Джарем Саватські∗ Новий погляд на відновне правосуддя: коли географії злочинів і зцілющого правосуддя мають значення У статті висвітлюється питання географії та логіки злочинів. Спираючись на результати свого дослідження деяких форм зцілющого правосуддя, які використовуються трьома громадами в різних частинах світу, автор аналізує та протиставляє географію та логіку зцілющого правосуддя географії та логіці злочинів. Відновне правосуддя займає своє місце посередині, між цими двома географічними територіями. На противагу розповсюдженій думці, що відновне правосуддя є альтернативою системі кримінального правосуддя, стаття наглядно демонструє, що відновне правосуддя недостатньо критично оцінює логіку та географію злочинів. Більш уважне ставлення до географії та логіки зцілющого правосуддя, які знаходимо в багатьох традиційних громадах, може бути дуже корисним для подальшого розвитку галузі відновного правосуддя.
ВСТУП Спочатку зробимо невеличкий відступ під назвою «розуміння суті географії». Американський географ Еллен Семпл писала ще в 1911 р., що географія—це наука про те, як навколишнє середовище керує людською поведінкою.[1] Звісно, у своєму крайньому прояві такий географічний детермінізм може виправдовувати насильство часів колоніальної розбудови імперій, стверджуючи, що без іноземного «порятунку» певні угруповання людей будуть просто залежати від фізичних умов навколишнього середовища. Але Семпл висунула на перший план центральну здогадку географічної науки, а саме те, що певні умови навколишнього середовища зумовлюють певну людську поведінку. Інакше кажучи, за різних географічних умов формуються різні триби та логіка життєдіяльності людей в нашому світі. Таким чином розуміння умов навколишнього середовища—становлення та виснаження земель, клімату, типології ґрунтів і рослинності—допомагає краще зрозуміти людську поведінку. Тепер перейдемо до суті справи. В цій статті я стверджую, що західна система кримінального правосуддя фактично являє собою певний тип географічного простору, який керується власною логікою. Ця «географія злочинів» охоплює певну територію, має певні фізичні «умови навколишнього середовища» та сприяє розвитку одних видів «флори та фауни», але активно стримує розвиток інших. Інакше кажучи, вона підтримує функціонування особливої категорії дійових осіб—законодавців, суддів, адвокатів, правоохоронців—в межах певних географічних умов. Усвідомлення наявності цього географічного простору дає можливість краще зрозуміти, яким чином його умови керують поведінкою різних дійових осіб. Ця стаття також доводить, що географія зцілющого правосуддя, заснована переважно, але не виключно на підходах до правосуддя деяких громад корінних народів та буддійських і християнських общин, які я вивчав, і репрезентує зовсім інше навколишнє середовище, що в свою чергу зумовлює помітно відмінну поведінку людей. Однією з головних рис цієї поведінки є зцілющий підхід до здійснення правосуддя на відміну від карального. Відновне правосуддя займає своє місце посередині, між цими двома не схожими одна на одну територіями. Моя точка зору полягає в тому, що, незважаючи на те, що відновне правосуддя в цілому відверто критикує традиційні західні підходи до злочину та проблем злочинності та певним чином нагадує зцілюще
Перекладено за публікацією Jarem Sawatsky (2007). Rethinking Restorative Justice: When the Geographies of Crime and of Healing Justice Matter. PEACE RESEARCH. The Canadian Journal of Peace and Conflict Studies, 39 (1-2), 75-93.
правосуддя, дуже часто відновне правосуддя недостатньо критично ставиться до логіки злочинів і тому дуже легко поглинається географією злочинів або навіть стає його частиною. Якщо відновне правосуддя бажає дійсно виправдати своє звання альтернативи системі кримінального правосуддя, єдиною реальною можливістю для цього є протиставлення основним фізичним умовам географії злочинів запозиченого досвіду тих, хто працює на географічному просторі зцілющого правосуддя. ГЕОГРАФІЯ ЗЛОЧИНІВ Давайте розглянемо географію злочинів зсередини, з самого низу—тобто з точки зору потерпілого та критика. Після цього подивимося, як описують рельєф її місцевості провідні захисники кримінального правосуддя. Ці джерела допоможуть нам розкрити логіку злочинів, тобто дізнатися, яким чином географія злочинів керує людською поведінкою. Послухаємо, що розповідає потерпіла та критик загальноприйнятих підходів до правосуддя, жінка на ім’я Роб Баум у своєму вірші «Склад злочину». Ось як вона зображує свій досвід спілкування з системою кримінального правосуддя: Була налякана мені було самотньо Страх і самотність тепер зі мною навік і в темряві і в тиші коли з провулку людська подоба тіні зненацька виринає і серце моє рве шалено на першого досвіду дрібні шматки У мову справ і норм мене майстерно записали сповили в солодких снах серед паперів судових Як страх мене підняв ось я вже підручника сторінка а плоть моя затиснута в палітурку куйовдиться та жолобиться від вітрів гніву та зневіри Тепер я звуся зґвалтуванням послухайте це ж я ім’я я власне маю маю власне тіло і єство окрім того що Складом злочину я стала Відкритим безліччю людей що копирсались в душі моїй хтиво але попри все це досі маю сподівання що я більш жінка ніж статистична одиниця
Синці мої потрібні вам і запах плоті занесений до протоколу поламані ребра у швидкозшивачі зростуться загояться у теці рани Сльози мої потрібні вам блідий мій лик у профіль і ґудзики хіба яких не достає нитки таємні вислизають щоби розплутатися у ваших кабінетах Так я чинила опір ні не чинила Був револьвер А може й ніж чи страх та зрада замість них та ще безправність клята моїх генів Висновки ваші небезпідставні хоча й принизливо банальні Ваша небайдужість на папері особливо є великим щастям як ті пігулки від яких мене вже нудить виводити акваріумних гупі з людей навчилася всепереможна медицина Потрібна кров вам ну що ж беріть і відповіді на всі питання більше крові та зізнань щоб всі були довільні Підживлю їх спогадами жвавими занадто навіть для перехресних посилань Для вас я тільки зґвалтування але ім’я я власне маю маю власне тіло і єство окрім того що було викрадено в якості останнього трофею Цей злочин ваш[2] Цей вірш описує певну географію та логіку системи кримінального правосуддя з точки зору жертви злочину, що зветься зґвалтуванням. У вірші йдеться про боротьбу між справжнім єством героїні («ім’я я власне маю / маю власне тіло і єство» або «я більш жінка ніж статистична одиниця») та тим, що уособлюється у складі злочину («складом злочину я стала»), яке вона бачить викраденим «в якості останнього трофею» як тіло якоїсь іншої,
