Ханна Краль - Кохання

Ханна Краль ОПОВІДАННЯ КОХАННЯ 1 — Розкажіть мені щось, — попросила я. (Кожну свою зустріч з читачами я закінчую саме так: «Розкажіть мені історію. Правдиву. Важливу. Чужу або свою власну...»). Я вимкнула мікрофон. Запанувала тиша. Люди замислилися — чи знають вони важливу історію. І чи хочуть її мені оповісти. Зазвичай підходять з недоладними словами, з клопотами своїми. Жінка, яка підійшла в Ґьотеборгу, мала короткозорі сірі очі й слова дуже старанно підібрані: — Аліція, польська служниця кохала Меїра, мого вуйка. Вона врятувала його. Померла від туги за ним. Вуйко був схожим на Рудольфа Валентіно. Дала мені візитну картку: «Хелен Цоненшайн, професор філософії». Усміхалася протяжно, поскандинавськи.

— Я все життя ношу її в собі, ту Аліцію, польську служницю.

2 Рудольф Валентіно?.. На фотознімках його врода виглядала дещо банальною.

— Очі... — підказала пані професор. — Бачите, очі мигдалеподібні. І жести... І смаглявість... Ви відразу впізнали мого вуйка. Це було неважко. Він кланявся. Уклякав. Виконував танцювальні па. І ще той усміх спокусника, одяг, перевдягання. Чи дражнив він? Та де там — дражнив! Ним захоплювалися. Його кохали. Всенький світ кохав вуйка Меїра — ну, може за винятком чоловіків, які робили з ним бізнес. Він і в бізнесі був, немов у салоні. Зачаровував, не дотримував слова і не пам’ятав своїх обіцянок.

— Меїре, — благали брати. — Споважній же ти нарешті. Вони були поважними людьми, ті брати Цоненшайн. Сини радомського рабина, який прагнув поєднати польський хасидизм з Іммануїлом Кантом. «Modernity and tradition» мала ось-ось виникнути, але Радом не розпізнав modernity. Радом відмовився від послуг рабина й родина переїхала до Варшави. Зайнялися гуртовим і роздрібним продажем: борошно, крупи, оселедці, рис. «Динамічний імпорт оселедців зі скандинавських ринків» — так писали газети про фірму «Брати Цоненшайн». Тож Давид, той, який займався борошном, батько вже шістьох дітей, говорив: — Меїре, коли ти вже подорослішаєш? Іцик, який завідував крупами, батько чотирьох дітей, казав: — Меїре, коли ти вже... Шломо, розпорядник рису, батько двох: — Меїре... Арон, батько однієї дитини, наймолодшої в родині, майбутньої професорки філософії, Арон, пан оселедців і рибних консервів: — Меїре! Поважними й дорослими були ті брати, але коли Арон — малий на зріст і гугнявий — заходив до салону, нікому не робилося від того веселіше. Ніхто й не зауважував — є Арон, чи його ще немає. Коли ж заходив Меїр, всі усміхалися, і ясніше робилося в цілому світі.

3 Вуйко Меїр оженився із заможною, повненькою кравцівною, яка мала довге світле волосся й коротку шию. Найняли служницю. «Дівчина», казали у ті часи. Дівчина приїхала з села. Мала бистрі очі, приязний усміх і трішки знеформлену, відстовбурчену верхню губу. Аліція, дівчина з села, закохалась у вуйка Меїра. Боже мій. Всі у нього закохувалися, але не насправді. Ніхто не сприймав вуйка Меїра серйозно. Ніхто — окрім дівчини, яка приїхала з села.

4 Під час війни Аліція виявилася сміливою і практичною. Вона залагодила фальшиві документи. Когось

підкупила... Завдяки Аліції вони вибралися з гетто — вуйко Меїр, його брат Арон та їхні родини. Меїр вийшов останнім. Він боявся. Зволікав до останку, але вийшов фасонно. Одягнув бриджі, черевики з високими халявками, куртку з яскравої картатої ковдри — й найперший волоцюга-грабіжник затягнув його до найближчої ж брами: — Гроші давай! Вуйко Меїр витяг банкноти з одного черевика й віддав грабіжникові. Вийняв з другого черевика — і теж віддав. Грабіжник перелічив гроші, заховав...

— Я можу йти? — запитав тремтячий вуйко Меїр.

— Зачекай, — відповів грабіжник. Він знову поліз до кишені, відрахував і віддав вуйкові половину банкнотів.

— Бери. Тобі теж треба жити. Якщо всенький світ кохав вуйка, — то ж чи міг його не покохати і грабіжник?

— Йди і живи, — повторив він, поплескуючи вуйка Меїра по плечу. Тож вуйко Меїр пішов. І жив.

5 Аліція зуміла всіх їх поселити в арійській дільниці. Вона приносила їжу. Приводила лікаря. Коли поверталася з села із нелегальним м’ясом, її заарештували. Опинилась аж в Освєнцімі. Там зустріла Ґеню, кузинку вуйка Меїра. «Я тоді знайшла собі синє горнятко і прикрутила до нього дротяну ручку, — писала після війни Ґеня з Єрусалиму до родичів в Осло. — Ще темної ночі, перед світанком я бігла до кухні. Там Аліція брала ополоника і з дна казана витягала для мене супову гущу...»

6 Загинули: Давид, який займався борошном, з дружиною і шістьма дітьми, Іцик, який завідував крупами, з дружиною і чотирма дітьми, Шломо, розпорядник рису, з дружиною і двома дітьми. Вижили, завдяки Аліції: Вуйко Меїр з дружиною і дочкою, Арон, брат Меїра, з дружиною і дочкою (майбутньою професоркою філософії), Ґеня, кузинка Меїра.

7 Вони зустрілись в Лодзі, врятовані родини і Аліція. Вирішили емігрувати. Та треба було щось зробити з Аліцією перед від’їздом. Знайшли їй чоловіка — був о’кей. Він є на фото у родинному альбомі. Світле волосся, підсмикнуте підборіддя, відкритий погляд і великий кирпатий ніс.

— Він не був негарним, — розповідала Хелен. — Але не був і гарним. Не був дурнем. Не був і мудрим. Був о кей. Він дотримував своїх обіцянок і ні на краплю не скидався на Рудольфа Валентіно.

8 Казали їй: — Так буде найкраще, Аліціє. Купите будинок, народите дітей. Дасть Бог, колись і до нас у ту Норвегію завітаєте... Аліція слухала з розумінням. Куплять будинок. Народять дітей.

