ТЕМА ІІІ
«позитивного права») відбувся процес, так би мовити, їх «оцивільнення» – включення до зафіксованого в офіційний спосіб реєстру прав, причому сутність таких прав чи їхній зміст як «природніх і невідчуженних» прав не втрачались.
3.3. Людські права як юридична категорія: народження «класичного» Ухвалена Національними Зборами Франції 26 серпня 1789 р. Декларація прав людини і громадянина за хронологією стала другим (після Декларації незалежності США 1776 р.) політикоюридичним документом національної практики, де було втілено доктринальні ідеї політичного лібералізму, представленого творчою спадщиною передовсім Лока, Монтеск’є та Руссо. Французька Декларація – це своєрідний звід радикально нового слова щодо природи стосунків між людиною і державою, що згодом, як система політико-юридичних принципів, вийшов за межі національної політичної і юридичної практики окремої країни. Із суто національних принципів французького права цей звід набув характеру тих принципів, без яких уже не можна собі уявити ні сучасного міжнародного права, ні національного конституційного права країн із демократичним устроєм. Цей документ слугує своєрідним взірцем того, як доктринальні ідеї ліберального змісту перетворились у відповідні формули політико-юридичного характеру, що мають практичне значення. Особлива смислова вагомість визнається за мотивувальною частиною Декларації, на що є декілька підстав. По-перше, тут сформульовано головну і єдину причину, яка лежить в основі нещастя перебування людини в суспільстві та недобропорядного характеру самої державної влади, що проявляється через таке ставлення держави до людських прав, як невігластво, нехтування ними або ж їх зневажання. Важливим аспектом тут виступає те, що вперше в історії людства офіційно було вжито поняття «права людини» як єдину, цілісну і змістовно наповнену політико-юридичну катеґорію. У зв’язку з тим, що офіційна мова 178
Л Е К Ц І Я 9 . П Е Р В И Н Н А Ю Р И Д И З А Ц І Я І Д Е Й С ТО С О В Н О Л Ю Д С Ь К И Х П РА В
тодішніх правлячих режимів (зокрема й тогочасного режиму Франції) не знала цієї поняттєвої катеґорії, але саме вона виявилась ключовою в житті як окремої людини, так і спільноти людей, об’єднаних у суспільство (з його політичними інститутами), то історично виникла потреба у витлумаченні цієї катеґорії. По-друге, у цій частині документа пояснюється, що для подолання такого неґативного стану, як невігластво, нехтування або зневажання стосовно людських прав, було вирішено викласти їх офіційно. Себто зафіксувати їх в офіційному документі, з огляду на те, що саме такий спосіб їхньої фіксації дозволяв забезпечити: 1) постійну наявність їх на папері (чим долалось «невігластво»); 2) постійне нагадування членам суспільства про належні їм права (чим долались «зневажання» та «нехтування»); 3) підвищення поваги з боку членів суспільства до влади – законодавчої і виконавчої – у разі приведення владою своїх дій у відповідність із метою свого установлення (для чого владі слід діяти в протилежний, аніж нехтування та зневажання правами, спосіб); 4) застосування цього документа як стандарту для перевірки дій влади на відповідність закладеним у ньому «простим і незаперечним принципам», якими є власне людські права; 5) законність вимог громадян, якими є власне ці принципи, а отже – людські права; 6) аби вимоги громадян (якими є людські права у вигляді «простих і незаперечних принципів») було спрямовано на утвердження конституції, себто юридичного порядку в суспільстві, заснованого на принципах у вигляді людських прав; 7) досягнення головної мети, задля якої створено державну владу – утвердження благополуччя всіх. І по-третє, тут офіційно проголошено людські права як природні, невідчуженні та священні, себто в розумінні такими, що властиві людині за природою (належать їй за народженням), а не такими, що їх надає людині держава. І саме через це властиві людині за природою права ніхто не може в неї відібрати – ні інша людина, ні сама держава; та й власне сама людина не може їх зректися, адже вона – людина, а в разі їх самозречення вона зрікається самої себе як розумної істоти. Ключовим для розуміння природи самої держави та природи взаємин між людиною і державою витупає той припис статті 2 Декларації, де як принцип зафіксовано ідею теоретичної спадщини 179
