Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова by Міжнародний фонд "Відродження"

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Інститут Євро-Атлантичного співробітництва Київ-2011

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

УДК 327(470:100) ББК 66.4(2Рос) ISBN 978-966-8875-71-7 С74 Дана публікація є результатом дослідження ролі «російського фактору» у політичному, економічному та гуманітарному житті України, Румунії та Республіки Молдова, симетричності відносин на двосторонньому рівні та у регіоні, а також основних тенденцій таких взаємин на найближчі роки. УКРАЇНА Олександр Сушко, Інститут Євро-Атлантичного співробітництва Наталія Беліцер, Інститут демократії ім. Пилипа Орлика Григорій Перепелиця, професор Володимир Горбач, Інститут Євро-Атлантичного співробітництва РУМУНІЯ Юліан Кіфу, Центр запобігання конфліктів та раннього попередження Корнел Кодіца, Центр запобігання конфліктів та раннього попередження Влад Куку Попеску, Національна школа політичних та адміністративних досліджень Нарчіз Балашою, Центр запобігання конфліктів та раннього попередження РЕСПУБЛІКА МОЛДОВА Оазу Нантой, Інститут громадської політики Раду Врабіє, Асоціація зовнішньої політики Іон Пряшка, Інститут громадської політики Юрій Пинтя, Інститут громадської політики

За підтримки:

Думки, висловлені в даній публікації, є авторськими і можуть не співпадати з думками Міжнародного Фонду «Відродження» 2

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

ЗМІСТ Передмова........................................................................ 4 1. Сприйняття Росії в Україні.......................................... 6 1.1. Росія в офіційній політиці України...................... 6 1.2. Російський фактор як чинник внутрішньої політики в Україні............................................... 29 1.3. Російська економічна присутність в Україні: еволюція інтересів та сучасні тенденції............. 51 1.4. Сучасна Росія у публічному просторі України... 65 2. Сприйняття Росії в Румунії........................................ 90 2.1. Росія в офіційній політиці Румунії..................... 90 2.2. Росія в інформаційному просторі Румунії....... 110 2.3. Шпигунський скандал у Москві: провокація, компрометація та дискредитація румунського дипломата.......................................................... 130 3. Сприйняття Росії в Республіці Молдова................. 147 3.1. Росія і політика «м’якої сили» по відношенню до Молдови............................................................ 147 3.2. Молдова–Росія: між залежністю від російської енергії та російського ринку............................. 181 3.3. Двосторонні відносини та конфлікт в Придністров’ї................................................. 202 3.4. Вірогідність спалаху збройних конфліктів у регіоні................................................................ 227

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Передмова Цією публікацією Інститут Євро-Атлантичного співробітництва презентує результати дослідницького проекту, спрямованого на з’ясування ролі і місця Російської Федерації в політичному, економічному та інформаційному просторі трьох сусідніх держав — України, Румунії та Республіки Молдова. Проект є продовженням співпраці в рамках тристоронньої експертної групи, яка розпочала свою роботу у 2004 році із спільного дослідження з питань Придністровського врегулювання. Матеріали проекту дозволили з’ясувати те, наскільки різноманітними є фактори присутності Росії в регіоні, що становить для неї особливий інтерес, виявити інструменти не лише традиційного політичного та економічного впливу, але і новітні засоби «soft power», які дедалі ширше використовуються нашим північним сусідом для підтримання і розширення свого впливу. Автори дійшли висновку, що якщо в політичній та економічній сфері російські впливи значною мірою врівноважені впливом Європейського Союзу, то в гуманітарній сфері зберігається незбалансована іншими зовнішніми та внутрішніми факторами тенденція монопольної присутності РФ, залежність місцевих еліт і суспільств від переважно глибоко ідеологізованого гуманітарного продукту, що його виробляє Росія. Втім очевидною є відмінність характеру та потужності впливу в пострадянських країнах (Україна та Республіка Молдова) та країні-члені ЄС та НАТО (Румунія). В останньому випадку впливи носять переважно економічний характер, а суспільство, попри спільне тоталітарне минуле, все ж виробило достатній імунітет, що оберігає його від тих впливів, що можуть зруйнувати ціннісні здобутки — демократичне правління та відкрите суспільство. При цьому імунітет від «керованої демо-

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

кратії» зовсім не означає людського відчуження, ксенофобії і негативного ставлення (в даному разі до Росії і росіян). Дослідження спрямоване на формування раціональної та виваженої політики з метою побудови рівноправних відносин, при повазі суверенітету та власної ідентичності країн регіону. Дослідження виконане за сприяння програми «Схід-Схід» Міжнародного фонду «Відродження» ат Інституту відкритого суспільства.

ІЄАС

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

1. Сприйняття Росії в Україні 1.1. Росія в офіційній політиці України проф. Григорій Перепелиця

Формування офіційної позиції України щодо Росії відбувалось під впливом багатьох обставин. До них належить цілий комплекс доволі складних, як зовнішніх, так і внутрішніх чинників. Серед них провідне місце займають спільна історія, часом суперечлива і трагічна; тісні економічні зв’язки; склад населення України та ментальна, етнічна і культурна близькість до російського соціуму, яку часто називають «віковою дружбою і братерством двох народів». Під кінець, вирішальну роль у ставленні до Росії відіграє той політичний клас, який власне був частиною радянсько-російської владної номенклатури і зараз, будучи при владі в Україні, орієнтується на Кремль як на керівний центр. Всі ці чинники безумовно відбиваються на офіційній політиці України щодо Росії. Проте, в статусі незалежної держави Україна намагається позиціонувати себе у відносинах з Росією, насамперед, як суб’єкт міжнародних відносин, і в такому ж статусі сприймати Російську Федерацію, прагне вибудовувати з нею не тільки братерські чи добросусідські, але й рівноправні міждержавні відносини. Безумовно, що розвиток цих відносин змінювався, як і підходи до визначення ролі і місця Росії в українській офіційній політиці. Зміни ці відбувалися на протязі певних етапів розвит ку українсько-російських відносин. Проте певні принципи позиціонування України щодо Росії залишилися незмінними. Вони закріплювались в законодавчій і державно-правовій базі України, формування та імплементація якої пройшли період становлення (з 1990 по 1998 рік) та період трансформації (з 1999 по 2009 рік). Окремої уваги заслуговує сучасний період, 6

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

початок якого обумовлений обранням президентом України Віктора Януковича та приходом до влади Партії регіонів. Початок становлення відносин між Україною і Російською Федерацією припадає на період, коли вони ще не були незалежними країнами і знаходились в складі СРСР в статусі союзних республік. Позиціонування кожної з них в двосторонніх відносинах базувалось на спільних цінностях, спільних інтересах і спільній меті. Цією метою було отримання державного суверенітету і незалежності. Отож, в ті часи Україна позиціонувала Російську Федерацію як незалежну суверенну державу і суб’єкт міжнародних відносин. Ці положення чітко зафіксовані в першому міждержавному документі — Договорі між Українською Радянською Соціалістичною Республікою і Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою від 19 листопада 1990 року. В цьому Договорі (ст.1) «сторони визначають одна одну суверенними державами і зобов’язуються утримуватись від дій, що можуть завдати шкоди суверенітету іншої сторони»1. Інші важливі положення Договору теж були підпорядковані цій спільній меті — руху до отримання незалежності і державного суверенітету обох суб’єктів колишнього СРСР. До них, зокрема, належать: взаємне визнання атрибутів національної державності і суверенітету, як-то повага до територіальної цілісності Української Радянської Соціалістичної Республіки і Російської Радянської Федеративної Соціалістичною Республіки в існуючих у межах СРСР кордонах, визнання громадянства та інше. Важливим моментом встановлення таких договірних відносин були спільні цінності. Вони стосувались, зокрема, визнання обох сторін як демократичних держав на основі поваги до прав людини, демократичних свобод. Договір між Українською Радянською Соціалістичною Республікою і Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою. //Відомості Верховної Ради (ВВР), 1990, N 49, С. — 637. 1

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Стаття 5 Договору закріплює відносини між обома сторонами на рівні рівноправного і взаємовигідного співробітництва «у галузі політики, економіки, культури, охорони здоров’я, екології, науки, техніки, торгівлі у гуманітарній та інших галузях». Таким чином Україна позиціонувала Росію у своїх зовнішніх зносинах як незалежну суверенну державу, з якою вона має намір розвивати рівноправне і взаємовигідне співробітництво, засноване на загальновизнаних нормах міжнародного права. Проте, після отримання незалежності обидві сторони зіткнулися з проблемами, які надали конфліктного характеру українсько-російським відносинам. Серед таких проблем: розподіл майна колишнього СРСР; проблема розподілу та перебування Чорноморського флоту; конфлікти економічного характеру, пов’язані з порушенням торгівельних і промислових зв’язків; територіальні претензії з боку Росії на Крим і Севастополь; питання перебування на території України ядерної зброї. Всі ці проблеми та спосіб їх вирішення явно розходились з закріпленими в Договорі принципами взаємовідносин. Повернути Росії відносини до власних договірних зобов’язань мала Угода між Україною і Російською Федерацією про подальший розвиток міждержавних відносин, підписана президентами України Л. Кравчуком та Російської Федерації Б. Єльциним у м. Дагомис 23 червня 1992 року. В цій Угоді сторони зобов’язались «неухильно додержуватись положень Договору між УРСР і РРФСР від 19 листопада 1990 року та наступних українсько-російських домовленостей, а також «невідкладно взятися за розробку нового повномасштабного політичного договору, який відбивав би нову якість відносин між ними»2. Це була дійсно нова якість відносин між двома суверенними державами, а не республіками колишнього СРСР. Вона визначалась новим рівнем стосунків Угода між Україною і Російською Федерацією про подальший розвиток міждержавних відносин. http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1079.2794.0 2

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

України та Росії, які мали намір розвивати рівноправні партнерські відносини. Така рівноправність стосувалась практично усіх основних сфер двосторонніх відносин. Зокрема, що стосується сфери торгівельно-економічних відносин, то в Угоді визначалось, що у взаєморозрахунках за товари та послуги сторони виходитимуть з цін світового ринку. Для погашення заборгованості, що виникатиме, сторони надаватимуть довгострокові кредити одна одній на пільгових умовах. Угода визначала механізм урегулювання існуючих проблем в українсько-російських відносинах, як-то: реорганізації платіжно-розрахункових відносин між суб’єктами господарювання двох країн в умовах переходу на національні грошові одиниці; проблеми обслуговування внутрішнього боргу колишнього СРСР та власності колишнього радянського майна за кодоном. У сфері безпеки Угода також сприяла нормалізації відносин між двома країнами. Зокрема, вона урегульовувала такі питання як розподіл Чорноморського флоту та використання ним існуючої в Україні системи базування і матеріальнотехнічного забезпечення. В галузі міжнародної безпеки сторони підтвердили свої зобов’язання докласти спільних зусиль у реалізації Договору про звичайні збройні сили в Європі, Договору СТАРТ-1 та Лісабонського протоколу від 23 травня 1992 року, який стосувався процесу ядерного роззброєння України. Сторони також підтвердили свій намір вибудовувати в обох країнах демократичний лад. Це важливе положення давало можливість позиціонувати Росію як демократичну країну. І хоча далеко не всі положення Угоди було реалізовано, проте вони давали можливість розв’язувати існуючі конфлікти в українсько-російських відносинах мирними політикодипломатичними заходами і зменшувати ескалацію напруженості. Це, у свою чергу, створювало певне політичне підґрунтя для просування до більш високого рівня двосторонніх відно9

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

син і закріплення його в повномасштабному міждержавному політичному договорі, про що було зазначено в Угоді. Зокрема, такий новий рівень відносин уперше був задекларований в Комюніке про переговори парламентських делегацій України і Російської Федерації від 24 червня 1994 року. У ньому зазначається: «Керуючись нормами міжнародного права, Сторони підтвердили свою готовність всебічно сприяти побудові особливих відносин на засадах рівноправного стратегічного партнерства в усіх основних сферах життєдіяльності обох держав, спираючись при цьому як на двосторонні домовленості, так і на домовленості, досягнуті в рамках Співдружності»3. Проте в реальності задекларована в Комюніке формула «рівноправного стратегічного партнерства» так і не була реалізована. Більше того, ситуація у відносинах між Україною і Росією протягом 1994-1995років ще більше загострилась. Причиною такої ескалації напруженості стало зростання кримського сепаратизму та питання поділу Чорноморського флоту. Але закладений у попередніх угодах механізм урегулювання проблем двосторонніх відносин дав можливість розв’язати їх шляхом проведення переговорів на вищому політичному рівні. Підсумком таких переговорів стало Російсько-Українське Комюніке зустрічі Б.М. Єльцина і Л.Д. Кучми в м. Сочі від 9 червня 1995 року. У цьому документі президенти двох країн висловили обопільну рішучість зробити все, щоб і далі наполегливо поглиблювати і розширювати відносини дружби, зосередивши спільні зусилля насамперед на врегулюванні ще невирішених проблем. При цьому в основі підходу обох сторін повинна бути готовність враховувати в рівної мірі інтереси один одного, думати насамперед про благо двох народів. Була висловлена впевненість, що такий підхід дозволить Комюніке про переговори парламентських делегацій України і Російської Федерації . http://www.yur-info.org.ua/index.php?lang_id=1&menu_id=1823&article_ id=170952 3

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

знайти рішення всіх наявних проблем, скільки б складними вони не були. Президенти домовилися, що Росія і Україна будуть прагнути до більш тісного і глибокого взаємодії на основі стратегічного партнерства, взаємної поваги і довіри4. В цьому комюніке, як ми бачимо «рівноправне стратегічне партнерство» замінюється «стратегічним партнерством». Слово «рівноправне» з назви цього документу високого рівня відносин випадає. Очевидно, що така зміна у визначенні рівня відносин була обумовлена цілком об’єктивними обставинами. Рівноправності у відносинах між Україною і Росією на той час і дотепер досягли неможливого. Очевидною, є суперечливість стратегічних інтересів двох країн, неспівставний економічний потенціал та взаємовиключне бачення Україною та Росією свого майбутнього. Враховуючи таку реальність, деякі експерти і науковці такому рівню відносин дали назву «асиметричного стратегічного партнерства»5, інші трактують його як «асиметричну стратегічну залежність»6. Проте, незважаючи на таку нерівність Україні вдалось в договірній, юридично зобов’язуючій формі закріпити принцип рівноправності в базовому Договорі про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією, ратифікованому Верховною Радою України 14 січня 1998 року. Як зазначається в ст.1 цього Договору «Високі Договірні Сторони як дружні, рівноправні і суверенні держави засновують свої відносини на взаємній повазі та довірі, стратегічному партнерстві та співробітництві»7. 4 Російсько-Українське Комюніке зустрічі Б.М. Єльцина з Л.Д. Кучмою. http:// zakon.nau.ua/doc/?code=643_081 5 Жовква І.І. Стратегічне партнерство України. Теорія і практика. — За заг. ред. академіка НАН України, В.П. Горбуліна. — К.:ДП «НВЦ Євроатлантінформ». 2006. — С.-112. 6 Перепелиця Г.М. Як жити, відрізняючись, але в гармонії. Теоретичні аспекти міжнародних відносин. //Політика і час . — 2002. — №4, — С.-57. 7 Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=643_006.

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Безумовно, що Договір відповідав фундаментальним та життєво-важливим інтересам двох країн, оскільки в ньому вперше в історії в юридичній формі були закріплені відносини між Україною та Росією, як суверенними й незалежними державами, які вибудовуються на принципах «обопільної поваги, суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили чи погрози силою, включаючи економічні та інші засоби тиску, права народів обирати свою долю, невтручання у внутрішні справи, дотримання прав людини і основних свобод, співробітництва між державами, сумлінне виконання взятих на себе міжнародних зобов’язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права» (ст. 3 Договору)8. Важливим положенням Договору є зобов’язання країн дотримуватись таких відносин між собою, які б сприяли підвищенню стабільності і безпеки в Європі та в усьому світі. Стаття 4. Договору містить конкретні положення щодо створення та зміцнення системи колективної безпеки в Європі та підвищення ефективності регіональних механізмів безпеки. Щоб українсько-російські відносини були чинником стабільності і безпеки в Європі сторони зобов’язались всі спірні проблеми, що виникають між ними, врегульовувати виключно мирними засобами, а також співробітничати в попередженні та врегулюванні конфліктів і ситуацій, які зачіпають їх інтереси. Стаття 5. Договору визначає конкретні механізми такого співробітництва в сфері безпеки та інших сферах. Але навіть з поверхового аналізу Великого договору та 12літнього періоду його реалізації видно, що Україна і Росія мають різне концептуальне бачення ролі цього Договору в розвитку їх держав та міждержавних двосторонніх стосунків. Для України важливо закріпити свій державний суверенітет, територіальну цілісність та непорушність кордонів, а також 8 Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=643_006.

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

розвивати добросусідські рівноправні стосунки з Росією. Тому з точки зору українських інтересів найбільш вагомими в Договорі є статті 1-4, в яких російська сторона визнає суверенітет та територіальну цілісність України, а також гарантує незастосування сили чи погрози силою проти неї. Виходячи з цих інтересів, пріоритетними для України з Російською Федерацією поміж «дружби», «співробітництва» та «партнерства» є саме відносини співробітництва на принципах добросусідства та рівноправності. Великий договір і закладає саме таку ґрунтовну базу для двостороннього співробітництва двох суверенних держав. Із 41 статті Великого договору, 23 присвячені різним галузям співробітництва, насамперед, торгівельно-економічному, науковому, ракетнокосмічному, військово-технічному, екологічному, туристичному, гуманітарно-культурному та іншим. Росія ж вбачає в цьому Договорі, насамперед, можливість повернення України в лоно своєї державності. Тому для Росії були й залишаються важливими ті підвалини, які дозволяють їй у майбутньому знівелювати українську державність, суверенітет України та не допустити відродження української нації. Від так ключовим символом для російської сторони сенсу українсько-російських відносин стало слово «дружба». Поняття «дружба» не має чіткого юридично-правового визначення, це категорія абстрактна. Саме тому внесення його в подібні договори дає можливість російській стороні вкладати різний сенс, тлумачити його з точки зору російської ментальності. Фактично Великий договір за поглядами російської сторони мав сприяти реалізації російського бачення перспективи українсько-російських відносин, яке полягало в поверненні колишніх республік СРСР, нових незалежних держав, знову в Росію. При цьому, якою має бути сама Росія, росіяни не зовсім чітко уявлялось. Якщо для України Великий договір вважається базою українсько-російських відносин навіки, то для Росії він роз13

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

глядався, як початковий етап реінтеграції. Для Росії цей Договір мав закласти передумови повернення України в Росію. Але спершу Росія мала зафіксувати точку повернення, тобто визнати існуючу реальність — незалежність України. В цілому в основу Великого договору російською стороною була закладена реінтеграційна модель відносин між Україною та Росією. Політична концепція відносин Росії з країнами СНД, метою якої, як зазначалось, було поетапне повернення колишніх республік СРСР в лоно Росії, через створення більш інтегрованого об’єднання, передбачала юридично-правове оформлення відносин з ними шляхом підписання трьох типів угод. При цьому переслідувався диференційований підхід, виходячи з різних можливостей для такої реінтеграції. Всі ці три типи були зорієнтовані на три різних за інтенсивністю процеси взаємодії9. Нижній рівень складали угоди і договори, які були підписані з Грузією та Азербайджаном в 1998 році. Вони не передбачали в досяжному майбутньому тісних форм політичної та економічної інтеграції. Тобто відносно цих країн можливості для їх реінтеграції були самими мінімальними. Верхній рівень складала низка правових актів, які були укладені між Росією та Білорусією по створенні спільної Союзної держави. На прикладі цього проекту Росією втілювалась майбутня модель реінтеграції. За своїми об’єктивними можливостями Україна не дотягувала до включення в такий проект, проте Росія не могла залишити її поза межами реінтеграційного проекту. Саме тому Україна в реінтеграційних планах Москви зайняла проміжний рівень. Документом такого рівня і став Великий договір. Головне для російської сторони полягало в тому, що в ньому була зафіксована «необхідність поетапного формування та розвитку спільного економічного простору», який би мав згодом привести до утворення спільного (російського) полі9 Російсько-Українське Комюніке зустрічі Б.М. Єльцина з Л.Д. Кучмою. http:// zakon.nau.ua/doc/?code=643_081

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

тичного, правового, оборонного, культурного, гуманітарного та інших просторів російської державності. Саме така перспектива стала для депутатів Державної Думи РФ найбільш переконливим аргументом для ратифікації Великого договору 25 грудня 1998 року. Неадекватне та довільне тлумачення російською стороною змісту статей Договору, які стосуються сфери безпеки (ст.6) та гуманітарних відносин, відкривало їм вікно можливостей для (ст. 10-13) реалізації таких планів. Що стосується тлумачення «партнерства» то воно визначається в Договорі найвищим його рівнем — «стратегічним партнерством», як одним з принципів українсько-російських відносин. Проте, як показала 12-літня практика двосторонніх відносин цей принцип так і залишився лише намірами сторін. Причина тут полягає не в суб’єктивному небажанні однієї з сторін дотримуватись цього принципу, а у відсутності об’єктивних умов для досягнення такого рівня двосторонніх відносин. Насправді Україна і Росія знаходяться в асиметричній стратегічній залежності одна від одної. Намагаючись знівелювати цю залежність на договірноправовому рівні українська сторона ще у травні 2003 року на спільному засіданні колегій МЗС України та Росії запропонувала підписати спеціальну Декларацію про стратегічне партнерство України та Росії. Проте до цього часу такий документ залишається не прийнятим. Отже, постає питання: якою мірою Україні вдалося реалізувати ту договірно- правову базу, на основі якої вона могла б досягти рівня відносин стратегічного партнерства з Російською Федерацією і якими тенденціями обумовлюється її місце в офіційній зовнішній політиці України? В цілому за характером дії цих тенденцій в українськоросійських відносинах минуле десятиліття доцільно розділити на три історичні періоди: перший — 2000–2004рр, другий — 2005–2010рр., і третій період розпочався з обранням В. Януковича президентом України. 15

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Протягом першого періоду тенденції, що домінували в економічній і політичній сфері розвитку обох держав були дуже подібними, і це створювало суттєве підґрунтя для реалізації реінтеграційної моделі зовнішньої політики Росії. В чому полягала їх сутність? Процес трансформації економічної та політичної системи, який почався з отримання незалежності двох держав зводився до захоплення, розподілу чи перерозподілу, а також утримання влади і власності. Ринкові механізми, які були запущені з початком економічних реформ в Україні і Росії поставили питання про необхідність демонополізації влади і власності. Це призвело до виникнення гострої політичної конкуренції за владу і власність, що в свою чергу поставило нову дилему: що має бути головною метою цієї боротьби — влада чи власність? Іншими словами, мова йшла про предмет привласнення, знаходження необхідного балансу між привласненням державної влади і привласненням державної власності. В постсоціалістичних умовах привласнення державної власності могло відбутися тільки з використанням інститутів державної влади, доступ до яких мала посткомуністична номенклатура. Отже, ринкові реформи як в Україні, так і в Росії зводились в основному до зміни форми власності, що передбачало передачу державної власності в руки номенклатури. Звісно, що головним пріоритетом у цей історичний період була власність. Державна влада потрібна була перш за все для отримання чи привласнення державної власності. Такий процес присвоєння державної власності державними чиновниками прийнято називати «номенклатурною приватизацією», а економічні відносини при такому характері присвоєння — «номенклатурним капіталізмом». Номенклатурний капіталізм дає можливість владній еліті одержувати надприбутку, особливо не турбуючи про зростання виробництва і продуктивності праці.. У контексті європейської інтеграції проблема тут полягає в тім, що з «номенклатурним 16

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

капіталізмом» Україна не може повноцінно інтегруватися у світову економічну систему. Капіталістичний Захід для владної номенклатури був не чим іншим, як місцем відмивання грошей, де можна конвертувати свої тіньові надприбутки у тверду доларову валюту. Так поступово країни номенклатурного капіталізму перетворюються в автаркію під назвою Співдружність незалежних держав. Неприйняття Заходу і європейських цінностей владною номенклатурою відбувалось не тільки на рівні усвідомлення економічного інтересу, але і на політичному рівні. Присвоєння політичної влади кланово-олігархічними групами це надзвичайно небезпечний для України процес. У цьому процесі місце політичних партій як комунікаційного зв'язку між владою і суспільством зайняли так звані, «політичні холдинги», що захищають у владі інтереси груп «тіньового» бізнесу. Так »тіньова» економіка в Україні породила «тіньову» політику. Кланово-олігархічні групи в Україні досить чітко структуровані, насамперед, за регіональною ознакою та галузевою сферою («енергетика», «нафтогазова», «сталеварна», та інші). Функціонування цих галузей в Україні залежить у першу чергу від кооперації з Росією. Виходячи з цього, як економічні, так і політичні інтереси цих груп пов'язані з Росією, а не із Заходом. Проте реалізація інтересів цих класово-олігархічних груп, а від так і бачення місця Росії в офіційній зовнішній політиці визначальною мірою залежало від того, яке місце ці групи посідали у системі політичної влади в країні. Політичний клас в Україні характеризувався двома суттєвими рисами: радянськістю та регіональністю. Перша риса говорить про те, що політична еліта в Україні залишалась переважно радянською як за походженням, так і її суттю та складом. Хоча українську еліту на 80,0% складають етнічні українці їм бракує національної свідомості, оскільки така свідомість за радянських часів всіляко придушувалась. В основі політичної свідомості радянської 17

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

еліти панував принцип пролетарського інтернаціоналізму, який ототожнювався з радянською експансією на міжнародній арені і формуванням такої наднаціональної російськомовної спільноти, як «радянський народ» у внутрішній політиці. Отже така еліта на відміну від Росії виявилась нездатною усвідомлювати, формулювати та відстоювати національні інтереси нової незалежної держави. Вона продовжувала відчувати себе частиною більш великої і могутньої держави ніж Україна, столицею якої була і залишається Москва. Другою суттєвою ознакою сучасної української еліти є її регіональний характер. На 84,0% українська еліта сформована вихідцями з регіонів. Еліта, яка сформована на регіональній основі і уявляє себе перш за все носієм регіональних інтересів досить легко може бути реінкорпорована в лоно інтересів сусідніх держав, оскільки загальнодержавні, загальнонаціональні інтереси для такої еліти є вторинними в порівнянні з регіо нальними інтересами. У цьому відношенні Росія має значні можливості через регіональне чи транскордонне співробітництво реінкорпорувати в лоно своїх інтересів регіональні еліти східних і південно-східних регіонів України, або лобіювати свої інтереси через представників цих регіонів у центральних органах державної влади в Україні. В основу зовнішньої політики цієї управлінської еліти на чолі з Л.Кучмою був покладений принцип балансування між Росією та Заходом. Технологічно така схема являла собою використання співробітництва із Заходом як засобу противаги, або «торгівлі» з Росією, в той же час, сам Захід розглядався як джерело фінансової і технічної допомоги. Росія як і раніше залишалась головним стратегічним партнером в економічній, політичній і культурній сферах. Була запроваджена інтеграція одночасно у двох протилежних напрямках: в євразійському (інтеграція з Росією) і європейському та євроатлантичному. Очевидно, що рух одночасно в двох протилежних напрямках не міг бути продуктивним. Така двополюсна зовнішня полі18

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

тика видавалась як багатовекторна. Вона була проявом слабкості суто технологічного підходу в реалізації інтересів держави, характеризувалась відсутністю стратегічних ідеологічних і цивілізаційних орієнтирів, мінливістю, непослідовністю, невпевненістю і непербачуваністю. Світоглядні орієнтири цієї управлінської еліти як і раніше зосереджувались на Москві та російських енергоресурсах, що найшло відлуння в заявах Президента Л.Кучми про те, що без Росії Україна не може існувати як самостійна держава. Росія була надзвичайно близька і рідна цій управлінській владній еліті не тільки в ментальному та світоглядному сенсі, але й за характером процесу привласнення державної власності. Як і в Росії, процес привласнення в Україні носив номенклатурний характер, коли брак фінансових ресурсів суб’єктів приватизації компенсувався адміністративним ресурсом. Такий характер приватизації давав змогу владній еліті отримувати надприбутки, особливо не піклуючись про зростання виробництва та продуктивності праці. Процес привласнення державної влади породжував олігархічні клани, які утворилися на базі виключно регіональних елітних груп переважно східних та південно-східних регіонів України Парламентські вибори 2002 року остаточно закріпили в Україні перемогу трьох найбільших (донецького, дніпропетровського та київського) кланово–олігархічних угрупувань у вищих структурах державної влади. З цього часу управлінська модель політичної еліти трансформувалась в олігархічну. До складу такого типу провладної еліти входили кланово– олігархічні групи, представники яких займали ключові позиції у вищих органах державної влади. При такому типі провладної еліти функції держави втратили своє суспільне призначення і спрямовувались на обслуговування потреб кланово–олігархічних груп, які починають відігравати ключову роль у прийнятті стратегічно важливих державних рішень. Очевидно, що такі рішення як реверс на19

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

фтогону Одеса — Броди, приєднання до Єдиного економічного простору, створення газотранспортного консорціуму, демілітаризація Криму шляхом скорочення військових контингентів і військової інфраструктури Збройних Сил України на ньому, рішення про побудову шляхопроводу через Керченську протоку, який має з’єднати Крим з територією Російської Федерації приймались в супереч інтересам національної безпеки України, виходячи з потреб окремих кланово–олігархічних груп. Ці ж факти свідчать про проросійську спрямованість зовнішньої політики України та інтересів цих кланово– олігархічних груп при умові знаходження їх при владі в Україні. Така проросійська спрямованість інтересів олігархічної еліти і кланово — олігархічних угрупувань в Україні обумовлювалась їхньою нездатністю інтегрувати підконтрольну їм економіку в світову економічну систему з прозорим веденням бізнесу. Тільки російська тіньова напівкримілізована економіка була спорідненим для них середовищем, де не виникали претензії до перетікання тіньових капіталів. Процес привласнення державних підприємств потребував впровадження демократичних свобод. Але номенклатурна приватизація, яка була властива країнам СНД, в тому числі і Україні, в якості предмету привласнення включала не тільки державну власність, але й державну владу. Так виникла потреба в монополії на державну владу, що стало суперечити основним принципам демократії, оскільки ці принципи унеможливлюють існування такої монополії. Така логіка розвитку економічних процесів зумовила сповзання пострадянських країн де проводилась номенклатурна приватизація в авторитаризм. В Україні ця тенденція набрала сили з приходом до влади олігархічної еліти, яка підлаштувала демократичні норми під свої потреби, сформувавши систему, яку можна назвати як «олігархічну демократію». При такій системі, як зазначає радник Представництва Фонду К. Аденауера в Україні Ігор 20

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Плашкін, «непідзвітність еліти суспільству та інформаційна деформація суспільства роблять таку еліту закритою від самого суспільства і перетворюють її на клан. Коли така еліта напрацьовує свої родинні, фінансові та інші зв’язки з великим бізнесом, то створюється модель держави, де ми і живемо і яка називається кланово-олігархічною. А управління такою країною зводиться до того, щоб утримувати баланс не між трьома гілками влади, а між цими кланово-олігархічними структурами.»10 Власне виконання цієї функції і стало одним із основних повноважень Президента України з приходом олігархічної еліти до влади в Україні. Безумовно, що така деформація демократичних норм безпосередньо відбилась на зовнішньополітичних стосунках України. Поступово зовнішня політика України почала переорієнтовуватись з національних інтересів, які вона мала просувати на міжнародній арені на обслуговування потреб кланово-олігархічних угрупувань і правлячої олігархічної еліти в Україні. Починаючи з 2000-го року основні зовнішньополітичні зусилля країни були спрямовані на виправдання легітимності референдуму 2000-го року, залагодження «касетного скандалу», покращенням іміджу керівництва країни, подолання політичної недовіри, яка склалася у європейських країн щодо України як суб’єкта євроінтеграційних процесів, зняттям претензій європейських структур щодо порушення прав людини, утисків засобів масової інформації та переслідуванням незалежних журналістів в Україні. Логічним завершенням розвитку «олігархічної демократії» стало б встановлення авторитарного режиму в країні. Оскільки після завершення розподілу державної власності і державної влади між трьома основними класово-олігархічними угрупуваннями в Україні між ними розгорнулась би боротьба за монополію на владу і власність, що неминуче потребувало 10 Роль еліт у трансформаційному суспільстві / збірник матеріалів «круглого столу». — К., НІСД, 2003 — С.9.

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

б встановлення авторитарних форм правління країною. Цей сценарій розвитку України мала б закріпити перемога провладного кандидата Віктора Януковича на президентських виборах 2004 року. У такому разі змінились би зовнішньополітичні пріоритети України. Курс на європейську і євроатлантичну інтеграцію було би змінено на євразійську інтеграцію, що означало би реінтеграцію України у лоно інтересів Російської Федерації. Проте помаранчева революція, що сталась в результаті фальсифікації президентських виборів, зірвала реалізацію такого сценарію подій і визначила національнодемократичну європейську перспективу розвитку країни. До кінця 90-х років подібна економічна та політична система склалась і в Росії. Але на відміну від вихідців з радянської номенклатури, які залишились при владі в Україні, колишня радянська номенклатура в Росії досить швидко усвідомила себе російською національною елітою з притаманними її великодержавними поглядами, оскільки в суспільній свідомості Росія залишалася правонаступницею СРСР та Російської імперії. Від так, вона мислить не регіональними інтересами, а загальнонаціональними, великодержавними категоріями. Відповідно внутрішні розбіжності у розвитку двох країн обумовили і зовнішньополітичні протиріччя, апогеєм яких під час другого періоду став відомий лист президента РФ Д.Медведєва та відповідь на нього президента України В.Ющенка. В цілому, протягом цього періоду з 2005–го по 2009 рік, головним завданням Росії в зовнішньополітичній сфері були дискредитація діючого керівництва країни і, перш за все, її Президента В. Ющенка, як уособлення помаранчевої влади, та дискредитація ідеалів Помаранчевої революції в очах власних громадян України та міжнародного співтовариства. Росіянам та українському суспільству нав’язувалась думка про хибність демократичного вибору і євроінтеграційних прагнень, а сам Ющенко подавався як американська маріонетка.

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

У зв’язку з цим російська сторона практично виключила зі свого використання такий державний механізм двосторонніх відносин як політичний діалог між главами держав. Натомість цей цивілізований механізм відносин був замінений на мову політичних ультиматумів, квінтесенцією яких стало послання Президента РФ Д. Медвєдєва до Президента України В. Ющенка, в якому в стислому вигляді в ультимативній формі був викладений перелік вимог і погроз з приводу напрямків зовнішньої та внутрішньої політики керівництва України, які не відповідали інтересам Росії. Причому, зовнішньополітичний і внутрішньополітичний курс України відразу був кваліфікований як антиросійський. Україна ж в цей період продовжувала втілювати модель відносин з Росією побудовану на пріоритеті європейської та євроатлантичної інтеграції. Відносно Росії, така модель відносин означала перехід від патерналістських зв’язків та стратегічної залежності до рівноправного, взаємовигідного, прагматичного партнерства. Реалізація такої моделі прагматичного партнерства з Росією мала дозволити Україні «швидше і ефективніше ствердити гарантії суверенітету, територіальної цілісності, забезпечити умови стабільного економічного розвитку і втілення європейської та євроатлантичної інтеграції»11 Проте, на втілення такої моделі зовнішньої політики, яка дійсно найбільше відповідає національним інтересам країни, необхідні відповідні умови та ресурси, яких явно бракувало. В результаті погіршення міжнародної ситуації, Україна позбулась зовнішньополітичної підтримки своїм демократичним, європейським і євроатлантичним прагненням з боку США та Європи і залишилась на одинці зі зростаючим тиском з боку Росії. Попри погіршення зовнішньополітичних умов, найбільше обмеження полягало в тому, що така модель 11 Україна �� у 2005 — 2009 рр.: стратегічні оцінки суспільно-політичного та соціально-економічного розвитку: Монографія/ За заг. ред.. Ю.Г.Рубана. — К.: НІСД, 2009. — С.563.

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

прагматичного партнерства України суперечила стратегічним інтересам самого партнера — Росії. В таких умовах оптимальною була б не модель відносин прагматичного партнерства, а модель мирного співіснування. Всі ці умови визначали зовнішньополітичну лінію поведінки України щодо Росії. Українське зовнішньополітичне керівництво, вибудовуючи таку модель прагматичного партнерства з Росією, намагалось спиратися на принципи оборонної стратегії. В умовах активної наступальної політики Російської Федерації це видавалося цілком логічно і природно, адже Україна намагалась відстояти власні національні інтереси, а не нав’язувати їх російській стороні. При цьому було важливим переконати російську сторону у праві мати з нею рівноправні стосунки. У своїй відповіді на послання президента РФ Д. Медвєдєва, Президента України В.Ющенка зазначив, «У Вашому листі також міститься чергове повторення відомих закидів, мета яких — спробувати позбавити Україну свого погляду на власну історію, власні національні інтереси, пріоритети зовнішньої політики. Переконаний, що питання історії поряд із рідною мовою, культурою, родинною етикою є фундаментальними засадами для формування держави та ідентифікації української нації»12. Проте, спираючись на принципи оборонної стратегії українська сторона намагалась захистити свої національні інтере си, вдаючись до симетричних заходів у відповідь на відповідні дії Росії. Звісно, що в умовах асиметричності відносин між Україною та Росією, такі симетричні дії не могли мати належного ефекту. В результаті приходу до президентської влади В. Януковича зовнішньополітичний курс України і місце в ньому Росії були кардинально переглянуті. Ці зміни були законодавчо закрі12 Ющенко відповів Медведєву: буду відвертим, я дуже розчарований. . [Електронний ресурс]. — Режим доступу: [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http:// www.unian.net/ukr/news/news-330947.html .

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

плені в Законі «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України», прийнятому Верховною Радою України 1 липня 2010 року. Жодного слова про Росію та її місце в зовнішній політиці України там немає. Проте позиція Президента В. Януковича щодо політики відносно Росії досить чітко окреслена в його передвиборчій програмі, де він наголошує на тому, що «Росія є і залишається для України стратегічним партнером, дружньою і братерською державою»13. В цілому ж намір В. Януковича вибудувати відносини з Росією є нічим іншим, як повернення до зовнішньої політики зразка Л. Кучми. В. Янукович, як і Л. Кучма, намагається балансувати між інтересами Росії і Заходу. Проте беззастережна орієнтація на російський вектор, відмова від курсу на членство в НАТО та реалізація формули «політичні поступки в обмін на економічні преференції» позбавила його будь-якої можливості здійснювати таку політику. Економічною базою поличної влади В. Януковича є крупний донецький капітал, інтереси якого сконцентровані, насамперед, у видобувній та обробній галузі, а також у важкій енергозатратній промисловості, металургії та металопрокаті. Зайнявши найвищу політичну посаду в державі, В. Янукович не може не враховувати економічні інтереси тієї політичної сили, яка привела його до влади. Від так, і зовнішня політика України сьогодні максимально економізована під економічні інтереси цього крупного капіталу Сходу України. Зовнішньополітичний вектор при такій ситуації став визначатись не національними інтересами країни, а дешевими енергоресурсами для енергозатратних сегментів важкої промисловості та невибагливими зовнішніми ринками. Як раз ці два чинники і визначають пріоритетність російського вектора для зовнішньої політики В. Януковича. Донецьким олігархам потрібні, насамперед, дешеві енергоресурси і значний ринок 13 Передвиборча програма Януковича. Повний текст .http://www.pravda.com.ua/ news/2004/07/12/3001102/

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

збуту металопродукції без обмежень і тарифів. Саме цими інтересами обумовлюється намір В. Януковича передати в управління Російському «Газпрому» через консорціум українську Газотранспортну систему (ГТС), пролонгація перебування Чорноморського флоту Росії до 2042 року, в обмін за знижки на вартість російського газу та відмова від перспективи членства в НАТО. Реалізуючи інтереси олігархічного капіталу В.Янукович має завершити розподіл державної власності в країні на користь донецького промислово-олігархічного угрупування. Із завершенням боротьби за монополію на власність і владу неминуче виникне потреба у встановленні авторитарних форм правління країною. Соціально — електоральну базу підтримки влади В. Януковича складає населення східних і центральних регіонів України. Для соціуму, що мешкає в цій частині України характерні: російськомовність та несприйняття української культурної традиції; російська провінціальна ментальність; байдуже, інколи вороже ставлення до державності України та тяжіння до соборності з Росією; укоріненість російської православної традиції, яка поєднується зі сталими традиціями робітничого класу та пролетарського інтернаціоналізму. Зовнішня політика держави побудована на базі малоросійського соціуму буде характеризуватись русоцентричністю, євразійськими авторитарними тенденціями, орієнтаціями на реінтеграційні процеси спрямованими на входження в лоно інтересів Російської Федерації і реалізації геополітичних проектів по відновленню «Великої Росії» та самоізоляціоністськими тенденціями від Заходу. Саме така зовнішня політика і втілюється сьогодні президентом В. Януковичем. Проте, така політика як і особиста влада В. Януковича підтримується тільки східними і південно-східними регіонами України, які складають 46-48% чисельності населення України. Останні президентські вибори чітко вказують на таку ситуацію. Екс26

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

перти звертають увагу, що «Янукович став президентом держави з апріорі статусом неукраїнського глави держави»14. Щоб розширити поле власної влади та підтримки своєї зовнішньої і внутрішньої політики, В.Янукович в своїй гуманітарній політиці взяв курс на переформування Центральної та Західної України в малоросійський соціум. Така політика повністю відповідає стратегічним інтересам Росії. В свою чергу, В. Янукович намагається використати підтримку Росії, як потужний ресурс для збереження своєї політичної влади в середині країни та зовнішньополітичних зносинах з провідними країнами Заходу. В реалізації такої русоцентричної зовнішньої політики, В. Янукович намагається спиратись на Партію регіонів, яка обслуговує насамперед донецький олігархічний капітал. В її партійній програмі зазначається, що «історична і культурна близькість України та Росії зумовлюють роль Росії як особливого партнера нашої держави. Розвиток економічного та культурного співробітництва з Російською Федерацією зумовлений як нашими стратегічними інтересами, так і віковічними традиціями наших народів»15. Серед потенційних союзників, які підтримують такий зовнішньополітичний курс відносно Росії, варто виділити «Сильну Україну» Сергія Тігіпка, Комуністичну та Соціалістичну партії. В програмних заявах Сергія Тігіпка звинувачення в погіршені відносин з Росією однобічно покладаються на українську сторону16. В програмі Соціалістичної партії України зазначається, що «історична і культурна близькість України до Росії обумовлюють роль нашої держави як політичного стратегічного партнера Російської 14 Олег �� Проценко. Хресна дорога Нашої України: або як націоналізувати Януковича. // Українська правда, .2010, — 22 лютого. 15 Програма Партії. Партія регіонів — партія народу, стабільного розвитку, історичної перспективи. http://www.partyofregions.org.ua/meet/program/view_print/. 16 Предвыборная программа кандидата на пост Президента Украины Сергея Леонидовича Тигипко. http://tigipko.com/Programm?lang=rus

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Федерації»17. Опозиція ж до президента В. Януковича і його зовнішньополітичного курсу назвала режим В. Януковича «п’ятою колоною» Росії, тим самим визначивши негативну роль путінської Росії до України»18. *** Зворотною стороною такої беззастережної проросійської орієнтації президента В. Януковича і владної коаліції та дистанціювання від Альянсу є залежність, втрата самостійності, втрата здатності здійснювати власне геополітичне позиціювання, що означатиме послаблення як його власних позицій, так і позиції України у відносинах як з Росією, так і з країнами Північноатлантичного альянсу. Більше того, поставивши

Україну в залежність від позиції Росії, В. Янукович, як і правляча парламентська коаліція, спричинить загрозу поглинання України Росією, чи приєднання першої до другої. Для України реалізація цього сценарію означатиме остаточну втрату своєї європейської перспективи, незалежності й державного суверенітету, повернення до авторитарного минулого. Для Європи наслідком цього стане кардинальна зміна геополітичного ландшафту європейського континенту на користь Російської Федерації і повна втрата Євросоюзом перспективи просування його інтересів та цивілізаційних цінностей на Схід. Такий сценарій стане неминучим при домінуванні авторитарних тенденцій у системі політичної влади, подальшому посиленні економічної та політичної залежності від Росії, поновленні нової, більш глибокої економічної кризи в країні і поглибленні процесу маргіналізації її населення.

17 Предвыборная программа кандидата на пост Президента Украины Сергея Леонидовича Тигипко. http://tigipko.com/Programm?lang=rus 18 Програма партії�� http://www.spu.in.ua/about/programa

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

1.2. Російський фактор як чинник внутрішньої політики в Україні Наталія Беліцер Хоча після розпаду Радянського Союзу у 1991 році міждержавні відносини між Україною і Росією ніколи не сягали рівня справжнього «стратегічного партнерства» — всупереч неодноразово повторюваним запевненням лідерів обох держав — за часів президентства Віктора Ющенка відбулися процеси, що були охарактеризовані вищим керівництвом Росії як «глибока криза». Найвиразнішою ілюстрацією цього сприйняття можна вважати таку незвичну для дипломатичного протоколу форму спілкування між президентами сусідніх держав, як опублікований 9 серпня 2009 року на офіційному сайті Кремля документ під назвою Открытое послание президента РФ Дмитрия Медведева президенту Украины Виктору Ющенко.19 Надзвичайно жорстко сформульовані звинувачення в свідомому руйнуванні двосторонніх відносин стосуються, серед іншого, і тих сфер, що сягають далеко за межі проблем міждержавного характеру і зачіпають натомість питання внутрішньої політики України. В Посланні, зокрема, сказано наступне: «Российско-украинские отношения подвергаются испытаниям и в результате взятой Вашей администрацией линии на пересмотр общей истории, героизацию нацистских пособников, возвеличивание роли радикал-националистов, навязывание международному сообществу националистически окрашенных трактовок массового голода в СССР 19321933 годов как «геноцида украинского народа». Продолжается вытеснение русского языка из общественной жизни, науки, образования, культуры, средств массовой информации, судопроизводства». 19 Щодо �� прес-конференції Юлії Тимошенко 9 вересня 2010 року та НаполеонаЯнуковича. http://svetiteni.com.ua/ru/article/politics/1095/

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Цей документ закінчується недвозначно висловленою надією, що в результаті наступних президентських виборів до влади в Україні прийде політична сила, значно лояльніша до Росії: «В России надеются, что новое политическое руководство Украины будет готово выстраивать между нашими странами такие отношения, которые будут на деле отвечать подлинным чаяниям наших народов…» Дійсно, такі надії виявилися цілком виправданими: 7 лютого 2010 року у другому турі виборів президентом України був обраний Віктор Янукович. Дії нового уряду у тих сферах, що були зазначені раніше як ‘надзвичайно чутливі’ для Росії, дозволяють оцінити, наскільки радикальними й масштабними є зміни, що відбулися як у зовнішній, так і внутрішній політиці нашої держави, і наскільки ці зміни відповідають очікуванням керівництва сусідньої країни. Не претендуючи на всеосяжний аналіз всього обсягу питань, які викликали найбільше роздратування російських можновладців, розгляньмо два з них, що їх можна вважати найбільш показовими й найважливішими в гуманітарній сфері: проблеми власної історії і мовні проблеми. Перегляд історії Однією з найбільш суспільно значущих проблем гуманітарної сфери, що постала в Україні внаслідок приходу до влади уряду, орієнтованого на Росію, став швидкий і доволі радикальний перегляд власної історії, який супроводжується її адаптацією до поглядів, пануючих в сусідній країні. Ключовими в цьому контексті є питання Голодомору, ролі й значення ОУН-УПА та інших українських визвольних змагань за незалежність (у різні історичні епохи),20 ставлення до багатьох суперечливих подій Другої світової війни (яка, симптоматично, знов набула назву Великої Вітчизняної), та й уза20 Див. наприклад, History Should be Written by Objective and Competent Scholars by Askold S. Lozynskyj. Kyiv Post, 22 September 2010

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

галі чергового переосмислення всього складного комплексу історичних подій, що стосуються відносин між Україною та українцями, з одного боку, та Росією, в усіх її імперських та постімперських іпостасях, з другого. Першою жертвою реверса державної політики стало питання Голодомору. З офіційного президентського сайту раптом зникли всі матеріали і навіть сама згадка про цю трагедію; те саме відбулося і з сайтами обласних держадміністрацій. До того ж, новообраний президент вдався до публічного заперечення Голодомору як геноциду українського народу. Російська теза про те, що «постраждали всі», тому немає потреби виокремлювати Україну, прозвучала цього разу з вуст Президента України на сесії ПАРЄ 27 квітні 2010 року. Слід відзначити, що за попередні роки як всередині країни, так і на міжнародній арені було чимало зроблено для визнання факту штучно створеного Голодомору, що мав ознаки геноциду. На початок 2010 року парламенти 14 країн світу визнали Голодомор геноцидом; Генеральна Асамблея ООН у заяві 2003 р. назвала його «національною трагедією українського народу». У 2007-08 рр. резолюції на вшанування жертв Голодомору в Україні ухвалили Парламентська асамблея ОБСЄ і Генеральна конференція ЮНЕСКО, до складу якої входять 193 країни; Європарламент визнав Голодомор «жахливим злочином проти народу України,» а Балтійська Асамблея — геноцидом.21 Особливу увагу цьому питанню приділяли за часів президентства Віктора Ющенка. Була проведена величезна робота: Голодомор законодавчо визнано геноцидом проти українського народу, введено кримінальну відповідальність за його заперечення, встановлено День пам’яті жертв Голодоморів, збудовано меморіал у Києві та відкрито пам’ятні знаки у багатьох населених пунктах. Після того як 27 травня 2009 року СБУ порушила кримінальну справу про голодомор як гено21 Открытое �� послание президента РФ Дмитрия Медведева президенту Украины Виктору Ющенко. 11 августа 2009, http://www.kreml.org/opinions/220477084.

