Офіційне видання Духовного управління мусульман України «Умма»
№32 листопад 2017
ВИПРОБУВАННЯ ЛИШ ЗАГАРТУЮТЬ НАС
КОНКУРС ЧИТЦІВ КОРАНУ: ´ЧИТАТИ, ЗАПАМíЯТОВУВАТИ, МІРКУВАТИ, ДОДЕРЖУВАТИª
Ольга Юрченко В Ісламському культурному центрі Києва 4–5 листопада змагалися хафізи — читці Корану. На XIX Всеукраїнський конкурс, організований Духовним управлінням мусульман України «Умма» та Всеукраїнською асоціацією «Альраід» за підтримки Ліги мусульманського світу (Саудівська Аравія) та Міжнародної асоціації заучування Священного Корану, цього року приїхали 63 учасники. Чоловіки й жінки, діти й підлітки, громадяни України та іноземці змагалися в знанні священного тексту. Щоб узяти участь у конкурсі, всі читці мусили перед тим здолати регіональний рівень — у місцевих ісламських культурних центрах. Точність читання та відповідність декламації правилами таджвіду оцінювало суворе
журі: імам-хатиб одеської мечеті «Ассалям» Шафік Кастіро, заступник муфтія ДУМУ «Умма» Мухаммад Мамутов, керівник і викладач курсів Корану при ІКЦ Києва Хайдер аль-Хадж і представник Міжнародної асоціації заучування Корану шейх Абдулазіз аз-Заграні — один з найвідоміших читців Корану в мусульманському світі. До учасників і гостей звернулися муфтій ДУМУ «Умма» Саід Ісмагілов, голова Асоціації «Альраід», магістр шаріатських наук Сейран Арифов, директор ІКЦ Києва Ісмаіл Кади, завідувач відділу ознайомлення з культурою Ісламу Тарік Сархан. Шейх Аз-Заграні привітав конкурсантів та організаторів від імені генерального секретаря Міжнародної асоціації вивчення Священного Корану шейха Абдулли Басфара і попросив у Всевишнього благословення та гідної винагороди для них. Звертаючись до присутніх, шановний гість сказав: — Коран — це світло Небес Землі і Землі — Небесам. Тих, хто завчає Коран, Аллаг звеличує у світі цьому та іншому... Всевишній
На спомин про Аміну Окуєву Її не змогли вбити в чесному двобої, тому, як боягузи, розстріляли з засідки в кущах. 30 жовтня зупинилося серце української патріотки Аміни Окуєвої… с. 4
назвав найліпшими людьми нашої умми тих, хто займається Кораном та вчить його інших. Коран не лишає свого друга: він з ним у цім житті, до могили, він з ним у замогильнім житті, він з ним у День Воскресіння, він з ним у раю! <...> І батьки (того, хто вивчив на пам’ять Коран. — Ред.) у День Воскресіння будуть убрані в шати шляхетності й гідності — за те, що навчали своєї дитини Корану. <...> Найбільший подарунок, що я можу отримати від вас, — зізнався відомий хафіз, — це почути Коран від тих, хто його вивчає. Дякую всім наставникам — чоловікам і жінкам, дякую батькам, дякую учням, усім хафізам! Голова Всеукраїнської асоціації «Альраід» Сейран Арифов на церемонії відкриття пояснив, що такими заходами організатори намагаються спонукати мусульман, передусім молодь, заучувати Коран: — Ми повинні підтримувати вірних у вивченні Корану, адже це — одна з найважливіших переваг нашої умми: вона відрізняється тим, що міцно тримається за Книгу Аллага.
Мріяв стати архітектором, а тепер відроджує Іслам Про духовний шлях, пошуки покликання та місця життя — в інтерв’ю з імамом Ісламського культурного центру м. Суми Рустамом Хуснутдіновим с. 5
´Нехай станете ви уммою (громадою), що закликає до добра, спонукає до праведного й забороняє негідне ― такі будуть щасливіª (Коран, 3:104)
В Ісламі нема культу нового року, проте наприкінці кожного року гіджри ми робимо підсумки та прогнозуємо майбутнє. Як і вся наша країна, мусульмани переживають не найліпші часи. Багато зроблено, та лишилися серйозні проблеми: деяким громадам ще складно отримати землю для кладовищ; дуже повільний процес виділу землі для будівництва мечетей, де вони потрібні. Мусульманок турбують випадки відмови вклеїти у внутрішній паспорт фото в хіджабі або відмови визнати такий паспорт; не рідкість і дискримінація у працевлаштуванні через хустку на голові. Серед проблем усередині української мусульманської умми — передусім те, що чимало новонавернених мусульман отримують інформацію про Іслам не в мечетях та ІКЦ, а здебільшого в інтернеті: слухаючи аудіо- та відеолекції самозваних проповідників, читаючи сумнівні статті. Це справжній виклик для нас, бо загрожує появою прошарку фанатичних людей, що не мають достатніх релігійних знань. Але віримо, що з допомогою Всевишнього переживемо й ці випробування, що вони лиш об’єднають і загартують нас. Заступник муфтія ДУМУ «Умма» Мухаммад Мамутов
с. 8
Ісламізм, якого нема Події 2014-го дали зрозуміти, кому була потрібна демонізація кримських татар. Очевидно, що Росія розігрувала антитатарську карту, щоб мобілізувати проросійську частину півострова. Цей хід лишається дієвим і нині с.7
2
УММА
№32 листопад 2017
НОВИНИ Вперше в історії з кафедри Могилянки лунало слово муфтія
Муфтій Саід Ісмагілов став одним із духовних діячів, запрошених виголосити промову в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». — Сьогодні мав честь прочитати лекцію першокурсникам Києво-Могилянської академії. У цьому поважному навчальному
закладі є традиція запрошувати когось із духовних діячів з промовою на початку навчального року. Перед тим таку честь мали Патріарх Філарет, Єпископ УГКЦ Борис Гудзяк, а також військовий капелан Андрій Зелінський — це тільки з тих діячів, кого знаю особисто, але їх було більше, — сказав муфтій. Після виступу до мікрофона стояла довга черга тих, хто мав запитання. — Мене вразило, що студенти ставили дуже серйозні питання: про сенс життя, про моральні якості та чесноти в сучасному світі, про ставлення Ісламу до науки та освіти, про життя по смерті, про філософію Ісламу. І жодного питання про терористів та полігамію, я навіть здивувався, — зазначив шейх Саід. Він постеріг, що багато питань не готували заздалегідь: студенти не просто озвучували їх і мовчки слухали відповідь, а й підтримували дискусію. Гість спілкувався з молоддю понад дві години, підсумувавши, що Києво-Могилянка справила на нього дуже приємне враження.
Гімназія «Наше майбутнє» — тепер у Харкові Донедавна в Україні існувала лише одна мусульманська школа — гуманітарна гімназія «Наше майбутнє» в Києві, що працює від 2014 року в будівлі ісламського культурного центру столиці. Тепер таких навчальних закладів два: філія київської гімназії з аналогічною назвою відкрилася в Харкові. Щоб учитися тут, не обов’язково бути мусульманином: двері відчинені для всіх. Харківська, як і київська, гімназія «Наше майбутнє» працює за програмою, ухваленою Міністерством освіти і науки України 2017 року; мова навчання — українська. Але
учні мають «бонуси», зокрема поглиблене вивчення англійської та арабської мов, етики та національних традицій. Директор Ісламського культурного центру Харкова Шаді Отман зазначає, що навчальний заклад відрізняється від інших своїми методиками, зокрема активно використовує ігрові форми навчання — це дозволяє дітям почуватися комфортно. До того ж тут подбали не тільки про обладнання, потрібне для здобуття знань, а й про харчування гімназистів — відповідне до мусульманської традиції. Дітям є, де розважитися
у вільний час: на подвір’ї — ігрова зона, скоро з’явиться відкритий спортивний майданчик. Викладачі приділяють увагу кожному учневі, а до самих
Вірші мусульман на поетичному міжрелігійному фестивалі З нагоди Міжнародного дня миру 23 вересня у Львові відбувся міжрелігійний поетичний фестиваль «Вірші миру». Мусульманську громаду міста представив імам мечеті Ісламського культурного центру ім. Мухаммада Асада Мурад Мамутов, зачитавши вірші двох мусульман зі Львова та Києва. У своїй промові шейх Мурад наголосив, що питання миру дуже гостре для України й світу, розповів про важливу роль миру та злагоди в ученні Ісламу, процитував аяти й хадиси пророка Мухаммада (мир йому та благословення). — Людина має жити в мирі, і мир починається передусім із себе самого. У Корані сказано, що Бог не змінить становища людей, поки вони самі не зміняться. За словами журналістки порталу «Духовна велич Львова» Лідії Батіг, організатори вирішили зібрати представників авраамічних релігій міста — юдаїзму, християнства та ісламу, — щоб показати: поезія, мистецтво можуть успішно протистояти насильству та агресії, що, на жаль, є в нашому
суспільстві. До того ж вони бачать мистецтво одним зі способів налагодити міжрелігійний діалог і планують провадити такі фестивалі регулярно.