ТЕМА ІІІ
мислителів доби Просвітництва стосовно мети полишення людиною «природнього стану» та увіходження її до «стану суспільного». Такою метою є творення «політичного об’єднання», себто заснування самої держави з облаштуванням у її рамках певної форми правління. Декларація чітко зафіксувала принцип, який є імперативним і визначає мету такого «політичного об’єднання» – це збереження тих природніх, невідчуженних і священних прав, які людині належать за народженням. До таких прав Декларація (відповідно до згаданих теоретичних учень) віднесла чотири: свободу, власність, безпеку та опір гнітові. Принципово важливим за своїм юридичним значенням є той припис статті 1 Декларації, що проголосив принцип свободи людини і принцип рівності людини, відповідно до яких було визначено, що всі люди народжуються вільними і рівними, а отже – є такими за природою, себто є природньо вільними і рівними. Поєднання формул мотивувальної частини (преамбули) із приписами статей 1, 2, 12 і 16 Декларації чітко вказує на провідну ідею всього документа, зведену до того, що людські права – це основа основ суспільного буття людини. Це ідея вищості природніх прав відносно будь-яких суспільних інститутів. Вона лежить в основі порядку, що має існувати в суспільстві в рамках державних (позитивних) законів. Її закріплено як принцип навіть стосовно всього конституційного правопорядку: адже будь-яке «політичне об’єднання» (утворюване шляхом «установлення») має бути підпорядковане лише одній чітко визначеній меті – збереженню природніх, невідчуженних і священних прав. Саме в цьому полягає призначення зведеної воєдино суспільної сили, котру утворюють усі члени суспільства і котра виступає у вигляді інституту держави. Тому така суспільна сила установлюється задля користі всіх, а не для особистої вигоди тих, кому її ввірено (стаття 12). І що найважливіше – суспільство, в якому ґарантію прав не забезпечено, не має конституції (стаття 16). Неминуще значення Декларації полягає в тім, що нею було закладено таку модель офіційного оформлення людських прав, яка насправді стала класичною моделлю. Свідченням цього є те, що мовна редакція та змістове наповнення статті 1 Декларації були 180
Л Е К Ц І Я 9 . П Е Р В И Н Н А Ю Р И Д И З А Ц І Я І Д Е Й С ТО С О В Н О Л Ю Д С Ь К И Х П РА В
визнані класичними. Унаслідок цього її застосували як взірець, укладаючи такий історично і глобально значущий документ, як Усесвітня Декларація людських прав 1948 р.
3.4. Каталог універсальних принципів права Французьку Декларацію прав людини 1789 р. можна читати і знати ще й в інший спосіб. Адже цей документ умістив низку таких приписів, які історично стали тими універсальними принципами права, що увійшли як до національних систем права, так і до системи міжнародного права. Утім, найважливішим є те, що переважна більшість цих принципів мають основоположний характер, завдяки чому вони стали класичними для запровадження конституційних правопорядків – тих, що їх було вирішено заснувати на ідеях свободи і правдивої демократії. До таких принципів належать, зокрема: • принцип свободи – він випливає зі змісту статті 4, означаючи: свобода полягає в тім, що можна робити все, що не шкодить іншому. Під поняттям «те, що не шкодить іншому», слід розуміти межі, які існують стосовно свободи однієї людини у вигляді таких самих природніх прав іншої людини. Якщо робити те, що шкодить іншому, то тим самим буде порушено ці межі, а в наслідку – буде порушено природні права іншого. Абсолютний деспотизм влади спричинив офіціалізацію свободи як природнього невідчуженного і священного права – занесення цього принципу до офіційного реєстру природніх прав, унаслідок чого свобода набула форми цивільного права. Державний абсолютизм спричинив також імператив щодо обмеження свободи: згідно з Декларацією, обмеження можна встановити лише законом. Протистояти утискові з боку абсолютизму, дії якого були непередбачуваними, можна було лише завдяки запровадженню офіційного правила, згідно з яким досягалась мета унеможливлення особистої свавільної влади, дієвою перешкодою якій виступав закон. Теоретичну і практичну 181
