Журнал "Добра Воля", №24, 2003

№5 (24), 2003 червень

ЖУРНАЛ РЕСУРСНОГО ЦЕНТРУ «ГУРТ» І ЦЕНТРУ ВОЛОНТЕРІАТУ «ДОБРА ВОЛЯ»

Що таке інформаційний простір? на 4-ій стор.

Соціальна реклама в Україні - за і проти… на 7-ій стор.

Якість суспільної інформації в Україні... на 10-ій стор.

Ефективна робота з суспільною інформацією в Білорусі... на 12-ій стор.

Прозорість влади та боротьба з корупцією... на 15-ій стор.

Критичний погляд на російський та український медіа ринок... на 20-ій стор.

÷èòàéòå ó öüîìó âèïóñêó “Ä”

ÆÓÐÍÀË

ïåðåÄìîÂà

ВИДАВЦІ:

СУСПІЛЬНА ІНФОРМАЦІЯ ІНСТРУМЕНТ ПОЗИТИВНИХ ЗМІН · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · ·3 Олександр Чередайко

Âàøà Äóìêà

Ресурсний центр розвитку громадських організацій “Гурт” та

СТРУКТУРА ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОСТОРУ ТА СЕКТОР СУСПІЛЬНОЇ ІНФОРМАЦІЇ · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · 4 Валерій Дрешпак ПРОЕКТ ЗАКОНУ УКРАЇНИ ПРО РЕКЛАМУ · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · 6

Âàøà Äóìêà

ЩО ТАКЕ СОЦІАЛЬНА РЕКЛАМА? · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · 7 Катерина Котенко

Центр волонтеріату “Добра Воля” за фінансової підтримки

КОНКУРС СОЦІАЛЬНОЇ РЕКЛАМИ “ЗМІНИ СВІТ НА КРАЩЕ” · · · · · · · · · · · · · 9 Микола Ковальчук

ÄèÂèñü

ПРОДУКТИВНІСТЬ ТА ЯКІСТЬ СУСПІЛЬНОЇ ІНФОРМАЦІЇ· · · · · · · · · · · · · · · 10 Олександр Кислий

Âàø óñï³øíèé Äîñâ³ä

Фонду Чарльза Стюрта Мотта (США) у рамках проекту “Інформаційна підтримка соціальних ініціатив”

ІНФОРМАЦІЙНІ МЕРЕЖІ НЕУРЯДОВИХ ОРГАНІЗАЦІЙ ЯК ЕФЕКТИВНИЙ СПОСІБ РОБОТИ ІЗ СУСПІЛЬНОЮ ІНФОРМАЦІЄЮ · · · · 12 Марина Наранович

Âàø óñï³øíèé Äîñâ³ä

ГРОМАДСЬКІ ПРИЙМАЛЬНІ ЯК ЗАСІБ РОЗПОВСЮДЖЕННЯ СУСПІЛЬНОЇ ІНФОРМАЦІЇ· · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · 15 Ігор Баб’юк

Це видання здійснено за підтримки "Фонду сприяння демократії" Посольства США, Київ. Точка зору, відображена у даному виданні, може не збігатися з офіційною позицією уряду США This publication was supported by the Democracy Fund of the U.S. Embassy, Kiev. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government

Âàø óñï³øíèé Äîñâ³ä

МЕРЕЖА "ІНФОРМАЦІЙНА СПІЛЬНОТА": ДОСВІД ТА ПРИНЦИПИ РОБОТИ · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · ·16 Олександр Чередайко

Âàø³ ij¿

РЕГІОНАЛЬНІ ІНФОРМАЦІЙНІ ЦЕНТРИ - ПРОТОТИПИ АКТИВНИХ ОСЕРЕДКІВ СУСПІЛЬСТВА ЗНАНЬ· · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · 17 Іван Кульчицький ІНТЕРНЕТ ДЛЯ ЧИТАЧІВ ПУБЛІЧНИХ БІБЛІОТЕК (LEAP) · · · · · · · · · · · · · · · 19

Редакційна колегія:

Тетяна Вахненко Василина Дибайло Олександр Чередайко Василь Назарук Ольга Полонська Оксана Тюріна Дизайн і верстка: Маріанна Войцицька

2

ÄîÂêîëà

ОГЛЯД РОСІЙСЬКИХ МЕДІА. ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ МЕДІА В УКРАЇНІ · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · · 20 Герман Абаєв

ÄèÂèíà

РОЛЬ СОЦІАЛЬНОГО ПАРТНЕРСТВА У ПРОЦЕСІ ПОШИРЕННЯ СУСПІЛЬНОЇ ІНФОРМАЦІЇ (практика впровадження електронного уряду на місцевому рівні) · · · · · · · · · 26 Валерій Кокоть

ДОБРА ВОЛЯ #5, 2003

ïåðåÄìîÂà ÑÓÑϲËÜÍÀ ²ÍÔÎÐÌÀÖ²ß ²ÍÑÒÐÓÌÅÍÒ ÏÎÇÈÒÈÂÍÈÕ ÇÌ²Í У травні 2003 року в Києві відбулася IV щорічна конференція “Суспільна інформація - інструмент позитивних змін”, організатором якої був Ресурсний центр "Гурт" за підтримки фонду Чарльза Стюарта Мотта. Цього разу до участі в конференції Ресурсний центр “Гурт” запросив представників неурядових організацій з країн Центрально-Східної Європи та США. Всього у ній взяли участь тридцять два представники українських неурядових організацій та десять міжнародних. Склад учасників був різноманітним: лідери соціальних та правозахисних організацій, члени Мережі інформаційних та ресурсних центрів Центрально-Східної Європи "Орфей" та мережі "Інформаційна спільнота", а також представники донорських організацій. Метою конференції було налагодити обмін досвідом у сфері збору, обробки та розповсюдження суспільної інформації, напрацювати рекомендації для розвитку інформаційної інфраструктури організацій громадянського суспільства України та країн ЦентральноСхідної Європи. Учасникам конференції було запропоновано обговорити та поділитися досвідом з таких питань: суспільна інформація: визначення поняття, критерії, характеристики; механізми визначення потреб громадськості у суспільній інформації; роль суспільної інформації у процесі прийняття ключових рішень для суспільного розвитку; ЗМІ, держава та громадський ДОБРА ВОЛЯ #5, 2003

сектор: від взаємодії до співпраці у напрямку розвитку інформаційної інфраструктури; соціальна реклама - основний канал розповсюдження суспільної інформації ; нові технології як можливості для розвитку інформаційної інфраструктури організацій громадянського суспільства; етика та стандарти розповсюдження суспільної інформації. Програма конференції складалася з пленарних засідань, презентацій та роботи у секціях. З вітальним словом до учасників конференції звернулися Ярина Ключковська, член Дорадчої ради Ресурсного центру “Гурт”, та Яків Рогалін, президент Донецького міського благодійного фонду “Доброта”. Незважаючи на те, що більшість учасників у своїх заявках на участь у конференції запропонували запросити журналістів з відомих ЗМІ та урядовців, які займаються питаннями інформаційної політики (зокрема Миколу Томенка), організаторам вдалося запросити декілька експертів та професіоналів громадського сектору, які охоче поділилися своїм досвідом та думками. Марина Наранович з Білоруської асоціації соціальних працівників (Мінськ, Білорусь) представила бази даних, що містять інформацію про соціальні послуги (опис, провайдери, користувачі), механізми збору та обробки інформації. Про роль суспільної інформації у кампаніях лобіювання розповів Ігор Каміннік з Асоціації підтримки громадянських ініціатив "Ков-

чег" (Одеса, Україна). Герман Абаєв - Агентство з міжнародного розвитку (Москва, Росія) зробив огляд медіа ринку у Росії та Україні. Доповідь Катерини Котенко (Київ) з Асоціації мережевих телерадіомовників України про соціальну рекламу, її ефективність та законодавче регулювання, викликала жваву дискусію серед учасників конференції. Директор Громадянського Інтернет-порталу http://www.civicua.org Світлана Білоус (Київ, Україна) презентувала його можливості та переваги . Під час роботи у секціях та перерв на каву активно відбувався обмін досвідом. Представникам різних неурядових організацій було про що поговорити, адже майже кожна організація, представлена на конференції, має досвід реалізації інформаційних проектів та роботи зі ЗМІ, власне інформаційне видання, Інтернет-сайт тощо. Результатами конференції стали напрацьовані рекомендації для розвитку інформаційної інфраструктури громадського сектору в країнах Центрально-Східної Європи: створення нових та інтеграція існуючих інформаційних ресурсів (зокрема порталів); покращення технічного забезпечення неурядових організацій; реалізація міжнародних інформаційних проектів; проведення навчань та семінарів щодо роботи з інформацією та побудови інформаційних систем. Матеріали про результати конференції розміщено на Інтернет-сайті Ресурсного центру “Гурт” у розділі “Програми”. Олександр Чередайко Ресурсний центр “Гурт” м. Київ

3

Âàøà Äóìêà ÑÒÐÓÊÒÓÐÀ ²ÍÔÎÐÌÀÖ²ÉÍÎÃÎ ÏÐÎÑÒÎÐÓ ÒÀ ÑÅÊÒÎÐ ÑÓÑϲËÜÍί ²ÍÔÎÐÌÀÖ²¯ Обговорюючи ті чи інші питання суспільних інформаційних відносин, важливо насамперед визначитися з основними поняттями, що стосуються структури і принципів функціонування інформаційного простору загалом та його окремих елементів зокрема. Адже чітке уявлення про структуру та системи зв'язків між складовими інформаційного простору допомагає з'ясувати його проблемні точки, розмежувати "сектори відповідальності" суб'єктів інформаційних відносин, суспільства та бізнесу, визначити найбільш ефективні механізми інформаційної політики як держави, так і окремої організації. Передусім важливо зрозуміти, що собою являє сам інформаційний простір. Скажімо, лише у працях українських дослідників наведено близько десяти різноманітних визначень поняття "національний інформаційний простір". При цьому, якщо в другій половині 90-х років ХХ століття інформаційний простір українські науковці розглядали насамперед у зв'язку з діяльністю засобів масової комунікації (інформації), то на початку ХХІ століття прослідковується тенденція до більш комплексного розуміння цього поняття. Низку цікавих точок зору в цьому контексті бачимо й у роботах російських науковців. Моє власне розуміння цього поняття (яке ґрунтується передусім на висновках, зроблених українськими дослідниками, та загальному розумінні терміну "простір") полягає в тому, що національний інформаційний простір - це соціальне середовище, на яке розповсюджується юрисдикція держави і де здійснюються процеси й відносини, пов'язані з творенням, поширенням та споживанням інформації, до яких залучені національні, іноземні та міжнародні соціальні об'єкти, інформаційні ресурси й інформаційні інфраструктури. У такому визначенні ми враховуємо кілька важливих ознак, притаманних національному інформаційному простору.

1) Має соціальну природу.

4

2) Практично інтегрований до світового інформаційного простору. Умовним обмежувальним фактором є лише юрисдикція окремої держави.

3) Інформаційні процеси й відносини відбуваються у соціальному середовищі і є об'єктом регулювання кожної окремої держави.

4) Соціальні об'єкти, інформаційні ресурси, інформаційна інфраструктура, що залучаються до цих процесів і відносин, не завжди є суто національними (вони можуть належати іншим державам, чи бути міжнародними).

ЩО МИ ВКЛАДАЄМО У ПОНЯТТЯ "ЕЛЕМЕНТИ ІНФОРМАЦІЙНОГО ПРОСТОРУ"?

Російський дослідник Євген Прохоров у своїй книзі "Журналістика і демократія", критично оцінюючи ряд визначень понять "інформаційний простір", "інформаційне по-

ле", "інформаційне середовище", зазначає, що їх не треба вживати як синоніми, адже кориснішим є застосування цих термінів щодо різних і відмінних за природою явищ. "Видається розумним під "інформаційним полем" розуміти зону розповсюдження конкретного ЗМІ ("інформаційне поле" ОРТ, "Известий", "Маяка"...). А "інформаційне середовище" - це сукупність джерел інформації, до якої “занурена” конкретна аудиторія (окрема людина, сім'я, регіональна, професійна, національна чи інша група). Тоді виходить, що в "інформаційному просторі" (міста, регіону, континенту...) функціону-

ють певної конфігурації - "інформаційні поля" різноманітних видань і програм, з яких кожен конкретний шар аудиторії формує своє "інформаційне середовище" конкретні набори джерел інформації і тексти, що вибираються з них", - пише він. ДОБРА ВОЛЯ #5, 2003

Розвиваючи думку Є.Прохорова, сформулюємо свої визначення цих понять, уточнивши деякі позиції, ґрунтуючись, зокрема, на основних поняттях комунікації, адже всі процеси - творення, поширення та споживання інформації - співвідносні з поняттями "джерело інформації", "комунікативний канал", "адресат інформації". Почну з базового рівня - що таке інформаційне поле. Виходячи з того, що інформаційне поле утворює повідомлення (закодована ідея, що належить джерелу і призначена реальному чи потенційному реципієнту), засіб його поширення (газета, радіостанція, оповідач чуток, лектор тощо) може нести одночасно кілька повідомлень, кожне з яких має своє інформаційне поле, а відтак утворює інформаційне надполе (мегаполе), що складається із сукупності інформаційних полів повідомлень. Споживач інформації, що працює з певним носієм, підпадає під вплив або одного, або кількох інформаційних полів. Разом з тим один і той же інформаційний продукт може мати кілька засобів (каналів) поширення. Наприклад, інформація громадської організації може бути розміщена на сайті в мережі Інтернет, надрукована в газеті, зачитана по радіо, видана в копіях зацікавленим громадянам тощо. Таким чином, сукупність аудиторій цих каналів є потенційним колом споживачів повідомлення. Це ще раз підтверджує тезу, що інформаційний простір за своєю сутю - соціальне середовище. Отже, інформаційне поле - це коло суб'єктів, які через комунікативні канали отримують чи потенційно можуть отримати певне повідомлення. Інформаційне поле формується навколо цього повідомлення. Воно може бути і локальним, і глобальним. Інформаційні поля не є статичними, вони з'являються і зникають, збільшуються і зменшуються, змінюються просторово. Можемо оцінити і силу такого поля, що залежить від якості, ДОБРА ВОЛЯ #5, 2003

вчасності чи професійності підготовки самого повідомлення; ефективності та доступності комунікативних каналів; готовності і здатності суб'єкту до сприйняття повідомлення. Зворотний зв'язок, як невід'ємний елемент комунікації, відбувається в межах такого інформаційного поля. Що таке інформаційне середовище? Споживач підпадає під вплив інформації, яка передається певними каналами, а не під вплив самих каналів. На приклад, говорять: на нього погано впливає телебачення... А насправді мається на увазі негативний вплив на даного споживача, скажімо, фільмів жахів, що транслюються ввечері. Денних же, припустимо, освітньо-пізнавальних програм на цьому ж каналі він не дивиться. Отже, погано впливає у цьому разі не телебачення як канал, а сума інформаційних полів, яка утворилися навколо послань, що містяться у цих фільмах. Дійсно, кожен споживач у силу різних обставин має обмежений набір основних каналів інформації, що й визначає зміст його інформаційного середовища. Наприклад, студент, який живе в гуртожитку, отримує інформацію з мережі Інтернет у комп'ютерному клубі, кількох місцевих радіоканалів у діапазоні FM-частот (через найпростіший приймач), кількох недорогих тижневиків легкого спрямування, рекомендованої навчальної літератури, отримуваної в університетській бібліотеці; на лекціях, безпосередньо спілкуючись, переважно з однолітками. Його однокурсник, який живе вдома у сім'ї, є споживачем інформації, отриманої з мережі Інтернет через домашній комп'ютер, кількох телевізійних та радіоканалів в різних діапазонах частот, кількох тижневиків, переважно універсального інформаційно-розважального спрямування, рекомендованої навчальної літератури, отримуваної в університетській та міській бібліотеках, на лекціях, при безпо-