педагогів, окрім високої кваліфікації, висувають додаткову вимогу: максимально допомогти кожній дитині розкрити свій потенціал.
Майбутні журналісти та дипломати зацікавились історією Ісламу в Україні
За давньою традицією студенти світських і релігійних вишів відвідують ісламські культурні центри та мечеті ДУМУ «Умма», де зустрічаються з послідовниками Ісламу та слухають лекції з богослів’я та релігієзнавства. А 12 жовтня муфтій ДУМУ «Умма» Саід Ісмагілов на запрошення Київського національного університету культури й мистецтв зустрівся зі студентами факультету журналістики та міжнародних відносин. Майбутніх працівників ЗМІ та дипломатів цікавила історія Ісламу в Україні, культура й традиції мусульманських народів, морально-етичні засади віровчення, звичаєве та ісламське право, відмінності між ними. — Я завжди попереджаю, що для мене не існує «незручних» запитань, і можна питати про будь-що в коректній формі, — зауважив муфтій. Лекція тривала близько двох годин — довше, ніж планували, а потім була відверта розмова зі студентською молоддю.
Торговельні мережі організують «Полиці халяль» ДУМУ «Умма» звернулося до Всеукраїнської асоціації індустрії халялю з клопотанням щодо популяризації харчових продуктів стандарту «халяль» у торговельних мережах та місцях громадського харчування. У відповідь асоціація «Укрхаляль» надіслала відкритого листа до представників найбільших гуртово-роздрібних мереж України з пропозицією створити «єдину халяль-полицю», де будуть зібрані за групами товари, що мають відповідний сертифікат. У відкритому листі також підкреслено, що виробників халялю в Україні не так мало: «Нині в Україні сертифіковано понад 180 виробників харчових продуктів у різних товарних групах. Серед них — МХП, „Дніпровська птахофабрика“, „Козятинський м’ясокомбінат“, „Зевс“, „Рошен“, „АВК“, „Снек-експорт“,
„Верес“, „Бунге Україна“, „Чумак“ і багато інших. Тож добір товарів групи „халяль“ та організація їх у єдину „халяльну полицю“ не має викликати труднощів». Представники організації вже отримали позитивні відгуки деяких гуртово-роздрібних мереж, що зацікавилися пропозицією.
У бібліотеці Дніпра відкрилася виставка літератури про Іслам Імам мечеті Ісламського культурного центру Дніпра Едґар Девлікамов у жовтні передав керівникові Дніпровської центральної міської бібліотеки книги та іншу друковану продукцію про мусульман і їхнє віровчення, культуру, традиції, історію цієї релігії в Україні. Серед подарованих книг був і Священний Коран. Література три місяці експонуватиметься на виставці «Загальне уявлення про Іслам», а потім займе гідне місце на бібліотечних полицях соціокультурного центру.
— Наша країна, де здавна вживалися послідовники різних релігій, не має стати ареною протистояння, — зазначив імам, — і це розуміють українські мусульмани. Задля зміцнення міжетнічного, міжрелігійного миру послідовники Ісламу, об’єднані в Громадську спілку «Всеукраїнська асоціація «Альраід», провадять лекції, міжрелігійні зустрічі, добродійні акції. Виставка, що відкрилася в Дніпровській центральній міській бібліотеці, — зовсім не єдиний такий захід.
У М МА
№32 листопад 2017
3
НОВИНИ Здійснити хадж буде легше?
Президент Петро Порошенко повідомив про досягнення «важливих домовленостей щодо спрощення візового режиму» між Україною та Саудівською Аравією. — Я з подивом дізнався, що візи до Саудівської Аравії — найдорожчі серед усіх країн світу для українців і, відповідно, візи до України — найдорожчі для саудівців, — зауважив голова держави в коментарі для журналістів за підсумками офіційного візиту до королівства. Він зазначив, що під час зустрічі з королем Саудівської Аравії укладена угода про зниження плати за візи з метою полегшення міжлюдських контактів, спрощення співпраці на рівні бізнесу та підприємців, а також активізації туризму. За словами президента, це також сприятиме релігійному обміну: в Україні близько 2 млн мусульман, і вони матимуть можливість здійснити прощу — хадж до Саудівської Аравії. — Ми домовились про те, що максимально спростимо процедуру здійснення хаджу, — підсумував президент.
Читай «Аль-Фатіху» правильно! У мечетях ДУМУ «Умма» реалізується проект «Читай „Аль-Фатіху“ правильно!»: усякий відвідувач після будь-якої з обов’язкових молитов може перевірити знання сури «Аль-Фатіха» та правильність її читання, звернувшись до імама. Як розповів імам мечеті ІКЦ Дніпра Едґар Девлікамов, багато мусульман уже скористалися такою можливістю: — Знання «Аль-Фатіхи» — один із обов’язків вірного, бо правильність молитви залежить від правильного читання цієї сури. Уже десятки вірних змогли перевірити свою декламацію. За його словами, зауваження є в багатьох випадках, і навіть ті мусульмани, для кого арабська мова — рідна, припускаються помилок, але це не привід для паніки: — Ми радимо відвідувати щотижневі читання Корану — вони є в кожному ісламському культурному центрі в Україні. Це дозволить поліпшити читання не тільки «Аль-Фатіхи», а й Корану взагалі.
Едґар Девлікамов додав, що заздалегідь записуватися, щоб перевірити правильність читання, не треба, бо процес не забере багато часу.
Спільні добрі справи — найкращий міжрелігійний діалог
Імами-капелани — невіддільна ланка паліативної допомоги Представники мусульманської громади України, зокрема Духовного управління мусульман України «Умма», взяли участь у Міжнародній конференції «Роль релігійних цінностей у зміцненні соціальної стабільності та поширенні культури мирного співжиття й подолання ненависті». Запрошений до участі в міжрелігійному заході муфтій ДУМУ «Умма» Саід Ісмагілов у своєму виступі нагадав, що історії відомі непоодинокі спроби послідовників різних релігій домовитися про мирне співіснування: — Пророк Мухаммад (мир йому і благословення) не раз мав діалог з християнами, юдеями та багатобожниками: полемізував, підписував з ними важливі
угоди. Тобто міжрелігійний діалог в Ісламі започаткований самим Посланцем і притаманний нашій релігійній традиції. Повертаючись до українських реалій, муфтій зазначив, що міжрелігійний діалог пожвавився по Революції гідності. Шейх Саід нагадав, у яких саме царинах можлива така співпраця: — Перша — це спільний захист традиційних моральних цінностей. Друга — захист і підтримка національних інтересів України. Третя — добродійність. І четверта царина — об’єднання зусиль усіх патріотичних церков і релігійних організацій заради суспільного добра. Найліпший приклад — капеланське служіння в зоні АТО.
Каравани добра та милосердя В Івано-Франківську 17–19 жовтня відбувалася Міжнародна конференція «Практика паліативної допомоги в Євразійському регіоні. Обмін досвідом». Окрім медиків, психологів і соціальних працівників, у ній узяли участь духівники та волонтери, правозахисники, громадські активісти. Одним із учасників був заступник муфтія Духовного управління мусульман України «Умма», імам мечеті міста Запоріжжя Мухаммад Мамутов. Поважне зібрання обговорювало стан паліативної та хоспісної допомоги в Україні та за кордоном. Особливим блоком ішла сесія, присвячена духовній опіці та підтримці тяжкохворих, ролі медичного капелана в роботі команди паліативної допомоги, етиці догляду наприкінці життя, зокрема інформуванню про діагноз та правдивості цього повідомлення. Як зазначив Мухаммад Мамутов, імамами-капелани мають, що розповісти з власного досвіду, але проблема паліативної допомоги є набагато ширша. Вона потребує роз’яснювальної, просвітницької роботи серед різних цільових груп. Сам шейх зізнався, що тепер ліпше розуміє, чого та як саме навчати активістів, що бажають служити суспільству саме у складі паліативних команд, і знає, як доносити цю тему до людей, провадити просвітницьку роботу.
Невтомні в добрих справах київські мусульманки щотижня відвідують підопічних сиріт і регулярно у співпраці з ДУМУ «Умма» організують справжні «каравани добра та милосердя». Під час таких відвідин дітям не тільки передають придбані коштом небайдужих людей речі, ліки, засоби гігієни та харчові продукти, а й влаштовують для них майстер-класи й розважають. У середині жовтня мусульманські активісти відвідали інтернати Київщині та Житомирщини. — Ми різні за національністю, вірою, але є те, що нас об’єднує: ми думаємо про те саме й головне в житті розуміємо однаково, отже у нас усе вийде! — зазначили у Волонтерському русі «Мар’ям». — Один із обов’язків
мусульман — дбати про сиріт. Пророк Мухаммад (мир йому і благословення) казав: «Той, хто опікує сироту, буде в раю так близько від мене, як ці два [пальці]». Тож закликаю
всіх небайдужих чинити добро! Будьмо щедрі та милосердні! — наголосив муфтій ДУМУ «Умма» Саід Ісмагілов, що супроводжував активістів у цій подорожі.
