24 ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ
Центр досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства Бібліотека Євроазійського єврейського конгресу
УДК 892.45(059) ББК 84.5Є Я5Є31 РЕДКОЛЕГІЯ: Леонід Фінберг (голов. ред.), Гелій Аронов, Валерія Богуславська, Маргарита Єгорченко (відповідальний секретар), Євген Захаров, Діана Клочко, Галина Ліхтенштейн, Андрій Павлишин, Мирон Петровський, Віктор Радуцький, Петро Рихло, Костянтин Сігов
Видання здійснене за підтримки Польського Інституту у Києві Видавці: Леонід Фінберг, Костянтин Сігов Літературна редакція: Валерія Богуславська і Тетяна Шкарупа Коректура: Тетяна Шкарупа
Комп’ютерна верстка: Галина Ліхтенштейн На першій сторінці обкладинки репродуковано картину Броніслава Лінке «Молитва убитих». На третій та на останній сторінці – роботи Матвія Вайсберга «Діалог» та «Автопортрет із сином».
© ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ, 2015
Анна Литвин ПАМ’ЯТІ БРУНО ШУЛЬЦА Бруно Шульц народився 1892 року, а помер 1942. Народився і помер у Дрогобичі – незвичайному містечку, в якому він черпав натхнення для своєї незвичайної творчості. Сьогоднішній Дрогобич став радше звичним пострадянським містом, де лише в сутінки ще можна віднайти атмосферу вулиці Крокодилів; сучасні його мешканці переважно не знають про Бруно Шульца, але це поступово змінюється відтоді, як було засновано Шульцівський фестиваль. На будинку, де мешкав цей видатний митець, українська влада погодилася розмістити пам’ятну дошку трьома мовами – українською, польською та івритом, було узгоджено прийнятний для всіх текст. Шульц починає нас єднати. І хоча теперішній Дрогобич – це вже не те місто, яке ми знаємо із «Цинамонових крамниць», але в ньому ще можна зустріти незвичайних людей – людей, які пам’ятають Шульца, адже були з ним особисто знайомі. Ось те, що вони мені розповіли, – тло життя та смерті цього незвичайного митця. Історія Бруно Шварца, Шульцевого учня Це коротка історія Бруно Шварца, списана з моїх спогадів і доповнена спогадами Альфреда Шреєра. Можливо, десь є й щоденники, які її підтвердять і розширять, хотілось би, адже нещодавно я дізналася, що пан Шварц кілька років тому помер в Ізраїлі. 164
Коли у 1941 році німці створили у Дрогобичі ґетто, вони не відгородили його парканом або муром, як в інших містах, а просто на перехрестях вулиць, що вели до ґетто, встановили величезні жовті таблиці з написом німецькою, польською та українською мовами: «Єврейський житловий район. Вхід карається смертю». Вільне пересування людей було припинено, зник транспорт. Але для того, щоб іноді щось доправляти до ґетто, гестапівці організували транспортну команду й набирали в неї молодих євреїв, які мали водійські права. У цій групі був і Бруно Шварц. Проте не завжди вони їздили автомобілями. Команда здебільшого користувалася кінським транспортом, тобто підводами або похиленими «платформами», на яких вивозили померлих. За межами ґетто було створено ще п’ять таборів примусової праці. Це були: столярна майстерня (де працював Альфред Шреєр), садівництво, що займало великий простір навпроти вілли, в якій мешкав гестапівець і кат Фелікс Ландау, майстерня на околиці міста, де виробляли черепицю та цеглу, були побутові послуги (наприклад, перукар для німців) у центрі та нафтоперегінна фабрика (Дрогобич розташований на території Бориславського нафтоносного району). Між цими таборами існувала співпраця й іноді обмін «робочої сили», тому траплялося, що Бруно Шварц працював на підводі на території ґетто, а часом – на бульдозері на території цегельні. Коли почалися масові розстріли євреїв у Броницькому лісі за кілька кілометрів від міста, молодий Шварц працював шофером вантажівки, що возила людей на місце страти. Він робив це багато днів: постійні рейси між будинком колишнього гродського суду, в якому була в’язниця, звідки завантажували людей, до лісу і зворотний рейс із їхнім щойно знятим одягом до майстерень у центрі, де його сортували. У Броницькому лісі була невеличка галявина, де жертви мусили скинути весь одяг, й отак, позбавлені гідності, бігли під ударами та штурханами останні кількасот метрів голі, щоб зупинитися над ямою і чекати на смерть. Чоловіки, жінки, старі, діти – без різниці. Під час одного з таких рейсів Бруно Шварц знав, що везе власну матір. Як він сам оповідав, хоч і усвідомлював, що це нічого не дасть, але хотів хоча б на кілька хвилин подовжити її життя, ірраціонально, неначе в очікуванні на диво, яке ж має таки статися, а також з потреби здійснити хай і безглузду спробу спротиву. Він зробив вигляд, що заглохла й зіпсувалася вантажівка, 165
Пам’ятаємо
зупинився на узбіччі. Його били та штурхали кати, а він пробував кілька разів завести мотор і так вправно, що зрештою його завів. Однак дива не сталося – він лише відтягнув екзекуцію на кілька годин, бо почали під’їжджати чергові машини і в кожну дорогою заштовхували людей із вантажівки Бруно. Він лише ще раз побачив матір, ще раз на неї подивився... А коли остання вантажівка забрала останню партію людей, він опинився на самоті. Стало тихо – останні конвоїри поїхали з останньою партією, а він мусив чекати механіка. Він пішов у ліс і... пережив. Оце і все, що він устиг мені розповісти. Я не знаю його подальшої долі, але це його свідчення я збережу в пам’яті назавжди, тому що він розповідав про Шульца. Існує щонайменше кілька версій смерті Бруно Шульца, так само є кілька осіб, які твердили, що поховали його тіло. Однак усі версії мають багато спільного і, хоча й відрізняються деталями, демонструють звірячу натуру катів і якусь патологію людськості, яку неможливо охопити ані розумом, ані тим більше серцем. «Ти вбив мого єврея, тож я вбив твого» – ось її квінтесенція. Під час «чорного четверга» у ґетто Бруно Шварц був за містом у таборі виготовлення черепиці, де він працював водієм бульдозера. 