforms in Ukraine. “We’re going to talk about how Netflix and other similar services have affected the language and format of contemporary documentary film,” comments Olha Birzul, the programme’s coordinator. “The European film industry is also currently discussing how the influence of VOD platforms is completely changing the market, as well as the roles of distributors and cinemas.” The question of the Internet’s effect on contemporary documentary films will also be considered by Olga Kravets, the author of a multimedia project about post-war Chechnya titled Grozny: The Nine CIties. Her workshop on 26 March at 3:00 p.m. will be about non-linear storytelling in film. The director will discuss the new genre of web documentary and the storytelling structure in interactive projects. She will also analyse the most prominent examples of such films made for the digital environment. In addition, on 25 March at 12:30 p.m. the DOCU/CLASS programme will also present a roundtable on sound in documentary films. The DOCU/CLASS curator Olha Birzul explains the idea behind the event. “We want to talk about sound and music in film from the ethical and aesthetic perspective. Sound is a very powerful instrument of manipulation, because filmmakers sometimes like to put the music on when they need the audience to cry. Ukrainian films are often overloaded with music and use soundtracks irresponsibly, although, in fact, work with sound needs its own kind of directing and very important analytical work.” Sound in films will be discussed by the sound editor Serhiy Stepansky, composer Anton Dehtiariov, music manager and copyright expert Vlad Mitsovsky, and Ivan Kozlenko, a co-founder of the Silent Nights Festival, which rethinks silent film classics using contemporary music. The conversation will be moderated by Maryna Stepanska.

Домашні ігри | Home Games

The Ukrainian Doc Preview pitching, which will be included in this year’s Docudays UA programme for the first time, deserves special attention. Seven Ukrainian documentary projects at the rough-cut/post production stage will be presented to festival programmers, distributors and sales agents. The format will allow documentary filmmakers to receive feedback from industry experts and find potential partners for further promotion of their films. The projects will be presented on 24 March between 10 a.m. and 2:30 p.m in the Anshlag Hall of the Zhovten Cinema. According to Andrea Slovaková, the program coordinator at the Jihlava International Documentary Film Festival, who will evaluate the Ukrainian projects, this stage is strategically important for future film projects to reach the right audience and be presented in the best light: “Without a proper presentation, the work will be lost in the vast ocean of new audiovisual content that is produced every day in the world. So it is more effective for filmmakers to let the people who are familiar with the scene of festivals, cinema and event distribution advise them about the best channels and ways to present their work. Each work has its unique characteristics, both thematic and stylistic. Therefore different channels, places and ways of presentation are suitable for different works. There are more than 3500 film festivals throughout the world. It is crucial to target the right places where the work can shine and communicate with the proper audience, spectators and other film professionals as well.”

22–30/03 2019

JURY / ЖУРІ

_АЛІССА САЙМОН: «КІНО СЬОГОДНІ МОЖЕ ДІСТАТИСЯ ТУДИ, КУДИ РАНІШЕ НЕ ДІСТАВАЛОСЯ» До складу журі, що визначатиме переможців у конкурсах короткометражного кіно DOCU/ КОРОТКО та українських стрічок DOCU/УКРАЇНА, ми запросили головну програмну директорку Міжнародного кінофестивалю в Палм-Спрінґз, програмну директорку Чиказького міжнародного кінофестивалю та постійну авторку видання Variety Аліссу Саймон. Про те, як впливають цифрові технології на документальне кіно та на глядачів, із гостею поговорила Ольга Куровець. Розмову вела Ольга Куровець

Аліссо, у вас чималий досвід із формування програм для кінофестивалів та з кінокритики. А як сталося, що ви вирішили: кіно – це ваше покликання? Я зацікавилася кіно ще у старшій школі, завдяки хорошому вчителеві англійської, який показував нам короткометражні та повнометражні фільми на уроках. Я досі пам’ятаю одного бідного хлопця, якому довелося вийти з класу, бо він був занадто вражений короткометражкою Мартіна Скорсезе «Конкретна стрижка». Я розвивалася в університеті в Айові, де був сильний кінофакультет. Там я дивилася цікаві фільми, а пізніше почала складати програму для спеціальної студентської організації Bijou. Далі я вирішила вивчати історію, англійську мову та історію мистецтва в Єлі, де записалася на багато дисциплін із кіно і долучилася до Єльської кіноспільноти. Згодом мій улюблений викладач порадив мені продовжити навчання в магістратурі за програмою з історії кіно.

Після здобуття ступеню магістра я не схотіла викладати, але мені подобалося складати програми. Мені хотілося знайти спосіб зробити це моєю професією. Тож я здобула ще один магістерський ступінь – цього разу з адміністрування в галузі мистецтв у Бізнесшколі Вісконсинського університету в Медісоні. Ймовірно, найкращим, що сталося тоді, було стажування у Вісконсинському центрі досліджень кіно та театру. Центр мав велику колекцію фільмів, документів і фото Warner Brothers, RKO та інших студій 1920–50-х років. Мені подобалося допомагати дослідникам, проглядати й упорядковувати колекції. Я навіть захотіла стати архівісткою. Але зрештою у 1984-му я здобула стипендію для вивчення кінопрограмування в Центрі мистецтв Вокера в Міннесоті. Ви працювали у Міжнародному музеї фотографії у будинку Джорджа Істмена. Це був значний центр медіа-мистецтва, як Центр мистецтв Вокера, та архів, як Вісконсинський центр досліджень кіно та театру. Тому я могла займатися там і програмами, й архівними дослідженнями. Але я пішла далі: до одного з найкращих закладів медіа-мистецтва – Кіноцентру Школи мистецтв Чикаґо. Тамтешня широка міжнародна програма нараховувала більше 500 показів щорічно. Щомісяця я відповідала за програми та промоцію трьох чи чотирьох різних серій! І за інновації, які ви запровадили в цьому центрі, у 1999 році вас назвали Громадянкою року Чикаґо. У чому полягали інновації? Щорічний Фестиваль іранського кіно був однією з причин, чому мене назвали Громадянкою року Чикаґо у сфері мистецтв. Це був один із найуспішніших моїх проектів. Ми познайомили американську публіку з Аббасом Кіаростамі, Мохсеном Махмальбафом, Даріушем Мехрджуї, Джафаром Панахі та іншими. Також мені вдавалося організувати приїзд гостей із Ірану в часи, коли це ще було можливо, але не просто.

HELP

_ALISSASIMON: “FILM TODAY CAN REACH PLACES WHICH IT COULDN’T REACH BEFORE” The jury that will determine the winners in the DOCU/SHORT short film competition and the DOCU/UKRAINE Ukrainian competition will include Alissa Simon, senior programmer for the Palm Springs International Film Festival, program director for the Chicago International Film Festival, and a regular writer for Variety. Olha Kurovets discusses the effect of digital technology on documentary film and on the audience with this guest. Interview by Olha Kurovets

Alissa, you have extensive experience in programming for film festivals and in film criticism. But how did you decide that film is your calling? I became interested in films back in high school, because of our great English teacher who showed us short and feature-length films during classes. I still remember one poor boy who had to leave the classroom because he was too affected by Martin Scorsese’s short The Big Shave. I was developing at the University of Iowa which had a strong film department. There, I watched interesting films, and later I started to make the program for the special student organization Bijou. Then I decided to study history, English and art history at Yale, where I signed up for many film disciplines and joined the Yale Film Society. Later, my favorite teacher advised me to continue my studies at the MA program in film history. When I got my MA degree, I didn’t want to teach, but I liked making programs. I wanted to

INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS DOCUMENTARY FILM FESTIVAL

DOCUDAYS UA

find a way to make it my job. So I got another MA, this time in art administration at the School of Business at the University of Wisconsin-Madison. Probably the best thing that happened then was my internship at the Wisconsin Center for Film and Theater Research. The Center had a big collection of films, documents and photos of Warner Brothers, RKO and other studios of the 1920s-50s. I loved to help researchers to look through and manage the collections. I even wanted to become an archive manager. But in the end, in 1984 I got a scholarship to study film programming at the Film Department of the Walker Art Center in Minnesota. You worked at the International Museum of Photography at George Eastman House. It was a major center of media art, like the Walker Art Center, and a major archive, like the Wisconsin Center for Film and Theater Research. So I could do both programming and archive research there.

@Алиса Саймон програмна директорка Міжнародного кінофестивалю Палм-Спрінґз, кінокритикиня, авторка Variety

Алісса Саймон | Alissa Simon

@Alissa Simon senior programmer for the Palm Springs International Film Festival, film critic, regular writer for Variety

Крім того, я курувала та возила в тури ретроспективу Акі Каурісмякі, яка стала першою в США, та британських режисерів Майка Лі й Алана Кларка. А яка, на вашу думку, сьогодні роль кінофестивалів? Кінофестивалі надзвичайно важливі. Вони надають глядачам можливість побачити фільми, які навряд чи вийдуть у прокат. Це чудова нагода побачити кіно таким, яким його задумано: на великому екрані. Зрештою, це можливість подорожувати світом, не виїжджаючи за межі свого міста. Кінофестивалі також можуть бути ефективним «майданчиком для старту» в сенсі дистрибуції фільму. Чи впливають сервіси на зразок Netflix на кіносмак широкої аудиторії? Я не знаю, чи стрімінгові сервіси впливають на глядацькі смаки, але вони точно роблять усі види кіно доступнішими – і це добрі новини. Але оскільки сама я дуже «олд-скул», я не користуюся стрімінговими сервісами – люблю для задоволення дивитися фільми на великому екрані. Які, на ваш погляд, найбільші зміни сталися із документальним кіно в цифрову добу?

