Затиснуте горами село Негровець, Міжгірський район
Село Запереділля, Міжгірський район
Рекламні проспекти турфірм Закарпаття обіцяють високі гори і широкі полонини, давні замки і сучасний вайфай, смачнющий банош і вишукане вино. Не те щоб це неправда. Правда. Але важливішими в подорожах залишаються зустрічі з людьми. Ми сто разів переконувалися, що без цього мандрівка з найнасиченішою артефактами програмою мало чим буде відрізнятися від віртуального туру музеєм. Групові екскурсії завжди залишать присмак пластику. Усі ці «висота башти - глибина колодязя», байки про привидів та романтичне кохання - все це можна знайти в мережі. А ось спілкування з водієм автобуса, заправником, покоївкою, кельнером, піддатим дідком, який показує дорогу до церкви та священником, який заради нас її відкриває - цього живого спілкування не замінить жоден інтернет. Хоча б тому, що більшість цих людей не вміють ним користуватися. Того, що вони говорять і як вони це роблять, не прочитаєш у книжці чи рекламному проспекті. Тому наш альбом про них, мешканців Закарпаття, їхні уявлення, спосіб життя, досягнення, невдачі, особливості темпераменту - про все те, що входить до поняття «менталітет». Ми не претендуємо на істину в останній інстанції, але численні подорожі та кілька місяців, проведених на Закарпатті, дають нам можливість зробити більш глибокі та чесні висновки, ніж захоплені, але далекі від реального життя гасла рекламних буклетів. Також ми закликаємо знавців і любителів інших регіонів України - Буковини, Донбасу, Волині, Причорномор’я - робити щось подібне. Такі етнологічні розвідки, хай навіть методологічно некоректні, але живі та сучасні, дозволять нам зрозуміти розмаїття нашої країни. Бо, як стверджував Лев Гумільов, розмаїття є необхідною запорукою утворення міцного етносу, здатного до державотворення.
Невицький замок
До речі, про Гумільова. Йому довелося спілкуватися з таджиками, і він дійшов цікавих висновків. За його словами, вони не нав’язували людині, яка потрапила до їхнього світу зовні, своїх цінностей, не займалися культурною експансією, як, наприклад, китайці, американці або європейці. Але вони дуже чітко відрізняли, коли прибулець щиро цікавився їхньою культурою і намагався її зрозуміти, не принижуючи та не порівнюючи з більш відомими зразками, а коли тільки дивився на них як на цікавих піддослідних тварин. Щойно вони бачили нещирірість і “суто науковий інтерес” - вони закривалися, ввічливо, але щільно. Те саме каже наш досвід про закарпатців. У наших мандрах ми зустріли журналіста, який був дописувачем якогось французького журналу, автором статей про найвіддаленіші куточки Карпат. Він, досвідчений фахівець, скаржився, наскліьки складно вийти на контакт з місцевими мешканцями, якими закритими вони є, яких зусиль йому варте “витягування інформації” з них. Ми намагалися пояснити, що пересічні люди просто бояться журналістів, людей з камерами та диктофонами, які невідомо про що напишуть у своїх журналах. Що він грубо порушує картину світу людей, які живуть без доріг і без грошей, але у гармонії з собою та оточенням. Вихід пари здійснюється завдяки традиційному заробітчанству, звідки люди все одно повертаються додому - і це дозволяє їм консервувати суспільство та врівноважувати екосистему. Тому коли ми чуємо заклики до розвитку регіону, збільшення потоку туристів, налагодження системного виробництва місцевих вин, експорту фруктів і городини, слід подумати - чи варто? Людина вже повертала ріки для зрошення, знищувала цілі популяції гризунів для збільшення врожаю - і що? Благі наміри та надзусилля дали зовсім не той результат, на який чекали, а втручання в природні цикли увімкнуло ланцюгову реакцію наслідків, про які ніхто не замислився. Закарпаття теж можна порівняти з замкненою екосистемою. На наш погляд, її набагато перспективніше вивчати та пристосовуватис
Біля озера Синевир. Купатися в цьому національному парку заборонено. Та й холодно там, як у колодязі, рукою спробуєш - ногою вже не захочеш. Але воду з цих потічків та з самого озера можна пити без жодних застережень. Ми це робили - живі. Вода не псується протягом кількох діб навіть у закритій пластиковій пляшці. Село Перекрестье, Віноградівський район
В цій фотографії, фурі на тлі Мукачівського замку, уся сіль Закарпаття. Туристично-культурна та транспортно-логістична галузі, минуле і майбутнє пліч-о-пліч формують теперішнє обличчя краю.
Ужгород.