середньому спілкуванні з представниками старшого покоління та з однолітками. Окремі відмінності у наборі інформаційних каналів та умовах отримання інформації для цих двох споживачів відрізняють й інформаційні середовища, в яких вони перебувають. Разом з тим, навіть за певної відмінності у доступі до інформаційних каналів, окремі споживачі можуть мати схоже інформаційне середовище. Так, другий студент може отримувати через телебачення практично ту ж інформацію, що й перший лише через радіо, або читати в інформаційно-розважальних газетах лише ті матеріали, які отримує перший з "жовтої" преси. Наприклад, новини шоу-бізнесу, які можуть цікавити і першого, і другого. Тож, інформаційне середовище це сукупність повідомлень, до інформаційних полів яких потрапляють суб'єкт чи група суб'єктів (тобто, на відміну від Є. Прохорова, те, яку інформацію отримує споживач, а не через які канали; сукупність інформації, а не сукупність каналів). Інформаційне середовище формується навколо споживача (групи). Група може не бути територіально об'єднаною. Група суб'єктів може мати типологічно подібне інформаційне середовище. Відтак можемо визначити, що соціоінформаційна група - це група суб'єктів, об'єднаних типологічно подібним інформаційним середовищем. Кілька загальних висновків щодо окреслених вище понять. Інформаційні поля можуть бути в межах певного інформаційного простору, поширюватися на кілька інформаційних просторів (транспросторові інформаційні поля), виходити за межі інформаційного простору; можуть формувати інформаційне середовище як однієї, так і кількох соціоінформаційних груп в межах одного чи кількох інформаційних просторів. Соціоінформаційні групи відрізняються за своїм розміром і можуть форму ватися як у

5

межах одного, так і кількох національних інформаційних просторах (транспросторові соціоінформаційні групи). Так, прихильники зеленого руху в різних країнах цікавляться однією інформацією щодо глобального потепління. Соціоінформаційну групу можна постійно узагальнювати і постійно конкретизувати. Наприклад: споживачі сільськогосподарської інформації; споживачі переважно агрономічної інформації (вченіагрономи); споживачі переважно економічної сільгоспінформації (фермери-власники); споживачі переважно популярної сільгоспінформації (городники-любителі, овочівники, квітникарі, травники) тощо. Інформаційне середовище соціоінформаційної групи має, з огляду на походження повідомлень, три сектора: державної, бізнесової та суспільної інформації . У чому ж специфіка формування сектора суспільної інформації, яку створюють громадські організації чи окремі суб'єкти, і яка є одним з ресурсів, що забезпечує повноцінність життя суспільства загалом, соціальних груп та окремих громадян зокрема? Насамперед у тому, що громадські організації у своїй діяльності виходять з пріоритетів, визначених ними самими, а не встановлених ззовні. Відтак, у центрі їхньої уваги часто опиняються конкретні проблеми, що є актуальними, викликають суспільний інтерес, чи, іншими словами, самі по собі вже є соціальним замовленням на інформацію від певної соціоінформаційної групи чи кількох груп. Особливо важливою може виявитися інформаційна діяльність організацій третього сектору на локальному рівні, спрямована на максимально конкретизовану соціоінформаційну групу. Громадські організації утворюють не вертикальні піраміди, а горизонтальні мережі - регіональні чи тематичні. Інформаційний обмін стає важливим напрямком роботи такої мере-

6

жі. Окремі організації можуть виконувати функції спеціалізованих інформаційних центрів.

Проект ЗАКОНУ УКРАЇНИ "Про внесення змін до Закону України "Про рекламу"

Потенційно сектор суспільної інформації є великим. З іншого боку, соціально важлива тематична інформація, на яку зробила "замовлення" соціоінформаційна група, можливо буде отримуватися з державного чи бізнесового сектору в разі, якщо суспільний сектор не виконав це замовлення вчасно, якісно і в повному обсязі. Зважаючи на це, з точки зору соціоінформаційної групи, державна, бізнесова, суспільна інформація не є конкурентами - усі вони спільно формують та урізноманітнюють її інформаційне середовище.

Верховна Рада України постановляє: I. Внести зміни до Закону України "Про рекламу" (Відомості Верховної Ради України, 1996 р., N39, ст. 181; 1998 р, №10, ст. 36; 1999 р, №34, ст. 274; із змінами, внесеними Законом України від 15 травня 2003 року №762-IV)..."

Разом з тим, домінування того чи іншого інформаційного сектора у якийсь момент може завдати шкоди життєвим інтересам групи: через відсутність об'єктивної інформації буде прийнято неправильні рішення, будуть порушені права суб'єктів тощо.

2. Соціальна реклама не повинна містити посилань на конкретний товар та/або його виробника, на рекламодавця, на об'єкти права інтелектуальної власності, що належать виробнику товару або рекламодавцю соціальної реклами.

Отже, творення та поширення суспільної інформації має на меті не лише задоволення суто комунікативних потреб організацій третього сектору, а й збереження балансу впливів на соціоінформаційну групу, що формує реальні та потенційні запити щодо споживання такої інформації. Сила інформаційних полів повідомлень, що творяться в суспільному секторі, в ідеалі має бути не меншою за силу інформаційних полів повідомлень державного чи бізнесового секторів. Звідси - й алгоритм і механізм визначення потреб громадськості в суспільній інформації: з'ясувати рамки соціоінформаційної групи, визначити її інформаційне середовище та його сектори, оцінити й порівняти потенціал і силу інформаційних полів. Валерій Дрешпак "Клуб "Ефір-2000" м. Дніпропетровськ

Cоціальна реклама - інформація у будь-якій формі та будь-якого виду, яка спрямована на досягнення суспільно корисних цілей, популяризацію загальнолюдських цінностей і розповсюдження якої не має на меті отримання прибутку. Стаття 12. Соціальна реклама 1. Рекламодавцем соціальної реклами може бути будь-яка особа.

3. На осіб, які безоплатно виробляють і розповсюджують соціальну рекламу, та на осіб, які передають свої майно і кошти іншим особам для виробництва і розповсюдження соціальної реклами, поширюються пільги, передбачені законодавством України для благодійної діяльності.

4. Засоби масової інформації - розповсюджувачі реклами, діяльність яких повністю або частково фінансується з державного або місцевих бюджетів, зобов'язані розміщувати соціальну рекламу органів державної влади та органів місцевого самоврядування, громадських організацій безкоштовно в обсязі не менше 5 відсотків ефірного часу, друкованої площі, відведених для реклами.

5. Засоби масової інформації - розповсюджувачі реклами, що повністю або частково фінансуються з державного або місцевих бюджетів, зобов'язані надавати пільги при розміщенні соціальної реклами, замовником якої є заклади освіти, культури, охорони здоров'я, які утримуються за рахунок державного або місцевих бюджетів, а також благодійні організації. Весь текст проекту Закону "Про рекламу" читайте на: http://www.adcoalition.org.ua/coalition/ news/text_reklama.rtf

ДОБРА ВОЛЯ #5, 2003

Âàøà Äóìêà ÙÎ ÒÀÊÅ ÑÎÖ²ÀËÜÍÀ ÐÅÊËÀÌÀ? Серед великої кількості поділів поняття "реклами" практичний зміст має тільки поділ за функціональною ознакою. Відповідно до цілей, рекламу поділяють на комерційну, політичну та соціальну. Термін “соціальна реклама” використовується тільки у країнах СНД. У США та Європі для позначення такого типу реклами використовують терміни public service advertising (суспільно корисна реклама) або public service announcement (суспільно корисне оголошення). Тому, зазвичай, соціальну рекламу визначають як рекламу, що присвячена суспільним інтересам. Темами таких реклам є: вплив на суспільну думку з охорони здоров’я, соціального захисту населення, захисту прав людини, охорони навколишнього середовища, профілактики правопорушень, безпеки населення та інших соціально важливих питань. Основною метою соціальної реклами є зміна ставлення суспільства до певної проблеми, а в довготривалій перспективі – формування нових соціальних цінностей. Важливою є освітня функція соціальної реклами. Метою такої реклами не є отримання прибутку. Хоча не можна заперечити, що така реклама впливає на загальний комерційний ринок. Проте в соціальній рекламі забороняється згадувати будь-які товари чи осіб, що виробляють ці товари. Вона фактично має бути не персоніфікованою. До переваг соціальної реклами можна віднести: формування позиції громадськості; передача цінностей; залучення громадян до соціального життя та гуманізації суспільства. Мінуси соціальної реклами базуДОБРА ВОЛЯ #5, 2003

ються на фінансовій невизначеності в законодавстві та складності її розміщення, а також у практичній неможливості оцінити її результат.

переваг, тому потенційно є привабливішою. З цією метою запроваджуються певні пільги та винятки в її регулюванні.

Соціальну рекламу можуть замовляти будь-які суб’єкти, але, зазвичай, це державні органи, органи місцевого самоврядування або неприбуткові організації. Соціальна реклама створюється та розповсюджується безкоштовно, а точніше, з етичних міркувань,

Насьогодні соціальна реклама в Україні тільки починає розвиватися. Згідно з офіційними даними вона становить менше 1,5% від рекламного ринку України у 2002 році. Для порівняння, у США в 2001 році комерційне телебачення надало послуг у вигляді соціальної реклами на суму 9,9 млрд. доларів США (з них 6,6 млрд. – втрачені прибутки, якщо порівняти з розміщенням комерційної реклами, а 3,3 млрд. – пожертви інших організацій). У Росії на соціальну рекламу в 2002 році було витрачено приблизно 20 млн. доларів США при обсязі рекламного ринку в 2 млрд. доларів США.

Катерина Котенко вважає, що соціальна реклама необхідна Україні

суб’єкти рекламного ринку відмовляються від прибутку. Також при цьому часто запроваджують різноманітні податкові пільги, зокрема, пільги з податку на рекламу, податку на прибуток чи податку на додану вартість. Соціальна реклама використовує ті ж самі рекламні засоби, що й комерційна реклама. Також, на соціальну рекламу поширюються відповідні обмеження щодо вироблення (змісту) та розповсюдження реклами, окрім декількох винятків, що необхідні для стимулювання її розвитку. Зрозуміло, що комерційна реклама володіє низкою

Соціальна реклама в демократичній країні підвищує престиж і сприяє збереженню творчих форм у рекламному агентстві. У Великобританії рекламні агентства виборюють право робити та розповсюджувати соціальну рекламу. Для телерадіоорганізацій соціальна реклама слугує аргументом проти звинувачень у непотрібності та шкідливості реклами. Соціальна реклама необхідна в Україні. Вона сприяє вирішенню суспільних проблем, соціальній підтримці населення, підвищує рівень культури та моральності суспільства, а також сприяє побудові громадянського суспільства. Окрім того, розумні люди знають, а історія це підтверджує, що гарні ідеї потребують реклами значно більше, ніж погані.

7

АНАЛІЗ ПРОЕКТУ ЗАКОНУ УКРАЇНИ “ПРО РЕКЛАМУ” ЩОДО РЕГУЛЮВАННЯ СОЦІАЛЬНОї РЕКЛАМИ

Проект № 2476 Закону України “Про рекламу” внесений народними депутатами України Ю.А.Артеменком, М.Г.Баграєвим, О.О.Омельченко. У загальному Закон закла-

дає позитивні механізми розвитку соціальної реклами в Україні, проте він також містить низку недоліків, на яких хотілося б докладніше зупинитися. Цей проект вирізняється вже тим, що нарешті дає визначення поняття “соціальна реклама”. Діюча редакція Закону пропонує нечітке формулювання “соціальної рекламної інформації”. Зрозуміло, що за відсутності визначення на практиці, важко було використовувати соціальну рекламу. І не дивно, що при цьому виникали численні суперечки. Наприклад, її часто сприймали як політичну рекламу на останніх парламентських виборах, а іноді навіть комерційну. А це, у свою чергу викликало побоювання великих штрафних санкцій за її використання. Тому від неї швидко відмовлялися і перестали поширювати. Але автори проекту, усвідомлюючи необхідність такого визначення, на жаль, не пішли далі, залишивши достатньо розмите та нечітке формулювання “соціальної реклами як суспільно-спрямованої, що не ставить за мету отримання прибутку”. З такого визначення можна зробити декілька висновків: соціальна реклама є видом реклами, і на неї поширюється загальне регулювання, визначене цим Законом, за винятком деяких виключень прямо зазначених у ньому. Тобто, на соціальну рекламу так само поширюються вимоги щодо її достовірності, не нанесення шкоди, добросовісності, збереженні авторських та суміжних прав, захисту прав неповнолітніх, а також обмеження щодо її роз-

8

повсюдження. Саме тому, назва статті, що її регулює, повинна визначати “особливості” соціальної реклами. Тому, що в Проекті Закону читаємо назву окремої статті про соціальну рекламу, і створюється враження, ніби це щось окреме, що регулюється тільки цією статтею Закону. Тому варто змінити назву статті для уникнення такого помилкового розуміння, або вказати про це в самій статті. соціальна реклама є суспільноспрямованою. Суспільна спрямованість характерна для будь-якої реклами, бо вона адресується до суспільства та потенційних споживачів. соціальна реклама не має на меті отримання прибутку: судячи з визначення, це є головною відмінною ознакою, але... Будь-яка інформація впливає на комерційний ринок: профілактика наркоманії тягне до збільшення прибутків підприємств, що виготовляють шприци, або тих, хто утримує платні заклади для лікування наркозалежності. А коли ми бачимо рекламу зі змістом “Курити на це немає часу”, то тут очевидною є реклама тютюнопаління. По-перше, слово вжито у позитивному значенні і психологи давно стверджують, що це послання саме так і сприймається, а по-друге, навіть слово курити виділено більш контрастним кольором. Для будь-якого рекламіста така соціальна реклама не викликає сумніву у її комерційності. Як бачимо, така ознака, хоч і є важливою, проте мала би застосовуватися поряд з іншими. Тому ми пропонуємо додати ще декілька ознак щодо мети соціальної реклами. Також у Проекті не повністю визначені способи розповсюдження соціальної реклами. Напри клад, очевидно, що соціальна