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

цид, були проведені слідчі дії в усіх областях, що були обрані тоталітарним режимом для повного придушення спротиву українських селян, зокрема, насильницькій колективізації. На підставі ґрунтовних досліджень, опитування свідків та нащадків потерпілих, вивчення до того засекречених архівів, СБУ порушила кримінальну справу проти організаторів Голодомору, яка була розглянута в суді (значною мірою символічно). Рішенням Апеляційного суду Києва від 13 січня 2010 року керівники більшовицького тоталітарного режиму були визнані винними у геноциді в Україні в 1932-33 роках.22 Важливо зауважити, що подібні розслідування розпочалися, також за ініціативи Віктора Ющенка, і з метою визнання депортації кримських татар у 1944 році як геноциду кримськотатарського народу, чого самі кримські татари намагалися досягти протягом багатьох років.23 Тобто, державна політика по відновленню історичної пам’яті, викриттю злочинів, скоєних комуністичним режимом на території сучасної України, була спрямована не лише на етнічних українців і з часом могла б створити надійну правову основу для засудження злочинів комунізму на кшталт символічного Нюрнберга-2. Слід також відзначити, що проблемою Голодомору як геноциду українського народу серйозно займалися не тільки офіційні державні служби — в першу чергу, СБУ — а й низка активістів громадянського суспільства. На особливу увагу заслуговує дослідження провідного українського правозахисника, голови Харківської правозахисної групи Євгена Захарова, 22 http://www.unian.net/ukr/news/news-358361.html, див. також: репортаж із залу суду: Чи варто судити померлих вождів держави, якої вже немає? http://www2. maidan.org.ua/n/free/1263549909. 23 Депортація кримських татар як ще один геноцид в СРСР. Наталя Беліцер, Доповідь на науковому семінарі «Голодомор 1932-1933 років в Україні в контексті злочинів геноциду ХХ-ХХІ століть». Національний університет «Києво-Могилянська академія», 28 січня 2010 року. http://www.kirimtatar.com/, http://maidan.org.ua/static/mai/1274264986.html

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

який опублікував у 2008 книжку під назвою Правова кваліфікація Голодомору 1932-1933 років в Україні та на Кубані як злочину проти людяності та геноциду.24 На жаль, така політика й громадська активність не знайшли розуміння — не кажучи вже про підтримку — в Російській Федерації, населення якої теж тяжко постраждало від репресій минулого тоталітарного режиму. Всі спроби знайти міжнародну підтримку наштовхувалися на миттєвий спротив представників РФ в таких організаціях як ООН, Рада Європи тощо. Так. наприклад, постійний представник РФ при ООН В.Чуркін заявив, що визнання голоду геноцидом українського народу дорівнює героїзації українських посібників нацистів, а заступник голови Держдуми Володимр Жириновський вважає, що Голодомор в Україні «виник сам по собі», Під час весняної сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) 2008 року, коли Бюро Асамблеї підтримало пропозицію української делегацією розглянути тему Голодомору в Україні, російська делегація виступала проти, запропонувавши натомість вшанувати пам'ять усіх жертв голоду 1930-х років. У зв’язку з цим, у грудні 2009 року Комісія ПАРЄ з політичних питань відмовилася схвалити поправку до доповіді про Голодомор 1930-х років в СРСР, що визначала його геноцидом українського народу.25 Проте, 28 січня 2010 року юридична комісія ПАРЄ схвалила поправку до доповіді й проекту резолюції про голод в СРСР, цього разу внесену представником Великобританії запропонувавши визнати його Голодомором і геноцидом українського народу26. Це стало шоком для членів ПАРЄ від Росії і викликало їх гостру негативну реак24 http://khpg.org/index.php?id=1221206914. 25 Комісія ПАРЄ відмовилася визнати Голодомор геноцидом українського народу.16 грудня 2009 http://ua.korrespondent.net/ukraine/1028025 26 Юридична комісія ПАРЄ запропонувала визнати Голодомор геноцидом українського народу 29.01.10, ua.korrespondent.net

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

цію: в результаті, на квітневій сесії позиція росіян стала вирішальною для прийняття остаточного рішення, і ця поправка не була включена в текст фінальної резолюції.27 У той же час, нинішній президент ще до його обрання виступав проти намагань «помаранчевої влади» добитися міжнародного визнання Голодомору геноцидом. Він завжди підкреслював, що це трагедія, але тільки до тієї межі, поки це не зачіпає Росію. Багато його висловлювань були практично тотожними до тих, якими послуговуються російські політики. Наприклад, на самміті глав урядів держав СНД у Мінську у 2006 р. Янукович сказав журналістам, що «ці роки, тобто 193233, є чорною сторінкою в історії не лише українського народу, а й Росії, Білорусі, деяких інших країн». Більше того, в унісон з РФ він засудив порушення судом кримінальної справи проти організаторів Голодомору, сказавши наступне: «От имени Партии регионов еще раз заявляю протест очередной попытке нынешних власть имущих втянуть общество в гражданское противостояние, а Украину — в конфронтацию с Российской Федерацией… Известно, что для России как правопреемницы СССР эта тема является особенно чувствительной».28 Таким чином, хоча публічна відмова від намагань довести світові, що серед злочинів сталінського режиму був і Український Голодомор-Геноцид, викликала шок і обурення багатьох громадян в Україні та поза її межами, аналіз попередніх висловлювань нинішнього президента і членів підібраної ним команди дозволяв передбачити саме такий перебіг подій. Метою цього була, насамперед, демонстрація повної лояльність до Росії, особливо в питаннях гуманітарної політики — яка фактично перестала бути внутрішньою політикою суверенної держави — а також нестримне бажання перекреслити й запе27 http://assembly.coe.int/Main.asp?link=/Documents/WorkingDocs/Doc10/ EDOC12181.htm 28 Див. «Голодомор. Що буде після завершення епохи Ющенка?» Ірина Лукомська.

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

речити все, що здійснили й чого бажали ненависні йому «помаранчеві». «Першою ластівкою» у зміні офіційної політики, що створювала умови для об’єктивного вивчення правдивої (а не міфологізованої) історії України у 20-му сторіччі, стало висловлювання новопризначеного голови Служби безпеки України (СБУ) Валерія Хорошковського. У березні 2010 року, після свого представлення він сказав журналістам, що «спецслужбі слід скоротити роботу з архівами… дуже багато матеріалів розсекречено… ту правду, яку потрібно було донести українському народу, та правда донесена» і що «турбота спецслужби, перш за все, в тому, щоб охороняти свої секрети, охороняти закони, які ці секрети створювали». В той же день був звільнений, серед інших, начальник департаменту архівного забезпечення СБУ Володимир В’ятрович;29 спеціальні підрозділи, що займалися збором матеріалів про голодомор українців і геноцидну депортацію кримських татар, були розформовані. Таким чином, озвучені в березні наміри покінчити з можливістю об’єктивного вивчення історичних подій (завдяки відкритим за президента Ющенка архівам колишнього КДБ, що перейшли у спадок Службі безпеки України (СБУ)),30 були дуже швидко «втілені в життя». Найпоказовішим прикладом того, як і якими засобами це відбувається, можна вважати те, що сталося півроку пізніше зі львівським істориком Русланом Забілим — директором Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького». 8 вересня 2010 року Забілий був затриманий у Києві шістьма офіцерами СБУ; його протримали 14 годин, вилучили персональний комп’ютер та цифрові носії інформації. Наступного 29 «Пане Хорошковський, які закони і секрети Ви збираєтеся охороняти?» Євген Захаров, 15.03.10, http://www.khpg.org/index.php?id=1268655036. 30 Згідно з указом президента Ющенка. всі події з 1917 по 1991 рр., які стосуються історії визвольного руху та опозиції, мали бути відкритими; з відповідних документів було знято гриф «таємно».

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

дня проти нього відкрили кримінальну справу під приводом «незаконного збирання матеріалів, що складають державну таємницю». Незважаючи на очевидну абсурдність подібних обвинуваченьрії 20-го сторіччя. української іст(історик працював лише з документами, що стосувалися українських визвольних рухів 40 — 50х років, які жодною мірою не підпадають під поняття «державна таємниця»31), 13 — 14 вересня був проведений обшук у приміщенні меморіального музею у Львові. Були вилучені два ноутбуки, один жорсткий диск, паперові копії історичних документів, а також відео-свідчення дисидентів, записані дослідниками протягом 2009—2010 років; при тому представники СБУ не показали жодних санкцій на обшук. Подібні дії наштовхують на думку, що метою цих акцій було не тільки залякування тих, чия діяльність не співпадала з новою «генеральною лінією» у трактуванні історичних подій, а й у знищенні вже здобутих матеріалів, на яких мало спиратися переосмислення важких, часом трагічних епізодів української історії 20-го століття. Ані громадські акції протесту, що відбулися 15 вересня в Києві та інших містах України32, ані колективні звернення до СБУ, підписані відомими вченими США, європейських країн, Канади, Ізраїлю та України33, ані інші критичні оцінки34 не допомогли прояснити цю ситуацію або припинити кримінальну справу проти Забілого. Проте, у своєму листі Українському 31 Інформація, яка належить до держтаємниці, перелічена у спеціальному документі «Звід відомостей про державну таємницю». Жодних історичних документів у цьому переліку немає; крім того, закон забороняє ховати історичні документи, особливо ті, які містять інформацію про факти порушень прав та свобод людини і громадянина та незаконні дії органів державної влади та їх посадових осіб. 32 Детальніше див. у «Нам хочуть заборонити вивчати власну історію?» Іван Капсамун, Ігор Самокиш, «День» №167-168, п’ятниця, 17 вересня 2010, http://www.day. kiev.ua/309575. 33 Harassment of Historian Raises Censorship Fears by Natalia A. Feduschak, Kyiv Post, 16 September 2010. 34 Who’s Afraid of Ukrainian History? by Timothy Snyder, NYR Blog, 21 September 2010.

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Конгресовому Комітету Америки, датованому 20 вересня 2010 року, Президент України запевнив це впливове зібрання представників української діаспори, що він особисто припинив тиск СБУ на співробітників музею «Тюрма на Лонцького», а сам музей було виведено з-під юрисдикції СБУ й передано Інституту Національної Пам’яті.35 (В цьому ж листі наголошувалося на рішенні розсекретити матеріали, що стосувалися Голодомору).36 Тим не менш, намагання громадських активістів з'ясувати, які ж саме документи Забілого могли слугувати підставою для затримання історика та кримінальної справи проти нього (зокрема, запит до СБУ був поданий юристом Альянсу «Майдан» Олександром Северіним), наштовхнулися на таку відповідь першого заступника Голови СБУ Володимира Рокитського: «Ця кримінальна справа має гриф «абсолютно таємно».37 Мовне питання Мабуть, жодне питання внутрішньої політики України від самого початку незалежності не було настільки політизованим, міфологізованим і штучно переведеним в джерело постійного «з’ясування стосунків» з Російською Федерацією, як проблема захисту прав та інтересів російськомовного населення в контексті так званої «політики насильницької українізації». На відміну від розв’язання аналогічних проблем в країнах Балтії, що вдалися до значно жорсткіших заходів, спрямованих на відродження національних мов і ствердження їх панівних позицій, все ще чинний Закон України «Про мови в Українській ССР» 1989 року (з поправами 2003 року) був не 35 Yanukovych Pledges to Diaspora to Declassify KGB Archives on Holodomor. Zik, 21 September 2010. 36 Одразу після цього, на президентському сайті було поновлено розділ про Голодомор. 37 21.10.2010, http://news.liga.net/news/N1029927.html

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

тільки значно ліберальнішим, але й певною мірою підкреслював особливе становище російської мови порівняно з мовами інших національних меншин. На таку незбалансованість мовної ситуації в Україні давно вже звертали увагу міжнародні та європейські експерти. Так, наприклад, у п. 51 Висновку Консультативного комітету з питань Рамкової конвенції про захист національних меншин від 1 березня 2002 року (стосовно урядового звіту України) зазначено: «...Консультативний комітет вважає, що це положення [Ст. 5 Закону про мови] містить далекосяжні гарантії імплементації статті 10, пункту 2, Рамкової конвенції, стосовно російськомовних осіб. Проте ця стаття передбачає більш обмежені гарантії для осіб, які спілкуються іншими мовами національних меншин...» Тим не менш, загроза втрати домінуючих позицій російської викликала гострі реакції не стільки самих «русофонів» України, скільки з боку південно-східної сусідньої держави. Не заглиблюючись в перебіг подій протягом усього 20-річного періоду незалежності, спробуємо проаналізувати, до чого призвела остання зміна влади. Відомо, що в усіх свої передвиборчих програмах, платформах та обіцянках Партія регіонів — чий переважно російськомовний електорат знаходиться у східних та південних регіонах України — наголошувала на необхідності надання російській мові статусу другої державної. Хоча таке відбувалося далеко не вперше, деякі політичні сили намагалися маніпулювати цим питанням задовго до появи нині правлячої партії — подібні обіцянки лунали, наприклад, з вуст кандидата на посаду президента України Леоніда Кучми, — вони ще ніколи не зазнавали спроб реалізувати їх на практиці. Для цього існували й об’єктивні причини, оскільки згідно з Статтею 10 Конституції України, українська мова є єдиною державною. Для зміни цієї норми необхідно рішення конституційної більшості депутатів Верховної Ради, якої прихильники радикальної зміни мовної 38

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

ситуації досі не могли забезпечити за будь-якого з попередніх складів парламенту. Проте, після президентських виборів-2010 і очевидних намірів рішуче поміняти «націоналістичний» і про-європейський курс президента Ющенка на значно більш проросійський, мовні проблеми України набули чергового загострення. Це було спричинено не тільки реальною — певною мірою, щирою позицією переважної більшості переможців«регіоналів», а й тією обставиною, що буквально в останні дні свого перебування при владі президент Ющенко схвалив своїм указом Концепцію державної мовної політики. В цій концепції, зокрема, сказано, що громадяни України незалежно від свого етнічного походження, переконань та посад, повинні володіти українською мовою як мовою свого громадянства. Крім того, опанування українською мовою чи її розумінням в обсязі, достатньому для спілкування, є неодмінною умовою набуття громадянства України. Це є також обов’язковою умовою для обіймання посад в органах державної влади та місцевого самоврядування. Серед пріоритетів вказані створення належної законодавчої бази для державної підтримки книговидань, ЗМІ, пісень українською та мовами національних меншин. Передбачено також розвиток українського сегменту Інтернету та програмного забезпечення для комп’ютерів українською, а також завершення роботи над єдиним правописом, забезпечення науково обґрунтованої кодифікації та вдосконалення української мови.38 І хоча нічого «дискримінаційного» або такого, що супере чить сучасним нормам міжнародного та європейського права, в цій концепції не було, вона відіграла роль додаткового подразника як для політичних суперників всередині країни, так і для політичного класу й керівництва Росії. 38 Ющенко напоследок утвердил верховенство украинского языка. 22.02.2010 http://ura-inform.com/politics/2010/02/22/ukr_jaz

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Проте, рішучих кроків заради зміни мовної ситуації в країні в перші місяці панування нової влади не відбулося; основні зусилля були спрямовані на консолідацію владної вертикалі (фактично — монополізацію влади за російськими зразками). В гуманітарній сфері «реформаторська» активність (переважно антиєвропейського характеру) нової владної команди зосередилася, як було вже зазначено, на перегляді історичних фактів і подій та їхньої інтерпретації, а також одразу стала відчутною у сфері освіти. Наприклад, Кабінет міністрів відмінив іспит по українській мові при вступі до аспірантури, а також виключив українську із списку так званого «кандидатського мінімуму» — іспитів, що їх необхідно скласти до того, як подавати на захист дисертацію для отримання вченого ступеню кандидата наук. Замість продовження зусиль по адаптації учбового процесу до вимог і практик Болоньського процесу, середні школи знов були переведені на 11-річне навчання (замість введеного раніше 12-річного). Перегляд історії вже позначився і на змісті підручників;39до того ж почалися проблеми з придбанням шкільних підручників українською мовою. У серпні 2010 року новий міністр освіти і науки Дмитро Табачник своїм наказом ліквідував сектор сприяння освіти рідною мовою — крок, який окрім усього іншого, матиме негативні наслідки для опанування рідними мовами в дошкільних закладах та середніх школах.40 Різка активізація намагань ревізувати проукраїнську мовну політику відбулася влітку 2010 року. Це було пов’язано, поперше, з оприлюдненням висновків Комітету експертів Ради Європи по виконанню імплементації положень Європейської хартії регіональних або міноритарних мов41 (внаслідок 39 Orange Revolution Erased from Ukrainian School Textbooks by Taras Kuzio. Jamestown Foundation Blog, 7 September 2010. 40 Табачник ликвидировал сектор содействия образованию на родном языке. 5.08.2010, http://teraze.com.ua/page.php?id=6&article=1103. 41 Див.: https://wcd.coe.int/ViewDoc.jsp?Ref=CM%282009%2943&Language=lanEngli sh&Ver=original&Site=COE&BackColorInternet=C3C3C3&BackColorIntranet=EDB021& BackColorLogged=F5D383

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

надходження до РЄ першого урядового звіту, а також трьох додаткових звітів, підготовлених і представлених у 2007 — 2008 рр. виключно тими організаціями, що зосереджені на російській мові (автори: В. Колесніченко (депутат від Партії регіонів, очолює «Правозащитное общественное движение «Русскоязычная Украина», В. Алексеєв (член Партии регионов, депутат Харьковского областного совета), Л. Кудрявцева (член Українськой асоціації викладачів російської моаи і літератури) Крім опрацювання цих матеріалів, європейські експерти здійснили також поїздку по регіонах України, де знов-таки, приділили основну увагу зустрічам з представниками вищезгаданих організацій, а також ВОО «Правозащитная организация «Общая Цель» (головою є помічник депутата Колесніченка Руслан Бортник) По-друге, з огляду на наближення місцевих виборів, призначених на 31 жовтня 2010 року, правлячій коаліції необхідно було продемонструвати своїм виборцями тверду й неухильну позицію стосовно проголошених раніше намірів, пов’язаних з підвищенням статусу російської мови і «забезпеченню прав» російськомовних. Така необхідність виникла у зв’язку з катастрофічним падінням рейтингу Президента Віктора Януковича й узагалі «регіоналів»42 внаслідок, у першу чергу, неспроможності вирішити нагальні соціально-економічні проблеми населення, зупинити інфляцію, стрімке зростання цін, зниження якості життя більшості громадян України та інші негативні явища.43 За таких обставин, у боротьбі за голоси електорату в південних та східних областях України влада в черговий раз намагалася використати мовне питання як козирну карту. Реально ж, практично всі соціологічні опитування свідчили, 42 «В августе украинцы перестали доверять...» 09.09.2010, http://unian.net/rus/ news/news-395118.html; «Чи схвалюють українці діяльність Януковича» (опитування), 23.09.2010, http://www.day.kiev.ua/310344. 43 Див., наприклад, «Цей вересень став «найбільш інфляційним» з 1998 року». «День», №182-183, 8 жовтня 2010, http://www.day.kiev.ua/312149.

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

що наявна мовна ситуація не посідає чільного місця в переліку найактуальніших тем, що хвилюють пересічних громадян, і не вважається ними серйозною проблемою, здатною відіграти роль гострого конфліктогенного фактора чи загрозою для суспільної безпеки. Проте, не останню роль могло відігравати і недвозначно висловлене незадоволення російських «патронів» недостатньо енергійними зусиллями нової влади виконати в повному обсязі передвиборчі обіцянки у питанні, що постійно перебувало у фокусі уваги російських політиків, а також шквал звинувачень владної команди «регіоналів» у зраді з боку радикальних проросійських рухів і організацій, особливо з АР Крим. Останні були спричинені декотрими заявами провідних кримських посадових осіб та політиків напередодні Дня незалежності України. Так, наприклад, 17 серпня кримський віце-прем’єр Павел Бурлаков заявив в ефірі «Транс-М-Радіо», що після того, як президентом став Віктор Янукович, ніяких проблеми з російською мовою на сьогодні вже немає.44 Наступного ж дня відомий кримський політик, депутат ВР «регіонал» Борис Дейч сказав, що «Никакого сепаратизма на полуострове Крым нет — крымская политика и СМИ давно стали сугубо украинскими, идею воссоединения с Россией пропагандируют лишь малочисленные маргиналы».45 Схожі думки висловив і відомий кримський економіст, редактор Інтернет-порталу «Большая Ялта» Андрій Кліменко.46 У відповідь пролунали обурені виступи як зсередини Криму, так і з Росії. Жорсткі оцінки, виставлені діючій владі, наголошували на тому, що «Партия регионов по указке За44 Правительство Джарты: Янукович – президент, и никаких проблем с русским языком уже нет. 17.08.10 16:59 http://www.nr2.ru/crimea/296800.html. 45 18.08.10 http://www.nr2.ru/crimea/296952.html. 46 Мнение: молодежь Крыма считает Украину своей Родиной? «Северные соседи» не смогут навязать крымчанам своё мнение. 20.08.10, www.nr2.ru/crimea/297238. html.

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

пада продолжает работу по деинтеграции постсоветского пространства»;47 «Новая власть создаёт для русского языка всё больше препятствий»;» «Последние месяцы… всё больше препятствий для функционирования русского языка даже в тех сферах, которые гарантированы крымской Конституцией»;48 «Крым должен четко понимать — Партия регионов окончательно превратилась в Партию украинских националистов, Янукович проводит ещё более масштабную, чем Ющенко, политику этноцида русских»;49 «Партия Регионов предала русских избирателей и стала «главным ваххабитом»».50 Гострота висловлювань, що свідчили про гостре розчарування й невиправдані надії на швидку й переконливу «рерусифікацію» Криму, заслуговує на детальніше цитування. Доволі показовими у цьому плані є слова лідера кримської ‘правозахисної’ організації «Вера» Святослава Компанійця: «Именно при «регионалах» запрещен региональный статус русского языка в Севастополе, судопроизводство и документооборот ведутся исключительно на украинском языке, осуществлена украинизация последнего информационного русского FM- ресурса — «Транс-М-Радио». На телевидении вновь русская речь «перекрывается» «мовой». Принимаются новые дискриминационные законы в отношении русского языка. Янукович прилюдно унижает и издевается над русскими премьерминистром и министром внутренних дел, заставляя их ломать на глазах у всей страны язык на украинском»; «Вне всякого сомнения, русские и их организации в Крыму будут репрессированы в день «Х» сразу после выборов 31 октября — как лишнее, ненадеж ное и опасное звено в работе машины украинского антироссийского государства. Недаром привезенная Януковичем донецкая 47 18.08.10, http://www.nr2.ru/authors/296971.html. 48 19.08.10, http://www.nr2.ru/kiev/297051.html. 49 19.08.10 http://www.nr2.ru/crimea/297056.html. 50 0.08.10 17:05 http://www.nr2.ru/crimea/297313.html.

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

команда уже удачно провернула ряд операций, в частности, по изгнанию крымчан из власти и «переформатированию» национального движения крымских татар. Такова логика выживания украинской националистической Партии регионов. Голосуя за нее, каждый русский должен, наконец, понять, что голосует он за окончательное отчуждение от остальной России, национальное неравенство, уничтожение русского языка и культуры, за абсолютно чуждый ему «европейский выбор» и натовские войска на полуострове».51 Подібні настрої — не тільки в Криму, а й у деяких інших «російськомовних» регіонах України, мабуть, і стимулювали, по мірі наближення місцевих виборів, зростаючу законотворчу активність у мовній сфері депутатів від правлячої коаліції. До 2010 року, всі намагання внести докорінні зміни до Закону про мови, ухваленого ще в Радянській Україні, або ухвалити новий, сучасний закон, наштовхувалося на непереборний ідеологічний бар’єр — автори розробок, що належали до того чи іншого політичного табору, вдавалися до двох крайнощів, які виключали знаходження або навіть пошук будь-якого компромісу (або «все на підтримку української!», забувши про існування інших мов та їх носіїв, або «все для збереження позицій і розвиток російської», що насправді дорівнює «праву» не знати державну мову і не бути в змозі нею користуватися). Тому із зареєстрованих 7-ми «мовних» законопроектів жоден так і не був винесений на розгляд сесії ВР; стан проходження, як правило, зупинявся на стадії розгляду парламентськими комітетами. Такий стан «стагнації» законотворчого процесу, що певною мірою влаштовував усіх і не викликав суспільних збурень чи масових акцій протесту, поступився гострій фазі мовного конфлікту після реєстрації 7 вересня 2010 року Верховною Радою України законопроекту «Про мови в Україні» 51 19.08.10 http://www.nr2.ru/crimea/297056.html.

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

(1015-3), поданого головою фракції Партії регіонів Олександром Єфремовим, лідером фракції КПУ Петром Симоненком і членом фракції Блоку Литвина Сергієм Гриневецьким. Важливим є те, що правляча коаліція вперше виступила «єдиним фронтом» задля демонстрації твердого наміру виконати передвиборчі обіцянки Партії регіонів щодо статусу російської мови (раніше, блок Литвина не підтримував таких ініціатив).52 Цей закон є значно радикальнішим, ніж близький до нього попередній (так званий «базовий закон про мови, підготовлений кілька років тому О.Єфремовим, Л.Грачем та Є.Кушнарьовим). Радикальність його полягає в тому, що незважаючи на формальне підтвердження статусу української мови як єдиної державної (це дозволяє не вносити зміни у Конституцію України), фактично ним вводиться офіційна двомовність, що не тільки не приховується, а навпаки, представлено як величезне досягнення, бо «…російська мова є рідною або такою, якою повсякденно користується більшість громадян України,53 загальноприйнятою, поряд з українською, мовою міжособового спілкування на всій території України, однією з офіційних і робочих мов Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй, ЮНЕСКО та інших міжнародних організацій. Володіння російською мовою забезпечує громадянам України широкий доступ до здобутків світової науки і культури» (Ст. 7, 1). А також: «Українсько-російська двомовність, що склалася історично, є важливим надбанням Українського народу, потужним чинником консолідації багатонаціо нального українського суспільства» (Ст. 7, 2). 52 Детальніше див. у: Коалиция решила «под выборы» усилить русский (Обзор прессы). 9 сентября 2010 г., http://rus.newsru.ua/press/09sep2010/press_mova.html. 53 Цей пасаж може слугувати ілюстрацією доволі «вільного» ставлення авторів законопроекту до реальних фактів, зокрема й тих, що містяться в результатах всеукраїнського перепису населення 2001 року. Як відомо, отримані дані засвідчили, що українську мову назвали рідною 67,5% жителів країни, а російську – лише 29,6%.

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Як легко було передбачити, цей законопроект одразу ж спричинив хвилю обурення з боку не тільки етнічних українців, для яких українська мова є рідною, а й усіх тих, хто справедливо вважає, що без зміцнення позицій державної мови, підірваних тривалим перебуванням у складі багатонаціональних імперій (з домінуванням переважно російської мови), неможливо досягти повноцінного національного відродження й побудувати сучасну, цивілізовану, демократичну європейську державу. Експертний аналіз законопроекту, з обґрунтованими негативними висновками, підготовлений фахівцями Національного університету «Києво-Могилянська академія» і підтриманий Вченою радою цього авторитетного освітянського закладу, був направлений Президентові України В. Ф. Януковичу, Голові Верховної Ради В.М. Литвину та переданй у засоби масової інформації.54 Не бракувало також і різко негативних оцінок та відгуків громадськості й незалежних експертів.55 Практично всі, хто встав на захист української мови, вбачаючи серйозні загрози не тільки для її подальшого розвитку, а й для самої державної незалежності України, відмічали також неабиякий конфліктний потенціал даного законопроекту, передбачаючи високу вірогідність виникнення «мовних» конфліктів навіть у тих сферах та інституціях, де їх практично не було; це стосується, насамперед, навчальних закладів і взагалі освітньої сфери. Активні протестні дії громадськості 4-го жовтня — в цей день погоджувальна комісія вирішувала подальшу долю законопроекту — змусили відкласти (принаймні, на кілька тижнів) його роз54 http://ukma.kiev.ua/news/addm/uhvala_VRNaUKMA.pdf. 55 Див. �� наприклад, «Мова як дім буття. Двомовність в розколотому суспільстві». Юлія Тищенко, Research Update, № 28/626, 24 вересня 2010 року; «Закон про мов[чання] в Україні». Віктор Пушкар, 01.10.10, http://maidan.org.ua/static/ mai/1285927472.html; ««Експертиза» на патріотизм». Оксана Миколюк, «День», №180, середа, 6 жовтня 2010, http://www.day.kiev.ua/311613.

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

гляд Верховною Радою. Наступного ж дня спікер ВР Володимир Литвин, коментуючи заяви опозиції щодо «мовного» законо проекту, попросив «не нагнітати пристрасті, оскільки Верховна Рада нерозглядає цих документів», і додав, що «зараз ця проблема не на часі, і давайте не будемо збуджувати суспільство…» Таким чином, в результаті доволі ефективних дій як громадськості, так і вчених, педагогів, незалежних експертів «проштовхнути» законопроект до виборів у місцеві органи влади 31-го жовтня не вдалося. Цей факт був дуже негативно розцінений тими російськими політиками, які постійно тримають у фокусі уваги російсько-українські відносини, а точніше, ретельно стежать за темпами і якістю виконань українською владою широкомасштабних обіцянок і доказів максимальної лояльності до ідеологічних настанов Росії. Зокрема, депутат Державної думи Росії, директор Інституту країн СНД Костянтин Затулін вважає не-розгляд Верховною Радою проекту закону «Про мови в Україні» «тривожним дзвінком». У своєму виступі на міжнародній науково-практичній конференції «Особливий статус Севастополя і його реалії» він заявив наступне: «Те, що зусиллями певних політичних сил — як опозиційних, так і таких, які перебувають у самій правлячій коаліції — цей закон покладено «під сукно», не розглянутий Верховною Радою України, це дуже серйозний, тривожний дзвінок, і це, безумовно, турбує нас у Російській Федерації також. ...Ми терплячі люди, ми чекаємо, що ті питання, які свого часу бралися на озброєння силами правлячої коаліції, перш за все Партією регіонів, були програмами — а серед них і питання про федералізацію України, — вони знайдуть своє місце в поточній політиці президента і чинного уряду... Нас турбує, що далеко не всі вирішено питання, пов`язані з оформленням реальної двомовності».»56 56 Затулін стурбований, що в Україні не оформляється реальна двомовність. 14.10.2010, http://crimea.unian.net/ukr/detail/21676.

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Таким чином, легко побачити, що навіть у гуманітарній сфері далеко не всі побажання російських політиків стосовно тих чи інших заходів виявилися ретельно виконаними. Ще більшою мірою це стосується таких принципових для росіян питань, як негайна федералізація України: у відповідь на всі подібні заяви та очікування, президент Віктор Янукович чітко зазначив: «Украина — унитарное государство. Точка». Надмірне бажання росіян жорстко нав’язати своє бачення ‘правильної’ внутрішньої української політики та й узагалі, майбутнього України, наштовхнулися на відсіч з боку навіть тих, хто досі не був помічений у надто виражених про-українських настроях. Наприклад, головний редактор щотижневика «2000» Сергій Кичигин, виступаючи в Ялті на круглому столі «Украина и Россия — новое взаимодействие» у рамках фестивалю «Великое русское слово», несподівано для всіх заявив: «Согласен с названием книги Кучмы «Украина — не Россия». Мы свои — и мы разные». А говорить уничижительно по отношению к жителям Западной Украины недопустимо». На тому ж заході директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології Михайло Погребинський під час дискусій про стабільність і сильну владу зазначив: «В России стабильная власть уже лет 10. А как же там с реформами? По-моему, не очень».57 Є й багато інших свідчень того, що після відвертої здачі українських національних інтересів заради більш дешевого російського газу під час Харківських угод 21-го квітня,58 очікуваних Росією настільки ж швидких і радикальних поступок по інших проблемних питаннях не відбулося. 57 «Политика, измеренная стаканом». Глеб Сергеев, «1-я Крымская», N 328, 11 июня/17 июня 2010, http://1k.com.ua/328/details/6/2. 58 Йдеться про зустріч президентів України і Росії в Харкові, де було досягнуто домовленості про зниження ціни на газ на 30% від вартості, що визначається по формулі, вказаній у контракті на постачання газу між російським Газпромом та НАК Нафтогаз України. Тоді ж було підписано угоду про подовження перебування російського Чорноморського флоту в Севастополі до 2042 року.

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Висновки На підставі цього короткого огляду можна вробити висновок, що на сьогодні найбільшою загрозою для України є не стільки бажання можновладців максимально догодити сусідній державі, скільки нестримна спокуса скористатися російськими моделями «керованої демократії» або «однопартійної демократії» на власну користь. Така загроза означає уповільнення або навіть унеможливлення подальшого ефективного реформування всіх сфер економіки, зовнішньої і внутрішньої політики та державного управління тощо; подібні тенденції не сумісні з реальним — а не просто задекларованим — курсом на євроінтграцію. В умовах нереальності ізольованого існування в сучасному глобалізованому світі, вони об’єктивно сприяють подальшому зближенню України не з розвинутими цивілізованими країнами євроатлантичного простору, а з авторитарними режимами — в першу чергу, російським. Саме таку лінію української внутрішньої політики можна простежити й охарактеризувати як найбільш послідовну протягом усього періоду панування нової влади після президентських виборів-2010. Особливо помітними намагання монополізувати усю владу в своїх руках стали в період виборчої кампанії і в результаті виборів до місцевих органів влади 31 жовтня 2010 року. Згідно експертного опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва 3 — 6 листопада, домінували такі оцінки, як «Україна впевнено просувається до російської авторитарної системи «виборів без вибору», яка зарекомендувала себе неефективною з точки зору завдань модернізації навіть в РФ», та — у зв’язку з посиленням авторитарних тенденцій і побудовою «партійної» вертикалі влади — «Розвиток сучасної демократичної нації в Україні відкладається років на 5–10. Можна також припустити, що іще більший час в Україні не буде жодних натяків на розбудову місцевого самоврядування за сучасними європейськими стандартами». 49

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

У короткостроковій перспективі, експерти передбачають такі зміни політичного ландшафту України, як «значне послаблення опозиції і спроби влади створити фактично однопартійну модель на основі Партії регіонів» (за зразком «Єдиної Росії»). Очікується, що прийшовши до влади, місцеві політики перерозподілятимуть ресурси, а не займатимуться проблемами населення, внаслідок чого серед населення зростатиме соціальна апатія.59

59 Прес-конференція «Місцеві вибори 2010: оцінки, проблеми, наслідки». Укрінформ, 9 листопада 2010 р.

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

1.3. Російська економічна присутність в Україні: еволюція інтересів та сучасні тенденції Олександр Сушко Аналіз ролі Росії в Україні вимагає ґрунтовної уваги до фактора економічної присутності. Економічна роль Росії та пов’язаних з нею бізнесів в Україні була предметом численних досліджень, втім так і не було віднайдено якісної та всебічної методології, яка була б достатньою для виявлення реального ступеня присутності російського капіталу як в окремих секторах економіки, так і в цілому. Як результат, донині немає надійних кількісних та якісних оцінок. Амплітуда оцінок російської економічної присутності в Україні коливається від символічних 5,2% (такою є, згідно офіційної статистики Держкомстату України, частка Росії в структурі Прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в Україну у 2010 році), до явно перебільшених тверджень про те, що Росія «контролює половину української економіки». Не втручаючись в дискусії навколо кількісних показників, спробуємо визначити, чому, у який спосіб і в якому масштабі російська економічна присутність є фактором, важливим для аналізу сучасної політичної, економічної та суспільної ситуації, якою є динаміка і перспективи. Насамперед, слід визначити ті очевидні особливості, які відрізняють російську економічну присутність від присутності інших значних зовнішньоекономічних партнерів України. З одного боку, проникнення російського капіталу в Україну, як і будь-якого іноземного капіталу, є невід’ємною частиною глобалізації. Цілком природно, що велика сусідня країна із значними капіталами та спорідненістю багатьох системних рис внутрішнього ладу, є істотно представленою в українській економіці, і масштаб її присутності може бути більшим за ін51

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

ших партнерів, більш віддалених географічно, інституційно та ментально. З іншого боку, економічна присутність Росії в Україні за багатьма суттєвими ознаками є унікальною та не порівнюваною з будь-яким іншим іноземним економічним фактором. Існує низка обставин, які свідчать не лише про масштаби, секторальні інтереси, але і специфічну якість такої присутності, особливі методи та наслідки проникнення, що створюють підстави багатьом експертам констатувати наявність загроз національній безпеці внаслідок як наявної, так і прогнозованої економічної експансії РФ в Україну. По-перше, російська економічна присутність, якою б не був її реальний масштаб, відіграє в Україні суттєву психологічну роль, що тисне і на інформаційний простір, і на бізнес-середовище, і на систему прийняття політичних рішень. Дискурс навколо «російського капіталу», «російського бізнесу» давно набув специфічних гіперболізованих рис, які насамперед стосуються його уявної всемогутності у будьякому конкурентному змаганні — як з вітчизняним, так і з іншим іноземним бізнесом. Міфологізація російської економічної присутності створює двоїсту роль — з одного боку, це надає навіть суто гіпотетичному «російському інвестору» психологічну перевагу, з іншого боку — це створює постійну напругу, вочевидь небажану для тих, чий бізнес не вимагає такої напруги. Другий важливий компонент російської економічної присутності — її висока політизація. Існують цілком усталені, і підкріплені відповідними фактами твердження про значну залежність буд-якого великого російського бізнесу від російської влади. У найбільш важливих і чутливих для України секторах економіки, насамперед, в енергетиці, російський бізнес є інтегральною частиною російської політичної машини, що зумовлює цілком передбачувану і односпрямовану політику таких енергетичних гігантів, яка, наприклад, Газпром чи Рос52

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

нєфть. Природа російського бізнесу як переважно олігархічного, зрощеного з державою, відносить російську економічну присутність до числа політично значущих факторів, якщо питома вага реальної присутності є значною. З природою російського бізнесу пов'язаний і третій важливий фактор — його непрозорість, схильність до тіньових практик, тобто — коруптогенність. Російський бізнес традиційно використовує всі наявні засоби для просування своїх інтересів у світі — це вже відчули на собі державні апарати Німеччини, Туреччини, Болгарії та багатьох інших країн, особливо тих, де російські гроші мають відчутний «газовий присмак». В Україні ситуація може бути суттєво гіршою: адже місцеве середовище не має механізмів системного опору коруптогенним впливам і охоче абсорбує нові корупційні «ін’єкції», будучи і без того зосередженням корупційних практик, про що свідчить місце України в рейтингах «Transparency International». Найкращою ілюстрацією непрозорості російського бізнесу є згадана напочатку даного матеріалу дискусія про реальні обсяги російської економічної присутності в Україні, яка за своїм предметом є вкрай дивною для будь якого здорового економічного середовища. Сам факт тривалої і безплідної дискусії на дану тему, неспроможність аналітиків (і навіть спецслужб) встановити реальні обсяги російської власності та російських інвестицій в Україні, свідчить про фундаментальні особливості цієї присутності краще, аніж будь-які, навіть найбільш достовірні та надійні цифри. Непрозорість російської власності в багатьох секторах економіки є інколи наслідком хибних статистичних методик, але частіше — спричинена свідомою тактикою власників щодо приховування походження капіталу. Російський капітал в Україні маскується як під капітал третіх країн (переважно кіпріотський — Кіпр посідає перше місце за офіційною статистикою ПІІ в Україні), Британських Вірджинських островів та інших офшорів. 53

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Однак більша частина непрозорої російської економічної присутності має українське «прикриття»: російські компанії відкривають дочірні підприємства із назвами, аналогічними «материнським», але реєструють їх як українські компанії. Інколи ж відсутні навіть зовнішні (назва) ознаки російських коренів того чи іншого бізнесу, який у такий спосіб повністю мімікрує під вітчизняний. В інших випадках «непомітність» російських інвестицій може бути зумовлена заниженими сумами купівлі ними відповідних активів. Крім того, російський капітал в абсолютній більшості випадків «входить» у готові активи і надзвичайно рідко інвестує в розгортання чи створення виробничих потужностей чи інших «видимих» активів. Етапи та напрями проникнення російського капіталу в економіку України (до 2009 р) Періодизація досліджуваного явища носить умовний характер, тим не менше, Андрій Калиновський виділяє три основні періоди експансії. 1. 1995–2002 роки — активне проникнення у паливноенергетичний комплекс і ЗМІ. 2. 2002–2004 роки — розширення присутності у машинобудуванні, електроенергетиці та інформаційних технологіях. 3. 2005–2009 роки — інтерес до ключових галузей вітчизняної економіки: чорної металургії та фінансової сфери60. Першою з галузей, що зазнала системної експансії з боку російського капіталу, стала нафтопереробна. У 1998–2002 роках російські інвестори встановили конт роль над трьома найбільшими і найсучаснішими українськими нафтопереробними заводами — Лисичанським, Херсонським та Одеським. Кременчуцький НПЗ перейшов у власність російського капіталу ще 1994 року. 60 Калиновський, Андрій. Російський капітал поглинає Україну? // Економічна правда, 28.08.2009

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Проникнення російського капіталу у нафтопереробну промисловість України (за А.Калиновським) НПЗ Кременчуцький Одеський Лисичанський Херсонський

Потужність, млн. тонн

Російський інвестор

18,6 3,6 16 8,7

«Татнефть» «Лукойл» ТНК НК «Альянс»

Рік купівлі російськими інвесторами 1994 1999 2000 2000

Загалом російський капітал у 2001–2006 роках контролював більш ніж 90% потужностей української нафтопереробки та 85% поставок нафти. Лише після зміни у 2006–2008 роках власників на Херсонському та Кременчуцькому НПЗ частка російського капіталу у нафтопереробній промисловості знизилася до 40%. У період 2002–2004 р. російський капітал більше концентрується на машинобудуванні, електроенергетиці та інформаційних технологіях. Відбувається створенняя транснаціональних інтегрованих виробничих ланцюжків. В цей час російський бізнес приватизує найбільше підприємство України з виробництва залізорудного концентрату Інгулецький ГЗК, а також встановлює контроль над компаніями з видобутку флюсодоломітної та вогнетривкої продукції. Миколаївський глиноземний завод та Запорізький алюмінієвий комбінат контролюються фірмою «Русал». Паралельно російський бізнес проникає у галузь транспортного машинобудування. Він встановлює контроль над виробником автобусів — Львівським автобусним заводом, над єдиним підприємством з випуску вантажних машин — КрАЗом, а також над найбільшим виробником шин — компанією «Росава». У телекомунікаційній сфері найбільш масштабною угодою стало поглинання у 2002 році російською компанією МТС українського GSM-оператора — ЗАТ «Український мобільний 55

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

зв›язок» (UMC). Ще одна російська телекомунікаційна група — «Альфа-груп» придбала 40,1% ВАТ «Київстар». Як наслідок, більшість ринку послуг мобільного зв’язку поділена між двома основними гравцями,один з яких повністю, а інший наполовину належить російським інвесторам61. Новий період розпочинається у 2005 році, після російського програшу у боротьбі за владу в Києві. Втім, це жодним чином не позначається на ступені успішності стратегії економічного проникнення. Більше того, виникають та реалізуються нові секторальні пріоритети. Починаючи з 2005 року близькі до керівництва РФ бізнесгрупи проникають у гірничо-металургійний комплекс, де залишались сильні позиціями вітчизняного капіталу. Зокрема, у 2007 році Evraz Group купує гірничо-металургійні активи групи «Приват», а російський «Смарт холдинг», об'єднавши активи з групою «Метінвест», стає міноритарним акціонером найбільшої металургійної компанії України, володіючи її блокуючим пакетом (25% +1 акція)62 Нарешті, банківська сфера стає пріоритетним напрямком проникнення російського капіталу. Якщо у 2005–2007 роки російські інвестори були не готові до активної конкуренції із західними банками на українському ринку, то у 2008 році вони істотно зміцнюють свої позиції. До початку кризи частка іноземного капіталу у статутному капіталі банків становить близько 36%. При цьому найбільшу частину складає саме російський капітал — 17,4%63. За перше півріччя 2008 року обсяг російського капіталу у банківській системі України збільшилось у 2,6 рази до 3,8 мільярда 61 Гилка У.Л. Особливості конкуренції на ринку послуг телекомунікацій // Наукові записки УНДІЗ, №3(11), 2009, с. 99. 62 Веб-сайт Смарт-Холдингу http://www.smart-holding.ua/fields/list.php?SECTION_ ID=17 63 Калиновський, Андрій. Російський капітал поглинає Україну? // Економічна правда, 28.08.2009

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

гривень. Загалом станом на 2007 рік російському капіталу належало 8 українських банків, а у 2009-му вже 12: «ПетрокоммерцУкраїна» контролюється російським банком «Петрокоммерц», Альфа-банк — консорціумом «Альфа груп», «ВТБ Банк» і «Внешторгбанк Україна» — банком «ВТБ», банк «НРБ» — Сбербанком РФ, «Енергобанк» — Національною резервною корпорацією. Банк «Російський стандарт» належить однойменній російській установі, Радабанк контролює «Китфінанс», «БІГ Енергія» — Костянтин Григоришин, «БМ Банк» — «Банк Москви», «Банк Ренесанс Капітал» — інвестиційна група «Ренесанс Капітал», «Перший інвестиційний банк» — VS Energy64. Два з перерахованих — Альфа-банк і «ВТБ Банк» — входять у десятку найбільших фінансових установ України. Наприкінці 2008 Промінвестбанк, що став однією з перших жертв економічної кризи в Україні, перейшов під конт роль російського державного банку — Внєшекономбанку. Отже, незважаючи на зовні несприятливу політичну кон’юнктуру протягом 2005–2009 років, жодні політичні суперечності не завадили російському капіталу розширити протягом цього часу свою присутність на українському ринку. У багатьох галузях проникнення відбувалось швидше, аніж за більш політично сприятливого періоду 2002–2004 років. Це свідчить про загалом низьку чутливість процесів економічного проникнення до політичної кон’юнктури. Динаміка російської економічної присутності після президентських виборів 2010 р. Очікування швидкої економічної експансії Росії на український ринок значно посилились після зміни влади в Україні на початку 2010 року. Оскільки налагодження стратегічного партнерства з РФ було заявлено в якості приорітету нової вла64 Калиновський, Андрій. Російський капітал поглинає Україну? // Економічна правда, 28.08.2009

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

ди, постало питання щодо практичного, цілком матеріального виміру даного курсу. Після того як російська сторона задовольнила свої політико-стратегічні інтереси, отримавши відмову України від наміру стати членом НАТО (безкоштовно), та пролонгацію на 25 років перебування Чорноморського флоту в Криму (бартером, за віртуальну знижку на газ), постало питання щодо подальшого розширення економічних активів. В деяких питаннях українське керівництво одразу виявило готовність йти назустріч, зокрема, у питанні атомної енергетики та авіабудування; в других — питаннях стратегічної енерготранспортної інфраструктури — продемонструвало готовність до предметного діалогу; а в третіх (металургійні активи) — керівництво РФ вирішило грати самотужки, використовуючи слабкість київських партнерів. Ядерна енергетика. Протягом останніх трьох років українською стороною було здійснено спробу диверсифікації постачання ядерного палива для українських АЕС через залучення продукції американської кампанії Westinghouse. Цей факт, що підривав багатолітню монополію російської компанії ТВЕЛ, зумовив пошук російською стороною варіантів впливу з метою припинення співпраці України з іншим партнером, що створював конкурентне середовище на ринку. Такий варіант був знайдений у пропозиції інвестувати у будівництво на українській території заводу із виробництва ядерного палива — але за російськими технологіями і з умовою (прямою чи опосередкованою) припинення співпраці з Westinghouse. Переговори тривали 5 місяців і 27 жовтня ТВЕЛ та український державний концерн «Ядерне паливо» підписали угоду про створення на паритетних засадах спільного підприємства для виготовлення ядерного палива на території України за російськими технологіями. Коментуючи дане рішення, експерти зауважують, що це повністю узалежнить українську атомну енергетику від російської сировини та технологій, і сприятиме 58

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

згортанню всіх проектів, спрямованих на пошук альтернативних партнерів у розвитку українських АЕС, де виробляється до половини електроенергії країни65. Так чи інакше, деталі даної угоди залишаються нерозголошеними. Авіабудування. Також у квітні було анонсоване (і 27 жовтня підписане) створення спільного підприємства у галузі авіабудування. Оголошено, що новостворюване підприємство координуватиме виробництво та просуватиме на ринки літаки сімейства «Антонов» — АН-148, АН-140, АН-70 і АН-124. За твердженням міністра промислової політики України Дмитра Колєснікова, не планується передача до даного СП жодних матеріальних активів. Якщо це так, постає питання щодо інтересу російської сторони, яка не приховує свого прагнення заволодіти контрольним пакетом «Антонова». Пошук відповіді на дане питання традиційно наштовхується на відсутність публічного доступу до тексту угоди, яка не підлягає оприлюдненню як «комерційна таємниця». І якщо більш-менш позитивні перспективи є у виробництва середньомагістрального пасажирського АН-148, то плани щодо початку виробництва транспортного АН-70, та відновлення серії АН-124 «Руслан» залишаються вкрай незрозумілими. Газотранспортна галузь. Незважаючи на багатообіцяючий початок нової фази діалогу з енергетичних питань навесні 2010 року, російській стороні наразі не вдається вирішити основне стратегічне питання — отримати контроль над газотранспортною системою України. Ноу-хау, пропоноване у 2010 році російською стороною — злиття Газпрому і Нафтогазу, яке фактично мадло б стати поглинанням, оскільки ринкова капіталізація Нафтогазу не перевищує 6-7% капіталізації Газпрому. Факт приєднання у жовтні 2010 року України до Європейського енергетичного співтовариства нині використовується 65 ВВС, �� 27 жовтня 2010 р. http://www.bbc.co.uk/ukrainian/news/2010/10/101027_ putin_visit_rl.shtml

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

українською стороною як аргумент не тільки на користь перегляду газових домовленостей січн. 2009 року, але і як привід відмовити росіянам у претензіях на вище згадане злиття, і взагалі на встановлення контролю над газотранспортною системою. Як заявив у жовтня прем’єр-міністр Микола Азаров, «Реалії ринку змінилися, а тому і базове значення, і формула визначення ціни потребують перегляду. Україна приєдналась до Європейської енергетичної хартії і прийняла Закон «Про ринок газу». Отже, змінилась і міжнародно-правова, і внутрішня законодавча бази, які враховуються під час укладення і виконання угод про постачання і транзит газу». Тим не менше, український уряд допускає подальші кроки з інтеграції у даній галузі: «СП між Газпромом та Нафтогазом може бути створено, але лише на паритетних засадах і без злиття компаній», — заявив Азаров, не отримавши навзаєм жодних ознак ентузіазму з боку Росії. Очевидно, що російська сторона, у свою чергу, не піде на перегляд навіть відверто дискримінаційної формули ціни на газ без вигідного для себе врегулювання питання власності на газотранспортну систему. Ідея консорціуму, активно пропагована українською стороною, не знаходить відгуку в Москві, адже консорціум не передбачає власності, а політика «спільного управління» завжди може бути переглянута Києвом. Не знаходячи (поки що) повного розуміння у питаннях газотранспортної системи, до яких восени 2010 року додалось суперечливе питання транспортування нафти (венесуельського походження, в «аверсному» режимі нафтопроводом ОдесаБроди, для потреб Білорусі), російська сторона намагається використовувати всі наявні «щілини» для отримання інших ліквідних активів української економіки. Металургія. Прикладом такої багатовекторної експансії може слугувати ситуація з металургійним гігантом «Запоріжсталь» та Маріупольським металургійним комбінатом ім. Ілліча. 60

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Продаж «Запоріжсталі» завершено було наприкінці травня 2010 року, причому комбінація ознаменувалася жорстким конфліктом старих власників з власником СКМ, найбагатшою людиною України Рінатом Ахметовим. Як відомо, мажоритарним акціонером «Запоріжсталі» була компанія Midland Resources Holding Ltd, зареєстрована в офшорній зоні на британському острові Гернсі. Кінцевими власниками підприємства виступали уродженець Дніпропетровська Едуард Шифрін разом з громадянином Канади Алексом Шнайдером, а також їхні партнери. Їхнє бажання продати всю «Запоріжсталь» стало публічним у 2010 році. Свій інтерес до об’єкту не приховував Рінат Ахметов. Для придбання комбінату він пішов на консорціум з південнокорейською корпорацією Posco. За словами джерел, підприємства з групи Ахметова уклали договір купівлі-продажу «Запоріжсталі». Власники комбінату отримали 50 млн. доларів задатку. Однак далі з незрозумілих причин власники «Запоріжсталі» захотіли повернути назад 50 млн. доларів задатку та розірвати угоду, сплативши додатково 50 млн. доларів штрафу. З`ясувалося, що російський покупець запропонував ціну, яка дозволяла акціонерам «Запоріжсталі» заробити ще більше — навіть з урахуванням санкцій, які треба було покрити перед Ахметовим. Остаточна ціна «Запоріжсталі» склала 1,7 млрд. доларів. Саме на таку суму було укладено договір зі структурами, спорідненими з російським державним «Внешэкономбанком». Як відомо, керівником наглядової ради «Внешэкономбанка» є глава уряду Росії — Володимир Путін. Після цього, за інформацією джерел, адвокатами Ахметова був поданий позов до Лондонського суду, який наклав арешт на акції комбінату до розгляду справи по суті. Зараз питання перебуває в апеляції. Майже в той самий час, наприкінці травня 2010 р. відбулась спроба передачі під контроль російським компаніям 61

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

другого за обсягами виробництва в Україні металургійного комбінату — ММК ім. Ілліча (м. Маріуполь). Представник компанії «Формігос Холдінгс ЛТД» (Кіпр) Борис Подольський заявив не прес-конференції, що російська фінансовопромислова група (назва не оголошувалася) придбала 100% компанії «Ілліч-Сталь», якій належить приблизно 90% акцій Маріупольського металургійного комбінату ім. Ілліча. Корені цієї оборудки залишаються незрозумілими. Одні джерела обвинувачували директора і власника контрольного пакету ММК Володимира Бойка у свідомому продажі пакету акцій (ще у 2009 році) із подальшим створеннями «димової завіси» у вигляді скандалу. Інша версія відводила ключову роль певним неназваним топ-менеджерам, які уклали угоду без відома Бойка. Останній же заявив на початку червня: «Ми маємо справу з рейдерською атакою з боку російських компаній. Ми прийняли цілий комплекс заходів для вирішення проблеми. Оскільки до цього підключилися всі органи влади, у мене немає сумнівів у тому, що питання буде врегульоване». Невдовзі зявилося повідомлення про те, що ММК ім. Ілліча веде переговори про злиття з «Метінвест Холдингом» Ахметова (75%) і Новінського (25%), щоб захиститися від рейдерської атаки з боку російських компаній. Наведена ситуація ілюструє суть проблеми, з якою зіткнулися найбільші українські металургійні магнати у час «медового місяця» нової української влади з керівництвом Росії. За деякими твердженнями, саме ці дії російської сторони, вочевидь неузгоджені з Києвом, спричинили початок кінця «медового місяця» і початок більш прохолодної фази переговорів по всіх напрямках. Банківська сфера. У 2010 році Сбєрбанк Росії, який вже має свій дочірній банк в Україні, оголосив намір придбати в Україні банк з першої десятки. Серед найбільш імовірних цілей називався Раффайзен Банк Аваль, що входить до трійки найбільших банків в Україні. 7 червня 2010 року з’явилися по62

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

відомлення про те, що український дочірній банк Сбєрбанку проводить дослідження фінансового стану «Райффайзен Банку Аваль» в рамках вивчення можливості повного викупу банку у групи «Райффайзен». За оцінкою директора департаменту консалтингу інвесткомпанії «Конкорд Капітал» Андрія Геруса, обсяг угоди може скласти понад 2 млрд доларів, або 16 млрд гривень (по 0,55 грн за акцію), виходячи з того, що вартість банку може скласти до двох балансових капіталів66. Російські банкіри сподівались, що через загальні реструктуризаційні процеси швейцарські власники готові будуть продати свій актив за прийнятною ціною. І хоча станом на жовтень 2010 року відповідне придбання не відбулося, цілком контрольований державою Сбєрбанк Росії не відмовився від своїх намірів. Специфіку російської банківської експансії чітко розуміють не лише політичні аналітики, але й самі банкіри. Голова правління банку «Форум» Ярослав Колесник так висловився на цю тему: «Російські банки активно заходять до України. Вони хочуть і планують впливати на цей ринок. Їх рухи — це чітко правильно продумана державна політика нашого сусіда. Чого не можна сказати про дії інших банків (іноземного походження). Їх дії — це може бути більше проба ринку або фіксація на даному ринку, ніж державна стратегія»67. Аналіз вищеописаних ситуацій свідчить про значне нарощення «апетитів» російської сторони щодо поглинання українських активів у період після президентських виборів 2010 року, що привели до влади чутливу до потреб Москви частину українського політикуму. За кількома напрямами російський бізнес продовжив своє розширення на українському 66 ТСН, 7 червня 2010 р. http://tsn.ua/groshi/sberbank-rosiyi-planuye-vikupitirayffayzen-bank-aval.html 67 Finance-ua, �� 6 жовтня 2010 р., http://news.finance.ua/ua/~/1/0/ all/2010/10/06/212096

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

бізнесовому просторі. Втім навіть за такої зовні сприятливої кон’юнктури далеко не всі пропозицій російської сторони знаходять відгук і розуміння. Однак пояснення цьому лежить не стільки в глибокому розумінні правлячою елітою національних інтересів України та відповідних загроз, скільки у впливовості певних суб’єктів великого українського бізнесу, які чи не вперше серйозно зіштовхнулись не з партнерством, а з відвертою, експансивною і жорсткою конкуренцією російського бізнесу на своєму власному полі.