Мукачево. Православний кафедральний собор Почаївської ікони Божої матері
Хустський замок
ДЕРЕВ’ЯНІ ЦЕРКВИ
ДЕРЕВ’ЯНІ ЦЕРКВИ Мандрівниками стають не за один день. Спочатку людина йде торованим шляхом. Наприклад, їде з екскурсією в стандартне туристичне місце. Або погоджується з пропозицією свого приятеля влаштувати уїкенд у сусідньому обласному центрі. І раптом бачить щось, що привертає його увагу, те, чого немає у знайомому світі. А потім стає цікаво, чи є щось подібне в інших місцях, де саме… І починається колекціонування і гонитва за враженнями. У чому, наприклад, полягає унікальність карпатських дерев’яних церков? Що змушує купку фанатів замість нормальної відпустки десь у тризірковому турецькому готелі їхати у забуті Богом села? Естетика, унікальний стиль, спосіб виробництва? Але все це можна побачити та оцінити комплексно і бюджетно, бо макети виставлено в Збаразькому замку. І хоч вони їх зроблено досить детально і реалістично, між реальними об’єктами та їхніми сурогатами різниця приблизно така сама, як між комп’ютерним симулятором та управлінням літаком за допомогою справжнього штурвалу. Тільки на реальному об’єкті можна побачити, як естетика церкви стає природнім продовженням естетики навколишніх гір, помацати колоди, складені особливим чином без цвяхів, вдихнути особливий за-
пах живого природного дерева, додатково просяклого церковними куріннями. Той, хто це відчув і усвідомив, буде готовий їхати розбитими дорогам, долати гірські перевали, годинами чекати сільський ПАЗ чи розгойдувати ходову власної автівки. А ще особливої привабливості дерев’яним церквам надає їхня беззахисність. Перед безгрошів’ям сільської громади, яка не може утримувати унікальний об’єкт. Перед дурістю священника, який пишається новенькою бляхою на старому дерев’яному даху. Перед грізними силами природи, які насилають блискавки чи короткі замикання на будівлю з легкозаймистого матеріалу. Бо трапляється, що людина знаходить інформацію про дерев’яну церкву, їде туди і дізнається, що замість об’єкту, заради якого було подолано сотні кілометрів, тепер згарище. І не врятувала ані табличка «Пам’ятка архітектури», ані статус ЮНЕСКО, ані той факт, що саме ця церква була чи не єдиним способом привабити в село туристів та, відповідно, живі гроші. Проте дерев’яні церкви не лише вмирають. Вони живуть своїм життям та навіть, як і люди, подорожують. Як? Їх може просто змити зливою чи лавиною, і сільська громада муситиме витягати церкву з урвища чи збирати розкидані колоди, затримані буковим пралісом. Або церкву можуть просто передати у сусіднє село. Приїжджають тоді хлопці, розбирають її, перевозять, а потім за кілька днів знову зводять у початковому вигляді тільки на новому місці. І ця практика існує досі. Наприклад, громада села Заріччя Іршавського району вирішила, що стара дерев’яна церква замала для такого великого села та вирішила звести нову, муровану. Побудували, освятили. А стара церква отримала нове життя в селі Довге того ж району. Ця історія – на пам’яті молодого покоління. Чи можна уявити, щоб подібні речі відбулися зі стаціонарною церквою? Кам’яні будівлі лише в Москві 30-х років минулого століття пересувалися, і невідомо, чи справді це було, чи це лише легенди. А ще дерев’яні церкви, навіть згорілі та знищені, можуть поставати з попелу. Бо все частіше громади вирішують зводити нові церкви за старовинними кресленнями та давніми технологіями. Хоч і можна будувати з сучасних матеріалів, не бракує фахівцівбудівельників. Які архетипи змушують знову і знову будувати церкви з легкозаймистого дерева? Може, саме розуміння крихкості самого життя?
Ужгород. Михайлівська церква
Рокошине. Еще стройка церкви.
Ділове. Найготичніша дерев’яна церква
Межгорье. Новострой деревянного церквостроения. Собранная по старім технологиям по чертежам
Негровець.
Синевирская поляна. Покровська цервка.
Негровець. Михайлівська церква з дзвінницею Моделі дерев’яних церков в одному з залів Збаражськго замку
Сокирниця. Полум’яна готика. Зараз церкву відкривають тільки на службу, але якщо попросити то до туристів толерантні.
Колочава. Святодухівська церква
Колочава. Нова церква.
ЖИВІ ТА МУЗЕЄФІКОВАНІ МУЗЕЇ
ЖИВІ ТА МУЗЕЄФІКОВАНІ МУЗЕЇ Якщо комусь спаде на думку зробити експозицію про радянські часи Закарпаття за радянськими стандартами музейної справи, то ми побачимо на стендах такі експонати: - макет ковбаси за 2. 20 рублів та фото найдовшої черги за нею - як уособлення найблакитнішої мрії «совка»; - інтер’єр вагону, яким місцевих мешканців вивозили на Сибір, тобто чорно-білі фотошпалери зі жменькою старого сіна на підлозі; - валянки-унісекс і жіночі рейтузи як приклад занепаду легкої промисловості; - книжку «Армейский устав» як символ пригнічення ідеологією; - деревяний туалет, привезений зі старої дачі одного з працівників музею; на дрова забрати - так смердітиме, а викидати шкода. Новому поколінню або іноземцям не буде зрозуміло, як за таких умов люди вчилися, мріяли, обирали професію, ходили на побачення і навіть бурхливо сперечалися про політику чи мистецтво. Бо принцип радянського музею - показати, як же ж погано жила людина праці, пролетарій, селянин, як він постійно страждав і мучився, і як же ж його пригнічував вищий клас. Переважну частину музеїв Закарпаття закладено ще за радянських часів. І мало хто з керівників цих музеїв прагне щось радикально змінювати. Замок є є, магніти продаються - продаються, а те, що половина експозицій закрита - так приходьте завтра. Чи за місяць. Чи за рік. Ну, виділили, як вимагало керівництво, кімнату для газетних вирізок про Августина Волошина - і баїньки. Полагодили дах за європейський грант - і заспокоїлися. І живуть в цих «оновлених» музеях радянські стандарти, радянські бабусі та радянські грізні написи типу «руками не чіпати». Так, ніби ці музеї самі безнадійно музеєфікувалися. Нові віяння та підходи слід шукати там, де справа нещодавно починалася з нуля. Щоб побачити різницю, слід спочатку побувати, наприклад, у двох скансенах - колочавському та ужгородському. В останньому ми побачимо селянські хатки з різних регіонів, б основному, бідні, у кращому випадку - пару «середняць-
ких», дерев’яну церкву та неодмінні вулики. Виходить, з точки зору засновників музею, український селянин тільки страждав, молився і розводив бджіл. Звісно, вишиванки-віночки-сувеніри, але вся ця пастораль не дає уявлення про історію, її перебіг. У Колочаві теж є хатки, але вони поєднуються з досить пристойними будиночками сільської інтелігенції, сільськогосподарськими машинами, автівками, залізничними вагонами, лісопилкою, шахтарським спорядженням і шинком, який тримала єврейська родина. Коли дивишся на усі ці численні артефакти, не бачиш ідилії, а відчуваєш пружний ритм, як в історичних книжках, написаних талановитими авторами. Думаєш про явища реального життя, про ті складні процеси, які відбувалися в карпатському суспільстві останніми століттями. Наприклад, розумієш, що типове в ций місцевості явище заробітчанства - це не винахід сьогодення, а давня традиція, яка склалася ще в 19 столітті. Що це був і є справжній руший економіки, спосіб існування конкретних родин і цілих сіл, який не варто демонізувати. Або відстежуєш, як крізь складний і навіть кривавий досвід співжиття представників різних національностей і релігій місцеве населення набувало теперішньої толерантності до «іншого». І як нам, сучасникам, ще треба цього вчитися, і бажано без такої кількості крові та сліз. Ти бачиш, що в цьому регіоні розвинена промисловість була ще тоді, коли про Донбас ще ніхто не чув. З поправкою на вітер, звісно, тобто на вимоги часу. Але видобутку солі, чи не найголовнішого стратегічного продукту до винаходу промислових холодильників, тут вже тисяча років! А також був камінь, ліс, потім нафта і газ... Це тепер ми вважаємо ці місця трохи не райськими, незайманими цивілізацією - а не так вже і багато років знадобилося на відновлення природи. І думаєш вже про сьогодення чи навіть про майбутнє: а може і на Донбасі колись можна буде зробити рекреаційну зону? А як може виглядати рекламне оголошення про відпочинок на Луганщині десь у наступному столітті? Може це і має бути метою створення музеїв - не лише вивчати минуле, але й змусити людей думати про перспективу?
