ЗАМКИ ЗАКАРПАТІЇ
НЕВИЦЬКИЙ ЗАМОК
НЕВИЦЬКИЙ ЗАМОК Колись ми провели експеримент: запитували у людей, скільки вони знають українських замків. Нефахівці називали 2-5, не більше. Потім запитали найбільш обізнаних, у чому, на їхню думку, полягає проблема. Кажуть, інфраструктури немає. Невицький замок знаходиться у кількох кілометрах від Ужгорода, міста, яке точно потрапляє в п’ятірку найвідвідуваніших у країні. До замку веде асфальтована дорога, відносно непогана, як для гірської. Внизу під горою є кілька ресторанів та база відпочинку, на горі біля замку — величезний новий готельний комплекс, вдосталь місця для парковки. Інфраструктура, так би мовити, в асортименті. Але при цьому замок поступово руйнується. Ентузіасти підбирають каміння та складають його у купи біля середньовічних стін. Раз на рік вони організовують фестиваль — прямо там, де на голову чи ногу щомиті може впасти важезний уламок. Гроші, зібрані на
цьому заході, спрямовуються на мінімальні заходи з консервації. Про реставраційні роботи навіть не йдеться. Їх можуть собі дозволити хіба «розкручені» закарпатські замки типу Ужгородського, які знайшли собі закордонних спонсорів. І ось що дивує: власники тих кав’ярень-ресторанівготелів, УТП яких полягає виключно у розташуванні біля Невицького замку, нічого не інвестують в об’єкт, що їх годує. Вони лише «знімають вершки» з випадкових туристів та ораганізованих груп. То чим закарпатські бізнесмени відрізняються від донбаського клану? Хіба не той самий принцип: захопити потенційне джерело прибутку, привласнити його та висмоктати все що можна, нічого не вкладаючи? Може недарма переважна кількість замкових графіті належать саме відвідувачам з Донбасу?
БРОНЬКОВСЬКИЙ ЗАМОК
БРОНЬКОВСЬКИЙ ЗАМОК Якщо комусь спаде на думку зробити експозицію про радянські часи Закарпаття за радянськими стандартами музейної справи, то ми побачимо на стендах такі експонати: - макет ковбаси за 2. 20 рублів та фото найдовшої черги за нею - як уособлення найблакитнішої мрії «совка»; - інтер’єр вагону, яким місцевих мешканців вивозили на Сибір, тобто чорно-білі фотошпалери зі жменькою старого сіна на підлозі; - валянки-унісекс і жіночі рейтузи як приклад занепаду легкої промисловості; - книжку «Армейский устав» як символ пригнічення ідеологією; - деревяний туалет, привезений зі старої дачі одного з працівників музею; на дрова забрати - так смердітиме, а викидати шкода. Новому поколінню або іноземцям не буде зрозуміло, як за таких умов люди вчилися, мріяли, обирали професію, ходили на побачення і навіть бурхливо сперечалися про політику чи мистецтво. Бо принцип радянського музею - показати, як же ж погано жила людина праці, пролетарій, селянин, як він постійно страждав і мучився, і як же ж його пригнічував вищий клас.
Переважну частину музеїв Закарпаття закладено ще за радянських часів. І мало хто з керівників цих музеїв прагне щось радикально змінювати. Замок є є, магніти продаються - продаються, а те, що половина експозицій закрита - так приходьте завтра. Чи за місяць. Чи за рік. Ну, виділили, як вимагало керівництво, кімнату для газетних вирізок про Августина Волошина - і баїньки. Полагодили дах за європейський грант - і заспокоїлися. І живуть в цих «оновлених» музеях радянські стандарти, радянські бабусі та радянські грізні написи типу «руками не чіпати». Так, ніби ці музеї самі безнадійно музеєфікувалися. Нові віяння та підходи слід шукати там, де справа нещодавно починалася з нуля. Щоб побачити різницю, слід спочатку побувати, наприклад, у двох скансенах - колочавському та ужгородському. В останньому ми побачимо селянські хатки з різних регіонів, б основному, бідні, у кращому випадку - пару «середняцьких», дерев’яну церкву та неодмінні вулики. Виходить, з точки зору засновників музею, український селянин тільки страждав, молився і розводив бджіл. Звісно, вишиванки-віночки-сувеніри, але вся ця пастораль не дає уявлення про історію, її перебіг.