— Ми тебе пам’ятатимемо до кінця життя, дорога наша Аліціє... Вони дотримали свого слова. З Осло надсилали гроші, з Ізраїлю слали цитрини. «Дорога Ґеню, долари я отримала...» — відповідала Аліція в листівці. «Підтверджую отримання...» — писала Аліція на бланку банку ПКО, відділ внутрішнього експорту. «Боже, чому доля до мене така жорстока? Чому ми не разом? Ви пишете мені, що мушу бути дорослою. Я і є доросла, тому мені так і тяжко... Та як це не дивно, я вірю, що колись іще буду з вами...» — писала Аліція. «Підтверджую отримання...» «Долари отримала...» «У мене для вас є прикра новина. Моя дружина перебуває у психіатричній лікарні...» — написав до Осло чоловік Аліції.

9 Дві теми були постійно присутніми в родині Хелен: Аліція і дамські панчохи. Панчохи були темою

приємною. Арон з нальоту зрозумів майбутнє капронових панчіх, Меїр знайшов для них власницю крамниці, яка погодилася брати панчохи на реалізацію. Арон розгледів глибинне значення колготків. Меїр знайшов для них... Арон мав чуття. Меїр мав чарівність. Фірма «Брати Цоненшайн» почала процвітати. Аліція була смутною темою.

— Що з Аліцією? — стурбовано запитувала мати Хелен. — Лист від неї прийшов?

— Погано з Аліцією? — казала Меїрова дружина й голосно зітхала.

— Чи є якась вістка від Аліції? — запитував вуйко Меїр.

— Погані новини, дуже погані, — відповідав зі смутком, притишуючи голос, батько Хелен.

— То чому ви її не запросите до себе? — запитувала Хелен. — Вона ж за вами тужить.

— Сюди, до Осло? — дивувалися родичі. — А що б вона тут робила?

— Ну, звісно, — казала Хелен. — Вона ж лише полька з села. Що може полька-селянка робити в Осло?

— Не кричи, — просила мати. — Ми й так їй вдячні. Ми їй допомагаємо. Що іще ми можемо зробити?.. «На початку хвороби я мала потяг до самогубства, зараз він вже минув... Та все ж я мушу уникати душевних потрясінь. Син відвідує мене в лікарні два рази на рік. Як мій чоловік подав на розлучення, син оформив наді мною опікунство, але я не дуже йому потрібна. Якщо матимете можливість, то або одежі ношеної, або цитрин чи помаранчів пришліть, бо вони обкладаються невисоким митом...» — писала Аліція. Останній лист з Польщі надіслав її чоловік: «Маю для вас наступну прикру звістку. Аліція померла». Хелен Цоненшайн втекла з дому. Працювала офіціанткою, доглядала за дітьми й таки заробила на квиток до Штатів. Поселилась у Каліфорнії, разом з іншими молодими євреями, які втекли з дому.

10 Вони ходили босоніж. Вплітали квіти у волосся. Повторяли «I love you» й розповідали про буржуазні родини, які ненавиділи. Хелен розповідала про Аліцію.

— Їм допомогла польська дівчина з села. Вона витягла їх з гетто в арійську дільницю, та все одно лишилася для них полькою з села...

— Витягла їх — куди? — перепитували молоді американські євреї. Ними заопікувався рабин Шломо Карлербах. Він грав на гітарі й розповідав про цадиків, своїх вчителів. Вчителі ті жили сто чи двісті років тому, і міста, в яких вони навчали, мали екзотичні назви: Ізбиця, Турійськ, Ґостинін, Коцьк...

— Мордехай з Ізбиці навчав нас: якщо кохаєш, твоя любов досягне коханого і в земному, і в небесному світі... — казав Шломо Карлербах, а Хелен думала про кохання Аліції. Єхіль з Ґостиніна позичив перед молитвою свого талеса якомусь незнайомому євреєві. Незнайомий повернув хустку мокрою від сліз. — Не переживай, — сказав він. — До ранку висохне. — Я не хочу, щоб цей талес висихав! — закричав Єхіль. — Не хочу, щоб він колись знову був сухим! — Тоді збирайся, — сказав незнайомець. — Мендель з Коцька чекає на тебе. Вони пішли разом і Єхіль став учнем славетного коцького цадика. Так розповідав Шломо Карлербах, а Хелен міркувала про сльози Аліції. Авраам з Турійська не спав і не їв. Його запитали про причину. Він відповів: — Як я мав дев’ять років, мій батько Мордехай, цадик з Чорнобиля розбудив мене на світанку, запряг коня й посадив на воза. Ми поїхали до лісу. На галявині побачили курінь. — Потримай віжки, — сказав мені батько. Сам зайшов до куреня і вийшов з молодим чоловіком. Сумне обличчя молодика променилося світлом. Він уважно слухав мову мого батька. — Чи ти певен, що саме це маєш мені розповісти? — запитав. Мій батько відповів: — Так, я певен. І обоє вибухнули плачем. Обійнявшись, плакали безкінечно довго. Нарешті попрощалися, і мій батько виліз на воза. Ми рушили, не озираючись назад. Коли попереду вже виднівся наш дім, я наважився спитати: — Батьку, ким був той чоловік? — Месією. То був Месія, син Давидів. — Чого він хотів від нас? — Запитував, чи настав уже його час, чи може він прийти? І я мусив сказати йому страшну правду: ніхто на нього іще не чекає.

— Якби ви побачили Месію, якби ви знали, що він не може прийти до нас, бо ніхто на нього не чекає — чи могли б ви спати і їсти? — закінчив за Авраама з Турійська рабин Карлербах. А Хелен подумала про свою родину. Навіщо їм Месія, коли вони не чекали навіть на Аліцію. Карлербах мудро говорив і гарно співав, та Хелен вже не хотілося слухати екстатичних пісень. Їй хотілося читати книжки — тож вона поїхала до Берклі. Закінчила навчання. Написала дисертацію. Стала професором філософії. Повернулася до Осло. Побачила вуйка Меїра в інвалідному кріслі після інсульту. Він не капризував. Не скаржився. Нічого не просив. Сидів з виразом щастя на обличчі, повторюючи одне-єдине слово: — Hine... Hine... Що означає на івриті: — Поглянь... поглянь... Немовби бачив неймовірно прекрасні речі.

Помер тихо, ніхто й не помітив.