ЧАС І ГРОШІ
ЧАС І ГРОШІ Великі міста Закарпаття - Ужгород і Мукачево, весь час конкурують за зверхність у цьому краї. Тому в них присутні ознаки сучасного життя - гіпермаркети, вай-фай на вулицях, товарно-грошові відносини тощо. Правда, якщо придивитися, то рівень самих послуг та якість сервісу нагадують столичні десятирічної давнини. Так, ніби ти опиняєшся не у 2014, а у 2004 році. Швидкість інтернету, магазинні цінові «накрутки», безвідповідальність рекламодавців (так, ми це написали тиждень тому, але зараз ціна інша), вибір банківських послуг, навіть те, що гордо зветься «євроремонтом» - це ми вже бачили, але... забули.
Так, у нетуристичних селах гроші досі вважаються злом. Знайти того, хто хоче заробити, виконавши фізичну роботу, досить складно, майже неможливо. Їздити на заробітки по півроку до Києва, Москви чи Праги - нормально. Але сусіди з сусідами обмінюються не грішми, а послугами за послуги, товарами з товар. Наприклад, за те, що даси почитати книжки, можуть покосити двір. Або за те, що налагодиш допотопний комп’ютер, принесуть молодої телятини. Але не дай Боже попросити це мясо продати - образяться! І незрозуміло, чи це радянська «установка», чи якісь спосіб життя, що не змінився з міфічних прадавніх часів.
Прості райцентри, такі як Берегово, Хуст, Виноградів, Іршава, Свалява - застрягли у середині дев’яностих. Спосіб спілкування чиновників з людьми, формулювання «ви повинні» від продавців та постачальників послуг, оцінювання платоспроможності людини виключно за її одягом і телефончиком, особливий марафет для походу «в місто», себто на базар, арки у будинках як предмет гордості та заздрощів сусідів, нерозуміння, як можна заробляти гроші, сидячи вдома і клацаючи мишкою... Можна згадати світ навколо себе двадцять років тому і повернутися у юність.
Але в Закарпатті є не лише минулий час. Є і майбутнє. Народжуваність вже кілька років поспіль стабільно перевищує смертність. Закарпатська область частіше за інші регіони стає лідером за кількістю народжень на 1000 осіб, випереджуючи навіть відносно благополучний Київ. Як так виходить?
А села... Складно сказати, в якому часі застрягли вони. Начебто і господарство є, і будинки гарні, і мобільні телефони, і якісь транспорт - велосипед (біцигль), скутер або автівка... Але в них наче застиг час. Ніхто нікуди не поспішає, кожне переміщення у просторі за межами села - це ціла справа, до якої слід готуватися за три дні, натуральний спосіб виробництва.
Ранні шлюби - бо ані жінки, ані чоловіки не рвуться отримувати магістерські дипломи. Закінчив хлопець школу, отримав фах штукатура або водія - і можна одружуватися. Нормальні родини з 3-4-5 дітьми. І цим батькам-героям ніхто не крутить пальцем біля скроні, питаючи, чи знають вони про існування протизаплідних засобів. Відносно просте рішення «квартирного питання» - більшість родин мешкають в будинках, де нема проблеми прибудувати додаткову кімнату чи облаштувати мансарду. І саме воно, традиційне господарство. Кожна родина має пару десятків сотин городу, пару гектарів поля, корову-козу-свиню-курей-качок-кроликів, та ще й ставок з коропами, та ще й вихід в ліс з грибами, і виноградник на домашнє вино. Тож прогодувати додаткову малу дитину нескладно, а коли вона трохи підростає, то стає додатковою парою робочих рук. Додайте до цього спокійний плин життя, м’яку релігійність і релігійну толерантність, чудову екологію, традиційність життєвого устрою і відносно невисокі вимоги до побуту. Чи потрібні їм ми з нашими планами продажів, маркетинговими стратегіями, перегонами пацюків і гонитвою за клієнтом? Може вони народжуються з розумінням, що всі зароблені та залишені у великому місті гроші все одно переходять або кредитору, або коучеру, або власнику нічного клубу?