OPEN

FULL

But I moved on further, to one of the best media art institutions, the Film Center of the School of the Art Institute in Chicago. The broad international program there involved more than 500 screenings a year. Every month, I was responsible for the programming and promotion of three or four different series! For the innovations that you introduced at the Center you got the title of ‘Chicagoan of the Year’ in 1999. What exactly were these innovations? The annual Festival of Iranian Cinema was one of the reasons why I was titled the Chicagoan of the Year in Arts. It was one of my most successful projects. We introduced Abbas Kiarostami, Mohsen Makhmalbaf, Dariush Mehrjui, Jafar Panahi and others to the American public. I also managed to bring guests from Iran at the time when it was still possible, but not easy. In addition, I curated and organized tours for the retrospective of Aki Kaurismäki, which was the first in the US, and of the British filmmakers Mike Leigh and Alan Clarke. And what is the role of film festivals today, in your opinion? Film festivals are extremely important. They give the audience an opportunity to see films which are unlikely to be demonstrated in cinemas. It’s a great opportunity to see films as they were designed to be seen: on the big screen. Finally, it’s an opportunity to travel the world without leaving your home town. Film festivals can also be an effective ‘starting ground’ in terms of film distribution.

Я думаю, що легке цифрове обладнання надало документальному кіно можливість дістатися таких місць, до яких воно не діставалося раніше. Наприклад, фільм «Вільне сходження» Джиммі Чіна та Елізабет Чай Васарелі (володар премії «Оскар-2019» у номінації «Найкращий документальний повнометражний фільм» – Ред.), знятий на горі Ель-Капітан, «Віддалений гавкіт собак» Сімона Леренґа Вільмонта (володар Призу студентського журі минулорічного DOCUDAYS UA, також увійшов до шортлісту «Оскару» – Ред.) або нещодавні сирійські стрічки, які народилися майже під обстрілами. Що для вас як програмної директорки найважливіше на фестивалях? У 2000 році я перейшла до програмування на кінофестивалях, і мене це досі захоплює. Я люблю подорожувати до різних країн і зустрічатися із творцями кіно. Як програмна директорка сьогодні я переважно стежу за повнометражними ігровими та документальними фільмами з Центральної та Східної Європи, Скандинавії та Середнього Сходу, хоча мені до смаку хороше кіно з будь-якого кута світу. Ймовірно, найбільшу насолоду я отримую, коли бачу, як фільми, які я обрала, та їхні творці взаємодіють з аудиторією.

OPTION

STOP

Do services such as Netflix affect the film tastes of the wider audience? I don’t know if streaming services affect the tastes of the audience, but they definitely make all types of films more accessible, and that is good news. But since I am very old-school myself, I don’t use streaming services. I enjoy watching films on the big screen. What do you think are the biggest changes in documentary film in the digital age? I think that lightweight digital equipment has allowed documentary filmmakers to reach places which they could not reach before. For example, Free Solo by Jimmy Chin and Elizabeth Chai Vasarhelyi (Oscar for Best Documentary Feature in 2019. – Ed.), filmed on the El Capitan mountain, or The Distant Barking of Dogs by Simon Lereng Wilmont (Student Jury Prize at last year’s DOCUDAYS UA; shortlisted for Academy Awards. – Ed.), or the recent Syrian films made basically under fire. What is the most important thing about festivals for you as a program director? In 2000, I moved on to festival programming, and I’m still fascinated by it. I love travelling to different countries and meet filmmakers. As a programmer today, I mostly follow feature-length documentaries and feature films from Central and Eastern Europe, Scandinavia and the Middle East, although I love good films from all corners of the world. The thing I probably enjoy the most is when I see how the films I selected and their creators interact with the audience.

Кутайба Бархамджі | Quitaiba Barhamji

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

24/03 19:00

«Київ», Синя зала Kyiv Cinema, Blue Hall

28/03 21:40

«Жовтень», зала «Кіноман» Zhovten Cinema, Kinoman Hall

DOCUDAYS UA

Розмову вів Олександр Телюк

Кутайба Бархамджі – один із найбільш знаних монтажерів близькосхідного документального кіно. На DOCUDAYS UA він у складі міжнародного журі обиратиме переможців конкурсів DOCU/КОРОТКО та DOCU/УКРАЇНА. Також він представить фільм «Запис ще триває», що став частиною добірки DOCU/ХІТИ – подану з перших рук історію кількох повстанців сирійської війни. Крім того, в межах програми DOCU/КЛАС 25 березня о 15:00 в залі «Класік» кінотеатру «Жовтень» Кутайба проведе творчу зустріч, присвячену роботі монтажера. Кінокритик, режисер Олександр Телюк поспілкувався з Кутайбою Бархамджі про хвилю сирійського кіно воєнного часу, правила монтажу та проблему чесності в документалістиці.

DOCU/CLASS / DOCU/КЛАС

22–30/03 2019

Qutaiba Barhamji is one of the most well-known editors in Middle Eastern documentary film. As a member of the international DOCUDAYS UA jury, he will select the winners of the DOCU/SHORT and DOCU/UKRAINE competitions. He will also present the film Still Recording, included in our DOCU/BEST selection — a first-hand story of rebels in the Syrian war. In addition, as a part of the DOCU/CLASS programme, Qutaiba will hold a creative meeting about the job of film editor on 25 March at 3:00 p.m. in the Classic Hall of the Zhovten Cinema. Oleksandr Teliuk, a film critic and director, contacted our guest and talked to Qutaiba about the wave of Syrian wartime films, the rules of editing, and the problem of honesty in documentary film.

Qutaiba Barhamji: “If you want to be famous, don’t become film editors”

Тема війни в Сирії вже представлена чималою кількістю як маловідомих фільмів, так і таких, що претендували на «Оскар». Чи відчуваєте ви якусь еволюцію в репрезентації війни в цих роботах? Фільми про війну в Сирії зараз і справді можна побачити на кожному фестивалі, однак це не означає, що їх вдосталь. Тим паче більшість цих стрічок – перші або другі роботи режисерів: «Останні люди в Алеппо» – дебют Фераса Файяда, «Смак цементу»– другий фільм Зіада Кальтума. Навряд чи можна узагальнювати всі фільми про війну в Сирії. Єдине, що їх об’єднує, – режисерам важко знімати. Глядачі очікують від них документальної достовірності про воєнні події, але ці фільми є лише окремими художніми поглядами на неї. Головне, що в Сирії зараз можна робити фільми, раніше це було цілком заборонено і цензуровано. Більшість фільмів про війну в Сирії при цьому монтуються в Європі – як, наприклад, «Срібна вода, автопортрет Сирії», який майже повністю зібрано з аматорських відео. Постає етичне питання, наскільки коректно використовувати такі чужі – анонімні чи архівні – матеріали в своїх стрічках? Я нещодавно розмовляв із сирійським режисером, який один раз показав свій фільм на фестивалі в Амстердамі і більше нікуди його не зміг надсилати. Він монтував картину в Берліні, а матеріал отримував з Хомса. За його зізнанням, це було найважче з того, що він

робив у житті, – монтувати матеріал, який він не знімав, про людей, які живуть в екстремальних ситуаціях, а то й взагалі гинуть, і нести за нього відповідальність перед собою і глядачем. Фільм «Срібна вода» є досить важким, і про нього можна багато говорити, але це досить типова форма репрезентації сучасної війни. В того-таки Фераса Файяда є свої відеографи в Сирії, хоча сам він там ніколи не був. Герой «Запис ще триває» в якийсь момент промовляє фразу, що звучить як кредо авторів фільму: «Зображення – це остання лінія оборони проти часу». Чи є якесь подібне світоглядне правило, яким ви керуєтесь у своїй роботі монтажера? Як монтажер я часто не знаю про умови зйомок і незнайомий з героями фільму. Тож не можу монтувати без режисера поруч. Монтажер проводить з режисером найбільше часу з усієї команди фільму. Ми сидимо в одній кімнаті день за днем, тижнями і місяцями… Тож тут дуже важливо, щоб у вас були подібні цілі в житті. Моє завдання – зрозуміти режисера і допомогти йому виразити щирість. Коли я монтую, то працюю як психолог: не кажу, що потрібно зробити, натомість багато запитую. Я даю режисеру чимало варіантів. Проте він має бути впевненим у своєму виборі, адже кожна склейка є запитанням, чи залишається режисер чесним. У кіно зараз набагато частіше доводиться чути голос режисера, актора, оператора, але не монтажера. Яким є погляд на сучасне документальне кіно з монтажної кімнати? На своїх воркшопах я запитую людей, чи знають вони якихось монтажерів. Зазвичай ніхто не знає. Тож я кажу: якщо ви хочете бути відомими, не ставайте монтажерами. Водночас я, звісно, стежу за монтажерами, наприклад за Генком Корвіним, майстром паралельних сюжетних ліній, який починав з «Природжених вбивць» Олівера Стоуна, а зараз монтує останні фільми Адама МакКея. Монтаж документального кіно складніший, оскільки часто немає базису, але є більше способів розповісти історію. Є чимало версій того, як можна змонтувати фільм, але лише одна з них – режисерська, і вона не обов’язково є найкращою для матеріалу. Ви вперше приїдете в Україну. Чи знайомі ви бодай трохи з місцевим кінематографічним контекстом? Українські фільми поки досить рідкісні гості на світових фестивалях, проте, звісно, всі у світі знають Сергія Лозницю. Я також дивився роботи Аліси Коваленко, фільми «Українські шерифи» Романа Бондарчука, «Історія зимового саду» Семена Мозгового та «Тато – мамин брат» Вадима Ількова (останні дві роботи можна буде переглянути на цьогорічному DOCUDAYS UA – Ред.).