ЗАМОК КОРОЛЕВО
ЗАМОК КОРОЛЕВО Якщо комусь спаде на думку зробити експозицію про радянські часи Закарпаття за радянськими стандартами музейної справи, то ми побачимо на стендах такі експонати: - макет ковбаси за 2. 20 рублів та фото найдовшої черги за нею - як уособлення найблакитнішої мрії «совка»; - інтер’єр вагону, яким місцевих мешканців вивозили на Сибір, тобто чорно-білі фотошпалери зі жменькою старого сіна на підлозі; - валянки-унісекс і жіночі рейтузи як приклад занепаду легкої промисловості; - книжку «Армейский устав» як символ пригнічення ідеологією; - деревяний туалет, привезений зі старої дачі одного з працівників музею; на дрова забрати - так смердітиме, а викидати шкода. Новому поколінню або іноземцям не буде зрозуміло, як за таких умов люди вчилися, мріяли, обирали професію, ходили на побачення і навіть бурхливо сперечалися про політику чи мистецтво. Бо принцип радянського музею - показати, як же ж погано жила людина праці, пролетарій, селянин, як він постійно страждав і мучився, і як же ж його пригнічував вищий клас.
Переважну частину музеїв Закарпаття закладено ще за радянських часів. І мало хто з керівників цих музеїв прагне щось радикально змінювати. Замок є є, магніти продаються - продаються, а те, що половина експозицій закрита - так приходьте завтра. Чи за місяць. Чи за рік. Ну, виділили, як вимагало керівництво, кімнату для газетних вирізок про Августина Волошина - і баїньки. Полагодили дах за європейський грант - і заспокоїлися. І живуть в цих «оновлених» музеях радянські стандарти, радянські бабусі та радянські грізні написи типу «руками не чіпати». Так, ніби ці музеї самі безнадійно музеєфікувалися. Нові віяння та підходи слід шукати там, де справа нещодавно починалася з нуля. Щоб побачити різницю, слід спочатку побувати, наприклад, у двох скансенах - колочавському та ужгородському. В останньому ми побачимо селянські хатки з різних регіонів, б основному, бідні, у кращому випадку - пару «середняцьких», дерев’яну церкву та неодмінні вулики. Виходить, з точки зору засновників музею, український селянин тільки страждав, молився і розводив бджіл. Звісно, вишиванки-віночки-сувеніри, але вся ця пастораль не дає уявлення про історію, її перебіг.
ЗАМОК КВАСОВО
ЗАМОК КВАСОВО Насправді український «бєзпрєдєл» - зовсім не породження 90-х років. Це традиція, коріння якої сягає, щонайменше, у Середньовіччя. Протягом століть історію того ж Закарпаття можна описати за формулою: пахан в законі давав своєму корєшу посаду «смотрящего», той починав «бєзпрєдєл», грабуючи народ на власній та прилеглих територіях, пахан отримував скарги, змінював «смотрящєго» і все починалося знову. Прикладом, який ілюструє таку схему, може бути замок у Квасово. Він був побудований у ХІІХІІІ столітті з необробленого каміння. В цей час вся Європа вже вдягалася в готичні шати, змагаючись у крутизні стрілчатих арок, контрфорсів, вітражів та нервюр. Натомість замовники Квасівського замку явно готувалися пересидіти в ньому не одну облогу, тож обрали грунтовний та надійний романський стиль. Трикутний у плані замок побудований на кам’яній скелі, і його стіни з двох сторін, як годиться, нависали над прірвою. Оборонні стіни сягали шести метрів заввишки та півтора метри завширшки. З третього боку до замку вела дорога, якою міг проїхати віз. Ближче до стін, так, щоб охоронцям замку було зручно лити окріп на нападників, був рів з мостом. Всі ці стіни боронили круглу дванадцятиметрову башту-донжон з двометровими стінами, а також кілька одно- та двоповерхових будівель. Очевидно, що голо-