ГОРИ І ДОЛИНИ
ГОРИ І ДОЛИНИ Ніде так не відчувається регіональне розмаїття, як у гірській місцевості. Тут на кожній горі - трохи не своя мова або, принаймні, діалект. І щоб навчитися його вирізняти з інших, потрібно зовсім небагато часу та мінімальна філологічна чутливість. Це зрозуміло - горяни не часто залишають своє село. Це і зараз складно з нашими дорогами, а раніше взагалі не мало сенсу зайвий раз пересуватися у просторі. Хіба що наполонину отару вигнати в травні та загнати на початку осені. Люди варилися і варяться у власному житті, житті родичів і сусідів. Ну, і звісно ж, телевізор, з якого вони отримують новини великого світу. Але потреба у спілкуванні - вона ж нікуди не поділася. Щоправда, з туристами-журналістами вони не дуже рвуться контактувати. Один наш приятель, співробітник журналу, скаржився, що з закарпатця слова не витягнеш, мовляв, не знаєш, з якого боку до нього підійти. Він-бо чужий, зайда. Свого часу Шевченко, який хотів посілкуватися з народом, але щоб його не тримали за пана, виставляв барильце. І язик у селянина роз’язувався, і матеріалів
у «нашого всього» відразу більшало. Можна, звісно, і так. Але що робити, якщо ти за кермом, не п’єш, не маєш часу для тривалих бесід? Вихід один - прикинутися своїм. Так вже заведено, що у будь-якому музеї-заправці-селі питають, звідки ви. І ніщо не заважає казати у горах, що ви з долини (наприклад, з Берегова чи Мукачева), а у долині - що ви з гір. Просто будьте готові відповідати на питання, чи побило цього року городину, скільки коштують дрова та додайте пару слів про стан доріг. Все! Співрозмовник ваш! Він вам і місцеві легенди розкаже, і повідомить, де був схрон чи винний підвал, і порадить, як доїхати до потрібного місця, щоб не побити машину. Мешканці гір заздрять тим, хто в долині. Бо в них і на городах росте більше, і земля легша в обробці, і клімат теплий, і колодязі не треба глубокі рити, і вино. Зрозуміло, що долиняни заздрять горянам: в них туризм, лижі-гори, можна хату здавати і з того жити, гриби-ягоди-трави збирати - туристи все з’їдять і куплять. Але ця заздрість тиха, неагресивна. Заздрість бізнесмена, який бачить можливості свого колеги, але не може уявити його проблем і труднощів.
БАПТИЗМ І КОМУНІЗМ
БАПТИЗМ І КОМУНІЗМ Майже у географічному центрі Закарпаття є село з промовистою назвою Сільце. Воно існує вже близько восьми століть, але так і лишилося одним з сотень звичайних сіл, якби не події двох-трьох десятків років. Коли в СРСР було оголошено перебудову та дозволено мінімальну бізнес-активність, один селянин вирішив, що шити джинси чи возити угорські жуйки – не комільфо. Він взявся за один з найбільш ризикових бізнесі – фермерство. На власній ділянці поставив десятиметрову шопку (тобто теплицю), зробив штучне освітлення-опалення, і ще взимку висадив у ній ранню капусту. Сусіди продовжували бухати і пророкували цьому дивакові швидкий крах і розвінчання ілюзій. Проте вже у лютому-березні сільському диваку вдалося виростити перший врожай і продати його за шалені гроші – свіжа городина на початку весни тоді була майже дивом. Отримані кошти чоловік чомусь не пропив. Він влаштував ще кілька шопок на своїй землі та орендував частину колгоспного поля. Там він посадив полуницю та огірки. Сусіди, звичайно, не припиняли узливань та радили дядькові не займатися дурною справою, а купити «копійку» чи навіть «дев’ятку». Проте уся родина фермера продовжувала рачкувати у шопках. Врожай не змусив себе чекати та знову приніс гідний прибуток. А потім закрутилося. Кілька сусідів усвідомили механізм і вирішили відтворити його у себе. Благо, землі в колгоспі було вдосталь, а виконати дуже занижену для цього благословенного клімату норму державної заготівлі було не так вже складно. Почалася конкуренція – у кого врожай більший, в кого капуста краща… Дерев’яні каркаси заміняли металевими, шукали ідеальну форму шопки, сперечалися, що краще – скло чи плівка. Звісно, капустяні «стахановці» не встигали обробляти такі великі площі, тож почали наймати своїх сусідів на деякі роботи – збирання врожаю, посадка розсади, удобрення тощо. Господарства розросталися, а всередині колгоспної монолітної бідності з’явилися перші ознаки розшарування на селянські класи. Бідні, звісно, відчайдушно пили та щиро заздрили новоявленим кулакам. Ті, у свою чергу, ставилися до сусідів з презирством та без докорів сумління експлуатували їх. Можливо, швидке накопичення капіталу та зубожіння низів призвели би до революційної ситуації.
Але цього не сталося. Коли деякі ображені на світову несправедливість вже почали гострити вила, у село випадково прийшли баптисти. Їхня проповідь християнського тверезого способу життя та сумлінної праці впала на заздалегідь підготовлений грунт – мозок і душі сільських нуворишів. Вони чесно понесли десятини – а для села це були шалені гроші! Спочатку на них побудували церкву. Потім полагодили розбиту дорогу, щоб легше було возити врожай. Потім відкрили кілька магазинів, щоб люди з грішми могли придбати усе необхідне, не їздячи в місто. А згодом баптистська громада стала головним місцевим банкіром, даючи своїм членам кредити з дуже лояльними умовами на заснування-розширення капустяного бізнесу. І народ потроху зрозумів, що така пропозиція варта їхньої уваги. Він припинив пити і потягнувся до баптистської церкви – по гарне життя і спасіння душ тощо. Зараз до Сільця вже приєдналися сусідні Заріччя, Гребля та кілька інших навколишніх сіл, утворивши таким чином унікальну сільську агломерацію. Схили пагорбів та гір, пасма яких оточують цю місцевість, тепер цілий рік суцільно вкриті величезними білими шопками, здалеку схожими на ангари для літаків. Тут дають роботу та живу копійчину мешканцям тих сіл, де ще не усвідомили та не сприйняли баптистської доктрини. Вправно працює логістична система – місцеву городину продають на львівському «Шуварі», у Мукачеві, Ужгороді, Тернополі, Франківську… З’явилися гарні школи, дитячі садки, стадіони, де грають навіть у пейнт-бол!