— Hine, — прошепотів тихо, заплющив очі й усміхнувся, неначе від захвату. За кілька годин хтось нарешті зауважив: — Меїр помер. Ще хтось зауважив: — Гарна смерть. Бог любив Меїра. То був Арон, батько Хелен. У його голосі бриніла виразна заздрість. Навіть Бог любив Меїра. А хто ж полюбить малих сих, нудних, солідних і поважних? Ґьотеборг. ПОЛЯ 1 Плебанки не були хутором, не були колонією, ані виселками, ні селом. Були просто місцем, не позначеним на жодній мапі. У Плебанках стояло два будинки. На узліссі — особняк з червоним дахом. На лісовій галявині — сільська дерев’яна хата. Навкруги тягнувся ліс. Росли у ньому модрини, берези, липи і старий дуб, пам’ятка природи. Дуб мав грубий, приземкуватий стовбур і гудзувате ревматичне гілля. Дві дороги вели до Плебанок. Одна — зручна липова алея побіля дуба. Друга — коротша, понад зарибненим ставком, проїжджа тільки влітку і в морози. У котеджі з червоним дахом мешкав Генрик Махчиньський, власник навколишніх лісів і маєтку в Коцьку. На канікули приїздила сюди Поля, його донька. А як стала Поля дорослою, приїздила вже з синами. Було багато дітей, собак і веселого гамору. У дерев’яній селянській хаті мешкала нянька. Генрик Махчиньський планував збудувати у Плебанках новий великий дім. Привіз цеглу, дошки й викопав фундамент. Він казав: — У Плебанках нуртуватиме життя. Хотілося б, щоб життя нуртувало, але саме життя не хотіло затримуватись у Плебанках.

2 Поля Махчиньська була ставною високою жінкою. Мала світле руде волосся, карі очі й сильні руки. У своїй стодолі, в Коцьку, на передмісті переховувала в часи війни двадцятьох п’ятьох євреїв. Сини Полі спостерегли їх крізь щілини у дошках. Хлопці злякалися: — Якісь люди сидять в нас під підлогою...

— Нічого, — заспокоїла їх мати, — то наші гості. Але не треба про них нікому розповідати. Навіть дідусеві. Дідусь, Генрик Махчиньський перебував тоді у Плебанках, а чоловік Полі — в партизанах. Про гостей у стодолі знали четверо людей: Поля, двоє її синів і ще одна жінка, єврейка, яка ховалася з дітьми в землянці. Жінку видав поляк, який працював на німців. Німці обіцяли їй, що залишать життя дітям, якщо вона розповість, де інші євреї. Вона сказала: — У Махчиньської.

3 Ми чимало знаємо про німців, які застрелили єврейку, її дітей, і пішли шукати Махчиньську. Американські історики — Крістофер Браунінг і Даніель Ґолдхаген — написали про них об’ємисті книги. Ці німці складали Резервний Батальйон Поліції № 101. Було їх п’ятсот чоловік. Були вони вже застарі, щоб іти на фронт. Перед війною всі мешкали в Гамбургу. Працювали у доках, майстернях, в магазинах, на фермах і в установах. Мали дружин і дітей. Вірили у Бога. У сорок другому році приїхали до Польщі, під Люблін. Вранці привезли їх до містечка Юзефів. Вони вишикувались півколом, і командир повідомив, що будуть розстрілювати євреїв. Попросив, аби вони, стріляючи, пам’ятали про німецьких жінок і дітей, загиблих від бомб альянтів. Запитав, чи відчувають вони в собі достатньо сили для виконання завдання. Один поліціянт не відчував у собі достатньо сили й вийшов з шеренги. За ним вийшло ще одинадцятеро. Батальйонний лікар намалював патичком на землі силует людини і показав місце в основі черепа, куди слід

було цілитися. Зав’язалася дискусія — чи стріляти з багнетом на карабіні, а чи без багнета. Врешті вирішили стріляти з багнетом. Відвезли євреїв вантажівками на узлісся. Кожен з поліціянтів підходив до них, викликав одну особу і йшов з нею за дерева. Прицілювався в основу черепа і стріляв. Потім повертався, викликав наступного й відходив за дерева. Спільна прогулянка тривала кілька хвилин. Встигали роздивитися обличчя жертв, почути прохання, плач чи молитву. Був довгий липневий день. Стріляли до вечора. Під час тієї першої акції в Юзефові вбивали упродовж сімнадцяти годин. Робили перерви, щоб випалити цигарку. Їхні мундири вкрилися бризками мозку і крові. Не хотілось їм їсти, вночі їх мучили кошмари. Командир не брав участі в розстрілах, залишився у штабі й плакав. Якщо таке діється скрізь, — казав сам до себе, — то не буде прощення німцям. Поліціянти 101 батальйону спершу розстрілювали, потім вивозили євреїв до таборів смерті, потім знову розстрілювали... Вони все рідше плакали. Потроху відновився апетит. Сон їхній зробився спокійним. Ходили в кіно. Позували перед фотокамерами. Ходили на концерти фольклорних ансамблів, коли ті приїздили з Німеччини. Артисти берлінського ансамблю запитали, чи могли б вони поїхати з поліціянтами на акцію. Разом поїхали до Лукова. Вивели євреїв за місто, на піщану, негусто порослу галявину. Наказали їм роздягтися і лягти обличчями до землі. Поліціянти стріляли, як завжди, в потилицю. Артисти подивилися й запитали, чи можна і їм трохи повбивати. Поліціянти дали їм зброю. Артисти з фольклорного ансамблю застрелили в Лукові кількасот євреїв. Поліціянти батальйону 101 квартирували у Радзині. Запрошували у гості своїх рідних з Німеччини. Поручник Бранд привіз дружину Люцію, а поручник Воеляуф провів у Радзині з дружиною Верою медовий місяць. Обидві жінки полюбляли розважатися. Стіл з наїдками поставили у садочку, один з музично обдарованих поліціянтів пригравав їм на скрипочці, а батальйонний лікар акомпанував на акордеоні. Юліус Воеляуф взяв дружину з собою на акцію до Мєнджижеца. Він був амбітним і енергійним. Любив їздити у відкритому авто — стоячи, немов генерал, що приймає парад. Його називали Малим Роммелем. Вера Воеляуф з’явилась поряд з ним у Мєнджижеці, накинувши на плечі військового плащика. На Ринок повиганяли всіх євреїв. Вони несли з собою вузли, подушки, одяг, дітей на руках. Їх підганяли пострілами і криками. Все це тривало кілька годин. Спека робилася все сильнішою й сильнішою. Вера скинула плащика й залишилась у кольоровій літній сукенці. Сукенка виразно стовбурчилася на животі, жінка була вагітною. Стояла й дивилася аж до кінця. Доки всіх євреїв не позапихали до вагонів. Доки не залишилися після них на бруківці вузлики, одяг і пір’я у повітрі з роздертих подушок. У листопаді 1942 до Треблінки вивозили євреїв з Коцька. Поручник Бранд наказав, щоб до залізничної станції доїздили селянськими підводами. Їхали ті підводи цілісінький день. Їхав Гірш Бучко, той, який мав крупорушку. Їхав Шломо Рот, який робив найсмачніше морозиво. Їхав Яків Мархевка, який торгував лимонадом. Їхали — Цирля Опельман, котра привозила у містечко найелегантніші мережива, і її головний конкурент Абрам Ґжебєнь. Цирля Вєрнік, та, з ринку, з галантерейної крамниці, і Шломо Розенблат, її сусід, також дамський галантерейник. Їхав Геннох Маданес, перекупник виробів з металу... ...і їхав Лейб Закалік, власник млина, з братом, дітьми й онуками... Поліціянти батальйону 101 повернулись до Німеччини після закінчення війни. Повернулися до свого давнього, звичного життя. До кораблебудівних доків, до крамниць, майстерень і установ. До дружин і дітей. До Господа Бога. Чому звичайні мешканці Гамбурга, вже застарі, щоб іти на фронт, зробилися вбивцями? Бо були вони німцями, а ненависті до євреїв у Німеччині навчались упродовж сотень літ, — написав у своїй книзі Даніель Ґольдхаген.* Бо були вони людьми, а кожну людину можна зробити вбивцею, — відповів йому Крістофер Браунінг.** 4 Один з поліціянтів повідомив Полю, що німці дізналися про її криївку. Вона підняла ляду в підлозі. Гукнула: — Німці! Побігла до сусідів. Там її не впустили, побігла до інших. Завжди залишала там дітей, але її попросили їх забрати. Поля з однорічною дочкою на руках і з двома малими хлопчиками стукала, перебігаючи від дверей до

