Януш Корчак. Сторінками біографії. (половина) by Judaica Center

Йоанна Ольчак-Ронікер

Януш Корчак Сторінками біографії

Київ

Joanna Olczak-Ronikier

Korczak Pr贸ba biografii

Wydawnictwo W.A.B.

Йоанна Ольчак-Ронікер

Януш Корчак Сторінками біографії

ДУХ I ЛIТЕРА

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ» ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕНЬ ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО ЄВРЕЙСТВА ЦЕНТР ЄВРОПЕЙСЬКИХ ГУМАНІТАРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ УКРАЇНСЬКЕ ТОВАРИСТВО ЯНУША КОРЧАКА

УДК 821.162.1.09:943.8 О-567

Йоанна Ольчак-Ронікер. Януш Корчак. Сторінками біографії. Переклад з польської Андрія Павлишина

Київ: ДУХ I ЛIТЕРА, 2012. – 504 с. ISBN 978-966-378-275-1 Йоанна Ольчак-Ронікер, спираючись на план автобіографії, вміщений у Щоденнику Януша Корчака, відтворює історію життя Доктора, вплітаючи її в оповідь про долю та вибір польських євреїв. На сторінках книги постає юнак, який шукає власний шлях, молодий лікар, не чужий громадської посвяти, педагог, що проголошує новаторські теорії, письменник, багатолітній керівник Будинку Сиріт для єврейських дітей, співробітник Нашого Дому – інтернату для польських дітей. Корчак не підтримував жодну політичну партію та не сповідував жодної ідеології. Впродовж усього життя він був твердо переконаний, що можна бути водночас євреєм і поляком. Незадовго до смерті Януш Корчак написав: «Не бажаю зла нікому. Не вмію. Не знаю, як це робиться». Видавці: Костянтин Сігов, Леонід Фінберг Переклад з польської: Андрій Павлишин Відповідальна за випуск: Наталія Риндюк Літературний редактор: Валерія Богуславська Коректор: Тетяна Шкарупа Дизайн обкладинки: Світлана Невдащенко Комп’ютерна верстка: Вячеслав Горшков Видання фінансувалося Інститутом Книги в рамках Програми перекладів

Януш Корчак. Сторінками біографії

Зміст Подяки............................................................................................... 7 Вступ. Ненаписана автобіографія................................................ 9 1. Грубешівський скляр та австрійська імператриця............15 2. Про Герша, який повернувся додому....................................25 3. Йосиф і його брати....................................................................35 4. Сонце чи дощ?............................................................................49 5. Похорон канарка........................................................................56 6. Дім і світ.......................................................................................68 7. Татусю, татусю, я не хочу, щоб ти помер!.............................76 8. Я й так не буду письменником, а лише лікарем..................89 9. У пошуках мети..........................................................................98 10. Такої нудної книжки, як моє життя, мені ще не траплялося....................................................................................109 11. Далекий Схід і близька Міхалувка....................................120 12. З вулиці Шліської до Маньчжурії......................................131 13. Дільничний лікар шпиталю Берсонів...............................141 14. Йоськи та Яськи.....................................................................151 15. Білий будинок у сірій Варшаві............................................163 16. Барщ, Дорка і Беньямін, котрий хотів виправитися.....172 17. Увесь світ у вогні....................................................................184 18. Воєнні зустрічі та розлуки..................................................192 19. Доктор повертається з війни..............................................202 5

Йоанна Ольчак-Ронікер 20. Візит на Вельку.......................................................................210 21. Що буде далі, ще невідомо...................................................220 22. Наш Дім на Цедровій............................................................231 23. Генерал Тухачевський і малий Аусвінд, який став польським солдатом....................................................................246 24. Сумний король.......................................................................257 25. Пошуки світла в темряві......................................................268 26. Моє місто, моя вулиця.........................................................278 27. Репортер Гаррі, Лейзер із Ґенсьої та інші..........................289 28. Вага і міра................................................................................304 29. Прекрасне тільки те, що понад сили.................................316 30. Розставання з пані Мариною..............................................328 31. Корчак, Токажевський і ми.................................................340 32. Земля Обітована....................................................................353 33. Початок кінця.........................................................................373 34. На тому боці...........................................................................389 35. Той дім, котрий уже не наш.................................................403 36. Шорсткий, прикрий, брутальний. – Так воно і є............416 37. Ночі та дні Старого Доктора...............................................430 38. Глухий і німий світ................................................................441 39. Велика облава.........................................................................452 40. Дорога......................................................................................464 Януш Корчак у Києві. Мирон Петровський..........................481 Бібліографія творів Януша Корчака........................................494

Януш Корчак. Сторінками біографії

Подяки Прошу прийняти сердечну подяку за уважне читання, вказівки, поради, виправлення Анну Біконт, Марту Чешельську, Томаша Фіялковського, Аліну Мікуловську-Поморську, Катажину Ціммерер. Без них я би не впоралася із величезним обсягом матеріалу. Найщирішу подяку висловлюю Марії Пачовській, яка супроводжувала мене у праці від початку до кінця, яка була вірною і терплячою читачкою наступних розділів. Вона змушувала мене писати, коли мені вже було того всього доста. Її інтуїція вела мене заплутаними шляхами польсько-єврейських відносин. Якщо Корчак «оживе» завдяки цій книжці, то в цьому буде її велика заслуга.

Януш Корчак. Сторінками біографії

Вступ. Ненаписана автобіографія Життя моє було важке, але цікаве. Власне, про таке я просив Бога в молодості. Януш Корчак, Щоденник, ґето, липень 1942 року1 [ДЛ, 478]

Це речення здається найкращим епіграфом для оповіді про «Старого Доктора». Він написав його за кільканадцять днів до смерті, напередодні свого шістдесят четвертого дня народження. Знаменно, що він говорив про себе вже в минулому часі. Тільки людина великого гарту духу може піднестися до такого стоїчного підсумування власної долі, ігноруючи навколишнє пекло. Але хіба про нього вже не сказано всього, що лиш можна? Опубліковані десятки біографій, томи спогадів, вірші, незліченна кількість статей і наукових праць. Анджей Вайда зняв фільм. Міжнародні організації скликають корчаківські симпозіуми та конференції. В мережі можна знайти сотні сторінок, пов’язаних із його ім’ям. Своїм патроном Корчака обирають школи, скаутські дружини, дитячі будинки. Здавалось би, що в суспільній свідомості він мусить функціонувати не лише як герой ювілейних урочистостей, символ, міф, а й як блискучий польський письменник, класик дитячої літератури, творець оригінальної системи виховання, автор педагогічних творів, які не втратили своєї актуальності й мусять пишатися такою самою популярністю, як привізні модні порадники. У весняні дні 2011 року я ходила краківськими книгарнями й питала про Корчака. Я знайшла Короля Мацюся. Оце й усе. Немає Чарівника Кайтуся – попередника Гаррі Поттера. Ані Слави. Ані 9

Йоанна Ольчак-Ронікер Жартівливої педагогіки. Чотири роки тому ще можна було придбати Як любити дитину. Три роки тому промайнули Правила життя. Рік тому – На самоті з Богом. Ненадовго з’явився Щоденник. Англійською. А може, є які біографії? Може, спогади? Немає. Наклад вичерпаний. Нових видань не публікують. Чому? Невідомо. А в букіністичних крамницях? Жодної книжки. А чи питає хто? Рідко. Отже, що Старий Доктор, хоча й начебто присутній серед нас, проте нікому не потрібен. І дедалі більше віддаляється від нас. Уже майже немає тих, хто його пам’ятає і для кого він так багато важив. Молоді вбачають у ньому мученика, котрого, дасть Бог, нікому вже ніколи не доведеться наслідувати. Людина з плоті й кісток перетворилася на пам’ятник. Така перекірлива особа, як він, котра завжди ходила власними шляхами, мусить відчувати себе на мармуровому п’єдесталі прикро. Він не терпів помпи, вульгарності, банальності. Його, мабуть, знудило б від солодкавого епітету «друг дітей», відмінюваного в тисячах варіацій. Адже в тому, що він писав, немає й сліду педагогічного сахарину. Натомість, є знання дитячої психології, терпке почуття гумору та відсутність ілюзій. Він охоче би виступив у багатьох виховних дискусіях, підказав би нам одне та інше, але ніхто його ні про що не запитує. «Смерть не важка – набагато важче жити», – писав він колись, на початку свого шляху. Мужність його життя сховалася в тінь, поступившись мужності його смерті. Але ж свій вибір він зробив набагато раніше. Не в листопаді 1940 року, коли, замість шукати криївки на «арійському боці», переїхав до ґето разом зі своїми вихованцями. І не в серпні 1942 року, коли пішов із ними на Умшлаґплац, звідки вирушали потяги до Треблінки, замість скористатися шансом вижити. Напевно, десь там, на небесах, Корчакові болісно і прикро від того, що його головною заслугою вважають вірність дітлахам у момент остаточного вибору. Бо це виглядає так, ніби хтось гадає, що він міг перекреслити самого себе, зрадити на старості літ справу, задля якої в молодості відмовився від власної родини, наукової кар’єри, слави письменника. Зречення, посвята, жертовність, самовідданість – це немодні постави. Іноді вони навіть викликають підозру. Але, може, варто 10

Януш Корчак. Сторінками біографії нагадати, що багато років тому, в наймарніші часи неволі та загальної апатії, були люди, котрі вважали найважливішою метою свого життя причетність до служіння громаді. Вони мали почуття відповідальності за майбутнє. Вони вірили в ефективність позитивної дії, бодай навіть у дуже скромному обсязі. В їхньому моральному кодексі головними принципами були повага до людської гідності й солідарність із покривдженими. Цими принципами нині керуються одиниці. І одиниці їх нині цінують. Завдяки оповідям Шолом-Алейхема, Переца, Аша, Зінґера ми можемо уявити собі атмосферу єврейських містечок чи ортодоксальних міських анклавів, ізольованих зовні та внутрішньо від гоїв*. Проте мало відомо про тих, хто наважився звідти втекти, про їхню важку дорогу до польської ідентичності. Асимільовані євреї часто соромилися своїх «відсталих» пращурів, їхніх анахронічних костюмів і звичаїв, вони не говорили про них і не писали. Вони змінювали прізвища, розчинялися в польському суспільстві, ображалися, коли їм нагадували про минуле. Тому дуже важко сьогодні відтворити ауру того світу, який проминув непоміченим і нерозрізненим. Єврейські промисловці, купці, банкіри залишалися вірними старій моральній максимі: «На трьох речах тримається світ: на науці, служінні Богу та милосердних вчинках». Вони були щедрими благодійниками. Мали інтелектуальнії амбіції. Полонізовані інтелігенти єврейського походження – лікарі, адвокати, вчені, митці, люди пера, видавці, книготорговці – талановиті, освічені, наполегливі – досягали значних професійних успіхів. Без участі польських євреїв матеріальна та духовна культура нації була б набагато біднішою. І боляче думати, що їхня любов до Польщі не була належно оцінена й не здобулася на взаємність. Корчак усе життя сповідував утопічну віру, що можна бути водночас євреєм і поляком. Він добре знав, наскільки складна така подвійна ідентичність, але ніколи її не заперечував. У попередніх біографіях завжди підкреслювалася цілковита полонізація сімейства Ґольдшмітів, так, ніби це могло довести чиюсь цивілізаційну вищість. * Гой (множина гої) – слово з івриту на означення неюдея, невірного, язичника з точки зору юдаїзму. – Прим. перекладача.

Йоанна Ольчак-Ронікер Проте вони не вважали своє єврейство чимось засоромливим. Вони не хотіли його зрікатися. Не намагалися приховати. Ґольдшміти не прагнули хрещенням затерти сліди свого походження. Схоже міркували мої бабуся та дідусь: видавці Яніна та Яков Мортковичі. Вони належали до того самого покоління, що й Корчак, і до того самого середовища. В юності вони бували в тих самих колах варшавських «бунтівників», де навчали, що «ніхто не вільний від відповідальності за те, що діється навколо». Та наука сформувала їх на все життя. В 1910 році Януш Корчак опублікував у Мортковича Мошки, Йоськи і Срулі, а вже незабаром – Юзьки, Яськи та Франекі – оповіді про перебування єврейських і польських хлопчаків у літніх таборах. Пожиттєво він друкував у тому видавництві все, що написав: чарівні книжки для молоді й мудрі педагогічні твори, які відкривали дорослим очі на дитячу психіку. І автор, і його видавець вірою і правдою служили польській літературі та польській громаді. Проте, мірою посилення у країні антисемітизму, їм дедалі частіше відмовляли у праві на польську ідентичність. У нас удома ніколи про це не говорили. З часом я почала щоразу краще розуміти цю драму. Авторкою першої післявоєнної книжки про Доктора була моя мати – Ганна Морткович-Ольчак. Та книжка досі є одним з найважливіших джерел знань про його життя. Вона написана невдовзі після Катастрофи, отож їй притаманний отой піднесений тон епітафій, яким бракує людської, земної конкретики. Я ніколи не просила її: – Розкажи мені, яким він був насправді. Адже ти його так добре знала. Він же мусив мати якісь недоліки, вади, кумедні риси, особливості, завдяки яким міг би нині стати нам ближчим. Але хто його знав насправді? Потайний відлюдник, не схильний до близької приязні, він ніколи нікому не морочив голову власними проблемами. Доля склалася так, що найбільше особистих звірянь і відомостей про свою родину він залишив у Щоденнику, який вів упродовж останніх місяців життя в ґето. Корчак передчував наближення смерті і знав, що йому залишилося небагато. Тому він узявся за тему, яку довго відкладав: «Автобіографія. Так. Про себе. Про свою малу і важливу особу»2. 12

Януш Корчак. Сторінками біографії Останній запис датований 4 серпня 1942 року. 5 або 6 серпня його вигнали разом із дітьми й усім персоналом сиротинця на Умшлаґплац. Щоденник залишився на Шліській. Доктор, звісно, надавав йому вагомого значення, бо в очікуванні евакуації залишив інструкцію, щоб машинопис, якщо це можливо, передати Ігореві Неверлі. Текст, тайкома переказаний на «арійський бік», уцілів. Неверлі опублікував його тільки в 1958 році. У Щоденнику вміщено план автобіографії, якої Корчак не встиг написати. Він розділив своє життя на семирічні періоди. Чому семирічні? Може, тому, що сімка – циганське число? Бо в тижні сім днів? Священне число в кабалістиці? Сьомий ступінь втаємничення? Радше за все, випадковість. Життя можна поділити на п’ятирічки, і теж би пасувало, – констатував він недбало, не надто зважаючи на цей поділ. Корчак описав метод, яким хотів скористатися. Дуже сучасний той задум – осягнути себе, шукаючи спадщину, набуту від попередніх поколінь. – Що це ти надумав? – Хіба не бачиш? Шукаю підземних джерел, чистої, холодної стихії води, відгортаю і розгортаю спогади3. Зважуючись на відтворення біографії Корчака, я вирішила дотримуватися хронологічних рамок, визначених ним самим. Сюжети, які він визнав істотними, доповнені автобіографічними згадками, розсипаними в його творах. А оповідь, як він і хотів, намагається сягнути підземних джерел, витоків. Може, подорож у ті далекі часи, коли жили його предки, коли він народився, коли був хлопчиком, коли виростав до свого покликання і коли його втілював, відтворить бодай тінь Старого Доктора, дасть змогу побачити його людське обличчя під німбом мученика, нагадає про кілька фундаментальних моральних цінностей, задля яких він жив і задля яких загинув.

Йоанна Ольчак-Ронікер

Примітки 1. Всі цитати з епіграфів у польському оригіналі наведені за: Janusz Korczak, Pamiętnik, в: Dzieła, t. 15 (готується до публікації; першодрук: Janusz Korczak, Wybór pism. Warszawa, 1958, t. 4). Український переклад подається за: Януш Корчак, Щоденник, [в:] Його ж, Дитя людське: вибрані твори. Київ: Дух і Літера, 2007, с. 413–496 (переклад К. Москальця). У подальшому посилання на це видання наводиться в епіграфі у квадратних дужках з посиланням на номери сторінок. 2. Ibidem; Януш Корчак, Дитя людське, с. 423. 3. Ibidem; там само, с. 418.

Януш Корчак. Сторінками біографії

1. Грубешівський скляр та австрійська імператриця Прадід був склярем. Я радий: скло дає світло і тепло. Януш Корчак, Щоденник, ґето, 21 липня 1942 року [ДЛ, 485]

Кожна історія завше десь починається. Ця почалася в Грубешові, бо звідтіля походили предки Генрика Ґольдшміта, відомого всім під іменем Януша Корчака. Грубешів – це містечко в Люблінському воєводстві, неподалік кордону з Україною, яке мальовничо розкинулося понад річкою Гучвою, а властиво, дві її розтоки обіймають його. Чарує врода тамтешніх лісів, родючих ланів, буйних лук. Безліч пам’яток старовинної дерев’яної та мурованої архітектури нагадують ті часи, про які йтиметься в цьому розділі. Саме тоді постали назви грубешівських вулиць: Водна, Кошчельна, Ціха, Людна, Шевська, Ґенся. Будь-яка історія завжди колись починається. Ця почалася в далекому минулому, таємниче, як у страшній казці. Існував у єврейській народній традиції звичай: якщо в околиці спалахувала епідемія чуми або чорної віспи і не допомагали вже жодні засоби, на кладовищі одружували пару найбільш покривджених долею: злидарів, калік, сиріт. Обдаровані після шлюбу посагом єврейської громади, вони отримували на спомин нове життя, що мало би прогнати смерть. Начебто щось таке сталося в давнину із родиною Ґольдшмітів. «Про давніших предків я знаю лише, що то були бездомні сироти, яких пошлюбили на єврейському цвинтарі як спокутну пожертву під час поширення в містечку пошесті»1. Про це Корчак розповів Марії Чап15

Йоанна Ольчак-Ронікер ській пізньої осені 1941 року, коли та відвідала його в останній садибі сиротинця на Сєнній, діставшись до ґето із чужою перепусткою. Згаданий у Щоденнику прадід був постаттю більш конкретною, хоч і про нього відомо мало. Доктор, заохочуючи дітей розпитувати про сімейне минуле, з жалем писав у газеті «Mały Przegląd», додатку до «Nasz Przegląd», видання, адресованого асимільованій єврейській інтелігенції: Світлини мого прадіда я не маю, і небагато про нього чув. Дідусь мені про нього не розповів, бо помер іще до мого народження. Я мало знаю про свого прадіда. Я знаю, що він був склярем у маленькому містечку. Бідняки тоді шиб у вікнах не мали. Прадід ходив дворами, вставляв шибки і купував заячі шкурки. Мені любо думати, що мій прадід вставляв шибки, щоб було світліше, і купував шкурки, з яких шили кожухи, щоб було тепліше. Іноді я думаю собі, як той мій старий прадід ходив від села до села дуже довгою дорогою, сідав під деревом, щоб відпочити, або поспішав, щоб встигнути до смерку на свято2. Начебто той скляр мав ім’я Еліезер Хаїм, начебто мешкав у Грубешові. Наприкінці XVIII століття євреї складали понад половину мешканців Грубешова, решта були католики і православні. Низенькі кам’янички та дерев’яні халупки щільно тіснилися докупи. Вузькі багнисті вулиці. Безліч маленьких крамничок. Два ринки: старий і новий. Посеред ринків – рундуки. Селяни звозили сюди молочні продукти, м’ясо, овочі. Тут вони купували одяг, взуття, предмети домашнього та господарського вжитку, «крам, міряний на лікті», себто тканини. На ярмарку в четвер покупці та продавці затято торгувалися про ціни. Польською, українською, їдишем. Католицький храм, православна церква, синагога століттями були частиною місцевого краєвиду. Штетл. Мовою їдиш – «містечко». Одне з тих, які, хоч і знищені Шоа, й далі живуть власним насиченим життям у літературі та в незліченних спогадах. Для одних – це оплот традиційних єврейських 16

Януш Корчак. Сторінками біографії цінностей, родинного тепла, пишноти ритуальних церемоній, місце, де «казки і міфи витають у повітрі». Для інших – оселя відсталості, невігластва, середньовічних забобонів. Єврейська громада в таких містечках мешкала у власних дільницях, відгороджених від сусідів-християн невидимою стіною суворих релігійних правил. «Старозавітні» не вчилися місцевої мови, не підтримували товариських контактів з оточенням, не бажали зректися своїх традиційних уборів і звичаїв, а єдиним джерелом знань вважали Талмуд. Світська наука, світські інтереси були заборонені, а порушення ортодоксальних заповідей і заборон каралося прокляттям, яке означало виключення винуватця зі спільноти й вигнання його поза межі громади. Родичі тримали за ним жалобу, наче за покійним, і коли він справді помирав, то не мав права бути похованим на єврейському кладовищі. Той, хто так відмежовується від оточення, мусить мати на сумлінні зловісні таємниці. Нещастя євреїв полягало в тому, що завжди там, де вони селилися, викликали недовіру й ворожість місцевих мешканців. Ті не розуміли, що втрата батьківщини та розсіяння світом породжували в євреїв панічний страх розчинитися, втратити ідентичність, перестати існувати як народ. Вони перетворилися на спільноту, що корилася правилам, які втручалися в усі сфери їхнього духовного, соціального та сімейного життя. Століттями день у день, хоч куди б занесла їх доля, євреї вели героїчну боротьбу за дотримання вірності Богові і Традиції. Тобто за виживання. Не зосталось вже в Польщі єврейських містечок, У Грубешові, Бродах та у Фалениці Не побачиш у вікнах запалених свічок, Не почуєш шофар в дерев’яній божниці. У своєму післявоєнному вірші Антоній Слонімський невипадково згадав Грубешів. Звідтіля походив і його прадід Авраам Яков Штерн. То про нього він думав, пишучи ці рядки: Вже нема тих містечок, де швець був поетом, Любомудром дзиґар, перукар трубадуром3.

Йоанна Ольчак-Ронікер Отой поетів прадід, годинникар-філософ, геніальний самоук, славетний винахідник, конструктор першої у світі «машини для лічби» фігурує в багатьох енциклопедіях, відомі колізії його життя і відома приблизна дата народження. Одні стверджують, що то був 1762, інші кажуть, що 1769 рік. Прадід Януша Корчака нічого істотного не вчинив, ніхто не вивчав його біографії. Припустимо, однак, для простоти оповіді, що обидва уродженці Грубешова кілька століть тому були ровесниками. Якщо вони народилися в тому самому маленькому містечку, в тому самому ортодоксальному єврейському середовищі, то, звісно, були знайомі. Зналися й їхні правнуки. Обидва писали. Обидва мешкали у Варшаві. Хоча Слонімський був молодший від Корчака на сімнадцять років, обидва належали до одного покоління польських інтелігентів єврейського походження. Цікаво, чи розмовляли вони колись про Грубешів і про дороги, які вели їхніх предків до польської ідентичності у винятково драматичні часи? 5 серпня 1772 року цариця Катерина II, австрійська імператриця Марія Терезія і прусський король Фрідріх II Великий підписали в Петербурзі угоду про принципи, за якими загарбають польські території. У 1773 році польський Сейм під тиском трьох великих держав ратифікував перший розподіл Польщі. Протест висловив тільки король Іспанії. Решта Європи мовчала. Ця дата не лише визначила трагічну подію в історії Речі Посполитої. Завершився також певний етап в історії польських євреїв. Вони перестали бути єдиною меншиною, котра гірше чи ліпше існувала в тій самій країні. Польські євреї потрапили під владу трьох різних урядів і були змушені підкоритися трьом різним правовим системам. У результаті досягнутих між загарбниками домовленостей Грубешів потрапив до австрійської займанщини. Два єврейські хлопчаки з Грубешова перестали бути польськими, а стали австрійськими підданими. У них удома казали: «Аби тільки не було гірше». Світ гоїв, незалежно від того, хто в ньому панував, завжди породжував у євреїв страх. Гой вбачав у них винуватців усього зла на землі, грабував і жорстоко карав за гадані злочини. Він був непередбачуваним. Ніколи не було відомо, якого ще лиха від нього чекати. 18

Януш Корчак. Сторінками біографії І все ж, попри свою всемогутність, гой не заслуговував на повагу. В нього не було хисту до оборудок, він розтринькував гроші, не цінував знань, мудрості й освіти. Польські та українські діти голодували так само, як і єврейські. Були такі ж брудні й обірвані. Але ніколи не тримали в руках книжки. Не вміли читати й писати. Так само, як і їхні батьки, бабусі та дідусі. В єврейській хатині, навіть найубогішій, завжди була збірка побожних книг, які переказували з покоління в покоління і які вивчали чоловіки. Коли єврейські хлопчики починали говорити, їм веліли повторювати строфи з Біблії. Коли їм виповнювалося три роки, дітей вчили впізнавати єврейські літери. Від четвертого, а іноді й від третього, року життя, вони ходили до хедеру – релігійної школи. Писання, читання івритом, переклад священних текстів, чотири арифметичні дії, принципи моралі та доброго виховання – цю програму вони мусили опанувати, перш ніж їм виповниться вісім років. Від восьмого до тринадцятого року життя діти вивчали Талмуд і коментарі до Талмуда. Обов’язково слід було вчити все напам’ять; учні так довго повторювали кожне нове повідомлення, аж поки воно не вкладалося в їхніх головах. Осміяне гоями похитування над книгами було перевіреним упродовж століть методом поліпшення роботи мозку й пам’яті. Майбутній прадід Антонія Слонімського був надзвичайно інтелігентним. Він охоче вчився і дивовижними запитаннями скручував учителя-меламеда в баранячий ріг. Майбутній прадід Корчака либонь не мав хисту до навчання й надмірних життєвих амбіцій. Він знав свій шлях, проторований від народження до смерті Божими заповідями. На тринадцятому році – Бар-Міцва, себто урочистість із нагоди досягнення зрілості. Відтак праця, яка б забезпечила бодай найскромніше утримання. Шлюб із дочкою благочестивих євреїв. Багато дітей, щоб виконати наказ Тори: «Плодіться й розмножуйтеся». Ще один день, тиждень, місяць, рік – усе врегульоване ритмом релігійних ритуалів і свят. Все ясно і передбачувано. Він не уявляв собі іншої долі. Проте імператриця Марія Терезія вирішила її таки змінити. 19

Йоанна Ольчак-Ронікер І вона, і її син-співправитель Йосиф II одразу ж почали впроваджувати на загарбаних теренах чинне в Австрії законодавство. Однією з багатьох проблем, які потребували упорядкування, було «єврейське питання». Освічений австрійський абсолютизм під прикриттям гарних слів прагнув позбавити країну від найубогіших євреїв, а багатших – онімечити. Був запроваджений податок, званий збором за терпимість. Навзамін за високу ціну в чотири гульдени від родини їй дозволяли залишитися там, де вона мешкала впродовж століть. Тих, хто не міг сплатити збору, тисячами виганяли за кордон. Численні обмежувальні розпорядження звузили можливості «невірних» для торгівлі та заробітку, призвівши до прогресуючого зубожіння тих, котрі й так уже важко зводили кінці з кінцями. Паніку серед євреїв породила військова повинність, яка раніше їх не стосувалася. Військова служба означала не тільки розлуку з родиною. Вона порушувала основні закони юдаїзму. У війську змушували позбутися традиційного одягу та обрізати бороду, не давали змоги святкувати шабат й інші традиційні свята, тут годі було дотриматися вимог кашруту. Наказ вбиратися по-європейському, обов’язок відправляти дітей до світських шкіл із німецькою мовою навчання, замість хедерів, примус використовувати німецьку мову у спілкуванні з державними установами та в офіційному листуванні – все це підривало настільки пильно досі плекану сферу єврейської ідентичності. Найбільш болісними були правила, які мали на меті зменшення приросту єврейського населення. Одним із перших указів Марія Терезія значно ускладнила укладення єврейських шлюбів. На кожне весілля мав дати згоду австрійський чиновник, а він її давав лише тоді, коли кандидат у чоловіки мав посвідчення про закінчення світської школи та кошти, щоб заплатити шлюбний податок. Залежно від доходу родини та від того, чи йшлося про шлюб первородного сина, чи наступного, найнижча ціна становила чотириста ринських, а найвища могла перевищити сто дукатів. У 1787 році євреям наказали взяти офіційні прізвища, щоб упорядкувати стягування податків та виконання військової повинності. Досі вони користувалися тільки ім’ям і прізвиськом, найчастіше утвореним від імені батька. Наприклад, Авраам бен Яков, або Май20

Януш Корчак. Сторінками біографії зельс Дов Бер. Нове прізвище мало звучати на німецький манір. Від доброї або злої волі чиновника магістрату залежало, чи прізвище мало нейтральне значення, як от Кляйнман – малий, Ґросман – великий, Кауфман – купець, чи смішило гротескним поєднанням слів: Муттермільх – материнське молоко, чи Каценеленбоґен – котячий лікоть. Майбутньому прадідові Слонімського Авраамові Якову пощастило. Він отримав прізвище Штерн. Німецькою мовою – «зірка»*. Поки що він був усього лише помічником грубешівського годинникаря. Через кілька років чоловік і справді спалахне, наче зірка. Майбутній Корчаків прадід Еліезер Хаїм отримав прізвище Ґольдшмідт, яке з часом набуло форми Ґольдшміт. Може, хтось у родині був золотником? У 1787 році грубешівському скляреві було, за нашими припущеннями, двадцять п’ять років. Згідно з релігійними правилами, він уже давно мав би бути одруженим – належним для цього віком вважали вісімнадцять років, хоча часто одружували й кільканадцятирічних підлітків. Щоб сповнити покладену на нього Богом місію, він мусив упоратися з багатьма перешкодами. Передусім – уникнути щойно запровадженої військової служби. Найбагатші могли від неї відкупитися. Він – ні. Отеж, йому судилося провести найближчі роки в австрійській армії, може, не на лінії фронту, а причаївшись десь на кухні чи в обозі? Якби він навіть вижив, то повернувся б додому онімеченим, секуляризованим. Він не хотів навіть думати про таке. Чоловік міг полишити рідний край. Наприкінці XVIII століття у Польщі вже лунали гасла Гаскали. Гаскала івритом означає «просвітництво». Так називали ідеологічну програму, батьком якої був Мойсей Мендельсон. Єврейський філософ, біблеїст і письменник, він оселився в Берліні, закликав одновірців до емансипації, до відмови від середньовічного вбрання та ортодоксальних правил, які відокремлювали їх від оточення, до отримання світської освіти, що дозволило б їм краще давати собі раду у світі. Саме він сформулював принцип, що єврей має залишатися євреєм удома, а на вулиці – бути європейцем. Саме завдяки йому в єврейських хлопчаків виник * Їдишем, мовою східноєвропейських євреїв, «штерн» – також «зірка», а ще й «лоб». – Прим. редактора.

