Ольга Рапай-Маркіш: життя і творчість

ДУХ I ЛIТЕРА

УДК 7.071.1(477)(092)(084) Р23

НаціоНальНий уНіверситет "Києво-МогиляНсьКа аКадеМія"

центр досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства центр європейських гуманітарних досліджень Р23

Ольга Рапай-Маркіш: життя і творчість. / ред.-упоряд. і. Берлянд. – К.: ДУХ I ЛIТЕРА, 2018. – 152 с.

ISBN 978-966-378-563-9

Книга про скульпторку ольгу рапай-Маркіш (1929–2012), одну з найвідоміших постатей в царині української кераміки, розповідає про неї та її творчість. донька розстріляного у справі єврейського антифашистського комітету поета і драматурга Переца Маркіша і репресованої як «член родини зрадника Батьківщини» філолога Зінаїди йоффе, падчерка розстріляного за «український націоналізм» мовознавця і перекладача Бориса ткаченка, ольга сама пережила заслання і поразку в правах. вона розділила трагічну долю безлічі своїх сучасників. сам світ її робіт у дивний спосіб суперечить її біографії, ніби кидає їй виклик — і водночас є невіддільним від її долі.

видавці: Костянтин Сігов та Леонід Фінберг редактор-упорядник: Ірина Берлянд дизайн: Іван Григор’єв відповідальна за випуск: Анастасія Негруцька літературний редактор: Тетяна Шкарупа Коректор: Оксана Жмир відбір фото: Катерина Рапай Фотографи: Іван Григор’єв, Олександр Ходченко, Олександра Уралова верстка: Світлана Невдащенко

ISBN 978-966-378-563-9

© ДУХ I ЛIТЕРА, 2018

ЗМіст

Від упорядника ............................................................................................. 6

ольга раПай-МарКіш Про сеБе, родиНу, своє життя і Працю «Не для этого я была рождена...» из интервью Анатолия Лемеша................................................................ 8 «После расстрела моего отца, советского поэта Переца Маркиша, гэбисты пришли за мной...» из интервью Ирины Лисниченко ...............................................................10 «треба бути вдячною життю за те хороше, що було. і не забувати поганого». Ольга Рапай-Маркіш .......................................14 сходинками пам’яті З відеоінтерв’ю Романа і Анни Ленчовських........................................... 22 Портрет ольги рапай-Маркіш, українсько-єврейського скульптора З інтерв’ю Ізи Хруслінської ...................................................................... 38

світи ольги раПай-МарКіш спогади і діалоги, рецензії і враження про виставки розмови запросто з Перспективним тупиком. Жорж Ніва .................. 49 «Без неї глина плаче...» Діана Клочко .....................................................51

Мир ольги рапай. Екатерина Петровская ........................................... 54 Княгиня ольга і древляни. Валерія Богуславська ................................. 56 рассказ отца. Екатерина Рапай ............................................................... 62 цвет и запах работы. Екатерина Рапай ................................................ 68 ляля. Михаил Ордовский .......................................................................... 73 По цепочке ассоциаций. Моисей Каганов............................................... 75 Про олю рапай. Сергій Якутович ........................................................... 76 светящаяся керамика. Сергей Юрский.....................................................77 спогад про ольгу рапай. Олена Фінберг ................................................. 78 из разговоров об ольге рапай .................................................................. 79 Не от мира сего. Давид Маркиш............................................................... 99

творчість ольги раПай -МарКіш од кореня народного мистецтва. Юрій Щербак ...................................101 ольга рапай. Владимир Цельтнер ........................................................ 103 Мир как сказка. Дмитрий Корсунь .........................................................111

додатКи Біографічна довідка ..................................................................................144 Біобібліографічний коментар ..................................................................146

Від упорядника

Книга про скульпторку ольгу рапай-Маркіш (1929–2012), одну з найвідоміших постатей в царині української кераміки, розповідає про неї та її творчість. донька розстріляного у справі єврейського антифашистського комітету поета і драматурга Переца Маркіша і репресованої як «член родини зрадника Батьківщини» філолога Зінаїди йоффе, падчерка розстріляного за «український націоналізм» мовознавця і перекладача Бориса ткаченка, ольга сама пережила заслання і поразку в правах. вона розділила трагічну долю безлічі своїх сучасників. сам світ її робіт у дивний спосіб суперечить її біографії, ніби кидає їй виклик — і водночас є невіддільним від її долі. тому трагічні обставини її життя займають у книзі не менше місця, ніж власне скульптура. Книга складається з трьох частин. у першій частині читач почує голос самої ольги рапай-Маркіш. у кількох інтерв’ю вона, вже визнана художниця, жінка поважного віку, розповідає про себе, свою родину, свою роботу, своїх колег і друзів. Згадує своє дитинство у єврейській родині в Запоріжжі, любих бабусю та дідуся, батьків та вітчима, їхні трагічні долі, власне заслання. відповідає на запитання про навчання в школі та художньому інституті, про свої смаки в поезії та прозі. Намагається збагнути, звідки виникли мотиви її робіт — з українського народного мистецтва? з біблійних оповідей? зі світової літератури? як вони пов’язані з її драматичною долею, з часом і місцем, де їй довелося жити? у другій частині про ольгу рапай та її творчість розповідають її рідні, друзі, колеги, шанувальники її творчості — і ми дізнаємося, як відгукувалися її твори у глядачах; бачимо з іншої точки зору те, про що вона сама розповіла; дізнаємося щось із того, про що вона змовчала в інтерв’ю. деякі із цих текстів були опубліковані раніше, інші написані спеціально для цієї книги. частина текстів є транскриптами усних розповідей, фрагментів із телефільмів. деякі з них було скорочено, купюри відмічені рядом крапок в кутових дужках, пояснювальні вставки упорядника — у квадратних дужках. третя частина містить три мистецтвознавчих есе, в яких аналізується творчість ольги рапай. Написані в різний час, із інтервалом у 15–20 років — вони показують, як змінювалося сприйняття її робіт, включають їх у контекст українського мистецтва. Примітки до текстів належать упоряднику. Ірина Берлянд

Ми з вдячністю називаємо людей і організації, які взяли участь у збереженні спадщини ольги рапай-Маркіш і допомогли у підготовці та виданні цієї книги:

Національний художній музей України Національний музей українського народного декоративного мистецтва Музей сучасного мистецтва, Київ Центр досліджень історії та культури східноєвропейського еврейства, Київ Тетяна Калита (генеральний директор КалитаАртКлубу) Анатолій Мельник (генеральний директор Національного художнього музею в 2000–2012 рр.) Михайло Шевченко (директор Музею сучасного мистецтва в 2005–2011 рр.) Леонід і Олена Фінберги Олена та Яків Барсук Олена та В’ячеслав Дубинець (США) Черилл і Іван Берребі (Франція) Леонтина Лозова Олександр Губарев Борис Довгань Сергій Юрський (РФ) Ніна Запорожець Іветта Бєлозерова (РФ) Мойсей Каганов (США) Алла Риндич і Вадим Кавсан особлива вдячність — Катерині Рапай, яка взяла участь в упорядкуванні книги.

ольга раПай-МарКіш Про сеБе, родиНу, своє життя і Працю «Не для этого я была рождена...»

— По своей жизни, по биографии я разделена на две части. в одной страдания и потери, а в другой — по собственным работам вижу, что не для этого я была рождена. они получаются ироничными, и чаще всего светлыми, веселыми. в них — радость, счастье. Это, увы, не осуществилось. отчима моего расстреляли в 1937-м. Борис ткаченко был удивительный человек, я звала его Боря. он был историком, редактором, переводчиком, литератором. Ко мне относился замечательно. до войны мы жили в большом доме на улице институтской, там нынче верхний выход из метро. детей во дворе было много, и — запомнилось — каждое утро кто-нибудь из них рыдал. а мы стояли вокруг него и ничего не могли сказать. дети все понимали, знали, что завтра на его месте может оказаться любой из нас. Это состояние ежедневного страха я запомнила на всю жизнь. в первых числах сентября, когда мне исполнилось 8 лет, ночью пришли. разбудили меня, вытащили из детской постели, стали рыться в чемодане с игрушками. я первым делом спросила: а где Боря? Мама сказала, что Бори нет, и я поняла: его отвезли в здание НКвд — оно располагалось почти напротив нашего дома, на институтской, 1. с мамы взяли подписку о невыезде. Было ясно, что меня как дочь «врагов народа» должны забрать в специальный детдом — был такой под Киевом, в Буче. Но в это время мой родной папа, драматург и поэт Перец Маркиш, оказался в Киеве. Мама отдала меня ему. следующие 10 лет я прожила в семье отца и его второй жены. а отчима расстреляли в подвалах НКвд и бросили в яму где-то в Быковне*. Началась война, эвакуация. Мама была в лагере, я не знала, где она, и она ничего не знала о нас. Папа мой был военным журналистом и известным литератором. в конце сороковых стали освобождаться зэки «посадки» 1937 года, вернулась в Киев и мама. Мыкола Бажан помог ей устроиться на работу, и она забрала меня к себе. Но этот, рябой, не хочу даже называть его имя, издал указ, чтобы всех политических снова арестовать и отправить на поселение в отдаленные районы. Моя единоутробная сестра вовремя об этом узнала и маму спрятала. а отца, Переца Маркиша, взяли за то, что он был еврейским поэтом и писал на идиш. После гибели Михоэлса в январе 1947 года арест был событием ожидаемым. отец на похоронах видел изуродованное лицо Михоэлса, и написал стихи, ставшие знаменитыми, памяти режиссера и актера**. в них ясно читалось, * Быковня — поселок в пределах городской черты Киева. рядом с ним находится место массовых захоронений расстрелянных во время сталинских репрессий, включая польских офицеров из «катынского списка». сейчас там историко-мемориальный заповедник «Быковнянские могилы». ** Памяти Михоэлса. разбитое лицо колючий снег занес, / от жадной тьмы укрыв бесчисленные шрамы, / и вытекли глаза двумя ручьями слез. / в продавленной груди клокочет крик упрямый: / — о вечность! я на твой поруганный порог / иду зарубленный, убитый, бездыханный. / следы злодейства я, как мой народ, сберег,/ чтоб ты узнала нас, вглядевшись в эти раны. / сочти их до одной. я спас от палачей / детей и матерей ценой моих увечий. / За тех, кто избежал и газа, и печей, / я жизнью заплатил и мукой человечьей! / ...рекой течет печаль.

8

что он не верит в официальную версию об автокатастрофе, и что Михоэлс — это еще одна жертва к тем 6 миллионам евреев, которых замучил другой тиран. а потом начались аресты всех, кто был близок к еврейскому антифашистскому комитету*. в январе 1948 года папу взяли. Многих пытали, а летом 1952-го его расстреляли. Меня тоже сослали далеко на север, за абакан. дали 10 лет как «члену семьи изменника родины». Ко мне приехал мой жених. у нас появилась дочурка. Но умер кремлевский вурдалак, и ссыльные начали возвращаться. всего я прожила в сибири около двух лет. вернувшись в Киев, продолжила учебу в Художественном институте, потом работала на Экспериментальном керамико-художественном заводе. К сожалению, моих работ того времени не осталось: тогда у скульптора завода не было права даже на авторский экземпляр, и собственное произведение можно было вынести с завода разве что под юбкой. в середине 1960-х я стала работать в архитектуре, оформлять здания, делать декоративное оформление интерьеров зданий и их наружный декор. у меня свыше 10 таких масштабных работ по всему Киеву**. Но больше всего я, конечно, люблю комнатную керамику — у меня ею наполнены две мастерские. однако в художественные салоны в последнее время свои работы не отдаю. выставляться сейчас мне не хочется. <...> — Говорят, вы несравненно готовите. Ваше любимое блюдо?

— Борщ! Мой рецепт составлен по частям из рецептов мамы, свекрови и других. в моем борще преобладает капуста, перец и помидоры, свекла и морковь, коренья. Картошка отступает на задний план. есть борщ свиной, говяжий, куриный, с карасями, с вьюнами, с фасолью! я люблю поесть, но не позволяю себе особо расходиться, чтобы не поправиться. Когда я ездила в гости в швейцарию к своему брату шимону Маркишу, профессору женевского университета, весь дом сбегался на непривычные запахи. швейцарские профессора высоко оценили мою стряпню. и керамику. Анатолий Лемеш. «Не для этого я была рождена» Газета «Уикенд»: раздел «Киевляне», №29–30, 14.07.2005

она скорбит без слов. / К тебе идет народ с последним целованьем. / шесть миллионов жертв из ям и смрадных рвов / с живыми заодно почтут тебя вставаньем. / Под этот струнный звон к созвездьям взвейся ввысь! / Пусть череп царственный убийцей продырявлен, / Пускай лицо твое разбито — не стыдись, / Не завершен твой грим, но он в веках прославлен. (Перевод с идиш Аркадия Штейнберга.) * еврейский антифашистский комитет (еаК) — советская общественная организация, образованная в начале 1942 г. в которую входили видные представители еврейской интеллигенции. После войны члены еаК подверглись репрессиям. дело против них было возбуждено в 1948 году и продолжалось до 1952 года. всего по делу еаК было репрессировано 125 человек, в том числе 23 были расстреляны и 6 умерли в ходе следствия. впоследствии все осужденные по этому делу были реабилитированы. ** см. прим. к тексту в. Богуславской «Княгиня ольга і древляни» в наст. изд.

9

«После расстрела моего отца, советского поэта Переца Маркиша, гэбисты пришли за мной…»

— Когда начались аресты 1930-х годов, в нашем огромном дворе каждый день кто-то из детей плакал навзрыд <...>. Мы, несмышленая детвора, молча стояли возле плачущего ребенка. Мы уже понимали, что это означает: ночью забрали его папу или маму. Но еще не умели выражать свое сочувствие. и вот очередь дошла до нас. до 1937-го мы с мамой и отчимом жили в Киеве. <...> отчим Борис данилович был изумительным человеком! он всегда мне говорил: «Ти знаєш, який в тебе тато? Дуже гарний. Дуже талановитий». Задолго до очередного папиного приезда в Киев, где Перец Маркиш принимал участие в репетициях своих пьес, у нас дома начинались разговоры: «вот папа приедет...» обычно он появлялся с гостинцами, подарками, кучей сладостей. до сих пор помню потрясающий игрушечный автобус «лендровер», привезенный папой в подарок. от восторга у меня начиналась истерика: папа приехал! я подбегала к Борису даниловичу и плакала от радости. в 1937-м Бориса даниловича арестовали. тогда о всех осужденных по 58-й статье судачили, что они вынашивали планы убийства сталина. Когда отчима расстреляли, маму как «жену врага народа» посадили в гулаг на десять лет. Мамину дочь от первого брака, мою старшую сестру, забрали в приют для детей «врагов народа» в Пуще-водице. возможно, я попала бы туда же, если б не папа с мачехой, которые в это время находились в Киеве и забрали меня в Москву. так в возрасте восьми лет я оказалась в семье отца. разлука с мамой, с любимым Борисом даниловичем были для меня непростым испытанием, но мне предстояло привыкать к новым условиям.