Молоді баптистські родини, які одружуються, одразу отримують земельну ділянку та можуть розраховувати на безвідсотковий кредит для початку бізнесу. Кажуть, що 100 000 гривень, вкладені у бізнес, повертаються вже після продажу першого ж врожаю у десятикратному розмірі – родина заробляє мільйон гривень і може приступати до будівництва свого будинку. Кожна родина має великий сучасний будинок, по парі автівок, повний набір сільськогосподарської та домашньої техніки та квітучий, хоч і дещо виснажливий бізнес – господарі працюють на рівні з найманими працівниками. Але не поспішайте закривати комп’ютер, кидати тепле менеджерське місто, продавати столичну квартиру та вирушати до Сільця! Ця ідилічна картина – тільки верхівка айсбергу. По-перше, роботу в шопці витримує не кожен мешканець нормального села, не кажучи вже про городян. У порівнянні з нею ваш найбільший жах - сапання картоплі на бабусиному городі є відпочинком на курорті. Температура у шопці – градусів сорок, або й більше, і це при стовідсотковій вологості! Додайте до цього необхідність тисячі (!) разів на день нахилятися, присідати та просто годинами повзати навколішки. А тепер уявіть, що за таких умов потрібно ще розкидати штучні добрива, гній та приготоване в особливій пропорції тваринне… гм, ну, ви зрозуміли. Молоді хлопці, привчені до сільської праці та роботи на будівництві, від того непритомніють!
Другий нюанс – це те, що громада пильнує кожного члена. На слабкодухих грішників, які палять, пиячать, зраджують у шлюбі, обманюють сусідів або, що найстрашніше, приховують прибутки, чекають кари. Спочатку це буде приватна задушевна бесіда з кимось із церковних старійшин. Потім, якщо це не допоможе – публічний розголос гріха та тимчасова заборона на участь у вирішенні церковних справ. Якщо грішник виявить впертість, то його чекатиме справжній остракізм – рідні та сусіди з ним не спілкуватимуться та не вступатимуть у ділові стосунки. А це означає, що його врожай не купуватимуть заготівельники, не возитимуть водії, магазин обходитимуть десятою дорогою, а трактор чи сіялку не братимуть в оренду. Грішник мусить поїхати та оселитися в іншому місці. Там, де гріх продовжує вважатися проявом простої людської слабкості, а народ живе повільним та напівп’яним життям, за необхідності працюючи за сто гривень на день у його рідній капустяній агломерації. Хтось швидко розкаюється, страждає, що його викинуто за борт та мріє повернутися до звичного ритму. Хтось починає розуміти, що гонитва за прибутком – це марнота марнот, розслабляється та починає вчитися бути щасливим з малого. А третій починає на новому місці з нуля – ставить у селі першу шопку та стає у ній рачки над ранньою капустою, поступово просуваючи звичний для нього спосіб життя на новому місці, знову розкручуючи колесо сів обороту та історії. А все починалося з першої шопки у простому селі з промовистою назвою Сільце.
НОВІ ЦЕРКВИ ТА РЕЛІГІЙНА ТОЛЕРАНТНІСТЬ
НОВІ ЦЕРКВИ ТА РЕЛІГІЙНА ТОЛЕРАНТНІСТЬ Гострі готичні шпилі та російські пряничні бані-«цибулини», пишне козацьке бароко і підкреслена реформатська скромність, поєднання будиночка хоббіта з лініями сіднейської опери – весь цей вінегрет сучасних храмів можна побачити на Закарпатті протягом одного дня.
Крім того, на Закарпатті є храми, що належать автокефалам, якомусь малозрозумілому агресивному промосковському новоутворенню, не визнаному навіть РПЦ, молельні будинки баптистів та адвентистів, армянські церкви, мечеті та, звісно ж, синагоги.
Але навіть не намагайтеся визначити за зовнішнім виглядом церкви її конфесійну приналежність. Будівля, схожа на Покрова на Нерлі, може належати Київському патріархату, свіжозбудований дерев’яний храм у карпатському стилі – традиційним протестантам типу лютеран, а щось схоже на європейський мюзік-хол – римо-католикам.
Зараз цю область можна назвати найтолерантнішою в Україні. Звісно, закарпатське суспільство, як і кожне інше, дійшло розумних висновків крізь століття війн, релігійної різанини, взаємних звинувачень у неканонічності-некошерності-розпитті крові немовлят. Тут весь цей мордор тривав понад чотири століття! Будувалися оборонні храми храми зі стінами завтовшки у метр, обносилися кам’яними мурами маленькі дерев’яні каплички, церкви і костели, що сперечалися, у кого вище шпиль чи більше бань, видавалися суворі накази прибрати зайву оздобу з синагоги, які незабаром скасовувалися, коли місцевому магнату ставали раптом потрібні гроші…
Від чого ж залежить зовнішній вигляд церкви? Від амбіцій конкретного ксьондза чи попа? Від можливостей вірян? Чи може від того, в якій країні гастарбайтерствовали ті будівельники, яких запросили на будівництво? Можна лише здогадуватися. Визначити приналежність храму можна лише зсередини. Особлива увага – на дошку оголошень. Якщо першим, що ви побачите, буде дрес-код, а також авторитетні повідомлення «Разговаривающим в храме посылаются скорби», то перед вами, безумовно, він, Московський патріархат. Якщо ж ви бачите приблизно те саме, але у трохи ввічливішій формі та українською мовою – ви завітали у більш толерантний храм неканонічного Київського патріархату. Побачили всередині численні охайні лавки, катедру, круглі свічки у металевих коробочках та оголошення про молодіжні паломництва? Це римо-католики. Те ж саме, тільки практично без лавок та з пристойною кількістю ікон? Греко-католики, зрозуміло. Той самий набір з лавками, кафедрою, але оголошення запрошують молодь просто на зустрічі без паломництв, а священник вдягнений майже по-людські? Ви у реформатській церкві.
