Мані ЛЕЙБ – bHl ynam (1883 – 1953) Мані%Лейб Брагинський (псевдо – Мані Лейб) народився 20 грудня 1883 року у Ніжині, в бідній родині. До 11 років навчався в хедері, потім пішов учнем до шевця, п’ятьма роками потому придбав шевську майстерню. Бере участь у революційному русі – як член Української соціалістичної партії, есер, анархіст, соціал%демократ. 1904 року молодий швець утік із рідного містечка від переслідувань царської охранки за участь у революційному русі (після арешту і кількох місяців перебування у в’язниці, повторного арешту). Тоді він ще й гадки не мав, що стане літератором. Із Англії, де також брав участь у революційному русі емігрантської молоді і де вперше друкує свої вірші у соціалістичному щоденнику “Ді нає цайт” (“Новий час”), він 1905%го подався до Нью%Йорка і влаштувався на роботу за колишнім фахом. Безкінечно залюблений у рідну мову, тут він починає писати й друкуватися в усіх єврейських виданнях. Стає найяскравішим поетом у символістському русі “Ді юнге” (“Молоді”). Поглядам цього руху залишився вірним і після І Світової війни. 1918%го р. у Нью%Йорку вийшло одразу кілька його збірок – “Лідер” (“Вірші”), “Баладн”, “Їдише ун славіше мотивн” (“Єврейські й слов’янські мотиви”). Найбільш плідним було його співробітництво з газетою “Форвертс” (“Вперед”), де з 1946 р., захворівши на сухоти й покинувши фабрику, стає постійним співробітником. Вірші його позначені романтичною піднесеністю, тонким ліризмом, музикальністю, місткістю слова, часто забарвлені тонким гумором. Його поетична мова одночасно вишукана й проста. На Сергія Єсеніна, що у 20%х роках відвідав Нью%Йорк, найсильніше враження серед місцевих літераторів справив саме Мані Лейб. А Мані Лейб, зі свого боку, блискуче перекладав вірші Єсеніна своєю рідною мовою. Помер поет 4 жовтня 1953 року. Популярність поета продовжувала зростати і після його смерті. 1955%го р. у Нью%Йорку вийшов двотомник “Лідер ун баладн” (“Пісні й балади”), а 1963%го у Тель%Авіві під тією ж назвою – з паралельним івритським перекладом та з передмовою друга й однодумця, Іцика Манґера. Багато віршів М. Л. покладено на музику. До сказаного треба ще додати, що все життя поета не полишала ностальгія, туга за покинутим затишним містом в Україні, незаперечне свідчення чого – чудовий цикл “Ніжин”, написаний Мані Лейбом на еміграції. Окрім усього іншого, перший вірш циклу свідчить іще й про любов до російської та української літератури, про повагу до їхніх чільних 176
МАНІ ЛЕЙБ
представників, особливо – чи слід дивуватися? – носіїв української ідеї Шевченка та Гоголя. 2007 р. вийшла книжка Мані Лейба “Ніжин” у перекладі українською В. Богуславської. — — У МЕНЕ МАМИНЕ ВОЛОССЯ ЧОРНЕ... У мене мамине волосся чорне і зелені очі, Теслярські, працелюбні руки тата. У мене кров співоча, заповзята, Кров дідусів, Дніпровий струм ігристий, На думці – ночі в любім товаристві – Пестливий шепіт, дотепи дзвенять, На грудях – слід від хижих зубенят, Щемкі, тремтливі доторки дівочі. ВЕЧІРНЯ ПІСНЯ Вечоре мій, вечір... Як філософ мандрівничий, В молитвах тебе я кличу. Посох твій не відокремлю – Я в твою вертаю землю. З променем небес останнім, Із полів – лошам до стайні, Вечоре мій, вечір... Втому, спрагу і безвихідь Твій втамує спокій тихий, В нім спочине спека й лихо. Заколисуй, тихий світе, Крила віти сумовиті В небі рідної блакиті, Вечоре мій, вечір... ТИХШЕ, ТИХШЕ Зіші ЛАНДОЮ