— В Москве жизнь казалась вполне благополучной. В 1937–1938 годах пьеса Маркиша «Семья Овадис» с большим успехом шла на подмостках многих еврейских театров СССР. В 1939-м ваш отец был награжден орденом Ленина…

— в нашей семье царил культ папы. Мы его обожали. если бы отец дольше был рядом, общение с ним стало бы для нас огромной ценностью. Но его забрали. уничтожили. так что мое знакомство с папой как поэтом произошло после его смерти, когда я стала внимательно читать его стихи. К сожалению, только в переводах, которые не всегда бывают хороши. вообще, мы выросли в обстановке литературно-поэтических интересов, все литературные новинки становились нашим достоянием — книг был полон дом. Меня и моих братьев симона и давида особо не воспитывали: берите и читайте что хотите.

— Какой распорядок был в вашей семье?

— Папа был безумно трудолюбивым человеком. чтобы собраться в школу, я просыпалась раненько и сразу же слышала из отцовского кабинета стрекот его «ундервуда». иногда папа выбегал из кабинета и интересовался, надела ли я что-то теплое. его завтрак был традиционен: отварная картофелина или ложка гречневой рассыпчатой каши и стакан простокваши. На этих калориях папа работал до обеда. Потом выходил на прогулку. очень редко, если мы с братом симоном были дома, брал нас с собой. во второй половине дня обычно шел в театр, где ставились его пьесы, или работал допоздна с переводчиком, редактором. и так каждый день. в редкие моменты, когда папа отдыхал, он принимал гостей <...> 10

в тяжелые времена, когда угощение получалось очень скудным, оно по чуть-чуть делилось на всех пришедших. Мачеха была большой эстеткой: то посуду красивую купит, то приборы — и постоянно занижала цену покупки, чтобы папу не расстраивать. стол всегда красиво сервировался, хотя на дне тарелок была буквально горстка еды. Появлялась бутылка вина — и все веселились. главным считалось общение. Но папа строго соблюдал принцип «делу время — потехе час». в основном он трудился. работал, как каторжный.

— После возвращения мамы из ссылки вы вернулись в Киев?

— в 1948 году, через десять лет после нашей разлуки с мамой, мы встретились с ней в Киеве. Конечно, за эти годы я от мамы отвыкла. в войну наш флигелек и соседний дом были полностью разрушены. Поэт Мыкола Бажан помог маме устроиться учительницей в школе в ирпене. там же она и сняла комнату. я снимала угол в «писательском» доме по улице ленина* и готовилась к поступлению в Художественный институт. Поскольку занятия у нас в институте начинались 1 октября, я в сентябре поехала в Москву, к папе. в этом же году мой брат симон Маркиш поступил на филологический факультет Мгу. Папа был очень рад за нас. в это время в Киеве уже начались аресты по еврейскому антифашистскому комитету. Первым арестовали талантливого давида гофштейна. гофштейн жил в том же «писательском» доме, что и я. об его аресте я узнала из разговоров соседей. весь 1948 год аресты шли полным ходом. Папа уже понимал, что происходит что-то страшное. «отец всех народов» издал указ, по которому освободившихся «политических», осужденных когда-то по 58-й статье, следовало отправлять в пожизненную ссылку в отдаленные районы. снова начали всех хватать и сажать. таких людей называли «повторниками». Мамины уральские родственники поняли, что она может оказаться в пожизненной ссылке, и забрали ее «отсидеться» на урал. я опять рассталась с мамой. через полгода арестовали и моего отца...

— Как вы узнали о его аресте?

— я после первого семестра неожиданно получила письмо от мачехи: «Не знаю, как тебе дать понять, но папу арестовали...»

— В чем его обвиняли?

— обвинения были совершенно идиотские: измена родине, национализм, шпионаж. После трех с половиной лет истязаний отца расстреляли. Мы пытались разыскать его могилу с помощью общества «Мемориал». Предположительно, отец похоронен в братской могиле на территории даниловского монастыря в Москве**. Правда, такие же «захоронения», когда по ночам трупы сбрасывали в ямы, происходили и на других кладбищах. Но я решила: пусть будет хоть условная, но могилка, чтобы я могла положить на камень цветы, поплакать... ведь больше никаких следов не осталось. <...> репрессии 1948-го начались с убийства народного артиста ссср соломона Михоэлса, возглавлявшего еаК. По официальной версии, художественный руководитель Москов* Ныне ул. Богдана Хмельницкого, 68. **По некоторым предположениям, место захоронения П. Маркиша – Новое донское кладбище в Москве.

11

ского государственного еврейского театра (госет) 13 января 1948 года погиб в автомобильной катастрофе в Минске, где находился по делам Комитета по государственным премиям. его с почестями похоронили, а после этого объявили американским шпионом. в прессе появились разоблачительные статьи о шпионе Михоэлсе.

— Вы видели Соломона Михоэлса?

— я хорошо помню соломона Михайловича. он постоянно бывал у нас в доме на улице горького в Москве. в его театре шли папины пьесы, в том числе и упоминаемая вами «семья овадис», они с отцом были очень дружны.

Перец

Маркі

ш

Когда Михоэлс овдовел, его второй женой стала анастасия Потоцкая, красивая женщина, наследница князей Потоцких. дочки Михоэлса от первого брака ее очень любили. Наташа вовси-Михоэлс в своей книге очень тепло о ней отзывается*. семья жила очень скромно, на небольшую актерскую зарплату. Когда пришли с обыском, кроме старых афиш, в квартире Михоэлса ничего не нашли. а ведь это была гордость еврейского театра! Когда он играл короля лира в лондоне, его на руках выносили. Настолько необычно худрук Михоэлс трактовал шекспира, впервые играл лира без бороды, потому что не был сторонником тяжелого грима. соломон Михайлович не был красавцем, но перед его обаянием невозможно было устоять. Когда бывал у нас, он обязательно заходил к нам в кухню и так, чтобы никто не видел, дарил нашей няне денежку...

— Мелочь?

— Нет, бумажные купюры. и всегда говорил: «алена дмитриевна, примите, пожалуйста». По установившейся традиции алена дмитриевна варила соломону Михоэлсу кофе. а тут кофе кончился — нет, и все. тогда няня взяла ячменный, которым поила нас, детей, и принесла гостю. допив чашку, он пошутил: «сегодня особенно вкусный у вас был кофе».

— Ваш отец жил так же скромно, как Соломон Михоэлс?

— разные периоды бывали. Когда выходили сборники его стихов на русском языке, ставились пьесы, папа в эти дни был просперити**. в 1938-м родился мой младший брат давид. Потом началась война. Папа служил во флоте, в морской пехоте. Правда, был газетчиком, но ходил, как и положено, в форме, демобилизовался в звании майора. с войны он вернулся в черной шинели — краси-и-вый до невозможности! окна нашей квартиры выходили на площадь Белорусского вокзала, и, когда папа отправлялся по делам, мы залезали на подоконник и с восхищением смотрели на него — лучше нашего папы никого не было! особенно им любовалась наша няня.

— Немудрено, ведь в молодости Перец Маркиш выиграл парижский конкурс красоты!

— об этом вспоминала анна андреевна ахматова. до Первой мировой войны еще совсем юный Перец оказался в Париже. русские писатели и художники имели привычку встречаться в кафе «ротонда» на улице Монпарнас. так вот, компания решила, что Маркиш обязательно должен поучаствовать в конкурсе красоты, проходившем в Париже. Папа родился в местечке Полонное на волыни и был таким себе местечковым мальчиком, при* Наталия вовси-Михоэлс. Мой отец соломон Михоэлс (воспоминания о жизни и смерти). ** Prosperity – процветание (англ.).

12

держивающимся определенных табу: «Как, мужчина — и вдруг конкурс красоты?» его отец тоже был удивительным красавцем: с изысканными чертами лица, голубыми глазами, белокурыми волосами. из четырех дочек и двух сыновей только папа унаследовал такую внешность. в конце концов компания уговорила Маркиша на участие в конкурсе. Но у бедного Переца не было приличествующей случаю одежды. взяли напрокат смокинг, туфли, брюки. и папа выиграл первый приз! вернулся и раздал часть денег всей честной компании, а на оставшиеся (денежный приз был очень большой) отправился путешествовать — посетил святую землю, объездил всю европу. Это отражено в его ранних стихах.

— Возможно, именно эти путешествия сталинский режим припомнил писателю Маркишу?

— Никто никому ничего не припоминал. Нужно было убрать слой интеллигенции, выполнить план по уничтожению. вопрос «За что?» даже не стоял. Когда человек находился в лагере, ссылке, спрашивать у него «За что?» было просто неприлично. все знали — ни за что!

Ес те р, Пе ре ц і Да ви д Ма рк іш и

— Вас арестовали только за то, что вы были дочерью своего отца.

— Это произошло в феврале 1953 года. Меня осудили заочно в Москве. живя в Киеве, я, естественно, понятия об этом не имела. Месяцем раньше арестовали мачеху и моих братьев, а потом разыскали и меня. я тогда училась на пятом курсе. два типа пришли за мной прямо на занятия по лепке. Когда увидела их, все поняла — ведь я пережила 1937-й. Подруги по общежитию, которое находилось на последнем этаже института, побросали в авоську мои трусики и чулочки. в осеннем пальто и туфлях, с этой авоськой, руки в пластилине, я и пошла... сначала меня отвезли в политическую тюрьму на улице Карла либкнехта*. там мне прочитали приговор, сфотографировали, сняли отпечатки пальцев. Мое дело состояло из папочки, в которой лежали мой студенческий билет и бумажка из КгБ. все! Это называлось «дело». Потом меня переправили в лукьяновскую тюрьму, а оттуда этапировали в сибирь. два месяца я была в этапе. <...> я постоянно плакала — ведь перед самым арестом у меня началась большая любовь со студентом Худинститута, ныне известным скульптором Колей рапаем! Первая и единственная в жизни! Мы готовы были уже соединиться, а тут нас разлучили... Этот разрыв стал для меня дополнительным страшным ударом. Много выпало всяческих испытаний и унижений, но наша разлука оказалась самой мучительной. <...> Коля потом приехал ко мне в сибирь, и мы поженились! Когда нас регистрировали в сельсовете, представительница власти сказала: «желаю, чтобы ваша жена была достойной, честной советской гражданкой». Муж уехал в Киев и приехал еще раз, когда у нас уже дочка Катюша родилась. События и люди. 29 декабря 2008 года — 5 января 2009 года. Воспоминания Ольги Рапай. Записала Ирина Лисниченко. http://sobytiya.net.ua/archive,date-2008_12_29, article-hydojnik_olga_rapaiy_posle_rasstrela/article.html * Здание по ул. Карла либкнехта (ныне ул. шелковичная) 17/2. теперь там Художественный центр «шоколадный домик» Киевского национального музея русского искусства.

13

Діяч

ре і Єв

ого йськ

анти

фаши

ког стсь

мі о ко

тету

«треба бути вдячною життю за те хороше, що було. і не забувати поганого» у челябінській пересильній в’язниці я познайомилася з молодою жінкою, яку звали Маруся Мельнишина. вона відбула вісім років за «зв’язок із бандерівцями». але це був маленький термін, тому що зазвичай давали двадцять п’ять. або відразу вся родина, або все село могли бути депортовані до сибіру <...> Ми із цією Марусею дуже подружилися, вона мене завжди підбадьорювала і говорила: «Не рюмсай!..» і я розуміла, що «рюмсати не треба». сталося так, що ми розлучилися з нею у Красноярській в’язниці — всю камеру було викликано на етап, а я одна залишилася і ще два тижні провела там. Перед цим йшли розмови про те, яка доля може нас спіткати. Ми говорили про те, що, можливо, почнеться навігація єнісеєм, і нас повезуть до верхів’я, в ліси на лісоповал, на підсочку — нас лякало це... Ми ще не знали подробиць, потім уже дізналися, що це таке*. але, поки єнісей ще стояв, була надія, що нас залишать десь на півдні, у нижній течії... Коли я залишилася сама, зібрали ще один етап, через два тижні. Потім я дізналася, що дорога лише одна йде. Ми пішли ще на схід від єнісею, до міста Канськ. у Канську зібрали ще новий етап, але вже не в поїзді нас везли, а у машинах вантажних, у кузовах. Була сильна завірюха. Знову ж таки, були діти, всякі засланці... тут я зустрілася з офіцерами, які відбули термін за те, що потрапили в полон. один епізод був для мене знаменний. іноді ми замерзали, бо машина застрягала глибоко в снігу, ми всі вилазили, штовхали її. і я відчувала, що замерзаю, тому що була дуже легко вдягнена. і один із тих чоловіків сказав мені, що був у полоні, через це відбув термін, а тепер — на заслання довічне. і він говорив мені: «ти краще мені розкажи про венеру Мілоську і про аполлона Бельведерського, а не дрімай ось тут, а то ти зовсім замерзнеш». а ще у цьому кузові був латвієць, який зняв з мене мої туфлі, надягнув мені на ноги свої рукавиці, розстебнув бушлат свій табірний і говорить: «обійми мене», і я його обійняла, а він накрив мене полами. він сказав: «Може, і мою хто зігріє десь...» це епізоди, які ніколи не забуваються. Потім було багато таких епізодів, коли люди — найпрекрасніші — виявляли себе там. і багато чого мене навчили. Нарешті, наша машина стала наближатися до якогось житла, почали виднітися силуети хат і колодязь із журавлем, і ми зупинилися. Нас вивантажили, я кинула свій клунок у сніг, дивлюся, що двері якоїсь будівельки відчинені. там на столі стояв каганець. Ми увійшли туди, і там на підлозі люди лежали покотом, спали. я чиїсь руки відсунула, чиїсь ноги, прилягла і якось відключилася — здавалося, що я одну секунду тільки спала. я прокинулася від того, що хтось мене розштовхує. я розплющила очі та побачила над собою Марусю Мельнишину. вона мені каже: «а я на тебе вже два тижнi чекаю. Щоразу приходять етапи — я нарешті тебе знайшла. ти зостанешся в цьому колгоспі, бо сюди їздять люди по робочу силу, забирають на лiсоповал, а ти зостанешся * Підсочка – вилучення живиці з хвойних дерев (переважно сосни) за допомогою надрізів; із берези і клена – цукристих соків; із каучуконосних порід – латексу.

