Лейб КВІТКО – Z q e y B q (1890 – 1952)
bHl
Народився 11 листопада 1890 року. Його твори, особливо талановиті вірші для дітей, були перекладені в Радянському Союзі сорока мовами, не було, здається, такої дитини, яка б їх не знала напам’ять. Але це не завадило підписати поетові, поряд з іншими відомими діячами єврейської культури, членами Єврейського антифашистського комітету, смертний вирок. Поет був розстріляний, разом із більшістю своїх товаришів – літераторів та акторів – 12 серпня 1952 року. Доля Квітка разюче повно охоплює багато з етапів життя й загибелі найкращих представників радянського єврейства. Він устиг взяти участь в Уманському авангардистському збірнику, що був не так давно републікований в ізраїльському часописі “Дзеркало”. Дещо несподівано поет розпочав свою літературну діяльність із дитячих віршів. Але дивно це лише на перший погляд. 1910%і – 1920%і роки були часом, коли створювалося й нове єврейське мистецтво, і нова єврейська література, і єврейська педагогіка. Тому книга Квітка “Ліделех” (“Пісеньки”), що вийшла в Києві 1918 року, легко вписалася в контекст діяльності “Культур%Ліги”, у виданнях якої він брав участь. Потому поет опинився в Берліні, куди після Першої світової війни перемістився центр їдишського літературного й театрального світу. Комуніст Квітко розійшовся з низкою знаних літераторів, став членом Компартії Німеччини, брав участь у підпіллі. Остерігаючись арешту, 1925%го р. повертається до СРСР, де стає членом редколегії журналу “Ді ройте велт” (“Червоний світ”), надрукував там цикл оповідань про життя в Гамбурзі. Сатиричні вірші (шаржі) потім увійшли до книги “Ґеранґл” (“Битва”, 1929). Із них особливу увагу привертав один – “Дер штінкфойґл Мойлі” (“Вонючий птах Мойлі”, тобто Мойше Литваков), спрямований проти засилля в літературі діячів Євсекції, що ви,кликало в пресі озлоблену кампанію проти автора. Цілком логічним, тим не менше, виглядає його повернення до Радянської країни. Квітко змушений був певний час не друкуватися, поступив робітником на Харківський тракторний завод, але написана ним там збірка “Ін трактор%цех” не виправдала поета в очах офіціозу. Лише після ліквідації у 1932 році асоціацій та угруповань посів одне з провідних місць у літературі, стає визнаним поетом. Хочеться звернути увагу на деякі властивості його поетики, які пов’язують Квітка з його часом не тільки політично, а й поетично. Так, у будь%яких статтях про Квітка за радянських часів обов’язково згадувалося, що в його поемі 1918 року 265
АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
“У червоному вихорі” відчутний вплив “Дванадцяти” Блока. Чи знав Квітко поему Блока, достеменно не відомо. Проте у вірші “Ножик” 1946 року рядки Блока про “ножик кишеньковий”, на якому можна знайти “порошинку далеких країн”, відбились явно. Інший широко відомий вірш “Анна Ванна бригадир” (“Поросятка”) на позір видається звичайним жовтенятським, але їдишем у 1939 році відображав протиставлення нових реалій життя віджилим юдейським традиціям. Свої антифашистські вірші 1938 року “Пушкін і Гейне” з пропозицією від імені Пушкіна до Гейне пожити в Радянському Союзі, поет написав тоді, коли на вулицях Німеччини палали книги Гейне. 1941%го року в Каунасі, котрий лише нещодавно став радянським, загинув увесь наклад роману у віршах “Роки молоді”, над яким автор працював 13 років. Того ж року Квітко бере участь у збірнику “Кров кличе до помсти” (оповіді постраждалих від фашистських звірств ув окупованій Польщі). Окрім нього, в цій книзі виступили також І. Нусінов, І. Кацнельсон. Авторові передмови Ш. Епштейну “пощастило”: він устиг померти до початку справи Єврейського антифашистського комітету. Посмертною реабілітацією поета і виданням перекладів його творів російською мовою радянська влада хотіла знову вписати Квітка в контекст радянської літератури. (За статтею Л. Кациса, часопис “Лехаїм”, №1, січень 2006 р.) — — ЖУК А дощ іде разом і тут, і он там – в дворі і на полі, де душно житам. Намокли дерева, схилився овес... Хоч би де людина чи вуличний пес! Одне тільки й видно – біда он жуку! – його підхопило водою в струмку. Он глянь – перекинувсь, ногами пряде. Але якось виплив і став на тверде. Та тільки тут знову краплиною цок! – ударило в голову й тягне в струмок. Жучок потопає, ой горе, біда! Аж тут пливе тріска і каже: сідай! Жучок умостився, немов на човна. Пливе собі тріска, всі кручі мина... 266