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

1.4. Сучасна Росія у публічному просторі України Володимир Горбач Назагал сприйняття громадянами України Росії, як великої, культурно близької країни, є позитивним. Проте, з огляду на внутрішню неоднорідність українського суспільства, таке небайдуже відношення суттєво різниться в деталях. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року майже 78% становили українці, близько 17% — росіяни, 5% — решта68. Українську мову вважали рідною 67,5% населення України, російську мову визначили як рідну 29,6% населення, частка інших мов, які були вказані як рідна, становила 2,9%69. Проте ці дані офіційної статистики фіксують лише верхівку айсбергу інформації про внутрішню культурно-національну структуру України. Вони не фіксують таких особливих явищ національно-політичного самовизначення, як білінгви та біетнори. Регулярні опитування громадської думки дозволяють українським соціологам дійти висновку, що в Україні майже п’ята частина населення — росіяни, майже чверть — не враховувані офіційною статистикою росіяно-українці (біетнори), котрі мають подвійну етнічну самоідентифікацію, вважаючи себе і росіянами, і українцями одночасно70. Здебільшого — це діти змішаних сімей. У південно-східній частині України таких — близько 43%, і разом з росіянами вони становлять там російськомовну більшість. Крім того, хоча моноетнічних українців близько 62%, але україномовних — тільки близь68 http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/nationality/ �� 69 http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/language/ 70 Хмелько В. Є. Лінгво-етнічна структура України: регіональні особливості та тенденції змін за роки незалежності // Наукові записки НаУКМА. Серія «Соціологічні науки». – 2004. – Т. 32. – С. 3–12.

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

ко 42%, а приблизно 20% — це російськомовні моноетнічні українці. Їхнє ставлення до Росії теж відрізняється від ставлення до неї україномовних моноетнічних українців. Такий мовно-регіональний розподіл України обумовлює суттєву відмінність у сприйнятті сучасної Росії як політичного фактора, який впливає як на внутрішньо українські справи, так і на особливості міжнародної політики, що зачіпають українські зовнішньополітичні інтереси. Такого роду диференціація українського суспільства обумовлює як інтенсивність впливу російської «м’якої сили» на різні кластери українського суспільства, так і здатність до його критичної оцінки та протистояння шкідливим формам такого впливу. А електоральні особливості партійних преференцій практично детермінують зовнішньополітичні позиції та риторику українських політичних партій. Внаслідок усіх цих особливостей маємо надзвичайно складну й строкату картину у сприйнятті українцями такого явища як сучасна Росія. Росія в українській громадській думці За роки незалежності основний український політичний та електоральний поділ з «незалежність України — відновлення СРСР» змінився на іншу вісь протистояння «росієфобія — росієфілія». На користь того, що така зміна відбулася під штучним політтехнологічним впливом виборчих кампаній свідчить як синхронізація у часі цих явищ, так і дані соціологічних опитувань, що послідовно фіксують непріоритетність даного питання у переліку проблем, які найбільше турбують українського виборця. Але попри все це дане питання в різних проявах не лише не зникає, а навпаки, цілеспрямованими політичними діями актуалізується й загострюється. При всій багатобарвності й різновекторності політичного життя нашої країни ця внутрішня 66

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

вісь українського суспільства перетворюється на домінуючу. Які б проблеми не актуалізувалися у політичному просторі — кореляційний аналіз результатів соціологічних опитувань незмінно вказує, що вони неухильно проектуються на вісь ставлення до Росії. Ставлення до ЕС та ЄЕП, російської чи української мови, зміни конституції чи приєднання до НАТО, навіть сприйняття купівлі-продажу землі, — будь-яке актуалізоване протиріччя одразу проектується на вказану вісь і виразно корелює з різним ставленням респондентів до Росії. Наприклад, якщо раніше у масовій свідомості Росія ототожнювалася з батьківщиною комунізму — український Схід самоідентифікується з лівими ідеями, а Захід — з правими. Якщо КПРФ відходить на периферію російської політики й Росія починає асоціюватися із образом «сильної руки» президента Путіна — Донбас у пошуку свого жорсткого лідера змінює ідеологічну оболонку й перестає голосувати за КПУ. Захід України на зорі незалежності солідаризується з російськими демократами, вбачаючи в них партнерів та союзників у боротьбі з «імперським центром». Останній сплеск надій вплинути на Росію шляхом підтримки російських демократів (які самі цього хотіли) був породжений Майданом у 2004-2005 роках. Коли ж ці надії не виправдали себе, а режим ПутінаМедвєдєва успішно перейшов до контрнаступу вже на території України, Галичина втрачає сподівання на старих добрих націонал-демократів, нездатних на її думку, протистояти російському тискові, й електорально радикалізується на місцевих виборах жовтня 2010 року. На рівні суспільних афектів отримуємо наслідки описаного феномену: — одна частина (східна) проектує на Росію свої інфантильні бажання: «я маленька дитинка і мене потрібно годувати і доглядати»; 67

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

— друга частина (західна) проектує на Росію глобальне зло — від зростання світових цін на газ до небажання ЄС прийняти до своїх членів Україну71. Виглядає так, що домінуючим фактором у такому сприйнятті Росії українцями є фактор емоційний, а його основою є психологічна установка72. Це та частина людської особистості, яку прийнято вважати колективним етнічним підсвідомим. Установка або орієнтує людину на певні об’єкти, або навпаки, допомагає ухилитися від них. Різна реакція різних частин українського суспільства на одні й ті ж виклики з боку сучасної Росії свідчить про те, що ми маємо справу з двома різними колективними установками, а отже, різними колективними підсвідомими, сформованими на основі різного історичного досвіду або внутрішньої інтерпретації цього досвіду. Позитивне або негативне відношення різних груп українців до Росії може бути ситуативним, моментальним, але в результаті глибокої й інтенсивної конфронтації між собою воно може зафіксуватися й стати хронічним. Позитивне й негативне почуття у людських відносинах можна трактувати як Любов і ненависть. Прийнято вважати, що вони є антагоністичними почуттями. Любов фіксує залежність прояву почуттів від об’єкту, ненависть — незалежність. З психологічної ж точки зору обидва почуття є двома сторонами однієї медалі, що фіксують залежність. Протилежною до цієї дихотомії виступає нейтральність або байдужість. У нашому випадку прикладами такої нейтральности може бути ставлення до Китаю, Ісландії чи навіть Польщі. Ці країни можуть викликати зацікавлення, навіть породжувати певні емоції, але домінуюче суспільне почуття — нейтральність, і це почуття не розщеплює українське суспільство. 71 Орест �� Друль, Роман Кечур. Коли ми діждемось де Голя. — Незалежний культурологічний часопис «Ї». — № 45. — 2006. — С.45. 72 Про �� концепцію «психологічної установки»: Узнадзэ Д.Н. Экспериментальные основы психологии установки. — Тбилиси, 1961.

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Отже, ставлення до Росії — це не тільки фактор залежності, але й головний чинник внутрішнього поділу (cleavage), бо українське суспільство, як спільнота, переживає болісний процес усвідомлення власної індивідуалізації саме через відділення себе від Росії. Одній частині це вдалося швидко й відносно легко, а іншій — дається довго й болісно. Це той випадок, коли можна говорити про два суб’єктні підходи: рішучий і такий, що ніяк не наважиться. Отож, внутрішня українська боротьба установок щодо Росії є нічим іншим, як проявом внутрішнього етнічного конфлікту, вибором стратегічної моделі поведінки України у взаєминах зі своїм близьким, але порізному зрозумілим сусідом. Саме тому із загостренням політичного конфлікту в Україні російський напрямок зовнішньої політики України в очах звичайних громадян не втрачає своєї важливості та актуальності, а навпаки, постійно їх посилює. У грудні 2008 року згідно з опитуванням Українського центру економічних та політичних досліджень імені О. Разумкова (далі — центр Разумкова)73 51,1 % громадян визначили відносини з Росією як пріоритетний напрям зовнішньої політики.

73 http://www.razumkov.org.ua/ukr/poll.php?poll_id=305 Дослідження проведене з 17 по 24 грудня 2008 року. Опитано 2017 респондентів віком від 18 років у всіх областях України, Києві та Криму за вибіркою, що репрезентує доросле населення України за основними соціально-демографічними показниками. Вибірка опитування будувалася як стратифікована, багатоступенева, випадкова із квотним відбором респондентів на останньому етапі. Опитування здійснювалося у 129 населених пунктах (із них 75 міських та 54 сільських поселень). Теоретична похибка вибірки (без врахування дизайн-ефекту) не перевищує 2,3% з імовірністю 0,95.

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Таблиця 1

Який напрям зовнішньої політики має бути пріоритетним для України? (динаміка, 2002-2008), % Відносини з країнами ЄС

Зі США

Відносини з Росією

З іншими країнами СНД

З іншими країнами

Важко відповісти, не відповіли

Грудень 2008

27.5

0.6

51.1

6.5

2.6

11.8

Вересень 2007

33.2

1.0

44.1

8.7

2.9

10.1

Ще одна провідна українська соціологічна установа, Київський міжнародний інститут соціології (КМІС), з 2008 року регулярно проводить паралельні соціологічні опитування з російським «Левада-Центром», які стосуються моніторингу взаємного ставлення населення України та Росії одне до одного. Протягом 11–20 червня 2010 року Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) провів всеукраїнське опитування громадської думки. Методом інтерв›ю опитано 2028 респонденти, що мешкають в усіх областях України та Криму (включно з містом Києвом) за стохастичною вибіркою, репрезентативною для населення України віком від 18 років74. Дослідження Центру Левади проводилося у період з 21–25 травня 2010 року75. У 2010 році ставлення населення України до Росії загалом залишилося на тому ж високому позитивному рівні — абсолютна більшість (92%) відповіла, що добре ставляться до Росії. Порівняно з 2008 роком, ця цифра збільшилася на 4% (з 88% до 92%) і залишається майже незмінною протягом двох 74 Статистична похибка вибірки (з ймовірністю 0.95 і за дизайн-ефекту 1.5) не пе ревищує 2.3% для показників близьких до 50%, 2,0% - для показників близьких до 25%, 1,4% - для показників близьких до 10%, 1,0% - для показників близьких до 5%. 75 Було опитано 1610 респондентів віком від 18 років, у 127 населених пунктах. Статистична похибка не перевищує (без урахування дизайн-ефекту) 3,4%.

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

останніх років. Погано ставляться до Росії як такої лише 6% опитаних українців. Зовсім протилежною є картина, яку спостерігають російські соціологи. Але й вона поступово виправляється. Починаючи з вересня 2006 року, ніколи ще відношення до України не було настільки позитивним, як зараз. Лише з січня 2010 року ставлення росіян до України покращилося на 14% (з 52% до 66%). Таким чином, можна сказати, що зараз більшість росіян також позитивно відносяться до України, хоча ця цифра на 26% менша за кількість позитивно налаштованих до Росії українців. Кількість негативно налаштованих росіян також суттєво зменшилася — так у січні 2010 таких відповідей було 37%, у травні — 23%. Але й після зміни в 2010 році в Україні влади й зовнішньополітичного курсу на відверто проросійський відношення українських громадян до окремих аспектів відносин з Росією парадоксальним чином не покращилося. В Україні, порівняно з січнем, дещо збільшилася частка бажаючих мати з Росією закриті кордони, митниці та візи — у січні 2010 року таких було 8%, у червні — 12%. Як і раніше, більшість українців бажають мати незалежні, але дружні стосунки з Росією без митниць та віз (70%). Порівняно з січнем кількість збільшилася на 4% (з 66%). А кількість бажаючих об‘єднатися з Росією в єдину державу, навпаки, зменшилося — з 22% у січні 2010 р. до 16% — у червні. В Росії, на відміну від України, зменшилася кількість бажаючих мати з Україною закриті кордони, митниці та візи — з 25% у січні 2010, до 17% — у травні. Суттєво збільшилася кількість бажаючих бачити Україну і Росію незалежними, але дружніми державами без митниць та віз — у січні таких відповідей було 55%, у травні — 64%. Незначна кількість росіян, бажаючих об‘єднання України з Росією практично не змінилася — у січні 14%, у травні — 13%76. 76 Дані �� обох досліджень наводяться згідно прес-релізу, розміщеного на сайті http://www.kiis.com.ua/

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Як Ви загалом зараз ставитеся до Росії/України?

Січ. 2010

Трав.2010

Квіт. 2008

Жовт. 2009

Січ. 2010

Черв.2010

Дуже добре/в основному добре В основному погано/дуже погано Важко сказати

Жовт. 2009

Варіанти відповідей

Берез. 2008

ДО УКРАЇНИ (Росія), % ДО РОСІЇ (Україна), %

«Якими б ви хотіли бачити відносини України з Росією?»

Січ. 10

Трав. 10

Квіт.08

Жовт. 09

Січ. 10

Черв. 10

Вони мають бути такими самими, як з іншими державами — з 19 закритими кордонами, візами, митницями Україна і Росія мають бути незалежними, але дружніми держа56 вами — з відкритими кордонами, без віз та митниць

В Україні, %

Вер. 09

Варіанти відповідей

В Росії, %

Бер.08

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Січ. 10

Трав. 10

Квіт.08

Жовт. 09

Січ. 10

Черв. 10

В Україні, %

Вер. 09

В Росії, %

Бер.08

Україна і Росія мають об‘єднатись в одну державу

ВС

Варіанти відповідей

Разом

100 100 100 100 100 100 100 100

Дисбаланс у ставленні українців і росіян одне до одного небезпечний тим, що, у разі виникнення у російського керівництва бажання вдатися до силового втручання у внутрішні справи України, як це було з Грузією у 2008 році, негативна установка росіян щодо українців може бути використана як соціальна підтримка такого втручання. На сьогодні 48% росіян вважають, що українці та росіяни — це один народ. Вони думають, що політичні уподобання українців повинні бути такими ж, як у них. Негативізм росіян стосовно української політики накопичувався поступово. Навіть багатовекторність політики Кучми сприймалася росіянами як зрада інтересів Росії. В дослідженні відображено радше нелюбов росіян до держави Україна, аніж до самих українців. Українське населення більш адекватно і спокійно реагує на те, що відбувається в Росії. Показово, що невелике зменшення позитивного ставлення українців до Росії відбулося саме після вторгнення російських військ у Грузію 8 серпня 2008 року, але переважно лише в північно-західній частині України. А щодо поганого ставлення росіян до України, то безпосередньою причиною цього була інформаційна війна, яка велася через російські ЗМІ, що зображали українську політику як недружню або й ворожу до Росії. Із даних опитувань очевид73

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

но, що зі зростанням негативного ставлення до України зменшується чисельність росіян, які бажають об’єднання Росії та України знову в одну державу. В Україні негативні кроки з боку російського керівництва, як правило, ведуть до збільшення (в основному на Сході та Півдні) підтримки її державної незалежності. У цілому процес зростання підтримки державної незалежності України з деякими коливаннями соціологи фіксують з 1994 року. З матеріалів, отриманих «Левада-Центром» найбільш показовим видається запитання, поставлене росіянам про ставлення Росії до інших країн. Виявляється, що 39% населення переконані, що Росії у відносинах з іншими країнами слід час від часу «демонструвати силу». Ставлення росіян до України зазнало охолодження 2005 року у зв’язку із обранням президентом В. Ющенка, а не кандидата, котрого підтримувало російське керівництво. Із січня 2008 року Кремль, готуючись до геополітичного реваншу, починає зображати Україну як «зовнішнього ворога», користуючись для цього будь-якими приводами. Але рішучий негативний перелом у ставленні до України настав у серпні 2008 року, коли в розпал інформаційної війни президент Ющенко в конфлікті у Південній Осетії рішуче підтримав суверенітет Грузії. Україна стала сприйматися як ворог — погано і дуже погано ставилися до неї 49% росіян. Становище ще більше загострилося в січні 2009 року, на хвилі чергового газового конфлікту. Більшість російських ЗМІ трактували його як «боротьбу з несанкціонованим відбором газу» з боку України, повністю переклавши провину на українську сторону. На відміну від російської, українська влада використовувала образ «зовнішнього ворога» насамперед у внутрішньополітичній боротьбі. Однак в Україні, де зберігається гострота політичних дискусій і дії влади широко коментуються опозицією, незалежними експертами і журналістами, населення країни має можливість зробити свій вибір з безлічі оцінок ситуації в країні 74

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

і відносин із Росією. У Росії ж політичні дискусії тривають лише в рамках вузького кола експертів, у зв’язку із чим громадська думка стає заручником позиції російської влади. І владі і опозиції в Україні критично необхідно визначитися в тому, чого вони спільно прагнуть у відносинах з Росією. І, залежно від своєї мети, вибудовувати зовнішньополітичну інформаційну політику, спрямовану на створення позитивного образу своєї держави в очах інших країн. Поки що ж технології електоральної мобілізації українського виборця, які застосовують як влада, так і опозиція, працюють на шкоду, а не на користь українській зовнішній політиці. Росія і українські політичні партії Закон України «Про політичні партії в Україні», ухвалений у 2001 р.77, закріпив право політичних партій підтримувати міжнародні зв’язки з політичними партіями, громадськими організаціями інших держав, міжнародними і міжурядовими організаціями, засновувати і вступати в міжнародні спілки з додержанням вимог цього Закону. Одним з важливих напрямів діяльності політичних партій визнається налагодження міжпартійних контактів з зарубіжними політичними партіями і впливовими міжнародними міжпартійними спілками. Українські партії беруть активну участь у формуванні державної влади, але поки що, на жаль, лише як технологічні машини, інструменти конкурентної боротьби політичних лідерів за владу. Тобто, партії через виборчі процедури формують владу, але не формують саму політику. За них це роблять партійні вожді, які часто не зважають ані на партійні програми, ані на настрої виборців, а в особливих випадках навіть на національні інтереси. Особливо випукло це проявляється саме у сфері зовнішньої політики. 77 http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2365-14

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Міжнародна політика майбутнього, як засвідчує приклад об’єднаної в розмаїтті Європи, становитиме собою багатовимірну площину з багатьма політичними акторами. Європейська інтеграція України і завдання побудови відносин з пострадянськими державами на основі свідомого підходу до національних інтересів поставили проблему міжпартійної взаємодії в міжнародній політиці. З розвитком інституту партійно-політичного представництва в загальноєвропейських міжнародних організаціях міжпартійна взаємодія поглиблюється, а «європейські партії», членами яких є національні політичні партії європейських країн, сприяють розвитку інтеграційних процесів і демократичній зовнішньополітичній консолідації партійних еліт. Порівняльний аналіз ролі партій в сучасних Україні та Росії показує спричинену інституціональними ефектами президенціалізму і обраних виборчих систем обмеженість їхнього впливу на розробку та здійснення зовнішньої політики цих країнах. Російські парламентські «пропрезидентські» партії орієнтовані на підтримку офіційного зовнішньополітичного курсу і не вмотивовані артикулювати альтернативні офіційним зовнішньополітичні суспільні інтереси. В Україні інструментом партійної лояльності до влади, чия зовнішня політика характеризується як вкрай непослідовна (і до того ж неконтро льована суспільством), служить «двовекторність» зовнішньополітичних партійних програм. Важливим напрямом міжнародної діяльності українських парламентських партій є участь їх представників у міжпарламентському співробітництві Верховної Ради України, спрямованому на залучення держави до процесів європейської і євроатлантичної інтеграції, а так само і на взаємовигідне співробітництво з Росією й іншими країнами СНД. Парламентські асамблеї Ради Європи, НАТО, СНД, двосторонні формати парламентського співробітництва надають можливість українським партіям контактувати та ефективно комунікува76

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

ти зі своїми зарубіжними партнерами, включаючи зворотний зв’язок: міжпарламентська асамблея — національні політичні партії — громадяни цих країн. Основною темою міжпартійної полеміки з питань зовнішньої політики довгий час були російсько-українські відносини. Позиції українських партій і зараз демонструють розходження як тактичного, так і стратегічного характеру. Сучасні партії України можна умовно поділити на «постпомаранчеві» (Народний рух України, Народний союз «Наша Україна», партія «Реформи і порядок», націонал-демократична частина «Батьківщини», «Єдиний центр», Українська народна партія, партія «За Україну» та позапарламентська «Свобода») та «пострадянські» (Комуністична партія України, Партія регіонів, Народна партія та позапарламентські Соціалістична партія України й Прогресивно-соціалістична партія України). Представники постпомаранчевого табору, декларуючи свою повагу й прихильне ставлення до Росії, все ж наголошували на пріоритеті збереження українського суверенітету й незалежності навіть ціною економічних втрат та конфронтації з російською владою. Ключова ідея у цьому ставленні — розділення добросусідського відношення до російського народу як такого і настороженого ставлення до пострадянського політичного режиму Росії. Тому ціннісно-правовий підхід у російсько-українських відносинах для них є головним: дотримання юридичного принципу рівноправності сторін та безумовне збереження незалежності України як символічної цінності. Пострадянські партії України, навпаки, розглядають себе невіддільно від російського суспільства і культури, а тому прихильне ставлення російської влади для них є пріоритетнішим за збереження суверенітету й принципу паритетності. Соціально-економічна сфера для них є домінантою російськоукраїнських відносин. Слід зазначити, що історично найвищий рівень активності у зовнішньополітичному житті виявляють правоцентристські 77

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

політичні сили — блок «Наша Україна» та його блокоутворюючі партії, а також ліві — СПУ та КПУ. Відомо, що Народний рух України, «Наша Україна» та «Батьківщина» є членами Європейської народної партії. Проте східний вектор міжпартійного співробітництва блоку «Наша Україна» також є означеним. Ще в листопаді 2002 року у Києві було підписано маніфест про співробітництво між блоком політичних партій «Наша Україна» та партією «Союз правих сил» (Росія). Його підписали лідер блоку «Наша Україна» Віктор Ющенко та голова парламентської фракції СПС Держдуми Російської Федерації Борис Нємцов. У документі політичні сили наголошують на своїй ідеологічній спорідненості, загальному баченні економічних і демократичних процесів. Невдовзі під час участі делегації блоку в конференції правоцентристських партій Центрально-Східної Європи укладено Угоду про співпрацю з «Союзом правих сил»78. Власне, ця угода започаткувала традицію двосторонніх міжпартійних відносин «Нашої України» і укладалася з метою «сприяння розвитку стабільних українсько-російських відносин та формування атмосфери довіри між політичними силами України та Росії». Після переструктуризації виборчого блоку «Наша Україна» і створення у 2005 році «Народного союзу «Наша Україна» вектори зовнішньополітичної орієнтації блокоутворювальних політичних сил не зазнали суттєвих змін. Зокрема, в програмі «НСНУ» було зафіксоване положення про будівництво «конструктивних взаємин з об’єднаною Європою, Росією та США»79, що має на меті забезпечення Україні статусу рівноправного партнера на регіональному та глобальному рівнях. У квітні 2005 р. під час зустрічі Секретаря РНБО України та голови Державної Думи РФ обговорювалися питання співпраці не лише на міждержавному і міжпарламентському 78 До «Нашої України» подібну угоду з СПС уклала Партія «Реформи і порядок». 79 http://www.razom.org.ua/documents/443/ ��

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

рівнях, а й на рівні партій між «Народним союзом Наша Україна» і партією «Єдина Росія». Під час цієї зустрічі досягнуто домовленість про налагодження конструктивного діалогу між «НСНУ» та «ЄР». Однак цим планам не судилося збутися, оскільки вже 4 червня 2005 року Партія регіонів і Всеросійська політична партія «Єдина Росія» підписали угоду про співпрацю. Лідер Партії регіонів Віктор Янукович сказав, що цей документ матиме істотний вплив не тільки на розвиток зносин між двома політичними силами, але й на розвиток двосторонніх зносин між країнами. За його словами, Партія регіонів і «Єдина Росія» зробили перший крок назустріч один одному напередодні українських парламентських виборів-2006, а теоретичні розмови про електоральну близькість двох політичних сил перейшли в практичну площину. 4 серпня 2007 року «Партія регіонів» і партія «Єдина Росія» закріпили угоди про співробітництво від 2005 року, підписавши Меморандум80, чим підтвердили готовність активно співробітничати з метою спонукати уряди наших країн до поглиблення стратегічного партнерства Росії та України, розширення економічної кооперації. Політичні погляди партнерів на Україну збігаються у багатьох площинах. Зокрема, про державну підтримку російської мови, про перегляд тексту підручників з української історії в темах Голодомор 33-го та Друга світова війна. Лідер Партії Регіонів В. Янукович регулярно виступає в Росії з доповідями на щорічних та великих з'їздах «Єдиної Росії», зокрема на: VI-й Всеросійський з'їзд в Красноярську, Х-й Всеросійський з'їзд в Москві, ХI-й Всеросійський з'їзд в Санкт-Петербурзі. Показово, що лише після приходу Партії регіонів до влади у 2010 році вона підписала Меморандум про співробітництво з Групою Прогресивний альянс соціалістів та демократів в Єв80 http://www.partyofregions.org.ua/pr-east-west/46b46dc99e43c/

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

ропейському парламенті81, і пропонує для підписання Меморандум про партнерство з Комуністичною партією Китаю82. Це може означати, що дотепер лідери Партії регіонів обме жували міжпартійне співробітництво «Єдиною Росією» лише тому, що хотіли використати цей зовнішньополітичний ресурс для приходу до влади в Україні. А зараз партія реально виходить на поле міжнародного співробітництва вже у якості правлячої партії, що безумовно, є додатковим аргументом для багатьох закордонних партій-партнерів. Головним українським партнером опозиційної Комуністичної партії Російської Федерації є Комуністична партія України. Самоідентифікація КПУ як частини міжнародного комуністичного руху визначає зовнішньополітичні вектори її співпраці, передусім участь у діяльності міждержавного об’єднання комуністичних партій пострадянського простору. Союз комуністичних партій — Комуністична партія Радянського Союзу, який очолює лідер КПРФ Геннадій Зюганов, стратегічною метою визначає «відновлення існування єдиної союзної держави» шляхом узгодження зовнішньополітичних стратегій, передусім активної протидії набуттю членства держав СНД у НАТО. Водночас починає вимальовуватися вектор співпраці КПУ з європейськими лівими. Депутати фракції КПУ в ПАРЄ тісно співпрацюють з політичною групою Об’єднаних європейських лівих. Інша впливова українська партія, Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина», у своїй програмі слово «Росія» не згадує й угод про співробітництво з російськими партіями не має. Нові українські політичні партії «Фронт Змін», «Сильна Україна», «УДАР» ще не визначилися щодо своїх зарубіжних партійних партнерів та недостатньо чітко артикулюють своє ставлення до Росії. Гранично відверта у цьому питанні програма Всеу81 http://www.partyofregions.org.ua/pr-east-west/4cb821f161f15/ 82 http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/printable_article?art_id=243644933

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

країнського об’єднання «Свобода»83. Тут і декагебізація, люстрація, візовий режим для громадян Російської Федерації, одностороння демаркація морського кордону з РФ, вимога негайного виведення Чорноморського флоту з Криму. Звісно, що будь-яке партійне співробітництво «Свободи» з російськими партіями за такого підходу просто неможливе. Підсумовуючи можна дійти висновку, що діяльність партій, що входили до блоку «Наша Україна», і новоутвореної «НСНУ» із встановлення двосторонніх відносин з партіями пострадянського простору порівняно з активністю співпраці з партіями та партійними утвореннями Європи, має менш активний характер. Оскільки політичні системи цих країн перебувають у процесі становлення, у процесі становлення перебуває і суб’єктність партій країн СНД. Вони ще не є настільки впливовою силою політичного життя, як партії країн усталеної демократії. Діяльність старих політичних партій України у зовнішньополітичному напрямку або зазнала невдачі на російському напрямку (НСНУ, «Батьківщина», «Яблуко»), або законсервувалася (ПР, КПУ, ПСПУ, СПУ). Нові політичні партії України поки що перебувають на початкових стадіях формування і їхні зовнішньополітичні активності (у тому числі й щодо Росії), мають нерівномірний характер та не дають однозначної відповіді (крім «Свободи») на поставлене запитання. У сучасних умовах демократична зовнішньополітична консолідація партійних еліт є вагомим чинником зміцнення міжнародної політичної комунікації на регіональному рівні (для сучасної України — загальноєвропейському та пострадянському). Зростання партійно-політичного впливу на формування національних зовнішньополітичних стратегій відповідає загальноєвропейській тенденції демократизації процесу прийняття рішень щодо зовнішньої політики. 83 http://www.international.svoboda.org.ua/pro_partiyu/prohrama/

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Російська «м’яка сила» для України Soft Power яку Російська Федерація системно поширює на Україну значно відрізняється як від західних аналогів, так і від того впливу, який Росія намагається чинити на країни Західної Європи та США. Тому у російсько-українській взаємодії це швидше «зовнішні інформаційно-психологічні впливи»84. Як відомо автор концепції soft power Джозеф Най85 формулює її таким чином: м’яка сила — це здатність отримувати бажаний результат більше через привабливість, ніж через примус та підкуп. Тобто, фактично йдеться про використання класичного інструментарію PR у міжнародних відносинах. У російській же політичній парадигмі — це напрям зовнішньої політики щодо України та інших країн пострадянського простору, який полягає у створенні сприятливого інформаційнопсихологічного середовища для досягнення конкретних зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних цілей. Отже, йдеться не про PR, а про справжній гуманітарний тиск. Після серії конфліктів з Білоруссю та Україною у 2005–2006 роках «Газпром» вирішив не змінювати свою жорстку маркетингову стратегію, натомість покращити свій міжнародний імідж за рахунок активних PR-акцій, на які щороку газовий монополіст витрачає близько 140 млн. дол. США. Виходить, правда, що російська «м’яка сила» відрізняється несмаком, характерним для країн, де інформаційні системи жорстко контролюються державою. З 2007 року в Концепції зовнішньої політики РФ був передбачений відносно новий напрям — «гуманітарний вимір» зовнішньої політики, яка реально являє собою суміш несилових та неекономічних засобів зовнішньої політики — прямий дода84 Литвиненко О. �� В. Спеціальні інформаційні операції та пропагандистські кампанії: Монографія. – К.: Сатсанга, 2000. 85 Nye, �� Jr., Joseph S.: Soft power: the means to success in world politics. PublicAffairs, New York, 2004.

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

ток до мілітарної й економічної сили Кремля: просування власної культури і науки доповнюється промоцією «Руського мира», «суверенної демократії» та «захисту прав співвітчизників за кордоном». Проте докладне вивчення реального змісту цієї політики вказує на те, що РФ все ще плутає «м’яку силу» з «жорстокою» та з безпосереднім підкупом. Методи її застосування часто не відповідають поняттю «м’якої сили»: вони не завжди підкреслюють привабливість російської культури, гуманність її соціальних цінностей чи відкритість її політики. Наприклад, спроби Росії застосувати її співвітчизників для представництва національних інтересів Росії в інших країнах створює образ агресивності та ворожості до країн проживання. Необхідно зауважити, що «м’якій силі» для досягнення позитивних результатів потрібна стратегія «виграш-виграш» — адекватні виграші мають бути запропоновані адресатам «м’якої сили». У випадку Росії доволі важко знайти такі виграші. Нібито розуміючи це російський посол у Києві М.Зурабов у вітальному слові Міжнародного форуму на захист російської мови у країнах СНД сказав: «Ми зараз на етапі модернізації, а технологічний прогрес, який спостерігатиметься найближчим часом, без ефективної мови неможливий. Що б не казали, відмовитися від того досягнення, яким є російська мова, ми не можемо. Без російської мови шанси, щоб наші співвітчизники, все населення пострадянського простору мали можливість опинитися в «золотому мільярді», вкрай невисокі»86. Отже, російська мова — ефективніша за інші, а тому є умовою процвітання в нашому регіоні. Крім того, сама назва Форуму, організованого в Києві так званим «Правозахисним рухом «Російськомовна Україна»»87 звучить доволі провокативно з огляду на те, що російській мові в Україні насправді в осяжній перспективі нічого не загрожує. 86 http://www.radiosvoboda.org/content/article/2218716.html �� 87 http://r-u.org.ua/ua/

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Проте Росія все активніше використовує мережу організацій російських співвітчизників та російськомовних «Русский мир» у своїх зовнішньополітичних інтересах (про це свідчать і офіційні документи РФ). Посольства та інші представництва РФ, використовують фінансову підтримку як інструмент контролю над організаціями російських співвітчизників закордоном, даючи їм вказівки та плануючи їхню діяльність. У пострадянських країнах значна увага до співвітчизників має на меті їхню культурну ізоляцію від решти суспільства та перешкоджання їхній повноцінній інтеграції в державі. Концепцію «Русского мира» просуває російська держава зусиллями Фонду «Русский мир» та Російська православна церква (Московський патріархат). Створений декретом Путіна у 2007 році фонд «Русский мир» 88 поєднує представників президентської адміністрації, МЗС РФ і російського міністерства освіти. Фактично російські державні відомства та церква спільними зусиллями просувають філософію та творять мережеву структуру підтримки російської експансії. Російські структури, що просувають цю силу — Російські культурні центри (в Україні вже чотири: в Донецькій науковій бібліотеці, Київському державному університеті ім. Т. Шевченка, Луганській універсальній науковій бібліотеці ім. А. М. Горького та Харківському гуманітарному університеті «Народна українська академія»), Доми Москви (в Україні — в Севастополі), російські підконтрольні державі телеканали в кабельних мережах практично всіх українських міст та окремі пропагандистські сайти. До «Русского мира» автори концепції зараховують 300 мільйонів осіб в усьому світі. Ці люди, де б вони не жили, мають жити в середовищі російської мови та культури та сприймати Росію як свій духовний центр. 25 мільйонів з них живуть в країнах-сусідах Росії — тому можуть бути використані як 88 http://www.russkiymir.ru ��

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

захисники російських інтересів, як медіатори та інструменти. Алгоритм «захист прав співвітчизників» — «претензія на особливу роль сусідньої держави» — «закріплення зовнішньої присутності» описує загальну схему втручання Росії у внутрішні справи її сусідів. Сучасна домінанта зовнішньої політики Росії — підтримка росіян, які живуть в інших країнах. Однак насправді ця підтримка є лише засобом для реалізації геополітичних амбіцій і тиску на сусідів, про що свідчить дослідження російської зовнішньої політики у країнах Балтії, Грузії, Молдові та Україні, яке провів Центр східноєвропейських політичних студій Латвії разом із партнерами89. Основні цілі нової російської «сили» — використання співвітчизників як геополітичної одиниці для просування інтересів Росії, а також підтримка простору російської мови і культури в інших країнах. Напрямки дії «сили» — цільові країни які мають «проблемні питання», російськомовне населення цих країн і світу в цілому, міжнародна спільнота в цілому. Основні теми таких кампаній: необхідність участі Росії у створенні нового багатополярного світу, претензія росіян на лідерство в унікальній слов’яно-православній цивілізації, активне посередництво Росії в етнічних та регіональних конфліктах. Реалізація російських інтересів в Україні має свої особливості. Практика показує, що українська влада, яка зараз практично перевертає гуманітарну політику, є агентом чужого впливу, що зачищає українську гуманітарну сферу від неї самої, а вакуум заповнює продуктом російського походження. Гуманітарний вплив Росії в Україні та її «мовні» чи інші ініціативи через спільноти «співвітчизників» розколюють українське суспільство і не сприяють загальнонаціонально89 The «Humanitarian Dimension» of Russian Foreign policy toward Georgia, Moldova, Ukraine, and The Baltic States. — Riga. — 2009.

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

му консенсусу, стимулює етнічну напругу, заважають громадянській інтеграції росіян та інших національних меншин в Україні — відтак, становить загрозу громадянському спокою. Україна залишилася частиною російського музичного та мистецького простору, а Київ є одним із найбільших центрів російськомовної музичної поп-індустрії. Російське пропагандистське кіно, яке масово знімають на державне замовлення, заполонило екрани українських кінотеатрів, а телесеріали — заволоділи увагою українських телеглядачів. З комерційних міркувань українські телевиробники самі виготовляють продукцію, яку зможуть продати двічі, на українському телевізійному ринку й на російському. Тому вона заздалегідь має відповідати смакам російської аудиторії й не мати якогось суто українського, не зрозумілого росіянам змісту. Московський патріархат працює над створенням в Україні єдиного з Росією духовного та інституційного церковного простору. Новообраний Патріарх Московський Кірілл протягом року вже тричі відвідав Україну з політично-пастирськими візитами. Наслідки цих візитів показали, що вони не лише зміцнюють позиції РПЦ та сприяють посиленню російських духовних традицій в Україні, але й руйнують розпочатий діалог про створення єдиної української помісної православної церкви. Ціною торжества й державної підтримки російського православ’я в Україні є закріплення роз’єднаності українських православних церков та недопущення створення єдиної помісної української церкви. Це означає на ділі порушення прав українських віруючих та кліру й занедбання українського православ’я як особливого історичного явища в християнській традиції та чинника Етно-соціальної ідентифікації українців. Станом на 1 січня 2008 року в Україні було офіційно зареєстровано 32018 релігійних приходів, які належали 55 релігій86

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

ним організаціям. Серед них більшу частину (53,15%) займали релігійні організації православного напряму християнства. Серед них найбільш вагомою за кількістю громад вирізнялися Українська православна церква (УПЦ), яка займала 11509 громад, частка яких в структурі православних приходів становила 67,6 %. Помітне місце в релігійній сфері православ’я займала Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ КП) яка налічувала 4090 громад, що становило 24,0%. Третьою за чисельністю була Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), що налічувала 1212 громад, що становило 7,1%90. Разом з тим згідно з багатьма опитуваннями, більшість вірних України відносить себе до православних, причому від третини до половини з них визнає себе вірними УПЦ-КП, яка посідає тим самим перше місце серед українських церков за чисельністю віруючих. Росія відстоює права російськомовної освіти в Україні, але у самій Росії при офіційній кількості 2,9 млн українців лише 205 осіб вивчають українську мову в школах, і лише 100 — факультативно. Інші форми задоволення просвітницьких потреб українців у Росії відсутні. При цьому в Україні серед 8,3 млн росіян російською мовою в навчальних закладах навчаються близько 2 млн осіб, факультативно мову вивчають ще 165 тисяч. Про це свідчить порівняльна таблиця задоволення освітніх потреб росіян в Україні і українців у Росії у 2008-09 роках, підготовлена Секретаріатом Президента України91. В Україні існує 983 дошкільних навчальних закладів з російськомовною формою навчання, які відвідує 164 027 дітей. Крім того, в Україні існує 1 199 загальноосвітніх закладів з російською мовою навчання і 1 755 загальноосвітніх навчальних закладів з українською та російською мовами 90 http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Chseg/2008_5/Kostashuk.pdf 91 http://kharkivoda.avakov.com/news.php?news=10508&calendar_month=12-09

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

навчання. У них 1 292 518 учнів вивчають російську мову як предмет, ще 165 544 учні вивчають російську мову факультативно або в гуртках. У професійно-технічних навчальних закладах російською мовою навчаються 51 685 осіб, у вузах різних рівнів акредитації російською мовою навчаються 454 842 осіб. При цьому за рахунок державного бюджету України було надруковано 1 555 500 екземплярів підручників російською мовою вартістю більше 18,616 млн грн. Також було надруковано 125 тисяч екземплярів українсько-російських термінологічних словників за рахунок держбюджету України (1,5 млн грн). З бюджетів усіх рівнів України на утримання навчальних закладів з російською мовою навчання було витрачено близько 3,196 млрд грн. Але російську державу не задовольняє не стільки кількісні параметри російськомовної освіти, скільки її смислове наповнення. Зокрема, 27 жовтня 2010 року у Севастополі за участі участь представника Генерального консульства Російської Федерації у Сімферополі відбулася урочиста церемонія передачі викладачам шкіл міста першої партії навчального посібника для українських п’ятикласників «Країнознавство. Росія». Підручник виданий у Києві за сприяння посольства РФ в Україні, Російського центру міжнародної наукової і культурної співпраці при МЗС РФ і Московського фонду підтримки співвітчизників ім. Юрія Долгорукого. Це частина програми, що реалізується російською стороною і направлена на нівеляцію впливу на російськомовних школярів в Україні підручників історії, виданих у роки президентства Віктора Ющенка. Більше того, міністри освіти Росії та України домовилися створити робочу групу у складі вчених-істориків по підготовці єдиного навчального посібника для вчителів історії. Тобто, питання не лише в прийнятті Україною російської мови як власної, але й в сприйнятті російського бачення історії, як власного. 88

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Що має робити Україна з російською гуманітарною експансією? Життєво важливим для України є питання, як давати адекватну відповідь на виклики «м’якої» та «жорсткої» сили Російської Федерації, ба навіть впливати на саму Росію. З огляду на ресурсний диспаритет в російсько-українському гуманітарному обміні Україна мусить намагатися перетворити російську експансію на цивілізований діалог культур, поступово й цілеспрямовано позбавляючи цей процес політичного підтексту. При цьому Україні критично необхідно застосувати власну «м’яку силу» у відповідь, а саме — активніше пропагувати власні мову, мистецтво та культуру, в тому числі й залучаючи до цього російську громадськість. Допомога України російській демократії полягає в тому, що вона має демонструвати дещо відмінну від російської модель внутрішнього розвитку та зовнішньої політики. Найбільш адекватною протидією такій кремлівській «м’якій» гуманітарній брутальності може бути переведення діалогу у багатосторонні формати, застосування міжнародного посередництва та апеляція до міжнародних судових інстанцій для спростування нападок на Україну.

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

2. Сприйняття Росії в Румунії 2.1. Росія в офіційній політиці Румунії Юліан Кіфу Методологія Для проведення офіційної оцінки відносин між Румунією та Російською Федерацією ми використовували, перш за все, аналіз офіційних документів (здебільшого Національну стратегію безпеки за 2007 та 2010 рр.) та спосіб, у який визначаються відносини з Російською Федерацією, а також урядові стратегії у сфері зовнішньої та енергетичної політики. Ми використали піврічний урядовий звіт МЗС Румунії, що вийшов у липні 2002 р., подаючи таким чином загальну картину сприйняття Російської Федерації румунською владою. Для того, щоб повніше охопити імідж Росії у Румунії у зазначених часових рамках, ми використовували щорічні промови президента Траяна Басеску 2008, 2009 та 2010 рр., виголошені перед румунськими дипломатами, що працюють за кордоном, та перед закордонними дипломатами у Бухаресті на зборах, що проводяться раз на рік (відповідно у вересні та січні). Більш відкриті, чіткі, політично сильні, із сценічним ефектом — ці промови визначають рамки двосторонніх відносин між Росією та Румунією. Ми не обмежилися лише промовами та суто офіційними документами, наскільки б релевантними вони не були; ми пішли далі, аналізуючи факти і способи, у які ці програмні документи віддзеркалюють фактичні дії, а також дипломатичну і політичну реальність. Дивлячись далі, аніж програми та офіційні установки, ми цікавилися способом практичного застосування цих політичних програм, розглядаючи у цьому ключі дві особливо варті уваги події: дебати щодо візиту спікера румунського Сенату до Москви та 90

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

очікувані переговори щодо приєднання Румунії до проекту «Південний потік». Ми не оминули увагою два дипломатичних інциденти та їх значення, що відбилися на відносинах між двома країнами. Мова йде про випадок військового шпигунства, що здійснювалося мережею осіб у Румунії, яка використовувала українських військових дипломатів, що були згодом вислані без публічного розголосу, та включала російських дипломатів, котрі брали участь у її організації та управлінні. Ця справа завершилася судовим процесом над усіма учасниками, що не мали дипломатичного імунітету. Також, ми розглянули випадок із арештом румунського дипломата, що набув розголосу і був представлений у ЗМІ як арешт особи, залученої до шпигунської діяльності (хоча пізніше було доведено, що це була пастка, організована ФСБ-ГРУ з метою нанести шкоду зовнішньому іміджу Румунії). Що стосується громадського простору, нас цікавила оцінка тенденцій висвітлення Росії у відповідних румунських ЗМІ, як у якісному, так і у кількісному вимірі, на основі відстеження джерел як негативного та позитивного іміджу. І нарешті (що є не менш важливим), ми спромоглися вичленувати найбільш значущі риси медіа-інструментів, за допомогою яких формується негативний та позитивний іміджі Росії, Ми спромоглися ідентифікувати, на рівні носіїв месседжів, політиків, що мають антиросійську орієнтацію та тих, хто підтримує російську політику; аналогічним чином, на рівні трендоутворювачів, — журналістів та політичних аналітиків. Що стосується вивчення громадської думки, ми використали матеріали двох етапів опитування громадської думки, перший з яких відбувся у квітні, а другий — у жовтні 2010 р. стосовно тенденцій та подій, таких як вибухи у московському метро, а також катастрофа літака польського президента Лєха Качинського, та реакції російських лідерів. Цей етап засвідчив зростання симпатій до Росії і росіян. Другий етап опитування містив більше негативних тенденцій, оскільки співпав у часі із 91

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

шпигунським скандалом. Поєднання результатів двох етапів може відтворити більш-менш точну картину сприйняття Росії на політичному, символічному, геополітичному та культурному рівнях у Румунії. Ми намагалися оминати питання, що використовуються у електоральних кампаніях, або дискутуються російськими та придністровськими ЗМІ, а також цитування російських трендоутворювачів. Ми спрямували дослідження саме на румунське сприйняття Росії, а не навпаки. Розглядаючи деталі сприйняття Росії як актора на рівні румунської громадськості, ми розглянули тріаду: Росія — росіяни — російська влада. Ми побачили узгодженість оцінок, а також очевидні відмінності у сприйнятті: російська влада сприймається переважно негативно у своїх діях, актах та фактах, Росія сприймається у радше позитивному світлі, тоді як російські громадяни сприймаються однозначно позитивно усіма віковими групами. У результаті проведеного аналізу ми отримали три суттєві висновки: 1. Присутня латентна історична пам’ять, що складається із культурного підґрунтя, освіти, родинних спогадів та історій, довготривалих міфів та стереотипів, що формувалися роками, що сприяє загалом негативним упередженням щодо Російської Федерації. Ці упередження підкріплені серйозними інтелектуальними та культурними аргументами, проте справляють значно менший ефект на румунську громадськість, ніж потрібно для набрання очок у електоральній кампанії. 2. Румунський медійний та громадський простір характеризується доволі збалансованим відношенням до Росії з чіткими відмінностями між різними медіа-акторами та більшою увагою з боку приватних ЗМІ ніж з боку суспільних. На жаль, позитивне сприйняття стосується переважно побутових, культурних та спортивних ас92

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

пектів, тоді як негативне пов’язане із діяльністю російської влади, котра сприймається як брутальна, схильна до крайнощів, агресивна, така що недостатньо поважає демократію або волю громадян, а також зловживає надмірною владою, що виноситься на передній план — ситуація, що чимало коштувала іміджу Росії на міжнародній арені. 3. Румунська громадськість є доволі досвідченою та чутливою до нюансів, схильна до великодушності, що час від часу може затьмарюватися спорадничими інстинктивними почуттями. Це найкраще підтверджується відсутністю тенденції слідувати у сприйнятті російських громадян і Росії глибоко негативному ставленню до російської влади та її дій. Нюанси та відокремлення при сприйнятті цих відмінних елементів є важливим на рівні міжособистісних відносин, гостинності, а також сприяє відсутності явних протиріч між румунською більшістю та національними меншинами. Офіційні відносини Стосовно офіційних відносин, ми констатуємо, що офіційні румунські документи вказують або на брак інтересу до Росії, доброзичливу поблажливість, виражену у надмірному формалізмі, або відсутність конструктивного, реалістичного та інтегрованого підходу до Росії, який можна було б оприлюднити. Тож, якщо ми проаналізуємо Румунську Національну стратегію безпеки, найновіший програмний документ із зовнішньої політики, затверджений керівною радою та обговорюваний у парламенті, Росія лише згадується серед інших країн у наступних випадках: — ст. 16, розділ «Зовнішні дії»: «Румунія підтримує особливі відносини, що їх вибудовує НАТО з такими країнами, як Республіка Молдова, Сербія, Росія, Грузія та Україна»; 93

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

— «Середовище міжнародної безпеки» коротко згадує війну між Грузією та Росією, в контексті положення про те, що традиційні елементи політики, такі як збройні конфлікти, не зникли. З іншого боку, без прямого посилання Росія фігурує у «Середовищі міжнародної безпеки» у описі подій серпня 2008 р., зокрема у нейтральних формулюваннях «російсько-грузинська війна», «газова криза 2009 р.», «заморожені конфлікти», «ширший чорноморський регіон», «на порядку денному самміту НАТО 2008 р.» . Непрямі згадки є швидше негативним чинником для Росії, враховуючи ставлення румунів до зазначених подій, а також через відому позицію щодо блокування розширення НАТО всупереч інклюзивному підходу до держав у чорноморському регіоні, який підтримує Румунія. Росія, також може «упізнаватись» у контексті розділу «Загрози», де згадуються «шпигунські дії розвідувальних служб». Напевне, найжорсткіше непряме згадування міститься (також було прокоментовано у Москві) у «Національній стратегії» і стосується наступного: «Розміщення іноземних військ, без згоди приймаючої сторони, поблизу румунських кордонів (Придністров’я) становить загрозу національній безпеці; отже Румунія виступатиме за виведення незаконно розміщених військ та озброєнь». Ця заява корелюється із принципом згоди держави, що виступає приймаючою стороною для розміщення військових контингентів, а також відповідає принципу суверенітету, територіальної цілісності і реальної політичної незалежності усіх держав, про що було зокрема проголошено у Прикінцевій декларації Лісабонського самміту НАТО та самміту Росія-НАТО. Таким чином, вигідні російській стороні інтерпретації запиту з боку придністровської сторони щодо розміщення військового контингенту або заяви російських посадовців про те, що виведення військ призведе до розв’язання війни, повністю заперечуються. 94

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Отже, у Національній стратегії безпеки» за 2007 р., прямі згадки Росії є поверхневими, тоді як непрямі можуть інтерпретуватися наявністю відмінних з Росією інтересів. Таким чином, складається враження, що Румунія не має підстав для суперечок з Російською Федерацією, і вона (РФ — прим. перекл.) згадується у двох контекстах: — ст. 34, по відношенню до «Румунської ініціативи партнерства» та «Діалогу Чорноморського форуму», де Росія згадується разом з іншими державами у регіоні: «з метою сприяння цій ініціативі Румунія буде тісно співпрацювати з іншими прибережними державами»; — ст. 35, у переліку сепаратистських конфліктів, південна Росія згадується як «Чечня та інші автономні республіки Північного Кавказу». В урядовій програмі, у розділі 21 «Зовнішня політика» у п. 4 «Румунське двостороннє та багатостороннє партнерство з європейськими державами, трансатлантичний вимір і стратегічне партнерство зі США» зазначається: «Прагматичні відносини з Росією будуть підтримуватись як ЄС так і Румунією, з наголосом на економічних контактах та встановленні тісніших зв’язків між громадянськими суспільствами. Нашою метою є рух у напрямку більш прагматичних, багатовимірних зв’язків, таких, що сприятимуть появі у майбутньому нових елементів у прямих двосторонніх відносинах та у відносинах між ЄС та Росією.» Це єдине згадування Росії та відносин між Москвою та Брюсселем зроблене не в контексті двосторонніх відносин. Економіка та громадянське суспільство навряд чи можуть замінити цілісну двосторонню стратегію по відношенню до Російської Федерації. Більше того, згадування ЄС, як сторони, що забезпечує рамки відносин, може бути інтерпретовано як брак самостійного бачення та двосторонніх інструментів.