14

зi мною. я вже казала головi колгоспу, що тут моя землячка має приїхати, а вона дуже гарна доярка» (а варто сказати, що я ніколи й близько до корови не підходила, не беручи той час, коли менi було три роки, в селi у баби). таким чином я залишилася в довгому Мості*, завдяки клопотанню Марусі, не повезли мене в пониззя єнісею, до Норильська, на підсочку, нічого цього не сталося, я залишилася в долгомостівському колгоспі. і почалося моє життя на засланні. Прийшла я до барака, де жили жінки. це були жінки, які відбули терміни за 58-й статтею, і були вони відправлені на довічне заслання у віддалені райони. так це формулювалося тоді. Були литовки серед них, естонки, українки та інші. Працювали вони в колгоспі. Коли мене привели туди, роззнайомилися ми, дівчата відразу сказали: «у колгосп ти не підеш. Ми вже загрузли в цьому колгоспі, нам діватися нікуди — ми підписали контракти, отримали їжу: нам видали по півпуда борошна сірого, і ось нам дають іще баранячі голови. оце наш провіант. а ти не підеш, тому що ось зараз почнеться окіт овець, ти без досвіду, а коли туди жінок посилають, ягнята, зазвичай, гинуть, і жінки отримують термін за саботаж, за диверсію, і нічого не вдієш. тому ми вже будемо самі як-небудь викручуватися, а ти домуватимеш: напиляєш дров, оці голови обробиш, звариш юшку, затреш її борошном до нашого приходу... Поки домуватимеш, а там буде видно. Може, на будівництво підеш. але в колгосп ми категорично тебе не пустимо. тому що ти звідси залетиш у табір. це вже тут бувало...» так вони вирішили. Назавтра всі мої дівчата пішли на роботу, а я залишилася домувати. сокира у мене була, пила, цурпалок напиляла, затопила пічечку. дуже добре було вирішено питання про мій нічліг. додаткового тапчана не було вже в бараку. цей барак складався з великої кімнати — вихід прямо на подвір’я — і маленької кухоньки. у кухоньці спав китаєць. у нього був тапчан, і така солдатська ковдра, сукняна, соломою накрита. і мені довелося «ділити з ним ложе», оскільки він спав удень, а вночі його ліжко було порожнім, і на ньому спала я. такий був «поділ ложа» у нас із дядею ванею — він, дядя ваня, був у нас, насправді він був вань шуй ся, дуже симпатичний китаєць. чимало китайців були депортовані з європейської частини росії, із сибіру, за звинуваченням у шпигунстві. Здебільшого вони прали. Щоправда, вони вважали, що «спіона» — це більш престижно, вони говорили: «я не прачка, я — спіона». вони й гадки не мали, що це таке. Їх було кілька у довгому Мості. дядя ваня мене навчив їсти паличками, які він вирізав із дерева, навчив робити пельмені й пекти їх просто на розпеченій плиті, зверху. Загалом, багато чого навчив, велика була наука. Ми подружилися з ним, звісно — ми з ним «ділили ложе»! такий дядя ваня був. Були ще японці, корейці. взагалі, довгий Міст був «вавилонською вежею». яких тільки там людей не було! Засланці були з усіх куточків земної кулі. члени родин розстріляних учасників Комінтерну. всілякі комуністи-емігранти, приміром, німецькі, які отримували терміни, тільки-но вони тікали від фашизму. Їх відразу арештовували, а потім на заслання відправляли. треба ще сказати, що це за село було таке. у це село розкуркулених українців вивозили і кидали на мерзлу землю, де вони вирубували ліс, гатили болота, і ось ця довга гать і на* довгий Міст — село в абанському районі Красноярського краю, історичне місце заслання. у 1949 р. в довгий Міст прибуло кілька десятків засланих литовських родин. Надалі туди посилалися переселенці з різних районів срср.

15 Ольга в інститутські роки, Київ

зивалася довгим Мостом. там селилися люди. Щоправда, вони потім звідти пішли і там сибірське населення. це було дуже помітно, тому що хати були рублені і темні. а українці завжди свої хати мазали зовні та зсередини, білили, тому це сплутати було неможливо. але їх було небагато.

Ольга Маркіш, 1940-ві рр.

і ось, в один із перших днів мого перебування, мені треба було дістатися відділу КдБ. оскільки я перебувала під гласним наглядом, то мусила розписатися в тому, що прибула, отримати інструкцію від начальника держбезпеки місцевої, що я і зробила. Начальник був молодий, капітан, по-моєму, у званні, валандін його прізвище. він мені підсунув бланк, на якому було надруковано: громадянка така-то, пропуск, зобов’язуюся не віддалятися більш ніж на кілометр від місця мого заслання. у разі порушення цього положення я буду засуджена до двадцяти років каторги. Мене це якось спантеличило, тому що, коли я в Києві підписувала свій вирок, там було написано, що я засуджена до десяти років заслання як «член родини зрадника Батьківщини»*, а тут написано — довічне заслання. я звернула його увагу, що у мене десять років, а він мені на це відповів, що у них інших бланків немає. Підписуй довічне заслання своє. я повинна була двічі на місяць являтися на відмічання це. він мені сказав: «я міг би вам і тричі на місяць, ну добре вже, ходіть двічі на місяць розписуватися, що ви тут, не ділися нікуди, яка поведінка». у довгому Мості були робочі та лікарі заслані. вчителів-засланців не було — не дозволялося. На пошті теж засланці не мали права працювати. Був один засланець епштейн, якого засудили за те, що він бундівець**. і він мені часто розповідав, як на слідстві слідчий йому щоразу говорив: «ти сіоніст!» він: «який же я сіоніст? я бундівець!» а слідчий: «це те ж саме». «уявіть собі, — каже, — як можна плутати такі речі! я бундівець, а він мені каже, що я сіоніст!» так він за десять років і не змирився із цим звинуваченням, що він — сіоніст. взагалі, цікаві люди були, на диво. директором школи був перший заступник орджонікідзе, дуже хороша людина. і було дуже багато цікавих людей — колишніх старих більшовиків... десь там залишилися їхні кістки, в таборах сибірських і далекосхідних... сестри, тітки, племінниці — всякі родичі тих, хто вже був розстріляний. серед людей, переселених цілими селами, було чимало литовців із дітьми, клунками, з мішком солі або пшона — я бачила, як їх дорогами тягали, залізницею, у цих столипінських вагонах… Були українці із Західної україни, деякі з них відбули терміни, як моя Маруся, а іноді — ціле село було підняте і за підозрою в участі у бандерівському русі їх відправляли на довічне заслання. деякі з них отримували термін по двадцять п’ять років, а їхні родичі перебували на засланні, тому там було таке барвисте товариство. * член родини зрадника Батьківщини (чрЗр) – одна з т. зв. літерних статей – пунктів обвинувачення, які використовувалися при позасудових репресіях і приблизно відповідали формулюванням частин ст. 58 КК ррФср 1926 р., ст. 54 КК урср 1927 р. Закон срср «Про членів родин зрадників Батьківщини» від 30 березня 1935 р. і деякі інші радянські нормативні акти також передбачали покарання не лише для тих, хто вчинив злочин, а й для членів їхніх родин. ** Бундівець — член Бунду, єврейської соціалістичної партії, яка діяла з 90-х років XIX століття до 40-х років XX століття. Повна назва — всезагальна єврейська робітнича спілка в литві, Польщі і росії (алгемейнер йідішер арбетер Бунд ін літе, Пойлн ун русланд).

16

і ось відбулася моя перша зустріч із киянами. Було це так: я прийшла на пошту, взяла конверт, написала на ньому «місто Київ» і розплакалася. Ну і сиджу, плачу, поливаю свій конверт сльозами. цієї миті до мене підійшов якийсь літній чоловік і дуже делікатно сказав: «вибачте, будь ласка! я зовсім випадково на вашому конверті помітив слово “Київ” і ось дозволив собі звернутися. ви давно з Києва?!» я сказала: «та ні, два з половиною місяці, майже три». він каже: «та що ви?!» для нього це було, ніби я вчора з Києва. «ви з Києва, Боже мій! Зовсім нещодавно! дозвольте представитися. Моє прізвище Фіалко. я авіаконструктор. Працював я в шарашці у туполєва. а ось після закінчення роботи мене відправили на довічне заслання. Піду, нашому київському земляцтву розповім, що ось: дівчина з Києва тут є. і прямо зі студентської лави, з п’ятого курсу». Ну тут ми з ним розлучилися, він побіг киянам розповідати, а я пішла до своїх дівчат. увечері прибігає якась жінка, дуже рішуча, і каже: «Хто тут Маркіш?» Кажу: «я». вона говорить: «Ходімо». я кажу: «Не піду». я вже була рішучо налаштована, щоб нікуди не ходити — дівчата мене попередили, що тут теж стукачі є. Не піду. вона мені пояснила, що її послало київське земляцтво, мене кличуть на нараду. я пішла.

ту (?) Дів чат а з Дов гог о Мос

Прийшла я туди, знайомлюся. це був будиночок, такий білий, вибілений. З черемхою, біля ґанку посадженою, з маленьким двориком. господар будинку — гвоздик Кирило васильович. людина, яка єдина з усіх бойчукістів* вижила, як потім з’ясувалося. випадково його не розстріляли, тому що він, перед тим як поїхати з Харкова, трохи посварився з Михайлом Бойчуком і відразу ж поїхав, і, загалом, його якось так із ним разом не було. і його заарештували пізніше. він отримав свою десятку, потім, відбувши її, повернувся до Києва, до своєї дружини антоніни, через якийсь час був заарештований знову, його відправили на заслання, через усі ці в’язниці та етапи. Після цього дружина його антоніна сказала, що життя вже не буде, залишила київську квартиру на великій житомирській, приїхала до нього, потім вони звели собі цей будиночок. це був центр українського земляцтва. але це не означає, що там були лише українці. там були всі, це був цвіт довгомостівської інтелігенції. там був один росіянин, Калістратов, був логачов жора, вчитель, який потрапив у полон під час війни. його німці катували, він утік із полону, його взяли свої, потім побили і посадили — за те, що потрапив у полон. Коли він потрапив до своїх і розповів, що був у полоні, та показав свою спину понівечену, — вони йому ще всипали. його відправили в табори за те, що «здався в полон». він сказав, що не здався — був поранений. Ну, загалом, він був дуже покалічений. дуже делікатна, дуже хороша людина, чарівна, незабутня абсолютно. Потім він навіть був у мене в Києві в гостях. Зараз не знаю, чи живий він... та й сам Кирило васильович був світлою людиною. і дружина його, антоніна, і Фіалко, і багато ще інших, які туди приходили, допомагали його дружині ліпити вареники з черемхою, ще з чимось, що було під рукою. * Бойчукісти – художники-монументалісти, учні та послідовники М. л. Бойчука. вперше виступили як група 1910 р. у Парижі в «салоні незалежних» на виставці «відродження візантійського мистецтва». З 1925 р. основний художній напрям асоціації революційного мистецтва україни стало називатися бойчукізм, на честь засновника та ідейного лідера асоціації. у 1920-х рр. мали визнання у радянській україні, працювали в Києві, Харкові, одесі, успішно брали участь у міжнародних виставках. у 1936–1937 рр. багато бойчукістів були репресовані за «участь в українській націоналістичній фашистській контрреволюційній групі». Більшість із них були розстріляні, чимало їхніх творів знищено. Повертатися до глядача їхні роботи стали лише після 1991 р.

17

и Естер Маркіш а, Давид та Симон, Ольг

і розмова йшла така політична, відкрита — не було там вузьконаціональних тем, обговорювалися речі для всіх цікаві, для всіх важливі. а оскільки зовсім свіжими були події, пов’язані зі смертю сталіна, один із присутніх мене запитав: «Ну, ось як, ось ти, коли дізналася, що сталін здох, ти як подумала? ось що подумала?» а я про це дізналася, перебуваючи в столипінському вагоні. і тільки чула — наш склад же перебував на задах залізничних — лунала траурна музика, а поруч, у сусідньому вагоні, блатнячки їхали — це те, що найстрашніше було... охорона більше спілкувалася з блатнячками — ми були соціально чужі, а блатнячки близькі. і від них ми дізналися — пішов такий клич по вагонах: «жиди сталіна вбили!» Ну я обімліла, тому що вже позаду історія з лікарями, жахлива для мене... я згадую епізод, який відбувався одного разу у нас на скульптурі — цей епізод пов’язаний із соромом, який я тоді пережила і досі переживаю, і вважаю, що це один з огидних учинків у моєму житті. відбувалося ось що: на скульптурі ми стояли, ліпили кожен свою модель і одна з наших учениць, а саме Міла сабанеєва, повідомила нам, що сусідка її — велика сволота, тому що вона сказала, що лікарі ні в чому не винні, що все це брехня. вона каже: «ви ж тільки подумайте, яка сволота моя сусідка!» і тут я... на язиці в мене було, що вона зовсім не сволота і що вона має рацію, і що вони Не винні! але ці слова не зірвалися з моїх вуст, оскільки я була привчена мовчати з дитячих років. і цей факт моєї біографії, поряд з іншими, так і залишився, як скалка в моєму серці: я не знайшла в собі мужності сказати, що так, ця сусідка має рацію, що все брехня. треба тільки уявити собі багаторічне моє виховання! у тому, щоб мовчати, в тому, щоб ніколи нічого не говорити. у тому, що життя складається з двох шарів. є один шар життя, де я начебто така комсомолка і така товариська дівчина, яка любить посміятися і поспівати... а другий шар життя — це жахливий світ, це табори, де сидить моя мати, де перебуває мій батько, де розстріляно багато родичів. але говорити про це ніколи нікому не можна — так мене виховали з восьмирічного віку. так ось, мене запитує Калістратов: «Що ти подумала?» я йому розповідаю, абсолютно щиросердно, що подумала, що тепер буде гірше. Бо якщо «жиди сталіна вбили» — не важливо, вбивали вони його, чи ні — це привід для того, щоб знову знищувати жидів. і було мені лячно. а він каже мені: «а ми, коли це почули, ми відразу збагнули, що це чергова “брача”!» так у таборах називалася кампанія з арештів. «це, — каже, — цілковита липа! і все це робиться, з приводу лікарів, щоби більше народу заарештувати, розстріляти й посадити в тюрми і табори. а коли ми дізналися, що він здох, ми, — каже, — тут пили-гуляли три дні поспіль». усі, сказав, веселилися, ніхто з в’язнів не сумнівався, що це — ворог номер один на Земній кулі. і святкували його смерть із належною урочистістю. говорили всілякі слова, типу «Керосинник відкинув хвоста!» у таборі був такий евфемізм, коли говорили «Керосинник», то це був сталін, хоча у нього багато було всіляких епітетів, не треба було називати його на ім’я та прізвище. чимало на що мені було відкрито очі, хоча багато я і знала, але це була дещиця порівняно з тим, що мені відкрили ці люди — вони мені розповідали про все, про всі ці процеси, чого я через малоліття сама знати не могла. Кирило васильович мені сказав, що він мене бере до своєї бригади будівельної, підсобницею — вони з жорою логачовим працюють там, споруджують будинок для сіль18