чужої для неї людини. За словами автора, система кримінального правосуддя «серце моє рве шалено», примушуючи навчитися мови «справ і норм». Система починається з класифікації завданої шкоди згідно з власними стандартами. При цьому досвід і почуття потерпілої не беруться до уваги— «назвали мене зґвалтуванням». Система кримінального правосуддя дає назву реальності згідно зі своїми власними правилами. Потерпілу з її проблемами відсувають на другий план: «у мову справ і норм / мене майстерно записали / сповили в солодких снах / серед паперів судових… ось я вже підручника сторінка». Працівників цієї системи поетеса називає «безліччю людей», що копирсаються в душі її «хтиво», вимагають крові та відповідей, «більше крові та зізнань». Баум натякає, що системі потрібні лише холодні голі «факти» відірвані від пережитого досвіду та емоцій потерпілої. Враження від системи кримінального правосуддя, яке ми отримуємо з цього вірша, є однозначно негативним, і походить воно від відвертого критика системи. Щоб скласти повне уявлення про характер системи кримінального правосуддя, треба також звернутися до її заповзятих захисників. Аналіз десяти основних підручників з кримінального правосуддя, які використовуються в англійських вузах на юридичних факультетах, виявляє декілька характерних особливостей, що проливають світло на географію злочинів.[3] Вони допоможуть нам накреслити в загальних рисах рельєф території, визначити головних дійових осіб, а також відповідні теми, проблеми та аргументи. Стислий аналіз цих текстів виявляє, що вони надзвичайно схожі один на одний. Власне кажучи, вони всі легко поділяються на чотири частини: 1. Вступна частина: кожний текст починається зі вступу, що готує підґрунтя для виходу на сцену головних дійових осіб: законодавців і законів, які вони приймають, поліції, суддів, присяжних, юристів. Дев’яносто відсотків підручників освітлюють питання покарання в своїх вступних розділах. Але в жодному з них ви не знайдете розділу, який присвячено потерпілим, їхньому оточенню, громадам, родинам потерпілих і правопорушників. Лише в одному я знайшов розділ про державний та приватний інтерес. 2. Доведення провини: в цих розділах пояснюються питання кримінальної відповідальності, в тому числі actus reus (протиправний вчинок) і mens rea (протиправний намір).1 В них також висвітлюються питання доведення провини та об’єктивної відповідальності. 3. Норми: в цих розділах увага приділяється класифікації та описанню правопорушень. Вони складають найбільшу частину тексту, яка охоплює від п’ятдесяти до шістдесяти відсотків кожної книжки. 4. Захист: цей розділ зазвичай є дуже коротеньким—приблизно десять відсотків від загального об’єму,—і в ньому висвітлюються можливі правові обґрунтування захисту. Тексти підручників дещо відрізняються один від одного. Інколи незавершений склад злочину (підбурювання, змова та замах) та співучасть у злочині розглядаються окремо від інших правопорушень в кінці підручника. В одній з книжок розглядаються умови звільнення від кримінальної відповідальності, але в інших дев’яти ця тема відсутня. Але в цілому структура всіх десяти книжок приблизно збігається. Після перегляду цих текстів вірш Роб Баум стає більш зрозумілим. У географії злочинів потерпілим відводять далеко не перше місце і дуже часто до них ставляться як до людей, які не заслуговують особливої уваги. Системі правосуддя, яка фокусує зусилля на 1
При визначенні підстави для кримінальної відповідальності англійські юристи традиційно спираються на латинську максиму “Actus non facit reus nisi mens sit rea”, що означає «не може бути кримінальної відповідальності без єдності винної волі та винного вчинку». В цій формулі винним вчинком вважається протиправний акт, а винна воля послуговує критерієм притягання до відповідальності особи за її вчинки.— Примітка перекладача.
встановленні провини, потерпілі потрібні лише в якості свідків, здатних допомогти їй змусити правопорушника визнати свою провину. Баум дуже експресивно показує, як система кримінального правосуддя надає назву конфлікту згідно з власними нормами та зводами правил. Це насправді достеменно відображає найсуттєвішу частину підготовки фахівців з кримінального права, що зосереджується на класифікації та описанні можливих правопорушень. Що після цього можна сказати про географію та логіку злочинів, тобто про те, яким чином географія злочинів керує поведінкою людей? Розглянемо шість складових логіки злочинів: 1. Логіка державної влади та інституцій Кримінальне правосуддя починається з закону, правових норм, державної влади та інституцій, які ці норми встановлюють. В його основі лежить державно-орієнтоване розуміння справедливості, де право розв’язувати конфлікт, процедура його розв’язання, правозастосування та покарання належать державі. Щоб зрозуміти систему кримінального правосуддя, треба розуміти, як функціонують відповідні державні інститути. Я наведу лише декілька фрагментів цієї логіки. Одним з них є сучасна державно-управлінська логіка. Відповідно кримінальне правосуддя розглядається як обмежена галузь діяльності, відокремлена від багатьох інших галузей, таких як духовність, здоров’я та зцілення в широкому сенсі, соціальна справедливість тощо. Логіка державної влади та інституцій витікає з їхньої впевненості, що саме вони здатні та уповноважені створювати структури, що мають піклуватися про людей. Система кримінального правосуддя є одним з прикладів того, як держава перебирає собі право реагування на конфлікти від імені громади. 2. Логіка норм і процедур Наш стислий аналіз підручників з кримінального правосуддя виявив, що багато уваги в них приділяється питанням норм і правил, а також процедур, що витікають з цих правил. Сподівання логіки норм і процедур судочинства полягає в тому, що належне застосування належної процедури обов’язково приводить до прийнятного результату. Джон Ролз називає це «недосконалою процедурною справедливістю» або в своїй крайній формі «суто процедурною справедливістю», буцімто завдяки ретельному дотриманню процедури можна вже не турбуватися про результат.