реклама не може включатися до квоти трансляції реклами на телебаченні. Таку ж вимогу містить і Європейська Конвенція “Про транскордонне телебачення” та Директива Ради Європейського Союзу “Телебачення без кордонів” (89/552/ЕЕС від 3 жовтня 1989 зі змінами, 1997 року.). Більш того, якщо припустити, що соціальна реклама включається до цієї квоти, тоді вона просто зникне з екранів. Усім зрозуміло, що комерційна реклама є більш прибутковою справою, і тому вона витіснить соціальну рекламу з телеекранів. Чомусь автори проекту не звернули уваги на таку деталь. Пропущено в проекті й ідентифікацію соціальної реклами, зокрема, на телебаченні. Недоліком Проекту є й те, що не визначено жодної відповідальності за ухилення від трансляції соціальної реклами, обов’язок чого вимагає частини 3 та 4 статті 12 цього Проекту. Очевидно, що всі проблеми соціальної реклами цей Закон не вирішить. Практика свідчить, що проблема полягає значною мірою в нечіткості податкового законодавства та можливості отримання відповідних пільг. Тому формулювання в Проекті Закону щодо надання виробникам та розповсюджувачам соціальної реклами пільг з благодійної діяльності є суто декларативним. Й надалі проблематично буде отримати пільги з податку на рекламу, податку на додану вартість чи податку на прибуток. Оскільки такі пільги встановлюються податковим законодавством, то вони не можуть визначатися цим Законом. Податок на рекламу визначається місцевими органами влади. Деякі з них, розуміючи важливість соціальної реклами, встановлюють певні пільги або взагалі звільняють від сплати податку. Наприклад, так зробила місцева влада міста Москви. Порядок розміщення об’єктів зовнішньої реклами у місті Києві, затверджений розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 2 грудня 2002 роДОБРА ВОЛЯ #5, 2003

ку N 2159 також передбачає певні пільги. Законодавство не передбачає ніяких пільг щодо податку на додану вартість при виготовленні чи розповсюджені соціальної реклами. А Закон України “Про оподаткування прибутку підприємств” фактично не дозволяє отримувати пільги на податок на прибуток. Підприємства можуть передавати тільки неприбутковим організаціям та вносити до державного (місцевого) бюджету суми від 2-х до 5ти % від оподатковуваного прибутку попереднього звітного року (стаття 5.2.2 Закону). Лише такі суми включаються до валових витрат і, відповідно, не оподатковуються. А Проект пропонує якісь міфічні пільги з благодійної діяльності або зобов’язує телерадіоорганізації, що фінансуються з державного чи місцевого бюджету, транслювати соціальну рекламу. А з точки зору податкового інспектора, нічого безкоштовно передаватися не може, або може тільки з прибутку. А які прибутки є, наприклад, у місцевих телерадіоорганізацій? Ось чому положення частини 3 статті 12 законопроекту – міфічні. Частина 4 статті 12 Проекту визначає певних суб’єктів, які отримують право на пільгове розповсюдження соціальної реклами. Але і тут дивина, бо, наприклад, благодійна організація як зареєстрована структура, не має жодних податкових пільг в Україні. Для цього їй необхідно отримати статус неприбуткової організації. В Україні є безліч благодійних організацій, що складають вагому конкуренцію підприємствам і працюють на рівні з ними. Те ж саме стосується навчального закладу, який почне рекламувати платні навчальні курси. Те, що така реклама не є соціальною важко буде довести, порушення конкуренції очевидне. Саме тому треба використовувати узгоджену з податковим законодавством термінологію і надавати пільги неприбутковим організаціям. ДОБРА ВОЛЯ #5, 2003

Незважаючи на викладені складнощі податкового законодавства, цей Проект Закону може внести багато ясності та чіткості щодо виготовлення та розповсюдження соціальної реклам, і тим самим зробити важливий внесок у стимулювання її розвитку. Катерина Котенко Асоціація мережевих телерадіомовників України м. Київ

"ДоВідка" Асоціації мережевих телерадіомовників України (АМТРУ) створена у 2001 році. Тел.: (044) 244 3308 Електронна пошта: law@merezha.org.ua

Члени Асоціації: "Новий канал" 04107, Київ-107, а/с 36 вул. Нагiрна 24/1, 3 корпус КIА Тел.: (044) 238 8028 Факс: (044) 238 8020 Електрона пошта: post@novy.tv Інтернет-сайт: http://www.novy.tv ICTV Київ, вул. Панківська, 11 Тел.: (044) 235 4722 Інтернет-сайт: http://www.ictv.com.ua СТБ Київ, вул. Івана Шевцова, 1 Тел.: (044) 456 0208 Інтернет-сайт: http://stb.ua М1 04107, Київ 107, а/с 88 Тел.: (044) 205 4480 Факс: (044) 205 4482 Електронна пошта: info@m1stereo.tv Інтернет-сайт: http://m1stereo.tv Радіо "Довіра" 03313 Київ, пр-т Перемоги, 63б Тел:(044) 490 9170 Факс:(044) 452 9863 E-mail: radio@dovirafm.kiev.ua Інтернет-сайт: http://www.dovira.com.ua Радіо "Люкс" 01033 Київ, вул. Володимирська 61/11, 7 поверх, к.50 Тел./факс: (044) 201 1121 Електронна пошта: lux@kyiv.radiolux.com Інтернет-сайт: http://www.radiolux.com/ "Хіт-FM" Тел.: (044) 4514445 Електронна пошта: radio@hitfm.ua Інтернет-сайт: http://www.hitfm.ua "Наше радіо" 04107, Київ, вул. Нагірна, 24/1 Тел.: (044) 238 8030 Факс: (044) 238 8033 Електронна пошта: radio@nashe.ua Інтернет-сайт: http://www.nashe.ua

КОНКУРС СОЦІАЛЬНОЇ РЕКЛАМИ "ЗМІНИ СВІТ НА КРАЩЕ"

Весною 2003 року Ужгородський клуб "Ротаракт" за підтримки Ротарі клубу провів конкурс друкованої соціальної реклами, спрямованої проти негативних явищ у житті суспільства. Конкурс складався з таких тем: "Я обираю життя" - переможець Сергій Шуста (робота "Зав'яжи); "Екологія людських стосунків" переможець Михайло Палінчак (робота "Америка - 911"); "Перші кроки великого шляху" - переможець Андрій Заяць (робота "Чи варто...?"); "Чистий дім" - переможець Рудольф Фенцик (робота "Забруднення річок"); "Вибір Інтернету" - переможець Павло Івашкович (робота "Хибний шлях"); Спеціальний приз від рекламної агенції "Шарк" отримав Янош Немеш за роботу "Смачного". Конкурс було розбито на два етапи: перший - Інтернет-експозиція, другий - реальна експозиція, де ми намагалися привернути увагу засобів масової інформації до цієї тематики та залучити їх до спільної праці у цьому напрямку. Нам вдалося досягнути запланованого через залучення головних редакторів до журі. До нас почали звертатися державні установи з пропозиціями про співпрацю. Разом із Закарпатським центром соціальних служб для молоді було надруковано плакат формату А3 однієї з робітпереможців. Конкурс став каталізатором для різного рівня установ та організацій. Тим, кому цікаво переглянути усі роботи, що було подано на конкурс, звертайтеся на Інтернет-сайт Ужгородського Ротаракт клубу http://www.rotaract.org.ua. Микола Ковальчук Голова оргкомітету конкурсу м. Ужгород © У статті використано роботу Яноша Немеша

9

ÄèÂèñü ÏÐÎÄÓÊÒÈÂͲÑÒÜ ÒÀ ßʲÑÒÜ ÑÓÑϲËÜÍί ²ÍÔÎÐÌÀÖ²¯ Може здатися дивним, але найперше треба зазначити, що проблема про "східний" чи "західний" (європейський) вибір України, яку активно обговорюють останнім часом, в дійсності немає сенсу. Український соціум поряд з іншими країнами, що походять із так званого "соцтабору", цю проблему вирішував з 1985 до 1991 року, а далі залишається зрозуміти, чому наш черговий вибір знову такий непевний. Проблема врешті-решт постає у неповноті суспільної інформації. При цьому будемо розуміти суспільну інформацію як таку, що необхідна для забезпечення життєдіяльності того чи іншого конкретного, а не абстрактного суспільства. Отже, український соціум 19851991 року мав порівняно достатню кількість інформації про соціалістичну (комуністичну) модель розвитку, її ідеальні форми та реальний стан речей, що забезпечувалась винятковим збігом обставин. Саме в той час був сформований потужний, але односторонній інформаційний потік (діяльність внутрішньої політичної пропаганди, радянських інформаційних джерел; діяльність закордонних джерел “вільного світу” чи “відкритого суспільства”, діяльність дисидентів у середині країни), коли добре висвітлювались негаразди в СРСР/Україні та потреба змін. По-перше: інформація про “відкрите суспільство” подавалася значною мірою ідеалізовано, ніж інформація про стан речей у СРСР. Як результат – тільки з другої половини 90-х керівні кола, науковці та суспільство України загалом постали перед потребою не просто йти на “захід”, де нас, здавалось, зачекалися, а перед потребою вироблення моделі власної життєздатності у вільному світі. По-друге, інформація про можливості саме України, її ресурсний, економічний потенціал нікого взагалі, з наукової точки зору, не цікавила. Кращі вітчизняні еконо-

10

місти, політики, історики того часу просто “забули”, що собою являє Україна, що жодна країна, будуючи вільну ринкову економіку, не може досягнути успіху, якщо не піклуватиметься про середній клас та власного виробника. Знову ж у країні згадали про таку надану історією інформацію тільки у другій половині 90-х. Як результат – пригадуємо, що українська економіка показала свої можливості навіть без іноземних позик. Чи можна сьогодні якість і дієвість суспільної інформації в Україні оцінювати за готовими моделями? Наприклад, західними? Ні. Ми і сьогодні недостатньо розуміємо дивну історичну самість (одноосібність) України, з чого мусимо весь час виходити. Тут маємо звернути увагу на: 1) Відсутність в Україні достатнього трудового потенціалу та розширеного приросту населення, що мали інші країни при входженні до ринкової економіки. Такий приріст населення, з одного боку, створює загалом той творчий тиск населення на виробничі сили, а з іншого, надає необхідні трудові ресурси, коли технічна база тимчасово ще не розвинена. Приблизно тоді ж, як і у провідних європейських країнах (від середини минулого століття), в Україні завершується перехід до звуженого відтворення населення. З цієї точки зору в Україні немає ні потреб, ні можливостей розвиватись. Населення України “старе” за своїми демографічними показни-

ками, але за своєї “молодості” воно не встигло ні сформувати власну державу, ні сучасну націю, ні ринкову економіку. Україна на відміну від Туреччини 60-х років не може надати світовому господарству трудові ресурси у такій кількості, щоб зацікавити провідні країни відповідною кількістю дешевої робочої сили й мати самій від цього користь. Наприклад, у Польщі не тільки раніше почалися постсоціалістичні трансформації, але й залишався наявним розширений приріст населення (друга половина 80-х), Китайська Народна Республіка – ще кращий приклад вчасних трансформацій при достатньому тиску населення, що і дає результат.

2) Відсутність в Україні достатніх природних (невідтворюваних) ресурсів, за наявності яких економіка країни могла б зацікавити світову зглобалізовану економіку (такі ресурси мають країни Близького Сходу, Росія тощо). Неможливість мати “запас міцності” у вигляді сировинного комплексу.

3) Україна за своїм геополітичним станом занадто відкрита як для країни, що тільки будує ринкову економіку. Все “набудоване” вимивається у короткий строк і не використовується всередині країни. Існує тільки один вид ресурсів, у випадку розвитку яких Україна може стати сучасною державою, – це наукові, технологічні та інформаційні ресурси. ДОБРА ВОЛЯ #5, 2003

Чи має суспільство сьогодні повноцінну інформацію (суспільно важливу інформацію) про такий стан речей? Знову ж – ні. Подібно до того, як наше суспільство занадто пізно звернулося до осмислення дійсних можливостей “західного шляху”, власних можливостей зразку 80-х першої половини 90-х років (бо недостатньо було соціальної інформації), так і сьогодні залишаються незрозумілими найголовніші, основні причини нашого відставання та можливості розвитку. Осмислення ситуації в Україні у суспільній свідомості ніяк не пов’язане з фактом, що у провідних країнах до 80% національного доходу забезпечується за рахунок наукових, науково-технологічних новітніх розробок, а у власній державі про науку, не дивлячись на усі постанови, піклуються в останню чергу. Цей парадокс браку суспільної інформації пронизує всю життєдіяльність суспільства. Наприклад, чи йде мова про сільське господарство та інформацію щодо паювання землі, чи про децентралізацію комунального господарства, чи про інформацію щодо охорони навколишнього середовища, чи існування України у новому глобалізаційному світі тощо, ми повинні наперед розуміти, що інформація та рішення на її основі будуть не сучасними, тому що це, в принципі, неможливо у країні, де за бюджетом менше 1% внутрішнього валового продукту виділялося на наукову та науково-технічну діяльність. Смішно було б для ХVII-XIX століть чекати розвитку заводів, фабрик у країні, де основне населення залежне, закріпачене, не може вільно запропонувати свої можливості у якості повноцінно розвиненого робітничого класу. Аналогічно закріпачені сьогодні у нашій країні у своїх можливостях ті, хто має забезпечити прогрес. У “розкріпаченні” важливу роль зіграє суспільна інформація. Особливе становище України веде до певних якісних та кількісних вимог щодо суспільної інформації: ДОБРА ВОЛЯ #5, 2003

1. Будь-яка суспільна інформація, а тим більше наукова, повинна мати ціну. Ця ціна має бути зрозумілою споживачеві. Ми тільки підходимо до того стану, коли населення починає більше довіряти ЗМІ, незалежним дослідженням, науковцям у цілому, ніж, наприклад, уряду, який сам по собі є споживачем суспільно важливої інформації. Як на уряд, так і на населення в цілому часто діє досить потужна, але одностороння інформація. Однобокість надалі підсилюється системами державної ретрансляції суспільної інформації. У результаті таких дій при надходженні інформації до масового користувача, вона перестає бути власне суспільною, або суспільно актуальною. Далі приймаються рішення в інтересах не суспільства, а окремих його прошарків.

2. Будь-яка суспільна інформація має бути “зроблена”, врешті-решт, не для кращих у суспільстві. Це аналогічно тому, як у державі мусів би розвиватися міцний середній прошарок власників. Більшість постачальників суспільної інформації роблять помилку, коли спрямовують свою діяльність тільки на певного споживача. Наприклад, спрямованість актуального тижневика “Дзеркало тижня” на свого вигаданого читача спричиняла до того, що на периферії в 2000-2001 роках газету майже не знали. Члени Асоціації “Культура та світ” провели опитування серед продавців кіосків, де торгують пресою, у містечках Охтирка, Богодухів (Сумська область), Бердянськ, Мелітополь (Запорізька обл.), Леніно, Чорноморське (АРК), яке показало, що знана в Києві газета не популярна на периферії. Кіоскери замовляли її в дуже обмеженій кількості (1-2 примірники), а у більшості випадків не замовляли взагалі. Отже, інформація явно була деформована.