дверей. Мешканці Коцька позирали на неї з-за фіранок. Вже знали про євреїв у стодолі і про те, що зараз прийдуть німці. Тож позачиняли вікна, двері й дивилися з-за фіранок. Поля йшла все повільніше, шнурок одного черевика у неї розв’язався і волочився за нею по снігу. Повернулася додому. Запрягла коня у сани.

5 Євреї зі стодоли відкрили вогонь. Поліціянти принесли кулемета, стрілянина тривала кілька годин. Загинуло двадцять четверо євреїв. Деякі на місці, інші — у полі за будинками. Врятувався Іцик Закалік, онук мельника. Добіг до лісу й там зумів зникнути. Пізніше він з’являвся з того лісу і стріляв. Убивав тих, котрі видавали євреїв. Здається, він також загинув, але дехто каже, що це неправда. Начебто він іще живий, живе сам-один в якомусь лісі.

6 Поля поїхала до Плебанок тією коротшою дорогою, понад ставом. Коні пробиралися тяжко, сніг сягав їм аж по коліна. У будинку з червоним дахом вимовила: «Нас шукають!» — і її батько, Генрик Махчиньський теж сів у сани. Спинились на галявині перед хатою. Діти почали гратись у сніжки. Поля скинула кожуха. Сукенка в неї випиналася на животі, Поля була вагітна. Скинула також і сукенку, попросила у няньки нічну сорочку й лягла у ліжко. Німці також приїхали саньми. Привезли з собою трьох євреїв, четвертого волокли по снігу, прив’язавши ззаду до саней. Німецький офіцер увійшов до хати. Поля встала з ліжка й одягла кожуха. Офіцер наказав їй залишатись у хаті. Розпочалося слідство. Ввели до хати Генрика Махчиньського, батька Полі. Офіцер запитав: — Хто переховував євреїв? Поля відповіла замість батька: — Я. Тільки я переховувала, він ні про що не знав... Ввели стареньку няньку. Офіцер запитав: — Хто переховував євреїв? Поля відповіла: — Я. Тільки я переховувала. Ввели Войтека, старшого, семилітнього Поліного сина.

— Хто переховував?.. Поля відповіла. Офіцер наказав Полі сісти в сани. Вона сіла до трьох євреїв. Четвертий, той, якого волокли за саньми, вже не дихав. Перерізали мотузку й залишили його на снігу. Сани поїхали до сусіднього села, Аннополя. За першою стодолою євреї викопали могилу для себе й Полі Махчиньської.

7 Єврея, що його волокли за саньми, поховали над ставом. Трьох з-за стодоли — на єврейському кіркуці. Полю — на католицькому цвинтарі. Сини запам’ятали, що ховали маму в страшні грудневі морози, десь одразу по Різдві. Полін чоловік приїхав з партизанського загону прямо на цвинтар. Постояв над могилою, помолився, обійняв синів — і знову зник. У квітні поховали Поліного батька, Генрика Махчиньського. Сини Полі запам’ятали, що було тепло, світило весняне сонечко. Після похорон вони побігли з друзями на ставок. Цілу зиму на ставках стояв грубезний шар криги. Зараз крига танула, й на воді, догори животами лежала задушена риба. На березі стояв рибалка. Витягав рибу підсакою і вкидав до мішка. Він викопав неглибоку ямку. Хлопчики спинилися в молодому сосняку поміж невисокими деревцями і звідти спостерігали за рибалкою. В ямці побачили рештки людського тіла.

— Ото ребра, — показав їм рибалка. У глибині виднілося щось синє, продовгувате, наче дві складені докупи людські долоні.

— А то серце, — сказав рибалка. — Чиє воно?

— Це євреєве серце, — здогадався один з хлопчаків. — Того, якого відрізали від саней.

— Єврейське серце, — повторив за ним рибалка, рвонув мішка й висипав мертву рибу до ямки.

8. Один з поліціянтів розповів історію Полі на судовому процесі в Гамбургу. Про неї також згадує у своїй книзі Крістофер Браунінг. «Німецька поліція, — пише він, — вирушила на пошуки власниці будинку, котра спромоглась утекти. Жінка вирушила до свого батька, який мешкав у сусідньому селі. Поручник Бранд поставив батька перед вибором: його життя або життя його доньки. Чоловік віддав дочку, яку й було розстріляно...» Поручник поставив батька перед вибором: його життя або життя його доньки... — зізнався поліціянт, свідок тих подій. Поручник поставив батька перед вибором...