вним призначенням всіх цих споруд було маскування інших приміщень, найважливіших для феодалів усіх часів і народів: в’язниці, скарбниці та величезних винних льохів. Також на території замку був колодязь, пробитий на кілька десятків метрів крізь суцільну скелю — очевидно, воду господарі теж іноді вживали. Як годиться, легенда говорить про підземний хід, що вів з замку на берег Боржави, але жодних підтверджень цьому немає. Зрозуміло, що протягом століть замок не одни раз переходив з рук в руки, і не завжди законним шляхом. Так, першим відомим нам конфліктом щодо права власності стала розборка ХІV століття відразу між трьома родинами: Екчі, Баторі та Сонісло. Результатом суду стало рішення на користь других претендентів — Баторі. Можливо, їм просто пощастило. А можливо вони вже і тоді знали, як обходити закони та аргументувати свою позицію. Бо недарма ж перші дві родини залишаються відомими хіба вузьким спеціалістам, а рід Баторі та його відгалуження відомі багатьом і сьогодні. Наприклад, українцям найкраще відомий досить пристойний представник родини Стефан Баторій, польський король, якого козаки порівнювали з імператором Тітом, призначили гетьманом та визнали законодавцем Січі.
Проте європейська, цивілізована династія перервалася у ХVІІ столітті. А ось представники «Сім’ї», які опинилися в Росії, заснували два окремі роди: Батуриних (до якого, наприклад, належала дружина головної московської «кєпки» Юрія Лужкова Єлєна Батурина) та Бакуніних (яскравий представник — анархіст Михайло Бакунін). Як бачимо, деякі генетично запрограмовані риси долають сотні кілометрів та років, але залишаються домінантними.
господар сміливо втік до Карпат, у Броньківський замок. Слід думати, що все майно, яке не зміг вивезти Павло Мотузнаї, було пограбоване королівською армією: масштабна пожежа, яку вони влаштували, була типовим прикриттям для такого роду звитяг. Проте згодом спадкоємці повернули собі власність, яку потім продали графу Бетлену, і це запустило практично безупинний процес перепродажів замку, що тривав аж до XVIII століття.
У ХVІ столітті замок у Квасово перейшов до роду Мотузнаї. Його голова Павло вмів користуватися розборками тодішніх паханів — короля Угорщини, австрійського імператора та очільника Трансильванії — та почав грабувати як своїх селян, так і сусідських. Пограбовані чужим феодалом вже не мали чого віддавати власному пану, тому поскаржилися до сейму. Чи слід казати, що найгуманніший суд у світі вирішив забрати замок у власника та передати його разом з майном до королівської скарбниці — так само, як і зараз більшість штрафів за порушення йдуть не постраждалим, а державі.
Протягом останніх двохсот років замок прислужився місцевим мешканцям: з його каміння зводили будинки та мостили дороги типу «туалет-хлів». Але навіть селяни не змогли так ефективно знищувати історію, як радянська влада: поруч, практично на території замку розташувався колгосп. По давньому камінню їздили трактори та сіялки, а стіни стали у пригоді при побудові корівників-свинарників. Часи ж дикого капіталізму якнайкраще позначилися на замку: колгосп був знищений, і руїни замку почали швидко заростати.
Проте коли озброєна до зубів армія підійшла до Квасово з наміром виконати рішення, з’ясувалося, що
Зараз найліпше на землі, не раз политій кров’ю, ростуть вишні та виноград. Коли їх куштуєш, то згадуєш класику: «кровь уже давно ушла в землю, и там, где она пролилась, уже давно растут виноградные лозы».