20 листопада він отримав від есесівця доручення зібрати трупи з ґетто: «Заберіть собі своїх євреїв, бо смердять». Разом із кількома молодими в’язнями вони запрягли кількох коней у «платформу» й поїхали до ґетто. Бруно правив, а хлопці складали трупи. У якийсь момент один із них крикнув: «Диви, це, мабуть, твій учитель». Бруно зіскочив з передка, придивився і сказав: «Так, хлопці, це Бруно Шульц». Такою була епітафія одного з найвидатніших польських письменників ХХ століття. Жертв «чорного четверга» було поховано у спільній могилі на т. зв. «новому єврейському кладовищі». Але ми не знайдемо там останків Шульца, оскільки кладовище було перекопано у 50-х роках, аби нова радянська влада могла в цьому місці поставити нові радянські будинки для нових радянських громадян. Історія Ісаака Фрідмана, знайомого Шульца Як розповідає безпосередній свідок смерті Шульца, адвокат Ісаак Фрідман, Шульц спокійно йшов вулицею до хлібної крам166
Ландау та Ґюнтер Відповідно до одного повідомлення, були такі слова: «Ти вбив мого єврея, я вбив твого», відповідно до другого: «Ти вбиваєш моїх євреїв, я вбиваю твоїх». Перше пов’язане з версією, буцімто Фелікс Ландау вбив Льова, улюбленого зубного лікаря Карла Ґюнтера, за що Ґюнтер убив Шульца, який працював для Ландау. Друга версія – розширена, її мені переповів Альфред Шреєр. Історія Альфреда Шреєра, учня Шульца Осередок праці «Садівництво», цей сад, у якому примусово працювали жінки, був розташований на протилежному боці вулиці, де й до сьогодні стоїть будинок гестапівця Фелікса Ландау, в якому Шульц малював фрески. Ландау не терпів бездіяльності, ні своєї, ні в’язнів. Він полюбляв час від часу вийти на балкон і застрелити якусь неповоротку ув’язнену, яка працювала в саду і занадто довго стояла схилившись на одному місці. Він учив стріляти ще й свою кохану дружину Труду, це нікого не турбувало. Біля входу до саду стояв і досі стоїть напіврозвалений будиночок, ремонтом якого зайнявся гестапівець Карл Ґюнтер. Там поставили риштування, а жінкам із саду було наказано поштукатурити будинок. Старші внизу змішували розчин, подавали у відрі молодшим жінкам, які працювали на риштуванні. Коли відро опустили вниз і дівчата з риштування чекали на наступну порцію, на балконі з’явився Ландау. Побачивши дівчат, які стояли без діла, 167
Анна Литвин ПАМ’ЯТІ БРУНО ШУЛЬЦА
ниці, біля якої стояв Фрідман. Адвокат помітив роз’юшеного Карла Ґюнтера, який біг зі зброєю, і сховався у браму. А Шульц його не бачив, бо це відбувалося в нього за спиною. Ґюнтер підбіг до Шульца із криком і двічі вистрілив йому в голову. Коли добив другим пострілом, то його, очевидно, попустило і він спокійно пішов далі вбивати євреїв, але вже не гарячково, а для розваги. 19 листопада 1942 року був четвер, у той день в ґетто було застрелено понад 250 людей. Тіло Шульца тим часом лежало на вулиці у чорній калюжі крові. Ісаак Фрідман твердив, що, дочекавшись ночі, він поховав Шульца на старому єврейському цвинтарі. Однак там, попри пошуки та дослідження, тіло Шульца не було знайдено.
Пам’ятаємо
він їх просто застрелив. Убив сімнадцятирічну Вісю Цукерман і не набагато старшу Дору Штернбах. Професор Шреєрр розповідає: «Ця мала Цукерман звалася, мабуть, Ядвіга, Ядвіся, бо всі кликали її Віся – вродливе дівчатко». Наступного дня ремонтні роботи тривали далі, а на вулиці зустрілися Ландау з Ґюнтером. «Чому ти його застрелив, – запитав Ландау, – він же був нам потрібен?» – «Ти вбиваєш моїх євреїв, а я вбиваю твоїх». Це почули жінки, які мішали розчин, і це почув Альфред Шреєр, коли перебував ув’язненим у суді, чекаючи серед натовпу вивезення та розстрілу у Броницькому лісі. Професор Шреєр розповів: «Але Ґюнтер полював на Шульца, він хотів застрелити саме його, бо знав, що Ландау подобаються його малюнки, може, він навіть знав про фрески і хотів зробити Ландау на зло. Окрім того, він був надзвичайно амбітний, був підлеглим Ландау, але терпіти його не міг, до того ж, хотів зробити йому на зло і показати, що він може». У підвалах і камерах суду у приреченій на смерть юрбі розмовляли, передавали інформацію від камери до камери, намагалися щось побачити в «очко», а Бруно Шульц був відомою фігурою, мав там багатьох вихованців. Роботою в столярній майстерні займалися його учні – Бруно Шульц, окрім уроків малювання у Державній гімназії ім. Владислава Ягайло, вів також заняття з праці, у тому числі столярування. Альфред Шреєр у підвалах суду – засуджений на розстріл – бував двічі. Уперше він потрапив туди зі столярної майстерні, але його відсортували і послали працювати у цегельню, де владарював відомий своєю жорстокістю гестапівець Ґабріель. Він знову засудив його на розстріл і разом з іншими наказав доставити до суду. Але там знову відбулося сортування. У нафтовому таборі була потрібна робоча сила. Єврейським старшинам нібито вдалося вмовити гестапівця, який наглядав за ним, і той, отримавши хабара, погодився прийняти на роботу 120 хлопців. Сортування відбувалося у судових камерах. Це вже був серпень 1944 року, коли німці були змушені демонтувати все обладнання та спішно його вивозити. Було ліквідовано всі табори праці, а із залишків створено один – «про всі випадки». І далі тривали розстріли, але з ними не встигали, тому частину людей спішно перевозили з ґетто та судової в’язниці до Белжця, щоб там їх більш економно вбити у газовій камері. Серед гестапівців відбувалася якась гарячкова 168
169
Анна Литвин ПАМ’ЯТІ БРУНО ШУЛЬЦА