Йоанна Ольчак-Ронікер потяг до іншого життя, ніж те, яке вони знали. Один із перших прихильників Гаскали, Соломон Яков Кальман, походив власне із Грубешова. Хоча він був сином місцевого рабина, проте вчинив гріх, який карається в релігійній родині прокляттям: утік із дому, вивчав медицину в Німеччині та Франції, там змінив ім’я та прізвище. Після повернення до Польщі вже під іменем Жака Кальмансона став придворним лікарем короля Станіслава Авґуста. Скляр був чоловіком сумирним, йому й на гадку не спадали скандальні пригоди. Він більше хотів коритися законам Божим, ніж австрійським. Тому обрав третій варіант: десь сховався, зник із поля зору призовних комісій, що було неважко в часи загального сум’яття. А позаяк він вирішив одружитися, то мусив накопичити грошей на збір за терпимість і шлюбний податок. Необхідні суми були для нього надто великі. Порятувати змогла би наречена з посагом, чиї батьки згодилися б фінансувати подружжя та взяти чоловіка на утримання, за умови, що той надалі вчитиметься в талмудичній школі, яку називали єшивою, або єшиботом. Але, радше за все, чоловік не збирався бути вченим. Тож мусив терпляче чекати, поки сам накопичить кошти для заснування власного гнізда. Якщо погодитися, що один із Корчакових творів заснований на родинних переказах, то виходить, що його прадід знайшов собі дружину в тому ж середовищі маломістечкової бідноти, з якого походив сам, і породив із нею сина на ім’я Лейб. Перший розподіл викликав шок у польської інтелектуальної еліти. Вона докладала гарячкових зусиль, щоб змінити відсталу країну на європейську, реформувати устрій, перебудувати свавільний менталітет суспільства. Великий Сейм чотири роки радився про те, як удосконалити Річ Посполиту. «Єврейським питанням» перейнявся сам король. Його радником став отой Жак Кальмансон, син грубешівського рабина. Ухвалену 3 травня 1791 року Конституцію вважають найбільш зрілим виразом політичної думки тієї епохи. В ній, щоправда, не було жодного слова про євреїв, але майбутні закони мали врегулювати їхній статус. Забракло часу. Через рік після ухвалення Конституції вороги реформ – учасники Торговицької 22

Януш Корчак. Сторінками біографії конфедерації, підмовлені імператрицею Катериною, покликали Росію допомогти «золотій вольності» шляхетській, яка буцімто опинилася в небезпеці. Російські війська рушили на Польщу. Сейм припинив засідання. Почалася війна. Жодних шансів на перемогу не було. Росія та Пруссія узгодили між собою другий розподіл Польщі. Угоду про розподіл підписали в 1793 році у Гродно. 24 березня 1794 на ринку у Кракові Тадеуш Костюшко проголосив повстання на захист незалежності. Йому не вдалося мобілізувати весь народ, але на боротьбу піднялися представники всіх станів: дворяни, міщани та селяни. І євреї теж. Далися взнаки нещодавні парламентські дебати про їхню долю. Вони відчули себе громадянами країни. Заможний торговець кіньми Берек Йоселевич закликав одновірців до бою. Сформований ним полк легкої кавалерії налічував п’ятсот душ. Повстання на захист свободи закінчилося трагічно. Костюшко, програвши битву, потрапив у полон, забракло досвідчених командирів, російський генерал Суворов напав на Варшаву з боку Праги – району на правому березі Вісли. Майже увесь полк Берека Йоселевича загинув у бою. Винищення російською армією близько двадцяти тисяч беззбройних мешканців Праги, переважно євреїв, увійшло до історії військових злочинів під назвою «празької різанини». Тоді був убитий разом з усією численною ріднею Іцхак Крамштюк, купець, який торгував із Ґданськом деревиною та зерном. Різанину пережив тільки один із його синів – Самуїл. Завдяки йому вижила династія Крамштюків, пізніше Крамштиків, про яких іще не раз ітиметься в цій оповіді. У 1795 році було здійснено третій розподіл Польщі. Російські, австрійські, прусські війська увійшли на анексовані землі. Через рік після третього розподілу померла Катерина II. Відтак наступного року сконав у Петербурзі – й позбавлений трону король Станіслав Авґуст. У Франції до влади прийшов генерал Наполеон Бонапарт. Він пообіцяв, що воскресить Польщу. Під його орудою формувалося польське військо – Легіони. Панянки по маєтках виконували на клавікордах найновіший твір, надісланий із Парижа, – мазурку, що 23

Йоанна Ольчак-Ронікер починалася словами: «Поки смерть нас не скосила, Польщі жити з нами»*. Час минав. У 1804 році Наполеон проголосив себе в Парижі імператором і вирушив підкорювати світ. У 1805 році в битві під Аустерліцом він переміг чотирикратно більше австро-російське військо. Життя скляра снувалося ледь помітною ниткою на окрайках великої історії. П’ять днів на тиждень він мандрував від села до села, від халупи до садиби, тягнучи за собою візочок зі скляними шибками, обгорнутими соломою. У п’ятницю вранці чоловік вирушав у зворотну путь, дуже кваплячись, щоб встигнути додому на шабатню вечерю. І ніхто ніколи не дізнався би про його існування, якби не те, що 1805 року в нього народився ще один син – Герш.

Примітки 1. Maria Czapska, Rozważania w gęstniejącym mroku, [в:] Wspomnienia o Januszu Korczaku, wybór i oprac. Ludwika Barszczewska, Bolesław Milewicz, wstęp Igor Newerly, wyd. 2, Warszawa, 1989, s. 283. 2. Janusz Korczak, Prapra... dziadek i propra... wnuk. «Mały Przegląd», 3 XII 1926, [в:] Dzieła, t. 11, wol. 2, s. 113. 3. Ця та попередня цитата: Antoni Słonimski, Elegia miasteczek żydowskich, [в:] Idem, Poezje zebrane. Warszawa, 1964, s. 495.

* Початок вірша Юзефа Вибицького Мазурка Домбровського, який пізніше став національним гимном Польщі; переклад О. Пономаріва. – Прим. перекладача.

Януш Корчак. Сторінками біографії

2. Про Герша, який повернувся додому Звуся по дідові, а ім’я діда Герш (Гірш). Януш Корчак, Щоденник, ґето, 21 липня 1942 року [ДЛ, 485]

Хлопчикові під час обрізання дали єврейське ім’я Цві, тобто «олень». Оте «святкове» ім’я згодом уживали тільки під час релігійних церемоній. На щодень користувалися переінакшеною та здрібнілою формою, звичною для місцевих мовців. Записуючи синочка скляра до метричних книг грубешівського синагогального округу, Цві переклали німецькою Гірш, що також означає оленя. А потім і так кожен кликав його, як заманеться. Німецькою – Гіршель, їдишем – Гершеле, польською – Герш або Гершик, українською – Гершко. Це звучало непогано. Інші красиві біблійні імена мудреців і пророків зазнали в Польщі таких гротескних спотворень, що з часом стали образливими прізвиськами. Хто, глузуючи з Мошка, знав, що має справу з Мойсеєм? Що Шлямко – то Соломон? Хто міг припустити, що таке банальне ім’я Шия – то Єгошуа, Йозуе, або ж Ісус, а брутальні асоціації з іменем Срулько стосуються Ізраїлю – святого імені, даного Богом Якову? Окрім імені, прізвища, дати і місця народження, ми не знаємо про хлопчикове дитинство нічого певного і можемо покладатися тільки на те, що писав про нього Корчак. У 1925 році в журналі «Alim», який виходив івритом у Варшаві, з’явився уривок його повісті Гершеле. Польський оригінал не зберігся. Текст, який я цитую, перекладений з івриту. В інтерв’ю, що супроводжувало публікацію, Корчак сказав: 25

Йоанна Ольчак-Ронікер Тема цікавила мене кілька років, я не раз її полишав, щоб після певної перерви повернутися до неї знову [...]. Хоча я ще не закінчив своєї повісті, але тішуся, коли бачу її частину, надруковану івритом. А ну ж бо, цей переклад підштовхне мене до її завершення, а якщо – попри все – я її не завершу, то принаймні буде відомо, що я намагався, що я хотів...1 Незавершена повість про чотирирічного хлопчину, котрий хотів вирушити в подорож до Святої Землі, починається «15 дня місяця адара 5569 року». Згідно з польським календарем – на межі лютого й березня 1809 року. Майбутньому дідусеві Корчака Гершеві Ґольдшміту тоді також було чотири роки. Відбавається все у маленькому єврейському містечку – звісно, в Грубешові. І на тому схожість завершується. А далі? Що є вигадкою, а що правдою? Чи мати Герша і справді померла, коли той був малим? Що трапилося з батьком? Чи й справді єдиним опікуном дитини був старший брат – Лейб? У вплетених до тексту коментарях Корчак зізнавався, що використав копи книжок і власну інтуїцію, що вдавався до вигадки, аби лише зробити свого героя ближчим для читачів. Як же виразно, як правдиво вимальовується у мене перед очима образ Гершка. Скільки я намучився, перш ніж уявив його собі. [...] І як розпачливо мало я знаю про нього, про того найдорожчого мені тепер малюка. [...] Жодна повість не пронизувала мене настільки, і жодна не гнітила тією мірою, як ота2. Він вкотре порвав те, що написав, і не вислав Гершка до Святої Землі. Він залишив його назавжди на третій сходинці струхлявілої почорнілої хатини, коли в сутінках, голодний, той чекає на брата. «Принесе Лейбусь хліба, чи ні?». Замість багатої пригодами мандрівки в широкий світ, письменник описав не менш захопливу пригоду – терпляче дослідження кількалітнім дитинчам отієї спорохнявілої сходинки – мікрокосму, повного жахливих, але повчальних таємниць, де на нього чекає страшний павук із довгими ногами, і можна поранити пальчика цвяхом чи уламком скла. А водночас Корчак

Януш Корчак. Сторінками біографії створив захопливе дослідження самотності, голоду, печалі маленької дитини-сироти, знайденої «на величезному кладовищі минулого». Корчак згодом, через багато років, повернувся до цієї теми. Поетична проза Три мандрівки Гершка – з’явилася польською мовою в 1939 році в серії «Палестинська бібліотека для дітей». Дія відбувається того ж часу, те саме маленьке єврейське містечко, приземкуваті будиночки, великі подвір’я, сади, дерев’яні халупи. Той самий чотирирічний хлопчина, таке ж ім’я. Мати хлопчика померла. Батько з мішком на плечах ходить від села до села, купує, продає, вимінює. Він повертається додому в п’ятницю, приносить якусь їжу, якийсь одяг, іноді, рідко, трохи грошей. Гершком опікується старший брат Лейб. Лейб уранці виходить на заробітки, а ввечері приносить хліб і цибулю, іноді навіть халу та яблуко. Буває, що хтось женеться вулицею за Лейбом із батогом і вигукує йому вслід: «Злодій!». Тоді брат довго не повертається додому, а коли з’являється, то сердиться, не має їжі для малого, і обидва мовчки лягають спати голодні. У повісті були відтворені всі збіги обставин, які мусили трапитися, щоб розбудити в дитині з маленького єврейського містечка мрії про широкий світ. Лейб знає багато красивих історій, які розповідає братикові увечері, коли не лихий. Про те, як Бог створив світ, землю, Місяць і Сонце. Про потоп. Про Мойсея, котрий із мечем у руці вивів євреїв із рабства і повів крізь пустелю до Палестини. А в Палестині в суботу кожен має рибу та бульйон із локшиною. В канаві тече не брудна вода, а молоко. І перина там не потрібна, бо тепло. Наслухавшись тих оповідей, Гершко вирішив стати Мойсеєм і вивести євреїв із Грубешова до Землі Обітованої. Перша мандрівка, поки що наодинці, закінчилася хворобою, а єдиним успіхом стала склянка теплого молока від багатої сусідки. Щоб стати мудрішим, довелося йти до хедеру. Там було дуже погано. Ребе бив. Бідних дітей сильно й часто, багатих – легше і зрідка. Він нічого не пояснював, не дозволяв ставити запитань. Хлопчик не міг зрозуміти, як із літер складаються слова. Ребе кричав: «П’явки на твою дурну голову, йди на базар красти, як твій Лейб!». Зрештою він викинув його зі школи. Наступним наставником малого став місцевий божевільний, котрий, 27

Йоанна Ольчак-Ронікер перш ніж збожеволіти, був учителем. Причинний терпляче вчив Гершка писати й читати івритом. То він розповів йому захопливу історію про надзвичайну силу літер. Ту історію, як згадувала моя мама, Корчак читав дітям у ґето: – Бог розгнівався на євреїв. Хоче їх убити. Бог бере папір і перо, хоче написати вирок [...]. Так, так. – Хоче написати, що євреїв убиває. – Всіх? – Так, так. Усіх убити, знищити, сліду не зоставити. Так, так, так. Жодного не зоставити. – Так, так. – Але літери не дозволили. Бог не може того зробити, бо літери втекли й поховалися. Так, так. Не дозволили нічого злого зробити [...]. Літери живуть вічно, вони не вмирають3. Літери живуть вічно, проте не боронять від трагедії. Лейба забрали до війська. Він кόпався, шарпався, бився і кликав на допомогу. Нічого не допомогло. Бідний Лейб, котрого в містечку прозивали злодієм, єдиний опікун малого братика, назавжди канув у Лету. Гершко залишився сам. І тоді він подружився зі старим Абрамом, маломістечковим філософом, який став його наступним духовним наставником. То Абрам пояснив дитині, що таке сила волі: «То важлива річ, хотіти. Один уміє і не хоче, такий не знайде ні Бога, ні людей, ні себе. Другий хоче, проте іще не вміє. Той навчиться і знайде»4. Хлопчина довірився йому зі своїми планами: він, як Мойсей, вирушить до Палестини. «Підуть за мною євреї – діти, жінки, старі й молоді. Я заберу бідних і сумних, які не бояться ні пустелі, ні лева, ні шакала, ні диких племен, ні скорпіона». Абрам скептично хитав головою: «Може, ні, може, так». Не треба бути Мойсеєм, щоб змінити життя своє та інших людей. Старий казав: «Наше місто мале. Низькі наші будинки – і немає тут великих учених. А ти, Гершеку, маєш добру голову. Хто знає, може, ти станеш зіркою в Ізраїлі. Десь далеко існують величезні міста, там мешкають учені. Один вивчає старі книги, другий лікує хворих і літніх людей, третій будує високі муровані будинки [...] Палестина далеко. І час іще не настав. – Недобре, щоб 28

Януш Корчак. Сторінками біографії маленький хлопчик сам виходив на дорогу за місто: тебе можуть покусати собаки, коні можуть переїхати, люди можуть побити»5. Часи не були безпечними ні для малюків, ні для дорослих. Гершек був немовлям, коли наполеонівські армії, перемігши пруссаків, увійшли на терени прусської займанщини, а потім – до Варшави. Йому було два роки, коли за Тільзітським договором, укладеним між Наполеоном і Олександром I, із загарбаних Пруссією польських земель було створене герцогство Варшавське. Хлопчикові виповнилося чотири роки, коли внаслідок програної війни Австрія віддала герцогству Варшавському землі, захоплені під час третього розподілу, а також околиці Замостя. Грубешів тоді опинився в межах герцогства. Хлоп’я було семилітком, коли 1812 роцу Наполеон зазнав поразки під Москвою. На Віденському конгресі в 1815 році був установлений новий розподіл Європи. Переможці – Росія, Австрія та Пруссія – утворили Священний союз, покликаний боронити усталений лад. Герцогство Варшавське припинило існування. Замість нього постало Царство Польське, невеличка держава, викроєна із земель, загарбаних окупантами, та поєднана персональною унією з Росією, якою тоді правив цар Олександр I. Грубешів став частиною Царства. Гершеві виповнилося десять років. Хлопчина із австрійського став російським євреєм. Він не боявся ні собак, ні коней, ні людей. Тричі він тікав із Грубешова. Втретє Герша довго не було. «Потім різне казали [...], наче циганка дала йому золоту монету в дорогу, наче угорець дав йому дуката, наче цісарський полковник грав із ним у шахи і програв, і написав листа до багатого пана. Гершек учився у різних школах, багато великих міст побачив, у різних високих домах мешкав»6. Він не потрапив до Палестини. Палестина в тій історії – це licentia poetica, символ туги за кращим майбутнім. Чи Корчак розповідав про свого дідуся? А може, про всіх тих єврейських хлопців, які не хотіли далі миритися з долею паріїв? Вони тікали не лише з малих містечок, а й з великих міст, вишарпувалися з ортодоксальних домівок, із пут традиційних заборон, вирушали в дорогу до спливаючої молоком і 29

Йоанна Ольчак-Ронікер медом країни знань і можливостей, як до Обіцяної Землі, не боячись «ні пустелі, ні лева, ні шакала, ні диких племен, ні скорпіона». Вони долали страх перед тим, щоб полишити безпечне середовище, наражалися на прокляття сім’ї, аби лиш досягти омріяної мети. Їхні діти росли вже у фізичному та психологічному комфорті, жили у світі прогресивних людей, вірили в успіх асиміляції та нерідко соромилися своїх батьків, які ще дотримувалися єврейських звичаїв та розмовляли польською з єврейським акцентом. Вони не хотіли чути про драматичні пригоди втікачів із ґето. Пізніше онуки намагалися розшукати тіні предків на кладовищах пам’яті. Проте було вже занадто пізно. Першопрохідці «нової землі», званої емансипацією, становлять утрачену ланку в ланцюзі поколінь. Вони були героями, про яких сьогодні відомо вкрай мало. До них належав і Гершек. Він не став Мойсеєм. А проте вчинив диво. Біографічна довідка, вміщена у списку лікарів, фармацевтів, хірургів, фельдшерок і акушерок Царства Польського за 1843 рік, інформує, що Герш Ґольдшміт декретом від 28 грудня 1838 року здобув у Львівському університеті «ступінь лікаря хірурга II рівня, «уповноваженого до будь-якої медичної практики та проведення судово-медичних досліджень»»7. Як із Грубешівського хедеру він примандрував до вищої школи у Львові? Герш мусив до того закінчити світську початкову школу. Потрапити до гімназії. Здати іспити на атестат зрілості. Де він вчився? За які кошти жив? Він був, радше за все, сиротою. Цілком можливо, що перш ніж зважитися на студії в університеті, юнак упродовж кількох літ, від чотирнадцятого до двадцятого року життя, навчався в єшиві. Про це свідчила наголошувана у спогадах глибока обізнаність у Талмуді. Дуже шкода, що Корчак не продовжив своєї розповіді. Багато років поспіль він обмірковував написання родинної історії. В 1920 році, коли він тяжко захворів на тиф і думав, що помирає, Корчак злякався, що разом із ним помре й минуле предків. Одужуючи, він продиктував комусь кілька розділів спогадів. Проте, коли відчув себе добре, знищив нотатки. Коли видавці тижневика «Wiadomości 30

Януш Корчак. Сторінками біографії Literackie» спитали його в 1930 році, над чим він працює, письменник відповів, що планує роман за назвою Прадід – правнук. Дія роману мала розпочатися на зорі XIX століття й завершитися сьогоднішнім днем. У вигаданий сюжет він хотів вплести автентичні родинні перекази. Така сага про життя низки єврейських поколінь була б сьогодні безцінною. Але йому не вистачило терпіння, часу, він не зумів знайти належної форми. Нині ми вже не відтворимо Гершевих шляхів. Їх можна собі уявити завдяки іншим переказам. Молодший від нього на два покоління лікар Зиґмунт Биховський, шваґер моєї бабусі, також походив із маленького містечка – Корця на Волині, також народився в ортодоксальній єврейській сім’ї, мріяв стати лікарем. Батько-рабин не дозволив йому ходити до світської школи. Хлопець, котрий тоді ще звався Зелманом, спочатку навчався в хедері, відтак закінчив єшиву, і тільки в сімнадцять років утік із дому до Варшави. Там, самотужки заробляючи на прожиття, він вечорами наполегливо вчив російську граматику, математику, історію та інші дисципліни, обізнаності в яких вимагали на іспиті за гімназію. Іспити юнак склав на відмінно і був прийнятий до університету, попри обмеження, які застосовували в російській займанщині щодо євреїв. Він отримав атестат зрілості дорослою людиною і розпочав медичні студії тоді, коли його ровесники їх, власне, закінчували. Допіру після отримання диплома батько пробачив його. Зиґмунт Биховський став видатним невропатологом, політичним і громадським діячем, зрештою, близько співпрацював із Корчаком. Його син, доктор Ґустав Биховський, став одним із перших польських психоаналітиків. Існували й інші варіанти втечі з ортодоксального ґето. Старшому на покоління від Герша, прадідові Антонія Слонімського Аврааму Якову Штерну, окрім наявності вроджених здібностей і знань, набутих власними зусиллями, ще й добряче пощастило. Після катастрофи розподілів у Грубешові почив отець Станіслав Сташиць – державний діяч доби Просвітництва, котрий патріотизм поєднував із глибокою неприязню до євреїв. У трактаті Перестороги для Польщі він назвав 31

Йоанна Ольчак-Ронікер їх «сараною країни, вічним шкідником», причиною всіх нещасть. Але, попри свої упередження, о. Станіслав був захоплений інтелектом єврейського працівника в місцевій годинникарській майстерні. З’ясувалося, що юнак цікавиться точною механікою, має величезні знання з математики, конструює дивовижні технічні новинки. Коли Сташиць у 1808 році повернувся до прусської тоді Варшави, щоб обійняти посаду голови Товариства приятелів наук, він забрав Штерна із собою, пообіцявши допомогти в упорядкуванні його хаотичної освіти. Грубешівському юдеєві тоді вже минуло тридцять дев’ять років. Здавалося, вчитися трохи запізно. Але придалася гнучкість розуму, набута під час зубріння напам’ять біблійних текстів у хедері та богословських диспутів у єшиві. Він блискавично навчився літературної польської мови, вивчив німецьку і французьку, розширив пізнання в математиці, фізиці та хімії, не забуваючи при цьому про вивчення Талмуда та пристрасть до винахідництва. Штерн відвідував засідання Товариства приятелів наук. Там він продемонстрував своє досягнення: «лічильну машину», яка виконувала чотири основні математичні операції – перший у світі механічний калькулятор. Коли в листопаді 1815 року імператор Олександр I приймав у варшавському Замку делегацію вчених, то Штерн представив свій винахід монархові. В 1817 році він розробив нову версію «машинки», яка дозволяла обчислювати квадратний корінь. На знак поваги до його заслуг і знань у механіці Штерн став першим і єдиним євреєм у Польщі, котрого прийняли у члени-кореспонденти Товариства. Герш Ґольдшміт не мав ані таких вражаючих досягнень, ані такої мальовничої біографії. Корчак лише написав у Щоденнику, що дідусь болісно й довго йшов до мети. Він не розповів про його терзання. То не були героїчні труди та самозречення, про які згадують із гордістю. Євреям, які прагнули вирватися з ґето, довелося стерпіти стільки знущань і принижень однаковою мірою і від одновірців, і від поляків, що бракувало слів, аби все те виразити. Тому про ці справи відомо мало. А може, та історія, яка точилася на окрайку драматичних подій, здавалася письменникові занадто приватною та скромною? 32

Януш Корчак. Сторінками біографії Правління царя Олександра I розбудило сподівання на демократичні свободи, але жодне з цих сподівань не справдилося. Коли він помер і в 1825 році трон посів його молодший брат – Микола I, абсолютний самодержець, стало зрозуміло, що ні угодовство, ні улесливість не змінять ситуацію. Почалася епоха конспірації та самостійницьких змов. Побоювання, що цар натрапив на слід змови молодих військових у варшавській Школі підхорунжих і накаже їх заарештувати, призвело до того, що 29 листопада 1830 року спалахнуло повстання. Воно тривало десять місяців і зумовило повалення царської влади та проголошення незалежності. На рік. Але закінчилося катастрофою. Герш Ґольдшміт саме в 1830 році одружився з мешканкою Грубешова Ханою, уродженою Райс. В 1831 році з’явився на світ їхній первісток Еліезер, якого кликали Лейзером. Чому Герш допіру після одруження почав думати про вищу освіту? Наближалося тридцятиліття. Може, тесть і теща, Лейб і Гінда Райси, зобов’язалися, згідно зі звичаєм, утримувати молодих у перші роки подружжя, щоб зять міг спокійно займатися наукою? Чи були вони настільки терпимі, що погодилися замінити Талмуд світськими знаннями? І такі довірливі, що не боялися ризику? Адже в ті непевні часи він міг кудись повіятися, кинувши дружину саму. Та Герш не підвів родичів. Невдовзі після поразки повстання він записався на медичний факультет у Львові. Коли Герш здобув диплом лікаря, йому було тридцять три роки. Він повернувся до Хани й відкрив приватну лікарську практику. Щоб полегшити долю вбогих пацієнтів, доктор вирішив створити у Грубешові шпиталь для старозавітних. Для того він заходився збирати пожертви серед одновірців, сам також узяв участь у будові. Герш Ґольдшміт почав працювати у шпиталі в 1848 році. Заклад міг умістити п’ятдесят хворих, однак міська влада не хотіла доплачувати за утримування та лікування єврейських пацієнтів, отеж, слід було постійно клопотатися про допомогу. Доктор робив у рідному місті те ж саме, що через багато років робитиме згодом його внук у Варшаві. Він навідувався до різних людей, переконував, просив грошей. Світська освіта не розірвала його зв’язків із єврейською громадою та не позбавила віри. Герш дотримувався всіх релігійних обов’язків, 33

Йоанна Ольчак-Ронікер пожертвував значну суму на спорудження нової синагоги, брав участь у численних благодійних організаціях. «Він втішався загальною повагою, «відзначався лагідним характером і дотепністю. Окрім великої вправності в медичному мистецтві, він також добре знався на Талмуді та рабинських науках, був закоханим в єврейську літературу, вільно володів івритом та іншими мовами»»8. Гершеві на шляху до освіти довелося пережити нелегкі часи. Тому він був прихильником світської освіти та переконував місцевих євреїв посилати своїх дітей до світських шкіл, даючи їм, таким чином, більше життєвих шансів. Корчак усвідомлював, що не впав на землю з зірок. Що його медичні, соціальні, педагогічні уподобання не постали на рівному місці. В історії Герша мусило бути щось таке, що зачіпало його особисто, якщо він так сильно хотів її розповісти. Чи імператив служіння дітям не постав, бува, під впливом родинних історій про важке, самотнє дитинство дідуся? Як трапилося, що онук так добре розумів нещастя, яким є сирітство? Адже сам він такої долі не зазнав. Герш Ґольдшміт із перспективи часу постає особою урівноваженою та свідомою власної гідності. Його шлюб із Ханою був дуже вдалим. Після Лейзера прийшли на світ іще четвірко дітей: Йосиф, Янкель, Міндля та Марія. Другому синові Йосифові судилося в майбутньому стати батьком Януша Корчака.

