Gazeta JAT#6

11ЯТЬ!!!!

Новорічна

№6

З новим ЯТЬ ЯТЬ роком! двадц

Щирий привіт усім індивідуальним індивідам! Напередодні Нового Року ми ловимо себе на думці, що варто щось у собі змінювати. Як то кажуть, Новий рік – нове життя. Цей передноворічно-різдвяний час наче мотивує до змін, до нових відкриттів свого «я». Щодня своїми вчинками ми намагаємося показати світові, наскільки ми неповторні та особливі. Чи виходить це в нас зробити? Часто йдучи вулицею розумієш, що навколо тебе безліч однакових людей, всі вони одягнені в однаковий… строкатий одяг. Всіх, хто думав побачити тут прикметник сірий, розчаруємо, люди довкола вже давно змінилися з сірої безликої маси на масу пістрявих, кольорових але таких же однакових псевдоіндивідуальностей. У своєму намаганні не бути ні на кого

імітуючи, аналізуючи дії інших, дитина пізнає не лише оточуючий світ, а й саму себе, власні можливості, будує своє бачення світу, долучається до системи соціальних стосунків. Проте досі нез’ясованим залишається питання впливу наслідування на розвиток творчих здібностей та особливостей переходу від наслідувальної до творчої діяльності. У дошкільному віці обдаровані діти здатні до, певною мірою, творчого наслідування, що в подальшому може сприяти переходу до власної творчості. Проте це ще не підтверджена інформація. Отже, механізми дитячого розвитку є актуальними і для підлітків, що продовжують «пошуки себе», і для дорослих. Але після проходження етапу дитячого наслідування, в цих вікових групах уже мала би скластися певна картина світобачення і визначитися вектори діяльності. Що ж, не всім пощастило мати гарні взірці в дитинстві. Чи актуальне тут тверждення: «Краще пізно, аніж ніколи?» Інформаційні цунамі Як існувати в світі, що перепов-

дванадц

схожим, варто задуматися, можливо, ми вже не надто відрізняємося від десятків молодих людей, що теж бажають виділитися? Не треба кривити душею, розповідаючи буцімто все, що ти робиш, унікальне та неповторне. Варто лише пригадати останній реферат чи завдання зі створення власного бренду. Не списував та не копіював? Чи, може, зовсім трошки? Крапельку? Ледь-ледь поцупив ідею у всемогутнього Інтернету? Якщо ми вже індивідуальності, то індивідуальні в усьому! Не забуваймо про це! У нашому номері ми підіймаємо тему наслідування, копіювання та плагіату. На сторінках «ЯТІ» ви зможете з’ясувати для себе, де проходить тонка межа між законним і незаконним використанням чужих ідей та результатів розумової діяльності. Чи вважається реферат плагіатом, якщо там мінімум власних студентових думок? Що таке кавер та чи

Не Формат? COPYCAT! Не буду вигадувати велосипед і своїми словами пережовувати те, про що люди вже дискутували сотні тисяч разів. Гадаю, що кожен із вас бодай раз у своєму житті бачив приклади копій, плагіату в найрізноманітніших ситуаціях, і задумувався: «А на…навіщо? Чому люди таке роблять, хіба свого розуму не мають, чи фантазія відсутня?» Звернімося до психологів Авторитетні вітчизняні та зарубіжні психологи (Мухіна, Фройд, Виготський, Субботський, Венгер), розглядаючи феномен наслідування, звертають увагу на те, що таке явище притаманно передовсім дітям. Доведено, що емоційна близькість та позитивне емоційне підкріплення викликає у дитини прагнення бути в усьому схожою на референтного дорослого, виникає потреба в ідентифікації, що значною мірою впливає як на поведінку дитини, так і на формування її особистості в цілому. Наслідування також є механізмом формування в дитини самосвідомості та самооцінки, оскільки

грудень 2011

20

нений інформацією та образами, як не загубитися в цьому потоці людськості? Павло Сєребряков, один із професійних аналітиків, на яких іноді можна натрапити на неформальних форумах, відповів на це питання так: «Нужно не переходить ту тонкую грань, где человек теряет себя, свое истинное лицо, стараясь соответствовать каким-то стереотипам, пытается слепо подражать всем этим распрекрасным моделям и прочее. Любая копия не живет, она обречена на погибель». Перефразовуючи, можна зробити висновок: людина, що сліпо наслідує когось, іде шляхом найменшого спротиву. За індивідуальність, право бути іншим, кращим, талановитішим, треба боротися. Якщо ти приносиш щось дійсно нове у життя – це завше зустрічатиме спротив, як од твоїх недругів, так і від найближчих друзів (згадайте ТМК – згідно з нею, масам властива інертність, консервативність, вони дуже неохоче сприймають будь-які новації. З історії – Ніколо Тесла, Микола Копернік, Галілео Галілей та багато інших). продовження на стор. 3

законне це використання чужих пісень? Які двійники можна побачити в мережі та чи соромляться розробники сайтів використовувати чужі ідеї? Все це та багато іншого -- на сторінках газети. Сподіваємося, що цей номер мотивуватиме вас до творчої діяльності та неповторності, і з приходом Нового Року ви відчуєте у собі сили та наснагу жити без плагіату, піратства, бути особливими й індивідуальними! Приємного читання! Конгратюлейшнз енд хепі нью їар, так би мовити!

...

-редакція

А ТИ...

А ти ... привітав друзів та родичів?

2

мотивуючо-демотивуюча газета №6(6) грудень 2011

мотивуюча

-персона

Ірен Роздобудько:

Бережіть своє ім‘я,

а раптом воно стане дуже-дуже відомим

«Ять» мала унікальну нагоду запросити в гості і поспілкуватися із багатогранною, досить неординарною та цікавою постаттю сучасної української літератури, журналісткою, письменницею, поетесою Іре́н Роздобу́дько.

Р

озповімо трохи про нашу гостю. Народилася у Донецьку, закінчила факультет журналістики Київського національного університету імені Т.Шевченка. Працювала у Донецькому відділу ТАРС-РАТАУ телеграфісткою, у багатотиражці Донецького металургійного заводу, журналістом та диктором радіогазети, з 1988 року живе в Києві, де працювала в газеті «Родослав», коректором журналу «Сучасність», оглядачем на першому й третьому каналах Національної радіокомпанії, оглядачем у газеті «Всеукраїнські відомості», заступником головного редактора в журналі «Наталі», головним редактором у журналі «Караван історій. Україна» та журналістом у журналі «Академія». Не повірите, працювала також офіціанткою в ресторані, шпрехшталмейстером в цирку, снігуронькою у фірмі «Свято», завідувачем відеосалону у кінотеатрі, а на додаток – є автором ілюстрацій до книг Лариси Масенко, Елеонори Соловей, Леся Танюка, авторкою двох збірок поезій, багатьох книг, вишиває бісером, грає на гітарі… Саме у Ірен Роздобудько ми й вирішили запитати про те, що найбільше болить і цікавить нас, майбутніх видавців, редакторів та журналістів. Пані Ірено, Ви багатогранна і цікава особистість, після завершення навчання ви працювали і журналістом, і оглядачем, і коректором, і диктором, і головним редактором журналу та навіть ілюстрували книги. Скажіть відверто, яку долю професійних знань для себе Ви отримали від тоді ще факультету журналістики?

– Чесно? Мінімальну! Але, щоб не ображати викладачів і сам заклад, скажу таке: можливо це через те, що я була заочницею і, вступаючи на ф-т журналістики, вже мала і чималий «творчий доробок», і своїх учителів, і місце роботи поблизу обраної професії – була телетайпісткою при інформаційній агенції. Одне слово, я знала, куди і навіщо йду. Тому їздила на навчання, як на екскурсію до Києва. Але досі з теплотою згадую викладача Георгія Почєпцова – нині він вже відомий

професор, а тоді був молодим і дуже цікавим викладачем. Змушував мізки кипіти. Чи існує прірва між академічним навчанням і практикою? Можливо Ви дасте пораду, як треба вчитися майбутньому редактору, видавцю, журналісту?

– Це все залежить від викладачів! Якщо вони самі далекі від практики і, як то кажуть, «давно не брали до рук шашок» – то ця прірва дійсно велика. Це я знаю по собі. Адже сама викладаю кінодраматургію в театральному університеті. А наважилась на це лише через те, що сама маю «всю голову в шишках» від досвіду роботи з режисерами і продюсерами. І тому всі знання, котрі мені хотілося б вкласти в студентів – живі, «з кров‘ю»! А щодо порад… У мене один рецепт: якомога більше читайте! Всі знання, всі таємниці світу, поведінки, комунікацій, успіху є в літературі. Ну і, звісно, треба чітко знати – чи ту професію ти обрав, або ж вона тобі тисне, як «іспанський чобіток». І визначити це треба якомога швидше. Інакше – біда… Як Ви ставитесь до тези Міністра освіти і науки Д.Табачника, що стаціонарно навчатися журналістиці протягом 5 років немає сенсу, що варто розформувати Інститути журналістики і зробити лише вечірні чи заочні форми навчання цієї спеціальності? Адже, за його словами, журналістика – це не професія, а набір певних умінь і навичок у сформованих особистостей… Ну, в якомусь сенсі, це те є д и н е

твердження нашого диво-міністра, з яким я могла б погодитись. Або додала б таке: мають бути якісь курси, де лекції читали б тільки міцні практики! Уявіть собі: одна лекція, скажімо, Шустера, Кужеєва, Соні Кошкіної, Налаки Лігачьової, Гордона, Мостового, Рахманина, Швєца та інших відомих зірок журналістики вартуватиме двох років вашої теорії… Але це мають бути дуже дорогі курси, щоб ці люди захотіли вкласти у вас всі знання, вже не кажучи про душу… До речі, більшість моїх колег, котрих зустрічала в журналістиці, – не мають цієї освіти. Так що перед усім, любі мої – «арбайтен»! І думаймо про те, що у вас велика конкуренція! Зважаючи на досить показову періодичність і якість Ваших літературних творів, Вам часто доводиться спілкуватися із видавцями українськими та зарубіжними. Скажіть, через які питання виникають найбільші непорозуміння між автором і видавцем?