мобілізація, щоб якнайбільше устигнути – хоча вони вже відступали, але й далі вбивали. У цьому останньому таборі «про всі випадки» і далі сортували одяг жертв, щоб вивезти до Райху, – адже ніщо не повинно бути змарноване. Знайомий, який працював на пакуванні одягу, приніс Шреєру документ матері з великим червоним навкісним написом «JUDE». На берегах навколо було написано: «Я щаслива, знаю, що ти врятувався. Тепер я спокійно йду на смерть із твоєю фотографією». Імовірно, вона написала це, перебуваючи у судовій в’язниці. Напевно, вона бачила через «очко» або чула від інших про останнє сортування. Вони були в той самий час поряд, у сусідніх камерах, але Альфред про це не знав. Перед тим мати була за містом у «бункері», тобто в землянці в селянина, але сусіди видали. Якимось дивом її не розстріляли на місці, як решту групи разом із господарем, а дозволили повернутися до ґетто. Звідти вона потрапила до будівлі суду, а потім у Броницький ліс. Цей документ був зі Шреєром під час остаточної евакуації останнього дрогобицького табору до Плашова. І хоча німці переконували, що евакуація ця тимчасова і незабаром вони повернуться, але продовжувались чергові табори, далі на Захід. А саме, Ґрос-Розен, Бухенвальд і Тауха під Лейпцигом. У Бухенвальді, де їх вітав напис «Jedem das Seine» («Кожному своє»), він потрапив на карантин до 59-го бараку, де в нього відібрали останню пам’ятку від матері. У таборі Тауха, який був філією Бухенвальда, Альфред Шреєр працював на виробництві «панцер-фаустів», годинами вантажив і переносив важкі труби. Це була праця, що вимагала надлюдських сил, при цьому майже без їжі. Коли табір закрили, в’язнів погнали відомим «маршем смерті» далі на захід, хоч куди саме, – у Райху, який розпадався на очах, насправді ніхто не знав. Конвоїрами були члени «фолькштурму», які були здатні вбивати або добивати окремих жертв, але нездатні до масових екзекуцій. І вони йшли, падали й умирали в ці останні дні війни. Охлялий і пухлий від голоду Шреєр залишався в кінці, не встигав. Його переганяли чергові шеренги, а він стежив лише за тим, аби не опинитися скраю й не дати себе убити. Та коли його вже наздогнала остання шеренга, він хотів здатися, бо втратив віру у власні сили. У цій шерензі йшли німецькі в’язні. Шреєр у відчаї сказав їм, що вже не доживе до свого дня народження, впав і не хотів вставати. Коли підбіг «фолькштурмівець», який мав добити відсталого,
Пам’ятаємо
німецький в’язень сказав тому: «Облиш його, він не має сил, а ще молодий, дай йому жити». Той розсердився: «Ні в кого немає сил, чому це я маю ставитися до нього якось інакше?» – «Тому, – сказав в’язень, – що він відомий оперний співак». «Фольксдойч» щось пробурмотів собі під ніс і пхнув Шреєра ногою у рівчак. Це було сьомого травня під Фрайбурґом. Коли наступного дня настав 23-й день народження Альфреда Шреєра, він побачив із пагорба радянську танкову колону, яка сунула вперед у куряві. А чому «оперний співак»? Бо ще в таборі Шреєр іноді співав вечорами. Мабуть, німецький бранець це чув, а може, й вигадав. Так чи так, але, наголошує професор, музика його врятувала. І каже мені: «Який я там професор, будь ласка, не називайте мене так, я просто вчитель музики у ліцеї». 1946 року він повернувся. Перед тим, ще у Німеччині, Червоний Хрест запропонував йому емігрувати до Аргентини, адже там мешкала якась його далека, тепер уже єдина тітка, але, як він добре розумів, у період очікування йому знову довелося б жити в бараку, а цього він уже був не в стані перенести, тож повернувся додому. У Белжці, в газових камерах, загинули батько, дядько, двоюрідна сестра та бабуся. Мама залишилася недалеко, у Броницькому лісі. Професор Шреєр усе своє професійне життя працював у Дрогобицькому ліцеї і багато років керував польським церковним хором. Нині йому 90 років, і він і досі працює задля підтримання польської традиції в Дрогобичі, а головне – для збереження пам’яті про Шульца. Він є чудовим прикладом єврея – польського патріота, який, переживши нацизм, Голокост, сталінізм, комунізм, –з ностальгією згадує Другу Республіку (Ідеться про Польську державу, яка існувала у 1918–1939 рр.). Історія Броницького лісу При дорозі з Дрогобича на Самбір стоїть пам’ятник ганьби: дівиця показує рукою на ліс. Пам’ятник встановила радянська влада у 50-х роках разом із металевою табличкою, де сказано, що в цьому лісі загинули громадяни Радянського Союзу, які воювали з фашистськими окупантами, – й ані слова про євреїв. На щастя, громадяни Радянського Союзу вкрали табличку на брухт одразу за кілька місяців, і те саме сталося з наступними, тому влада 170
171
Анна Литвин ПАМ’ЯТІ БРУНО ШУЛЬЦА
зав’язала з пропагандою і залишилася лише дедалі старша і з плином часу дедалі гротескніша дівиця. Однак вона є дороговказом. Якщо зайти на кількасот метрів углиб лісу, можна побачити камінь на місці галявини, де жертвам наказували роздягатися. Далі – майже непомітні, оброслі мохом, розкидані лісом бетонні, низькі, але довгі на кілька чи кільканадцять метрів, прямокутні саркофаги. Ліс нечистий, підмоклий, зарослий чагарником, важко в ньому ходити, або радше продиратися крізь хащі. Разом саркофагів одинадцять, бо тут лежить близько десяти–одинадцяти тисяч людей! Ці жертви німці не спалили під час відступу на Захід, як вони це зробили у Бабиному Яру в Києві тощо. Спеціальні групи ще живих в’язнів мусили відкопувати і на великих штабах палити напівзотлілі трупи, бо німці не хотіли залишати слідів. Ті, хто лежить у Броницькому лісі, вціліли від повторного Голокосту, але звірі копалися в могилах, а земля родила кістки. З’явилися й «археологи», які розкопували їх у пошуках золотих зубів. Цвинтарні гієни існують