Примітки 1. Rozmowa [Jerachmiela Wajngartena] z Januszem Korczakiem. «Alim» 1925, nr 1, [в:] Dzieła, t. 14, wol. 1, s. 72, 73. 2. Janusz Korczak, Herszek, в: Dzieła, t. 12, Warszawa 1998, s. 332; Rozmowa..., [в:] t. 14, wol. 1, s. 72. 3. Janusz Korczak, Trzy wyprawy Herszka, [в:] Dzieła, t. 12, s. 394, 395. 4. Ibidem, s. 396. 5. Ibidem. 6. Ibidem, s. 397. 7. Maria Falkowska, Rodowód Janusza Korczaka. «Biuletyn Żydowskiego Instytutu Historycznego» 1997, nr 1. 8. Korespondencja. «Izraelita» 1905, nr 33, цит. за: Maria Falkowska, Rodowód..., op. cit. 34

Януш Корчак. Сторінками біографії

3. Йосиф і його брати Повинен був багато місця присвятити батькові: я реалізую у своєму житті те, чого прагнув він, чого стільки років так болісно прагнув дідусь. Януш Корчак, Щоденник, ґето, 21 липня 1942 року [ДЛ, 485]

Йосиф (Юзеф) Ґольдшміт, син Герша (Гірша), «вільно практикуючого» у Грубешові лікаря, «тридцяти дев’яти літ зроду», і його дружини Анни (Хани), уродженої Райс, «тридцяти шести літ зроду», прийшов на світ у Грубешові 4 вересня 1844 року. Інформація такого змісту була вписана до метричної книги синагогального округу осіб юдейського віросповідання в 1844 році. Старший син доктора Ґольдшміта та його дружини, Еліезер, котрого на щодень кликали Лейзером, мав тоді чотирнадцять літ. Через чотири роки після Йосифа з’явився на світ наймолодший син, Янкель. А дочки, Міндля і Марія? Вписування дівчаток до метричних книг у ті часи вважали марнуванням зусиль, тому ми не знаємо дат їхнього народження. Корчак у своєму Щоденнику називає серед батькових братів і сестер також Кароля. Про нього нічого не відомо. Корчак пише, що його дідусь назвав дітей християнськими іменами. Насправді ж, Йосиф тільки згодом перетворився на Юзефа, Лейзер – на Людвіка, Міндля – на Маґдалену, а Янкель – на Якова. Тільки Марія одразу отримала ім’я, яке звучало по-європейськи. В 1844 році доктор Герш Ґольдшміт уже шість років практикував у Грубешові як хірург і був уповноважений проводити «судово-медичні дослідження». Хана, мабуть, була людиною теплою і приязною до людей, бо й через багато років після кончини подружжя у посмертному спогаді було зазначено, що в їхньому домі «не тільки фізично хворі, 35

Йоанна Ольчак-Ронікер а й кожен зажурений і нещасливий знаходив допомогу, полегшення та потішання...». То була, схоже, ідеальна родина. Люблячі батьки, п’ятеро чи шестеро дітей, добробут, тепло, почуття захищеності. Традиції в родині намагалися поєднувати з прогресом, а єврейську ідентичність – із польською. Тут шанували приписи та заборони юдаїзму, урочисто відзначали релігійні свята, проте не замикалися від зовнішнього світу та його вимог. Синів посилали до світських шкіл, звісно ж, хлопці мусили здобути вищу освіту, щоб отримати статус інтелігентів, а дівчата – вийти заміж за освічених євреїв. Дітей у єврейському домі вважали найціннішим даром Божим. Турбота про їхнє здоров’я, освіту, майбутнє становила сенс родинного життя. Педагогічні ролі були справедливо розподілені. Батько картав, спонукав до молитви і навчання, а мати хвалила, годувала та розпещувала. Досі словосполучення «їдише маме» означає надмірну та некритичну любов. Не думаю, що така любов і справді псувала характер. Вона радше давала силу, потрібну для виживання в неприязному світі. Виховання в дусі Традиції означало, серед іншого, що нащадки зобов’язані поважати і слухатися батьків. Бунт проти волі батька становив порушення Закону, був тяжким гріхом, який часто карався прокляттям. І саме така трагедія трапилась у благочестивому домі Ґольдшмітів. Негативним її героєм став старший син Еліезер, а короткий опис тієї історії міститься у виписці з метричних книг варшавської євангельсько-ауґсбурзької церкви. Діялося в Варшаві дня десятого листопада одна тисяча вісімсот сорок дев’ятого року в годині одинадцятій перед полуднем. Сповіщаємо, що в присутності свідків [...] Джона Крістіана Генріха Веста, англійського місіонера, п’ятдесяти літ [зроду], і Фрідріха Вільгельма Бленера, маляра-портретиста, літ п’ятдесяти одного зроду [...], був хрещений підготований Англійськими Місіонерами до навернення Старозавітних Лайзер Ґольдшміт Юнак, Син Лікаря і Доктора Медицини в Грубешові

Януш Корчак. Сторінками біографії в Люблінській губернії Гірша і Анни Подружжя Ґольдшмітів [...], котрий при хрещенні святому прийняв ім’я Людвік1. Скільки ж у тому тексті приховано таємниць! «Лайзер Юнак» мав тоді вісімнадцять років. Утік із дому? Виїхав за згодою батьків? Що він робив у Варшаві невеселого 1849 року? Тієї весни в місті роїлося від поліції та військових. Стерегли безпеку двох монархів: царя Миколи I та австрійського імператора Франца Йосифа, котрі радилися в Лазенківському палаці, як придушити угорське повстання, що тривало вже кілька місяців – останній сполох Весни Народів. На стінах і парканах висіли плакати з наказом намісника Царства Польського князя Івана Паскевича до російських вояків: «Солдати! Ви йдете приборкати той самий бунт, який ви приборкали вісімнадцять років тому в Польщі, і який знову спалахнув в Угорщині». Вісімнадцять років, які минули від листопадового повстання, були позначені безугавними царськими репресіями. Було скасовано конституцію 1815 року, ліквідовано Сейм і польську армію, польських солдатів тисячами включали до складу російської армії, учасників і керівників повстання покарано засланням до Сибіру та конфіскацією майна. Було закрито університет і Товариство приятелів науки, а коли політична нестабільність і далі не припинилася, було запроваджено воєнний стан. У столиці було добре видно, як режим хоче розправитися з непокірними. На Жолібожі й на Празі сотні будинків були зруйновані, щоб побудувати на їхньому місці Цитадель і військові форти. У знаменитому X павільйоні Цитаделі пізніше відбували ув’язнення наступні покоління бунтівників. З його казематів вони вирушали на страту до шибениць, встановлених на схилах форту. Але навряд чи Лейзер, прибулець із провінції, багато думав про ці проблеми. У нього були власні клопоти. Столиця боронилася від притоку ортодоксальних юдеїв. Прибувши туди, єврей мусив заплатити «квитковий податок» – сплату за кожен день перебування в місті. Від того дискримінаційного та обтяжливого обов’язку були звільнені нечисленні групи мешканців, у тому числі учні державних 37

Йоанна Ольчак-Ронікер шкіл. Може, він хотів учитись у Варшаві? Щоправда, вищі школи були ліквідовані, але й надалі функціонували середні школи, які репрезентували високий науковий рівень: Правові та Педагогічні курси, Медико-хірургічна академія, Школа красних мистецтв. Може, він цікавився мистецтвом? У столиці існувала барвиста мистецька богема, що складалася з талановитих творців і їхніх палких шанувальників, які оточували своїх кумирів. Може, він бував у цих колах і там познайомився зі згаданим малярем-портретистом, судячи з прізвища – німцем. Чи то він переконав юнака перейти у протестантизм? Чи до цього спричинилися англіканські місіонери, утримувані британським Біблійним Товариством, котрі дуже активно діяли на всіх континентах, зокрема й серед євреїв Східної Європи? А може, він закохався в якусь неєврейську дівчину? В російській займанщині були заборонені шлюби між християнами та особами юдейської віри. Тільки через хрещення він міг здобути її руку. Католицизм був ближчим до польської ідентичності, натомість протестантизм був доступнішим і ставив менше вимог до навернених. Чи Лейзер здобув руку коханої? Чи були вони щасливі? Сюжет для побутового роману про ту епоху. Я пишу про ту справу без належної поваги і маю жаль до місіонерів. Рішення вісімнадцятирічних рідко бувають зрілими, й дорослі повинні зважати на це. Хоча, звичайно, могло трапитися й так, що хлопець зазнав глибокої духовної трансформації. Більш імовірно, однак, що він хотів утекти від свого єврейства, увійти до світу християн, стати рівноправним членом суспільства, мешкати там, де схоче, робити те, що заманеться, більше, як йому гадалося, досягнути в житті. Таке рішення вимагає великої мужності й уяви. Єврей, котрий навертався в іншу віру, відкидав не тільки релігію, а й усю систему цінностей, що нею був юдаїзм. Він почувався в новому житті цілковито загубленим, дезорієнтованим, наче монах, котрий покидає монастир. Він із жахом переконувався, що польське суспільство аж ніяк не приймає його з розпростертими обіймами. Навпаки, «вихрест», особливо, якщо він не був багатієм, і далі наражався на ворожість і презирство. А власне середовище називало його «мехесом» і вважа38

Януш Корчак. Сторінками біографії ло зрадником. Відтак відбувався розрив сімейних і приятельських зв’язків. Змінивши віросповідання, єврей уже ніде не був удома, а в душі назавжди залишалися рани та рубці. Подібний вибір у ті часи зазвичай чинили люди з певним життєвим досвідом, котрі знали, що втрачають, а що набувають. Бідний Юнак. Він не хотів бути ні Еліезером, ні Лейзером. Він вважав, що нове ім’я змінить його долю на краще. Він, звичайно, мав якісь сподівання та надії на майбутнє. Чи здійснилися вони? Суха біографічна нотатка повідомляє: «Про життя та діяльність Людвіка Ґольдшміта немає жодної інформації»2. Рішення старшого сина мусило боляче зранити доктора Ґольдшміта, але не змінило його поглядів. Він і надалі вважав, що не може відгороджувати своїх дітей від польського суспільства. Отож, Йосиф, якого тепер звали Юзефом, ходив до початкової державної школи у Грубешові, а потім перебрався в Люблін, до державної гімназії. Роки навчання хлопчика припали на бурхливі часи напередодні січневого повстання. Хоча новий цар Олександр II, вступаючи на престол у 1855 році, своєю заявою: «Облиште мрії», – попередив суспільство, щоб воно не плекало жодних ілюзій, але скасування воєнного стану, амністія для політичних в’язнів, менша пильність цензури – все це породило в поляків надію на пом’якшення антипольської політики, а в євреїв – на рівноправ’я. Угодовці радили терпіти, а тим часом у добу похмурої «паскевичівської ночі», як називали епоху між повстаннями, виросло нове покоління. Молодь не хотіла чекати поступок, вимагала повернення в освіту польської мови, польських шкіл, польського університету, влаштовувала патріотичні демонстрації та відзначення національних річниць. У Любліні також доходило до антицарських демонстрацій, в яких гімназійні колеги Юзефа брали активну участь. Релігійний характер тих мітингів і походів, спільні молитви і традиційні церковні піснеспіви не відлякували євреїв, які бажали виявити солідарність із поляками. 39

Йоанна Ольчак-Ронікер Виходець із єврейської родини, Юзефів ровесник Александр Краусгар, ходив у 1860 році до варшавської гімназії і разом зі своїми єврейськими колегами брав участь у національних урочистостях. Через багато років, будучи вже цілковито спольщеним адвокатом, істориком, публіцистом, він згадував: «Ми жили у величезному піднесенні, горді тим, що до нас ставляться як до осіб, котрі заслуговують на ім’я патріотів». Моїй майбутній прабабусі Юлії, дочці торгівця сіллю Ісаака Клейнмана, було шістнадцять років, коли 27 лютого 1861 року царські війська атакували на Замковому майдані у Варшаві похід демонстрантів, убивши п’ятьох із них. Вона пам’ятала славетний похорон п’ятьох полеглих, коли за трунами йшло духовенство усіх конфесій, у тому числі головний рабин Варшави Бер Мейзельс і проповідники Маркус Ястров та Ісаак Крамштик. Слідом за ними у стотисячному поході «йшли лавою, тримаючись за руки, католики, юдеї, протестанти, шляхта, ремісники, робітники, професійна інтелігенція, словом, уся міська людність у братній згоді та зразковому ладі». У храмах усіх конфесій відбувалися жалобні панахиди, присвячені пам’яті жертв. У «реформованій» синагозі на Налевках Ісаак Крамштик звернувся до присутніх польською: Вітчизна наша тут [...], де сили наші розвинулися, де наші чинності дозрівають, де надія в молодечому віці усміхається, де наш розум розумувати, а наші серця відчувати навчилися, – там, браття, там є той край, який ми зобов’язані любити [...]. Тож єднаймося в любові до краю з рештою наших земляківіншовірців, ступаймо за ними шляхом освіти й цивілізації, шляхом науки й толерантності [...]. Намагаймося усунути усі загорожі, які стільки віків поспіль розмежовували мешканців одного краю, дітей однієї землі3. Чи була серед його слухачів невисока, кучерява, енергійна шістнадцятирічна юнка, моя майбутня прабабуся? Слова проповідника стали її життєвим кредо, вони зродили в ній, чи, може, утвердили непохитну впевненість, що вона є часткою того краю. Усе своє життя 40

Януш Корчак. Сторінками біографії вона зі зворушенням оповідала, що коли Католицька Церква оголосила національний траур, всі жінки в родині Клейнманів одягли чорні сукні, чорні капелюшки з чорними перами, чорну біжутерію, а наймолодші сестрички, вбрані в чорне, возили в полакованих у чорне візочках ляльок у чорних платтячках. 8 квітня 1861 року царські війська знову відкрили вогонь по демонстрантах на Замковому майдані, вбивши й поранивши сотні людей. Тоді хреста, який випав із рук застреленого монаха, підхопив єврейський гімназист Міхал Ляндий і з тим хрестом у руках загинув, поцілений російською кулею. Цей випадок надихнув Норвіда на створення відомого вірша Польські євреї. Патріотичне піднесення зростало, у відповідь царські репресії ставали дедалі жорстокішими. Кожен національний ювілей поляки вшановували урочистими процесіями. Військові стріляли в людей на вулицях, що зумовлювало ще більшу рішучість суспільства. 14 жовтня 1861 року російська адміністрація запровадила воєнний стан. Заборонені вуличні демонстрації перемістилися до храмів. Військові вдиралися й туди, витягуючи молільників надвір. Архієпископська курія наказала закрити католицькі церкви. На знак солідарності закрилися також протестантські храми, синагоги та божниці. У відповідь царська влада заарештувала осіб, відповідальних за це рішення: головного рабина Бера Мейзельса та проповідників Маркуса Ястрова й Ісаака Крамштика. Крамштик, засланий до фортеці в білоруському Бобруйську, повернувся через півроку, але не припинив патріотичної діяльності. Син вцілілого під час Празької різанини Самуеля Крамштюка народився в 1814 році, він був типовим зразком поширеного серед євреїв захоплення всім польським. Вихований за суворими релігійними правилами, до вісімнадцяти років Ісаак Крамштик майже не володів польською. В 1832 році, всупереч волі батьків, він вступив до варшавської Рабинської школи, яка мала недобру репутацію серед ортодоксів, бо, на їхню думку, спонукала своїх студентів до секуляризації та полонізації. Далебі, польська мова навчання, обов’язок носити європейське вбрання, патріотичний керунок виховання 41

Йоанна Ольчак-Ронікер призвели до того, що школа за тридцять шість років існування не підготувала жодного рабина, зате її випускники стали інтелектуальною елітою модерної єврейської громади. Крамштик так добре засвоїв польську, що після закінчення школи викладав у ній Талмуд цією мовою, виступив ініціатором спорудження реформованої синагоги на Налевках і першим із варшавських проповідників почав виголошувати проповіді по-польськи. Після спалаху Січневого повстання його вдруге засудили на заслання вглиб Росії, де він провів чотири роки. Після повернення йому вже не дозволили працювати ні проповідником, ні викладачем. Крамштик записував свої проповіді, переклав з івриту на польську уривки з Талмуда, опублікував низку праць про головні засади юдаїзму. Він послуговувався чудовою польською мовою, яка іноді звучить, мов висока поезія: Життя людське – це тінь летка, каже Святе Письмо. Про яку ж ото тінь йдеться? Чи про тінь від вежі, або від дерева? Тінь, яка тримається упродовж певного часу? Ні! Це тінь птаха в польоті, птах полетить собі, і не зостанеться ні птаха, ні тіні4. У нього не було ані часу, ані можливості виховувати одинадцятьох дітей, проте він міг ними пишатися. Сини Марцелій і Фелікс стали адвокатами, Зиґмунт і Юліан – відомими лікарями, Станіслав – фізиком і натуралістом. Для нашої історії важливий той факт, що Юліанові, котрому в 1861 році, коли Ісаака заарештували вперше, було десять літ, в майбутньому судилося відіграти важливу роль у житті Генрика Ґольдшміта. Убитий у ґето маляр Роман Крамштик був сином Юліана та онуком Ісаака. Після запровадження воєнного стану революційний рух пішов у підпілля. У конспіраторів почала визрівати ідея збройного повстання. Таємний повстанський уряд вирішив, що повстання розпочнеться в ніч із 22 на 23 січня 1863 року. Відозва, яка закликала націю до бою, була адресована «всім синам Польщі, незалежно від віри й роду, походження і стану». 42

Януш Корчак. Сторінками біографії Юзеф Ґольдшміт мав тоді дев’ятнадцять років. Він не втік «до лісу», як чимало його однолітків, скажімо, Александр Ґловацький, майбутній Болеслав Прус, також уродженець Грубешова та учень Люблінської гімназії. Якщо в сім’ї Ґольдшмітів і точилися на цю тему дискусії, то, ймовірно, переміг погляд, що він мусить навчатися, а не марнувати життя безрозсудною поведінкою. Проте домашня атмосфера виховала в юнакові потребу соціальної активності. Він включився в роботу Люблінської «захоронки» – нині б це назвали дитячим садком для хлопчиків юдейського віросповідання, який готував дітей до публічної початкової школи. Тут помітний вплив батька і його розповідей про негаразди, яких той зазнав на шляху до знань. А ще – віра, наче польсько-єврейська ворожнеча зникне, коли євреї подолають свою ворожість до світської освіти. З певною велемудрістю, притаманною його вікові, юнак доводив у листі до «Jutrzenki», новоствореного видання польською мовою для польських юдеїв: Ми скаржимося, лементуємо всі, що більшість наших одновірців виказує велику відразу до освіти, а забуваємо, що джерело зла в нас самих закорінене. Адже ті, хто здобули бодай якусь освіту, здебільшого, безперечно, порушують багато приписів, яким люди надають вагомого значення. Не варто також дивуватися, коли побожна юдейка вагається, чи послати свою дитину до школи, побоюючись, щоб водночас із освітою, та не набула зверхності, а відтак і нехоті до віри предків. Нам під силу зламати загороду, яка відділяє нас від ортодоксальних братів, шляхом неухильного дотримання принаймні кардинальних обов’язків, щоб здолати оте хибне, але властиве багатьом переконання, буцім освіта протистоїть релігії. Якщо ж бо ми дотримуватимемося наших релігійних законів, хоча б, здавалося, тривіальних і, може, іноді клопітких для нашої поведінки, то здобудемо довіру та вплив на їхні уми, а завдяки цьому сприятимемо поступові та поширенню науки, а відтак нетерпимість і релігійна ненависть поступляться освіті, як важкі крижини тануть від променів весняного сонця5. 43

Йоанна Ольчак-Ронікер Листа було опубліковано в 1863 році. Повстання триватиме ще вісімнадцять місяців. Від самого початку воно було приречене на поразку. Олександр II мстився безоглядно. Тисячі людей були страчені. Десятки тисяч заслані до Сибіру. Маєтки засуджених конфісковані. Назву Царство Польське замінено на Привіслянський край. Польські установи закриті або русифіковані. Офіційною мовою школи та інституцій стала російська. У скаліченому, приголомшеному горем суспільстві запанувала жалоба. Молодий грубешівчанин увіходив у доросле життя саме в цій атмосфері. Йому було двадцять два роки, коли він закінчив курси правників, які діяли при Люблінській гімназії, і в 1866 році приїхав до столиці, щоб вступити до Головної Варшавської школи на факультет права та управління. Варшава приголомшила його – «завжди сповнена гуркоту, галасу й дудніння». Він ділився своїми враженнями з редакцією нового, нещодавно створеного тижневика «Izraelita», який виходив польською мовою: Хто вперше в житті надовго віддалився від батьків, родичів і друзів, хто вперше покинув рідне місто, в якому провів найприємніші роки, – той легко зрозуміє, що я відчував, раптом опинившись чужим, самотнім у людній столиці, відірваний від усіх, кого я люблю і хто мене кохає. Охоплений такими думками, я вирушив до підвалин Престолу Всевишнього, щоб бодай у молитві об’єднатися з тими, кого я залишив далеко. Я прийшов до синагоги на вулиці Даниловичівській. Мені важко пояснити враження, яке справив на мене цей чудовий Храм Слави Божої [...]. Незабаром залунав красивий і мелодійний спів. Невимовну чарівність мала для мене ота благальна молитва6. На підставі процитованих листів можна змалювати психологічний портрет Юзефа юних літ. Він послуговувався бездоганною польською мовою, мабуть, мав у Люблінській гімназії вимогливих професорів. Юнак читав часописи для полонізованих євреїв. Він ходив до прогресивної синагоги по вулиці Даниловичівській, слухав 44

Януш Корчак. Сторінками біографії виголошувані польською мовою проповіді рабина Ісаака Цилкова. Проте Юзеф не прагнув стати поляком. Він ототожнював себе зі своїм єврейством і відчував, що зобов’язаний йому. Він був релігійним, а водночас вважав, що світська освіта не суперечить вірі предків. Він вважав, подібно як і редакція та читачі «Izraelita», що слід докласти всіх зусиль, щоб можливим стало дружнє польсько-єврейське співіснування на одній землі. Юзеф клопотався про створення у Варшаві невеликої початкової школи для єврейських хлопчаків, яка заступила би хедер і де б, окрім юдаїзму, навчали ще польської мови. Коли у столиці спалахнула епідемія холери, він узяв участь у діяльності добровільних рятувальних комітетів. Репортерський опис пошесті, яка шаліла в середовищі варшавських злидарів, Юзеф залишив у романі Дочка гендляра. Образки з часів останньої епідемії у Варшаві, опублікованому в 1868 році. Присвята на книжці наступна: «Тіні Найулюбленішої Матері Анни Ґольдшміт, на знак глибокої пошани та любові». Хана не дочекалася тієї публікації. Вона померла попереднього року. В Юзефа були літературні амбіції. Він мріяв створити видавничу серію «Портрети уславлених євреїв ХIХ століття», щоб показати читачам шляхи, якими простують «до визнання, поваги та внутрішнього задоволення від корисно прожитого життя»7. Свій перший твір із цієї серії Сер Мозес Монтефіоре, надрукований власним коштом, він присвятив «Найдорожчому Батькові, докторові медицини, на знак синівської любові». В 1869 році Головна Варшавська школа внаслідок післяповстанських репресій була ліквідована, а замість неї постав Імператорський університет. Там у 1870 році Юзеф Ґольдшміт отримав ступінь магістра права й управління, захистивши позитивно оцінену дипломну роботу Виклад розлучного права згідно з юдаїстично-талмудичними законами, із загальним оглядом їхнього розвитку, з урахуванням обов’язкових положень. Робота була опублікована у вигляді окремої книжки. Після завершення навчання він відбув судову практику в Любліні, але замість оселитися в рідних місцях, перебрався до Варшави, де став присяжним повіреним. 45

Йоанна Ольчак-Ронікер Наймолодший з трьох братів, Янкель, який змінив своє ім’я на Яков, також ходив до початкової школи в Грубешові, а потім до Люблінської гімназії. Разом із ним там навчалися грубешівчанин Александр Ґловацький – майбутній Болеслав Прус, маестро польських позитивістів Александр Швентоховський та письменник і публіцист Юліан Охорович. Можливо, під їхнім впливом, а може, під впливом свого старшого брата, Яков рано захопився літературною творчістю. Юліан Охорович у своїх гімназійних спогадах оповідає, що хоча багато учнів писали у шкільні роки, друкували з-поміж них тільки славного колегу Якова Ґольдшміта, «рішучого ідеаліста». Яков був людиною всебічних зацікавлень. У 1876 році він опублікував збірку оповідань Із єврейського життя. Образки та нариси, котрі, як і Юзефів роман, є одними з небагатьох творів, написаних єврейськими авторами польською мовою. Він листувався з Юзефом Іґнацієм Крашевським і посилав йому свої праці для оцінки. Яков друкувався в єврейських і польських часописах, займався виданням дуже популярних на той час єврейських календарів і перекладав з німецької мови. За прикладом брата він укладав біографії видатних юдеїв. На замовлення Матіаса Берсона – банкіра, філантропа, громадського діяча, мецената єврейської культури та мистецтва – Яков написав історію Люблінського кладовища. Разом із братом вони збирали твори мистецтва та історичні документи й рукописи для створюваного у Варшаві Музею єврейської культури. У своїх публікаціях Яков виступав за зближення поляків і євреїв – «мешканців однієї землі» – шляхом взаємного пізнання, розуміння, терпимості до взаємної іншості та використання обопільних здібностей для загального блага. Він пояснював, якою неслушною та образливою є вкорінена в Польщі зневага до євреїв, і вірив у доброчинні наслідки мудрого виховання. Яков підкреслював: «Я завжди і скрізь питання педагогічні ставив на першому плані»8. Як і Юзеф, він клопотався про організацію польських початкових шкіл для єврейських хлопчиків. З цією метою він призначав гонорари від власних книжок. Яков також був одним із ініціаторів та організаторів вечірньої школи для єврейської молоді. 46

Януш Корчак. Сторінками біографії Обидва брата Ґольдшміти успадкували від батька Герша наївне переконання у стилі XIX століття, що коли зникнуть мовні, суспільні та цивілізаційні бар’єри, буде остаточно вирішене «єврейське питання». І тут на гадку спадає болісна думка, що тривалу працю кількох поколінь підсумував у Щоденнику останній у їхньому роду, замкнутий у середині ХХ століття у Варшавському ґето, де «єврейське питання» невдовзі мало знайти своє «остаточне вирішення». Після смерті Хани грубешівське гніздо почало розпадатися. Герш Ґольдшміт, щоправда, вдруге одружився, але й він незабаром помер у віці шістдесяти восьми років. Панни повиходили заміж. Міндля, яку звали Маґдаленою, стала панею Рейнер. Вона вирощувала у своєму садочку малину, за смаком якої тужив у ґето Корчак. Марія Ґольдшміт, у заміжжі Пістоль, виступила з ініціативою побудови в Грубешові притулку імені подружжя Ґольдшмітів – «для десяти старих обох статей юдейської віри». Міська влада запропонувала для цього ділянку поруч із шпиталем, заснованим з ініціативи Герша. Часопис «Izraelita» повідомив: «Пам’ять про благодатну, багатолітню діяльність д-ра Ґольдшміта і його дружини [...] жива ще і довго житиме серед мешканців того міста, які з вдячністю та розчуленням згадують заслуги скромного за життя благодійника, і які дуже багатолюдно взяли участь у відкритті цієї установи»9. Схоже, що після кончини старших Ґольдшмітів у житті родини закінчився певний короткий етап, якому був властивий оптимізм, що його випромінював Герш. Як це зазвичай буває з людьми, котрі всього домоглися власними зусиллями, він цілковито довіряв життю. Подальше покоління, якому «в дитинстві не бракувало навіть пташиного молока», було значно слабшим психічно, хоча, здавалося б, чудово давало собі раду. Юзеф був шанованим у Варшаві адвокатом. Він добре заробляв, читаючи лекції у галузі розлучного права в юдейському законодавстві. Надходження від лекцій Юзеф жертвував на оплату шкільної науки для незаможних єврейських учнів. У 1874 році один із його виступів на тему Про подружжя з точки зору права та моралі відбувся в Каліші. Того ж року він одружився з калішанкою Цецилією 47

Йоанна Ольчак-Ронікер Ґембіцькою, «панною двадцяти літ». Цецилія походила з хорошої єврейської родини. Її батько, Адольф Ґембіцький, був шанованим каліським купцем, відомим благодійною та громадською діяльністю. Матір – Емілію, в дівоцтві – Дайчер, усі любили та поважали. Молоді уклали релігійний шлюб у присутності рабина в нотаріуса у Каліші. Відтак подружжя перебралося до Варшави та оселилося по вулиці Б’єлянській. У 1875 році в них народилася дочка, котру назвали Анною, на честь покійної Хани Ґольдшміт. А через три або чотири роки вони дочекалися сина.

Примітки 1. Цит. за: Maria Falkowska, Rodowód..., op. cit. 2. Ibidem. 3. Żydzi a powstanie styczniowe: materiały i dokumenty. Warszawa 1963, s. 11–14, цит. за: Artur Eisenbach, Kwestia równouprawnienia Żydów w Królestwie Polskim. Warszawa, 1972, s. 330. 4. [Emanuel Oskar Menachcm Deutsch] Talmud, przełożył [z franc.; oryg. ang. 1867] i objaśnieniami uzupełnił Izaak Kramsztyk. Warszawa, 1869, s. 85. 5. Józef Goldszmit, List do redaktora «Jutrzenki». «Jutrzenka» 1863, nr 25, цит. за: Maria Falkowska, Rodowód..., op. cit. 6. Józef Goldszmit, List do redaktora «Izraelity». «Izraelita» 1866, nr 31. 7. Józef Goldszmit, Sir Moses Montefiore. prospekt na dzieło w serii «Wizerunki wsławionych Żydów XIX wieku». Warszawa, 1867. 8. Jakub Goldszmit, Korespondencja. «Izraelita» 1867, nr 1, цит. за: Maria Falkowska, Rodowód..., op. cit. 9. Korespondencja, «Izraelita» 1905, nr 33, ibidem.

Януш Корчак. Сторінками біографії

4. Сонце чи дощ? Завтра мені виповниться шістдесят три або шістдесят чотири роки. Батько упродовж кількох років не робив мені метрику. З цього приводу я пережив кілька тяжких хвилин. – Мама називала це неприпустимою недбалістю: як адвокат батько не повинен був зволікати зі справою метрики. Януш Корчак, Щоденник, ґето, 21 липня 1942 року [ДЛ, 485]

22 липня 1878 року, в понеділок, була чудова погода. «Після сумних днів дощу та сіризни сонце преясним своїм променем розвеселило природу. Усі, хто міг, жваво поспішили на свіже повітря. Той день був благословенним для візників, власників заміських ресторанів, директорів літніх сцен. Місця розваг були переповнені до самого вечора. Саська Кемпа виглядала, ніби суцільний людський мурашник. До чарівних Лазенок тягнулися незліченні гурти прочан. У Швейцарській Долині Більзе грав для двох тисяч слухачів», – писав «Kurier Warszawski». Матіас Берсон, голова правління шпиталю для дітей юдейського віросповідання імені подружжів Берсонів і Бауманів, розташованого у прохідному будинку за адресою: Шліська, 51 / Сєнна, 60, повідомляв, що в 3-5 годинах пополудні шпиталь приймає вбогих дітей усіх віросповідань. Д-р Юліан Крамштик повідомляв, що перевівся на посаду дільничного лікаря в тому ж шпиталі. В дешевій кухні на Фрета того дня біднякам роздавали круп’яний суп, печеню з яловичини і тушковану капусту. А 22 липня 1879 року, у вівторок, була злива. «Не пам’ятаю іншого такого похмурого літа. Дощ за дощем. Понуро. Сумно. Вісла сильно піднялася. Рівень води сягнув восьми футів. Очікували дальшого розливу. Змерзлі, промоклі варшав’яни ховалися від дощу в переповнених кондитерських. У Лурса в Європейському готелі, в Семадені 49

Йоанна Ольчак-Ронікер на розі Крулевської та Маршалковської, в Блікле на вулиці Нови Свят», – повідомляв «Kurier Codzienny». Міхал Ґлюкберґ, книготорговець, видавець, вулиця Нови Свят, 55, інформував, що має в наявності Святе Письмо Старого і Нового Завіту, затверджене Апостольським Престолом, видання в м’якій обкладинці, прикрашене двомастами тридцятьма ілюстраціями Ґюстава Доре. Бернгард Клінґслянд розпродував за ціною, нижчою за собівартість, мануфактуру та мережива на вулиці Нецалій, поруч із Саським парком. Його донечці Меланії виповнилося три роки. Колись вона стане відомою маляркою Мелею Мутер. 22 липня 1878 або 1879 року, в понеділок, а може, у вівторок, сонячного чи дощового дня, в родині Цецилії та Юзефа Ґольдшмітів народився хлопчик, якому в майбутньому судилося стати Янушем Корчаком. Згідно з єврейською традицією, його вирішили назвати на честь дідуся. Вважалося, що таким чином він успадкує його розум, таланти і чесноти. Проте часи змінилися, і поступові польські євреї визнали за необхідне давати дітям польські імена, щоб ті не почувалися чужими в суспільстві. Консерватори протестували, що зміна послабить таку важливу для роду пам’ять про предків. Ґольдшміти обрали компромісне рішення: Герш залишилося святковим іменем, а у світському житті переміг Генрик. Не без опору. Корчак писав у Щоденнику: «Батько мав право назвати мене Генриком, бо сам отримав ім’я Юзеф [...] А проте вагався і зволікав»1. Ім’я, як неважко здогадатися, він отримав під час церемонії обрізання. Переймаючись цим питанням, яке делікатно оминають біографи Корчака, я брутально вдираюсь у сферу інтимного. Я роблю це, бо мені б хотілося уявити собі атмосферу його дому. Моя мати писала, що там панували «суто польські звичаї», що «асиміляція відбулася тоді швидко й ґрунтовно». Мати спрощувала складний процес, замовчувала істотний етап, коли батьки були ще польськими євреями, а діти виростали вже поляками єврейського походження. Адже це прецінь теж частина нашої сімейної історії. Моя прабабуся Юлія Клейнман вийшла заміж за австрійського єврея Ґустава Горвіца, але після заміжжя й далі мешкала у Варшаві. Поки був живий Ґустав, син віденського рабина, в сім’ї суворо дотримувалися приписів 50

Януш Корчак. Сторінками біографії юдаїзму. Коли ж він помер, увдова вирішила, що відтепер дев’ятеро своїх дітей виховуватиме в польському дусі. Проте чи можна одного дня зректися власної ідентичності? Позбутися без жалю юдейського Бога, релігійних навичок, традиційних звичаїв? Чи не залишить це болісного сліду в душі? Моя бабуся Яніна, дочка Ґустава Горвіца, мала вісім років, коли втратила батька, але добре пам’ятала правила, яких дотримувалися за його життя, обряди шабату й урочисте відзначення свят. Однак у написаних після Другої світової війни спогадах вона не обмовилася про це ані словом. Бабуся стверджувала лише, всупереч очевидному, що її рідний дім нічим не відрізнявся від польських. А розповідаючи про своє захоплення польською літературою в часи навчання в пансіоні, зворушення, з яким декламувала на конспіративних вечірках польські патріотичні вірші, давала зрозуміти, що завжди почувалася передусім полькою. Антисемітські інвективи зробили свою справу: єврейство навік-віки почало асоціюватися з середньовічними забобонами, невіглаством, характерологічними дефектами. Тож у пам’яті затирали сліди доасиміляційного минулого. Полонізація батьків Корчака здавалася моїй матері гуманітарним обов’язком, виявом цивілізування, олюднення. А прецінь адвоката Ґольдшміта, хоча він розмовляв і писав польською, вважали юдеєм, а не поляком. Світське життя у столиці пом’якшило в ньому суворість засвоєних у батьківському домі звичаїв. Він збайдужів до релігії, але дотримувався основних принципів віри і традиції. Може, з розрахунку? Адже Юзеф був фахівцем із розлучень за юдейським правом. Він мав справу з ортодоксальними євреями. Виявляючи відкрито власну безбожність, адвокат утратив би клієнтів. Тож малоймовірно, що він проігнорував для сина такий фундаментальний обов’язок в юдаїзмі, яким є обрізання. В 1934 році Корчак писав до малого Дана Ґольдіґа, онука друзів, котрі мешкали в Палестині: Я погубив стільки різних паперів, але маю листа рабина, який благословив мене, коли я народився2.