Запис ще триває | Still Recording

Кутайба Бархамджі: «Якщо ви хочете бути відомими, не ставайте монтажерами» Робота над фільмом «Запис ще триває» розпочалася ще в 2011-му, під час революції у Сирії. На якому етапі ви приєдналися до проекту? Так, робота над проектом тривала дуже довго. Один з режисерів – Саїд Аль Батал –брав участь у зйомках фільму безпосередньо під час боїв у Сирії. Інший, Ґіят Аюб, тоді був у Лівані та працював з монтажеркою Раєю Ямаши. У них було понад 450 годин матеріалу, тож вони його скорочували на сцени та події до семи- та трьохгодинної версій фільму. Цей монтаж тривав понад рік, але їм ніяк не вдавалося все зібрати докупи. Потім покликали мене. Я зараз мешкаю у Франції, але народився в тій місцевості в Сирії, де відбуваються всі події фільму. Проте складнощі проекту не закінчились. Оскільки Саїд був водночас і режисером, і персонажем фільму, нам було важко знайти дистанцію до показу подій. Крім того, деякі епізоди, які було важливо включити в фільм, не були зняті – наприклад, хімічна атака, яка відбувалася вночі. Саїд не зміг увімкнути камеру, але дуже важко переніс цей епізод і довго не міг про нього говорити. Тож ми мусили шукати способи, як виразити цю травму. В фільмі є кадр з мертвими курми, що триває дві секунди, – його було знято випадково, але ми його вставили для розкриття цього епізоду.

Interview by Oleksandr Teliuk

The work on the film Still Recording started during the Syrian revolution, back in 2011. At what stage did you join the project? Yes, the work on the project took a very long time. One of the directors, Saeed Al Batal, directly participated in filming the footage during battles in Syria, while the other, Ghiath Ayoub, was in Lebanon at the time, working with the editor Raya Yamashi. They had over 450 hours of footage, so they cut it into scenes and events to get a seven-hour and a three-hour version of the film. The editing took over a year, but they had a hard time bringing everything together. Then they called me. I currently live in France, but I was born in the area in Syria where all the events of the film took place. Still, the project’s difficulties weren’t over. Because Saeed was the director and the protagonist at the same time, it was hard for us to find a distance from the events we were showing. In addition, some of the episodes that were important to include in the film were not filmed, such as the chemical attack, which happened at night. Saeed wasn’t able to turn the camera on, but this was a very hard experience for him, and he wasn’t able to talk about it for a long time. So we had to look for ways to express this trauma. The film has this two-second shot with dead chickens. It was filmed accidentally, but we put it in to convey this episode.

done in his life, editing the footage he didn’t film about people who live in extreme situations or even die, and being responsible for it to himself and to the audience. The film Silvered Water is quite heavy, we can discuss it a lot, but it’s actually a rather typical form of representation of contemporary war. Even Feras Fayyad has his own videographers in Syria, even though he has never been there himself.

The topic of the Syrian war has already been represented in many films, both little-known movies and films that were nominated for the Academy Awards. Do you perceive any kind of evolution in the representation of war in these films? Indeed, every festival now has films about the Syrian war in its programme, but it doesn’t mean that there is a sufficient number of these films, especially given that the majority of these films are their directors’ first or second films: Last Men in Aleppo is Feras Fayyad’s debut, Taste of Cement is Ziad Kalthoum’s second film. You can’t really generalise these cases. The only thing these films have in common is that it is difficult for the filmmakers to make them. The audience expects them to show the documentary truth about the events of the war, but these films are just particular artistic perspectives on it. The most important thing is that you can now make films in Syria. It used to be completely forbidden and censored.

In film today, we often hear the voices of the director, the actor, the cameraman, but not the editor. What is the perspective on the contemporary documentary film if you look at it from the editing room? At my workshops, I ask people if they know any editors. Usually nobody knows any. So I say: if you want to be famous, don’t become editors. At the same time, I usually follow editors, such as Hank Corwin, a master of parallel storylines who started with Natural Born Killers and recently edited the latest films by Adam McKay. Editing documentaries is more difficult, because you often don’t have a basis, but you have more ways to tell the story. There are a lot of versions of how the film can be edited, but only one of them is the director’s version, and it is not always the best for the material.

The majority of films about the war in Syria are edited in Europe, such as Silvered Water, Syria Self-Portrait, which was almost completely edited together from amateur footage. There is an ethical question here. Is it right to use other people’s anonymous or archival materials in your own film? I recently talked to another Syrian filmmaker who once showed his film at the IDFA, and then he couldn’t send it anywhere else. He edited the film in Berlin and received the footage from Homs. He confessed that it was the hardest thing he had ever

At one point, the protagonist of Still Recording says a phrase that sounds like the motto of the film’s authors: “Image is the last line of defence against time.” Is there any rule of this kind in your worldview which you use in your editing work? As an editor, I often don’t know about the filming conditions and do not know the film’s protagonists personally. So I cannot edit without having the director next to me. The editor spends the most time with the director of all the film crew. We sit in the same room day by day, for weeks and months. So it’s very important for us to have similar goals in life. My task is to understand the director and help him express sincerity. When I edit, I work as a psychologist: I don’t say what should be done, but I ask a lot of questions. I offer many options to the director. But he has to be certain in his choice, because each cut is a question asking if the director is still honest.

This will be your first time in Ukraine. Do you know at least something about the local film context? Ukrainian films are still quite rare guests at international festivals, but usually everyone in the world knows Serhiy Loznytsa. I also saw the films by Alisa Kovalenko, Ukrainian Sheriﬀs by Roman Bondarchuk, The Winter Garden’s Tale by Simon Mozgovyi, My Father Is My Mother’s Brother by Vadym Ilkov (the latter two can be watched at this year’s DOCUDAYS UA. – Ed.).

22–30/03 2019

RETROSPECTIVE OF OLEKSANDR KOVAL

DOCUDAYS UA

INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS DOCUMENTARY FILM FESTIVAL

