АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
ПРИЙМАЮ ВСІ МУКИ Приймаю всі муки любові І долю в пісенному слові. Душа, що вже променем стала, Вихоплює грані кристалу. Хоч землю єством своїм чую, У небо, до Бога лечу я. То мучні святі молитвами – Як райдужний міст поміж нами. Це як у весняному лісі Сплітаються квіти і листя; Як обрій на заході влітку Рожевий рушник полю виткав; Як ріки – до моря прибоєм, Як хмари срібляться журбою. Шлях пестить і сяє до тебе – Незчувшись, ступив я у небо Ще перш, аніж стану тут прахом, – За обрій – засніженим шляхом... ОЦЯ ЗЕМЛЯ Оця земля, де місяць квіти сіє, Гілля вербове струшуючи ледь, Де мармурові за,мки – оберегом Блакиті й врунам зерен золотих; Оця земля, де джерело пісенне, Де Божий Дух стоїть віч на віч з нами, І де з дерев Його птахи вітають, Заледве день випурхує з гнізда; 372
УРІEЦВІ ҐРІНБЕРҐ
Оця земля, де ріки сліз прозорі І де душа про забуття не знає, Де стигне з туги вітер опівнічний І будить стогони пісенних струн – Там янгол в осяйній дівочій вроді, Золотокосий, із очима ночі, – Блукач, він прослизне в найменше вічко, Замешкає в найглибшій таїні. ЗІРКИ МЕРЕХТЯТЬ... Із Божих небес мерехтливі зірки, То снива поблідлі з тремкої руки... Туман, сивиною сповивши лани, Завіяв непевну межу далини. Заблукана стежка згубила кінець. У річці легенди зійшли нанівець... Коханої лоно завинене, в сні, Як пуп’янок рожі між віт навесні... Дитинно ще дихає цноти наїв, І груди, мов яблучка – білий налив... Та вітер зненацька у простори звівсь І в горній храм Божий цю думку відніс... У СВІТИ Допоки є спокій в мені і навкруг І дні топлять в річці промовистий погляд, Я світ обіймаю, Світ горне мене, Купаюся в нім. Пірнають у небі птахи, Омиті, окрилені співом, Дерева свічаду ріки 373
АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
Секрети звіряють... Притишую крок мимохіть, Щоб втрапити в такт часоплину – Пливу у гондолі моїй, У Венецію лину... Молитовно, безмовно опускається ніч, Духмяна й бездонна, Несходима, мов хащі тропічні... Та в пітьмі вибухає – міріадами – сяйво зірок, Синій шовк у мінливих адамантах роси... Я дихаю глибше. А Венеція спить – Йде по морю від місяця хвиля луни, Перегодом зринає звідти, із далини Голуб, ніби засніжений, Із листочком гірким У загостренім дзьобі. І не туркіт, а думку він зронює з вуст, Зрозумілу у слові: Звідусіль, крізь кордони проривається день, Звідусюди, крізь нетрі – світання. Вивільняючись, море скидає шторми, Й дослухається чуло, І ввижається: ось!.. День випурхує з під покривал у жіночній красі, Ковдру ночі скидаючи вітру на руки, Відкриваючи зо,рові звабне тіло Венери... Тільки голос, , вереск, Як відьомський Виринає у світ самотужки, І заходиться криком, І луною вигулькують нетрі, І спинаються відгуком ріки, І відлуння – у власній крові!, День розвиднює погляд у нескорені води – І підхоплює крик. Та у втомі хода знемагає (Бо ти теж тягнеш той же ланцюг...) 374
УРІEЦВІ ҐРІНБЕРҐ
А гондола пливе У розлючене море – Тільки зірка Венера, усталена з ночі, Стереже своє місто – вічну мрію твою... Два кільця ланцюга коло ніг Обвилися, мов гаддя зелене... Придуши обіруч Гло,тки власної Дике волання, Наче голову дерева, Втримуй свою, Дослухайся до вітру виття Й захлинання у хлані...
ПІСНЯ ВЕРШНИКА Подаленіли землі батьківщини, Де в розпачі ровесниці мої, Де квіти у полях моїх пожухли, Бо більш нема кому їх поливати. Моїм ланам нічого більш не вродить, Бо нині вщерть вони просякли кров’ю, Розпуклий рясно жар троянд червоних Вже інша вершниця збирає там...
*** Вітчизни далеч – неба багреці, Здриганням чорним лан в серпанку сірім. Я пізнання,м найглибшу прірву зміряв, Упившись кров’ю у нічній ріці. Туман прибрав цю землю якнайкраще, Притишив стогін, щоб з кривавих плям Благословив світанок учорашній Вітчизни далеч із найглибших ям. 375
АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
ПОЕТ
a Мій друже, я малий син людства – визнать мушу, Але уява нам окрилює серця і душі. Плачем і радощами наша пісня гордовита Проб’є і стіни, сенс і голос давши світу. Палюче сонце очі випече – остудить вітром; Тіла, як стовбури, борвій згинає – витримаєм; В моєму серці сяйво всесвіту і ніч космічна; Єство моє людське глибини хмар просвічує. Так, рід людський – мій рід. Як дерево долини, Корінням п’ю земний живущий трунок я. І крона в небеса нестримним током лине. Орел – мій оберіг, крилата тінь моя.
b Що вічне забуття тобі й мені, мій друже!? Ланцюг тремтячих тіл – як бранців, нас ведуть. Та знаю, в нас обох скорботні крила тужать, Щоб над Олімп здійнять пісенну нашу суть... З безодні наших душ б’є місяцевий промінь, Висріблюючи млу, притлумлюючи хвилі; Як ловить слух людський їх невгамовний гомін, Здригаються серця в пісенній владній силі. Вчимося самоти й мовчання вічних скель І губимо могуть в нічні непевні миті, Хоч зроджені в крові впокорених земель, Поживою для змій у цім імлистім світі. Леліяти красу улюблених долин, Олімпу вічний сенс і серця злет небесний; Опівночі, мій сміх залюблений, долинь! Як довго я чекав, коли мій схід воскресне! 376
УРІEЦВІ ҐРІНБЕРҐ
МОЯ ДУША ДЛЯ ЩАСТЯ ЯНГОЛЬСЬКОГО… Моя душа для щастя янгольського зроджена, Хоч голова – без німбів, без корон, Я не стою у черзі безсоромних, Що ятрять списом стогони пітьми – Ледь втримую рясне квітуче віття, На півдорозі прихисток від бур. Мій аромат, як прибережна скеля, Що пропорола здичавілі хвилі, Аби спізнати таємниці світу, Що лоно прірви випалили вщент. Вночі, коли поселення безлюдні, Й моє волосся змащене вітрами Й росою неба, – душу спокушає Оманою святою – Я знаю, янгольська рука незрима Людину німбом пісні коронує, Що місячного сяєва тендітніш… І з клітки скель морська звільниться діва, Виграючи на срібній арфі хвиль… Я дослуха,юсь: то моя кохана, Чи, може, янгол мій? ХІБА ЩО МОЄ ТІЛО... В оболонці тілесній моїй Зі скарбами кісток у глибинах Перехлюпують прірви морів – Височінню неперебутньою І зануренням в тінь долин. Місить серце між пружних долонь І світання, й вечірню молитву. В пісні, що я співаю, розжеврілим дзвоном розлито – Денний плин, Мирний спокій олив. 377