4
УММА
№32 листопад 2017
ПРАВДА ТА СПРАВЕДЛИВІСТЬ ЗАВЖДИ ПЕРЕМАГАЮТЬ Розпочався 1439 рік гіджри. Ми перегорнули ще одну сторінку мусульманського календаря й маємо нагоду поглянути назад, оцінити пережитий рік.
Саід Ісмагілов 1438 рік був досить важкий як для мусульман України, так і для цілої ісламської умми. Він позначився кількома важливими тенденціями. Чи не найважливіша в глобальному контексті — стрімке зміцнення Туреччини як лідера в мусульманському світі. На мою думку, вже нема жодної мусульманської країни, що могла би зрівнятися з Туреччиною авторитетом, популярністю, силою та міжнародною вагою. Так, її керівництво критикують за зміцнення владної вертикалі, масові арешти причетних до спроби військового заколоту, закриття деяких ЗМІ, однак на міжнародній арені діяльність Туреччини просто блискуча та, зауважмо, своєчасна. Туреччина надає гуманітарну допомогу нужденним від М’янми до Сирії, активно фінансує будівництво мечетей, видання Корану, сприяє культурним процесам в ісламському світі й водночас не вагається демонструвати військову силу. Така потужна й широка міжнародна політика зробила Турецьку Республіку країною номер один на мапі мусульманського світу. Турецькі політики не соромляться давати відверті відповіді своїм європейським колегам та, здається, відкинули питання приєднання до Євросоюзу, що до нього Туреччину так і не взяли. Відтепер ця країна будує власну зовнішню
політику, зосередившись на бажанні стати незаперечним лідером, і не регіональним — Туреччині цього замало, — а лідером ісламського світу. І в неї це виходить! Іншою знаковою тенденцією минулого року, що здивувала — м’яко сказано — мусульман цілого світу, стала конфронтація низки арабських країн з Катаром. Звинувативши Катар у всіх можливих і неможливих злочинах і провинах, коаліція арабських держав оголосила йому таке суворе ембарго, що це мало не призвело до гучного скандалу через можливе недопущення громадян цієї країни до хаджу. Але, схаменувшись, ісламський світ не став посміховиськом для міжнародної спільноти: Катар не тільки найбільший у світі донор гуманітарної допомоги, а й господар Чемпіонату світу з футболу 2022 року. Якщо навіть Росію не позбавляють права провести Мундіаль-2018 через її численні злочини, передусім проти України та Грузії, то Катар і поготів. А футбол, зірок і гроші на Аравійському півострові дуже люблять. Тож незабаром слід чекати наказу дати Катарові спокій і відновити цивілізовані стосунки. І навіть тут, у суто арабському спорі, не перебулося без Туреччини: вона оперативно зреагувала, відрядивши турецький контингент на «захист урядових об’єктів» у Катарі й таким чином продемонструвавши свій уплив на політику в регіоні.
Третьою знаковою тенденцією була поступова й невпинна поразка терористичного анклаву на Близькому Сході. Так звана «Ісламська держава» втрачає позиції та переносить свою злочинну діяльність до інших країн. Унаслідок розповзання по світі носіїв ідеї насильства та тероризму почастішали теракти на Заході. Достеменно не відомо, чи справді «ІД» має стосунок до всіх злочинів, але іноді здається, що в бажанні стати «жахом № 1» вони приписують собі все, що має присмак смерті. Не зважаючи на поступове згортання проекту «ІД», він існуватиме ще якийсь час і лишатиметься небезпечним явищем. Мабуть, найтрагічніша з нових тенденцій — геноцид народу рогінджа в М’янмі. Світова спільнота мусить вирішити цю проблему якнайшвидше. Найприємнішою новиною стало видалення всесвітньо відомого богослова, духовного лідера багатьох мусульман-сунітів шейха Юсуфа аль-Кардаві з бази розшуку Інтерполу. Туди його безпідставно внесли єгипетські військові заколотники після державного перевороту й початку репресій проти законно обраних політиків країни. Тож маємо добру нагоду привітати з цього приводу «шейхів» з Лук’янівської гори, що вдень і вночі невтомно пишуть доноси на мусульман, звинувачуючи їх в усіх гріхах, і що дуже раділи, коли АльКардаві
потрапив до бази Інтерполу. Але правда та справедливість завжди перемагають. Щодо суто українського контексту, то становище українських мусульман минулого року помітно погіршилося. Чи могло бути ще гірше — після окупації Криму та Донбасу? Однак у Криму не вщухають репресії: обшуки, арешти, викрадення людей, ганебні «судилища», незаконні ув’язнення, масове порушення прав і свобод, каральна психіатрія — мало не повний асортимент сталінських методів. Як висловився Ільмі Умеров, «зрадники судять тих, хто не зрадив», — точніше не скажеш. Найогидніше, що мусульманські релігійні діячі в окупованому Криму мовчать або «в долі». Ще більше шокували обшуки з підкиданням літератури та цифрових носіїв у мечетях на материковій частині України — у Сумах та Житомирі. Це нагадало класичну російську практику розправ над мусульманами. Ніколи не подумав би, що в нашій вільній країні, яка в боротьбі за свої права
перейшла від Революції на граніті до Революції гідності, щось підкидатимуть до мечеті й на підставі цього влаштують обшук і почнуть провадження. Ганьба та сором! Так не має бути в Україні, бо ж нам таке паскудство не притаманне. Певен, це вплив чужинців, що, проживши тут десятки років, так і не зрозуміли, не відчули України. Україна — це щирість, братство та свобода, а не підступність, зрада та ненависть. Дуже сподіваюся, що ці непорозуміння з обшуками, з підкладанням матеріалів, перевірянням документів на виході з мечеті під час свята Курбан-байрам лишаться в минулому 1438 році й ніколи не повторяться. Серед позитивних моментів варто згадати нові видання перекладу Корану українською мовою, нові книги та дослідження, багато культурно-освітніх заходів, що гідно презентують мусульманську громаду України. З молитвою та надією на Всевишнього Аллага — у новий 1439 рік гіджри!
НА СПОМИН ПРО АМІНУ ОКУЄВУ Тетяна Євлоєва
Її
не змогли вбити в чесному бою; не змогли вбити, підступно напавши зблизька, — тому, як боягузи, розстріляли з засідки в кущах. На жаль, цей замах удався, і ввечері 30 жовтня зупинилося серце гарної людини — Аміни Окуєвої. Людини, що цілком відповідала буквальному значенню свого імені: вірна, віддана, надійна. Так буває: уперше зустрівши когось нового, інтуїтивно відчуваєш, чи «твоя» це людина, чи геть чужа. Аміна Окуєва одразу видалася мені дуже «моєю» людиною, хоча факти, що підтверджували це відчуття, стали з’являтися пізніше. Нас познайомив Майдан. Я тоді не знала ані про неї, ані про історію з Адамом, але в одній із майданівських спільнот на Facebook побачила допис жінки в хустині та з вайнахським іменем, що брала участь в одеському майдані та збиралася їхати на Майдан до Києва. Зима була холодна, і я подумала: «Волонтери, звісно, намагаються годувати майданівців якнайкраще, але ж це здебільшого нехаляльне... Якщо в цієї пані нікого в Києві нема, то на самих бутербродах і булочках їй буде не просто триматися, а без ситного харчування мерзнутиме постійно». І написала їй у приват, запропонувавши домашні халяльні обіди. За якийсь час отримала відповідь: «Ва алейкум ассалам! Якщо пропозиція ще в силі — мій № *** *** ** **, намет одразу за сценою». «Звісно, в силі!» — відписала я й наступного дня зібрала кілька клумаків та поїхала шукати свою нову знайому, ще не знаючи, що ця зустріч подарує мені подругу. Можливо, це здивує тих, хто не знав її особисто, але вона ніколи не хотіла публічності. Відомою ця тендітна,
але сильна жінка, стала мимоволі, коли її чоловіка Адама Осмаєва протиправно заарештували за облудним обвинуваченням, а вона мусила почати двобій зі свавіллям, рятуючи подружжя. Відтоді інтерес громадськості та ЗМІ до неї тільки зростав — і Аміна, зрозумівши, що з цим нічого не вдієш, вирішила спрямувати його на щось добре, тож охоче підтримувала добродійні, соціальні та освітні проекти, що здавалися їй важливими.