_МІЖ ДВОМА КУЛЬТАМИ: ПРАВДИВИЙ ЛІТОПИС Розмову вів Станіслав Мензелевський Щоб дивитися радянське кіно та «розуміти» його режисера, важливо усвідомлювати, що створення фільму – колективний процес, який залежить від державної підтримки. Важить те, як працювала студійна система (зокрема «Укркінохроніка»), як режисер отримував можливість знімати, чому саме на ті чи інші теми, чи завжди це був його вибір і так далі. Розуміння контексту може суттєво змінити уявлення про кіномитця. Сучасне «вільне» покоління кінематографістів, звиклих до інших виробничих і фінансових моделей, навряд чи знає, що таке темплан, і знімає часто те, що забажається. |||||||Вікторія Бондар: Я би внесла невелику редакторську правку: «що забажається» знімають за власні гроші. Все інше – під диктовку продюсера. |||||||Сергій Буковський: Або правил Держкіно. Я маю на увазі популярне уявлення щодо того, що радянська репресивна система гнітила кіно. |||||||СБ: …яке існувало в лещатах неволі. Так, а сьогодні у нас свобода та демократія. |||||||СБ: І до того ж – ренесанс. Ліберальна модель, нейтральний ринок, доступна техніка. |||||||СБ: Я потрапив на студію в студентські роки і почав працювати асистентом Олександра Коваля. Після інституту одразу отримати можливість зняти власну режисерську роботу було неможливо… Спочатку треба було працювати асистентом, потім тобі довіряли зробити кіножурнал або якесь замовлення – «заказуху». І лише потім ти міг дебютувати з короткометражкою для масового екрана. Тож перший повнометражний фільм я зняв, коли вже працював на студії 3-й чи 4-й рік. Повертаючись до покоління Сашка. Коваль із колегами зробили свого часу – кінець 70-х – початок 80-х – неймовірне. Вони змінили тип героя на документальному екрані. З пропагандистських доярок чи комбайнерів – на живих людей. Оскільки все радянське документальне кіно було «прибите» до підлоги металевим штативом і важкими камерами, усі колгоспники, робітники виглядали приблизно однаково. Згадаймо, що на Заході на початку 1960-х ініціативний редактор журналу Life Роберт Дрю стояв у витоків так званого «прямого кіно». За його специфікаціями тоді розробили легкі камери, магнітофони. Покоління Коваля зробило те саме тут у нас, але без специфікацій і держфінансування. Наш цех операторської техніки творив дива під очільництвом кандидата технічних наук, головного інженера Юхима Фрідмана – до речі, батька продюсера Олександра Роднянського. Тоді неможливо було купити GoPro, натягнути на голову та піти знімати фільм. Саме покоління Коваля дозволило суттєво змінити вигляд і мову документального кіно. З’явився живий герой, оператори почали знімати спонтанне життя. Саша був і режисером, й оператором – «режопером», як тоді казали. Оператор-хронікер був персоною поважною, навіть отримував платню на «Укркінохроніці» на 50 карбованців більше за режисера. А закінчив Олександр ВДІК, вчився ще в одної «людини з кіноапаратом» – Романа Кармена. Загалом, Коваль із колегами зрушили документальне кіно вперед, зробили його жвавим і цікавим. Ще один важливий фактор – ліміт плівки. На створення 10-хвилинної картини ти отримував загалом 50 хвилин кінострічки. І все. Ти мусив бути сконцентрованим, готуватися до розмови з персонажем, заздалегідь розуміти, що зніматимеш. Сьогодні всі знімають десятками годин, терабайтами. І монтують роками. |||||||СБ: Саме так. Тоді ж усе було лімітовано – і це страшенно дисциплінувало. Думали про кожний кадр і епізод. Хороші фільми тих років – це картини високої образотворчої культури. |||||||ВБ: І змістової. Де вчилися такій змістовності й образотворчості? |||||||СБ: Операторська школа університету ім. Карпенка-Карого завжди була на висоті, там викладали хороші педагоги. І, звісно, ВДІК. Саша – ВДІК‑івець, а там навіть стіни вчили. Ви описували традиційні етапи становлення на студії. Олександр Коваль відраховував початок своєї кар’єри від освітлювача… |||||||ВБ: Скоріше, від асистента. |||||||СБ: Саша – в хорошому сенсі слова «базіка». Він міг розповісти щось таке, що ми падали під стіл. Він народився 7 травня 1945-го, майже в День перемоги. Загиблого на фронті батька ніколи не бачив. Маму – боготворив. «Маланчине весілля», серед іншого, фільм про його матір Надію. Саша робив картини про те, що знав, що розумів. Взагалі він розумів сільське життя і розмовляв із цими людьми однією мовою. У 16 років Олександр пішов у велике життя – в місто. І потрапив асистентом на студію до гарного вчителя – дивовижного оператора Едуарда Тімліна. Потім Коваля спровадили до ВДІКу, і на студію він повернувся дипломованим режисером та оператором. |||||||ВБ: Радянська система виробництва дуже схожа на сучасну українську. Я була головним редактором студії під час перебудови і щаслива, що причетна до багатьох унікальних робіт. Завжди існував затверджений Держкіно темплан – як і зараз. І режисери зі стажем могли – більшою або меншою мірою – обирати. Аналогічно писалися сценарії. Але найкращі режисери ніколи цих сценаріїв не дотримувалися. Наприклад, у Сашиних фільмах «Маланчине весілля» або «Дід Іван із села Річки» є обов’язкові прикмети доби – скажімо, розмова з головою колгоспу. Але сучасний професійний глядач мусить бачити за офіційним штампом щось іще – наприклад, розкриття характеру. Треба вміти зчитувати інші смисли. Були випадки, коли картини настільки хитро знімалися, що потім не доходили до глядача. Держкіно дивилося та з ідеологічних причин казало: «Ні».

Цьогорічна ретроспективна програма на DOCUDAYS UA вперше присвячена знаному українському режисеру-документалісту, оператору Олександру Ковалю. Восени 2018-го Олександр Іванович покинув цей світ, залишивши по собі кількадесят дивовижних фільмів. 24, 25 та 27 березня в просторі «Сцена 6» у Національному центрі Олександра Довженка на глядачів чекає добірка знакових режисерських та операторських робіт майстра, зокрема короткометражні «Маланчине весілля», «Ой, горе, це ж гості до мене», «Дід Іван із села Річки», «Сектор мовчання», повнометражна «Дім. Рідна земля», а також присвячена Олександру Ковалю короткометражна стрічка з серії «Невідоме кіно», створеної наприкінці 90-х у Міжнародному медіацентрі Internews Україна. У кінотеатрі «Жовтень» у залі «Аншлаг» з 26 по 28 березня відбудуться повтори фільмів. Вхід вільний. Напередодні фестивалю ми попросили керівника науково-програмного відділу Довженко-Центру Станіслава Мензелевського поспілкуватися з режисером Сергієм Буковським і сценаристкою та редакторкою Вікторією Бондар щодо творчості Олександра Коваля. Сергій називає себе його учнем, а Вікторія тривалий час працювала головною редакторкою студії «Укркінохроніка» пліч-о-пліч з Олександром Івановичем. Також у рамках ретроспективи Вікторія та Сергій представлять роботи Коваля глядачам. |||||||СБ: Радянська документалістика безпосередньо пов’язана з ідеологічним запитом. Тому добрий фільм – алегоричний. Саша казав: щоб кіно пройшло, треба робити «англійський сендвіч». Ми всі слухали з роззявленими ротами. «Щоб покласти шар лайна, треба перед та після нього покласти шари варення». Треба гарно замазувати, аби ніхто нічого не помітив. |||||||ВБ: «Ніхто» – з керівництва. А глядач якраз має побачити. А те керівництво вміло дивитися? |||||||СБ: Ще й як. Існувало дві цензури. Ідеологічна – аби нічого антирадянського не вийшло – та військова. Приходила людина та дивилася: тут військова частина, тут міст Патона. Це було й раніше, але загострилося після «відлиги» – за часи Брежнєва та Щербицького. Як казав Саша, культура – це просвіт між двома культами. |||||||ВБ: Згадка з мого телевізійного минулого. (Посміхається). Запросили ми якось до телестудії режисера. І раптом запис зупиняється – подзвонив голова комітету, каже: «Ви бачите, що у вас у студії відбувається?». Ніби нічого. Але коли почали розбиратися, виявилося, що режисер надягнув жовту сорочку та блакитну краватку. |||||||СБ: Зі здобуттям незалежності та свободи покоління Саші, яке не було готове до того, що все дозволяється, розгубилося. Вони звикли говорити іншою, езоповою мовою. Багато хто перестав знімати кіно.