магу, і їм потрібні дві підсобниці, а є тільки одна. Підсобницею була латишка, Мірза її звали. вона була дружиною айзсарга*. Їх усіх заарештували й розстріляли, коли радянська армія увійшла в латвію, а дружин їхніх, як і дружин радянських людей, також заарештували і відправили до табору. вона відсиділа термін і, як усі інші, була на засланні. тут вона зустрілася з одним естонцем, і вони одружилися. Коли я запитала, як ви розмовляєте між собою, вона відповіла: «поганою російською». отже, що ми робили з Мірзою? Ми тягали воду з колодязя, дуже глибокого, там навіть влітку до кінця ніколи не танула крига. Ми катали мерзлу землю, глину, ми все це перемішували, додавали солом’яну січку, ще щось, наповнювали відра й подавали будівельникам на ліси. робили цвяхи, робили дранку покрівельну, взагалі, багато всяких будівельних професій опанували, поки, нарешті, не надійшла черга малярних робіт. тут наша бригада розділилася. жора логачов із Мірзою в одному місці працювали, а ми з Кирилом васильовичем в іншому. і ось, в процесі, коли Кирило васильович мене навчав працювати флейцем, пензлем, макулавицею тощо, він мені розповідав, як були заарештовані бойчукісти, хто доклав руку до цього, хто їх зрадив, хто допомагав із ними розправитися. Ну, звісно, НКвс, але їм потрібна у цих випадках допомога. і ось допомогу надали їм Касьян та Пащенко. Про це я дізналася від гвоздика. у гвоздика нічого не було, жодних матеріалів, ані фотографій, ані описів його робіт, тільки коли ми з ним потім у Києві зустрілися, він мені показував дуже неякісні фотографії його робіт, які дивом уціліли, зокрема монументального живопису. він увесь був замазаний — нічого не збереглося. На жаль, Кирила васильовича вже немає в живих. людиною він був абсолютно чудовою, ніколи в житті його не забуду. дуже багато добра було отримано з його рук. і взагалі, він був для мене світочем, і залишився ним. Кирило васильович гвоздик, дай Боже, йому вічної пам’яті. тут уже налагодився зв’язок із моїми родичами, які залишилися на волі. і навіть приїхав до мене мій наречений Ніколай Павлович. Приїхав він до мене в довгий Міст, і тут ми з ним і одружилися. Коли ми реєстрували в сільраді наш шлюб, то чиновниця сказала: «я бажаю вам, щоб ваша дружина стала повноцінною, чесною радянською громадянкою!» отаке було весільне напуття нам. таким чином виникла наша родина. Паспорта в мене, звичайно, не було, тому штамп ставити було ніде. Потім була у мене довідка, що шлюб укладено, на підставі чого вже мені в Києві поставили штамп. Ніколай побув зі мною якийсь час. директор школи, колишній заступник орджонікідзе, навіть дав нам підробіток, бо їхати у інститут до Києва Колі не було на що. директор йому і каже: «ось, тут у мене вісімсот рублів, зробіть мені піонера і піонерку, виліпіть, і я вам заплачу ці гроші, вам буде на що їхати». взялися ми, звичайно, дуже охоче. Накопали глини прямо в землі. Кинулися ліпити піонера й піонерку, перевели в гіпс, здали. отримали вісімсот рублів, і Ніколай Павлович вирушив назад. а я залишилася. тут Берію викрили, і рюміна, який безпосередньо вів справу мого батька. і я думала, що ось тепер усе має повернутися на круги своя, нас усіх звільнять, та де там! По-перше, машина продовжувала працювати, робити свою справу. складно було уявити масштаби цієї жахливої машини. ці мільйони ув’язнених, мільйони засланців, у яких жодна, навіть най* айзсарги – воєнізоване формування в латвії в 1919–1940 рр., створене в 1919 р. як організація самооборони, розпущене в 1940 р. Після анексії латвії радянським союзом майже всі командири і чимало активних членів організації були заарештовані, деякі розстріляні, їхні родини були вислані до сибіру.

19

потужніша, комісія не в змозі була швидко розібратися і відповісти всім на їхні стогони, нарікання на те, що «ми ні в чому не винні, ми відсиділи, ми попали, ми...» тощо. і тому нам канцелярія надсилала всім стандартні відповіді: «ви засуджені правильно, і жодних сумнівів у цьому немає і бути не може». всіх це дуже дивувало, тому що здавалося: сталін здох, Берію розстріляли, рюміна теж. але, щоправда, ми не могли розібратися, що ця комісія працювала дуже багато, дуже плідно, але надто вже величезні масштаби явища були. і треба сказати, що до нас черга дійшла досить швидко. На ту пору я отримала дозвіл змінити місце заслання, оскільки я списалася, що мої родичі — моя мачуха і мої брати — вони були на засланні у Північному Казахстані, в Кармакчах. а потім переїхали до Кзил-орди. оскільки там, на місці заслання, в’язні і вчителями були, і лікарями — місцеве населення не мало кадрів тоді. і я, вже будучи на якомусь місяці вагітності… під конвоєм мене перевезли. відправили мене, десь розконвоювали, дорогою до алма-ати і далі я їхала вже розконвойованою. але я потрапила до Красноярська, а дорога була така: при сорокаградусному морозі ми їхали автобусом з довгого Моста до Канська, з Канська поїздом до Красноярська, з Красноярська — ще кудись... а потім до алма-ати, і з алма-ати до Кзил-орди. в якийсь момент мені дали папірець супровідний — замість паспорта, що я — засланка і направляюся до нового місця заслання. і там я теж пішла в місцевий КдБ, також треба було відзначатися, нікуди не віддалятися... і там народилася моя дочка, Катя. Потім почало, ніби… почало приходити звільнення. спочатку поїхали мої родичі, мачуха із синами, а потім і я отримала звільнення. але, коли я отримувала звільнення і паспорт, мені сказали: «Не здумайте радіти. ви отримали поразку в правах». це «положення про паспорти». я кажу: «Що ж це означає?» «а те, що ви не маєте права жити в обласних центрах, у столичних містах. ви не можете перебувати ближче, ніж за сто кілометрів від цих пунктів. Не маєте права брати участь у виборах і цілий ряд поразок у правах у вас». «ось тобі й маєш!» — подумала я. отже, все-таки ми винні, коли з нами так. отож радість від звільнення була дуже затьмарена. Нічого не вдієш — треба було їхати нам на Кубань, до матері Ніколая — подітися більше було нікуди. але їхали ми через Москву. везли ми крихітну свою Катю, якій було два з половиною місяці від народження. у Москві мачуха сказала, що у них теж відібрали паспорти нормальні, вони також отримали поразку в правах… чим вони керувалися — важко сказати, це ж КдБ. складно уявити собі, що вони мали на увазі, позбавляючи нас можливостей. Коли я запитала чиновника, який паспорт мені видавав: «а як же — я б хотіла інститут закінчити...», то він на те відповів: «Бач, чого захотіла! ти цю думку облиш, — каже. — ось житимеш — перша станція від Москви, алєксандров, там можеш жити, і в будь-якому місці, яке за сто кілометрів або від столичного, або від обласного центру». Пішли ми з мачухою на прийом до кадебіста, і він нам сказав, що, ймовірно, наша справа вирішиться позитивно. Зараз іще не вирішено, чи давати нам нормальні паспорти, чи лишити поразку в правах. «я, — каже, — розраховую, що все буде добре. ви поїдьте на Кубань, куди ви думаєте, а там, уже на місці, цікавитиметеся в найближчому районному центрі, наприклад гулькевичах, яке рішення буде прийняте стосовно вас». Маленька дитина, турботи, клопоти — все це з моєї свідомості витіснило, що я «пораженка». і справді, через якийсь час прийшов папірець про те, що ми можемо отримати нормальні паспорти.

20

Ми з Колею поїхали у гулькевичі, районний центр, там отримала я, нарешті, свій довгоочікуваний радянський паспорт — «молоткастий, серпастий». але людина, яка видавала, сказала: «все одно, там є якийсь значок. усе одно, у вас не такий паспорт, як у всіх. Будьякий кадебіст або кадровик відразу побачить, хто ви така». як у тому анекдоті: не буде більше національності, а буде графа: «а хто ви були раніше, до того?» Потім минав час, і доводилося кожні п’ять років змінювати свій паспорт, і я сподіваюся, що в останньому моєму паспорті вже немає ніякого значка. а може, і є, не знаю. я пробула якийсь час у будинку моєї свекрухи, незабутньої, дивовижної баби дуні, гаряче любимої, яка дожила до 97 років, і, на жаль, два роки тому відійшла. теж її не забуду, тому що це дуже яскраве враження мого життя. це як дарунок долі, отримати таку людину — за 38 років родичання з нею не дістала жодного косого погляду! тільки мудрість, делікатність від неї йшла. і сестра Ніколая Павловича така сама. це те, за що я йому вдячна. Крім того, що Ніколай Павлович подарував мені Катю, він подарував мені ще бабу дуню і свою сестру. я все-таки йому вдячна. і мені шкода... але таке життя. його потрібно приймати таким, яким воно є. треба бути вдячною життю за те хороше, що було. і не забувати поганого. але і забути його неможливо — воно все з нами, не йде. так точно, як я ніколи не забуду свого батька. Ніколи не пробачу мук, які випали на його долю — жахливих, нестерпних страждань. я ніколи не пробачу страждань Бориса даниловича ткаченка, якого я люблю і пам’ятаю все життя. я все ж вдячна життю, що воно, хоч і ненадовго, подарувало мені цю людину, яка була мені теж батьком. і вдячна ще й тому, що друзі хороші у мене є. все це — життя, як життя. Просто радянським людям дісталося значно більше — всього. все життя складалося з терору, голоду, війни, підозр, страхів. але ми все одно повинні залишатися людьми, за будь-якої кондиції — все, що можу вам сказати. Ольга Рапай-Маркіш, 1989 рік Переклав із російської Микола Антощак

Ніколай та Ольга Рапаї. Київ, 1950-ті рр.

21

сходинками пам’яті — Почнімо спочатку. Перші враження вашого дитинства.

— Бабуся і дідусь. це мамині батьки. вони були колоністами. Їхні предки за часів Катерини отримали після тривалих клопотів дозвіл на придбання невеликих ділянок землі і вже володіли тієї землею, господарювали на ній, пізніше там був колгосп. Після війни жодного сліду не лишилось від цього села. чоловіки пішли на фронт, залишились самі старі й діти… Залізниці не було. село називалось чонгар гуляйпільського району Запорізької області. це місцеперебування мого раннього дитинства.

— Який це рік?

1929 р. арків, Ляля. Х

— я народилась у 1929 році.

— А як звали бабусю і дідуся?

— Бабусю звали Хая, що означає — життя. а дідусь мав два імені: одне — їдишистське, друге — івритське. івритське його ім’я було — ісайя (шая), а їдишем він був Бер, що означає — ведмідь.

— А якою мовою вони розмовляли?

— Зі мною українською.

— А дідусь ходив до синагоги?

— жодної синагоги там навіть близько не було. Бабуся була доволі релігійною, проте її релігійність була настільки толерантною стосовно інших, що вона ніколи нікому нічого не нав’язувала відносно побуту або якихось заборон, вона робила так, як вважала за потрібне, а всі її діти жили, як самі того хотіли. я вам потім покажу їхні портрети, у мене там є. у них було восьмеро дітей. двоє старших синів загинули під час громадянської війни. а останні — двійнята, загинули під час великої вітчизняної, один на фронті, а другий після фронту повернувся, але від ран помер. це були їхні останні сини, а десь між ними народилась моя мама, їхня старша донька. <…> — Це дідусь і бабуся по мамі?

— так.

— А по татові?

— Бабусю і діда по татові я живими ніколи не бачила, тільки на фотокартках. дідусь по татові був неймовірно вродливий чоловік, фантастично. я маю його фотографію: високий, стрункий, дуже тонкі риси, блакитні очі, біляве волосся. Звісно, борода, котру він носив, приховувала риси обличчя. Мій тато своєю вродою вдався у нього.

Оля. Київ , 1936 р.

тата 1952 року розстріляли разом із єврейським антифашистським комітетом, протримавши три з половиною роки у тортурах.

22

спілкування з батьком завжди було. Коли батьки розлучилися, радше мама відмовилася від нього (тоді шлюби були вільні), вже вагітною вона з ним не порозумілася, він довго просив про відновлення стосунків, тим паче, що мала народитися дитина, тобто я. але вона не погодилася. Невдовзі батько взяв шлюб з іншою жінкою, майже через два роки народився мій брат симон. тато часто приїжджав сюди, в Київ, цікавився мною, носив усілякі подарунки. Завжди бував у нашому домі. Був дуже-дуже ніжним і уважним до мене. а коли вітчима заарештували, маму заарештували, звісно, він мене забрав до себе, і впродовж наступних десяти років мене вже виховували у татовому домі. його дружина замінила мені матір, поки моя сиділа в гулагу.

— Коли мама потрапила до ГУЛАГу?

— у 1937-му. спочатку забрали вітчима, потім її. тоді така була система — брали чоловіків, а потім їхніх дружин. дружини не мали своїх статей, вони були — дружини. <…>

Оля і Мая. Ха рків, почато к 1930-х рр.

— А що інкримінували вітчиму?

— у 1937—1938-х роках що інкримінували? Про це навіть і мовити не слід. тоді були такі масові акції: вони себе не обтяжували статтею. розстріл — десять років, розстріл — десять років… вони на подвір’я виганяли сотні людей, починали читати… «Ну гаразд, у мене сьогодні гарний настрій, всім по десять років» або — «усім розстріл».

— А як звали вітчима?

— Борис данилович ткаченко, історик за освітою, перекладач, літератор, редактор.

— Де він працював?

— він працював у книжковому видавництві. це була його служба. Крім того, він перекладав прозу, Пушкіна перекладав українською мовою.

— Скільки йому тоді було років?

Ол ьг а, Си мо н Ма рк іш Саша Лазебн іков. Москивата , 1938 р.

— 38 йому було, коли його забрали.

— Він був 1899 року?

— так.

— Його арешт був якось пов’язаний з українським націоналізмом?

— цього ніхто не знає. думаю, що ні. Не обов’язково. то були просто гучні імена, які треба було «вивести на чисту воду», а всіх інших просто як мітлою загрібали. я розумію, що на всіх не вистачило б сил навіть усіх тих величезних кадрів, які цим займалися. і процесів би не вистачило. ішли мільйони людей. усіх верств і станів. це не лише інтелігенція. Заодно хапали і робітничий клас, і селянство, всіх, хто здавався їм розумнішим, хто був небезпечним через те, що розумів, що відбувається.

23

— А маму і вітчима коли випустили?

— вітчима розстріляли в 1937 році, в Биківні він лежить, я думаю.

— Відразу розстріляли?

— думаю, що відразу, тому що всіх, кого забирали, розстріляли у палаці, прямо тут*. а маму випустили після десяти років. у 1947 році її випустили, а через якийсь час почалися повторні арешти, і треба було її переховувати. сестра приїхала, забрала її на урал, її там сховали, адже вийшов указ сталіна після масових звільнень тих, хто відсиділи десятирічні терміни, що їх потрібно терміново випровадити на довічне заслання подалі. тож маму врятували, але вона потім все-таки, після того як почався «реабілітанс»**, повернулася до Києва, якийсь час побула в Києві, потім поїхала до севастополя. Мама досить рано померла, тому що була покалічена, вона і так була не дуже здорова, а десять років гулагу — це не так легко. я скоро буду старшою за неї.