ЗАМОК ТАМПЛІЄРІВ СЕРЕДНЄ
ЗАМОК ТАМПЛІЄРІВ СЕРЕДНЄ Якщо комусь спаде на думку зробити експозицію про радянські часи Закарпаття за радянськими стандартами музейної справи, то ми побачимо на стендах такі експонати: - макет ковбаси за 2. 20 рублів та фото найдовшої черги за нею - як уособлення найблакитнішої мрії «совка»; - інтер’єр вагону, яким місцевих мешканців вивозили на Сибір, тобто чорно-білі фотошпалери зі жменькою старого сіна на підлозі; - валянки-унісекс і жіночі рейтузи як приклад занепаду легкої промисловості; - книжку «Армейский устав» як символ пригнічення ідеологією; - деревяний туалет, привезений зі старої дачі одного з працівників музею; на дрова забрати - так смердітиме, а викидати шкода. Новому поколінню або іноземцям не буде зрозуміло, як за таких умов люди вчилися, мріяли, обирали професію, ходили на побачення і навіть бурхливо сперечалися про політику чи мистецтво. Бо принцип радянського музею - показати, як же ж погано жила людина праці, пролетарій, селянин, як він постійно страждав і мучився, і як же ж його пригнічував вищий клас.
Переважну частину музеїв Закарпаття закладено ще за радянських часів. І мало хто з керівників цих музеїв прагне щось радикально змінювати. Замок є є, магніти продаються - продаються, а те, що половина експозицій закрита - так приходьте завтра. Чи за місяць. Чи за рік. Ну, виділили, як вимагало керівництво, кімнату для газетних вирізок про Августина Волошина - і баїньки. Полагодили дах за європейський грант - і заспокоїлися. І живуть в цих «оновлених» музеях радянські стандарти, радянські бабусі та радянські грізні написи типу «руками не чіпати». Так, ніби ці музеї самі безнадійно музеєфікувалися. Нові віяння та підходи слід шукати там, де справа нещодавно починалася з нуля. Щоб побачити різницю, слід спочатку побувати, наприклад, у двох скансенах - колочавському та ужгородському. В останньому ми побачимо селянські хатки з різних регіонів, б основному, бідні, у кращому випадку - пару «середняцьких», дерев’яну церкву та неодмінні вулики. Виходить, з точки зору засновників музею, український селянин тільки страждав, молився і розводив бджіл. Звісно, вишиванки-віночки-сувеніри, але вся ця пастораль не дає уявлення про історію, її перебіг.
ЗАМОК ХУСТ
ЗАМОК ХУСТ Два цвинтарі. Стела, встановлена на спомин про полеглих у Першій Світовій війні. Величезний дерев’яний хрест, що лежить на землі... Артефактів цілком достатньо, щоб повірити в дух графа Дракули, який нібито ширяє в цих місцях. За переказами, власниками цього замку та навколишніх земель і була родина Драгів, прізвище яких перекладається з румунської як «чорт». Щоправда, за іншою версією «драг» означає «милий», «дорогий». Щоб там не було, ясно одне: черговим представником цього славетного роду і був напівміфічний, напівголівудський «милий» упир.
Про це ми прочитали ще до того, як вирішили подкорити хустську гору. Звісно, вважали це вигадками. Цвинтарі та хрести на землі нас також не налякали… Дарма! Під час підйому ми переконалися, що з цією горою щось дійсно не так. Спочатку зникла бабуся з дівчинкою, яка піднімалася стежкою, і за якою ми, власне, пішли на штурм замку. Ось так, раптово, взяла і «розчинилася». А потім зникла і стежка! Ми опинилися самі посеред схилу невідомої гори. Можна було спуститися і спробувати піднятися ще раз, у цивилізований спосіб – читали, що на гору веде бруківка. Але прості шляхи не для нас, та й руїни замку здавалися такими близькими… Ми вирішили продовжити підйом беждоріжжям – по склизькому схилу. Ми довго лізли, як нам здавалося, вгору, але вершина з руїнами практично не наближалася! Потроху обходячи гору по периметру, ми сподівалися хоча б вийти на описану в путівнках бруківку, але марно. Почали згадувати розповіді, ніби в Карпатах існують місця, де людей «водить» по кілька днів… Але ж це був не наш випадок! То безлюдні гори, а ми посеред міста! І тут ми побачили те, заради чого варто було пройти весь цей шлях. Наприкінці лютого тут, на диких
склизьких схилах, щосили квітли едельвейси! Їх було багато, сотні, тисячі! Так, на цій горі ерос і танатос переплелися щільніше, ніж будь-де. Фотографуючи едельвейси, ми непомітно підійшли впритул до вершини гори та водночас побачили ту стару бруківку, яку ми марно шукали понад годину! Ми так і не зрозуміли, що це – випадковість чи воля до життя дійсно перемагала інфернальність гори…
УЖГОРОДСЬКИЙ ЗАМОК
УЖГОРОДСЬКИЙ ЗАМОК Де опудала тварин поєднуються зі старовинними меблями, а лицарські обладунки знаходяться поруч з сучасними картинами? Гадаєте, лише у тривожному сні при повному місяці? Ні, ще й в українських музеях.