І лише потім, виснаживши один одного, поламавши через релігійні розбіжності власні родини, дружби, кохання, віряни почали розуміти, що ділити, по суті, нема чого. І розуміє чоловік, що його справжнім ворогом є не сусід, якій ходить до костелу, а хабарник з податкової, який сповідається його ж священнику. А жінка вже бачить, що наречений доньки, який відвідує греко-католицьку церкву, можливо стане їй кращим чоловіком, ніж вірний московського патріархату, який зазирає у чарку і на свята, і без свят. Проте атеїстів серед закарпатців майже нема, тож релігійна толерантність не перейшла у релігійну індиферентність. Може вони просто зрозуміли, що Бог один – провайдери різні?
МІФИ І ПРАВДА
МІФИ І ПРАВДА Міф – це спосіб життя та місце проживання переважної більшості людей всіх часів і народів. Австралійські аборигени, батьки-засновники Америки, хрестоносці, творці німецької класичної філософії, чеченські бойовики – всі вони споживачі міфів і міфотворці. Закарпатці – не виняток. Їхні міфи є не темою дисертацій наукових працівників, але й важливою складовою повсякденності. Кожен замок – це не лише уламки стін з графіті. Це ще набір легенд і міфів, пов’язаних з цими каменюками. Історії про заборонене кохання та прокляті скарби, правителів з садистськими схильностями та місцевих робінгудів. Кожне озеро - наслідок сліз від забороненого кохання чи притулок останньої лохнеської потвори закарпатського розливу. І кожне село, безумовно, мусить мати таємні входи до потойбіччя та виходи з найближчого міста. Місцевим і на думку не спадає дослідити чи хоча б засипати той давній хід чи легендарний пагорб – аби не збурювати астрал. А ось поставити на вході в ці малозрозумілі ходи такі-сякі двері
та влаштувати всередині льох для тримання вина, картоплі та банок з помідорами – це нормально. А привиди… Так, трапляються, кажуть закарпатці. І самі сміються: особливо якщо випити паленки. Але щороку напередодні Великодня палять шини, знищуючи та викурюючи зимові сили зла. І байдуже, що місцеві церкви щорічно закликають не робити цього – народ рік у рік повторює дійство. І здається, аж до зими 2014 року жоден із закарпатців не міг пояснити ані походження, ані сенсу ритуалу. Аж поки не запалали шини на «Груші» та Майдані, перед Верховною Радою та місцевими адміністраціями. На Великдень того ж року хлопці скаржилися: взимку довелося розпрощатися з нажитим за кілька місяців, відправити «на Київ». Але не дуже шкодували: побачили, що трохи дивна ритуальна дія набула нового сенсу. Наче у старій діжці заграло молоде вино. Тож закарпатські міфи не слід розвінчувати. Їх слід оживлювати. І в них слід жити.
ВІЙНА ТА МИР
ВІЙНА ТА МИР Навіть в Україні не так багато місцевостей, які б протягом відомої історії воювали стільки, скільки Закарпаття. На цих землях народ селився з сивої давнини, експлуатуючи землю, воду, корисні копалини, ліс, гори, а також чи не найбільшу цінність давнини - сіль... Зрозуміло, що тут було за що битися і за що вмирати.
одного сезону, щоб оцінити масштаби трагедії, яка сталася з попередниками азійсько-кочового походження. Угорці дорвалися до цивілізації, встигли створити велике королівство та прийняли християнство, що, на слушну думку Батия, неодмінно знижувало бойовий дух степовиків.
Війни останніх двох тисяч років ми можемо відстежити більш-менш впевнено. На зламі ер тут встигли повоювати римляни з варварами. Потім тут було серце гунської імперії – народу, що прийшов чи то з китайського кордону, чи то з Середньої Азії, чи то з Кавказу. Так почалося Велике переселення народів - міграційні процеси, яким, здавалося, не буде кінця. Гунів по смерті Аттіли перемогли гепіди, що прийшли зі Скандинавії та Балтики. Останні розчинилися без сліду наприкінці першого тисячоліття, і їх замістили інші германські племена – вандали, остготи, бургунди, а також лангобарди.
Отже, ці землі приблизно півтисячоліття (першу половину другого тисячоліття нової ери) належали Угорському королівству. Але це зовсім не означало мирного життя. Шматки Закарпаття безкінечно перекидалися, як м’яч, з рук у руки місцевими феодалами.