3. Факт геополітичного становища України потребує найактивнішого використання різноманітної інформації як зі

Сходу, так і з Заходу, інформації різних сил, напрямків, але важливо, щоб така суспільна інформація працювала на Україну, а не “вилітала” через “інше вухо”. Держава має надати можливість та підтримку для розповсюдження/ отримання різноманітної суспільно важливої (а особливо, наукової інформації). Як можна виробити критерії суспільної інформації в Україні? З цього приводу пригадую, як ще в 70-х роках, у бібліотеці одного периферійного музею, поряд із загубленими для масового читача випусками “The British Museum Quarterly”, я знайшов спогади російських офіцерів білої армії, написані через 20-30 років після закінчення громадянської війни. Дивно було читати, що багато з них визнавали, що перемога “совєтів” була обумовлена тим, що ворожа для них пропаганда надавала ідейно важливу для більшості населення інформацію. Яка ідея може бути настільки ж важливою для України сьогодні? Така ідея добре прослідковувалась під час парламентських виборів 2002 року. Згадаємо лише, як усі успішні політичні партії (об’єднання) апелювали до нації як єдиного цілого, що відобразилось у назвах політичних блоків та головних гаслах. Отже, в Україні має бути вироблена ідея самоцінності нації, нації такої, якою вона є вже сьогодні, якою вона була вчора, незалежно від помилок тих чи інших політичних сил, бо історію не можна переписати. Далі, якщо інформація, що надається, буде слугувати вищенаведеній ідеї, можна буде розглядати її як суспільну інформацію нашого суспільства, якщо ні – треба буде розглядати її як інформацію іншого суспільства. Олександр Кислий Асоціація вчених Криму “Культура та світ” м. Сімферополь

11

Âàø óñï³øíèé Äîñâ³ä ²ÍÔÎÐÌÀÖ²ÉͲ ÌÅÐÅƲ ÍÅÓÐßÄÎÂÈÕ ÎÐÃÀͲÇÀÖ²É ßÊ ÅÔÅÊÒÈÂÍÈÉ ÑÏÎѲÁ ÐÎÁÎÒÈ ²Ç ÑÓÑϲËÜÍÎÞ ²ÍÔÎÐÌÀÖ²ªÞ Складність ситуації в розвитку громадянського суспільства Білорусі диктує необхідність комплексного і системного підходу до вирішення проблем. Мережеві об'єднання НУО, що мобілізують значні людські і матеріальні ресурси і діють у загальній системі цінностей, здатні внести якісні зміни у цю ситуацію. Мережа НУО – це об’єднання однодумців, що представляють автономні некомерційні організації, взаємодія між якими здійснюється задля досягнення спільних цілей відповідно до прийнятих правил. Мережа НУО - це також могутній синергетичний ресурс, ефективний інструмент здійснення змін у суспільстві і впливу на рішення загальнонаціональних проблем. Мережі сприяють консолідації структур громадянського суспільства й усвідомленню НУО своєї ролі, тому що вони сприяють подоланню ізоляції і регулярній взаємодії організацій, просуванню демократичних принципів керування і відкритості у діяльності НУО. На цей момент з ініціативи Громадської організації “Білоруська асоціація соціальних працівників” за підтримки Фонду Чарльза Стюарта Мотта і ПРООН у Білорусі формується Національна мережа Бюро соціальної інформації (далі БСІ) на ресурсній базі 14 НУО, мета і задачі яких відповідають місії Мережі: сприяння розвиткові громадянського суспільства і досягнення соціальної справедливості за допомогою правової освіти і забезпечення громадянам Білорусі вільного доступу до інформації, необхідної для подолання соціальних проблем і складних життєвих ситуацій. Історія створення Національної мережі БСІ почалася у 1996 році, коли Фонд Сороса надав перший грант Білоруській асоціації соці-

12

альних працівників для формування бази даних, що містить інформацію про організації соціальної сфери Мінська. Можна виділити кілька етапів розвитку Мережі: 1997/98 – Створення ресурсного інформаційно-аналітичного центру громадської організації “Білоруська асоціація соціальних працівників” (далі БАСП), розробка проекту “Бюро соціальної інформації”, стажування співробітників Ріа-центру БАСП у Центрі “Кльон/Явір” (Варшава), фінансова підтримка Агентства США з міжнародного розвитку через Фонд Євразія; 1997 – Відкриття Бюро соціальної інформації БАСП у Мінську (працює до сьогодні), фінансова підтримка Програми розвитку ООН; 2000 – Видання каталогу “Соціальна допомога мінчанам” і проведення міжнародного семінару “Проблеми і перспективи інформаційно-правової підтримки соціально виключених категорій населення” за участю представників Національної асоціації Бюро громадських рад Великобританії, фінансова підтримка Посольства Великобританії у Мінську; 2000-2001 – Створення співробітниками БАСП інформаційно-пошукової системи “Білорусь соціальна”, стажування працівників РІА-центру БАСП

у центральному офісі Польського союзу Бюро громадських рад, фінансова підтримка Фонду Ч. С. Мотта; 2001 – Підготовка співробітників і апробація інформаційних технологій БСІ БАСП на ресурсній базі 6-ти регіональних НУО, фінансова підтримка Програми малих грантів Всесвітнього банку; 2002 – Підготовка співробітників для відкриття 14 БСІ на ресурсній базі регіональних НУО, фінансова підтримка ПРООН; 2002-2003 – Створення Національної Мережі Бюро соціальної інформації Білорусі, фінансова підтримка Фонду Ч. С.Мотта. Чому проект зі створення Мережі БСІ став пріоритетним для БАСП?

На сьогоднішній день у Республіці Білорусь обмежений доступ до правової інформації і ресурсів соціальної інфраструктури, очевидний недолік юристів, які працюють в області захисту прав людини і забезпечення соціальних гарантій. Безсистемне і декларативне соціальне законодавство, низький рівень правої культури населення. В умовах економічного спаду і правового нігілізму проблема забезпечення економічних, соціальних і цивільних прав, у тому числі і права на достовірну інформацію, стає актуальною і першочерговою. ДОБРА ВОЛЯ #5, 2003

Таким чином, очевидна необхідність створення системи, що дозволяє оперативно дати відповіді для широкого кола людей: хто допоможе захистити права громадянина в конкретній ситуації? як захистити права громадянина в конкретній ситуації? У цьому зв’язку значний інтерес представляє досвід створення, функціонування і постійного удосконалення системи інформаційноправової підтримки населення, накопичений у громадських організаціях іноземних країн. Найбільш успішною виглядає організаційна модель Національної асоціації бюро громадських рад Великобританії, досвід якої використовується для створення національних мереж інформаційно-правової підтримки громадян багатьох країн. Зокрема, мережі Бюро громадських рад створених у Польщі, Литві, Чехії, Австралії, Новій Зеландії. Почалася підготовча робота в Україні, Словаччині, Албанії, Румунії, Македонії та інших країнах. Призначення мережі НУО як особливої організаційної структури, полягає у формуванні і стійкому відтворенні загального мережевого ресурсу, що значно розширює можливості учасників. Успішність мережі визначається тим, як цей ресурс працює на суспільство, наскільки його цінують зовнішні споживачі, який соціальний ефект він дозволяє отримати. Таким ресурсом Національної Мережі БСІ є Інформаційнопошукова система “Беларусь социальная” (далі ІПС), що записується на CD і підтримується в актуальному стані менеджерами РІА-центру БАСП і регіональних БСІ. ІПС містить у собі такі модулі: 1. База даних “Беларусь социальная” – містить інформацію про діяльність державних, суспільних, релігійних, профспілкових і комерційних організацій, що здійснюють соціальну допомогу для 25 категоДОБРА ВОЛЯ #5, 2003

рій населення в регіонах Білорусі (більш 4500 записів).

2. База даних “Консультант БСІ” - містить більше 1000 сторінок текстів, підготовлених провідними спеціалістами для роз’яснення послідовності дій і прав громадян у сфері зайнятості, житлових проблем, соціального захисту, сімейних відносин, охорони здоров’я, а також перелік нормативно-правових актів і зразки типових документів, приклади вирішення проблем.

3. “Статистика звернень у БСІ” – модуль призначений для систематизації інформації про реальні запити споживачів соціальних

Марина Наранович збирає інформацію про реальні запити споживачів соціальних послуг

послуг за категоріями населення, віковим і соціальними групами, незалежного суспільного аналізу актуальних проблем, вивчення соціальних процесів і тенденцій у різних районах країни.

4. “Моніторинг Мережі БСІ” - дає уявлення про діяльність Мережі БСІ, містить необхідні параметри і статистичні діаграми для моніторингу й оцінки її ефективності. Ясність мети спільної роботи для учасників Мережі й інформаційні технології БСІ дають змогу:

створювати нові структури з гарантованим стандартом послуг на матеріально-технічній базі вже існуючих організацій соціальної сфери; забезпечувати роботу інформаційних служб за рахунок залучення волонтерів; формувати надійні інформаційні канали і мережу партнерських організацій, здатних до реалізації різноманітних мережевих проектів, створення єдиного інформаційного простору для НУО, споживачів соціальних послуг і фахівців соціальної сфери. Створення БСІ за системою франчайзинга на базі НУО з різною організаційною культурою дозволить використовувати успішний досвід партнерів для вироблення найбільш ефективної моделі і її подальшого тиражування в Білорусі. Забезпечення єдиного стандарту послуг і стійкого розвитку Мережі припускає підготовку кадрів на основі принципів стратегічного управління людськими ресурсами і використання активних методів навчання. Мережа БСІ може стати акумулятором професійних сил у соціальній сфері, через яку можна буде поширювати новітні соціальні технології, тому що консерватизм і рутинність державних організацій соціальної сфери, що залишилися з радянських часів, не створюють живильного середовища для соціальних інновацій. БСІ розширюють доступ до інформації про права людини в Білорусі, сприяють підвищенню правової самосвідомості і просуванню ідеології соціальної активності і відповідальності громадян, зорієнтованих на самостійне вирішення соціальних проблем, руйнуванню пасивної утриманської позиції, вихованої протягом багатьох десятиліть. Подолання побутових і соціальних проблем, згідно Маслоу, відкриває шлях до самореалізації особистості. Індивідуальний досвід самостійного виходу зі складної життєвої ситуації дає імпульс

13

для настільки ж успішних дій у вирішенні економічних проблем родини, робочого колективу, політичних питань у країні. ІПС “Беларусь социальная” має могутній економічний потенціал для НУО, що надають інформаційну підтримку, бо дозволяє: забезпечити високу якість послуг для цільових груп при зменшенні витрат на утримання інформаційної служби; скоротити робочий час професійних юристів за рахунок організації праці волонтерівконсультантів. БСІ, безсумнівно, викликає значний інтерес фахівців міських соціальних служб. Цей проект може стати каталізатором зміни відносини до громадських організацій у Білорусі, тому що підштовхує місцеві влади до взаємодії, створює прецеденти укладення договорів з безоплатним наданням ресурсної бази для БСІ. Таким чином, місцева адміністрація визнає НУО як гідного соціального партнера, що надає професійні послуги. Позитивний досвід взаємодії створює передумови для усунення характерної для Білорусі недовіри до діяльності НУО з боку влади на республіканському і місцевому рівнях, активізації взаємодії структур громадянського суспільства. Мережа не оформлена як юридична особа і діє відповідно до Паспорту мережі БСІ на основі “Угод про інформаційне співробітництво і партнерство” між ГО “Білоруська асоціація соціальних працівників” і організаціями-учасниками. З 2004 року, після того, як мережа напрацює власні інформаційні та комунікаційні технології, сформує адміністративну структури, вона буде відкрита для будь-якої громадської організації Білорусі, що визнає місію і мету діяльності Мережі, етичні принципи і стандарти, має статус юридичної особи, необхідну матеріально-технічну і кадрову базу, досвід роботи й авторитет у

14

секторі громадських організацій свого регіону, розвинуті зовнішні зв’язки, а також взяла на себе зобов’язання стати організацією на базі якої буде створено БСІ в регіоні. Учасники мережі не можуть належати до політичних партій, релігійних організацій і націоналістичних угруповань. Учасники мережі повинні забезпечувати дотримання таких стандартів роботи БСІ: доступність приміщень та інформації для відвідувачів; підготовка консультантів; використання єдиної інформаційної системи; єдиний рівень консультаційних послуг; документація єдиного зразка. Надаючи послуги, учасники мережі БСІ керуються принципами: незалежності; безкоштовністі; неупередженості; відкритості для всіх; конфіденційності. Координаційна рада розглядає подані заявки, приймає рішення про вступ у мережу нової організації, а також виключення з мережі на основі висновку Комісії з етики або регулярного порушення положень Паспорту мережі. Координація діяльності і розробка мережевих ресурсів здійснюється Центральним офісом, функції якого виконує РІА-центр ГО “Білоруська асоціація соціальних працівників”. Для реалізації стратегічного плану і мережевих проектів формуються проектні групи з учасників мережі і запрошених фахівців. Учасники мережі будують свої взаємини як рівноправні партнери і беруть на себе зобов’язання на добровільній основі. Для забезпечення діяльності БСІ і поточного моніторингу, учасники мережі регулярно:

отримують з РІА-центру БАСП на СD оновлену версію Інформаційнопошукової системи “Беларусь социальная” і актуальну інформацію електронною поштою; надають у РІА-центр щомісячні звіти для моніторингової системи мережі і звернень у БСІ, дані про діяльності соціальних організацій своїх регіонів для підтримки в актуальному стані мережевого ресурсу. Марина Наранович Білоруська асоціація соціальних працівників м. Мінськ, Білорусь

"ДоВідка" Білоруська асоціація соціальних працівників (БАСП) була зареєстрована 16 січня 1996 року. БАСП має республіканський статус і поєднує на добровільній основі представників організацій соціальної сфери і викладачів профільних вищих навчальних закладів. Насьогодні БАСП нараховує 75 членів. Клієнтами БАСП є як соціальні працівники, що потребують інформаційну та іншу ресурсну підтримку своєї діяльності, так і цільові групи окремих проектів організації. Основна мета БАСП - сприяти розвиткові професійної соціальної роботи і системи соціальних служб для різних категорій населення. Деякі реалізовані проекти БАСП: - Центр допомоги безпритульним (Мінськ, 1-ий Дражненський пров., 42) - у структурі БАСП працював з грудня 1997 до грудня 2003 року.

- Міжнародні ярмарки соціальних проектів - травень 1999 року, червень 2000 року; - Проект "Співпраця білоруських і українських ресурсних центрів" 1999 рік; - Бібліотека для соціальних працівників з вересня 1996 до жовтня 2000 року.

- Центр для жінок і дітей (Мінськ, вул. Ліщинського, 8) працював у структурі БАСП, а з 1997 до 2002 року, у жовтні 2002 зареєстрований як самостійна НУО.