|||||||ВБ: Спочатку всі висловилися. Саша зробив картину «Дім. Рідна земля» – особисте сумне та чесне висловлювання про самого себе. Якщо уважно подивитися цей фільм, можна побачити гіркоту людини, змушеної ховати себе. |||||||СБ: Іще ця робота – про землю та трагедію селянства. |||||||ВБ: Саша – людина, що однією ногою стоїть у селі, а іншою – в місті. Він так і не став міським. |||||||СБ: Він жив в електричці між селом Жердова та Києвом. |||||||ВБ: А далі – студія помирала. Ми з Сергієм пішли звідти в 1993 році. |||||||СБ: У Союзі таких студій було близько 40, але державі вони стали не потрібні. |||||||ВБ: Ніхто не хотів платити гроші за те, щоб їх критикували. |||||||СБ: Адже ці студії започатковувалися як частина міцної пропагандистської машини. «Укркінохроніка» – також. |||||||ВБ: В першу чергу. |||||||СБ: Її так і називали – «паркет-фільм». Саша та такі, як він – наприклад, режисер і оператор Мурат Мамедов, – намагалися на цьому паркеті танцювати та говорити правду. |||||||ВБ: Із падінням «завіси» найбільш затребуваною виявилася саме документалістика – добірку 22 найкращих документальних радянських картин показували по всьому світу. Чотири з них – українські. Я не просто так питав про темплан. Адже, якщо подивитися на фільмографію Коваля, то перед нами постане широка тематична палітра. Чи вдавалося йому самому збирати той «сендвіч»? Які з його картин ви вважаєте найбільш вдалими? |||||||СБ: Усі найвдаліші фільми будуть показані на DOCUDAYS UA. І ми доклали руки до цього відбору. Неможливо робити мистецтво кожен день. Знімали багато, це була справжня фабрика. Але деякі «божевільні» хотіли робити мистецтво – і їм це з великими труднощами іноді вдавалося. |||||||ВБ: Якщо говорити про конкретні назви, то, звісно, «Маланчине весілля». Цей фільм відкривав нові горизонти. Також варто згадати «Ой, горе, це ж гості до мене» Павла Фаренюка, де Саша був оператором. Це історія жінки, яка пережила Голодомор. На момент зйомок, у 1989 році вона жила в землянці. Це була одна з перших робіт про Голодомор. |||||||СБ: А ця тема була табуйована. Про неї почали говорити лише в часи перебудови. |||||||ВБ: І цю дивовижну картину просто забули. А її слід записати в історію кіно найкрупнішим шрифтом. Там вперше прозвучало слово Хвильового. І, звісно, «Дім. Рідна земля». Цей фільм чудово знятий і блискуче зроблений драматургічно. |||||||СБ: Кіно дуже швидко старіє. Пішла епоха – і кіно постаріло разом із тією країною та тим часом. Але деякі Сашині стрічки з кожним роком стають лише кращими. Табуювання теми Голодомору було доволі передбачувано. Але хочу згадати досить дивний інцидент із фільмом «Відкрий себе» Ролана Сергієнка, де Коваль був оператором. Сковороду доволі успішно інтегрували в радянський культурний канон, зробили таким собі борцем за ідеали Жовтня та революції. Іван Кавалерідзе зняв у 1959 році повнометражний художній фільм, а в 1977 році поставили пам’ятник Сковороді його ж авторства. Але разом з усім тим – у 1972 році забороняють фільм Сергієнка про цей монумент! |||||||ВБ: Тому що в цьому фільмі Сковорода якраз не пам’ятник, а жива людина з живими думками – той самий знаний філософ, без радянського нальоту. |||||||СБ: У сцені з литтям пам’ятник б’ють кувалдою по голові. Доволі прямі натяки. Це побачили, «прочитали». А окрім крамольних філософських думок, що ще забороняли? Олександр якось зізнався, що йому не давали знімати про землю та селян. |||||||СБ: Правду про землю та долю селян. Мешканці сіл дуже довго жили без паспортів, були фактично рабами радянської системи. Саша мріяв, щоб його студенти переїхали до Жердової та знімали правдивий літопис сільського життя. |||||||ВБ: Село можна було лише хвалити: зібрали мільйон пудів хлібу, надоїли мільйони літрів молока… А от справжні проблеми залишалися за кадром. |||||||СБ: Забороняли багато чого. Однією з лояльних тем, де можна було хоч щось говорити, була війна. Поряд із подвигом радянського народу можна було показати людське горе – як у випадку з «Маланчиним весіллям». На завершення бесіди хочу запитати: як в епоху Коваля дивилися документальне кіно та якою, власне, була його аудиторія? Коли останній раз фільми з нашої ретроспективи показували на великих екранах? |||||||ВБ: Не можу відповісти на останнє питання. Скоріше за все, на всіляких ювілеях в Синій залі Будинку кіно. По телебаченню таке кіно не показують – хіба що після опівночі. Раніше в київському кінотеатрі «Орбіта» крутили виключно неігрові стрічки, на які збиралися цілі черги – наприклад, на картини Фелікса Соболєва. |||||||СБ: Коли робота Соболєва йшла в московському кінотеатрі «Росія», не обійшлося без тисняви, з якою боролася кінна міліція. |||||||ВБ: Документальне кіно показували також перед ігровими фільмами на так званих «продовжених сеансах». У різних кіноклубах – наприклад, Метробуду, в клубі залізничників. По телебаченню. Існував ряд телепрограм, що популяризували документалістику – «Резонанс», «Знімається кіно». У нашу кіноредакцію надходили мішки листів із відгуками та побажаннями. Такий варіант сучасного рейтингу. У неігрового кіно все ж таки були глядачі. Як є вони і сьогодні у DOCUDAYS UA.

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

DOCUDAYS UA

РЕТРОСПЕКТИВА ОЛЕКСАНДРА КОВАЛЯ

Between two cults: The true chronicle

I mean the popular concept that the repressive Soviet system oppressed cinema. |||||||SB: …which existed in the grip of servitude. Yes, and today we have freedom and democracy. |||||||SB: And also a renaissance. The liberal model, the neutral market, the available equipment. |||||||SB: I came to the studio when I was a college student and I started to work as an assistant for Oleksandr Koval. After graduation, it was impossible to get the opportunity to do your own directing work. First, you had to work as an assistant, then they trusted you with making a film journal or some kind of commission. And only then could you debut with a short for the mass screen. So I made my first feature-length film when I had already worked at the studio for three or four years. Let’s go back to Oleksandr’s generation. Koval and his colleagues did an incredible thing in their time, in the late 1970s and the early 1980s. They changed the type of protagonist on the documentary screen – from propaganda-style milkmaids and tractor operators to living people. Because the whole Soviet documentary cinema was ‘nailed’ to the floor with metal racks and heavy cameras, all the kolkhoz and industry workers looked about the same. Let’s remember that in the West in the early 1960s, Robert Drew, the enterprising editor of Life magazine, was behind the so-called Direct Cinema. His specifications were used to design lightweight cameras and sound recorders. Koval’s generation did the same thing here, but without specifications or government funding. Our camera technology workshop made miracles under the leadership of its chief engineer Yukhym Fridman, a candidate of technical sciences, who was, by the way, the father of the producer Oleksandr Rodnianskyi. Back then, you couldn’t just buy a GoPro, put it on your head and go film a movie. It was Oleksandr’s generation who allowed us to change the look and the language of documentary film. A living protagonist was introduced, the cameramen started to film spontaneous, ‘accidental’ life. Oleksandr was both a director and a cameraman, ‘camerector,’ as we said back then. A chronicle cameraman was a respectable person; at the UkrCineChronicles he even earned 50 rubles more than the director. Oleksandr graduated from the Gerasimov Institute of Cinematography, and his teacher was another ‘man with a camera,’ Roman Karmen. In general, Koval and his colleagues moved documentary filmmaking forward; they made it lively and interesting. Another important factor was the film quotas. To create a 10-minute motion picture, you received a total of 50 minutes of film. And that was it. You had to concentrate, to prepare for your conversation with the protagonist, to understand beforehand what you were going to film. Today, everyone films dozens of hours, terabytes. And edits for years.

Conversation by Stanislav Menzelevsky recording stopped, the head of the committee called and said, “Can you see what’s happening in your studio?” Nothing seemed to be happening. But when we looked into it, it turned out that the filmmaker put on a yellow shirt with a light blue tie. |||||||SB: When Ukraine became independent and we became free, Oleksandr’s generation was not prepared for everything to be allowed, so they were lost. They were used to speaking a different, metaphorical language. Many of them stopped making films. |||||||VB: At first, everyone made their statements. Oleksandr made the film Home. Native Land, a personal, sad and honest statement about himself. If you watch the film carefully, you can notice the bitterness of a person who was forced to hide himself. |||||||SB: The film is also about land and the tragedy of the villagers. |||||||VB: Oleksandr was a person who had one foot in the village and the other in the city. He never became a completely urban person. |||||||SB: He lived on the train between the village of Zherdova and Kyiv. |||||||VB: And then the studio started to die. Serhiy and I left it in 1993. |||||||SB: The Soviet Union had about 40 such studios, but the government didn’t need them anymore. |||||||VB: Nobody wanted to pay money for someone to criticise them. |||||||SB: Because these studios were founded as parts of a powerful propaganda machine, UkrCineChronicles among them. |||||||VB: Mainly. |||||||SB: It was nicknamed ‘parquet film.’ Oleksandr and other people like him, such as the director and cameraman Murat Mamedov, tried to dance on this parquet and tell the truth. |||||||VB: When the ‘curtain’ fell, documentaries were in the highest demand. A selection of the 22 best Soviet documentaries was demonstrated all over the world. Four of them were Ukrainian.

This year’s retrospective program at DOCUDAYS UA is dedicated to the well-known Ukrainian documentary filmmaker and director of photography Oleksandr Koval. Mr. Koval passed away in autumn last year, leaving behind several dozen wonderful films. On 24, 25 and 27 March, in the Scene 6 space at the Oleksandr Dovzhenko National Centre, the audience will have a chance to see a selection of iconic films which the master directed and photographed, in particular the short films Malanka’s Wedding, Oh Dear, These Guests Have Come to Me, Grandpa Ivan from the Village of Richky, The Silent Sector, the feature-length documentary Home. Native Land, and a short about Oleksandr Koval from the Unknown Films series created in the late 1990s by the Internews Ukraine International Media Centre. Repeat screenings will take place in Zhovten Cinema’s Anshlag Hall on March 26 through 28. Free entry. Before the festival, we asked Stanislav Menzelevsky, the Dovzhenko Centre’s research and programming director, to talk to the director Serhiy Bukovsky and the writer and editor Viktoria Bondar about the works of Oleksandr Koval. Serhiy calls himself the master’s student, and Viktoria worked for a long time as the editor-in-chief of the UkrCineChronicles studio alongside Oleksandr Koval. During the retrospective, Viktoria and Serhiy will present Koval’s films to the audience. To watch Soviet films and ‘understand’ their directors, it is important to realise that filmmaking is a collective process which depends on government support – to understand how the studio system worked (UkrCineChronicles in particular), how directors got the opportunity to make films, why these particular topics, whether it was always their own choice, and so on. Understanding the context can change our concept of a film artist considerably. The contemporary ‘free’ generation of filmmakers who are used to different production and funding models probably don’t know what a ‘topic plan’ is, and they often make films about whatever they wish. |||||||Viktoria Bondar: I would edit this statement a bit. Filmmakers make ‘whatever they wish’ for their own money. In all the other cases, everything is dictated by the producer. |||||||Serhiy Bukovsky: Or the rules of the State Film Agency.