список його музеїв тими, які мали хоч якійсь зв’язок з чим шедевром середньовічної фортифікації. А зараз – навіщо тримати весь інший мотлох саме тут? Хіба в обласному місті немає природничого музею чи галерей сучасного мистецтва?
Зрозуміло, що традиції приготування такого музейного вінегрету закладено ще радянськими музеєзнавцями. Очевидно, що свого часу завдяки такому підходу вдалося захистити історичні споруди від знищення або перетворення на казарми. Церковне приладдя може і не мало цінності для чиновників країни Рад, але ж не знищувати разом з ним унікальну колекцію метеликів!
Скажете, брак місця? Але ж будиночки з території сусіднього скансену ніхто не впер на замкове подвір’я! Може міській владі Ужгорода чи Міністерству освіти вже час пошукати приміщення для неісторичних колекцій в іншому приміщенні та дозволити персоналу дістати з підвалів та горищ холодну зброю та історичні костюми?
Та від часів войовничого (чи військового) комунізму минуло майже століття. Ужгородський замок облаштовували у повоєнні роки. І можна було обмежити
ЗАМОК CЕНТ-МИКЛОШ
ЗАМОК CЕНТ-МИКЛОШ Історія Сент-Міклоша цікава та бурхлива, проте набагато цікавішим нам здалося його теперішнє. Ось, кажуть, творча інтелігенція в нашій країні здатна лише створювати сумнівні шедеври та плескати язиком. Але цей замок взяли в оренду на багато років місцеві художники. Будівля перебувала в жалюгідному стані, але поступово хлопці приводять її до ладу, а також проводять екскурсії усім охочим. І паралельно з цією роботою займа ються основною – малюють. Живуть в замку постійно вже кілька років, разом з сім’ями. Ми самі бачили двох дівчаток років 8-10 в домашньому одязі, що спускалися замковими сходами. Мабуть, життя у такому місці впливає на них їх краще, ніж вулиця. Запитали художника, чи не мерзнуть вони тут узимку. Кажуть, перша зима була холодною, а потім розчистили комин та стало набагато краще. З нами спілкувалися (так-так, саме спілкувалися, а не читали лекцію) близько півгодини, а потім ми самі гуляли галереямисходами, фотографуючи що завгодно. Запитали, скільки коштує відвідування замку, почули «скільки не шкода». Звісно, ми віддячили. Але дуже захотілося зробити для цих художників ще щось. Тому рекламуємо.
Хлопці запрошують охочих взяти участь у реставрації. Простіше кажучи, в очищенні від будсміття численних кімнат, коридорів, димарів, підвалів та горищ. Мовляв, ласкаво просимо, де жити є, роботу знайдуть, приємну компанію забезпечуть. Тож коли буде чергова відпустка – замість Єгипту візьміть наплічник з робочим одягом, купіть квиток до станції «Карпати» та поїдьте у Сент-Міклош. Фотографії будуть не гіршими, але набагато оригінальнішими.рія Сент-Міклоша цікава та бурхлива, проте набагато цікавішим нам здалося його теперішнє. Ось, кажуть, творча інтелігенція в нашій країні здатна лише створювати сумнівні шедеври та плескати язиком. Але цей замок взяли в оренду на багато років місцеві художники. Будівля перебувала в жалюгідному стані, але поступово хлопці приводять її до ладу, а також проводять екскурсії усім охочим. І паралельно з цією роботою займаються основною – малюють. Живуть в замку постійно вже кілька років, разом з сім’ями. Ми самі бачили двох дівчаток років 8-10 в домашньому одязі, що спускалися замковими сходами. Мабуть, життя у такому місці впливає на них їх краще, ніж вулиця. Запитали художника, чи не мерзнуть вони тут узимку. Кажуть, перша зима була холодною, а потім розчистили комин та стало набагато краще.