9 Після війни землю Махчиньських роздали селянам. Ліс залишився дітям Полі. Будинок з червоним дахом купили, розібрали й перенесли до іншого села. Ще хтось забрав дашок і корбу від колодязя. Над землею лишився стриміти сірий бетонний криничний круг. Поліни сини Войтек і Славек приїздили до Плебанок щоліта. Мешкали в хаті у няньки. Любили те місце, не позначене на жодній мапі. Галявини поміж деревами, криву березу біля хати, дві здичавілі яблуньки... Войтек вважав, що лісом блукають добрі духи, які їх захищають. Войтек приїздив з псом на кличку Дриф. То був сірий, майже сріблястий шпіц. Другий шпіц, після Фіфрика, жовтуватого, з білими плямами пса. В Полі було багато тварин — коней, котів, псів, — але Фіфрик був її улюбленцем. Після її смерті пес перестав їсти і за два тижні здох. Кілька років тому Войтек пішов з Дрифом на прогулянку. Пес побіг кудись вперед і зник. Войтек прочесав увесь ліс, але пса не було. Потім хлопець повернувся на поле й пригадав про старий колодязь біля дому з червоним дахом. Пішов туди. Хтось вкрав бетонного круга, в землі зяяла чотириметрова діра. З темряви долинало скавуління пса. Войтек нахилився... Рештки Войтека і Дрифа насилу дістали з колодязя хлопці із сусіднього села.

10 Є ліс: золоточервоні осінні берези. Є галявина в лісі. Є стара дерев’яна хата на галявині. Це і є Плебанки. Ґражина, онучка Полі, висока, зі світлим рудим волоссям, з карими очима, не підходить до колодязя, в якому втопився її батько. Не заходить до хати, в якій допитували її бабусю. Тримає на руках сина. Оберігає його від духів Плебанок.

— Мама стояла тут, — розповідає в дерев’яній хаті Славек, молодший Полін син. — Обличчям до вікна. Під вікном сидів німецький офіцер. (З книги Крістофера Браунінга знаємо, що то був поручник Бранд). А через ті двері, з кухні по черзі заходили...

— Хто переховував євреїв? — питав Бранд. Полін батько міг сказати: — Я переховував, дочка не знала ні про що. Але батько мовчав, і Поля повторила своє: — Тільки я...

— Вона, так? — перепитував німець, з цікавістю вдивляючись в очі старому чоловікові. Полін батько мовчав. Він помер за чотири місяці. Не хворів, ні на що не скаржився. Перестав їсти і помер. Полін чоловік знову приїхав з партизанів. Стояв у саду, під квітневим сонцем, схилившись над великою мискою. Мив собі шию й обличчя, хтось зливав йому воду з великої кружки. Сини стояли поряд і розповідали новини: спершу Фіфрек перестав їсти й помер, потім дідусь перестав їсти... Пішли на похорони дідуся Махчиньського. Після похорону батько зник, а хлопці побігли до ставка. Побачили мертву рибу на воді, а на березі — рибалку з мішком.

11 Незадовго перед смертю Поля Махчиньська дала Рівці, єврейській дівчині з Коцька, арійські документи. Дала їй варшавську адресу чоловікових родичів. Порадила їхати на залізничну станцію селянською підводою. Рівка мала двадцять років. Була дочкою теслі, Шмуля Ґольдфінгера. Їхня майстерня була у дворі на Броварній. Дівчина попросила сусіда-поляка, щоб відвіз її до вокзалу.

— Забирайся! — крикнув сусід, і Рівка запитала в Полі, що їй тепер робити.

— Зачекай, — відповіла Поля, кудись побігла й повернулася з німецьким поліціянтом.

— Відвезеш її? — запитав поліціянт в сусіда й потягнувся до револьвера.

Сусід запряг коня й відвіз Рівку на залізничну станцію. Рівка пережила війну. Її мати Шпринця, п’ять її сестер — Сара, Леа, Хава, Блюма і Цеся, і її брат Лейзер — всі загинули в Треблінці. Батька німці застрелили в Лукові під час масової екзекуції. Здається, саме артисти з фольклорного ансамблю вбили його. На піщастій, слабо порослій луці.

12 Поліціянт повідомив Полю, що німці вже дізнались про криївку... Поліціянт примусив сусіда відвезти Рівку... Його бачили інколи з Полею, того поліціянта. Приїздив він часом до Плебанок. «Походив з Гамбурга, високий блондин, мав близько 50 років...» — писала мені Рівка Ґольдфінгер в листі з Ізраїля. Чи він кохав Полю? Чи здогадувався про гостей у її стодолі? Чи казала вона йому про них? Чи вірила, що захистить її в найгіршу годину?

13 Коли в Аннополі за стодолою вбили вже трьох євреїв, привезених у санях, і залишилась одна тільки Поля, поручник Бранд звернувся до поліціянта, якого з нею бачили: — Стріляй. Поліціянт підніс карабіна. Промовив: «Ich kann nicht», — і опустив зброю. Бранд чекав. Поліціянт знову підніс зброю — і опустив.

— А зараз можеш? — запитав Бранд і приставив поліціянтові револьвера до скроні.

14 Люди з Аннополя розповіли про це кузинці Полі. Кузинка мешкає за старим дубом, при дорозі на Плебанки. Говорить голосно, верескливо, чи то від глухоти, чи від надмірних емоцій: — Він підніс карабіна і не зміг!

— Тричі пробував!

— Аж доки йому револьвера не приставили: а зараз?!

— Тільки за третім разом!

— З третього разу тільки зміг!

— Аж коли йому револьвера приставили!

— За третім разом! Вона кричить з-за дуба, через паркан, стара баба, покручена ревматизмом. Стислими словами викрикує вона останні хвилини життя Аполлонії Махчиньської*. Викрикує останні хвилини любовної пригоди поліціянта з Гамбурга. Плебанки ЛІТЕРАТУРА ФАКТУ 1 «Розкажіть мені щось...» — попросила я. (Кожну свою зустріч з читачами я закінчую саме так: «Розкажіть мені історію...»). У невеликому північному містечку, недалеко від Гамбурга, до мене підійшов чоловік середнього віку. В нього був салонний усміх і чуйний погляд.

— Доктор Кляйнер, Ісаак Наумович, — відрекомендувався російською. — Я дещо маю для вас. «Дещо маю для вас» звучало багатообіцяюче. Як обіцянка якоїсь вигідної оборудки, корисної для обох сторін. Та насправді доктор Кляйнер прийшов не полагоджувати комерційний інтерес. Він прийшов зі своїм життям.

— Це справді цікаво, мадам... «Справді цікаво...» Він давав зрозуміти, що історія, яку я прочитала на авторському вечорі, то ще дрібничка. (Була це історія польки, яка рятувала поляків і яку застрелив закоханий у неї німець-поліціянт). Насправді захоплюючу розповідь мав для мене саме він, Ісаак Наумович Кляйнер.