Вона знала, чого прагне, й не відволікалася ні на нападки, ні на величання. Мавши чимало нагород, вона найбільше цінувала й носила лише дві: орден «Народний герой України» з червоно-чорною стрічкою на колодці — для тих, хто зі зброєю в руках захищав українську землю — як знак справжнього народного визнання та нагородну зброю як засіб самозахисту — саме нею вона спинила попереднього кілера. Ще за життя Аміну завзято поливали брудом недруги, але вона ніколи не реагувала, вважавши, що пси можуть гавкати, скільки хочуть, аби караван ішов. Цікаво, що серед ненависників були ті, хто спершу вдавав «палких шанувальників», щоб підібратися ближче, однак Аміна чудово розумілася на людях і не підпускала близько тих, хто потім ударить. Це була дуже послідовна людина. Коли її спитали, чому не використала службове поліційне посвідчення (вона тоді служила в Полку поліції особливого призначення «Київ». — Авт.), щоб паркуватися зручніше, Аміна серйозно відказала: «Я не для того боролася зі свавіллям силовиків, щоб розмахувати посвідченням тепер, коли сама його маю». Вона усвідомлювала небезпеки, що на неї чигали, і не боялася смерті — але дбала про те, щоб не наражати на небезпеку тих, хто поряд. Саме тому останнім часом не приходила на святкові молитви до мечеті: не хотіла привести сюди біду, якщо раптом вороги надумають напасти на неї в натовпі. Ми планували, як відзначатимемо свята разом, коли війна скінчиться, та, на жаль, не судилося... Спочивай з миром, сестро! Нехай Господь змилується над тобою та пробачить твої гріхи! Дала геч дойла хъун, сан йиша; Аллаха декъал войла хьо!
У М МА
№32 листопад 2017
5
Мріяв стати архітектором, а тепер відроджує Іслам Інтерв'ю провів Ділявер Саідахметов
Всевишній бажав, щоб звичайний хлопець з робітничої родини присвятив себе служінню людям в Ісламі. Про духовний шлях, пошуки покликання та місця життя розповідає Рустам Хуснутдінов — імам Ісламського культурного центру Сум. — Розкажіть про своє дитинство, де ви виросли? — Я народився 1978 року в Донецьку, у татарській сім’ї. Батько — будівельник, мати — фотограф. Вона, до речі, дотепер з моїм молодшим братом Рінатом живе в Донецьку. Звичайна сім’я, і я нічим таким не вирізнявся між ровесників. Але з дитинством у мене пов’язані деякі яскраві спогади, і їхню справжню цінність усвідомлюєш тільки в зрілому віці. Малі ми з братом багато були з бабусею. Досить релігійна людина, вона регулярно збирала мусульман у себе в квартирі. Намагалася навчити нас маленьких сур: «Фатіха», «Іхляс» та ін. Перед сном ми повторювали ці сури разом з нею. Уранці бачив, як сиділа на кухні з покритою головою та читала Коран, повернувшись до кибли... Ці спогади, як фотографії, впечаталися в пам’ять. Хоч тоді, в дитинстві, я не надавав тому значення. Скінчивши 9 клас, уступив до Донецького технікуму промислової автоматики на спеціальність «гірничий технік-механік». Думав, що вона пов’язана з комп’ютерними технологіями, але реальність виявилася іншою. Після технікуму пішов на шахту «Лідіївка». Близько восьми місяців відпрацював електрослюсарем у шахтній службі автоматичного газового захисту. На більше мене не стало: у шахті не тільки тяжкі фізичні умови праці, там складно психологічно: крім мату нічого не почути, а про якийсь розвиток і мови нема. Потім майже півроку смажив хотдоги та кури-гриль — жив звичайним життям молодого хлопця у великому промисловому місті. — Тобто імамом ви стали не одразу? — У той час я мав таке поверхове уявлення про Іслам, що соромно й казати. Для мене бути мусульманином означало не пити горілки й не їсти свинини — все. Мама намагалася нас з братом якось наблизити до релігії, вона часто відвідувала зустрічі донецьких мусульман, — нам було байдуже. Якось мама попросила свою сестру, що жила в Татарстані, надіслати нам Коран, бо в Донецьку знайти не змогла. Тітка виконала прохання, і вдома з’явився Коран — перекладом російською мовою. Мама його регулярно читала й хотіла, щоб ми читали цю книгу, але мене це мало цікавило. Я тоді був більше атеїст, ніж мусульманин. Якось вона принесла листівку з оголошенням про те, що в місті працює недільна школа, де викладають арабську та розповідають про Іслам. Це була студентська організація «АльАмаль». Мій брат почав їздити туди.
— Переломовий момент для вас? — Авжеж. Я ввійшов туди людиною, байдужою до минулого, ісламської ідентичності, а вийшов зовсім з іншою свідомістю. До того ж протягом життя в мене цілий час щось ставалося, якісь події — Аллаг наче підводив мене до істини помалу. Нерідко про Іслам я чув від людей, що були далекі від релігії. Ці події та зустрічі накладалися одна на другу, спонукали задуматися. Але ця лекція в ісламському центрі стала направду переломовою. Нею почався мій свідомий духовний пошук. — І ви вирішили стати імамом? — Не зовсім так. Я багато чого не знав, і мої уявлення про Іслам ще були перекручені та стереотипні, але Всевишній вів мене. Якось почув, що в місті відкрився ісламський університет. Зацікавився, довго вагався, але пішов — подивитися, що та як, познайомитися ближче. В університеті так тепло зустріли, що я був геть збентежений. Ніколи не чув такого від незнайомих людей. Кінець кінцем я став студентом Донецького ісламського університету. На той час уже регулярно молився, постив і намагався розвиватися духовно. Але навчання виявилося неймовірно складним, арабська мова давалася дуже тяжко. Дійшло до того, що надумав кинути університет — побалакавши з керівництвом, узяв академвідпустку на півроку, була потрібна пауза... — Що сталося потім? — Ці шість місяців я дуже важко працював, допомагав батькові на будівництві. Мав багато часу, щоб обміркувати своє життя, теперішність і майбутнє. Колись давно, ще перед ісламським університетом, я мріяв стати архітектором. Задумав утілити свою мрію в життя: ходив на архітектурні курси й навіть уступав до Донбаської національної академії будівництва і архітектури, тільки не пройшов. За півроку повернувся до ісламського університету з твердим наміром його закінчити. Кажуть, був один із найліпших студентів. На жаль, за два роки університет закрився. Керівництво запропонувало мені продовжити освіту в Лівані. Я пробув там 8 місяців, вивчав арабську мову, потім повернувся до Донецька, але ненадовго: незабаром опинився в Йорданії, де до 2008 року навчався в університеті «Зарка».
— Ви відчуваєте якісь зміни щодо мусульман у Сумах? — Відкриття ісламського центру дуже позитивно вплинуло на образ Ісламу в нашому місті. Багато людей, що живуть і працюють поряд з нами, признаються, що змінили думку про Іслам. Колись вони отримували інформацію здебільшого зі ЗМІ, а тепер бачать, дізнаються про релігію просто від її носіїв. А втім Іслам для сумців ще незвичне явище. Більшою мірою сказане стосується до старшого покоління, бо молодь досить відкрита в цьому розумінні. Але я певен, це — тимчасове явище. Адже ми своєю роботою показуємо, що ми — такі самі громадяни України та частина суспільства. Ми теж бажаємо нашій країні розвитку та розцвіту, і релігійна належність тільки спонукає нас до цього.
— А після університету? — Повернувся до України й був імамом в Ісламському культурному центрі Донецька. 2014 року кілька місяців працював в ІКЦ Дніпра, а потім переїхав до Сум, де якраз мали відкрити новий ісламський культурний центр. З того часу тут імамом.
— А ви? — Звичайно, я не збирався туди ходити. Ба більше, нове життя брата мене дратувало. Не подобалося, що він серйозно до того ставився, учив арабську, вивчав молитву. Мені було двадцять... Ми з Рінатом жили в одній кімнаті, і часто, повертаючись над ранок з дискотеки, я бачив, як він сидить і вчить арабські літери. Сварилися, навіть билися. Але після одного з таких випадків брат запропонував поїхати з ним до школи, де він вивчав Іслам. Я почувався не дуже добре, особливо пручатися сил не мав — і вирішив поїхати, щоб він відчепився зі своїми примхами раз назавжди. Коли приїхали до цієї школи, якраз читав лекцію молодий студент Московського ісламського університету Саід Ісмагілов. Звичайно, лекцію я слухав абияк. Усе, чого хотів, — щоб вона якнайскоріше закінчилася. Але одна фраза наче ввігналася в мою свідомість: Саід сказав, що всі, хто якимось чином опинився в цій аудиторії, тут не просто так — така воля Всевишнього, і Він обрав цих людей з якоїсь причини. А я був один із них. Складно передати, що відчув у той момент, але опісля лекцію слухав дуже уважно.