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Брак ідей, дефіцит комплексної програми, а також відсутність будь-яких досягнень випливає, також, із документа, прийнятого румунським МЗС у червні 2002 р. під назвою «Піврічний урядовий звіт», що містить параграф стосовно Російської Федерації, де присутні згадки радше про майбутні прагнення ніж про конкретні досягнення у двосторонніх відносинах та більш про культурні обміни, ніж про економіку: «МЗС сприяло розширенню діалогу з Російською Федерацією, а також укріпленню збалансованих, прагматичних, прогнозованих двосторонніх відносин виходячи з реалій 21-ого століття та поважаючи інтереси і статус кожної з держав. Нашою метою було визначення тем для обговорення, що матимуть потенціал для зростання взаємної довіри. Ми також прагнемо сприяти проектам, котрі матимуть вплив на громадську думку: проведення російсько-румунських кінофестивалів, переклади літератури з обох країн, можливість відкриття Інституту румунської культури у Москві, вивчення історичних документів (наприклад стосовно румунських військовополонених у СРСР чи румунсько-радянських відносин). Особливий інтересу було надано економічній співпраці через пожвавлення діяльності змішаних комісій та створення нових інструментів для активізації торгівлі». Згадки про «сприяння діалогу», «визначення тем для діалогу» або «посилення спільної довіри» свідчать про низький рівень відносин, брак довіри та відсутність тем для обговорення. Більше того, в «Урядовій програмі Румунії», у розділі 17 «Енергетика та природні ресурси» немає жодної згадки про Російську Федерацію, хоча ця країна є головним джерелом імпорту енергетичної продукції. Більш значущими та красномовними є промови президента Траяна Басеску, виголошені під час публічних зустрічей з румунськими та закордонними дипломатами. У президентській промові на зібранні румунських послів у вересні 2010 р., чітко простежується наголос на потребі розробки формули співпраці, 96

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

що ґрунтувалася б на «спільних інтересах» з урахуванням факту наявності значної кількості підкреслених спірних моментів але у той же час, цілого ряду спільних інтересів. Також, важливими є згадки недружніх дій та незадоволення з боку Російської Федерації щодо румунської політики, на підтримку демократичних та проєвропейських сил у Республіці Молдова. «Відносини з Російською Федерацією мають свої піднесення й падіння, гарні й негативні моменти. Але ми повинні послідовно дотримуватися двох аспектів. Перше і найголовніше, ми маємо знайти формули для співпраці з Російською Федерацією. Друге, ми маємо знайти формули для співпраці з Російською Федерацією на засадах взаємної поваги та розуміння. Саме тут ми маємо відмінні позиції. Наш інтерес, наприклад, полягає у тому, щоб проект NABUCCO став реальністю, так само як і AGRI. Це, звісно, не збігається з російським інтересом, котрий полягає у тому щоб реальністю став Південний потік. Але це не є підставою для смутку. Я вірю, що існує багато сфер, де інтереси співпадають. Ми зацікавлені, щоб Російська Федерація, бізнесмени з Російської Федерації інвестували у Румунію. Ми не можемо побудувати ці стосунки лише на розбіжних інтересах. Ми маємо дякувати Богу, є багато спільних інтересів. Російська Федерація потребує миру й стабільності на Чорному морі. Румунія так само. Російська Федерація потребує ефективної боротьби проти тероризму. Румунія так само. Росія потребує припинення наркоторгівлі або зацікавлена у припинені незаконного постачання зброї. Румунія так само. Тож у нас настільки багато моментів для співпраці, що, як мені здається, нам лишається єдина річ — наполягати. Ми мусимо наполягати на розбудові прагматичних відносин, у яких кожен з нас відкинув би свою частку недовіри. Це — ключовий момент. Між Москвою та Бухарестом присутня значна частка недовіри у зв’язку з історичним минулим. Ми прагнемо лишите це осторонь. 97

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Я не виключаю, що напруженість, що склалася в останній час, пов’язана із нашою позицією стосовно Республіки Молдова, і я відкрито заявляю: ми не робимо нічого деструктивного. Ми підтримуємо демократичні сили наскільки можемо, намагаючись допомогти їм вирішити проблеми, викликані повенями, допомагаючи їм продавати свої товари, експорт яких (на російський ринок — прим. Ред.) заблокований Російською Федерацією, але ми робимо це прозоро і, з нашої точки зору, законно, так само як і підтримуючи європейський шлях Республіки Молдови. Таким чином, я не вважаю, що з цих причин Російська Федерація мусить бачити у Румунії ворога. Те, що американські солдати тренуються на румунських базах чи у нашій країні розміщені системи ПРО не може бути підставою для ворожого ставлення Москви, і я сподіваюся, що ми можемо подолати ці речі, і звертаюся до усіх дипломатів з проханням докласти усіх можливих зусиль і пояснити той факт, що Румунія не ставиться вороже до Росії, ми просто маємо певну енергетичну політику та інтереси у галузі безпеки і хочемо щоб їх поважали, а той факт, що у нас різні цілі не повинен породжувати ворожнечу, а навпаки зближувати нас, як кажуть, «це розділяє нас, тож давайте подивимось, де ми можемо зблизитись» Я згадав досить довгий перелік спільних інтересів, і я певен, ми можемо знайте багато інших.» Оцінки президента, котрий згідно із конституцією, відіграє головну роль у формуванні румунської зовнішньої політики, про «Росію, що розглядає Румунію як ворога» чи «Румунію, що не є ворогом для Російської Федерації» підкреслюють реальний стан двосторонніх відносин, яким притаманні проблеми. Цю промову було виголошено відразу після відомого інциденту з арештом та видворенням румунського дипломата та надзвичайно широкого висвітлення цього інциденту у ЗМІ. Роком раніше, на зустрічі послів у вересні 2009 р., Росія згадувалась «серед інших тем» далеких від румунських пріори98

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

тетів. Про неї згадувалося у такому ж форматі: потреба збільшення взаємної довіри і чергове запевнення у бажанні рівного партнерства, з повагою до румунських інтересів: «Ось речі, на які я хотів би звернути увагу. Стосовно інших: у відносинах з Росією, Китаєм у нашому підході немає змін. З Росією — традиційні прагматичні відносини і потреба у зростанні взаємної довіри є особливими чинниками. Нещодавно ми мали дипломатичні інциденти, але ми не вважаємо їх основоположними у російсько-румунських відносинах і ми продовжуємо прагнути до рівного партнерства з Російською Федерацією, не у сенсі рівної сили чи світового впливу, а у сенсі взаємної поваги інтересів, і ми готові поважати російські інтереси, якщо наші інтереси також повною мірою поважатимуться». Ще роком раніше, на зустрічі послів у вересні 2008 р., невдовзі після російсько-грузинської війни, у промові президента оминалися будь-які згадки про Росію у цьому конкретному контексті, хоча формулювання були більш розмитими та менш заохочувальними: «Відносини з Росією, які складалися дотепер, лишаються для нас спробою зробити їх більш прагматичними, по можливості зробити їх менш політизованими і лишити у зоні взаємних інтересів як Росії, так і Румунії, оскільки ми розглядаємо Росію як особливо важливого регіонального гравця; відтак ми приділяємо значно увагу також відносинам з Туреччиною, іншим важливим регіональним партнером.» Розглядаючи січневі промови 2009 та 2010 рр., ми бачимо незначні відмінності в оцінках двосторонніх відносин і постійне прагнення дотримуватися безпредметного формалізму. Так, у 2010 р. президент заявив: «Наші відносини з Росією мали свої особливості, але ми ніколи не ігнорували одне одного. Російський вплив у регіоні є значним, і Румунія усвідомлює цю реальність. Месседж, котрий я хочу тут донести, полягає у тому, що Росія може мати у особі Румунії партнера, якщо наші інтереси враховуватимуться. Нам потрібна взаємови99

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

гідна економічна співпраця з Росією, особливо у сфері торгівлі, що зросла у чотири рази з початку мого першого терміну». У 2008 р. після самміту НАТО у Бухаресті і після отримання запрошення відвідати Росію у вересні 2008 р. — візит, якому не судилося відбутися через російсько-грузинську війну і розриву стосунків між НАТО і Росією, — президент Траян Басеску зробив наступні висновки щодо двосторонніх відносин: «2008 рік став роком, котрий відкрив певні перспективи у наших відносинах з Російською Федерацією. Я хотів би, щоб у 2009 р. цей курс продовжився. Ми хочемо закладати наші відносини з Росією на основі взаємовигідного прагматизму, орієнтованого на майбутнє: бути спроможними мати прогнозоване бачення напрямку, у якому ми разом хочемо розвивати ці відносини. Ось чому надзвичайно важливо спромогтися збалансувати наші комерційні зв’язки і створити умови для підйому економічної спів праці відповідно до потреб обох держав.» Таким чином, ми можемо підсумувати, що румунські офіційні документи щодо Російської Федерації представляють швидше тренд ніж будь-що інше, затиснуті між зайнятими позиціями та підтвердженням відмінних інтересів з одного боку, і потребою прагматичного економічного розвитку з іншого. Ці відносини, що не зазнали жодних спроб переформатування, є далекими від бажаного через брак недвозначних жестів щодо відновлення довіри з боку Російської Федерації, відсутність тем для обговорення, а також відсутність реальних проектів. Важливою, з точки зору застосування процедур, є офіційна реакція на дві головні події. Перша з них — це неофіційний візит спікера румунського Сенату Мірче Джеоана до Москви. Зміст цього візиту так і не було розкрито головною дійовою особою, навіть після того, як його атакували впродовж президентської кампанії (він був основним суперником діючого президента). Епізод закінчився відмовою президента Сенату від послуг Спеціальної служби захисту через витікання та оприлюднення інформації щодо зазначеного візиту, та реакцією прези100

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

дента Траяна Басеску. Він, коментуючи відставку президента Сенату з посади віце-президента Вищої ради оборони країни (CSAT)92, заявив, що « було добре, що він ухвалив таке рішення» з прямим натяком на візит Мірче Джеоана до Москви, організований без інформування CSAT та президента. Хоча соціал-демократ Крістіан Діаконеску як міністр закордонних справ підтримував контакти із своїм російським колегою навіть за умов браку серйозних тем для обговорення, після його звільнення з посади у вересні 2009 р. цей контакт було втрачено. Зв’язки надалі підтримувалися міністром економіки та головою компанії Трансгаз, котрий розбудовував відносини з Росією на економічній основі, зокрема на основі проектів з побудови газосховища у Маргінені та придбання деяких електростанцій Газпромом, а також переговори про приєднання Румунії до проекту «Південний потік». Ці переговори велися на рівні компаній Газпром та Трансгаз, і вже пізніше були перенесені на рівень міністерств енергетики при прямій участі румунського міністра. Водночас, ці відносини так і не піднялися на рівень зовнішньої політики чи стратегічних рішень. Разом з тим, загравання із «Південним потоком», що підігрували месседжам російських посадовців щодо участі Румунії у проекті, які не були спростовані румунською стороною, почали розглядатися як гра інтересів, направлена на отримання поступок з боку інших країн, що віртуально беруть участь у проекті, головним чином від Болгарії. Факт координації дій між Софією та Бухарестом не отримав публічного розголосу, впливаючи таким чином на імідж Румунії, незважаючи на повторювані заяви МЗС та Президента про те, що NABUCCO є єдиним проектом, що його підтримує Румунія. Більше того, румунська гра створила умови для того, щоб Москва вимагала певні поступки у країн, котрі не входять до ЄС, щодо їхньої участі у проекті. Це стосувалося Македонії та 92 Суміщення цих посад незабаром було проголошене неконституційним

101

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Сербії. Насправді, «Південний потік», найімовірніше, ніколи не буде збудовано через високу вартість підводного сегменту. На даний момент проект слугує ефективним політичним та енергетичним важелем. У відповідь на формальну згоду щодо участі у проекті Газпром, інші російські компанії та сама російська держава домоглися вигідних цін і придбали ряд енергетичних компаній на Західних Балканах. Стосовно іншої вищезазначеної теми, ми розглядаємо два дипломатичних інциденти, що відбулися у цей період. Перший — справа щодо арешту Флоріселя Акіма, приватної особи та колишнього військового аташе Болгарії у Бухаресті, під час передачі конфіденційних документів військовим аташе українського посольства у Бухаресті. Обидва українських дипломати було проголошено персонами нон-грата та негласно вислано з країни, тоді як опублічнення інциденту відбулося трьома днями пізніше через запит депутата Верховної Ради України з даного питання. Україна відреагувала та видворила у свою чергу двох румунських дипломатів. Пізніше стало відомо, що двоє російських дипломатів також було вислано, оскільки докази свідчили, що уся шпигунська мережа та збір даних координувалися Москвою. Після цього з Росії було вислано двох румунських дипломатів, що набуло розголосу через російські ЗМІ. Значну увагу ЗМІ отримали матеріали щодо арешту румунського дипломата, коли на плівці було зафіксовано його затримання та відправку на Луб’янку, до центрального офісу ФСБ. Ці матеріали подавалися разом із записами допиту та кадрами арештованого у супроводі інших румунських дипломатів. Якщо у Москві недружній жест було використано повною мірою, у Бухаресті його наслідки та реакція не стали топ-новиною через трагедію, що затьмарила собою шпигунський скандал — пожежа у клініці для передчасно народжених малюків, що забрала життя чотирьох та скалічила дев’ятьох новонароджених. Батьківська трагедія та зусилля з порятун102

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

ку постраждалих привернули першочергову увагу ЗМІ та населення, відсуваючи на другий план шпигунські теми. Якщо медіа-трюк з румунськими дипломатами у головній ролі був орієнтований на Румунію, він не досяг мети. Дослідження румунського публічного простору Дослідження публічного простору було виконано на основі вивчення головних медіа-трендів, впливу на громадськість та формування громадської думки щодо сприйняття Росії та символів, що з нею асоціюються. У дослідженні розглядаються як кількісні, так і якісні аспекти, з проекцією на те, як змальовувалися та визначалися події між серпнем 2008 та квітнем 2010 років, а також проаналізовано кожен медіа-фактор та фігури, що закладають тренди, з метою відокремити їх від предмету. Методика включала вивчення матеріалів, напрямку комунікацій та обговорюваної мети. Визначені чотири головні події включають російськогрузинську війну, газову кризу січня 2009 року, вибухи у московському метро у квітні 2010 року та катастрофу літака польського президента у Смоленську; до цього було додано розміщення ПРО у Румунії (ця справа стала важливою для нашого дослідження лише згодом, але виявилася прямо пов’язаною з реакцією Москви і рефлексіями даної реакції у румунському публічному просторі). Головні результати дослідження стосуються наступних параметрів: — Кількість згадувань: середній показник згадувань у відповідних медіа джерелах складає близько 400 повідомлень стосовно Росії за досліджуваний період. Найбільше інформаційне покриття даної теми надавала газета «Evenimentul Zilei» («Щоденні події») із загальною кількістю 1681 відстежених статей, з середньомісячним показником 131 стаття і максимальним — 282 статті впро103

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

довж періоду російсько-грузинської війни. З іншого боку, є канал TVR (Румунське громадське телебачення), який представив всього 78 новин стосовно Росії за весь період спостережень. — Окрім головних представлень у ЗМІ, відбитими у вищезгаданих медіа-акторах, ми можемо виділити альтернативні месиджі, що просуваються носіями образу Росії у Румунії. Йдеться про спортивні досягнення, повсякденні новини з життя російського суспільства, новини, котрі можуть бути класифіковані швидше як розважальні, ніж такі, що закладають тренди. Ці елементи створюють різноманіття у румунських медіа щодо представлення Росії без іміджевого (позитивного чи негативного) акценту. — На основі аналізу ми можемо помітити, що існує певна схильність медіа-акторів вибудовувати радше критичну аргументацію стосовно російської позиції. Це твердження базується на тому факті, що навіть при кількісному переважанні нейтральних повідомлень над негативними, нейтральні повідомлення більш характерні для суто інформативних новин, тоді як негативні присутні у аналітичних статтях та статтях чи програмах, де висловлюються інтелектуально змістовні оцінки. Ці негативні повідомлення мають більший вплив на аудиторію і більшою мірою формують імідж держави у медіа-просторі. Пояснити такі позиції можна різними способами, але будьяка інтерпретація буде скоріш за все неповною. Основним вартим уваги аргументом є історичний, адже у Румунії тримається загальна тенденція самоусвідомлення румунського суспільства після 1989 р., яке відкинуло цінності, що асоціювалися з певною країною, яка їх накинула, і досі використовує силові підходи в політиці. Факти та реальність демонструють нестачу політичного примирення, такий прогрес також не знаходить свого відображення у медіа, як через відсутність місцевої ініціативи, так 104

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

і через недостатню активністькраїни-партнера — Росії, що не цікавиласяпитанням примирення та не застосувала ніяких дій для руйнування стереотипів негативного сприйняття Росії румунами. Підсумовуючи, можна стверджувати, що Росія постійно з’являється в румунських ЗМІ переважно у негативному контекстіта з негативними наслідками, але у кількісному відношенні її образ швидше нейтральний.. Іншими словами, громадський простір Румунії залучений також, де Росія як об’єкт в основному розлядається нейтрально, проте, аналізуючи глибше, можна зробити висновок, що громадськість сприймає Росію негативно, а інколи навіть з яскраво вираженим негативним відтінком. Аналіз ЗМІ «Evenimentul Zilei» («Щоденні новини») — видання, що містить найбільшу кількість статейзі згадками про Росію, коли проводився моніторингі — їх загальна кількість 1681. У цих публікаціях нейтральних згадок було 3878, негативних — 1565,а позитивних 657. Помітно, щонегативні згадування складають 25.25% від загальної кількості, тоді як позитивні — лише 10.58%. Нейтральні згадування стосуються в основному внутрішньої політики і мають тенденцію критикувати російських олігархів, нестачустимулюючих факторівросійської економіки або відсутністьсвободи преси. Також, часто трапляються статті, що висвітлюють сильну постать екс-президента, нині прем’єрміністра Путіна, у ой час, як інформація щодо діючого президента відсутня. Кількість статей, у котрих з’являється ім’я колишнього президента євеликою, і зазвичай вони стосуютьсяважливих питань, що створюють імідж авторитарної Росії. Pro TV є медіа-коанлом з найбільшою кількістю негативних згадувань у загальній кількості новин. Так, із 397 новин ми має105

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

мо 150 позитивних, 525 негативних та 541 нейтральних. Іншими словами, 43.4% згадувань є негативними, 44.5% — нейтральними і лише 12.1% позитивними. Відношення між негативними і позитивними згадуваннями становить 3.58 одне з найбільших серед усіх проаналізованих медіа,. До цього додається вплив телешоу, що краще передає меседжіу живому часі. Ми мусимо враховувати, що рейтинг Pro TV є найвищим. Хоча нейтральні згадування трапляються частіше ніж негативні, позиція телеканалів є відкрито негативною. У багатьохпублікаціях, в яких центральним об’єктом не є Росія, ми маємо пряме відношення до неї. Здебільшого, ці згадування є нейтральними, але факт, що вони з’являються у зв’язку з убивствами, шахрайством, корупцією або порнографією, створює менш сприятливий образРосії. У публікаціях постать Володимира Путіна зображується або іронічно, або підкреслює його негативні риси. Його ім’я з’являється у 31 публікації, з яких одна є позитивною, 18 — нейтральні, і 12 — негативні. Ім’я президента Медведєва зустрічається лише у 11 новинах,з яких у двох згадуваннях його образ позитивний, у 3 — негативний та 6 — нейтральний. Тільки два медіадотримуються майже повного балансуміж позитивними та негативними повідомленнями. «Adevarul» («Правда») та TVR 1 (Громадське телебачення) змогли витримати рівновіддалене відношення до предмету нашого дослідження. TVR 1 є провідною громадською телестанцією і має найширший національний діапазон поширення. У Румунії нараховується 7 085 879 домогосподарств, де єтелевізор, з яких 7 050 450 (99.5%) мають задовільну якість прийому TVR 1, услід за яким іде TVR 2 із 96.1%.93 Варто зазначити, що кількість згадувань на TVR1, як і кількість повідомленьє найменшою середусіх медіа. 93 http://www.tvr.ro/articol_organizatie.php?id=14 �� трансляція від 21.10.2010, o 21.00

106

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

У підсумку, загальне ставлення румунського громадського телебачення до Росії є нейтральним і об’єктивним. Ця тенденція в основному стосується подій, в яких Росія була безпосереднім учасником або відігравала суттєву роль. Варто зазначити, що кількість відвідувачів вебсайту зросла під час важливих подій. Наприклад, під час газової кризи кількість відвідувачів склала 300 тисяч, а коли сталися вибухи у московському метро — їх загальна кількість нараховувала 450 тисяч. «Правда» («Adevarul») є третьою за обсягами продаж газетою у Румунії після газет «Клік» і «Свобода». Згідно з даними BRAT, станом на 1 серпня 2008 року та 20 квітня 2010 року газета випускала в обіг 114 555 копій із загальним обсягом продаж у 93 189. На даний момент, «Правда» є власністю холдингу «Правда». У загальній кількості з 332 знайдених публікацій у період проведення дослідженнябуло виявлено 1222 згадувань Росії: 344 з них були позитивними, 434 негативними і 443 нейтральними. Хоча різниця між позитивними та негативними згадуваннями є вищою ніж на TVR, «Правда» є виданням з найбільшою кількістю позитивних згадувань з усіх досліджуваних джерел. Це означає, що кількість суто нейтральних згадувань є найнижчою серед усіх. Щодо якісного компоненту аналізу, ставлення до Росії у «Правді» є іронічним або критичним, що особливо помітно у аналітичних публікаціях. Решта медіа розглядають Росію цілісно. Це означає, що співвідношення між негативними і позитивними згаду ваннями є збалансованим. У цих джерелах нейтральні згадування переважають і складають понад 50%. Загальна тенденція у цих засобах масової інформаціїхарактеризується критично-поміркованою позицією, що відображається у аналітичнихстаттях, аналітичних телешоу і трендоутворюючих публікаціях. Звичайно, є виключення, але статистично вони не значні. 107

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Сприйняття Росії за результатами громадських опитувань Результати можна побачити з рядуопитувань за даними темами. Впродовж виконання дослідження було проведено дві хвилі опитувань: одне у квітні, що стосувалося вибухів у Москві, друга у серпні, пов’язане з — викриттям румунського шпигуна у Москві. Отже, було отримано наступні результати: — У перевагах румунів лідирують Європейський Союз (73%), США (66%) та Республіка Молдова (55%), що отримали позитивний відгук більше ніж половини населення. Результати збігаються з опитуваннями у квітні 2010 року, коли Російська Федерація отримала схвалення у 39% населення, так само як і Україна. — Ставлення до держав та державних утворень підтверджується відношенням до громадян, які до них належать. Так, румуни позитивно сприймають європейців (82%), американців (75%), та громадян Республіки Молдова (73%). росіяни та українці сприймаються позитивно половиною опитаних (49% та 50% відповідно). Можна побачити певне покращення з квітня по серпень щодо громадян Молдови з 69 до 73%. — Відсторонене ставлення до Росії ще раз підтверджується ставленням до зарубіжних інвесторів. Так, якщо європейські інвестори сприймаються позитивно, то російські знаходяться на межі нижче 16% . — За загальними даними, відносини між Румунією та Російською Федерацією сприймаються як негативні (44%), тоді як лише 26% респондентів сприймають їх як хороші, а 30% утримуються від оцінок. Стосовно румуно-російських відносин ми можемо спостерігати регрес у сприйнятті порівняно із опитуваннями, зробленими у квітні, що спричинено серпневим шпигунським скандалом. Очікування стовно наступних 12 місяців є 108

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

оптимістичними. Негативні очікування респондентів зменшуються на 37%, хоча лише 30% вважають, що відносини між Румунією та Росією покращаться, тоді як 33% — утрималися від відповіді. Загалом, оцінка на наступні 12 місяців є негативною. — Так само, як і під час першої хвилі, причини для занепокоєння стосовно Російської Федерації в основному пов’язані із румунськими енергетичними цілями. 47% опитаних були стурбовані енергетичною залежністю Румунії від російського продукту. Під час другої хвилі, враховуючи шпигунський скандал, побоювання російського впливу у Румунії зросло (з 24 до 33%). Поведінка Росії по відношенню до сусідів становить іншу причину для занепокоєння, яке зростає у другому опитуванні (з 29 до 34%), так само як і острах згортання демократії в Росії (з 19 до 24%). — Оцінки ставлення до поведінки Росії підтверджують попередні висновки про негативне ставлення до припинення поставок газу в Україну. Водночас з’ясовується, що у ситуації смоленської трагедії, в якій загинув польський президент, 38% румун негативно оцінюють реакцію Росії, і лише 21% населення сприймає роль Росії позитивно. У той же час, 37% респондентів вважають, що Росія погано впоралася зі справою румунського дипломата і лише 15%дали позитивну відгук. Зокрема, із твердженням «Захист румунських національних інтересів передбачає шпигунські дії» погодилися 50% опитаних і 13% висловили осуд; реакцію румунської сторони схвалювало 40% опитаних, а не схвалювало 19%.

109

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

2.2. Росія в інформаційному просторі Румунії Влад Куку Попеску

1. Опис методології Для обговорення дослідження впливу засобів масової інформації вартують уваги два основних компоненти аналізу у цій царині: комплексне дослідження у кількісному вимірі та комплексне дослідження у якісному вимірі. Що стосується кількісного дослідження, аналіз буде здійснено не лише за розміщенням негативних, позитивних або нейтральних згадок та матеріалів у кількісному відношенні, але й за кількістю статтей по кожному джерелу окремо. Крім того, буде складено список джерел, які опублікували найбільше матеріалів на задану тему. Що стосується якісного дослідження, ми зосередимося на викладі та інтерпретації змісту повідомлень у ЗМІ з поділом на окремі теми, підтеми і розділи. Ми також надамо короткий аналіз деяких окремих питань. 1.1. Обрані джерела та критерії відбору Для цього дослідженнями було обрано чотири національних телевізійних станції (ТС), а також п’ять національних щоденних газет. Вважаємо, що дані джерела є репрезентативними, виходячи з критеріїв, детальний опис яких міститься у цьому розділі. Вибір телевізійних станцій базувався на низці критеріїв, які, на нашу думку, є релевантними для дослідження впливу на громадськість Румунії. Було обрано дві різні категорії телестанцій: ТС загального змісту та канали новин. У першому випадку — ТС загального змісту — ми вирішили провести моніторинг го110

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

ловної державної телевізійної станції TVR 1, а також першого телеканалу в рейтингу румунських телеканалів — Pro TV. Що стосується TVR 1, канал було обрано з тим, що він належить до ряду державних, відтак ретранслює певною мірою офіційну позицію влади щодо окреслених питань. Крім того, охоплення TVR 1 широких верств населення та різних цільових аудиторій послугувало додатковим аргументом для його відбору. Щодо телеканалів новин, вони були визначені виключно за критерієм рейтинговості та позицією у рейтинг-листі усіх ТС Румунії: канал новин Realitatea TV є найрейтинговішим серед новинних ТС та займає четверту позицію серед телевізійних станцій у загальному рейтингу. Інший канал новин, обраний для цього дослідження, — Antena 3. Він займає друге місце серед станцій теленовин і сьому сходинку у загальному рейтингу ТС румунського телебачення. Стосовно друкованих засобів масової інформації, вибір джерел базувався на двох основних показниках: критерій репрезентативності і критерій тиражування у часовий промі жок, який нас цікавить. Нижче подані обрані газети у порядку даних про тираж, отриманих з архіву Бюро обліку тиражів Румунії: Adevarul, Jurnalul National, Romania Libera, Evenimentul Zilei and Gandul. Додамо, що рейтинг п’яти обраних газет складений на основі кількості надрукованих примірників, а також середніх показників продажу газет. У таблиці нижче наводяться дані за період з серпня 2008 року по квітень 2010 року. Ми також вирішили включити до нашого дослідження газету Cotidianul, оскільки вона є частиною важливої медіа-корпорації, розповсюджується по всій країні і належить до газет преміум-класу («топовість» видання теж береться до уваги в цьому дослідженні).

111

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Досліджуваний період: серпень 2008 року — квітень 2010 року Назва видання Adevârul Evenimentul Zilei Gândul Jurnalul Naţional România Liberă

Назва видавця

Сплачена Всього передплата продано 114555 25329 94971 Тираж

Adevârul Editura Evenimentul 53439 Zilei şi Capital Publimedia 26479 Internaţional

9626

38455

9111

17720

Editura Intact

82119

21861

61805

Societatea R

60097

30361

48754

Крім того, варто відзначити той факт, що в рейтингу газет (за категоріями тиражування та розповсюджених примірників), є видання з кращими показниками, ніж у обраних для даного дослідження. Тим не менше, ці публікації не підходять для нашого анілізу, оскільки частина з них відноситься до таблоїдів (Libertatea, Click, CanCan) або є спортивними газетами (Gazeta Sporturilor, ProSport). 1.2. Визначення категорій Категорії — це важливі складові, відповідно до яких контент буде класифіковано і підраховано. Контент-аналіз (якісний аналіз) повинен виявити мінливі фактори та чинники впливу, що зазвичай ігноруються, латентні теми або позиції, приховані серед повторюваних моделей комунікації. Таким чином, описовий аналіз має виявити прихований або латентний зміст в процесі комунікації. Труднощі у виборі категорії Одним із наших завдань була спроба уникнути чотирьох типів труднощів у процесі вибору категорій: апріорі введення жорстких рамок для аналізу, не беручи до уваги складність змісту та визначаючи їх поверхнво, таким чином, охоплюю112

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

чи тільки яскраво виражені елементи комунікації (фенотип), без посилання на відносно тонший зміст процесу спілкування (генотип); вибір занадто вузьких категорій під приводом ретельного дослідження або, з іншого боку, введення занадто широких категорій, які не дозволяють виявити суттєві відмінності їх складових елементів. Наводячи чотири описані вище завдання, необхідно внести певні уточнення. По-перше, ступінь актуальності даного дослідження визначається його співвідношенням з деякими елементами культури та освіти. Отже, при розгляді ЗМІ, що націлені на менш освічених людей з обмеженими інтересами, бажано, щоб в аналізі більшою мірою акцентували поверхневі елементи, а меншою - приховані або латентні. З іншого боку, при розгляді ЗМІ, що направлені на соціальні категорії з високим ступенем освіченості, необхідний поглиблений аналіз фенотипу для того, щоб правильно оцінити медіа вплив тієї чи іншої статті. Крім того, в зв’язку з цим необхідно також відзначити той факт, що термін «вузький/чітко визначений інтерес» у даному контексті стосується переважно мінімальної глибини комунікації, потрібної цільовій аудиторії, а не глибини поля, в якій відбувається комунікація. Наприклад, у випадку з інформацією економічного профілю можна припустити, що вона є частиною відносно обмеженої сфери, але до неї можуть звертатися люди з аналітичними здібностями вище середнього, які відчувають потребу в докладній та всебічній інформації. З іншого боку, спортивні новини та інформація є частиною сфери, що охоплює набагато ширшу цільову аудиторію з різним інтелектуальним рівнем. Це означає, що ми не можемо говорити про глибину комунікації, оскільки більша частина аудиторії явно зацікавлена в фенотипі. Типи категорій: • Медіа-матеріали — категорія, що зустрічається найчастіше. Ця категорія призначена для відповіді на просте 113

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

запитання: в чому суть комунікації? У цьому випадку аналіз має встановити місце, що займає предмет дослідження на даному медіа ресурсі. • Напрямок комунікації відповідає найуживанішим термінам під час опитувань громадської думки: негативні, позитивні і нейтральні. • Цінності — категорія, яку деякі вчені (Берелсон, зокрема) називають «цінностями», інші (Ласуелл) — «стандартами». Дана категорія призначена для пояснення напрямку комунікації (чому тенденції позитивні, нейтральні чи негативні) або чого хочуть люди, які їхні мета та інтереси. Ця категорія вважається особливо важливою для даного дослідження, оскільки це цінний інструмент у визначенні ставлення ЗМІ до об’єкту нашого дослідження. • Суб‘єкт — категорія, призначена для виведення на передній план певних характеристик об’єкта нашого дослідження, відповідно до бачення і конструювання їх ЗМІ, відібраних нами. 1.3. Кількісний аналіз: аналіз зображення Оцінити зображення можна в декілька способів, в залежності від поставленої мети. Ми можемо виділити три основні види аналізу зображення в медіа: — аналіз медіа-зображення, що фокусується на оцінці зображення, створеного для певної особистості, суб’єкта чи події; — аналіз медіа зображення, що фокусується на оцінці зображення, яке проектується в інформаційний простір через характеристику комунікативної діяльності, що проводить відділ зв’язків з громадськістю суб’єкта; — аналіз медіа-зображення, зосереджений на розкладанні медіа-конструкції та побудові образу певної публічної особистості, організації, держави чи бренду. 114

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Дане дослідження виділить точки збіжності двох окремих компонентів так, щоб кінцевий результат був якомога точним і переконливим. Перший компонент, кількісний, буде складатися зі всебічного моніторингу заданого періоду для дослідження, і матиме на меті виявлення медіа-конструкцій суб’єктів, обраних для нашого аналізу (Росія). Другий компонент, якісне дослідження, в основному спрямований на оцінку узгодженості зображень, що з’являються у засобах масової інформації щодо певної події, як-то кризові часи, що привернули особливий інтерес до суб’єкта дослідження. Для другого типу аналізу ми визначили п’ять відповідних подій: російсько-грузинська війна, газова криза між Росією та Україною, рішення про розміщення американського протиракетного щита у Румунії, терористичні акти в Московському метрополітені і авіакатастрофа у Смоленську. 2. Дослідження зображення конкретних подій: якісний аналіз Вибірка подій, включених у рамки даного аналізу, була зроблена на основі зростання висвітлення у ЗМІ суб’єкта дослідження. Збільшення числа згадок призвело до розходження у ставленні до висвітлення подій в засобах масової інформації і появи все більшої кількості інших позицій у суб’єктів відносно Росії. Надалі, для кращого розуміння контексту, ми коротко опишемо п’ять подій, відібраних для цього дослідження, а потім перейдемо до подальшого аналізу кожної події з точки зору джерел, що їх висвітлювали і були обрані нами. 2.1. Опис подій, що отримали найбільше висвітлення Первинне представлення подій включатиме приблизні часові рамки та визначення суб’єктів, що пов’язані з цими подіями. 115

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Війна в Південній Осетії (відома як російсько-грузинська) — збройний конфлікт, що відбувався у серпні 2008 року між Росією, Абхазією та Південною Осетією з одного боку та Грузією — з іншого. Фактично збройний конфлікт розпочався в ніч з 7 на 8 серпня 2008 року масштабною військовою операцією Росії, яка зайняла територію Південної Осетії та Абхазії, згодом визнавши їх незалежними державами. Плани по окупації Тбілісі з метою зміни режиму можна було відстежити за діями російських військ, але тиск з боку міжнародної спільноти зупинив війська на околиці столиці. 12 серпня 2008 р. між Грузією та Росією було досягнуто попередніх домовленостей про припинення вогню. Основними суб’єктами, що мали відношення до цих подій, були: Росія, Грузія, Південна Осетія і Абхазія — в якості воюючих сторін або влади, Франція — в якості посередника, Європейський Союз, НАТО й США — прихильники дотримання існуючих міжнародних угод та міжнародного публічного права. Російсько-українська газова криза — суперечка між провідним видобувником та експортером природного газу Росії «Газпромом» та «Нафтогазом», національною нафтогазовою компанією України, щодо цін на природний газ, що постачається в Україну, а також через борг української сторони перед російським постачальником. Суперечки виникали з кінця 90-х років з повторною їх ескалацією у 2007 році; втім, епізод, що розглядається у даному дослідженні, розпочався 1 січня 2009 року, відколи «Газпром» зупинив поставки газу в Україну, в результаті чого відбулось припинення або скорочення поставок природного газу в 10-ро інших європейських країн, включаючи Румунію. Причиною зупинки постачання російського газу в Україну Газпром назвав провал переговорів, що велись протягом 2008 року щодо цін на природний газ на 2009 рік. Росія та Україна (представлені як національними нафтогазовими компаніями, так і посадовими особами обох держав) виступали в якості гене116

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

раторів кризи, Угорщина, Польща, Румунія, Болгарія, Туреччина, Греція, Македонія, Молдова, Сербія, Боснія і Герцеговина, Чеська Республіка і Словаччина — країнами, що постраждали, а Європейський союз виступив посередником та гарантом міжнародних домовленостей, підписаних і Україною, і Росією. Інший гравець в даному конфлікті — Арбітражний Суд при Торговій Палаті в Стокгольмі (Швеція), суб’єкта залучили до розгляду справи по «РосУкрЕнерго» (з України) і «Газпрому» (проти «Нафтогазу»). Рішення про розміщення американського протиракетного щита у Румунії — подія, що відбулася в лютому 2010 року. Вища рада оборони Румунії (CSAT) 3 лютого 2010 року прийняла рішення стосовно того, що Румунія повинна погодитись на пропозицію США по розташуванню елементів ПРО на своїй території. Це рішення викликало розкол в медіа, спричиненого тими, хто визначає, якою має бути реакція (поза сумнівом негативною) в Росії, збільшенням висвітлення терористичних атак в Румунії (а отже, збільшення/зменшення ступеня безпеки — перевага, яку отримає Румунія внаслідок прийнятого рішення) і фактичними витратами на розміщення елементів ПРО. Основні суб’єкти, що беруть участь у цих подіях, — це Румунія (на рівні державних установ та їх представників), США (як промоутер і власник ПРО), НАТО (організація-утримувач ПРО) та Іран, держава, яка, імовірно, поставлятиме ракети. Додатковий вплив на громадське обговорення мали ідеї, засіяні в Росії (держава може сприймати розташування елементів ПРО в Румунії у якості загрози для її стратегічних інтересів в регіоні Чорного моря), а також те, що терористичні організації матимуть можливість визначити нові цілі на румунській території. Вибухи в московському метро сталися вранці 29 березня 2010 року і були націлені на два важливих об’єкти столиці Росії: станцію метро «Луб’янка», розташовану в декількох метрах від Головного управління Служби безпеки Росії (ФСБ) і станцію метро «Парк культури», розташованого на централь117

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

ному бульварі Москви. Перші повідомлення російської влади наштовхнули на висновок, що атаки були справою рук чеченських сепаратистів. Основними суб’єктами подій є Росія (представлена держустановами), як жертва нападу, і повстання чеченських сепаратистів на Північному Кавказі. Інші суб’єкти, які мають відношення до подій через свої заяви: США, Європейський Союз, НАТО і Рада Європи. Авіакатастрофа в Смоленську сталася 10 квітня 2010 року. На борту польського літака, що розбився, було багато високопоставлених польських чиновників, в тому числі Президент Польщі Лех Качинський. Державні представники летіли з візитом до Росії, щоб віддати шану пам’яті трагедії в Катинському лісі у 1940 році. Суб’єктами подій були Польща, оскільки жертвами авіакатастрофи були вищі посадові особи держави, та Російська Федерація, оскільки авіакатастрофа сталася на її території, а російські відомства вели розслідування справи. Другорядні суб’єкти в цьому випадку є численними, адже можна розглядати будь-яку країну, що зробила заяву з цього питання як другорядного суб’єкта. 2.2. Загальні міркування щодо подій, які отримали найбільше висвітлення Пропонуємо деякі загальні міркування та роз’яснення кількісних досліджень, що стосуються широкообговорюваних подій, зазначених вище. Слід відмітити, що подією, котра привернула найбільшу увагу румунських ЗМІ, була війна між Росією та Грузією. Ця подія виокремлюється як великою кількістю статей на цю тему, так і тривалістю періоду їх появи. Другою подією за інтенсивністю висвітлення в румунських ЗМІ була газова криза між Росією та Україною. Головною особливістю даного інциденту є велика низка аналітичних мате ріалів у різних джерелах засобів масової інформації, що не була викликана жодною іншою подією. Варто також відзна118

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

чити високу частоту появи протягом дня складових цієї кризи, за якою слідує рішення Вищої ради оборони Румунії (CSAT) дозволити розміщення ракет ПРО на території країни. Стосовно тем, які порушувалися у зв’язку з п’ятьма названими вище подіями, ми помітили, що ставлення загалу в Румунії до більшості питань було нейтральним, але, враховуючи фактичний зміст статей, ми можемо констатувати у цілому негативний відтінок ставлення до осіб, що приймають рішення у Росії. Це твердження підкріплюється тим фактом, що теми статей не є суто нейтральними, переважна їх більшість носять відносно негативний характер щодо Росії. Іншими словами, хоча теми й відтінки більшості статей — нейтральні, статті, у яких ці два фактори є негативними — більш численні та впливовіші, аніж статті, сприятливі для Росії. Це формує тенденцію до несприятливого ставлення до Російської Федерації як румунських ЗМІ, так і громадськості. Ми також помітили, що велика кількість негативних тем і згадувань є характерною рисою подій, що отримали найбільше висвітлення, кількість таких згадувань постійно зростає і в середньому становить на 40% більше у порівнянні зі звичайними періодами. Єдина подія, де кількість негативних згадок, тем та відтінків перевищила число нейтральних була війна між Росією і Грузією. Наводячи типи статей, ми виділимо такі категорії джерел: телебачення та газети. В основному ці види джерел мають два основних типи статей: загальні та аналітичні статті. Основна їх відмінність полягає у принципі побудови таки статей: у той час, як газети надають перевагу аналізу зарубіжних експертів (або штатних співробітників самих видань, або зовнішніх джерел інформації), телебачення фокусується на висуванні румунських експертів на перший план. Крім того, беручи до уваги кількість виходів, ми робимо висновок, що аналітичні/оглядові статті є найбільш доступним 119

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

типом статей з середнім числом переглядів у 73–102% (залежно від джерела, взятого для визначення поняття «середній»), а це більше, ніж кількість інформаційних статей на ту ж тему з того самого джерела. Маємо резюмувати, що показники негативного ставлення до Росії є більш численними, аніж показники позитивного чи нейтрального відношення. Крім того, із загальної кількості елементів негативного ставлення означених подій більшість міститься в аналітичних статтях, хоча ряд показників для аналізу є меншим, аніж той, що містить відповідну інформацію. Цей висновок, що співвідноситься з кількістю чинників кожного типу, є аргументом на користь твердження, що зображення Росії в румунських ЗМІ є переважно негативним. 2.3. Детальний аналіз подій, що отримали найбільше висвітлення 1. Війна у Південній Осетії в серпні 2008 року — це головний пік висвітлення Росії в румунських ЗМІ протягом періоду з серпня 2008 по квітень 2010 років. Це також єдина подія з п’яти обраних для аналізу, що посідає однакове місце за кількістю статей і новин в усіх джерелах, що порівнюються (за цим критерієм подія отримала перше місце). Матеріали, опубліковані в цей період у румунській пресі, переважно носять характер інформаційних повідомлень, як у газетах, так і на телебаченні. Інформаційні та новинні статті складають близько 85% усіх матеріалів, опублікованих у румунських друкованих медіа-джерелах. Що стосується телеканалів, аналіз показує, що процентне співвідношення цієї теми є навіть нижчим і складає близько 12%. 83% новин, які сталися під час цієї події, що отримала велике висвітлення, мають безпосереднє відношення до війни в Південній Осетії та її наслідків. Інші 17% — це загалом короткі статті, що базуються на інформації, присвяченій від 120

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Олімпіади в Пекіні до внутрішніх подій у Росії. Також є аналіз економічної ситуації в Росії, дослідження, опубліковане в газеті «Adverul», щодо сприйняття Росії в Румунії та матеріал про російську зовнішню політику. Що стосується напрямку комунікації, статті про сам конфлікт мають переважно негативний відтінок стосовно Росії, оскільки більшість критикувала ставлення останньої до суверенності та територіальної цілісності Грузії, а також її вороже ставлення до Заходу, НАТО та Європейського Союзу. Друга категорія статей навпаки представляла судження на реакцію Грузії щодо вторгнення Росії. Ці статті також класифікуються як переважно критичні щодо Росії. Існує загальний контраст між двома позиціями у висвітленні цієї події у новинах з помітною симпатією у бік Грузії та проти Росії. Суворість критики на адресу Росії зростала в аналітичних матеріалах, що мали безпосереднє відношення до війни в Південній Осетії. Автори вели мову про «російський імперіалізм» (http://www. adevarul.ro/international/pune-Rusia_0_29397786.html) або навіть «Нову «залізну завісу», яка почала падати від Чорного моря до Балтики, знаменуючи нове розділення між націями, які можуть собі дозволити, завдяки низькій взаємній залежності, розкіш повної незалежності, — і, з іншого боку, людьми, які жили у великому сейсмічного регіоні, чий епіцентр знову розміститься у Кремлі» (http://www.romanialibera.ro/index.php?section=artico l&screen=print&id=132487&page=0&order=0&redactie=0http:// www.romanialibera.ro/index.php? section = article & screen = print & id = 132487 & page = 0 & order = 0 & editorial = 0). Слід зауважити деякі загальні спостереження, зроблені щодо індивідуальних рис, типових для Росії, оскільки вони не стосуються події, що розглядається, у висвітленні румунськими ЗМІ. По-перше, є два шляхи, якими ці риси створюються: безпосередньо через телебачення та аналітичні статті, й опосередковано через телевізійні новини та статті в друкованих виданнях. Необхідним доповненням до цього спостереження є те, 121

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

що коли мова йде про створення образу актора, суб’єктивний фактор має більше значення, ніж у випадку опосередковано створення того самого образу. Другий висновок полягає в тому, що риси образу Росії, створені у зв’язку з цією подією, є загалом дещо негативними або у ліпшому випадку нейтральними. Останнє загальне спостереження свідчить про те, що під час війни в Південній Осетії румунські ЗМІ не створили розрізнені сукупності рис, а радше, як ми бачимо, створений схожий набір характеристик для суб’єкта, що розглядається. Різниця походить від способу, яким створювалися риси, ніж з дійсних характеристик, якими Росія наділена як суб’єкт. Основна риса, створена румунськими ЗМІ для Росії як суб’єкта, — це агресивна і ревізіоністська супердержава, що вторглася на суверенну територію незалежної держави, визнану такою міжнародною спільнотою. Цей образ випливає з аналітичних статей (написаних різними румунськими авторами), а також через відтворення аналітики з іноземних джерел або особисті інтерпретації, принесені до новинного контенту з міжнародних інформагентств (Sanziana Stancu: Lumea «poate să uite» de integritatea teritorială a Georgiei!, Jurnalul National від 15 серпня 2008 року, http://www.jurnalul.ro/stire-externe/lumeapoate-sa-uite-de-integritatea-teritoriala-a-georgiei-131546.html). Наприклад, газета «Evenimentul Zilei» висвітлює конфлікт у Південній Осетії протягом двох місяців і подає загалом 371 повідомлення, що стосується Росії, 308 з яких безпосередньо пов’язані з війною. З 308 статей про війну 14 є аналітичними матеріалами, що складають 4,55% від загальної кількості опублікованих згадок. Попри незначну приблизну цифру, що представляє аналітичні повідомлення, можемо з упевненістю сказати, що це вид статей, який найліпше окреслює образ Росії, адже маємо справу з матеріалом, що пропонує найбільш радикальні позиції стосовно суб’єкта нашого дослідження. Інший фактор, що робить цей вид статті важливим у створенні образу Росії, — вищезазначений факт про те, що аналітич122

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

ні повідомлення мають у середньому на 73–102% більше хітів (відвідувань) на статтю, ніж інформаційний месидж. Ці відсоткові співвідношення приблизно характерні для всіх врахованих медіа-джерел, а «Evenimentul Zilei» ми взяли за приклад тому, що це видання представляє найбільшу кількість наявних статей на дану тему, а також тому, що повідомлення, наведені у газеті, повністю підпадають під загальні риси, якими Росія змальована в румунських ЗМІ, які розглядаються. Щодо конкретних елементів характеристики, Росія змальована як «великий бульдог, що позначає свою територію шляхом руйнування грузинської інфраструктури, збудованої американцями, для того, щоб залишити напризволяще будь-які наміри Заходу забезпечити енергетичну безпеку від Москви.» (RODICA CULCER: Istoria se repetă şi nu prea, Evenimentul Zilei, 20 серпня 2008 року, http://www.evz.ro/detalii/stiri/rodica-culceristoria-se-repeta-si-nu-prea-817266.html). Росія також розглядається як «в черговий раз проблема і, на жаль, стратегічний ворог для західних демократій» (Jonathan Eyal, interviu pentru Cotidianul, Alina Anghel: «Rusia vrea sa creeze o noua Cortina de Fier», Cotidianul, 13 серпня 2008 року, http://old.cotidianul.ro/ rusia_vrea_sa_creeze_o_noua_cortina_de_fier-54975.html). Цікавим аспектом цього пікового висвітлення є те, що воно збігається з літньою Олімпіадою в Пекіні. Це призводить до певних наслідків у контексті формування образу Росії у румунських ЗМІ: з одного боку, Росія представлена як учасник Олімпійських Ігор і подається у нейтральних (або навіть позитивних (Dan Arsenie: Îmbrăţişare ruso-georgiană pe podiumul olimpic, Evenimentul Zilei, 10 серпня 2008 року, http://www.evz. ro/detalii/stiri/imbratisare-ruso-georgiana-pe-podiumul-olimpic815903.html) темах і тонах, а з іншого боку, Росію звинувачують у навмисній синхронізації війни з Олімпіадою (Iosif Klein Medesan: Viol cu premeditare, România Liberă, 11 серпня 2008 року, http://www.romanialibera.ro/index.php?section=articol&sc reen=print&id=131571&page=0&order=0&redactie=0). 123

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Також цікаво відзначити, що навіть у статтях на загалом позитивну тему спостерігаються нейтральні або навіть негативні відтінки, як у випадку вищезазначених медіа-матеріалів. Загальний висновок щодо цього піку висвітлення полягає в тому, що образ Росії в румунських ЗМІ був переважно негативним. Відтінки, нюанси і згадки були здебільшого критичними по відношенню до Росії. Єдині справжні відмінності були в суворості підходів з дуже обмеженою кількістю позитивних тем або згадок. 2. Газова криза між Росією та Україною в січні 2009 року представляє другу важливу подію за кількістю статей у медіаджерелах, які розглядаються та за період, що аналізується. Матеріали, представлені румунськими ЗМІ протягом цього періоду характеризуються тим, що вони менш розсіяні за загальною кількістю тем у порівнянні з матеріалами під час війни в Південній Осетії. Головні теми, що розглядалися, були пов’язані з напруженою економічною ситуацією між Росією та Україною. Також, у порівнянні з першим піком висвітлення, помітне збільшення процентного співвідношення в аналітичному поданні не лише на телеканалах, але і в газетах. Слід зазначити, що економічні теми подаються під кутом економічної безпеки або економічної війни. Важливим спостереженням у випадку другого піку є те, що кількість матеріалів, що мали місце під час кризового періоду, значно зменшилася у порівнянні з першим, найважливішим піком. У цьому контексті, якщо «Evenimentul Zilei» подало загалом 371 статтю стосовно Росії під час війни у Південній Осетії, нині видання опублікувало лише 185 матеріалів щодо газової кризи. Крім того, кількість статей, що стосувалися даної події, значно знизилася — з 308 у випадку першого піку до 136 під час другого. Напрямок комунікації, як видно в аналізі медіа-джерел Румунії, під час газової кризи є нейтральним по відношенню до Росії. Проте дискусія є більш широкою. Якщо у випадку 124