2 — Наум, мій батько, був комуністом. Мешкав у Ризі, в багатодітній і бідній родині. У бідній єврейській родині найстарший син мусив стати комуністом, а батько був найстаршим сином. (Це звучало не вельми інтригуюче. Я багато писала про євреїв-комуністів із бідних родин, тому вже не

сподівалась довідатися про них щось нове. Ба, більше: не мала великої охоти довідуватися. Тож слухала з розчаруванням, рука не тяглася по записничок). Вибухнула Друга світова. Латвія стала радянською республікою. Наума Кляйнера було призначено міністром. У сорок першому Латвію зайняли німці. Росіяни, євреї і комуністи виїздили до Росії. Потяги були переповнені. Наум Кляйнер довідався, що в бік Москви відходить останній транспорт. Він вибив сім місць: для матері і всієї родини. Поспіхом відвіз усіх на вокзал. Посадив до вагона і попрощався. Не міг навіть дочекатися відходу потяга — вирушав на фронт. Потяг стояв біля перону ризького вокзалу. Бабця Наомі, Наумова мати сиділа у вагоні і збиралася з думками. Оце від’їжджаємо в безвість, — думала стара, — так нічого й не зібравши. Ну добре, не взяли вони постелі. Не взяли вони чайника. І навіть тих трьох срібних ложечок до чаю, які вона отримала від матері як посагу на весілля, їх теж не шкода. Але вони не взяли найважливішого: срібних свічників, у яких її мати, а потім і вона сама запалювали свічки на кожен шабес. Бабця Наомі підвелася з місця. Промовила: «Всі виходимо». Вони вийшли. Всі. Бабця і шестеро її дітей. Пішли додому. Загорнули у білу лляну скатертину два свічники і три ложечки до чаю. Повернулися на вокзал. На пероні було порожньо. З ризького вокзалу відійшов останній потяг до Росії.

3 — І що? — перервала я доктора Кляйнера, — потяг розбомбили у дорозі, всі пасажири загинули. А бабця Наомі з дітьми пережили війну, чи не так?

— Ні, мадам. Потяг доїхав до Москви. Пасажири вціліли і пережили війну. А бабця Наомі з шістьма дітьми і з десятками тисяч інших латвійських євреїв загинули.

4 Наум Кляйнер повернувся з війни з грудьми, прикрашеними бойовими орденами і рубцями від ран. В домі зустрів незнайомих людей. Вони не знали ні його матері, ні братів, ані сестер. Він пішов до сусідів-латишів, але й вони теж не знали нічого. Хотів повернутися на фронт, але фронту вже не було. Був ліс. Його направили до підрозділу, який у лісах шукав німців і латишів-колаборантів. Латишам дивилися на плечі. Коли чоловік довго ходить з карабіном через плече, ремінь карабіна залишає постійний слід. Латишів зі слідами на плечах негайно посилали «в расход»: у табір, або під найближче дерево. Німців виганяли з лісу. Їх голили, стригли, чистили їм черевики, пришивали гудзики до мундирів, а потім вішали на телеграфних стовпах посеред ринкової площі, у самому центрі міста.

5 Війна закінчилася. Німців повісили, латишів пустили «в расход» , і настав час для мирного життя. Наум Кляйнер повернувся до Риги. Одружився, працював, виховував синів. Після шестиденної війни в Ізраїлі вирішив емігрувати. Закордонного паспорта чекав недовго, всього лише чотири роки. Спакували своє майно до валіз і купили червоні гвоздики. Вони не знали точно, де лежить бабця Наомі: в Саласпілському лісі, у Румбульському лісі чи у лісі Бікернієкі. Вирішили по черзі об’їхати всі місця, де лежать закатовані євреї. Кошик гвоздик розділили на три в’язанки. Напередодні від’їзду хтось постукав у двері. Стара незнайома жінка у чорній хустці на голові й з чорною клейончатою торбинкою в руках бажала порозмовляти з Наумом Кляйнером. Якогось вечора бабці Наомі вдалося вибратися з гетто і прийти до давніх знайомих. Вона сказала: «Завтра нас всіх повбивають. Ми загинемо, але Наум, мій син, має вижити. Прошу це йому віддати...» Стара незнайома жінка сягнула до клейончатої торбинки й поклала перед Наумом Кляйнером вузлика з білої лляної скатертини.

— Наступного дня, — сказала вона, — їх погнали до Румбульського лісу, пішки, по снігу. Був ще тільки листопад, але сніг вже лежав по коліна... Більше їх ніхто не бачив. Наум розв’язав вузлика. Торкнув рукою шабесних свічників і чайних ложечок, а потім запитав у жінки, навіщо вона це принесла. Його не цікавило, чому вона так довго зволікала з поверненням цих речей. Це було зрозуміло: вона користувалася ложечками, весь час забувала. Це ж не щось аж таке: три маленькі ложечки до чаю... Він

хотів знати, чому вона принесла ці речі через тридцять років.

— Мені часто сниться янгол, — пояснила стара. — Він сказав: «Віддай це. Бо не впустимо тебе до раю, якщо не віддасиш». А тепер знову часто сниться й нічого не каже, лише дивиться, та я вже знаю, чого йому потрібно. Я сказала йому: не дивися так, спробую його відшукати... І зараз я знайшла вас і віддаю, — закінчила стара. — Правда ж?

— Так, віддаєте, — підтвердив Наум Кляйнер. — Щодо раю можете бути спокійною.

6 — А Бога нет! — раптово всміхнувся доктор Кляйнер. — Бога нема, хоча є сни про янголів і срібло з серванта. (В Ізраїлі батько купив невеликий сервант і поклав до нього три чайних ложечки і два шабесові свічники. Він пообіцяв докторові Кляйнерові, що заповість йому це срібло. Просив протирати його м’якеньким ганчір’ям. Не вживати ніякої хімії. Хіба що зубний порошок. Його ще можна інколи знайти в колишньому СРСР. І колишні фронтові товариші надсилали йому зубний порошок у великих кількостях).

— Бога нет! — повторив доктор Кляйнер. — Я кажу це, як хірург-онколог, я бачив, як помирають люди. Я звик. Нема Бога. Я вийняла записничка і ручку. «Бога нет», — записала собі й повернулась до початку оповіді доктора К. «У бідній єврейській родині найстарший син мусив стати комуністом...»