у будь-якій політичній системі і не мають національності. На межі 50–60-х рр. Держава Ізраїль, що динамічно розвивалася, потребувала дерева для розбудови нових кібуців. СРСР мав багато лісу, але не мав валюти, тому й виник таємний торговий обмін. Цим зайнявся Вільгельм Теппер – звичайно, єврей із Дрогобича. Він вцілів, але жив із тавром провини, що йому не вдалося врятувати своєї молодої вродливої дружини, яку він надзвичайно кохав. Він сховав її у «бункері» в добрих людей, але сховок було викрито, а вона випила ціаністий калій, який він їй сам подарував на «випадок чогось», але він сам не вірив, що такий «випадок» може і справді статись. Він знав чи здогадувався, що її тіло кинули до якоїсь із могил. Попри різноманітні міжнародні зв’язки та знайомства, йому не вдалося змусити ані Ізраїль, ані СРСР створити кладовище, зберегти останки. Єдине, чого він досяг, це негласного дозволу влади СРСР самому профінансувати та здійснити власний проект. Звичайно, він заплатив величезну подвійну суму, власні кошти, щоб прикрити бетоном ці ями смерті. Проте влада не погодилася помістити там хоча б якийсь напис. Тільки на одному саркофазі лежить невеличка, про всяк випадок зроблена з бетону, а не з металу, зірка Давида. Коли розвалився СРСР і вже «було можна», Альфред Шреєр разом із кількома вцілілими знайоми-
Пам’ятаємо
ми зробив іще один символічний надгробок, на якому зазначено кілька прізвищ. І вже їх і залишиться стільки, скільки є живих спадкоємців – шість–сім у всьому світі – з одинадцяти тисяч євреїв із Дрогобича – громадян Другої Республіки. Світ Другої Республіки не був ідеальним, не бракувало націоналізмів, антипатій, поділів між народами та суспільними групами, вертикальних і горизонтальних у кожній нації тощо, тощо, – але він був набагато кращим, ніж тоталітаризми та катаклізми, які прийшли після нього. Фашизм і більшовизм таврували, ділили людей на категорії й нищили їх, одночасно спускаючи з повідця найгірші людські елементи, які підпадали лише під одну категорію – безумовного, сліпого послуху терору. Альфред Шреєр протягом певного часу працював у «перукарні», тобто у табірних закладах в центрі Дрогобича, де єврейські перукарі обслуговували гестапівців. Одного разу, – як він розповідає, – туди зайшов молодий гестапівець Курт, сербського походження, адже есесівці із сербського гестапо зазвичай мали фальшиві імена та прізвища. Курт падає розвалившись у крісло і кричить, щасливий: «Як я сьогодні стріляв! Застрелив триста євреїв!». Із сусіднього крісла намилена пика колеги каже: «Курт, ти герой!». Бритва у руці перукаря-єврея на мить нерухоміє, а потім знову продовжує свою монотонну мандрівку адамовим яблуком із тихим похрустуванням. Здається неймовірним, що в Дрогобичі під час окупації перебувало лише тридцять п’ять гестапівців. Усі решта – це помічники, тобто Українська допоміжна поліція і – це болить – польські Сині поліціанти. Польські поліціанти стерегли в’язнів у будівлі суду, а також відповідали за наповнення людьми вантажівок, котрі і везли їх на страту, українські поліціанти супроводжували партії і змушували знімати одяг на галявині перед розстрілом, німецькі гестапівці «лише» стріляли. Ці «вартові порядку» не були прийшлими людьми. Це були польські та українські мешканці Дрогобича. Ті самі люди, які до війни робили покупки у крамничках Шмуля чи Ребеки – і були між собою знайомі. Ті, діти які ходили до тієї самої гімназії короля Станіслава Ягайла, де був учителем Бруно Шульц. 172
Історія Фелікса Ландау Феліксові Ландау не були чужі вищі почуття. В інституті Яд Вашем зберігся його сповнений туги за дружиною щоденник, що 173
Анна Литвин ПАМ’ЯТІ БРУНО ШУЛЬЦА
А з іншого боку, ті самі поляки та українці будували «бункери», поглиблювали льохи, приносили хліб, виносили нечистоти й гинули разом зі своїми «гостями», коли їх викривали. Через «бункер» тільки одного українця на прізвище Писк пройшло й урятувалося аж сорок п’ять осіб. До війни Бруно Шульц відкидав своє походження, але водночас від нього не відмежовувався і черпав із нього. Він писав польською і вийшов із єврейської громади перед запланованим одруженням із Юзефіною Шелінською, але його твори насичені єврейським спадком. Проте самого цього спадку йому не було достатньо – він був більшим, виходив за рамки вузько зрозумілою приналежності. Здається, Дебора Фоґель – відома єврейська письменниця, яка не могла погодитися з позицією Шульца, просила його: «Якщо Ви не хочете бути з нами, будьте зі світом». А проте він загинув лише тому, що був євреєм. Альфред Шреєр перед тим, як потрапити до гімназії, де вчителював Шульц, ходив до приватної гімназії ім. Генрика Сенкевича, де була вчителькою Юзефіна Шеллінська; в обох школах окрім польської навчали й українською, якої Шреєр не знав. Мати хотіла звільнити його від її вивчення і звернулася із цим проханням до куратора гімназії Максиміліана Туллє, який був водночас сенатором Речі Посполитої та головою парламентського Клубу християнських демократів. Він відповів, що повинен, на жаль, відмовити їй, бо такий виняток міг би неприємно вразити українських дітей і їхніх батьків. Альфред Шреєр каже мені: «Прошу, запам’ятайте, таким було «за Польщі» ставлення влади до меншини». Малий Альфред вивчив українську, хоча в нього вдома, так, як і в Шульца та в багатьох інших єврейських родинах, розмовляли лише польською. Навіть під час барміцви у синагозі тринадцятирічний Фредек на прохання матері одну з молитов прочитав польською. Коли ми продерлися крізь хащі та багно у Броницькому лісі, ми поклали букет на символічній могилі, а сивий дідусь плакав і говорив: «Ой, мамусю, якби ти знала, що сьогодні в тебе гості».