Тихше, нишкніть, ані гуку! Чорних, зблідлих зігне му,ка. 177
АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
Так, уклінно, і німуйте, Навіть подих затамуйте. З мовчазних нічних заглибин, Щоб не чув ні слух, ні спогад, Тихо зрине білий огир Коло нашої колиби. І майне прозорим вітром Фіранкових білих віхол, І огорне чиста втіха, І спаде жаданим світлом. Сіймо тишу, ані гуку! Чорних, зблідлих зігне мука. Так, уклінно, і німуйте, Навіть подих затамуйте. Як ганебно нас надурять, Поглузують з нас охоче, У занадто довгі ночі І чекання пошкодують, – Стане у пригоді вишкіл На жорсткій підлозі спати І мовчати заповзято Тишком нишком, тишком нишком. Сіймо ж тишу, ані гуку! Чорних, зблідлих зігне мука. Так, уклінно, і німуйте, Навіть подих затамуйте. МІСТО СЕРЕД ПОЛЯ Серед поля є місто – тиша, ніч і сніги. Крук темнавий на плоті серед снігу застиг. Відблиск жаху із міста – кривавиться сніг, І лунає придушений скрик, Й круку дзьобати сніг до снаги. 178
МАНІ ЛЕЙБ
Він гостри,ть свого дзьоба, в оці відсвіт сплива, Скрик червоного півня і криваві дива. Ти гостри дзьоба, круче, на криваві жнива – Жде й на мене за рогом слуп і зашморг, бува. О, прекрасне те місто, що палає вночі! Ніч, як піч, креше іскри під небом рудим. Кров, і скрики, і крихти, і полум’я, й дим, Кістяками фортець бані й стіни рвучи. О мій вороже! Вулиці потьмяніли умить. Моя зненависть місто й твоє спопелить. Ти померти б хотів молодим? Сніжний крук свого дзьоба гостри,ть. Він гостри,ть свого дзьоба, Тьмяний погляд спива Скрик червоного півня і криваві дива. Ти гостри дзьоба, друже, на криваві жнива – Жде й на мене за рогом стовп і зашморг, овва! ПІСНЯ ЛЮБОВІ Початок – про,ста пісенька про хліб, Затим – про злотосяйність наших діб. В останній – стиха смерті присягли б, Та для любові кожна наша пісня. З волами плуга перти ми впряглися, Ув оранці рвучи важкі шматки землі, Що чорно стогне у руках залізних, Годуючи маля й теля, творіння взагалі. Та повсякчас пісні, зітхають про кохання, Довірливе і полохливе, Мов голуби, чий туркіт про кохання Попід вікном щорання. Рабами жовкнучи в копальнях золотих, Зірвавши ланцюги, здолавши вільні мандри, В містах святкових, у нічнім паланні втіх, Танцюючи вночі у полум’ї, мов мавпи, – 179
АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
Лунають голосніш пісні кохання, Мов стогін скону й смерті, То хтивих кицьок із дахів до рання Нічні концерти. Смерть всюдисуща й вічна. В полі, в місті – На всіх шляхах. Вмиратимуть завжди. Стоять старі дерева всохлі в лісі, Тримають їх дерева молоді. Бо кличуть і кричать пісні кохання, Довірливі і полохливі, І гинуть юні олені кохання У листя злотозливі. НІЖИН Ніжинські шляхи сльотаві, Сіно, верби, огірки! Під забрьохані халяви, Під засніжені дахи. На базарі бандуристи, Босі, латані, старі, Гончарі, дівки в намисті, Бородаті лихварі. Із під стріх, брилів подертих, Неба синява морська. Бусли працьовито вперті, Сонце бісики пуска. Куряву корови сіють, Батоги, мов коси, – хвись! З України на Росію Гоголь ще не надививсь. Хресний хід з небес вертає (З сьомих вод на киселі). З п’яним святом всіх вітає Спас із терням на чолі. 180
МАНІ ЛЕЙБ