«Чи є тут привиди?». Це найчастіше питання, яке ставлять відвідувачі художникам-реставраторам СентМіклоша. Мабуть, їм вже набридло це чути. Коли один з господарів замку вів нас сходами у замковій стіні, одразу попередив, що привидів боятися не варто, бо їх тут нема. Ми якось про них і не думали. Кожному замку годиться мати історію про нещасне кохання та привиди закоханих, що досі блукають коридорами. Але це казки для пересічних або не дуже досвідчених туристів. Нещасне кохання в замках, може, і траплялося. Та набагато частіше в них їли, рахували гроші, чистили коней, копали колодязі та гаптували килими, міняли свічки та запасали дрова. Але чомусь жодної історії про привид звільненого за крадіжку кастеляна або покоївки, що смертельно захворіла від протягу, ми ніколи не чули. Невже їхні душі були такими променисто чистими?
ЗАМОК ПАЛАНОК
ЗАМОК ПАЛАНОК Цей замок існує вже близько тисячі років, але його сучасні працівники є не менш цікавими, ніж давні експонати. Ще на підходах до Паланку вас атакуватимуть різного гатунку торговці, які пропонуватимуть все від фото (навіть якщо у вас на шиї камера) до вина (навіть якщо ви вийдете з машини). А ще жвавіша торгівля йде на території замку, тож під час екскурсії ви будете змушені щонайменше разів десять ввічливо відмовитися від пухнастих кішечок, дерев’яних сокир, кубиків Рубіка, тарілочок, брелоків, магнітів та іншого мотлоху. Нам навіть здалося, що більшість персоналу займається саме психологічною обробкою туристів, а не науковою чи екскурсійною діяльністю. Тому ми вирішили зробити те, чого ніколи не робили в інших місцях - подивитися не так на артефакти, як на працівників музею. І не пошкодували! Ми звернули увагу на пані середніх років, яка торгувала сувенірами. Спочатку вона розповідала юній парочці, що кожен виріб – це її особиста авторська та унікальна робота. Мовляв, приїжджають за цими шедеврами з Польщі, Угорщини, США та інших Буркіна-Фасо. Ми були досвідченими туристами, тож знали, що більшість цих унікальних шедеврів можна зустріти навіть з іншого боку Карпат, десь на Тернопільщині або на базарі в Косові. Тому нам було цікаво, як розвиватимуться події. Але молоді люди лише потупцювали на місці та пішли з порожніми руками. Може це було через брак грошей, може через цинізм, може через
наявність такого ж досвіду, як і в нас. Але факт залишився фактом - пані лишилася незадоволеною сучасною молоддю. Але за хвилину до сувенірної розкладки попрямували чоловіки суворого вигляду. Їм продавщиця повідала про свою важку долю реалізатора товару, зобов’язаного продавати вироби за певною ціною, ані копійкою менше. Солідні дядьки почухали потилиці та обговорили між собою варіанти подарунків на Міжнародний жіночий день своїм дружинам. Вони не хотіли особливо сушити собі мозок, тож придбали по шматку кремнію – каменюки, що має, за словами продавщиці, «унікальний оздоровчий ефект на всі органи і системи». На жаль, ми так ніколи і не дізнаємося, чим дружини віддячили цим туристам за милий сюрприз: сковорідкою або все ж качалкою. Коли дядьки пішли назустріч долі, продавщиця вирішила обговорити з колегою-екскурсоводом, що нудьгувала поруч, перебіг політичних подій. Проте дебати довелося терміново перервати: двір замку заповнила організована група чоловіків у формі. Їх привели чи то культурно розважитися, чи то вивчити фортифікацію на випадок військових дій. Пані, як за командою «шикуйсь», причепурили зачіски та випрямили спинки. Але коли «справжні полковники» підійшли ближче, працівниць музею спіткало розчарування – нікого чином вище за капітана там не виявилося. А на цей дрібний калібр вони були, мабуть, не згодні.