— Повернімося до дитячих років. <...> Гуляйполе. Що там було? Це колонія?

— це називається колонією, насправді це просто село — мазанки білі, під соломою хати, городи, поряд таке саме українське село, тільки там утримували свиней, а у єврейському селі не утримували, ото й уся різниця. ті ж курочки, ті ж корови...

— Було єврейське село і українське?

— так. вони були дуже близько пов’язані дружбою. і зовні: ті самі земляні підлоги, ті самі культури в городах виростали. Земельні ділянки в степу були, а присадибні, якщо це можна назвати садибою — маленькі городи, на яких курочки ходили.

— А різник у вас був?

— Не знаю, можливо, і був, але боюся, що ні. Не знаю, не хочу брехати, це мене не цікавило.

— І згадати що-небудь із релігійного життя...

— Нічого я не можу згадати. його не було. Бабуся ввечері скручувала з ганчірок два ґнотики й молилася. це все, що було. дідусь ніколи цього не робив. дідусь за теперішнім моїм уявленням ближче до гаскалім***. він був дуже талановитою людиною, поїхав на заробітки до Бразилії, аргентини, тому що восьмеро дітей було (тоді, можливо, менше). Кількість людей зростала у цих колоніях, а наділ не збільшувався. і вони, звісно, були дуже бідні, ця земля прогодувати їх уже не могла. * Б. д. ткаченко був засуджений за ст. 54-8, 54-11 КК урср. обвинувачувався в українському буржуазному націоналізмі, створенні терористичної організації. розстріляний в Києві 23 грудня 1937 р. у підвалах жовтневого палацу на вул. інститутській (нині вул. Небесної сотні). реабілітований у 1957 р. (справа № 817 архіву сБу). ** іронічна назва для періоду так званої відлиги 1956—1964 рр., уживане в пізньорадянський час серед радянських інтелігентів. сталінська епоха мала назву «репрессанс», хрущовська — «реабілітанс», брежнєвська — «сюсю-реалізм», за аналогією з мистецтвознавчими термінами. *** гаскалім — прихильники руху гаскала, єврейського просвітництва, що виник серед європейських євреїв у XVIII столітті. рух виступав за світську освіту євреїв і більшу інтеграцію їх в європейське суспільство.

24

<...> тоді їздили на заробітки дуже багато людей з україни. Їхали і в еміграцію, і просто на заробітки. це початок століття, але дід повернувся звідти без жодних заробітків. єдине, що він привіз звідти, це знання двох мов: португальської та іспанської.

— Чи мав він нагоду якось застосувати ці знання?

— так. у 1936 році, коли з іспанії привезли дітей до радянського союзу в дитячі будинки, його знайшли. це була дивина: сільський дід, який знає іспанську...

— А яка в нього була освіта?

— як у всіх єврейських хлопчиків: хедер закінчив. <...> два села — обидва поряд, єврейське і українське, діти змішувались, разом гралися.

— А стосунки між дорослими?

— жодних міжнаціональних «зазорів» не було, не існувало. Навіть ті люди, які були з українського села, вони чудово розуміли їдиш і спілкувалися цією мовою. Моя бабуся російську взагалі ніколи не вживала. дідусь знав російську.

— А бабуся тільки їдиш?

— Їдиш і українську.

— Тобто в Запоріжжі тоді говорили українською?

— у селах і зараз говорять українською. у селах, особливо, якщо ви проїдете трохи далі на захід, я ось їздила іноді, проїжджала на машині через усякі невеличкі містечка, виходила, по базару швендяла, із цікавості — українська мова та жодної іншої. Мені було дуже приємно, що я вільно володію українською, що можу контактувати як своя.

— Ви можете пригадати ваш будинок? Рита Островська*... Ви знаєте Риту Островську? Її «Єврейський Альбом»?..

— я знаю, але після того, як я подивилася вишняка**, мене вже ніщо не може вразити. Знаєте хто такий вишняк?

— Ні.

— о! вишняк — це польський фотограф, який знімав єврейство в 1930-х роках. у нього була така інтуїція, він ніби відчував, що все це зникне. і він зробив величезну кількість фотографій. Німці його двічі заарештовували, знищували його негативи...

— Де це можна подивитися?

— у мене дещо є, але не все. Найкращий альбом є у бібліотеці вернадського, здається, в повному обсязі. вам варто подивитися. це потрясіння. це світ, який так і називається — * рита островська — український фотограф, автор проекту «єврейський альбом», що складається із трьох частин: 1. «сімейний альбом» (з 1978); 2. «євреї на україні, містечка» (1989—2001); 3. «емігранти» (1993—2002). ** роман вишняк – фотограф, в 1930-ті рр. зробив тисячі фотографій єврейських містечок у Польщі, литві, угорщині, чехословаччині. частину з них було опубліковано в сша в альбомі ‘Vanished World: Jewish Cities, Jewish People’, 1947.

25

Vanished World, загублений, колишній, зниклий світ. це польське єврейство. Біднота була фантастична. ...це все згоріло. це вилетіло в трубу. але це такі особи, таке життя... <...> — Якщо уявити, як ви жили, ваш будинок, побут...

— у нас була звичайна хата, яка складалася з двох кімнат; сіни, спаленька, долівка, ліжка такі, як зазвичай бувають, стіл... все, що належить, пічка була, та й все, спати можна було, там лежанка була. Ку зи на Од а та Ол я.

19 40 -в і рр .

— І весь побут родини навколо сільського господарства?

— так. я навіть пам’ятаю, що було святковою стравою. Запам’ятала, що був рош га-шана. це я зараз знаю. тому що тоді була локшина молочна. смачно було.

— Самі робили локшину?

— аякже. Борошно-то своє було. Пам’ятаю, на мотузці висять такі листи, потім бабуся їх згортає, ріже їх так.

— Єврейські свята всі відзначалися? Чи це був радянський час, тому…

— взагалі сільське життя... у них не було того, хто б їх навчив. Бабуся молилася, Біблія у неї лежала. а дідусь усе знав. якщо я у нього запитувала, наприклад: «дідусю, розкажи мені про самсона і далілу» — він мені все розповідав, на основі святого письма, танаху. він усе знав. і писати вмів, був дуже талановитим. вважалося, що ті, хто в цьому середовищі вміють говорити російською, це не «абихто».

— А звідки він знав російську? а звідки ж я знаю? читав, учив — талановита людина. Моя мама, наприклад, була настільки талановитою дівчинкою, що на кошти громади її відправили до класичної мелітопольської гімназії, і її взяли всупереч відсотковій нормі, тому що за неї платила громада.

— До класичної гімназії, тобто вивчати латину...

— так, латина, грецька, французька, вишивання, домоведення — все.

— Мама закінчила гімназію?

— так, мама закінчила гімназію. єдина з вісьмох дітей отримала [гімназійну] освіту. Коли вона хотіла мене посмішити, розповідала: «Приїжджаю на канікули, і всі сусідки збігаються дивитися на мене. у гімназійній формі... виймаю свою корзину, дістаю таке саше, а там дванадцять носовичків: батистових, вимережених, вишитих, усе як годиться. сусідки дивляться: «а це що?» — «Носовички». — «а що, міські баришні такі шморкаті, що їм треба стільки хусточок?»

— Знайшла вона потім якесь застосування цій освіті?

— якби її не засадили до гулагу, вона б... вона тоді вже знала сім мов, була учасницею громадянської війни (медсестрою там була), потім навчалася в інституті. вона славістом могла бути, тому що знала всі слов’янські мови. а французька, німецька й англійська були у неї ще з гімназійних часів. Пам’ять у неї була дивовижна.

26 і рр. н. Чонгар, 1930-т Дід Шая Бер Шнітма

— А мама якого року народження?

— Коли мама померла, їй був сімдесят один рік. додайте ще двадцять п’ять...

— У 1902-му, отже?

— так*.

— А після війни чим вона займалася?

— вона була головним редактором видавництва «вуциК» у Харкові — це всеукраїнський центральний виконавчий комітет. річ у тім, що вона блискуче знала українську, а серед тогочасної інтелігенції це було не дуже поширено. тоді брали за знаннями, не було ні дипломів, нічого. Бездоганне знання української мови і граматики, російської, іноземних мов — ось її і взяли на таку роботу.

— А де вона познайомилася з вашим батьком?

— у Харкові. він приїхав туди на поетичний вечір, і вона пішла на цей захід. Її вразили ці вірші. вона знала їдиш іще до того ж. вона своїх товаришів умовляла: «Ходімо». — «іди ти сама, ми не розуміємо». а потім батькові її порадили як редактора. Був якийсь переклад — збірка віршів українською**. вона редагувала переклади його віршів. Ну і доредагувалась — ви бачите наслідки редагування. я вам прочитаю один дуже ранній батьків віршик у перекладі українською. Називається «врожай»:

е, 1910-ті рр. Шая Бер Шнітман. Гуляйпол

в золотих кубельцях, На тонких стебельцях гойдаються завзято вгодовані зернята. горнуться гарненькі до землі до неньки, Калатають гномики Золотаві дзвоники. Пісеньки та шерихи, глечики та келихи. Колосочку колосок — дзенька злотом голосок. Золотий достиглий рай. Золоті пухнасті юрми дмуть, гудуть, щодуху в сурми: вітре, цить, не заважай! Бо — врожай!

це переклад валерії Богуславської. <...> * З. Б. йоффе народилася 28 вересня 1901 р. ** Нам не вдалося знайти будь-яких відомостей про цю збірку.

27

рк іш Пе ре ц Ма

— А коли ви відчули потяг до мистецтва?

— а я взагалі не називаю це мистецтвом, я цього слова уникаю.

— Добре, не будемо його вживати.

— Завжди, скільки себе пам’ятаю, любила малювати, ліпити. я пам’ятаю таке переживання дитинства, коли я була у своєї української подруги, <...> я любила бувати там, тому що на дверях, що ведуть із однієї хати через сіни в другу, зверху олійними фарбами були намальовані квіти. як у мене.

— А в селі був якийсь художник?

— Ні, це просто самі малювали.

— В українському селі була церква?

— думаю, що ні, там просто парафіян би не вистачило. Ходили в інше село. а синагоги і близько не було.

— У єврейському побуті для молитви синагога ж не обов’язкова, можна молитися всюди...

— Бабуся молилася щодня.

— А у бабусі з дідусем ніколи не було суперечностей?

— Ні, жодних суперечностей, дідусь був чоловік із гумором.

— Але він просвітник, а бабуся релігійна.

— у них це поєднувалося, бабуся, як я вже говорила, толерантно ставилася до всіх інших. Її релігійність нікого не обтяжувала. і все життя так.

— Бабуся їла кошерне?

— Бабуся думала, що вона їсть кошерне. вона просто майже нічого не їла. останні роки, коли її забрали, її раціон складався з картоплі, кислого молока, іноді оселедця. М’яса вона ніколи не їла. <...> — Коли ви були в Гуляйполі — це 1932 рік — Голодомор. Ви щось пам’ятаєте?

— Мені було три роки, я була маленька. Пам’ятаю тільки, що мене туди забрали, коли вже були тільки сліди голодомору... я пам’ятаю найважчі моменти, коли в будинку діставали трошки пшона і це пшоно давали тільки мені, більше ніхто його не отримував.

— Тобто голод ви трохи пам’ятаєте?

— так. це пшоно — не знаю, хто діставав його і звідки — але воно було тільки для мене. досі його не люблю. а вони не їли. Що вони їли? Ну звідки я могла знати?

— Ви були улюбленицею бабусі і дідуся?

28

— так, але бабуся мені сказала, що вона пам’ятає момент, коли мене зурочили, сусідка прийшла, побачила мене і сказала: «Боже, яка дитина!» — все, після цього я вже була поганою дитиною. тож якби мене не зурочили, уявляєте, що перед вами б тут сиділо?

— А потім була Москва. Ні, ще два роки Києва?

— два з половиною роки.

— Де ви жили в Києві?

— я точно можу вам місце показати. це вихід із метро «Хрещатик», який на інститутську. Замість станції метро був великий будинок з аркою-входом у великий двір. там стояв великий будинок глаголем, ось так, а тут був флігель. далі схил, який існує донині. На цьому схилі був просторий двір, там завжди була величезна кількість дітей. а ми жили у флігелі.

— А яка була обстановка в будинку? Меблі які були?

— дуже скромна обстановка була.

— Скільки було кімнат?

— дві.

— І кухня? Загальна чи...

— Ні, окрема, маленька кухня була. і була комора, велика-велика, вона була і ванною кімнатою водночас. там-таки туалетні справи стояли і діжка з водою стояла, там було все, вона була так обладнана, там були всі служби. Ми жили з мамою, сестрою і вітчимом. <...> це було щастя. якщо щастя було, воно було тоді, особливо для мами.

— Мама була партійна?

— Ні.

— А Борис Данилович?

— теж ні.

— А в Києві ким мама працювала?

— редактором і перекладачем.

— А вітчим що робив?

— він теж був редактором. вони були колеги, разом працювали.

— А крім редагування, мама займалися якоюсь творчістю?

— це мені складно сказати, я жила своїм життям, босячкою була такою, хуліганкою, бігала двором, вимінювала щось, витягала. На горищі, на пожежній драбині мене треба було шукати.

29

— Ви були жвавою дитиною?

— я капосною була. я б не витримала, якби у мене була така дитина.

— Яка у вас була мова в Києві?

— російська і українська, на вулиці російська здебільшого.

— А друзі дитинства, які вони були?

— такі ж, як я, шибеники. лупцювали мене, я їх била, всяке було. Поб’ю кого-небудь, прибіжу, під ліжко сховаюсь...

— Звісно, в п’ять-шість років запам’ятати якісь розмови дорослих складно, але всетаки були якісь розмови?

— Були розмови, це мені вже було сім, майже вісім... Коли всіх почали хапати, щодня на вулиці хтось ридав, щодня у когось забирали або тата, або маму, і ці маленькі діти виходили на вулицю і ридали. а ми, всі діти, стояли навколо, ми все розуміли, глибоко співчували, але ні пари з уст ми не вимовляли, бо не вміли сказати те, що відчували. але те, що нас об’єднувало — це спільне почуття співчуття і розуміння цієї величезної біди, яка звалилася, ми переживали це нітрохи не менше, ніж дорослі, можливо, значно глибше.

— Як ви могли це пояснити?

— Хіба дітям потрібно пояснювати?

— Чорні машини?

— та нічого ми не бачили, ми тільки знали, що ось сьогодні плаче Петя, завтра ваня, таня — і ми розуміли, що забрали або тата, або маму, або обох. жодної чорної машини ми не бачили, все це відбувалося вночі. але розуміння глибокої страшної біди у нас було. для цього не потрібно було щось говорити або щось нам пояснювати, що там вороги або що — є страшна сила, яка нас позбавляє батьків.