Ми співпрацюємо з волонтерської організацією, що допомагає нужденним, зокрема переселенцям з Донбасу: у нашому центрі збираємо чоловічий та жіночий одяг, взуття, дитячі іграшки та передаємо цим волонтерам. Звичайно, й самі допомагаємо людям, по змозі. Не завжди це мусульмани: з радістю, якщо це в наших силах, допомагаємо нашим сусідам-християнам. У свята роздаємо м’ясо жертовних тварин та подарунки для дітей — так само, як інші ісламські центри.
— Попервах було складно? — Коли приїхав, ісламський центр як такий ще не існував. Місцеві студенти-мусульмани наймали невелике підвальне приміщення. Там ми кілька місяців правили й п’ятничні молитви. Згодом пощастило викупити приміщення та створити повноцінний ІКЦ — як ті, що діють в інших містах нашої країни. — Розкажіть про діяльність вашого центру. — Найбільше людей у нас, звичайно, щоп’ятниці та в вихідні. На п’ятничну молитву приходять до сотні мусульман різних національностей: афганці, турки, курди, пакистанці, араби, татари та інші. Щосуботи й щонеділі — різні заходи для чоловіків, жінок і дітей: курси арабської мови, уроки ісламської культури, лекції, гуртки читання Корану. Організували дозвілля дітей: вони роблять різні дрібнички, малюють і щось таке. Організуємо тематичні заходи, такі як День хіджабу та інші. Ще на базі нашого центру діє студентська громадська організація.
ВІД МАЙДАНУ ДО АТО: УКРАЇНСЬКІ МУСУЛЬМАНИ В ЧАСИ ЗМІН Тисячі мусульман нашої країни пройшли крізь горнило Революції гідності та війни на Сході України. Десятки з них загинули, захищаючи свободу України та недоторканість державних кордонів, сотні — поранені. Українські мусульмани борються з московською навалою, жертвуючи власною свободою та життям. Сторінки новітньої історії України спробував висвітлити у монографії «Від Майдану до АТО: українські мусульмани в умовах військово-політичної кризи (2013–2016)» відомий дослідник Михайло Якубович. Книга містить кілька глав. У теоретичних розділах автор коротко проаналізував світовий та український досвід участі, зокрема військової, мусульман, у політичних подіях, що відбуваються в демократичних країнах. Практичні, натомість, присвячені Євромайданові, опору мусульман анексії Криму, їх участі в АТО, волонтерству та новітньому феномену мусульманського капеланства. У додатках наведені документи, що відбивають позицію провідних релігійних та етнонаціональних організації України щодо подій 2013–2016 років та їх наслідків для української умми. Це чи не перша спроба поєднати історико-теоретичну складову розвитку Ісламу в Україні з соціологічним аналізом участі мусульман у суспільних та військово-політичних процесах. Особливого значення праця набуває через те, що це — погляд на досить складне й неоднозначне явище в динаміці його розвитку.
6
УММА
№32 листопад 2017
Чи обов’язкова гіджра для мусульман? Чи обов’язкова гіджра (еміграція) для мусульман після завоювання Мекки? Чи є мусульмани, що іммігрували на Захід мугаджирами? Гіджра обов’язкова, якщо мусульманин не може визнавати й практикувати свою релігію в країні, де живе. На Ваше питання відповідає шейх Ахмад Кутті: «Гіджра — обов’язок мусульман, якщо вони не можуть практикувати свою релігію в країні, де живуть, якщо зазнають серйозних утисків і не в змозі подолати їх. У таких випадках, коли постає вибір: відмовитися від своєї релігії або переїхати туди, де вони зможуть її визнавати й практикувати, — вони повинні емігрувати. В іншому разі гіджра необов’язкова, бо мусульмани мають зміцнювати й ширити свою віру там, де живуть. Пророк (мир йому і благословення) сказав: „Джигад (старання, зусилля, боротьба на путі Аллага) — це обов’язок аж до Дня Воскресіння“. Нині нема гіджри з Мекки до Медини або до іншого місця, бо ж Мекка підкорилася законам Ісламу. Щодо еміграції з економічних причин, то її оцінюють аналогічно. Пророк (мир йому і благословення) сказав: „Воістину дії [оцінюють] тільки за намірами, і людина отримає лише те, що мала намір (знайти). Той, хто переселився до Аллага та Його посланця, — переселиться до Аллага та Його посланця; той, хто переселився задля чогось мирського або заради жінки, що з нею хоче одружитися, — переселиться (лише) до того, до чого переселився“ (АнНававі). Так, емігранти, що живуть на Заході, можуть перетворити свою гіджру в акт ібадату (поклоніння), якщо змінять свій намір і стануть послами Ісламу в їхньому новому домі». Шейх Ахмад Кутті
Чи дозволено в Ісламі фотографуватися? Чи дозволено в Ісламі фотографуватися? Хтось каже, що можна тільки на документи, інші — що не можна, бо це теж зображення. Фотографія як засіб спілкування або просте збереження спогадів без натяку на поклоніння (ширк) не трактують як тасвір (зображення живих істот). Відомі численні хадиси Пророка (мир йому і благословення), що ганять тих, хто малює живих істот або робить ідолів, статуї. Це було пов’язано з багатобожжям (ширком): люди робили ідолів, статуї, малювали щось для поклоніння цьому — Іслам заборонив тасвір, бо це було ширком — визнанням когось за рівного Аллагові. Один із принципів усуль альфікгу (ісламського права) каже: як щось веде до хараму (недозволеного), його так само вважають за харам. Інакше кажучи, тасвір був заборонений, бо призводить до ширку. Але призначення фотографії в наш час не має з цим нічого спільного. Навіть ті богослови, що давніше казали про заборону фотографії як однієї з форм тасвіру, тепер змінили свою думку. Вони кажуть, що можна фотографуватися й навіть публікувати свої фото в ЗМІ, хоч колись це дозволяли лише як виняток: на паспорт, водійське посвідчення тощо. Підсумовуючи, зауважимо: фотографувати національних, партійних лідерів, державних керівників і героїв з метою повісити фотографії на стінах — недозволена практика, бо часом призводить до надмірного шанування цих осіб і навіть поклоніння — тобто саме до того, що було підставою для заборони тасвіру. Отже, не можна сказати, що фотографія взагалі — це халяль, адже це залежить від її використання та призначення. Якщо фотографії потрібні для навчального процесу, і використання не пов’язане з поклонінням, обожуванням, то нема жодних підстав для заборони. Шейх Ахмад Кутті
Привітання немусульман з їхніми святами
в бізнес немусульманських компаній?