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

війни в Південній Осетії можна було говорити про негативні теми, що збігалися з негативними згадками, то у випадку газової кризи, цей збіг більше не спостерігається, а багато статей, назви яких є принизливими для Росії, містили переважно нейтральні згадки. Крім того, теми та згадки, що є справді негативними майже винятково подаються в аналітичних статтях та телевізійних передачах. Так, за війни в Південній Осетії негативні теми та відтінки здебільшого стосувалися сприйняття агресії держави проти Грузії, а вже за газової кризи вони походили насамперед з негативного сприйняття того, що економічні та політичні інтереси Росії були у відчутному конфлікті з інтересами Румунії. Іншими словами, рівень суб’єктивізму подання Росії в румунських ЗМІ збільшився під час газової кризи в порівнянні з війною в Південній Осетії. Що стосується медіа-зображення Росії, ми спостерігаємо те саме, що й під час конфлікту в Південній Осетії. Тобто Росія характеризується аналогічними індивідуальними рисами у висвітленні румунськими ЗМІ. Ці індивідуальні риси здебільшого пов’язані з економічним шантажем, який Росія застосовує проти України та інших європейських країн, що залежать від російських поставок газу. Румунські ЗМІ прийняли і виходили з того, що головним наміром Росії під час кризи було показати свою могутність, щоб довести певним європейським державам, що в разі будь-яких суперечностей, у неї буде можливість блокувати їхню економіку, якщо це буде в інтересах Росії. Іншими словами, якщо у випадку війни в Південній Осетії Росію зображали через військову силу, то у випадку газової кризи її вимальовують як державу, що прагне і має можливість досягти своїх інтересів у Європі за допомогою економічних методів. Стаття з подібною позицією є «Звинувачуйте Україну!» (Ioana Lupea, Dati vina pe Ucraina!, Evenimentul Zilei, 8 серпня 2009 р., http://www.evz.ro/detalii/ stiri/editorialul-evz-dati-vina-pe-ucraina-834825.html), у якій автор стверджує, що Європейський Союз стає співучасни125

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

ком Росії через економічну залежність, що існує між деякими країнами-членами ЄС та Росією, а також через привілейовані економічні відносини між Німеччиною, важливим членом ЄС, та Російською Федерацією. Є ще кілька статей, що пояснюють і аналізують гру влади, розіграну Росією під час газової кризи. Стаття «Газпром — невидима зброя Кремля» (Gabriela Anghel, Gazprom, arma invincibila a Kremlinului, România Liberă, 14 січня 2009 року, http://www.romanialibera.ro/index.php?secti on=articol&screen=print&id=143594&page=0&order=0&redacti e=0) є однією з найбільш показових у цій категорії. Інший наслідок цієї кризи у румунських ЗМІ з’явився через пропозицію Росії, щоб Румунія купувала і розповсюджувала обсяг газу, призначений для України. ЗМІ здебільшого сприйняли цю пропозицію як іронічну. Деякі з головних аргументів для такого сприйняття в ЗМІ були пов’язані з нездатністю інфраструктури втілити таку пропозицію на практиці. Причиною такої іронії, за визначенням румунських ЗМІ, було бажання Росії привернути увагу румунських властей до переваг більш близьких відносин з державою або до небезпеки, яка могла чатувати на Румунію у разі, якщо та вирішить зберігати далеку і дещо ворожу позицію по відношенню до Російської Федерації. Статтею, що відповідає цій тенденції міркувань, є «Давай газ, Володимире Володимировичу!» (Horia Ghibutiu, Davai gaz, Vladimir Vladimirovici!, Evenimentul Zilei, 10 січня 2009 року, http://www.evz.ro/detalii/stiri/senatul-evz-davai-gazvladimir-vladimirovici-835119.html). Цей результат не надто покращує образ Росії в румунських ЗМІ і окреслює ще одну негативну рису в індивідуальному зображенні Росії, пов’язану з її імперською традицією, що робить Росію потенційною загрозою як економічно, так і політично для країн у її колишній сфері впливу. Як загальний висновок цієї події, що отримала широке висвітлення, ми можемо сказати, що образ Росії в румунських ЗМІ є досить негативним, попри відносно меншу кількість 126

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

негативних згадок у порівнянні з нейтральними. Це переважно через риси, якими Росію зображають у позиційних статтях, а також через безпосереднє залучення Румунії до події, що розглядається. 3. Рішення розмістити протиракетний щит у Румунії, вибухи в московському метро та авіакатастрофа у Смоленську — це інші піки висвітлення Росії в румунських ЗМІ протягом періоду спостереження. Три події мають набір спільних характеристик, які ми розглядатимемо в сукупності. Ми вважали, що немає достатньо підстав, щоб розрізняти три події стосовно тем або використання окремого аналізу кожної з них. З цих трьох подій, рішення розмістити систему ПРО в Румунії є такою, що отримала найбільше висвітлення, хоча вона не була безпосередньо пов’язана з Російською Федерацією, дана конкретна дієва особа була змушена закрити або заохотити дискусію, накласти можливе вето. Окрім щоденної «Romania Libera» (20 статтей за 52 дні), ця подія отримала відносно обмежену увагу ЗМІ в Румунії, і ідея особливості більше пов’язана з газетою, що розглядається, ніж насправді з увагою громадськості або публічною дискусією на цю тему в Румунії. Середній час висвітлення для кожної з трьох тем становив 6–7 днів, а середня кількість тем для цих подій становила 9. Характерними матеріалами для висвітлення в ЗМІ цих трьох подій були інформаційні статті та телевізійні новини. Це твердження стосується як реальної кількості, так і впливу. Кількість аналітичних статтей зменшилася у процентному співвідношенні під час трьох подій, піднявшись лише з 6% до 15% за перші два пікових висвітлення. Крім того, аналітичні статті на ці три теми досить об’єктивні і надають нейтральний напрямок медіа-комунікації. Збільшення кількість нейтральних або позитивних згадок щодо всіх трьох подій майже не спостерігається і представляє загалом менше 10% усіх згадок про Росію за цей період. Окрім того, позитивні та негативні 127

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

теми, визначені для трьох подій, складають близько 5% усіх матеріалів, надрукованих у румунських ЗМІ протягом усього періоду часу. Росія як суб’єкт втрачає більшість своїх індивідуальних рис, якими вона змальована під час перших двох проаналізованих подій, що переміщує образ Росії переважно в нейтральну площину під час цих трьох подій. Важливо відзначити, що так само як і у випадку з газовою кризою між Росією та Україною, у випадку з рішенням розмістити елементи американської системи ПРО Румунія мала інтерес цілком протилежний російському. Важливою різницею є те, що в цьому випадку змальований образ Росії був чітко нейтральним і об’єктивним щодо шляхів утворення. Це не призвело до нових індивідуальних рис у змалюванні Росії в румунських ЗМІ. Висновки Моніторинг ЗМІ стосовно Росії в період з першої половини серпня 2008 року до 20 квітня 2010 року показав серію таких висновків. З кількісної точки зору медіа-джерела, що враховувалися, мають в середньому 400 повідомлень про Росію під час періо ду, що розглядається. Медіа-джерелом з найбільш широким висвітленням суб’єкта, що досліджується, було «Evenimentul Zilei», що мало загалом 1681 статтю зі 131стеттею як середньою кількістю за місяць та піком у 282 повідомлення під час першого місяця конфлікту в Південній Осетії. На противагу цьому національна телекомпанія TVR 1 надала загалом 78 повідомлень стосовно Росії за весь період, що розглядається. Окрім векторів образу, визначених під час аналізу пікових моментів, ми також помітили серію інших носіїв образу для Росії. Від російських спортсменів під час спортивних подій до світських пліток про російських багатіїв; ці напрямки образу радше є джерелами розваг, аніж інструментами ство128

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

рення образу. Згадані носії образу приносять не більш, ніж розмаїття в підходах до образу Росії в румунських ЗМІ, не створюючи упередження щодо нього або позитивного впливу на образ актора. Цінності, за визначенням Берелсона, є аналітичною категорією, що вимагає найбільшої кількості суб’єктивних інтерпретацій. Ця велика кількість обумовлена тим, що пояснення напрямку комунікації вимагає більшого, аніж суворий і сухий аналіз фактів. Це передбачає важливий ступінь контекстуалізації і дедуктивного процесу, що базується на більш або менш суб’єктивних аргументах. Суб’єктивні фактори можуть бути представлені через щось на кшталт ідеологічного підґрунтя, через особистий досвід та суб’єктивну пам’ять того, хто пише аналіз. У випадку нашого аналізу, ми помітили, що лінії аргументації схиляються до негативу. Більшість медіа-джерел створювали негативний образ Росії. Це твердження базується на тому, що хоча за кількістю негативних повідомлень менше за нейтральних, останні представлені в аналітичних статтях, що мають великий вплив, а перші більше представлені у виключно інформаційних статтях, які таким впливом не володіють. Категорія аналітичних статей має найбільший вплив на громадськість, саме вона формує на більшості проаналізованих рівнях медіа-образ суб’єкта. В якості заключного підсумку, ми можемо сказати, що Росія є суб’єктом з постійною медіаприсутністю в румунських ЗМІ; що загальна тенденція суджень в румунських ЗМІ за період, що розглядається, є негативною; але в той же час, якщо ми поглянемо на кількісний показник згадок Росії, ця картина схиляється до нейтральності.

129

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

2.3. Шпигунський скандал у Москві: провокація, компрометація та дискредитація румунського дипломата Корнел Кодіца, Нарчіз Балашою Хід подій 16 серпня 2010 року о 4 вечора російське інформаційне агентство «РИА Новости», повідомило про арешт «румунського шпигуна» у Москві, посилаючись на неназване джерело. О 8:03 вечора портал новин «Vesti.ru» (Росія) розмістив відео, в якому Сергій Ігнатьєв, директор зі зв'язків з громадськістю Федеральної розвідувальної служби Російської Федерації, заявив: «16 серпня 2010 року Федеральна розвідувальна служба Росії (ФСБ) затримала у Москві співробітника румунської зовнішньої розвідки Габріеля Греку, який працював під прикриттям у румунському посольстві в Москві на посаді першого секретаря політичного відділу на момент спроби отримати секретну військову інформацію від громадянина Російської Федерації. У розвідника вилучені предмети шпигунського спорядження, які повністю викривають його ворожу діяльність проти Російської Федерації». Інформаційне агентство «Інтерфакс» (Росія) о 7:12 вечора повідомило, що «Габріель Греку, співробітник посольства Румунії, що підозрюється у шпигунстві в Москві, повинен залишити Росію протягом 48 годин, згідно з повідомленням прес-служби ФСБ. Перший секретар політичного відділу Посольства Румунії в Росії був оголошений «персоною нон грата». Міністерство закордонних справ Росії висловило офіційний протест до Бухаресту стосовно шпигунської діяльності румунського дипломата». «Служба зовнішньої розвідки Бухареста (SIE) не коментує», — повідомив офіційний її представник Інформаційному 130

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

агентству «Медіафакс», відповідаючи на запитання щодо інформації в пресі. У понеділок ввечері румунське МЗС у відповідь на повідомлення про арешт дипломата Габріеля Греку в Москві заявило таке: «В даний час Міністерство закордонних справ коментарів не дає.» МЗС відмовляється надати додаткову інформацію. Однак у понеділок офіційні джерела у Бухаресті підтвердили Агентству «Медіафакс» факт арешту першого секретаря румунського посольства в Росії Габріеля Греку у Москві. За даними інформагентства, дипломат був заарештований за участь в отриманні секретної інформації. Зазвичай питання, пов’язані з розвідувальною діяльністю, вирішуються без розголосу, а повідомлення про подібні інциденти не з'являються в пресі. Тому дивно, що цей випадок був опублікований, тим паче набув такого розголосу в Росії. Оприлюднення інформації про затримання Габріеля Греку, дипломата, який звинувачується у шпигунстві, є серйозним попередженням Російської Федерації і одночасно демонстрацією сили. Мас-медіа в Бухаресті також не лишились осторонь події, втім, дискусія припинилася одразу ж з появою перших повідомлень близько 7 години вечора про трагедію в лікарні Гулешти (Giulesti). Новина практично полонила інформаційний простір й відвернула суспільну увагу. У різних ЗМІ почали з'являтися подробиці справи, а також записані на відео фрагменти операції, котрі висвітлюють румунського дипломата у такій низці подій: ось він відкриває камеру схову в магазині, виходить з мікроавтобусу перед будинком ФСБ (колишнім КДБ) на Луб’янській площі, допит у ФСБ, на котрому присутні двоє інших румунських дипломати. Все відбулося в торговому центрі в західній частині Москви. Фотокамери зафіксували спробу передачі нібито «військової секретної інформації». Відредаговані зображення не є переконливими, вони лише показують людину, що кладе чорний пакет до камери схову. За певний час пакет забирає румунський дипломат Габріель Греку. Ще за кілька хвилин 131

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

співробітники ФСБ затримують його, стверджуючи, що провели операцію «затримання на місці злочину». Згідно слів представників ФСБ, румунський дипломат нібито мав з собою «шпигунське спорядження». Російські ЗМІ та чимало експертів, посадовців та політиків, котрі дізнались про інцидент, відразу ж почали ділитись своїми припущеннями. Основні спекуляції стосувалися того, чи міг румунський дипломат (щодо котрого не було жодного сумніву, що він займався «шпигунською діяльністю» та був «агентом зовнішньої розвідки Румунії») працювати на НАТО або США, та чи міг факт отримання дипломатом інформації означати те, що румунська служба апріорі є членом розвідувальної надструктури НАТО. Даний інцидент породив згадки в російській, румунській та західній пресі й про шпигунський скандал між Москвою та США, коли 11-ох агентів було викрито та схоплено; скандал з висилкою двох російських дипломатів, акредитованих в НАТО й звинувачених у шпигунстві, пов'язаному із затриманням естонського високопосадовця, який продав секретну інформацію НАТО Росії; шпигунський скандал у Румунії півторарічної давнини, коли румунського солдата Флоріселя Акіма арештували, а колишнього болгарського військового аташе в Бухаресті Зіколова Марінова (після ліквідації російської шпигунської мережі, в яку входили два українських військових аташе і три російських дипломати) було проголошено персоною нон грата разом з викритими посадовцями. Скандал з румунським дипломатом міг би бути також реакцією на обставини, в яких проходили вибори у Республіці Молдова — споглядання Кишинева у бік Європейського Союзу та Румунії, чи навіть відповіддю на відмову Румунії приєднатися до проекту «Південний потік», але рішучу підтримку проектів Набукко та АГРІ. Виникає цілий ряд варіантів представлення подій: від класичної шпигунської справи, поданої без будь-якої критики російською пресою на основі інформації з ФСБ, до дезінформації ЗМІ від самого початку, коли всі повідомлення інформагентства 132

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

робились на основі «витоку» інформації, покликаної вчинити наклеп, скомпрометувати та дискредитувати румунського дипломата, найбільш підходящого для резонансу в мас-медіа. 18 серпня надійшла звістка про те, що румунський дипломат Габріель Греку, арештований агентами Федеральної служби безпеки (ФСБ) за звинуваченням у шпигунстві, був звільнений з-під арешту. При затриманні румунського дипломата Габріеля Греку, ФСБ імовірно затримала ще двох осіб, одна з яких безпосередньо звинувачується у продажі секретної інформації. У вівторок вранці румунське МЗС вперше відреагувало нотою протесту зі звинуваченням у тому, що «російська влада порушила положення Віденської конвенції про дипломатичні зносини, заарештувавши акредитованого у Москві румунського дипломата, та поводячись з ним «абсолютно неналежним чином». Міністерство заявило, що повідомило свою позицію представнику посольства Росії в Бухаресті у понеділок ввечері, коли його в терміновому порядку викликали до МЗС. «Румунське посольство в Москві зайняло ту ж позицію протягом дня», говориться в прес-релізі. У комюніке вказано, що Румунія залишає за собою право вдаватися до подібних кроків у відповідь відповідно до міжнародної практики. За годину після першої реакції румунське МЗС інформувало, що «перший секретар Посольства Росії в Бухаресті оголошений персоною нон грата і буде висланий з країни». У пресрелізі не вказувалось ім'я дипломата, а лише зазначалося, що таке рішення вмотивоване виключно принципом обопільності щодо висилки дипломата з країни. Пізніше Інформаційне агентство «Медіафакс» повідомило, що Анатолій Акопов, російський дипломат в Бухаресті, був проголошений румунською владою персоною нон грата. І ЗМІ, і політичні діячі утрималися від істеричних реакцій у той час, як увага громадськості все ще була прикута до трагедії в пологовому будинку в Гулешти, коли 11-ро недоношених немовлят отримали важкі опіки під час пожежі. 133

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Єдиною помітною відповіддю була недоречна заява голови Комісії із зовнішньої політики Сенату Тітуса Корлицяна, який під тиском ЗМІ сказав, що це питання буде розглядатися Комісією і потребуватиме офіційної позиції МЗС щодо можливих наслідків. На публічних обговореннях в Румунії навіть не припускалося, що румунський дипломат — шпигун, а зазначалося, що все це — інсценована провокація. Більше того під час дебатів на різноманітних ток-шоу йшлося про розві дувальну службу як легітимний інструмент будь-якої держави, про затримання потенційного шпигуна як про життєву історію без зайвого драматизму, про співробітників розвідувальної служби, котрі працюють в інтересах румунської держави, ризикують життям, сидять забуті у в'язниці; наводились цитати з інтерв'ю Міхая Ризвана Унгуряну, голови зовнішньополітичного відомства, про важливість розвідки, про велику кількість випадків російської розвідувальної діяльності в різних країнах і про справу Литвиненка-Лугового; підкреслювалось, що остання згадана справа була безпрецедентним злочином на британській території із використанням радіоактивного плутонію під час перевезення групи цивільних осіб, й котра закінчилась нагородженням злочинця Андрія Лугового у вигляді призначення на посаду заступника голови Державної Думи. На третій день, який практично закінчився публічним скандалом, з’явилися нові деталі у справі: по-перше, поява інформації про так званого «громадянина М», який практично розкрив усю справу при спробі румунського дипломата купити у нього секретну інформацію (це при тому, що першому вже вдалося було продати ці секретні матеріали попередникові Габріеля Греку), а по-друге, стала відома реакція МЗС Росії на висилку свого дипломата. За інформацією, яку повідомив «громадянин М», Габріель Греку прямо просив певні засекречені дані, а розуміючи, що це державна зрада, «громадянин М» сповістив відповідні органи влади та Російську службу контр134

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

розвідки. ФСБ стверджує, що громадянин Росії, до якого звернувся румунський дипломат Габріель Греку за секретною військовою інформацією, раніше співпрацював з колишнім першим секретарем політичного відділу Посольства Румунії в Москві Діну Пістолем, та отримував гроші в іноземній валюті за надану інформацію. Однак дані, що сповіщались, не були секретними, і коли Габріель Греку попросив видати військову таємницю –інформатор зв'язався з ФСБ Росії і висловив готовність до співпраці у затриманні представника Румунії. У 2008 році секретар політичного відділу Посольства Румунії в Москві Діну Пістол опинився у центрі уваги Федеральної служби безпеки Росії при спробі завербувати «громадянина М», який через специфіку своєї роботи отримував оновлені дані щодо ситуації в Молдові та Придністров'ї. У грудні 2008 року мандат румунського дипломата закінчився, тому Д. Пістол виїхав з Росії, але контакт з «громадянином М» продовжував підтримувати Габріель Греку нібито від імені Служби зовнішньої розвідки Румунії. Як повідомляє румунська преса, Діну Пістол, попередник Габріеля Греку на посаді першого секретаря Посольства Румунії в Москві, мав великий досвід роботи у військовій розвідці. Пістол був звинувачений російською службою безпеки, ФСБ, у зборі інформації військового характеру. До того, як він раптово розпочав дипломатичну кар’єру, Діну Пістол служив протягом декількох років у військових структурах Румунії. В даний час колишній секретар Посольства Румунії в Росії має звання підполковника. Крім того, він є доцентом Національного університету оборони у 2009-2010 рр., наразі викладає курси охорони інформації. Про характер інформації, яку намагався отримати румунський дипломат, стало відомо з коментарів деяких російських фахівців. За словами Олексія Мартиновича, директора Міжнародного інституту нових держав у Москві, у Греку була чітка мета:«проаналізувати військову присутність Росії 135

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

в Придністров'ї — кількість військових, дислокація, обладнання та використання тираспольського військового повітряного простору. Крім того, він нібито вів збір даних про придністровських лідерів та осіб, які вважаються експертами у питаннях поточної ситуації у країні, себто дипломатів та військово службовців». 18 серпня на сайті Міністерства закордонних справ Російської Федерації з’явилася заява про те, що «17 серпня 2010 МЗС Румунії передало Посольству Росії в Бухаресті ноту щодо рішення румунської влади оголосити персоною нон грата секретаря Посольства Росії у відповідь на висилку Габріеля Греку, співробітника Посольства Румунії у Москві». У Москві цей вчинок був сприйнятий як недружній і невмотивований крок. «Ми глибоко шкодуємо, що замість прагнення знімати негативні нашарування в російсько-румунських відносинах, Бухарест знову продемонстрував зневагу до невідкладного завдання щодо їх виправлення. Російська сторона категорично відкидає такий деструктивний підхід, що суперечить інтересам прогресивного розвитку партнерства між нашими країнами, до якого ми постійно закликаємо румунську сторону. На відміну від секретаря Румунського посольства в Москві, якого було спіймано на місці злочину з документами і шпигунським спорядженням, що доводить його незаконну діяльність, російський дипломат — непричетний до будь-якої діяльності, що дає підґрунтя для прийняття таких рішень. Пов'язувати ці два питання — означає навмисне отруювати атмосферу російсько-румунських відносин. Ми застерігали Бухарест від таких дій, проте здоровий глузд, судячи з усього, не взяв гору. У зв'язку з цим висловлюємо рішучий протест румунській стороні, на якій лежить вся повнота відповідальності за можливі наслідки. Залишаємо за собою право вжити заходи у відповідь». Нарешті 20 серпня єдина інформація, пов’язана зі скандалом, надійшла з Москви у вигляді інтерв'ю радіостанції «Російська служба новин» (Росія) / www.rusnovosti.ru, депутата 136

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Костянтина Koсачова, голови Комітету Державної Думи з міжнародних справ: «Заходи у відповідь залежатимуть від того, чи насправді румунська сторона мала претензії до російського дипломата, що був висланий, чи це просто реакція у відповідь. Якщо все це було зроблено без будь-яких підстав, тільки як реакція на те, що сталося з румунським дипломатом у Москві, це вже виходить за рамки дипломатичної пристойності — і в цьому випадку реакція Росії повинна бути жорсткою, незалежно від того, яку реакцію румунської сторони це може викликати. Спочатку я розглядав можливість висилки інших румунських дипломатів з Москви. Якщо ми пересвідчимося, що наші претензії дійсно мають підґрунтя, то дії румунської влади в даному випадку можуть призвести до погіршення двосторонніх відносин із наслідками не тільки для політики, але й економіки». Значення Отже, маємо три підходи до шпигунського скандалу в Москві: — Спочатку існувала ймовірність того, що ми маємо справу з дезінформацію від неназваних джерел, що розповсюджується через офіційні інформаційні агентства з тим, щоб стимулювати обговорення в дуже схильній до спекуляцій румунській пресі. Така ймовірність була очевидною, оскільки такі дані близько 4 годин перебували у розпорядженні виключно ЗМІ за відсутності будьяких підтверджень від ФСБ чи російської влади. Крім того, повідомлення містили згадку про діяльність, що є несумісною з дипломатичним статусом особи, про яку йшлося: збереження, пошук і отримання шпигунської «техніки», оприлюднення справи. — Оскільки скандал у Бухаресті не «розгорівся» у зв’язку з трагічними та об'єктивними обставинами (коли ува137

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

га кожного румунського громадянина була прикута до трагедії в лікарні Гулешти та операції, проведеної дуже професійно службою з надзвичайних ситуацій під керівництвом державного секретаря Раєда Арафата: більш, ніж 110 пацієнтів у стані різної тяжкості, були евакуйовані впродовж 4 годин та перевезені до інших лікарень Бухареста; причому вдалося зберегти життя усім дітям, які зазнали травм, та уникнути інцидентів або пологів у швидкій), з’явилось офіційне відео ФСБ, що перш за все виключає версію про дезінформацію ЗМІ, підсилюючи підозри в правдивості цієї класичної «шпигунської історії» і так званого «затримання на місці злочину». У той час не було жодної відповіді ані від SIE, румунської Служби зовнішньої розвідки, ані від румунського МЗС, окрім тези «без коментарів», що пояснюється проведенням консультацій та переговорів про звільнення дипломата та його подальшу долю. — Нарешті третій і, як здавалося, найвірогідніший варіант: провокація, компрометація та дискредитація румунського дипломата, який повів себе необережно і недоречно в такій ситуації. Був він викритий чи ні — це вже другорядне питання, так само як і аналіз дій служби безпеки, якщо такий проводився. Те, що справа стала публічною і була використана Москвою та Бухарестом вказує на спеціально сплановану і у визначений час проведену операцію для привернення громадської уваги до справи, що була під наглядом протягом декількох років. Адже маємо справу з оприлюдненими даними про давно сплановані дії «громадянина М», який імовірніше за все співпрацював з ФСБ від самого початку, завданням із дискредитації румунського дипломата, надуманими поясненнями про гроші за передачу секретних документів і тд.

138

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Підготовка операції з провокації та дискредитації дипломата Якщо не брати до уваги з’ясування факту розвідувальної діяльності у справі, — а така інформація скоріш за все залишися осторонь громадськості, — заява-інтерв'ю колишнього ректора Національної академії служби безпеки Тронкота, в якій повідомляється, що Греку був його студентом у 1980 році (дані апріорі не достовірні, втім, випускник НАСБ не обов’язково має бути співробітником служби безпеки), свідчить про запланованість таких дії. У заяві йдеться й про те, що оприлюднення справи є вкрай недружнім жестом. Крім того, дипломат ніколи не братиме участі в подібних завданнях. Дипломат представляє свою країну, а це автоматично означає, що за ним спостерігає служба безпеки країни перебування — особливо Росії та Східного регіону, де працює стара школа КДБ, — отже, його діяльність обмежується офіційними контактами з державними посадовцями, науковцями, політиками, прийомом представників держави та акредитованих дипломатів. Агент у якості дипломата буде виконувати подібне завдання тільки тоді, коли попри високий ризик операції та небезпеку для таємного агента її результат є надзвичайно важливим. За даних умов дипломатичний паспорт є гарантією того, що його не заарештують та йому вдасться виїхати живим. У таких рідкісних випадках завжди підраховуються втрати в разі невдачі. Таким чином, сучасні служби безпеки намагаються виявити і задокументувати агентів іноземної розвідки на території своєї країни, аби контролювати їх, надаючи недостовірну інформацію з метою введення агентів в оману, а не публічно їх викривати. Така система дозволяє виявити завербованих — навмисно чи опосередковано — на території країни осіб, а також вразливі сторони в системі безпеки. Окрім виявлення мереж і контрольованого постачання дезінформації, підтримка діяльності агента, що працює під прикриттям в іноземних місіях, 139

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

дозволяє також вдаватися до подальшого його судового переслідування після його викриття та документування. Спроба отримання доступу до секретної інформації документується і призупиняється через дипломатичні канали вимогою відкликати (найчастіше) дипломата або держава оголошує посла «персоною нон грата» без подальшого громадського розголошення. Такі справи оприлюднюються лише в двох випадках: — існує значна загроза для національної безпеки у разі проведення операції, а остання не може залишитися непоміченою громадськістю або ЗМІ; — час від часу, коли викрита вся мережа, справа публікується з метою підкреслення успішної роботи певних органів, але без викриття дипломатів. Обидва випадки вкрай рідкісні у практиці західних європейських розвідувальних структур, оскільки користь від втаємничення подібної діяльності є більшою, аніж від її оприлюднення. Тому випадок з румунським дипломатом особливо дивує, оскільки виявлено не мережу, а єдиний контакт зі співробітником ФСБ, який пообіцяв надати дипломату відповідні документи. Зважаючи на історію відносин агента ФСБ з попередником дипломата, останній став легкою здобиччю, потрапивши в пастку, розставлену російською секретною службою. В даному випадку оприлюднення подробиць доводить, що справа не має відношення до оперативної роботи російської секретної служби; вона не пов'язана з роботою жодної попередньої мережі або будь-якою шпигунською справою, а створена для громадського споживання, на що послідовність оприлюднення інформації та документів вказує куди чіткіше, аніж планування заздалегідь. Таким чином, з технічної точки зору розробка операцій подібного типу базується на первинній мотивації, очевидно, публічного характеру. Вона призначена для відновлення престижу московського ФСБ, якому закидають численні звину140

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

вачення у жорстокому поводженні і нездатність впоратися зі ситуацією на Північному Кавказі, де терористичні акти відбуваються кожен день; або задля відвернення уваги громадськості від того, у який спосіб була організована робота по боротьбі з руйнівною пожежею і димом у Москві, яка призвела до величезних втрат як матеріальних, так і військових ресурсів, до подвоєння смертності в Москві. Це може бути й спроба «реставрації» образів російських лідерів, нівелюючи фактом їх перебування на відпочинку в Сочі і озвучування ними дешевих рекламних доповідей, в той час, як люди ведуть боротьбу з пожежею, спричиненою спекою та отруйним димом, що призводить до нових жертв кожного дня. Ця операція могла бути орієнтована на виявлення вразливостей Румунії, що з’явилися нещодавно внаслідок вжитих заходів жорсткої економії, в основному в політичному аспекті, адже за таких умов населення менш чутливе до наведених тем, тому що перебуває у відпустках або вирішує повсякденні проблеми. Елементи цього програмного компоненту так і лишаться невідомими, адже бажаного ефекту в Румунії досягти не вдалося в силу обставин, що відтіснили дану тему на другий план. Після розробки основних елементів необхідно, щоб відповідні особи, що приймають рішення, затвердили можливі дії щодо операції. Тут можна окреслити ряд можливих кроків, зважаючи на те, що після проведення операції з публічної компрометації і початком скандалу, з’являються коментатори і політики, які намагаються на цьому спекулювати. Як ми бачимо, серед можливих месиджів були: — Повідомлення для США, які стоять за Румунією, та інсинуації з приводу того, що дипломат працює в інте ресах не лише своєї країни; — повідомлення для НАТО з тих самих міркувань; — повідомлення для Румунії, в якому підкреслюється невдоволення вищезгаданою розвідувальною мережею; 141

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

— повідомлення, що стосується майбутніх виборів у Республіці Молдова, завдяки сприянню висвітленню скандалу в Кишиневі, коментарям на цю тему та згадуванню Придністров'я як цілі; — сигнал Румунії та її партнерам щодо «Південного потоку», а також економічного невдоволення. Серед виявлених результатів можна відзначити напружені відносини з Румунією через перетворення інциденту в дипломатичний конфлікт з подальшими політичними та економічними наслідками (з виступу Косачова). Таким чином, кожна публічна фігура спробувала використати повідомлення у своїх власних інтересах за оприлюдненого результату операції, це навіть заохочувалось тими, хто визначає політику та схвалив операцію з метою створення цієї плутанини і хаосу. Мета була конкретною: раптове погіршення російсько-румунських відносин. Створення штучної напруженості навіть у такій складній ситуації має влив на події різних рівнів: від переговорів щодо ракетного щита, впливу на референдум і вибори в Кишиневі до остаточного варіанту декларації саміту НАТО в Лісабоні. Оприлюднення справи: показна поведінка За наявності двох-трьох зайвих камер, сцена, розіграна колишнім КДБ, нагадувала б голлівудський фільм, — зауважили румунські ЗМІ: «Декорації — московський супермаркет. Зашорений росіянин йде вздовж шафок, в яких зберігають речі. Він залишає чорний пакет в одній з них та йде. За кілька хвилин — на змонтованому відео, що було оприлюднене, — з'являється Габріель Греку, секретар нашого посольства в Москві. Він забирає пакет і намагається піти. Сцена друга (виняткової якості) показує румунського дипломата в оточенні колишніх агентів КДБ, нині ФСБ. Оскільки вони працюють в контррозвідці, їхні обличчя приховані. Російські те142

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

леканали поспішають розповісти про дії ФСБ, яке оперативно надало відео. Третя сцена дуже незвична для поважної російської розвідки: мікроавтобус прибуває на Луб’янську площу. Замість того, щоби швидко прибути, автобус повільно їде до головного входу, таким чином, всі можуть роздивитись головну будівлю КДБ, перейменовану в ФСБ. Камера фокусується на румунському дипломатові. Поява четвертої сцени взагалі безпрецедентна для ФСБ. Габріель Греку входить до кімнати допиту ФСБ. Віч-на-віч з колишнім КДБ-шником румунський дипломат виглядає спантеличеним». Послідовність сюжетів, які з’являються з певним проміжком часу в різних медіа, свідчить про те, що вони були розроблені з метою утримання справи у якості топ-новини, а також підтримки інтересу до теми в Москві, Бухаресті, Кишиневі, Києві та інших столицях. Технологія — не нова, і свідчить вона не тільки про те, що справа спланована і демонстративна, а також передає почуття приниження представника і дипломата з Румунської держави. Якщо судити по аналогії, то ані російські шпигуни, вислані з США, ані два агенти, викриті НАТО, не з'являлись на ТБ, а випадок з Литвиненко у Великобританії набув такого розголосу через напруженість операції та істотний вплив на непричетних цивільних осіб, що зазнали опромінення плутонієм, який у свою чергу перевозився в літаку, а потім через увесь Лондон перш, ніж був доданий в чай вбитого російського перебіжчика Служби зовнішньої розвідки за наказом колишнього Президента Росії Володимира Путіна (єдиної людини, здатної схвалити таке завдання). У Румунії справа щодо російської шпигунської мережі в березні 2009 року не пішла далі румунської розвідки чи посадових осіб, а зупинилася на недипломатичному рівні — румунського офіцера і колишнього болгарського військового аташе. Про висилку двох українських військових аташе дізналися на наступний день від одного з членів Верховної Ради України, а витік інформації про висилку трьох ро143

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

сійських дипломатів відбувся через лист посольства Австрії з описом справи. Жодна фотографія не з’явилась і жодне відео не було знято спеціально з ціллю оприлюднення, хоча існувала низка документальних доказів по справі, де обидва заарештованих були засуджені без вагань. Щодо стратегічних рішень, Румунія діяла швидко, щоб зменшити шкоду, завдану внутрішньою політикою жорсткої економії та відсутністю довіри до нинішнього уряду. Відсутність переконливої більшості після придушення в жовтні минулого року більшості опозиції і подальшого залучення законодавців від обох сторін призвело до значного розколу румунських політичних кіл, небажання вести діалог, ігнорування опозиції урядом, що має 10-ти % довіру населення водночас зі зниженням до 17% рівня довіри до Президента лише через сім місяців після виборів. По-друге, Румунія має визначитись із послідовною політикою на Сході, зокрема, стосовно відносин з Російською Федерацією, а також розробити довгострокові стратегії для досягнення поставлених цілей, куди мають бути залучені всі відповідні румунські держустанови. Це дозволить узгодити дії та підвищити шанси й швидкість досягнення цілей. Стосовно Росії має бути розроблена реальна прагматична політика, що має враховувати ситуацію в цілому, а саме американськоросійські відносини, суттєві кроки Німеччини в цьому напрямку, а безпосередні інтереси Румунії мають будуватися на власному досвіді взаємин з Москвою. Бухарест повинен завжди розглядати свої дії в світлі стратегічного партнерства зі США, НАТО та ЄС, а також свого особливого становища на східному кордоні. З точки зору румунської сторони, справа мала б бути закритою після висилки російського дипломата того самого рангу. Спроба Росії довести, що ця справа стосується розвідувальної діяльності, є перебільшенням, а отже, не може бути сприйнятна. Той факт, що Румунія закрила справу, не означає, що Російська Федерація 144

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

не хоче і не буде загострювати це питання надалі. Найбільше занепокоєння викликає те, що Російська Федерація, продовжуючи ескалацію конфлікту, ускладнюючи роботу румунських дипломатів у Москві, чинячи тиск на загальні інтереси Румунії в Росії, а також проводячи операції прямого втручання, згубно впливає на внутрішні справи Румунії. Мотивація, оприлюднена офіційним представником російської преси, що Москва не підтримує ту чи іншу партію в Румунії, показує наміри та інтереси щодо контролю керівництва Бухаресту. До того ж опублікована заява МЗС Росії, в якій згадується про надання доказів того, що діяльність Акопова може кваліфікуватися як розвідувальна, створює певні ризики. Цим Росія зраджує факту, що вона визнає правомірність таких заходів у випадку, якщо розвідувальну діяльність їх дипломата доведено. Посольство Росії в Бухаресті налічує десятки дипломатів, можливо, більше 100. Враховуючи відродження Росії і її політики в регіоні, що ясно демонструє зростаючий інтерес до справ в Румунії, а також думки, висловлені МЗС Росії та іншими посадовими особами з різних питань і які мають відношення до нашої країни, підраховано: 20% співробітників Посольства Росії в Бухаресті були причетні до збору інформації чи діяльності різних російських спецслужб, про що є документальні дані. Деякі основні ризики, що сприяють ескалації конфлікту, Румунія не в змозі контролювати, а саме розкриття спланованої операції з метою погіршення двосторонніх відносин, що може призвести до нових висилок чи публічного викриття агентів. Рекомендації Румунія повинна блокувати трансформацію цього інциденту в дипломатичний конфлікт з Москвою. Вона мала нагоду відобразити це в першій заяві МЗС, в якій тільки висло145

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

вила намір вжити заходів у відповідь. Висновки щодо цього випадку мають спонукати до серйозного аналізу роботи розвідувальних служб і процедур підготовки та направлення румунських дипломатів в надважливі регіони з несприятливими умовами роботи. Також слід почати серйозно обмірковувати над цілями Румунії та адекватність політики щодо Росії і Східного регіону в цілому. Щодо останнього, саме ясність і реалізм, практична мета і досяжність визначеної політики може сприяти належному розвитку румунсько-російських відносин в майбутньому. Крім того, Румунія повинна послідовно і систематично використовувати можливості демонстрації поваги та зацікавленості у взаємних відносинах з Росією, а також уникати неврівноважених повідомлень або непродуманих заяв, спрямованих проти Москви, якщо вони не мають відношення або шкодять цілям державної політики щодо цієї країни.

146

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

3. Сприйняття Росії в Республіці Молдова Раду Врабіє, Іон Пряшка, Юрій Пинтя, Оазу Нантой

3.1. Росія і політика «м’якої сили» по відношенню до Молдови Основні цілі сучасної зовнішньої політики і політики безпеки Росії були визначені в Стратегії національної безпеки Російської Федерації до 2020 року, затвердженої указом президента від 12 травня 2009 року94. Цим документом визначено, що до довгострокових цілей Російської Федерації входить перетворення її на глобальну наддержаву та ключового актора у формуванні багатополярної системи міжнародних відносин. У якості іншого важливого пріоритету Росія розглядає як зону своїх особливих інтересів весь пострадянський простір. На відміну від першого напряму, цей пріоритет був актуальний навіть протягом 90-х років95, в період занепаду впливу Росії. Для досягнення зазначених цілей Російська Федерація використовувала «жорстку силу» та інші «традиційні» засоби впливу: військові дії (участь у військовому конфлікті в Грузії та Молдові в 1992 році, військова інтервенція в Грузії в 2008 році); економічні санкції («газові кризи» в Україні, ембарго на ввіз вина з Молдови та Грузії і т.д.); пропагандистські кампанії (звинувачення в порушеннях прав людини в країнах Балтії), 94 Стратегія національної безпеки Російської Федерації до 2020 року // http://www. scrf.gov.ru/documents/99.html 95 У 1992 році офіційний журнал Міністерства закордонних справ Росії, «Дипломатичний вісник», опублікував статтю російського політичного експерта Сергія Караганова (пізніше його ідея стала відомою під назвою «доктрина Караганова»), де пропонується включити до сфери інтересів Росії весь пострадянський простір і, що російські етнічні меншини повинні використовуватися яз засіб впровадження довгострокових інтересів в регіоні. Девід Дж. Сміт (David J. Smith), Аттіс Пабрікс (Artis Pabriks), Алдіс Парс (Aldis Purs), Томас Лейн (Thomas Lane), Балтійські країни: Естонія, Латвія та Литва (Посткомуністичні держави та нації). Routledge, 2002, 161.

147

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

втручання в політичне середовище інших суверенних держав (підтримка прокремлівських політичних партій). З хвилями «кольорових революцій» в Грузії та Україні та зміною ситуа ції в інших країнах пострадянського простору, Росія зрозуміла, що традиційних інструментів вже недостатньо для досягнення її цілей. Це підтверджує Огляд зовнішньої політики Російської Федерації від 27 березня 2007 року, в якому виділяється окремо зовнішньополітичний вимір під назвою «гуманітарний напрямок»96, що охоплює діяльність в наступних чотирьох сферах: 1) захист прав людини; 2) захист інтересів співвітчизників, що проживають за кордоном; 3) консульські питання; і 4) співробітництво в культурному і науковому секторах. Пізніше цей напрямок з'явився окремо в Концепції зовнішньої політики Російської Федерації в липні 2008 року97. Гуманітарний напрямок зовнішньої політики Росії було названо «російською м'якою силою»98 і визначено як суму різних політичних та адміністративних ресурсів, інструментів і підходів у зовнішній політиці Росії, призначених для впливу винятково на цільові країни, групи у межах цільових країн/ або міжнародного співтовариства з метою «легітимізації» чи отримання політичної підтримки для російської зовнішньої політики99. Що таке «гуманітарний вимір» зовнішньої політики Росії? Відповідно до Огляду зовнішньої політики Російської Федерації гуманітарний вимір для Росії передбачає виконання наступних завдань: захищати і легітимізувати права громадян 96 Огляд зовнішньої політики Російської Федерації, 431-27-03-2007 // доступний за посиланням http://www.mid.ru 97 Концепція �� зовнішньої політики Російської Федерації // http://www.kremlin.ru/ eng/text/docs/2008/07/204750.shtml 98 «Гуманітарний �� вимір» зовнішньої політики Російської Федерації щодо Грузії, Молдови, України та Балтійський країн – Рига, 2009. – С.19 99 �� Там само

148

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Росії та співвітчизників, що живуть за кордоном; розширювати зону комунікації російської мови та культури; зміцнювати організації співвітчизників і перешкоджати перегляду історії в країнах пострадянського простору100. Російські мас-медіа — один із найважливіших інструментів Російської Федерації на просторі СНД, які тут дуже популярні і впливові. Перебуваючи під контролем офіційної політики Кремля, вони завжди реагують відповідно до інтересів Росії. Захист інтересів співвітчизників, що проживають за кордоном, розглядається як природний пріоритет зовнішньої політики Росії101. Відповідно до Федерального закону «Про державну політику Російської Федерації по відношенню до співвітчизників за кордоном» термін «співвітчизник» охоплює чотири категорії людей: 1) громадяни Російської Федерації, які постійно проживають за кордоном; 2) особи, які були громадянами СРСР, а тепер живуть в колишніх республіках СРСР, ті, які отримали громадянство в країні проживання, і особи без громадянства; 3) емігранти з Росії та її історичних державних утворень, які були їх громадянами і є громадянами іншої країни, отримали дозвіл на постійне місце проживання, або особи без громадянства; 4) нащадки осіб, згаданих вище, за винятком представників іноземних держав, тобто титульної нації102. Важливість співвітчизників для Росії полягає в її намаганнях позиціонувати себе як спадкоємця СРСР, але тільки у тих випадках, коли це зручно. «... В результаті розпаду СРСР, мільйони людей опинилися за межами кордонів своєї країни [Росії]»103. Тому, Росія започаткувала поняття «історична бать100 Огляд зовнішньої політики Російської Федерації, 431-27-03-2007 // доступний на http://www.mid.ru 101 Концепція �� зовнішньої політики Російської Федерації // http://www.kremlin.ru/ eng/text/docs/2008/07/204750.shtml 102 Огляд зовнішньої політики Російської Федерації, 431-27-03-2007 // доступний на http://www.mid.ru 103 Федеральний �� закон про державну політику російської Федерації щодо співвітчизників за кордоном // http://wbase.duma.gov.ru/ntc/vdoc.asp?kl=6423

149

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

ківщина», заявляючи про свій інтерес у захисті прав співвітчизників і збереження їх етнокультурного коріння. Це стосується постійної співпраці зі співвітчизниками, які формують «русский мир» як «унікальний елемент людської цивілізації...» та відведення для співвітчизників ролі «інтелектуального, економічного та культурно-духовного партнера Росії»104 довести, що, по суті, мета Росії полягає у тому, щоб використати цих співвітчизників як потенційний інструмент підвищення статусу російської мови і культури в регіоні105. Ще один розділ гуманітарного виміру — захист прав людини як частини зовнішньої політики Росії, враховуючи зростаючу роль цього регіону в міжнародних відносинах. Крім того, захист прав людини за кордоном є відповіддю на часту критику, яку отримує Росія у зв'язку із ситуацією з правами людини всередині країни. У більшості випадків, дії Росії зводяться до заперечення рішень вшанування пам’яті осіб щодо яких офіційна Москва застосовує ярлик «фашисти», таких, як Бандера, Антонеску тощо. Консульські відносини також належать до сфери особливих інтересів Російської Федерації. Надаючи громадянство жителям інших держав, Москва розширює свій вплив у цих країнах. У деяких випадках вона використовує захист російських громадян як аргумент, виправдовуючи цим військові дії, як це було у випадку з Грузією в серпні 2008 року. Культурне і наукове партнерство є ще одним аспектом гуманітарного напряму, що розраховане, в першу чергу, на припинення перегляду історії в пострадянському просторі. Росія створює центри, фонди що розповсюджують російську літературу пропагандистського змісту, книги з історії та інші матеріали у країнах, що входять до зони її інтересів. 104 «Гуманітарний �� вимір» зовнішньої політики Російської Федерації щодо Грузії, Молдови, України та Балтійський країн – Рига, 2009 – С. 21 105 Там само; С. 22

150

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

В минулому також можна помітити деякі елементи реалізації гуманітарного напрямку, коли вони ще не були окремою частиною зовнішньої політики РФ. У той же час, тепер гуманітарний аспект має більш важливу роль, що свідчить — Росія вчиться на минулих помилках. Для того, щоб зрозуміти, які саме відбулися зміни, необхідно вдатися до більш докладного аналізу. Мас-медіа Російські медіа — один з основних джерел інформації для більшості населення СНД, що використовується Кремлем як інструмент для просування своєї політики в регіоні. Свідченням цього є випадок з Молдовою, коли протягом останніх восьми років ставлення російських ЗМІ змінювалося кілька разів. І це ставалося разом зі зміною офіційного дискурсу РФ по відношенню до Молдови. Крім традиційних пропагандистських інструментів, як випуски новин, аналітичні програми і ток-шоу, також застосовуються непрямі інструменти, серед них фільми, концерти, спортивні, та інші неполітичні програми. Останні дуже популярні за межами Росії, і часто є ефективнішими, ніж ті, що мають явно політичний характер. Результати останніх опитувань громадської думки показують, що молдавське суспільство надто залежне від телебачення, яке є основним джерелом інформації, лишивши позаду інші джерела інформації, як друковані ЗМІ, радіо та Інтернет. Подібні дослідження показують, що телебачення є основним джерелом інформації для 90% населення106. У цьому контексті, російський канал суспільного телебачення «Первый канал» («Перший канал»)107 користується найбільшою довірою 106 Барометр �� громадської думки, травень 2010, // http://ipp.md/libview. php?l=ro&idc=156&id=552 107 Там �� само.

151

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

серед близько 40% населення, і взагалі, російські телевізійні програми є найпопулярнішими серед місцевої аудиторії, переважаючи над місцевими та румунськими. Цей вплив російських медіа (в першу чергу, телебачення) сформував ситуацію, внасслідок якої Росія стала найближчим сусідом Молдови на ментальній карті її жителів, виключивши Україну, її природного сусіда, хоча географічна відстань до кордону з Росією становить більше 500 км. У той же час саме завдяки цьому особливому впливу, громадяни більше інформовані про ситуацію в Росії, ніж про стан справ в Республіці Молдова. Для більшості людей, інформаційна програма новин «Время», що транслюється на Першому каналі о 8 годині вечора за місцевим часом, — це вікно, через яке вони бачать і розуміють світові події. Помітити результат можна, звернувшись до Барометру громадської думки, який показує, що близько 60% населення вважає Росію стратегічним партнером Молдови108, а також партнером, який міг би допомогти їй інтегруватися в Європейський Союз (?!). Інший парадокс спостерігається при аналізі рейтингів світових політичних лідерів в очах населення. Володимир Путін посідає перше місце в рейтингах, за ним — Дмитро Медведєв, і тільки потім, на далекому третьому місці знаходиться Володимир Воронін, колишній президент Республіки Молдова (2001–2009), який вважається найбільш рейтинговим політиком в Республіці Молдова. Глави держав і урядів західної спільноти посідають зовсім непомітне місце у рейтингу вподобань респондентів109. Ще більш цікавою є ситуація на лівому березі Дністра, тобто в Придністров'ї, оскільки популярність і вплив російських ЗМІ тут ще вищий, ніж на правому березі. Це можна пояс108 Барометр �� громадської думки, жовтень 2008, // http://ipp.md/libview. php?l=ro&idc=156&id=552 109 Барометр �� громадської думки, травень 2010, // http://ipp.md/libview. php?l=ro&idc=156&id=552

152

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

нити тим, що, по-перше, незважаючи на його етнічний склад (по 30% населення налічують росіяни, молдовани і українці), населення, яке проживає на лівому березі, в основному складається з російсько-центричних громадян, і, по-друге, Росія постійно підтримує режим в Тирасполі, в тому числі через засоби масової інформації. Ми вважаємо, що причиною високої популярності російських телебачення, радіо та газет в Молдові є ностальгія та певною формою залежності значної частини населення. Велика частина російських каналів, таких як «Первый канал» і «Россия», ще з радянських часів або з моменту свого заснування мають мовлення на території Молдови. Протягом цього періоду вони були основним джерелом інформації, а в силу звички і ностальгії ситуація залишається такою до сьогодні. У той же час, враховуючи той факт, що невелика кількість людей говорить іноземною мовою, крім російської (для декого з них російська мова є рідною), російські ЗМІ є єдиним джерелом інформації про міжнародні справи. Останнім, але не менш важливим є прогрес в технічних можливостях (у порівнянні з місцевими програмами), завдяки чому російським програмам, концертам та ток-шоу вдалося викликати рівень стабільно високий інтерес серед неросійської національної громадськості. На відміну від ситуації в інших країнах «близького зарубіжжя», де російські ЗМІ проводять відкриту пропаганду проти урядів цих країн шляхом подання матеріалів, які роблять їх внутрішні проблеми більш помітними — відношення російських ЗМІ до подій в Молдові є досить специфічним. Молдова не є популярним предметом для обговорення на російських каналах; інформація про неї з'являється досить рідко, а точніше, лише тоді, коли у країні відбуваються якісь значні події. Наприклад, якщо відбуваються зміни в двосторонніх відносинах, зокрема на рівні глав держав, або якщо мають місце зрушення у процесі врегулювання придністровського конфлікту, — це 153

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

дійсно стає новиною дня для російських каналів. Однак, коли в ефірі з’являється інформація про власне кишинівські події, вона переважно має позитивний відтінок для уряду Молдови. Події 7 квітня 2009 року, коли в Кишиневі відбувалися акції протесту, демонструють приклад такого стану справ. Російські медіа висвітлювали їх як прояв вандалізму, що був спланований іноземними спецслужбами, так само, як і події «революції троянд» у Грузії та помаранчевої революції в Україні. Слід зазначити, що добре ставлення до молдавського керівництва не є постійним. Як тільки двосторонні відносини задовольняють керівництво Росії, ЗМІ стають цілком доброзичливими до Молдови. Проте, кожного разу, коли посадові особи з Кишинева починають просувати дратівливі для Росії месседжі, ставлення медіа одразу змінюється. Для кращого розуміння відтінку та характеру статей, опублікованих в російській пресі, ми маємо здійснити побіжний огляд двосторонніх відносин з 2001 року дотепер. Після парламентських виборів 25 лютого 2001 до влади прийшла Партія комуністів Республіки Молдова (ПКРМ) і президентом став Володимир Воронін. Передвиборча програма цієї партії містить ряд пунктів, які говорять про зближення з Росією, в тому числі приєднання до союзу Росії та Білорусі, надання російській мові статусу другої державної мови, та інші обітниці, що викликали підтримку і схвалення Росії. Так само, як до виборів президент РФ Володимир Путін тепло приймав Володимира Вороніна, паралельно російські медіа вітали прихід до влади ПКРМ, говорячи, що це єдина партія, здатна вирішувати проблеми Молдови за допомогою розвитку хороших відносини з Росією. У цьому контексті, Громадське російське телебачення (ОРТ) організувало в прямому ефірі інтерв'ю з Володимиром Вороніним. Реінтеграція Молдови шляхом мирного врегулювання придністровського конфлікту була одним із пріоритетів нового глави держави.

