Страницы из оз by Judaica Center

ДВА

Жінки, які відмовлялися мовчати Погляньмо на початок Пісні над піснями. Ось її перші слова: «Соломонова Пісня над піснями». Справді? Це ж у якому сенсі? Її що, справді написав цар Соломон, як нас запевняли сотні мудреців і вчених? Чи, як вважають сучасні дослідники, її лише приписували цареві Соломонові? Можливо, вона належить Соломонові в іншому сенсі. Вона присвячена Соломонові, написана для Соломона. Хто ж її написав? Ось концепція, що видається нам психологічно і граматично переконливою. Погляньмо на другий рядок Пісні. «Соломонова Пісня над піснями. Нехай він цілує мене поцілунками уст своїх, бо ліпші кохання твої понад вина». Правда, гарно? Ось тільки дуже плутано. У цих рядках фігурує три граматичні особи в однині. Є «мене». Є «ти». Є Соломон і «він». То хто ж говорить? Мудреці й мислителі кажуть, що Пісня над піснями – це алегорія любові Бога до Ізраїля й любові юдеїв до Бога. Цей наскрізь еротичний твір потрапив до біблійного канону саме завдяки такій інтерпретації. Це цікава версія,

Амос Оз, Фанія Оз-Зальцберґер ◊ ЄВРЕЇ І СЛОВА

але нашої цікавості вона не задовольняє. Хто ці «він», «я» і «ти»? Ми не готові пристати на інтерпретацію Бога як коханця. Навіть якщо припустити, що Соломон благає Бога цілувати його цілунками уст своїх (це, власне, прийнятніше в ліберальному Тель-Авіві, ніж у консервативному побожному Єрусалимі), то наступні рядки все одно все заплутають. Вони описують цілком тілесну гетеросексуальну пристрасть: «На запах оливи твої запашні, твоє ймення неначе олива розлита, тому діви кохають тебе!» То хто ж це говорить? Ми покажемо вам один фокус івритом. «Соломонова» – це ашер лі-Шломо. Додаймо одним-одну літеру, найменшу літеру в івритській абетці – йод. Це змінює рядок на ашір лі-Шломо. Тоді перші рядки книги звучать так: «Пісню над піснями проспіваю Соломонові», що плавно переходить у «Нехай він цілує мене поцілунками уст своїх, бо ліпші кохання твої понад вина». Якщо співець Пісні над піснями – жінка, що співає Соломонові серенаду від першої особи, а потім стрімко переходить до інтимної другої особи, то все стає на свої місця. Любов твоя. Пахощі твої. Діви тебе кохають. Нам ідеться не про історичну правду. Ніхто не знає, хто написав Пісню над піснями і чи має вона якийсь стосунок до історичного царя Соломона. Проте ми знаємо, що мова приховує певні таємниці. Можливо, ми встановили особу автора, додавши до першого рядка одним-одну маленьку літеру. І цей автор – жінка. Назвімо її Авішаг. Була ж Авішаг з Шунама, гарненька дівчина, яка гріла ночами ліжко старого царя Давида. Безіменна закохана жінка з Пісні над піснями – шунамітянка (чи Шуламіт), що, можливо, вказує на історичну Авішаг чи алегорію коханки. Якщо наша умовна Авішаг справді написала найеротичнішу книгу Біблії, то її, безперечно, слід зарахувати до найвидатніших біблійних

ДВА. Жінки, які відмовлялися мовчати

(разом із Міріам і Деворою), як і світової літератури в цілому, поетес (поряд із Сапфо й Емілі Дікінсон). Та з нас, хто історик, довго вважала, що той із нас, хто письменник, вигадав цей фокус із зайвим маленьким йодом. Може, він справді дійшов цього висновку самостійно. Проте, на щастя, кілька сучасних дослідників уже висували теорію про те, що ашір лі-Шломо від жіночого імені – це можлива альтернатива до канонічного тексту. Хай там як, в історії ідей поворотний момент настає тоді, коли концепція потрапляє до нового контексту. Нині постать нашої красномовної шунамітянки набула нового значення. Ми маємо знову звернутися до рішучих ізраїльтянок, які говорять і співають у Єврейській Біблії, бо вони гостро актуальні для Ізраїлю ХХІ століття і нинішнього єврейства. Нині певні впливові юдейські громади не хочуть чути жіночого співу – ані зі сцени, ані на громадських чи військових церемоніях, ані навіть у душі. Доки ми пишемо цю книжку, в Ізраїлі розгорається запекла дискусія з юдеями-ультраортодоксами, які вимагають заглушити жіночі голоси й викреслити чи розмити жіночі образи в публічній сфері. Частина рекламодавців і організаторів подій їх послухала. Чимало рабинів наполягають, що місце жіночого лиця, тіла й особливо голосу – вдома. Духовні лідери кажуть, що нині честь і скромність (особливо чоловіків) – під загрозою, а юдейки – царівни, що їм, красуням і скромницям, краще не з’являтися на вулиці. Чи ж не сказано в Біблії, що «Вся оздоба царської дочки усередині» (Псалми 44:14)? Насправді там ідеться не про це. У цьому псалмі в усіх деталях описано, як усередину, до єрусалимського палацу урочисто заводять чужоземних наречених Соломона, доньок царів із сусідніх земель. Там так детально змальовано розкішні оздоби, що починає здаватися, мовби придворний писець, який у перших рядках описує себе як «скорописця» (софер магір), захоплювався чужинською

Амос Оз, Фанія Оз-Зальцберґер ◊ ЄВРЕЇ І СЛОВА

модою. Навряд чи він хоче сховати жінок за зачиненими віконницями. Йому більше припали б до смаку завіси, що обрамлюють сцену. Однак багато поколінь мудреців і рабинів пояснювали цим «Вся оздоба царської дочки усередині», що жінки мають триматися подалі від публічного простору. Принаймні саме так вважав Маймонід. У Мішне Тора він писав, що жінка – не в’язень у власному домі. Проте: Негоже жінці увесь час полишати дім, то щоб вийти, то щоб на вулиці постояти. Воістину, чоловік мусить упевнитися, щоб його жінка такого не робила, і не дозволяти їй виходити частіше, ніж раз чи двічі на місяць, за потреби. Адже немає в жінці нічого привабливішого, ніж сидіти в куточку у себе вдома, бо «Вся оздоба царської дочки усередині».

Ми не проти давньої рабинської традиції змінювати смисли рядків. Це було б лицемірство, бо в цій книжці ми робимо майже те саме. Проте є певні відмінності. На противагу ультраортодоксам, ми не намагаємося нікого принизити, обмежити в правах чи заткнути. Крім того, ми інакше підходимо до акту інтерпретації, ніж традиційні рабини. У нас правила десь такі: не висмикуйте цитату з контексту, а прочитайте все навколо. Цінуйте нові відкриття й несподіванки більше, ніж свою програму. Визнавайте хиби улюблених творів і авторів, а також чесноти тих, хто вам несимпатичний. Уважно придивляйтеся до внутрішньої логіки абзацу, сторінки й розділу. У Біблії безліч жінок «виходить на вулицю». Вибач, Маймоніде. Так само багато там і жінок, що співають на вулиці, а слухають їх і чоловіки, і жінки. Міріам співала, била в бубон, а може, й танцювала перед натовпом. Девора співала власні пісні, сидячи на троні, дуетом зі своїм воєначальником. Анна, може, й проспівала свою поетичну подяку Всевишньому вдома, проте тепер вона посідає значну частину другого розділу І Книги Самуїла. Ці пані, а також солодкоголоса Авішаг і три доньки зі

ДВА. Жінки, які відмовлялися мовчати

співочого роду Гемана – це лише верхівка верблюжих горбів. Насправді їх значно більше. У Виході написано, що за Міріам «повиходили всі жінки з бубнами та з танцями». У І Книзі Самуїла описано, як «повиходили жінки з усіх Ізраїлевих міст», зі співами, «бубнами, із радістю, та з цимбалами», коли Давид здолав Голіафа: «Саул повбивав свої тисячі, а Давид десятки тисяч свої!» Ви царя Саула спитайте, якої він був думки про цей всенародний жіночий хор. Ми даємо голову на відруб, що їхня стать обходила його щонайменше. При цьому не слід забувати, що граматика івриту шовіністична. Форми чоловічого роду панівні, а форми жіночого роду зазвичай пасуть задніх під тягарем зайвого суфікса. Якщо в групі один чоловік і тисяча жінок, то дієслово все одно слід використовувати в чоловічому роді множини. Всі знають, що Біблія та її мова глибоко патріархальні. Ми й не заперечуємо. Але чому тоді той же біблійний іврит за потреби стає майже феміністичним? У кількох місцях окремо згадано «співців і співачок». Співачок не поховано під збірним чоловічим родом, не сховано під покровом збірного дієслова чи іменника в чоловічому роді; кілька книг, написаних, імовірно, в різні періоди, раз у раз наголошують, що співали не лише чоловіки, а й жінки. Чому автори раптом стали такі чутливі до гендерної проблематики? Здається, ми знаємо відповідь. Коли автор згадує обидва граматичні роди, то він звертає нашу увагу на щось. Погляньмо, наприклад, на випадок старого Барзіллая. Не хвилюйтесь, якщо ніколи про нього не чули. Це просто заможний чоловік, якому перевалило за 80 років. Він потрапив до Біблії через те, що скаржився, як то роблять чоловіки в літах, своєму товаришеві, цареві Давидові, що від старості він уже не розрізняє добро і зло, не відчуває смаку напоїв і наїдків і не чує голосів співаків і співачок. Коли він описує, як підкрадається до нього неміч, той факт, що він уже не чує жіночих голосів, – останній