Пам’ятаємо
його він писав у Львові, де розстрілював польських професорів, й у Дрогобичі. «Сьогодні я розстріляв тридцятьох, кров забруднила мій мундир і його треба віддати прати. Я кохаю тебе, Трудо, й тужу за тобою». «Двоє чоловіків плакали, копаючи могилу. Мене це аніскільки не хвилює. Так має бути і крапка. Двоє жінок стояли над ровом, були абсолютно спокійні. Ми працюємо вшістьох – троє стріляють у серце, троє – в голову. Я вибрав серце. Коли ми вистрілили, мізки жінок розлетілися у повітрі. Два постріли в голову – це забагато, мозок просто вибухає» (подаю за Яд Вашем). Кохана Труда приїхала з сином у Дрогобич, і вони нарешті жили разом. Труда вчилася їздити верхи та стріляти з балкона, а Шульц прикрашав кімнату синочка казковими картинами. Фелікс Ландау наказував йому працювати й у столярній майстерні, де з украдених єврейських меблів робили сувеніри. У Ландау в Райху був єдинокровний брат, від іншого батька. На жаль, батько брата був євреєм, внаслідок чого брат-адвокат не міг працювати за своєю професією. Щоправда, його не визнали євреєм, бо в цьому питанні гітлерівці ухвалили єврейський закон, тобто успадкування національності по матері, але в нього була т. зв. «гірша кров» і він опинився у важкому становищі. Фелікс вирішив йому допомогти. У табірній столярні почали створюватися скриньки, прикрашені інтарсією, які Ландау відсилав братові, а той їх потім продавав. Фелікс Ландау не був позбавлений вищих почуттів – він любив брата. Бруно Шульц слухняно розмальовував дитячу кімнату. Казкові герої повинні були показувати малому гарний світ. У князівни було обличчя Труди. Фелікс Ландау не був позбавлений вищих почуттів – він любив синочка. Бруно малював повільно, затягував роботу, боячись, що потім уже не буде потрібен. Він уже наважився тікати з ґетто й очікував «арійських» документів. Операцію з вивезення Шульца з ґетто зініціювала Зоф’я Налковська – довоєнна подруга й опікунка Шульца. Шульца мали переховувати під Варшавою, але він боявся їхати сам. У поїздах було повно «шмальцівників» (так називали в Польщі за німецької окупації тих, хто вимагав у євреїв викупу за недонесення або доносив на них за гроші; від назви допоміжного концтабору в Торуні), а виснажене життям у ґетто обличчя Шульца не залишало сумнівів щодо його походження. Тому було вирішено, що за ним приїде воїн Крайової Армії у німецькій 174
Історія фресок У 2001 році у медіа досить широко було висвітлено історію відкриття та викрадення фресок із вілли Ландау в Дрогобичі. У колишній дитячій кімнаті, що слугувала на той час родині Калюжних комірчиною, німецький кінодокументаліст Бенджамін Ґайсслер разом із Альфредом Шреєром під шаром повоєнної фарби віднайшли фрески – останній витвір генія Шульца. Через 175
Анна Литвин ПАМ’ЯТІ БРУНО ШУЛЬЦА
формі й удаватиме конвоїра. Він міг з’явитися у будь-який момент, а Шульц мав бути напоготові. У день своєї загибелі він хотів купити хліба на дорогу. Фелікс Ландау любив коней. І Труду навчав їздити граційно. Він прагнув виглядати гестапівським аристократом, хотів бути у своєму розумінні меценатом мистецтва. Звідси патронування над Шульцем і наказ декорувати фресками критий манеж у Дрогобичі. Ці фрески не збереглися. Доля безпосереднього вбивці Шульца, Карла Ґюнтера, невідома, але досить добре задокументовано подальший життєвий шлях Фелікса Ландау. Його було заарештовано у 1947 році, але він утік із табору й одинадцять років жив під іншим прізвищем у ФРН, спокійно керуючи фірмою декорування інтер’єрів. Але коли померла кохана Труда, він вирішив одружитися вдруге. І був змушений під час реєстрації документів подати справжнє прізвище; він зробив це, бо, мабуть, почувався абсолютно безпечно. Проте оскільки його розшукували як воєнного злочинця, він був заарештований у 1958 році й після чотирирічного судового процесу засуджений до довічного ув’язнення. І тут з’явився брат, який також не був позбавлений вищих почуттів; він любив брата, а крім того знову міг виконувати функції адвоката. Вікіпедія так закінчує біографічну ноту Фелікса Ландау. Однак це не вся правда. Завдяки зусиллям брата довічне ув’язнення замінили на 12-річний термін! Завдяки новим зусиллям брата-адвоката він був достроково помилуваний через поганий стан здоров’я. Через шість років! Напередодні 1970 року Фелікс Ландау вже був на свободі. Останні тринадцять років життя він спокійно прожив як вільна людина. Помер у колі родини 1983 року. Людина, яка вбила одинадцять тисяч дрогобицьких євреїв, а перед тим – львівських професорів.
Пам’ятаємо
чотири місяці співробітники Яд Вашем нашвидкуруч зняли і нелегально вивезли до Ізраїлю п’ять із них. Украдено було князівну з обличчям Труди, князя, блазня та фурмана, риси обличчя якого нагадували Шульца. Але Яд Вашем зробив це як порядний довоєнний кишеньковий злодій, який попередньо украдений гаманець підкидав власникові з мінімальною сумою готівки. Залишено було кота, коня, трьох гномиків, дерево з пташками, королевича з королівною та лицаря на коні. Таким чином, усі отримали користь. Український суд припинив судочинство, оскільки фрески не містилися у списку пам’яток. Музей Яд Вашем відреставрував і зміцнив фрески й експонує їх згідно найсучасніших принципів музейної науки (вологість, освітлення тощо). Дрогобицький музей був змушений зберегти те, що залишилося, й перенести фрески у міський музей. Після реставрації їх іноді виставляють. Родина Калюжних купила новий автомобіль. Позиція Яд Вашем однозначна: «Усі твори мистецтва, які виникли за часів Голокосту, належать єврейському народові і мають перебувати в Яд Вашем», і їхню позицію важко не зрозуміти. Позиція Міністерства культури України: «Підписано угоду, згідно якої Україна як власник позичає фрески музею Яд Вашем на період двадцяти років, по закінченні цього терміну угода має бути продовжена», – і Соломон би такого не вигадав. А режисер-документаліст Бенджамін Ґайсслер, бажаючи всіх примирити і не загубити через скандал самого Шульца, оцифрував обидві колекції і представив їх у світі мультимедійно. Історія одної скриньки Бруно Шульц не залишив по собі дітей. Було вбито більшість його найближчих родичів. Врятувалися діти Ісидора, брата Шульца, – Елла та Якуб. Обоє вони культивували пам’ять про незвичайного дядька і були джерелом безцінної інформації. Син пані Елли Марек – це нині останній живий родич великого Митця. Фелікс Ландау мав із Трудою двох синів. Старший, одружений із полькою, мешкає в Австралії і вішає слухавку, коли чує ім’я
176
177
Анна Литвин ПАМ’ЯТІ БРУНО ШУЛЬЦА