ТЕМА ІІІ
сутність принципу свободи розкривають приписи статті 5 Декларації, з яких випливає: людині вільно чинити все, що законом не заборонено («не можна перешкоджати жодній дії, яку не забороняє закон»), та людину не можна примусити робити те, що їй законом не приписано робити («нікого не можна примусити робити те, чого закон не наказує»). Формули цієї статті спрямовані, власне, на унеможливлення свавільного обмеження законом принципу свободи, позаяк і сам закон підпорядковано принципові свободи: адже заборонялось запроваджувати законом будь-які обмеження свободи, якщо дії особи не становили шкоди для всього суспільства; • принцип національного суверенітету – його закарбовано у статті 3 Декларації. Він спирався на ліберальну ідею – ідею свободи нації. У французьких історичних умовах ішлося про свободу нації не від зовнішнього суб’єкта – від іншої держави, а від свавілля внутрішньої абсолютної влади. Звільнення самої нації від режиму абсолютного деспотизму означало здобуття свободи кожним її членом. В основу принципу національного суверенітету покладено ідею загальної волі, яка у вченні Руссо і Монтеск’є виступає теорією політичної леґітимності влади, позаяк кожний член суспільства має право брати участь («особисто або через своїх представників») у формуванні загальної волі; • принцип ґарантій від свавільного кримінального переслідування – на його основі в юридичну практику було запроваджено матеріальні та процесові ґарантії свободи людини – проти свавільного затримання чи арешту (стаття 7), проти жорстоких і нелюдських покарань (стаття 8), проти застосування закону зворотної дії (стаття 8), презумпція безвинності (стаття 9). Передбачені Французькою Декларацією процесові ґарантії були співзвучними відповідним процесовим ґарантіям, що були запроваджені ще за часів укладення Magna Carta в Англії, а згодом – в Америці, де Magna Carta стала витвором власної національної практики в рамках об’ємної за 182
Л Е К Ц І Я 9 . П Е Р В И Н Н А Ю Р И Д И З А Ц І Я І Д Е Й С ТО С О В Н О Л Ю Д С Ь К И Х П РА В
змістом формули, відомої як “due process of law” – справедливої юридичної процедури; • принцип свободи вираження – згідно з приписом Декларації, «вільне вираження думки і переконань», до чого було віднесено релігійні переконання, право вільно говорити, писати і друкувати, було визнане за «одне з найцінніших прав людини» (статті 10 та 11); • принцип підпорядкування державної влади меті забезпечення людських прав – призначенням зведеної воєдино суспільної сили, котру утворюють усі члени суспільства (себто заснованої держави та її влади), було визначено забезпечення прав людини і громадянина. Тому ця сила установлюється задля користі всіх, а не задля особистої вигоди тих, кому її ввірено (стаття 12); • принцип згоди народу на податковий обов’язок – його зміст такий: зведена воєдино суспільна сила, що її утворюють усі члени суспільства (державна влада), утримується на кошти членів суспільства; такі кошти становлять спільний податок, який не можна установити без згоди самих членів суспільства і без того, щоб вони пересвідчились у потребі запровадження податку (стаття 14); • принцип контролю народу за витрачанням спільного податку – за ним, кожний член суспільства має право знати, у який спосіб витрачено його кошти, віднесені на утримання влади (стаття 14); • принцип справедливого оподаткування – згідно з ним, спільний податок має бути однаковим для всіх – співвимірно (пропорційно) майновому станові кожного члена суспільства (стаття 13); • принцип участі громадянина у визначенні обсягу, підстав, способу збору і тривалості оподаткування –