Амос Оз, Фанія Оз-Зальцберґер ◊ ЄВРЕЇ І СЛОВА

удар. Якщо не вірите нам, спитайте Давида: він, судячи з усього, розумів скарги Барзіллая. Тож цар, як повідомляє нам 2 Книга Самуїлова, погодився не тягнути свого немолодого друга до Єрусалима. Може, біблійний автор хотів просто похвалити розважливість Давида, та й усе; проте нам, що живуть за три тисячі років по тому, у вухах відлунює жіночий спів, про який зараз стільки говорять. У кількох біблійних згадках співців і співачок є ще й національний підтекст. Коли євреї поверталися до Сіону з вавилонського полону, їх супроводжувало двісті співців і співачок. Здається, це не хвилювало навіть талмудистів і постталмудичних коментаторів. «Чоловік і Жінка співатимуть, ідучи, бо вони йшли гуляти з радістю», – пояснював ранньомодерний екзегет рабин Давид Альтшулер чи, можливо, його син Гіллель Єхіель Альтшулер (вони удвох написали коментарі до Біблії, відомі як Мецудот). Це влучне спостереження: у патріархальному давньому Ізраїлі свята вдавалися тоді, коли чоловіки і жінки святкували разом. Варто було їм об’єднатися, як усім ставало веселіше. Від Міріам до Ездри, від переходу через Червоне море до повернення з вавилонського полону в Біблії окремо згадують, що чоловіки й жінки святкують разом, коли треба підкреслити колективне піднесення. Граматичні мури розсипаються, коли автори хочуть підкреслити, що цілий народ простував від рабства до свободи. Для юдеїв свобода долала мури між статями й соціальними класами. Долала їх і радість. Сподіваємося, ми вас переконали. Утім, хочемо поділитися з вами ще двома прикінцевими еклектичними заувагами. По-перше, патріархальні суспільства також можуть нас здивувати. Патерналістські мови мають свої таємниці. У Біблії матріархів на чверть більше, ніж патріархів, і вони анітрохи не менш яскраві. Уважний читач помі-

ДВА. Жінки, які відмовлялися мовчати

тить, що інколи в Біблії з’являються альтернативні граматичні чи сюжетні структури. І по-друге: ви помітили, що рабин Давид Альтшулер (чи, можливо, його син) вважає, мовби повернення до Сіону – це прогулянка (тіюль)? До постання сучасного івриту це був доволі рідкісний іменник, хоча один раз він трапляється в талмудичній екзегезі Раші (ХІ ст.). Нам здається, що перше повернення народу з вигнання трохи дивно називати прогулянкою, навіть якщо то справді був такий собі пікнічок у порівнянні з другим поверненням із вигнання у ХХ ст. Припустімо, добрий рабин (байдуже, батько чи син) мав на увазі німецьке (чи їдишське) дієслово spazieren (шпацирн). Можливо, у Празі (чи галицькому Яворові) був сонячний весняний день, і мудрець, що писав про перехід із Вавилона до Єрусалима, хотів на мить вирватися із задушливої теміні і свічок свого кабінету. Проте перш ніж ми перейдемо до жінок, які не співали, погляньмо на мить на царя Давида. Цар Давид був бабій. Він був неперебірливий. Жінки «з усіх Ізраїлевих міст» зустрічали його співами, коли він, ще молодий парубок, здолав Голіафа. На старості його ліжко зігрівала жінка, яка, можливо, була видатною поетесою. У нього було чимало дружин – може, в його сина Соломона дружин було й більше, але в Давида вони були цікавіші. Той із нас, хто письменник, створив ліричний образ Давида очима сучасної ізраїльтянки в романі «Те саме море», у розділі «Давид за Дітою»: Як згасав день. Коли ми говорили про царя Давида, а як ми про нього заговорили? Пам’ятаєш, Діто? Якоїсь п’ятниці поночі... ти розповідала, що подобається тобі в чоловіках: такі, як Шарль Азнавур, як Євгеній Євтушенко.

Амос Оз, Фанія Оз-Зальцберґер ◊ ЄВРЕЇ І СЛОВА

Від них ти перейшла до царя Давида. Тобі подобається, коли вони вразливі, зухвалі й корчать дурника. Ти показала мені з балкона тієї ночі, який обдертий і сексуальний Тель-Авів. ...Але Давид, – вела ти, – тридцять років правив у Єрусалимі, ультраортодоксальному місті Давида, яке терпіти не міг, яке не могло стерпіти його, його вибрики, танці, коханок на одну ніч. Йому більше пасувало би правити Тель-Авівом, блукати містом, як генерал (у відставці), згорьований батько і знаний бабій, багатій і цар, який складає музику, пише вірші, інколи виступає – «Співець солодких псалмів» – у модному клубі, а потім іде до бару, щоб випити з юними фанатками.

Талмудична екзегетика дивиться на стиль життя царя Давида похмуріше. За однією солоною оповідкою, Давид відмовився одружитися з Авішаг, бо в нього вже було вісімнадцять дружин – більше ніж досить для подружнього щастя. Між іншим, вісімнадцять – це ще й цифровий відповідник літер, які складають слово «живий» івритом. Хай там як, у цій оповідці з Талмуду Авішаг почала насміхатися з Давида – мовляв, він просто застарий для цього. Тоді Давид покликав свою дружину Вірсавію і, якщо вірити Раву Єгуді, мав з нею статевий зв’язок тринадцять разів. Це також добре символічне число в юдейській традиції. Ми з прикрістю змушені визнати, що ця оповідка, як то заведено в Талмуді, не робить честі біблійним жінкам. Судячи з усього, бодай частина дружин і коханок Давида були освічені, вперті й амбітні – згадаймо хоча б гостру на язик царівну Міхаль (Мелхола), майже досконалу Авіґаїл («жінка з добрим розумом і з виду гарна»)

ДВА. Жінки, які відмовлялися мовчати

і шляхетну Вірсавію, яка здобула генетичну перемогу, народивши Соломона. Зупинімося на одному епізоді, коли цар був середнього віку. Там ідеться про присутність Бога у змішаному товаристві і щось штибу гендерної рівності. Перенісши Господній Ковчег до своєї нової оселі в Єрусалимі, Давид, опанований радістю, «танцював перед Господнім лицем зо всієї сили», ледь не голий. Він також роздав «для всього народу, для всього Ізраїлевого натовпу, від чоловіка й аж до жінки» дари – кожному «по одному буханцеві хліба, по одному кавалкові м’яса та по одному виноградному калачеві». Це обурило його дружину, царівну Міхаль. Вона саркастично кинула: «Який славний був сьогодні Ізраїлів цар, що обнажався сьогодні на очах невільниць своїх рабів, як обнажається який з пустунів!» Може, Міхаль – це пуританський голос ультраортодоксального Єрусалима (як описала його Діта з «Того самого моря»). Чи, може, це говорив її снобізм. Ми скидаємо капелюха перед її чоловіком: цар Ізраїлю відповів дружині розумно і з гідністю. Давид сказав, що веселився перед лицем Господа: «І коли я буду погорджений ще більш від того, і буду низький у своїх очах, то при невільницях, що ти говорила, і при них я буду шанований!» Так Давид поклав край класовим розбіжностям і законам пристойності в Місті Давида. На завершення автор повідомляє, що в Міхаль не було дітей – він нетонко натякає, що зверхність Богові не до вподоби. Прикметно, Давид готовий і навіть радий принижуватися перед Богом і – це потребує більшого зухвальства – перед світом і його дружиною (дружиною світу і, що гірше, самого Давида). За багато століть по тому ця настанова ляже в підвалини єврейської віри й гумору. Цей цар-життєлюб, що, можливо, жив на зламі першого тисячоліття до нашої ери, мав багато спільного із сучасними євреями. У ньому було багато людського – слабкощі й пристрасті, зверхність і самоприниження.

Амос Оз, Фанія Оз-Зальцберґер ◊ ЄВРЕЇ І СЛОВА

У цій книжці ми пишемо «до нашої ери», проте Давид був ще й «до Різдва Христового» – за Євангеліями від Матвія й Луки, він біологічний предок Ісуса Христа. Ісус, можливо, успадкував скромність і близькість до Бога від свого прапрапрадіда, хоча й не успадкував його пристрастей і царської гордині. Утім, жінки любили їх обох. Які висновки ми можемо зробити з Давидового «буду шанований при невільницях»? Він, звісно, не фемініст. Та й не борець із соціальною несправедливістю. Цей рядок такий пронизливий саме тому, що невільниці стояли нижче навіть ніж невільники, не кажучи вже про царів. Проте Давид наполіг, щоб усім його підданим – і чоловікам, і жінкам – роздали однакові дари. Це може свідчити про унікальну рису його вдачі. Зазвичай сильні отримували більше, ніж слабкі, а чоловіки – більше, ніж жінки. Навіть мудрі суспільні закони, окреслені в Біблії, не передбачають рівності. Символом бідності часто виступає саме жінка (наприклад, бідна вдова), а багатій, відповідальний за їхній добробут, – завжди чоловік. Закони Мойсея також враховують стать вірян. Вони винагороджують кожного відповідно до його чи її заслуг, а не намагаються надати всім рівні права, як ми очікували б нині. Біблія не егалітарна, хоча й наполягає, що бідних треба шанувати; вони заслуговують на справедливість (чи то пак милосердя) і можуть самі розповісти свою історію. У Біблії описано ще одну модель рівності. Свідками кожного великого божественного втручання стають і жінки, і чоловіки – інколи вони, як ми вже бачили, разом співають і танцюють, інколи разом завмирають у приголомшливій тиші. Коли автор хотів наголосити, що відбулося щось дуже важливе, він показував, як чоловіки і жінки радіють (чи страждають) разом. Коли Давид тішиться «перед лицем Господа», він танцює перед чоловіками і жінками, як то роблять у Тель-Авіві. Для прадавніх ізраїльтян присутність Бога була найвідчутніша, коли збиралися люди всіх верств і обох статей.