ЛЕЙБ КВІТКО
Струмок аж булькоче, срібло,м блискотить. Пливе собі тріска, де хата стоїть. Прибилась до хати, та в двері ті стук! – , і враз опинився у щілинці жук. Жила ж там сімейка промежи людей – та тільки й усього, що тройко дітей. Гуртом вони вийшли, де травка м’яка, і зовсім пустили на волю жука. КУЗНЯ Дзень стук молоток, Зробим хатку між квіток, Стіни із жерстянок, Гарбузовий ґанок. Два ковадла – не зівай, Все готове – заїжджай, Якщо коням слизько – Осьде кузня близько. Он погляньте: вдалині Вершник скаче на коні. Ще аж звідти, іздаля Він гукає коваля. — Щось мій кінь іде нехідко. — Ну, вставай, веди, та швидко! — Дим із кузні на дорогу,– — Підіймай коневі ногу. На дорогу з кузні дим, Ось упорались і з цим: Кінь підкований, готовий. Дякуй нам та їдь здоровий. ІЗ ЦИКЛУ «НІМЕЧЧИНА» 1 Немов вино – прозоро, рівно У кров повітря ллє: весна! В тридцятий раз по довгих снах Земля встає зеленоспівно. Програли бій. Налазить гідра: 267
АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
Есдеки ж знов зірву,ть бої. Піти б в село латати відра – Так інструменти я проїв. Як так – у мандри! Що ж, я гасну – А там – вагони, шум, поля. Мо’, стріну женщину прекрасну, Що знала б все моє життя. І от стрічаю: в зморшках, в риті – Невже це мати? – із очей Така печаль! Сидить в лахмітті, Ще й сонце ухо їй пече... І тяжко так зітхає мати: Стара ж вона, така плоха. На грудях дощечка «глуха»,– Ото хоч раз би задрімати! — Ой, мамо люба, ой скажи ж: — Ну, що робить, ну що зробити? — Нічого, синку. З бездоріж Іди вперед. Все йди та йди ти... 2 І от іду. Велике місто. Там, де пекарня, виступ є. Я бачу: мати притулилась І щось собі жує. Звідкільсь іде вона в нікуди – Наморена у змор – То вийдуть покупці, то зайдуть, Ще й на вікні сміється торт. І стидно так мені, і гірко: Зчорніла ж мати: в чужині – О, стид який! – вона блукає, І ні домівки, ні рідні. СКРИПОНЬКА Покривку з під коробочки, цвяхів, шпагату жмут – змайструю собі скрипоньку, скрипоньку малу. Та ще кленову гілочку, 268
ЛЕЙБ КВІТКО
та кінську волосінь – заграв лучок тугесенький, стру,ни – тінь та тінь... Заслухалася бджілонька, ще й кіт замуркотав, ще й коник вороненький прикопотів і став. І квочка заворожена: ну, й грає ж той лучок! гляди лиш за курчатами, бо попадуть в горщок. Ой, грає, грає скрипонька: трай лі, трай ля, тру ту... Три пташки вищебечують в зеленім у саду. Три дзьобики пташинії, брюшко, руде руде... Що стрепенуться крильцями – вишня упаде. Та що їм вишня ягода – коли таке ось тут! Кожен хоче скрипоньку хоч лапкою торкнуть. Ой грала, грала скрипонька – трай ля... і вже кінець, і всі пішли, і квочка теж, і коник стрибунець.
ВЕДМІДЬ Що у лісі та в діброві Ведмідь біжить ще й здоровий. Ой, холодная ж зима, Та надходить зима. Ну, а ліс не приодітий, Саме суччя, голі віти, І птахів уже не чуть – Тільки хвищі січуть. Каже ліс в такому горі: 269
АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
– Я ж на вітрі, на просторі,– Ех, тепленьке б щось одіть, Свої ноги погріть! Тут спинивсь ведмідь з розбігу: – Ой, ти, дядьку, дядьку снігу, Ліс вітри ведуть на згубу – Та пошли ж ти йому шубу, Отаку, як я ношу. Ну, прошу тебе, Прошу. Ось зривається сніжинка, Летить другая пушинка, А за нею біле, липле – Так і сипле, так і сипле. Глядь – а шуба в одну мить Вже готова лежить. Що ж ведмідь робити мусить? Він назад біжить, аж трусить, Аж танцює та тупоче, На все горло він регоче: — Морозно чи холодно – — Тепер лісу все їдно, — Все їдно! Тож ведмідь часу не гає, Спать в барліг він залягає. Лиш сніжиноньки не сплять, Ліс, мов пилом, спиляють, Як метелики кружляють, Все летять та летять. ДУДОЧКА А хто вміє, хто уміє дудочки робити? А я вмію, я умію дудочки робити. Де ярок та ще й долина – там росте очеретина. А її ножем спинають, , на ній мірки,, одміряють 270
ЛЕЙБ КВІТКО