Йоанна Ольчак-Ронікер Позаяк він зберігав ту пам’ятку понад п’ятдесят років, то мусив її високо цінувати і вірити в силу одержаних благословень. А родинна легенда переказувала, що автором листа був сам головний рабин Парижа, знайомий Юзефа Ґольдшміта, котрий привітав його з народженням сина, пророкуючи, що той буде великим мужем в Ізраїлі3. Але чому ж ми не знаємо точної дати народження? Чому адвокат Ґольдшміт кілька років не виправляв Генрикові метрики? Згідно з чинним у Російській імперії законодавством, дитину слід було вписати до книг цивільного стану впродовж восьми днів після народження. Церква не була відокремлена від держави, і реєстри провадили релігійні громади. Християнські весілля, народження і смерті реєстрували в парафіяльних церковних книгах. У разі нехристиянських конфесій роль чиновника у справах цивільного стану виконував комісар поліційного відділку. При отих відділках, влада яких поширювалася на певні адміністративні округи, функціонувало духовенство різних обрядів. Для ортодоксальних юдеїв передбачалася така процедура: батько у присутності двох свідків повідомляв чергового рабина про народження дитини. Рабин, переконавшись, якщо новонароджений – хлопчик, що були дотримані необхідні релігійні практики, вручав батькові посвідку, на підставі якої комісар відділку записував дитину до книг та видавав свідоцтво про народження, яке фіксувало конфесійну приналежність. Альтернативою було хрещення. Однак асимільовані євреї вважали, що то був би «акт публічного лицемірства», що ті, хто наважувався на зміну конфесії, чинять це винятково задля матеріальних благ, задля кар’єри. Отож, і мої близькі не хотіли таким чином купувати прихильність польського суспільства. За документами вони залишалися віруючими юдеями, хоча їх уже ніщо не пов’язувало з юдаїзмом. Батько Корчака не був настільки інфікований бацилою польської ідентичності, як моя прабабуся. Недарма з-під його пера вийшов біографічний нарис Сер Мозес Монтефіоре. Той єврейський фінансист і філантроп, а водночас шляхетний англійський баронет, друг королеви Вікторії та інших великих постатей тієї епохи, турбувався про поліпшення становища євреїв у Європі та став для них символом 52

Януш Корчак. Сторінками біографії успішного і творчого симбіозу без шкоди для власної ідентичності. «Монтефіоре залишається євреєм і не забуває про це, пишаючись власним походженням [...] Але Монтефіоре є ще й англійцем, зразковим громадянином своєї країни»4, – писав Юзеф Ґольдшміт, ставлячи баронета за приклад польським юдеям. Польські юдеї – Кроненберґи, Блохи, Епштейни, Тепліци, Вавельберґи – двоїлися й троїлися у своїх ініціативах. Вони засновували банки, розвивали промисловість і торгівлю, будували залізничні колії. Створювали безліч єврейських благодійних установ: шкіл, дитячих будинків, шпиталів, будинків для людей похилого віку. Вони були польськими патріотами, фінансово підтримували національні повстання, а також засновували видавництва, утримували найважливіші польські часописи. Були відомими меценатами, інвестували в підтримку польських письменників і митців. Що ще вони могли би вдіяти, щоб стати «зразковими громадянами» країни, якої не існувало? Поразка Січневого повстання завдала удару, який надовго позбавив польське суспільство самостійницьких сподівань. Царська влада вирішила русифікувати й залякати Привіслянський край. Надзвичайний стан дав необмежену владу військово-польовим судам. З установ, судів і шкіл була усунута польська мова, яку замінили російською. В «колишньому» Королівському замку порядкував російський генерал-губернатор, котрий зосередив у одних руках адміністративну, військову та політичну владу. Польських чиновників замінили росіяни. Всі вважали їх хабарниками та негідниками. Військові, чиновники, гімназійні вчителі – всі носили мундири, які різнилися тільки кроєм, кольором і відзнаками. Місто набуло в ті роки після повстання російського характеру. Католицькі храми перетворювали на православні. Будинки фарбували в яскраві кольори за російським зразком. Таблички з назвами вулиць, вивіски крамниць, театральні афіші, оголошення мусили бути двомовними: праворуч більший напис російською, ліворуч менший – польською. Цей наказ обходили, вміщуючи на вивісках крамниць і ресторанів французькі назви. Замість злотих і ґрошів 53

Йоанна Ольчак-Ронікер були запроваджені рублі та копійки, з чим поляки ніколи не погодилися, і далі рахуючи в польській валюті. Дошкуляло безсилля, усвідомлення, що стільки жертв і страждань пропали намарно. Власний розпач часто робить нас байдужими до проблем інших і підштовхує до пошуків офірного цапа. Найлегше було розрядити агресію на євреях. Юзеф Ґольдшміт бачив, як надто змінилися політичні та соціальні стосунки в Польщі. Давно розвіялося відчуття польсько-єврейської солідарності. Впадали в око величезні єврейські статки. Біднота в халатах викликала огиду. Лунали застереження про «ожидовлення» польської культури з вини єврейських видавців і книготорговців. Лютив той факт, що польську науку, медицину, палестру опанували євреї. Ян Єленський в антисемітському журналі «Rola» писав: «Як ти юдей, то будь ним! Нам миліший темний ортодокс-юдей, ніж цивілізований нуль, бо перший у щось вірить, чимось є, а другий не дає жодних гарантій. Для ґешефту він продасть, прошахрує все, оскільки є прихильником безоглядного підлого утилітаризму»5. «Єврей і поляк в одній особі – це чистісінька брехня [...], про примирення тих двох альтернатив: єврейщини і польськості не може бути й мови»6, – доводили антисеміти, розвіюючи всі ілюзії та блокуючи всі шляхи. «Яке ж майбутнє очікує моє бідне дитя? Воно народилося поляком. Москалі змушують його бути москалем, Єленський забороняє йому бути поляком, німцем воно бути не хоче, а євреєм уже не може бути»7. Скарга Александра Краусгара точно описує, що могло спасти на думку і Юзефові Ґольдшміту. Юдейська віра прирікала на цькування у школі та університеті, ускладнювала фахове життя, виключала можливість виконання публічних функцій, породжувала неприязнь у польського суспільства. Може, слід було позбутися цього тягаря? Дедалі частіше близькі й дальші друзі приймали хрещення і хрестили своїх дітей. Вони казали, що роблять це для їхнього ж добра. В католицтво перейшов доктор Станіслав Слонімський, син Сари, уродженої Штерн, і Хаїма Зеліґа Слонімського, батько майбутнього поета Антонія Слонімського. Юзеф Лесман, батько майбутнього поета Болеслава Лешмяна, також 54

Януш Корчак. Сторінками біографії зволікав із виправленням для сина свідоцтва про народження. Він охрестив його в 1887 році, коли було запроваджено numerus clausus, тобто кількість єврейських учнів у гімназіях обмежено до 10%, а хлопцеві виповнилося десять років, і треба було йти до школи. Порвати із родинними традиціями? Із засвоєними в рідному домі принципами? Усією системою юдейських цінностей? А може, адвокат Ґольдшміт не занедбав справу метрики, а лише довго зважував усі «за» і «проти». То був справді складний вибір, хоча ніхто й подумати не міг, що колись офіційний папірець може стати смертним вироком. Зрештою, він прийняв рішення. Він вчинив усупереч здоровому глузду, зате згідно зі своїми переконаннями. Його син отримав офіційне ім’я Гірш і був зареєстрований у «канцелярії для нехристиянських віросповідань». Як батько пояснив затримку? Та ж він був адвокатом. Впорався якось. Син ніколи не поставив під сумнів батькового рішення. До самої смерті він залишився при юдейському віросповіданні.

Примітки 1. Janusz Korczak, Pamiętnik, op. cit.; Януш Корчак, Дитя людське, с. 485. 2. List Janusza Korczaka do Dana Goldiga, 5 XII 1934, [в:] Dzieła, t. 14, wol. 2, s. 190. 3. Hanna Mortkowicz-Olczakowa, Janusz Korczak. Warszawa, 1966, wyd. 3, s. 24. 4. Józef Goldszmit, Przyjaciel ludzkości. «Izraelita» 1866, nr 16, цит. за: Maria Falkowska, Rodowód..., op. cit. 5. Цит. за: Alina Cała, Asymilacja Żydów w Królestwie Polskim. Warszawa, 1989, s. 286 6. Цит. за: Zbigniew Kościesza, Czem są Żydzi i dokąd zmierzają. Warszawa, 1909, s. 54. 7. Ibidem.

Йоанна Ольчак-Ронікер

5. Похорон канарка Тяжка це річ – народитися і навчитися жити. Януш Корчак, Щоденник, ґето, 21 липня 1942 року [ДЛ, 485]

Щоб якось виправити давній недогляд і дати змогу провести ювілейні урочистості, ЮНЕСКО визнала роком народження Генрика Ґольдшміта 1878 рік. Світ того літа здавався відносно спокійним. В Англії уже сорок перший рік панувала королева Вікторія. Французькою Республікою четвертий рік керував Президент Мак-Магон. В Австро-Угорській монархії імператором уже тридцять років був Франц Йосиф. Російською імперією упродовж двадцяти трьох років неподільно владарював Олександр II, а Німецькою – сім років імператор Вільгельм I. Попри політичне поневолення, Варшава економічно розвивалася. Розквітаючий капіталізм потребував юристів, люди шукали правників не лише тоді, коли йшлося про розлучення. Адвокат Ґольдшміт добре заробляв. Він любив комфорт, тому часто міняв помешкання на більші і зручніші. У 1881 році, коли Генрикові було три роки, Ґольдшміти перебралися з Б’єлянської на Краківське Передмістя – найбільш представницький тракт Варшави, який веде до Королівського замку. Переїзд до «кращого», польського кварталу означав, що послугами адвоката користувалися не тільки євреї, а й поляки. Сім’я була невелика. Мати, батько, двійко дітей і бабуся з материного боку, Емілія Ґембіцька, котра оселилася разом із ними після смерті чоловіка. З прислуги наймали куховарку, покоївку та бону для дітей. Корчак, пишучи в ґето про своє дитинство, міг би втішати серце теплом втраченого раю, згадуючи смаки, барви, запахи домашнього вогнища. А тим часом він лише згадує про ностальгію 56

Януш Корчак. Сторінками біографії за малиною (сад тітки Маґдзі), гречаною кашею (батько) та ще, може, бісквітами, які їв, коли занедужав. Мати, описана в Щоденнику, справляє враження особи, котра постійно хвилюється про сина. «Цей хлопець не має амбіції, йому однаково, що він їсть, як одягнеться, чи бавитися з дитиною свого кола, а чи з дітьми двірника. Не соромиться бавитися з малечею»1. Син, стриманий у вираженні почуттів, не залишив нам жодних переказів, завдяки яким можна було би змалювати її портрет. Весела, жвава, красива, ніжна? Депресивна, апатична, сором’язлива, замкнена в собі? Сестра в ролі товаришки спільних забав майже не існує, хоча їх розділяє незначна різниця у віці. [...] Татуньо називав мене у дитинстві роззявою і цимбалом, а в бурхливі моменти навіть ідіотом і віслюком. Одна тільки бабця вірила у мою зорю. А так – то лінюх, плаксун, ревун (казав уже), ідіот і нікчема [...]. Мали рацію. Порівну. Пів на пів. Бабуня і тато2. Здається, найніжніші стосунки пов’язували його з бабусею. Їй він звірявся у своїх думках. Вона частувала його родзинками і казала про нього: «філософ». Батьки, мабуть, не були щасливою парою. Батько присвячував родині мало часу. В його житті з’являлися інші жінки. Мати плакала. Бабуся заламувала руки: «Тільки двоє дітей у порядному єврейському домі». Настрої дорослих передавалися Анні та Генрикові. Вони боронилися від тривоги, яка висіла в повітрі. Анна ховалася в дівчачі заняття настільки ретельно, що її не помічав навіть рідний брат. Генрик тікав від домашніх конфліктів у свої мрії. Я був дитиною, котра «годинами може бавитися сама», дитиною, про яку «невідомо, чи вона вдома». Цеглинки-кубики я отримав у шість років; перестав бавитися ними у чотирнадцять. – Як тобі не соромно? Такий великий хлопець. Взявся би до чогось. Читай. А ти – кубики3. 57

Йоанна Ольчак-Ронікер Лейтмотивом усієї творчості Корчака стала самотність дитини у світі дорослих. «Без радісного дитинства все життя неодмінно буде скаліченим»4. Перші роки життя він запам’ятав як низку нескінченних терзань, які складалися зі страху, сорому, безпорадності, почуття провини. Ці спогади стали для нього цінним джерелом педагогічного та літературного натхнення. Ще до того, як найбільші європейські авторитети відкрили й описали дитячі неврози, що згодом ламають доросле життя, він відстоював право дитини на повагу, любов, почуття безпеки – фундаментальні гарантії психічного здоров’я. Але чи існували об’єктивні причини, які б давали йому підстави вважати своє дитинство нещасним? Батько-деспот, непостійний і непослідовний? Заклопотана батьком, залякана матір, котра не приділяє дітям належної уваги? Напруженість вдома, яка породжує тривогу? Подібна атмосфера часто трапляється в родинах. І вона не завжди зумовлює ущемлення. Чи й справді його замало любили? Чи, може, таким він уже вродився: надчутливий, боязкий, нервовий, а дорослі вважали його диваком і не могли належним чином його підтримати, своїми безперервними підштуруваннями, глузуванням, осудом лише погіршуючи його самопочуття? Та хто, зрештою, в ті часи дбав про емоційні потреби дітей? Для годування дітей грудьми були годувальниці, для догляду за малечею – няньки, для виховання – бони та гувернантки. Від дітей вимагали дисципліни й хороших манер. Найкращим союзником у прищепленні послуху був страх. Я тоді ще був дуже малий. Я думав, що Бозя би дуже гнівався, якби я крадькома узяв собі тістечко, – а коли баламкаєш ногами, то дідька колишеш. Я любив малювати олівцем кривулі, будувати хатинки зі старих карт, розглядати кольорові ілюстрації, домальовувати образкам вуса, слухати казки про сиріт, мачух і страхи. Я дивувався, звідки коні знають, куди тато велів візникові їхати, і як вони потрапляють, куди слід, – і як старші вміють відрізнити кобеля від сучки – і як усі померлі можуть поміститися на небі. Я не хотів пити молока і рано лягати

Януш Корчак. Сторінками біографії спати. Я розказував при гостях: «Співав когутик кукуріку» та інші віршики – і дуже боявся темної кімнати й чужих людей. Бо ж Ви казали, що до чужих не слід наближатися, адже вони продають малих дітей жебракам [...] – що не слід нічого брати від незнайомих людей: ні карамельок, ні вишеньок, бо мені ніс відпаде, і що не слід нічого з землі ні в саду, ні на вулиці піднімати, бо усюди я матиму потворні плями й корости [...]. Коли мама дала два ґроші, щоб я подав дідусеві, – що «він мені нічого не зробить», – то я боявся й озирався, чи мама собі не піде і не залишить мене самого безпорадного. А коли Ви казали: «Залишайся тут, матимеш тут багато іграшок і печива», – то я починав плакати, а Ви сміялися [...]. І мені здавалося, що за межами чотирьох стін дому чатує якась зачаєна сила, ворожа й жахлива [...], і окрім Вас, усі інші люди – вороги, які прагнуть мене погубити5. 1 березня 1881 року в Петербурзі стався замах на царя Олександра II. Замах організувала російська терористична організація Народна Воля. Невдалих спроб було більше. Тим разом напад вдався, а виконавцем його став вихований у Росії поляк – Іґнацій Гриневецький. То він кинув із близької відстані бомбу, яка вибухнула. Цар, жахливо зранений, устигнув іще прошепотіти: «Холодно, холодно... Несіть мене до палацу». За дві години він помер. Побачивши закривавленого дідуся, його тринадцятирічний онук, великий князь Микола, заходився кричати: «Не хочу бути царем! Ніколи не стану царем Росії!». Гриневецький від отриманих травм помер. Решту учасників замаху повісили. Влада, завжди охоча до розпалювання антисемітських настроїв, почала розпускати чутки, що винуватцями замаху були євреї. Хвиля погромів охопила понад сто сіл і містечок. Заворушення тривали майже рік. Часто в них брали участь підбурювані провокаторами юрби. Жодні інстанції, відповідальні за дотримання громадського порядку, не намагалися захищати жертв. Єдиною реакцією стали спрямовані проти євреїв дискримінаційні розпорядження, які об59

Йоанна Ольчак-Ронікер межували їм доступ до певних професій, а також виганяли з Москви та прикордонних теренів. На престол зійшов син убитого царя, Олександр III. Російські євреї після трагічного 1881 року почали масово тікати. Передусім до Америки. Але й до Британії, Франції, Німеччини та Австрії. А найближче їм було до Привіслянського краю. Польські євреї вважали їх неотесаними мугирями, котрі псують витворений із такими труднощами образ цивілізованого юдея. Поляки, своєю чергою, бачили в них знаряддя русифікаторської політики окупантів. Їх називали «литваками» й ненавиділи. Своєю агресивною самовпевненістю вони поглиблювали польсько-єврейський конфлікт. У 1881 році Генрикові Ґольдшмітові було три роки. Перший день Різдва припав тоді на неділю. Погода була сонячна, святково вбрані варшав’яни навідувалися до храмів та прогулювалися містом. Ніщо не віщувало трагедії, яка сталася опівдні під час меси в латинській церкві Святого Хреста на Краковському Передмісті. Спійманий на гарячому кишеньковий злодій вигукнув: «Горить!» – і втік. Людей охопила паніка. Вони кинулися до єдиних відчинених дверей церкви, штовхаючи на підлогу слабших і затоптуючи тих, хто впав. Хтось вигукнув, що той злодій – єврей, котрий спеціально викликав паніку, щоб пополювати в натовпі. З церкви виносили жертв. Виявилося, що понад тридцять осіб загинули. Двадцять п’ять були важко поранені. Раптом на вулиці залунали вигуки: «Бий жидів!». І наче з-під землі виросли групи підозрілих підлітків. Вони почали смикати й ображати євреїв-перехожих, бити вітрини в єврейських крамницях, грабувати, що вдалося. Заворушення блискавично поширилися на інші квартали. Погромники руйнували та нищили єврейські майстерні, вдиралися до єврейських помешкань, грабуючи їх і дощенту обдираючи. Загалом євреї не боронилися. Дехто, за прикладом сусідів-католиків, виставив перед крамницями святі ікони та хрести й утік. Уціліли тільки найбільші крамниці, оснащені солідними віконницями та залізними штáбами. Знищені були вбогі єврейські крамнички. Російський генерал-губернатор на звістку про заворушення нака60

Януш Корчак. Сторінками біографії зав, щоправда, оточити вулиці військом і жандармерією, але це не допомогло, бо солдати й поліцейські не втручалися. Вони байдуже дивилися на те, що діється. Коли їх питали, чому вони не захищають жертв нападу, ті відповідали: «Та ж то жиди». Заворушення охопили майже всю Варшаву. Вони тривали від неділі до вівторка, коли поліція нарешті взялася до діла. Від погрому постраждали близько десяти тисяч сімей. Збитки склали вісімсот тисяч рублів. Населення Варшави було приголомшене. Влаштовано збір грошей для постраждалих. Гелена Моджеєвська віддала жертвам свій гонорар за виступ у Кракові. Ніхто не сумнівався, що вуличні ексцеси були спровоковані росіянами. Вражала лишень така пристрасна й численна участь поляків. Преса називала винуватців «сволотою», «жменькою негідників», висловлювала надію, що загал польського суспільства здоровий і не здатний на подібну підлоту. Однак перший такий великий вибух публічної антисемітської агресії викликав занепокоєння серед інтелігенції. Спалахнула чергова дискусія з приводу «єврейського питання». Чи родина Ґольдшмітів, котрі мешкали на Краківському Передмісті, пішла того сонячного недільного дня на прогулянку з Анною та Генриком? Але навіть якщо вони залишилися вдома, то мусили бачити крізь вікна, що діється на вулиці. Як вони пояснювали дітям той вибух ненависті? Що залишається в душі після такого переживання, навіть якщо воно, здавалось би, відходить у небуття? Генрикові було п’ять років, коли вони оселилися біля Мйодової, неподалік Замкового майдану – наступний символ успіху. Ця історична частина Варшави стала особливо привабливою для адвокатів і чиновників через близькість судів, ратуші й урядових установ. Мйодова була прекрасною, тихою, зеленою вулицею, забудованою обабіч бароковими та класичними палацами, які після періоду минулої пишноти перейшли з рук аристократичних власників у володіння енергійних підприємців і перетворилися на гігантські прибуткові кам’яниці. На 1-му поверсі з боку вулиці містилися елегантні крам61

Йоанна Ольчак-Ронікер ниці. Великопанські покої на вищих поверхах і колишні приміщення для прислуги поділили на квартири для винайму. Згідно з обов’язковими стандартами, Ґольдшміти займали щонайменше сім кімнат. Найважливішим був кабінет батька. Важливим був і салон – ним користувалися на свята. Їдальню називали по-російськи «столовою». У вітальні ввечері концентрувалося все родинне життя. Таємничим приміщенням була спальня, куди дітей не впускали. В дитячій панувала бона. Від неї можна було сховатися в бабусиній кімнаті. Кухня, комора, лазничка, вбиральня, кімнатки для прислуги містилися з боку подвір’я. До тієї частини помешкання вели кухонні сходи. Квартири освітлювали гасовими лампами. Більш сучасні – газом. Найзаможніші мали вже вдома телефони. Покої, мабуть, обставляли у стилі тієї епохи. Важкі, масивні меблі, обтягнуті плюшем, важкі оксамитові штори на вікнах і в подвійних дверях, на вощених дубових підлогах – пухнасті килими. Скрізь столики, консолі, комоди, фотелі, канапи й канапки, етажерки, жардиньєрки, стоячі годинники, підставки для ваз. Інтер’єр мусив виразно демонструвати матеріальні статки власника. Дитя салону – роман Корчака, опублікований у 1906 році, – то не репортаж із власного родинного дому. Але й не літературна вигадка – надто багато в ньому автентичного гніву й жалю. Ви пішли ввечері до театру. До няньки прийшов якийсь чоловік у високих чоботях; він сидів на кухні в шапці. Я почав плакати: «Нехай той чоловік іде собі геть». Нянька наказала мені вибачитися перед ним, поцілувати його в руку. Я не хотів – я тремтів. «Як зараз же не вибачишся, то ми загасимо лампи, підемо собі, а ти залишишся сам. Прийде дід без голови, заткне тобі уста, зв’яже, посадить у мішок і вкине до нужника...» Ви принесли мені з театру шоколадки. [...] Наступного року я отримав штанці та бону-француженку...6

Януш Корчак. Сторінками біографії Різні мадемуазель і фройляйн, котрі працювали у будинку Ґольдшмітів, мали одну безперечну заслугу: вони навчили дітей іноземних мов, що пізніше дозволило Генрикові навчатися в Берліні й Парижі, а Анні – професійно працювати присяжним перекладачем. Але вони, мабуть, добряче дошкуляли своїм вихованцям, бо Корчак одним із головних педагогічних злочинів вважав відсутність справжнього порозуміння між батьками й дітьми та спихання власних обов’язків на платних вихователів. Бона піклувалася про акуратний зовнішній вигляд дітей, пильнувала, щоб вони помили руки перед їжею, ковтнули риб’ячого жиру й не залишили нічого на тарілці. Коли була гарна погода, вона ходила з ними на прогулянку. Місто було сповнене принад. Вулицями марширувало російське військо, грали військові оркестри, галопувала кавалерія. Пожежна служба – гордість Варшави – мчала на пожежу, а слідом бігли хлопчаки з усього міста. Румаки з розвіяними гривами тягнули пожежні вози, на яких стояли пожежники у блискучих латунних шоломах і підстрибували діжки з водою. Довговолосий панотець прямував до сусідньої церкви, достойний рабин у лисячій шапці – до синагоги, черниці в білосніжних корнетах нечутно пірнали у свій монастир. Страшні жебраки в лахмітті простягали руку під кожною церквою і прохали милостиню. Вражали вітринами елегантні крамниці. В Анчевського – марципанові фрукти, овочі, шинки, ковбаси мали вигляд справжніх. У Фрузінського можна було розжитися найкращими солодощами й цукерками. У книгарні Гесіка на розі Сенаторської та Мйодової спокушали барвистими ілюстраціями найновіші книжки для дітей. У Саському парку біля воріт стояли доглядачі, які пильнували вхід. Вони не впускали осіб «нижчого стану», погано вбраних, підхмелених, євреїв у халатах, вуличників. Алеями бігали хлопчаки, бавлячись у Рінальдо Рінальдіні або поліцію та злодіїв. Генрик не брав участі в тих галасливих забавах. Найчастіше він розмовляв із дорослими, котрі сиділи на лавках. «У Саському саду я мав старезних співрозмовників. «Мені дивувалися». Філософ»7. Анка зі знайомим дівчатками водила хороводи, наспівуючи: «Стоїть троянда в червонім віночку» або «Пішло дівча по зілля». 63

Йоанна Ольчак-Ронікер Одна з дівчаток, Стефця, дуже Генрикові подобалася. Якось він зірвав для неї троянду з клумби біля фонтану. Гувернантка дівчинки звеліла тій стиснути в кулачку тернисте стебло так, що потекла кров. Мала, дивлячись крізь сльози на свого залицяльника, прошепотіла: «Не хвилюйтеся, це не боляче». Коли падав дощ, дошкуляла нудна череда днів, які доводилося проводити вдома, без товариства однолітків, без можливості розрядити енергію. Вони з сестрою мріяли про собаку. Собака нищив би меблі, розносив би бруд. Врешті їм дозволили тримати канарка. Іноді вдавалося прослизнути на кухню і постежити за таємничими заняттями куховарки або крізь кухонний балкон спостерігати за екзотичним і суворо забороненим життям на подвір’ї. Подвір’я відігравали дуже важливу роль у житті тогочасних дітей. Вони поєднувалися між будинками, перетворювалися на здичавілі сади, були спортивним клубом, майданчиком для забав, тереном товариських контактів і шалених розваг. Там зустрічалися представники різних соціальних верств, які, втім, не браталися між собою. Ліпші частини подвір’їв, сонячні, доглянуті, добре видні з вікон помешкань, призначалися для дітей із заможних родин. У гірших, темних закутках бавилися діти «двірника», «пралі», «торговки», «отієї прасувальниці». На подвір’ї завжди діялося щось цікаве. Єврей-лахмітник із мішком на спині вигукував: «Ганделе! Ганделе!». Мандрівний робітник, що лагодив розбитий посуд дротом, найчастіше чех або словак, у постолах і обтислих штанах, співуче виводив: «Горщики дротом латаю, горщики!». «Кацапи» в червоних сорочках носили на голові дерев’яні цебра, вкриті червоними хустками. В цебрах були бляшані ємності, оточенні сіллю. А в ємностях – сахар морозний, тобто малинове та вершкове морозиво. Великою популярністю користувалися шарманщики, часто італійці. Вони носили оксамитові куртки й фетрові капелюхи, катеринка з красивим образком на передній стінці вигравала О соле міо, а навчена мавпочка в червоній куртці підстрибувала в такт музиці. 64

Януш Корчак. Сторінками біографії Дітям із добрих родин не вільно було виходити на кухню або на подвір’я. Корчак і через багато років уперто сперечався з цією нещадною забороною: Ти кажеш: «Бідні діти брудні, вони вимовляють бридкі слова, у них на голові хробаки. Бідні діти хворіють, можна від них заразитися. Вони б’ються, кидаються камінням, очі вибивають. На подвір’я ходити не можна, до кухні не можна: там нічого цікавого немає». А життя стверджує: «Вони взагалі не хворіють, цілий день бігають, їм весело, воду з криниці п’ють, купують смачні фарбовані цукерки. [...] Погані слова дуже смішні, а на кухні у сто разів краще, ніж у кімнаті»8. Старший від Генрика на кілька років Фердинанд Гесік також мешкав на Мйодовій, але, попри хирляву статуру й те, що був у родині одинаком, міг досхочу бавитися на своєму подвір’ї й пізніше захоплено згадував про ті забави: Хлопці, котрі сходилися у дворі, вважалися більш-менш рівними між собою, за єдиним винятком малих Вейнкранців, котрі, будучи юдеями, вже з цієї причини вважалися чимось гіршим, а позаяк від природи не грішили відвагою, то раз у раз мусили терпіти різні лобуряцькі витівки з нашого боку. Якось ми, наприклад, влаштували їм «хрещення» під помпою9. Малий Фердинанд, котрого в будинку звали Фердусем, як і Генрик, мав канарка. На жаль, канарки не безсмертні, отож і мій через кілька років, однієї осені став сам не свій, аж раптом одного вечора, підійшовши до клітки, я побачив, що він не сидить, як звичайно, на жердинці, а лежить на дні клітки, лапками догори [...]. Невтішний від горя, я не міг спати всю ніч, бо моя голова була запаморочена не тільки смертю тієї нашої улюбленої пташини, а й її похороном, який ми з матір’ю вирішили влаштувати на 65

Йоанна Ольчак-Ронікер славу [...]. Коробку від сигар, яку нам дав батько, ми виклали рожевою ватою, в ту вату поклали мертву птаху й накрили її, наче ковдрою. Другий шар вати, відтак я щільно обмотав зачинену коробку шпагатом, виніс її в супроводі служниці до невеликого садочку на подвір’ї, де ми викопали під самим муром офіцини доволі глибоку яму, в якій я, ще трохи поплакавши, поховав мого улюбленця, насипавши могилку над його гробом10. У Фердуся був простодушний характер. Він, щоправда, поплакав трохи над смертю пташки, але від природи був життєрадісною дитиною. Його смішило боягузтво малих Вейнкранців, котрих «охрестили» під помпою, «особливий шарм» мало для нього лупцювання єврейських малюків схованими в рукаві гранчастими лінійками, коли ті виходили зі школи, а існування вбогих дітей на своєму подвір’ї він не помічав. Генрик теж болісно пережив смерть свого канарка. До того ж це нещастя назавжди пов’язалося в нього із драматичним усвідомленням власної долі та відкриттям, що справедливості не існує. Схоже, що вже тоді звірив я бабуні в інтимній розмові мій сміливий план перебудови світу. Не більше, не менше, як тільки викинути всі гроші. Куди і як викинути, і що потім робити, запевне не знав. Не слід судити надто суворо. Я мав на той час п’ять років. А питання стояло приголомшливо складне: що робити, аби не було брудних, обдертих і голодних дітей, з якими мені не можна бавитися на подвір’ї, де під каштаном, у напханій ватою бляшаній коробці з-під льодяників був похований мій перший близький і коханий померлий, наразі тільки канарок. Його смерть поставила таємниче питання віросповідання. На його могилі я хотів поставити хрест. Служниця сказала, що ні, бо він птах, щось набагато нижче за людину. Навіть плакати гріх. Отак служниця. Але гірше, що син двірника дому вирішив, що канарок був євреєм. 66

Януш Корчак. Сторінками біографії I я. Я також єврей, а він поляк, католик. Він у раю, а я натомість, якщо не говоритиму бридких слів і буду слухняно приносити йому вкрадений вдома цукор – після смерті потраплю до чогось, що, правда, не пекло, але там темно. А я боявся темної кімнати. Смерть. Єврей. Пекло, чорний, єврейський рай. Було над чим міркувати11. Корчак ніколи не забув того випадку. Він описав його через п’ятдесят дев’ять років у ґето, у травні 1942 року, о п’ятій годині ранку, за три місяці до смерті.