183
ТЕМА ІІІ
як випливає з приписів Декларації, кожний член суспільства має право визначати (безпосередньо або через своїх представників) обсяг податків, підстави їх запровадження, спосіб їх збору і тривалість їх дії (стаття 14); • принцип відповідальної влади – його зміст: суспільство загалом і, відповідно, кожний член суспільства мають право знати про наслідки діяльності посадових осіб влади, а отже – мають право вимагати звіту, а кожна посадова особа зобов’язана надавати звіт про свою діяльність на посаді, на яку її призначило суспільство (люди), аби завдяки цьому можна було забезпечити контроль за діяльністю влади з боку суспільства (народу) і тим самим стримувати посадову особу від дій, що не відповідають меті забезпечення прав людини та користі всіх (стаття 15); • принцип поділу влади – за змістом Декларації, поділ влади є неодмінною умовою конституційної влади, позаяк «суспільство, в якому <…> поділу влади чітко не встановлено, не має конституції» (стаття 16); • принцип підпорядкування конституційного устрою людським правам – згідно з Декларацією, суспільство, у якому ґарантію прав людини не забезпечено, визнано таким, що не має конституції (стаття 16); • принцип недоторканності власності – як це випливає з документа, природнє право власності є недоторканним: нікого не можна позбавити власності, окрім як на підставі визначеної законом суспільної потреби та за обов’язкової умови попереднього здійснення державою справедливого відшкодування (стаття 17). Можна сказати, що, будучи створеною на доктринальній основі творчого доробку впливових філософів епохи Просвітництва, Декларація явила собою класичний «пакет» юридичних принципів
184
Л Е К Ц І Я 9 . П Е Р В И Н Н А Ю Р И Д И З А Ц І Я І Д Е Й С ТО С О В Н О Л Ю Д С Ь К И Х П РА В
політичного режиму ліберальної демократії. Нині навіть важко собі уявити, що на час звершення Французької революції те, на чому побудовані конституції всіх сучасних вільних демократій, існувало лише в уяві її сучасників або на письмі філософів – її попередників. По суті, закріпивши за нормативним актом держави (тобто актом «позитивного права») функцію формального надання державою природнім правам людини статусу офіційних приписів, Декларація стала історично найвидатнішим актом процесового оформлення (так би мовити, «оцивільнення») матеріальної сутності природніх прав (людини) без утрати ними свого посутнього змісту.
3.5. «Оцивільнення» природніх прав Принципово важливою в концептуально-доктринальному значенні є формула статті 1 Декларації, відповідно до якої «люди народжуються і залишаються вільними та рівними в правах…». Як бачимо, у повному викладі ця формула містить декілька ключових елементів. Звернімо увагу лише на два з них, що я означив. Перший елемент – те, що «люди народжуються вільними та рівними» – був і лишається добре знаний. До нього всі давно звикли. Утім, що стосується другого елемента – про те, що «люди <…> залишаються вільними та рівними», – як виявилось, він не завжди був відомим. Приміром, у радянські часи тексти перекладу документа російською його не завжди містили. Можна лише здогадуватись, чому це було так. Не виключено, що радянська цензура його просто вилучала, бо одне лише його згадування неодмінно потребувало від радянської науки пояснити його значення. Але в рамках панівної в СРСР позитивістської доктрини права таке пояснити було неможливо. Про що ж тут ідеться? А йдеться, власне, про те, що не виникає непорозуміння стосовно тієї частини цієї формули, де сказано, що люди народжуються у вільному та рівному стані, бо це природній стан людини. Але не можна сказати, що навіть нині цілком зрозумілою сприймається 185
ТЕМА ІІІ