продовбують дірки,. Дмуть в її та дмухають. Довго її слухають, поки дмухана новинка засвистить як соломинка. От уже й готова дудочка первинка! А я граю: Тир, тирлик, тирлика! А в траві два коника. Ніби й третій десь скака? Все сюрчить та їх чека, Ні, то просто дудочка. Бач, що значить музика! Тут летить іще й комар, в голові у нього жар – сів на дудку, не поруха, нагнув голову та й слуха. Тільки, що йому та гра? Якби ось як: та ра ра! Він дзижчати захотів – знявсь із дудки й полетів. Але тут почули діти і ну бігти, лепетіти: – Ой, дудочка, дудочка! Кожен дме в її, скака – ходором пішла трава! Одне дме, друге вчепилось – і таке тут учинилось! – ходором пішла трава! У ГОСТІ Ньо, ньо, конячко! Ти ж котись, візочку! їдем до бабусі Мірл, що живе в лісочку. Піддубні ростуть там та попід дубами, походжають птиці з такими дзьобами. 271
АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
Отам і бабуся, кругленька та кріпка, дюбає на ніженьках, наче та куріпка. Стільки там звіри,ни дрібної тієї! До бабусі всі вони – мовби до своєї. Ну, скажім, лисичка – дак та просто зранку прийде, сяде у бабусі й чекає сніданку. Голубців бабуся їй гарячих виносить. Гульк – а збоку їжачки, тож і їх запросить. Ех, як візьмуться ж вони – без ножа й без вилки вичистять усе до кришки, вилижуть тарілки. Попоївши йти додому, ну, просто ж незручно. Тож сидять та гладять вуса, щоб не стало скучно. А коли я приїжджаю та й до бабусини – я їй чищу кабачки, слухаю новини. А бабуся посилає мене до криниці. А в відрі такенна дірка – як набрать водиці? Ой, бабусю, протікає! А вона сміється: протікає, то й нехай, легше донесеться. Голубців подасть гарячих, дму на них, студжу я!.. Потім зайченят шукать у ліс побіжу я. Ньо, ньо, конячко! Ти ж котись, візочку! їдем до бабусі Мірл, що живе в лісочку.
САДОК ЕТОНЬКИ Етонька носить воду до садочка огороду таким відерцем гарненьким. Що ж росте там у маленькім твоєму садочку? — А все по росту та по смаку, — на маковинні по маку, — по вишеньці на хвостику, — по яблучку червонобочку. — Пташка між листом пурхає, з яблуньки на вишеньку перепурхує. І краплі роси блищать сріблисті на капустяному листі. 272
ЛЕЙБ КВІТКО
А помідори ні до чого не мішаються. Вони сидять собі, та й годі, на погоді, повніють, червоніють, наливаються.
ПОРОСЯТКА – Анно Ванно, бригадир, та пусти ж ти нас у двір – покажи манюсіняток, отакеньких поросяток. – Потім, потім, дітвора, ще не час, ще не пора, топайте собі десь тупки – поросят купаю купки. – Анно Ванно, бригадир, та пусти ж ти нас у двір – ми погладим їхні спинки – чи кругленькі, без краплинки? – Потім, потім, дітвора, ще не час, ще не пора, тут ось ніколи й присісти – я ж даю їм зараз їсти. – Анно Ванно, бригадир, та пусти ж ти нас у двір,– подивитись ми цікаві: чи рожеві, чи біляві? – Потім, потім, дітвора, йдіть подалі од двора, попоїли поросятка – укладу ж їх зараз спатки. – Анно Ванно, ми йдемо, тільки дуже просимо! – Цитьте, діти, ще не час, хай спочинуть певний час – весь десяток поросяток я пущу тоді до вас! 273
АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
ОСІНЬ (незакінчений переклад) 1 Одна осінь чекала на мене,– І вивезла мене із моїх міст. Свою юнацьку спірку не закінчив, Спати не поклав своїх голубів, Слова не сказав своїм дівчатам, Святкового, «пригрітого» слова. Якась осінь чекала на мене – І повезла мене із моїх міст. Який біль розгубити свої дні На чужині! Я ж соромлюся з зрілими плодами Мого юнацтва,– Я висипаю їх, як шкаралупу непотрібну, На чуже місце, І боюся – Холоне, холоне в серці. Встає таки мені перед очима Молоде теля на чужому ворожому ярмарку, Батоги, що свистять, і кістки пальці Над телям – Над голим, теплим телям. Граюсь я в кімнаті На чужині: Ось небо маленьке І непомітний місячко, Одне деревце. Одне деревце – Зелене! Здибало моє серце його, Повісилось на ньому – І відпочива на ньому. 2 По небесному Возу Я знаю, де стоїть мій дім. Якраз навпроти коліс задніх Стоїть моя хатина на землі. 274
ЛЕЙБ КВІТКО
Коло напічного віконця – Тягнеться дріт, Коло причілка Цеп для собаки. В напічному віконці Жахтить сонце гора, В маленькій кухоньці Цикорій вариться. З Чудові ранки Приходили до мене вві сні І шептали: «Підростеш, Нап’єшся цикорію, То підеш з нами. Де ми станемо – Там і ти. Де ми порадіємо – Там і ти. Куди ми підемо – Туди й ти». 4 Зараз не можу я Ранків наздогнати – Мене одтягує чужина, А як бува, що я їх стрічаю, Так чужина їх випиває. Чужина, як безкрів’я, байдужа, Як резина, тупе повітря. — —
275