Примітки Janusz Korczak, Pamiętnik, op. cit.; Януш Корчак, Дитя людське, с. 482. Ibidem; там само, с. 421. Ibidem; там само, с. 481. List Janusza Korczaka do Edwina Markuze, 14 IX 1937, [в:] Dzieła, t. 14, wol, 2, s. 226. 5. Janusz Korczak, Dziecko salonu, [в:] Idem, Dzieła, t. I, s. 253. 6. Ibidem, s. 253–254. 7. Janusz Korczak, Pamiętnik, op. cit.; Януш Корчак, Дитя людське, с. 481. 8. Janusz Korczak, Jak kochać dziecko. Dziecko w rodzinie, [в:] Idem, Dzieła, t. 7, s. 103; Януш Корчак, Як любити дитину. Дитина в сім’ї, [в:] його ж, Дитя людське: вибрані твори. Київ: Дух і Літера, 2007, с. 93 (переклад В. Каденка). 9. Ferdynand Hoesick, Dom rodzicielski. Warszawa 1959, t. 1, s. 130. 10. Ibidem, s. 131. 11. Janusz Korczak, Pamiętnik, op. cit.; Януш Корчак, Дитя людське, с. 421–422. 1. 2. 3. 4.

Йоанна Ольчак-Ронікер

6. Дім і світ Якщо переглядати життя, то сьомий рік дав почуття власної значущості. Я є. Важу. Означаю. Бачать мене. Можу. Буду. Януш Корчак, Щоденник, ґето, червень 1942 року [ДЛ, 463]

Немає в польській мемуарній літературі такого ж виразного опису усвідомлення дитиною її єврейського походження, як оповідь Корчака про смерть канарка. Асимільовані євреї, які писали спогади вже після війни, будучи вдячними долі за те, що вижили, вважали, що поруч із жахіттям Шоа перелічування раніше пережитих образ і принижень було би дріб’язковістю. Так думала моя бабуся. Щосили чіпляючись за польську ідентичність, вона запускала в дію захисні механізми, які діяли без її відома, спихала на саме дно душі почуття сорому з приводу своєї несхожості. Вона наполягала, що в дитинстві ніколи не зазнала жодних антисемітських прикрощів. А водночас розповідала про бійки, які влаштовував на подвір’ї її войовничий брат Макс, майбутній комуніст Максиміліан Горвіц-Валецький, за те, що польські однолітки називали його «жиденям». Єврейство родини не було, вочевидь, предметом розмов у домі Ґольдшмітів, якщо малий Генрик, котрого брутально просвітив син двірника, зазнав такого шоку. Батьки, мабуть, турбуючись, щоб дітей не цькували однокашники, усували з побуту юдейські звичаї та заступали їх польськими. Корчак у розмові з Марією Чапською в ґето в 1941 році сказав, що не виніс із дому жодних релігійних традицій. Ну, а що ж бабуся Міля, котра мешкала з ними й померла, коли йому було чотирнадцять років? Адже вона вирізнялася «добрим серцем, шляхетним характером і глибокою релігійністю», як написано в Посмертній згадці, опублікованій у часописі «Izraelita». Важко собі 68

Януш Корчак. Сторінками біографії уявити, щоб вона не святкувала шабату, не ходила до синагоги, не обсипала онуків подарунками та частуваннями з нагоди Хануки й Пуриму. Нічого з того не потрапило на сторінки Щоденника. Зате багато місця посідають описи різдвяного іграшкового вертепу, який він оглядав із батьком, та різдвяних інтермедій, які щороку розігрувала на кухні мандрівна група мулярів. Важко знайти спільний знаменник для визначення атмосфери, в якій виростав хлопчик. Об’явлений йому так зненацька чорний образ дійсності, поділ людей на «ліпших» і «гірших», спасенних і проклятих, він не надто добре розумів, але, мабуть, це будило в ньому жах. Невідомо, чи хтось із дорослих допоміг йому впоратися з цим відкриттям. Хлопчик, вигнаний із раю невідання, як і всі безпорадні та безборонні діти, тікав у безпечну країну уяви. Кубики, якими він так нав’язливо бавився, були не тільки мертвим будівельним матеріалом. Вони мали імена та біографії, виконували роль компаньйонів під час забав у пригоди, у відвідини незнаних земель. Каталог дитячих мрій можна легко знайти в багатьох Корчакових книжках. Один із його персонажів хоче мати шапку-невидимку. Інший – семимильні чоботи. Або курку, яка несе золоті яйця. Автор приписує їм свої давні бажання. Бо тихий, здавалось би, позбавлений амбіцій цимбал і роззява починав мріяти про всемогутність. Йому хотілося стати чаклуном або королем і, здобувши необмежену владу, виправити лихий світ. Ставши дорослим, Корчак неодноразово повторював: «Мрія є програмою життя. Якби ми вміли її розшифрувати, то побачили б, що мрії здійснюються»1. Він пам’ятав, що завдяки дитячим фантазіям здобув упевненість у собі та у власних силах. Занотований у Щоденнику стан свідомості семирічної дитини: «Я є. [...] Можу. Буду»2, – означає, що вже тоді він мав виразне відчуття власної інтегральності й могутності. Починався наступний етап шляху, де на нього, мов у жорстокій казці, чекав новий драматичний досвід. У липні 1885 року Генрикові виповнилося сім років, а у вересні його відправили до приватної школи, де готували до вступу в гімназію. Відважне рішення. Діти з інтелігентних родин у ті часи переваж69

Йоанна Ольчак-Ронікер но починали догімназійне навчання вдома, у так званих навчальних групах, у товаристві приятелів-однолітків, де без русифікаторського натиску поволі звикали до життя у громаді. Уроки вели польською мовою відомі педагоги, в атмосфері поваги й терпимості, що було особливо важливо для учнів єврейського походження. Навіщо хлопчика вирішили одразу кинути на глибоку воду? Певно, в родині щодо цього тривали суперечки. Мати й бабуся стверджували, що він ще занадто малий, занадто дитинний, що ще рано для регулярного навчання, а батько кричав, що бабське виховання робить із дитини матусиного синочка, і врешті наполіг на своєму. Генрик опинився в центрі уваги і виринув зі своєї мрійливої відсутності. Конкретним, важливим завданням став вибір школи та придбання форми. Захопливою пригодою – мандрівка крамницями канцелярських товарів і перебирання зошитів, крейди, ручок для насаджування пер, сталевих пер, кольорових печаток – скарбів, які так захоплювали дітей-персонажів із його книжок. Сестра перебувала вже, мабуть, рік чи два в пансіоні для дівчаток. Вона приносила звідти новини, житейські історії, дівчачі плітки. В неї тепер вже були власні, не пов’язані з домашніми, справи, радощі й турботи. А зараз настала його черга. Хлопця розглядали зусібіч у новому шкільному обладунку, показували родичам і друзям. Може, навіть батько привів його до кав’ярні, щоб похвалитися сином перед колегами? Свою першу в житті школу Корчак згадував із огидою ще навіть у ґето. «Там різки давали»3. Вона була розташована на староміській вулиці Фрета, а керував школою пан Авґустин Шмурла. Хлопчик, котрого так ретельно ховали під накривкою, боронили від життя, вперше тоді зіштовхнувся із фізичним насильством. Учителі без найменших докорів сумління знущалися з дітей, страшне враження справило на нього покарання, накладене на учня перед усім класом. Детальний опис тієї події він залишив у романі Коли я знову буду малим. Головний герой, alter ego автора, дорослий чоловік, котрий за помахом чарівної палички гнома повернувся в роки дитинства, на уроці малювання відтворює сцени з отих шкільних років. 70

Януш Корчак. Сторінками біографії Я поділив картку на три частини. Посередині я намалював перерву. Як хлопчаки бавляться в лови, а один щось витворив, бо учитель смикає його за вухо, а він виривається і плаче. А той тримає його за вухо і чимось, наче шпіцрутеном, гамселить по спині. Хлопець підняв ноги вгору, ніби повис у повітрі. А інші дивляться, голови понурили, нічого не кажуть, бо ж бояться. То було посередині. Праворуч я намалював клас: як учитель лупить лінійкою по руках. Тільки один лакуза з першої парти хихоче, а іншим шкода. А ліворуч дають уже правдивих різок. – Хлопець лежить на лавці, сторож тримає за ноги. А вчитель каліграфії, з бородою, підняв угору руку з різкою. – Такий похмурий, неначе в’язничний образ. Таке тьмяне тло дав. Угорі я написав: «Триптих – стара школа». Як мені було вісім років, я до тієї школи ходив. То була моя перша початкова школа, вона звалася – підготовча. Пам’ятаю, один хлопець дістав тоді різок. Його побив учитель каліграфії. Тільки не пам’ятаю, чи вчитель називався Кох, а учень – Новацький, чи учень Кох, а вчитель – Новацький. Тоді я страшенно боявся. Мені неначе здавалося, що як із ним закінчать, то можуть мене зловити. І я страшенно соромився, бо його били наголо. Все йому познімали. І перед усім класом, замість каліграфії. Я потім гидував і хлопцем, і вчителем. А відтак, як тільки хтось гнівався або крикнув, то одразу чекав, що будуть бити. [...] Я був тоді зовсім малий і недовго до тієї школи ходив. А бачу виразно, неначе діялося допіру вчора4. Пережита тоді травма зумовила, що Корчак став непримиренним ворогом «чорної педагогіки». Фізична недоторканність дитини є фундаментом його літературної та педагогічної діяльності. Важко зрозуміти, чому цей пристрасний критик авторитарного виховання не сягнув у Польщі й у світі того розголосу, якого пізніше набули твори Бруно Бетельгайма чи Еліс Міллер. Може, допіру жорстокість Шоа дозволила погодитися з поглядом, що фізичне насильство, за71

Йоанна Ольчак-Ронікер стосовуване в дитинстві, щоправда, змушує слухатися, але виховані в такий спосіб дорослі схильні до жорстокості супроти слабких і сліпого послуху супроти сильніших. Він сформулював цю тезу набагато раніше: «Реформувати світ – це означає реформувати виховання»5. У школі було дуже погано, але дім усе ще боронив від світу. Мама іноді бурчала, іноді тулила, бабуся гладила по голові, до сестри приходили подружки, робилося весело. Батько вносив елемент фантазії в упорядкований, міщанський лад. Він був, безсумнівно, найважливішим персонажем Генрикового дитинства. Світський лев і бонвіван, заможний, елегантний, освічений, батько любив принади світу, добрі ресторани, красивих жінок. Може, саме від нього Корчак успадкував свою перекірливість, схильність до гротескного світогляду та сюрреалістичне почуття гумору. Мама мала рацію, неохоче довіряючи дітей батьковій опіці; і слушно ми – сестра і я – тремом захвату та поривом радості вітали і згадували навіть найбільш форсовані, болісні, невдалі, з плачевними наслідками «приємності», які з предивною інтуїцією винаходив не надто врівноважений педагог – татусь6. Таке не траплялося надто часто і власне тому надто пристрасно переживалося. Татусь нишком вислизав із синочком до кондитерської, на прогулянки до міста, іноді вони переправлялися човном на Саську Кемпу – місце приміських прогулянок. Вони зустрічали там – ніби ненароком – якусь пані. Тоді батько залишав хлопчика під опікою місцевого копача піску, а сам ішов на прогулянку з тією дамою, про що мамі не слід було говорити. Забави з надвіслянським шибеником Фелеком, сином копача піску, були чудовою, незабутньою пригодою, а Фелек кілька разів описаний у романах та повістях Корчака. Син дуже любив батька. Він вважав його за ідеал. Все мені в тобі імпонувало: і те, що маєш волосся на руках і жили, і те, що ввечері в ліжку читаєш кур’єри, що маєш ві72

Януш Корчак. Сторінками біографії зитні картки, важке мармурове прес-пап’є, а не промокашку на гарусі з печаткою. Мені імпонувало, що вмочивши перо в чорнильницю, ти спритним рухом струшуєш надмір чорнила, так, що ніколи не зробиш ляпки; що ти накручуєш годинника і знаєш, коли вже досить; що коли ти йдеш вулицею, стільки людей тобі кланяються, у тебе стільки знайомих; що ти отримуєш листи з іноземними марками; що носиш пенсне, яке тобі не спадає з носа; що куриш сигари і маєш стільки шухляд; що не завжди знімаєш капелюх перед церквою...7 Саме батька Корчак найчастіше згадує в Щоденнику, а пов’язані з ним оповіді сповнені давньої, тривожної ейфорії. У спогадах він повертається з ирію, щоб вирвати сина на мить із потворної реальності ґето і забрати в безпечне минуле Варшави XIX століття. Спільний похід на різдвяний вертеп, який влаштували діти з монастирського притулку, мабуть, став для Генрика одним із найважливіших дитячих переживань. Майже через шістдесят років старий, хворий, втомлений чоловік у кільканадцяти реченнях змалював ту подію настільки виразно, настільки пластично, ніби це діялося вчора. Довга зала сиротинця, завіса, таємниця, тіснота, очікування. Якісь дивні істоти у темно-синіх фартухах і білих шапках на голові, з нерухомими крилами. [...] Таємнича пані посадила мене у першому ряду. Не робіть цього, якщо дитина не хоче. Я волів би десь збоку, нехай і затуляли би, нехай би найтісніше і найгірше. Безпорадно: – Татусю! – Сиди. Дурієш! Дорогою я запитав, чи будуть Ірод і диявол. – Побачиш. Розпачлива ця дистанція дорослих. Не робіть дітям несподіванок, якщо вони не хочуть. Вони повинні знати, бути заздалегідь попереджені, чи стрілятимуть, чи напевно, коли і як. 73

Йоанна Ольчак-Ронікер Адже треба приготуватися до довгої, далекої, небезпечної подорожі. [...] Почалося. Щось неповторне, єдине, остаточне. Людей я не пам’ятаю. Не знаю навіть, чи диявол був червоний, чи чорний. Радше чорний, мав хвоста і роги. [...] Сам король Ірод мовить до нього: – Сатано! І такого сміху, і таких стрибків, і такого справжнього хвоста, і такого «ні», і таких вил, і такого «ходи» я не бачив, не чув [...]8. Розповідь про спільний похід є точним аналізом взаємовідносин дитини й дорослого. Син обдаровує батька довірою та любов’ю. А батько? Він трохи сердитий, певно, його дратує лякливість сина. Може, він хоче змусити його до більш чоловічої поведінки? Корчак-вихователь має до нього жаль, що батько проігнорував його страх, не пояснив, не притулив. Малий Генрик, великодушний, як і всі діти, прощає. Бо, повертаючись із вистави додому, вони заходять на морозиво, а може, на воду з соком, що з мамою було би немислимо – адже дитина після тієї пекельної спеки спітніла і може застудитися. Дитина і справді дістає гарячку – неуважний батько навіть не помітив, що хлопчик загубив шарфа. Гарячка, щоправда, невисока, але слід покласти малого до ліжка. А може, то демонстрація, скерована проти безвідповідального татка? Мама попереджає – про морозиво слід забути аж до весни. Між батьками точиться якась гра. Генрик лежить у ліжку вже третій день, а коли тато до нього наближається, мама суворо йому дорікає: – У тебе холодні руки. Не підходь! Покірливо виходячи з кімнати, батько зиркнув на мене змовницьким поглядом. Я відповів шифром шахраюватого підморгування, щось на зразок: – Усе добре. 74

Януш Корчак. Сторінками біографії Гадаю, ми обидва відчували, що, зрештою, правлять не вони – мама, бабця, куховарка, сестра, служниці і панна Марія (гувернантка) – увесь той бабинець, а ми, чоловіки. Ми – господарі дому. Поступаємося задля святого спокою9. Але та згода була хиткою і не вселяла довіри. Батько, збудливий, із мінливим настроєм, викликав постійне відчуття небезпеки. Ніколи не було відомо, як він зреагує на якусь подію чи вчинок. Чи буде приязним друзякою, чи вибухне криком про дурість? Мати дедалі частіше плакала. Дедалі більше їй дошкуляла батькова відсутність у спільному житті, зневага, неуважність, недбалість. Посилилися його дивацтва, дратівливість, непередбачуваність. З часом напади неконтрольованої люті стали нестерпними. А потім трапилося нещастя і змінило все життя. Після одного з нападів агресії, більш небезпечного, ніж зазвичай, адвоката Ґольдшміта забрали до психіатричного шпиталю, де був встановлений діагноз: початок божевілля. Генрикові тоді було дванадцять років.

Примітки 1. Janusz Korczak, Jak kochać dziecko. Dziecko w rodzinie, [в:] Idem, Dzieła, t. 7, s. 130; Януш Корчак, Дитя людське, с. 116. 2. Janusz Korczak, Pamiętnik, op. cit.; Януш Корчак, Дитя людське, с. 463. 3. Ibidem; там само, с. 438. 4. Janusz Korczak, Kiedy znów będę mały, [в:] Idem, Dzielą, t. 9, s. 205–206. 5. Janusz Korczak, Spowiedź motyla, [в:] Idem, Dzieła, t. 6, s. 166. 6. Janusz Korczak, Pamiętnik, op. cit.; Януш Корчак, Дитя людське, с. 437. 7. Janusz Korczak, Dziecko salonu, [в:] Idem, Dzieła, t. 1, s. 255–256. 8. Janusz Korczak, Pamiętnik, op. cit.; Януш Корчак, Дитя людське, с. 435, 437, 438. 9. Ibidem; там само, с. 439.

Йоанна Ольчак-Ронікер

7. Татусю, татусю, я не хочу, щоб ти помер! Я боявся. Мене душили сльози. – Не помирай, татусю. Януш Корчак, Щоденник, ґето, травень 1942 року [ДЛ, 435]

Спочатку хлопчик не розумів ні причин, ні масштабу нещастя. Зрештою, батько за якийсь час повернувся додому. А потім напад божевілля повторився. І знову довелося покласти його до шпиталю. Лікування коштувало дорого. З’явилися матеріальні ускладнення. Адвокат Ґольдшміт вже й раніше провадив занадто витратний, як на його можливості, спосіб життя, робив нерозсудливі інвестиції, брав позички. У перервах між періодами лікування він намагався вести нормальне життя. Але це було неможливо. Батько втратив клієнтів, мусив закрити канцелярію, йому бракувало коштів на задоволення, до яких він звик, тож він виносив із дому і продавав за копійки цінні речі. Корчак через багато років розповів зворушливу історію про родинний годинник, який опинився у варшавській антикварній крамниці. Генрик і Анна почали гарячково збирати гроші, щоб його викупити. Щодня вони ходили до крамниці, аби упевнитися, що годинник усе ще стоїть на вітрині. І коли вони нарешті назбирали необхідну суму, з’ясувалося, що його продали напередодні. Довелося скоротити видатки, змінити помешкання на менше. З Мйодової вони перебралися на майдан Красінських, потім на Швентоєрську, врешті – на Лешно. Коли перебування батька у шпиталі затягувалося, мати возила дітей до нього. Мабуть, ці візити дітей шокували. Король життя, господар дому, «ідеал, цілковита доско76

Януш Корчак. Сторінками біографії налість» опинився в найжахливішому приниженні – безпорадний, отупілий від ліків, серед медсестер, які ставилися до нього, мов до дитини, серед інших пацієнтів, котрі, так само, як і він, викликали жалість і бентеження. Початок родинної драми збігся із початком нового етапу в житті Генрика. У травні я мав складати [іспити] до гімназії. У присутності гостей я декламував Повернення тата. Збирав коробочки від цукерок і ліків, каштани в Саському парку і трамвайні квитки. Я полюбляв тістечка, гнилички (нишком), пряники, горіхи в цукрі, «цукор» (нишком), царгородські стручки, воду з сиропом, а ще – сидіти у фіакрі на широкому сидінні. [...] Вітрина дешевої крамниці здавалася мені скарбницею Сезам, злотий – багатством, а мій день народження – святом усього світу. [...] Я мріяв про шапку із зіркою, про ремінь з пряжкою, бічну кишеню, як у дорослих. [...] Я молився, щоб померти разом зі своїми батьками. Мене приголомшив образ годування змій голубами в зоопарку і картина тортур воскових фігур у паноптикумі, і – коли збожеволів один знайомий татуся. Господи! Як це жахливо, то, мабуть, Бог за гріхи так карає...1 Генрику було близько дванадцяти років, коли в 1890–1891 навчальному році він став гімназистом. Іспит він мусив скласти на відмінно, бо вже три роки в Російській імперії діяв numerus clausus. Тож серед євреїв перемагали тільки кращі, які й потім були кращими у своєму класі. Адже на них чекало наступне важке випробування – вступ до університету. Надмірної симпатії до євреїв не було ні в однокласників, ні в учителів. Ніхто не любить зубрил і відмінників. Зосереджені на одній меті, якою було здобуття освіти, вони не могли собі дозволити безтурботності і хлоп’ячих витівок. З боку християнських хлопців, навіть найвихованіших, можна було відчути неприязне ставлення до єврейських колег. З боку євреїв – очікування 77

Йоанна Ольчак-Ронікер удару, замасковане зарозумілістю чи надмірною привітністю. А це не сприяло дружнім стосункам. VII державна чоловіча гімназія на Празі містилася в досі вцілілій прибутковій кам’яниці в Варшаві. Тогочасна адреса: Брукова, 16, на перехресті з Нам’єстніковською. Сучасна: Стефана Окшеї, на перехресті з Сераковського. Гімназія мала філологічний профіль, обов’язково вивчали латину, давньогрецьку та церковнослов’янську мови, польська була факультативним предметом. Заклад налічував близько чотирьохсот учнів. Більшість становили поляки, католики і лютерани. Євреїв було кількадесят, дещиця росіян. Навчання тривало вісім років. Учні були зобов’язані носити однакову форму: чорні сукняні куртки і довгі брюки з того ж матеріалу. На куртці – шкіряний ремінь із металевою пряжкою. Шапки сукняні, темно-сині, з білими кантами. Над дашком – дві металеві сріблясті емблеми у формі перехрещених пальмочок, а між пальмочками – срібні російські літери П.Г., абревіатура словосполучення Пражская Гимназия. Директор гімназії, інспектор і всі викладачі носили офіційні фраки або сурдути із золотими ґудзиками, оздобленими царськими орлами. Викладач юдейської релігії також носив фрак, викладачі католицької та православної релігії як духовні особи ходили в сутанах і рясах. Роки навчання хлопця в гімназії припали на часи безоглядної русифікації, яку проводив царат. Куратор Варшавського шкільного округу Апухтін, присланий царем до Варшави в 1879 році, заявив, що після двадцяти п’яти років його кураторства польські матері співатимуть своїм дітям колискові російською мовою. Він нічого не домігся, бо так уже в Польщі повелося – що сильніші репресії, то більший вони породжують опір. Однак усі письменники й мемуаристи, розповідаючи про ті роки, змальовують атмосферу безугавного жаху, який тяжів над учнем навіть поза школою. Мало того, що уроки проводили російською, а за балачки на перерві польською загрожувала «коза»*, але навіть на вулиці чатували нишпорки – шкільні * «Коза» – залишення учня за кару в гімназії після уроків або у вихідний день та призначення йому якогось завдання. – Прим. перекладача.