– Я намагаюсь уникати будьяких непорозумінь, бо є людиною неконфліктною, немеркантильною. Але завжди «наріжним» каменем є угоди, які укладає автор з видавцем. Виникає купа зустрічних запитань, які треба вирішити «мирним шляхом»: на скільки років віддавати рукопис – на 3, 5 чи 8? Сума гонорару? Сума роялті? Що включають в себе додаткові умови? Все це досить серйозні речі, про які варто говорити довго і окремо. Це цікава і важлива тема. Як і професія, яку ще ніхто не наважується опанувати – «літературного агента». Коли у нас буде існувати така інституція, всі непорозуміння між автором і видавництвом будуть вирішуватися через неї. І всім буде комфортно. Чи були у Вашій професійній практиці такі ситуації, коли редактор видавництва своїми правками змінював суть ваших текстів чи псував їх якість? Можливо, Ви не довіряєте редагування творів нікому, крім перевірених редакторів, чи редагуєте самостійно? Звісно, було і таке! Це зараз редактори не дуже втручаються в текст. Або ці редактори – супер. Як, скажімо, мою нову книжку «Якби» редагувала… Галя Пагу-

тяк, якій я повністю довіряю – її делікатності, її знанню мови і т.п. Взагалі я дослухаюсь і до критики, і до порад щодо редагування. Не можна ставати в позу генія – ніколи! Це смішна поза. Для дурнів! Тема нашого номеру – «Плагіат». Скажіть, чи доводилося Вам боротися із плагіатом, чи в літературі це досить рідкісне явище? Одного разу до журналу «Караван», в якому працюю, надійшла дуже гарна стаття, точніше – історичний нарис, написаний захопливо і цікаво. Я його взяла до друку. Але на всяк випадок набрала перший абзац в інтернеті і… мені «вистрибнула» книжка якогось відомого автора… Стаття не пішла. А людина назавжди втратила своє добре ім‘я. Бо як ви, певно, знаєте, в журналістиці існує своя «чорна мітка»: ми «циганською поштою» передаємо колегам, хто з авторів – плагіатор, хто – «психопат», хто – просто непорядна людина. Це ж стосується і «зірок», в яких береш інтерв‘ю, а потім кажеш іншим колегам, чи варта ця «зірка» твоїх нервів і зусиль. Ваше ставлення до тенденції переходу видань від друкаваної (паперової) до електронної форми? Чи не постраждають українські автори від цього? Адже електронне піратство більш масове в Україні, ніж книжкове. Я думаю, що ці світи – паралельні. І будуть нормально співіснувати, як, скажімо, диск з концертом Баха і… виконання Баха «в живу» оркестром. Це різні речі. І різне сприйняття. Якщо я не матиму часу сходити на концерт – я «з‘їм» сурогат, а якщо захочу високого мистецтва – піду послухаю живу музику. Чи погортаю паперову книжку, в якій можна зробити свої помітки, підкреслити фрази і покласти під подушку… Що мотивує Вас на написання нової книги? А можливо, що демотивує? НІЧОГО!!! Крім бажання якихось людей, думок і образів жити через мене на сторінках книжки. Я взагалі не думаю ні про які мотивації. Просто ЩОСЬ хоче жити – і я даю цьому «ЩОСЬ» вихід. У своїх книгах Ви часто робите переосмислення цінностей. Так само у житті? Чи не

тому у вас такий великий спектр професій від офіціанта і шпрехшталмейстера до головного редактора журналу тощо? На це питання ви самі гарненько і точно відповіли! Додам лише таке. Я часто роблю такі «вправи» – сама для себе заперечую якісь розхожі і відомі постулати. Ті, яким ми всі, мов вівці в стаді, звикли вірити. Спробуйте зробити такий самий дослід – і зрозумієте, що означає «переосмислювати життя». Ось вам кілька таких постулатів: «Гроші не пахнуть», «Незамінних немає», «Переможців не судять» і т.п. Спробуйте це все логічно заперечити. І ви зрозумієте, що не обов‘язково йти в загальній течії і твердити загальні фрази. Це хороші вправи для душі і розуму. Ось вам такий маленький «майстер-клас»))) для читачів газети «ЯТЬ». Чи використовуєте Ви у своїй творчості прийом вмотивованої демотивації? Як і чому? Ой! Це для мене щось «дюже» розумне.)) Я думаю, що це видніше критикам. Я б із задоволенням прочитала б щось у них на цю тему щодо себе. Розкрийте секрет, над якою книгою Ви працюєте зараз? Це не секрет – я не забобонна. По-перше, варто сказати, що зараз я чекаю на вихід двох нових книжок – роману «Якби» і повісті для підлітків «Арсен», а пишу роман «Той, хто не стріляв». В перервах між тим вирішила по гарячих слідах написати досить відверту повістину під поки що умовною назвою «Лікарняна повість». Щиро дякуємо Вам за інтерв’ю. Можливо на останок Ви щось хотіли б сказати чи побажати читачам газети «Ять» – майбутнім редакторам, видавцям та журналістам? Ох… Просто будьте розумними і добрими. Повірте: журналістика – одна з тих професій, в якій не можна приховати нечисту і нечесну душу. Бережіть своє ім‘я. А раптом воно стане дужедуже відомим. Тому має бути чистим від початку!

Не можна ставати в позу генія – ніколи!

Це смішна поза. Для дурнів!

Ятьрик ЗУБОСКАЛЬНИЙ

демотивуюча Треба виділ

мистецтві

Плагіат

ся

Не ФорМАТ? COPYCAT! Плагіат у або собистості будують історію К Початок на 1 стор.

“Why did you need to come so low? Trueler...COPYCAT!” – Тіло Вольф (лідер німецького готичного гурту Lacrimosa) про незліченних наслідувачів (Зауважу – проспівав він це ще в далекому 93-му, коли ЗМК ще не були настільки розвинутими, і сліпо вклонятись якомусь кумирові та наслідувати його було таки досить важкувато (не те що зараз, коли за допомогою інтернету ти можеш навіть поспілкуватись із ним особисто). Отже, особистості виникали завше протягом існування людства. Були і є ті, хто його наслідував. Особисто знаю декілька осіб, що копіюють зовнішній образ Тіло Вольфа, його манери та намагаються так само співати і писати пісні. Але чомусь в музичній хроніці значиться лише ім’я Тіло Вольфа, а не його фанів і копій. Отже, повне наслідування – справа неприбуткова та абсолютно безперспективна. І це не одиничний приклад. Якщо розглядати феномен наслідування у розтині рок-бендів, то «наслідувачами» в них є, на жаль, 95% всіх музичних гуртів. Тільки у Києві їх, здається, 5000 ( якщо

статистика не бреше). А скільки більш-менш відомих рок-виконавців ми маємо по всій Україні? Дай боже, щоб 50 набралось. Робіть висновки… Чим більше ти знаєш, тим більше ти маєш можливостей Дуже часто більшість так званих представників субкультур них течій інші люди (а іноді і такі саме представники тієї ж течії) звинувачують у необізнаності, обмеженості кругозору, розуму тощо. Слушне зауваження, імхо. Навіть коли ти когось наслідуєш, треба робити це красиво і з розумом (а не робити оцей жахливий жирний кривий мейк-ап Ворона гуашшю/чорними тінями. Брендон Лі у труні перевернувся б. І добре, якщо ті, хто роблять цей мейк, взагалі в курсі, хто такий Брендон Лі). Прикрі приклади поганого наслідування можна знайти на багатьох сайтах (yaplakal.ru, dezinfo.net, pedovka.ru та інші). Є ще таке явище (більш розповсюджене у колах шанувальників аніме) як косплей – відтворення образа якогось аніме героя/героїні реальною людиною. При цьому це аніскільки не впливає на її власну особистість, це радше як гра (створення певного образу для фотосесії. Бувають, звичайно, і гірші прецеденти, але ними вже займаються лікарі). Косплей теж може бути і вдалим, і ніяким, але це, знову ж таки, залежить від ро-

зуму і фантазії автора. Як говорить моя подруга Оленка: «Якщо відчуття стилю немає, то його просто немає, і нічого ти з цим не зробиш». А вам это надо? Врешті-решт, треба поставити питання: «А навіщо це потрібно – така сувора самоідентифікація?». Чи потрібно людині вганяти себе в рамки та правила якоїсь визначеної соц. групи (хоч би і неформальної, але, менш із тим, вона є так само соц. групою зі своїми правилами та обмеженнями). Хіба що вона не впевнена у собі, і прагне зсунути відповідальність за себе на інших. Це смішно. Одягайтесь так, як вам зручно і подобається (звичайно, з розумом). Слухайте ту музику, яка подобається ВАМ, від якої ви шаленієте. Якщо інших людей з вашого близького оточення це не надихає, то вже їхні проблеми, а не ваші. Не дивіться на інших, слухайте себе і свій внутрішній голос, вчиться аналізувати свою поведінку та робити висновки. Я постійно чую від знайомих та малознайомих людей: «Я не такий, як усі! Я маргінальний індивідуаліст! В мене своя темна сутність, яку тобі не зрозуміти». Мені бувало смішно. Тому що люди, які це говорять, насправді дуже схожі поміж собою. Напевно, вони самі не усвідомлюють того, але факт залишається фактом. Яка різниця, як ти себе позиціонуєш, якщо в тебе немає своєї індивідуальності? Не йдеш у сірому натовпі «цивілів», так ідеш у «чорному» натовпі «емо», «готів» тощо. Сутність та стереотипність натовпу від цього не змінюється. Чи це занадто складно – мати свою ОСОБИСТУ думку? Світогляд? Мислення? А не споживати готові теорії та концепції особистості згідно з правилами якоїсь субкультури? Спробуйте… І наостанок – всі ми живемо у суспільстві, належимо до певних суспільних груп, в яких є правила і норми, які ми апріорі приймаємо. І через це абсолют поняття «неформал» є абсурдним саме по собі. Люди, які перебувають поза системою, лежать на кладовищі…Але і там є своя система… впорядкування поховань, правила поховання тощо. Але то інша тема. Так чи інакше, субкультури – це, в першу чергу, формації індивідуальностей.Наголошую саме на індивідуальності. Вона формується завдяки впливу на людину різних обставин, суспільства та зовнішніх чинників (сім’я, школа, гуртки, організації, спілки), а також – завдяки одвічному прагненню до досконалості, ПОСТІЙНІЙ РОБОТІ людини над собою. Вектор цієї діяльності, як я вже казала, визначається завдяки зовнішнім чинникам, але вона має бути присутня. Non progredi esr regredi (Хто не йде вперед, той рухається назад (лат. прислів’я)). Катя ШЕДЕЛЬ

3

мотивуючо-демотивуюча газета №6(6) грудень 2011

ожен з нас коли- небудь стикався з таким поняттям як “плагіат”. Чи це просто муза відвідала обох митців одночасно, чи просто так зірки співпали, але доволі часто доводиться відмічати неабияку схожість двох витворів мистецтва. Проблема плагіату особливо гостро постала наприкінці XX століття. З появою нових фізико-хімічних методів виявлення справжності картин, скульптур, фотографій стало набагато простіше. Якщо раніше доводилося спиратися лише на думку фахівця, то тепер, лабораторним аналізом стало можливо вивести усіх недобросовісних митців на “чисту воду”. Фахівці опублікували шокуючі дані: кожна десята картина, що була написана в XX столітті є фальшивкою! У 1996 році публічно посповідався у скоєнному плагіаті в своїй книзі “Підручник фальсифікатора” (The Art Forgers Handbook) Ерік Хеборн. Художник не тільки в подробицях описав технології виготовлення підробок, а й зізнався які саме фальшиві картини зробив сам. За сорок років своєї “діяльності” Ерік зробив понад тисячу фальшивок, видаючи їх за невідомі роботи Брейгеля, Піранезі, Ван Дейка. Їх купили відомі музею світу, заплативши шахраю мільйони. Однак найгеніальнішим фальсифікатором усіх часів і народів визнають Джона Майата. Скромний викладач приватної лондонської школи не знав як прогодувати двох діточок, тому вирішив зайнятись плагіатом. Розмістивши в газеті об`яву: «Пропоную справжні підробки

Казимір Малевич “Чорний квадрат” (1915 р.)

Підробка

мал.1

живопису ХХ – ХХ століть приблизно за 200 фунтів». Охочих купити “шедевр” виявилось багато і фінанси Джона почали зростати. Протягом десяти років він підробив понад 250 шедеврів XX століття. Але в 1998 році його “спіймали на гарячому”. Відсидівши всього лиш рік в тюрмі, чоловік вийшов на свободу і продовжив творити. Історія з арештом і викриттям принесла йому неабияку популярність. Тепер він відриває цілі виставки картин. Проте, тільки своїх власних. Ще один “ великий фальсифікатор ” - Шон Грінхел. Протягом 17 років “митець” підробив безліч картин та скульптур. Їх купляли відомі музеї світу, приватні колекціонери, відомі діячі. Найвідоміша підробка Шона — єгипетська статуетка древньої єгиптянки “Принцеса з Амарни”. За неї він отримав 440 фунтів стерлінгів від Болт онського музею. У 2007 році шахрая було ув`язнено на чотири роки. Перша картинка оригінал статуї принцеси епохи Амарни.Алебастр.XIII династія. Друга — копія Грінхела.