154

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Справді, заручившись підтримкою Росії, Воронін почав переговори з лідером Придністров'я Ігорем Смірновим, зустріч з яким відбулася зустрівся 9 квітня 2001 — через два дні після інавгурації, заявляючи, що придністровський лідер — «людина, з якою можна домовитися». Однак, за короткий час стосунки між цими двома політичними фігурами погіршилися, досягнувши кульмінації в серпні 2001 року, коли президент В. Воронін не зміг увійти до монастиря, що розташований на лівому березі річки Дністер. Після цього інциденту, Володимир Воронін заявив, що «вважає за краще вести переговори з дияволом, ніж зі Смирновим», відмовившись від зустрічей з ним та змінивши свою стратегію. Пізніше президент звернувся до свого московського колеги з проханням призначити людину, яка може знайти вирішення придністровського конфлікту. Призначеною особою виявився Дмитро Козак, наближена до президента Володимира Путіна людина; він побував в Тирасполі та Кишиневі і незабаром підготував документ, відомий як Меморандум Козака. У цьому Меморандумі сформовано модель створення федеральної Республіки Молдова, де Тирасполю надано право вето і інші можливості, які перетворили б Молдову на нефункціональну державу за відсутності підтримки з Росії, для якої де-факто відводилася роль арбітра між Кишиневом і Тирасполем. В останній момент, в ніч на 17 листопада 2003 року, якраз перед запланованим підписанням даного документу, перебуваючи під внутрішнім і міжнародним тиском, президент Воронін відкинув Меморандум. Це дуже розлютило Росію і Володимира Путіна, який повинен був приїхати особисто до Кишинева, для участі у процедурі підписання. Незважаючи на спроби Вороніна виправдати своє рішення перед президентом Росії, останній вирішив «покарати» його і заборонив російським чиновникам навіть низького рангу проводити зустрічі зі своїми молдавськими колегами. Так, розпочався пе ріод охолодження у відносинах Молдови з Росією. 155

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

В той час у російській пресі можна було помітити різку зміну акцентів у ставленні до Молдови, від публікації, на кшталт, «Москва примирить Кишинів і Тирасполь»110 до статей, які спочатку побічно, а потім відкрито почали звинувачувати Вороніна у відмові підписати Меморандум Козака111. У наступний, позбавлений російської підтримки, період В. Воронін змінив політичний курс Молдови і задекларував європейську інтеграцію як один з її основних національних пріоритетів. Незабаром з’явилася реакція Росії, яка відкрито почала надавати підтримку іншим політичним силам в Молдові. Медіа швидко почали звинувачувати Молдову у приєднанні до помаранчевих рухів і руйнуванні Співдружності Незалежних Держав. Однак, на відміну від ситуації у 2001 році, коли звинувачення в перешкоджанні процесу врегулювання придністровського конфлікту переговорним шляхом впали на лідерів Тирасполя, у 2005 році Володимир Воронін виявився головним «винним» за глухий кут у цьому питанні. Кульмінаційний момент в інформаційній війні настав відразу після 3 березня 2006 року, коли Молдова і Україна ввели новий прикордонний режим, який не дозволяв експорт товарів і продуктів господарських підприємств придністровського регіону, якщо вони не були зареєстровані в Кишиневі. Офіційна Москва та російські медіа чітко продемонстрували своє ставлення, оголосивши це «економічною блокадою» і звинувативши Молдову у спричиненні «гуманітарної катастрофи» в Придністров'ї. Після цих подій, Росія припинила імпорт вин, завдавши удару по одній найбільш важливих галузей національної економіки. Завдяки цим заходам у митній сфері, влада в Кишиневі намагалася ввести діяльність підприємств, розташованих на лівому березі Дністра, в юридично зобов’язуючі рамки. У той час Геннадій Оніщенко, головний державний санітарний лікар Росії, 110 http://www.ng.ru/cis/2003-11-19/5_moldova.html �� 111 http://www.ng.ru/politics/2003-11-27/2_kozak.html ��

156

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

керівник Федеральної служби за наглядом у сфері захисту прав споживачів (рос. — Роспотребнадзор), заявив, що у імпортованих з Молдови та Грузії винах містяться певні речовини, які ставлять під загрозу життя та здоров’я російських споживачів. Репортаж програми «Время» про те, як в Росії бульдозери знищують склад вина, був найбільш потужним пострілом інформаційної війни, пов'язаним із цими подіями112. Не зважаючи на це, ставлення російських медіа до Молдови і президента Вороніна змінилося день протягом одного дня, коли 8 серпня 2006 року йому вдалося зустрітися з Володимиром Путіним у Москві. Після цієї події глави двох держав зустрічалися ще кілька разів, і це мало позитивну рефлексію в російській пресі, а це є свідченням того, що ЗМІ була дана вказівка повернути прихильність Володимиру Вороніну. Отже ставлення російських засобів масової інформації багато в чому залежить від політичних відносин між двома країнами та відповідно до нього може корелюватися ставлення одного і того ж автора. Виходячи з цього, можна виділити чотири періоди: 1. Лютий 2001 — листопад 2003 року. Починаючи з моменту, коли ПКРМ прийшла до влади і до відмови підписати Меморандум Козака в листопаді 2003 року. Протягом цього періоду російська преса була одним з основних союзників влади у Кишиневі. 2. Листопад 2003 — серпень 2006 року. Починаючи з провалу Меморандуму Козака до зустрічі Володимира Вороніна і Володимира Путіна 8 серпня 2006 року. У цей час російські медіа перетворилася із союзника на одного з найбільших ворогів керівництва Молдови. 3. Серпень 2006 — 2009 р. Після того, як Молдова знову потрапила під вплив Росії, російські медіа змінили своє ставлення на більш позитивне. 112 http://www.1tv.ru/news/polit/74724 ��

157

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

4. 2009 — дотепер. Російські ЗМІ активно підтримують Партію комуністів, відображали події 7-8 квітня 2009 року у зручному для партії світлі. Крім того, після 29 липня 2009 року у російському інформаційному полі з’являються статті, які говорять про неминуче поглинання Молдови Румунією і нестабільну ситуацію, таким чином, дошкуляючи правлячому Альянсу за європейську інтеграцію. Вищесказане ілюструє той факт, що засоби масової інформації є одним з інструментів, які Росія використовує для підтримки або, навпаки, протидії країнам чи політичним силам в залежності від їх політичної орієнтації. Нижче наведено короткий опис російських телеканалів, радіо і газет, в яких згадується Молдова, та прикладів їхньої інформаційної політики протягом останніх двох років. «Первый канал» — найвпливовіший телеканал Росії, який користується найбільшою популярністю та авторитетом у Молдові. Протягом останніх кількох років до новинарного ряду на цьому каналі було включено репортажі, що стосувалися подій у РМ. В переважній більшості з них акцент робився на ситуації, пов'язані з Придністров'ям і двосторонніми зв'язками між двома державами. Більшість месседжів містять позитивну оцінку дій обох сторін. Як зазначає ряд місцевих медіаекспертів — це більше, ніж просто схвалення, — особливо з того часу, як канал ОРТ також почав брати активну участь у виборчій кампанії 2009 року в Молдові. Таким чином, на прощальній церемонії з Патріархом Алексієм ІІ, і на церемонії інавгурації нового Патріарха Кирила, Володимир Воронін був єдиним президентом СНД, якого показали в перших рядах, поруч з Медведєвим і Путіним. У той же час, у процесі переговорів у Москві після газової кризи, прем'єр-міністр Зінаїда Гречани, яка також знаходиться у списку Партії комуністів, стояла праворуч від Володимира Путіна. Хоча на перший погляд ці приклади можуть здатися несуттєвими, проте, вони вплинули на сприйняття цих лідерів, які, в поєднанні з описаними вище заходами, довели, 158

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

що під час виборів у Молдові, де-факто, Росія надавала свою підтримку саме їм. Уряд отримав аналогічну підтримку після подій 7 квітня, коли вони були названі переворотом, — влада Кишинева та Москви висловлювала однакову позицію у цьому питанні. У той же час, крім оригінальних російських програм, на цьому каналі також транслювалися спеціальні місцеві проурядові випуски та ряд культурних та розважальних програм. «Россия» — ще один федеральний канал, чиї програми транслюються в Кишиневі. Його редакційна політика подібна до редакційної політики «Первого канала». Як правило, новини про Молдову там з’являються рідко, але якщо якісь важливі події відбуваються, то їх відображують у світлі, вигідному для Кремля, та сил, які він підтримує. Слід зазначити, що цей телеканал не має національної частоти, і це робить його менш популярним, ніж «Первый канал». НТВ — з'являється у партнерстві з місцевою компанією під назвою TV7. Він не транслює новини про Молдову навіть у важливих ситуаціях, на кшталт, виборів або поствиборчих подій 7 квітня, і є найбільш збалансованим російським телеканалом в плані інтерпретації ситуації. Медіаексперти також вважають місцеві трансляції новин цього каналу найбільш збалансованими і об'єктивними. Хоча, у нещодавній передвиборчій кампанії канал і не здійснював медіа-підтримки, один з найвпливовіших журналістів НТВ, автор і ведучий програми «К барьеру», Володимир Соловйов приїхав до Кишинева, щоб узяти інтерв’ю у президента Молдови. У ході зустрічей в Кишиневі він також виступив із заявою, що гарні двосторонні відносини є заслугою саме нинішнього уряду. Крім цих центральних є ряд інших каналів, які в основному спеціалізуються на окремих сферах, таких, як спорт, розваги, культура і російські фільми, що спрямовані на популяризацію та пропаганду всього російського за межами Росії. Серед усіх каналів можна виокремити СТС, розважальний канал, який користується великою популярністю серед молдавських під159

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

літків та молоді, та канал «Ностальгия», орієнтований на людей середнього та старшого віку, які жили в СРСР, і в своїй більшості відчувають певну ностальгію за минулим. На відміну від телебачення, російські радіостанції, що транслюються в Молдові, в основному зорієнтовані на розважальні програми. Однак, радіопередачі мають достатньо високий вплив, тому що багато людей вважають за краще слухати російську хвилю, а не місцеву чи румунську113, оскільки російська музика надзвичайно популярна на території Молдови. Крім того, ці радіостанції організовують в Кишиневі різноманітні концерти за участю деяких дуже популярних тут російських виконавців. Серед найбільш впливових станцій — «Русское радио», з хвиль якого лунає лише російська музика, спрямована на молодіжну аудиторію; «Радио Шансон», що пропонує музику 90-х років, і «Наше радіо», яка передає в основному російський рок, і т.д. Менш популярними, у порівнянні з телебаченням і радіо, є друковані ЗМІ. Ймовірно, це пов'язано з тим, що преса взагалі не така популярна в Молдові. Багато відомих російських видань недоступні у країні, хоча серед усіх російських ЗМІ, друкована преса містить найбільше матеріалів про Молдову. Незважаючи на це, одна з найбільш продаваних у Молдові газет — російська «Комсомольская правда». Насправді ринок друкованих медіа в Кишиневі, переповнює бульварна преса. Так званої «жовтої преси» — значна кількість і вона користується великою популярністю. Культура Російська Федерація у веденні зовнішньої політики приділяє значну увагу гуманітарному виміру. Хоча і минуло майже два десятиліття з моменту проголошення незалежності Рес113 Барометр громадськоъ думки, травень 2010, доступний на http://ipp.md/libview. php?l=ro&idc=156&id=552

160

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

публіки Молдова та її суверенності, але культурні цінності, які поділяє молдавське суспільство, як не парадоксально це виглядає, більш близькі до російських, аніж до європейських чи румунських, незважаючи на те, що в Кишиневі переважно розмовляють румунською мовою. У корені такої ситуації лежать наступні декілька факторів: 1. Історичний фактор. Території, що простягаються між Дністром та Прутом, у 1812 році увійшли до складу Російської Імперії. За короткий період часу державні службовці з Росії були розселені на цих землях; це були ті люди, котрі укорінювали російську мову для спілкування, особливо в у великих містах та містечках. Протягом більше ніж двох століть (включаючи період, коли Бессарабія, частина колишніх румунських князівств Молдови, входила до СРСР) вживання російської мови у спілкуванні, вона закріпилася та стала ще стійкішою. 2. Лінгвістичний фактор. У зв’язку з широким використанням російської мови і великої затребуваності кожної людини у володінні нею, значна частина населення розмовляє російською. 3. Релігійний фактор. Митрополія Молдови, яка опікує близько 70% всіх православних парафій в країні, канонічно підпорядкована Російському Патріархату. Кожна церковна служба зазвичай включає згадку про Святішого Патріарха Московського і всієї Русі. Крім того, деякі молитви виконуються російською мовою незалежно від етнічної специфіки місцевості. Тепер більшість культурно-масових заходів у Молдові, як кіно, концерти, дискотеки, проводяться з російським мовним супроводом. Все, до чого причетна Росія, дуже популярне в Кишиневі, як на рівні масової культури, так і «високої» культури. Більшість кінотеатрів показують фільми російською мовою, тому що легше і дешевше купити заздалегідь перекладені фільми з Росії. Справжні російські фільми також прийшли до 161

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Молдови через російські мережі і, враховуючи активну рекламу цих фільмів російськими телеканалами, вони стали досить відомими серед місцевої аудиторії. Аналогічну ситуацію можна спостерігати також з російською музикою, яка часто транслюється на національному ТБ та радіо, як наслідок, це гарантує їй успіх. Як результат такої популярності — концерти російських виконавців, організовані в Кишиневі, користуються значним попитом серед місцевої аудиторії. Так, концертні зали повністю заповнені, на відміну від концертів румунських артистів, які інколи доводиться скасовувати через брак бажаючих туди потрапити. У той же час, ще одна причина полягає в тому, що приїзд російських артистів у Кишинів нерідко спонсорується місцевими бізнесменами, які часто є вихідцями з Росії. На додачу, у Кишиневі можна побачити багато пам’ятників та музеїв, присвячених російській культурі, наприклад, пам'ятник Пушкіну, Будинок-музей Пушкіна, і два російських театри (один з яких — Театр Чехова — є одним з кращих театрів в Кишиневі). Втім театри не здійснюють значного впливу, оскільки жителі Кишинева не є затятими театроманами і зали театрів часто лишаються порожніми. Двома найбільш ефективними проявами російської присутності в Молдові є православна церква та свята, що лишилися з радянського минулого. Церква Російська православна церква вважається одним з найбільш ефективних інструментів для пропаганди російських інтересів в регіонах, які Москва вважає зонами впливу. Молдова є частиною цієї групи країн, оскільки більшість населення є православними (93,3%), і церква — це та установа, яка користується найбільшою довірою серед людей. Хоча офіційно церква і держава в Молдові розділені, тим не менше, вона відіграє важливу роль в повсякденному житті. 162

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Партія комуністів добре усвідомлювала цей факт. Коли комуністи прийшли до влади в 2001 році, вони не включили релігійні цінності до своєї партійної платформи; в наданих Центральній виборчій комісії документах лідер Комуністичної партії Республіки Молдова Володимир Воронін зазначив, що він атеїст, але через деякий час партія почала приділяти більше уваги церкві. У цьому контексті, під протекторатом та при мандаті президента Вороніна було відремонтовано і відновлено декілька церков і монастирів, серед них Кепріанський Успенський монастир і монастир Куркі. Ці заходи допомогли отримати симпатії громадян, в основному людей старшого віку, які й становлять електоральне ядро цієї партії. Крім цього, ПКРМ також приділяє особливу увагу святкуванню різних релігійних свят, у більшості з яких беруть участь лідери партій. Слід підкреслити, що протягом останніх кількох років на найбільш важливе православне свято — Великдень — за фінансової підтримки держави привозили з Єрусалиму Святий Вогонь. Але якщо Великдень збігався з часом виборчої кампанії, за сценарієм це вічне полум'я приносив один із кандидатів від Партії комуністів. Також, в період виникнення конфлікту між Молдавською митрополією Російської Православної Церкви та Бессарабською митрополією, яка є частиною Румунської Православної Церкви, правляча партія підтримала першу. Довгий час Бессарабська митрополія не визнавалася, проте національне законодавство передбачає, що на території Республіки Молдова кожна людина має право на вибір релігійного культу, до якого вона бажає приєднатися. Проте, невдовзі після того, як Європейський суд з прав людини зобов’язав Молдову узаконити статус церкви, правляча партія була змушена визнати Бессарабську митрополію. У відповідь на увагу з боку діючої влади Молдавська митрополії, що знаходиться під юрисдикцію Московського Патріархату, також почала виявляти свою підтримку Партії 163

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

комуністів. Були випадки, коли під час виборчих кампаній священики організовували пропагандистську кампанію по заохоченню людей голосувати на користь Комуністичної партії. Це справило значний вплив на людей, тому що суспільство, особливо в сільських районах, дуже часто прислухається до слів духовних лідерів. У відносинах з Російською Федерацією молдавські керівники також приділяли особливу увагу церкві. Президент Воронін вважався одним із друзів колишнього Патріарха Алексія ІІ, кілька разів він сам його відвідував і навіть зміг організувати його візит до Кишинева, а той, у свою чергу, нагородив його орденом Російської Православної Церкви. Президент Воронін також був присутнім на інавгурації нового Патріарха Кирила, і серед лідерів країн СНД був єдиним, хто взяв участь у церемонії. Після виборів 29 липня 2009 року Партія комуністів пішла в опозицію і ніша використання церкви у передвиборчих заходах залишилася вільною. Влітку 2010 року колишній директор Служби безпеки та інформації та екс-міністр оборони Валеріу Пасат ініціював рух, який бореться за викладання релігієзнавства в школах як обов'язкового предмету. До цього руху приєдналося керівництво Молдавської митрополії і її настоятель Митрополит Володимир. Валеріу Пасат також став лідером політичної партії — Партії гуманістів, основна ідея яких полягає у поширення православних цінностей. Поки що не можна чітко спрогнозувати майбутнє цієї партії. Варто також зазначити, що Валеріу Пасат є радником Анатолія Чубайса, який, у свою чергу, є наближеною особою до Володимира Путіна. Свята З приходом до влади ПКРМ ще більш вираженими стали колишні радянські патріотичні свята. Органи виконавчої влади почали проявляти особливу увагу тим святам, де було 164

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

присутнє все вище керівництво Молдови. Такі свята, як 7 листопада, День Леніна, і День піонерів, які були майже повністю забуті до 2001 року, тепер транслювалися в прямому ефірі каналу суспільного телебачення та іншими проурядовими каналами. Найграндіозніше та найбільш спантеличуюче свято з точки зору символічної інтерпретації — це 9 Травня, святкування якого збігається із Днем Європи. Той факт, що все керівництво Молдови брало участь у святкуваннях, присвячених Дню Перемоги, і не брало участі в усіх урочистостях до Дня Європи, в черговий раз демонструвало вплив Росії, незважаючи на те, що європейська інтеграція офіційно задекларована як першочерговий пріоритет зовнішньої політики Молдови, і доводить, Росія продовжує відігравати основну роль, формуючи поточні події. Слід зазначити, що протягом 2007–2009 років була впроваджена нова традиція, запропонована Посольством РФ в Кишиневі та підхоплена правлячою партією, що носить назву «Георгіївська стрічка», або стрічка Святого Георгія. За новою традицією молоді члени Комуністичної партії (комсомольці) дарують цей сувенір усім перехожим, тому увесь цей час більшість автомобілів в Кишиневі обвішані російським імперським символом. Як правило, до цих акцій приєднується «Ліга російської молоді», намагаютьсь створити враження, що лише російський народ боровся проти фашизму. 9-те Травня — День Перемоги або День визволення, у розумінні комуністичного уряду Республіки Молдова, залишався у сфері радянської пропаганди. Реанімація старого сценарію розпочалася 25 квітня 2001 року, коли, згідно з президентським указом, комуністичний уряд заснував спеціальну комісію для організації святкових заходів, присвячених 9-му Травня. Рекомендовані цією комісією заходи були натхненні радянською епохою та включили у свою програму «тематичні вечірки і традиційні зустрічі з ветеранами Другої світової ві165

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

йни», що сприяють «збереженню традиції вшанування могил солдатів, що загибли за Батьківщину», «організацію фестивалю патріотичної пісні, спортивних змагань та інших маніфестацій, присвячених Дню Перемоги». У цьому документі також сказано, що керівникам підприємств, організацій і установ було рекомендовано «організувати заходи із вшанування пам’яті полеглих воїнів (...) і знайти вирішення матеріальних і соціальних проблем», у той час, як «засоби масової інформації і Державна телерадіокомпанія Молдови повинні забезпечити всебічне висвітлення заходів, пов'язаних з підготовкою та святкуванням відповідної річниці». Отже, ми можемо стверджувати, що пропагандистський арсенал, який використовувався в радянський час, перейшов у спадок до правлячої у 2001–2009 роках Комуністичній партії. Такі пропагандистські кліше, як «Велика Вітчизняна війна», «Велика Перемога», і вшанування пам’яті «радянського Воїна Визволителя», поряд з міфами про «дружбу між народами» та «радянське визволення» тривалий час використовувалися тут у масовому масштабі, у той час, тенденційна підбірка месседжів, що нагадує про славне минуле, викликає розчарування щодо національної ідентичності і появу старого конфлікту між колективною пам'яттю та продовженим владою дискурсом. Запущений у 2001 році сценарій святкування Дня Перемоги повторювався без будь-яких змін протягом більше як восьми років. Цей сценарій включав ритуал піднесення квітів до пам'ятника Штефана чел Маре (Штефана Великого), а потім до вічного вогню на Меморіальний комплекс воєнної слави «Вічність», що супроводжувався мітингами, військовим парадом, святковими концертами і феєрверками. Хвалебні оди минулому, як і центральним символічним особам радянської епохи, на зразок Володимира Леніна, вже не актуальні та не відповідають проекту державного будівництва Молдови, і тому їх замінили спогадами про Штефана Ве166

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

ликого як «засновника молдавської державності». З одного боку, включення до сценарію святкування монумента Штефана Великого є спробою заповнити візуальну прогалину, створену після розпаду СРСР, а з іншого боку, це також свідчить про намагання узаконити новий ідеологічний проект під назвою «молдованізм». Апелювання до «історичних коренів» «молдавської державності» через ідеологічне вкорінення у колективних образів періоду середньовічної молдавської слави у часи правління Штефана Великого використовується для того, щоб навіяти думку про «безперервність» державності Молдови. Правляча влада організовує теперішні маніфестації таким способом, щоб створити символічну близькість пам'ятника Штефана чел Маре до Меморіального комплексу воєнної слави «Вічність»; метою якого є створення переконливого підґрунтя для «молдованізму». Хронологічний та візуальний зв'язок між середньовічною та сучасною епохами також були сформульовані в пропагандистському контексті від радянської епохи про «вічну дружбу між російським і молдавським народами» та образ Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки у цьому періоді постає як елемент та рівноправна частини серед «п'ятнадцяти братніх республік». Риторика про те, що «румунська і фашистська окупація» радянської території СРСР на теренах Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки в 1941–1944 роках, була спроектована в міфологію «радянського визволителя» на противагу «румуно-фашистським окупантам». Символічна лаконічність і стриманість церемоній біля пам'ятника Штефану чел Маре в офіційних установах нашої країни компенсувалася пишнотою, розміром та величчю на сцені поруч з Меморіальним комплексом військової слави «Вічність», який В.Воронін часто називав «найсвятішим із святих місць», чим визнав його відмінність від величезної кількості інших пам'ятників у громадських місцях, поставлених на знак перемоги у Другій Світовій війні. 167

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Звичайні люди належать до тієї переважної більшості учасників церемонії, за якими протягом усього дійства ретельно стежили міліція та охоронці, в той час, як вони чекали на вихід на сцену ветеранів війни. Як правило, це відбувається один раз протягом церемонії — після того, як політичні лідери дійдуть до кінця червоної доріжки. Ветерани з'являються на сцені лише після символічного проходу можновладців. Участь простих людей чітко спланована без будь-якого права на ініціативи і відповідає ролі, відведеній в сценарії режисером правлячої партії. Громада ветеранів, разом зі своїми сім'ями і родичами, цілком і справно інтегровані в контекст цієї урочистої події. Однак, шлях, яким крокують ветерани, значно відрізняється від того, закликали який зазначений в офіційному сценарії. (ігноруючи покладання квітів до пам'ятника Штефану чел Маре). Ідеологічний месседж про «визволення Батьківщини радянським солдатом» не залишає місця для інших символічних і конкуруючих смислів. «Звільнення» сприймається окремо від інших історичних символів, тому загальна картина залишається ідеологічно однобокою. Отже, День Перемоги залишається суперечливим святом для Молдови, а також для інших держав пострадянського простору. Селективний підбір образів минулого, де минуле, залежно від векторів пам'яті, постає «славетним», «трагічним», або навіть «дивним», іноді у пострадянських країнах відроджується пишність політичної літургії з глибоким корінням в епосі «тоталітарної ночі». Вибіркове вшанування солдатів Червоної армії, з одного боку, і приреченість на забуття бессарабських воїнів, що вступили до румунської армії, з іншого боку, призводить до розколу суспільства і провокує напруженість. Гасла, що оспівували Батьківщину і прославляли «радянського воїна-визволителя», приводили у дію механізм конфронтації між пам’яттю громадян, пригнічуючи зсередини процес національного примирення. 168

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Освіта На даний момент з 1490 шкіл на території Молдови — у 280 навчання ведеться російською мовою, у 28 змішаною — російсько-гагаузькою, російсько-молдавською, або російсько-українською, а в загальній кількості — 110000 учнів і студентів навчаються російською мовою. Число шкіл, де викладання здійснюється російською мовою становить 20% від загальної кількості шкіл, у той час як кількість російського населення становить лише 5-6% від загальної чисельності. Крім того, молдавський уряд приділяє підвищену увагу освіті для некорінного населення, включаючи росіян114. Таким чином, під егідою Міністерства культури російською мовою публікуються підручники та навчальні посібники для всіх дисциплін, що викладаються в школах. Крім того, в російськомовних навчальних закладах вивчається додатковий предмет «Історія, культура і традиції російського народу»115. Проте, відображення подій у програмі цієї дисципліни насправді суперечить навіть державності Республіки Молдова, оскільки існування СРСР між річками Прут і Дністер, тут описано, як важливий етап в історії держави. Питання в тому, як ця ідеологія може не збігатися з офіційною ідеологією, яка відмежовує себе від спільного минулого з Румунією та, у свою чергу, намагається довести, що Росія була кращим другом і найближчим союзником Молдови. Однак, слід підкреслити, що всі навчальні програми та навчальні плани для цих установ розробляються Міністерством освіти в Кишиневі, а всі довідники і художня література, що надходять з Росії, розглядаються як додатковий матеріал. Таку ж ситуацію можна побачити у вищих навчальних закладах, де російські студенти можуть зараховуватися до груп, де викладання ведеться виключно російською мовою, неза114 Вісник Слов’янського університету, 3 / 2007, доступний на http://www.surm.md/ 115 Там �� само

169

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

лежно від обраного університету чи інституту, і це стосується практично усіх факультетів чи спеціальностей. Крім того, у двох закладах — Слов'янському університеті та Вищій школі антропології — є курси, навчання на яких здійснюється лише російською мовою. Друге за величиною місто після Кишинева Бєльц має навіть дві філії російських університетів. Слов'янський університет є одним з найбільших університетів в Молдові, в ньому навчаються понад 2700 студентів більше ніж на 12 факультетах. Більше того, викладачі і студенти цього навчального закладу можуть продовжити свою освіту і поглибити свої знання в інших навчальних закладах з Росії116. Вища школа антропології була заснована одним із найвпливовіших лідерів з Партії комуністів Марком Ткачуком, і в основному готує фахівців у галузі історії та археології. Однак, судячи з презентацій та дискусій зі студентами та викладачами у цій установі, ми можемо робити висновок, що предмети ідеологічні настанови, що викладаються в школі, повністю збігаються з офіційною позицією, що проводилась колишньою правлячою партію. Згідно з цією позицією, починаючи з давніх часів, ця територія була заселена слов'янами та зв'язки між корінними жителями і слов'янами (далі росіянами) завжди були дружніми, на відміну від відносин з колишньою провінцією Молдови Валахією, які завжди були ворожими. Система освіти в східних районах Республіки Молдова На лівому березі річки Дністер, в Придністров'ї, залежність від Росії ще більш відчутна. Придністровська Молдавська Республіка, штучно створена для запобігання розвитку суверенності Республіки Молдова і стримування досить сильний на початку 1990-х рр. румунський вплив, стала плацдармом впливу Росії в цій зоні. 116 Там �� само

170

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

В Придністров'ї є три офіційні мови спілкування, і кожен громадянин має право отримати освіту рідною мовою, тим не менш, все навчання де-факто ведеться російською мовою. Навчальний план узгоджується з Росією, і учні навчаються так само, як їхні однолітки в Росії. Нещодавно була введена система одного іспиту, і студенти мають змогу отримати російську стипендію. Найвищий рівень освіти надають кілька університетів, два з яких є філіями російських університетів. Найбільший з цих університетів є Державний університет імені Т. Шевченка, який незважаючи на те, що він названий на честь українського письменника, насправді російський. Мова навчання на всіх факультетах і спеціальностях — російська; заняття проводяться державною мовою тільки на кафедрі «молдавської» мови та географії, українською мовою на кафедрі української філології, хоча частка етнічно українських, молдавських і російських студентів приблизно однакова117. У той же час, викладацький склад Придністровського ре гіону має можливість відвідувати безперервні навчальні курси та брати участь у різних наукових конференціях, організованих в Росії. Якщо вони бажають взяти участь у конференціях, організованих закладами на Заході або в Кишиневі, необхідно пройти складну бюрократичну процедуру, результатом якої досить часто є відмова. Такий стан справ в придністровській системи освіти ще більше посилює вплив Росії на цю територію, яка вже й так досить висока через фінансову, військову та політичну підтримку тираспольської адміністрації з боку Москви. Консульські питання У спектрі двосторонніх відносин між Молдовою і Росією консульські відносини належать до категорії відносин, які не 117 http://www.olvia.idknet.com/overviewru.htm ��

171

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

можна назвати однозначними. З одного боку, не існує візового режиму між двома країнами, і між відповідними міністерствами цих країн здійснюються щорічні консультації з метою покращення співпраці у цій сфері. З іншого боку, Росія кілька разів проігнорувала пропозиції Молдови, які остання вважала «заходами захисту своїх громадян». У цьому розділі ми проаналізуємо три важливі аспекти у консульських відносинах між двома країнами, а саме: 1. Надання російського громадянства росіянам, які проживають на території Молдови, у тому числі людей, що живуть у Придністров'ї, що де-факто є перешкодою на шляху розблокування політичного процесу; 2. Пенсії, а саме розподіл додаткових сум у розмірі 15 доларів на пенсіонерів з Придністров'я, є додатковим інструментом для посилення впливу Росії в цьому регіоні, особливо зважаючи на те, що ця цільова група тут є важливою складовою електорату, і 3. Перешкоди і труднощі, з якими доводиться стикатися громадянам Молдови, що тепер працюють на території Росії. Громадянство Сьогодні не існує візового режиму між двома державами, що робить подорожі і переміщення між ними простими і невимогливими, оскільки контроль проводиться виключно на основі паспортів для виїзду за кордон. Існує ряд угод між Росією та Молдовою, які регулюють всі правові аспекти поїздок громадян за кордон, репатріації та реадмісії осіб, які незаконно залишилися на території однієї з держав. У цьому відношення законодавство Республіки Молдова також є достатньо збалансованим. Таким чином, прийнятий закон про громадянство дозволяє набувати громадянство іншої країни, за умови, якщо держава впровадить таке право. 172

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Враховуючи цей момент, сьогодні в Молдові є багато людей, що, крім молдавського, мають румунське, болгарське, російське, або українське громадянство. Через те, що запит про надання громадянства в основному робиться на консульську установу відповідної країни, не існує точних даних про загальну кількість місцевих жителів з подвійним громадянством, хоча зрозуміло, що це число є великим. У більшості випадків люди хочуть мати подвійне громадянство, оскільки це полегшує можливість виїзду за кордон та пошуку там роботи. З усіх громадянств, румунське є найбільш поширеним. Відповідно до прийнятого румунським урядом закону про відновлення громадянства, всі особи, що мали родичів у другому поколінні, тобто бабусь і дідусів, мають можливість отримати або відновити румунське громадянство — ті, хто жив між 1918 і 1940 роках у межах території, що тепер у складі Республіки Молдова, але тоді була частиною Румунії. Через велику кількість бажаючих отримати румунське громадянство, процедура його отримання досить складна. Число заявок нині становить понад 200 тис. осіб. Таке збільшення числа людей, які бажають одержати румунське громадянство на тлі ворожого ставлення Партії комуністів до Румунії, призвело до того, що парламент ухвалив закон, який забороняє людям з подвійним громадянством займати державні посади. Цей закон викликав невдоволення серед населення, яке законно отримало друге громадянство і постали перед дилемою: відмовлятися від другого громадянства або бути позбавленими права обіймати державну посаду. Крім того, болгарське громадянство є достатньо затребуваним, особливо в Тараклійському районі, де значний відсоток (близько 80 тис. осіб) населення є етнічними болгарами. У більшості випадків, за російським та українським громадянствами звертаються люди, що живуть в Придністровському регіоні. Слід зазначити, що, хоча так звані придністровські громадяни мають право отримати громадянство Росії, аналогічно, як і жителі самопроголошених Абхазії та Південної 173

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Осетії, процес отримання громадянства Росії складніший, і людям часто доводиться платити великі суми посередникам. На основі тверджень, зроблених жителями Тирасполя, опитаних в ході анонімного дослідження, можна зробити висновок, що оплата цих послуг коливається в межах від 700 до 1 тис. доларів США, ця сума є значною, якщо згадати розмір середньомісячної заробітної плати в Придністров'ї, яка становить близько 200 доларів. У той же час, слід зазначити, що процедура отримання громадянства росіянами, котрі живуть на правому березі Дністра ще більш громіздка та складна. Тому, існують випадки, коли мешканці, що живуть на правому березі — на контрольованій законною владою території, знаходять ще більш хитромудрі способи. Як перший крок, вони намагаються отримати придністровське громадянство, яке офіційно не визнане і за отримання якого потрібно заплатити, але яке все ж відкриває можливість подати заяву на отримання громадянства Росії, як громадянина Придністров’я. Однак, варто зазначити, що не існує доказів того, що ця схема застосовується масово. Але при вивченні цих випадків нам вдалося зустрітися з людьми, що мають придністровський паспорт, хоча ніколи не проживали на території, контрольованій адміністрацією Тирасполя, а пізніше так само отримали громадянство Росії. Тим не менш, видається, що труднощі в отриманні російського громадянства залежать від характеру стосунків між Кишиневом і Москвою. Те ж саме стосується й інших сфер співробітництва між Росією і Молдовою; до тих пір, роки молдовська влада продовжують просувати лояльну політику щодо Росії, то остання не актуалізує свою підтримку лідерів Тирасполя. Для прикладу, хоча і Придністров'я належить до тієї групи, що й Південна Осетія і Абхазія, його незалежність до цих пір не визнана. Те саме стосується надання російського громадянства жителям Придністров’я, які заявляють про особливу проросійську орієнтацію аналогічно до сепаратистських регіонів Грузії, тим не менше, ставлення до них інше. 174

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

У цьому контексті, ми можемо порівняти нинішню ситуацію з 2004-2007 роками, коли відносини між Кишиневом і Москвою були напруженими. За оцінкою жителів Придністров’я, процес отримання громадянства російськими громадянами був швидшим. Більше того, протягом цього періоду між двома державами стався дипломатичний інцидент: Росія надіслала запит щодо відкриття консульської установи в Тирасполі, обґрунтовуючи це тим, що на території Придністров'я проживає багато російських громадян, які потребують консульської допомоги і кому досить складно їхати до Кишинева щоразу, коли з’являється потреба вирішити ці питання. Тим не менше, влада в Кишиневі відмовилася відкрити консульську установу, стверджуючи, що територія не знаходиться під фактичним контролем конституційних органів влади, через що неможливо забезпечити належне функціонування офісу. Тому, незважаючи на відмову місцевих властей, російська влада відкрила центр, який не має статусу консульської служби, але установу двічі на тиждень відвідують консульські посадові особи з Посольства Росії в Кишиневі, і зосереджують свою увагу на забезпеченні необхідної допомоги. До сьогоднішнього дня, подібні труднощі продовжують з'являтися у відносинах між Росією і Молдовою. У більшості випадків, вони походять від зверхнього ставлення Москви до всіх колишніх радянських держав, у тому числі по відношенню до своїх традиційних союзників — Білорусі та Вірменії. Наприклад, під час кожних парламентських або президентських виборів в Росії, незважаючи на те, що влада пропонує окремі приміщення для відкриття виборчих дільниць на території Республіки Молдова, дільниці для голосування відкриваються так само на території Придністров’я. Немає сумнівів, що ці дії не сприяють поліпшенню дружніх відносин між двома країнами, і практично змушують Міністерство закордонних справ і європейської інтеграції в Кишиневі протестувати принаймні формально. Незважаючи на всі 175

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

ці протести, громадяни Росії у Придністров'ї, в тому числі голова адміністрації Ігор Смірнов, який також є громадянином Росії, не можуть не брати активну участь (тобто балотуватися) у російських виборах кожен раз, коли вони відбуваються. Цікаво, що результати російських виборів в Придністровському регіоні були такими ж, як результати загальних виборів в Росії. Таким чином, коли Володимир Путін прийшов до влади в Росії, він і його партія «Єдина Росія» також спромоглися виграти вибори в Придністров'ї; аналогічна ситуація була у випадку перемоги Медведєва у березні 2008 року. У зв'язку з цим, важливо також порівняти, що в ході виборів в Україні, українська влада зробила все можливе, щоб відповідати легітимним вимогам, встановлених урядом Молдови, і виборчі дільниці були відкриті лише в тісній співпраці і за згодою кишинівської влади. Пенсії Видача пенсій російським громадянам, що проживають на території Придністров'я, є ще однією проблемою у відносинах між Молдовою і Росією. Після референдуму 17 вересня 2006 року, який показав, що абсолютна більшість придністровських жителів проголосували за зміцнення зв'язків з Москвою, і з метою збереження впливу Росії в цьому регіоні було прийнято рішення додати до існуючої пенсії, яку отримує кожен пенсіонер Придністров’я, додаткову суму в розмірі 10 доларів США. Спочатку, ці гроші передавалися через бюджет адміністрації Тирасполя. Пізніше, виявивши певні фінансові порушення у значних розмірах і випадки незаконного привласнення коштів з боку придністровських чиновників, Дума РФ вирішила, що гроші необхідно направити безпосередньо до законодавчого органу Тирасполя, тобто до «Верховної Ради». Починаючи з 2009 року, розмір цієї доплати до пенсії піднявся до 15 доларів. 176

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

На нашу думку, ці заходи з боку російської влади швидше є недружніми по своїй суті, оскільки додавання 15 доларів до суми, що пенсіонери вже отримують, і яка коливається від 40 до 50 доларів, є достатньо великою, і вони обирають будь-що проросійське. У той же час, важливо відмітити, що ці грошові дотації не поширюється на інших громадян Росії, які проживають на території Молдови: таким чином підтримується адміністрація Тирасполя і неявно схвалюється придністровська державність. Така ситуація йде врозріз з офіційною позицією Росії, яка наполягає на повній підтримці суверенітету і територіальної цілісності та політичної незалежності Молдови. Правові труднощі молдавських громадян, які працюють в Росії Інший важливий аспект щодо проблем у консульських відносинах між двома державами пов'язаний з молдавськими робітниками (так званими гастарбайтерами). Для цих громадян, робота в Росії, яка не потребує кваліфікації, зокрема в Москві, є одним із способів працевлаштування, який виявився досить ефективним. Немає офіційних ресурсів, які б засвідчили кількість молдаван, що на даний момент працюють в Росії, але з неофіційних джерел та за результатами ряду досліджень — ця цифра коливається в межах від 200 тис. до 500 тис. чоловік, які працюють в різних сферах економіки Росії, особливо на будівництві. Безсумнівно, ці люди мають вигоду від підтримки влади Кишинева, якщо виникають певні консульські труднощі на території Росії. Проте в реальності, у більшості випадків ці люди залишили країну нелегально, і тому їм часто доводиться платити штраф або давати хабарі російській міліції, яка періодично проводить рейди для виявлення людей, які незаконно перебувають на території Росії. Слід зазначити, що влада в Кишиневі зробила кілька спроб, щоб забезпечити своїм громадянам можливість легалізувати 177

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

своє перебування на території Росії, шляхом укладення угоди з Росією. Однак, в кінцевому рахунку, ця спроба не принесла результатів, чому існує декілька причин. По-перше, компанії з Росії не хочуть офіційно працевлаштовувати громадян іншої держави, зробивши це, необхідно було б сплачувати податки та виконувати інші додаткові обов’язки. Друга причина пояснюється небажанням цих громадян легалізувати своє перебування в Росії, адже вони потрапили до Росії незаконними шляхами, сподіваючись і вірячи в обіцянки отримати вищу платню. Варто відмітити, що описана вище інформація свідчить, що Молдова намагалась поліпшити відносини з Росією. У цьому контексті, молдавські власті намагалися уникнути будь-яких конфліктів з Росією, щоб отримати підтримку у врегулюванні придністровського конфлікту. Незважаючи на ці зусилля, Москва продовжує просувати свою політику надання російського громадянства і додаткових дотацій до пенсій для осіб, що живуть в Придністров'ї. Ці заходи сприяють зміцненню адміністрації в Тирасполі і неявному посиленні впливу Росії на всій території Республіки Молдова. Російська громада Захист громадян за кордоном — одне з виправдань, що часто використовуються великими державами, коли вони намагаються розширити свій вплив на інші країни. Це сталося, коли Радянський Союз напав на Польщу в 1939 році, і це сталося в нещодавній війні в Грузії, коли відбулося військове втручання, обґрунтоване захистом «честі і гідністі російських громадян в Південній Осетії»118. Подібну практику Російська Федерація також використовувала по відношенню до інших пострадянських держав, у тому 118 Про ситуацію в Південній Осетії // www.kremlin.ru/eng/sdocs/speeches.shtml?m onth=08&day=08&year=2008&Submit.x=4&Submit.y=4&prefix=&value_from=&value_t o=&date=&stype=&dayRequired=no&day_enable=true#

178

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

числі, до Молдови. Щоразу, коли відносини з Росією ставали холоднішими, російська преса інтерпретувала становище російської громади у Молдові як небезпечне. Однак, становище російських меншин, що живуть у Молдові, відрізняється від того, які перебувають у країнах Балтії, з якими часто порівнюють Молдову. На думку ряду експертів, що спеціалізуються на питаннях національних меншин, національне законодавство Молдови є одним з кращих у всьому регіоні. Варто зазначити, що, коли закон про права національних меншин був прийнятий, високу оцінку йому дав навіть лідер Конгресу російських громад Валерій Клименко, який заявив, що «нарешті правляча влада почала проявляти інтерес до долі меншин»119. Починаючи зі своєї першої статті, закон передбачає, що «... особи, які належать до групи національних меншин — особи, які проживають на території Республіки Молдова, є її громадянами, мають етнічні, культурні, мовні та релігійні особливості, які відрізняють їх від більшості населення — молдаван, і вважаються іншого етнічного походження...»120. Ця стаття дозволяє будь-якій громаді, що вважає себе національною меншиною, створювати власні об’єднання, на противагу іншим країнам, в яких ці громади були чітко визначені. З усіх національних меншин, що проживають у Молдові, росіяни проявляють найбільшу активність. По-перше, це пов'язано зі статусом російської мови, що використовується для «міжетнічної комунікації» і вона впливає на більшість населення. Як в офіційному, так і неофіційному середовищах, російська мова використовується на тому ж рівні, що й державна121, будучи в деяких сферах домінуючою. Відповідно 119 Закон про права національних меншин // www.logos.press.md/Weekly/Main.asp ?IssueNum=432&IssueDate=07.09.2001&YearNum=32&Theme=8&Topic=5380 120 www.lex.justice.md/viewdoc.php?action=view&view=doc&id=312817&lang=1 121 Відповідно �� Конституції Республіки Молдова офіційною мовою є молдавська. проте молдавська мова ідентична з румунською, і після 2001 року, коли Партія комуністів прийшла до влади у Молдові і стосунки з Румунією погіршилися, правляча партія замінила термін «румунська мова» на термін «стереотипна мова».

179

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

до законодавства, всі офіційні документи друкуються двома мовами, і всі цивільні службовці зобов'язані відповідати на запити громадян тією мовою, якою вони були зроблені. Крім того, деякі державні службовці в уряді та парламенті Молдови, навіть міністри та депутати, говорять виключно російською мовою. За даними останнього перепису, в 2004 році, загальне число росіян в Республіці Молдова становить 201 212 жителів, що становить приблизно 5,9% від загальної чисельності населення країни122; більшість з них, тобто більше двох третин, живуть в містах. Більше того, цікавим є той факт, що частина інших національностей вважають російську мову своєю рідною, що робить популяцію російськомовного населення найбільшою з усіх меншин. Як згадувалося вище, більшість із російськомовних живуть у містах, і майже половина від загального числа зосереджена в Кишиневі. Крім того, велика частка знаходиться в другому за величиною місті Бєльц і також в північних районах Республіки. Після того, як Партія комуністів опинилася в опозиції, російські «співвітчизники» почали виявляти більшу активність. Валерій Клименко попередив, що «може спалахнути громадянська війна, якщо Гімпу (тимчасовий президент у 2009–2011 р.) приведе країну в Румунію». Розкол у суспільстві показав референдум, що відбувся 5 вересня 2010 року, коли більшість етнічних меншин бойкотували референдум щодо змін до Конституції. У Гагаузії явка була трохи більша ніж 8%. Випадок Гаагузії також актуальний у питанні мови — лідери автономного регіону, які природно мали б оберігати гагаузьку мову та культуру, вимагають впровадження саме російської мови як другої державної. Цікаво, що гагаузи завжди голосували за політичні проросійські сили.