14

Âàø óñï³øíèé Äîñâ³ä ÃÐÎÌÀÄÑÜʲ ÏÐÈÉÌÀËÜͲ ßÊ ÇÀѲÁ ÐÎÇÏÎÂÑÞÄÆÅÍÍß ÑÓÑϲËÜÍί ²ÍÔÎÐÌÀÖ²¯ Усе частіше і частіше в Україні порушують питання про прозорість влади, про боротьбу з корупційними та незаконними діями владних структур та установ. Проте, більшість громадян України так і не можуть остаточно зрозуміти звідки ж та корупція взялася і яким чином можна її подолати. Однією з причин корупції є відсутність повної і відкритої інформації про діяльність тих чи інших органів влади. Можна поставити банальне запитання: "Що легше: відстоювати свої права під час вирішення конкретної соціальної проблеми, чи дати хабаря?" Саме ця дилема дуже часто постає перед звичайним громадянином України. І, на жаль, перевагу надають саме останньому. Громадяни України в пошуках справедливості часто звертаються до громадських приймалень виконавчої влади, органів самоврядування, народних депутатів, депутатів місцевих рад, громадських організацій. Усі вони шукають допомоги, додаткової інформації про те, яким чином можна вирішити ту чи іншу проблему. Останнім часом набули поширення громадські приймальні при неурядових організаціях. Такі приймальні, наприклад, працюють по всій території України при Комітеті виборців України та за програмою "Партнерство за прозоре суспільство". У приймальнях працюють кваліфіковані консультанти, юристи, які надають реальну інформаційну та юридичну допомогу. Яку ж інформацію можуть отримати виборці, звернувшись до приймальні громадської організації? По-перше, інформацію про відповідні державні установи (місце розташування, час прийому, до кого конкретно звернутися), які можуть вирішити те чи інше проблем-

ДОБРА ВОЛЯ #5, 2003

не соціальне питання. У багатьох випадках громадяни звертаються саме з такою метою. По-друге, кожен громадянин може отримати інформацію про конкретний алгоритм, за яким потрібно діяти, щоб вирішити різноманітні проблеми. Наприклад, для того щоб вирішити питання щодо отримання певних пільг, необхідно в письмовій формі звернутися до керівника відповідного відділу соціального захисту, подати копії відповідних документів, які підтверджують право громадянина на таку пільгу. Крім того, громадянин повинен зареєструвати свій лист (на жаль про це знають не всі) і, відповідно до Закону України "Про звернення громадян", упродовж місяця отримати вичерпну відповідь, або отримати відповідні пільги. Якщо ж все закінчується відпискою, то особа,яка зверталася, може подати на вищеназвану установу в суд. Відповідно, юрист громадської приймальні може кваліфіковано, і що є важливим, безкоштовно, підготувати позивача до судового процесу. По-третє, у громадських приймальнях виборці можуть отримати вичерпну інформацію про будь-які права, якими вони забезпечені відповідно до українського законодавства. Багато громадян навіть не знають про свої права і про те, яким чином їх можна відстоювати. По-четверте, виборці, можуть отримати інформацію про роботу відповідних державних установ та організацій, що працюють на всеукраїнському рівні (наприклад, Комітети Верховної Ради з питань захисту

прав людини чи боротьби з корупцією, Адміністрація Президента чи Верховний Суд України), яка компетенція цих установ, хто їх очолює (до кого потрібно звертатися), дні та години прийому. По-п'яте, у громадських приймальнях можна отримати інформацію про неурядові організації, благодійні фонди, що надають допомогу людям. Нехай то гуманітарна (матеріальна) допомога, правозахисна діяльність чи робота із соціальнонезахищеними, або кризовими верствами населення. І останнє, громадяни, можуть просто отримати консультацію з питань повноважень різних гілок влади, яким чином вони формуються, яка участь громадян у їхньому формуванні. Завдання кожної громадської приймальні - це надання комплексної інформаційно-насиченої консультації, яка може допомогти громадянину самому (або за підтримки НУО) вирішити конкретні соціальні проблеми, відстояти свої права, грамотно підійти до того чи іншого питання. Громадська приймальня фактично покликана проводити профілактичні дії направлені на запобігання поширення корупційних дій у державі, повинна посилити вплив громадськості в суспільному житті і зробити суспільно важливу інформацію доступнішою для кожного громадянина України. Ігор Баб’юк Буковинський центр виборчих технологій м. Чернівці

15

Âàø óñï³øíèé Äîñâ³ä ÌÅÐÅÆÀ "²ÍÔÎÐÌÀÖ²ÉÍÀ ÑϲËÜÍÎÒÀ": ÄÎÑÂ²Ä ÒÀ ÏÐÈÍÖÈÏÈ ÐÎÁÎÒÈ Мережа "Інформаційна спільнота" - це мережа неурядових організацій з різних областей України, що активно займається збором, обробкою та розповсюдженням суспільної інформації у своєму регіоні, тобто має добре розвинені інформаційні та прес-центри. Місія Мережі “Інформаційне суспільство” – сприяти становленню відкритого громадянського суспільства в Україні шляхом підвищення обізнаності громадян щодо діяльності організацій громадянського суспільства1 через надання якісної, доступної та своєчасної суспільної інформації. Задля підвищення обізнаності громадян у діяльності організацій громадянського суспільства в Україні учасники Мережі “Інформаційна спільнота” визначили такі основні напрямки діяльності: збір, обробка та розповсюдження суспільної інформації; ствердження іміджу організацій громадянського суспільства як ефективних та надійних партнерів для органів влади та бізнесу; розвиток організацій громадянського суспільства, надання їм допомоги у сфері роботи з інформацією та зв’язків з громадськістю. Стоврення мережі “Інформаційна спільнота” було ініційовано у рамках проекту “Підвищення життєздатності третього сектору України”, що реалізовувався Ресурсним центром “Гурт” за підтримки Фонду Чарльза Стюарта Мотта (США) у 2001 - 2002 рр. У лютому-березні 2001 року Ресурсний центр “Гурт” запропонував неурядовим організаціям, що працюють в обласних центрах, мають розвинені інформаційні напрямки діяльності взяти участь у проекті та об’єднатися у Мережу.

16

ПРИНЦИПИ ТА НАПРЯМКИ ДІЯЛЬНОСТІ МЕРЕЖІ "ІНФОРМАЦІЙНА СПІЛЬНОТА"

“Інформаційна спільнота” є відкритою та децентралізованою мережею, що у своїй діяльності керується такими основними принципами:

7. Принцип ініціативи – планування, організація та оцінка спільної діяльності відбувається за участю всіх партнерів, будь-яка ініціатива є найвищою цінністю для мережі.

1. Принцип рівноправності – кожен партнер має однакові права участі у діяльності мережі та прийнятті рішень.

2. Принцип спілкування – мережа є сприятливим середовищем для повноцінного спілкування між її членами. Максим Філяк, Тетяна Вахненко, Яна Деменко,

3. Принцип інформа- Вадим Святненко, Крістіна Мужецька, Андрій Овчарук, ційного обміну – Антоніна Галкіна, Олександр Коваль, Олександр Чередайко, Роман Гнатюк, Даніїл Горячкін мережа є сприятливим середовищем для 8. Принцип взаємодопомоги – у інтенсивного та потужного інфор- рамках мережі та поза нею кожен маційного обміну. партнер допомагає один одному 4. Принцип відкритості – у рамках мережі працює багато партнерів з різних регіонів України і для продуктивного та ефективного здійснення діяльності всі партнери повинні знати багато про своїх партнерів: ділитися досвідом, своїми успіхами та досягненнями.

5. Принцип участі – мережа є тим середовищем, у якому необхідна активна участь кожного партнера.

6. Принцип взаємоповаги – кожен партнер поважає своїх партнерів.

(наприклад, інформаційна, консультаційна та будь-яка інша форма підтримки).

9. Принцип мережевості (networking) – кожен партнер працює професійно у рамках мережі: всі заходи відбуваються за участю та підтримкою усіх партнерів. ОСНОВНИМИ НАПРЯМКАМИ ДІЯЛЬНОСТІ МЕРЕЖІ Є:

1. Збір, обробка та розповсюдження інформації, продукування інформаційних продуктів та їх розповсюдження у рамках мережі та поза нею.

ДОБРА ВОЛЯ #5, 2003

2. Проведення PR-кампаній.

3. Спільні інформаційні та навчальні проекти.

4. Навчання та тренінги як для партнерів мережі, так і для інших громадських організацій.

5. Розвиток інформаційно-комунікаційних технологій (Інтернет); 6. Проекти “мережа-мережа” (наприклад, українська мережа регіональних кореспондентів та схожа польська мережа): стажування, спільні акції, семінари.

7. Громадські слухання за участю міжнародних фондів, ЗМІ, бізнесових компаній та державних органів влади з метою вивчення національних та місцевих соціальних проблем.

8. Проведення форумів громадських організацій – формування впливової авторитетної думки третього сектору для фондів, влади та громадськості в цілому.

1 Організації громадянського суспільства (civil society organizations) - громадські організації, благодійні фонди, донорські організації, міжнародні неурядові організації, органи самоврядування та засоби масової інформації

Олександр Чередайко Ресурсний центр “Гурт” м. Київ

"ДоВідка"

Члени мережі “Інформаційна спільнота”

Західноукраїнський ресурсний центр Тел./факс: (0322) 976 624, 976 813 Електронна пошта: office@zurc.org Асоціація підтримки громадянських ініціатив "Ковчег" Тел. (048) 777 2076 Електронна пошта: kovcheg@nonprofit.org.ua Донецький міський благодійний фонд "Доброта" Тел.: (062) 345 2236 Електронна пошта: fund@crf.donetsk.ua Молодіжне об'єднання "Наше покоління" Тел.: (03122) 31 902 Електронна пошта: pokolinnya@yahoo.com Житомирський обласний центр молодіжних ініціатив Тел./факс: (0412) 418 982 Електронна пошта: zocmi@post.com Миколаївський клуб "Спільні дії" Тел.: (0512) 466 051 Електронна пошта: gal@aip.mk.ua Сумська обласна молодіжна організація "Матриця" Тел.: (0542) 243 443 Електронна пошта: info@matrix.org.ua Ресурсний центр розвитку громадських організацій "Гурт" Тел./факс: (044) 554 1052 Електронна пошта: info@gurt.org.ua

ДОБРА ВОЛЯ #5, 2003

Âàø³ ij¿ ÐÅòÎÍÀËÜͲ ²ÍÔÎÐÌÀÖ²ÉͲ ÖÅÍÒÐÈ ÏÐÎÒÎÒÈÏÈ ÀÊÒÈÂÍÈÕ ÎÑÅÐÅÄʲ ÑÓÑϲËÜÑÒÂÀ ÇÍÀÍÜ Потреба суспільства в інформації диктує свої умови. Саме тому за останні роки інформаційні ресурси третього сектору вийшли на більш потужний рівень. Зросла кількість друкованих видань, якіснішими стали Інтернет-продукти, покращилося книгодрукування. Окрім цього, традиційні установи, такі, як бібліотеки, готові до модернізації, спрямованої на зручність та доступність у користуванні для громадськості.

Iнформаційні потреби суспільства. На початку XXI століття розвинуті країни світу набули базових ознак інформаційного суспільства в якому більшість людей працюють в інформаційних галузях і створюють основну частину валового внутрішнього продукту. В інформаційному суспільстві значно більша взаємозалежність учасників ринку інформаційних продуктів, який характеризується постійною конкурентною боротьбою. Визначальною передумовою успішної діяльності фірми та окремої особи є їхня здатність сприймати і застосовувати нові технології та власний професійний рівень. Інтелектуальний потенціал особи чи фірми є основою багатства та запорукою сталого розвитку. В інформаційному суспільстві зростає частка людей розумової праці, а процес створення та одержання нових знань та інформації є складовою частиною їхнього робочого часу. В такому суспільстві, завдяки інформаційним технологіям, у процесах пошуку оптимальних управлінських рішень беруть участь багато людей. Інформація та знання стають рушійною силою суспільного прогресу, і тому цей тип суспільства почали називати “суспільством знань”.

Загальні закономірності ринку інформаційних продуктів безпосередньо стосуються бібліотек, як елементу інфраструктури, освітньої, наукової та культурної діяльності людей. З одного боку, людина повинна отримати широку загальну підготовку, як базову основу для можливості сприймання різних спеціалізованих знань та умінь, а з іншого – здобути високу кваліфікацію у вузькопрофесійній сфері. У зв’язку зі швидким розвитком технологій важливою умовою соціальної стабільності людини є самоосвіта та перепідготовка. У новому суспільстві значно зростає роль бібліотек як важливого суспільного інформаційного ресурсу. Розвинуті суспільства давно це зрозуміли і вже надають підтримку бібліотекам для забезпечення публічного доступу громадян до накопичених інформаційних ресурсів. Спробувавши застосувати вищенаведені міркування до України, бачимо дещо іншу картину. З одного боку, ми маємо економіку, що навіть не вийшла на достатньо високий рівень матеріального виробництва, щоб забезпечити громадянам достойне життя. А з іншого – відкритість міжнародних контактів та наявний інтелектуальний потенціал України дає підставу стверджувати про можливість

17

реалізації “концепції інноваційного трампліну”, тобто переходу України на рівень інформаційного суспільства, уникаючи окремих етапів традиційного розвитку суспільства. На жаль, державні структури переважно декларують необхідність здійснення змін у цьому напрямку, а в дійсності основні зусилля правлячої “еліти” направлені на реалізацію своїх приватних кланових інтересів. Бізнес-структури, що займаються новими технологіями, є ще недостатньо потужними для лобіювання інтересів економіки нового типу на загальнонаціональному рівні. В той же час, міжнародна спільнота, розуміючи роль бібліотек у поширенні інформації та знань як основи просвіти громадян та підтримки демократії, надала протягом останніх років значну технічну допомогу бібліотекам України.

нізмом, до яких читач має доступ з власного комп’ютера. Сучасний етап розвитку комп’ютерних технологій дає можливість розглядати людське суспільство як кібернетичну систему з великою кількістю зв’язків між елементами цієї системи. Більшість цих зв’язків мають інформаційний характер.

Однією з перспективних стратегій є перетворення бібліотек у регіональні інформаційні центри. Нові обставини і нові потреби дають певну можливість бібліотекам та іншим інформаційним осередкам розширити їхні традиційні послуги, а також розробити і запропонувати споживачам нові інформаційні послуги та продукти. У суспільному поділі праці інформація проходить технологічні етапи, що можуть циклічно повторюватись: отримання, аналіз і обробка, зберігання, поширення.

Отримання інформації. Бібліотеки є осередком накопичення інформації у суспільстві, що забезпечує надходження загальнодоступної інформації у формі суспільного блага до споживача. Звичайно, кожна бібліотека, у першу чергу, орієнтується на свою категорію читачів і здійснює поповнення власних інформаційних фондів з урахуванням їхніх конкретних потреб. Врахувати індивідуальні потреби кожного читача можливо завдяки автоматизованій бібліотечній системі. Як результат читач отримує нову якість традиційного сервісу. Тут важливим є оптимальний вибір основних тематичних напрямків, за яким потрібно вести комплектування інформаційних фондів бібліотеки. Останнє зауваження є важливим для бібліотек невеликих населених пунктів, які завдяки такому вибору зможуть оптимально використати невеликі фінансові ресурси і стати потрібними на своїй території для місцевої громади.