22–30/03 2019

|||||||SB: Exactly. And back then, everything was limited, and these restrictions had a terrible disciplinary effect. We thought about every shot and episode. The good films of those years are the films of a great image-making culture. |||||||VB: And content-making culture. Where did people learn this content- and image-making? |||||||SB: The school of film photography at the Karpenko-Kary University was always among the best, it had good teachers. And, of course, the Gerasimov Institute. Oleksandr is from the Gerasimov Institute of Cinematography, which was an institution where even the walls could teach you. You have described the traditional career stages at the studio. Oleksandr Koval started his career as a lighting engineer… |||||||VB: Or rather, as an assistant. |||||||SB: Oleksandr was a chatterbox, in a good sense. He could tell a story that would make you roll on the floor. He was born on 7 May 1945, almost on Victory Day. He had never seen his father, who died in the war. But he worshipped his mother. Malanka’s Wedding was, among other things, about his mother Nadia. Sasha made films about the things which he knew, which he understood. In general, he understood village life and spoke the same language as these people. When he was 16, Oleksandr left for the big life: he went to the city. And he became an assistant in a studio to a good teacher, the wonderful cameraman Eduard Timlin. Later, Koval was sent to the Gerasimov Institute, and he returned to the studio as a qualified director and operator with a degree. |||||||VB: The Soviet production system was very similar to the contemporary Ukrainian system. I was the studio’s editor-inchief during perestroika, and I am happy that I had something to do with many unique works. There was always a topic plan, approved by the State Film Agency, just like now. And directors with experience could choose from those topics, to one extent or another. Scripts were written in a similar manner. But the better directors never stuck to the scripts. For example, in Oleksandr’s films Malanka’s Wedding and Grandpa Ivan from the Village of Richky, there are the required attributes of the era, such as a conversation with the head of the kolkhoz. But the contemporary professional audience must see something else behind the official cliche, such as character development. You need to know how to read other meanings. There were cases when films were made so artfully that they never reached the audience. The State Cinema Agency watched them and said ‘No’ for ideological reasons. |||||||SB: Soviet documentary filmmaking was directly linked to the ideological demand. So a good film was an allegory. Oleksandr used to say that for a film to pass, you needed to make an ‘English sandwich.’ We all listened to him with our mouths open. “To put a layer of crap, you need to put a layer of jam before and after it.” You need to retouch everything very well, so that nobody could notice anything. |||||||VB: ‘Nobody’ in the administration. But the audience were supposed to see it. And did the administration have the watching skills? |||||||SB: They really did. There were two types of censorship. The ideological censorship, to make sure that nothing anti-Soviet comes out, and the military censorship. Someone came and checked: this is a military part, this is the Paton Bridge. This part existed before, but it became stricter after the ‘Thaw,’ in the times of Brezhnev and Shcherbytskyi. As Oleksandr used to say, culture is a window between two cults. |||||||VB: I remember something from my past in television. We once invited a filmmaker to our TV studio. And suddenly the

I asked about the topic plan for a reason, because if you look at Koval’s filmography, you see a wide range of topics. Was he himself able to construct that ‘sandwich’? Which of his films do you consider the best? |||||||SB: All the best films will be screened at DOCUDAYS UA. And we contributed to that selection. You cannot make art every day. They made many films, it was a real factory. But some ‘madmen’ wanted to make art, and they managed to do it, with great effort, sometimes. |||||||VB: As for specific titles, Malanka’s Wedding, of course. This film revealed new horizons. Oh Dear, These Guests Have Come to Me by Pavlo Fareniuk is also worth mentioning. Oleksandr was the cameraman for this film. It’s a story of a woman who survived the Holodomor. When the film was made, in 1989, she was living in a dugout house. It was one of the first films about the Holodomor. |||||||SB: It was a taboo. This topic only started to be discussed during perestroika. |||||||VB: And this amazing film was just forgotten, while actually it should be recorded in the history of cinema in the biggest font. That was the first time when Khvyliovyi’s words were recited in a film. And, of course, Home. Native Land. This film was wonderfully made and brilliantly constructed from the dramatic perspective. |||||||SB: Films age very quickly. The era passes, and the films age together with that country and that time. But some of Oleksandr’s films just get better every year. It was quite predictable that the topic of the Holodomor would be taboo. But I want to recall a rather strange incident with the film Discover Yourself by Rolan Serhiyenko, where Koval was the director of photography. Skovoroda was successfully integrated in the Soviet cultural canon, he was turned into a warrior for the ideals of the October Revolution. Ivan Kavaleridze made a feature film about him in 1959, and in 1977 a monument to Skovoroda was installed, also designed by Kavaleridze. But at the same time, in 1972, Serhiyenko’s film about this monument was banned! |||||||VB: Because in that film, Skovoroda didn’t act as a monument, he acted as a living person with living thoughts, as the actual famous philosopher, without the Soviet polish. |||||||SB: In the scene where the monument is cast, it is hit on the head with a sledgehammer. It’s a very direct hint. It was recognized, ‘read.’ Other than seditious philosophical thought, what else was banned? Oleksandr once confessed that he wasn’t allowed to make films about the country or about the villagers. |||||||SB: The truth about the land and the fate of the villagers. Country people lived without IDs for a very long time, they were basically slaves to the Soviet system. Oleksandr’s dream was that his students should move to Zherdova and film a true chronicle of village life. |||||||VB: You could only sing praise to the village: a million pounds of bread have been collected, millions of litres of milk have been milked… But the real problems were left outside the frame. |||||||SB: Many things were banned. One of the loyal topics where you could at least say something was the war. Next to the heroic deeds of the Soviet people, you could show human grief – as in the case of Malanka’s Wedding. To conclude the conversation, I want to ask, how were documentary films watched in Koval’s era, and who were his audience? When were the films from our retrospective last shown on a big screen? |||||||VB: I cannot answer the last question. Most likely, they were screened at various anniversaries in the Blue Hall of the House of Cinema. They don’t show such films on TV, maybe only after midnight. The Orbita Сinema in Kyiv used to exclusively show non-fiction films, and there were lines outside to watch them. For example, for the films by Felix Sobolev. |||||||SB: When a film by Sobolev was screened in the Russia Cinema in Moscow, there was even some commotion, the mounted police were sent to deal with it. |||||||VB: Documentary films were also screened before feature films at so-called ‘extended screenings.’ Also, in various film clubs, for example, at the Subway Construction Company or at the Railway Workers Club. And on TV. There were a number of TV shows that popularised documentary filmmaking: Resonance, Filming. Our film studio received bags of letters with reviews and suggestions. It was a version of contemporary audience ranking. Documentary films did have their own audience. Just like DOCUDAYS UA has its audience today.

22–30/03 2019

DOCU/YOUNG / DOCU/ЮНІСТЬ

СТРАХ І САМОТНІСТЬ ПЕРЕД ВЕБ‑КАМЕРОЮ Бути молодим у діджитальну епоху, – означає жити разом з екраном і камерою. Знаходити пару, вирішувати проблеми, діставати підтримку та опору – все це в інтернеті. Програма DOCU/ЮНІСТЬ об’єднала фільми про дорослішання в умовах сучасного світу. Тут пошук гендерної та національної ідентичності є однією з найскладніших проблем, а самотність стає тим гострішою, чим більше друзів у твоїх соцмережах. Про добірку стрічок розповідає Ольга Куровець. A: \ Ольга Куровець

DOCUDAYS UA

INTERNATIONAL HUMAN RIGHTS DOCUMENTARY FILM FESTIVAL

FEAR AND LONELINESS IN FRONT OF THE WEBCAM Being young in the digital era means living together with a screen and a camera. Searching for a partner, solving problems, getting support and encouragement – all those things take place online. DOCU/YOUNG program comprises films dedicated to growing up in the modern world. Within it, the search for gender and national identities is one of the crucial issues, and loneliness is becoming ever more acute with each new friend on one’s social networks. Olha Kurovets talks about the selected films. PREFERENCE

SETUP

23/03

12:20

«Жовтень», зала «Кіноман» Zhovten Cinema, Kinoman Hall

24/03

15:10

«Жовтень», зала «Аншлаг» Zhovten Cinema, Anshlag Hall

25 –28, 30/03 12:50

«Жовтень», зала «Аншлаг» Zhovten Cinema, Anshlag Hall

28/03

21:30

«Київ», Синя зала Kyiv Cinema, Blue Hall

29/03

18:00 19:30

Boomer

30/03

12:00

«Факел», «Київська Русь», кінотеатр ім. Шевченка Fakel, Kyivska Rus, Shevchenka Cinemas

INSTALLATION

EXIT

Olha Kurovets

Герої повнометражної картини Ліни Марії Маннгаймер «Парування» – Наомі та Ерік, двоє незнайомих між собою людей, які відгукнулися на режисерський пост у соцмережах. Ліна шукала 18–25-річних хлопців і дівчат, які будують стосунки онлайн. За її умовами, учасники мали надати доступ до своїх акаунтів і щотижня зідзвонюватися з нею по Skype. Обрані герої також мали цілий рік знімати відеощоденник. Таким чином режисерка хотіла дослідити ставлення до стосунків представників «цифрового покоління». Для Наомі та Еріка це, здається, не становило жодних проблем, адже відеодокументація свого життя та занижені вимоги до приватності – річ звичайна у наші часи. Протягом проекту в героїв зав’язуються стосунки. Саме про ці несподівані та переважно віртуальні взаємини пара цілий рік сповідається Ліні – кожен у свою веб-камеру.