В тіняві вербовій пишній Правовірний іудей, Каддиша1 знавець і Мішни2 До своїх святих іде. Куми кумкають на призьбах, Обмивають кісточки, Хто й на кому оженився б Дбають ревно тіточки. Яблуко куштує потай, Вкравши в цуцика ланцюг, Попід багатійським плотом Волоцюга з волоцюг. Ось послухай, п’яний куме, Кинь варнякання своє. Як там у Шевченка в думі – “Соловейко не дає!” В зоряну прозору нічку, Спивши цей солодкий спів, Волоцюга, наче свічку, Власну пісню засвітив. ЯК ЦИГАН Далеких ярмарків я не відвідав І крамом шкіряним не володів, Не був негоціантом – добрим їдом3, Предметом зазіхань дівчат і вдів. Художник я, мої пу,чки чутливі Підкорюють напилки та різці. Вирізьблюю пісні, мій крам знадливий Не куплять найбагатші покупці. Мій звабний крам – в ливарних формах сміху, Я тихий дурник, з бідаків отих, 1 2 3
заупокійна молитва; частина Талмуду єврей (їдиш)
181
АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
Що не надбав дочки собі на втіху Чи повних скринь червінців золотих. Я з тих, що влітку саней не готують, Що злиднів не торгують ярмаркам. Як циган я – мене цурки, годують. Та маю пісню – мій найкращий крам. ВІРА І КРАСА Каже перший: вірте!” На побожний крок Небеса відкриті, І все ближчий Бог. Другий, найзіркіший, Вчить: “Найперш – краса, Доки світ розкішний В оці не згаса”. Третій: “Справедливість, Доле, обирай! Меч мій незрадливий Захистить мій край!” Ні! Не руш нічого! Чи не новина, Що лише від Бога Вся краса земна. Справедливість – важить Золотим ключем. Хай не злегковажить І рука з мечем! НАШОМУ ОСТАННЬОМУ ПОКОЛІННЮ Обіцяну нам благодать враз день цей розвінчав, Бо освятив жахи руїн й тривання смертних мук; О Боже, зглянься, хресну путь нам кров’ю позначав, Навіщо свій народ ведеш в розпачні дні принук? 182
МАНІ ЛЕЙБ
Ще встигнеш смакувать пісним під білу халу й каву, Насолодившись тягарем єврейських туг, Як для Полтави, Млави і Лібави Вже чорним сонцем день ворожо стух. Під чорним сонцем, під ярмом згинаючись доземно, Ізраїль гине – Боже, схаменись! Живих дітей, твоє священне зерня, Скидають в груби, як жертовний хмиз. І страдницької смерті тінь під сонцем чорним, І загребущий меч її громадить гори жертв. Народ мій змелюють земні зажерні жорна, Що аж здригається земля, безсила жерти вже. Й мені, залишеному тут, останній трісці дому, Під їхній попіл підставлять розвалля голови, І чорні поминки справлять, і по,стить до судоми По тих, що звіяли вітри над приском жаливи. БАЛАДА ПРО ДВОХ І гамірний побут сердець їх сахавсь, Як жінці з трояндою він усміхавсь. Та вдарило в голову – і без вини Пустилися берега дружби вони. І ніби розбилось життя об поріг – Зір жінки не сяйвом, а смертю застиг. Іржавим ножем полоснув її гнів – І вразив до крові, і він сполотнів. Зі сходів провів, не промовив: “Зажди!” Чужими вони розійшлись назавжди. І вулиця довга між двох пролягла, Неторканим килимом сніжна імла. І білий ліхтар блимав більмом слюди І снігом притрушував їхні сліди. 183
АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
І сніжні зросли на стежках пирії По кроках поквапних його та її. МЕНІ ЧУДОВО Ні, мудрість пізнання, зі старістю не згодна, Ні спокій споглядань в пригоді не стає Так, як відстояне вино холодне, Що солодить мій зір і в крові виграє. І добре так мені! Спиваю радість, Солодке відчуття тамує присмак лих, Немов з дідами я насправді на нараді, І я, старіш од них, пірнаю в їхній сміх. Я почуваюся старим кремезним дубом, Бо в молодих дубів я силу перебрав, Що до моїх колін шумують віттям любим – Не бородами вже – зелом небесних трав. Відлунить їхній сміх мій погляд каламутний І каламуть моїх далеких юних днів. І дні, що відійшли, неначе знов присутні, І я прийдешнім дням нічим не завинив. ІСТОРІЯ ЛЮДСТВА Як хочеш, любий хлопче, сідай, послухай доста З історії людей – людина й ти однак. І ти прийшов у світ сталевим лезом гострим, Щоб вкраяти й собі на райдужний піджак. Не сіяв радощів ніхто, немов пашницю, Яке ж колосся під серпом впаде? Тут сльози сіяно, з тернів терпка й колюча паляниця. Єдина стежка тут, якою людство йде. І людство сльози жне, слізьми іржаве гірко, У свій останній час, жахливий смертний строк. Тіла, кривавить сталь... У травах дзиґу крутить зірка... Хапай гарячий сміх. Роби наосліп крок. 184
МАНІ ЛЕЙБ
Людська історія – не казочка, а безум, Та кращої нема, чи з нашої вини? Чим сплачує цей світ синам? Серпа безжальним лезом, Щоб радо жати радощі... Та де вони? ЧУЖИНЕЦЬ Темно й холодно вночі, Під дверима хоч кричи. Сліпо кліпають шибки, Світ покинули шпаки. Пізно, зимно, пусто скрізь, Всі у ліжка повляглись. Та не спиться в ніч таку Вітру й сліпаку Бровку. І чужинець теж не спить, Бо не зна, куди ступить. Лахи латані на нім, Й ті на очкурі однім. Із торбиною в руці Він торує манівці. Он палац удалині. Йти до нього? Чом би й ні? Першим півням навздогін У палац постукав він: – Тук тук тук! Не проженіть! Люди добрі, відчиніть! Йду, женуть бо по світах Холод, голод, самота. – Гей, чужинцю, геть іди, Наших ді,ток не буди, – 185
АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
Заколисані, в теплі, Ситі й вмиті, сплять малі. І похнюплений, в журбі, Знов чужий іде собі. Суне далі, бачить дім, Каже сам собі: “Ходім!” Першим півням навздогін В двері дому стука він: – Тук тук тук! Не проженіть! Люди добрі, відчиніть! По світах мене хита Холод, голод, самота. Чи чужинець до пуття Сподівавсь на співчуття? Між замко,м і прохачем Став господар з рогачем: – Гей, чужинцю, дремени, Нащо гість оцей мені? Та чужинець впав без сил На жорсткий холодний діл. Голову думки, шкребуть – Затверда земля, мабуть. Чує ніби звіддаля – Що це? Торба промовля: – Моторошно й зимно скрізь, Мов навколо – темний ліс; Вже і хліба ні шматка, Я спустошена така! Раз чи двічі рятівні Проспівають хай півні., 186
МАНІ ЛЕЙБ
Дрова хай розжарять піч, Щоб зігріти нас і ніч; Хай до столу залучу М’яса й риби досхочу; Й паляниця буде там Хай заввишки з Божий храм, Щоб оцей бідак підвівсь Й власноочно подививсь. Переймає мову сміх: – Ти б, господарю, приліг! І, знайшовши в дверях шпарку, Залітає в неї шпарко. – Дивина а чи мана? Думка в пана вирина. Бачить: запалала піч, Засвітилось трійко свіч; Далі – більше: стіл постав, Повен найсмачніших страв. Глянь, господарю, й затям: Той з землі підвівсь дитям; Бруд і сором змив з єства Задля Божого їства. Трапезу перерива, Богу вдячні шле слова. А знадвору вітру свист, Гавкіт; спокій – псу під хвіст. Плач в палаці не стиха, Хоч в малят нема гріха. Метушиться слуг юрма, Ламп шукаючи дарма. 187
АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
Їх тут мали тисячі, Де сховалися вночі? Обшукали всі кутки – Чи всі лампи навтьоки? Плач гучніш. Дитині зле, Хоч безгрішне, бо мале. А надворі вітру свист, Гавкоту собачий хист, Бо чужинцю задарма Крокувати крадькома – Повз палаци, повз хати Скоро і суворо йти – Світ за очі, бо, мабуть, Ще йому далека путь. *** — —
188