Проте у нас все ж виникло питання, з яким можна було причепитися лише до екскурсовода. Справа в тому, що нас ще на підході до Паланку знітила місцева топоніміка. Ми піднімалися до замку вулицею, яка у переважній більшості випадків зветься Замковою. А ось знаменитий Паланок – ви сидите? – штурмувати доводиться по вулиці Танкістів. Ми подивилися уважно на цю вулицу та дійшли висновку: якби танк і зміг піднятися до замку, він навряд чи би розвернувся на невеличкому майданчику біля давніх мурів. Зрозуміло, що і подолати рів, щоб провернути цей маневр вже у дворі, танк теж не міг - оборонне урвище там пристойне. Та й навіщо танкам було атакувати замок? Адже відомо, що «залізна коробка» почувається в населеному пункті, тим більше, у старому місті з вузькими вуличками, наче слон серед кришталевих люстр. Тоді що змусило дати цю назву замковій дорозі? На жаль, коли ми запитали про це екскурсовода, переконалися, що на нестандартні запитання вона не мала відповідей.
Але Мукачівський замок - це не лише цікаві досліди на екскурсоводах та загадкова топоніміка. Це ще й привід замислитися над одним цікавим питанням: чому, коли ми бачимо замок з листівки наживо, на нас чекає розчарування? Ну, немає серед цих ятках з сувенірами нічого героїчного. Як тут, серед натовпів туристів з морозивом та кавою, відчути обіцяну міць, силу, славу, обороноздатність? Чи може нас трохи обдурили укладачі рекламних проспектів та інтернет-описів? А може є особливо талановиті люди, які бачать у старих стніх те, чого не бачать пересічні відвідувачі? Почасти проблема полягає в тому, що більшість замків, якими старанно “опікуються”, виділяючи кошти з бюджетів, мають вигляд театральних декорацій. Усі ці дахи-бляхи, металопластикові вікна, потінковані стіни... Це почасти нівелює героїзм.
Але не на 100%. Треба вміти бачити, і ми знайшли метод. Один зі співробітників замку нам якось сказав: «Всі люди як люди, заходять з парадного входу. А ви підлізли як татари: ззаду...» Тож наша порада: грайтеся у татарів. Підкрадатися ззаду, з боку, де немає свіжої фарби, набагато цікавіше. І хоч це фізично важче, але дозволить вам побачити справжній замок серед цієї бутафорії. Спробуйте подивитися на сірі стіни Паланку або іншої знаної оборонної споруди - і стане зрозщумілим, за що воювали та вмирали сотні та тисячі воїнів. Ви побачите, який виклик був перед завойовниками. А ще ви зрозумієте, ні, навіть відчуєте, чому не можна кидати сміття та пляшки біля цих стін.
ЗАМОК ШЕНБОРН
ЗАМОК ШЕНБОРН Цим псевдоготичним палацовим комплексом, де зараз розташований санаторій «Карпати», дуже цікавився Герінг. Це сталося ще до початку Другої Світової війни, і німці намагалися діяти законно. «Журналісти» пропонували «живі гроші» власнику – графині Шенборн. Чиновники з німецького міністерства закордонних справ дали зрозуміти уряду Августина Волошина, що він може розраховувати на позику у випадку проголошення незалежності краю. Скидається на те, що германський уряд, знаючи плани своїх сателітів-угорців щодо захоплення цих земель, вирішили відкусити шматочок пирога.