батька. Молодший мешкає у Відні. Одного дня 2002 року погодився на незвичну зустріч. У квартиру Тейо-Удо Ландау режисер Бенджамін Ґайсслер привів Марка. Як це – бути сином такого злочинця? Любити батька й цілковито відкидати минуле, або зберігати знання, усвідомлюючи, що воно тяжітиме й на поколінні його дітей. Чи схильність до садизму вміщується у категорії думок про батьків? Чи князівна зі стіни дитячої кімнати могла стріляти з балкона в людей? Чи можна ознайомитися зі щоденником «роботи» батька, а потім помножити ці описи на десятки, сотні, тисячі людських життів? І яку потрібно мати мужність, щоб подивитись у вічі нащадкові жертви? Уповні усвідомлюючи, що лише цей один злочин сам по собі був злочином проти людства. Злочин не лише проти людини, а й проти всього доробку, якого вона ще не створила, а могла б. Бруно Шульцеві на момент смерті було п’ятдесят років, він був зрілим письменником і цілком сформованою людиною, яка хотіла й могла ділитися з нами світом своєї надзвичайної уяви. В одному з листів до Тадеуша Брези він написав: «Найбільше нещастя – це не прожити життя». Під час зустрічі господар Ландау – цей нещасний і, звісно, ні в чому не винний чоловік, – підійшов до стелажа і зняв з полиці дерев’яну скриньку. Він виймав із неї світлини, довго, акуратно: батько в мундирі СС, мати верхи в манежі, батьки з дітьми у садку. Скриньку він вручив Маркові – це була остання матеріальна пам’ятка, яка залишилася після Шульца, остання, що її він зробив перед загибеллю. З наказу Фелікса Ландау Шульц прикрасив кришку скриньки інтарсією – портретом Труди, що скаче верхи. Мати, князівна, казкова королівна, фантастична амазонка з розвіяним волоссям – яким гарним є світ казок. Бруно Шульц часто розповідав казки. Альфред Шреєр згадував, що коли їм у школі не хотілося працювати, вони на уроках праці канючили в учителя, щоб він розповів їм казку. А Шульц погоджувався, сідав боком на стіл – невисокий і худий, трохи згорблений – і тихим голосом вів учнів туди, де добро завжди перемагає. Пан Марек передав скриньку до Музею літератури у Варшаві, де зберігається найбільше матеріальних пам’яток, що залишили-
Пам’ятаємо
ся після Шульца. І як це незвично та символічно, що останній витвір геніального митця, Шульца-художника, – це зображення дружини ката. Неначе він хотів показати пальцем із могили, залишити доказ – оскарження тих, хто винен у нелюдських злочинах. Бруно Шульц зобов’язує нас пам’ятати, і ці роздуми у світлі описаних подій я залишаю вам для осмислення. Переклад з польської Лесі Лисенко
178
Ì
È
Ñ
Ò
Å
Ö
Ò
Â
Î
ИНТЕРВЬЮ ЛЕОНИДА ФИНБЕРГА С МАТВЕЕМ ВАЙСБЕРГОМ О ВЫСТАВКЕ «СТЕНА» (Интервью состоялось 16 апреля 2014 года в эфире Украинского Интернет Телевидения UKLIFE.TV)
Леонид Финберг: Добрый день, уважаемые зрители. Мы продолжаем наш совместный проект издательства «Дух і Літера» и UKRLIFE.TV «Издательство «Дух і Літера» и его гости». Как правило, мы встречаемся с писателями, философами, историками, редакторами, составителями книг. Сегодня у нас несколько необычная встреча. Наш гость Матвей Вайсберг – художник. И я пригласил его к нам, потому что сейчас в Киеве проходит прекрасная выставка. Выставка его произведений, которая посвящена Майдану. Итак, Матвей Вайсберг – известный украинский художник. Матвей, прежде всего, я поздравляю вас от имени всех, кто пришел на открытие, от имени всех, кто будет приходить каждый день на вашу выставку. По моему мнению, это большое событие, правда, большое событие. Я понимаю, что и вы и я – не из тех, кто любит высокие слова. Но я не думал, что Майдан, который, безусловно, станет феноменом украинской истории, станет знаком для будущих поколений, может быть так зафиксирован в живописи, а вам это удалось. Я понимаю, что наши зрители будут потом иметь возможность посмотреть, будет видео ваших работ, но что бы вы хотели сказать о своей «Стене»? Матвей Вайсберг: Я был свидетелем и участником событий. При чем, я вовсе не собирался выступать на Майдане в качестве художника, и вне Майдана тоже в эти времена. Но поскольку 512
все это продолжалось достаточно долго, то спустя два месяца я решил, что должен это зафиксировать, потому что уйдет острота чувств, острота ощущений, острота впечатлений. И когда я понял, в какой форме я буду это делать, дальше уже было, в общемто, полегче. Хотя психологически это было очень тяжело, на самом деле. Леонид Финберг: Я был читателем вашего блога, ваших текстов, которые вы писали каждый день с Майдана. Так же, как и текстов Бориса Егиазаряна, и других художников, которые там были. Но для большинства это время практически не оставляло возможности для творчества. И все-таки вам удалось, как я понимаю, уже в какой-то последующий период, запечатлеть то, что, казалось бы, в живописи запечатлеть невозможно. Матвей Вайсберг: Но все-таки, такие прецеденты были. Если мы обратим внимание на историю живописи, была картина Давида «Смерть Марата», была известная картина Делакруа «Свобода на баррикадах», и так далее. Отношения со временем были другие. Например, Давид свою работу писал три месяца. Что касается меня, то, мне в первые два месяца, вообще говоря, о краске думать было стыдно. В мастерской я был от силы раза два по каким-то своим надобностям. Но наступило перемирие, и мне показалось, что я буду важнее теперь в своей мастерской. В общем, если говорить честно, я спасался таким образом. Я спасался, когда рисовал. Оказалось, что это кроме меня еще кому-то нужно и интересно. Я «испытывал» работы на Фейсбуке: сразу, как только что-то новое появлялось, я это выкладывал и, судя по откликам, людям это было нужно. Нужен был, помимо письменных высказываний в Интернете, вот этот видеоряд, художественный видеоряд. Потому что фотографий была масса, фотографий много. Я очень хорошо отношусь к фотографии, и сам ею пользуюсь, но она для меня – все-таки вспомогательная вещь. А живопись – это нечто такое, что пропускается через себя. Я придумал такой термин «живопись прямого действия». Я смотрю, как это действует на выставке. Вчера мне сделали очень хороший комплимент, сказали, что пахнет горящими шинами. Ребята, которые там были постоянно на передовой, сказали такое. Для меня самого, когда я смотрю на свои первые три работы, очень ощутим 513
Мистецтво