ДВА. Жінки, які відмовлялися мовчати

Проте не варто ідеалізувати Біблію. У ній, як і в пізніших юдейських текстах, жінок нерідко маргіналізують, змушують замовкнути, відсувають на узбіччя. За сучасними стандартами, значна частина юдейської традиції відверто шовіністична. Проте ми зосереджуємося на важливих мотивах, а не на панівній ідеології. Сцени, на які ми звернули увагу (чоловіки й жінки перед лицем Господа, як у розповіді про Давида, і красномовні жінки, що відмовляються мовчати, як Авішаг) – засадничі для розуміння багатьох сторінок давньої і сучасної юдейської традиції. Біблія. Не Талмуд, не рабинські твори, не єврейське красне письменство до ХІХ століття. Саме в Біблії найбільше могутніх, активних, красномовних, індивідуалізованих, ні на кого не схожих жінок. Історія зберегла імена багатьох жінок. Їх, звісно, менше, ніж чоловіків, проте вони відіграють свою роль із честю й гідністю. Дехто з них змінив історію Ізраїля – активно, часом власноруч. Байдуже, історія це чи міф: суть у тому, що нашу історію від Виходу до Неемії творили не лише чоловіки, а й жінки. Жіночими іменами (Рут і Естер) названо дві книги Біблії. Як ми вже згадували, не виключено, що оповідачка Пісні над піснями – жінка. Звісно, когорта жінок, що увійшли до ізраїльської історії, не незліченна, але перелічувати доведеться довго. З цими жінками треба рахуватися. На думку спадають доньки Йова – не трійко безіменних дівчат, що померли разом із сімома братами на початку цієї похмурої притчі, а ті, що народилися наприкінці книги як символ божественної винагороди (дикої за нинішніми переконаннями). Імена сімох нових синів не записано. Зате в книзі наведено імена трьох доньок: Єміма, Кеція, Керен-Гаппух. Пощастило дівчаткам: їхні імена лишилися в історії, вони були незрівнянними красунями, а ще отримали спадок нарівні з братами: «І таких

Амос Оз, Фанія Оз-Зальцберґер ◊ ЄВРЕЇ І СЛОВА

вродливих жінок, як Йовові дочки, не знайшлося по всій землі. І дав їм їх батько спадщину поміж їхніми братами». Отже, у казковому щасливому фіналі цієї суворої притчі визнано право жінки на індивідуальність і рівні майнові права. Ото Йов – молодець. В апокрифічному Завіті Йова (Діврей Йов) усе ще цікавіше. Коли Йов, повернувшись до життя, ділить своє майно між сімома синами, доньки починають скаржитися («чи ж ми не твої діти?»). Тоді він відповідає, що на них чекає ще краща спадщина. Він подарував їм небесні пояси, що пробудили в них «нове серце», й вони заспівали «янгольські гімни» «мовою небесних правителів». Отже, ці дари породжують слова найвищого порядку. Найгарніші рядки приписано Ємімі, найстаршій доньці: Вона промовляла мовою янголів, і пісня її долинула до Бога, як пісні янголів; і слова, що вона вимовила, вітер написав на її сукні.

Нам здається, що це прегарний образ – навіть вітер грається словами. Біблія змальовує жінок різного віку, різної зовнішності, різної вдачі. Не всі вони ізраїльтянки. Не всі вони мають високий соціальний статус. Хтось відданий своїй родині, хтось готовий гори зрушити. Хтось прагне інновацій, хтось глибоко традиційний, хтось поєднує ці риси. Майже всі біблійні жінки, по суті, агенти тяглості. Проте тяглість нерідко потребує зухвалої оригінальності. Ці образи не такі, як в античній традиції, де жінки або богині, або смертні. Вони не такі, як у середньовічній традиції (свята або повія). Вони не такі, як у європейській традиції (аристократія, буржуазія, нижчий клас). Вони не такі, як у британській традиції (покої господарів і покої слуг), хоча їхнє шатро буває просторе, мов палац. У Біблії стільки різних жінок, що серед них знайдуться представниці кожної групи.

ДВА. Жінки, які відмовлялися мовчати

Ось наша процесія діяльних жінок. Зауважте, що це ще далеко не всі. Ми перелічуємо не всіх жінок Єврейської Біблії, а лише тих, хто найактивніше творив історію. Єва, Мати всього живого. Вона стояла біля самісіньких витоків людства, а її походження непевне. Бог створив безіменну й рівну посестру чоловікові у Бутті 1 і вдихнув життя в Адама-чоловіка й Адаму-жінку одночасно. Якщо не вірите, вдивіться у строфу 27. А потім настає Буття 2, де Бог знову створює жінку, цього разу з ребра Адамачоловіка. У Бутті 3, вже після змія і дерева, коли подружжя збирається полишити Райський сад, Адам називає її Євою. Видно, до цього твору доклався не один автор, і кожен мав власні уявлення про стосунки чоловіка і жінки. Аж потім, як то буває, стомлений редактор вирішив лишити обидві історії, а читачі хай самі обирають ту версію, яка їм подобається, чи пояснюють розбіжності, як самі собі знають. За голою спиною Єви маячить Ліліт – демониця, яку додав до сюжету якийсь талмудист (імовірно, бородатий жононенависник). Пробачте нам поетичну вільність: ми таки згадаємо Ліліт у процесії біблійних жінок. Єврейська Біблія не дає Ліліт відняти право на сексуальність у «порядних» героїнь. Багато сильних героїнь, і зокрема Єва, сексуально активні й поєднують великий апетит з інтелектуальними захопленнями (у разі Єви це допитливість). Нам здається, що більшість видатних жінок у Біблії мають щось від Ліліт – амбітні, активні, сповнені бажань. Сара – матріарх-маніпуляторка. Ребекка – мила й поступлива дівчина, що також виростає матріархом-маніпуляторкою. Лея – некохана, сексуально досвідчена маніпуляторка. Рахіль – кохана, сексуально досвідчена маніпуляторка. Ці чотири матріархи не подібні між собою. Не спинятимемося на цьому тут, проте, як ми вже казали, прикметно, що їх більше, ніж патріархів. І це не просто наслідок полігамії: у цих чотирьох жінок значно

Амос Оз, Фанія Оз-Зальцберґер ◊ ЄВРЕЇ І СЛОВА

виразніші характери, ніж у їхніх вельмишановних чоловіків. Кожна з них рішуча і наполеглива на свій спосіб, у кожної свій неповторний характер. Як то кажуть, щоб виростити дитину, потрібне ціле село. Для того щоб виростити народ, не досить однієї матері (чи навіть одного типу матерів). Далі надходить чудова когорта жінок із Виходу. Мойсей з’явився на світ і вижив завдяки зусиллям щонайменше шести діяльних жінок. По-перше, звісно, це його мати Йохевед і сестра Міріам. Далі – повитухи Шіфра і Пуа. Може, Мойсея прийняли й не вони, проте їхній зухвалий спротив фараону, який наказав убити всіх єврейських немовлят-хлопчиків, міг надихнути Мойсеєву родину його порятувати. Третя пара – це донька фараона та її спостережлива служниця. Продумані плани й розумна співпраця цих відважних жінок і матерів, що не мали, здавалося б, між собою нічого спільного, зуміли здолати жорстокий уряд і брутальні закони. Вони разом порятували хлопчика, який потім порятував цілий народ. Скільки чоловіків-юдеїв за ці довгі тисячоліття помічали, що найвидатнішим сином і очільником нашого народу ми завдячуємо чотирьом єврейкам і двом єгиптянкам? А де в той час був Мойсеїв батько Амрам? На пиво вийшов? У Біблії ми зустрінемо ще кількох пасивних чоловіків і батьків, що нехтують своїми дітьми. На щастя, сам Мойсей, що мав досвід страху і втечі, відповідав стандартам, які задали його мати й сестра. Утім, на відміну від них, він не лише рятував життя, а й відбирав. Якщо ми вже згадали повитух Шіфру і Пуа, то відзначмо: це перші згадані в Біблії жінки, що володіють фахом чи ремеслом. Вони увійшли до історії не як чиїсь доньки чи дружини. Вони долучилися до політичного бунту завдяки своєму ремеслу і відіграли свою роль сміливо і вправно. Вони нахабно знехтували наказом фараона, який вимагав убити всіх новонароджених хлопчиків-

ДВА. Жінки, які відмовлялися мовчати

євреїв. «Єврейки – не як єгиптянки, – повідомили вони кровожерному фараонові. – Вони сильні й народжують, перш ніж ми встигаємо до них дійти». Мати Сократа Фенарета, що жила в Афінах у V ст. до н. е., теж була повитухою. Її ім’я означає «Та, що проливає світло на чесноти». Сократ пишався своєю «шляхетною і сильною» матір’ю. Проте Платон зводить її роль до метафори: її син у філософському ремеслі – теж мовби «повитуха», що помагає з’явитися на світ ідеям інших чоловіків. Рушаймо далі Виходом. Ми знову зустрічаємо Міріам – уже дорослу харизматичну жінку: провідницю, пророчицю, співачку й авторку пісень, живий дух дванадцяти колін. Проте най націоналізм нас не обмежує: ми зустрічаємо й багатьох видатних жінок з інших народів. Їхні нігті лишили глибокий слід на шкірі єврейської історії. Досить згадати дружину Потіфара Агар, Ціппору (що лишила свій слід на крайній плоті), Рахав, Яїл, Єзавель і значно м’якшу Рут. До частини із них ми ще повернемося. Була й цариця Савська (Шеви), проте вона промайнула сторінками 1 Книги Царів, як подмух екзотичного вітерця чи менеджер зі зв’язків із громадськістю. Історія зберегла імена двох правительок – пророчиці Девори й лихої узурпаторки, цариці Аталії (чи вона справді була аж така лиха? хтозна). В обох правительок було по суперниці чи жінці-ворогу. Девора здобула перемогу у війні з Ханааном, проте втікача – ханаанського полководця – вбила жінка з іншого племені – Яїл із кенітів. Її всюди згадують як «дружину Хевера», проте діє вона цілком самостійно. Вона прийняла політичне рішення стати на бік переможного Ізраїлю й безжально вбила свого гостя – нещасного втікача Сісеру. Отже, Яїл, як і Девора, була стратегом і бійцем. А бідаха Хевер, напевно, вийшов на пиво.

Амос Оз, Фанія Оз-Зальцберґер ◊ ЄВРЕЇ І СЛОВА

Лихій Аталії вдалося вигубити «ввесь царський рід», крім малого Йоаша, якого порятувала і прихистила царівна Єгосават. Це трохи схоже на історію Мойсея й королівські хроніки багатьох культур. Утім, історій про те, як одна жінка перехитрила іншу, порівняно небагато. Це підкреслює, що в Біблії змальовано дуже різних жінок. Нас особливо цікавлять три жінки (Міріам, Девора й Анна), що мали хист до слів, висловлювали свої ідеї й змінювали хід історії, зокрема й вербальними актами. Всі три по-материнськи за кимось доглядали – за сином, братом чи цілим народом. Усі три співали хвалу Всевишньому, проте кожна доклалася ще й до людського чину, який прославляла. Міріам співала, коли євреї перейшли Червоне море, Девора – коли здолала військо Сісери, а Анна – щоб відзначити перемогу над власним безпліддям. Ми нерідко асоціюємо їх лише з піснями і забуваємо, що вони відіграли вирішальну роль у подіях, які потім самі й оспівали. Народження й виховання дітей завжди було одним із головних завдань, щоб не сказати одержимостей, усіх єврейок (від матріарха Сари до нинішнього покоління). Погляньмо на красуню Тамару з Буття, що і справи вправно вела, й дітей народжувала. Вона була бездітною вдовою двох хворобливих братів, які, відповідно до юдейського права династичної тяглості, один за одним одружилися з нею. Її тесть – великий Юда – відмовився віддавати свого третього, наймолодшого сина Тамарі, і його можна зрозуміти. Тоді Тамара вирішила, що має право народити дитину, перевдягнулася повією й стала чекати на шляху до Тімни. Вона спокусила Юду, який її не впізнав, і завагітніла. За біблійними нормами, це була добра і цілком законна справа, що завершилася блискучим успіхом. Так Тамара поклала початок новому юдейському родові, цілому племені, й навіть цілому Юдейському царству. Саме з її роду походив цар Давид. Та й Ісус Христос, як уже на те пішло.