Ці народи співіснували та воювали на території Закарпаття, аж поки не вичавили один одного на території сучасних Німеччини, Франції та Італії. З цього випливає висновок: трудова міграція з цих земель до Західної Європи налічує, щонайменше, півтори тисячі років. Але на цій території на зламі тисячоліть мали місце не лише випадкові набіги дикунів, дрібні розборки варварських вождів та локальні війни племінних союзів. Землі Закарпаття входили і до складу великих держав: Великої Моравії, не менш Великої Хорватії, а також Київської Русі, держави настільки великої, що її правителі навіть не заморочувалися питанням самоназви. Зрозуміло, що великі держави мусили вести великі війни, які природно призводили до ослаблення цих країн та, відповідно, постійних міжусобиць. Час від часу міжусобиці переривалися – на час навали чергової орди зі сходу. Наприклад, таку роль відіграли угорські племена. Коли вся Європа купувала собі труни та масово відписувала майно церкві, очікуючи чергового кінця світу, ці язичники відсвяткували кінець першого тисячоліття нашої ери переходом Карпат та заснуванням власного королівства. Звісно, під час цього звитяжного походу, угорці частково підкорили, частково знищили місцеве населення. У ХІІІ столітті шляхами угрів вирішив пройти хан Батий, який у 1241 році зруйнував Ужгород, Мукачево, Тячів та інші міста. Але йому вистачило лише
Іноді це відбувалося за ініціативою чергового угорського короля, який потребував готівку на чергову війну та розплачувався землями та «вічними привілеями». Звичайно, щоб «відбити» позичені королю кошти, феодал різко збільшував старі податки та вигадував нові. Це подобалося не всім, і феодалові доводилося приборкувати місцеве населення, придушувати стихійні народні повстання та ставити символи своєї влади – замки. Коли ж король витрачав готівку, отриману за землі, в нього раптом починало краятися серце за ображений жорстоким феодалом простий народ. Звісно, він демонстрував, хто є справжнім господарем. І не тільки землі, але й даного слова: захотів – дав, захотів – забрав, а потім з’ясовував стосунки збройним шляхом. Зрозуміло, що в цих боях гинули закарпатці, і байдуже, хто вигравав чергову битву та на чиєму боці була правда. Також феодали любили посперечатися між собою. Іноді приводом була спадщина, іноді – кохання, але в більшості випадків привід фабрикувався штучно або не фабрикувався взагалі. Наприклад, який-небудь черговий Ласло вирішував, що йому сподобався замок його сусіда Тиберія. Конфлікти такого роду могли вирішуватися завдяки шлюбам, судам, втручанню церкви або короля, але здебільшого це відбувало-
ся коштом життів сотень і тисяч закарпатців, васалів обох учасників. Також непоганим приводом для бойових дій були релігійні причини. Феодали-реформатори, відповідно до свого догмату про передвизначення, вважали нормальним допомогти Богові якнайшвидше відправити феодала-католика до призначеного йому місця у пеклі. Католики ж, відповідно до своєї щирої віри, намагалися знищити максимальну кількість посланців нечистого, тобто реформаторів. Зрозуміло, що і в релігійних конфліктах на Закарпатті найбільш постраждалим виявлялися прості солдати та місцеве населення – православні українського походження. Усі ці події бурхливого закарпатського Середньовіччя залишили по собі численні пам’ятки оборонної архітектури: міцні замки, товстостінні костели та церкви, здатні витримати тривалу облогу, укриття у горах та рештки підземних ходів. Частина цих споруд використовується в якості музеїв, частина – у якості льохів та винних підвалів, частина передана різним церквам, а решта – лежить у руїнах. Такими є замки у Середньому, Невицькому, Хусті, Королеві, Виноградові, Броньках, Квасові, Довгому… Зараз там, де стикалися інтереси наймогутніших правителів, гуляють лише вітер і нечисленні туристи.
Угорське королівство припинило своє існування в незалежному вигляді після битви з турками у битві при Могачі (1526 рік), де переможцем став чоловік Насті Лісовської (Роксолани). Згодом відбулося розділення території Закарпаття на три частини: турецьку, австрійську та семигородську. Місцеве населення сприйняло прихід турків як дар Божий, оскільки вони, по-перше, припинили феодальні конфлікти, по-друге, централізували державу, по-третє, дозволили сповідувати будь-яку віру тим, хто вправно сплачував податки та дотримувався законів імперії. Згодом до Туреччини відійшла й семигородська частина (землі біля Хусту). Решта Закарпаття, хоч формально належала Габсбургам, була буферною зоною між двома імперіями. Потім близько півтора століття місцеве населення було вимушене воювати то на одному, то на іншому боці, аж поки у кінці XVII століття не відійшла Австрії. Коли ж габсбурзька імперія стала дуалістичною монархією (у 1866 році), угорці отримали не лише майже повноцінне королівство, але й повні права і цих краях. Вони зверхньо ставилися до місцевих, не створивши і найпримітивніших умов для підтримання економіки та культури краю. Бідність і безпросвітність існування населення спричинили першу масову еміграцію місцевого населення до Нового Світу (США, Канади та деяких країн Південної Америки).
Це тривало протягом кількох десятків років. Тих, хто не встиг втекти, чекала нова бійня – Перша світова війна. До цих часів належать дві пісні, що нещодавно набули нового змісту: «Кедь ми прийшла карта» та «Пливе кача». Про втрати закарпатців у ній годі й говорити – за найскромнішими підрахунками, в ній загинуло не менше 100 тисяч місцевих мешканців. в цій частині України досі масово присутні пам’ятники загиблим на цій війні. Їх можна знайти на цвинтарях, біля монастирів, на перевалах та біля замкових руїн. Ці пам’ятники виростали всюди, адже практично все Закарпаття стало військовим полігоном. Особливо запеклими були бої 1914 року, які відбувалися на перевалах: Яблунецькому, Торунському, Верецькому та Ужоцькому. Одні й ті самі окопи переходили по кілька разів від одних військ до інших. Люта зима 1914-1915 років, холод і голод косили війська обох супротивників. Але активніше вмирали, як не дивно, морозостійкі росіяни, яким майже не постачалася зброя, обмундирування та харчі. Місцеве населення було мобілізоване до айстро-угорської армії, але їхні родичі ховали та ставили хрести і солдатам супротивника, тим, хто вбивав їхніх близьких. У 1915 році росіяни відступили за Карпати. Результатом Першої Світової війни стало падіння Австро-Угорщини та виникнення нових держав. Але між 1918 та 1920 роками край став об’єктом претензій