[4] Сама процедура в кримінальному правосудді втілюється в судах та законодавстві, а чітке дотримання процедурних правил має гарантувати, що процес буде справедливим, зрівноваженим і неупередженим. Однак, якщо подивитися на наслідки, ми побачимо, що до в’язниць попадає непропорційно багато людей з психічними розладами, представників расових меншин і нижчих суспільно-економічних класів. Це переконливо свідчить про те, що, зважаючи на результат, процедуру сучасного судочинства ніяк не можна назвати справедливою, зрівноважено або неупередженою.[5] Незважаючи на таке становище, логіка процедур не перестає наполягати, що належна процедура, виконана належним чином, завжди призводить до прийнятного результату. 3. Логіка реагування на проблеми Система кримінального правосуддя починається з формулювання норм та правил і вступає в дію тільки після їх порушення. Її увагу привертає перш за все інцидент порушення правил з кримінально-правовими наслідками. Ось чому Роб Баум каже: «тепер я звуся зґвалтуванням». Хтось порушив правило, яке забороняє зґвалтування, і система кримінального правосуддя починає це доводити або спростовувати. Починаючи діяти лише після того, як виникає проблема, система кримінального правосуддя всю свою енергію спрямовує на вирішення безпосередньої кризи або розв’язання проблеми, що виникла. Ця
система базується на вірі в те, що, реагуючи на несправедливість, вона плекає справедливість, а також на думці, що вірус злочину можна зупинити, усунувши завдану злочином шкоду методами «швидкої допомоги».[6] Тут не існує іншого чіткого або позитивного сенсу правосуддя, окрім вчасного реагування на правопорушення. 4. Логіка іменників Логіку іменників важко пояснити носіям більшості європейських мов, тому що вона посідає стійке місце в їх граматичній будові. З вірша Роб Баум і огляду підручників з кримінального права стає зрозумілим, яка велика увага приділяється класифікації та оцінці «фактів і обставин» або іменників. Візьмемо зґвалтування: жахливий акт завдання фізичної та моральної шкоди—що має передаватися дієсловом—перетворюється на іменник. «Тепер я звуся зґвалтуванням». Людина, над якою вчинили наругу, стає просто іменником, жертвою, справою про зґвалтування. Той, хто це скоїв, теж стає просто іменником—злочинцем. Але ці ярлики не розкривають справжнього єства людей. Скоріше вони є суб’єктивними ярликами, що характеризують особу лише в певний момент часу, але можуть закріпитися за людиною на все життя. Система кримінального правосуддя ґрунтується на думці, що, зібравши в одному місці належні іменники—суддю, присяжних, звинувачення, захист—і влаштувавши між ними словесне змагання, можна визначити, чий ярлик більш точно відповідає ситуації: винний чи невинний. Логіка іменників—це логіка провини. Помічник Королівського атторнея в окрузі Кенора в Онтаріо Руперт Росс в своїй книзі про традиційні підходи до правосуддя у корінних народів країни, в якій він порівнює їх з канадською системою правосуддя, присвятив цілий розділ питанню, яким чином англійська мова, в якій іменник займає центральне місце в граматиці, формулює ідею правосуддя на противагу мовам і діалектам більшості корінних народів Канади, в яких велику роль відіграє дієслово.[7] 5. Логіка особистої автономії Система кримінального правосуддя бере свій початок у політичній філософії, яка базується на понятті автономності індивіда. Як зазначає знавець кримінального права Ендрю Ешуорт: «Одною з фундаментальних підвалин виправдання кримінального законодавства є принцип особистої автономії—тобто до кожного індивіда треба ставитися як до особи, здатної відповідати за свою поведінку».[8] З цим погоджується інший правознавець Вільям Вільсон, коли стверджує, що автономія є «фундаментальною, проте небезспірною передумовою», яка лежить в основі всього принципу дії кримінального права.[9] Ця передумова автономії означає повагу до особистої свободи, але індивід, який є здатним вільно приймати рішення, має притягатися до відповідальності, якщо він вирішує порушити закон. Притягнення до відповідальності, в свою чергу, припускає, що проблему треба розглядати в площині особистої волі та свободи, а це означає обмеження або позбавлення особистої свободи правопорушників. 6. Логіка покарання та насильства На думку першопрохідця відновного правосуддя Говарда Зера, головний інтерес системи кримінального правосуддя можна підсумувати трьома питаннями: «Які закони були порушені? Хто це зробив? На що заслуговує правопорушник?»[10] Передбачувана відповідь на останнє питання найчастіше звучить так—правопорушник заслуговує на покарання. Ось чому дев’яносто відсотків підручників з кримінального правосуддя мають розділ про покарання в своїх вступних розділах. Ось чому, коли мас-медія оцінюють, чи здійснилося правосуддя чи ні, вони перш за все звертають увагу на те, чи було застосоване при цьому належне покарання. Але насильство—це не лише кінцевий продукт правосуддя. Воно також вважається доречним методом правосуддя, і кримінальне право припускає використання
обмеженої сили та примусу на різних етапах кримінального переслідування. Навіть за межами системи кримінального правосуддя в народній уяві вираз «притягти когось до відповідальності» дуже часто асоціюється з застосуванням насильства в якості покарання. Таким чином, ми сформулювали в загальних рисах деякі основоположні складові логіки злочинів, які витікають з відповідної географії злочинів. Звісно, висвітлення складових цієї логіки потребує більш детального обговорення, але поки що важливо визнати, що система кримінального правосуддя—це не просто судочинство, але й певна логіка, що лежить в основі його процедур. І якщо відновне правосуддя дійсно прагне стати альтернативою діючій системі кримінального правосуддя, цю альтернативу треба знайти не лише в процесах і процедурах, але й в логіці, що лежить в їх основі. Але перед тим, як заглибитися в питання, критично чи не зовсім відновне правосуддя оцінює ці основоположні складові логіки, я пропоную розглянути іншу можливість, а саме правосуддя зцілення, або