ДВА. Жінки, які відмовлялися мовчати

Тамара була ще й безстрашна. Коли стало зрозуміло, що вона вагітна, її віддали під суд як повію. Талмудисти з повагою зазначали, що Тамара шанувала Юду, й тому не могла привселюдно розповісти про все. Проте вона була кмітлива, хитра і певна своєї правоти. Отже, коли її осьось мали спалити, Тамара послала Юді його власні печатку, шнурок і палицю, які попросила в нього як заставу, коли прикидалася повією. Це приголомшливий поворот заплутаного сюжету. В руках жінки, що відстояла своє право на особисте життя і нащадків, були символи й династичне майбутнє найбільшого коліна Ізраїлевого. «Вона стала справедливіша від мене!» – вигукнув приголомшений Юда. Напевно, Бог посміхнувся. Біологічна підприємливість кмітливої Тамари подарує світові близнюків. Тамара – символ здатності євреїв вижити й лишити потомство всупереч усім перешкодам. Проте мораль, на нашу думку, не у збереженні біологічної тяглості. Йдеться радше про право, оповіді й безперервний ланцюг пам’яті. Йдеться про печать, шнурок і палицю ідентичності. Про здатність культури вціліти. Чимало свідомих і наполегливих матерів біблійних, та й пізніших, часів хотіли не лише виростити, а й виховати своїх дітей, раз у раз розповідаючи їм давню оповідь і прищеплюючи їм давні заповіді – найкраще за столом із їжею. Моральний імператив та ідеали виправдовують біологічне виживання й надають йому сенсу. У Біблії зображено кілька типів матерів: жінки, що борються за право стати матір’ю (Сара, Тамара, Анна); повитухи (Шіфра, Пуа); сестри (одразу згадується Міріам). Навіть провідниця й пророчиця Девора, в якої, можливо, не було дітей, використовує материнство як метафору влади: «Не стало селянства в Ізраїлі, – співала вона (за іншою інтерпретацією: «Не стало правителів у Ізраїлі»), – не стало, аж поки я не повстала, Девора, аж поки я не повстала, мати

Амос Оз, Фанія Оз-Зальцберґер ◊ ЄВРЕЇ І СЛОВА

в Ізраїлі». Прикметно й те, що, можливо, цю блискучу полководицю, оратора й войовницю назвали на честь годувальниці матріарха Ребекки (інших Девор у Біблії нема). Порівняймо цих жінок із героїнями грецьких міфів і драм: богині зазвичай діви (як Афіна чи Артеміда); вони рідко народжують дітей і ще рідше чинять по-материнськи. Серед них багато вбивць. Драма трагічних героїнь нерідко полягає в тому, що вони помирають безпотомно, втрачають дітей чи навіть убивають їх. Антигона, Клітемнестра і Медея обирають смерть. Ізраїльські та єврейські героїні різних віків, навпаки, майже завжди обирають життя. Інколи їм не щастить, але це не античний фатум. Їхній героїзм майже завжди полягає в тому, щоб вижити, порятуватися, здолати небезпеки й привести на світ дітей. Чи не єдиний страхітливий виняток – це жінка, у частині джерел знана як Ханна, що жила за правління Хасмонеїв. Вона дозволила військам Антіоха вбити сімох своїх синів, включно з найменшим і наймилішим, тільки б ті не поклонилися грецькому ідолові, а тоді кинулася з даху (за іншими джерелами – у вогонь). Це, звісно, не єдиний приклад мучеництва в юдейській літературі, проте таке екстремальне випробування материнських почуттів нетипове для цієї традиції. Ця жінка ближча до Медеї чи леді Макбет, ніж до більшості матерів-юдейок (включно із суворими біблійними зразками). Більшість матерів, очевидно, хотіла, щоб діти вижили й переповіли національну історію, а не загинули й стали національною історією. Юдейська тяглість заснована на тому, щоб «вижити і про все розповісти». Отже, життя дитини цінне не лише саме по собі, а й тому, що дитина – наступний розділ цієї оповіді. Справжня трагедія тих, хто мусив прийняти іншу віру, полягає в тому, що їхні діти нічого не пам’ятали. Вони вижили, але оповіді далі не передали. Чи зважува-

ДВА. Жінки, які відмовлялися мовчати

лися матері-вихрести в похмурій Іспанії після 1492 року прошепотіти охрещеним дітям кілька слів прадавнього благословення їжі івритом (гу нотен лехем ле-холь басар), без надії сподіваючись, що ті передадуть ці слова далі? Їхні посестри, що лишилися юдейками, втекли до Провансу чи Марокко і вперто трималися за ці священні слова. На очах у тих, хто лишився юдеєм, рвалося плетиво пам’яті. Цілі громади гинули або приймали іншу віру. Тому ті, хто не зрікся юдаїзму, ще затятіше трималися за прадавній наказ: плодіться й розмножуйтеся. Наказ Бога Авраамові започаткував двоїсту тяглість, що вимагала і пам’ятати, і створювати тих, хто пам’ятатиме після нас. Хто перша «єврейська мама» (їдише маме) в історії? Зауважмо, це питання з подвійним дном. Єврейська мама, як ми уявляємо її нині, – це взагалі-то не біблійний типаж. Принаймні її стратегія тонша. Ціппора із завзяттям новонаверненої власноруч зробила синові обрізання гострим кременем; у пізніших єврейських мам слова перетворюються на зброю. Про цей стереотип написано чимало: матері прищеплюють дітям вину, душать їх любов’ю. Так, ми знаємо: частина таких жартів несправедлива, але частина дуже смішна (і ці групи значною мірою перетинаються). А ще частина пронизливо сумна. Як показовий приклад такого твору згадаймо вірш їдишемовного поета Іцика Манґера. Його герой чуло каже матері, що якщо вона й далі його так кутатиме, то він не зможе розправити крил і злетіти. Послухайте цей вірш їдишем. Зоґ іх цу дер маме: гер, Золст мір нор ніт штерн, Вел іх, маме, ейнс ун цвей Балд а фойґл верн... Вейнт ді маме: – Іцік, кройн,

Амос Оз, Фанія Оз-Зальцберґер ◊ ЄВРЕЇ І СЛОВА

Нем, ум ґотес вілн, Нем хоч міт а шалікл, Золст зих нішт фаркілн... Ун дос вінтер-лайбл нем, Ту ес он, ду шойте, Ойб ду вілст нішт зайн кейн ґаст Цвішн але тойте... Х’гейб ді фліґл, с’із мір швер, Цу філ, цу філ захн, Гот ді маме онґетон Дем фейґеле, дем швахн.

Англійський переклад втрачає половину ніжності оригіналу, а івритський – усі три чверті. Та все ж: – Чуєш, мамо, рветься хуга, Ані зірки – я боюсь. Можна, мамо, раз і вдруге Я на пташку обернусь?.. «Іцик-серце, – мама плаче, – Все несе тебе кудись. Воля Божа, та, одначе, Ти хоча б не застудись!» «Має вітер ножик гострий – Відсахнутися зумій. Хай хоча б до смерті в гості Не потрапив дурник мій»!.. В очі мамині востаннє Я дивлюсь – не надивлюсь. Що з її любов’ю стане, Якщо пташкою зроблюсь?* * Переклад Валерії Богуславської. Цит. за: Високе дерево. Вибрані переклади з їдишу. – К.: Дух і Літера, 2014. – С. 181–182.

ДВА. Жінки, які відмовлялися мовчати

Варто зауважити, що навіть стереотипні єврейські матері, які занадто опікуються своїми дітьми, не становлять цілісної групи. На одному полюсі перебуває бідна побожна вдова зі знаменитого вірша Бялика «Моя мати, світлої пам’яті» (1931): Моя мати, світлої пам’яті, була жінка чеснотлива, А коли овдовіла, то стала вбога, як церковна миша. Коли сонце лягало на крони дерев напередодні Шабату, В неї вдома не було ані свічки, ані вечері. Вона пошукала й чудом знайшла дві копійки. «Хліба чи свічок?» – замислилася вона. А тоді вибігла й повернулася зі святою ношею у тонкій долоні: Дві свічечки для благословення.

Вона запалює свічки на порожньому, але накритому чистою скатертиною столі, з думкою про свої злидні й горе. Самотня сльоза, що збігає її щокою, гасить свічку. Вдова гірко картає Всевишнього («Невже ти, Боже, не хочеш дарів од вдови?»), а тоді проливає чудесну сльозу, яка знову розпалює вогник. На протилежному полюсі перебуває геть несвята мати Алві Зінґера з фільму Вуді Аллена «Енні Голл» (1977): ДЕВ’ЯТИРІЧНИЙ АЛВІ: Всесвіт розширюється! ЛІКАР: Всесвіт розширюється? АЛВІ: Ну, раз Всесвіт – це все, і він розширюється, то одного дня він розірветься на шматки, й на тому все закінчиться! МАТИ АЛВІ: А тобі яке до того діло? (До лікаря) Він перестав робити домашнє завдання! АЛВІ: А навіщо? МАТИ АЛВІ: Яке тобі діло до Всесвіту? Ти в Брукліні! Бруклін не розширюється!