мал.2

Альфонс Алле “Битва негрів в глибокій печері темної ночі” (1893 р.)

Оригінал

1 2 Німецький художник Ото Вакер виявив в собі фальсифікаторські здібності і вирішив непогано на них підзаробити. Майстер скопіював 30 робіт Ван Гога. Кваліфіковані експерти довго “ломали голову”, намагаючись відрізнити підробки від оригіналів. Шість з “творів” Вакера було визнано 100% оригіналами! Одна з них довгий час була гордістю Національної галереї в США. Оригінал та копію дійсно важко розрізнити (мал.1). Також доходило до смішних курйозів. Альфонс Але — відомий французький журналіст і епатажна особа за чверть століття до Казимира Малевича створив дещо схожий щедевр. Він мав назву “Битва негрів в печері темною ніччю” (мал.2). Найчастіше копіюють Малевича та російських художників авангардистів. На західних аукціонах їх роботи вже просто не беруть. Айвазовський створив тільки 6 тисяч робіт, а на сьогодній день нараховують 60 тис офіційно зареєстрованих його картин. Також часто “страждають” шедеври Сальвадора Далі, Вінсента ван Гога, Огюста Ренуара, Клода Моне, Поля Сезанна, Франца Марка, Густава Клімта та Поль Гогена. Цей список можна продовжувати безкінечно. Таня ОБОРІНА

Я вчора знову заснув сьогодні

4

мотивуючо-демотивуюча газета №6(6) грудень 2011

мотивуюча

Плагіат

Плагіат у дизайні – болото з бегемотом =)) Давно не секрет, що плагіат – річ буденна та незнищувана. Він просочується усюди. У кожну сферу діяльності. Плагіат у дизайні – явище постійне, обурливе та неконтрольоване. Ми всі це можемо спостерігати кожен день у тому ж метро, на вулицях, в інтернеті (особливо!) – усюди де є результат творчої діяльності дизайнера. А ось саме якого дизайнера: того,чиє ім’я зазначається як автора роботи, чи того,у якого цей «автор» поцупив ідею та її реалізацію. Ця проблема з наболілих, дизайнери ведуть суперечки з того, що можна вважати плагіатом, а що ні, і як з цим боротись.

Ц

е питання характеру, особистості, честі, совісті… Кожна людина сама торує собі шлях по життю, щоправда, якщо по-щуриному красти чуже, далеко не зайдеш. Десь та й спіймають. Як сказала одна розумна людина: «Плагіат – доля слабаків». А про яку силу може йтися, якщо людині ліньки подумати та створити щось своє?! Інша справа, звісно, коли людина сама подумала, створила, а потім з’ясувалось,що не одна вона таке задумала і створила. Всі подумають «плагіат» та загноблять бідолаху, а він же не винен, що його думки всього-навсього зійшлись з чиїмись… Треба перевіряти якось свої роботи, аби не було неприємних сюрпризів у майбутньому, наприклад, у вигляді повістки до суду. До речі, і плагіат не завжди є там, де він вам вважається. Ось наприклад, розповіли ви своєму другові цікаву ідею створення сайту. Через тиждень друг показує свій щойно зроблений сайт, дуже схожий на той, який кру-

тився у вас в голові, але ніяк не міг реалізуватися. Ви, звісно, ображаєтесь, докоряєте другу за крадіжку та сваритесь. Але плагіатчиком його назвати не можна, адже ваша ідея лише надихнула його на створення власного продукту, можливо чимось схожого до вашої ідеї, але водночас й свого. Бо до реалізації ідеї людина підійшла з душею. А вам урок на майбутнє: менше базікайте та більше робіть справ, а розповісти про ідею можна разом з переглядом її готової версії. Ідеї не захищаються законом «Про авторське право та суміжні права». Ось що кажуть дизайнери з приводу плагіату: «Красти дизайн не можна з тієї ж самої причини, за якої не можна носити чужу спідню білизну: по-перше, негігієнічно, подруге — не за розміром. Те ж саме — і з дизайном.»

«Авторські права - це все одно, що банани на Північному полюсі. Було б здорово, якби вони реально існували, але кожен розуміє, що це абсурд. Продукт розумової праці і продуктом-то майже ніхто не вважає.»

Дизайнерська аксіома: «Чужий дизайн на своєму контенті не працює.»

Не обходить ця проблема стороною і дизайн видавничої продукції. Плагіатом грішать навіть журнали із світовим визнанням. Чи то з причин нестачі фантазії, чи неуважності, завантаження роботою… Як знати! Ілюстратор Брайан Тэйлор колекціонує обкладинки-двійники відомих журналів в своєму блозі. Ось деякі з них:

Плагіат найбільш характерний для дизайнерів-початківців. Але ж, люди! Не обов’зково запозичувати чиюсь ідею, аби створити щось кльове. Це і в ваших руках також. Інша справа переглянути геніальні роботи, створені вашими колегами, набратися натхнення та вступати у бій з власними свіжими ідеями, хоча можливо на початку вони вам такими не здадуться. Цікаво, що відповідно до законів США, авторське право може захищати конкретний шрифт у векторному форматі, який прирівнюється за статусом до комп'ютерної про-

грами. Однак цей захист не поширюється на накреслення літер, яке використовується у шрифті. Це означає, що характерні графічні особливості не належать нікому. Будь-хто охочий може перемалювати літери будь-якого відомого шрифту, записати їх у шрифтовий файл і робити з ними що заманеться. Кожен талановитий дизайнер має власний стиль, свою «родзинку», якийсь штрих. І, коли вже люди розбираються у дизайні, вони можуть визначати того чи іншого за стилем. Якщо він опиниться плагіатчиком – крах його кар’єрі. Якщо хтось сплагіатить у такого дизайнера роботи – клеймо лузера за ним залишиться надовго. Плагіат можна порівняти з болотом, а «дизайнера», який краде – з бегемотом. Ось сидить він собі у теплій багнюці і думає, що все добре та нічого навкруги йому не зашкодить. Але і бегемотів саджають до клітки. І болота висушують…Тому, студенти, вже зараз вирішуйте для себе ким ви хочете бути у цьому житті. Якщо не невдахою-бегемотом, то привчайтесь до власної праці, хоч як складно це б не було. І, бажано, не тільки в дизайні, а в дизайні особливо. Розвивайте фантазію і творіть, творіть, творіть!...Адже тільки це і є двигуном прогресу. Діана НЕПРАН

Нагло тир

Н

Десь ми це вже чули

а мелодії копірайту не видно. Точніше не чутно. Десь темп пришвидшили, десь тональність змінили. І тепер лише обізнаний та допитливий слухач впізнає початкову мелодію. Якщо звичайний злодій підбирає те, що «погано лежить», то музичний – що «погано звучить». Точніше навпаки. Під пильне око композиторів і музикантів, нечистих на руку й вухо, по-

трапляють якраз-таки хороші композиції, які вже колись завоювали увагу слухача. Але час стирає в пам’яті людей і більш серйозні речі, ніж колись чуті пісні. Ось так новим стає добре забуте старе. Прикладів чимало. Для того, щоб «позичити» мотив у пісні, не треба навіть дуже довго чекати. Кілька років вистачає навіть для прославлених колись хітів. Особ-

ливо грішать подібним композитори російського шоу-бізу. Того, що гримить в українських квартирах, як кажуть, з кожної праски. Таку ситуацію з музичним гоп-стопом неодноразово й зі смаком викривала і викриває російська музична антипремія «Серебрянная калоша». Щорічно найхитріших композиторів нагороджують срібною статуеткою цього народного взуття, символічно «садячи в галошу». Слід сказати, що номінантів на премію саме в цій категорії знаходять не лише редактори заходу, а й звичайні слухачі радіостанції «Серебрянный дождь», які іноді впізнають у розкручених піснях російської попси знайомі з… радянських мультфільмів мелодії. Затертий до дірок хіт ще досить недавніх років гурту «Фабрика» «Не виноватая я», наприклад, сміливо «позичив» музику з мультика «Ехал Ваня на коне». Але найчастіше переспівуються пісні закордонних виконавців. Неочікувано схожими виявились пісні Олександра Рибака (білорусо-норвежця зі скрипкою) «Я не верю в чудеса» й Aerosmith I Don't Want To Miss A Thing. І що цікаво: обидві – саундтреки. Правда, «Черная молния» першого поступається «Армагедону» останніх, але це, може, справа смаку. Так само можна почути ідентичність в піснях Леоніда Портного й Ероса Рамазотті, молодого Олексія Чумакова й гурту Westlife. А про те, скільки разів, за влучним висловом ведучих «Серебрянной калоши», «емтивіздили» мелодії у Бітлів чи Елтона Джона, можна навіть не го-

ворити. У декого вистачає нахабності красти у класиків: наприклад, пісня Валерія Меладзе «Обернитесь» просто ідентична вальсу російського композитора Георгія Свиридова. І, звісно, те, як плагіатять музику колег по цеху, – тема окремої статті. Не скажу, що українські музиканти безгрішні, але чи то через, все-таки, більшу порядність, чи меншу концентрацію української музики в ефірі чи й просто мою меншу обізнаність, вітчизняного плагіату я чула небагато. Хоча є випадки й тут. Наприклад, досить популярний рок-гурт «Холодне сонце» виявився братом-близнюком фінських металістів HIM. Тут масштаби більші: важко знайти пісню, коріння якої не знайшлось би в дискографії їхніх закордонних колег. До речі, в продовження теми HIM’ів. Як не сумно, але не тільки попса, і не тільки пострадянська грішить відвертим плагіатом. Не так давно спіймала один зі своїх улюблених колективів – голландців Within Temptation – на «брудній справі». Їхня Faster з останнього альбому один-в-один списана з Wicked Game вищезгаданих фінів.

Хоча й тут не все просто: Wicked Game у цьому випадку є кавер-версією однойменної пісні Кріса Айзека, відомої на початку 90-х у США. Є ще один варіант плагіату, який музичні знавці обережно називають самоалюзією. Коли крадуть самі в себе. Якщо раз «пішло», то чому не повторити хорошу річ? Так новий альбом гурту Nightwish відкривається піснею Storytime, програш якого ну дуже подібний на вже колись зіграну ними ж Ghost Love Score. Але, мабуть, у себе – це таки не крадіжка. Думаю, неважко кожному з нас пригадати не один такий приклад. Слухаєш пісню й ловиш себе на дивному дежавю. Нам від того, хто в кого «зайняв» музику, ні холодно ні жарко, але ж совість треба мати. Тож якщо серед читачів «Ять» раптом опиниться композитор чи музикант, дозволю собі трошки мораліте: красти – це аяяй і фу-фуфу! Ну і, врешті-решт, стаття, якщо порушення авторських прав таки доведуть. Корисніше трохи подумати над своєю власною піснею, ніж «позичати» чиєсь. Хоча б для самоповаги. Олена ПОЦІПУх

демотивуюча Копірайт! ... а що це?

мотивуючо-демотивуюча газета №6(6) грудень 2011

С

Мабуть, багато хто з вас був у такій ситуації, коли хтось у вашій присутності сказав невідомий вам термін – «копірайт». Звичайно, ви кивнули головою, неначе все зрозуміли, але самі і гадки не маєте що воно таке. Отже, спробуємо поповнити ваш словниковий запас ще одним терміном.

В

изначень авторського права існує багато, ми ж наведемо офіційне і не дуже. Авторське право (скор.: АП або копірайт) – набір виключних прав, які дозво-ляють авторам літературних, мистецьких та наукових творів отримати соціальні блага від результатів своєї творчої діяльності. Авторське право історично виникло внаслідок потреби захистити права авторів літературних творів та творів мистецтва; нині авторське право поширюється фактично на будь-які результати творчої діяльності, включаючи комп'ютерні програми, бази даних, фільми, фотографії і скульптури, архітектурні проекти, рекламні проспекти, карти і технічні креслення.