Та не склалося. Можливо, Герінг надто захопився своїм Карінхаллом, тож і думати забув про якійсь там Шенборн. Може з початком війни керівник Люфтваффе зрозумів, що замок знаходиться надто близько від зони бойових дій. Якійсь слов’янський ас -поляк, чех, росіянин чи українець - може й бомбу жбурнути у цей шедевр. Адже він, згідно расової теорії, неповноцінний! Та й справді, на нас, слов’ян, замок осбливого враження не справив. Причина зовсім не у негативному ставленні до псевдоготики як такої. Олек-
сандрівський костел у Києві або рештки замку в Червоногруді – чудовий приклад стилю. Але тут колір стін «вирви око» аж надто старанно створює враження штучності, еклектичності, властивих модерну. До того ж, невеличка пригода, що з нами сталася, дала можливість побачити справжнє життя «палацу» зсередини.
А сталося ось що: діти потягли нас на якісь садові сходи, де ми знайшли мобільний телефон. У моделях ми не дуже розбираємося, нам аби дзвонив та не бився, але здається, цей був не з недешевих. Подивившись туди-сюди, ми зрозуміли, що господаря ніде нема, тож доведеться його шукати. Як це робити, ми й гадки не мали. Звертатися до персоналу – в них тисячі пацієнтів, вони не шукатимуть. Та й загубити телефон міг такий самий турист, як ми – де він зараз? Ми почали продивлятися у телефонній книжці записи і знайшли щось на зразок «Вася муж». Цей «Вася муж» трохи злякався питання про місцезнаходження його дружини, а від словосполучення «замок Шенборн» взагалі закляк. За кого він нас прийняв – за жартівників чи викрадачів – сказати важно. Відповів, що дружина на відпочинку в санаторії в горах, і слово «Шенборн» він вперше чує. Довелося пояснювати, що санаторій «Карпати» розташований у замку бла-бла-бла, знаходиться біля села бла-бла-бла, ми прості туристи, що приїхали подивитися на цю красу та випадково знайшли телефон його дружини, яка його, певно, загубила під час ранішньої прогулянки, нам треба знати її прізвище та ім’я, щоб знайти кімнату та передати загублене. Фух! Він зрозумів та назвав дружину (як потім з’ясувалося, шістдесятирічну жінку-кардіолога) «Маша-растеряша», а потім уточнив, ще її ім’я трохи інше. Потім ми півгодини шукали того, в кого можна дізнатися номер її корпуса та кімнату, потім умовляли пропустити нас без запрошення… Персонал запевняв, що сам передасть телефон власниці – ги-ги! Наполегливість бере й міста, не те що корпуси псевдоготичних замків! Щиро сподіваємося, що більше ця жінка телефонами не розкидалася, а після успішного лікування повернулася до себе на Харківщину, де за нею вже скучив «Вася муж» та улюблені пацієнти. Але на всю цю пригоду ми витратили години дві, втомилися та не відчували жодної романтики цього місця. Воно здавалося приємним, але буденним, «міщанським». В кращому випадку бюргерським – саме на смак пухкого німецького бюргера Германа Герінга.
ЗАМОК КАНКІВ
ЗАМОК КАНКІВ Символи – на те й символи, а не прості слова чи малюнки. Це не тіні і не відлуння. Вони здатні містити в собі численні нашарування смислів. І створювати нові. І повставати з попелу, як фенікс. І викликати вібрації духу. Такі собі кола на воді від кинутого каміння. Колись через чарівну казку, архітектуру та філософське осмислення бурхливої і сумної історії постала геть розпорошена нація – німецька. До яких наслідків це призвело у ХХ столітті – питання інше. Але відродження та «збирання» нації було очевидним. На-
віть страшні війни та революції не змогли переважити силу символів, піднятих з небуття. Може, і ці старі стіни ще народять нових героїв?
ЗАМОК КАНКІВ З чим тільки не порівнюють український герб! Одним він нагадує тризуб античного морського бога – Посейдона чи Нептуна. В других - асоціюється з християнством, Трійцею. Комусь він схожий на хижого птаха, що падає на здобич. Іншим – на родину: батька, мати й дитину. А може тризуб схожий на оці руїни замку у Виноградові? Яка країна – такі й символи: понівечені, занедбані та величні.