Розглянемо, як змінюються традиційні бібліотечні технологічні операції в інформаційну епоху. Бібліотека майбутнього, зберігаючи деякі риси традиційної бібліотеки, може стати кардинально іншою. Розвиток комп’ютерних інформаційних технологій нерозривно пов’язаний із засобами обробки та передачі інформації, тобто з комп’ютерними системами та засобами комунікації. Один з варіантів бібліотеки майбутнього – це велика сукупність територіально і програмно-технічно розподілених інформаційних ресурсів, об’єднаних єдиним пошуковим меха-

18

Інформаційна епоха характеризується також розвитком комунікаційної сфери та різким збільшенням кількості джерел інформації. Регіональна (університетська, ди-

тяча, юнацька тощо) бібліотека неспроможна охопити весь обсяг потенційно потрібної інформації. Сьогодні реальним фактом економічної дійсності стали нові інформаційні структури, що здійснюють функції виробника і поширювача інформації. Багато таких структур виникли на основі інформаційних агентств, консультаційних фірм, аналітичних центрів громадських організацій, засобів масової інформації тощо. Бібліотека, яка претендує на роль регіонального інформаційного центру, повинна зуміти за допомогою нових комунікаційних технологій налагодити співпрацю з основними учасниками інформаційного ринку в регіоні. Активом бібліотеки у цій співпраці є її “золотий фонд”, тобто її читач. У цій ситуації велике значення має співпраця з місцевими громадськими організаціями, для яких бібліотека може надавати технічну допомогу в отриманні інформації і місця для проведення заходів. У свою чергу, громадські організації частину своїх ресурсів можуть виділити для фінансової підтримки бібліотеки (доступ до Інтернет та поповнення бібліотечного фонду). Велику допомогу бібліотеки можуть також надати громадським організаціям у поширенні інформації про їхню роботу. Обробка і зберігання інформації. Це найбільш трудомісткі технологічні операції бібліотечної справи. Вдосконалення традиційної технології йде шляхом створення автоматизованих каталогів, будівництва нових приміщень із застосуванням сучасних будівельних енергозберігаючих технологій (забезпечення кращих умов зберігання традиційного бібліотечного фонду, впровадження малої механізації для переміщення літератури тощо). З розвитком інформаційних технологій ця технологічна операція зазнаватиме суттєвих змін. З появою у бібліотеках комп’ютерних класів, підключених до світової мережі, актуальною стала каталогізація Інтернет-ресурсів, що виріДОБРА ВОЛЯ #5, 2003

шується різними способами. Один з прикладів – це видання текстових каталогів, в яких адреси Інтернет-сайтів розміщено за певною класифікацією. Наприклад, каталог “Інтернет-ресурси України”, виданий УкрІНТЕІ у 2002 році, містить 11-ть основних розділів (суспільство і політика, країни і міста, наука і техніка, освіта, фінанси і бізнес, виробництво і торгівля, комп’ютери, культура і мистецтво, засоби масової інформації, медицина і здоров’я, фізкультура і спорт). Кожен розділ містить від 10-ти до 20-ти підрозділів. Потреба в знаннях, а не тільки у базовій інформації з окремих джерел, спричиняє появу додаткових операцій при обробці нових надходжень у бібліотеку: ведення моніторингу інформації за заданими темами; підготовка аналітичної інформаційної продукції; прогнозування майбутнього попиту на інформацію і підготовка відповідної інформаційної продукції; обробка і накопичення інформації для конкретних користувачів відповідно до кола їхніх інтересів. Здійснення таких функцій для широкого кола користувачів потребує впровадження в бібліотеках інтелектуальних програмних засобів обробки і зберігання електронної інформації. Формування у бібліотеці електронного каталогу та надання до нього доступу через мережу Інтернет спричиняє появу нових потреб читачів і доступу до повнотекстових документів. Ця обставина є великою рушійною силою формування електронних бібліотек. Разом з тим спільна робота бібліотек над електронними каталогами веде до стандартизації форматів обміну даними і до формування спільного поля електронної інформації. Поширення інформації. Ця технологічна функція бібліотеки в нову епоху зазнає найбільше змін. ДОБРА ВОЛЯ #5, 2003

Традиційна бібліотека чекає на свого читача. Нова бібліотека, завдяки комунікативним засобам, сама виходить на читача, пропонує йому свою інформацію і нові види послуг. Тут важливо налагодити двосторонній обмін інформацією між читачем і бібліотекою. Читач в певний момент може стати джерелом нової необхідної інформації для бібліотеки. Наприклад, якщо він є викладачем ВНЗ, науковим працівником, журналістом, громадським діячем, менеджером донорської організації тощо. Сьогодні з’являється багато нових Інтернет-сайтів, порталів, але з часом вони або перестають поповнюватись новим змістом, або просто зникають. Тому перед бібліотеками можна поставити завдання збереження на своїх серверах суспільно корисних інформаційних матеріалів, які автор не має змоги підтримувати. Інформаційна епоха призведе до появи у штатному розкладі бібліотек працівників нових професій. Це не тільки професії, пов’язані з впровадженням комп’ютерних інформаційних технологій, це також професії, пов’язані з обробкою та впорядкуванням інформації за її змістом. Накопичення у суспільстві великих обсягів інформації та ускладнення операцій пошуку необхідних знань значно розширює сферу інформаційного консалтингу, що можуть надавати бібліотеки. Наприклад, курси з формування інформаційної бази знань фірми, корпорації, органів влади і навчання пошуку інформації в Інтернет. У такому аспекті бібліотеки є важливим елементом інфраструктури формування суспільної інформаційної культури, оскільки кожен читач, звертаючись до бібліотеки, окрім предметної інформації, отримує нові знання з методології пошуку і знаходження інформації. Іван Кульчицький Львівський центр науково-технічної і економічної інформації м.Львів

"ІНТЕРНЕТ ДЛЯ ЧИТАЧІВ ПУБЛІЧНИХ БІБЛІОТЕК (LEAP)" З 2001 р. Посольство США реалізує програму Інтернет для читачів публічних бібліотек LEAP. Уряд Сполучених Штатів виділив 1 200 000 доларів на покращання доступу громадян України до інформації через відкриття у публічних бібліотеках безкоштовних Інтернет-центрів. 60 бібліотек з різних регіонів України стали переможницями всеукраїнського конкурсу проектів, що проводився за цією програмою. Відповідно до проектів бібліотеки отримали фінансування (до 24 000 доларів кожна) на придбання техніки, програмного забезпечення, оплату послуг провайдера, навчання користувачів. Передбачені також тренінги бібліотечних працівників з надання читачам цієї нової для українських книгозбірень послуги. Партнером цього проекту виступає Центр безперервної інформаційно-бібліотечної освіти Української бібліотечної асоціації. У результаті реалізації проекту в публічних бібліотеках України працює 71 Інтернет-центр. Центри пропонують читачам не менше п’яти робочих станцій, підключених до Інтернету, консультації та навчання методиці пошуку інформації в Інтернеті. Завдяки відкриттю Інтернет-центрів не лише покращився доступ тисяч громадян України до електронної інформації, а й істотно змінилися самі бібліотеки. Відкриття цих центрів сприяло збільшенню підтримки бібліотек з боку владних структур та бізнесових кіл, привернуло увагу до книгозбірень засобів масової інформації, громадських організацій, закладів освіти та наукових установ. Крім LEAP, уряд США фінансує також інші програми, спрямовані на покращення доступу громадян України до Інтернету, зокрема Програму розширення доступу та навчань в Інтернеті (IATP), що адмініструється IREX (Див.: http://www.iatp.org.) За детальнішою інформацією щодо цієї програми звертайтеся до Відділу преси, освіти та культури Посольства США в Україні Тел: (044) 490 4026 Електронна пошта: ircukraine@pd.state.gov Інтернет-сайт: http://www.usembassy.kiev. ua/irc_leap_ukr.html Інформацію надіслала Валентина Пашкова Програма "Інтернет для читачів публічних бібліотек" (LEAP) м.Київ

19

ÄîÂêîëà ÎÃËßÄ ÐÎѲÉÑÜÊÈÕ ÌÅIJÀ. ÏÎвÂÍßËÜÍÈÉ ÀÍÀË²Ç ÌÅIJÀ  ÓÊÐÀ¯Í² ...Після десяти років розвитку недержавних медіа як в Росії, так і в Україні почав вимальовуватися певний ринок медіа, який лише умовно можна назвати ринком у тому значенні, яке це слово має в усьому світі... Історичний огляд (кінець радянської доби й пострадянського періоду): 1987-1990: перебудова і гласність для радянських ЗМІ Основні російські видання: журнал “Огонёк”, газети “Аргументы и факты”, “Известия” і “Московские новости” почали висвітлювати заборонені факти з минулого. Групи, які раніше займалися охороною навколишнього середовища, правами людини чи меншин, нарешті отримали право говорити і всі вони використали цю можливість. Більшість медіа фінансувалася державою, однак саме тоді з’явилися дві перші приватні агенції новин: Постфактум та Інтерфакс, що надавали інформацію, недоступну з державних джерел.

1990-1993: зменшення державного контролю, виникнення недержавних медіа та прийняття Закону про ЗМІ. Політична система в Росії (та в інших країнах колишнього СРСР) була зруйнована і медіа долучилися до розвалу радянської системи. Однак до ринкової економіки було ще далеко, і багато видань залежали від державних субсидій. Втім, держава втратила контроль над ЗМІ й не могла виробити стратегічний план їхнього розвитку. У 1990 році було створено Всеросійську державну телерадіокомпанію (ВГТРК). Це був початок де-

20

централізації та руйнування всієї системи державного телебачення і радіо (Держтелерадіо). У 1991 році до системи Держтелерадіо входило 4 національні телеканали, 52 станції в колишніх республіках та 78 станцій у Російській Федерації. Розпалася також система друкованих ЗМІ, керована газетою комуністичної партії “Правда”. До 1992 року стрімко зросли ціни на газети, що призвело до зменшення обсягів друкування. Крім того, поступово, але невпинно зменшувалися державні субсидії ЗМІ, а нові джерела фінансування ще не з’явилися. Хоча наклад деяких газет зменшився, загальна кількість друкованих медіа збільшилася через появу “сотень нових газет і журналів, створених ентузіазмом колективів журналістів та “ейфорією” гласності” [1]. Недержавні ЗМІ, як у Москві, так і в регіонах, продовжували використовувати державну інфраструктуру, зменшуючи цим собівартість своєї продукції. Ціни на рекламу визначалися довільно, що гальмувало розвиток справжнього медіаринку. У 1990 році було прийнято Закон про ЗМІ, що забороняв цензуру, надавав право створення приватних медіа і проголошував незалежність журналістів і видавців.

1993-1996: “бум” недержавних ЗМІ, приватизація, Закон про рекламу.

Низку засобів масової інформації, які офіційно були власністю держави або ж нею фінансувалися, приватизовано, і таким чином, створено недержавні медіа. Проте лише кілька ЗМІ мали досвід роботи на медійному ринку в нових економічних умовах, а ринок реклами контролювався в основному криміналом і був неврегульований, тому недержавні засоби масової інформації почали шукати “спонсорів”. Такі “спонсори” забезпечували фінансування в обмін на PR-підтримку їхнього бізнесу або політичних потреб. Спершу багато “спонсорів”, переважно великих бізнесменів, тісно пов’язаних з політикою, яких у Росії називали олігархами, не втручалися в політику редакції тих ЗМІ, які вони контролювали. Проте місцева влада не втрачала нагоди використати підконтрольний їй медійний ринок для зміцнення своїх політичних позицій чи для “підривання” авторитету суперника під час виборів. Часто медіа, яких спонсорувала місцева влада, займалися відвертою пропагандою своїх “спонсорів” під час виборів. “Медійні війни” між урядовими структурами міста і обласними управліннями були дуже поширеними в регіонах Росії. Поступово олігархи зрозуміли, що ЗМІ можна використовувати задля власних інтересів. Так, Борис Березовський багаторазово висловлювався, що медіа для нього – це політика, а не бізнес. ДОБРА ВОЛЯ #5, 2003

У 1995 році російська Дума прийняла Закон про рекламу, що мав регулювати хаотичний ринок реклами і створити умови для отримання прибутку засобами масової інформації.

1996-1999: створення медіаімперій, “медіа-війни”, фінансова криза Президентська кампанія 1996 року, показала всім, що навіть непопулярний і хворий президент може бути обраний на другий термін за підтримки медіа, що підтверджує думку про те, що медіа – це не бізнес, а політика. Багато ділових людей усвідомили, що володіючи засобом масової інформації, можна налагодити зв’язки у вищих ешелонах влади, які потім можна обернути на матеріальні прибутки. ЗМІ буквально привели до влади багатьох своїх власників, зробили їх шанованими і знаними людьми. Після 1996 році бізнес-лідери почали активно розбудовувати медіа-імперії, які потім стали засобами впливу. Найбільш потужною і впливовою на той час була холдингова компанія НТВ, що стала пізніше Медіа-Мостом. Водночас, на ринку журнальної продукції активно почали працювати міжнародні видавничі компанії, власники яких довели, що, незважаючи на різні податкові й технічні перешкоди, Росія може бути прибутковим медіа-ринком, особливо у сегменті жіночих і дитячих видань. З 1996-1999 роках у регіонах почали з’являтися приватні медіахолдингові компанії. Однак, на відміну від Москви, регіональні суб’єкти конкурували на ринку з виданнями, які підтримували місцеві державні адміністрації. Як правило, під час виборів політики використовували різні засоби , щоб отримати підтримку приватних ЗМІ або ж нейтралізувати неохочих до співпраці. Ці методи ДОБРА ВОЛЯ #5, 2003

включали “чорний PR” (коли купують підтримку цілої редколегії або окремих журналістів) та інші насильницькі методи, зокрема обмеження доступу до державних видавництв, закриття каналів розповсюдження та фінансовий тиск. Ці методи використовують в Росії навіть сьогодні.

Ініціатором цих перетворень був новий міністр друкованих і трансляційних ЗМІ, рекламний телемагнат, Міхаїл Лесін. Ось цитата з його висловлювання: “за останні десять років ми не створили медіаринку. Акціями медіа-компаній не торгують, а ЗМІ не продаються і не купуються”.

Після виборів 1996 року банкіри й бізнесмени, які об’єднали зусилля для перемоги на виборах Єльцина, почали боротися одне з одним за залишки державного майна, що підлягало приватизації, та за вплив в уряді. Результатом цього були сумнозвісні “інформаційні війни”, в яких різні телеканали і газети захищали позиції своїх власників. Фінансова криза 1998 року вдарила по багатьох, включаючи власників медіа-імперій. Саме тоді багато з них почали думати, що треба перетворювати свої медіа-холдинги на економічно життєздатні підприємства. Наприклад, компанія Владіміра Потаніна “Проф-Медіа” почала перетворювати газету “Комсомольська правда” на бульварне видання, здатне привабити рекламодавців і завоювати регіональні ринки.

1999-2000: посилення державного контролю за ЗМІ, кінець “ери олігархів” Ця нова сторінка в історії російських ЗМІ почалася вже у 1998 році, коли було створено ВГТРК – об’єднану виробничо-трансляційну державну компанію (що віддала контроль над національною системою трансляції до рук державного телебачення й радіо, даючи йому контроль над системою розповсюдження, якою користувалися його прямі конкуренти), а також створено Міністерство друкованих і трансляційних ЗМІ. Держава почала перетворюватися на ефективного медіа-власника, формалізуючи стосунки між передавачами й операторами послуг зв’язку та відіграючи активнішу роль у процесі ліцензування.