Copyright™ (копірайт, інколи цопірайт, цопірігхт) — інструмент, за допомо-гою якого копірасти хочуть перекрити доступ анонімуса до контенту. А ще так називають один з символів таблиці для перевірки зору, поміщений в кружок. Поняття «копірайт» і «копіраст» нерідко плутаються. Копірасти захоплюють права на все, щоб іншим виробникам довелося викупляти права у них, і весь час судяться зі всіма підряд. Володарі копірайта ж всього лише намагаються захистити свою власну творчість від недоброзичливців, що бажають його вкрасти. Отже, перш ніж використовувати чийсь інтелектуальний продукт, задумайтесь над цим, адже набагато приємніше творити щось самому ніж просто передерти чуже. Нині право на копірайт приводить до малоприємних парадоксів. Група The Verve записала один зі своїх хітів, використавши музику монстрів долі Rolling Stones. The Verve і не приховувала цього, проте вимушена була перераховувати 100 % гонорарів, отриманих за виконання хіта, в скарбничку Rolling Stones. Маловідомі композитори роками відстоюють в судах свої права на такі міжнародні шлягери як Lambada і Makarena. Власники прав на відомий роман Маргарет Мітчелл «Віднесені вітром» заблоку-

вали публікацію роману «І забрав їх вітер», що описує історію Скарлетт О'Хара з точки зору чорношкірих рабів, лише тому, що в творі використовувалися сюжетні лінії і персонажі, створені Мітчелл. Аналогічні скандали періодично відбуваються між софтверними компаніями: в кінці 1990-х років компанія Microsoft погодилася виплатити компанії Apple солідну компенсацію за те, що частково використовувала ідеї Apple при створенні програми Windows. Авторське право є ключовою галуззю права інтелектуальної власності; воно призначене захищати лише зовнішню форму вираження об'єкта (твір, малюнок, збірник, фотографія та

інше), тобто їхнє «матеріальне втілення». Авторське право не може використовуватись для захисту абстрактних ідей, концепцій, фактів, стилів та технік, що можуть бути використані у творі. Іншими словами, якщо ви придумали новий та зручний спосіб зав'язування шнурків на взутті, новий спосіб приготування яєчні або новий склад розчину для надування мильних пузирів і видали брошуру, у якій було описано ці способи — то авторське право захищатиме лише текст брошур, а не винайдені вами способи та речовину. Також, важливо зазначити, що авторське право, відповідно до українського законодавства, діє протягом усього життя автора і ще 70 років після його смерті. Якщо твір оприлюднено анонімно або під псевдонімом, який не прямо асоціюється з конкретною людиною і не є загально відомим, то авторське

право діє лиш протягом 70 років після оприлюднення твору. А якщо ж твір був створений у співавторстві, авторське право діє протягом життя його авторів і 70 років після смерті останнього з них. Після завершення строку дії авторського права, твори переходять до суспільного надбання, а це означає, що будь-хто може їх вільно використовувати без виплати авторської винагороди нащадкам автора. Копірайт, тобто авторське право, просимо не плутати з двома схожими за написанням, але різними за значенням поняттями, а саме: копірайтер і копірайтинг. Копірайтинг – професійна діяльність з написання рекламних та презентаційних текстів. Такими можна вважати будь-які тексти, які прямо чи опосередковано рекламують товар, компанію, послугу, людину чи ідею. Копірайтер – фахівець з написання текстів рекламного характеру. Застереження при експлуатації копірайтів: копірайт не додає вже існуючих прав автора, а лише зазначає його реквізити; в дев’яти випадках з десяти, копірайт дратує людей, оскільки він надто сильно кидається в очі і відволікає або не містить корисної інформації, а тому не потрібен взагалі. Також, слід пам’ятати основні поради при написанні копірайтів: – намагайтесь використовувати тільки букви, цифри і спеціальні символи (©,), без графічних елементів; – шрифт має бути без засічок, малого кегля; – розміщувати копірайт в нижньому правому (або лівому) кутку; – з копірайтом чи без нього, але права на графічний об’єкт належать їх автору, копірайт слугує рекламою автора вказуючи його ім’я та прізвище, його сайт чи електронну пошту; – поважайте вашого глядача, ваш копірайт йому не цікавий, а тому не виділяйте його всіма можливими способами; – пишіть просто і лаконічно, не робіть запису у кілька рядків; Виглядати ваш копірайт може так: © My name, 2010 | e-mail@mail.com; © Myname@mail.com, 2010; © mysite.com, 2010; Олена ДАВиДЕНКО

Арсеній ЛАГУТОВ (Satyr)

5

Авторська колонка Ятьрика Зубоскального

Не вір очам своїм,

або Фройд би плакав… У

світі реклами логотип вважають обличчям бренду чи установи. Наприклад, пані Вікіпедія чітко дає визначення «Логоти́п (от др.-греч. λόγος — слово + τύπος — відбитиок) — оригінальне накреслення повної чи скороченої назви організації чи товару», і наполегливо додає: «логотип - найважливіший елемент іміджу компанії. Він служить, в першу чергу, для ідентифікації компанії на ринку, логотипи з'явилися для того, щоб відрізняти продукцію різних фірм в рамках однієї галузі». Та в це не дуже хочеться і «можеться» вірити споглядаючи на потік кретиву деяких дизайнерських душ. Можна звичайно відповісти «… ти збочинець, і думки у тебе про одне!». Можливо це й так, але чи один я такий? Давайте проведемо експеримент. Беремо, дивимося і аналізуємо мовчки, так щоб сусід не чув… Отже запрошуємо на виставку «Оп’ЯТЬ про ЦЕ…» Експонат номер раз:

Звичайно ж всі одразу побачили, двох танцюристів)), чоловіка та жінку і це не дивно, адже це логотип танцювального джаз клубу «Junior jazz dance classes». Та варто трохи відійти і ти розумієш Фройд був правий… І ні у кого не виникають питання, чому в цей клуб одразу вишикувалася черги юнаків. Учіться PR-стратегіям шановні! Експонат номер двас:

Одразу дозволю собі згадати Wikipedia – «…оригінальне накреслення назви організації, найважливіший елемент іміджу компанії, служить для ідентифікації компанії на ринку…». Цікавий спосіб ідентифікації, чи не так? От постає лише одне питання, чи ця графічна частина лого це їх ставлення до клієнта, чи елемент їхньої гордості? Але одне я знаю точно, від тепер користуюсь лише тачпадом. Експонат номер тріс:

Тут навіть важко щось прокоментувати. Згадуєш вислів одного із наших викладачів «Шизуха косить наші ряди…». Припустимо, що дизайнер не ставив собі за мету продемонструвати «ЕТО…» у логотипах «Знаку якості МОЗ України» (1), «Католицької школи» (2), «Арлінгстоського педіатричного цен-

тру» (3) і нарешті «Дитячого центру із прав дитини», тоді ж хтось міг підказати із сторони, що логотипчики, якось подвійно читаються, тай мимоволі згадуєш тему нашого видання «плагіат чи наслідування» або «у дурнів думки збігаються». Свято віриться, що ця тенденція не переросте у школу новітнього логотворення. І навіть не знаю, чи радіти, що сюди потрапив і наш вітчизняний зразок? Експонат номер есчьо:

Уявіть таку інфографіку у шкільних чи поліклінічних стамотологічних кабінетах. Зуб даю, проблем би із карієсом у нас в країні поменшало! Думаю, багато хто б хотів і із здоровими зубами потрапити за двері з таким логотипом, ну так для профілактики. Робіть висновки майбутні видавці та рекламісти! І нарешті експонат номер п’ЯТЬ:

Так і хочеться сказати, ..ять, що це? А тобі у відповідь – «Кленовий сироп! Хочеш?». Ніколи не думав, що це скажу, але М.Задорнов був правий, коли говорить про американців! І вони ще задумуються, чому така вкусняшка, не популярна у Європі? «Вивчайте матчасть!» як каже ПГ, перед тим, як з такою рекламою та логотипом виходити на ринок! Відверто сподіваюсь, що це звичайний дизайнерський стьоб. Так, є така фішка у професійних дизайнерів, щоб похвалитись один перед одним, зробити навмисно якийсь ляп, чи замаскувати якийсь прикол та піднести це замовнику з такою історією і поясненням задуму, щоб останній бачив лише мишку, танцюючих людей, дорослих, які оберігають дітей та свіжісінький, щойно з дерева, кленовий сироп… Мораль цієї байки ось така: якщо ти гордо називаєш себе дизайнером чи піарником, думай про наслідки! Покажи свою роботу друзям, колегам, потенційним споживачам, уважно вислухай їх думку, зроби висновки. Та по секрету скажу, так щоб ні хто не почув, завдяки цим ляпам, ці компанії стали відомими на весь світ, але це більше вийняток ніж правило, тай така популярність не завжди приносить прибутки. Отож, бажаю Вам та вашим роботам не потрапляти на очі Ятьрику Зубоскальному! Веселого різдва та з Новим роком!

Увага: стаття містить елементи насилля і професійний сленґ. Якщо ви ще не маєте 16 років і не є студентом ВСР – не читайте далі!

6

мотивуючо-демотивуюча газета №6(6) грудень 2011

мотивуюча

Король Дрів чи Люстра або Д

Adobe Illustrator vsCorel Draw

ругий раунд! Бом-м-м! Отож, шановні читачі та пошановувачі дизайну, ми розпочинаємо другий раунд боротьби за місце під дизайнерським векторним сонцем. Цього разу в лівому кутку рингу в зелених шортах неперевершений Coооооrel Draw! У правому ж, у помаранчевих шортах – непереможний Adobe на прізвисько Illustratoоооr! Так-так, знову боротьба титанів, що має дати відповіть на одвічне й епічне запитання: хто ж кращий? У цій нелегкій справі нам допоможуть розібратись затяті друзі-супротивники по дизайнерських програмах :)) фахівці-дизайнери, викладачі кафедри електронних видань і медіадизайну Павло Салига і Олексій Ситник. Замість прологу. Означені програми вважають рівнозначними у векторному світі. Фактично вони мають абсолютно ідентичний функціонал. Однак розробники творять їх для різних аудиторій: Corel Draw призначений для дизайнерів, тому всі зусилля були кинуті на зручність використання і кількість ефектів, Illustrator – переважно для видавничих потреб і додрукарської підготовки; тому й послуговуються ним люди, які сидять трохи по інший бік дизайнерського фронту. Однак варто запевнити, що обидві програми справляться з макетом будь-якої складності. То хто ж the best? Першим у нестримну атаку пішов Павло Георгійович. Слово його інтелектуалним джебам... Як уже йшлося, Corel заточений під дизайнерів, відповідно, інтерфейс розроблений для використання ефектів і різноманітних трансформацій. Натомість Illustrator – dtp-шна програма, а тому: не має багатьох ефектів, робота з об’єктами ускладнена, а зручність стоїть на останньому місці в ієрархії цінностей. хук Олексія Валерійовича у відповідь… Мушу з деякими речами не погодитися! Стосовно інтерфейсу, то це справа смаку та звички, а от щодо ефектів – справді, Illustrator стандартної збірки трохи здає, однак це перекривається тим, що для публікацій чи верстки користувачам Corel-у доводиться конвертувати роботу в ілюстраторівський формат, адже корелівські формати cdr жодна програма для верстки не підтримує. От і починається гра у «файлекспорт…» ;). Павло Салига проводить серію ударів по корпусу…

1) Corel Draw має дружній інтерфейс. Навіть не вміючи працювати у векторних програмах, можна легко зрозуміти, що і

як робити в цій програмі. Наприклад, клік правою кнопкою мишки по об’єкту в Corel Draw викличе меню, подібне до будь-якої програми Windows, – копіювати, вирізати, вставити тощо. От в Illustratori такого немає, що змушує новачків у паніці тікати.