— Як вона називалася?

— Ми не знали, як вона називалася. це нам не потрібно було, не потрібна була ця конкретна словесна оболонка, сенс був зрозумілий, що одне за одним зникають люди, це нам було зрозуміло. у якийсь момент і для моїх настав час. Коли мене розбудили, я відразу запитала: «де Боря?» Перше питання, тільки-но я розплющила очі. Мені сказали: «уже повели». і тоді мене стали піднімати з ліжка і почали щось шукати. <...> — А не можна було втекти? У село куди-небудь?

— Куди тікати, кому тікати? ви уявляєте собі розміри цих заходів? Ніхто нікуди не міг. Куди тікати і заради чого? Кожен знає, що за ним нічого немає. і до того ж нам добре бути розумними зараз. Нам складно уявити психологію тих людей, того часу і того, що відбувалося. вони не були підготовлені психологічно. Катастрофу, звичайно, вони відчували. вони просто розуміли, мій тато, приміром, задовго до арешту ясно все розумів. іноді прийде додому, обіпреться об двері і просто стогне — того, того, того... всіх позабирали. Ол ьг а Ма рк іш , 19 40 -в і рр .

30

— Ви з татом спілкувалися, коли вже були в Москві?

— Ну, я ж жила в його родині, спілкувалася.

— А до 1937 року?

— так. він же приїжджав до нас постійно. Мені Боря завжди говорив (я його дуже любила, Борю): «Не забувай, що в тебе тато такий гарний, такий розумний, знаменитий». а я йому говорила: «а ти кращий за всіх».

— Тобто ви любили обох.

— так, звісно.

— Якою мірою у батьків була лояльність до влади?

— Мама не висловлювалася, а Борис данилович іноді висловлювався — це пасивне [неприйняття], не любив сталіна. Не любив його, і це не приховувалося. а чому він повинен його любити?

— А ось, торкаючись теми, пов’язаної з єврейством, з антисемітизмом — коли ви почали відчувати якусь особливість вашої національності, яка не така, як у інших? У тому селі, де ви жили в дитинстві, щось згадували про погроми? Чи були там погроми під час Громадянської війни?

— розмов не було. річ у тім, що там було місце махновщини. а Махно ставився до євреїв дуже толерантно. у нього у військах якщо якісь махновці і вбивали євреїв, то це не була директива Махна, навпаки, він карав за цю справу. то була величезна армія, там були люди найрізноманітніші, люди до нього йшли, він був популярним, і там були і бандити, і хто завгодно, але він сам, як ідеолог цього руху, був противником антисемітизму. <...> я вперше щось відчула, думаю, в шкільні роки. у початкових класах.

— Що це було?

— Зазвичай, люди намагалися якось приховати це, або соромилися, не було такого, щоб людина гордо несла: «я ось такий». це треба було в собі виховувати. а так — ти не такий, у тебе очі не такі, волосся не таке. Німці, між іншим, не могли виокремити євреїв ніколи за фенотипом без допомоги місцевого населення, тому що у них євреї інакші. я навіть була якось на одному симпозіумі, там були скульптори з різних країн, і я говорила з болгаркою. вона мені про польку каже: «Подивися, вона говорить, що вона полька, а вона типова єврейка». я кажу: «чому ти так вирішила?» — «Поглянь, яка вона білява, блакитноока». — «а хто ж я тоді?» — «а ти — типова болгарка».

— А якісь розмови...

— Ні, я не перебувала в такому середовищі, де це могло бути. я не жила в комунальних квартирах у ті часи. у школі цього не було тоді, до війни ніколи. це потім почалися якісь висловлювання.

— А в школі, говорите, до 1941 року?

31

Перец Маркіш

— у Москві я вчилася в першому класі в такому місці, яке називалося «циганський куток», там були цигани. Коли зі мною мої домашні гуляли, вони сприймали мене як свою, бо ляля чорна була відома циганська актриса, і моє ім’я зачаровувало циган, які навчалися зі мною. а ще я була сильно кучерява і дуже смаглява. я була така чорна. <...> — До війни ви встигли закінчити чотири класи, почалася війна, як це у вашій родині пережили?

— тато пішов на фронт, спочатку в ополчення, потім вибрався з ополчення і пішов уже в діючу армію як військовий кореспондент. а нас — в евакуацію. спілка письменників усіх зібрала, і відправили нас.

— Де ви були?

— у ташкенті. там, де анна андріївна ахматова. я бачила її, я вже знала, хто це. родина наша жила літературними інтересами, всі новинки книжкові обговорювалися, все купувалось. я виросла серед літературної еліти, і інтерес до поезії у мене дуже ранній. я жила цим. ось з’явилася книга, ось іще щось. дорослі живуть цим, вони це обговорюють, і ми, діти, звичайно, теж. я знала ще школяркою безліч віршів напам’ять: і Пастернака, і анни андріївни, дуже любила їх.

— А Мандельштама вже знали тоді?

— Мандельштама я не знала.

— А Марину Цвєтаєву?

— Марину цвєтаєву я полюбила старшою вже. <...> а з Пастернаком тато близько спілкувався. З тарковським дуже близько дружив і спілкувався, він перекладав його. Наровчатова також.

— Тато писав тільки їдишем?

— вірші — так. статті — по-різному. юнаком він починав російською писати. вона вважалася елітарною мовою для поезії. йому було вісімнадцять років, коли він починав, писав російською тоді. Потім подорослішав і вирішив, що повинен писати своєю мовою.

— Це так національна самосвідомість зберігалася?

— Звичайно. але тато зовсім не був релігійною людиною, це була світська культура. Хоча Біблію знав чудово. у нього в поезії повно біблійних ремінісценцій, ви можете їх знайти.

— Трошки знову про побут ташкентський, про Ахматову.

— я бачила її. вона жила окремо. Зараз дуже багато спогадів про неї, слава Богу. до речі, в 11-му номері за 1997 рік журналу «Знамя» є спогади мого брата симона про анну андріївну. Почитайте — матимете величезне задоволення.

— Симон — це старший, так?

— так. він, щоправда, пишеться шимон тепер, тому що довго жив в угорщині, і його там називали шимоном, по-угорськи, але він симон був, і в побуті він залишився симон.

32

— А зараз він де?

— у женеві. він був упродовж двадцяти років професором женевського університету.

— А які у вас контакти?

— дуже близькі. дуже. я їх [братів] люблю, а старший взагалі мені дуже споріднений духом, своїми прагненнями.

— Ви спілкуєтеся?

— я їжджу до нього, разів зо п’ять уже була, по телефону говоримо, дуже близька я з ними. і з тим, і з другим, але особливо зі старшим, тому що ми зросли разом. <...> — Ну ось евакуація, школа. Що там за школа була?

— Нормальна школа. Ну знаєте, як діти до школи ставляться: пішов — прийшов, та й усе. уроки зробив — не зробив. у мене була справжня школа, коли ми повернулися з евакуації, і там була дивовижна вчителька російської мови і літератури, для мене вона була абсолютно дивовижним надбанням, тому що вона навчила нас писати і говорити російською грамотно. <...> я взагалі дуже люблю мови. Мені не дав Бог таких талантів, як мамі, але поки пам’ять іще тримала, я самостійно намагалася щось вивчити і щось мені вдалося.

— І які мови у вас?

— у мене активна іспанська та польська, а англійська — слабша, але спілкуюся, коли їду куди-небудь.

— А польська у зв’язку з чим вам була цікавою?

— спочатку я приїхала в україну, після повернення мами з табору. якось приходжу, а вона каже: «Хочеш, я тобі почитаю дуже гарні вірші Міцкевича?» я кажу: «Почитай». вона мені прочитала... я говорю: «Мамо, я хочу знати польську». вона відповідає: «Знатимеш українську, тобі буде легше вивчити польську». так воно і сталося.

— А крім Міцкевича ви ще щось читали польською?

— тувіма люблю, галчинського, юліуша словацького, але мені найближчі — Міцкевич і тувім.

— У школі було багато офіціозу?

— я так погано навчалася, що у мене в одне вухо влітало, якщо влітало, а в друге вилітало. воно все йшло повз мене. як я склала іспити, досі не знаю. в інституті я так само поводилася. За спеціальністю я старалася, бо мені було цікаво. а все інше — марксизм-ленінізм, навіть історія мистецтв — ні, нічого із цього мені не потрібне було. я не знаю, чому мене Бог від цього всього вберіг. якось я прослизнула.

— А піонерська, комсомольська організації?

— я була дуже далека від цього всього. Мене в школі не хотіли брати до комсомолу, тому що я була поганою дівчинкою і навчалася не дуже добре. це ганьба була — дівчинку не беруть до комсомолу. я не одна була, нас було таких людини три або чотири, невеличка 33

така групка, геть аполітична. одна любила Надсона, друга — апухтіна, я любила Маяковського. у нас були свої захоплення, нам головне було — щоб нас не чіпали. Ми не відчували себе ізгоями, з іншими дівчатами такого духовного спілкування не було, але вони були по-своєму чимось милими нам. Не було жодної ворожнечі, навпаки. <...> — Але я ж знаю, що таке в школі піонерська організація — це якийсь порядок.

— Ну це вам здається тільки, у нас цього нічого не було, ніякого порядку, це ще не ті часи. я навіть знаю, що поки я ще навчалася в інституті, це була така ліберальна система. Потім, коли я вже закінчила інститут, ставало дедалі гірше. Перешкоджала кафедра марксизму-ленінізму всій цій справі, з одного боку. а з іншого — п’янка, гулянка і професійний розвал у цьому сенсі. <...> — Київський художній інститут?

— так. у 1956-му я його закінчила.

— Тобто ви приблизно у 51-му вступали?

— Ні, я ж два роки на засланні була.

— Через батька?

— Звісно. <...> — Ви знали, що батько був у Антифашистському єврейському комітеті?

— все я знала про це.

— І знали людей цього комітету?

— Знала Міхоелса, він бував у нас вдома регулярно. Крім нього, я мало кого бачила. він бував найчастіше. Був такою товариською, милою людиною. <...> — Арешт комітету — це було несподівано?

— Ну як вам сказати… Не можна так сказати. Хіба ми не розуміли, в якому середовищі ми живемо і що відбувається? все до цього підходило. Знали, що страшне насувається. вони перебували на вістрі ножа, вони думали, якось вони вціліють. <...> галич розповідає у своїх спогадах, що він дізнався, що засідає антифашистський комітет, це вже перед самим розгоном, і він зазирнув, хотів бути присутнім. а мій тато йому каже: «а ви тут що робите? геть звідси». грубо так. це було так не схоже на батька. галич зрозумів: «він мене врятував. він мене відсторонив від цієї компанії. якби я там... там же сидів сексот, і не один навіть»*. і ось цією грубістю своєю батько повністю вивів його із цього колективу.

— Повернімося до заслання. Де ви його відбували? * див.: галич александр. Генеральная Репетиция. автобиографическая книга воспоминаний. — Франкфурт: Посев, 1974.

34

— спочатку в сибіру, потім у Північному Казахстані.

— Всі члени родини разом?

— Ні, вони окремо, я окремо.

— У 1953-му ж... після смерті Сталіна?

— Після смерті сталіна ми два роки ще пробули, у нас іще була поразка в правах. із п’ятого курсу мене забрали, через два роки я на п’ятий курс прийшла знову. Мене поновили.

— Трошки про інститут можете розповісти?

— інститут зовсім не той був, що зараз. це був досить ліберальний заклад. Був як бурса, до речі, це будівля бурси. там був гуртожиток, перукарня, їдальня, лазня, пральня, можна було місяцями не виходити із цієї будівлі.

— І працювати?

— і працювати.

— Ви були залишені на себе?

— Ні, у нас були викладачі, були майстерні, стояла натура, все, як годиться... якраз був директор григор’єв сергій олексійович, вельми серйозна людина у живописі — передвижник, натураліст, побутовист. і ця ідея побутовизму всі факультети вбивала. Мене винесло звідти. Загалом, справжнє навчання почалося після інституту.

— Як власне формувалися ваші інтереси в мистецтві?

— я відразу захистила диплом, отримала його й того ж дня пішла на завод, мене розподілили на фарфоровий завод — скульптором. там почалася кераміка.

— Ви пережили якийсь період захоплення передвижництвом, тією ж натурою, реалізмом?

— Ні, я нічого цього не розуміла, на щастя. Нас не навчали працювати в матеріалі. а скульптур поза матеріалом не може бути. скульптура — це матеріал.

— І живопис теж матеріал.

— але в скульптурі це більш конкретно. там це абстрактно — фарби, полотно. а тут — дерево, глина, камінь. Мене розподілили. Прийшла жінка, головний художник Фарфору-фаянсу україни, подивилася на наші роботи і на мені зупинила вибір. Їй здалося, що я підходжу. «Ми вас запрошуємо. Ми зробимо вам розподіл». я пішла туди, побачила печі, побачила всі перетворення, колір.

— Наскільки вільні ви були у власній творчості на заводі?

— абсолютно вільна. я повинна була зробити вісім затверджених радою речей на рік, але що саме, це було моє. я повинна була знайти такий сюжет, щоб це відповідало матеріалу, щоб це купувалося людьми. Щоправда, коли твір ішов у цех і тиражувався, це перетворювалося на щось потворне...

35

— А що це було? Вази якісь?

— Ні. я робила тільки скульптуру. це не був посуд, посуд я потім почала робити.

— А які теми ранні?

— Найрізноманітніші. у мене нічого не залишилося, я все роздарувала. Щоправда, у мене не було авторського примірника, але той мізер, що був, я весь роздарувала. я взагалі, як почну викидати, треба тримати мене за руки, а то я все повикидаю. <...> — Хто входив до кола ваших друзів у світі мистецтва, з ким ви контактували, хто вам був близьким?

— Мені близьким був тоша лимар*, гриша гавриленко, ада і володя**, Міша ванштейн також був близьким, Борис степанович довгань із теперішніх, льоша Захарчук. <...> — Тоді, наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років молодь якось по-особливому себе могла відчувати?

— Найцікавіше — це що виникли якісь бажання проникнути у світ творчості. відкрилися можливості бачити хоча б репродукції, все ж було під забороною, і імпресіоністи та інші... загалом, якось розширити світ своїх захоплень.

— В інституті були курси історії мистецтва? «Двадцяте століття»?

— Ну, я ж вам говорила, що я не навчалася. я собі там перебувала, мені не під силу було це вислуховувати, що вони говорять. я не могла. Короткий курс відкриваю і відразу ж засинаю.

— Ну це короткий курс, а історія мистецтва?

— теж. Звісно, багато моїх колег усе це знають, і дати, і коли Мікеланджело народився, я — не знаю, коли він народився, я знаю, що я люблю ці речі в музеях, у репродукціях. а все, що мені говорили — що не треба, що ренуар поганий...

— А говорили, що Ренуар поганий?

— у нас один викладач лаяв ренуара, а коли виходили на перерву, говорив: «чудовий ренуар, дивіться більше».