Януш Корчак. Сторінками біографії інспектори в цивільному, котрі підслуховували розмови учнів, яких легко було ідентифікувати завдяки мундирам. Спійманого на місці злочину – користування рідною мовою – порушника могли за це навіть виключити зі школи. Проте й удома учень не почувався в безпеці, адже шкільний інспектор міг раптово прийти з контрольним візитом у пошуках заборонених польських книжок, передусім віршів Міцкевича та Словацького. Празька гімназія стала прототипом школи, зображеної Корчаком у повісті Нещасливий тиждень. Характерно, що Корчак, описуючи ті часи, не зосередився на драмах, породжених русифікаторськими нагінками шкільної адміністрації. Його менше цікавив політичний характер насильства, скоєного над душами дітей, а більше – соціальний і психологічний конфлікт між дорослими та дітьми, поділ на панів і рабів. З одного боку – ворожа система шкільної освіти та бездушні вчителі, які тільки й чигають, щоб принизити й залякати учнів: «Лапи вам пооббиваю!». «Худоба!». «Осел!». «Остолоп!». «Мовчати!». «Ти мене надовго запам’ятаєш!»2. Та й у рідному домі годі знайти притулок, підтримку, потішання, натомість на кожному кроці тільки й чуєш: «Ти поганий син!». «Підеш у науку до шевця! З тобою не можна поводитися, як з людиною»3. А з іншого боку – безпорадність, почуття провини, «потворний, тільки дітям і божевільним знаний жах»4. Вісім років, проведених у гімназії, – це вічність. До школи вступає дванадцятирічний хлопчик, а іспити на атестат зрілості складає вже двадцятирічний чоловік. Отой важливий момент переходу Генрика Ґольдшміта з отроцтва в юність відображений у двох дзеркалах. У 1914 році Корчак видав повість Сповідь метелика, частково засновану на його автентичному учнівському щоденнику. Задум полягав у тому, щоб проаналізувати дозрівання хлопця, побачене очима психолога. Сьогодні це – безцінне джерело знань про зростання автора, кристалізацію його поглядів, процес пошуків власного «я». Можна було б гадати, якою мірою Сповідь метелика використовує автобіографічні сюжети, якби не писаний Корчаком у ґето Щоденник. Ми знаходимо там ті самі факти, теми, міркування, той самий 79

Йоанна Ольчак-Ронікер портрет гімназиста, накиданий квапливою, пунктирною лінією. В Щоденнику він так описав другу семирічку свого життя: Чотирнадцять літ. – Роздивляю. Помічаю. Бачу. – У мене мали відкритися очі. Відкрилися. Перші думки про виховні реформи. – Читаю. – Перші тривоги і неспокої. Раз – подорожі і бурхливі пригоди, іншим разом – тихе, родинне життя, приязнь (любов) зі Стахом. Головна мрія з-поміж багатьох, з-поміж багатьох десятків: він священик, я лікар у тому малому містечку5. Учень третього класу гімназії, персонаж Сповіді метелика, нотує: «Начебто кожні 7 років змінюється весь організм, спосіб мислення і все решта. Що принесуть мені оті 14 років? Чекаю з нетерпінням, вивчаю стан моєї душі, щоб наочно переконатися». І зізнається: «Знову бачив Зосю. Наново її люблю»6. Старий Доктор у Щоденнику підтверджує: Від семи до чотирнадцяти років був постійно закоханий, щоразу в іншу дівчинку. Цікаво, що багатьох з них пам’ятаю. Дві сестри з ковзанки, кузинка Стаха, дід італієць, та у жалобі, Зося Кальгорн, Анелька, Іренка з Наленчова – Стефця, для якої я рвав квіти з клумби біля фонтану у Саському парку. – Тут мала акробатка на линві, я оплакував її тяжку долю. Кохав тиждень, місяць, часом по дві, по три дівчинки. Одну хотів би мати за сестру, другу за дружину, за сестру дружини7. Сповідь метелика починається із зізнання в коханні до Зосі та повідомлення про смерть «Найдорожчої Бабусі». Бабуня Міля, котра вірила в його зорю і частувала дитину родзинками, померла в 1892 році, коли хлопчикові було чотирнадцять років. Тоді вже було відомо, що батько не видужає, що його стан може тільки погіршуватися. Магічний чотирнадцятий рік мусив стати далебі істотною цезурою в житті Корчака. Часто персонажем його творів є хлопець, зображений у цей переломний період життя, коли під впливом якоїсь болісної

Януш Корчак. Сторінками біографії події завершується дитинство, слід увійти в повний небезпек світ і знайти в собі сили зустріти свою долю. У Щоденнику Корчак підсумовує духовні пошуки чотирнадцятирічного гімназиста. «Цікавий світ був уже не поза мною. Тепер він був у мені. – Існую не для того, щоб мене кохали і захоплювалися, а для того, щоб я діяв і кохав. – Не оточення повинне допомагати мені, а я маю обов’язок піклуватися про світ, про людину»8. Що ж насправді діялося вдома під час тривалої хвороби батька? Завдяки делікатності, притаманній епосі, та унікальній стриманості Корчака, коли йшлося про його особисті проблеми, ми дуже мало знаємо про всю ту справу. Мати, щоб якось урятувати фінансову ситуацію, взялася до діла, і в 1895 році в часописі «Izraelita» розмістила оголошення: Цим повідомляю Шановних Батьків і Опікунів, що беру на квартиру учениць та учнів – юдеїв, котрі навчаються у приватних школах або готуються вступити до гімназії, чи здобути практичний фах. Гарантую приватні уроки й турботливу опіку. Лешно, № 18, пом. 10. Цецилія Ґольдшміт. Приватні уроки давав Генрик. Він також займався репетиторством поза домом. Хлопець гасав поверхами варшавських кам’яниць з одного району до іншого, йому бракувало часу для власного навчання, він отримував дедалі гірші оцінки, намагався якомога більше запам’ятати на уроках у школі, бо впродовж дня йому на вдавалося зазирнути в нотатки. «Важкий і гіркий хліб», – зітхав він. А водночас, завдяки тій біганині, перед ним відкрилися чужі доми, сповнені чужих проблем і турбот. Безцінний терен спостереження. І знову виринув той самий конфлікт. З одного боку, батьки – бідні, багаті, розумні, дурні, вони тероризують своїх діточок, «бо ж мусять ті чогось досягти в житті». З іншого боку, нещасні діточки – милі, здібні, ледачі, антипатичні, тупі, кмітливі – і всі залякані. Роботодавці загалом були несимпатичні. Діти будили співчуття. 81

Йоанна Ольчак-Ронікер У Сповіді метелика Корчак із чулою іронією описує екзальтованого хлопця, котрий наполегливо шукає власних стежок: 14 листопада Допіру нещодавно в мені прокинувся дух прагнення до вищої ідеї, найпрекрасніших поваб. Мені 14 років. Я став людиною – знаю, думаю. Саме так: cogito ergo sum. [...] 1 січня І знову ми стали ближчими на рік до могили9. Гімназист переймається браком власної витривалості: «Я хочу навчитися долати своє «Я», п’ю чай без цукру, відвик гризти нігті і брехати». Він маніакально читає. Крашевського, Фауста Ґете, Віктора Гюґо, Запольську, Сенкевича. Нотує теми для віршів: «Чого плачеш, дитино? Смерть на шпитальному ложі. Немезида. Ностальгія». Надсилає свої твори до варшавських журналів. Отримує відповідь: «Друкувати не будемо». Коментує відмову: «Ні слова заохочення. Зранити серце поета – це для них, як розчавити метелика». Хоче написати наукову працю Дитина. «Панна Ванда обіцяла мені книжку Реформатори виховання. Спенсер, Песталоцці, Фребель тощо. Колись і моє прізвище з’явиться в цьому списку». Переймається тим, що не перейде з класу до класу. Міркує про економіку. «Капіталістична система неминуче впаде, але не знаю, яким чином»10. «Я люблю Польщу так, що все ладний віддати їй». Кілька разів з’являється характерний для тих часів мотив патріотичних почуттів, зміцнених русифікаторськими зусиллями влади. В опозиції до тупої царської системи освіти молодь засновувала таємні самоосвітні гуртки, вивчала економіку, соціологію, природничі науки, філософію, а передусім польську літературу, історію та географію. Моя бабуся, тоді учениця пансіону для дівчаток, гордо пише у своїх спогадах про небезпечну гру, яку вели з російською владою вчителі та учениці, про лекції з «вітчизняних наук», які відбувалися під час уроків ручної праці, про схованки для заборонених книжок, про умовні сигнали, якими попереджали про несподіваний візит. Той факт, що змовницькими таємницями ділилися з колежанками-єврей82

Януш Корчак. Сторінками біографії ками, породжував у них відчуття причетності і становив важливий інтеграційний чинник. Особливо потужно заборонені цензурою польські романтичні вірші впливали на уяву та емоції. Завдяки бабусі, яка декламувала мені вивчені в юності строфи видатних і середньої руки польських поетів, у моїй голові досі відлунюють твори, яких сьогодні вже ніхто не пам’ятає. Не схильний до сентиментів бабусин брат Макс Горвіц годинами декламував наших національних пророків. Спершу на таємних літературних вечірках у нас удома, потім у царських в’язницях. Слова: «Я з вами жив, страждав і плакав з вами»* із Мого заповіту Словацького він востаннє в житті повторював у готелі «Люкс» у Москві влітку 1937 року, безсонної ночі, коли чекав неминучого приходу НКВС. Генрик Ґольдшміт за звичаєм тієї епохи шукав моральних спонук і в авторів не найвищого польоту. Усе життя його супроводжувала прочитана в гімназійні роки поема Тіртей нині призабутого поета Владислава Людвіка Анчиця. Титульний герой, кульгавий поет, приходить на допомогу спартанцям, які воюють із мессінцями. Озброєний лише лютнею, він настільки потужно кличе спартанців до бою своєю піснею, що під його приводом вони атакують ворога. За перемогу співакові довелося заплатити смертю. Тіртейський мотив неодноразово використовувався в польській визвольній поезії, яка проголошувала, що обов’язком митця є не лише творчість, а й активна участь у захисті вітчизни. Зворушливо те, наскільки Корчак залишався вірним своїм молодечим захопленням. У 1935 році, відповідаючи на запитання друзів із Палестини про зразок патріотичного епосу для єврейської молоді, він порекомендував їм перекласти івритом написаного в XIX столітті Тіртея. Проте школяра цікавили не лише піднесені справи. З винятковою для тих часів відвертістю, без святенницького лицемірства у Сповіді метелика розглянута вся сфера сексуального дозрівання героя. * Переклад М. Рильського. – Прим. перекладача.

Йоанна Ольчак-Ронікер Описані еротичні бажання і сни, фізіологічні вияви перетворення на чоловіка, нав’язливий інтерес до жінок, «гріховні думки», тривоги, чи власний розвиток відбувається нормально, сором’язливі візити до лікаря. Лікар заспокоює. Велить пити ромашку. Уникати гірчиці, нікотину та мріянь. Але мріяння важко опанувати. Захоплює таємнича країна чуттєвих спокус і пристрастей родом із бульварних видань, де гріховні дівчата, щоб заробити на хліб, торгують своїм тілом, а чоловіки є рабами своєї хіті. Вражають власні бажання і перепади настрою від ейфорії до відчаю. Нема нікого, кому можна було би довіритися. Бракує присутності того, чиїм обов’язком є впровадити сина у зрілість, і лунає гірке міркування: «Батько від наймолодших років мусить бути повірником усіх думок і мрій дитини, а не відбуватися кепкуванням і зверхністю, або віддавати її платній прислузі та вчителям»11. Мотив хвороби адвоката Ґольдшміта тут не фігурує. То була занадто особиста тема, щоб можна було використати її в літературі. Сповідь метелика, хоча й заснована на автобіографічних мотивах, має виразно дидактичний характер, прагнучи пояснити молодим людям, що їхні духовні та фізіологічні бурі належать до природного процесу розвитку. Непокоять лише дуже наголошувані переконання хлопця, що вся сфера еротики – це низькі, тваринні, грішні імпульси, які втягують людину у гнилизну, а розплачуватися за них доводиться страшною карою. Дихотомія «чисті почуття – брудний секс» відповідає поетиці тих часів, але педагог і психолог для блага своїх юних читачів мав би трохи посперечатися з поглядами школяра. Тут уперше з’являється таємниця, яким було ставлення Корчака, не лікаря і педагога, а чоловіка, до власних сексуальних потреб. У Сповіді метелика він багато пише про душевні страждання, але і про чуттєві терзання також. В еротичних снах з’являються жінки. А також хлопці. Ось сон для психоаналітика: «[...] біля няньки стоїть хлопчик, може, семирічний, і другий, може, дев’ятнадцятилітній, голий. Крізь відчинені двері я бачу якихось панночок у блузках. Я вже збираюся піти, але той дев’ятнадцятирічний кличе мене. Тоді нянька кладе руки мені на плече і...»12. 84

Януш Корчак. Сторінками біографії Наяву він ледь стримується, щоб не «зганьбити» служниці Франі, котра виразно його спокушає. Герой також намагається визначити свої почуття до Стаха. Так, це любов. Тримати його руку є для мене задоволення, а він це знає й відчуває. Коли ми прогулюємося на перерві, я обіймаю його, і ми говоримо ні про що. Це не дружба, а така любов, яку можна відчувати тільки до дівчаток. Але ж скільки дівчачої делікатності в його постаті, його лагідному обличчі й рухах. У нього порок серця. У класі навіть деякі вчителі (математик) називають його Янголям. Мабуть, любов до тієї ж статі трапляється не лише в дівчат13. У розмовах із колегами постійно виринає тема: хто вже, а хто ще ні, хто з «такою», а кому першу нагоду залагодив батьків кучер. Один із хлопців заразився. Вісімдесят відсотків повій у Варшаві інфіковані. Страх перед венеричними захворюваннями стає нав’язливою ідеєю. Біографи делікатно не розважають про суть психічних розладів адвоката Ґольдшміта. Проте сімнадцятирічний юнак мусив здогадуватися про причину. Нещастям багатьох чоловіків тієї епохи був сифіліс, який ще звали пранцями, – наслідок випадкових пригод. Медицина тоді не знала ліків від цієї недуги. Інфекція роками тліла в організмі, атакувала головний і спинний мозок, зумовлювала прогресивний параліч, призводила до поступової фізичної та психічної деградації, викликала напади божевілля, врешті, недоумство. Вона збуджувала такий самий панічний страх, як нині СНІД. Існували побоювання, що та інфекція спадкова. Як мало би виглядати життя, позначене таким тягарем? Як мала би збутися хлоп’яча мрія: «Мати гарну, кохану дружину, хороших дітей, після напруженого робочого дня відпочивати в колі родини»14. Але чи тільки страх перед фатальною спадковістю, травма від невдалої пригоди, яка начебто сталася пізніше, призвели до того, що Корчак відмовився від усіх особистих прагнень? Чи, може, він також боявся характеру своїх жадань? Більш-менш свідомо він волів уникнути

Йоанна Ольчак-Ронікер тих сфер людського буття, де легко втратити контроль над собою, а «гріховний» брак гальм може призвести до життєвої катастрофи. У сучасній психологічній літературі часто з’являється формулювання «зраджений батьком». Кажуть, що хлопець, позбавлений у роки дозрівання батькової підтримки та розуміння, матиме в майбутньому ускладнення в емоційній сфері, не зуміє встановити тісніших емоційних зв’язків з оточуючими. Довіку він відчуватиме неусвідомлений гнів, що ніхто не став для нього зразком мужності, ніхто не ввів у зрілість. Гнів підштовхує зрадженого хлопця кинути виклик батькові, який не виправдав сподівань. Він створить свою особистість із рис, діаметрально протилежних батьковим. Така теорія ідеально пасує до психологічного портрету Корчака. І так само, як будь-яка інша теорія, вона може не мати нічого спільного з тим конкретним випадком. Але правда те, що син, формуючи власний характер, намагався стати антитезою батька. Мінливості він протиставив надійність. Гедонізмові – аскетизм. Егоїзмові – альтруїзм. У романі Дитя салону, який почав публікуватися уривками вісьмоми роками пізніше смерті батька, письменник зобразив портрет конформістського, лицемірного філістера, з яким бунтівний син-ідеаліст не може порозумітися: Я придивлявся до батька, як дивляться на людину, котру давно не бачили, або про котру чули багато суперечливих думок – і ось вона стоїть перед нами. Я бачу кожну найдрібнішу деталь його постаті: втомлені очі, шовкова краватка, злегка підфарбовані вуса, зморшки на чолі й бездоганно чиста маніжка сорочки. Я мимохіть чогось шукаю в тій постаті і не можу знайти, питаю про щось, а він мені не відповідає. Чому Ви, батьку, такі чужі мені?15 У гострій полеміці Корчак виміщав увесь свій юначий жаль, усі ошукані почуття, мабуть, бувши несправедливим до батька, котрий із перспективи часу постає трагічною постаттю. Прецінь, грубешів86

Януш Корчак. Сторінками біографії ський провінціал починав із такою енергією, з таким оптимізмом, і його життя мало бути простим, а настільки ускладнилося. Він піднявся вгору суспільними сходинами, досягнув успіху, забезпечив собі й сім’ї розкішне життя. А потім його упорядкований світ перетворився на хаос. Винуватець чи жертва? Реальність справді забезпечила йому комфорт – чи призвела до внутрішнього потрясіння? Згідно з духом епохи, адвокат Ґольдшміт відійшов від ортодоксальних принципів Мойсеєвої релігії, яка століттями тримала віруючих у моральних рамках. Він втратив почуття безпеки, яке давало колись традиційне сімейне життя, власне середовище. Він опинився у духовній порожнечі, на межі двох світів. Одні двері зачинилися. Інші не відчинилися. Мрії про дружнє польсько-єврейське співіснування на одній землі стали химерою. Болеслав Прус, земляк із Грубешова, доводив: «Єврейство означає не стільки походження й релігію, а радше: темноту, пиху, сепаратизм, байдикування та експлуатацію». Львівський публіцист Зиґмунт Фрилінґ повчав: «Єврей, котрий, чи то в [Конгресовому] Королівстві, чи в нас, хоче, щоб до нього ставилися нарівні з іншими громадянами країни, мусить мати бездоганний характер, мусить рахуватися з кожним кроком, щоб найменшої плями або провини жменька юдофобів не поставила на карб його племінних властивостей, він мусить остерігатися всього того, що могло б нагадати про вади його одновірців, аби мати змогу успішно поширювати ідеї асиміляції»16. Оте відчуття, що на кожному кроці можна наразитися на критику, обрáзи, у кращому разі, глузування, мабуть, було нестерпно важким. Усвідомлення, що весь час слід себе контролювати, приховувати свій гнів, домагатися прихильності поляків, могло призвести до важкої депресії. Але, може, то надмірна інтерпретація? Може, адвокат Ґольдшміт зовсім не мав аж такої вразливої натури, і лише випадково став героєм драми, а ота драма відбилася на житті всієї його родини та зумовила майбутнє сина? Він помер у 1896 році. Що стало безпосередньою причиною смерті? Цілком можливо, що самогубство. Його поховали на Єврейському 87

Йоанна Ольчак-Ронікер кладовищі у Варшаві, по вулиці Ґенсій, тепер Окоповій17. Надгробок, який пережив війну, містить напис польською: «Б.[лаженної] П.[ам’яті] Юзеф Ґольдшміт, присяжний адв.[окат], проживши літ 50 пом.[ер] 26 квітня 1896 р. Мир його душі». Нижче підпис: «Коханому Чоловікові та Батькові дружина й діти».

Примітки 1. Janusz Korczak, Dziecko salonu, [в:] Idem, Dzieła, t. 1, s. 254, 255. 2. Janusz Korczak, Feralny tydzień, [в:] Idem, Dzieła, t. 6, s. 97–98. 3. Ibidem, s. 109. 4. Ibidem, s. 79. 5. Janusz Korczak, Pamiętnik, op. cit.; Януш Корчак, Дитя людське, с. 463. 6. Janusz Korczak, Spowiedź motyla, [в:] Idem, Dzieła, t. 6, s. 115, 117. 7. Janusz Korczak, Pamiętnik, op. cit.; Януш Корчак, Дитя людське, с. 463. 8. Ibidem; там само. 9. Janusz Korczak, Spowiedź motyla, [в:] Idem, Dzieła, t. 6, s. 120, 123. 10. Всі цитати в цьому абзаці: Ibidem, s. 126, 127, 155, 157. 11. Ibidem, s. 152 12. Ibidem, s. 135. 13. Ibidem, s. 164. 14. Janusz Korczak, Spowiedź motyla, [в:] Idem, Dzieła, t. 6, s. 134. 15. Janusz Korczak, Dziecko salonu, [в:] Idem, Dzieła, t. 1, s. 252. 16. Цит. за: Alina Cała, Asymilacja Żydów w Królestwie Polskim, op. cit., s. 145. 17. Головна алея, квартал 71, ряд 2.

Януш Корчак. Сторінками біографії

8. Я й так не буду письменником, а лише лікарем Отож, я – син божевільного. А отже, обтяжений спадково. Януш Корчак, Щоденник, ґето, липень 1942 року [ДЛ, 478]

Навесні 1896 року редакція «Izraelita» у рубриці З жалобної сторінки писала витіюватим стилем, притаманним тогочасним некрологам: Смерть утяла житіє чоловіка порядного та жалуваного всіма, хто добре його знав; був ним б.п. Юзеф Ґольдшміт, присяжний адвокат [...]. В його особі зійшла в могилу людина, котра любила добро з усім запалом шляхетної душі. [...] Єврей світлого розуму та прогресивних устремлінь, він охоче брав участь у всіх починаннях задля освіти одновірців і їхнього захисту від наклепницьких звинувачень. Коли наше видання щойно почало виходити в шістдесятих роках, він першим поспішив запропонувати редакції свою співпрацю і тривалий час живив часопис «Izraelita» своїми статтями [...]. На жаль, у самому розквіті літ і плідної праці його спіткала важка недуга, і після кількарічних страждань він завершив своє шляхетне житіє. Зосталися сиротами дружина, дочка й син, для яких він був чоловіком і батьком рідкісної чулості й турботливості. Численний почет колег, друзів і знайомих зі щирим жалем відпровадив його прах на вічний спочинок, і замкнулася могила над доброю людиною, зрошена сльозами осиротілої сім’ї та друзів, котрих здужав набути своїм праведним і послужливим життям б.п. Юзеф1. 89

Йоанна Ольчак-Ронікер Легковажність адвоката Ґольдшміта, а відтак його хвороба призвели до величезних боргів. Мабуть, не було родичів чи приятелів, які поквапилися б на допомогу. З молотка пішли житло, меблі та цінні речі. До чужих рук потрапили знані з дитинства, здавалось би, вічні предмети: стильні меблі, дорогі килими, дзеркала в різьблених рамах, срібні ханукальні свічники, ритуальні шабатні кубки з Грубешова – пам’ять про бабусю й дідуся Ґольдшмітів, і з Каліша – пам’ять про бабусю й дідуся Ґембіцьких. Ошатні видання Міцкевича і Словацького, які купував батько. Бабусине крісло в стилі Бідермаєр, в якому вона сиділа, вислуховуючи реформаторські мрії малого онука. Чи не ота раптова руїна сімейного гнізда зумовила, що Корчак, уже будучи дорослим чоловіком, настільки байдуже ставився до матеріальних справ, що ніколи не допрацював до власного кутка й жив аскетичним життям? З Лешна вони перебралися на вулицю Новосенаторську, 6, помешкання 11, нині – Мольєра, поруч із Великим театром. У газеті «Kurier Warszawski» з’являлися чергові оголошення про прийом учнів на квартиру. «Маючи повноваження Шкільної Влади, Цецилія Ґольдшміт бере на квартиру учнів (євреїв) державних і приватних шкіл, забезпечуючи батьківську опіку і, в разі потреби, допомогу в навчанні». Згадка про конфесію гарантувала підопічним кошерну кухню, дотримання шабату та інших основних засад юдаїзму. Адже то й далі був традиційний єврейський дім, усупереч твердженням, що Корчак ріс в атмосфері, яка не відрізнялася від тієї, що панувала в польських родинах. Анні в 1896 році виповнився двадцять один рік. Вона давно була панною на виданні, проте батькова хвороба, либонь, відсунула питання її шлюбу на другий план. Дівчині без посагу, з таким обтяженням, як самогубство в сім’ї, важко було знайти чоловіка. Анна й не чекала ліниво на заміжжя. Вона, мабуть, допомагала матері в утриманні домашнього пансіону. Дівчина володіла іноземними мовами, могла давати приватні уроки. Генрикова сестра, про яку майже нічого не відомо, здається прозорим, майже невидимим привидом, наче з’явою зі сну. Де й коли вона зустріла таємничого чоловіка, за якого вийшла заміж і з яким вирушила до Парижа? Як так сталося, 90

Януш Корчак. Сторінками біографії що вона хутко повторила драматичний сценарій життя своєї матері? Адже чоловік Анни Жозеф Луї так само, як Юзеф Ґольдшміт, потерпав від венеричної хвороби. А в 1909 році наклав на себе руки. У вісімнадцятилітнього Генрика попереду було ще два роки навчання в гімназії. Він знав, що мусить сам заробити гроші на плату за навчання – близько шістдесяти рублів на рік, щоб допомогти матері утримувати сім’ю. Генрик збільшив кількість приватних уроків, які давав у місті. Він почав гірше вчитися. Довелося навіть залишитися на другий рік. Зміни у своєму житті він пізніше коротко й без жалю підсумував у Правилах життя, книжці, виданій у 1929 році: «Я був багатим, коли був малим, а вже потім бідним, тож знаю і одне, й інше. Знаю, що і так, і так можна бути порядним і добрим, і що можна бути багатим і дуже нещасним»2. Як і герой Сповіді метелика, він писав екзальтовані поеми, котрі розсилав до варшавських часописів і котрі зазвичай відкидали. Багатьма роками потому у фейлетоні Мій останній вірш Корчак описав подію, яка зумовила, що він так і не став поетом. Хлопець домігся аудієнції в самого Александра Швентоховського, батька польського позитивізму, публіциста, письменника, головного редактора політичного, суспільного та літературного тижневика «Prawda». Нарешті я побачуся з письменником. Він скаже, чи є в мене талант. Прийшов. Сідає. Зміряв мене проникливим поглядом – так мені, принаймні, здалося. Серце гучно калатає. – Ну що, молодий чоловіче, віршики пописуєш? Відповідаю кивком голови. Хочеться встати й піти: в погляді, в запитанні я відчуваю зневагу. Щоки палають. Серце немов захололо. Нехай би сказав: «ти», а не – «молодий чоловіче». – «Вірші» – а не – «віршики», «пишеш», а не – «пописуєш». Справжній письменник прочитав мої думки. Він лагідно усміхнувся та із заохотою в голосі каже: – Ну, – сміливіше! 91

Йоанна Ольчак-Ронікер Даремно я виймав картку: вірш я знав напам’ять. [...] Він був довгий і закінчувався так: Не хочу більше Ні мрій, ні віри, Поразок годі Терпіть мені, Дозвольте вмерти Під звуки ліри, Живим дозвольте Спочить в труні. Він сумно посміхнувся: – Авжеж, дозволяю, якщо вже тобі так заманулося. [...] Я перестав писати вірші. Я вдячний за доброзичливу критику3. Проте він не відмовився від літературних амбіцій. Учитель, який зловив його на уроці за писанням під партою роману, глузував: «Ґольдшміт не має часу вчитися, Ґольдшміт хоче писати в кур’єрках за дві копійки рядок»4. Він мав рацію, адже п’ятьма місяцями після батькової смерті Ґольдшміт дебютував на шпальтах преси. У відомому гумористичному журналі «Kolce» з’явився його фейлетон Гордіїв вузол, підписаний «Ген.». Текст цей не надто смішний і не віщує великого таланту, але отой дебют, прочитаний з перспективи років, показує, як рано народилася педагогічна пристрасть автора. Він гнівно атакував тогочасну виховну систему і драматично запитував: «[...] чи завжди неподільно пануватимуть біля домашнього вогнища мамки, няньки, дитячі садівниці, бони, німки та француженки, репетитори і гувернантки, викладачки й викладачі? Чи вже ніколи їх не заступлять батьки?»5. Найвиразніше він і далі відчував жаль до батька й матері. За що? За те, що не відчув від них досить тепла, що не присвятили йому достатньо часу, не задовольнили дитячу потребу побути разом? Отой перший фейлетон сподобався редакторам і читачам. Його попросили писати ще. В наступній гуморесці він знову перейнявся справою ставлення батьків до потомства, вдаючись до суперечки з певною дамою, котру намагався переконати, «що несила добре 92

Януш Корчак. Сторінками біографії виховувати дітей, не проглянувши жодної педагогічної книжки»6. Вона – мати – стверджувала, що найважливішим є материнський інстинкт, а він – теоретик материнства – вважав її ідіоткою. Читачам і на гадку не спадало, що їхньому ментору нещодавно виповнилося вісімнадцять років і що у школі він отримує двійки з алгебри та боїться, що його не переведуть до наступного класу. Генрик не обмежився лише педагогічною проблематикою. Він зайнявся й іншими питаннями. Втім, його глузування з клопотів дівчат на виданні, натури жінок, подружніх непорозумінь, безсоромності парочок, які туркочуть вечорами в Саському парку, невигод курортних місцин не такі вже й захопливі. Відчувається, що він не мав про ті справи гарної уяви. Однак, публікуючись дедалі більше й більше, юнак випрацьовував свій власний стиль, лапідарний і самоіронічний. Гумористично-сатиричний ілюстрований тижневик «Kolce» дуже охоче читали у Варшаві, хоча його рівень, за визначенням розважальний, іноді небезпечно знижувався. Все, як завжди, залежало від видавців, які впродовж років постійно змінювались. Якщо їх цікавив передусім зиск, то вони шукали невибагливих читачів, постачаючи їм тривіальні сенси. Якщо редактором ставала особа з вищими амбіціями, вона пропонувала співпрацю авторам на кшталт Болеслава Пруса, Клеменса Юноші-Шанявського, Віктора Ґомуліцького. Велику мистецьку та документальну цінність мають ілюстрації, передусім Францішка Костшевського. Часи, коли співробітником редакції став гімназист «Ген.», годі назвати найкращими, проте сформульовані в редакційній колонці ідеологічні принципи були багатообіцяючими: Сатира й гумор, глузування з вад і недоліків і здоровий сміх – ось наш девіз. Нам байдуже, хто аристократ, а хто демократ, хто єврей, а хто антисеміт, для нас існують тільки люди, які чинять мудро чи нерозумно, чесно чи нешляхетно7. Таку програму амбітний молодик міг акцептувати. Характерно, що в ранній юності він не торкався єврейської проблематики, яка так часто фігурувала на шпальтах тогочасної преси. І, на відміну від 93

Йоанна Ольчак-Ронікер батька і стрия, Генрик не друкувався в часописах, призначених для євреїв. Він ідентифікував себе з польською культурою та не відчував зумовлених походженням зв’язків і зобов’язань. Юнак писав щоразу краще. Копійки, які платила йому редакція, істотно поповнювали родинний бюджет, тож він публікувався дедалі частіше. «Czytelnia dla Wszystkich», де він почав друкуватися за рік до іспиту на атестат зрілості, дала йому змогу розвинути дидактичні схильності, які, щоправда, трохи дратували в такого молодого чоловіка. Видання містило підзаголовок «Літературно-оповідний тижневик для польських сімей» і було адресоване «народові», себто читачам, що жадали легкого та повчального чтива, елементарних знань про світ, практичних порад. Воно мало виразно католицький профіль, але нікому не перешкоджало, що саме єврей-гімназист формує інтелектуальний і моральний світогляд польських сімей, розповідаючи їм про Генрика Сенкевича, Станіслава Монюшка, художні виставки, музику, гігієну дітей та молоді, впевненість у своїх силах і завзяття, уяву, злидні, розваги та обов’язки жінки. Але в Генрика були більші амбіції. У Сповіді метелика він глузує з героя, тобто самого себе, школяра, який пише драму під назвою Немезида – історію сина, котрий спокутує батькові гріхи. Школяр гарячково мріє, що на театральному конкурсі п’єса отримає першу премію і буде поставлена. Прем’єра, бурхливі оплески, дощ квітів, молодий письменник на сцені, батьки в залі плачуть від щастя. Справжня історія вигаданої драми Немезида мала інакший вигляд. 9 січня 1898 року Іґнацій Падеревський, відомий вже у світі піаніст і композитор, на сторінках часопису «Echo Muzyczne, Teatralne i Artystyczne» оголосив два конкурси: один – на музичний твір, другий – на п’єсу, виділивши на нагороду дві тисячі рублів. Сам він зробив велику кар’єру, тому з відчуття патріотичного обов’язку хотів створити для талановитих молодих людей, яким іще не виповнилося тридцяти п’яти років, привабливий стимул для творчості. Роботи слід було надсилати до редакції щомісячника «Biblioteka Warszawska», в конверті з гаслом і псевдонімом автора. Генрик, попри близькі випускні іспити, взявся до роботи. Після смерті батька минуло вже півтора року. Трапилася нагода висловити 94