запах газа Терен-4, Терен-6, которого я тоже имел честь глотнуть. Вот такая живопись «прямого действия», я надеюсь, что она имеет еще и другие свойства, характерные для живописи, и по мере ее удаления во времени, она будет набирать еще каких-то качеств. Леонид Финберг: Я абсолютно уверен, что это так. Будь я директором какого-нибудь художественного музея, а особенно украинского, я бы просил «Стену» для постоянной экспозиции. Для меня совершенно очевидно, что она станет живописным символом в искусстве Майдана. Я видел некоторые выставки, которые сейчас делали, те или иные перформансы, но мне кажется, что все это другого порядка. Скажите, Матвей, такой цикл, именно такая композиция, она сразу у вас зародилась, или она складывалась постепенно? Были ли эскизы? Была ли продумана схема, которая запечатлела с одной стороны тьму этих первых дней, и потом надежду последних? Какова художественная эволюция и ваша концепция этой выставки от того времени, что начинали писать и до завершения цикла? Матвей Вайсберг: Тут нужно немного предыстории. Потому что у меня была уже «Стена», она была сделана по иллюстрациям Ганса Гольбейна Младшего к Первому Завету. Отсюда у меня и форматы были такие, и все остальное. Когда я начал думать о том, как изобразить увиденное на Майдане, я не сразу вспомнил о той «Стене». Я думал о каких-то больших работах, что-то наподобие «Битвы при Сан-Романо» Паоло Учелло. Я к этому еще вернусь. И тут меня вдруг осенило, я подумал о «Стене»: фрагментарность Майдана, постоянная бегающая амплитуда чувств – от печали до надежды. И когда я понял форму, дальше было проще. Что касается надежды, то мне кажется, что у меня надежда появляется в самом конце. Потому что первая часть при всей своей огненности, все же была романтической. Мы же сами проходили какие-то этапы истории в ускоренном темпе, потому что вначале это был все-таки романтический Майдан. Даже когда рвались уже свето-шумовые гранаты, когда играл трубач, я, как старая боевая лошадь, рванул на эту трубу. Олейник фамилия, я запомнил. Их Олейник и наш Олейник, есть разница, да?* А по* Речь идет о сравнении трубача Константина Олейника, игравшего на Майдане, и депутата Партии регионов Владимира Олейника. 514
Леонид Финберг: Безусловно, так. И об этом говорили великие наши современники, в том числе Бернар Леви, один из самых блестящих французских философов. Он приезжал в Киев и говорил, что сегодня Европа здесь, Европа в Киеве, вы защищаете европейские ценности, как защищала их давно Европа, но забыла об этом. Многие об этом, так или иначе, писали. Хочется надеяться, что все это было не зря, что удастся защитить и развить ценности Майдана, и что все это перерастет в другое качество нашей жизни. Потому что это был протест всех нас против лжи и лицемерия, коррупции – всего того гадкого, что было собрано властью Януковича и его сателлитов. Хочется надеяться, что этот опыт не пройдет даром. Я абсолютно уверен, что оно закрепится в памяти, но хватит ли сил для того, чтобы это стало нашей новой жизнью? Опять-таки, хочется надеяться. Еще раз поздравляю вас с тем, что вы создали живописный образ Майдана, и я надеюсь, что ваши работы увидит не только Киев, но увидит мир. Матвей Вайсберг: Спасибо.
515
ИНТЕРВЬЮ ЛЕОНИДА ФИНБЕРГА С МАТВЕЕМ ВАЙСБЕРГОМ
том становилось страшнее. Я уже не говорю про сами события 18–20 февраля. У меня есть одна из работ, фрагмент там же в «Стене», я потом к ней вернулся. Обычно я работал хронологически, но были некоторые возвраты. Эта работа была «увидена» в период так называемого перемирия, когда я смотрел с передней баррикады на Грушевского туда во тьму, в сторону уже упомянутого вами Музея, и видел, как там поблескивают шлемы, и понимал, что там стоит смерть. Та самая смерть, которая так активно действовала с 18 по 20-е число. То есть я шел отчасти вслед за событиями, отчасти возвращался. Вообще говоря, у меня же, как и у нас всех, не было такого опыта. С одной стороны, это самый величественный опыт, который только можно себе представить. Я думаю, что это история не только Украины, я думаю, что это история мира. Я никогда не думал, что доживу до времен, когда Киев будет революционной столицей Европы, и может быть, мира. Это то, чего мне не хватало в истории моего города.
К ИНТЕРВЬЮ ЛЕОНИДА ФИНБЕРГА С МАТВЕЕМ ВАЙСБЕРГОМ О ВЫСТАВКЕ «СТЕНА»
ЗМІСТ , ПАМ ЯТАЄМО Міхаель Т. Кауфман ЯН КАРСЬКИЙ – ЛЮДИНА, ЯКА ПОПЕРЕДЖАЛА СВІТ ПРО ГОЛОКОСТ Переклад з англійської Маргарити Єгорченко .............................. 3 СЛОВА ПО РОКАХ МОВЧАННЯ Інтерв’ю Єжи Корчака з Яном Карським Переклад з польської Олександри Зуєвої ........................................... 11 Владислав Бартошевський ПОЛЯКИ – ЄВРЕЇ – ВІЙНА – ОКУПАЦІЯ Переклад з польської Андрія Павлишина ........................................ 19 РОЗМОВА З ВЛАДИСЛАВОМ БАРТОШЕВСЬКИМ Переклад з польської Олександри Зуєвої ............................................. 37 Рута Саковська АРХІВ ЕМАНУЕЛЯ РІНҐЕЛЬБЛЮМА: ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ Переклад з польської Олександри Зуєвої .......................................... 75 Марек Едельман СПОГАДИ ТА ІНТЕРВ’Ю Переклад з польської Олександри Зуєвої ........................................... 92 Ханна Арендт ОСОБИСТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЧАСІВ ДИКТАТУРИ Переклад Антона Котенка .............................................................. 139 Анна Литвин ПАМ’ЯТІ БРУНО ШУЛЬЦА Переклад з польської Лесі Лисенко .................................................... 164
ПРОЗА Іда Фінк ЮЛІЯ Переклад з польської Андрія Павлишина .................................... 179 Юліан Стрийковський ТОМАЗО ДЕЛЬ КАВАЛЬЄРІ Переклад з польської Андрія Павлишина ..................................... 193 Зоя Копельман НЕСКОЛЬКО СЛОВ ОБ АМИРЕ ГУТФРОЙНДЕ .............................................................. 253 Амир Гутфройнд ТРИЕСТ Перевод с иврита Зои Копельман ....................................................... 259 Инна Лесовая СЕМЕЙНЫЙ АЛЬБОМ .................................................................... 273 Юрий Щербак ПОСЛЕДНЯЯ ЛЮБОВЬ .................................................................. 394 НАШІ ПУБЛІКАЦІЇ Ісраель Єгошуа Зінґер КИЇВ Переклад з їдишу Владислави Москалець ..................................... 405 Мендель Ошерович ЯК ЛЮДИ ЖИВУТЬ У РАДЯНСЬКІЙ РОСІЇ Переклад з їдишу Оксани Щерби ..................................................... 412 Дебора Фоґель «АКАЦІЯ КВІТНЕ» ........................................................................... 434 ЛІТЕРАТУРНИЙ КОЛАЖ ............................................................... 447 КОЛАЖ ЯК ЛІТЕРАТУРНИЙ ЖАНР .......................................... 451 Переклад з польської Дани Пінчевської.