7 Вони вже знали, де лежить бабця Наомі. Вже не мусили ділити червоні гвоздики на три в’язанки. Могли усі їх покласти в Румбульському лісі. Добре знали той ліс. Це було місце щонедільних родинних прогулянок мешканців Риги. Сніг у лісі зазвичай лежав до пізньої весни. Коли сніг починав танути, вода вимивала з землі людські кості. Діти збирали їх, як збирають гриби у лісі, а дорослі закопували у двох великих братських могилах. В одну могилу — великі кості дорослих, а в другу малі, дитячі. Намагались рахувати черепи. Нарахували десять тисяч черепів, на великих збилися і втратили рахунок. Над могилами встановили таблицю: «Тут лежать євреї». Міліція зняла таблицю, але хтось знову встановив — «Тут лежать євреї». Міліція знову зняла її — і так далі. Коли війну за таблицю описала одна американська газета, влада погодилась на невеликий камінь з написом «Тут лежать жертви фашизму». Біля каменя, який позначав місце смерті кількох десятків тисяч євреїв з Нідерландів і Латвії, встановлено обеліск «Слава танкістам». Буцімто саме звідти в сорок п’ятому році танки Червоної Армії розпочали штурм Риги.

8. Потім: мусили завезти квіти до Румбульського лісу, з лісу мусили мчати на неозоре летовище, з летовища мали відлетіти назавжди. Квіти повіз доктор Кляйнер. Родина з молодшим братом мала під’їхати окремо. Доктор залишив авто при дорозі й пішов між деревами. Був січень. Як і тридцять років тому, сніг сягав до колін. Після кількох тепліших днів знову вдарили морози, і поверху сніг вкрився блискучою склистою кіркою. Доктор добрів до потрібного місця. Став перед більшою, «дорослою» могилою з оберемком червоних гвоздик, посеред порожнього білого лісу. Родина спізнювалася. Він занепокоївся. Не чекаючи довше, поклав квіти на краю могили. Промовив упівголоса: — Прощавай, бабцю. Прощавайте, дядьки і тітки, яких я ніколи не знав. Більше ніколи до вас не приїдемо. Подумав, що повинен промовити кадиш, але молитися не вмів. Вже рушив назад, коли зауважив рідних. Батько наказав повернутися до могил. Пішли вервечкою, один за одним, слідами, протоптаними доктором Кляйнером.

— Де квіти? — запитав Наум. Квітів не було. Був слід від квітів, виразний відбиток на снігу.

— Люди вкрали? — засмутилася мати. Людей не було.

— Вітер здмухнув? Не було вітру.

— Птахи понесли? Не було і птахів. Та і як би птах міг понести цілий оберемок червоних гвоздик?

Наум проказав кадиш. На відміну від сина знав слова. Вивчив їх ще в хедері, давно-давно, до того, як став комуністом. Вони повернулися до авто і поїхали на летовище.

9 — А Бога нет, — сказав доктор Кляйнер. — Є янголи, срібний посуд і слід від квітів на снігу, а Бога нема. Чи ви це записали?

— Записала, звісно: Бога нет.

10 З Ізраїля перебрались до Німеччини. Знайомий єврей-віолончеліст, зовнішньо схожий на турка, який мусив утекти з Узбекистану під час недавніх турецьких погромів, зараз грав у симфонічному оркестрі біля Північного моря. Писав їм про морські припливи і відпливи. Припливи були вищі, ніж в Ізраїлі, а під час відпливів море відступало аж до горизонту. «Відкривається дно, — писав їм віолончеліст, — хвилясте й бездоганне, як музика Малєра». Посада онколога в одній з гамбурзьких клінік виявилась досить привабливою. На противагу морському дну, яке виявилося нудним і багнистим. Доктор перевіз родину, і вони всі разом оселилися в північнонімецькому містечку.

— Їдь-но до Берліна, — сказав він одного дня віолончелістові. — Привези з табору для переселенців сімох євреїв. Тоді нас стане десятеро, ми зможемо заснувати міньян і спільно молитися в синагозі. Припильнуй, щоб ті євреї були молодими й здоровими. І освіченими. Бургомістр приготував для них комунальні квартири. В часи нацизму північнонімецьке містечко прославилося ентузіазмом під час спалення книг, тож тепер бургомістрові було важливо продемонструвати нову якість у репутації містечка: толерантність і гостинність. Віолончеліст поїхав до табору переселенців. Привіз п’ятнадцятьох євреїв, старих і хворих. Жоден з них не говорив німецькою.

— Я не мав з чого вибирати, — скрушно зізнався.

— Не сумуйте, — сказав бургомістр. — У місті маємо єврейський цвинтар. Останнє поховання на ньому датоване тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятим роком.

11 Виявилося, що Наум Кляйнер, герой Другої світової війни боїться німців.

— Вони мене впізнають... — казав він пошепки. — Довідаються, що я вбивав їх на фронті. Що вішав їх на ринковій площі. Перестав виходити з дому. Не хотів дивитися на морські припливи та відпливи.

— Вони мене впізнають... — шепотів. На світанку син виходив з ним до лісу. Там вони якусь годинку гуляли, потім поверталися додому, і доктор їхав на роботу до лікарні. Якогось ранку вийшли, як завжди. Присіли на пеньках. Було спекотно. Наум зняв сорочку, відкривши груди — бліді, худі, вкриті звивинами шрамів і рубців, наче мапа фронтів. З-за дерев вибіг пес. За псом поспішав старий чоловік. Побачивши Наума, він спинився і впився поглядом в його пооране тіло.

— Der Krieg? — вказав пальцем на шрами.

— Війна, — з рішучістю підтвердив Наум. Німець розстебнув свою сорочку й показав таку саму мапу на грудях.

— Війна? — спитав Наум.

— Der Krieg, — підтвердив німець. Пошукав чогось під лівою пахвою і вказав на синьо-червнястий слід.

— Орша, — повідомив співрозмовникам.

— Смоленськ, — цього разу Наум показав під своєю пахвою довший за Оршу слід, який тягнувся аж на спину.

— Курськ, — показав німець мальовничу вертикальну смугу з-за плеча.

— Брянськ! — закричав Наум. Доктор поїхав на роботу. Ветерани пішли на пиво. Назавтра з’ясувалося, що Наум Кляйнер знову є героєм війни.

12 — Чоловік, який так відчайдушно кричав «Alles Luge», коли ви читали про жінку, яка переховувала євреїв, і яку застрелив гамбурзький поліціянт... «Все брехня!» — це кричав наш місцевий фашист. Жінка, яка так енергійно випихала його з зали, — то наша місцева антифашистка. А ті старі люди, котрі так тихо сиділи в останньому ряду, — то наші євреї. Вони взагалі-то не до вас прийшли. Вони прийшли до мене. В одного з них померла дружина, і їм потрібні гроші на надгробок. А решта публіки, яка так уважно слухала ваші нариси і репортажі, — то наші звичайні німці.