Чи можна і як саме вітати немусульман з їхніми святами, зокрема національними, як їм дарувати подарунки? Мусульмани мають справедливо та делікатно ставитися до своїх сусідів і друзів-немусульман, тож дозволено дарувати їм подарунки та приймати їхні. Мусульманам можна вітати немусульман з їхніми святами — це навіть обов’язок, якщо немусульмани вітають нас з мусульманськими святами. Мусульманам не можна брати участі в релігійних святкуваннях немусульман, але вони можуть брати участь у національних святах країн, де живуть, як громадяни цих країн, додержуючи ісламської етики поведінки. Приписи про відносини з немусульманами є в сурі «Аль-Мумтахана» («Випробувана»): «Аллаг не боронить вам, щоб ви були добрі і справедливі до тих, хто не боровся з вами через релігію і не виганяв вас з осель ваших. Аллаг направду любить справедливих. Алла боронить вам тільки, щоб ви брали за приятелів тих, хто боровся з вами через релігію, виганяв вас з осель ваших, і тих, хто помагав їм виганяти. Ті, хто бере їх за приятелів, є несправедливі» (Коран, 60:8–9). Отже, ці аяти чітко різнять тих, хто бореться з мусульманами і ворогує з ними, і тих, хто мирно спілкує з мусульманами. До останніх ми маємо ставитися добре, а не просто давати їм те, що їхнє по праву, і брати від них те, що по праву є наше. Аяти твердо боронять підтримувати тих, хто став ворогами Ісламу та мусульман, або сприяти їм. Відомий хадис про те, як Асма бінт Абі Бакр спитала Пророка (мир йому і благословення): «Посланцю Аллага! До мене прийшла моя мати-багатобожниця, вона хоче дати мені подарунок. Чи можна прийняти її?» Пророк (мир йому і благословення) відповів: «Прийми свою матір і жалуй її!» У Корані ясно сказано, що «люди Книги» — юдеї та християни — набагато ближчі до Ісламу й мусульман, аніж невірники й багатобожники. Коран направду дозволяє споживати їжу людей Писання та дружитися з їхніми жінками. Всевишній каже: «Сьогодні дозволені вам прекрасні страви. Їжа людей Книги дозволена вам, і ваша їжа дозволена їм. І цнотливі жінки зпоміж вірних і цнотливі жінки зпоміж тих, кому дана Книга перед вами, [дозволені вам для одруження]...» (Коран, 5:5). З ними дозволений навіть шлюб, а шлюб неявно велить любов і близькість. Невже чоловік може зневажати свою дружину, матір його дітей? У Корані сказано: «[Ваші дружини] — убрання для вас, а ви — убрання для них» (Коран, 2:187). До того ж є материнські почуття й любов, права матері на її дітей в Ісламі. Невже вони передбачають, щоб
Чи можна вкладати
Чи можна вкладати кошти в бізнес компаній, що не виробляють хараму і не торгують харамною продукцією? Фінансувати такий бізнес, брати в ньому участь дозволено. Але мусульманин повинен спершу добре ознайомитися з інформацією про ці компанії та переконатися, що вони не провадять недозволену діяльність, з погляду Ісламу, як, наприклад, лихварство або грошове шахрайство. Мусульманин мусить стежити за діяльністю обраної компанії, щоб вона не займалася тим, що веде до гріха. Всевишній Аллаг знає більше. Шаріатський комітет ДУМУ "Умма"
мусульманин не вітав свою матір-немусульманку в її свято? Або родичів з боку матері: бабу й діда, дядьків, тіток, двоюрідних сестер і братів? Адже всі вони мають права на мусульманина, ясно визначені у Священному Корані: «...a родичі ближче одне другому, згідно з Книгою Аллага, — Аллаг усе відає» (Коран, 8:75). Отже, як мусульманин повинен додержувати прав матері та близьких родичів, то він має робити все, щоб продемонструвати ісламську етику. Пророк (мир йому і благословення) сказав Aбу Даррові: «Пам’ятай про Аллага скрізь, і нехай за твоїм гріхом буде добродійство, щоб гріх був стертий, і поводься з людьми почтиво» (Ахмад, Ат-Тірмізі). Сказано «поводься з людьми почтиво», а не «поводься з мусульманами почтиво» (Ахмад, АтТірмізі). Вітати немусульман у їхні свята є навіть обов’язком, якщо вони вітають нас з ісламськими святами, бо ми повинні відповідати добром на добро, вітаючи кращим або хоч би таким самим вітанням. Всевишній Аллаг каже: «Коли вас вітають гарним вітанням, привітайте ще кращим або так само. Воістину, Аллаг лічить усяку річ» (Коран, 4:86). І це ще важливіше, коли ми прагнемо закликати їх і привести в Іслам, виконавши свій обов’язок. Ми зможемо цього досягти, якщо будемо з немусульманами не грубі, не суворі, не агресивні, а чемні та почтиві. Згадаймо, що Пророк (мир йому і благословення), живши в Мецці, був дуже чемний з багатобожникамикурайшитами, не вважав на їхню ворожість, глум, утиски його та сподвижників. А вони так довіряли йому, що давали на зберігання своє багатство та майно, боячись,
що втратять або хтось украде. Коли Пророк (мир йому і благословення) переселявся з Мекки до Медини, він велів Алі повернути майно, що зберігав у себе. Отже, мусульманин або ісламський центр може привітати, поздоровити немусульман усно або листівкою без релігійних символів або зображень, що суперечать ісламській вірі та засадам. У звичайних привітаннях направду нема ні явного чи неявного визнання будь-яких аспектів їхньої віри або релігії, ні їхнього визнання. Також цілком дозволений обмін подарунками — за умови, що самі подарунки є незаборонені, як, наприклад, алкоголь або свинина. Пророк (мир йому і благословення) приймав подарунки царя Єгипту та інших немусульман. Однак зазначимо, що деякі богослови вжили суворих заходів, щоб обмежити дозволеність у цьому питанні, зокрема участі мусульман у святкуваннях чужовірців. Ми згідні з цією думкою та радимо мусульманам не відзначати свята немусульман, багатобожників і навіть людей Книги, бо бачимо, що деякі необізнані мусульмани святкують Різдво, як зазвичай святкують Ід аль-Фітр та Ід аль-Адха, а може й більше. Це заборонено, бо ми маємо власні свята. А втім ми не бачимо проблеми в привітанні немусульман з їхніми святами, якщо з ними є певні відносини або дружні зв’язки, що неможливо без позитивних соціальних контактів. Щодо патріотичних або національних свят країн, де живуть мусульмани, таких як День незалежності, День матері, День захисника України та ін., то мусульманам не заборонені ні привітання з цієї нагоди, ні громадянська участь у них — за умови дотримання ісламських правил поведінки. Європейська рада з фатв та досліджень
У М МА
№32 листопад 2017
7
ІСЛАМІЗМ, ЯКОГО НЕМА:
як Кремль демонізує українських мусульман Михайло Якубович
«И
слам — это очень тяжелый участок работы», — каже агент КДБ в комедії 1990х «На Дерибасовской хорошая погода». Дивно, але ці слова з уже призабутого російського фільму виявилися мало не пророчими для Ісламу на всьому пострадянському просторі. Ба більше: у гарячих точках Близького Сходу, на вістрі мігрантської кризи в ЄС та в багатьох інших місцях планети — теж. Не таємниця, що мусульман сприймают трохи не так, як послідовників інших релігій, — значно підозріліше, і ця тенденція, хай там як, зберігається багато років. Ліберальніші мусульмани доводитимуть, що це — наслідок хибних стереотипів та упереджень: «Іслам не такий», «Іслам означає „салям“, тобто мир». А радикальніші цитуватимуть коранічне «юдеї та християни ніколи не будуть задоволені тобою, доки не пристанеш на їхню віру» (Коран, 2:120) — мовляв, так і треба, адже «так обіцяв Аллаг». Незалежно від того, хто має рацію, жінку в хіджабі (у нікабі — і поготів) сприйматимуть не так, як у звичайному одязі, а на бородатого чоловіка зі «східним акцентом» дивитимуться інакше, ніж на будь-якого типового європейця. В українських реаліях тема ісламської загрози набула деяких нових значень. Однак вони пов’язані не так зі світовими трендами — ми теж, як і всі європейці, жахаємося «ІДІЛ» — як із пострадянськими. Можна згадати й історію: років із 10 тому ще в українському Криму теж розкручували проблему «ісламістів». То місцеві комуністи в особі нардепа Леоніда Грача розповідали про «бази ваггабітів», то преса лякала, що «татари різатимуть слов’ян», то роздмухували тему самозахоплень. І це попри те, що в Україні мало не в кожному місті є землі, що хтось незаконно привласнив, захопив, «прихопив», та про це згадували лише інколи. А про кримських татар казали цілий час. 2009 року на півострові навіть була гучна справа про викриття якоїсь начебто організації під страшною назвою «Ат-такфір ва ль-хіджра» («Анафема та еміграція»). Парадоксально, але члени руху «Хізб ут-Тахрір аль-Ісламі» («Ісламська партія звільнення»), що про репресії до них в РФ нині багато говорять у нас, зазнавали тиску й з боку українських спецслужб. Мало хто про це знає, але в Україні є дві мусульманські книги, ще кілька років тому визнані одним із наших судів за «екстремістські». Водночас ми нерідко дивуємося, що в Росії існує чималий список екстремістської літератури. Звісно, порівнювати увагу наших правоохоронних органів до мусульманських громад із тією, яка вона в РФ чи інших країнах колишнього СРСР, — справа марна, адже рівень релігійної свободи в Україні відносно високий, до того ж у багатьох випадках суворість закону компенсується його невиконанням. Після 2014 року, коли вже призабуте висловлювання Віктора Ющенка про те, що «кримські татари — це єдині справжні українці Криму» набуло нового сенсу, з’явився певний «проісламський сентимент». Віднедавна почали широко святкувати День депортації кримськотатарського народу, волати в різноманітних медіа про злочини, що коїть на півострові РФ, писати про кримських татарпереселенців і взагалі демонструвати значну зацікавленість цією тематикою. Тепер, коли аналізуємо події 2014-го, зрозуміло, хто й для чого тримав «градус напруги» в Криму, кому була потрібна демонізація кримських татар. Навіть не вдаючись до конспірологічних міркувань, очевидно,