Герман Абаєв спеціаліст з управління проектами, USAID/ Росія. Незалежний медіа проект

Державна підтримка ЗМІ ставала дедалі систематичнішою. У 1999 році було подовжено дію Закону про державну підтримку ЗМІ, а уряд анулював багатомільйонний борг ОРТ. Водночас, з 1999 року медіа почали розділятися на прота антиурядові табори, і було прийнято державну Доктрину про інформаційну безпеку. Крах медіа-імперії Владіміра Гусинського у 2001 році з рейдами податкової поліції на НТВ та інші холдинги Медіа-Мосту був початком кінця “ери олігархів”, що закінчилася ліквідацією ТВ-6 на початку 2002 року. Російські ЗМІ сьогодні: важка дорога до самоствердження і сталості Сьогодні Росія нараховує 9 телеканалів, які дивиться більше половини населення. Серед цих каналів - чотири національні (Первый Канал, Росcия, НТВ, Культура), п’ять національних мереж

21

(ТНТ, СТС, REN-ТV, ТVS, ТV Центр) і дві супутникові системи (НТВ плюс і Космос ТВ). Окрім того, в країні є більше тисячі регіональних телекомпаній, з них близько 600 незалежних. Наприкінці 2001 року в Російській Федерації було зареєстровано 33318 друкованих медіа: 20132 газети й 10816 журналів. Загальна кількість друкованих ЗМІ зросла на 23345 видань з 1995 року, але значного зростання кількості накладу не відбулося. У 1991 році термін “ринок реклами” був практично невідомий, але вже через десять років, за даними Російської асоціації рекламних агенцій, цей ринок склав 1,73 мільярди доларів США. За останні десять років ідея свободи слова серед ЗМІ знецінилася і медіа почали розуміти, що без фінансової незалежності не може бути редакторської незалежності.

Уряд досяг своїх політичних цілей, не лише зменшуючи кількість олігархів, але й залякуючи весь приватний сектор сумнозвісним закриттям НТВ і ТВ-6, використовуючи механізм “дискусії бізнесу”. Деструктивні неринкові методи минулого десятиліття, які використовували олігархи, ще подекуди трапляються, особливо в регіонах. Однак “падіння олігархів” (перш за все Березовського та Гусинського) і ліквідація ТВ-6 поклали кінець періоду “медіа-воєн”, і власники ЗМІ тепер шанують інтереси держави.

22

Опонентів уряду усунули від керівництва або перетворили на прихильників за допомогою судів, податкових перевірок і рейдів поліції. “Тепер власники ЗМІ [решта з них], а також фахівці грають за новими, неписаними правилами гри: 1). Збагачуйся, але не втручайся в ідеологію уряду, 2). Будь патріотом і, де треба, підтримуй політику держави” [1]. Деякі медіа все ж змогли поступово перетворитися на життєздатний бізнес, що дає прибуток і розвивається без державних субсидій. За даними Російської асоціації медіаіндустрії, 40% сучасних ЗМІ грають виключно за “правилами ринку”. Протягом цього періоду інформаційна індустрія перетворилася на потужний політичний інструмент і відігравала меншу роль у розвитку громадянського суспільства. Між іншим, сектор державних ЗМІ зберіг свої позиції. Кремль встановив контроль над ключовими національними ЗМІ, особливо над основними телеканалами: Перший канал (колишнє ОРТ), Россия (колишнє РТР) та ін. Але Первый Канал і Россия, отримуючи державне фінансування, продовжують продавати рекламні послуги. Не зважаючи на значні надходження від реклами, держбюджет на 2003 рік передбачає прямі субсидії основним федеральним телерадіокомпаніям. Схожа ситуація у секторі друкованих медіа. Російський рекламний ринок не може підтримати всі періодичні видання, тому вони змушені шукати підтримки, зокрема у держави, яка надає фінансування через місцеву владу в обмін на лояльність видань [2]. У регіонах існують також непрямі субсидії. Як правило, держава підтримує, принаймні, одну телекомпанію (крім філії ВГТРК) і 2-3 видання. Регіональні непрямі субсидії можуть мати різноманітні форми:

1. Пільгові тарифи розповсюдження, податкові й митні пільги.

2. Покриття зарплат і боргових зобов’язань, пільгові тарифи за користування електроенергією, зв’язком, пільги на оренду приміщення.

3. Кредити від державних фінансових установ.

4. Примусове рекламування, коли місцеві рекламні агенції змушують розміщувати більшість реклами в медіа агенціях, фінансованих місцевою владою. Другий сегмент медіа-ринку – це численні, але менш впливові приватні холдинги, видавничі доми, ТБ і радіостанції, які, як правило, стоять осторонь політичних новин і мають розважальний характер: “Аргументы і Факты”, “Комсомольськая правда”, “Европа плюс”, ТНТ та ін.

Третій сегмент – це перехідні компанії, частково державні, частково приватизовані: Радіо “Эхо Москвы”, журнал “Профиль” та ін. Однак ці компанії поступово приватизуються. Сучасний період розвитку російських ЗМІ ставить перед нами таке запитання: чи сприятиме уряд зміцненню медіа-ринку, який буде керуватися принципом свободи слова? Насьогодні дуже важливо повернути довіру громадськості, яка значно зменшилася за останні роки. Рівень цієї довіри досить різний серед усіх ЗМІ. Так, найбільше росіяни довіряють національним телеканалам. За ними йдуть національні видання, місцеве ТБ, центральне радіо та місцеве радіо. ДОБРА ВОЛЯ #5, 2003

Зміст російських ЗМІ Порівняно з періодом перебудови в російських медіа відбулися такі зміни: стало більше розважальних програм і реклами; сенсаційні новини домінують над інтелектуальними, фактор інтересів окремої людини (споживача) домінує над соціальними інтересами. Крім того, як вважають експерти російського Інтерньюзу, “громадяни стали перетворюватися на споживачів, які не намагаються на щось впливати”; громадськість втратила довіру до ЗМІ .

медіа в цілому. Більшість ЗМІ женуться за сенсаційним матеріалом. Цілком природно, що джерела інформації використовують журналістів для власних потреб. У Росії дуже популярні кримінальні репортажі, хоча журналістське розслідування не набуло популярності. Його місце займає просочування інформації з приватних і державних джерел, які випускають її з метою нашкодити своїм опонентам. “Журналістське розслідування – це

Зміст сучасного російського телебачення (за даними російського Інтерньюзу): 26% 17% 16% 16%

-

кінофільми серіали розважальні програми новини та інформаційні програми 16% - ігри та вікторини 4% - спорт 3% - культурні й освітні програми 3% - дитячі програми Новини та культурний і освітній зміст Усі основні російські канали (Первый Канал, Россия, НТВ, ТВС, REN-TV) мають свої служби новин. Новини займають від 2 до 8 відсотків ефіру. Окрім них існують ще різні загальноінформаційні ранкові шоу, аналітичні програми та токшоу. Висвітлюючи факти, більшість російських журналістів використовують свою власну думку або покладаються на думку редакції. Фрази типу “оглядачі вважають”, “на думку експертів” зовсім не означають, що журналіст отримав від них коментарі чи зауваження. Повсюди використовують анонімні джерела інформації і рідко які ЗМІ вимагають від своїх журналістів використання двох незалежних джерел. Результатом цього є відсутність довіри до окремих ЗМІ і ДОБРА ВОЛЯ #5, 2003

одна з найбільш дискредитованих форм журналістики в Росії. Зміст таких статей рідко оцінюють. Кожен радше намагається визначити, хто замовив цю статтю, хто надав докази і за скільки”3. Ще однією тенденцією періоду є збільшення частки документальних програм. За даними Інтерньюзу, їх частка зросла з 0,5% до 4% ефірного часу в порівнянні з 1996 роком. У 2002 році почали з’являтися спеціальні “освітні блоки”, які, на жаль, демонструються у незручний для перегляду час і мають невисоку якість. СИТУАЦІЯ В УКРАЇНСЬКИХ МЕДІА Друковані ЗМІ Насьогодні в Україні офіційно зареєстровано приблизно 10 – 11 тис. видань, з них близько 8 тис.

300 на початку 1999 року. Але, на думку медіа-експертів, половина з цих видань або взагалі ніколи не публікувалися, або публікуються

нерегулярно. Серед 5 тис. “активних” друкованих ЗМІ приблизно 800 – 1 000 офіційно належать місцевій владі. Лише 2 400 – 3 000 з цих видань – це приватні газети, які все-таки перебувають під впливом певних політичних сил або бізнес-груп. “Переважну більшість газет фінансують олігархи та політики. Багато з таких газет з’являються за місяць до виборів з метою критикувати опонентів і/або підлаштовуватися під впливових політиків (навіть офіційні урядові газети, наприклад, “Голос України”, яку видає Верховна Рада, часто працюють на інтереси різноманітних угрупувань замість того, щоб представляти організацію, що її фінансує). Ймовірно, що саме поширення практики використання друкованих видань як політичної зброї, призвело до збільшення кількості газет за останні 18 місяців” [3]. Кажуть, що олігархи/політики підтримують основні неурядові газети Києва. Деякі регіональні газети також контролюють політики та бізнесові структури з Києва. Приміром, найбільша українська

газета “Факты и комментарии” фінансується чоловіком доньки Президента і депутатом Парламенту Віктором Пінчуком. Тоді, як більшої щоденної національної газети просто не існує, а видавничий бізнес розпадається на столичний і регіональний ринки, газета “Факты и комментарии” видається одночасно в дев’яти регіонах країни. Між Києвом та регіонами існує велике інформаційне провалля, оскільки там продається дуже

23

мало київських газет . Згідно з експертними оцінками, в кожному з регіональних центрів таких, як Одеса, Львів, Харків чи Донецьк, публікується лише сім чи вісім головних місцевих газет. До того ж, за межами Києва – у східних і південних регіонах країни, де проживає більшість російськомовного населення, публікуються українські випуски головних російських газет.

новин на каналах “Інтер” (60,3%), “1+1” (54,2%), російському каналі НТВ (38,6%), російському каналі “Россия” (33,2%), СТБ (31,9%), російському каналі ОРТ (19%) і державному УТ-1 (16,1%). Дослідження показало, що телебачення користується набагато більшою довірою, ніж навіть газети.

прозорого регулювання діяльності, величезним рівнем корупції, телевізійний сектор не працює за принципами вільного ринку. Більшість теле- та радіостанцій збиткові, адже їх розглядають як засіб впливу, а не як бізнес. Сектор насичений надзвичайною кількістю станцій, а ринок реклами нежиттєздатний. Місячні витрати теле- і радіоканалів перевищують доходи, і багато їхніх директорів відверто визнають, що їхня компанія обслуговує інтереси олігарха” [4].

Ще одна тенденція – це зменшення тиражів. За останні 10 років загальний наклад газет і журналів

Проте українське телебачення працює з набагато меншим ринком реклами, ніж російське. “Через те, що обсяг реклами в Україні є дуже незначний, а рекламний ринок невеликий, місцеве телебачення не

зменшився вдесятеро. “Як відомо, лише один з п’яти українців читає газети. Хоча українці полюбляють читати, пригнічення видавничого ринку, бідність та інші економічні проблеми призводять до зменшення тиражів та продажу газет” [4].

може навіть і мріяти про великий прибуток. Можна сказати, що українська медіа-індустрія в цілому і телеканали зокрема є особливим бізнесом, який на час свого заснування не розглядається інвесторами як прибутковий бізнес” [5].

Українські олігархи/політики є власниками телеканалів, на відміну від Росії, де олігархів вже змінили безликі корпорації. За даними дослідження українського Інтернет-видання “Телекритика”, на теле- та радіоіндустрію країни впливають такі сили:

Радіо та телебачення

На думку українських медіа-експертів Наталії Лігачової і Сергія Дацюка, “найбільшим джерелом прибутку для [українського] телеканалу є політичне замовлення його власника” [5].

Телеканал Інтер контролює партія СДПУ (о), колишній голова Олександр Зінченко. Цій партія також підконтрольні новини на УТ-1 та 1+1.

В Україні є шість головних каналів телебачення: УТ-1 (Перший національний канал), “Інтер”, Студія “1+1”, ICTV і “Новий канал”. Перші три – національні, решта – мережеві канали. За даними дослідження Міжнародної федерації виборчих систем, що проводилося в листопаді – грудні 2000 року, телебачення – це основне джерело політичних і економічних новин для 86% населення. Згідно з опитуванням київської маркетингової групи GSMUSM, що проводилося в січні 2000 року, найбільшу довіру населення викликають телевізійні програми

24

Міжнародні експерти висловлюють цю думку ще жорсткіше: “Президент Кучма безпосередньо контролює державне телебачення, а також через олігархів, своїх прибічників, він фактично контролює майже всю національну мережу телеканалів. Невелика кількість регіональних телестанцій постійно бореться за збереження своєї редакційної та фінансової незалежності у ворожому середовищі. У зв’язку з браком справедливого,

Відповідно новинам “1+1” в Україні довіряли найбільше до парламентських виборів 2002 року. “1+1” – національний лідер телевізійної продукції. Після того, як його співвласника Олександра Роднянського призначили генеральним директором російського каналу СТС, “1+1” транслюється 12 годин на добу на чистоті державного каналу УТ-2. Канали ICTV та СТБ контролює депутат Парламенту Віктор Пінчук. ДОБРА ВОЛЯ #5, 2003

Існує інформація, що “Новий канал”, який раніше належав російському фінансовому й індустріальному концерну “Альфа-Груп”, купив В.Пінчук. Але згідно з останніми повідомленнями, новопризначений Прем’єр-міністр Віктор Янукович разом з так званою донецькою групою бізнесменів і політиків виявив бажання купити канал. Українська газета “Деловая столица” повідомляє, що Янукович має найбільше шансів заволодіти каналом. Телеканал “Ера” належить депутатові Парламенту Андрію Деркачу. “Ера” транслюється на національному каналі УТ-1 вранці і ввечері. Згідно з “Независимой газетой”, Деркач отримує ці привілеї в обмін на підтримку Президента України Леоніда Кучми. Робота журналіста і редакційна незалежність “Відсутність справжнього комерційного змагання суворо обмежила редакційну незалежність, що вже почала розквітати в першій половині 1990-х років. Внаслідок конкуренції між політичними угрупуваннями серед каналів та їхніх прибічників, почав з’являтися плюралізм думок, але навіть це зникло, коли Президент і його олігархи почали придушувати опозиційні ЗМІ через політику вибіркового ліцензування, податкове інспектування та інші санкції” [4].

дбають швидше про кількість, а не про якість. ...У столиці журналісти щоденно продають свої послуги за гроші. У багатьох випадках ціна прихованої реклами вдвічі менша, ніж звичайної. Журналісти змінюють позицію, якщо олігархи пропонують їм більше грошей” [4]. У березневому звіті Human Rights Watch (Нью-Йорк) уряд України звинувачено в порушенні свободи преси. Наголошено на тому, що засоби масової інформації, які критикували урядовців або ж визначних політиків і бізнесменів, почали допікати перевірками податкової інспекції, відмовляти у видачі ліцензій або скасовувати їхні ліцензії з технічних причин, подавати на них в суд за наклепницькими позовами, що в результаті призвело до банкрутства цих компаній [6]. Як реакція на ці звинувачення, 28 квітня 2003 року Президент України Леонід Кучма підписав законопроект, що забороняв цензуру в пресі, у той час як журналісти заявляли, що його адміністрація втручається у їхню роботу. Закон проголошує, що “навмисне втручання в професійну роботу журналістів” є кримінальним злочином для урядовців. Він також має на меті захистити журналістів від незаконних судових процесів та обмежити фінансові стягнення з журналістів за звинувачення в наклепництві. Висновки Після десяти років розвитку недержавних медіа як в Росії, так і в Україні, почав вимальовуватися певний ринок медіа, який лише умовно можна назвати ринком у тому значенні, яке це слово має в усьому світі.