122 www.statistica.md/pageview.php?l=en&idc=295#idc=205& ��

180

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

3.2. Молдова–Росія: між залежністю від російської енергії та російського ринку На початку березня 2010 року Інститут сучасного розвитку Росії (ІСРР), Адміністративну раду якого очолює сам президент Росії Дмитро Медведєв, аналізуючи відносини Російської Федерації з країнами СНД, рекомендував керівництву Росії відмовитися від ролі «старшого брата» в пострадянському просторі і одночасно збільшити російську економічну допомогу країнам СНД. Хоча автори дослідження зробили висновок, що економічний вплив Росії на просторі СНД втратив потужність на користь ЄС і Китаю, вони стверджували, що втрачені позиції можна відновити за допомогою «витонченої дипломатії, перехід на відносини у форматі «рівний-рівний» з колишніми братніми республіками», які Москва повинна «поєднати з наданням максимально можливих преференцій та збільшенням фінансової допомоги»123. Розвиток подій 2010 року довів, що адміністрація Кремля не готова відмовитися від своєї старої «зброї» для збереженням деяких колишніх радянських республік у сфері свого впливу, у тому числі Молдову. Таким чином, протягом 2010 року ми побачили використання тих же старих і перевірених практичних методів в економічних відносинах, включаючи штрафи за намагання Молдови відійти від впливу Росії, або дії, які, на думку Москви, підірвали її авторитет в регіоні. Наприклад, Указ тимчасового президента Міхая Гімпу про оголошення 28 червня Днем радянської окупації викликав негативну реакцію в Росії і Міністерство закордонних справ РФ жорстко прокоментувало це рішення124. Але основна зброя стосувалася введення, як і раніше, ембарго на вина. Голова Санітарної служби 123 «Економічні інтереси та цілі Росії напросторі СНД» // http://www.riocenter.ru/ru 124 Коментарій МЗС Росії щодо Указу в.о.президента Молдови М.Ф. Гімпу // http:// www.mid.ru/ns-rsng.nsf/6bc38aceada6e44b432569e700419ef5/c325749c004f2933c325 774d003284ea?OpenDocument

181

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Росії Геннадій Оніщенко виступив 30 червня 2010, оголосивши про посилення контролю за якістю вин125, і тільки пізніше задекларував, що у імпортованих з Молдови винах було знайдено заборонені та шкідливі для здоров’я речовини. Директор Центру дослідження ринку алкоголю в Росії Вадим Дробиз передбачив реакцію Оніщенка126, заявивши, що якби це не було вино, то це був би інший продукт, імпортований з Молдови. «Місяць тому наші державні службовці клялися, що вони розділили бізнес і політику... Ми сподіваємося, що це відділення політики від бізнесу насправді існує, і що нинішні та майбутні заходи тимчасового президента не вплинуть жодним чином на молдавський алкоголь в Росії», сказав експерт. 3.2.1. Залежність Молдови від російської енергії Питання про заборгованість природного газу Навіть якщо проблеми експорту вина здаються більш публічними, то енергетична залежність від Росії, від підприємств на кшталт «Газпром» та «РАО ЄЕС», що знаходяться під державним контролем, несуть набагато більшу загрозу. На даний момент 99,5% природного газу, необхідного для Молдови, імпортується з Росії і в найближчій перспективі не існує реальної можливості імпортувати газ з інших джерел. Ситуація ускладнюється ще й тим, що Молдова має величезний борг перед російським газовим гігантом «Газпромом», і цей борг має тенденцію збільшуватися за рахунок Придністровського регіону. Сума заборгованості зараз становить близько трьох мільярдів доларів США. Біля 350 мільйонів доларів — борги Кишинева, в той час, як решта боргу належить Придністров'ю. Майже по125 http://www.rospotrebnadzor.ru/press_center/press/31191 126 http://www.alconews.ru/cifrra/document13325.php

182

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

ловина боргу — це стягнення, накопичені за несплату вчасно за поставлений газ. Якщо Кишинів утримує стабільну суму боргу вже 4–5 років, що становить близько 350 мільйонів доларів, то розмір боргу сепаратистського регіону реально вибухнув, починаючи з 2006 року його значення збільшувалося в 2,5 рази щороку. Тільки в першій половині 2010 року заборгованість збільшилася на понад 236 мільйонів доларів (в цілому перевищуючи 2450 мільйонів доларів). Відсутність вимог негайної сплати, не означає, що «Газ пром» не висуне таку вимогу в майбутньому. Невипадково у фінансовому звіті «Газпрому» за третій квартал 2010 року сказано, що: «У третьому кварталі 2010 року через неплатежі з боку споживачів газу в Придністров'ї борг Республіки Молдова продовжує збільшуватись»127. Раніше такі деталі не включалися до звітів «Газпрому». Однак, контракт на постачання газу було підписано між «Газпромом» і «Молдовагаз», а не між «Газпромом» і Молдовою. Нинішня влада, як це було у випадку попереднього комуністичного уряду, неодноразово заявляла, що вона буде вести переговори для вирішення проблеми заборгованості. За даними управління ВАТ «Молдовагаз» плану реструктуризації боргу не існує, але це обумовлено декількома факторами. У той же час адміністрація в Тирасполі заявила, що вона не має боргів за газ, який поставляється «Газпромом», і що переговори про мільярди доларів боргу перед «Газпромом» — дезінформація ЗМІ. Протягом деякого часу «Газпром» розглядав один з варіантів, який полягає у відділенні газового боргу Придністров’я з балансового звіту «Молдовагазу». Передбачалося скасувати цей борг для Уряду в Кишиневі та передати адміністрації в Тирасполі. У переговорному процесі щодо пошуку боргових 127 Щоквартальний звіт «Газпрому» // http://gazprom.ru/f/posts/22/042553/ repiii_2010.pdf

183

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

рішень для Кишинева «Газпром» наполягає погасити борги, особливо борги енергетичного сектора посередників у постачанні газу. Тільки після цього «Газпром» буде готовий розпочати переговори у питанні боргу Придністров’я128. Іншими словами, не буде пакетного рішення у питанні цього боргу, і у разі потреби «Газпром» може здійснювати тиск на Кишинів, використовуючи газовий аргумент. У той же час, «Газпром» продовжує поставляти газ до Придністровського регіону, не вимагаючи оплати. Серед рішень проблеми газової заборгованості існує можливість передачі у власність «Молдовагаз» трубопроводів, побудованих на гроші місцевого та державного бюджетів, а також можливість відмови від деяких активів із сектору теплової енергетики. За словами прем'єр-міністра Влада Філата, ця заборгованість знаходиться у компетенції адміністрації Тирасполя, оскільки вони є тими, хто отримує газ і поставляє його споживачам на лівому березі Дністра через підприємство Тираспольтрансгаз-Придністров’я. Голова парламентської комісії з бюджету і фінансів В'ячеслав Іоніта заявив, що «відповідно до міжнародних стандартів ці борги варто розглядати як злочинні. Це тому, що ці борги накопичено проти волі народу, і кредитор знав, що він постачає газ невизнаному режиму»129. Регулювання цього боргу необхідно для влади у Кишиневі, щоб зберегти свій контроль за газовими мережами Молдови. Президент «Молдовагаз» Олександр Гусєв вважає, що «Газпром» може взяти на себе активи «Молдовагаз» як розрахунок за газовий борг, що практично означає привласнення усієї системи газопостачання. Газова заборгованість, чи то Кишинева, чи то Тирасполя, є і буде залишатися механізмом у здійсненні тиску на Молдову. Крім ризику втрати частки «Молдавгазу», що становитиме 35,44%, газовий борг може допомогти визнанню Придністров'я 128 http://imedia.md/libview.php?l=ro&idc=242&id=1597&parent=0 129 Там само

184

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

окремою одиницею. Проте «Газпром» не ризикне привести до банкрутства Придністров’я130. У той же час, влада у Тирасполі зможе спекулювати на тому, що вони будуть вести переговори про умови для оплати газу безпосередньо з «Газпромом» (яка насправді є державою в державі). Таблиця 1. Еволюція газового боргу Придністровського регіону, млн. дол. 2451,2

2500 2215 2000 1779,2 1482,5

1500 1281 1163,60 949,6

1000 742,2

1066,70

859,1

612,3 500

435,8 201,6

35,7 2000

63,3 2001

50 2002

21,2 2003

46,4 2004

25,2 2005

Заборгованість разом, включаючи штрафи

296,8

236,2

117,4 2006

2007

2008

2009

серп. 2010

Нові боргові накопичення

Визначення альтернативних шляхів постачання газу до Республіки Молдова Ще довгий час залишатиметься предметом дискусій питання визначення альтернатив постачання для російського газу. Поки що це лишається лише на рівні намірів. Серед альтернативних джерел можна назвати: • Участь у проекті «Набукко», який передбачає постачання газу з Азербайджану і Центральної Азії в Європу; 130 http://www.europalibera.org/content/article/1892276.html

185

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

• Участь у енергопроекті Азербайджан-Грузія-Румунія, за яким газ буде транспортувати з Азербайджану через Грузію до Румунії, а потім в ЄС через систему терміналів зрідженого природного газу; • Імпорт природного газу з Центральної Азії через трубопроводи колишнього радянського простору, включаючи Росію; • Будівництво газопроводу «Ясси-Унгени», який з'єднуватиме газові системи Молдова та Румунії і дозволить транспортування газу в обох напрямках; • Співпраця з Україною в рамках проекту «Білий потік», який дозволить транспортування природного газу з Азербайджану через Грузію, а потім в Україну через трубопровід, що проходить по дну Чорного моря; • Співпраця з Україною в будівництві терміналу зрідженого природного газу в Одесі або Миколаєві; • Пошук газових родовищ та налагодження добування газу на півдні Молдови і т.д. Без сумніву, можна відшукати багато рішень аби знизити залежність від поставок російського газу. Проте, до сьогодні всі вони знаходяться на стадії планування. Обговорення проекту «Набукко» ведеться уже протягом 8 років і першопочатково вважалося, що він забезпечить транспортування природного газу з Ірану в Європу. Погіршення відносин між західними країнами та Іраном через ядерну програму останнього призвело до пошуку альтернатив для забезпечення наповнення газопроводу. Проект все ще далекий від реалізації та участь Республіки Молдова під питанням через проходження маршруту трубопроводу, а також через його дуже високу вартість. Серед усіх запропонованих вище рішень найімовірнішим для реалізації є будівництво газопроводу «Ясси-Унгени», який з'єднав би газові системи Молдови та Румунії і дозволив транспортування газу в обох напрямках. По-перше, він постачатиме газ із західного напрямку і знизить можливості 186

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

шантажу, якщо знову настане газова криза. Крім того, у разі реалізації проектів Азербайджан-Грузія-Румунія та «Набукко» цей трубопровід дозволить Кишиневу купувати газ також від постачальників, які можуть використовувати ці газотранспортні маршрути. Вартість газопроводу «Ясси-Унгени» становить близько 20 млн. євро, а його будівництво буде розпочато в 2011 році за рахунок фондів ЄС. За даними Міністерства економіки створена для цієї мети спільна робоча група вже погодила маршрут трубопроводу і тепер презентує техніко-економічне обґрунтування проекту. Реалізація проекту дозволить прокласти родовища природного газу в області Mărgineni (повіт Нямц) і видобувати газ з двох сторін у разі переривів або у скороченні постачання природного газу. Одночасно, через цей взаємозв'язок Молдова матиме вигоди від реалізації майбутніх проектів, таких як «Набукко» і «Південний потік»131. Ми не можемо зневажати можливість проведення дослідження і розвитку видобутку газу на півдні Молдови. Хоча при існуючих підрахунках, вони видаються незначними, експерти кажуть, що розвідка повинна бути виконана на глибині 3000-4000 метрів, оскільки цілком імовірно, що запасів газу набагато більше. У той же час, витрати видаються великими — кілька мільйонів доларів — Уряд може провести тендер, даючи згоду компанії, яка робитиме дослідження з правом використовувати знайденні родовища. Деякі експерти припускають, що Румунія може забезпечити більш дешевим газом, ніж поставляється «Газпромом». Згідно з дослідженням «Газовий сектор Республіки Молдова — наслідки втрачених можливостей», розробленого фахівцями аналітичного центру IDIS Viitorul, «забезпечити усі наші газові потреби — не є великою проблемою для Румунії». Якщо 131 2010 Доповідь щодо забезпечення безпеки постачання природного газу, Міністерство економіки Республіки Молдова// http://www.mec.gov.md/files/Raport_ pentru_anul_2010_1.doc

187

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Молдова імпортуватиме газ з Румунії, він буде займати тільки 10% виробничого потенціалу за рахунок власних джерел сусідньої держави»132. Але таке рішення могло б бути життєздатним тільки тоді, коли Румунія хотіла б субсидіювати дешевим газом Молдову на шкоду власній економіці і населенню. Однак, Румунія також імпортує 25-35% необхідного газу з «Газпрому» за вищими цінами, ніж Молдова. Рішення імпортувати газ безпосередньо з Центральної Азії буде нежиттєздатним до тих пір, поки «Газпром» володіє монополією на постачання газу в регіон і не дозволяє отримувати доступ до своїх трубопроводів для інших потенційних постачальників. Що стосується проекту «Південний потік», інтенсивним просуванням якого займається «Газпром», то він насправді завдає збитку Молдові, оскільки може вплинути на доходи, отримані від транзиту російського газу. Трубопровід, який пройде по дну Чорного моря з Росії через Болгарію до інших країн, залишить Молдову без доходів від транзиту російського газу на Балкани, але й позбавить будь-яких козирів у переговорах щодо нової угоди з «Газпромом»133. Кучурганська угода В кінці 2003 року після короткого тендеру адміністрація Тирасполя продала Молдавську теплову електростанцію (також відому як Кучурганська електростанція) російськоболгарській компанії «Saint Guidon Investments» NV за сміховинну суму в 29 млн. доларів, що на 2,5 млн. доларів більше за ціну, яку запитувала адміністрація в Тирасполі. «Saint Guidon Investments» — компанія, контрольована підприємцем з Одеси і колишнім російським губернатором. 132 http://www.viitorul.org/public/3050/ro/POLITICI_PUBLICE_6%20Gaz.pdf �� 133 http://www.eco.md/index.php?option=com_content&view=article&id=445:realizar �� ea-proiectului-south-stream-va-provoca-moldovei-pierderi-de-zeci-de-milioane-dedolari-&catid=57:energetic&Itemid=127

188

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

У березні 2005 року дочірня компанія російської «Inter РАО ЄЕС», «RAO Nordic Oy» (Фінляндія) придбала 51% акцій Кучурган у «Saint Guidon Investments» NV за ціною 50 мільйонів доларів. Далі у період між 2005 і 2008 роками послідувало кілька інших угод щодо розподілу акцій станції. 30 липня 2008 року «Inter РАО ЄЕС» оголосила про завершення операції з придбання 49% акцій Кучурганської станції в угорської компанії EMFESZ (яка належить українському олігарху Дмитру Фірташу), тим самим консолідуючи 100% акцій підприємства. EMFESZ отримала контроль над 49% акціями шляхом придбання 100% капіталу»«Freecom Trading» Ltd (Кіпр) за 163 млн. доларів134. На даний час компанія «Inter РАО ЄЕС» засвідчує у своїх фінансових звітах, що вона утримує 100% акцій станції Кучурган. Таким чином, акції Кучурганської електростанції були продані і перепродані 4-5 рази через офшорні компанії, що ставить під питання законність цих угод. Російські експерти заявили, що вартість заводу була оцінена надто дешево. З урахуванням виробничих потужностей, а також стратегічного розташування, вартість електростанції, відповідно до найнижчих оцінок російських експертів, а також експертів з Кишинева, перевищує 600 млн. доларів, що в три рази більше суми, сплаченої «Inter РАО ЄЕС» та афілійованими структурами135. Хоча, електростанція була приватизована без дозволу Кишинева, на даний час вона має ліцензію на виробництво і забезпечує біля 75% необхідної для Молдови електроенергії. Однак, відносно низька вартість електроенергії, виробленої тут, зумовлена схемою, що гарантує низьку ціну на газ — близько 120 доларів США за тисячу кубічних метрів, в порівнянні з 250-265 доларів — ціною для для Молдови. У той же час маржа від дешевого газу не доходить до «Газпрому», а зупиняється на невідомому рахунку, отже заборгованість за газ ще більше зростає. 134 http://www.finam.ru/analysis/newsitem31364/default.asp. 135 http://www.finam.ru/analysis/investorquestion000011A690/default.asp. ��

189

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Таблиця 2. Структура енергетичних та паливних ресурсів, % 100% 80% 60% 40% 20% 0%

2001

2002

2003

Внутрішні запаси

2004 Імпорт

2005

2006

2007

2008

Запаси палива на початку року

Висновки • 99,5% природного газу, необхідного для Молдови, імпортується з Росії і в безпосередній перспективі реальних можливостей імпорту природного газу з інших джерел не існує. • Молдова платила і продовжує платити найбільшу ціну на російський природний газ серед усіх країн СНД, а в 2011 році ця ціна досягне середньоєвропейського рівня. • «Газпром» проводить дискримінаційну політику щодо Кишинева, погоджуючись із несплатою Придністров’я за природний газ, внаслідок чого накопичено борг у розмірі понад 2 350 млн. доларів. • Офіційно власником боргу є компанія «Молдовагаз», в якій 35,33% акцій належить уряду Молдови. • «Газпром» хотів би отримати більше 75% акцій ВАТ «Молдовагаз» за рахунок боргу Кишинева за газ. Використовуючи природній газ, що поставляється «Газпромом», Кучурганська станція виробляє електроенергію, яка оплачується місцевими споживачами з лівого берега Дністра. Невідомо, яке призначення накопичених гро190

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

•

шей, але за офіційною версією — вони не надходять до «Газпрому». Росія не дозволяє імпортувати природний газ безпосередньо у виробників Центральної Азії. У той же час Росія наполягає на володінні виключним право на управління мережею по транспортуванню природного газу, а також електричної енергії з простору СНД. Республіка Молдова не бере участі і офіційно не заявляла про участь у будь-яких альтернативних проектах газопостачання в обхід Росії. 70–75% електричної енергії, необхідної для Молдови забезпечує Кучурганська електростанція, яка належить групі «Inter РАО ЄЕС». Непряма енергетична залежність від Росії набагато більша, ніж можна визначити формальними засобами, і може в будь-який момент перетворитися в політичну залежність. З моменту набуття незалежності, незважаючи на численні плани, Молдова не збудувала жодної електростанції чи взаємопов’язаної електромережі із сусідніми країнами. Альтернативні джерела енергії не розвивалися, хоча їх потенціал складає від 20% до 50% необхідної для Молдови енергії. Влада відмовилася надати місцевим компаніям право імпортувати електроенергію у постачальників в Україну під приводом того, що ніхто не хоче її купувати, зберігаючи тим самим штучні монополії Кучурганської станції (де-факто російської) на постачання електроенергії в Молдову. Молдова не отримала ні копійки від приватизації Кучурганської електростанції; всі операції по приватизації якої проводилися через офшорні компанії. Молдова сприяла доступу «Inter РАО ЄЕС» на інші ринки, включаючи румунський. 191

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Таблиця 3. Еволюція цін на імпорт газу Республіки Молдова, дол. 350 320 300 263,9 250

232,37

200

172,9

150 100 50

265

133,4 78

2001

71,3 2002

73,6 2003

76,1 2004

2005

2006

2007

2008

2009

2010

цінове зростання

Рішення / Рекомендації: • Переглянути державну енергетичну політику і пристосувати її до нових реалій, сформувавши обґрунтовані короткострокові, середньострокові та довгострокові програми розвитку для сектору. • Об’єднати газову та енергетичну систему Молдови та Румунії через кілька точок. • Вжити заходів для виявлення потенційних гідрокарбонатних ресурсів на півдні Молдови. • Сприяти експлуатації потенційних відновлювальних енергетичних ресурсів з метою зменшення частки природного газу в енергетичному балансі країни. • Брати участь і активно долучатися до регіональних проектів енергетичної безпеки та диверсифікації транспортних маршрутів для газу та інших енергетичних ресурсів.

192

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

3.2.2. Залежність від російського ринку Економіка будь-якої країни, в залежності від її розміру і рівня розвитку, перебуває у взаємозв’язку зі світовою економікою через механізм закордонної торгівлі товарами та послугами. Рівень експорту і імпорту має прямий вплив на внутрішні ціни, обмінні курси, відсоткові ставки, розмір попиту, і в тому числі, на загальну макроекономічну рівновагу. В цьому сенсі, спроможність держави забезпечити свою «економічну суверенність» можна оцінити її успішністю на іноземному ринку. Іноземний ринок, як частина складної системи соціально-економічних і політичних відносин, дуже чутливий і визначається різноманітністю безпосередніх та опосередкованих факторів впливу, які варто взяти до увагу у зв’язку із спробами окреслити правдиву картину реальності. Основною тенденцією у зовнішній торгівлі в останні кілька років було триваюче скорочення частки країн СНД на користь інших груп країн, в основному ЄС, CEFTA (Центральноєвропейська асоціація вільної торгівлі) та інших країн. Можна помітити, що у 2007 році ЄС став основним зовнішньоторговельним партнером Молдови, потіснивши СНД. Значною мірою цей результат був впливом вступу Румунії та Болгарії в ЄС в 2007 році, а також впровадження обме жувальної політики російської влади. Ембарго Росії на імпорт м'яса, фруктів і овочів (травень 2005 року) та вина (березень 2006 р.) привело до скорочення обсягів і темпів зростання експорту протягом цього періоду, на тлі триваючого погіршення дефіциту торгового балансу Молдови. У той же час, російське ембарго спонукало до зусиль місцевих економічних суб’єктів проникати на альтернативні ринки для збуту їх продуктів, включаючи, ЄС, країнучасниць CEFTA, а також більш «екзотичні» ринки, такі як Китай, Японія та ін. 193

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

У цьому світлі, той факт, що торгівля з Європейським Союзом перевищила торгівлю з країнами СНД, є більше «арифметичним» фактом. Не зважаючи на це, Росія як окрема держава лишається основним торговельним партнером — експорт в цю країну після закінчення ембарго на вино в 2007 році значно збільшився. Таблиця 4. Зміна показників експорту в Росію, Україну та Румунію, $ млн. 600 508,8 500 400

347,5

335,8

308,4 300

286,5 313,7

247 182

200 191,45 100 0

58,8 49,4 1997

90,2 41,2 32,6 1999

57,2 37,9 2001

111,7 99,9

239,65

155,6 128,8

142,8 81,3

56,1 2003

Російська Федерація

2005 Україна

2006

2008

2009

Румунія

Загалом, за останні кілька років частка експорту молдавських товарів на російський ринок в загальному обсязі експорту Молдови скоротилася, але ми можемо зробити висновок, що це, швидше, вплив деяких криз, ніж послідовна зміна політики і освоєння інших ринків. Статистика свідчить, що після економічної кризи 1998 року в Російській Федерації, молдавський експорт на цьому ринку скоротився в 2,5 рази, а експорт в Україну і Румунію — на 25-30%. Відразу після виходу Росії з кризи, експорт на цей ринок знову значно збільшився, хоча і не досяг попереднього рівня. 194

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

У 2006 році, після введення ембарго на вино, ситуація повторилася і експорт значно впав. Після відновлення експорту вина до Росії ситуація покращилася, хоча Молдова не могла повернутися на перше місце серед країн-експортерів вина на російський ринок. Лише протягом одного року (2008) Румунія була основним ринком експорту для молдавських товарів, після чого через економічну кризу Росія відновила лідируючу позицію. Таблиця 5. Зміна показників частки винного експорту країн на російський ринок, у % 2005

2006

2007

2008

2009

Республіка Молдова 27,86 Франція 3,3 Болгарія 9,07 Іспанія 1,98 Iталія 1,26 Німеччина 1,15 Чилі 1,0 Україна 1,7 Грузія 4,95 Аргентина 1,21

5,83 4,76 9,55 2,9 2,31 2,28 1,17 1,52 1,07 1,1

0,13 5,79 10,25 3,58 2,31 2,15 2,03 1,23 0,0 1,42

3,55 5,8 7,78 3,17 2,42 3,07 1,62 1,27 0,0 1,01

3,21 4,74 4,03 3,01 2,54 2,76 1,54 1,22 0,0 0,64

2010 (1-ша пол.) 3,85 5,37 3,08 3,46 2,86 2,6 1,5 1,34 0,0 0,48

Джерело: http://www.alconews.ru

195

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Таблиця 6. Зміна показників експорту алкогольних напоїв з Молдови 350 CSI UE

302

300 269,1 250

233,6

200 169,3

189,2 166,4 146,1

150

127,5 112,15 100

37,5 4,3

0 2001

5,35 2002

7,1 2003

7,1 2004

20,4

10,65 2005

2006

2007

25,5

2008

24,1

2009

У 2010 році експорт виробленої продукції з Молдови на російський ринок значно зріс через багатий урожай фруктів і овочів, а також розширення експорту вина. Після відпрацювання проблеми щодо експорту вина в Росію, поставки у великих обсягах було відновлено і експерти не виключають відродження експорту на ринок Росії як алкогольних напоїв, так і фруктів та овочів. Однак, «зброя Оніщенка»136, працює: періодично, принаймні один раз на місяць, він друкує прес-реліз, в якому повідомляє, що певну кількість неякісних вин з Республіки Молдова після виявлено під час санітарного контролю. Важко зробити порівняння, оскільки Санітарна інспекція нічого не говорить про кількість вина, що не відповідає 136 http://www.eco.md/index.php?option=com_content&view=article&id=215:arma-o �� nicenko&catid=50:editorial&Itemid=120

196

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

стандартам, вилученого у випадках з експортерами з інших країн137. З іншого боку, дані, якими послуговувалися російські мас-медіа, показують, що частка підроблених вин на російському ринку коливається від 20 до 50% (а частка вин з Молдови на російському ринку складає біля 4%). За цих обставин стає зрозуміло, що проблеми з експортом товарів на ринку Росії продовжуватимуть виникати незалежно від того, хто знаходиться при владі в Молдові і незалежно від результатів голосування на виборах. Експорт Республіки Молдова демонструє значне збільшення частки фруктів і овочів, який навіть перевершив експорт алкогольних напоїв. У той же час, фрукти і овочі також в основному потрапляють на російський ринок. Спроби глибшого проникнення на румунський ринок обмежені тарифними бар’єрами, що накладаються на імпорт цих товарів на ринки країн ЄС. Однак, для того, щоб побачити «здорове» збільшення експорту, необхідно диверсифікувати асортимент продукції, що експортується. Ці факти доводять, що ми не можемо говорити про загальне збільшення конкурентоспроможності національного експорту. Швидше, експорт Молдови проходить через процес реструктуризації способу і шляхів виходу на ринки. Однак, події останніх кількох років показують, що експорт цих товарів, як і раніше дуже сильно залежать від режимів торгівлі, встановлених партнерами Молдови. У перспективі, з тим щоб зменшити ризик можливих торгівельних ударів, Молдова повинна прагнути до диверсифікації експортних потоків, забезпечення достатнього запасу міцності для того, щоб замінити недоступність певного ринку іншими альтернативними ринками. Звичайно, цього можна досягти тільки через активні та ефективні маркетингові заходи і серйозні інвестиції з метою забезпечення дотримання технічних вимог та конкурентоспроможності вітчизняної продукції. 137 http://www.alconews.ru/cifrra/document15123.php ��

197

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Висновки — Хоча в останні роки Молдова намагалася диверсифікувати експортні ринки для алкогольних напоїв, фруктів і овочів, досягнений успіх — незначний. — Близько 80% алкогольних напоїв продовжують експортуватися в СНД, і особливо в Росію. Молдова не в змозі зробити ЄС альтернативним ринком, його частка в експорті алкогольних напоїв коливається у межах 13-15%. — Однак і це можна вважати успіхом, враховуючи, що до ембарго в 2006 році частка ринків ЄС становила 3-4%. — Було визначено чотири країни ЄС з високим потенціалом для експорту місцевого вина, але без будь-яких подальших дій. — Експорт фруктів і овочів також орієнтований на країни СНД, з яких понад 80% належить Росії. — Це робить Молдову вразливою перед загрозою введення нових обмежень. — Проникнення румунського ринку перешкоджає те, що Румунія, відповідно правил ЄС, повинна застосовувати ПДВ та митні збори. Тому, овочі і фрукти з Молдови не можуть конкурувати з продукцією країн ЄС. — Російській владі було байдуже, що російські компанії, чиї винні заводи знаходяться в РМ, також постраждали від ембарго. — Влада в Кишиневі ніколи не використовувала міжнародні режими для врегулювання проблем сфері торгівлі, що спалахнули у відносинах з Росією. — Із торговельних партнерів РМ лише Росія зазвичай використовує обмежувальні заходи на певні товари, що експортуються на її ринок, з метою отримання політичних дивідендів.

198

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Рішення/Рекомендації: — Диверсифікація експортних ринків; — Зміцнення позицій на традиційних ринках (СНД); — Проникнення на нові ринки (ЄС, Азія, Африка); — Розвиток внутрішнього ринку. Країна споживає менше ніж 10% винного виробництва; — Забезпечення міжнародного авторитету і визнання молдавської процедури сертифікації якості; — Більш інтенсивне та наполегливе просування вина місцевого виробництва на внутрішній та зовнішній ринок; — Розвиток інфраструктури та логістики. Молдова має лише кілька великих холодильників для зберігання фруктів і овочів свіжими. З цієї причини, необхідно негайно експортувати/продати зібрані фрукти та овочі. Тому, продукція, як правило, продається за нижчими цінами і, в той же час, робить Молдову уразливою до обмежень, які вводяться Росією; — Домовитися з Росією про чіткі правила гри, відповідно до норм Світової організації торгівлі.

199

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Таблиця 7. Зміна частки експорту молдавських товарів у країни, % від загальної кількості 46,6 18,6

2009

6,3 22,3 44,3 21,2

2008

9 19,7 15,7 15,7 12,5

2007

24,1 48,6 14,8 12,3

2006

17,3 41,4 10,1

2004

6,6 35,9 38 8,9

1999

7 41,3 24,3 9,6 7,7

1998

53,3

Російська Федерація

200

30 Україна

40 Румунія

60 Інші

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Таблиця 8. Експорт овочів та фруктів, та алкогольних напоїв в країни СНД, 2001–2010 (перші 9 місяців) 623,05

600 551,4

500

490,45

423,56

400

390 424,14

344,4

300

302

350,4 233,64

200 100

550,24

502,4

189,23

269,1 146,06

169,3 33,35

38,5

50,2

112,15 49,6

53,92

0 2001

2002

2003

2004

ЕКСПОРТ — загальний

2005

2006

166,43

72,7

78,24

2007

2008

Овочі та фрукти

127,4

122,7

112,5

117,3

2009

9 міс. 2010

Алкогольні напої

201

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

3.3. Двосторонні відносини та конфлікт в Придністров’ї Початкова фаза конфлікту Конфлікт у східних районах Республіки Молдова (Придністров'ї) триває вже більше двадцяти років. Звичайно, за цей час внутрішня ситуація в регіоні значно погіршилася. Спочатку, в 1990 році придністровський сепаратизм був викликаний центральною владою Радянського Союзу, аби зберегти Молдавську РСР в «оновленому» СРСР (Михайло Горбачов, тодішній керманич СРСР, хотів, щоб республіки підписали новий Союзний договір і, в такий спосіб, зберегти СРСР). 23 червня 1990 Верховна Рада Молдавської РСР, у тому числі за участю більшості депутатів, обраних в округах на лівому березі Дністра, прийняла Декларацію про державний суверенітет. У Москві склалося враження, що Молдавська РСР готова вийти з СРСР, слідом за країнами Балтії, і потім об'єднатися з Румунією. 2 вересня 1990 року в Тирасполі відбувся так званий «з'їзд депутатів усіх рівнів», який проголосив утворення «Придністровської Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки в складі СРСР». Логіка була простою: Молдавська РСР може вийти з СРСР, але без двох територій — «Придністровської Молдавської Радянської Соціалістичної Республіки у складі СРСР» та «Гагаузької Радянської Соціалістичної Республіки у складі СРСР» (проголошеної 19 серпня 1990 року в Комраті). Таким чином, з самого початку придністровський конфлікт був геополітичним конфліктом — між центральною владою Радянського Союзу та планом перетворення Молдавської РСР у суверенну і незалежну державу. Протягом майже 20 років Російська Федерація використовує конфлікт для запобігання укріплення державності Молдови та її виходу зі сфери впливу Росії за допомогою вступу до НАТО та ЄС. 202

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Локально, придністровський конфлікт має також етнічний компонент, що базується на двох факторах. Першим є великоросійський шовінізм. Для того, щоб створити «радянський народ», центральна влада СРСР просувала ідеологію «соціалістичного інтернаціоналізму». По суті, ця ідеологія передбачала примусову русифікацію всіх народів, що живуть в СРСР, руйнування їх національної самосвідомості, спотворення історичної пам'яті тощо. У Молдавській Радянській Соціалістичній Республіці ця політика передбачала також зміну етнічного складу населення шляхом переселення людей з решти території СРСР, особливо з Росії. Ця категорія громадян МРСР категорично знехтувала правом місцевих жителів на національне самовизначення та виступила, зокрема, проти організованого та інтенсивного прийняття мовних законів 31 серпня 1989 року. Вони також заперечили положення Конституції СРСР, яка визнала право союзних республік, в тому числі МРСР, виходу з СРСР. У серпні 1989 року в Тирасполі був створений «ОРТК» (Об’єднана рада трудових колективів) — агресивна організація, яка відображає менталітет тієї категорії мешканців МРСР, які вважають себе громадянами СРСР. Ця організація була дуже впливовою серед трудових колективів промислових підприємств Придністров'я. Вона розпочала психологічно-агресивну кампанію проти прихильників незалежності Республіки Молдова, і, як результат, в гострій фазі конфлікту відбулася міжетнічна чистка в Придністров'я. Другий факт, який привів до міжетнічного напруження було явище румунофобії. Центральна влада Радянського Союзу впровадила румунофобію у менталітет населення МРСР, щоб обгрунтувати створення даного об’єднання 2 серпня 1940 року, після приєднання Бессарабії до СРСР 28 червня 1940 року. Внаслідок чого, консолідована і агресивна частина населення промислових центрів на лівому березі Дністра стала легко маніпульованою за допомогою страху об'єднання між Республікою Молдова і Румунією, а в промислових центрах 203

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Придністров'я термін «румун» став еквівалентним до слова «фашист». Агресія, яку собі нав’язав режим на лівому березі Дністра, вилилася в масові порушення основних прав людини та етнічні чистки, після чого тисячі людей з лівого берега Дністра були вимушені залишити своє житло і переселитися. Найбільш жорстока та деструктивна фаза придністровського конфлікту спалахнула після розпаду Радянського Союзу. Цей етап закінчився підписанням в Москві 21 липня 1992 року угоди про перемир’я в східних районах Молдови. Цю угоду підписали президент Росії Борис Єльцин і президент Республіки Молдова Мірча Снєгур. З юридичної точки зору дії Росії в цей період часу можна оцінювати на основі двох документів. Перший — Резолюція №3314138, затверджена Генеральною Асамблеєю ООН від 14 грудня 1974 року, яка дає визначення військовій агресії, інший — Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Ілашку та інші проти Республіки Молдова та Росії»139. Рішення ЄСПЛ у справі групи Ілашку викликало дуже негативну реакцію140 Міністерства закордонних справ РФ. У своїй заяві Міністерство закордонних справ Росії звинуватило ЄСПЛ у використанні подвійних стандартів і заперечило будь-яку відповідальність за те, що відбулося в 1991-1992 роках у східних районах Молдови. У той же час, Резолюція ООН №3314 була прийнята за сімнадцять років до розпаду СРСР і збройного конфлікту в східних районах, в той час як поведінка Російської Федерації на території Республіки Молдова з часу проголошення незалежності (27 серпня 1991 року) і дотепер може трактуватися як «військова агресія». В цілому, ми можемо зробити висновок, що придністровський конфлікт є наслідком боротьби між центральною вла138 http://www.un.org/russian/documen/convents/aggression.htm �� 139 http://www.unhcr.org/refworld/publisher,ECHR,,MDA,414d9df64,0.html �� 140 http://www.mid.ru/brp_4.nsf/0/7D1BEC3C25B34D7EC3256ECB004647E4

204

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

дою Радянського Союзу (а пізніше — Росії) і спробами створити нову незалежну державу у межах колишньої МРСР. У 1992 році Російська Федерація здійснила акт військової агресії проти Республіки Молдова, у той час як незаконна присутність російських військ на території Молдови є актом окупації частини території Молдови. Росія, а не населення східних районів є «стороною» у конфлікті. Попри ці очевидні речі, Росії, користуючись відсутністю політичної волі та компетентності уряду в Кишиневі, вдалося нав'язати помилкові уявлення про явище, відоме як «придністровський конфлікт». Росія припускає, що не вона, а Придністров'я є конфліктуючою «стороною»; і що Росія має статус нейтральної посередника і гаранта домовленостей, які будуть досягнуті між «сторонами», та положень Меморандуму про нормалізацію відносин між Республікою Молдова і Придністров'ям, підписаного 8 травня 1997 року в Москві. 25 листопада 2003 року мав був підписаний документ, відомий як «Меморандум Козака» (Дмитро Козак був спеціальним представником Володимира Путіна, який проводив так звану «човникову дипломатію» між Кишиневом і Тирасполем в ході розробки цього документа). Меморандум Козака не був підписаний через втручання США, ЄС і ОБСЄ. Однак, цей документ являє інтерес з двох причин. Перша — Меморандум Козака є документальним вираженням російського бачення основних параметрів «возз'єднаної держави» після врегулювання Придністровського конфлікту. Друга — російська дипломатія не відмовилися від ідеї повернутися до цього документа в якості основної моделі в процесі переговорів та, як і раніше, намагається переконати ЄС, що неможливо знайти життєздатне вирішення придністровського конфлікту, якщо знехтувати основними положеннями цього документу. Таким чином, Меморандум Козака досі не втратив актуальність. Це означає, що основні положення цього документа необхідно проаналізувати. 205

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

По-перше, «Меморандум Козака» передбачав ліквідацію Республіки Молдова як держави і створення нової держави — Федеральної Республіки Молдова в кордонах колишньої МРСР на 1 січня 1990 року. Придністровська Молдавська Республіка повинна була стати «суб'єктом» Федерації і «державним утворенням» всередині Федерації, в той час, як автономно-територіальне утворення Гагаузія — була б тільки «суб'єктом» Федерації. Ці два «суб'єкти» повинні були мати вирішальну роль у створенні федеральних державних органів. Решта території федеральної держави (територія, контрольована на той момент урядом у Кишиневі), на відміну від ПМР та Гагаузія, не мала б можливості формувати свої власні керівні органи, і повинна управлятися федеральними органами, де блокуючий пакет мають представники двох «суб’єктів». Крім того, Меморандум Козака передбачав затвердження російської та «молдавської» мов як рівноправних на всій території Федерації. Більше того, конституційно-правовий статус і кордони «суб'єктів» не можна було б змінювати без їх згоди. Замість цього, «суб'єкти» Федерації можуть отримати право вийти зі складу Федерації на підставі рішення, прийнятого на місцевому референдумі. У Меморандумі Козака зазначалося, що право від’єднатися від Федерації можна реалізувати тільки тоді, коли Федерація вирішить об’єднатися з іншою державою та/ або у зв’язку із повною втратою Федерацією суверенітету. Враховуючи поведінку Росії на пострадянському просторі, це умовне право «суб'єктів» від’єднатися від Федерації означає, що за вказівкою Росії ці два «суб’єкти» могли б прийняти рішення вийти зі складу Федерації, знищивши таким способом «об’єднану» державу. Меморандум Козака передбачав, що гарантії дотримання пунктів, зазначених у документі, надаватиме Росія, Україна і ОБСЄ. У той же час, Республіка Молдова, перед проведенням окремих референдумів щодо прийняття Конституції Федера206

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

тивної Республіки Молдова, повинна була підписати з Росією угоду, яка дозволила б присутність на території майбутньої Федерації миротворчих військ Російської Федерації. Огляд цих основних принципів Меморандуму Козака доводить, що: 1. Росія під приводом врегулювання конфлікту в східному районі Молдови намагається підірвати основи існування Республіки Молдова, як суверенної держави в межах міжнародно визнаних кордонів (кордонів Молдавської РСР станом на 1 січня 1990 року); 2. Росія хоче створити псевдодержаву з нефункціональними центральними структурами управління та гарантованою військовою присутністю Росії; 3. Ця псевдодержава, у разі її створення, може бути знищена в будь-який момент організації «референдуму» на території «суб'єктів» Федерації. Техніка для «захисту прав російських громадян» в умовах військової присутності Росії може бути впроваджена у будь-який вигідний для Кремля момент, щоб дестабілізувати ситуацію і ініціювати такий «референдум», результати якого відомі заздалегідь. Діалог між Росією та ЄС щодо Придністров’я У 2010 році можна спостерігати інтенсифікацію діалогу між ЄС та Росією, в тому числі у питаннях, що стосуються придністровського конфлікту. Особливу роль у цьому діалозі грає Німеччина. Після зустрічі 4-5 червня 2010 року федеральний канцлер Німеччини Ангела Меркель та президент Росії Дмитро Медведєв підписали Меморандум141, в якому міститься пропозиція розглянути питання про створення на рівні міністрів Комітету Росія-ЄС із зовнішньої політики і безпеки. Цей 141 http://news.kremlin.ru/ref_notes/575

207

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Меморандум визнає також можливість «спільних дій Росії і ЄС, які гарантуватимуть поступовий перехід від поточної ситуації до заключного етапу» врегулювання придністровського конфлікту. Цей діалог включає в себе певні ризики для Молдови в разі конфлікту між системами цінностей сторін цього діалогу (ЄС — Росія), принципово різного розуміння одних і тих же термінів, що використовуються різними суб'єктами, котрі беруть участь у діалозі щодо врегулювання Придністровського конфлікту. Це також відноситься до того, що можна назвати «заключним етапом» врегулювання придністровського конфлікту. Щоб довести наявність цього конфлікту цінностей і розуміння тих же термінів, достатньо порівняти, наприклад, як федералізм працює в Росії і Німеччині. Німеччина є демократичною правовою державою, яка суворо дотримується принципів федералізму, в той час як в Росії де-факто у федералізм поступово викорінювався протягом останніх десяти років. Таким чином, «федералізм» у сприйнятті європейських країн є демократичним механізмом внутрішньої організації держави, а російська версія «федералізму» є прикриттям для гіперцентралізованої системи і «суверенної демократії». На додачу, Росія намагається нав'язати «федеративнану» модель для Молдови (див. — «Меморандуму Козака») без попередньої демократизації Придністровського регіону та подолання негативних стереотипів, які зберігаються у свідомості значної частини населення ПМР (велико-російський шовінізм, румунофобія і т.д.) Аналіз Меморандуму Козака доводить, що Росія хоче знищити державність Молдови, перетворити її на псевдодержаву, що керується з-за кордону, і з гарантованою присутністю російський військ. «Федеративна» модель, запропонована в цьому документі, розуміється як «придністровизація» всієї держави — розширення існуючих недемократичних практик з ПМР на усю Союзну Республіку Молдова. Якщо Росія зможе переконати європейських партнерів (такі спроби мали місце 208

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

раніше), що «федеративна» модель є єдино можливою формою постконфліктної організації Республіки Молдова, в кінцевому рахунку, Молдова може бути поставлена перед фактом спільної позиції ЄС і Росії, не маючи переконливих контраргументів. Жоден з урядів РМ протягом усього терміну, коли триває придністровський конфлікт, не спробував розробити на ціональну стратегію (план) для возз'єднання країни і сформулювати основні критерії життєздатного рішення конфлікту. Такий стан справ, як зазначалося вище, дозволяє Росії виступити з ініціативами і призначати підписання документів несумісних із суверенітетом Республіки Молдова. В процесі переговорів Молдова намагалася апелювати до Закону № 173142 «про основні засади особливого правового статусу населених пунктів на лівому березі Дністра (Придністров'я)», прийнятого 22 липня 2005 року. До затвердження цього закону 10 червня 2005 року Парламент Республіки Молдова прийняв Постанову №117, що формулює умови для демократизації та демілітаризації Придністров'я і проведення демократичних виборів у Придністров'ї, де обрався б міжнародно визнаний місцевий уряд. Варто зазначити, що ці правові акти, прийняті Парламентом Республіки Молдова, не були частиною національної стратегії (плану) по врегулюванню придністровського конфлікту. Вони були прийняті у відповідності з положеннями документа, відомого як «План Ющенка», оприлюдненого 16 червня 2005 року у Вінниці. Цей план виходив з апріорі неможливої ідеї — демократизації Придністров'я за рахунок власних внутрішніх ресурсів (забуваючи про російські важелі для управління внутрішньої ситуації в регіоні), за якою слідувало б досягнення спільного рішення за столом переговорів між «демократизованим» Придністров'ям і центральною владою в 142 http://lex.justice.md/index.php?action=view&view=doc&lang=1&id=313004

209

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Кишиневі. Підхід до вирішення придністровського конфлікту за «Планом Ющенка» був заснований на тому ж помилковому сприйнятті конфлікту, яке застосовувалося Росією протягом року, і почалося з ідеї, що феномен, відомий як «придністровський конфлікт», є внутрішнім конфліктом, а населення Придністров’я — є конфліктуючою «стороною». Більш того, навіть якщо ми визнаємо, що «демократизація» Придністров'я була можливою, «План Ющенка» тягне за собою міжнародне визнання легітимності адміністрації Придністров'я без надання будь-яких гарантій, що переговори можуть привести до життєздатного розв'язання конфлікту. Тому, «План Ющенка» швидше гарантує незалежність Придністров'я від Республіки Молдова без надання впевненості, що вони коли-небудь зможуть стати єдиною країною. Деякі кишинівські експерти навіть прийшли до висновку, що «План Ющенка» був задуманий, аби розділити Молдову і Придністров'я з наступною асиміляцією Придністров'я з Україною. Тим не менш, керівництво в Кишиневі намагалося представити Закон від 22 липня 2005 року в якості правової основи для врегулювання придністровського конфлікту, що підтверджує слабкість позиції Молдови по відношенню до інтересів інших суб'єктів, що беруть участь у врегулюванні придністровського конфлікту. Тому, висновок такий: позиція Молдови на тлі діалогу між ЄС і Росією є надзвичайно уразливою і не гарантує захисту національних інтересів. Уразливість Молдови визначається також тим, що країна знаходиться у безперервній виборчій кампанії, що триває уже майже два роки. При цьому ніхто з кандидатів не запропонував викласти у своїй виборчій програмі якийсь реальний сценарій врегулювання придністровського конфлікту. Зі сказаного вище очевидно, що Молдова не в змозі відстоювати свої національні інтереси і сприяти виробленню збалансованої політики по врегулюванню придністровського 210

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

конфлікту. Переговори між ЄС та Росією не обіцяють швидких результатів щодо врегулювання придністровського конфлікту. Навіть положень Меморандуму, підписаного 5 червня 2010 року, є не більше ніж декларацією намірів. Крім того, питання про реальні повноваження Дмитра Медведєва на посаді президента РФ залишається відкритим, і неясно, хто з тандему Путін-Медведєв висуватиметься на президентських виборах у березні 2012 року. Ці питання абсолютно виправдано в ситуації, коли заяви російських дипломатів явно суперечать заявам Дмитра Медведєва на різних міжнародних форумах і змісту документів, підписаних за участю Дмитра Медведєва. 15 листопада 2010 під час п'ятого круглого столу у рамках програми «Росія-Молдова: діалог заради майбутнього» на тему «Молдавська державність і демократія після подолання політичної кризи. Майбутнє відносин Росії та Молдови» Посол Росії в Кишиневі Валерій Кузьмін заявив, коментуючи ппитання незаконної військової присутності Росії: «Спроби деяких політичних сил в Республіці Молдова (незважаючи на істотні зміни геополітичних та геостратегічних реалій в регіоні ОБСЄ з 1999 року) зображувати Росію надміру обмеженою і змушеною використовувати військову присутність в Придністров'ї як своєрідну окупацію або засіб тиску на Кишинів є невиправданими. Така позиція невірна, оскільки вона не враховує ні контекст придністровського конфлікту, ні розширення НАТО, створення іноземних військових баз в Румунії і Болгарії та, врешті-решт, мораторію Росії на виконання зобов'язань відповідно до Договору щодо адаптації звичайних збройних сил в Європі у зв'язку з фактичною відмовою країнчленів НАТО (і Молдовою) ратифікувати цей документ, який набагато раніше був ратифікований Росією». Раніше, 29 жовтня 2010 року на брифінгу143, офіційний представник Міністерства закордонних справ РФ А. Нестерен143 http://www.mid.ru/brp_4.nsf/0/394E51325A609AEDC32577CB00418788

211

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

ко висловив ще більш жорстку і зухвалу позицію проти спроб управлінців Кишинева знайти спосіб позбавитися незаконної військової присутності Росії. Більш того, офіційний представник Міністерства закордонних справ Росії пригрозив безпосередньо Молдові перспективою відновлення збройного конфлікту. Враховуючи те, що промова посла Росії прозвучала за п'ять днів до Лісабонського саміту НАТО, стає зрозуміло, що Росія сприймає розширення НАТО як загрозу, яка виправдовує незаконну військову присутність Росії в Молдові і що вона продовжує кидати виклик територіальній цілісності, незалежності і суверенітету Республіки Молдова. Тому існує різкий контраст між заявами посла Росії в Кишиневі і російськими зобов’язаннями, під якими підписався Дмитро Медведєв, визначених Спільною заявою144 Ради Росії-НАТО: «Державичлени РРН будуть утримуватися від застосування сили або загроз застосування сили проти один одного, а також відносно будьякої іншої держави, її суверенітету, територіальної цілісності або політичної незалежності у будь-який спосіб, несумісний із Статутом Організації Об'єднаних Націй і з Декларацією принципів, що регулюють відносини між державами-учасниками, що міститься в Гельсінському Заключному Акті». Однак, всі ці неясності щодо внутрішньої ситуації в Росії, а також політика подвійних стандартів, що застосовується Росією у відносинах з Молдовою, не виправдовують відсутність політичної волі і очевидних помилок уряду в Кишиневі у роботі над врегулюванням придністровського конфлікту. Придністров’я у 2010 році Ситуація в 2010 році в Придністровській Молдавській Республіці суттєво відрізняється від тієї, що склалася у 1990–1992 рр., коли був встановлений антиконституційний режим. По-перше, 144 http://www.nato.int/cps/en/natolive/news_68871.htm

212

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

побоювання неминучого об'єднання Молдови з Румунією — як основного інструменту маніпуляції населенням на лівому березі Дністра — не виправдалися. З лютого 1994 року Молдова провела кілька парламентських і президентських виборів. Однак, жодна з політичних партій (або незалежних кандидатів) з гаслом об'єднання з Румунією не подолали виборчий бар'єр до 4-6%. Навпаки, з 2001 до 2009 року країна управляється партією комуністів, яка відкрито маніпулює істотною часткою електорату за допомогою румунофобських повідомлень. Цей ряд політичних подій чітко показує, що кількість прихильників об'єднання Румунії та Молдови є недостатньою, щоб реалізувати такий сценарій. На відміну від «ПМР», на правому березі Дністра не було етнічних чисток, а сьогодні тільки в Кишиневі живе більше етнічних росіян, ніж у всій «ПМР». Таким чином, всі «аргументи», що використовувалися для розпалювання сепаратистських настроїв у східних районах Молдови, на початковому етапі конфлікту виявилися помилковими. Ослаблення «головної загрози» — страх об'єднання з Румунією — і образ «зовнішнього ворога» (Румунія, НАТО та ін.) значно спростив відносини між простими людьми на обох берегах. Проте, влада на лівому березі пропагувала ідеологію «незалежності» від Молдови та наближення до Росії. Незважаючи на труднощі у переході від тоталітаризму, у Молдові присутні ключові елементи політичної демократії і верховенства права. Проте ситуація істотно відрізняється у східних районах Молдови, що знаходяться під контролем режиму в Тирасполі. На лівому березі Дністра процес депопуляції набагато масштабніший, ніж на правому. Якщо відповідно до перепису 1989 року кількість населення Придністров'я коливалася в районі 750 тисяч чоловік, то в 2010 році цей показник знизився до 500 тисяч. Відсутність будь-якої перспективи для регіону змушує соціально активне населення залишити Придністров'я. Цей масовий виїзд населення спостерігається, особливо, серед 213

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

молодих людей. Молоді люди з Придністров'я, які їдуть навчатися в Україну або в Росії, як правило, не повертаються. Незважаючи на агресивну риторику влади в Придністров'ї щодо Молдови, більшість населення Придністров'я (65%) має молдавське громадянство. РФ активно просуває політику надання російського громадянства для жителів Придністров'я. Незважаючи на цю політику, російських громадян у регіоні меншість. Росія, кидаючи виклик суверенітету Молдови, відкрила 24 виборчі дільниці у Придністров'ї у період виборів до Державної Думи (2 грудня 2007 р.) і на президентських виборах(2 березня 2008 р.). В обох випадках кількість громадян Росії, які голосували, не перевищила 50 тисяч. Адміністрація в Тирасполі заявляє, що російська громада у Придністров'ї складає близько 85 тисяч чоловік. На території, контрольованій антиконституційною владою, в тому числі в Тирасполі, є вісім шкіл, що діють під егідою Міністерства освіти Республіки Молдова. Тираспольська адміністрація, використовуючи репресивні засоби, неодноразово домагалася їх закриття. Але завдяки активній громадянській позиції батьків і вчителів, ці школи продовжують свою роботу. Не зважаючи на те, що навчання у цих школах ведеться румунською мовою, також важливо, що вони виховують громадян Молдови, а не «ПМР». У той же час, більше чотирьох тисяч молодих людей з Придністров'я навчаються в кишинівських освітніх закладах. На лівому березі Дністра є одинадцять населених пунктів, що перебувають під юрисдикцією Республіки Молдова (Дубасарский район). У період розпалу конфлікту жителі цих сіл зі зброєю в руках захищали своє право лишатися під керівництвом Молдови. Після початку роботи Місії ЄС з надання прикордонної допомоги (EUBAM) 3 березня 2006 року вздовж кордону між Молдовою та Україною (1222 км) (включаючи частину, що непідконтрольна центральному уряду у Кишиневі (452 км)) всі економічні суб’єкти «ПМР» були зареєстровані 214

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

в Державній реєстраційній палаті Молдови, і тепер вони виконують експортні операції на підставі документів, виданих Митною службою Молдови. Особливості внутрішньополітичної боротьби у Придністровській Молдавській Республіці Бажання правлячого режиму у Придністров’ї справити враження про панування у ньому норм демократії та верховенства права, призвело до імітації демократичних процесів у регіоні. У ці процеси також були залучені політичні партії. У порівнянні із сусідами на правому березі Дністра, процес демократизації було затримано приблизно на 15 років — перші політичні партії у Придністров’ї з’явилися лише у 2006 році. Така затримка сталася через вплив декількох факторів. По-перше, ні для кого не є секретом зневажливе ставлення Ігоря Смірнова до політичних партій і, насамперед, до ідеї переходу до пропорційної системи виборів у «Верховну Раду» (ВР), що базується на формуванні списків кандидатів від політичних партій. По-друге, починаючи з серпня 1989 року у політичному житті Придністров’я домінував принцип «одностайності», характерний для тоталітарних політичних режимів. Така «одностайність» підтримувалася завдяки ксенофобським і агресивним гаслам «громадських рухів», що формувалися зусиллями політичного оточення Ігоря Смірнова, який на той час мав імідж беззаперечного лідера, якого беззастережно підтримували ці «рухи». Ситуація почала змінюватися після того, як компанія «Шериф»145 вирішила створити політичний інструмент для 145 Компанія �� «Шериф» була утворена у 1�� 993 році з метою «забезпечити виживання економіки Придністровської Молдавської Республіки в умовах відсутності визнання держави з боку міжнародної спільноти». Компанія «Шериф» є одним із найбільш впливових суб’єктів економічної діяльності у Придністров’ї. Деякі експерти вважають, що компанія «Шериф» контролює найбільш прибуткові потоки контрабандного товару в регіоні.