що Російська Федерація розігрувала антитатарську карту, щоб мобілізувати проросійську частину жителів півострова. Та й нині, за умов окупації, цей хід лишається дієвим. На зовнішньополітичному рівні РФ узяла курс на замовчування конфлікту, щоб про Крим узагалі не говорили ні доброго, ні поганого («статус Крыма не обсуждается»), натомість меседжі внутрішній аудиторії транслюються регулярно. Від самого початку агресії Росія спрямувала сили на дискредитацію Меджлісу кримськотатарського народу, а також усіх груп, що їм не знайшлося місця в нових реаліях Криму. Переселенців, що виїхали на материк із релігійних міркувань, російські медіа звинувачують в екстремізмі, тероризмі, пособництві «ІДІЛ» тощо. «Енергоблокада» 2015–2016 років — це взагалі окрема й цікава тема: чого тільки преса РФ не писала про формування «Аскер» Ленура Іслямова, намагаючись утовкмачити в голови пересічних росіян, що з того боку, тобто українського, поряд з американськими найманцями на Донбасі воюють ще й «ісламські екстремісти». Утім, останнім часом вималювався новий тренд. Коли 2016 року так званою владою «ДНР» був заарештований відомий український учений-релігієзнавець Ігор Козловський (досі ув’язнений), одним із пояснень лідера бойовиків «ДНР» Олексія Ходаковського була начебто спроба Козловського організувати якесь «радикальне мусульманське повстання» в «республіці». На тих-таки окупованих територіях за останні два роки була припинена діяльність деяких ісламських громад, пов’язаних із так званими хабашитами (неосуфійська група), а також мадхалітами (різновид салафізму). Ба більше, з’явилися досить контроверсійні персонажі: «муфтій Донецької народної республіки» Рінат Айсін, а також «бойовий муфтій Донбасу» (самоназва) Танай Чолханов. За останні кілька місяців у так званій патріотичній (читай націонал-шовіністичній) пресі РФ з’явилася ціла низка статей, про «злочинний план» Туреччини та київської влади з об’єднання українських мусульман проти РФ. А деякі з цих публікацій навіть «перекочовують» до притомних, на перший погляд, видань на кшталт «Новой газеты». Наприклад, у липневій публікації «Меджлис намерен привести мусульман к единству» ідеться про те, як за підтримки Туреччини українські «Брати-мусульмани» збираються будувати мечеть, щоб начебто «нейтралізувати» вплив Духовного управління мусульман України, якому належить київська мечеть «Ар-Рахма». Звісно, та мечеть — і про це відверто пишуть в інших статтях — буде «розсадником екстремізму». А той факт, що за підтримки
тієї ж таки Туреччини подібну мечеть збудували й урочисто відкрили в серпні 2015 року в Москві, а в грудні 2016 — у Мінську («православний атеїст» Лукашенко навіть узяв участь у мусульманській молитві, намазі. — Авт.), чомусь анітрохи не бентежить російських пропагандистів. Бо їм, звичайно, можна, а українським мусульманам — зась! Особливо тим, що належать до організацій з активною проукраїнською позицією або ж покинули Крим через належність до політичних рухів, незгодних із присутністю РФ на півострові. Під шквалом російської критики опинилися й муфтій Духовного управління мусульман України «Умма» Саід Ісмагілов (ще у вересні 2014 року він мусив залишити рідний Донецьк і переїхати до Києва), активісти кримськотатарського руху, учасники Євромайдану та АТО, а також ті мусульмани з РФ, що попрощалися з батьківщиною і знайшли притулок в Україні. На жаль, деякі українські ЗМІ, дотепер перебуваючи в полоні інформаційного простору РФ, дуже часто ретранслюють ці фобії. З того, як сприймає кримських татар преса окремих регіонів (наприклад, Херсонщини), помітно, що ісламофобським трендам навіть за нинішніх умов ще далеко до зникнення. Недарма опитування, нещодавно проведене Центром Разумкова, показує, що мало не кожен п’ятий житель Півдня України негативно сприймає мусульман та Іслам загалом. Попри те що обличчям сучасного кримськотатарського руху залишається ліберальний націоналізм (переважно світського типу), російська пропаганда орієнтується ще й на певний рівень етнофобії. Хоча українське МЗС та інші органи державної влади роблять заяви про переслідування кримських татар окупаційною владою півострова, треба вважати, що потенційний конфлікт цілком можливий і в Україні. Роздмухувати скандали «з нічого», як відомо, у нас уміють дуже добре, особливо за умов майбутніх президентської та парламентської виборчих кампаній. Трохи дивні ситуації виникають навколо релігійного лідерства кримських татар. Духовне управління мусульман Криму давно перереєструвалося за російським законодавством і фактично діє як типова релігійна інституція РФ (уже відзначилося й антиукраїнськими заявами). Але так само, як у випадку з кримськими громадами УПЦ МП, ніхто в державі не ініціює судового позову та зняття сепаратистів із реєстрації. Так, мотив зрозумілий: РФ одразу використає це на свою користь і почнуться заяви, зокрема й на міжнародному рівні, що це Україна сама відмовляється підтримувати кримських татар і навіть переслідує тих, хто вітав
«возз’єднання з Росією». Але ж є інший шлях — формування альтернативи. І така альтернатива, а саме Духовне управління мусульман Криму, вже з центром у Києві, ось-ось має бути зареєстрована в Міністерстві культури України. Однак процес з різних причин гальмують, і, незалежно від того, хто винен, ми пробуксовуємо в інформаційній війні. Те саме стосується й Представництва президента України в Криму, розташованого в Херсоні: на думку кримськотатарських активістів, що вже місяць протестують під його приміщенням, упродовж трьох років діяльності ця установа не виправдала себе та продемонструвала повну бездіяльність, і треба негайно змінювати керівництво. У відповідь представник президента звинуватила активістів у спробах силового захоплення приміщення, тож конфлікт і досі існує. Неважливо, на чиєму боці правда, — ця ситуація потребує якогось вирішення. Як і багато інших, пов’язаних із Кримом, татарами, «стратегією деокупації». За останні кілька місяців — ця інформація вже є в пресі, хоч резонансу ще не викликала — щонайменше у двох мечетях України, а саме в Сумах і в Житомирі, правоохоронні органи провели обшуки. У першому випадку шукали літературу, у другому — формат кримінального провадження, що нібито якась «невстановлена особа пропагує на території мечеті ненависть». Зброї не знайдено, однак деякі мусульманські книги вилучили для проведення експертизи (хто її проводить і чи проводитиме взагалі — невідомо), матеріали обшуку були надані імамові мечеті. Серед вилучених видань — цілком нейтральні, ба більше, навіть частковий переклад Корану українською мовою з тлумаченням. Це є суто «внутрішньоісламська» справа, де одні релігійні напрями критикують інших. Проте, на жаль, урешті-решт це впливає на всіх мусульман без винятку, бо пересічний громадянин не розбиратиметься, хто яку громаду відвідує. Бо якщо хтось у чалмі сказав, що чи не всі тут екстремісти, то, мабуть, так і є. У ставленні до Ісламу помітна вибірковість: те, що в нас дозволено говорити з амвона, не можна говорити з мінбара мечеті. Коли в певних православних громадах поширюють літературу, де прямим текстом ідеться, що ніякої України не існує, а лише «єдиная Русь» із центром у Москві, — це явище не викликає такої реакції, як у випадку з літературою мусульманською. Звісно, звичайною людиною агресія в канонічно-православній літературі сприймається як виняток, тоді як у мусульманській — майже як норма. Особлива увага до емігрантів та осіб, що справді можуть бути пов’язані з «ІДІЛ», — це потрібна справа, але, як показує практика, часто шукають не там, де справді треба. Не забуваймо ще про один факту: утративши можливості активно торгувати з РФ, чимало наших підприємств переорієнтувалися на Близький Схід і мало не шикуються в чергу, щоб отримати сертифікат «халяль» (посвідчення, що продукти придатні до вживання за нормами Ісламу. — Авт.), тобто фактично дозвіл на експорт товарів до мусульманських країн. Як повідомляє віце-президент Української асоціації халяльіндустрії «Укрхаляль» Лариса Поліщук, розробляється вітчизняний державний стандарт у цій галузі. Україною цікавляться й близькосхідні інвестори, тож якщо в нас раптом стане трендом ісламофобія, їхніх інвестицій наш бізнес не отримає. Коли дехто з представників влади каже, що РФ робить ставку не на повноцінну агресію, а на «розхитування човна», це дуже схоже на правду: ми так і не можемо сформувати більш-менш чіткий і сталий погляд на «східну» тематику, в якій дуже зацікавлені.
8
УММА
№32 листопад 2017
Арабські запозичення В МОВАХ СХІДНИХ СЛОВ’ЯН Олександр Степанченко Слов’янські народи познайомилися з носіями арабської мови, ймовірно, ще в VII ст., коли переможні армії халіфату завоювали велику частину Малої Азії та добулися на Північний Кавказ. У 737 році війська полководця Марвана ібн Мухаммада досягли «слов’янської річки», про яку згадують арабські хроніки. Але ще раніше мусульманські купці з Близького Сходу налагодили торгівлю зі слов’янськими племенами Східної Європи. Про це свідчать численні знахідки арабських дирхемів, що належать до VII–X ст. Особливо багато їх на території Києва, що був важливою сполучною ланкою в торгових зносинах Русі з Арабським халіфатом. Тісна взаємодія арабів і русів лишила глибокий слід у східнослов’янських мовах: українській, білоруській та російській. На думку видатного українського сходознавця Агатангела Кримського, «перші арабізми могли датуватися IX–X ст.». Це був період, коли арабська мова інтегрувалася в культуру інших народів по цілій Європі. У ранньому середньовіччі арабська була мовою міжнародного спілкування, lingua franca європейської цивілізації. На якийсь час вона навіть витіснила на лінгвістичну периферію латинь. Жителі Західної Європи не тільки вчили арабську мову, а й убиралися в арабський одяг, переймалися духом арабської мусульманської культури. Не випадково іспанці, португальці, сицилійці, сардинці та корсиканці досить швидко й «безболісно» приймали Іслам. В арабах вони бачили представників передової, добре організованої та висококультурної цивілізації. Від XIII ст., коли Русь була завойована Золотою Ордою, проникнення арабізмів у мови східних слов’ян лише посилилося.