Януш Корчак. Сторінками біографії трагічні переживання. Він писав із дивовижною легкістю, створивши водночас дві п’єси. Одну, засновану на сімейному досвіді, він назвав Куди? і спорядив гаслом «Що зміг». Юнак замислився над псевдонімом. На столі лежав роман Юзефа Іґнація Крашевського Історія про Янаша Корчака і прекрасну дочку мечника. Тож він підписався «Янаш Корчак». Другу п’єсу Генрик назвав Звичайна історія і підписав «Януш». Відтак поклав рукописи в конверт і вислав. Велику роль у житті тогочасної інтелігенції відігравали газети. В 1896 році у Варшаві виходив шістдесят один часопис найрізноманітніших профілів. І хоча жодна з тих газет не була цілковито присвячена літературі, проте кожна надавала свої шпальти письменникам і авторам культурологічної публіцистики. Критики дорікали більшості з них у бракові глибини та пристосуванні до примітивних смаків читача. Але було й кілька серйозних видань, скажімо, «Prawda» Швентоховського чи «Głos» – орган прогресивної інтелігенції, які намагалися публікувати ідейні дороговкази для суспільства. Коли після смерті царя Олександра III, «тупого і похмурого, вкрай консервативного сатрапа»8, владу в Росії перебрав у 1894 році його син Микола II, здавалося, що новий володар пом’якшить політику русифікації в Конгресовому Королівстві. Далебі, пішов у відставку генерал-губернатор Варшави одіозний Йосиф Гурко. Було звільнено з посади гнобителя польських дітей, куратора варшавського шкільного округу Олександра Апухтіна. Поляки вірили, що польська мова повернеться до шкіл і установ, що цензура припинить свої знущання. Молодого царя Миколу Олександровича Романова у вересні 1897 року під час його візиту до столиці вітали тріумфальні арки, лави радісної молоді, депутації всіх верств суспільства. Разом із дружиною Олександрою Федорівною він їхав екіпажем крізь місто, прикрашене прапорами і зеленню. Цар віддавав честь. Цариця у великому капелюсі усміхалася та кланялася навсібіч. За ними, у другому екіпажі їхали царські донечки. Маленька Ольга стояла на колінах у придворної дами і ручкою розсилала повітряні поцілунки. Нянечка показувала натовпові крихітну Тетяну. Мешканці Варшави на доказ вимушеної любові вручили цареві мільйон рублів, зібраний 95

Йоанна Ольчак-Ронікер у складчину. «У твоєму чудовому самовладді, у славі й могутності монархії весь польський народ бачить світле майбутнє»9, – сказав маркграф Зиґмунт Вельопольський, подякувавши цареві за щастя бачити його та за ласкаве прийняття грошей. Десь угорі був уже розписаний жахливий кінець, який спіткає через двадцять два роки царя, царицю, Ольгу, Тетяну, трійко народжених пізніше дітей: Марію, Анастасію та малого спадкоємця престолу Олексія. А тоді реальну користь від того візиту принесли дві царські обіцянки: що пожертвувані гроші він перекаже на створення у Варшаві Політехніки, і що він погоджується на встановлення в місті пам’ятника Адаму Міцкевичу. Швидко розвіялись ілюзії угодовців, які вірили, що ціною лояльності або навіть лакейства перед царизмом можна буде здобути більше громадянських свобод. І далі офіційний курс залишався русифікаторським. Польська мова у школах і установах, як і раніше, була заборонена. На Саському майдані, в самому серці Варшави, почалося спорудження собору Святого Олександра Невського, який своїм візантійським куполом і величезною дзвіницею в найближчі чверть століття боляче ранив очі варшав’ян. Цензура шаленіла й далі. Гімназист Ґольдшміт чекав на вердикт журі, готувався до випускних іспитів, писав легкі фейлетони. Друзі були впевнені, що він стане письменником. Тому вони здивувалися, коли, отримавши в 1898 році атестат зрілості, Генрик вирішив вивчати медицину. Покликання, успадковане від дідуся Герша? Реакція на безпорадність лікарів під час хвороби батька? Здоровий глузд? Романи та спогади про ті часи зворушливо описують злидні тодішніх творчих і наукових кіл. Успіх був справою непередбачуваною, гонорари – низькими, часописи раз у раз банкрутували та зникали, видавці платили копійки, і якщо не пощастило, можна було закінчити так само кепсько, як чимало обнадійливих адептів журналістики та літератури. «Я й так не буду письменником, а лише лікарем. Література – то слова, медицина – то вчинки»10, – писав у своєму щоденнику школяр, герой Сповіді метелика. Насправді ж, Генрик не мав наміру кидати літературу задля медицини. Леон Риґер – майбутній чоловік Зоф’ї 96

Януш Корчак. Сторінками біографії Налковської, його шкільний колега, сам письменник, котрий, утім, мало чого досяг, – відверто спитав його про причину такого, а не іншого вибору студій. І увічнив, мабуть, дещо ним стилізовану відповідь, що фах медика не виключає письменництва, навпаки, інтелектуально збагачує, а письменник покликаний не лише аналізувати людську душу, а й лікувати її. Як Чехов, котрий прецінь теж був лікарем. Потрапити до вищої школи було нелегким завданням. Уже десять років у середній і вищій освіті у Привіслянському краї, як і в усій Російській імперії, діяв numerus clausus. Проте вдалося. І в 1898/1899 навчальному році Генрик Ґольдшміт став студентом Імператорського Варшавського університету. Йому тоді було двадцять років.

Примітки 1. Z żałobnej karty. «Izraelita» 1896, nr 17, цит. за: Maria Falkowska, Kalendarz życia, działalności i twórczości Janusza Korczaka. Warszawa, 1989, s. 29. 2. Janusz Korczak, Prawidła życia, [в:] Idem, Dzieła, t. 11, wol. 1, s. 57. 3. Janusz Korczak, Mój ostatni wiersz. «Nasz Przegląd» 1927, nr 1, [в:] Idem, Dzieła, t. 14, wol. 1, s. 21, 24. 4. Igor Newerly Żywe wiązanie. Warszawa, 2001, s. 48. 5. Janusz Korczak, Węzeł gordyjski. «Kolce» 1896, nr 39, [в:] Idem, Dzieła, t. 2, wol. 1, s. 169. 6. Janusz Korczak, Pogódźmy się. «Kolce» 1896, nr 46, Ibidem, s. 172. 7. Od redakcji, «Kolce» 1895, nr 51, цит. за: Janusz Korczak, Dzieła, t. 2, wol. 2, s. 526–527. 8. Henryk Wereszycki, Historia polityczna Polski 1864–1918, Kraków, 1981, s. 130. 9. {9 Władysław Pobóg-Malinowski, Najnowsza historia Polski. Warszawa, 1990, t. 1, s. 59. 10. Janusz Korczak, Spowiedź motyla, [в:] Idem, Dzieła, t. 6, s. 176.

Йоанна Ольчак-Ронікер

9. У пошуках мети Не знаєте, хто такий Налковський? Не знає світ про багатьох великих поляків. Януш Корчак, Щоденник, ґето, травень 1942 року [ДЛ, 422]

Варшавський Імператорський університет, створений в 1870 році замість Головної Варшавської школи, закритої царськими властями на покарання (серед низки інших) після січневого повстання, не мав доброї репутації. Він постав як установа, покликана русифікувати польську інтелігенцію, і намагався пильно виконувати це завдання. Більшість професорів були привезені з Росії, не через їхню кваліфікацію, а лише через лояльність до уряду. Рівень навчання був, отже, низький, зате плата за навчання – висока. Молоді люди з заможних сімей воліли навчатися за кордоном. У ті часи, коли Генрик Ґольдшміт починав вищі студії, медичний факультет пропонував своїм студентам небагато. Не було кафедр ларингології, бактеріології чи педіатрії, а саме остання передусім цікавила юнака. Педіатрів тоді у Варшаві було вкрай мало – ця спеціалізація не надто високо цінувалася в медичній ієрархії. Проте молодик не міг собі дозволити вчитися за кордоном. А може, йому зовсім не хотілося нікуди їхати, бо він відчував себе зобов’язаним піклуватися про матір. Генрик не змарнував часу, проведеного у Варшавському університеті. Щоправда, він навчався шість років, а не п’ять – перший курс довелося пройти повторно, – але вчився старанно. В ґето, в 1942 році, він згадував: «Моїми наставниками були в медицині: професор Пшевоський (анатомія і бактеріологія), Насонов (зоолог), Щербак (психіатрія)...»1. Молодий чоловік включився в суспільно-політичну 98

Януш Корчак. Сторінками біографії діяльність. У березні 1899 року він узяв участь у триденному студентському страйку, за що потрапив до в’язниці. Мабуть, саме того інциденту стосується згадка в Щоденнику: «Завжди там, де легко набити гулі і синці. Цуценям іще був, коли перший бунт і стрілянина. Безсонні ночі і стільки задирливості, скільки треба виявити юнакові, щоби бодай сяк-так урівноважитися»2. Можливо, саме тому за кару його змусили повторно відбути перший курс. Були оцінені його літературні амбіції. В березні 1899 року завершився конкурс, оголошений Падеревським на кращий драматичний твір. Першу нагороду – тисячу рублів – отримав Луціан Ридель за казку Зачароване коло. Другу – п’ятсот – Юзефат Новінський за драму Біла голубка. Третю – триста рублів, Ян Авґуст Кіселевський за Карикатури. Четверту – двісті рублів, Богдан Якса-Ронікер за п’єсу Погаслі. Низку творів було відзначено, четвертою в списку відзначених фігурувала п’єса під назвою Куди? Про Юзефата Новінського нині ніхто не пам’ятає, Богдан Якса-Ронікер теж не став широко відомим у літературі, але Риделя, буває, ставлять і досі, а Ян Авґуст Кіселевський уславився як один із найцікавіших польських драматургів. Студент першого курсу медичного факультету опинився не в найгіршому товаристві. Саме тоді народився літературний псевдонім Генрика Ґольдшміта. В повідомлення для преси про вердикт журі вкралася друкарська помилка. Публіка дізналася, що була відзначена п’єса Януша Корчака, хоча він сам ужив того псевдоніму лише майже через рік у «Wędrowіеc». П’єса не збереглася. Її зміст відомий лише завдяки викладові, підготованому журі: [...] драма в чотирьох діях, задумана серйозно і розважливо, прошита сильним почуттям моральних проблем життя, пов’язаних із його тілесною стороною [...]. Головною постаттю тут є батько сімейства, котрий одразу проявляється як психічно неврівноважена особа, неврастенік, у голові якого примхи перемішані з ясним баченням правди, навіть щодо власного стану [...]. Увесь той сумний перебіг подій закінчується цілковитим божевіллям батька [...]3 99

Йоанна Ольчак-Ронікер З певним подивом члени журі констатували, що автор використовує засоби, які раніше на польській сцені не практикували: «Молоді люди в нього відверто розмовляють із молодими паннами про найскандальніші проблеми; [...] а іншим разом на сцену виходить навмисно представлена молода повія з борделю»4. Члени журі виснували, що драма загалом, попри всі недоліки, заповідається на хороші театральні перспективи для автора. Вони лише не рекомендували наслідувати чужі зразки, а більше спиратися на власний досвід. Журі було переконане, що автор начитався Стріндберґа й Ібсена. Звідки їм було знати, що той описав власну історію? У всіх біографіях питання про ту втрачену юначу драму легковажно обійдене, так само, як і інформація, наче вчитель у гімназії, виявивши, що Ґольдшміт щось там дряпає на уроці під партою, висміяв його літературні амбіції. Але ж оті ранні твори слугували приборканню страху перед спадковим божевіллям. Тільки у написаному в ґето Щоденнику Корчак наважився на щирість і звірився у своїх розпачливих, глибинних одержимостях. У сімнадцять років почав навіть писати роман Самогубство. Герой зненавидів життя з остраху перед божевіллям. Я панічно боявся божевільні, до якої кілька разів направляли мого батька. А отже я – син божевільного. А отже, обтяжений спадково. Кілька десятків років і донині ця думка мучить мене періодами. Надто люблю свої шаленства, тож жахає мене думка, що хтось всупереч моїй волі намагатимиться лікувати мене5. П’єса не була надрукована, її не поставили на сцені, вона не принесла грошей і не змінила життєвих планів молодого автора. Літо 1899 року він провів у Швейцарії. Генрик вирушив туди з наплічником, картою і графіком руху потягів слідами Йогана Песталоцці – «батька народної школи», яким він захоплювався з дитинства. Той швейцарський педагог і письменник, котрий жив на межі XVIII й XIX століть, вчив, що тільки гармонійне поєднання розумового, 100

Януш Корчак. Сторінками біографії морального, практичного та фізичного виховання забезпечить дітям правильний розвиток. Свої теорії він утілював у заснованих ним осередках. Корчак знайомився з його педагогічними методами, захоплювався швейцарськими школами, дитячими шпиталями, загальнодоступними парками та зеленими зонами. Все, що він побачив, Корчак описав пізніше в серії репортажів, опублікованих у журналі «Czytelnia dla Wszystkich». Генрик шукав програму життя, яка б мала глибший вимір, ніж просто турбота про власний побут. Він повчав своїх читачів: «Про те, що мета в житті дарує щастя, ми знаємо, чули не раз, але чути й бачити – того замало; такі істини слід глибоко пережити. Так, мета в житті дарує щастя, а метою життя може стати праця для інших, й ніколи – для себе, думка про щастя інших, й ніколи – про особисте щастя»6. В юності часто формулюють подібні ідеалістичні принципи. Дуже рідко їм залишаються вірними все життя. Політично безнадійні, депресивні роки межі століть не давали приводів для оптимізму. Розвіялися всі ілюзії щодо лібералізації царської політики в Конгресовому Королівстві. Найвигідніше було збайдужіти до справ, на які годі вплинути, дбати про власний побут, про майбутнє дітей, не ризикувати, не конфліктувати з владою. Переважна частина суспільства обрала саме таку стратегію виживання. Можна також було обернутися до реальності спиною. Fin de siècle асоціюється з декадентськими настроями. Серед молоді був поширений пошесний невроз, який включав меланхолію і відчуття душевної порожнечі. Почуття марноти всіх людських зусиль породжувало тугу за смертю, призводячи до епідемії самогубств. Надходили сутінки епохи тверезого позитивізму. Вийшов з моди погляд, що література мусить постачати читачів моральними зразками. У Варшаві молоді модерністи не читали вже ні Пруса, ні Сенкевича, а лише Шопенгауера, Ібсена, Метерлінка й Ніцше. У Кракові «сумний сатана» Станіслав Пшибишевський проголошував: «Ми, запізно народжені, перестали вірити в істину», – і топив розпач в алкоголі. Панянки із жахом і схвильованістю нашіптували одна одній на вухо еротики 101

Йоанна Ольчак-Ронікер Тетмаєра. І вже не мали жодних ілюзій. Вони знали, що любов – то лише тимчасове шаленство почуттів. А життя складається винятково зі страждань і розчарувань. Не всі, однак, відмовилися від збройної боротьби. Вже в 1887 році була заснована змовницька організація Польська ліга. Вона була покликана «приготувати й зосередити всі національні сили для відновлення незалежності Польщі в кордонах до розподілів»7. Ліга створила Спілку молоді, так званий Зет, яка гуртувала студентів з теренів трьох займанщин, в тому числі й тих, хто навчався в закордонних університетах. Зет не легковажив освітньою та суспільною діяльністю; пробудження в масах національної свідомості він вважав єдиним ефективним шляхом до здобуття незалежності. В 1892 році виникла Польська соціалістична партія, яка завдяки харизмі та наполегливості свого найвідомішого представника Юзефа Пілсудського через кільканадцять років відігрáє вирішальну роль у здобутті Польщею незалежності. В 1893 році постала Соціал-демократія Царства Польського. Її ідейними лідерами були Роза Люксембург і Юліан Мархлевський, котрі заявляли, що важливішою, ніж незалежність, є боротьба за визволення робітничого класу від капіталістичного гніту. В 1897 році виникла націоналістична Націонал-демократична партія, де домінував її лідер Роман Дмовський; вороже налаштована до меншин – євреїв, німців і українців, ця партія прагнула відродження Польщі в національно однорідній формі. Існувала ще інша форма опору. Її обрали польські вчені, котрі за свою польську ідентичність й політичні переконання були позбавлені царським урядом університетських кафедр і яким щонайбільше ласкаво дозволяли викладати у другорядних гімназіях або приватних пансіонах для панночок. Вони належали до покоління, яке виросло в жалобній атмосфері післяповстанських років, у юності сповідували позитивістську ідеологію органічної праці та праці від основ. Згідно з тими постулатами вони вважали, що позаяк не можна змінити сьогодення, слід інвестувати в майбутнє. З роками вони відкинули все те, що відгонило у варшавському позитивізмі угодовством і боягузтвом. Їхній погляд був спрямований на нові наукові течії та ідеологічні 102

Януш Корчак. Сторінками біографії концепції. Поступово це середовище ставало радикальнішим. Воно шукало сміливіших рецептів вирішення соціальних проблем. Ці люди спонтанно взяли на себе відповідальність за інтелектуальний і моральний рівень молоді. Їм не можна було публічно висловлювати свої погляди, цензура не дозволяла вільно їх публікувати, тож вони потайки зустрічалися з учнями. Вчені переказували свої знання в надії, що учні мудро служитимуть вільній Польщі, якщо дочекаються її виникнення, а окрім знань, прищеплювали дві основні моральні заповіді: наказ поважати гідність кожної людини та обов’язок солідарності з усіма, кого кривдять. Завдяки цьому середовищу виросло нове покоління поляків, незалежно мислячих, активних і творчих. Про це розповідає безцінна для розуміння тих часів книжка Богдана Цивінського Родоводи нескорених. Саме тих «мудреців епохи» обрав своїми духовними наставниками студент-медик Генрик Ґольдшміт. То вони сформували його світогляд. На другому, чи, може, на третьому курсі він став слухачем Летючого університету – героїчної легенди тих часів. Ця інституція, позбавлена будь-яких інституційних рис, була насправді призначена для панн, які після закінчення пансіону хотіли вчитися далі, проте не мали доступу до вищої освіти. Наприкінці вісімдесятих років XIX століття молода вчителька Ядвіґа Щавінська, майбутня дружина педагога Яна Владислава Давида, зайнялася організаційним упорядкуванням досі спонтанної ініціативи, перетворюючи розрізнені гуртки самоосвіти у найсправжнісінький вищий учбовий заклад, лише тільки таємний. Наприкінці дев’яностих, коли на курси потрапив Корчак, то був уже добре функціонуючий освітній механізм із розмаїтими програмами. Летючий університет пропонував студентам чотири факультети: суспільних, філологічно-історичних, математично-природознавчих наук і педагогіки. Теоретичний виклад поєднувався з практичними заняттями у приватних школах. Лекції мали настільки високий інтелектуальний рівень, що слухати їх почали зголошуватися також 103

Йоанна Ольчак-Ронікер студенти, які прагнули розширити скромні знання, здобуті в державному університеті. Викладачі були зазвичай людьми рішуче радикальних поглядів. Людвік Кшивицький – економіст, соціолог, антрополог – навчався у Швейцарії та Парижі, сповідував марксистські погляди, адже в часи його юності здавалося, що марксизм вирішує всі соціальні проблеми, тож ця теорія викликала почуття екзальтації, як релігія. Кшивицький писав у своїх мемуарах: «Були такі, хто, вперше беручи до рук Капітал [К. Маркса], були настільки зворушені, що цілували книжку»8. Адам Марбурґ після навчання в Петербурзі та Ляйпцигу оселився у Варшаві. Вважалося, що він був найвидатнішим філософом-мислителем у російській займанщині. Марбурґ займався філософією, психологією, багато писав і публікував. Ян Владислав Давид – натураліст, психолог, педагог, публіцист – редагував «Głos», видання радикальної інтелігенції. Іґнацій Радлінський – релігієзнавець, батько майбутньої письменниці Гелени Боґушевської – закінчив класичну філологію в Києві, викладав історію релігії. Вацлав Налковський – географ, автор науково-популярних і соціально-культурних творів, батько майбутньої письменниці Зоф’ї Налковської – найбільше вплинув на Корчака своєю безкомпромісною критикою пасивного ставлення до світу й вимогою безнастанного етичного розвитку. То лише деякі з-поміж багатьох. Вони викладали у приватних помешканнях, щоразу в іншому місці. Дати й адреси проведення лекцій переказували на вухо, в найбільшій таємниці, щоб їх не вистежила царська поліція. Парадокс полягав у тому, що ці зустрічі, під час яких щоразу таврували безжальних капіталістів, часто відбувалися в капіталістичних апартаментах. Скажімо, по вулиці Монюшка, 8, у «великому, багатому салоні» відомого банкіра, інтелектуала, вільнодумця, політика Бернарда Лауера та його дружини Реґіни. Четверо їхніх дітей – Марилька, Анельця, Казьо і Генрись – уже тоді палко брали участь у соціалістичному русі. Лекції відбувалися також на Крохмальній, 56. У тому будинку внизу містилася фабрика тютюнових виробів, а на другому поверсі мешкали її власники – Теодор Брун із дружиною Целіною і п’ятеро їхніх дітей. Чотири з них виросли ідейними комуністами і заплатили 104

Януш Корчак. Сторінками біографії за це високу ціну. В їдальні відбувалися збори нелегальної Спілки соціалістичної молоді. Там друкувався часопис «Ruch». Гімназисти Стах Бобінський, Славек Ґросер, Костек Бродський, котрі були редакторами журналу, дбали про добір матеріалів. Переважно лунали слова «революція», «соціалізм», «пролетаріат». Тексти набирали, вкладаючи гумові літери пінцетом у спеціальну друкарську рамку, і завжди десь губилися дуже важливі літери «і» та «j». Гелена Бобінська, в ті часи ще Геленка Брун, писала у своїх спогадах: Найкраща наша складальниця Марилька Лауер мала п’ятнадцять років, прекрасні блискучі очі та довгі коси на шкільній формі. Наш «Ruch» ми тиражували вкрай примітивним способом, здається, за допомогою звичайного валика. Якось увечері, мабуть, приваблений галасом нашої друкарні, увійшов батько. – Бачу, ви всі хочете в тюрягу залетіти, – сказав він добродушно й побіжно поглянув на наш друкарський верстат. – Така робота – до одного місця! Я вам це зараз відлаштую9. І справді, він вигадав значно зручніший спосіб друку, завдяки чому видання, яке закликало робітників до боротьби з фабрикантами-визискувачами, могло тепер швидше потрапити до рук працівників його фабрики. У Лауерів і Брунів Генрик Ґольдшміт міг зустріти мою майбутню бабусю – Яніну Горвіц. Пильна студентка Марбурґа і Давида була інтелігентною, гарною панною, а водночас великою чепурухою. Буря пухнастого волосся, запнутого у вузол на потилиці, біла блузка з мереживними рюшами, оксамитова спідниця зі шлейфом. Дівчина легко впадала в око кавалерам. Але підступи до неї твердо боронив мій майбутній дідусь – Яков Морткович. Щоправда, він уже закінчив комерційну академію в Генті і працював у Банківському домі Іполіта Вавельберґа у Варшаві, але відвідував лекції Летючого університету, бо завжди був жадібним до знань, а до всього йому ще й подобалася панна Яніна. Саме тоді, на початку ХХ століття, майбутнє сімейство 105

Йоанна Ольчак-Ронікер Морковичів, яким ще й не снилося власне видавництво, познайомилося та потоваришувало зі студентом-медиком, котрому тоді й не снилося, що він стане їхнім автором. Студент-медик, набуваючи педагогічної практики, певний час давав уроки в таємному пансіоні для дівчаток, який проводила славетна освітня та громадська діячка Стефанія Семполовська у своєму помешканні за адресою Швентокшиська, 17. Панна Стефанія, «красуня, наче зі старовинного портрету, в чорній сукні зі шлейфом, з її царственою поставою і дугами темних брів на білому чолі», була однією з найбільш загадкових і значних постатей тієї епохи. Таємниче самогубство чоловіка, котрого вона кохала, зумовило той факт, що вона ніколи більше не вийшла заміж і до кінця свого життя ходила в жалобній старосвітській сукні зі шлейфом. Але особиста драма не позбавила її пристрасті, з якою вона поставала на захист кожної справи, яку вважала слушною. Її називали «Ніке бурі». Вона викликала в людях повагу, також її любили. Ніхто ніколи не наваживсь їй заперечити. Молодий чоловік також чергував у знаменитих безкоштовних читальнях Варшавського благодійного товариства. Там діяла молодь із середовища прогресивної інтелігенції, заохочуючи найубогіших варшав’ян, поляків і євреїв, читати путні книжки. Відтоді його запам’ятала Геленка Брун. Узимку 1902 року, в суботу й неділю я видавала книжки в безкоштовній бібліотеці на Чеплей. Разом зі мною видавав книжки студент-медик Генрик Ґольдшміт, блондин із рудуватою борідкою, милою усмішкою і мудрим поглядом сапфірових очей. У суботу ввечері читальню достоту розсаджував бурхливий натовп підлітків. Генрик Ґольдшміт, не підвищуючи голосу, дивовижним чином панував над цією стихією. Здавалося, що з кожним із цих хлопців він давно знайомий і знає про нього все. Його діалоги з тими варшавськими гаврошами були геніальними й неповторними. Мені тоді не спало на думку записати їх. Я сама була зачарована тим чудовим педагогом. 106

Януш Корчак. Сторінками біографії Зазвичай у суботу пополудні Генрик Ґольдшміт збирав у своїй кімнаті на Хлодній (покій містився на 1-му поверсі у дворі) дітлашню з кількох подвір’їв і влаштовував «забави». Я приходила допомагати йому в тих забавах10. Корчак у Правилах життя також згадує про той період свого життя: Ми видавали книги в суботу ввечері та в неділю після полудня. Але ще задовго до відкриття читальні читачі збиралися в сінях, на сходах і на вулиці. [...] Вони вперто стояли і в літню спеку, і в зимові морози. Їм було не шкода часу й не нудно: один замовляв книжки від іншого11. В отих безкоштовних читальнях також активно працювала панна Яніна Горвіц, що я пишу з гордістю, аби підкреслити: моя сім’я та Корчак від ранньої юності ходили тими ж самими шляхами та дотримувалися однакових переконань, що ніхто не вільний од відповідальності за те, що діється довкола, а життя тільки тоді чогось варте, коли воно активне і творче. Не лише гуманітарії гуртували навколо себе студентів, щоб дати їм знання, яких ті не могли отримати в русифікованому університеті. Великий внесок у розвиток медицини зробили варшавські лікарі. Висококласні фахівці, які колись закінчили Головну варшавську школу чи європейські університети, тепер безкоштовно ділилися своїми вміннями з молодшими колегами. У шпиталях, де вони працювали, фахівці створювали клінічні відділення, щоб студенти могли пройти стажування під їхнім наглядом, організовували дослідні практикуми, семінари та наукові гуртки. Буває так, що коли людина відчайдушно шукає мети, на її шляху з’являється вісник долі, який керує ходом подій. Кимось таким у житті Корчака був уже згадуваний доктор Юліан Крамштик. Син Ісаака Крамштика, славетного проповідника часів січневого повстання, 107

Йоанна Ольчак-Ронікер він закінчив медичний факультет Варшавського університету, був чудовим лікарем-педіатром, не лише практиком, а й науковцем. Проте, будучи євреєм, він не міг здобути в університеті почесного ступеня (габілітуватися). Отож, Крамштик не був професором. Він працював у дитячому шпиталі Берсонів і Бауманів спершу дільничним лікарем, відтак ординатором, провадив додаткові навчальні курси для студентів-медиків, на які потрапив і Генрик Ґольдшміт. Вони заприязнилися, попри різницю у віці. Ця дружба впливатиме на подальший перебіг цієї історії.

Примітки 1. Janusz Korczak, Podanie do Biura Personalnego Rady Żydowskiej, 9 II 1942, [в:] Idem, Dzieła, t. 15, готується (першодрук під назвою Oferta, [в:] Janusz Korczak, Wybór pism. Warszawa, 1958, t. 4). 2. Janusz Korczak, Pamiętnik, op. cit.; Януш Корчак, Дитя людське, с. 420. 3. Sprawozdanie z czynności Komitetu powołanego do ocenienia utworów dramatycznych, przesłanych na konkurs imienia Ignacego Paderewskiego. «Echo Muzyczne, Teatralne i Artystyczne» 1899, nr 16, Dodatek, цит. за: Maria Falkowska, Kalendarz…, op. cit., s. 59. 4. Ibidem. 5. Janusz Korczak, Pamiętnik, op. cit.; Януш Корчак, Дитя людське, с. 478. 6. Janusz Korczak, Cel życia. «Czytelnia dla Wszystkich» 1899, nr 45, [в:] Idem, Dzieła, t. 3, wol. 1, s. 210. 7. Цит. за Henryk Wereszycki, Historia polityczna Polski..., op. cit., s. 88. 8. Ludwik Krzywicki, Wspomnienia. Warszawa, 1958, t. 2, s. 172. 9. Helena Bobińska, Pamiętnik tamtych lat. Warszawa, 1966, wyd. 2, s. 13. 10. Ibidem, s. 17. 11. Janusz Korczak, Prawidła życia, [в:] Idem, Dzieła, t. 11, wol. 1, s. 76.