Дуже культурні шанувальники літератури факту. Гамбург

ВИПАДКОВІСТЬ 1 — Ви просите розповісти вам якусь важливу історію. Це серйозно чи жартома? — запитав у мене кінорежисер, інститутський товариш Кшиштофа Кесльовського.

— Це серйозно. Ми розмовляли в кінотеатрі «Муранов», під час вечора, присвяченого річниці смерті Кесльовського.

— Я знаю одну таку історію. Це історія тітки Янки, сестри мого батька. Вона кохала Болєка, єврея, з яким разом навчалася в університеті. Хотіла витягти його з гетто й заховати у нас, але бабця Валерія, її мати, на це не погодилася. Вона мала дорослих дітей і онуків й не хотіла їх наражати на небезпеку через якогось одного стороннього чоловіка.

— Ясно... — я розуміюче кивнула.

— Тітка Яна послухалася бабцю — і знаєте, що? Вона теж загинула під час повстання. Й усі інші діти бабці Валерії загинули або померли, одне за одним. Пережила усіх своїх дітей... Чому, як ви гадаєте? Чи це була кара?

— Ні, чому ж! — заперечила я. — Це випадковість.

— Бо бабця казала, що це таки кара... Що Бог...

— То, може, в Нього й запитайте. Він і мусить знати такі речі... Обоє ми подивилися на велику, в людський зріст фотографію Кесльовського, яка висіла в холі кінотеатру. Звідти на нас дивився старий сивий пан в окулярах. Кшиштоф зістарівся й посивів незадовго перед смертю, тож ми дивилися на те його нове, втомлене обличчя з певним подивом.

2 Янку вважали старою дівкою, впертою і потайною. Було їй тридцять років, вона мала вузько стулені вуста, досить гарні ноги й не мала жодного нареченого. Болека, симпатичного брюнета зустріла, навчаючись на останньому курсі. Він переїхав до Варшави з іншого міста, чи й не зі Львова. Янка відвідала його у гетто. Коли бабця Валерія, довідавшись про це, сказала: «Ти нас усіх наражаєш на небезпеку...» — Янка вийшла з дому, не сказавши й слова. Через кілька днів бабця Валерія наказала старшому синові: «Знайди її. І приведи додому, негайно». Стефан, старший син, поїхав до гетто, відшукав там Янку й наказав повертатися додому. «Повертайся», — повторив за Стефаном і Янчин наречений. «Я постараюся вижити. Візьмемо шлюб після війни...» — за цими словами він насунув їй на палець прегарного персня з чудовим іскристим діамантом.

3 Тадеуш, найстарший син бабці Валерії, батько майбутнього режисера, помер від туберкульозу. Був добровольцем у війні з більшовиками, де й потрапив у полон. Втікаючи звідти, мусив кілька годин стояти нерухомо в холодному болоті, й довго по тому хворів на запалення легень. Розвинулися сухоти. Родина мала під Варшавою простору двоповерхову віллу, і батько помирав там нагорі, на другому поверсі, тихо, нікому не справляючи клопоту. Він не кашляв, не відхаркував, просто якоїсь ночі перестав дихати. Рідні зауважили це лише за кілька годин. Він лежав з розплющеними очима, задивлений у стовбур дерева за вікном. Після Тадеуша загинула тітка Яна. Вона була санітаркою під час варшавського повстання, у будинок шпиталю влучила бомба. Її зумів знайти Стефан, її брат. Розпізнали скривавлені рештки тільки за пальцем, на якому був перстеник з діамантом. Після Яни загинув і Стефан. Біг вулицями Повісля під обстрілом, і впали на нього двері палаючого будинка. За Стефаном відійшла тітка Ядвіня. Була гарною, світловолосою жінкою, схожою до тієї, котра прикрашала довоєнну монетку в два злотих. Різьбяр з монетного двору ще й прикрасив її профіль вінцем з дозрілого колосся. Вона померла від крововиливу в мозок одразу по війні. За Ядвінею померла тітка Гелена. Вона овдовіла, маючи двадцять вісім років. Одягла чорну сукню і пробувала застрелитися. Пістолет не вистрілив, мисливська рушниця пробила їй груди. Видужала, але не вийшла заміж до кінця свого життя. Якось їй луснула аневризма на шиї, і вона захлинулася кров’ю. Останнім помер один з двох онуків бабці Валерії. Мав хворобу хребта. Всі органи відмовляли йому почергово, аж доки залишився один тільки мозок. До самого кінця працював бездоганно.

4 Бабця Валерія пересунула свою козетку до вікна, сперлась ліктями на підвіконня й так застигла. Дивилася на вулицю. Виглядала дітей. Час їй перемішався, смерті змішались також. Розмовляла з Ядвінею — що її волосся взагалі не видно з-під вінця на двозлотовій монетці, а в неї ж такі гарні, довгі кучері. Гелену просила зняти нарешті ту чорну удовину сукню. Янку посилала відвідати нареченого у гетто. «Ну, піди, піди... — квапила дочку. — Бог покарає, якщо не підеш...» З усієї родини лишився в неї тільки онук, майбутній кінорежисер. Бабця Валерія дбала про нього. Стежила,

щоб не пропускав лекцій. Варила йому юшку, переважно круп’яну. Залишала каструлю на кухні, сама поверталася до вікна й до розмов з дітьми, тож юшка часто-густо пригоряла. Вона питала: «Чи ж Янка встигла його відпровадити? Скоро вже почнеться комендантська година...» Онук відповідав: «Встигне, бабусю, встигне, ще ж он видно надворі...» Кілька разів хотів сказати: «Встань, відсунь козетку од вікна, вони не повернуться...» — але врешті не захотів засмучувати бабцю. Дерева у саду повимерзали. Збожеволів Онуфрій, садівник, який працював ще з передвоєнних часів. Обвалився дах у будиночку садівника, і відлетіли ластівки, які мали під тим дахом свої гнізда. Бабціну ділянку було викуплено під дитячу лікарню, віллу розібрано.

5 — І що? — закінчив режисер.

— А нічого. Фільм можна було б зняти, ото й усього.

— Про що?

— Про бабцю Валерію, про дядьків, про тіток, про симпатичного брюнета, садівника Онуфрія, про замерзлі дерева, про ластівок і онука.

— Тобто — про що мав би бути фільм?

— Про бабцю Валерію, про онуків, про дерева...

— Але про що? Про покару? Про випадковість? Про Бога?

— Я не знаю. Але ваш інститутський товариш казав: моя професія — нічого не знати. Варшава

Переклав українською Олександр Ірванець. Перекладено за виданням: Hanna Krall «Tam juz nie ma zadnej rzeki» , Wydawnictwo a5, Krakow, 1998.