2) Corel Draw має правильні, використовувані в 90% усіх макетів налаштування програми. Наприклад у дизайні дуже не люблять деформації шрифтів, фотографій, логотипів. Тому об’єкти в програмі автоматично трансформуються пропорційно. В адобівських програмах для цього потрібно додатково затискати клавішу на клавіатурі. Або якщо хочемо зафарбувати контур об’єкту – ми клацаємо правою кнопкою мишки по кольору. В ілюстраторі треба додатково переклацнути кнопку контуру, а вже тільки потім обирати. Здається, ніби дрібниці, але якщо ви днюєте й ночуєте в програмі, то такої дрібноти набирається на цілі години дурної роботи. Помічено, що будь-який макет у корелі робиться на 20% швидше, ніж в ілюстраторі.

3) Corel Draw відкриває формат файлів .ai, натомість Illustrator може відкрити формат .cdr тільки дуже старих версій. Таким чином, дизайнер, який у працює в корелі, може обійтись і однією програмою, той же, хто арбайтен в ілюстраторі, повинен мати обидві – на випадок, якщо макет отримає у *.cdr 4) Разом із Corel Draw у пакеті йде потужний растровий редактор PhotoPaint – аналог Photoshop. Дуже зручно подвійним кліком надсилати расторову картинку прямо в іншу програму, поправити зображення, натиснути Save, і воно збережеться в корелі. Але на цьому красота не закінчується. Більшість важливих функцій растрового редактора інтегровані прямо в Corel Draw. Не виходячи з векторного редактора можна замінити роздільну здатність малюнка, його кольорову схему, налаштувати контраст, насиченість тощо. Це неймовірно пришвидшує роботу, оскільки дизайнер не займається перезберіганням файлів і відкриттям інших програм.

5) У Corel Draw робота з кривими Без’є незрівнянно зручніша, ніж в ілюстраторі.

Adobe має купу інструментів, покликаних тільки перешкоджати роботі дизайнера. Приміром, аби додати новий вузол на криву в «люстрі», ви маєте перейти на інший інструмент, щоби видалити – ще на інший, редагувати – теж на інакший. У корелі ж для всього цього – один-єдиний інструмент. В ілюстраторі вузли постійно зіскакують з інструмента стрілочки й вона

починає працювати з усім об’єктом, а не з його частиною. Робота ж із кривими настільки незручна й ускладнена, що я взагалі вважаю це основною причиною не використовувати цю програму. Контрнаступ Ситника. Стрімко летять кроси й аперкоти…

1. У Corel традиційно були і є проблеми з експортом в EPS (формат для поліграфії). Файли часто виходять дещо «кривенькі», і не всі RIPи їх розуміють (одним словом, така «дрібничка»: на компі гарно, а в поліграфії – ..ять). От Illustrator ж такої проблеми бути не може за визначенням, адже EPS – адобівський формат.

2. Corel погано співпрацює з мовою PostScript на якій працюють усі друкарські машини. При експорті у PS або PDF, або EPS можуть ламатися тіні, обводки тощо. Тому простіше експортувати у растр, аніж у векторні формати, коли приходить час здавати макет… Але ж вектор у растр?!.

3. Про падючість Corel-у ходять легенди: нестабільна програма і завалюється дуже часто. Тому кожен документ формує окремий файл бекапу, щоби відновлювати завалений макет. Тож не дивуйтеся, чому кожні 5-10 хвилин ваш проект підгальмовує – це ж Corel!

4. … а робота із 3D … Олексій Валерійович суттєво підвищує темп, завдає кілька коротких ударів по корпусу й затискає опонента в кутку. Раптово переводить атаку на голову, пробиває захист і…

вони не спл

ЖУЖУхнули плагіат Ч

асом нам здається, що плагіатити та красти ідеї можуть лише в шоубізі чи у літературній сфері. Насправді порушення авторських прав зустрічається майже щоденно і зовсім поряд. Журналістські матеріали в першу чергу є предметами крадіжок. Нещодавно жертвою таких шахрайських дій стали наші колеги, студентська газета про життя інституту журналістики «ЖуЖуЖу». На сайті «Дуся», який є частиною відомого порталу «Телекритика» з’явився матеріал про машини, на яких їздять викладачі Інституту журналістики. У статті розповідається про те, як так звана Дуся забрела на стоянку ІЖ та роздивилась, хто з викладачів на якому авто приїхав. Найцікавіше, що таке журналістське розслідування півроку тому проводила газета «ЖуЖуЖу» і у

своєму другому номері детально розповіла цю інформацію, а також навела зображення автомобілів та фото викладачів, які в «Дусі» навіть не докумекали замінити. Також інформація, взята з «ЖуЖуЖу» дещо перекручена. Редколегія газети «ЖуЖуЖу» поставилася до цього з долею іронії. Колеги вважают, що якщо хтось зацікавився їх журналістським розслідуванням та поцупив ідею – це вже ознака популярності. Що ж до порталу «Дуся», хотілося б порадити цим не дуже чистим на руку медівникам ставити хоча б правильні посилання на джерело інформації та узгоджувати текст статті, адже при переписуванні чужих матеріалів іноді втрачається логіка викладу. Настя ЗЕЛІНСЬКА

Adobe традиційно № 1 у верстці, саме ця компанія розробила згаданий PostScript, яким послуговуються всі професійні поліграфісти. У більшості друкарень просто не приймуть Corel-івскі макети, а якщо й візьмуть, то без гарантій. До того ж, ілюстратор ідеально поєднується з усім сімейством Adobe (природно), та й із усіма іншими програмами, що мають експортімпорт у вектор (3D Max, AutoCAD, і т.д.), що не прокатить із корелом. Я вже не кажу про те, що векторні «ісходнікі» потрібно часто кидати у флеш, у відео, у веб, у растр )), у верстку тощо, а тут майже монополія Adobe – Flash, PrimerePRO, Photoshop, Dreamweaver, Fireworks, InDesign. Також в Adobe чітка монополістична позиція: він принципово не підтримує cdr-формати! Хочеш кудись щось корелівське вставити– дружи з адоб, але ж тут постає логічне питання. Як у рекламі – «Навіщо платити більше?!». Та головна болячка Corel, і про це бідкаються всі поліграфісти, – те що він бреше по кольору! RGB – без проблем, CMYK – бєда! Можливо, це все шкідництво пана Адоба, та в Corel адекватно працюють лише Pantone!.. Вау, це ж технічний нокдаун!!! Один! Два! Три... О, здається розлючений і незламний Павло Георгійович підводиться… Що очікувати у відповідь? І в цей момент ситуацію рятує гонг. Що буде далі - дізнаймося згодом. У наступному ЯТЬ!

демотивуюча Ятр

студентську душу

Демотивовані

навчальним процесом,

або демотивація мотивації

Проблемам властиво не зважати на те, воліють їх бачити й озвучувати чи ні. Можна скільки завгодно заспокоювати себе мантрами про винятковість і найкращість інституту (університету), бундючно декларувати необхідність виховувати студентів у дусі патріотизму й любові до alma mater, самозвеличуватися безглуздими шпильками на адресу «Поплавського». Однак: КНУ продовжує втрачати позиції у рейтингах вишів, абітурієнти віддають перевагу іншим, викладачі та студенти частенько нарікають одне на одного. Натомість одностайні в критиці навчального процесу. Редакція «ЯТЬ-і» свідома того, що на відміну від проблем, людям властиво зважати, тому й започатковує нову рубрику для небайдужих висловити власне бачення демотивації навчальним процесом. Порівнюючи свою студентську минувшину з тим, що маємо нині, починати випало мені. Напевно, не можна стверджувати, що демотивація нашої мотивації почалася вже на першій парі в ІЖ. Однак те, що вона нас приголомшила, – поза всяким сумнівом. Спершу – абревіатурою своєї назви. ТЗОВ! Та остаточно нас, зелених, добило, коли дізналися, що вивчатимемо. Матриці! Кому очі на лоба полізли, в когось зринула подоба іронічної посмішки, яка до кінця навчання зеволюціонує у саркастичну. Найважче ж було щирим гуманітаріям: наївні, вони були певні того, що все так чи інакше пов’язане з математикою зосталося в далекому шкільному минулому. Най не ображається В’ячеслав Рябічев, який усе те діло героїчно викладав (добряче притрушений крейдою, виводив на дошці малозрозумілі для остовпілих, як виявилося, повних гуманітаріїв багатоповерхові конструкції із чисел), та мені й досі невтямки, нащо нам були ті матриці? Як і те, навіщо вже потому нас мордували методом Гауса, при цьому обзиваючи ці тортури вивченням php. Подібних «супердисциплін» вистачало. Чого варті хоча б численні аналізи – ті, що редакторські. Що ми тільки не аналізували – навчальні, наукові, офіційні видання, художню літературу… Здебільшого редакторський аналіз полягав у колективному висміюванні недолугих книжок. На такий курс припадав цілий семестр, тож сміху було вдосталь – Петросян би позаздрив! От тільки за всіма тими злими веселощами й критиканством, розбавленим дрібкою сухої теорії, якось аж геть губився конструктив. Словом, перефразовуючи генія, виходило щось на кшталт «Із чужого стібайтесь, а свого не робіть». Подібний однобокий підхід до справи чимось будив у пам’яті смутні й образливі спогади про нашу найпершу пов’язану з інститутом демотивацію – ще абітурієнтську. Тоді багатьом моїм майбутнім колегам, яким не вистачило запасу міцності для вступу на журналістику, представники приймальної комісії радили податися на видавничу справу та редагування. То, мовляв, те ж саме, тільки треба ще букви виправляти й коми ставити. Зазвичай згадані редакторські аналізи величали «Редфахом». Означена дисципліна тривала роками, тільки кожного семестру аналізували щось нове. Проте – не завжди. Приміром, виявилося, що на першому курсі ми штудіювали навчальні видання для того, аби знову вивчати їх за рік-другий. І можна було скільки завгодно намагатися пояснити це викладачці – марно. Пані зі характерним прізвищем Щур чомусь сприймала наші пояснення як якийсь бунт особисто проти неї, новенької. Сприйняття не змінилося й по тому, як помилку виправили й навчальні видання замінили науко-

мотивуючо-демотивуюча газета №6(6) грудень 2011

7

Шевченківська премія за плагіат?! або від рецензіїї до суду (український досвід)

Р.Горака та Я.Гнатіва «Іван Франко» ще 2003р.); завідувача кафедри мовної і міжкультурної комунікації Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка професора Тетяну Космеду (фахівця у галузі судової філології); Львівський науково-дослідний інститут судовомедичної експертизи теж підтвердив факт плагіату. Крім того, ми надали судові такі докази: опубліковану 2007р. у «Львівській газеті» рецензію її головного редактора Ігоря Гулика саме на цей, частково списаний з моєї книги, том; інтерв’ю «Львівській газеті» члена Шевченківської комісії Дмитра Стуса від 3 березня 2011р., в якому він каже,

Таким чином, це суперечить тому, що написано в пункті першому; зрештою, й здоровому глуздові. А ось уривки з тексту, підписаного В.Шклярем та М.Василенком: «Знайшовся якийсь Чорновол, який намагався очорнити авторів цього ґрунтовного життєпису про Івана Франка», «про інші закиди» ловця привидів І.Чорновола нема що говорити», «певний своєї брутальної агресивності, зрештою україножерства»; і взагалі письменники стверджують, що я не українець. Ці листи опублікувала «Історична правда», так що з оригінальним текстом можуть ознайомитись всі охочі. Ми заперечили проти долучення цих текстів в якості доказової бази. Але суддя Олег Ванівський задовольнив пропозицію адвоката оскаржених призначити додаткову експертизу в Інституті інтелектуальної власності (підрозділ Національного університету "Одеська юридична академія"). Тому в даний момент судове провадження призупинено.