— Навіть так було?

— так, але це був Борис іонович Бродський, теж покійний, єдиний, хто говорив так на перерві. <...> * анатолій лимарев. ** ада рибачук і володимир Мельниченко.

36

— Відчувалася роздвоєність? Адже для молоді роздвоєння якраз чуже.

— чим більше нам говорили, що це не можна, що це погано, що це занепадництво, з тим більшою допитливістю ми до цього ставилися. Ми любили і рєпіна, і сєрова, і толстого, але водначас і ренуара, і врубеля, і Моне, і Мане, і Пікассо. все це ми хотіли. стали з’являтися книги, альбоми. я все, що заробляла, просаджувала на книги. На Хрещатику був магазин зарубіжної книги «дружба», там можна було купити хороші альбоми. Пам’ятаю, приїхала до Москви, пішла до букініста біля «Метрополя», дивлюся — лежить «Кераміка» Пікассо. — «Можна мені подивитися?» — «вона коштує сто двадцять рублів».

— Місячну зарплату!

— «Ну дайте мені подивитися!» — «сто двадцять рублів!» — «Ну, я все одно хочу подивитися. я куплю». — «у вас рукавичка на руці — зніміть!» — «Будь ласка». я всі грошики порахувала, купила собі «Кераміку» Пікассо.

— І у вас є цей альбом?

— так. З відеоінтерв’ю Романа і Анни Ленчовських Київ, 1998 рік Переклав із російської Микола Антощак

Ольга Рапай з друзями Володею та Поліною. Довгий Міст

37

Портрет ольги рапай-Маркіш, українсько-єврейського скульптора <...> Мама була надзвичайно здібною дівчиною. вона вміла розмовляти російською мовою, чудово володіла українською. I та спільнота, яка у селі була, зібрала гроші і послала її до гімназії, в Мелітополь — найближче місце, де була класична гімназія. і там вона навчилася давньогрецької, латини, французької, німецької, домоводства, вишивання. якраз вона закінчила гімназію, тут революція. вона пішла на фронт, була медичною сестрою у госпіталі. I вже вона була проникнута ідеями про робітничі класи, вийшла заміж за робітника. він був чорнявий, як вугілля. його вже нема, він помер, її перший чоловік. але там така дивна була історія. Народилася дівчинка в них. він каже: «це не моя дитина». у дитини були сині очки, біле волосся, брівки і вії теж були білі. тож він мовить: «чия це дитина? то не моя». а мати була страшенно горда, вона каже: «іди геть, я тебе знати не хочу, це не твоя дитина». вона гнала його від себе — він її образив страшенно. I тут приїздить її сестра ганна. Білява, ця сестра, в неї сині очі. як він побачив ту сестру, все зрозумів, але вже було запізно. Ну i мати залишилась сама, тому що дуже горда була, не могла йому пробачити такого.

— Після революції що вона робила? Після революції вона була головним редактором видавництва «вуциК», вуциК — це всеукраїнський виконавчий комітет при владі. тоді ще небагато було людей, які мали таку хорошу грамоту і українську мову... якось, будучи в Харкові на цій посаді, вона прийшла на літературний вечір, де мій батько виступав. Була зі своїм хлопцем, між iншим, це спогади її знайомого. <...> вона навіть друзів запрошувала на той вечір, а вони їй у відповідь: «3іно, ми не підемо, бо ж нічого не зрозуміємо, ти нам розповіси потім». Ну i вона пішла, побачила цього поета. Закохалася страшенно. як божевільна прийшла i вже тільки те i робила, що напам’ять читала його вipшi. а потім її попросили, щоб вона відредагувала переклади його віршів українською мовою. Ну i так вони редагували, поки я не народилася на світ.

— А ваш батько з якої родини був?

— Мій батько був зі страшенно бідної родини, містечкової, з малесенького містечка, майже села. дід був красень, батько мій у нього вдався. <...> я живими не бачила своїх діда та баби. тільки бачила на фотографії, дід дуже вродливим чоловіком був — сині очі, такі самі у тата були, тільки тато чорне волосся мав, а дід був блондин, як ті євреї, з бородою великою. видно, що у нього шляхетні такі риси обличчя були, прекрасні. Мачуха мені розповідала, що він у такій бідності жив, такій злиденності, що страшне. Нічого не було в хаті… розповідали, що у діда та баби було кілька дітей. старший син помер під час війни, ще чотири дівчинки було, наймолодшою дитиною був мій тато. йому було три роки, коли старший пішов до школи, і тато кричав: «я теж хочу до школи!» а черевиків не було, i одягу не було, але він так кричав i плакав, що його замотали в ковдру, віднесли до школи i посадили разом з учнями. тож він почав навчання загорнутий в ковдру. таке було.

38

— Тобто також був здібний, бо в три роки вже пішов до школи...

— Напевно так. Ну а потім в нього проявився дуже прекрасний голос, i його хотіли забрати до синагоги, щоб він співав, і навіть узяли. а потім його тато, характер у нього був дуже крутий, забрав його звідти. Коли мій тато вже був повнолітнім, а тринадцять років тоді вважалось уже повноліттям, його поставили писарчуком в якусь контору. Ну а потім, у чотирнадцять років, його призвали до армії. Був поранений. Перші його вірші були написані російською мовою, він її опанував, а потім, вже маючи двадцять років, тато почав писати їдишем, друкувався. <...> — Вам батько говорив, чому він почав писати їдишем?

— він не говорив, але я розумію чому. він хотів прислужитися народові, бо вважав, що тому народові, який сидить по містечках, по колоніях, потрібна література, культура.

— Він відчував дуже сильний зв’язок із єврейською культурою?

— Напевно. Хоча був відкритий для всього світу. <...> він єврейську культуру добре знав, в його поезїї, часом, є ремінісценції з єврейської культури, проте саме релігійної традиції він не практикував ніколи. <...> — А ваші батьки чому розійшлися?

— Мати його залишила. вони не були офіційно одружені, тоді не були в моді офіційні шлюби. він був страшенно гарний. <...> йому начебто сама природа прирекла бути поетом. у ньому все було шляхетне, поетичне, він yмів підбирати одяг, у нього хода була, постава. Ну а мати звичайна собі жінка була така. але вона мусила мати таки сильний характер, такою сильною бути, щоб вирішити, будучи вагітною, що вона не буде з ним. Бо жінки не давали йому проходу. я її питала: «Мамо, а чого ти позбулася його, хіба ти його не кохала?» вона каже: «Кохала страшенно, але я не хотіла, щоб він до мене приходив відпочивати. я не могла йому пробачити, що він звертає увагу на безліч жінок, які не дають йому проходу». у анни ахматової є спогад, як він у Парижі був на конкурсі чоловічої краси і взяв перший приз. то можете собі уявити… тож мама якийсь час була сама. дітей порозкидала: мене до бабусі в те село, про яке я говорила, мою сестру до своєї сестри, до ганни. у нас не було квартири. Після закінчення інституту мама працювала українським діалектологом. вона дуже добре знала українську мову, просто всі діалекти. Mи її звали Містер Хігінс, тому що вона на базарі як щось купує, питає: «ви звідти, ви звідти?» — «так, а звідки ви знаєте?» а вона могла за говіркою визначити, звідки ця людина.

— А потім що? Зустріла вашого вітчима?

— так, вона зустріла мого вітчима. вони побралися. в нього був не перший шлюб. він мав уже дітей. я дуже хотіла побачити його дітей від першого шлюбу, тому що любила його страшенно. Мені хотілось побачити, які вони, може вони схожі на нього. Перец Маркіш

39

— Вдалося?

— одного. один до мене приїздив, менший. сергій. <...> Ми вже два роки чи три жили тут, у Києві, на вулиці інститутській. то це були мої найкращі роки, бо вітчим дуже багато мені уваги приділяв. I бавився зі мною, i малювали ми разом, i казки пригадували... Ніхто ніколи стільки уваги мені не приділяв, як він. ткаченко його прізвище було, Борис данилович. <...> — А ваша мати розповідала вам про свої роки, проведені в таборі?

рк іш и Ол ьг а Ма Си мо н та

вона ніколи не висловлювалась. Була страшенно мовчазною щодо цього. вона була дуже весела, співуча, товариська, i ви знаєте, отi десять років цього не знищили... вона вийшла на те життя, коли могла приділяти увагу своїм друзям, знайомим, бути доброю, такою веселою. це їй допомагало жити на cвiтi. вона була всього позбавлена протягом такого часу, в таких стражданнях, муках. тому не хотіла повертатися до тих думок. різні бувають психологічні типи, вона не копалася в минулому... якось вона мені розповіла лише один епізод, як вони їхали в табір. там caмi жінки були, від 18 до 80 років. ув’язнені були за те, що вони чиїсь дружини. I везли їх із Заполяр’я, з табору, до Караганди, до карагандинських таборів. I посеред якогось дня там зупинився потяг. охорона прочинила дверцята... Не дверцята, такі брами великі, скотські, там возили худобу. а такий був потяг, знаєте, дуже довгий. «I ми чуємо — хтось там виє, як звір якийсь, і він так приближується, сильніше, сильніше чутно. I коли ми подивилися у цей oтвip, то побачили — дітки, вони біжать і заглядають... I коли ми їх побачили, то почали вити вci, бо кожна мала десь своїх дітей i не знала, що з ними, чи живі вони» I оці вci жінки починали вити, кричати голосно, коли вони бачили цих дітей, маленьких — казахські діти — вони бігали i дивилися, може хтось їм щось дасть. I оце епізод… <...> — Я ще хотіла розпитати, чим, на ваш погляд, виявився комунізм?

— утопія.

— Ідея, з якою люди жили...

— Половина з того винищено, а половина залишилася. усе, що могло думати i що могло посприяти опорові, зрозуміти, його винищено було. а те, що залишилося — воно не те, щоби повірило: це було як в релігії, не можна сумніватися. Не можна собі ставити питання, треба вірити. і вони вірили. Плакали, як він помер.

— Батюшка Сталін.

— вурдалак. я його так називаю. <...> — А ви коли одружилися з чоловіком?

40

— о, це дуже романтична історія.

— То, прошу, розкажіть мені.

— Коли мене забрали у заслання, він дізнався де я є...

— Але чекайте, бо я про заслання не знаю.

— Ну, коли вcix заарештували, мою мачуху, братiв, то потiм мене в Києві знайшли, прямо з лекцій мене забрали, на п’ятому курсі, в тюрму. а з тюрми — по етапу до сибіру. а він дізнався і туди приїхав. <...> у ті часи ще сталін був живий, а він не побоявся i поїхав. Ми одружилися, i потім він поїхав у інститут. Коли мала народитися вже дитина, він знову приїхав до мене, а повернулися ми вже разом. <...> — І ви довго були на засланні?

— два роки. якраз помер вурдалак, я його тільки вурдалак називаю. це страшне було, страшне. я навіть не можу людиною його назвати. <...> — А вас коли відправили на заслання, то ви зустріли якихось добрих людей?

— це ж не були табори, це було заслання. так, там були дуже хороші люди, там була ciм’я, з якою я так добре подружилася і навіть була у них на квартирі.

— Російська чи яка ciм’я?

— Змішана, він був росіянином, вона єврейкою. вже їх обох нема. я переписувалась із нею. там дуже цікавий був епізод, коли вже вони переїхали в Красноярськ. у нього була мрія закінчити метеорологічний технікум, але коли дізналися, що він зі засланою подружився, його вигнали з комсомолу і з технікуму. Зрештою, він закінчив, а вона влаштувалася вихователькою у дитячому будинку. там треба було чергувати, і серед одного чергування, серед ночі, одна дівчинка, років дев’яти, виходить і каже: «тетя Песя, я хочу, чтоб вы были моей мамой». вона розгубилася... Каже: «чекай до ранку. я спитаю у дяді володі, що він скаже». це щоб відтягти рішення. Пішла додому, у володі питає, а він каже: «Звичайно, забирай». Забрали її додому, любили страшенно її, ту дівчинку, носили на руках, і заміж її видали, і дочекались онуків. <...> — Потім ви з чоловiком жили тут, у Kиєвi?

— так, у Києві. <...> двадцять два роки ми були разом. я більше нікого іншого не покохала. скільки років, були пропозиції... та я й досі люблю його, й досі. <...> — А що ваші брати робили, професійно?

41

п. на Жникру й та Окса Ольга Рапа

-ті рр. Київ, 1950

— Мій брат старший був класик, філолог, перекладав із латини речі, які мали або застарілі переклади або зoвcім не перекладалися. 3 давньогрецької переклади робив, писав коментарі.

— Де він жив?

— у Москві.

— До смерті, так?

— Hi, він виїхав. страшенно його переслідували. він займався ще еразмом ротердамським, а це в європі дуже цінована особистість. і коли запрошували його на конгреси, присвячені еразмові ротердамському, йому навіть не повідомляли, замовчували. одного разу приїхав до Москви якийсь чоловік i сказав моєму братові: «якось із вашого боку нечемно, ми стільки разів вас запрошували, а ви жодного разу не погоджувались». — «ви мене запрошували?» — «так, на адресу спілки письменників». <...> він жив спочатку в угорщині, одружений був з угоркою, а потім його запросили до женевського університету. він там останні п’ять років працював, аж поки не вийшов на пенсію, а на пенсії недовго був.

— А другий брат?

— вiн перекладав поезію. Потім став сам писати, але прозу. спочатку трошки недолугу, а зараз присилає мені книжки, то я бачу, що з нього виходить письменник. але він не такий обдарований, як старший.

— Де він живе?

— в ізраїлі. <...> улюблені поети в мене змінювалися. ахматова була, потім був Пастернак, потім цвєтаєва... довгий час був Пастернак, чимало його віршів я знала напам’ять. Потім мені щось воно... якось така складна метафорика його трошки мені була набридла, і я повернулася знову до анни ахматової. вона тепер залишилася мoїм улюбленим поетом, і навіть ближче, ніж цвєтаєва, яку я теж обожнювала. тепер до смерті залишиться для мене божеством анна андріївна. а Пастернак, як виявилось, і Мандельштам теж, страждали і відверто висловлювали невдоволення, що народилися у єврейських родинах. <...> я не люблю цього, воно мені чуже. але мене це не те що бентежить, а воно мене дратує. людина має бути собою. це ж ти, мені здається, начебто плюєш на могилу батьків своїх, якщо ти відштовхуєшся... Ніхто від тебе не вимагає, щоб ти молився тому Богу, якому молились твої предки — це не обов’язково, але якась повага має бути, якщо ти кровно належиш, не можна зневажати свою кров. Хоч я виросла в родині єврейського поета, але я не була вихована в такому дyci, у нас ciм’я була інтернаціональна. до нас ходили різні люди. друзі були i росіяни, i українці, і всі приймали їх дуже з приємністю, пригощали. Хоча часи були дуже важкі. Колись тато 42

сказав, що коли він постаріє, то навчить нас їдишу, мене й мого брата, розповість нам якісь цікаві історії, якісь казки — але йому влада не дала. йому було лише 52 роки, як його схопили. три з половиною роки тортур, після чого знищено його було. але все ж таки я ніколи не можу забути, хто він був. I тому в мене таке ставлення до того відштовхування, про яке ми говорили — не те що відраза, а якась холодність.