“Робота журналістів ускладнюється відсутністю етики, низькими зарплатами і тиском з боку місцевої влади, що сприяє самоцензурі. Плата додаткових грошей за кількість виданих екземплярів призводить до того, що журналісти ДОБРА ВОЛЯ #5, 2003

Десять років увага політичних і бізнес кіл була спрямована в основному на телебачення, що вважається найбільшим засобом впливу серед усіх медіа.

справді незалежними, потрібно надалі сприяти життєздатності медійного ринку. Приватні медіа не мають можливості розвиватися як бізнес через невеликий об’єм рекламного ринку, низький рівень корпоративного управління, відсутність єднання і брак ефективних механізмів лобіювання інтересів медіа-індустрії в цілому. Створення регульованих і прозорих бізнесвідносин у медіа-індустрії можливе лише тоді, коли медіа компанії об’єднаються і будуть успішно лобіювати свої права. Лише коли почне формуватися прозорий медіаринок, місцеві та закордонні інвестиції зможуть гарантувати незалежність від урядових субсидій, забезпечивши в такий спосіб свободу слова. Джерела: 1. Russian Media Industry Internews/Russia, May 2002

Report,

2. Promoting Independent Media in Russia: An Assessment of USAID’s Media Assistance, Krishna Kumar, PPC, Evaluation Studies Division, Laura Randall Cooper, Bureau for Policy and Program Coordination, USAID, January 2003 3. Television in the Russian Federation: Organizational Structure, Program Production and Audience, A Report for the European Audiovisual Observatory, Sada Aksartova, Floriana Fossato, Anna Kachkaeva, Grigory Libergal, Internews/ Russia, March 2002 4. Ukraine Media Assessment and Program Recommendations, Final Report, Management Systems International (MSI), Program in Comperative Media Law & Policy, Oxford University, Dennis M. Chandler, Daniel De Luce, Elizabeth Tucker, June 2001 5. “The Different Between Ukrainian and Russian TV”, Nezavisimaya Gazeta, Natalia Talalai, Andrei Miselyuk, Moscow, Russia, April 7, 2003 6. Ukraine, Negotiating the News: Informal State Censorship of Ukrainian Television Vol. 15, No. 2(D), Human Rights Watch, March 2003 Герман Абаєв Незалежний медіа проект, USAID / Росія м. Москва Переклад Вадима Святненко

Щоб допомогти недержавним засобам масової інформації стати

25

ÄèÂèíà ÐÎËÜ ÑÎÖ²ÀËÜÍÎÃÎ ÏÀÐÒÍÅÐÑÒÂÀ Ó ÏÐÎÖÅѲ ÏÎØÈÐÅÍÍß ÑÓÑϲËÜÍί ²ÍÔÎÐÌÀÖ²¯ ÏÐÀÊÒÈÊÀ âïðîâàäæåííÿ åëåêòðîííîãî óðÿäó íà ì³ñöåâîìó ð³âí³ Для багатьох місцевих громад впровадження електронного уряду є дуже віддаленою перспективою як у плані фінансів, так і через відсутність запиту від громадськості. Практично всі місцеві бюджети України мають вкрай обмежені фінансові ресурси. У більшості випадків ці кошти ледь покривають видатки на виплату зарплати працівникам бюджетної сфери, а все інше фінансується за принципом залишку, а отже, ніяк. Не є виключенням і фінансування запровадження сучасних інформаційно-комунікаційних технологій (далі ІКТ) в управлінську діяльність територіальних громад. У той же час українська статистика стверджує, що ми найбільшу потребу маємо у державній інформації і послугах, які можна одержати на місцевому рівні – у 55% випадків. На рівні району й області – 20%, міністерств і відомств – 25%. Тому, будь-який прецедент впровадження навіть окремих елементів електронного уряду на місцевому рівні заслуговує на пильну увагу і вивчення. Одним з українських міст, що впроваджують проект електронного уряду, є Славутич. Проект називається “Створення Інтернет-центру Славутицької міської громади”. Ініціатором цього проекту виступила Славутицька міська громадська організація Центр досліджень і обмінів “Scientia Vinces”, що має досвід реалізації декількох соціальних проектів у місті із залученням міжнародних фінансових донорів: Ресурсний центр економічної освіти (грант Канадського Посольства в Україні); проект направлений на вирівнювання гендерного балансу в умовах диверсифікованості економіки міста (грант Канадсько-українського гендерного фонду). Реалізація проекту “Створення Інтернет-центру Славутицької міської громади” стала можливою

26

завдяки грантові від Міжнародного фонду “Відродження” (МФВ). Конкурс проводився МФВ для сприяння налагодженню ділових механізмів взаємодії громадських організацій з органами місцевого самоврядування і державного управління у сфері ІКТ для реалізації принципів прозорості і відкритості в діяльності органів державного, регіонального і міського управління.

Валерій Кокоть, Центр досліджень і обмінів “Scientia Vinsec”

Метою проекту є ширше залучення громадськості Славутича до обговорення і прийняття загальноміських рішень, що впливають на життєдіяльність міста, організація розгляду електронних звернень громадян в органи управління, а також генерування, підтримка, планування і впровадження місцевих ініціатив, спрямованих на розвиток Славутицької територіальної громади.

У рамках проекту планується підготувати і провести спеціалізовані семінари-тренінги щодо впровадження інформаційно-комунікативних технологій та Інтернету в управлінську діяльність і створення Інтернет-співтовариства учасників соціально-економічних перетворень у місті. Буде проведено семінари для депутатів міської ради, працівників Славутицького міськвиконкому, працівників Адміністрації вільної економічної зони “Славутич”, Державної податкової інспекції міста Славутича, Міського центру зайнятості, для представників громадських організацій, підприємств і установ міста. Важливими складовими проекту стануть тримовний профільований інтерактивний Інтернет-сайт з питань соціально-економічного розвитку Славутицької територіальної громади і щотижневий електронний бюлетень “Славутич будує майбутнє”. Інтернет-сайт планується інтегрувати в єдиний портал органів державної виконавчої влади України. Проект розглянутий на засіданні Суспільної ради з розвитку м. Славутича, підтриманий рішенням виконкому № 7 від 15.01.2003 р., а також створена робоча комісія з впровадження електронного уряду в місті для координації дій підприємств, установ і організацій, розташованих на території міста. Успішна реалізація проекту Інтернет-центр розвитку Славутицької міської громади дозволить: ДОБРА ВОЛЯ #5, 2003

забезпечити широкий доступ жителів міста до інформації місцевих органів влади і управління, що підвищить ефективність, результативність, прозорість і підзвітність посадових осіб і обраних депутатів; широко залучити жителів Славутича і недержавні організації до роботи місцевих органів влади, що зробить свій внесок у зміцнення довіри до місцевих органів влади; надати доступ для жителів міста до багатьох послуг державних інстанцій у мережі Інтернет; привернути увагу широкої громадськості до соціальноекономічного розвитку Славутича. Як підтверджує досвід країн, що впроваджують у практику електронний уряд, основною умовою успішної реалізації цієї концепції є активна участь органів влади, бізнесу і громадських організацій у його створенні. Електронний уряд – це непримусовий процес, а добра воля і, звичайно ж, відкритість і прозорість дій органів влади, що живуть не минулим, а майбутнім. Славутич за багатьма показниками відрізняється від інших українських міст. Ось кілька відмінностей. Історично сформовані відмінності: вік міста – 16 років – час одержувати “електронний” паспорт; єдиний в Україні місто-анклав (географічно розташований на території Чернігівщини, адміністративна приналежність – Київська область); промислова спрямованість і добре розвинута соціальна інфраструктура міста різко дисонує з навколишнім доіндустрійним ландшафтом; місто, в якому близько 12 годин щодня або навіть 3-4 дні, працюючи за вахтовим методом, відсутнє більше 60% ДОБРА ВОЛЯ #5, 2003

дорослого населення; багатонаціональний склад населення (44 національності); Інтернет-охоплення жителів міста складає не менш 40% населення, число підключень до Інтернет постійно збільшується; рівень комп’ютеризації Славутицького міськвиконкому складає близько 65%, створений Центр автоматизованої системи управління “Місто”

А місто не набагато старше... (Фото з колекції сайту “Атомне місто” http://www.slavutich.kiev.ua/)

для автоматизованого збору, передачі, накопичення й оперативної обробки управлінської інформації і прийняття рішень. Центр інформації і зв’язків з громадськістю підключений до Інтернет, широко використовується електронна пошта. Весь внутрішній документообіг міськвиконкому комп’ютеризований, що дозволяє реєструвати вхідні і вихідні документи, контролювати їхнє проходження – від резолюції “До виконання” аж до підпису “В архів”; добре розвинуті кабельні мережі – до кабельних мереж під’єднані всі домогосподарства, що дозволяє підключатися до Інтернет без використання телефонних ліній; і, найголовніша відмінність відкритість і прозорість міських органів влади і управління для жителів Славутича.

На сьогоднішній день практично всі моделі впровадження електронного уряду на місцевому рівні знаходяться у стані розгортання і безперервних модифікацій. Що є закономірно як з погляду відмінності базових умов в кожній окремій територіальній громаді, так і різних очікувань у громадах щодо якісного управління. Однієї з головних характеристик якісного керування на місцевому рівні є вільний доступ до управлінської інформації, що наявна у місцевих органах влади. Якщо управлінська діяльність і її результати на рівні держави знаходять більшменш повне висвітлення, то місцеву управлінську інформацію можна одержати тільки при безпосередньому відвідуванні місцевих органів влади і управління. І це практично повсюди. У процесі реалізації проекту в Славутичі ми переконалися, що місцевий проект впровадження електронного уряду повинен тією чи іншою мірою включати наступні кроки, що їх роблять органи місцевого самоврядування, бізнесу і громадських організацій: 1) поширення управлінської інформації – як перший крок і база електронного уряду (крок з боку місцевих органів влади). Сьогодні в багатьох містах можна набагато швидше знайти загальнонаціональні нормативно-правові акти, ніж місцеві, які іноді є набагато важливішими для життєдіяльності територіальної громади. Відповідно, територіальна громада, у якій її члени є однаково проінформованими про діяльності місцевих органів влади, може бути застрахована від зловживань владою на користь “властьимущей” привілейованої меншості.

2) необхідність постійного проведення порівняльного аналізу змін, що відбуваються у місті. Наприклад, “Соціальноекономічна ситуація у місті до і після закриття Чорнобильської АЕС”; “Рівень соціально-економічних показників до створення ВЕЗ

27

“Славутич” і після”. Проведення подібного аналізу можливо тільки спільними зусиллями органів влади, бізнесу і громадських організацій, а ІКТ дозволяють акумулювати результати таких порівнянь.

3) мобілізація і лобіювання інтересів окремих груп населення, інтереси яких найменше враховуються органами влади. Це дозволить залучити широку громадськість до процесу прийняття управлінських рішень, а також буде утримувати окремих місцевих керівників від дій, що можуть викликати негативну реакцію громадськості. Реалізація цього положення можлива тільки завдяки активній діяльності з боку громадських організацій, що представляють інтереси згаданої категорії жителів міста.

4) поширення критичної інформації важливої для цільової аудиторії і сприятливому розкриттю слабких сторін міського управління (корумпованість чиновників, тяганина, порушення цивільних прав, забруднення навколишнього середовища). Відповідальність за успішність цього кроку лежить на громадських організаціях і активних членах територіальної громади.

5) надання управлінських послуг для місцевих жителів за допомогою використання сучасних ІКТ, враховуючи Інтернет. Важко знайти людину, яка не випробувала б на собі загальновідоме – “без папірця, ти комашка, а з папірцем...”. Життя так влаштовано, що держава повинна підтверд-

Журнал “Добра Воля” Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації КВ №4423 від 22 червня 2000 року

жувати більшість подій документально. Всілякі свідчення, посвідчення, заяви, довідки, квитанції, запити-відповіді, роз’яснення, звіти супроводжують нас протягом усього життя і забирають багато часу і сил. Народився – і “понеслося”: візьми довідку в пологовому будинку; сходи в ЗАГС; довідайся які потрібні документи для виписки свідоцтва про народження, напиши заяву, заповни бланки, зроби копії і т.д., і т.п. Усе це вимагає кіль-

Молоде місто, молоді люди. Як результат: нові ідеї й унікальні технології (Фото з колекції сайту “Атомне місто” http://www.slavutich.kiev.ua/)

каразового відвідування багатьох інстанцій зі своїм графіком роботи, своїми днями прийому відвідувачів, своїм персоналом (“які теж люди”), своїми чергами. Наприклад, тільки в Славутичі, з його 25-ти тисячним населенням, щорічно відбувається більш 54000 взаємодій жителів міста з різними державними інстанціями. Тут на допомогу може прийти викори-

Адреса редакції: Для листування: 01025, м. Київ, а/с 126 Офіс РЦ “Гурт”: вул. Попудренка 52, офіс 904 Тел./факс: (044) 554 1052 e-mail: info@gurt.org.ua http://www.gurt.org.ua (розділ “Видання”)

стання сучасних ІКТ. Застосування яких у приватному секторі дало можливість досягти довгострокової економії засобів і підвищити продуктивність. Очікується, що аналогічні результати можуть бути отримані й у державному секторі. Це і слугує сильною спонукальною причиною для впровадження ІКТ у сфері державного управління, де при скороченні бюджетів ростуть очікування громадян щодо віддачі від їхньої діяльності – ми ж платимо податки. Навіть за відсутністю відповідного законодавства, можливе надання управлінських онлайн-послуг місцевими органами влади. Ці послуги якщо і не замінять необхідність відвідування органів влади, то значно спростять ходіння “колами пекла” вітчизняної бюрократії. Успішність цього кроку залежить як від готовності органів влади надавати такі послуги, так і від вимоги широкої громадськості їх одержувати. Як показує досвід Славутича, тільки триєдиний підхід “влада – бізнес – громадськість” дозволяє вирішувати значну кількість проблем міста і досягати результатів. Прикладом такого підходу є спільні дії представників органів влади, бізнесу і громадських організацій у рамках проекту “Створення Інтернет-центру Славутицької міської громади”. Валерій Кокоть Центр досліджень і обмінів “Scientia Vinsec” м. Славутич

Надруковано з оригінального електронного макету замовника © Друк ЧПФ “Серж” тел./факс (044) 573-30-73, 574-02-36 Наклад 500 прим. Зам. 3-49

© Ресурсний центр розвитку громадських організацій “Гурт”, 2003 © Благодійний фонд “Центр волонтеріату “Добра Воля”, 2003

28