що там дійсно є плагіат, але його мало. Таким чином, 4 висновки експертів і 2 докази. Непрямо факт плагіату підтверджує відставка голови Шевченківсько комітету Бориса Олійника. А вже цього року Р.Горака звинуватив у плагіаті на свою книгу Роман Пастух, відомий журналіст та знавець минулого Дрогобича. Натомість на захист оскаржених їхній адвокат представила два приватні листи до себе членів Національної спілки письменників України М.Дмитренка, В.Шкляра та М.Василенка. Пояснюючи ідентичність текстів тим, ніби Р.Горак, Я.Гнатів та І.Чорновол списували з одних і тих джерел (така тактика їхнього захисту), М.Дмитренко розпочав з того, що «автори використовували одні й ті самі попередні джерела». А вже в пункті другому письменник-професорфольклорист стверджує, що Горак та Гнатів «використовували ті джерела, що на них подають посилання в тексті», в пункті третьому, що я в своїй книзі посилався на «інші джерела», в четвертому – «Наведені в порівняльній 32 фрагменти монографії «Польсько-українська угода 1890-1894рр.» авторства Чорновола І. П. НЕ ВІДПОВІДАЮТЬ умовам оригінальності та самостійності, адже вони взяті з інших інформативних джерел».

Як поставилася громадськість до вашої справи? На форумах «Української правди» можна прочитати різне. Колеги по фаху мене підтримують здебільшого на рівні розмов. Найбільше мене підтримали журналісти, особливо «Львівської газети» та «Української правди». А от франкознавці дружно мовчать. Хоч серед них не один міг би виступити з власним судовим позовом. А про письменників з НСПУ нічого й говорити. Як ви гадаєте, ваша справа має змінити ситуацію у країні з плагіатом? Важко сказати; залежно від того, яким буде рішення судді О.Ванівського. Такі судові процеси у Львові вже були. Знайомий особисто з Андрієм Юрашем, доцентом Львівського університету ім. І.Франка, кандидатом політичного наук, релігієзнавцем, який звинуватив у плагіаті певного «вченого» з Одеси і справу виграв. Був знайомий також із славним археологом Михайлом Рожком (він уже помер), який теж успішно захистив своє авторське право в суді. Але моя ситуація – особлива. Бо я подав до суду на шевченківських лауреатів, за якими стоять не лише Шевченківський комітет і Національна спілка письменників України. Даша хІМІЧ

Плагіат – це один з найнеприємніших сюрпризів, які можуть статися з автором. Для того, щоб дізнатися, як потрапляють в подібну ситуацію, а головне – як із неї достойно вийти, ми поговорили з Ігором Чорноволом. З фактом плагіату йому довелося зіштовхнутися на власному досвіді: у своїй праці науковці Роман Горак та Ярославові Гнатів використали дослівні висловлювання з книги Ігора Чорновола «Польсько-українська угода 1890-1894рр.» без посилання на джерело, й отримали за свою роботу Шевченківську премію. Про те, як повів себе у цій ситуації Ігор Чорновол читайте далі.

Ігор Чорновол, канд. іст. наук., старший наук. співробітник вими й науково-популярними. Тому Інституту українознавства ім. щопари вона незмінно стояла за ам- І.Крип’якевича НАН України, бразурою кафедри й, не зводячи наук. співробітник Інституту украочей на «порушників», гатила в нас їнських студій Гарвардського унікулеметними чергами довжелецьверситету (2004), професор-гість ких речень із папірця. І боронь боже кому не розчути щось із тої роз- Інституту Гаррімана Колумбійстрільної диктовки й перепитати ського університету (2007-2008), або взагалі повести себе якось «не автор книг «Польсько-українська так»! Було вельми непросто позбу- угода 1890-1894рр.» (2000), «Уктися від враження того, що це не заняття в ІЖ, а тяжкі будні у виправній раїнська фракція Галицького колонії. Зрештою позиціювання крайового сейму. 1861-1901. себе як безстрашної приборку- Нарис з історії українського парвачки, а нас як хижих звірів із гос- ламентаризму» (2002), «100 витрозубими пащеками й датних львів’ян» (2009), «199 перманентний пошук змов і заколо- депутатів Галицького сейму» тів зіграли з пані Щур злий, проте очікуваний і прозаїчний жарт – не- (2010). Як ви дізналися, що стали вдовзі ми й справді повстали. Дякуючи тодішньому завідувачеві жертвою плагіату? нашої кафедри Миколі Тимошику, Я неодноразово чув, що в робільше її ми не бачили. боті Романа Горака і Ярослава У контексті означеного згадуГнатіва є плагіат. Бо вони списали ються трансформації назв деяких дисциплін у студентському фоль- не лише з моєї монографії «Поклорі. Так, «Редфах» поставав не льсько-українська угода 1890лише безневинним «Redфахом» 1894рр.». У 2009р. я придбав їхню (мовляв, червоніти за таке треба), а книжку. Так і дізнався. й у поєднанні з іншим англійським Як швидко ви відреагували? словом, брутальним і суголосним Майже одразу. Спершу пора«фахові». дився із своїм директором акадеДивовижні дисципліни трапляються й нині. От минулого року то- міком Ярославом Ісаєвичем, дішні першокурсники мали нагоду зателефонував Андрієві Мокроувідчути свою унікальність на «Тех- сову в київську «Критику», де ненічних засобах організації вироб- вдовзі й опублікували мою ництва». Ще б пак, адже їм чи не найпершим в інституті випало по- рецензію. Між іншим, цілком знайомитися з феноменом «дистан- можливо, що франкознавці мовційного навчання». От тільки для чать зараз, бо вони вчасно не відВолодимира Литвиненка й Мак- реагували. Вони ж не писали сима Соловйова, які викладали той рецензій - обмежувалися розмокурс, уся «дистанційність» полягала вами. в тому, аби пари проводити по мініЯкби ця книга не отримала муму, а завдання надсилати по максимуму, тож виходив разючий Шевченківської премії, ви б подадисонанс здобутих знань і поставле- вали у суд? них завдань. Студенти оцінили. Я взагалі не ходжу по судах. Довга й удячна пам’ять гаранто- Але в даному випадку корупція вана. От чого нам свого часу відверто зашкалює. А взагалі злочинців кане вистачало, то це так званих рають поступово: перший раз «комп’ютерних» дисциплін. Тож із призначають найлегше покавивченням графічних редакторів і рання, а рецидивістів карають супрограм для верстки справи були воріше. Так і я: спочатку написав кепські. На підтвердження – ситуа- рецензію, а потім звернувся до ція з «Основами верстки». Мало того, що означена дисципліна, ви- суду. Як відбувався судовий прокладання якої ми добивалися довго й нудно, з’явилася тільки на дру- цес? гому семестрі 3 курсу, так іще й поВін ще не закінчився. Плагіат є чинати її вивчення довелося з дослівний, тому сам факт ледве графічних редакторів – суто через чи в когось викликає сумнів. Але брак належних знань і навичок. У нинішніх студентів із цим да- судова процедура така, що суддя лебі ліпше: більше дисциплін, не може прийняти рішення сам, більше годин, та й започаткування без експертів. Я та мої адвокати нової кафедри – електронних ви- Сергій Матвіїв та Роксоляна Косдань і медіадизайну – відіграє свою тур провели велику роботу, залувагому позитивну роль. Але й тут не чотирьох фахівців: без халеп. Досить серйозних. Не- чивши директора Інституту українських стача комп’ютерних авдиторій, самих комп’ютерів, постійні нега- студій Гарвардського універсиразди з програмним забезпеченням тету професора Майкла Флаєра – неабияк утруднює проведення (українського філолога за пар на належному рівневі. Про це фахом), декана історичного фавже втомилися вести мову викладачі, починають стомлюватися го- культету Дрогобицького державворити студенти. Їх начебто ного педагогічного університету слухають, нібито навіть чують і спів- ім. І. Франка професора Леоніда чувають. Із розумінням. Та віз і нині Тимошенка (він першим зауватам. І навряд зсунеться із місця най- жив у Р.Горака та Я.Гнатіва елеближчим часом. менти плагіату, про що вказав в Продовження статті без цензури на нашому новому сайті jat.in.ua своїй рецензії на том третій книги

8

мотивуючо-демотивуюча газета №6(6) грудень 2011

мотивуюча

Меломан

Від зміни обгортки суть не змінюється

Майже математичний закон. Але саме той, на якому засновується така річ, як кавер. Cover-version. хтось називає це плагіатом, але найголовніше, що розрізняє ці два поняття – визнаність запозичення. Плагіат – «це моє, і не хвилює». Кавер – «ну не моє, але я також можу». Насправді, це дуже зручна штука: задумуватись не треба. Не треба платити композитору й автору чи ламати голову над музикою та словами самотужки. Беремо «добре забуте старе» (чи, може, й не добре забуте, але трошки затерте в пам’яті) й виконуємо його «в авторській обробці». Деякі музиканти чудово на цьому живуть тривалий час. Згадати б короля рімейків – Філіпа Кіркорова, котрий, як ми знаємо, дуже не любить питання про подібні речі. Чому? Бо це викриває його «наживання» на чужих хітах, які він краще чи оригінальніше виконати не може, як не силується. Рожева кофтинка журналістки тут, очевидно, ні до чого. Взагалі ситуація з кавер-версіями не настільки печальна й однозначна, як могло б здатись. Звісно, спосіб заробити популяр-

ність на чиїйсь музиці – не остання причина існування цього явища, однак і не єдина. Дуже багато молодих виконавців починають саме з каверів. Тут мотивація подвійна: якщо ти зіграєш пісню улюбленого гурту, то не виключено, що послухають і твою; і чому б просто не зіграти те, що любиш, аби порадувати друзів та однодумців на виступі в клубі. На цьому ґрунті з’являються цілі кавер-фести, здебільшого, клубного характеру. Але фани Queen, Metallica чи Green Day з задоволенням сходяться на такі вечірки. Що поробиш, коли улюбленців уже не існує чи їхні візити до Києва не частіші за сніг у липні. Між іншим, не тільки молоді чи маловідомі колективи творять кавер-версії. Таке помічено за багатьма досвідченими й популярними гуртами, які з різних причин вдаються до цього. І результати

іноді бувають навіть більш успішними, ніж у тих, хто створив ту чи іншу пісню. По собі знаю, що час від часу стаються особисті відкриття, коли з’ясовуєш, що пісня, до якої давно звик як до авторської, виявляється кавером. Так, наприклад, російські ска-панки «Элизиум» блискуче справились із завданням з «переспіву» пісні гурту Therapy? «Diane». Чи пісня Therion «Seawinds» виявилась насправді кавером на трек від Accept, однак мала свій дуже особливий стиль, відмінний від оригінального. І, на мій погляд, вдалась навіть краще. Часто рокмузиканти вдаються до перевиконання пісень поп-музики і досягають в цьому неабияких результатів. Чого варті «БониНем», які переспівали немалу частку радянсько-російської попси в дещо специфічному, однак досить цікавому ключі. А іноді кавер-версії виконуються за обміном «ти мені – я тобі». Поширена практика. Наприклад, якомусь гуртові виповнюється енна кількість років творчої діяльності, вона запро-

шує на свій ювілейний концерт своїх друзів-музикантів, а ті, в свою чергу, роблять музичний подарунок у вигляді власного каверу на відомі треки колег-ювілярів. Думаю, серед читачів, які хоч краєм вуха колись слухали російський рок, не знайдеться тих, хто не чув про «КИНОпробы» – триб’ют-альбом за участі «Пикника», Земфіри Рамазанової, Олега Скрипки та ще багатьох музикантів, які виконали хіти Віктора Цоя до річниці пам’яті «КИНО». Особисто я вперше почула «Кукушку» й «Восьмиклассницу» саме звідти.