The characters in Lina Maria Mannheimer’s full-length film Mating are Naomi and Eric – two strangers who responded to the filmmaker’s post in the social networks. Lina was looking for 18-25-year-olds who are building relationships online. By her conditions, the participants had to grant her access to their accounts and to talk to her weekly via Skype. The selected characters were also obliged to film a video diary throughout the year. In this way the director wanted to research the digital generation’s attitude towards relationships. None of this seemed to be a problem for Naomi and Eric, since the video documentation of one’s life and low privacy requirements are quite common in our times. The characters develop a relationship in the course of the project. Throughout the year, each one of the couple confesses about their unexpected and mostly virtual relationship to Lina through their webcams.

Хвилю онлайн-відвертості продовжує режисерка Аєлет Альбенда в стрічці «У моїй кімнаті». Це повнометражний «coming of age» фільм, сформований із відео, взятих із YouTubeканалів шістьох підлітків. Усі вони діляться зі своєю аудиторією тим, що болить найбільше. Когось покинула дівчина та побили старшокласники, але його гітарний концерт – за планом. Хтось документує свій перехід із жіночої в чоловічу стать. Одна влогерка бореться з компульсивним переїданням; інша навчає дівчат правильно пов’язувати хіджаб. Хтось увійде у свої 16 хлопцем із чудовим мейкапом, а хтось – молодою матір’ю. З часом підліткові історії поступово розгортаються та вражають граничною щирістю. Здається, що лише його величність YouTube допомагає цим дітям не здаватися.

Ayelet Albenda keeps up this wave of online openness with her film In My Room. This full-length ‘coming of age’ film consists of videos that were taken from six teenagers’ YouTube channels. All of them share their sorrows with their audiences. Someone’s girlfriend has left him, and the seniors have beaten him, but the guitar concert will take place no matter what. Someone documents their gender transition from female into male. One vlogger struggles against a compulsive eating disorder; another one teaches the girls to wear their hijabs properly. Someone will turn sweet 16 as a boy with wonderful makeup, and someone else will mar the same milestone as a young mother. Over time, the teenage stories unfold, ultimately striking the viewers with their sincerity. Sometimes, YouTube seems to be the only force that keeps these children from giving up.

Короткометражний фільм «Послухай» Астрід Бюссінк на цьому тлі здається дещо олдскульним. Адже головне в ньому – не аматорське відео (хоча тут воно також є), а відтворені записи телефонних розмов. Бюссінк будує свою кінороботу на оповідях чотирьох дітей, що наважилися набрати номер дитячого телефону довіри. Колажне полотно потроху складається зі згустків суму і зневіри. Зворушливі наївні запитання про те, скільки телефонів у «Служби довіри» та якого вони кольору, переростають у розповідь про самотність, яку вже несила терпіти. А слова «ми любимо бити однокласника по зубах, нам весело на це дивитися» можуть цілком несподівано обернутися сповненим відчаю камінг-аутом. Голоси та розповіді дітей відтворили актори, адже справжні записи – конфіденційні.

Astrid Bussink’s short film Listen seems somewhat oldfashioned in comparison. Instead of amateur videos, this film mostly relies on reproduced recordings of telephone conversations. Bussink bases her film on narrations by four children who have dared to dial the children’s helpline. A collage is gradually composed from clots of sorrow and desperation. Their touching, naïve questions about the quantity and colours of the phones at the helpline turn into a story about unbearable loneliness. And the words “We like to beat our classmate in the teeth, we have fun looking at this” can unexpectedly result in a desperate coming-out. Actors reproduce the children’s voices and stories, since the original recordings are confidential.

Героїня картини Єнса Педерсена «Дівчина проти гравітації» – 11-річна монгольська акробатка Ерденчімег не шукає опори деінде, а сама намагається стати нею для своєї родини. Донька ув’язненого на 12 років, вона мріє заробити для батьків на машину та новий дім, а собі – на новесенький iPhone. Її матір, сама того не бажаючи, відкрила дитині нові перспективи. Адже взявши участь у телереаліті «П’яні монголи тверезіють», вона показала світові доньку, яка сідала на шпагат та робила сальто в юрті. Відтоді дівчинка щодня долає кілометри автобусом, аби дістатися до столичної циркової школи. Тут її оточують діти із заможних родин, і Ерденчімег мусить дедалі міцніше стискати зуби, щоб опанувати омріяну стійку на одній руці. «Плач ні до чого не приведе», – каже вона та продовжує тренуватися, адже такий шанс випадає лише раз.

The main character in Jens Pedersen’s Girl Against Gravity is Erdenchimeg, an 11-years-old Mongolian acrobat who tries to support her family instead of looking for something to rely on. Her father has been sentenced to 12 years in jail, and she dreams of buying a car and a new house for her parents, and a brand new iPhone for herself. Her mother has involuntarily given her new opportunities. Having taken part in the TV reality show Drunken Mongols Getting Sober, she has shown the world how her daughter does splits and somersaults in their yurt. Since then, the girl travels many kilometres every day to get to the circus school in the capital. Surrounded by children from rich families, Erdenchimeg has to clench her teeth in order to master the one-hand stand she is aiming for. “Tears won’t help anything,” she says before going back to practice, because this is the chance of her lifetime.

Одразу два фільми програми порушують тему еміграції. «Крапля за краплею» Лаури Ґонсалвіс і Ша – це чорно-біла анімаційна історія про останніх мешканців португальського вимирущого села. Документальні голоси, що лунають на тлі рухомих малюнків, розповідають, як один за одним з села виїжджали родичі та друзі. Франція, США, інші далекі та близькі країни – у пошуках кращої долі туди емігрували геть усі. Анімаційна складова підтверджує: виїхали навіть мурахи, а Дух руйнування розрісся тут до неймовірних розмірів.

The next two films deal with the issue of emigration. Drop by Drop by Laura Gonçalves and Xá is a black-and-white animated story about a dying Portuguese village. Against the background of moving pictures, the documentary’s voices talk about the relatives and friends who have left the village one by one. Everyone has emigrated to France, the US, and other countries close and remote in search of a better life. The animation component confirms that even the ants have left, and the Spirit of Destruction has covered an incredible scope.

Картина Мар’ям Баяні «Райдужні діти: портрет Еліки» – це камерна замальовка про іранську дівчинку, яка знайомить свій клас початкової школи у Бельгії з рідною країною. Еліка малює рис, морозиво та тюльпани, стверджуючи, що саме це найбільше люблять в Ірані. Однокласники плещуть у долоні та радіють, адже в більшості з них теж є далекі країни, де на них вже давно чекає улюблена бабуся.

Maryam Bayani’s Rainbow Children: Portrait of Elika is a chamber sketch of an Iranian girl introducing her Belgian elementary-school classmates to her native country. Elika paints rice, ice cream, and tulips, telling that the Iranians love these things most of all. Her classmates applause and rejoice, because most of them also have their native countries where their beloved grannies are waiting.

МІЖНАРОДНИЙ ФЕСТИВАЛЬ ДОКУМЕНТАЛЬНОГО КІНО ПРО ПРАВА ЛЮДИНИ

DOCUDAYS UA

ПОЛІНА РУБІС

ДЕНИС ШАРПИЛО

Я перебуваю на домашньому навчанні, тому багато часу проводжу на сайті моєї онлайн-школи. Заняття з репетиторами проходять у месенджерах – наприклад, у Skype або Viber. Звісно, між онлайн-школою, репетиторами та заняттями музикою я сиджу в соціальних мережах – Instagram, YouTube та інших. Програма «Екранний час» показує, що в середньому я вдень проводжу в телефоні 7 годин 48 хвилин. Більшість із цього часу витрачається на «інсту» – за тиждень набігає 13 годин 37 хвилин. З батьками ми інколи торкаємося теми зламу акаунтів або шахрайства в інтернеті. Вони розуміють, що я не буду відправляти нікому персональні дані, код від карточки, адресу або пароль від акаунту. Але разом з тим батьки часто нагадують, що не можна домовлятися про зустріч із малознайомими людьми або задавати той саме пароль, яким користуюся для пошти, у якійсь онлайн-грі.

Я проводжу дуже багато часу в соціальних мережах, бо так я дізнаюся приблизно 80% нової інформації. Читаю новини та різні тематичні групи, дізнаюся про події з життя друзів, колег і родичів, займаюся саморозвитком та навчанням в інтернеті, дивлюся фільми, інколи навіть граю в онлайн-ігри. Чесно кажучи, я не можу згадати окрему дискусію з приводу правил поведінки в інтернеті. Батько мені казав завжди бути обережним на неверифікованих сайтах, мати – нікого не ображати. Але, насправді, я би дуже хотів, щоб у нашому суспільстві існували хоча б загальні правила етикету в інтернеті, бо мені неодноразово зустрічалися люди, які виконували дуже негативні дії в соціальних мережах. Найочевидніший приклад – булінг. Якщо в нас будуть правила, я думаю, це покращить стосунки між людьми.