Шмуель Рожанскі ЛЕЙБ НАЙДУС – СПІВЕЦЬ ЮНОСТІ Переклад з їдишу Валерії Богуславської ........................................ 457 Лейб Найдус ВІРШІ Переклад з їдишу Валерії Богуславської .......................................... 469 КРИТИКА ТА ПУБЛІЦИСЕИКА «Я ОБВИНЯЮ ВАС В ДВУЛИЧИИ» Речь посла Израиля в ООН Рона Просора на сессииГенеральной Ассамблеи ООН по «палестинскому вопросу» 26.11.2014 ....................................... 476 Йоанна Лісек «СОНЦЕ – ЦЕ МІЙ ПРАПОР, А СЛОВО – МІЙ ЯКІР» Вільнюські роки Аврома Суцкевера Переклад з польської Тетяни Дзядевич ........................................... 485 Оксана Матійчук ПРО ІСТОРІЮ НАПИСАННЯ ВІРША РОЗИ АУСЛЕНДЕР «МОГИЛА ПАУЛЯ ЦЕЛАНА» .................................................... 502 МИСТЕЦТВО ИНТЕРВЬЮ ЛЕОНИДА ФИНБЕРГА С МАТВЕЕМ ВАЙСБЕРГОМ О ВЫСТАВКЕ «СТЕНА» ............ 512 ГЕНРИК БЕРЛЕВІ (1894–1967) ........................................................ 516 Сет Л. Волітц ГЕНРИК БЕРЛЕВІ І ДЕЦЕНТРОВАНА ІДЕНТИЧНІСТЬ Переклад з англійської Маргарити Єгорченко ............................ 517 Генрик Берлеві ЗВИВИСТІ ШЛЯХИ ЄВРЕЙСЬКОГО МИСТЕЦТВА Переклад з польської Олександри Зуєвої ....................................... 529
CONTENTS
WE REMEMBER Michael T. Kaufman JAN KARSKI – A MAN, WHO WARNED THE WORLD ABOUT HOLOCAUST Translated by Margarita Yegorchenko ................................................ 3 WORDS AFTER YEARS OF SILENCE An interview with Jan Karski Translated by Oleksandra Zuyeva ..................................................... 11 Władysław Bartoszewski Poles – Jews – War – Occupation Translated by Andriy Pavlyshyn ........................................................ 19 A CONVERSATION WITH WŁADYSŁAW BARTOSZEWSKI Translated by Oleksandra Zuyeva ..................................................... 37 Ruta Sakowska THE HISTORY OF RINGELBLUM ARCHIVES Translated by Oleksandra Zuyeva....................................................... 75 Marek Edelman MEMORIES AND INTERVIEWS Translated by Oleksandra Zuyeva ...................................................... 92 Hannah Arendt PERSONAL RESPONSIBILITY UNDER DICTATORSHIP Translated by Anton Kotenko ........................................................... 139 Anna Litvin IN THE MEMORY OF BRUNO SCHULZ Translated by Lesya Lysenko ............................................................ 164
PROSE Ida Fink YULIA Translated by Andriy Pavlyshyn ....................................................... 179 Julian Stryjkowski TOMMASO DEL CAVALIERE (A FRAGMENT OF A NOVEL) Translated by Andriy Pavlyshyn ...................................................... 193 Zoya Kopelman A FEW WORDS ABOUT AMIR GUTFREUND .............................. 253 Amir Gutfreund TRIESTE Translated by Zoya Kopelman ............................................................ 259 Inna Lesovaya FAMILY ALBUM ................................................................................ 273 Yuriy Shcherbak LAST LOVE ......................................................................................... 394 OUR PUBLICATIONS Israel Yehoshua Singer KYIV Translated by Vladyslava Moskalets ................................................ 405 Mendel Osherovych HOW PEOPLE LIVE IN SOVIET RUSSIA Translated by Oksana Shcherba ........................................................ 412 Debora Vogel ACACIAS ARE BLOOMING ............................................................. 434 LITERARY COLLAGE ........................................................................ 447 COLLAGE AS A LITERARY GENRE ............................................... 451 Translated by Dana Pinchevska
Shmuel Rozhanski LEYB NAIDUS – THE SINGER OF YOUTH Translated by Valeria Boguslavskaya ............................................... 457 Leyb Naidus POEMS Translated by Valeria Boguslavskaya .............................................. 469 CRITICS AND PUBLICISTICS I ACCUSE YOU OF DUPLICITY Israeli Ambassador’s speech in UN, November, 26 2014 ............ 476 Joanna Lisek SUN IS MY FLAG, AND WORD IS MY ANCHOR Translated by Tetiana Dziadevych ................................................... 485 Oksana Matiychuk TO THE HISTORY OF ROSA AUSLENDER’S POEM PAUL CELAN’S TOMB .......................................................... 502 ART LEONID FINBERG’S INTERVIEW WITH MATVEI VAISBERG ABOUT THE EXHIBITION «THE WALL» .................................... 512 HENRYK BERLEWI (1894–1967) ...................................................... 516 Seth L. Wolitz HENRYK BERLEWI AND THE DECENTERED SELF: THE ESTHETIC QUEST FOR AUTHENTICITY Translated by Margarita Yegorchenko ............................................. 517 Henryk Berlewi TORTUOUS PATH OF JEWISH ART Translated by Oleksandra Zuyeva ..................................................... 529
Усі права застережені. Передруки і переклади дозволяються тільки за згодою автора й редакції З питань замовлення та придбання літератури звертатися: Видавництво «ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ» Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого ЗМІ Серія КВ № 5725 Національний університет «Києво-Могилянська академія» вул. Волоська, 8/5, кімн. 210, Київ 70, Україна, 04070 Тел./факс: +38 (050) 425-60-20 E-mail: duh-i-litera@ukr.net (відділ збуту); litera@ukma.kiev.ua (видавництво) www.duh-i-litera.com Надаємо послуги: «Книга – поштою»
Друк та палітурні роботи:
м. Київ, вул. Виборзька 84, тел. (044) 458 0935 e-mail: info@masterknyg.com.ua www.masterknyg.com.ua Свідоцтво про реєстрацію ДК № 3861 від 18.08.2010 р.