Амос Оз, Фанія Оз-Зальцберґер ◊ ЄВРЕЇ І СЛОВА

Хочте вірте, хочте ні, але побожна мати з вірша Бялика й вульгарна місіс Зінґер з фільму Аллена мають багато спільного. Вони не бояться дорікнути Всевишньому, коли той чимось завинив; вони вимагають, щоб їхні діти робили уроки, хай би там що відбувалося із Всесвітом. І ця спільна риса засадничо важлива для нашої розповіді. Між іншим, побожна вдова, що запалює свічку у вірші Бялика, – це не його мати. Підзаголовок до вірша – «З розмов із Праведником з Велідників». Ідеться про рабина Ісраеля Дов Бера, хасидського цадика початку ХІХ ст. Його мати – вдова меламеда, який навчав діток Тори. Чи ж можна уявити, щоб вона дозволила синові не робити домашнє завдання? У цьому вона схожа на значно вульгарнішу маму з фільму Вуді Аллена. До речі, побожна вдова – справді родичка Бяликові: її син, Праведник із Велідників, був вітчимом бабусі Бялика, і поет виріс у його домі. Інші матері-юдейки і самі були добре начитані. Вони не лише підштовхували дітей до успіху, а й навчали їх. Ми вже згадували, що Ґлікль із Гамельна мала блискучу освіту, про що свідчить її листування з дітьми. Ісаак Башевіс Зінґер (наскільки нам відомо, не родич Алві) завдячує строкатій книгозбірні своєї матері Башеви чи не більше, ніж рабинському вченню батька. Кохана й залюблена у книжки мати Марселя Пруста, Жанна-Клеменс Вейль, походила із давньої ельзаської єврейської родини. Матері юдейських письменників і мислителів усіх епох мають дещо спільне: навіть якщо вони читали здебільшого літургійні твори, вони часто бували значно відкритіші до світу, практичніші та краще знайомі з красним письменством і казками інших народів, аніж їхні чоловіки. Мати Аґнона читала йому німецькі оповідання. Фаня Клаузнер передала синові – тому з нас, хто письменник, – українські народні оповідки, химерні, похмурі й чарівні. Проте повернімося до наших біблійних претенденток на титул першої їдише маме. Маємо двох фіналісток.

ДВА. Жінки, які відмовлялися мовчати

Перша – це Анна, дружина Елкани, мати Самуїла (і не тільки). Друга – Вірсавія, вдова Урії, дружина Давида й мати Соломона (і не тільки). І Анна, і Вірсавія гори зрушили б задля своїх коханих синів, а з чоловіками рахувалися остільки, оскільки (особливо не поталанило першому чоловікові Вірсавії). Вірсавія така ж хитра й наполеглива, як її значно пізніша спадкоємиця місіс Зінґер. Анна ревно молилася, щоб їй було послано дитину, й обіцяла її віддати на службу Богові. Так і сталося. Здавалося б, обидві жінки заслуговують на цей титул. Одна виростила сина верховним священиком, інша підступом посадила сина на трон – схоже, це такий біблійний відповідник того, щоб вивчити дитину на лікаря чи юриста. Проте переможницею стає Анна. А коли відлучила, то повела його з собою та з трьома бичками й одною ефою муки, і бурдюком вина, і привела його до Господнього дому до Шіло. А той хлопчик був ще малий.

Це прообраз усіх матерів, що відводили своїх ошатно підстрижених трирічних синів до юдейської школи-хедеру. Всюди, від Ємену до Литви, вони давали синам щось смачненьке й відсилали їх учити абетку. Ті, хто вмів читати, навчали дітей основам ще вдома. Незмінний образ із життя письменних жінок домодерної доби: мати навчає дітлахів літер за кухонним столом. У скупих і суворих рядках із Біблії ніжно, майже по-батьківськи підкреслено, що Самуїл був ще малий. На відміну від раніших Йохевед та Міріам, Анна бодай могла здалеку спостерігати за сином. На відміну від родини Мойсея, вона могла його навідувати й балувати: А Самуїл служив перед Господнім лицем. Отрок був оперезаний лляним ефодом. А малу верхню одежину робила йому його мати, і приносила йому з року на рік, коли приходила з своїм мужем приносити річну жертву.

Амос Оз, Фанія Оз-Зальцберґер ◊ ЄВРЕЇ І СЛОВА

Най однина вас не тривожить: вона справляла синові нову одежину відповідного розміру щороку, і біблійний автор визнає, що в цьому дитячому священицькому вбранні є щось дуже миле. Саме Анна, а не Вірсавія – найраніший прообраз матерів-юдейок, фізично чулих і готових рано віддати малих до школи. Згорьована мати повертається додому від святині чи воріт школи й рішуче береться шити вбрання на наступний рік. Звідси бере витоки прикметне юдейське поєднання хліба і письма. В Анни проблеми з їжею почалися ще раніше: вона так тужила, коли Бог не послав їй дітей, що аж утратила апетит. Це налякало її люблячого чоловіка. Коли настав час виконати дану Богові (чи, якщо хочете, священикові Ілієві) обіцянку й відвести сина до Шіло, вона принесла м’ясо, борошно і вино. Безліч матерів приносили щось смачненьке малому учневі і його меламедові: у Марокко й Тунісі – цукерки й печиво, у Східній Європі – мигдаль і родзинки. За першу самостійно прочитану літеру, перше слово в першій книзі учня винагороджували солодощами, щоб слова були йому солодкі. Нам здається, що це дуже мудре рішення. Безліч юдеїв різних епох повторили досвід Самуїла, а не Соломона: щойно їх відлучали від материнського молока, хлопчиків спроваджували до школи при синагозі, де перші літери присмачували родзинками й мигдалем. Анна першою пройшла гіркий шлях багатьох майбутніх матерів: моя дитина не лише моя, вона належить ще й Богові, а як не Богові, то школі. Я мушу її зректися, коли вона ще маленька і вразлива. Уявімо, як вона махає синові на прощання, перш ніж рушити додому, до пагорбів Єфрему. Сама-самісінька. На щастя, потім вона народила ще дітей. З плином століть дедалі більше матерів, що проводжали сина до школи, й собі бодай трохи вміли читати. Проте ті, хто уважно читав 1 Сам. 1, знають, що й Анна була

ДВА. Жінки, які відмовлялися мовчати

жінкою слів. Може, вона була неписьменна – цього ми не знаємо, але саме вона винайшла знану івритську ідіому «Я молилася за дитину цю». Ви зауважили, як вправно вона грається словами у віршах 27–28, протиставляючи слова «просити» і «позичати»? Перепрошую, це неперекладна гра слів. У 1 Сам. 2 читаємо Аннину похвалу Богові – прегарну й поетично витончену. Знов-таки, ми ніколи не дізнаємося, чи існувала Анна насправді та хто написав «Звеселилося Господом серце моє». Проте нас вражає літературна традиція, що приписує цю високочолу поезію скромній жінці. Може, прадавній Ізраїль і не був демократією книги, але в літературі він нерідко саме таким і видається. Гімн, який, можливо, створила Анна, прославляє саме рівність людей перед Богом – особливо в царині мовленого слова: «Більше не говоріть зарозуміло, нехай з ваших уст не виходить зухвальство... Він ноги святих Своїх стереже, нечестиві ж погинуть у темряві, бо сильним не з сили стає чоловік». Проте частина жінок – скажімо, й Анна – здобула перемогу, зважившись заговорити. Батько Самуїла Елкана – це найкращий чоловік у цілісінькій Біблії. Може, він, як і інші чоловіки, подекуди зациклений на собі, проте саме йому ми завдячуємо однією з найніжніших сторінок у давній літературі: «Анно, чого ти плачеш і чому не їси? І чого сумне твоє серце? Чи ж я не ліпший тобі за десятьох синів?» Ні, милий, не ліпший. Анна йому не відповіла, чи бодай її відповідь не збереглася в історії. Проте вона поїла, попила й пішла до храму молитися про дитину – цього разу успішно. Ми хотіли б, щоб слова Елкани до дружини (бодай перші рядки) згадували на кожному єврейському весіллі (байдуже, релігійному, світському чи між представниками різних релігій). Він був із тих чоловіків, які поміча-

Амос Оз, Фанія Оз-Зальцберґер ◊ ЄВРЕЇ І СЛОВА

ють усе – її вираз обличчя, її проблеми з їжею, її смуток. Та з нас, хто історик, певна: він навіть помічав, у що вона одягнена. Визнаємо: Елкана, схоже, не помічав, що його дружини сваряться між собою. Його інша жінка, Пеніна, насміхалася з безплідної Анни, а Анна їй шалено заздрила, хоча мала вищий статус як кохана дружина. Як на те пішло, Елкана, схоже, не помічав, що Пеніні болить його неприховувана любов до іншої. Ми й не кажемо, що він був ідеальним чоловіком. Елкана дозволив Анні виконати обіцянку й самостійно визначити долю маленького Самуїла. Як і Амрам, він не втручається у виховання дітей, бодай наскільки можна судити з тексту. Біблійна оповідь скупа на деталі: в ній наведено лише те, що автор вважав важливим. Анна відіграла важливу роль у дитинстві Самуїла, а рятівниці Йохевед і Міріам – у дитинстві Мойсея. Батьки хлопчиків там ні до чого. Хай там як, біблійний автор вважав, що три питання Елкани достатньо важливі, щоб їх записати. Його любов достатньо важлива. У Біблії є й інші миті ніжності. Втративши двох синів, Ноема наказує своїм невісткам-моавитянкам повернутися додому задля їхнього ж блага. Три жінки плачуть і обмінюються цілунками, проте лише Рут вирушає за Ноемою до Ізраїлю: «куди бо підеш, туди й я, і де житимеш ти, там і я; твій народ буде моїм народом, і твій Бог моїм Богом. Де ти помреш, там і я помру, і там буду похована». Рут, чия біографія трохи перегукується з долею Тамари, врешті побралася з її нащадком, родичем свого покійного чоловіка. Таким чином вона забезпечила юридичний імператив родинної тяглості. Ця оповідь подобається нам тим, що в ній зображено любов моавитян до ізраїльтян, старих до молодих, молодих до старих, жінки до жінки, жінки до чоловіка. Йдеться не лише про те, щоб народ уцілів. Може, йдеться навіть узагалі не про те:

ДВА. Жінки, які відмовлялися мовчати

в оповіді змальовано просто людей, що намагаються жити далі після трагедії й дають нам надію на краще майбутнє. Щоразу, коли та з нас, хто історик, блукає берлінським районом Моабіт, їй згадується Рут. Цей район викликає багато історичних асоціацій, зокрема геть невеселих, але Рут витримує конкуренцію. Може, Анна й була першою матір’ю, що виховала сина інтелектуалом, проте вона точно не була останньою. Жінка чеснотна, яку прославляють в останньому розділі Книги Приповістей, – вірна дружина, чуйна мати, ремісниця, продавчиня, підприємиця, що скуповує нерухомість і займається сільським господарством, доброчинниця, швачка, гордість своїх родичів, опора віри і взірець успіху й доброго смаку. Нас більше цікавить те, що ця нереалістично досконала пані «свої уста відкриває на мудрість, і милостива наука їй на язиці». Вона також дає «порядок служницям своїм». Ми не знаємо, про освіту тут ідеться чи лише про дисципліну. Врешті, ця видатна ешет хаіль – ще й сірий кардинал політики. «Чоловік її знаний при брамах, як сидить він із старшими краю». Чи ж сам він заслужив це місце? Спитайте Амрама чи Елкану. Інші жінки промайнули в історії, як іскри в пітьмі – згадані лише побіжно, майже забуті; їхні слова не збережено чи стерто з анналів історії. Біблійні автори дають їм змогу прозирнути крізь пелену часу: можливо, пророчиця Хулда заслуговувала на власне писання, проте збереглося лише одне її апокаліптичне пророцтво, наведене у двох біблійних книгах. Принаймні ми знаємо, як її звали, як звали її чоловіка, від кого вона походила й де жила (в Єрусалимі). Чимало жінок, що лишилися безіменними, все ж відіграли помітну роль в історії. Ким була мудра жінка з Текої, яка порятувала життя Авесаломові, вчасно розповівши притчу його батькові Давиду? Ким була ворожка з Ен-Дора, яка, сама того не бажаючи, помогла царю Саулу,

Амос Оз, Фанія Оз-Зальцберґер ◊ ЄВРЕЇ І СЛОВА

скаржилася, що він вигубив ворожбитів та віщунів, налякала його ледь не до смерті, а потім, як то водиться, зготувала йому смачну вечерю? А ким була багата жінка з Шунама, яка запросила пророка Єлисея до себе поїсти хліба? Ця заможна шунамітянка переконала свого чоловіка виділити для пророка окрему горницю, яку з любов’ю обставила. Ви вже знаєте, що біблійне жіноцтво вміло поєднати материнську турботу і прагматизм. Коли Єлисей спитав, чи не хотіла б доброчинниця скористатися з його політичних контактів, вона скромно відповіла: «Я сиджу серед народу свого». У сучасному івриті ця ідіома позначає найвищу політичну й соціологічну мудрість. Коли Єлисей довідався, що багата жінка бездітна, він пообіцяв їй віддячити, подарувавши дитину, – й дотримався обіцянки. Коли син, що в неї народився, захворів і помер, Єлисей повернув його до життя. Цей пророк на дріб’язок не розмінювався. Авішаг, що платонічно розділяла ложе царя Давида (а також, можливо, була знаменитою коханкою Соломона чи й авторкою Пісні над піснями), – теж шунамітянка. Чи багата жінка не її родичка? Чи мудра жінка з Текої не родичка пророка Амоса, який походив із того ж міста? Скільки захопливих жіночих доль лишилося поза сторінками Біблії? Як писав про трохи подібну ситуацію Бертольд Брехт, «Стільки звітів. / Стільки запитань». Час зробити три важливі зауваження. По-перше, ми не стверджуємо, наче в інших давніх країнах і культурах не було сильних, наполегливих, відважних, мудрих жінок, що не боялися заговорити. Давньоєгипетська й месопотамська література тому підтвердження. Давня Греція й Рим подарували світові багатьох письменниць і мислительок, а також немало історичних і літературних героїнь. Навіть у Біблії важливу роль відіграли представниці інших народів, а це свідчить,

ДВА. Жінки, які відмовлялися мовчати

що мідійки, моавитянки, ханаанки, кенізеянки, філістимлянки та доньки фараона впливали на хід історії не менше, ніж юдейки. Проте нащадки мали більше шансів довідатися про сильних і амбітних жінок з Близького Сходу, якщо ті потрапляли на сторінки Біблії. Мораль нашої книжки не в тому, що юдеї кращі за інших, а в тому, що в юдеїв особливі стосунки зі словами. Слова перетворюються на тексти. Написане лишається у вічності. Ми ніколи не довідаємося, скільки в кожній культурі було мудрих жінок. Проте ті, хто казав щось на кшталт «я молилася за дитину цю», «я сиджу серед народу свого» чи «твій Бог буде моїм Богом», мали більші шанси на вічну славу, якщо їх чули автори біблійних книг. Шанси лишитися в анналах історії зростали, якщо ці жінки ще й відправляли сина до дому Божого чи порядкували серед служниць своїх. Ті, що переповідали чи наспівували національну історію дітям, і самі ставали частиною історії. Друге зауваження стосується того, чи були біблійні герої й героїні історичними постатями. Ми свідомі того, що майже кожен згаданий у Біблії герой може виявитися вигадкою авторів, які жили у 1000–500 рр. до н. е. Ми не стверджуємо, що Сара, Міріам чи Хулда існували насправді. Проте існували автори, й існувала їхня мова. Хто надихнув їх на ці історії? Звідки вони брали своїх героїв і героїнь, історії й сюжети, діалоги і вдалі фрази? З життя, звідки б то ще. І зі свого літературного родоводу. Археологові, може, й важливо, чи спираються біблійні оповіді на «історичний факт», але нам ідеться про інше. «Вигадки» нас не лякають. Ми, читачі, знаємо, що вигадки відображають правду. Нам, світським євреям, байдуже, чи існували насправді Мойсей і Міріам. Нам досить того, що існували оповідачі. Видно, вони жили в суспільстві, де не бракувало сильних і наполегливих матерів. Цивілізація, що породила Біблію, мусила мати Сар, Девор і Хулд. Може, ці конкретні героїні – така ж вигадка,

Амос Оз, Фанія Оз-Зальцберґер ◊ ЄВРЕЇ І СЛОВА

як грецькі богині, але що кому до того? Важливо, що їхні слова пов’язані з упізнаваним людським досвідом. Наше третє зауваження категоричне. Біблія – не високий взірець рівноправ’я. Здебільшого жінки не мали приватної власності й не могли успадкувати майно (за кількома винятками). Полігамія існувала повсюдно, а поліандрія – ні (виняток: Міхаль; якщо вам цікаво, почитайте про неї). За перелюб карали смертю, розлучення залежало від примх чоловіка, батьки могли продати доньку в рабство. «І знайшов я річ гіршу від смерти то жінку, – писав чудовий Екклезіяст, – я людину знайшов одну з тисячі, але жінки між ними всіма не знайшов». Ми не розуміємо, як чуттєву Пісню над піснями, розважливу Книгу Приповістей (з її жінкою чеснотною) і саркастичні, приголомшливо ліричні рядки Екклезіяста можуть приписувати одному авторові – Соломонові. Може, він писав кожну книжку під впливом іншої дружини. А може, їх написали інші люди, серед яких могло бути й кілька жінок. Якою була доля активних жінок за доби Другого Храму, Мішни, Талмуду? Можливо, доля дружини Раббі Аківи показова. За одним джерелом, її звали Рахіль, а решта документів не називає її імені. Вона – донька заможного батька, Аківа – скромний немолодий пастух. Вона звернула увагу на його «хист і скромність» і спитала: якщо я вийду за тебе заміж, чи підеш ти вчити Тору? Так, – сказав він. Вони побралися, батько зрікся своєї доньки, Аківа почав учитися. Він став одним із найвидатніших мудреців у юдейській історії. За переказами, він лишав дружину саму на багато років, і вона бідувала. Коли вона врешті спробувала до нього проштовхатися крізь натовп учнів, чоловіки хотіли її відтіснити. Тоді Аківа наказав їм пропустити жінку: «все моє і ваше належить їй». Він справив дружині прегарну тіару, знану як «Золотий Єрусалим».

ДВА. Жінки, які відмовлялися мовчати

У цій історії з Вавилонського Талмуду й інших документів є певна краса. Дружина Аківи постає як така собі єврейська мама, що відсилає чоловіка до школи на самому початку їхнього подружнього життя. Проте є в ній щось глибоко небіблійне: жінку скривдили і батько, і чоловік, а за всі біди її винагороджено лише якоюсь там прикрасою. Її чоловіка оточують зверхні мудрагелі, які зневажають усе жіноцтво. Хай би що там казав Аківа, вона не зможе переступити поріг рабинської школи. Не базікайте з жінками, – повчали мудреці. Жінокбо обділено розумом. Якщо ви навчаєте доньку Тори, – стверджував Раббі Еліезер, – ви навчаєте її дурниць. Краще спалити Тору, – вів він далі, – ніж дати її жінці. «У Торі сказано, – писав Йосиф Флавій у “Проти Апіона”, – що жінка нижча за свого чоловіка в усьому». В самій Торі ми таких тез не бачили. Може, в Йосифа Флавія була інша редакція – таке буває. «Отже, най вона йому кориться, – вів далі він, – не щоб він чинив їй кривду, а щоб вона визнавала свої обов’язки перед чоловіком; адже Бог наділив чоловіка владою». Так і повелося. Частина мудреців була іншої думки. Наприклад, вчений Мішни Бен Азай казав, що кожен чоловік мусить навчати доньку Тори. Інший мудрець стверджував, що Бог наділив жінок гострішим розумом, ніж чоловіків. Проте, звісно, магістральна течія в Талмуді була сексистська, й нинішні ультраортодокси досі перебувають під її впливом. Вона позначається на громадському житті ізраїльтян і юдеїв донині. Що ж сталося? Мудреці часів Мішни й Талмуду мали фах і працювали поза домом. Щоб створити Усну Тору, за означенням закорінену в діалоги, вони мусили усамітнитись у синагогах і Сангедрині (найвищій духовній інстанції), у книжковому світі, куди жінок не пускали. Натомість біблійні чоловіки й жінки нікуди не усамітнювалися від плину

Амос Оз, Фанія Оз-Зальцберґер ◊ ЄВРЕЇ І СЛОВА

історії – сирої, земної, кривавої. Отже, жінки брали активну участь у творенні Біблії, але не могли підступитися до Талмуда. Наведімо інший історичний приклад. Погляньмо на зміни у європейському академічному житті у ХІХ ст. За Просвітництва жінки створювали інтелектуальні салони й на рівних вели розмови з найвидатнішими письменниками і філософами. Проте потім центр інтелектуального життя перемістився до університетів Парижа, Оксфорда чи Берліна, й осяйних муз перестали туди пускати. Вони майже сто років ниділи по георгіанських, вікторіанських чи бідермаєрівських будуарах, доки їх не пустили до університетів. За доби Другого Храму й Мішни (приблизно від VI століття до нашої ери до ІІ століття нашої) юдеїв уже називали юдеями, їхні тексти вже склалися в канон, і вже постала велика вчена традиція – спершу усна, а далі й писемна. Коли римляни зруйнували Храм у 70 р. н. е., культура синагог переживала розквіт. Після останнього приреченого повстання 135 року вже усталені діаспори поступово почали заміняти Ізраїль. Юдейський світ тоді вже був світом чоловічим. Юдеї втратили політичну незалежність і батьківщину, але зберегли вчену традицію, що спиралася на чималу книгозбірню. Жінки розділили долю чоловіків, проте вже не могли долучатися до інтелектуального життя, керувати політикою з-за лаштунків чи співати народові. Їхні слова майже перестали занотовувати. Наука – для чоловіків. У Єрусалимському Талмуді сказано: чи ж у Повторенні Закону не написано «і будете навчати про них синів своїх»? Байдуже, що в біблійному івриті чоловіча форма множини могла включати дітей обох статей. Талмудистам було не до граматики. «Синів, – наполягав Раббі Шимон, – а не доньок».