Усі вищезазначені «многабукаф» можна звести до однієї суті, про яку йшлось іще в заголовку. Але! Кавер – це завжди власне бачення пісні, з привнесенням особистого акценту, відтінку, звучання. Не сліпе наслідування, а спроба відтворити по-своєму. Іноді – данина захопленню, іноді – пам’яті чи талантові. Якщо хочеться мавпувати чи тупо заробляти гроші на тому, що вже колись зроблено не вами, – вибачте, це плагіат, як не крутіть і не називайте. А все інше – справа термінології та совісті. Олена ПОЦІПУх

Всі пірат

На абордаж контенту, панове пірати!

В

ас приваблює одіозно вишукана естетика Веселого Роджера? Ба ж може піратський усміхнений білий череп визирає з вашої улюбленої футболки чи навіть глянцу постеру? «Йохохо та пляшка рому» ви використовуєте як словесну зв’язку під час розмови, а то й як наріжну тему для ґрунтовного монологу? Не переймайтеся. Щоб доторкнутися до світу флібустьєрів це вже не обов’язково. З вірогідністю приблизно 99 відсотків (1 відсоток залишаємо на поталу диву) ви а.) власне є піратом, на сучасний мотив щоправда б.) користуєтесь (активно чи мимохіть) їх надбаннями. Неліцензійне програмне забезпечення, фонова музика, відео у соціальних мережах та поодинокі візити на торрент-трекери – ось в такому джентельменскому наборі піратапочатківця зізналися нам користувачі соцмереж Вконтакті та Фейсбук під час опитування. Сьогодні ж техніка піратства сягнула таких меж, що мимоволі згадуєш «спритність рук – ніякої омани.» А чи насправді «ніякої»? Один із останніх показових прикладів піратської майстерності ми мали змогу спостерігати нещодавно власними очима. Кінострічку «Тарас Бульба» можна було відшукати в затишних закут-

ках торрент-порталів всесвітньої мережі вже через годину після прем’єрного показу. Вражає, чи не так? Незабаром «спритність реакцій» вітчизняних піратів комбінована з набутками технічного оснащення досягне такого рівня, що таємні інтернет-трансляції в стилі live не здаватимуться такою вже фантастикою. «А вашу маму й тут, й там показують». Ми почали замислюватися. Оглянувши статистику офіційного веб-порталу Держслужби Інтелектуальної Власності України складається враження, що пірати і українці - це глибоко синонімічні поняття. А завітавши до Української Антипіратської Організації відразу натрапляєшь на «Перелік фільмів які демонструються в кінотеатрах України, щойно були в прокаті, або готуються до випуску і в ні якому разі не можуть розповсюджуватись на дисках для лазерних систем зчитування» До речі, станом на 07.12.2011 року. Єдине, що насторожує – неабиякий акцент саме на кінопродукції, мабуть, як на тій, що приносить найбільші прибутки. Піратів-меломанів та піратів-читачів якщо і піддають остракізму, то, на перший погляд, більш ліберальному. Хоча і тут існують свої тонкощі. Думаю, усі помічали безапеляційний підпис на усіх дисках на кшталт «за будь-яке

розповсюдження та копіювання продукції буде вам кара та персональна інквізиція від правовласників, всі права належать такій-то компанії і зась». Не музикантам, зауважте, деякі з них досить лояльно ставляться до подекуди безкоштовного розповсюдження їх творчості, мовляв, хто забажає – купить все одно. Тоді, наприклад, як права на книги, належать зовсім не видавництвам, а авторам. Письменник – єдиний власник того, що написав, і за умовами контракту нібито дає покористуватися свою книгу ви-

давництву. Музиканти ж продають компанії права на свою музику навіки. До осені 1999 року був у силі закон про авторські права, за яким автор міг вимагати у компанії права на свою пісню через 35 років після її виходу в світ. Тобто пісня могла б хоча б через багато років стати спадщиною сім'ї музиканта. А сьогодні ж існує безліч музикантів, яким за 60 чи навіть за 70, і які за все своє життя, записавши чудові пісні, абсолютно нічого не заробили і формально давно збанкрутіли. А чим в цей момент займаються компанії-правовласники? Правильно. Вгадали. Дають відсіч піратам. Чи все ж вітрякам?.. А ось зовсім нещодавно віртуальна громадськість заклекотіла, мусуючи наслідки появи в Америці імпровізованої «сопи».

(SOPA - Stop Online Piracy Act, законопроект проти віртуального піратства) Добре знайома кожному сумлінному (чи скоріш, не дуже?) студенту Вікіпедія розглядає ймовірність видалення усього інфоконтенту зі сторінок енциклопедії на знак протесту проти прийняття SOPA. У його рамках провайдери отримують карт-бланш на блокування доступу до сайтів, (без будь-якого попередження, зауважте) які так чи інакше містять не ліцензоване наповнення чи пропонують доступ до нього. Такі справи. Ви уявляєте собі мережу без Вікі? Ми – складно. Що ж тоді далі… Зазіхання на святе перетворюється у полювання на відьом. Спочатку Вікі, потім Ютуб, Гугл… Півкроку до монополії на повітря та податки на сонячне світло. Ба ж існує діаметрально протилежний кут зору на присутність піратів взагалі. Розпитавши продавців музикальних дисків навіть на нашій Петрівці щодо муз.вподобаннь киян переконуємося, що попит на іноземних виконавців на сьогодні не доводиться порівнювати з курсом гривні – попит бо ж, на відміну від нього, стабільний... Так. Зрозуміло. Автори, письменники, програмісти-розробники, вся ця когорта працьовитих та ймовірно талановитих людей старалися, натхненно працювали над власним продуктом і логічно, що вони бажають отримати за свою інтелектуальну власність якісь кошти. Але. Але. Але. Якщо забракне кисню нашим віртуальним флібустьєрам – як повільно б поширювався серед аудиторії їх імпровізований «товар»? Рекламі в країні довіряють трошки більше ніж жовтій пресі, але менше ніж навіть сумнівному авторитетові сусіда з квартири за три поверхи. Наврядчи пересічний «не_мело-

ман» стурбований питаннями пошуку ліцензованої точки продажу для схваленої законом купівлі диска поки що невідомої заокеанської діви. Піар піаром, але існує висока ймовірність того, що поки рекламісти оброблять мізки наших співвітчизників, в себе на Батьківщині діва вже буде не надто зірковою, а може і не дівою зовсім. Питання релевантності (відповідності) смаків і популярності без порушення авторських прав сьогодні не вирішити? Що ж, взагалі, власне етимологія слова «пірат» промовисто натякає на ймовірний розвиток подій. Латинське «pirata» корінням сягає спільнокореневого аналогу з грецької – пробувати, випробовувати. Якщо повністю, то це «той, що випробовує щастя». Користувачі та правозахисники вдаються до крайнощів невзомозі спродукувати єдине ставлення до піратства як явища. От і залишається йому «випробовувати щастя». Сподіватися на лазівку у якось навіть по-жіночі суперечливому законодавстві про авторські та суміжні права чи часткове потурання з боку деяких компаній правовласників, що закривають очі на усе і всіх заради рекламного ефекту від піратства. Тож піратський прапор сьогодні доцільніше перемалювати. Нехай це буде знак копірайту, що іронічно височіє над схрещеними кістками? Ось тільки питання, чиїми? Автора чи все ж… споживача? Ельвіра МАТРОСОВА

мотивуючо-демотивуюча газета №6(6) грудень 2011 Ідеї не спл

Хендмейд має бути функіональним Женя Перуцька (Jane Right) – чи не єдина в Україні людина, що власноруч розмальовує олівці, намагаючись зробити наш канцелярський світ веселішим та кольоровішим. Звідки з’явилась ідея розписувати олівці? У мене немає якоїсь дивовижної історії – просто сиділа вдома, взяла один й розмалювала. Візерунок був простим, у чотири кольори. Спочатку нікому не показувала, а зробила ще штук п’ять, поекспериментувала, а далі все пішло на загал. Яким чином ти їх розповсюджуєш? На жаль, я поки не дуже активно розкручуюсь. Першопричина – відсутність назви, лого, візиток. Я прагну розвитку, але досі не можу придумати назву, чогось стабільного, щоб потім не треба було б змінювати. Не люблю хаосу, так само як і по-

Стонадц

купці. А ще ці нудні маркетингові ходи, досить огидні у своїй простоті. Тому я обмежилась сторінкою у Фейсбуці, спеціально під олівці (розділ «драгс»), туди вивішую фотки. Ще дублюю зораження в інших соц. мережах. Мені цього вистачає, бо люди це бачать, знайомі знайомих лайкають, і так передається інформація. Розкажи коротко про технологію. Купую олівці, затираю їх наждачним папером, щоб зняти покриття. Деякі вкриваю основою під фарбу. Накладаю кілька шарів фарби, наношу візерунок і вкриваю лаком. А нещодавно спробувала обробляти шліфуванням.

Тай й взагалі, хочу вдосконалити вміння працювати з деревом. Ось цей один (показує коричневий олівець із рослинним орнаментом) зробила на парі. Постійно ношу з собою акрилові фарби, які придбала задовго до розмальовування олівців, тому собівартість давно покрила. Ось так пощастило. До речі, на «Штурмових загонах Ґутенберґа» я познайомилась з хлопцем, який робить блокноти, й ми вирішили спробувати зробити щось разом: він мені дає зразки тканини до блокноту, і я повторю візерунок. Ненавидиш механічні олівці? Та ні, я б і їх розмальовувала, якби була впевнена, що вони не зіпсуються, не злізе фарба та лак. Навіщо ти це все робиш?

9

Ну точно не з огляду на масовість. Якщо чесно, то сама поки не знаю, навіщо. Але про комерцію теж не можна не думати. У мене є такі візерунки, які купують постійно, тому я їх дублюю. Продаю олівці у Києві та Львові - у «Правді, б». Але ще не все налагоджено – зараз поширюю асортимент. У тебе є улюблені олівці, які нізащо не продаси? Є лише кілька штук. Візерунок одного з них був створений за мотивами картини Марисі Рудської – будиночок, що стоїть на землі із різнокольорових пластів. Але не продам саме тому, що малюнок не мій. тому я його просто показую як зразок своїх робіт. А багато олівців я просто дарувала і дарую своїм знайомим. Прак-

Женя Перуцька

демотивуюча

тично нема того, що б не йшло на продаж – я сповідую філософію неприв’язування до будь-яких речей. А про зворотній зв’язок? Терпіти не можу, коли хтось робить хендмейд, і потім вважається, що воно таке класне і повинне у всіх бути. Хендмейд, як і все, має купуватись за потребою, а не так щоб купити, бо воно таке гарненьке, і покласти десь там на полицю і збирати пил. Мені приємно, коли мої олівці виконують не лише декоративну, а й свою безпосередню функцію. Згадую, коли один хлопець замовив два олівці із зображенням європейських міст. Пізніше ми спілкувались, й він сказав, що одного подарував, а іншого майже списав, і це мені надзвичайно сподобалось. Дякую, Женя. Ну що, підемо 1+4 дивитись? Та ні, яке там – я поспішаю, мені батько купив інструменти для роботи по дереву, треба випробувати.) розмову вела Анастасія БУЯЛО Фото Jane Right

порад

Реферат не плагіат Не думати – це не професійно, як каже мій викладач. А Кант вважав, що неетично використовувати іншу людину для досягнення власної мети. Не про скачані з інтернету реферати, але одразу видно – високоморальний дядечко був.