зцілюще правосуддя. ГЕОГРАФІЯ ЗЦІЛЮЩОГО ПРАВОСУДДЯ Звісно, є багато людей, які не поділяють логіку злочинів. Не так давно я проводив перше міжнародне порівняльне дослідження в галузі зцілющого правосуддя. Для цього я відвідав три різні громади, які здійснюють ту чи іншу форму зцілющого правосуддя. За допомогою польового порівняльного вивчення цих громад мені вдалося виявити загальний для них прояв зцілющого правосуддя, незважаючи на розбіжності у віросповіданні, мові, географії та етнічній приналежності. Ці громади відрізнялися одна від одної в окремих формах і методах зцілющого правосуддя, але всі вони поділяли спільну логіку, характерну для нього, та спільне розуміння характеру відносин, наявність яких необхідна для підтримки такої форми правосуддя, яка має зцілющий ефект. Серед громад, які я досліджував, були община народу оджибве Холлоу-уотер з канадської провінції Манітоба, християнська община з острова Іона біля узбережжя Шотландії, а також буддійська община зі Сливового селища (Lang Mai) на півдні Франції, якою керує в’єтнамський монах Тхіть Н’ят Хань.[11] В цій статті я хотів би зупинитися на деяких результатах свого аналізу логіки зцілющого правосуддя як вона впроваджується в цих громадах, особливо в порівнянні з логікою злочинів. Я визначив шість складових елементів логіки зцілющого правосуддя: 1. Логіка землі та Духа Зцілюще правосуддя починається не з держави та її інститутів. Зцілюще правосуддя, яким керуються ці громади, починається з Духа та землі і закінчується ними. Для кожної зі згаданих вище громад зцілюще правосуддя бере свій початок з подорожі у віковічну мудрість стародавніх вчень. Вони розуміють це правосуддя як дар від Творця. Кожна громада називає та розуміє цей Дух по-своєму. Проте всі вони впевнені, що неможливо розвинути та підтримувати правосуддя, що зцілює, без певного зв’язку з цим Духом і землею. І Дух і земля спонукають нас вбачати сенс правосуддя поза індивідом і поза державою. По суті, тут в першу чергу йдеться не про суспільний контроль за поведінкою індивіда, а про плекання такого трибу життя, який визнає цей дарунок життя, його красу та тендітність і ставиться до нього відповідально. Коли земля стає вчителем справедливості, мета полягає у пошуку цілісності шляхом знаходження зв’язку між її окремими частинами. Мета правосуддя зцілення полягає більше у відтворені сталої та надійної рівноваги в місцевій громаді, аніж у нав’язуванні ієрархічного державного устрою в далеких землях.[12] 2. Логіка перетворення
Більш широкий погляд на правосуддя як на щось священне та відображене в логіці Землі, включає в себе рівновагу, гармонію і цілісність, тому процедури та форми здійснення такого правосуддя спрямовані на перетворення особистих і соціальних відносин, та інших основ, які, в свою чергу, перетворюють всю систему. Логіка норм і процедур—це не їх шлях. Правосуддя в даному випадку стає творчим актом співчутливого та уважного ставлення до тих, хто відчуває страждання, оскільки вони, як ті канарки в копальнях, вказують на негаразди в середовищі навколо них, що приводять до скоєння шкоди і аж ніяк до зцілення. Зцілюще правосуддя намагається зрозуміти корінні причини та обставини правопорушення, а також зруйнувати шкідливі умови, що призводять до нього. В логіці перетворення випадок скоєння правопорушення нерозривно пов’язується зі структурами, умовами та відносинами, що його провокують. Ця логіка виходить за межі часових кордонів та розширює коло тих, хто має відношення до справи—людей та соціальних мереж. Зцілюще правосуддя має справу не з окремими випадками, воно аналізує умови, цілі покоління людей та структури. Замість того, щоб передусім ганити окремих осіб, воно вбачає у шкоді, завданій злочином, можливість перетворення на краще всієї громади. 3. Логіка плекання умов для милосердя На відміну від правосуддя, яке починається з реакції на завдану шкоду (логіка реагування на проблеми), зцілюще правосуддя ґрунтується на логіці культивування умов милосердя. Воно не чекає, коли виникне конфлікт або хтось скоїть злочин, а намагається за будь-яких умов плекати середовище для пробудження милосердя. За термінологією норвезького конфліктолога та соціолога-структураліста Йохана Гальтунга, ця форма правосуддя ґрунтується не на негативному мирі (відсутність насильства), а на позитивному (наявність соціальної справедливості).[13] Така логіка справедливості розглядає правосуддя зцілення як пошук і відтворення соціально-економічних і політичних умов, що не завдають лиха, а пробуджують милосердя. Ця логіка спрямована на пошук таких шляхів організації громади, щоб її члени раділи життю. Коли трапляється лихо, заподіяне правопорушенням, зцілюще правосуддя не зосереджує всю увагу на негативі. Воно вірить, що милосердне ставлення—це єдиний шлях до пробудження тих людей, які забули, як поводитися добре. Таким чином, логіка плекання умов для милосердя має подвійну мету: намагається уникнути оточення, що провокує правопорушення та плекає оточення, що допомагає відчути повноту життя. 4. Логіка пошуку справжнього єства Замість того, щоб поділяти людей на потерпілих, правопорушників і професійних помічників, зцілюще правосуддя намагається допомогти людям відкрити своє справжнє єство. Уважне споглядання землі та Духу надихає членів цих громад на пошук справжніх імен людей, дає можливість зрозуміти, яким чином вони пов’язані один з одним. Тим, хто забув, як мають поводитися добрі ближні, треба нагадувати, що розуміють оточуючі під добрими стосунками. На тих, хто страждає від заподіяної злочином шкоди, дуже часто дивляться як на людей, що втратили рівновагу—і тому можуть забути свою невід’ємну суть, свої справжні імена. Логіка пошуку справжніх імен означає, що правосуддя має створити простір, який допоможе людям відкрити самих себе, свою справжність та заново відкрити для себе, яким чином пов’язане все навколо нас. Правосуддя зцілення не намагається творити добро і водночас тлумачити людям, що вони погані з самого початку. Радше воно намагається пробудити співчуття до інших, відкриваючи людям їх справжню натуру та характер взаємозалежності. Зцілюще правосуддя припускає, що тих, хто зовсім забув про ці речі, треба оточити турботою з усіх боків і допомогти пригадати, хто вони є насправді.