— А ви багато читали з літератури?

— Не дуже багато. Міфи — це для мене було найцікавіше. до релігії я ставлюся як до міфологiчного сюжету. Мені дуже цікаво, хоч я i агностик… якщо у людини є талант віри, хай собі вірить, отже, для неї існує Бог. а якщо немає в неї таланту віри, хай не бреше, що вона вірить. <...> — Чи є у вас улюблені письменники, які важливі для вас?

— саймак, звичайно. шеклi, рей Бредбері. улюблені, я можу по кілька разів підряд читати. достоєвського не люблю. <...> — Достоєвський дуже специфічний...

— я не можу ніяк себе примусити... Звичайно, я розумію, що це людина геніальна, але це ж все, що він пише, воно видумане, умовне. це все, начебто з картону вирізане... він усе сконструював, i я це відчуваю.

— А з російської літератури хтось вам близький?

— чехов, але не ранній. страшенно люблю драматургію островського. вона така приємна дуже, наївна така, щось в ній таке є. Платонов мій улюблений. Колись мені страшенно подобався Михайло Булгаков, але коли я почала читати Платонова — все, він затьмарив усіх. <...> — Як ви вирішили стати скульптором?

— я малювала з дитинства, малювала собі трошки, але коли тато мене водив до своїх знайомих художників, вони трошки сміялися з тих малюнків, вони були дуже наївні, але ніколи не казали, що не треба вчитися, хай собі обирає інший шлях в житті. я згадую, як до Пименова тато мене водив. у мене була така картинка: моя подружка лежить на дивані гола з книжкою. я кажу: «це вона готується до іспитів». а Пименов каже: «а, от який спосіб готуватися!» так я малювала, а потім приїхала сюди, в Київ, в художній інститут. спочатку до школи пішла художньої, мене не взяли, сказали, що вже доросла, мені от-от мало бути вісімнадцять років, чи вже було вісімнадцять — ми тебе не можемо взяти, бо ти переросток. вигнали мене. то я пішла в інститут: сіла там і малювала у коридорі гіпсові голови, давид там був, аполлон... I коли я зазирнула в одні двері, а там ліплять дідів, то я так обомліла. Після того я вже не могла розлучитися з глиною. я з першого разу вступила в інститут, хоча не мала жодної підготовки, не закінчила художнього середнього навчального закладу ніякого. так і вийшло.

43

— Тобто ви знайшли вашу дорогу?

— Хто його знає, може й так. це так випадково вийшло. <...> я роблю тільки камерну скульптуру. є такий жанр — мала скульптура, це скульптура, що спілкується з людиною, яка її має. вона не є однозначною, її можна трактувати і так, і так. і той, хто нею володіє, можливо, не так її розуміє, як я розумію. це дуже цікаво. шкода, що у нас люди не мають змоги купувати і ставити їх удома, квартирки такі маленькі. та скульптура, яка малого розміру, але вона має бути збільшеною, — то не є малою скульптурою. розмір не є головним — головне саме рішення, композиція, тема, це все стосується жанру малої скульптури. у нас навіть були такі всесоюзні виставки малої скульптури, i я брала участь у двох чи трьох, уже не пам’ятаю — це дуже цікаво було. це цікава робота, мала скульптура, бо її діапазон тем дуже великий…

— Ви робите страшенно гарний посуд, коли йдеться про кольори, але водночас ви робите ці скульптури, якими створили такий цілий світ. Ви від початку виробили цей стиль скульптури чи якось поступово?

— це від початку, тому що, це моє захоплення щодо екології. тварина i людина. Не людина і тварина, а тварина i людина. а друге — це цирк, скоморох, блазень — тому що вони вільні. ці блазні можуть казати все що заманеться своїм можновладцям. тому що яку б я тему не вирішувала, головна дійова особа — блазень. Наприклад, у мене є єврейський танок — але вони блазні. Ким би вони не були — вони блазні. отой сидить з папужкою... блазень, клоун. такий є целков, може ви чули, художник. у нього повсякчас дійова особа такий йолоп, у нього тільки рот із зубами і очиці. це в нього такий громадянин світу, і скрізь він у нього проходить. Коли я побачила, що ще є людина, у якої теж є одна й та ж особа, то я собі пробачила те, що у мене завжди або клоун, або блазень, або щось подібне... <...> Перша моя робота стосовно екології... цей блакитний кіт, а в нього гніздечко на спині. я її зберігаю, тому що це перша робота на екологічну тему. <...> — Які з ваших робіт для міста залишилися? Залишилася дитяча бібліотека; залишилася робота «Керамічний живопис» на бульварі шевченка — там триста метрів квадратних живопису; ще є в мене бар для інституту фізіології імені академіка Богомольця і для інституту ботаніки...

— А ви скільки зробили?

44

— десяток. Багато знищили: ресторан дуже великий на проспекті Перемоги i там кілька магазинів знищено, зокрема магазин «вакулині черевички». дві роботи в приміщенні театру лесі українки знищено. я все вже не пам’ятаю. це просто жахлива річ.

— А яка ваша улюблена річ? Ви мені говорили про «Корабель».

— «Корабель дурнів» це улюблена робота. вона має відношення до міфологічного сюжету. На Масляницю або перед різдвом вони віз великий брали, запряжений кіньми, його розфарбовували, розцяцьковували як корабель, i на тому «кораблі» сиділи блазні, скоморохи і співали. Публіка була у захваті, це була така розвага, хоча церква була проти. це знайшло відображення у європейському живописі, викликало багато дуже цікавих творів. вони дали йому якийсь подвійний, потрійний зміст, це така філософія.

— А ви чому вирішили це зробити?

— Навіть не знаю... Мені це сподобалося — воля! люди якось себе поводять вільно, тим паче, що це в середньовіччі — вони співають, танцюють, кажуть, що хочуть, коли це було заборонено. це нагадує античний театр, дотеатрального ще періоду, діонісiйські вакханалiї, коли вони ходили між хат і такий, зроблений зі шкіри i з тканини, фалос великий носили. це було дуже смішно. чому це було смішно, я не знаю. але з одного боку, це було смішно для публіки, а з іншого — кому вони співали ці пісні, якщо той чоловік дуже невдало розпродав свій товар, а вони ще й знущалися з нього... <...> — Ви вирішили зробити цей «Корабель», і ви також там є, саме в той період, коли дуже хотіли виїхати?

— Hi, ні, нi. це зовсім інша річ. це просто робота. Мене нікуди не пускали, я була не виїзна, і я в своїх мріях десь їду... Бачите, сиджу я там, не можу сама поїхати. я сиділа тут прив’язана, мені не можна було нікуди їхати. якось я спитала, а чому я не виїзна, які до мене претензії. Хоча я трошки могла здогадуватися, але це ж було в минулому. а в овірі мені кажуть, що у них є список виїзних, всі інші — невиїзні. то мені це було дуже смішно, я опинилася в більшості. то я собі подумала про виїзних: напевно, вони стукачі, то їх пускають. Ну, так, всі погодилися зі мною.

— Розкажіть про клоуна, блазня, якого ви часто робите...

— я хочу вам сказати, що всі мої блазні, арлекіни абстраговані. Навіть євреї-арлекіни в мене були без зачіски, щоб не було конкретики, не до часу, не до місця. вони люди собі такі вільні, а для того, щоб вони були вільні, щоб відокремити їх від решти, вони арлекіни. Kpiм того, в мене була така зацікавленість щодо абстрактного живопису, бо я їх розцяцьковувала без того, щоб там був одяг який-небудь або щось – ні, вони були як тло, на якому міститься цей живопис абстракції. і від роботи до роботи, можливо, вони були гірші... вже краще виходить саме той живопис <...> — А чим тоді відрізнявся такий єврейський блазень від іншого?

45

— я взагалі про це не думала. там був єврейський танок — хоч я ніколи його тоді не бачила, бо відірвана від середовища була, мені здавалося, що такі рухи мають бути — але вони були в одязі арлекінів. <...> — У власних скульптурах ви використовували єврейські мотиви?

— тільки біблійні. у мене був авраам, я трактувала його не як ілюстрацію, а трактувала вільно. він сидить, і коло нього там уci дітки, він покриває їх полами свого пальта. він сидить з голою головою, з бородою, він захищає отих... я так собі уявляю. є така фраза: «на лоні авраама», це про мертвих так кажуть. але я не хочу цього, авраам має захищати тих, хто потребує його захисту. я дуже вільно ставлюся до релігійних, міфологічних сюжетів, не хочу ілюструвати. це поштовх, а далі я сама собі видумую щось таке, що мені треба. Потім у мене був цар давид, зараз у мене його нема. Ще біблійний був сюжет. йона — виглядає голова із пащі риби, а потім я переробила. Зробила кілька разів йону, який вилізає звідти. а потім я вже зробила таку скульптуру: рибу, яка проковтнула всіх, не тільки йону. то мені цікаво вже самій далі вигадувати. <...> Наприклад, десь колись я прочитала, що дві богині, Хатхор i тефнут — це так, на межі стародавнього єгипту i стародавньої греції — одна з головою левиці, богиня вогню, а друга, з коров’ячою головою, богиня кохання — вирішили знищити людей. і вони вже почали це робити, коли Зевс це почув, i він на них дощ із пива наслав. а далі вони вже понапивалися і пішли танцювати... я зробила, що вони вже танцюють разом. цю скульптуру я подарувала одному чоловіку. тож я вигадую продовження чи якийсь ракурс інший міфологічних або релігійних сюжетів. <...> — У вас дуже багато тварин. Приміром, ведмеді дуже важливі у вас.

— так. ось бачите, наприклад, така скульптура, це корабель — не корабель, він трошки тварина, трошки корабель. ведмеді — той грає на гармошці, а той танцює. той сидить грає на гармошці, той слухає. Навіть один мій знайомий зайшов і каже: придумав назву для твоєї отої роботи: «Не рви мені душу».

— Відразу можна побачити, що кіт для вас...

— я люблю кота, мені дуже подобається кіт.

— А чому кіт, а не собака?

— собаку я теж люблю, але він не такий independent*...

— Кіт у вас, він робить що хоче...

— Biн дуже незалежний. Мені дуже важко розлучатися з ними, але я змушена, тому що мені треба їсти. * Незалежний (англ.).

46

— Ви як художник робите не для себе, а для інших.

— я розумію. я продаю, роблю на замовлення.

— Чому я питаю про це — тому що ви сказали, вам важко розлучитися. Ваше ставлення до того, що ви робите, дуже емоційне. Є художники, які вже зробили твір і це є як дозріла дитина, вона виходить у світ...

— ідея все віддати, все продати, аби тільки купили, в мене такого немає. Навіть із чашечкою інколи мені важко розлучитися, бо якось так вийшло, як ніколи не виходило, такий колір... <...> — Чи бувало так, наприклад, коли ви читали щось, а потім під впливом того, що ви читали, деякі речі почали робити?

— Було. Навіть було таке: мій знайомий мені розповідав, що він ходить на прогулянку із собачкою, а сусіди шарахаються від нього, наче він якогось страшного звіра веде. тут у мене народилася думка... у мене є така робота, чотири рази я намагалася її зробити, а вона не виходить… <...> — Як ви ставитеся до народного мистецтва?

— Колись ми з моєю бабою пішли в гості до її подружки, яка жила в селі, єврейське село було, а поряд українське. ці села були однакові, такі caмi будиночки із соломою. у тієї бабиної подружки була така хата, як наша. тільки у нас заходиш в кімнатку: перша, а там зразу i друга. а там ще були зроблені двері, наполовину скляні, i шибки було чотири. На тих шибках було намальовано: на одній троянда, така гарна, а поряд дівчина у віночку, а знизу навпаки: тут дівчина, а тут троянда. Коли я це побачила, то подумала, що нічого кращого на світі нема. Хто це чудо зробив, я тоді не подумала, що треба спитати, бо дуже мала була. тоді німці прийшли і знищили все те село, спалили. все було із землею зрівняно.

— От ви розповідаєте про ті два села, створюється враження, що тоді між українським і єврейським селами не було жодних конфліктів.

— абсолютно. Ніхто мені ніколи не казав, що там була ворожнеча. Ми були в однакових умовах. Кожний мав собі городик біля хати, i десь на степу ще трошки землі. абсолютно було гармонічне життя.

— Чи була в єврейському селі синагога, а в українському церква?

— Їздили далеко... Їздили до Мелітополя, де була синагога, або ще кудись. Пам’ятаю баба щовечора робила чи з вати, чи з ганчірочки два таких гнотики на блюдечку, олійки підливала, запалювала і молилась…

— Вона вам не передала цього?

47

— вона була дуже толерантна. Ніколи не прискіпувалася до своїх синів, які ходили з українцями в кузню працювати і їли сало. вона ніколи не примушувала робити так, як вона, і так все життя <...> вона собі їла те, що хотіла — картоплю там, оселедець, кисляк, м’яса вона не їла, але вся родина їла, що хотіла також. дуже точно згадую її поведінку. а друга баба там була, вона була мати ганниного чоловіка. так діти їй казали: «Не беріть сковорідку, бо ми тут сало смажили, не беріть, бо ми тут ще щось робили...»

— Це добре, що ви мали такий гарний досвід у сенсі дитинства. Перше, що ви отримали від своїх дідусів і бабусь, це була така толерантність і таке, скажемо, сприйняття світу...

— Напевно. Щось передається від батьків обов’язково. <...> але ж ми в такому матеріалістичному дусі були виховані, і дуже важко нам увійти у цей світ. так, здається, це життя закінчиться і більше нічого вже... Може, якщо воно і буде, ми не знатимемо, що було раніше.

— Побачмо на іншому світі... Із інтерв’ю Ізи Хруслінської «українский журнал», № 9, 2008 рік

48

ольга рапай-Маркіш: життя і творчість (укр. та рос. мовами)

З питань замовлення та придбання книг просимо звертатися: Видавництво «ДУХ I ЛIТЕРА» Національний університет «Києво-Могилянська академія» вул. волоська, 8/5, корпус 5, оф. 210, Київ, 04070, україна телефони: +38 (044) 425-60-20, +38 (073) 425-60-20 (Lifecell) +38 (097) 425-60-20 (Kyivstar) +38 (050) 425-60-20 (Vodafone) е-mail: duh-i-litera@ukr.net – відділ продажу litera@ukma.kiev.ua – видавництво сайт та інтернет-книгарня: www.duh-i-litera.com Надаємо послуги «Книга-поштою»

Друк та палітурні роботи:

м. Київ, вул. М. Кривоноса, 2Б, тел. (044) 353 2514 e-mail: info@masterknyg.com.ua www.masterknyg.com.ua свідоцтво про реєстрацію дК № 3861 від 18.08.2010 р.