ДВА. Жінки, які відмовлялися мовчати

Лише дуже везучі або дуже здібні жінки потрапляли до Талмуду. Звісно, тогочасні мудреці часто обговорювали біблійних героїнь і створили про них чимало правничих трактатів. Натомість їхні сучасниці – це зовсім інша історія: їх, фактично, можна перелічити на пальцях двох рук. Ми сподівалися, що когось пропустили, тож ретельно перерахували жінок із Талмуду. У процесі ми натрапили на царицю Адіабени Єлену і вже згадувану вище Ханну, що її сім синів загинуло мученицькою смертю. У Талмуді кілька разів згадано «матрону» (матроніта), проте неясно, йдеться про одну конкретну жінку чи про цілу категорію заможних жінок (ймовірно, римської культури), що зверталися до рабинів за порадою. Більшість інших згаданих жінок – це родички мудреців: наприклад, така собі Кімхіт була така везуча чи чеснотлива, що аж семеро її синів стали первосвящениками. Коли мудреці спитали, в чому її таємниця, вона пояснила успіх своєю скромністю, а не розумним вихованням: «Стіни мого дому ніколи ані волосини моєї не бачили». Отакої. Бодай мудрецям стало розуму відповісти: «Багато хто так робив, але їм це не помогло». У Талмуді також згадано кількох дружин мудреців: заможна вдова Марта бат Боетус вийшла заміж за первосвященика Єгошуа бен Ґамла; про дружину Раббі Аківи ми вже писали; така собі Юдиф злостивилася, бо увесь час народжувала близнят (двох доньок – Пазі і Той – навіть згадано на ім’я), але чоловік усе одно був до неї добрий. Окрім того, є в Талмуді Іма Шалом. Іма Шалом – постать непересічна. Є в ній щось біблійне. Її ім’я перекладається з арамейської як «Мати Мира». Може, то просто прізвисько, але воно їй пасує: мова-бо про сестру і дружину двох видатних рабинів, що постійно, як водиться, сперечалися між собою. Завдяки походженню і кмітливості Іма Шалом стала героїнею кількох важливих оповідей. Вона виступає посередницею між

Амос Оз, Фанія Оз-Зальцберґер ◊ ЄВРЕЇ І СЛОВА

різними громадами, плете інтриги, дає хабарі, помагає бідним і хвилюється за своїх брата і чоловіка – і недарма, бо один із них опосередковано призвів до смерті іншого. У ту трагічну мить Іма Шалом промовила мудрі слова: «Цей звичай я успадкувала з дому батька мого батька: всі ворота [щоб прохати про Божественне втручання] зачинено, крім воріт уражених почуттів». Лише дві жінки відіграли важливішу роль, аніж Іма Шалом. У Вавилонському Талмуді кілька разів згадано Ялту – доньку голови єврейської громади Вавилона і дружину Раббі Нахмана. Судячи з усього, вона була справжньою мислителькою й постаттю непересічною. Кажуть, якось Ялта в люті перебила чотириста глеків вина, бо гість не дав їй напитися зі своєї склянки; за іншою версією, той кпив із жінок. Вона також уміла поставити посутнє питання. Ялта зауважила, що коли в Торі забороняють якусь дію чи продукт, то водночас завжди дозволяють щось подібне. Це цікаве спостереження (талмудичні писці, схоже, в цьому з нами згодні). На Шабат Ялту несли до синагоги в паланкіні: такої честі удостоювалися лише найвидатніші мудреці. Вона помагала бідним, особливо вченим. Кажуть, вона повчала рабинів, вільно вела з ними розмови й не боялася спитати іншого, коли почуте її не задовольняло. Завершує наш перелік Брурія, попередниця Ялти – донька і дружина мудреців доби Мішни і самостійна мислителька. Про її вченість складали легенди, вона здобувала перемогу в диспутах і брала участь у славетних дебатах. Її прославляли за те, що вона успішно полемізувала із власним батьком. Навіть Раббі Йосі, до компліментів не схильний, її все ж похвалив: «Добре сказано, Бруріє!» У неї були свої учні і своєрідний спосіб викладати: коли один учень відповідав пошепки, вона дала йому копняка й нагадала, що текст запам’ятовують лише ті, хто гучно читає його вголос. Ми не схвалюємо фізичні покарання учнів, але заохочуємо сучасних педагогів врахува-

ДВА. Жінки, які відмовлялися мовчати

ти її пораду й читати вголос. Брурія також навчила свого чоловіка молитися не за погибель грішників, а за те, щоб вони розкаялися. У пізніших талмудичних джерелах сказано, що Брурія навіть накладала тфілін, хоча зазвичай це роблять лише чоловіки. Кабаліст XVI ст., що увійшов до історії як Святий Арі, – Раббі Ісаак Лурія бен Шломо – пояснював, що душа Брурії походить «зі світу чоловіків». Напевно, вона була геніальна, якщо зуміла здолати стільки перешкод. Якось Раббі Йосі спитав Брурію: «Як знайти шлях, що веде в Лод?» Вона його вилаяла. Питання із семи слів – це марнотратство, бо вистачило б і трьох: «Як у Лод?» Брурія, цілком самостійний мислитель, картала свого колегу за те, що він точив ляси із жінкою, навіть коли ця жінка – вона сама. Чи ж рабини не казали, що не варто зловживати балачками з жінками? Бідолашна Брурія. Якщо все так і було, то вона страждала на інтерналізований комплекс меншовартості, як сказали б сучасні дослідники. На тім і все. Талмуд справив великий вплив на долі подальших поколінь юдейок. У певних районах Єрусалима, Бней-Брака чи Брукліна цей вплив і досі відчутний. Проте Талмуд не міг затикати жінок постійно. У Діаспорі (у часовому й географічному значенні) ті, хто хотів лишитися юдеєм, залежали від слів – спершу промовлених, а далі й записаних. У царині словесного жінки не були меншовартісними. Навіть Талмуд визнає, що «у світ спущено десять мір слів, і жінкам дісталося дев’ять». Може, автор хотів образити жіноцтво, але ефект зворотний. У всіх домодерних юдейських спільнотах життя жінок протікало вдома і на узбіччі. Як писала Рейчел Еліор, «Жінки... посідали вторинне місце – соціально пригноблені, позбавлені права на публічне висловлювання,

Амос Оз, Фанія Оз-Зальцберґер ◊ ЄВРЕЇ І СЛОВА

вигнані з кола мудреців, без надії стати письменними, юридично дискриміновані. Їх не допускали до святинь і науки, бо через менструальний цикл вважали нечистими». Ізольовані, маргіналізовані, часто неписьменні й, по суті, безмовні, домодерні юдейки мали таку ж тяжку долю, як і більшість жінок на землі. Попри це, вже в пізньому Середньовіччі в певних діаспорах соціальний статус і рівень освіти жінок почали зростати. Дедалі більше жінок мали доступ до красного письменства й лишали по собі письмові згадки. Після 1492 року серед сефардів було багато письменних жінок. У Центральній і Східній Європі статус жінок також був вищий, ніж передбачено в Талмуді. Жінки довший час не мали доступу до книжок, бо ті були дорогі і зберігалися здебільшого по синагогах, будинках навчання та інших чоловічих середовищах. Отже, історія юдейського жіноцтва тісно пов’язана з історією книжок. Коли книжки нарешті одомашнили й вони почали потрапляти до родинних осель, відбулося три значні зміни: у домашній обрядовості; у системі жанрів і стилів; у житті жінок, що отримали доступ до писаного слова. По цілій Європі книжки ставали дедалі доступніші й дешевші, а отже, вони потрапляли в дедалі більшу кількість домівок ще до того, як до справи взявся Раббі Ґутенберґ з Майнца. Після нього зміни лише пришвидшилися. Уявімо, як широкими теренами розселення юдеїв поволі починають загоратися свічечки. У Багдаді, Північній Африці, Іспанії, Провансі, Італії, Франції й ЦентральноСхідній Європі дедалі більше жінок запалювали свічечки, щоб почитати. Уявімо покої заможних дружин і доньок рабинів чи письменників, чиновників чи купців, що дедалі частіше мали доступ до пергаментів і сувоїв. Незабаром вони при світлі свічечок не лише читали, а й писали.

ДВА. Жінки, які відмовлялися мовчати

Прегарний і доти невідомий жіночий голос долинув до нас із Каїрської Генізи – скарбниці івритських творів на горищі Синагоги Бен-Езри у Фустаті (Старий Каїр), яку випадково відкрили наприкінці ХІХ ст. У ній зберігались сотні тисяч сувоїв і пергаментів, книжок і уривків, творів, які доти вважали втраченими (чи й невідомих), написаних екзилархами (лідерами Вавилонської діаспори), вченими пізньої Античності й Середньовіччя і сефардськими поетами. Чимало документів (листів, заповітів і прохань), можливо, належать перу жінок – чи бодай надиктували їх жінки. Розірваний навпіл клапоть тканинного паперу містить унікальний твір – прегарний вірш івритом, адресований чоловікові в дорозі: Чи пам’ятатиме милий свою ланю прегарну, Що дивилася йому вслід, горнучи сина-одинака? Милий зняв обручку з правиці і надяг їй на ліву руку, А вона – свій браслет йому на зап’ясток. На згадку їй лишилася його керея, А він і собі взяв її керею. Чи ж лишився б він у землі іспанській, Навіть якби принц дав йому півкоролівства?