Єдиної, універсальної процедури тут не може бути, тому що ця логіка намагається осягнути особистість як в її окремості, так і у взаємопов’язаності. 5. Логіка взаємозалежних стосунків Зцілюще правосуддя ґрунтується не на логіці, яку породжує особиста автономія, а на логіці взаємозалежних стосунків. Зважаючи на те, що все в світі вважається взаємопов’язаним з самого початку, на зобов’язання та відповідальність тут також дивляться з колективної точки зору. Замість того, щоб ганити окремих людей, зцілюще правосуддя вдається до аналізу причин, чому в родинах, містах, селах, і країнах ростуть індивіди, які завдають шкоди іншим. В той же час зцілюще правосуддя зосереджується на перетворенні цих самих стосунків. Логіка взаємозалежних стосунків відрізняється від логіки державної влади. Ця логіка надає перевагу місцевим заходам усунення завданої злочином шкоди на відміну від тих, що пропонує держава. Вона спрямована на перетворення всього колективу—його пам'яті, його структур, стосунків між його членами, їхньої моделі поведінки. Логіка взаємозалежних стосунків дивиться на зцілюще правосуддя як на таке, що формує спільноту—тобто створює соціальні, економічні та політичні структури, спрямовані на зцілення. 6. Логіка зцілення для всіх Ця логіка розглядає зцілення як інтерпретаційну норму правосуддя. На відміну від покарання вона вбачає в зціленні не лише засіб, але й мету правосуддя. І хоча зцілющому правосуддю не завжди вдається уникати покарання, воно не стає головною інтерпретаційною нормою. Правосуддя зцілення ґрунтується на поважливому ставленні до святості та недоторканності кожної особи, воно вірить в те, що може зцілити всіх. Тому воно вдається до покарання та насильства як до самого крайнього, виключного заходу. Для зцілющого правосуддя наш світ перебуває у постійному процесі змін—він є відкритим як до змін на краще, які зцілюють, так і до змін, які завдають шкоду. Правосуддя зцілення ставиться до скоєння шкоди як до можливості зцілення всіх сторін конфлікту—і тих, хто постраждав від заподіяної шкоди, і тих, хто її завдав. Воно також спрямоване на перетворення всієї родини, всіх соціально-економічних та екологічних структур. Логіка зцілення для всіх повертає нас до логіки Духа та землі, в яких кожна людина знаходить своє справжнє єство. Тепер ми бачимо, що зцілюще правосуддя охоплює зовсім іншу територію, ніж кримінальне правосуддя. Воно має зовсім іншу географію та логіку. Спираючись на загальні закономірності, що описані вище, можна порівняти логіку злочинів з логікою зцілющого правосуддя, як це зроблено в Таблиці 1. Таблиця 1 Кримінальне правосуддя Логіка державної влади та інституцій Логіка норм і процедур судочинства Логіка реагування на проблеми Логіка іменників Логіка особистої автономії Логіка покарання та насильства
Зцілюще правосуддя Логіка Творця та творіння Логіка перетворення Логіка плекання умов для милосердя Логіка пошуку справжнього єства Логіка взаємозалежних стосунків Логіка зцілення для всіх
Однак така характеристика зцілющого правосуддя є дещо перекрученою, тому що зцілюще правосуддя в своїй першооснові жодним чином не протистоїть кримінальному правосуддю. Правосуддя зцілення має свої корені в традиціях, що передують кримінальному праву. Безумовно, бувають ситуації, коли ці два типи логіки протистоять один одному, але часто вони частково збігаються та співіснують. В одній зі своїх книжок я детально досліджую цю частково збіжну географію[14], але метою цієї статті є впровадження саме понять «географія злочину» та «географія зцілющого правосуддя», а також заклик до відновного правосуддя більш уважно прислухатися до географії зцілющого правосуддя та запозичати в неї необхідний досвід. І насамкінець в цій статті зроблено спробу помістити відновне правосуддя між цими двома географічними просторами. НОВИЙ ПОГЛЯД НА ВІДНОВНЕ ПРАВОСУДДЯ Перш ніж перейти до розгляду відновного правосуддя, доцільно зробити два зауваження щодо термінології. Я використовую термін «відновне правосуддя» як такий, що відрізняється від підходу до здійснення правосуддя у корінних народів та «зцілющого правосуддя». В реальній практиці ці категорії є дуже розмитими, чітких домовленостей щодо відмінностей між ним не існує. Наприклад, дуже багато авторів з середовища корінних народів закликають до більш чіткого розгалуження цих термінів.[15] В той же час інші стверджують, що підхід корінних народів до здійснення правосуддя—це і є те, що ми називаємо відновним правосуддям.[16] Що стосується зцілющого правосуддя, то його мова, його терміни все частіше використовуються прихильниками відновного правосуддя.[17] Багато хто з них вважає, що відновне правосуддя—це модель правосуддя, що зцілює.[18] Я вважаю за доцільне використання терміну «зцілення» в дискурсі відновного правосуддя, так само, як вважаю доцільним уважно прислухатися до традицій правосуддя, які збереглися у корінних народів. Але хочу ще раз нагадати, що безпідставне поєднання цих термінів заважає нам на повну силу запозичати їхній досвід. Наприклад, на мій погляд, відновне правосуддя недостатньо критично оцінює основоположну логіку злочинів. Запозичення досвіду тих, хто працює в царині зцілющого правосуддя може допомогти відновному правосуддю розширити та поглибити свою практику. Розглянемо відновне правосуддя в світлі логіки злочинів. Риторика відновного правосуддя позиціонує його як альтернативу кримінальному правосуддю. Наприклад, Говард Зер вважає, що кримінальне правосуддя перш за все шукає відповіді на такі питання: «Які закони були порушені? Хто це зробив і на що він заслуговує?», в той час як відновне правосуддя цікавить інше—«Кому завдано шкоди? Які в нього потреби? Хто за це все має відповідати?»[19] Зовсім інший фокус цих останніх питань відбиває альтернативне бачення та практику правосуддя. Певною мірою відновне правосуддя становить альтернативу вже традиційному кримінальному правосуддю. Інакше кажучи, відновне правосуддя частково кидає виклик логіці злочинів. Так, наприклад, в багатьох своїх формах воно ставить під сумнів логіку державної влади та інституцій. Стаття відомого норвезького кримінолога Нільса Крісті «Конфлікти як власність» від 1977 р.[20] мала величезний вплив на багатьох фахівців у галузі відновного правосуддя. На думку Крісті конфлікт є власністю безпосередніх його учасників. За допомогою системи правосуддя держава створила багатовікову традицію умикання у людей можливості самостійно вирішувати конфлікти. Проте громади не можуть зміцнюватися без конфліктів, тому вони потребують знайти шляхи повернення конфліктів у свою власність. Процеси здійснення відновного правосуддя певною мірою повертають конфлікт його законним власникам. Такі методи відновного правосуддя, як медіація потерпілих і правопорушників, общинні ради та кола примирення надають можливість створити необхідний простір для потерпілого, правопорушника, а подекуди і всієї громади для безпосередньої участі в усуненні завданої шкоди.