У

всіх так було, що п’ять пар, потім вечірка, ти убитий працею та інтелектом - звичайні трудові будні. І от увечері, вже під ковдрою, ти робиш неможливе – згадуєш, що на завтра реферат/курсак/дипломну, загалом, трохи менше ніж через 12 годин від тебе вимагатимуть щось, що потребує інтелектуальної праці, творчого польоту безмежної фантазії, тобто, тут без магії ніяк. А ще як на лихо прийшов у гості новомудрий американський винахід, така зручна штучка, щоб не називати когось ледарем – прокрастинація. Якщо вірити розумним людям, то саме таким словом описується небажання виконувати власну роботу, підмінюючи її будь-якими іншими справами. Ще таке буває, що годин у добі не 30,а чомусь 24 і через це банально не встигаєш. Чи там муза, негідниця, не прийшла – загуляла. І от тоді тонка натура студент, переборюючи у собі одночасно докори сумління та бажання позіхнути, вмикає комп’ютер.

Тут треба пояснити, що інтернет – це таке всемогутнє божество. Йому навіть приносять жертви, іноді у вигляді сонних, замучених кавою та несправедливою долею людей. Ctrl C + Сtrl V – це трохи поменше, ніж божество. Приблизно як чарівна паличка, добра хресна фея і золота рибка, три в одному - такий собі ключ до омріяного щастя. В голові у кожного студента, озброєного божеством і цією комбінацією, яку він зможе повторити навіть сонний у третій ночі, живе проста, як двері, істина. Приблизно така: викладач пише купу методичного матеріалу і викладає його в інтернет саме заради того, щоб віддані студенти потім знайшли ту нетлінну працю, роздрукували, підписавши власним прізвищем, і чемно віддали усе тому ж викладачеві, щоб той читав свою ж роботу і вкотре переконувався, що він – геній. І от пиши щось тоді після цього для народу, в маси. Це лише в очах викладача така схема реальності абсурдна та не-

логічна, для студента якраз тут усе гаразд. Щоб не червоніти за власні творіння, потрібно розуміти, що і про що пишемо. Реферат – це така собі доповідь на задану тему на основі опрацювання відповідної літератури. Найпотрібніше знання про реферати – що вони бувають продуктивні і репродуктивні. Репродуктивний – це коли ви конспектуєте усю книжку викладача одним разом. А от у продуктивному - реферат-доповідь чи реферат-огляд - вже подаєте власний огляд цієї книжки, творче осмислення поданої інформації (коли ж іще випаде можливість покритикувати «рівень ерудованості автора з вивченої теми»). І у своїй більшості вимагаючи від вас роботу, викладачі мають на увазі саме другий випадок. Протягом усіх своїх стосунків зі скачаними рефератами я лише один раз натрапила на сайт, де текст неможливо було скопіювати. Після незначного роздратування в 9 балів за шкалою Ріхтера прийшла глибока повага до розробників. Дуже мило зробили: хочеш – читай, переосмислюй, переробляй по-своєму, черпай, так би мовити, на-

тхнення, але не здирай бездумно. Усі пишуть про одне і те ж, брак оригінальних тем очевидний вже давно. Саме через це суть написаного по темі хоч місцями повинна бути приблизно схожа на інші тексти. Тут робимо акцент на тому, що приблизно схожа, а не бездумно здерта. І от для того, щоб ваш викладач не помер від щастя, прочитавши у кількох рефератах слово у слово плід власної кропіткої праці, варто навчитися правильно писати. Кожен студент неповторний, у кожного свої слова, своя манера написання, свої думки з приводу і без, ну, або відсутність цих думок. А кожен поважаючий себе реферат має композицію: вступ, основна частина, висновок. У вступі пояснюємо вибір теми, презен-

туємо автора, розкриваємо проблематику обраної теми. Основна частина – це про зміст реферованих тексту, наводяться і аргументуються основні тези. Потім робимо загальний висновок з проблеми, про яку заявили. Пишуться реферати стандартною клішованою мовою, на допомогу прийдуть звороти «важливе значення має», «приділяється особлива увага», «піднімається питання», «робимо наступні висновки», «досліджувана проблема». Отже, дотримуємося цієї схеми написання, думаємо творчо, розповідаємо викладачам їхні ж тексти не у гоблінському перекладі, а власними словами з додаванням доцільних зауважень та мудрих ідей, бажано, теж власних. Креативу вам! Пушкіна О. С.

10

мотивуюча

мотивуючо-демотивуюча газета №6(6) грудень 2011

Шановні читачі!

Всеукраїнська студентська мотивуючо-демотивуюча газета «Ять» (www.jat.in.ua) запрошує молодих і талановитих журналістів фотографів для креативної й активної співпраці! В обов’язки входить: • Інтерв’ю з відомими особистостями; • Фотосесії для номеру; • Написання аналітичних статей. Здобувай професійний досвід уже зараз! Напиши листа з текстом ХОЧУ В ЯТЬ та короткою інформацією про себе на адресу: yat.gazeta@gmail.com За додатковою інформацією звертайся за телефоном 0982667503 (Анастасія Зелінська, головний редактор)

Всяка ...

Арсеній ЛАГУТОВ (Satyr)

вони говор

*приклади для наслідування

Role models щось не в моді *

З дитинства у кожного з нас з’являється людина, яку ми наслідуємо чи намагаємось наслідувати. Це могли бути батьки, бабусі і дідусі, актори, співаки чи відомі політики. Кого вважали чи вважають кумиром студенти ІЖ у бліц-опитуванні «Ять» Я не хочу бути схожою на когось. Я хочу бути самою собою і самій стати прикладом для наслідування) Але є люди (у творчості), в яких є чому повчитись і для мене вони справді генії - Yervant, Девід Бекстед, ДжоБуссінг та Джеймс Нахтвей, а в житті - деякі риси персонажу Мартіна Ідена, характер Марії з "одинадцяти хвилин", і особливо персонаж Джека Реймонда з однойменної книжки. Олена, 1 курс Намагаюсь бути собою, ні на кого не схожою Таня, 4 курс Відверто кажучи, у мене їх немає, і ніколи не було. Христя, 3 курс Мій кумир – Костянтин Шендеровський. Спитаєте, чому? Тому, він дуже відданий своїй роботі. Таких людей у своєму житті я ще не бачила. Я теж хочу мати свою чітку мету в житті, і робити все можливе, щоб її досягти.) Наташа, 3 курс

Мій кумир - МудраЖінка, щоправда, коженрозумієїїпо-своєму) Катя, 3 курс

Шанель як приклад справжньої жінки-лідера. Ксюша, 3 курс

"будь собою, усі інші ролі вже зайняті", - ось який принцип мого життя. я не хочу і не буду когось наслідувати,бо переконана, що у кожної людини свій шлях,який вона сама повинна і формувати. але є люди,яких є поважаю, досвід яких для мене важливий, і поради яких я втілюю. це,зокрема, Богдан Гаврилишин, відомий дипломат, економіст, радник, Микола Княжицький, журналіст та надзвичайно мудра людина, Коко

Стовідстотково фанатично в дитинстві мама була моїм кумиром, дуже хотіла бути схожою на неї в усьому. А зараз немає, лише залишилися відголоски минулого на кшталт образи Маргарет Теччер чи Хіларі Клінтон. Хотілось бути такою серйозною леді, саме до такого образу хотілося йти. А зараз ні, зараз намагаюсь відкривати себе. Христя, 3 курс

Прийом у лікаря. Дизайнер: - Дизайн врятує світ! Доктор, я вже стількох врятував, врятуйте тепер ви мене.

- На що скаржитеся?

- Гіперчутливість до навколишнього світу ... Так, до речі, червоний хрест на вашому ковпаку ... Я б вам радив побільше попрацювати з цим логотипом, він занадто агресивний ... *** Приходить шрифтовик до психіатра і каже: - Лікарю я так більше не можу!

12 годин на день на роботі малюю шрифти, вони вже в очах мигтять! Виходжу з роботи скрізь вивіски, газети, журнали шрифти, шрифти, шрифти ..ЯТЬ! Приходжу до вас - на дверях табличка "психіатр" - що за кернінг ..ять!? Зробіть що-небудь! " Лікарь: "ну що ви такий знервований, заспокойтеся, сядьте, випийте чаю, з'їжте ще цих м'яких французьких булок ..." *** Епітафія на могилі американського поліграфіста: Він назвав афро-американця оверпрінтом... *** - Ви тут веселіться, а в мене папужка помер.

- Чьо, реально, чи що???

- Ні, ..ять! Зі спецефектами. *** Штірліц переглядає свій е-мейл. Мюллер непомітно підходить ззаду і дивиться на екран.

- Шифровка! - Подумав Мюллер.

- KOI-8! - Подумав Штірліц. *** Переверни свою клавіатуру вверх низом і стряси! Зробив? Смачного!

*** Один веб-дизайнер, радісно: - Я тут з дівчиною познайомився - красива, обалдеть! Другий, насторожено: - А ти її в усіх браузерах бачив? *** Поліграфіст приїхав на море відпочивати. Вийшов на пляж дивиться на небо: - Вау, чистий ціан! Хоча, ех ... Мадженти перелили. *** Маленький хлопчик на виставці авангардного дизайну з питанням до автора творіння: - Дядьку, а ви це самі зробили?

- Так!

- Дядьку, ну ви хворий! *** Сидять два адміна на роботі, сумні-сумні, заходить третій: - Чого такі сумні?

- Та от вчора пиво пили і паролі міняли... *** Дзвінок в тех підтримку провайдера - У мене інтернет не працює.

- Лампочка на модемі горить?

- Так, тільки це не лампочка а тиристорний світлодіод.

- Гм, напевно проблеми з нашого боку... *** Крапля нікотину вбиває коня, а чашка кави вбиває клавіатуру! *** Бог придумав спам, щоб помститися людям за те, що вони дістають його молитвами! *** Набери в Яндексі слово "google" і він тобі видасть - "Нє, не чув!" ***

Увага!!! Конкурс на кращий демотиватор продовжується! Нагадуємо теми: Інститут журналістики, видавнича справа і редагування, реклама і зв’язки з громадськістю, журналістика. Переможець отримає в подарунок підписку на демотивуючу газету «Ять» до завершення навчання в інституті:) Тому, якщо в твоїй голові народилась ідея бомбезного демотиватора, то не забудь надіслати його нам за адресою: yat.gazeta@gmail.com P.S. ми чекатимемо саме на твою роботу;)

Іра ДЕМЧЕНКО Головний редактор: Анастасія Зелінська Шеф-редактор проекту: Олексій Ситник Над номером працювали: Анастасія Буяло, Катерина Шедель, Гліб Семенюк, Ірина Демченко, Олена Поціпух, Діана Непран, Олена Давиденко, Таня Оборіна, Пушніна О. С., Ельвіра Матросова, Ольга Фомішина, Альона Грозна, Даша Хіміч, Ятьрик Зубоскальний Тираж: можливий Підписано до друку: кульковою ручкою Відповідальний за випуск: утік

Адреса редакції: м. Київ, Мельникова 36/1 — Щорса 36б Адреса для листування: yat.gazeta@gmail.com Наш сайт: www.jat.in.ua За достовірність інформації редакція відповідальності не несе, бо таке понаписують... Всі права захищено, кулаками! ______________________ Як отримувати газету “ЯТЬ” регулярно? Надішли листа з текстом “Хочу ...ЯТЬ” на ел.скриньку — yat.gazeta@gmail.com, а також шукайте нас у facebook чи vkontakte