Цьому віршеві пощастило на англійських перекладачів, проте переклад не йде в порівняння з красою оригіналу. Авторка цього вірша могла стати славетною поеткою, а ми навіть не знаємо її імені. Ізраїльському вченому Езрі Флейшеру вдалося встановити її особу завдяки копіткій детективній праці. Якщо його гіпотеза відповідає дійсності, то цей клапоть паперу підписано «До чоловіка Дунаша бен Лабрата». Ми нічого не знаємо про цю поетесу, що жила у Х ст. Її чоловік – славетний предтеча Золотої доби сефардської культури, перший поет, що писав не лише сакральні, а й світські вірші. А скільки писаних жіночою рукою віршів не збереглося? Уявімо, як вони вчилися читати – за кухонним столом, біля печі, скулившись у кутку кімнати вченого батька.

100

Амос Оз, Фанія Оз-Зальцберґер ◊ ЄВРЕЇ І СЛОВА

Інколи батьки, напевно, підкликали кмітливих доньок до письмового столу і вчили їх читати й дискутувати. Уявімо, як батько з болем переводив погляд із нетямущого сина на його талановиту сестру. Чи як письменна мати виховувала доньок, даруючи їм «закон». Добрим прикладом є три доньки Раші. У рабина Шломо Іцхакі, світоча екзегетики ТаНаХу і Талмуду, не було синів. У Франції ХІ ст., краї темному і жаскому (під час Першого хрестового походу вбито багато тисяч євреїв, а відсоток письменних жінок тяжів до нуля), Раші навчав своїх доньок Тори й Ґемари. За переказами, принаймні двійко з них були дуже обдаровані. Звали їх Йохевед, Міріам і Рахіль. Їхні чоловіки й сини були знаними мислителями, що разом з Раші заснували нову школу мислення і тлумачення. Цей рід якимось дивом пережив хрестові походи, й генеалогія мудрості вціліла. Так крокують вони століттями, ці вчені юдейки. Мислительки й письменниці, підприємиці й інтелектуалки. Сефардки й ашкеназки, заміжні й самотні, частині пощастило на батьків, що їх надихали, а частина надихала своїх дітей. Спершу їх було мало, далі стало більше. Так на сцену виходять Дульсея з Вормса і Лікорісія з Вінчестера – вчені юдейки ХІІ ст. В Італії дружини й доньки книгодрукарів-євреїв і собі ставали друкарками, писцями чи письменницями. Рішучі сефардські матрони здобували політичний вплив і заробляли собі добру репутацію: згадаймо Бенвеніду Абрабанель з XV ст., Дону Ґрасію Насі й Девору Аскареллі з XVІ ст. У Курдистані Оснат Баразані була не менш відомою рабинкою, ніж її батько чи дід, а може, й відомішою. Ми вже згадували про Ґлікль із Гамельна. XVІІІ століття подарувало нам Фреху Бат Йосеф – марокканську поетесу й авторку молитов. У ХІХ ст. Рахель Морпурго писала духовні та світські вірші, що згодом вийшли збіркою «Арфа Рахелі».

ДВА. Жінки, які відмовлялися мовчати

101

Прадавнє мистецтво жіночої розмови, згадуване й висміюване в Талмуді, сягнуло нечуваних висот у берлінських просвітницьких салонах Доротеї МендельсонШлеґель, Рахелі Фарнхаґен чи Генріетти Герц. Ці чарівні й освічені жінки почувались у своїй тарілці між учених, філософів і письменників-романтиків, надихали їх, перевершували їх у хисті розмови, а часом навіть виходили за них заміж. За кількадесят років по тому донька паризької музи й невідомого батька Сара Бернар причаровувала французьких театралів і знімалася в ранніх фільмах. Майже в ті ж роки на протилежному кінці континенту, в ультраортодоксальній Східній Європі, геніальна Людмирська діва Хане-Рохл Вербермахер приголомшувала патріархальних хасидів. Попри запеклий спротив, вона стала справжнім ребе із власною школою. Врешті її видали заміж, щоб змусити замовкнути, але вона все одно зуміла розправити крила, дісталася Єрусалима й, за переказами, до смерті навчала вірних учнів. Юдейок, як і жінок більшості домодерних культур, нерідко примушували мовчати. Відомі нам жінки, яких ми тут згадали, – це крихітні іскри світла на величезному темному полотні, що приховує мільйони тих, про кого ми ніколи не довідаємось. Оснат Баразані – інша єврейка, що здолала всі перешкоди, завдяки силі інтелекту увійшла до писаної чоловіками історії Мосула XVII ст. і здобула титул рабина, – демонструє, яким дивом вціліли юдеї та їхні слова. За переказами, Оснат благала Бога, щоб він запечатав її лоно, щоб вона могла присвятити всі сили науці, але тільки після того, як вона народить сина і доньку. За іншою легендою, її синагога згоріла дощенту, але лише після того, як Оснат прошепотіла магічне закляття, що порятувало священні книги. Знову те саме: діти і книжки. Голий скелет тяглості.

102

Амос Оз, Фанія Оз-Зальцберґер ◊ ЄВРЕЇ І СЛОВА

ХІХ – початок ХХ століття були щасливим часом для багатьох європейських єврейок. Частина з них ходила в традиційному вбранні й опікувалася традиційним домом, проте вони скуповували книжки й пожадливо їх читали, прокладаючи шлях для своїх доньок і внучок. Тепер вони читали не лише Святе Письмо й читанки на духовні теми для жіноцтва на кшталт Цени у-рени, а й романи, вірші, історичні й наукові трактати, довідники з географії, практичні порадники й самовчителі модерних мов. За словами Айріс Паруш, не виключено, що саме єврейки були найревнішими читачками в Європі кінця ХІХ ст. Навіть жінки, що дотримувалися традиційного способу життя, дістали змогу передати свою науку. У цікавій автобіографії «При дворі мого батька» Ісаак Башевіс Зінґер описує, як його розумна й начитана мати побожно обслуговувала свого чоловіка, якого не цікавило нічого, крім Талмуду. Батько ніколи не зводив погляду на жінку й навіть не пропонував стільців жінкам, що приходили до нього на рабинський суд. Зате прабабця по батькові, Гінде Естер, так уславилася своєю мудрістю й побожністю, що сам Раббі Шалом Белзький запрошував її за свій тіш – стіл для вчених-чоловіків. Вона навіть накидала покривало для молитов, яке традиційно є приналежністю лише чоловіків. Тогочасні юдейки-інтелектуалки завмерли на порозі модерності – ще замкнені всередині, але вже задивлені в новий краєвид. У Гамбурзі Міріам Коен, дружина Раббі Йосифа, порядкувала в його рабинському суді й інколи підміняла чоловіка, не боялася критикувати його рішення й навчала їхнього внука Тори. Міріам не єдина й навіть не найвідоміша ребецен, що була компетентніша за свого чоловіка. Тільки так склалося, що внук її – міністр юстиції Ізраїлю Хаїм Коен. «Саме вона навчила мене, – пригадував Коен, – що не існує безвідносних істин, а незалежність мислення – безумовна цінність».

ДВА. Жінки, які відмовлялися мовчати

103

Чи ж існують інші традиційні спільноти, які зберегли відомості про стількох домодерних красномовних жінок, які не боялися висловлювати власну думку? До початку ХІХ ст., коли жінок не впускали до більшості духовних навчальних закладів, було багато таких Брурій, Ялт та Ім Шалом, які намагалися пробитися до освіти. Отже, коли до університетів почали пускати євреїв і жінок, єврейки не пасли задніх. Зміни відбулися за одним-одне покоління, чи й швидше. Єврейки вмить пробилися до верхівки академічного світу, куди їх щойно погодилися пустити. Хімік і фізик Ельза Нойманн у 1899 р. стала першою жінкою, що здобула докторат Берлінського університету. Жінкам офіційно дозволили там навчатися допіру за 9 років по тому. Вважається, Лізе Майтнер – друга жінка, що стала доктором фізичних наук Віденського унверситету – заслуговувала на Нобелівську премію. Не забуваймо про бактеріолога Лідію Рабинович-Кемпнер з Берна, політолога і філософа Симону Вейль, зірку Кеніґсберга, Марбурга й Гайдельберга Ханну Арендт, лікаря Рахель Гойтайн Штраус та історика Сельму Штерн у тому ж Гайдельберзі. У прориві жінок до науки перед вели єврейки з Німеччини й Австрії. До них багато хто приєднався – наприклад, британська біофізик Розалінд Франклін. Перепрошуємо за численні пропуски в цій історії. Жінок, згаданих у Талмуді, можна перелічити на пальцях двох рук, а на наших сучасниць не вистачить і сотень рук. Коли наш прадід (чи прапрадід) у других Йосиф Клаузнер прибув до Гайдельберга у 1897 р., він почувався, мов у раю. Після семінарів з філософії вишукане інтелектуальне товариство збиралося в кнайпі за кухлем пива. Розумних жінок там також не бракувало, і значну частину з них становили єврейки. Хоча Клаузнер, звісно, не мав національних упереджень.

104

Амос Оз, Фанія Оз-Зальцберґер ◊ ЄВРЕЇ І СЛОВА

Розквіт єврейської культури в Німеччині урвався різко і трагічно. Нацисти хотіли знищити всіх євреїв і заглушити всі їхні голоси. Стать жертв їх при цьому не обходила. З мільйонів задушених голосів половину становлять жіночі. Рівну половину. Нинішні Міріам уже не потребують підтримки братів, Брурії – чоловіків, а Оснат Баразані – батьків. Євреї нині читають не більше, ніж інші народи чи культури. Жіночі голоси лунають повсюдно чи майже повсюдно. Наша плутана розповідь про включення до традиції і вилучення з неї, про гучні й заглушені голоси не зводиться до самого тільки єврейського жіноцтва. Її можна прочитувати як загальнолюдську притчу про безсмертя тих, кого пам’ятають. Десятки героїнь цього розділу поєднуються не в генетичну тяглість, а у вервечку людей, що несуть тексти, згинаючись під тягарем ідей, а тоді наполегливо й чуло передають їх дітям з молоком матері та хлібом. Ми ніколи не дізнаємося, чи не була Сара прародителькою Ялти, а Ялта – прапрапрапрабабцею Людмирської діви. Важить лише те, що Ялта читала про Сару, а Хане-Рохл Вербермахер вивчала про Ялту. Йшлося не про біологічну спадковість, а про продовження історії. Про спадщину ідентичності – текстовий відповідник печатки, шнурка і палиці Юди. І, звісно, про дитя, яке понесе їх у майбутнє. Спитайте Тамару. Вже вона це знала.