Відновне правосуддя також безумовно кидає виклик логіці покарання та насильства. І хоча не завжди воно буває повністю позбавлене від каральних заходів, більшість форм відновного правосуддя все ж таки не керуються логікою покарання. Покарання та насильство не є їх метою або засобом. Тут засоби і мета полягають у виправленні людей. У більшості програм відновного правосуддя примушення та сила не використовуються в якості засобу правосуддя. Дійсно, багато фахівців скажуть, що добровільність участі в таких процедурах є передумовою відновлення. І тут варто нагадати, що деякі громади, які практикують зцілюще правосуддя, напр., Холлоу-уотер, не вважають, що принципу добровільності треба дотримуватися на всіх етапах процесу—вони працюють з особами, винними у сексуальних домаганнях, котрі не визнають своєї образливої поведінки. Таким чином, ми бачимо, що є випадки, коли відновне правосуддя кидає виклик логіці злочинів, але є також інші випадки, коли воно цього не робить. З точки зору наступних складових логіки кримінального правосуддя реакція відновного правосуддя є досить сумнівною або у кращому разі являє собою базис для потенційного розвитку: Логіка норм і процедур Незважаючи на те, що відновне правосуддя піддає критиці точку зору, що злочин перш за все завжди є спрямованим проти держави, а вже після цього проти окремого індивіда, воно все ж таки не бере під сумнів логіку процедур. Дійсно, про відновне правосуддя говорять переважно з точки зору процедур. Адже воно здійснюється у формі медіації потерпілих і правопорушників, общинних рад, кіл примирення та інших схожих процесів. Відновне правосуддя замінює судочинство дорадчими процедурами, але не заперечує його логіку, що за належного виконання належної процедури все буде добре. Логіка реагування на проблему Незважаючи на те, що відновне правосуддя ставиться до злочину як до завдання шкоди, воно продовжує зосереджувати увагу на неприхованих негараздах. Перш ніж втрутитися, воно очікує на кровопускання або скоєння шкоди. Через те, що багато справ програми відновного правосуддя отримують від державних структур, вони об’єктивно залежать від держави, коли визначають і класифікують характер завданої шкоди. Можна сказати, що відновне правосуддя все ще чекає скоєння шкоди і лише після цього намагається знайти шляхи позитивного розв’язання кризи. Логіка іменників Відновне правосуддя дійсно намагається дистантуватися від тавруючих наслідків чіпляння ярликів, що є характерним для логіки іменників, але, за великим рахунком, відновне правосуддя просто замінює деякі іменники, не беручи під сумнів саму їх логіку. Ідея дуже проста—треба помінятися ролями. Фокус із судді та юристів у відновному правосудді переноситься на потерпілого, правопорушника та фасилітатора. В залежності від процедури можуть додаватися нові іменники або відніматися зайві. Логіка особистої автономії Що стосується цієї логіки, то відновному правосуддю, здається, бракує системності в підході до цього питання. Медіація потерпілих і правопорушників, зосереджуючись на забезпеченні індивідуального простору для діалогу потерпілого та правопорушника, мабуть, керується цією логікою. Общині ради та кола примирення схильні розширювати цей простір, але продовжують акцентувати увагу винятково на розгляді представленої проблеми, а тому пропускають нагоду внести зміни, необхідні для усунення корінних її причин. Прихильність до цієї логіки є однією з причин того, що відновне правосуддя дуже рідко переводить увагу
від зорієнтованості на розслідуванні справ на орієнтацію на системні зміни. Усунення завданої злочином шкоди окремій особі і в той же час зусилля, спрямовані на трансформування всієї системи відносин, потребують логіки, що виходить далеко за межі особистої автономії. Саме до цієї логіки недостатньо критично ставиться відновне правосуддя. Схожі претензії вже висувалися фахівцями в галузі. Джеррі Джонстоун піддає критиці відновне правосуддя за те, що воно занадто багато уваги приділяє реформі кримінального правосуддя, а такий підхід приховує цілу низку важливих системних проблем, пов’язаних зі злочином та усуненням завданої ним шкоди.[21] Елмар Вайтекамп дорікає фахівцям у галузі за те, що свій аналіз вони починають з державних структур, а не з тих, що функціонують поза межами держави, а така вихідна точка «вважає саме собою зрозумілим існування політичної державної влади та державного права.»[22] Джордж Павліч закидає відновному правосуддю підтримку статусу-кво та небажання достатньо послідовно дотримуватися взятої на себе альтернативної ролі, замість цього загрузнувши в залежності від існуючої державної системи. [23] У цьому з ним погоджується Мартін Райт, який стверджує, що методи відновного правосуддя практично нічого не зробили, щоб виявити та вплинути на фактори, що призводять до злочину.[24] Овід Меркреді, який свого часу був Національним вождем Асамблеї перших народів Канади, також підтверджує, що розгляд окремих кримінальних справ не принесе системних змін в життя корінного населення.