13 років, DJ, займається захистом прав людини

22–30/03 2019

МИХАЙЛО КОРЕШКОВ

15 років, екоактивіст

17 років, у складі команди посів 19-е місце серед учасників зі 162 країн на міжнародній олімпіаді з робототехніки у Вашингтоні Я проводжу стабільно від однієї години на день у Telegram. Там – друзі, новини, інтернет-спільнота університету та, коли актуально, цікаві/смішні пости та картинки. Далі – Вікіпедія для швидкої інформації чи 15-хвилинного пошуку початкових даних про якийсь новий об’єкт. Це майже кожен день, але не регулярно. WolframAlpha, спеціалізовані онлайн-калькулятори, інші навчальні ресурси – також повсякденно. На час вихідних ще додаються різні платформи для онлайн-курсів. І, на останок, Twitter, Facebook, Instagram – заходжу приблизно раз на 3–4 дні. Ще під час роботи постійно відкрита Google Play Music чи Youtube. Щодо правил в інтернеті – це одна з найулюбленіших тем. У родині іноді розмовляємо випадково. З друзями – також, але частіше і глибше.Серед нас метарозмови стали звичною справою.

DOCUDAYS UA

ЦІКАВИТЬСЯ У ПІДЛІТКІВ…

Скільки часу ви проводите онлайн та чи обговорюєте ви з близькими правила поведінки в інтернеті?

ASKS TEENAGERS…

How much time do you spend online? Do you discuss the rules of online behaviour with your close ones?

POLINA RUBIS

DENYS SHARPYLO

I am home schooled, so I spend a lot of time on my online school’s website. Classes with my tutors are held via messengers – for instance, Skype or Viber. Of course, I spend the time between my online schooling, tutors, and music classes on social networks – Instagram, YouTube, and others. My Screen Time application shows that on average I spend 7 hours 48 minutes a day with my phone. Instagram is the most timeconsuming – 13 hours 37 minutes per week. Sometimes I discuss the issues of hacked accounts and internet scams with my parents. They understand that I won’t share my personal details, address, or account password with anyone. At the same time, they remind me that I should not arrange meetings with strangers or use my email password in some online game.

I spend a lot of time on social networks, learning about 80% of new information from them. I read various news and topical subjects, learn about events from the lives of my friends, colleagues, and relatives, educate myself online, watch films, and sometimes even play games. Honestly, I do not remember a particular discussion about rules of behaviour on the Internet. My father always told me to be careful on unverified websites, and my mother taught me not to be rude to anyone. In fact, I would love our society to have some general rules of internet etiquette, because I’ve often encountered people who acted in very negative ways on the social networks. The most obvious example is bullying. The introduction of such rules would improve relationships between people.

13 years old, DJ, human rights activist

Традиційно ми розпитували батьків, як вони обговорюють із дітьми ті чи інші важливі теми. Але цього року ми вирішили змінити правила та поцікавитися у підлітків, як вони користуються всесвітнім павутинням.

Traditionally, we used to ask parents about the ways they discuss important issues with their children. This year, we decided to break the rules and ask the teenagers about their activities on the World Wide Web.

MYKHAYLO KORESHKOV

15 years old, environmental activist

17 years old, together with his team came 19th among participants from 162 countries at an international robotics competition in Washington I always spend more than an hour a day on Telegram. It contains my friends, news, the university’s internet community, and interesting or funny posts and pictures. There is also Wikipedia, which allows for a quick check or a 15-minute search for initial data about something new. I use it almost every day, but not on a regular basis. WolframAlpha, specialised online calculators, and other educational sources are also part of my daily routine. During the weekends, I also use some tutorials and platforms with online courses. As for Twitter, Facebook, and Instagram, I use tham once every 3-4 days. While working, I always open Google Play Music or YouTube on my computer or phone. Internet rules are one of my favorite topics. Sometimes we discuss them within my family. I also discuss this with friends in a much deeper way. Meta-conversations are quite common among us.

PLAY MUSIC Окрім кінопоказів, дискусій і зустрічей, DOCUDAYS UA запрошує насолодитися музикою. Звук і музика нерідко виконують вирішальну роль у кіно. Поговорити про це ми запросили експертів на круглий стіл, який відбудеться 25 березня о 12:30 в залі «Класік» кінотеатру «Жовтень». Також на глядачів фестивалю чекає нагода насолодитися живою музикою. Так, 23 березня у межах спеціальної події Selector Live під час DOCUDAYS UA відбудеться перший в Україні виступ Penelope Isles. Британський гурт із Брайтона зіграє в одній із найвідоміших локацій Києва — у клубі Closer. Penelope Isles — результат співпраці брата й сестри Джека та Лілі Волтер. Вони поєднують ембієнтні ділеї та п’яний шум гітар, звукову динаміку та мелодійні поп-хуки, переплетені з гармоніями їхніх голосів. Виступи Penelope Isles гіпнотизують, захоплюють, зворушують. Вони сповнені психоделіки, казкового дзвону та енергії, що пронизує та водночас приносить неабияке задоволення. Ностальгійний і водночас новаторський дебютний альбом гурту під назвою Until The Tide Creeps In вийде в березні 2019-го. Selector Live — це серія концертів, організованих Британською Радою у партнерстві з локальними музичними агентствами на підтримку радіошоу про нову британську музику The Selector, яке виходить щовівторка на «Радіо Аристократи». І ми підготували ще один сюрприз для наших глядачів. Із Парижа до Києва спеціально завітає гурт StereOrpheo, аби виступити на церемонії закриття DOCUDAYS UA 30 березня. Українсько-французький проект StereOrpheo – це Юрій Хусточка («Океан Ельзи», Esthetic Education), Андрій Надольський («Мертвий півень», «Плач Єремії»), Дмитро Ярошенко (актор театру «ДАХ»), Марина Вознюк («Мільйон копійок»), Елен Абдені (франко-ліванська відеоартистка). StereOrpheo народився в 2016 році з дебютною роботою — піснею-маніфестом миру та любові «Після всіх зіткнень», створеною для виставки Микити Кравцова. Відео на композицію сформували близько 400 малюнків художника.

In addition to film screenings, discussions and meetings, DOCUDAYS UA invites you to enjoy music. Sound and music often play a decisive role in film. To discuss this, we have invited some experts to a roundtable on 25 March at 12:30 p. m. in the Classic Hall of the Zhovten Cinema. The festival audience will also have the opportunity to enjoy live music. On 23 March, as a part of a Selector Live special at DOCUDAYS UA, Penelope Isles will perform in Ukraine for the very first time. This British band from Brighton is set to perform at one of Kyiv’s most famous locations, the Closer club. Penelope Isles is a collaboration between brother and sister Jack and Lily Wolter. They mix waves of ambient delays and fuzz guitar noise, sonic dynamics and melodic pop hooks entwined with girl-boy harmonies. Their live set is hypnotic, captivating and moving, smeared with glistening psych, dreamlike chimes, and potency that will transfix and satisfy. Nostalgic, but undeniably new, Penelope Isles’ debut LP Until The Tide Creeps In is released in March 2019 on Bella Union Records. Selector Live is a series of live concerts organised by the British Council in Ukraine together with a local partner to support The Selector, a radio show about new British music, which is broadcast every Tuesday on Radio Aristocrats. We have also prepared another surprise for our audience. StereOrpheo from Paris will visit us exclusively to perform at the festival closing ceremony on 30 March. The Ukrainian-French project StereOrpheo includes Yuriy Khustochka (Okean Elzy, Esthetic Education), Andriy Nadolsky (Mertvyi Piven, Plach Yeremii), Dmytro Yaroshenko (an actor at the DAKH Theater), Maryna Vozniuk (Million Kopiyok), and Hélène Abdéni (a French/Lebanese video artist). StereOrpheo was born in 2016 with its debut, a manifesto of peace and love called After All Confrontations, created for Mykyta Kravtsov’s exhibition. The video for the track was composed of about 400 drawings by the artist.

www.docudays.ua

Опинитися всередині фільму? Get inside the film? VR CINEMA

НІ

НЕСПОКІЙ VR (ВЕЛИКА БРИТАНІЯ) UNREST VR (UK) Інтерактивний неігровий досвід, заснований на документальному фільмі Дженніфер Брі «Неспокій». Коли ти занадто хворий, аби встати з ліжка, куди ти йдеш? Interactive non-fiction experience inspired by Jennifer Brea’s feature documentary Unrest. When you’re too sick to leave your bed, where do you go?

ВІДГОЛОС VR: ЄВРОМАЙДАН AFTERMATH VR: EUROMAIDAN

23-28/03

(NEW CAVE MEDIA, UKRAINE)

11:00–19:00

КРЕАТИВНИЙ ПРОСТІР IZONE, 2-й поверх вул. Набережно-Лугова, 8

IZONE CREATIVE SPACE, 2nd floor

Naberezhno-Luhova str. 8

Імерсивний документальний проект про Революцію Гідності в Києві. Immersive documentary project about the Euromaidan Revolution in Kyiv. дивися більше: / see more: #docuclass Презентація / Presentation: 27/03/2019, 15:00 Кінотеатр «Жовтень» / зала «Класік» вул. Костянтинівська, 26 Zhovten Cinema / Classic Hall Kostiantynivska str. 26 за підтримки / with the support

технічний партнер / technical partner