з боку Румунії, Угорщини (зокрема, більшовицької, яка проіснувала кілька місяців) і зрештою опинився у складі Чехословаччини. Це був непоганий варіант, бо ця країна була зразком демократії. За чехів на Закарпатті розвивалася інфраструктура, промисловість, система освіти. Але відносний спокій тривав недовго: після Мюнхенської змови Чехословаччина швидко почала втрачати рештки незалежності. Восени 1938 року уряд встиг надати федеративні права краю, що отримав назву Підкарпатська Русь. За кілька тижнів претензії на ці землі заявила Угорщина, яка стала фашистською. Віденьський арбітраж віддав Ужгород, Мукачеве та Берегово на поталу угорцям, а столиця Підкарпатської Русі перемістилася до Хусту. Місцеве населення земель, що залишилися, проголосували за незалежність та попросилися під протекторат Німеччини. Але німці порадили не уряду новонародженої держави не пручатися та підкоритися їхнім союзникам-угорцям. Закарпатці натомість створили загони оборони «Карпатська Січ» з кількох тисяч чоловік та виступили проти 40-тисячної угорської армії. Бої тривали близько тижня, і найвідомішим місцем битви стала місцевість Красне Поле біля Хусту. Нетривала війна вартувала 5 тисяч життів, після чого Угорщина вкотре окупувала все Закарпаття. Тож можна твердити, що остання (поки що) світова війна прийшла до закарпатців на рік раніше, ніж вона почалася офіційно та прийшла до галичан, і майже на три роки раніше, ніж до мешканців центральної та східної України. З приходом угорців почався черговий терор. Поперше, відбулася мобілізація до армії. По-друге, ак-
тивних українофілів відправили до концтаборів та в’язниць, пересічних - до трудових загонів, які мало відрізнялися від концтаборів. Зокрема, був побудований один з найвідоміших об’єктів військової історії Закарпаття – лінія Арпада. Це система укріплень, яка була створена у 1943-44 роках проти Червоної Армії. Лінія простягнулася на 600 км та складалася з окремих вузлів оборони. Загалом було побудовано 99 опорних пунктів, 759 ДОТів, 394 ДЗОТи, 439 відкритих вогняних рубежів, близько 400 км траншей і окопів, 135 км протитанкових споруд. Все це господарство, як і годиться якісному оборонному рубежу, практично не було використане – радянські війська просто обійшли основні вузли оборони з тими шляхами, де їх не чекали. Але і на цій війні закарпатці знову опинилися по різні боки фронту. Справа в тому, що мешканці краю після угорської окупації стали масово переходити кордон з СРСР. Зрозуміло, що на більшість з них чекав ГУЛАГ, особливо після підписання пакту Молотова-Ріббентропа. Після початку війни Німеччини з Радянським Союзом з частини цих людей, які не встигли загинути у таборах, утворили чехословацький полк, а згодом – військову бригаду, які потім переформували у корпус. Очолюваний чехом Людвігом Свободою, цей загін приблизно на три чверті складався з українців Закарпаття. Він брав участь у боях за звільнення більшої частини України, зокрема у форсуванні Дніпра, битві за Київ та звільненні Карпат.
В результаті звільнення восени 1944 року Закарпаття начебто лишилося у складі Чехословаччини. Але радянський уряд, користуючись правом переможця, наполегливо запропонував чехословацькому уряду відмовитися від претензій на Закарпаття, так би мовити, добровільно, у порядку трудової дисципліни. Ті не опиралися. Також на території краю було багато радянський військових комендатур, тож організувати потрібне народне волевиявлення було нескладно. Так у 1945 році Закарпаття увійшло до Радянського Союзу, де й перебувало до 1991 року, а потім залишилося у складі України. Увесь час з 1945 до 2014 року був, мабуть, найдовшим мирним періодом в історії краю, принаймні за останнє тисячоліття. Звісно, і цей час був різним: перші роки по війні тривала боротьба УПА з СРСР, потім були мобілізації до «братських країн» Африки та Азії, зокрема, до Афганістану. Але за 70 років встигли народитися та вирости три покоління, які не знали війни. Коли у 2014 році до закарпатських родин почали надходити повістки з воєнкомату, це стало шоком. Жінки виходили з протестами та перекривали дороги: вимагали зупинити мобілізацію та повернути їхніх синів-чоловіків-братів з війни, яка здавалася їм такою далекою та незрозумілою. Так вже склалося, що закар-
патці у своїй масі, відучилися воювати. Їх мало хвилює те, що виходить за межі їхнього безпосереднього місця проживання. Навіть Львів чи Івано-Франківськ здаються їм далекими: що вже й казати про Крим чи Донбас! Вони їх розглядали лише в якості місця можливого заробітку, якщо не вдасться влаштуватися десь у Чехії, Угорщині або Росії. Так, для них нормально обурюватися російською агресією щодо України та… в тому ж місяці їхати на будівництво до Пітера. Або нарікати на зухвалу поведінку угорців, ображатися, що мешканці сусіднього міста роблять вигляд, наче їх не розуміють, але виїжджати на роботу до тієї ж Угорщини усіма правдами і неправдами. Населення Закарпаття настільки миролюбне і толерантне, що навіть терплячому українцю з якоїсь Наддніпрянщини чи Поділля це здається дивним. Та й якось не віриться, що в цьому замріяному краї колись були війни, на яких нескінченним потоком лилася кров. Таке враження, що будь-яка агресія тут наштовхнеться на м’яку подушку лояльності та прийняття, де й потоне, не помітивши, як це сталося. А може закарпатці просто навчилися маскуватися під миролюбних громадян будь-якої держави, і це просто було їхньою стратегією виживання?
Война текст Межнациональній коктейль революція і стагнація так кується свобода так гартується нація. в черной діре масса єнергии из которой рождается сверхновая
Символи – на те й символи, а не прості слова чи малюнки. Це не тіні і не відлуння. Вони здатні містити в собі численні нашарування смислів. І створювати нові. І повставати з попелу, як фенікс. І викликати вібрації духу. Такі собі кола на воді від кинутого каміння. Колись через чарівну казку, архітектуру та філософське осмислення бурхливої і сумної історії постала геть розпорошена нація – німецька. До яких наслідків це призвело у ХХ столітті – питання інше. Але відродження та «збирання» нації було очевидним. Навіть страшні війни та революції не змогли переважити силу символів, піднятих з небуття. Може, і ці старі стіни ще народять нових героїв?