215

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

захисту власних інтересів. З цією метою у 2000-му році компанією «Шериф» було засновано рух «Оновлення». 2-го червня 2006 року він отримав статус політичної партії. Важливим є те, що ця трансформація відбулася саме у той час, коли владне становище Ігоря Смірнова значно похитнулося, і «традиційна» очевидність підсумків майбутніх президентських виборів у грудні 2006 року була поставлена під сумнів. Від самого початку існування політичного руху/партії «Оновлення» її очолював Євген Шевчук — колишній співробітник компанії «Шериф». Відповідно, ця компанія є головним спонсором партії «Оновлення», і це означає, що саме власники «Шерифу» ухвалюють політичні рішення від імені партії. В експертному середовищі домінує думка про те, що компанія «Шериф» продовжує займати монопольне становище у найприбутковіших галузях тіньової економіки, насамперед, отримуючи вигоду від контрабанди різних видів товарів. З одного боку, ведення подібної діяльності меншою мірою залежить від підтримки з боку Російської Федерації, що позбавляє її економічних важелів впливу на діяльність компанії «Шериф». З іншого боку, специфіка ведення подібного бізнесу передбачає необхідне залучення та співучасть у ній корумпованих політичних діячів та чиновників з України і Республіки Молдова. У той же самий час, Ігор Смірнов, будучи «президентом» «Придністровської Молдавської Республіки», має надійний контроль над дуже важливою структурою, від якої залежить діяльність компанії «Шериф», — це «Державний Митний Комітет». У грудні 1996 року цю структуру очолив Владімір Смірнов — старший син Ігоря Смірнова. Відтак, «Шериф» не може собі дозволити вступити у конфлікт з Ігорем Смірновим. Водночас, компанія «Шериф» реалізувала кілька інвестиційних проектів у Придністров’ї, і є власником кількох важливих об’єктів нерухомості. Це означає, що компанія перш за все опікується проблемою збереження свого права власності 216

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

на ці об’єкти. Власники компанії «Шериф» чудово розуміють, що тільки Республіка Молдова як держава може гарантувати їй збереження прав власності. Поєднання цих факторів, а саме — недовірливе ставлення Ігора Смірнова до політичних партій та існування єдиного потужного суб’єкта економічної діяльності на місцевому рівні (компанія «Шериф») — призвело до виникнення дуалізму влади у «Придністровській Молдавській Республіці» (ПМР). З одного боку, партія «Оновлення» здобула перемогу на місцевих виборах, а також у виборах до «ВР» за відсутності реальної конкурентної боротьби, а з іншого боку, вона ніколи не намагалася перебрати на себе функції «президента» «ПМР». Проте траплялися ситуації, коли відносини між Ігорем Смірновим та партією «Оновлення» ставали доволі напруженими. Вперше конфлікт між ними набув публічного характеру у 2006 році після того, як «Оновлення» здобуло перемогу на виборах до «ВР» у грудні 2005 року. Цей конфлікт особливо виразно проявлявся у поведінці Євгена Шевчука, якого обрали спікером «ВР» 28-го грудня 2005 року без попереднього узгодження з Ігорем Смірновим. У подальшому Євген Шевчук публічно звинуватив Ігора Смірнова у корупції, узурпації влади тощо. На тлі цих подій Тирасполь пережив два напади терористів, які були здійснені в громадському транспорті (6-го липня та 13-го серпня 2006 року) і призвели до зростання тривожних настроїв у Придністров’ї. За таких суспільних умов, що сформувалось у Придністров’ї на той час, вірогідність участі Євгена Шевчука у «президентських» виборах у грудні 2006 року вже не здавалася надто неймовірною. Однак, зрештою нічого не сталося — партія «Оновлення» не висунула Євгена Шевчука у якості свого кандидата; агітаційні матеріали на підтримку Ігоря Смірнова були надруковані у друкарні, яка належить компанії «Шериф» і таке інше... 217

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Місцеві експерти вважають, що лояльності партії «Оновлення» до Ігора Смірнова було досягнуто після втручання з боку Кремля, якому потрібно було зберегти таку покірну ляльку, як Ігор Смірнов, на посаді «президента» Придністров’я. Конфлікт між Євгеном Шевчуком та Ігорем Смірновим повторно спалахнув у квітні 2009 року після того, як 15 квітня «ВР» ухвалила у першому читанні поправки до «Конституції» «ПМР», які були спрямовані на обмеження повноважень Ігора Смірнова (запровадження посади «Прем’єр-міністра», скасування посади «Віце-президента» тощо). У медіа-просторі розпочалося відкрите протистояння між Ігорем Смірновим та групою «ВР» Євгена Шевчука. Експерти у Тирасполі вважають, що відбулися напружені переговори безпосередньо між Ігорем Смірновим та власниками компанії «Шериф» (в особі Віктора Гушана та Іллі Казмали). Ігор Смірнов здобув принаймні тимчасову перемогу у конфронтації з Євгеном Шевчуком — 27-го травня 2009 року ініціатива щодо внесення змін до «Конституції» була відкликана, а 8-го липня 2009 року Євген Шевчук залишив посаду спікера «ВР». Через один рік, 10-го липня 2010 року Євгена Шевчука було усунено з посади голови партії «Оновлення». Місцеві експерти переконані у тому, що усунення Євгена Шевчука з обох посад сталося через те, що Євген Шевчук виступив з ініціативою щодо обмеження повноважень Ігоря Смірнова шляхом внесення змін до «Конституції» «ПМР» не порадившись при цьому з Віктором Гушаном та Іллею Казмали. Станом на листопад 2010 року можна зробити висновок, що протистояння між Ігорем Смірновим та партією «Оновлення» послабшало і вже жодним чином не проявляється публічно. Анатолій Камінський, який демонструє абсолютну лояльність по відношенню до компанії «Шериф», був висунутий на посаду спікера «ВР» та президента партії «Оновлення». 12-го грудня 2010 року відбулися вибори до «ВР», які, проте, не принесли нічого принципово нового. Ігор Смірнов 218

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

та власники компанії «Шериф» дотримуватимуться досягнутих домовленостей про перемир’я, хоча партія «Оновлення» й зберегла контроль над «ВР». Євген Шевчук не відмовився від свого прагнення залишатися у центрі політичних подій регіону. Після того як він залишив посаду спікера «ВР», Євген Шевчук головував на установчих зборах руху «Відродження Придністров’я» (www.vozrojdeniepmr.ru), які відбулися 22-го вересня 2009 року. Разом з Євгеном Шевчуком цей рух також очолив Андрій Сіпченко, який був одним із соратників Шевчука у Партії «Оновлення». Обидва були зареєстровані кандидатами (Шевчук — у виборчому окрузі № 22, Сіпченко — у виборчому окрузі № 14). Особливо дивним є той факт, що обидва «повстанці» — Шевчук та Сіпченко — були присутні у списку146 кандидатів, підтриманих Партією «Оновлення» (усього у цьому списку 30 імен). Таким чином, можна зробити припущення, що усунення Євгена Шевчука з обох посад (спікера «ВР» та лідера Партії «Оновлення») могло бути тактичним задумом групи «Шериф», який не обов’язково мав означати кінець політичної кар’єри Шевчука. Відповідно, постає одразу кілька запитань з приводу позиції власників групи «Шериф» щодо президентських виборів, які відбудуться у грудні 2011 року. Однак, очевидним є той факт, що партія «Оновлення» отримала за результатами виборів 12-го грудня 2010 року конституційну більшість у «ВР». Слід додати, що Ілля Казмали, один із двох власників компанії «Шериф», був відсутній у списку кандидатів, підтримуваних партією «Оновлення», хоча і став депутатом від округу № 11. З усього вищенаведеного, ми можемо зробити висновок, що протистояння між компанією «Шериф» та Ігорем Смірновим не слід вважати остаточно завершеним. Скоріше це мож146 http://obnovlenie.info/text.php?cat=40&name=spisok_chlenov_rpp_ obnovlenie_15_10_10&arch=onsite

219

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

на назвати тактичним перемир’ям, на яке погодилась компанія «Шериф». Інші зареєстровані політичні партії служать виключно у якості декорацій для псевдодемократичного режиму. Незалежність Придністров’я від Республіки Молдова та більш тісні взаємовідносини з Росією є «священими коровами» для всіх політичних партій у Придністров’ї. Місцева «Конституція» чітко визначає, що: «Діяльність громадських організацій, державних органів та їх представників, спрямована проти суверенітету Республіки, заборонена». Це означає, що антиконституційний режим у Придністров’ї не дозволяє формувати політичні партії, які б закликали до відновлення територіальної цілісності Республіки Молдова. Особливе місце у політичному спектрі Придністров’я посідає Комуністична Партія Придністров’я (КПП), очолювана Олегом Хоржаном. Він бере участь у більшості громадських заходів, які організовуються Комуністичною Партією Республіки Молдова у Кишиневі. Хоча сам Хоржан і переміг у виборчому окрузі № 40, КПП не спромоглася добитися більшого. Слід додати, що ми не можемо говорити про наявність чесної й прозорої системи виборів у «ПМР». Більше того, дуже поширеною є точка зору про те, що адміністрація Смірнова має усі необхідні важелі для фальсифікації виборів і оголошує по їх закінченню бажані для себе результати. Попри це режим Смірнова оголосив переможцями виборів таких своїх опонентів як Шевчук, Сіпченко, Хоржан. Слід також зазначити, що «виборча кампанія» у Придністров’ї пройшла у спокійному руслі на тлі пасивності населення. Явка виборців становила лише 42,6%. Отже, до дня проведення президентських виборів, призначених на другу неділю грудня 2011 року, у «ПМР» зберігатиметься «дуалізм влади». «Виконавча гілка влади» й надалі залишатиметься під контролем Російської Федерації за допомогою російської маріонетки — Ігора Смірнова, а також за до220

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

помогою російських офіцерів, відряджених до місцевих правоохоронних органів, у той час як «законодавча гілка влади» контролюватиметься групою «Шериф». Важелі, за допомогою яких Росія контролює «ПМР» Якщо процедура виборів до «ВР» все ж містить у собі деякі елементи конкурентної боротьби, то процедура формування виконавчої гілки влади у «ПМР» забезпечує Росію усіма необхідними важелями впливу на ситуацію у Придністровському регіоні. Перш за все, це стосується силових структур. Особливу роль у «ПМР» відіграє міністерство державної безпеки («МДБ»). Ця структура досягла значних успіхів у нагнітанні атмосфери страху й насправді перебрала на себе функції політичної поліції, наслідуючи таким чином модель «КДБ», що існувала в СРСР. У той же самий час є всі підстави вважати, що «МДБ» має власну мережу агентів на правому березі Дністра, яка поширюється й на державні органи Республіки Молдова. Користуючись незаконною присутністю російських військових у східних районах Республіки Молдова, російські секретні служби утримують у Придністров’ї необхідний контингент офіцерів, які також діють проти сусідньої України. Армія «ПМР» була сформована з використанням зброї та амуніції, яка раніше була у розпорядженні колишньої 14-ї Армії. Цю армію очолюють російські офіцери. Для прикладу можна зазначити, що армія «ПМР» має у розпорядженні 17 танків Т-64, у той час коли Національна Армія Республіки Молдова не має у своєму розпорядженні жодного танка. 2-го вересня 2010 року влада Тирасполя провела військовий парад, який був нічим іншим, як демонстрацією військової сили антиконституційного режиму. Військовий потенціал «ПМР», що був сформований і підтримується зусиллями Російської Федерації, цілком співставний із військовим потенціалом Республіки Молдова. Російські офіцери (армія, секретні служби 221

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

тощо) отримують офіційний статус пенсіонерів у Росії і далі спрямовуються до «ПМР», де займають посади міністрів та заступників міністрів тощо. У цьому сенсі дуже суттєве значення має «Міністерство державної безпеки». Міністр безпеки Вадим Антюфєєв утік із Латвії після того, як проти нього було розпочато кримінальне розслідування. За рекомендацією групи депутатів «Союз» із Верховної Ради СРСР Вадим Антюфєєв вирушив до Тирасполя, де взяв участь у військових акціях проти Кишинева. У 1999 році В. Антюфєєв закінчив Російську Академію Державної Служби, яка знаходиться під патронатом Президента Російської Федерації, а в 2003 році отримав докторський ступінь у цьому ж самому закладі. Перший заступник Антюфєєва — Геннадій Россіхін — колишній офіцер КДБ, брав участь у створенні «Територіальних Загонів Порятунку» (перша версія воєнізованих формувань діючого режиму). Він працює в «МДБ» з 1992 року. Інші два віце-міністри з питань безпеки, Валерій Юнєвіч та Валерій Гебос, також спочатку були відправлені на пенсію у Росії й згодом переведені до Тирасполя. Джерела з Придністров’я стверджують, що службовці «силових міністерств» «ПМР» щомісяця отримують суттєву надбавку до заробітної плати безпосередньо від Російської Федерації. Політика Російської Федерації що полягає у просуванні осіб, відправлених з Росії до місцевих органів влади, не обмежується виключно місцевою армією чи секретними службами. Так, зокрема, з одинадцяти членів «кабінету міністрів» вісім народилися за межами колишньої Молдавської РСР. Роль «президента» «ПМР» та перспективи 2011 року Хоча «ПМР» намагається позиціонувати себе як демократична держава, факт перебування Ігора Смірнова при владі впродовж уже двадцяти років чітко говорить про авторитарну сутність режиму. Проте насправді факт тривалого перебування 222

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Ігоря Смірнова у владі пояснюється тим, що він є маріонеткою у руках Кремля й що саме він був потрібен Кремлю. Якщо Російська Федерація бажає зберегти контроль над цією частиною Республіки Молдова, вона повинна знайти спосіб як залишити за собою контроль над «виконавчою гілкою влади» у «ПМР». Ця проблема є актуальною ще і тому, що 23-го жовтня 2011 року Ігорю Смірнову виповниться сімдесят років. У той же самий час прагнення «ПМР» сприйматися правовою державою створює проблеми для Російської Федерації у разі реалізації плану під назвою «Спадкоємець». Російська Федерація не може просто відправити будь-кого до Придністров’я й забезпечити його «обрання» у якості наступника Ігоря Смірнова. Проблема полягає у тому, що «Конституція» «ПМР» вимагає від кандидатів на посаду «Президента» «ПМР», щоб ті мали статус «громадян Придністров’я» впродовж щонайменше десятирічного терміну. У 2009 році група Ігора Смірнова підготувала проект нової «конституції», яку планувалося затвердити на референдумі. Цей проект усував вимогу про десятирічний термін «придністровського громадянства», замінивши її вимогою постійного проживання на території «ПМР» впродовж щонайменше десяти років. Однак, 18 листопада 2009 року «ВР» відхилила вимогу Ігоря Смірнова щодо проведення конституційного референдуму, і тому, принаймні на даний момент, вимоги до кандидатів на посаду «президента» залишаються незмінними. Це означає, що Російська Федерація спробує реалізувати варіант з «переобранням» Ігоря Смірнова на посаді «президента» «ПМР» на наступний термін, або висуне іншого кандидата, який матиме статус «громадянина Придністров’я» впродовж щонайменше десяти років станом на осінь 2011 року, чи повернеться до реалізації плану щодо зміни «Конституції» у залі «ВР». Проте, для успішної реалізації будьякого з цих сценаріїв знадобиться підтримка власників компанії «Шериф». 223

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Підбиваючи підсумки сказаного про внутрішньополітичну ситуацію в «ПМР» ми можемо стверджувати, що у Придністров’ї існує комерційна структура (компанія «Шериф»), яка фінансує та контролює найвпливовішу місцеву партію («Оновлення»). За результатами виборів 12-го грудня 2010 року ця партія отримала конституційну більшість у «ВР». За двадцять років перебування при владі позиції Ігора Смірнова похитнулися, і не виключено, що Росія шукає можливості для реалізації плану «Спадкоємець» у грудні 2011 року. Ефективне вирішення конфлікту у Придністров’ї — вірогідні сценарії участі Росії у конфлікті Ситуація навколо конфлікту в Придністров’ї швидко змінюється. Це також стосується політичних процесів, що відбуваються на правому березі Дністра. Після восьмирічного домінування (2001-2009) Комуністичної Партії Республіки Молдова й тривалої деградації політичної демократії та інститутів держави за підсумками попередніх парламентських виборів 29 липня 2009 року була утворена нова правляча коаліція — Альянс «За європейську інтеграцію», а Комуністична Партія була змушена перейти в опозицію. Такий розвиток подій помітно засмутив Російську Федерацію, яка відчула, що у Республіці Молдова позиції прихильних до Росії політичних сил ослабли. Російська Федерація збільшила масштаби застосування м’якої сили у регіоні. Ряд експертів вважає, що Російська Федерація докладає зусиль, щоб здобути чи зберегти контроль над певними політичними партіями у Республіці Молдова. У цьому контексті переважно згадується Комуністична Партія та Демократична Партія. Через брак внутрішньої демократії у цих партіях дуже складно зробити припущення, наскільки ці партії є залежними від Кремля. Проте процес формування коаліції за підсумками по224

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

передніх виборів 28-го листопада 2010 року без комуністів дав нам певну відповідь на це запитання. Можна зробити припущення, що еволюція суспільства у європейському напрямку триватиме й надалі, і зрештою призведе до зміцнення взаємовідносин між ЄС та Республікою Молдова, що в свою чергу дозволить Молдові зайняти жорсткішу позицію щодо конфлікту в Придністров’ї та політики, яку проводить Російська Федерація. За таких обставин очевидно, що Російська Федерація спробує «покарати» Молдову за допомогою так званих «асиметричних відповідей», скориставшись цілим переліком слабких місць, які має Республіка Молдова у відносинах з Росією. Ще більша загроза криється в тому, що молдовське суспільство до цього часу уникало дискусій з приводу того, яку ціну воно готове заплатити заради об’єднання Республіки Молдова. Проблема конфлікту в Придністров’ї залишається на задвірках громадської думки у Кишиневі. Це означає, що таке суспільство психологічно не готове до подібних підходів при вирішенні проблеми. У будь-якому випадку очевидним є те, що перелік слабких місць Молдови у відносинах з Росією є дуже довгим. У той же самий час, спалаху збройного конфлікту між Грузією та Росією передувала серія обмежувальних заходів проти Грузії, за допомогою яких Росія намагалась покарати Грузію за її поведінку, яка зрештою базувалась на захисті національних інтересів Грузії. Тому, якщо Республіка Молдова прагнутиме досягти ефективного вирішення конфлікту у Придністров’ї, що звільнить її від контролю з боку Росії, суспільство та політичний клас у Молдові мають бути готовими відчути на собі вплив «асиметричних відповідей», які може застосувати Росія. Перш за все, Росія може накласти повне і довготривале ембарго на експорт місцевих товарів на російський ринок. Проте, введення візового режиму для громадян Республіки Молдова може призвести навіть до ще більш серйозних наслідків. Невипадковим є те, що Посол Росії у Кишиневі, Валерій 225

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Кузьмін, у своїй заяві147 від 15-го листопада 2010 року зазначив наступне: «Згідно з підрахунками експертів, частка грошових переказів із Росії складає 70% від загальної суми грошових переказів до Молдови, яка за перші вісім місяців 2010 року склала трохи менше 900 млн. доларів США. За даними «Росстату», за перші півроку потік громадян, які виїздили до Росії, збільшився на 350% у порівнянні з аналогічним періодом минулого року, що безумовно відображає загальну тенденцію, включаючи прагнення легалізувати перебування робітників з Молдови на території Росії». Наголос Посла Росії у Кишиневі на важливості грошових переказів разом із запереченням у тій самій промові будь-яких перспектив щодо виведення військ, які незаконно перебувають у східних регіонах, являє собою пряму погрозу, спрямовану на адресу Молдови. Це означає, що Республіка Молдова має зробити вибір між «покірною» поведінкою щодо Росії та жорсткою політикою, спрямованою на реінтеграцію держави. Другий варіант пов’язаний із значними ризиками, і це означає, що Республіка Молдова та її зарубіжні партнери мають бути готовими до будь-якого сценарію поведінки з боку Росії. В іншому випадку проект розбудови держави, що має назву Республіка Молдова, може бути до кінця нереалізований і остаточно дискредитований у не дуже далекому майбутньому.

147 http://www.moldova.mid.ru/press-slujba/pr_10_48.htm

226

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

3.4. Вірогідність спалаху збройних конфліктів у регіоні Der Krieg ist eine bloße Fortsetzung der Politik mit anderen Mitteln. Війна — це лише продовження політики іншими засобами. Карл Фон Клаузевіц Методології оцінки ризику виникнення конфлікту починаються із визначення терміну «військовий конфлікт». Існує кілька інтерпретацій цього терміну і деякі з них мають абстрактно-теоретичний характер, об’єднуючи у собі більшу частину різних видів конфліктів. Одним із прикладів такої інтерпретації є наступний: військовий конфлікт — це «оскаржена несумісність, яка стосується державної влади та/або території з використанням збройних сил військами двох сторін, принаймні одна з яких є діючою владою у державі»148. Як правило, методології оцінки ризику військового конфлікту базуються на аналізі кількох показників, найважливішими з яких є наступні: — Діяльність органів влади та політична нестабільність (рівень розвитку демократії, міцність політичного режиму, обмеження громадянських та політичних прав, рівень корупції тощо); — Рівень мілітаризації (значення військової складової у внутрішній та зовнішній політиці, загальна сума та розподіл військових витрат, рівень витрат на військові потреби у порівнянні з іншими країнами у регіоні тощо); 148 Методологія оцінки конфліктів. Стокгольмський Міжнародний Інститут з Дослідження Проблем Миру. Методологія оцінки конфліктів. Карлтонський Університет. Згідно з цією методологією, малий збройний конфлікт – це конфлікт, який призводить до загибелі принаймні 25 людей на рік внаслідок бойових дій та менше ніж 1000 загиблих людей внаслідок боїв за весь час тривання конфлікту. Збройний конфлікт середньої інтенсивності – це конфлікт, який призводить до загибелі принаймні 25 людей на рік внаслідок бойових дій та не менше ніж 1000 загиблих людей внаслідок боїв за весь час тривання конфлікту, проте водночас кількість загиблих має складати менше ніж 1000 людей на рік. Збройний конфлікт, що призводить до загибелі не менше ніж 1000 людей за рік, вважається війною.

227

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

— Неоднорідність населення (рівень етнічного та релігійного розмаїття, ризик виникнення міжетнічного та/або міжрелігійного конфлікту); — Демографічний тиск (темпи зростання кількості населення, щільність населення, темпи зростання міського населення, зміни у віковій структурі населення тощо); — Економічний тиск (темпи зростання ВВП, рівень ВВП на душу населення, інфляція та ціни, доступ до сировини та джерел енергії, прямі іноземні інвестиції, рівень боргу, свобода торгівлі тощо); — Індекс розвитку людства (охорона здоров’я, соціальний захист, рівень освіти тощо); — Вплив факторів навколишнього середовища (водні та природні ресурси, оброблювальні землі, території лісу тощо); — Міжнародні зв’язки (участь у міжнародних економічних та військових організаціях, організаціях ООН, участь у міжнародних конфліктах тощо). Комплексність індикаторів та наявність цілого ряду змінних величин (таких як політика, що проводиться у різних сферах) або невідомих величин (таких як таємна політика) перетворює оцінку ризику військового конфлікту на дуже складне і комплексне завдання, для вирішення якого потрібно залучати цілий ряд інститутів із сектору державної безпеки. На підставі результатів, отриманих у ході оцінки, приймаються рішення політичного, військового, економічного характеру, які суттєво впливають на внутрішню та зовнішню політику. Неточні висновки та перебільшення при оцінці ризику виникнення військового конфлікту може завдати величезної шкоди, в той час як недооцінка вірогідності розв’язання конфлікту може стати загрозою для самого існування держави. У рамках даного дослідження ми розглянемо ризики розв’язання військового конфлікту в регіоні виключно на підставі стислого аналізу даних про зрушення у політиці в сфері 228

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

державної безпеки та оборони України, Росії та Республіки Молдова. Політика України у сфері державної безпеки З моменту оголошення суверенітету й до сьогодні політика України у сфері державної безпеки та оборони характеризується непослідовністю стратегічних цілей, незавершеністю розвитку правової бази та триваючою кризою інститутів у сфері державної безпеки. Завдання розвитку правової бази, необхідної для функціонування системи національної безпеки, виявилося занадто складним та приголомшливим у порівнянні з можливостями та амбіціями політичних сил, які впродовж усього процесу розбудови України як незалежної держави були занадто зосереджені на постійній боротьбі за владу. Відповідно до змісту офіційної доктрини з приводу державної безпеки, найважливішими документами, на яких має базуватися політика України у сфері державної безпеки та оборони, є наступні: Концепція Національної Безпеки, Стратегія Національної Безпеки та Військова Доктрина. Концепція Національної Безпеки України — це базовий документ, в якому визначені основні принципи розвитку й реалізації політики держави у сфері національної безпеки, і який був затверджений лише 16-го січня 1997 року після тривалого й складного процесу розробки документу, який розтягнувся на чотири роки. Будучи рамковим документом, який є основоположним для запровадження та функціонування системи національної безпеки, Концепція мала «забезпечити узгоджений підхід під час формування правової бази, розробки доктрин, стратегій, концепцій, державних та відомчих програм у різних сферах національної безпеки»149. Цей документ, який мав стратегічне значення, визначав головні цінності, на149 Концепція Національної Безпеки України, затверджена 16-го січня 1997 року.

229

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

ціональні інтереси, загрози національній безпеці, основні напрямки державної політики, спрямованої на нівелювання цих загроз, структуру системи національної безпеки та базові функції інститутів. Відповідно до Концепції Національної Безпеки національні інтереси України відображають основні цінності та прагнення українського народу і складаються з: створення громадянського суспільства; підвищення ефективності діяльності місцевих та державних органів влади; розвитку демократичних інститутів; досягнення національної гармонії; забезпечення політичної та соціальної стабільності; забезпечення суверенітету, територіальної цілісності та непорушності державних кордонів; створення ефективної ринкової економіки; покращення генофонду українського народу; розвитку української нації; виховування почуття національної гордості; розвитку етнічної, культурної та лінгвістичної ідентичності громадян України; налагодження взаємовигідних відносин з усіма державами; інтеграції у європейське та світове співтовариство. Якщо подивитись на те, яким чином визначені основні цінності та прагнення українського народу у Концепції Національної Безпеки, то можна стверджувати, що насправді вони являють собою перелік найбільш слабких місць та проблем, з якими зіткнулась українська держава. Ці слабкі місця та проблеми підтверджуються визначенням багатоманітних загроз національній безпеці України, серед яких доречно буде згадати в рамках даного дослідження наступні: — у політичній сфері (загрози конституційному ладу та суверенітету, втручання у внутрішні справи з боку інших країн, існування сепаратистських тенденцій, погіршення міжрелігійних та міжетнічних відносин, порушення принципу розподілу гілок влади, неспроможність впровадити законні рішення державної та місцевої влади, недостатньо ефективний механізм, який не здатен за230

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

безпечити верховенства права, порядку всередині країни та боротьбу проти злочинності); — в економічній сфері (неефективне державне регулювання економічних відносин, неспроможність вирішити проблему фінансової, технологічної та сировинної залежності національної економіки, економічна ізоляція тощо); — у соціальній сфері (низький рівень життя громадян, безробіття, моральна та духовна деградація суспільства); — у військовій сфері (напади на суверенітет та терито ріальну цілісність держави, порушення існуючого балансу військових сил та озброєнь шляхом зосередження військових біля державного кордону, військово-політична нестабільність та військові конфлікти у сусідніх країнах, низький рівень боєздатності національної армії, політизація силових структур, утворення та діяльність незаконних військових формувань). Простий аналіз наведених вище загроз вказує на внутрішні джерела походження цих загроз, а також на дві конкретні країни (Росію та Республіку Молдова), які відповідного до даного документу можуть вважатися джерелом загроз національній безпеці України. Наступний важливий документ, Стратегія Національної Безпеки, яка має визначати практичні способи досягнення національних інтересів, способи боротьби із ризиками та загрозами, а також сприяти реалізації державної політики у сфері національної безпеки, був затверджений лише у 2007 році, що, враховуючи часову відстань, ставить під великий сумнів відповідність Концепції Національної Безпеки 1997 року цьому документу. Більше того, Стратегія Національної Безпеки була підписана Президентом Віктором Ющенком в умовах політичної нестабільності, позначеної довготривалим конфліктом між Президентом Ющенком, Прем’єрміністром Юлією Тимошенко та лідером Партії Регіонів Віктором Януковичем, який контролював критичну кількість 231

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

голосів депутатів парламенту. Тривалий політичний конфлікт між гілками влади та прийняття подібного документу не на початку, а наприкінці терміну дії повноважень тодішньої влади, від самого початку поставили під сумнів перспективи реалізації Стратегії Національної Безпеки та її узгодженість із функціонуванням та подальшим розвитком системи на ціональної безпеки. Непослідовність стратегічних підходів також була характерною рисою Української Військової Доктрини, яка була затверджена 15-го червня 2004 року. Незважаючи на відсутність на той час діючої Стратегії Національної Безпеки, Військова Доктрина визначила ряд національних стратегічних цілей та була відверто пронатівською. Зокрема, у Доктрині євроатлантична інтеграційна політика згадується як умова для забезпечення військової безпеки України, і кінцева мета цієї політики — вступ у НАТО — організацію, яка є основою європейської безпеки. Незважаючи на стратегічний характер документу та позначення членства у НАТО як кінцевої мети, насправді взаємодія з НАТО здебільшого мала риси формальної імплементації у вузьких межах положень «Хартії про особливе партнерство» і виключно тих заходів, реалізація яких була профінансована західними країнами. У результаті, на своєму шляху до євроатлантичної інтеграції Україна здала свої позиції у загальному заліку аутсайдерам, які спочатку навіть не розглядалися у контексті цього процесу. Після виборів 2009 року політика України у сфері безпеки зазнала суттєвих змін. Невдовзі після власного обрання Президент України Віктор Янукович заявив, що Україна переосмислить військові загрози, внесе зміни до Військової Доктрини та забезпечить реалізацію принципу самодостатності при побудові системи захисту, водночас відзначивши у якості джерел загрози національній безпеці «глобальну нестабільність та збільшення кількості конфліктів у міждержав232

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

них відносинах»150. Враховуючи таку зміну політичного курсу у сфері національної безпеки, 2-го липня 2010 року український парламент прийняв закон «Про основні засади зовнішньої та внутрішньої політики», який вніс суттєві поправки до Закону про основи національної безпеки України. Інтеграція України у євроатлантичний простір безпеки була видалена з переліку пріоритетних національних інтересів, євроінтеграція була поставлена на один рівень із встановленням стратегічного партнерства з Росією, а повномасштабна участь України у Північноатлантичному Договорі була викреслена з переліку основних завдань державної політики151. Політика України у сфері державної безпеки та оборони переважно обумовлена її наближеністю до Росії, яка від самого початку була позначена між рядків як джерело загроз національній безпеці України у Концепції Національної Безпеки. Двосторонні відносини цих двох країн відзначалися наявністю багатьох протиріч та розбіжностей у сфері безпеки, найбільш помітними серед яких є: — Прагнення України вступити до НАТО, якому Росія жорстко протидіяла; — міжетнічна напруга у Криму, яку Росія активно підтримувала; — Російська військово-морська база у Севастополі, виведення якої з території України було постійною проблемою двохсторонніх відносин від самого початку незалежності України; — проблема постачання природного газу та суперечки між російським «Газпромом» та українським урядом, які двічі призводили до припинення постачання газу у січні 2006 року та січні 2008 року, і обидва рази серед постраждалих опинявся цілий ряд європейських країн; 150 Заява �� Президента України В.Януковича під час святкування 18-ї річниці створення Служби Безпеки України. Ucranews (Украньюз). 151 http://news.liga.net/news/N1019157.html ��

233

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

— процес делімітації морських кордонів, який і досі залишається незавершеним; — засудження військової агресії Росії на території Грузії у серпні 2008 року. Попри наявність усіх цих загроз, участь військових інститутів у політиці України в сфері безпеки та захисту була обмеженою, і прогнози щодо розширення їхньої участі залишаються доволі песимістичними. Нескінченна дилема щодо обрання східного або західного вектору розвитку, а також відчуження українського суспільства і політики всередині країни заважають розробці сталої військової політики. За таких умов, продовжується стабільне падіння військового потенціалу України, яке характеризується скороченням кількості військового персоналу, військових підрозділів та зменшенням їх боєздатності, обмеженою кількістю військових частин та низькою престижністю професії військовослужбовця, старінням озброєння та військового обладнання, провалом військових реформ та програм розвитку. Отже, недостатня прозорість та чіткість геополітичного вибору України — це не лише перепона на шляху до європейської інтеграції, але й також головна загроза національній безпеці як зсередини, так і ззовні. Політика Російської Федерації у сфері державної безпеки Російська Федерація розробила вдосконалену концеп туальну модель для реалізації політики у сфері державної безпеки та оборони. Ключовим документом, який визначає систему стратегічних пріоритетів, цілей та заходів внутрішньої та зовнішньої політики у сфері національної безпеки та довгострокового розвитку держави, є Стратегія національної безпеки Російської Федерації до 2020 року.152 152 Стратегія національної безпеки Російської Федерації, затверджена 19-го травня 2009 року.

234

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Положення Стратегії базуються на наступних висновках, зроблених на підставі проведеного аналізу тенденцій розвитку системи міжнародної безпеки: «глобалізація в усіх сферах міжнародного життя; поглиблення міждержавних розбіжностей у зв’язку із нерівномірним розвитком та збільшенням розриву у рівнях добробуту; зростаюча незахищеність усіх членів міжнародного співтовариства перед обличчям нових загроз та викликів; неадекватність глобальної та регіональної системи безпеки, орієнтованої (особливо у євроатлантичному регіоні) виключно на потреби НАТО, що призводить до виникнення постійно зростаючої загрози міжнародній безпеці»153. Починаючи з аргументу про те, що у довгостроковій перспективі увага міжнародної політики буде зосереджена на оволодінні енергоресурсами, Стратегія визначає у якості національного інтересу трансформацію Російської Федерації у глобальну державу з метою забезпечення стратегічної стабільності по всьому світу. В цьому контексті, перелік загроз національній безпеці не містить у собі посилання на такі «класичні» загрози, як військова агресія, порушення державних кордонів або втручання у внутрішні справи, і, натомість, посилається виключно на політику «деяких держав», спрямовану на забезпечення військового домінування. Стратегія робить наголос на категоричному небажанні Російської Федерації схвалити плани НАТО стосовно розширення до кордонів Російської Федерації, і також попереджає, що національним інтересам Росії буде завдано шкоди у разі одностороннього застосування сили або у разі виникнення конфліктів між провідними країнами світу. Зміст положень Стратегії Національної Безпеки повністю розкривається у новій Військовій Доктрині Російської Федерації, яка була затверджена Президентом Росії 5-го лютого 2010 року. Доктрина є логічним продовженням положень, викладе153 Те �� ж саме джерело.

235

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

них у військових доктринах з 1993 по 2000 рік, а також надає оновлену перспективу того, як саме Росія підходитиме до вирішення військових конфліктів та застосування ядерної зброї. Найбільш суперечливою частиною даного документу є посилання на «зовнішні загрози». Усвідомлюючи той факт, що «вірогідність широкомасштабної агресії з використанням звичайного та ядерного озброєння проти Російської Федерації» зменшується, Доктрина водночас стверджує, що «у багатьох сферах військові загрози для Російської Федерації зростають»154. У цьому контексті, Росія залишає за собою право на використання ядерної зброї не тільки для того, щоб примусити інших відмовитися від використання ядерної або іншої зброї масового знищення проти Росії та її союзників, але й також у випадках застосування звичайних видів озброєння, яке безпосередньо загрожує Росії155. Крім того, загрозлива сутність нової військової доктрини проявляється у посиланні на право використовувати російські збройні сили за межами території Росії з метою захисту Російської Федерації та її громадян, а також з метою збереження міжнародного миру та безпеки. Перелік зовнішніх військових небезпек, викладених у Військовій Доктрині Росії, є доволі довгим і суперечливим та включає в себе наступні пункти: — Тенденція до глобальної експансії функцій, які виконує НАТО, із порушенням норм міжнародного права, а також наближення військової інфраструктури НАТО до кордонів Російської Федерації включно із розширенням військового блоку; — Спроби дестабілізувати ситуацію у різних державах, регіонах та підірвати стратегічну стабільність; 154 Військова �� Доктрина Російської Федерації, затверджена 5-го лютого 2010 року. 155 �� «Ми не збираємось на когось нападати, але ми також не будемо чекати, поки на нас хтось нападе. Враховуючи типи озброєння, які є у розпорядженні деяких нових держав, у нас може не залишитися шансу на відповідь». М.Патрушев, Секретар Ради Безпеки Російської Федерації (5 лютого, 2010 року)

236

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

— Розміщення іноземних військових контингентів у країнах та водних просторах, прилеглих до Росії та її союзників; — Створення та розміщення стратегічних протиракетних систем захисту, що підривають глобальну стабільність та порушують встановлений баланс сил, а також призводять до мілітаризації простору; — Територіальні претензії на адресу Російської Федерації та її союзників, а також втручання в їхні внутрішні справи; — Поширення зброї масового знищення та порушення міжнародних угод щодо контролю над озброєнням; — Використання військової сили на територіях, прилеглих до Російської Федерації, із порушенням положень Хартії ООН та інших міжнародних правових норм; — Наявність заморожених військових конфліктів та ескалація подібних конфліктів на території держав, прилеглих до Російської Федерації та її союзників; — Поширення міжнародного тероризму; — Виникнення нових джерел міжетнічних (міжрелігійних) протиріч, діяльність радикальних збройних угруповань на територіях, прилеглих до державного кордону Російської Федерації та державних кордонів її союзників, а також територіальні суперечки та зростання сепаратизму, релігійного екстремізму у різних регіонах світу156. На додаток до військових небезпек, у Військовій Доктрині також надається перелік військових загроз, який включає в себе: — «Загострення військово-політичної ситуації та створення передумов для використання військової сили; — Перешкоджання роботі державного та військового командування, а також роботі системи контролю, втручання у роботу ядерних сил стратегічного призначення, 156 Військова Доктрина Російської Федерації, затверджена 5-го лютого 2010 року

237

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

систем попередження ракетних атак, систем спостереження за простором, сховищ для ядерних боєголовок, об’єктів атомної енергетики та інших потенційно небезпечних об’єктів; — Формування та підготовка нелегальних збройних формувань, їхня діяльність на території Росії або на території її союзників; — Демонстрація сили в ході проведення військових навчань на території держав, прилеглих до Росії або її союзників із відверто провокаційним наміром; — Активізація діяльності військових сил у різних державах із проведенням повної або часткової мобілізації та перехід до режиму військового часу»157. Військова Доктрина Російської Федерації має відверто антинатівську та антиамериканську спрямованість. В офіційних заявах така позиція мотивується наступним чином: «погіршення військово-політичної ситуації внаслідок спроб США досягти світового панування, розширити та посилити військову присутність Сполучених Штатів та союзників з НАТО у регіонах, прилеглих до Російської Федерації, отримати доступ до енергоресурсів та інших ресурсів країн СНД, активної підтримки процесів, спрямованих на витіснення Російської Федерації із територій, які входять у сфері її традиційних інтересів»158. Головна відмінність між Військовою Доктриною Російської Федерації та аналогічним документом Сполучених Штатів Америки полягає у тому, що нова Військова Доктрина Росії розглядає дії США як такі, що містять у собі загрози та небезпеку для Російської Федерації, в той час як американський документ розглядає Російську Федерацію у ролі партнера. З одного боку, військові стратегії Російської Федерації висловлюють занепокоєння з приводу гіпотетичних загроз, які 157 Те ж саме джерело. 158 Анатолій �� Сердюков, Міністр Оборони Російської Федерації

238

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

надходять від США та НАТО, а з іншого боку, американська та європейська стратегії розраховують на допомогу Російської Федерації у війні в Афганістані, у боротьбі з міжнародним тероризмом та розповсюдженням зброї масового знищення. Загроза повернення до конфронтації із країнами Заходу, як це було за часів «Холодної війни», була вже кілька разів озвучена Російською Федерацією за останні роки. Кремль користується кожною слушною нагодою, щоб нагадати європейцям про те, що «вступ до НАТО країн з пострадянського простору є прямою загрозою для Російської Федерації», а також щоб піддати жорсткій критиці політику США стосовно європейського простору, яка може доходити до погроз. Погрози з боку Російської Федерації повною мірою підкріплюються реальними діями, такими, як «антитерористична» війна на Кавказі, яка насправді є громадянською війною держави проти власного населення, а також «миротворча» операція у Південній Осетії, яку не можна назвати по іншому, окрім як війна проти іншої незалежної держави із подальшою окупацією її території. Під час аналізу політики Росії у сфері безпеки важливо мати на увазі те, що Російська Федерація — це держава, в якій центральна виконавча влада має абсолютні повноваження для прийняття рішень, в той час як парламент (Державна Дума) виконує суто декоративну функцію. Усі стратегічні документи з приводу національної безпеки — Концепція Національної Безпеки, Військова Доктрина та стратегічні програми розвитку Збройних Сил — затверджуються виключно Президентом Російської Федерації, а не Державної Думою, яка в решті-решт так само не має повноважень для прийняття рішень з приводу витрат на військові потреби. Яскравим прикладом того, яким чином відбувається процес прийняття рішень у сфері національної безпеки та оборони, є акт військової агресії у Грузії, вчинений Російською Федерацією. Навіть попри те, що відповідно до діючого за239

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

конодавства рішення про застосування Збройних Сил Російської Федерації за межами держави формально відноситься до юрисдикції Державної Думи, насправді, ані Державна Дума, ані Рада Безпеки Російської Федерації не брали участі у прийнятті таких рішень як до, так і після завершення акту військової агресії. Загрози, які містить у собі політика Російської Федерації у сфері державної безпеки, є численними і викликають велике занепокоєння у сусідніх державах, країнах Європи та США, кожна з яких періодично та безуспішно намагається встановити партнерські відносини з Російською Федерацією. Докорінні розбіжності в ідеології, базових принципах, які обумовлюють існування європейських держав у порівнянні з аналогічними принципами Росії, а також розбіжності у національних цінностях та стратегічних цілях становлять реальну та постійну загрозу міжнародній та регіональній безпеці. Політика Республіки Молдова у сфері державної безпеки Недоліки у політиці Республіки Молдова у сфері державної безпеки та оборони багато в чому схожі на недоліки української політики у зазначених сферах. Ці недоліки характеризуються непослідовністю реалізації стратегічних цілей, незавершеністю формування правової бази, а також ігноруванням реального стану сфери державної безпеки. Так само, як і у випадку з Україною, процес розробки правової бази, необхідної для функціонування сектору національної безпеки, виявився занадто складним для національних інститутів, враховуючи їхні реальні можливості. З одного боку, одразу після затвердження Концепції Національної Безпеки Республіки Молдова 5-го травня 1995 року, цей документ був позначений як неефективний та непридатний для застосування на практиці. З іншого боку, за відсутності документів, в яких були б логічно викладені подальші дії, актуальність цього документа посту240

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

пово була вичерпана в результаті значних змін, що сталися на внутрішній та міжнародній арені. Нова Концепція Національної Безпеки Республіки Молдова, затверджена 22-го травня 2008 року, була розроблена з офіційною метою надати актуальну оцінку обстановці безпеки, що склалась навколо Республіки Молдова, а також запровадити новий підхід до визначення цілей та завдань національної безпеки, основних напрямків розвитку національної безпеки, а також цінностей та загальних принципів, які слід відстоювати159. Ця Концепція, обумовлена, насамперед, політичними завданнями уряду, який на той час був при владі, і спрямована на поліпшення напружених взаємовідносин з Російською Федерацією, взяла за основу статус постійного нейтралітету при визначенні базових принципів, цінностей, завдань та напрямків розвитку національної безпеки. Відправивши дане послання щодо змісту зовнішньої політики на адресу, насамперед, Російської Федерації, уряд у подальшому не доклав жодних зусиль щодо формування правової бази для реалізації політики у сфері національної безпеки, а питання розробки інших стратегічних документів (Стратегія Національної Безпеки, Військова Доктрина) було виключено із порядку денного Республіки Молдова. Усі базові ідеї, викладені у Концепції, зрештою залишилися на рівні намірів. В умовах браку стратегічних документів відсутнє чітке уявлення з приводу реальних загроз, потенційних загроз та способів реагування на ці загрози, але найголовнішою проблемою є відсутність чіткого бачення стратегічних напрямів зовнішньої політики, політики у військовій сфері та внутрішньої політики. Така невизначеність особливо спантеличує сектор безпеки та оборони на внутрішній арені. За відсутності чітко визначеної політики у сфері державної безпеки, а також стратегій та програм розвитку силові відомства Республіки Молдова за159 Концепція �� Національної Безпеки Республіки Молдова, затверджена 22-го травня 2008 року

241

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

лишаються «дезорієнтованими» щодо перспектив на майбутнє, а також надто вразливими до політичної кон’юнктури. У результаті, інститути сектору національної безпеки, і, насамперед, Національна Армія та сили Міністерства Внутрішніх Справ перебувають у глибокій кризі, яка негативним чином позначилась на авторитеті та рівні довіри до цих інститутів. Водночас, концепція постійного нейтралітету в тому вигляді, як її розуміють та використовують у якості базового принципу Концепції Національної Безпеки у Республіці Молдова, не дає вагомих аргументів та підстав для надання достатньої уваги сфері державної безпеки та оборони, і у своїх РR-зусиллях політичні лідери можуть навіть дійти до заперечення самої необхідності існування збройних сил. Незважаючи на провідну роль сфери державної безпеки і оборони у забезпеченні належного функціонування правової держави та необхідних умов для економічного розвитку країни, Республіка Молдова не досягла прогресу в політиці у сфері безпеки та діяльності інститутів сфери безпеки. Події, що сталися 7-го квітня 2009 року у Республіці Молдова, є яскравим прикладом, який свідчить про неефективність системи безпеки, інститутів сфери безпеки і, зокрема, неспроможність та некомпетентність менеджменту, а також брак ефективних механізмів прийняття рішень. Ці події забезпечують достатню кількість аргументів для тверджень про те, що система безпеки та захисту Республіки Молдова на даний момент не спроможна адекватно реагувати на кризові ситуації, які можуть потенційно виникнути. Така неспроможність викликає особливе занепокоєння у зв’язку з триваючою присутністю військових сил Російської Федерації на території Республіки Молдова. Структуровані у два окремих підрозділи, які є різними на перший погляд, військовослужбовці, що виступають під прапором Російської Федерації, та військові формування під прапором режиму у Тирасполі насправді є складовими однієї військової системи. Немає 242

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

значення, наскільки витонченими будуть дипломатичні висловлювання з боку Кремля, все одно, військовослужбовці під прапором Росії, а також ті, що виступають під червоно-зеленим прапором, у політичному та військовому розумінні є елементами єдиної системи, яка має єдину мету — тримати Республіку Молдова у максимальній залежності від Російської Федерації, використовуючи важіль військової присутності у будь-якому вигляді. Усі ці війська мають єдиний центр ухвалення рішень та єдиний оперативний план, який передбачає проведення спільних навчань, наявність спільного місця дислокації та взаємовиручку, постачання зброї та амуніції з одних і тих самих військових складів. Різниця між цими силами існує тільки на тактичному рівні та у «дипломатичних» розмовах. Досить красномовним є той факт, що з вуст представників Російської Федерації ніколи не лунали і навряд чи пролунають будь-які офіційні заяви з приводу військових структур «ПМР», кількості зброї, яка була їм передана, або «захоплена» ними. Добре відоме те, що озброєння та екіпірування цих сил відбувалося за рахунок запасів зі складів російської армії, і що насправді нічого не «захоплювалося» без спеціальної згоди Кремля, і що по жодній з цих дій не було засуджених, «покараних» і не було жодної протидії. Існують достатні аргументи для тверджень про те, що місії, структура, склад, організація, матеріальне забезпечення, кількість військовослужбовців, тактика та бюджет для цих сил затверджуються не у «Верховній Раді», «уряді» або «Міністерстві оборони», розташованих у Тирасполі. Більше того, цим силам не обов’язково мати у розпорядженні власні концепції, стратегії, доктрини, закони та інструкції з питань безпеки, які насправді були б лише стислим викладенням аналогічних документів Російської Федерації. Користуючись традиційною сором’язливістю офіційного Кишинева, Російська Федерація уникає будь-яких спроб боротьби з проблемою мілітаризму. Навіть через дев’ятнадцять 243

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

років з моменту проголошення незалежності Республіки Молдова, справжні місії, завдання, організація, структура, матеріальне забезпечення, кількісний склад та усі дії військових сил Російської Федерації, що перебувають на території Республіки Молдова, сховані «у кишені» Кремля. Немає жодних сумнівів у тому, що Кремль не збирався і надалі не збирається виконувати будь-які зобов’язання, які він взяв на себе, починаючи з 1992 року, стосовно виведення власних військ з території Республіки Молдова. Зараз вже навіть не потрібно імітувати зусилля та влаштовувати медіа-шоу з приводу виведення кількох платформ з військовим обладнанням та амуніцією, а також робити заяви з приводу всемогутніх бабусь, які зупинили виведення російських військ, бо все це вже у минулому. Російська Федерація продовжує використовувати старі звичні методи та важелі шантажу і тиску у взаємовідносинах з Республікою Молдова, а взаємна повага та дотримання міжнародних норм не розглядаються у Кремлі в якості базових принципів побудови взаємовідносин між двома країнами. Навіть поодинокі заяви влади у Кишиневі з приводу того, що присутність російських військ у Придністров’ї унеможливлює вирішення конфлікту мирним шляхом і лише остаточне виведення цих військ створить необхідні передумови для вирішення конфлікту у Придністров’ї, викликали незадоволення та нервову реакцію у Москві160. Зазвичай, відповіді Кремля містять у собі прямі погрози на адресу Республіки Молдова щодо можливої ескалації конфлікту та ствердження про те, що «виведення російських військ із Придністров’я та згортання миротворчої операції відкриє шлях до прямої конфронтації між конфліктуючими сторонами і напевно призведе до спалаху військового конфлікту у регіоні»161. 160 Лист �� від Президента Республіки Молдова, Міхая Гімпу, адресований Генеральному Секретарю НАТО. 26 жовтня 2010 року. 161 Заява представника Міністерства Закордонних Справ Росії А.Нестеренка Interfax.ru. 29 жовтня 2010 року.

244

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

Висновки Наївно і, навіть, небезпечно думати, що час війн минув і виникнення військових конфліктів у регіоні є неможливим. Відсутність явного ворога або оголошеного ворога необов’язково має означати відсутність у держави сильних суперників, які не втратять нагоду, щоб скористатися слабкістю та вразливістю, в тому числі за допомогою військової сили. Цей висновок особливо на часі для політичного проекту «Республіка Молдова», успіх якого поставлено під питання. Вірогідність виникнення військового конфлікту дорівнює функції трьох факторів: мотивації, спроможності діяти та зручності можливостей. Навіть якщо у Республіки Молдова та України відсутні мотивації та спроможність діяти, щоб бути залученими у військовий конфлікт, це не означає, що ці держави застраховані від подібного розвитку подій, допоки подібні мотивації та спроможність є у Російської Федерації. Збройний конфлікт у Грузії довів, що Російська Федерація спроможна знехтувати міжнародними нормами, якщо внутрішня мотивація є достатньо вагомою для таких дій. У випадку з Республікою Молдова спостерігається відсутність мотивації щодо проведення послідовної політики, спрямованої на відновлення територіальної цілісності держави. Також, дуже важко зробити припущення про те, що ця країна матиме достатню внутрішню мотивацію для реагування на подальші провокації з боку Російської Федерації у ситуаціях, коли, наприклад, Російська Федерація вирішить влаштувати яку-небудь провокацію з метою визнання у підсумку незалежності держави у Придністров’ї. Ще гіршим є те, що Республіка Молдова не прогресує у плані збільшення потенціалу реагування на виникнення кризових ситуацій. Події 7 квітня 2009 року, позначені серйозним порушенням громадського порядку та спустошенням будинку Парламенту та будинку Президента, довели, що Молдова не 245

Сприйняття Росії в Україні, Румунії та Республіці Молдова

здатна захистити власні державні заклади, забезпечити верховенство закону у державі та захистити права власних громадян. Врешті-решт інститути держави виявилися нездатними визначити осіб, відповідальних за події, що сталися 7-го квітня 2009 року, включно з тим, що вони не спромоглися розвіяти страхи щодо участі служб розвідки Росії та Придністров’я у провокуванні актів насилля, які мали місце 7-го квітня 2009 року. В той же самий час Російська Федерація має достатньо важелів для провокування розвитку подій, які могли б виправдати мотивацію (з точки зору Росії) щодо силового втручання. Росія має спроможність діяти, в тому числі, спільно з антиконституційним режимом у Придністров’ї. За таких обставин слабкій та вразливій державі залишається тільки сподіватися на недостатність зручних можливостей. Перелік вразливих місць Республіки Молдова по відношенню до Російської Федерації можна поступово скоротити, перш за все, запровадивши політику, спрямовану на консолідацію державності Республіки Молдова, а потім, зменшивши небезпечну залежність від Росії в економічній, інформаційній сфері, сфері енергетики тощо. У той же самий час, враховуючи низький економічний та військово-політичний потенціал Республіки Молдова, найбільш ефективним способом гарантування безпеки держави є поглиблення регіональної взаємодії й використання того факту, що Румунія — сусід Республіки Молдова та України — є діючим членом НАТО та ЄС.

246