[25] Висновок тут один—відновне правосуддя недостатньо критично оцінює логіку злочинів. Тут немає нічого дивного, тому що відновне правосуддя отримує справи для своїх програм, фінансування та саме почуття законності від системи кримінального правосуддя. Не будемо також забувати, що держава є одним з головних партнерів у розвитку відновного правосуддя. Проте, якщо відновне правосуддя дійсно бажає вважатися альтернативною практикою здійснення правосуддя, воно має спиратися на добре розвинуті традиції поза логікою злочинів. Єдина можливість з цієї точки зору—це запозичення досвіду тих, хто працює в географічних межах зцілющого правосуддя. Звичайно, це вже відбувається. Є вагомі підстави вважати, що головні форми відновного правосуддя, які використовуються сьогодні, беруть свій початок у таких громадах, як меноніти Північної Америки (медіація потерпілих і правопорушників), маорі Нової Зеландії (общинні ради) та корінні народи Північної Америки (кола примирення). Крім того, можна вказати на прихильників відновного правосуддя, яких надихають біблійне правосуддя,[26] форми правосуддя у корінних народів[27] та багато інших традицій.[28] Однак, не виходячи за межі логіки норм і процедур, такі зустрічі часто проводяться з метою запозичення процедур загальної значущості з місцевої обстановки. А що, коли переймати досвід цих громад треба не лише на рівні процедур? Можливо, ми можемо більше навчитися в них суті бачення правосуддя, що зцілює. Можливо, ми можемо більше навчитися в них тому, що потрібно суспільству, щоб підтримувати це розуміння зцілющого правосуддя. Звісно, ці питання виходять далеко за межі звичайної зорієнтованості на розслідування справ, що чудово укладається в кримінальний або юридичний дискурс. Але вони спонукають нас замислитися над непростими питаннями стосовно того, як організовано наше життя та правосуддя, віру в яке ми охоче визнаємо. Після спілкування з громадами, які в тій чи іншій мірі користуються методом зцілющого правосуддя, повстає декілька взаємопов’язаних питань: •
Яким чином можна зрушити відновне правосуддя з реагування на кризу до плекання відновлювальних методів і заходів в кожній царині життя?
•
• • • • • •
Яким чином відновне правосуддя може розвинути нашу здатність звертати увагу на структурно-політично-духовні проблеми, які стоять у витоків кожної окремої суперечки, вирішувати ці проблеми та використовувати ті можливості, які вони нам дають? Яким чином відновне правосуддя може сприяти розвитку незалежних місцевих центрів громадського правосуддя, а не просто покладатися на державну систему? Чи не занадто залежним від нейтрального, стороннього фасилітатора є відновне правосуддя і чи не усуває від справи воно тим самим місцеві сили? Як може виглядати відновне правосуддя, якщо відкриє для себе можливість того, що Дух є джерелом зцілення? Якщо травма від лиха, спричиненого злочином, втрачає своє значення, як може відновне правосуддя допомогти людям (заново) відкрити своє справжнє єство або, висловлюючись мовою Зера, «вийти за межі» досвіду пережитого лиха?[29] Яким чином можна розробити поняття безпеки, які ґрунтуватимуться на плеканні життєдайної взаємопов’язаності, а не культивуванні небезпечного поділу на «наших» та «ваших» шляхом впровадження каральних систем? Якими можуть бути внутрішня та зовнішня політика держав або міське планування, якщо в їх основі будуть лежати відновлювальні погляди, в тому числі стосовно відновлення земель?
Відновне правосуддя може дійсно стати альтернативою системі кримінального правосуддя. Це зовсім не означає, що відновне правосуддя має бути цілком окремою системою або що система кримінального правосуддя не може мати нічого спільного з дійсно альтернативним відновним правосуддям. Ні, йдеться про те, що справжня альтернатива відновного правосуддя має проявлятися не лише у процедурних питаннях і загальній риториці, але й у логіці, що лежить в їх основі. Сьогодні відновне правосуддя вже частково поставило під сумнів логіку та географію злочинів. Але цього не достатньо. Сучасний дискурс зцілющого правосуддя вказує на існування реальних і дієвих альтернатив, що виходять поза межі логіки та географії злочинів. Не виключено, що інтуїтивні здогадки та осяяння, які знаходимо у громадах, про які згадувалося в цій статті, стануть основою для плекання логіки відновлення, і це дасть можливість розширити географію відновного правосуддя. Якщо відновне правосуддя прийме цей виклик, воно зможе залишити географічний простір злочинів і вступити в іншу землю, де виграють усі без винятку. Переклав з англійської Дік Кисельов
ПОСИЛАННЯ 1. Ellen Churchill Semple, Influences of Geographic Environment of the Basis of Ratzel's System of Anthropo-Geography (New York: H. Holt and Company, 1911). 2. Вірш вперше був надрукований в Women’s Studies Quarterly 32, nos. 3/4 (2004): 289-91. Переклад друкується за згодою автора, всі права застережені. 3. Richard D. Taylor, Martin Wasik, and Roger Leng, Blackstone's Guide to the Criminal Justice Act 2003 (Oxford: Oxford University Press, 2004); Janet Dine and James J. Gobert, Cases and Materials on Criminal Law (Oxford: Oxford University Press, 2003); J. C. Smith and Brian Hogan, Criminal Law (London:
Butterworths, 2002); Sir Rupert Cross, Richard Card, and Philip Asterley Jones, Criminal Law (Oxford: Oxford University Press, 2006); C. M. V. Clarkson, Understanding Criminal Law, Understanding Law (London: Sweet & Maxwell, 2006); Jonathan Herring, Criminal Law, Palgrave Macmillan Law Masters (Basingstoke: Palgrave Macmillan, 2005); Jonathan Herring, Criminal Law: Text, Cases, and Materials (Oxford: Oxford University Press, 2006); Ursula Smartt, Criminal Justice, Sage Course Companions (London: Sage, 2006); Andrew Ashworth, Principles of Criminal Law (Oxford: Oxford University Press, 2006); William Wilson, Criminal Law: Doctrine and Theory (London: Longman, 1998). 4. John Rawls, A Theory of Justice (Oxford: Oxford University Press, 1999). 5. Nils Christie, Crime Control as Industry: Towards Gulags, Western Style (New York: Routledge, 2001); David Cayley, The Expanding Prison: The Crisis in Crime and Punishment and the Search for Alternatives (Toronto: House of Anansi, 1998). 6. James Gilligan, Preventing Violence, Prospects for Tomorrow (New York: Thames & Hudson, 2001). 7. Rupert Ross, Returning to the Teachings: Exploring Aboriginal Justice (Toronto: Penguin, 1996). 8. Ashworth, Principles of Criminal Law, 27. 9. Wilson, Criminal Law: Doctrine and Theory, 32. 10. Howard Zehr, The Little Book of Restorative Justice (Intercourse, PA: Good Books, 2002), 38. 11. Див. Jarem Sawatsky, The Ethic of Traditional Communities and the Spirit of Healing Justice: Studies from Hollow Water, Plum Village and the Iona Community (London: Jessica Kingsley, 2008). 12. Nils Christie, “Conflict as Property,” British Journal of Criminology 17, no. 1 (1977): 1–5. 13. Johan Galtung, “Violence, Peace and Peace Research,” Journal of Peace Research 6, no. 3 (1969): 167–91. 14. Sawatsky, The Ethic of Traditional Communities. 15. Michael Jackson and Jonathon Rubin, Report of the Royal Commission on Aboriginal Peoples: Bridging the Cultural Divide (Ottawa: Canada Communication Group, 1996); Patricia Monture-Angus, “The Existing System Can't Be Indigenized” (доповідь, прочитана на “Restorative Justice: Four Community Models,” Saskatoon, SK, 17–18 March 1995); Michael Jackson, “In Search of Pathways to Justice: Alternative Dispute Resolution in Aboriginal Communities,” University of British Columbia Law Review Special Edition (1992): 147–238; Raymond Austin, “Freedom, Responsibility, and Duty: ADR and the Navajo Peacemaking Court,” Judges' Journal 8 (1993): 11; Kent Roach, “Changing Punishment at the Turn of the Century, Restorative Justice on the Rise,” Canadian Journal of Criminology 42, no. 3 (2000): 249–79. 16. Chief Justice Robert Yazzie, “Justice as Healing: The Navajo Response to Crime,” // Justice as Healing: Indigenous Ways, ed. Wanda McCaslin (St. Paul: Living Justice, 2005), 121–33. 17. Howard Zehr, “Restoring Justice: Envisioning a Justice Process Focused on Healing—Not Punishment,” The Other Side 33, no. 5 (1997): 22–27; Howard Zehr, “Restorative Justice: The Concept,” Corrections Today 59, no. 7 (1997):
68–70; Daniel Van Ness, “Legislating for Restorative Justice,” (доповідь, прочитана на конференції “Drafting Juvenile Justice Legislation” conference, Cape Town, South Africa, 4–6 November 1997); Daniel Van Ness, “Restorative Justice: International Trends,” (доповідь, прочитана в Victoria University, Wellington, NZ, 7 October 1998); Jim Consedine, Restorative Justice: Healing the Effects of Crime (Lyttelton, NZ: Ploughshares, 1995); Jim Consedine and Helen Bowen, Restorative Justice: Contemporary Themes and Practice (Lyttelton, NZ: Ploughshares, 1999). 18. Carol Lee O'Hara Pepi, “Children without Childhoods: A Feminist Intervention Strategy Utilizing Systems Theory and Restorative Justice in Treating Female Adolescent Offenders,” Women & Therapy 20, no. 4 (1997): 85–100; Margaret Thorsborne, “Justice as Healing in a Small Australian Town,” Justice as Healing 3, no. 2 (1998); Viviane Saleh-Hanna, “Penal Abolition: An Ideological and Practical Venture Against Criminal // Justice and Victimization” (магістерська дисертація, Simon Fraser University, 2000); Martin Wright, “The Paradigm of Restorative Justice,” VOMA Connections 11 (2002): 1–7; Dennis Sullivan and Larry Tifft, Restorative Justice: Healing the Foundations of Our Everyday Lives (Monsey, NY: Willow Tree, 2001); John Braithwaite, David Dolinko, and Michael Tonry, “The Future of Punishment,” UCLA Law Review 46, no. 6 (1999): 1719–940. 19. Zehr, The Little Book of Restorative Justice, 38. 20. Christie, “Conflict as Property.” 21. Gerry Johnstone, “How, and in What Terms, Should Restorative Justice Be Conceived?,” // Critical Issues in Restorative Justice, eds. Howard Zehr and Barb Toews (Mosney: Criminal Justice, 2004), 5–16. 22. Elmar Weitekamp, “The History of Restorative Justice,” // A Restorative Justice Reader, ed. Gerry Johnstone (Cullompton, UK: Willan, 2003), 111–24. 23. George Pavlich, Governing Paradoxes of Restorative Justice (London: GlassHouse, 2005). 24. Martin Wright, “Book Review: Governing Paradoxes of Restorative Justice,” November 2005, http://www.restorativejustice.org/ editions/2005/nov05/bookreview (переглянуто 13 січня 2006 р.). 25. Ovide Mercredi, “Concluding Remarks” (доповідь, прочитана на “Conference on Restorative Justice,” Winnipeg, MB, 24–28 September 2001). 26. Howard Zehr, Changing Lenses: A New Focus for Crime and Justice (Scottdale, PA: Herald, 2005); Christopher D. Marshall, Beyond Retribution: A New Testament Vision for Justice, Crime, and Punishment, Studies in Peace and Scripture (Cambridge: Eerdmans, 2001). 27. Wanda D. McCaslin, Justice as Healing: Indigenous Ways (St. Paul: Living Justice, 2005); E. J. Dickson-Gilmore and Carol La Prairie, Will the Circle Be Unbroken? (Toronto: University of Toronto Press, 2005). 28. Michael L. Hadley, The Spiritual Roots of Restorative Justice (Albany: State University of New York Press, 2001). 29. Howard Zehr, Transcending: Reflections of Crime Victims: Portraits and Interviews (Intercourse, PA: Good Books, 2001).