Це можна простежити на прикладі слова джерид. Джерид (джирид) — це невеликий метальний спис, дроток, що араби носили в спеціальному сагайдаку, джиді. Приблизно до XIV–XV ст. джерид на Русі мав власну назву — сулиця. У «Слові о полку Ігоревім» сулиця згадується двічі як поширена метальна зброя. Однак під впливом тісних контактів з країнами Сходу слово сулиця геть зникло з ужитку — його заступив арабський військовий термін джерид. На думку відомого арабіста М. Вашкевича, багато ідіом, що існували в східнослов’янських мовах, можна розшифрувати лише за допомогою арабської мови: «Будь-яке невмотивоване слово (зазвичай це непохідні слова) або незрозумілий вираз (практично всі ідіоми), прочитане ніби арабськими очима, прояснює свою вмотивованість. Так, акула арабською — ненажерлива; баран — невинний (звідси вираз — «невинний агнець»); бик — рогатий; жайворонок — плескає в повітрі крилами, не летячи; сорока — крадійка; собака — гончак, хірт; страус — ховає голову (араб. сатар — «ховати» і руус — «голови»). Найактивнішими передавачами чужих слів традиційно були купці, дипломати та мандрівники. У творі тверського купця А. Нікітіна, що в другій половині XV ст. подорожував країнами Сходу й побував навіть у далекій Індії, трапляються вже цілі арабські фрази, записані кирилицею. Цікавий факт: оригінальна назва подорожніх записок Нікітіна «Хожение за три моря». Деякі дослідники вважають, що слово хожение походить від арабського хадж — паломництво. Але приклад Нікітіна, скоріш за все, — феномен доби, а не масове явище. Русів, що знали арабську мову, було тоді зовсім небагато, навіть серед купецької верстви. Саме
Наконечник джерида, знайдений на території України
тому дороги арабських слів у слов’янські мови досить вильні. Більшість арабських слів прийшли до східних слов’ян із мов європейських. Найбільшого впливу арабської мови зазнали іспанська, мальтійська та сицилійська. Саме ці країни в ранньому середньовіччі були провінціями Арабського халіфату. Європейці змогли витіснити арабів з Іспанії та Італії, але замінити арабські слова так і не вийшло. В українську, білоруську та російську мови значна частина арабських слів прийшла з французької, а також англійської та німецької. Українці, насамперед запорізькі козаки, зазнали сильного впливу ісламської цивілізації завдяки тісним контактам з Кримським ханством та Османською імперією. Крім тюркських запозичень, що їх чимало в українській мові, відбувалося також і запозичення арабських слів.
Наприклад, слово кава — ( قهوةqahwa, кагва). Спочатку воно потрапило в турецьку мову модифікованим в kahveh і лише потім перетворилося в італійське caffè. Остання форма увійшла в європейські мови на початку XVII ст., але в українській мові слово зберегло свій початковий арабський аромат — кава. Взагалі в українській мові є кілька сотень слів, запозичених з арабської. Їх ділять на кілька тематичних підгруп: рослинний і тваринний світ, географічні об’єкти, найменування одягу та матеріалів, релігійна лексика, військові терміни тощо. Арабські запозичення збагатили мови східних слов’ян, стали невіддільною їх частиною. Цей процес триває і в наш час — завдяки тісним контактам з арабським світом.
КОНКУРС ЧИТЦІВ КОРАНУ: ´Читати, запам'ятовувати, міркувати, додержуватиª с. 1
І
цей захід, звичайно, не єдиний, але один із тих, де мусульманин повинен брати участь — не соромитися, не боятися, а заздалегідь дізнаватися й готуватися. Водночас Сейран Арифов зізнався, що організатори сподівалися на більше число учасників: — Мені здається, з цілої України могло бути більше учасників. Певен, тільки в Києві набагато більше мусульман, зокрема дітей, що могли би взяти участь. Велика відповідальність — на імамах та інших мусульманських діячах, а головна — на батьках: що вони роблять, чи докладають зусиль, щоб діти завчали Коран. Чи приводять їх, наприклад, на курси (з вивчення Корану, арабської мови. — Ред.). <...> Ми пам’ятаємо слова посланця Аллага (мир йому і благословення) про те, що справи оцінюють за намірами. Бажаю кожному учасникові, щоб він змагався тільки
заради Аллага та Його нагороди. І друге коротке нагадування: Всевишній поклав на нас відповідальність щодо Корану, і вона полягає в трьох речах: читати й заучувати Коран; міркувати над Кораном і розуміти Коран, тобто розуміти, що Господь хоче нам сказати, а не просто читати й заучувати Його слова; додержувати законів Аллага та виконувати Його приписи. Нехай кожен, хто бере участь у таких конкурсах або просто читає та завчає Коран напам’ять, не забуває про ці обов’язки. Муфтій ДУМУ «Умма» Саід Ісмагілов нагадав присутнім, що такі конкурси — це змагання в добрих справах заради Господа: — У Судний день Аллаг скаже людині, що знала Коран: «Читай!» — і вона читатиме й підноситиметься на верхні ступені раю. Той, хто ліпше знав Коран, хто жив згідно з його аятами, посяде найвище місце серед вірних. Знавці змагалися в п’ятьох номінаціях: цілий Коран (30 джузів),
Орган Духовного управління мусульман України «Умма» Розповсюджується безкоштовно
15 джузів, 10 джузів, 5 джузів і 2 джузи. Єдиний критерій розподілу — рівень знань, незалежно від віку, статі та рідної мови конкурсанта. Переможці мали отримати призи, та не вони мотивували учасників. Як пояснив шейх Саід Ісмагілов, мусульмани завчають Коран не для мирської слави, переваг або пільг, а щоб наповнити — буквально — себе священним текстом: — Знати Коран напам’ять, тобто бути хафізом, — велика мусульманська традиція. Пророк Мухаммад (мир йому і благословення) отримав цей священний текст від Господа
Засновник: Духовне управління мусульман України «Умма» Головний редактор: Іслям Гімадутін Адрес: 04119, Київ-119, вул. Дегтярівська, 25-А. Тел.: (044) 490-99-00 E-mail: dumu.umma@gmail.com
та вчив його напам’ять. Він — перший, хто вивчив Коран і вчив інших людей — сподвижників. Спочатку Коран саме запам’ятали, а вже потім записали. <...> Хафіз обіймає почесні місця в мусульманській єрархії: може бути імамом, муфтієм, викладачем, проповідником, суддею, богословом. Отже, щоб реалізуватися як релігійний діяч, треба знати Коран. Відродження традиції заучування Корану, конкурсів читців — надзвичайно важливе, — наголосив муфтій. І ось названі імена переможців — у кожній категорії визначилася трійка лідерів. Серед знавців усього Корану на першому місці по праву Самія Ерада, на другому — Мурад Хамада, третім став Адам Ісхак. Місця в інших категоріях: 1 рівень (2 джузи): I — Убейдаллах Абдуллаєв, II — Омар Абдулаєв, III — Іман Мухаммад 2 рівень (5 джузів): I — Іззат Панда, II — Хадіджа Саттарова, III — Мухаммад Абдулязім
Редакція не завжди поділяє погляди авторів публікацій. За достовірність фактів відповідають автори публікацій. Передрук матеріалів тільки за згодою редакції. Рукописи не рецензуються й не повертаються.
3 рівень (10 джузів): I — Віам Таха, II — Арзи Аріфова, III — Мухаммад аль-Амін 4 рівень (15 джузів): I — Мухаммад Закарія, II — Ахмад Віді, III — Яра Аннаджар Утім, кожен із тих, хто доклав багато зусиль і часу, досяг високого рівня декламації, але не зайняв призового місця в жодній категорії, не пішов з порожніми руками. Усі учасники отримали книги: «Яким має бути ставлення до Корану» (Мухаммад аль-Газалі), «Розумне читання мусульманина» (Хасан Хаткут) і «Відносини між батьками й дітьми» (Хішам атТаліб, АбдулХамід Абу Сулейман, Омар атТаліб), а також іменні сертифікати. Не лишилися без пам’ятних подарунків і члени журі. Організатори вручили їм подячні листи та сувеніри: шейхові АзЗаграні подарували папаху — під схвальні вигуки він змінив куфію на національний головний убір кримських татар.
Реєстраційне свідоцтво: КВ № 15690-4162 Р Газету надруковано в ООО «ПРАЙМ КОМПАНІ» Друк офсетний. Наклад 2000 прим.