друга частина формули, яка вказує на те, що люди залишаються вільними та рівними у своїх правах. Що означало тоді оте «залишаються»? І де саме люди (народившись) «залишалися»? Чи зберегло оте «залишаються» своє значення й дотепер? Виявляється, що одним цим словом («залишаються») Декларація вказала на те, що, «увіходячи до суспільства» та перебуваючи в ньому, людина не втрачає тих прав, які належать їй за природою. Зміст, сутність, природа та повнота цих прав залишаються незмінними. А змінюється лише їхня форма: будучи «у стані природи» невідомими, вони вже «у стані суспільства» стають відомими, позаяк дістають офіційне визнання – шляхом проголошення – у писаному документі, бо вони є принципами, що лежать в основі суспільного буття людини. Шляхом визнання (проголошення) їх в офіційному документі, котрий сам є продуктом уже «цивільного стану» людини, вони, так би мовити, проходять процес «оцивільнення» («цивілізації» в процесовому значенні), набувають форми зафіксованих у державному документі прав, тим самим стаючи вже «цивільними правами». Отже, природні права за своїм змістом, обсягом і характером залишаються в людини впродовж усього її життя – від народження до смерті – незмінними: змінюється лише їхня форма – вони стають цивільними; їх основою є власне природні права. Тож цивільні права – це ті ж самі природні права, але належать вони людині на підставі її членства в суспільстві, тобто на підставі належності до «цивільного стану». Кожне цивільне право – це просто видозмінене природнє право. Сама ж державна влада («політичне об’єднання»), як випливає зі статті 2 Декларації, покликана зберігати ці права. І тому «суспільна сила» (себто влада, держава) не може застосовуватись для того, аби чинити наступ на природні права, які вже мають цивільну форму. Це кульмінаційний момент у розвитку багатовікової ідеї людських прав, коли настає особлива і визначальна його стадія, на якій людські права як ідеал перетворюються на суто право як частини відповідної національної юридичної системи. Це – первинна стадія юридизації людських прав. Ідею «оцивільнення» тих прав, що за походженням і за сутністю є природніми і невідчуженними (тобто ідею юридизації таких прав), 186
Л Е К Ц І Я 9 . П Е Р В И Н Н А Ю Р И Д И З А Ц І Я І Д Е Й С ТО С О В Н О Л Ю Д С Ь К И Х П РА В
дуже добре виклав англійський автор (на той час – парламентарій) Томас Пейн (Thomas Paine) у праці «Права людини», яка вийшла друком 1791 року – відразу ж по гарячих слідах Французької революції та як реакція на неї. Надсилаючи свою книжку першому президентові США Джорджеві Вашинґтону (George Washington), сам автор назвав її «трактатом на захист тих принципів свободи», які особисто Вашинґтон «так знаменито сприяв установити»12. Саме в цій праці (як у жодній іншій того часу чи ще ранішого) наслідком історичного досвіду людської діяльності постає докладна картина «оцивільнення» (можна сказати й так – «осуспільнення») природніх прав в умовах організованого стану людини, себто їх юридизації.
4. Ідея «природніх» та «цивільних» прав у творчості Томаса Пейна Як доводить історичний досвід, міркування видатного французького мислителя епохи Просвітництва Жан-Жака Руссо стосовно того, до чого спричиняються зловживання владою, її узурпація, панування тиранії або деспотії, і як наслідок – неминуче «розірвання суспільного договору» або «розпад держави» – це аж ніяк не голе філософське теоретизування, позбавлене практичного сенсу. Не минуло й близько трьох десятиліть після опублікування «Двох трактатів» (1762), як на батьківщині великого просвітителя сталася революція. Вона досить швидко здобула відгук у науковій полеміці. Одним із перших, хто її аналізував, був англійський політик і філософ Томас Пейн, який входить до плеяди представників доктрини природнього права. Осмислюючи причини та принципи тієї революції, Томас Пейн зазначав, що вона була спрямована 12
Thomas Paine. The Rights of Man // Collected Writings. – New York: Library of America, 1995. – P. 433. Далі посилання на працю Томаса Пейна “The Rights of Man” здійснюватиметься за цим виданням збірника його праць із зазначенням сторінок. (Увесь курсив у наведених далі цитатах із цієї праці – самого автора, тобто Томаса Пейна. Інший видільний шрифт, зокрема напівжирний, мій. – С. Г.).
187