108

Януш Корчак. Сторінками біографії

10. Такої нудної книжки, як моє життя, мені ще не траплялося Горілку, звичайно, пив, не раз ставив життя на карту, незім’ятий папірець. Тільки на дівчат не мав часу... Януш Корчак, Щоденник, ґето, травень 1942 року [ДЛ, 420]

Починалося ХХ століття, котрому – як пророкував Болеслав Прус у Тижневій хроніці – судилося принести самі лише зміни на краще. Прогрес цивілізації. Розвиток промисловості. Добробут. Скасування соціальних відмінностей. Загальний доступ до освіти. Розквіт мистецтва. Повсюдне задоволення життям. У 1900 році Генрикові Ґольдшміту було двадцять два роки, і на замовлення головного редактора «Kolce» він написав разом із друзями-журналістами кримінальний роман в уривках за назвою Лакей (Зі щоденників пропащого), який орієнтувався на закордонну бульварну літературу. Автори либонь добряче розважалися, вигадуючи безглузді пригоди актрис-нездар і багатих удів, які заплуталися в сильцях нікчемного камердинера. Кожен епізод писав хтось інший, під псевдонімом, адже незручно було підписувати власним прізвищем таку маячню. Але шеф тижневика залишився задоволений і запропонував молодим людям заманливу річ: щотижня по черзі друкувати в нього сатиричні фейлетони на цілу шпальту. «Я належу до людей, яких невимовно турбують справи педагогічні»1, – заявив студент другого курсу медицини у фейлетоні за 109

Йоанна Ольчак-Ронікер підписом «Ген. Рик.», започатковуючи в 1901 році нову форму співпраці з «Kolcami». Він описав у ньому свою розмову з переляканим редактором, котрому запропонував перетворити гумористичний тижневик на педагогічне видання. Молодик домігся лише того, що час від часу, між текстом про штучне вигодовування осиротілих кошенят і описом нової пантоміми в цирку Чинізеллі він зможе написати щось на тему, яка його захоплює. За умови, що розсмішить читачів. Так між одним і другим жартиком йому вдавалося вкидати сюжети, що стосувалися бездумної, деморалізуючої любові батьків до свого потомства, або позбавлених сенсу вимог школи, яка вимучувала учнів непотрібними знаннями. Того ж 1901 року «Czytelnia dla Wszystkich» почала публікувати уривками твір Безпритульні діти, підписаний уже не «Ген. Рик.», а «Януш Корчак». Початок історії скеровує уяву до сфери збочень. Таємничий незнайомець у затемненому пенсне купує за три тисячі рублів у пияка з варшавських нетрів на Повіслі пару маленьких вуличних дітей: хлопчика й дівчинку. Він веде дітей до порожнього палацу, але там, усупереч очікуванням, події не розвиваються у стилі романів маркіза де Сада. На Антека й Маньку чекає чистий одяг і поживна страва, мудра опіка, навчання та моральна підтримка, в найзагальніших рисах – можливість фізичного та духовного відродження. Це покликано спокутувати гріхи молодості незнайомця – розпусного колись графа Заруцького. Можна посміятися з наївності сюжету. Але дивовижною є психологічна проникливість, з якою автор змальовує постаті безпритульних малюків, показує їхнє ставлення до життя, характерологічні відмінності, безсоромний цинізм, наївні мрії. Відчувається, що він добре знає це середовище. І постає підозріливе запитання, чому молодий чоловік із інтелігентної родини стільки часу проводить із варшавськими шибениками, а не зі своїми однолітками? Звідки той нав’язливий потяг до дітей, який супроводжував його від гімназійних років? Я не відчуваю себе уповноваженою безцеремонно нишпорити в чужій підсвідомості, полювати на приховані травми й комплекси, виставляти стереотипні діагнози. «Конфліктні стосунки з батьками», «психічна незрілість», «острах іншої статі», «невдачі в 110

Януш Корчак. Сторінками біографії сексуальному житті» – чи тільки з цих причин стають педагогами? Може, вистачить відповіді Корчака: «Я тому педагог, що просто завжди найкраще почувався між дітьми»2. Він аж ніяк не був безневинним юнаком. Його вабив темний бік життя: виправи в середовище варшавського люмпен-пролетаріату, де серед пропащих чоловіків і «продажних жінок» можна було зазнати гострих відчуттів у декадентському дусі. Його приятелем був на кілька років старший Людвік Станіслав Ліцінський, «богема», бунтар, ненависник міщанського ладу, нині майже цілком забутий письменник, котрий творив жахливі образи життя на самому дні світу. В оповіданні Дивні речі з циклу Галюцинації він писав про спільні нічні мандрівки з Генриком: «Ми разом відвідували бардаки й шинки, волочилися разом піщаними берегами Вісли, святкували іменини проституток, заливали пельку потворною, смердючою горілкою в товаристві різунів...»3. У тих ескападах брала участь Зоф’я Налковська-Риґер, молоденька заміжня жінка, дочка духовного наставника Корчака Вацлава Налковського. Вона описувала їх у листі до приятельки. «Пізніше приїхав Ліцінський, і почалася найцікавіша епоха. З Корчаком, Первоцькою і малярем ми волочилися цілими ночами різними кублами. Я цілувалася з утриманкою власника пральні, де склянкою пила найпростішу горілку. Окрім того, задля контрасту – вишукані штімунґи в готелі у Ліцінського, де я була єдиною жінкою – і де досягла зеніту тріумфів – і ексцесів»4. В оповіданні Ліцінського Дивні речі супутник письменника в нічних ескападах фігурує під іменем Януша. Скільки правди в його портреті, а скільки молодопольської екзальтації? Про Корчака залишилося так мало приватних згадок, що кожна вціліла крихта споминів збуджує уяву. Ліцінський стверджував, що Януш не витримував упорядкованого, врегульованого десятками обов’язків життя, «душився в акуратній, виплеканій матір’ю кімнатці», соромився своєї інтелігентності, яка відгороджувала його від смертельно хворого світу злиднів і злочинності. 111

Йоанна Ольчак-Ронікер Вони ходили провулками й вулицями, які сьогодні є мальовничими візитними картками Варшави, а тоді в них було ризиковано заглиблюватися. Старе М’ясто, Каноня, Рицерська, Мостова, Буґай, Фурманська, Кам’єнні Сходки, терени понад Віслою – то було царство неповнолітніх і досвідчених проституток, матерів, які торгували власними дітьми, сутенерів, бандитів, жебраків, п’яниць, злодіїв. Із більшою чи меншою мірою достовірності Ліцінський описував криваві сутички в одній із найгірших забігайлівок Варшави, коли Януш із Христовим смиренням і лагідністю запобіг злочину, помиривши двох смертельно ворогуючих різунів. Моя мати в біографії Корчака дорікала Ліцінському, що той справляв руйнівний вплив на приятеля. Вона вважала, що він зводив порядного хлопця на манівці, витягав зі сповненого тепла і ніжністю материного дому, щоб ходити разом по кублах і пити з пропащими. І що для чутливого, нервового, депресивного за характером Генрика це могло закінчитися катастрофою. Вона перебільшувала у своїх побоюваннях. Шинки, пияцтво, ексцеси, раптова дружба з людьми непевної репутації бувають важливим етапом у житті молодих людей. І одному, й другому нічні походеньки та небезпечний досвід прислужились як матеріал для письменницької творчості. В літературі рідко трапляються подібні дуети. Вони долали ті самі шляхи, були учасниками тих самих подій, описували ті самі факти і тих самих людей. Однак в їхніх творах різні способи розповіді, різне ставлення до дійсності, діаметрально протилежні постаті оповідачів, дві протилежні життєві постави. Ліцінський – прибулець із провінції, революціонер за характером, який ненавидить капіталістичне суспільство, людей, власних батьків і передусім самого себе, – був хворий на невиліковні тоді сухоти, від яких і помер, маючи всього тридцять чотири роки. Хвороба, зловживання алкоголем, саморуйнівне життя, не підпорядковане жодним правилам, злидні, комплекси – все це вкладалося в добре відомий образ «проклятого поета», опанованого візією смерті. За життя він став легендою, бо пасував до тьмяної аури епохи. «Новий сіяч бурі», як називав його Вацлав Налковський, захоплював середовище лівої варшавської інтелігенції своїм ґвалтовним бунтом проти кривди й 112

Януш Корчак. Сторінками біографії несправедливості. Сьогодні Галюцинації та Зі щоденника волоцюги дратують молодопольською стилістикою й егоїзмом письменника, який пропонує читачам зворушуватися стражданнями митця, котрий дивиться на страждання світу. Корчак, також чутливий до людських страждань, найважливішою справою свого життя вважав дію. Літературу він розглядав як суспільну місію, а не засіб самовираження. Із часом рівень його письменства ставав дедалі вищим. Безсумнівним ушляхетненням була співпраця з виданням «Głos», яка почалася в 1904 році. Там публікувалися автори, яких можна б назвати сумлінням тогочасної Польщі: Станіслав Бжозовський, Стефан Жеромський, Людвік Кшивицький, Вацлав Налковський. Ян Владислав Давид так сформулював ідеологічну програму редакції: «[...] як одне з основних завдань ми визначили для себе працю над етичною культурою суспільства». Ця культура була покликана створюватися на прагненні до істини та справедливості, альтруїзму, діяльності задля колективного блага, безперервному духовному і моральному розвитку. Це звучить декларативно, проте видання відзначалося автентичною інтелектуальною палкістю і почуттям місії, важливими для інтелігентних читачів, у яких будило відповідальність за день сьогоднішній і прийдешній. То вже не була «Czytelnia dla Wszystkich», де вистачало спрощеного дидактизму, поданого під католицьким соусом. Фейлетони Генрика Ґольдшміта, підписані літерою «ґ.» та публіковані у сталій колонці На казальниці, вимагали від автора більшої інтелектуальної глибини, точності суджень, більш рафінованого стилю. Він мусив не раз і не два зносити критичні зауваги досвідченіших у літературі колег, погоджуватися на скорочення, стилістичну корекцію, більш-менш безцеремонні поради – тобто пройти безцінну школу журналістської майстерності. Роман Дитя салону, який у 1904–1905 роках виходив уривками у «Głos», був значно зрілішим інтелектуально і незрівнянно кращим з точки зору літератури, ніж усе, що Корчак опублікував раніше. Твір наробив багато галасу й утвердив письменникове реноме. 113

Йоанна Ольчак-Ронікер Формою він наслідував інтимний щоденник автора і, безсумнівно, був заснований на його особистих нотатках. Роман постулював, що відображатиме реальний світ і нестиме виразне ідейне послання. Проте загострений інстинкт спостерігача, ідеальний слух, чутливість до мови та засвоєна завдяки журналістиці лаконічність стилю сприяли тому, що Корчак – як пізніше Ґомбрович або Б’ялошевський – із банальностей, розмовних елементів, мовних кліше створив трагікомічну метадійсність, яка є радше мистецьким витвором, ніж автобіографією. Історія починається, коли двадцятитрирічний оповідач, студент-медик, повертається додому. Торік він покинув навчання і поїхав за кордон. Після повернення він усвідомив, що ні миті більше не витримає в «сімейній теплиці», що мусить звідти втекти, шукати власного шляху. Із ущипливою іронією описане родинне гніздо бунтівника. Батько, радше дресирувальник, а не вихователь, навіть не намагається зрозуміти синового бунту і не шкодує слів про паразитизм, лінощі, легковажне ставлення до «найсвятіших обов’язків». Мати, за звичаєм усіх матерів, намагається викликати в молодика почуття провини – ми тобі все... Шваґер застерігає від манівців, галерея заприязнених ідіотів плете зачовгані банальності. Мабуть, зовсім іншим був інтелектуальний рівень сім’ї адвоката Ґольдшміта, іншими були друзі, звичаї, дискусії та проблеми. Батько, зрештою, давно вже помер. Генрик поклав на себе відповідальність за родину, він не міг собі дозволити легковажити навчанням в університеті та бавитися в паничівські фанаберії. Але відчувається, що він знав таємні механізми функціонування лицемірних родин. І розумів, чому з них тікають молоді люди, які шукають сенсу життя. Розставання з родинним гніздом є необхідним етапам дорослішання і часто відбувається бурхливо. В ту епоху воно мало ідеологічний характер, було проявом безоглядного засудження світогляду і способу життя близьких. Рідний дім зовсім не мусив бути токсичним, батьки бували людьми освіченими, сповненими доброї волі, вони прагнули забезпечити своїм дітям зручний життєвий старт. Проте доволі було, щоб «старі» мали гроші, як спалахував конфлікт: молоді бунтівники вже довіда114

Януш Корчак. Сторінками біографії лися з соціалістичної літератури, що ті гроші нагромаджені внаслідок експлуатації, є результатом жадібності, жорстокості, нечесності. На нічному столику Геленки Брун лежав Капітал Маркса, товстий, у витертій обкладинці. «Ми, молоді, відчували себе покликаними до того, щоб змести з поверхні землі ті умови, за яких людина є «скривдженою істотою», пригнобленою, зневажуваною. «Філософи тільки по-різному пояснювали світ, але справа полягає в тому, щоб змінити його». Це було сліпучим спалахом світла»5, – згадувала вона пізніше. Тому нащадки фабриканта Теодора Бруна, банкіра Бернарда Лауера, моєї прабабусі Юлії Горвіц і багатьох інших капіталістичних чи тільки заможних сімей, єврейських і польських, належали до Спілки соціалістичної молоді, організовували шкільні страйки, видавали нелегальні газетки, брали участь у демонстраціях, вступали до Польської соціалістичної партії та Соціал-демократії Царства Польського і Литви, поринали у партійну діяльність. Їх ув’язнювали на Пав’яку або в знаменитому Х павільйоні Варшавської цитаделі. Їх засилали до Сибіру, звідки вони тікали, щоб далі займатися революційною роботою. Так відбулося за царських часів. А потім було значно гірше. Геленка Брун вийшла заміж за Станіслава Бобінського, відомого діяча СДЦПіЛ. Заарештований в 1915 році та засланий до Росії, після більшовицького перевороту він став відданим комуністичним сановником. Вона ще встигла видати в Мортковича гарну, погожу дитячу книжечку Про щасливого хлопця, а потім поїхала за чоловіком до Радянського Союзу. Під час сталінських чисток у 1937 році Бобінського вбили в якійсь із московських в’язниць, на Луб’янці чи в Лефортово. Вона вісім років провела в таборах і повернулася до Польщі, де написала наступну погожу книжку. Книжка називалася Сосо і розповідала про дитинство Сталіна. У варшавській їдальні Спілки письменників на Краківськім Передмісті, де рожева й срібноволоса елегантна Гелена Бобінська обідала, казали: «Якби не Сосо, ходила би боса». Білявий, чарівний, перспективний математик Генрись Лауер, член ЦК Комуністичної партії Польщі, також вирушив до Радянського Союзу і в 1937 році був заарештований у складі групи польських комуністів, звинувачених у антирадянській змові. Після жорстоких 115

Йоанна Ольчак-Ронікер допитів він збожеволів. Генрись ходив по колу у дворі військової в’язниці в Лефортово й повторював: «Я не виноват». Врешті-решт його розстріляли. Так само, як і брата моєї бабусі Максиміліана Горвіца-Валецького. У студентській кімнаті мого майбутнього дідуся на стіні висів портрет Маркса, вирізаний із якогось німецького ілюстрованого журналу. Дідусь був так званим прихильником Польської соціалістичної партії – це означало, що молодий чоловік платив внески та надавав партії певні послуги; скажімо, переховував у валізі під ліжком «бібулу», себто нелегальні прокламації та видання, за якими приходили його друзі-«товариші». Якось його навіть заарештували, і він півроку просидів на Пав’яку. Але поруч із портретом Маркса висіло фото славетної акторки Елеонори Дузе – не випадково, що дідусь мав конспіративне призвисько «Декадент». На щастя, мистецтво його цікавило набагато більше, ніж політика. Замість влаштовувати змови, як його приятель Макс Горвіц, він придбав у 1903 році за п’ятнадцять тисяч рублів частку у книгарні Ґабріеля Центнершвера по вулиці Маршалковській, 143. Пан Ґабріель дуже засмутився, коли виявилося, що його єдиний син Мечислав не хоче бути книготорговцем. Того більше цікавили хімія та фізика. Він закінчив університет у Ляйпцигу, став відомим у своїй галузі фахівцем, професором неорганічної хімії в Ризі, Москві, Варшаві. П’ятнадцять тисяч рублів, які дарували йому свободу, а Мортковичеві щастя – це посаг панни Яніни Горвіц, із якою мій дід одружився за два роки до того. Так починалося знамените видавництво. Вихідці з одного й того ж середовища обирали дуже різні шляхи. На нічному столику Генрика Ґольдшміта, поруч із педагогічними та медичними творами також лежав Капітал Маркса. Хлопець належав до середовища радикальної варшавської інтелігенції, котра симпатизувала соціалістичній ідеї, і так само, як вони, вважав своїм обов’язком соціальну критику. В Дитя салону він описував реалії, знані йому з власного досвіду. Він знав, як живуть студенти, котрі 116

Януш Корчак. Сторінками біографії потерпають від голоду на «четвертаку» – стільки разів описаному п’ятому поверсі* варшавських кам’яниць. Йому не були чужими тісні помешкання простаків, у яких низькооплачуваний репетитор готує тупих дітей до гімназійного іспиту, бо «наука прочиняє двері у світ». Ані забігайлівки на околицях, де рікою ллються найдешевша горілка та оповіді про житейські лиха. Віриться, що й він завершував ті бесіди у сирих, брудних халупах серед компаньйонів із шинку, їхніх сімей і сплячих покотом на підлозі випадкових постояльців. Власне, в такій дірі на Сольці, осушуючи разом із господарями підвального помешкання наступну пляшку «монопольки», оповідач вирішив, що поселиться з десятьма незнайомими людьми в однім покої і за місце для сну та п’ять рублів на місяць навчатиме читати й писати місцевих дітей. А крім того, протверезівши, підтвердив свою пропозицію. Дитя салону насичене таким реалізмом, такою обізнаністю щодо найменших подробиць життя варшавських пролетарів, неначе автор і справді місяцями жив під одним дахом із робітничою сім’єю Вільчеків і візницькою Ґросіків, у задусі, серед паразитів, плачу немовлят, сухотного кашлю батьків. Він бачив, як дають собі раду в житті дорослі, працюючи понад сили і заробляючи копійки. І як сумують за бодай крихтою зацікавлення наймолодші, годовані сухим хлібом і прокльонами, биті, з малих літ гнані до робити, хворі та вмираючі без медичної допомоги. Ігор Неверлі натякає, що там, на Сольці, народилася єдина Генрикова любов до сімнадцятилітньої Вікти, дочки Вільчеків, котра працювала у кравецькому салоні й була так ніжно описана в романі Дитя салону. Це кохання було взаємним, але позбавленим жодних перспектив, і драматично урвалося через результат цієї любові: дитину – небажану, ненароджену, а може, народжену й покинуту. Тільки раз у житті, в ґето, Корчак щиро написав у Щоденнику про своє еротичне життя. У невластивому для нього брутальному тоні він пояснив, що йому бракувало часу на дівчат, бо «вони метушливі, * У польській традиції перший поверх називають партером, а поверхами – наступні рівні, відтак те, що ми називаємо п’ятим поверхом, вважається четвертим, звідси й назва «четвертак». – Прим. перекладача.

117

Йоанна Ольчак-Ронікер захланні і на ночі ласі, ну, і дітей народжують... Паскудний звичай. Трапилося раз. Залишилася огида на все життя. Достатньо мені того було. І погроз, і сліз»6. Хто погрожував? Хто плакав? Невідомо. Може, то не була любов, а просто випадкова пригода, але вона залишила безумовний слід у психіці – нав’язливий страх Корчака перед стосунками з жінками. Рухаючись далі в психологічних міркуваннях, можна припустити, чи не тінь тієї власної, небажаної, найімовірніше ненародженої дитини вплинула, бува, на його вибір у майбутньому. Починалося ХХ століття. Десь далеко в минулому бовваніє царська Варшава, забудована латинськими храмами, перетворюваними на православні церкви, та палацами, помальованими яскравими фарбами на російський манір. Дерев’яні тротуари. Кінний трамвай. Жовті омнібуси. Екіпажі. Двомовні вивіски. На вулицях юрми росіян. Дами в довгих сукнях і крислатих капелюшках. Поважні бородаті панове в тужурках і котелках. Містом біжить нічим не примітний рудуватий молодик із борідкою, в окулярах, у студентському мундирі. Куди він поспішає? З лекції патології на Краківськім Передмісті до редакції часопису «Głos» із новим уривком романа Дитя салону? Чи на вулицю Монюшка, до сімейства Лауерів, де відбудеться лекція Вацлава Налковського, а кільканадцятилітній Генрись Лауер крадькома передасть йому соціалістичну «бібулу»? Якщо це субота, то він вирушить у бік вулиці Чеплої. В будинку під номером 56 у нього чергування в безкоштовній читальні Варшавського благодійного товариства. Під дверима вже кублиться натовп польських і єврейських підлітків, а всередині блакитноока, золотоволоса панна Геля Брун прошепоче йому на вухо, що брата Юлька знову вночі забрали на Пав’як. Увечері він нап’ється у вульгарному шинку в убогому кварталі на Повіслі. А коли повернеться додому, навшпиньках, щоб не розбудити матір, пройде у свою кімнату, сяде до столу над розпочатим рукописом Дитя салону і звелить героєві зітхнути: «[...] такої нудної книжки, як моє життя, мені ще не траплялося»7.

118

Януш Корчак. Сторінками біографії

Примітки 1. Janusz Korczak, Felieton «Kolców». «Kolce» 1901, nr 1, [в:] Idem, Dzieła, t. 2, wol. 1, s. 224. 2. Trzy kwadranse z Dr. Korczakiem. «Mały Przegląd», 10 II 1933, [в:] Idem, Dzieła, t. 14, wol. l, s. 86. 3. Ludwik Stanisław Liciński, Dziwne rzeczy, [в:] Idem, Halucynacje. Z pamiętnika włóczęgi, posłowie, oprac. tekstu, nota edyt. Tomasz Lewandowski. Kraków, 1978, s. 43. 4. Лист Зоф’ї Налковської до Зоф’ї Війом, жовтень 1904, цит. за: Zofia Nałkowska, Dzienniki 1899–1905, t. 1. Warszawa, 1975, s. 349. 5. Helena Bobińska, Pamiętnik..., op. cit., s. 12. 6. Janusz Korczak, Pamiętnik, op. cit.; Януш Корчак, Дитя людське, с. 420. 7. Janusz Korczak, Dziecko salonu, [в:] Idem, Dzieła, t. 1, s. 245.

119

Йоанна Ольчак-Ронікер

11. Далекий Схід і близька Міхалувка Дякую Тобі, добрий Боже, за луки і барвисті заходи сонця, за свіжий вечірній вітерець після спекотного дня і тяжкої праці. Януш Корчак, Щоденник, ґето, травень 1942 року [ДЛ, 419]

Ядвіґа Вайдель-Дмоховська писала: Збиралася буря [...]. Першим очевидним сигналом, подібним до далекого грому, став день 10 лютого 1904 року, початок російсько-японської війни, або, як її в народі називали, війни на Далекому Сході. Та перш ніж щоденні повідомлення привчили нас до екзотичного звучання назв міст і портів, ті далекі краї наблизив до нас жах мобілізації та відправки до Маньчжурії наших польських рекрутів. Набір рекрутів... Його завжди супроводжує незмінний, як любов і смерть, плач зоставлених жінок і дітей. Особисто мені запала в пам’ять одна з багатьох сцен, побачена на розі Маршалковської та Алей Єрозолімських, біля стіни колишнього Варшавсько-Віденського вокзалу. Прибули, мабуть, із провінції ті, кого забрали «в солдати», і чекали подальшого транспортування. Вони стояли чи сиділи під муром дуже бліді, з безмежно сумним виразом очей; польські обличчя під чужинськими, небаченими досі у Варшаві величезними баранячими шапками, якими «турботливий» царський уряд забезпечував своїх солдатів, щоб захистити від іноді більш 120

Януш Корчак. Сторінками біографії небезпечної, ніж супротивник, сибірської зими. То був, зрештою, єдиний знак тієї турботливості, адже незабаром до нас почали доходити звістки, від яких кров у жилах холонула, – про розгнузданість царських інтендантів, котрі мали винятково широке поле для зловживань. Кружляли легенди про взуття з паперовими підошвами, про жахливу переправу через замерзлий Байкал – об’їзну байкальську залізницю ще тільки будували, – напівбосих, змерзлих солдатів, котрі гинули тут значно рясніше, ніж від куль японських кулеметів1. Російсько-японська війна мала величезне значення для подальшої долі Польщі, Росії, а в кінцевому підсумку й усього світу. Вона продемонструвала слабкість Російської імперії та призвела до революції 1905 року, а та, своєю чергою, зумовила пом’якшення царського режиму. Серед поляків знову воскресли самостійницькі жадання. Більшовики ще більше утвердились у своєму прагненні до устроєвого перевороту. Моє покоління вчило про це у школі з радянських підручників, написаних заплутаним ідеологічним жаргоном, нафаршированим цитатами з Леніна. Мої ровесники не вірили в жодне написане там слово, нічого не розуміли або не хотіли зрозуміти, бо їм було байдуже. Я не усвідомлювала, що для покоління моєї бабусі ті далекі роки були гарячково перебутою сучасністю, пронизаною атмосферою тривожного очікування якихось змін, поганих чи добрих – невідомо. Газети читали від першого до останнього рядка, вишукуючи непомічені цензурою поміж рядками військові таємниці, знаходили на мапі екзотичні назви: Порт-Артур, Мукден, Цусіма – місця, де росіяни програли японцям. Тішилися з невдач, які оголювали слабкість колоса на глиняних ногах. Зростала симпатія до Японії. Перша антивоєнна демонстрація, організована Польською соціалістичною партією, відбулась у Варшаві вже в лютому 1904 року. А потім дедалі частіше на вулицях почали з’являтися маніфестації, демонстранти розмахували червоними прапорами, кричали: «Геть царизм!», співали: «На барикади, люде робочий» і «Наш прапор майорить понад престоли». Жандарми та козаки брутально розганяли 121

Йоанна Ольчак-Ронікер демонстрантів. Жорстокість породжувала бажання помсти. Коли у квітні 1904 року робітники почали кидати камінням у поліцейських, варшавський обер-поліцмейстер викликав армію і наказав солдатам стріляти бойовими набоями в натовп. Були поранені, один загинув, а в суспільстві прокинулася мстива лють. Упродовж майже півстоліття, від квітня 1861 року росіяни не наважувалися застосовувати зброю проти цивільного населення. Через кільканадцять днів почали формуватися бойові групи ПСП, члени яких готувалися до боротьби проти загарбників. «Я ніколи не належав до жодної політичної партії. Я мав близькі контакти з багатьма конспіративними політиками»2, – напише Корчак пізніше. Індивідуаліст, який ходить власними стежками, був би неспроможний підпорядкуватися будь-чиїм директивам. Його не цікавила абстрактна, далека мета, ідеологічні суперечки, боротьба за владу. Авжеж, він, як і мій дідусь, був прихильником ПСП. Це означало, що він платив щомісячні внески до фонду партії, передплачував нелегальні видання, товаришував із соціалістичними активістами. Але Корчак не мав революційного темпераменту. Він завжди волів будувати, а не руйнувати. Навесні 1904 року температура громадських настроїв усе зростала. На демонстраціях із нагоди 1 і 3 травня зібралися юрми робітників, студентів, навіть гімназистів. Міхал Круль, студент V курсу хімічного факультету Варшавської Політехніки, на прохання голови місцевої організації ПСП Юзефа Квятека мудрував над виготовленням вибухівки та конструюванням бомб, які невдовзі вибухнуть на вулицях. Генрик Ґольдшміт, студент V курсу медичного факультету Варшавського університету, готувався до іспитів, писав для «Głos», давав приватні уроки, провадив жваве товариське життя. Світ так званої прогресивної варшавської інтелігенції був тоді не надто численний. Всі були навзаєм знайомі, або вже незабаром мали познайомитися. Система цінностей, чинна в цьому середовищі, виключала будь-які форми національної, класової чи расової дискримінації. Тому в тодішньому інтелектуальному просторі так 122

Януш Корчак. Сторінками біографії багато євреїв перетиналися на рівних із поляками – явище, нечуване в інших соціальних сферах. Генрик бував у Наума Соколова – сіоністського активіста й редактора щоденної газети «Hacefira», що виходила івритом. У нього він бачився з доктором Людвіком Заменгофом – творцем міжнародної мови есперанто, доктором Самуелем Ґольфлямом – відомим невропатологом і психіатром, доктором Зиґмунтом Биховським – також невропатологом, шваґром моєї бабусі. Він відвідував і Давидів – Яна Владислава та його дружину Ядвіґу, уроджену Щавінську. Їхнє помешкання, спершу по вулиці Злотій, а відтак Смольній, було водночас приміщенням редакції та осередком Летючого університету, яким керувала пані Ядвіґа, місцем читання лекцій в будні та салоном по неділях. Там завжди чимало було людей найрізноманітніших ідеологічних поглядів і аполітичних митців. На фортепіано грав, коли приїжджав до Варшави, відомий піаніст Генрик Мельцер – шваґер пані Ядвіґи, стрий майбутньої письменниці Ванди Мельцер. Станіслав Пшибишевський просторікував про «оголену душу», Адольф Варський і Юліан Мархлевський – майбутні комуністи – сперечалися з письменником і публіцистом Станіславом Бжозовським про суспільні проблеми. Зося Налковська – дочка Вацлава, початкуюча письменниця, «панна дебела і висока» «із великими крижаними кришталевими очима», – заходила туди спершу з нареченим, а відтак чоловіком Леоном Риґером, поетом і публіцистом. Пізніше вона писала: Не знаю, чи можна було ті прийняття назвати літературним салоном, чи, може, редакційними нарадами. Серед гостей було чимало співробітників «Głos». Приходили, втім, і різні особи зі світу буржуазії, яка тоді до певної міри й тимчасово революціонізувалася. У кожному разі, той салон – перший, з яким я зіштовхнулася, – не був схожий на жоден пізніший. У ньому панувала ясна, чітко окреслена ідейна атмосфера – те, що тоді називали, і що насправді було незалежною думкою3.

123

Йоанна Ольчак-Ронікер На межі весни й літа того тривожного року Генрик Ґольдшміт уперше у своєму житті зустрівся з власним покликанням. За рекомендацією доктора Юліана Крамштика він вирушив із групою дітей єврейської бідноти до Міхалувки на канікули, організовані варшавським Товариством літніх дитячих таборів. Дві зміни, у травні та червні, які він провів із учасниками табору в ролі педагога, відкрили йому очі на світ, якого Генрик досі не знав, та поклали початок трансформації лікаря в педагога. Варшавське Товариство літніх дитячих таборів було однією з тих незвичайних громадських організацій, які в неіснуючій державі спонтанно перебирали опіку над тими, хто потребував допомоги. Воно було зареєстроване в 1897 році завдяки ініціативі та багатолітнім зусиллям відомого варшавського лікаря-гігієніста Станіслава Маркевича. Йому вдалося зацікавити лікарів, громадських діячів, таких цінованих усіма осіб, як Болеслав Прус, задумом відправляти на село найбідніших польських і єврейських дітей Варшави. Тоді все діялося хутко: не встигло Товариство отримати юридичний статус, а вже зібрало кошти, визначило правила діяльності, і перші учасники заїздів вирушили на свіже повітря до садиб, «гостинно запропонованих нашими землевласниками»4. Важко зрозуміти, звідки в людях тієї епохи, пригнічених рабством і власними клопотами, бралося стільки енергії та бажання безкорисливо піклуватися про інших. Незаможні жертвували свій час і зусилля. Багаті – гроші. Відомий варшавський промисловець Вільгельм Рау відписав у заповіті Товариству двісті тисяч рублів, і як особа, котра добре знається на фінансах, залишив докладні інструкції, як ними скористатися, щоб непрактичні ідеалісти не розтринькали відразу всю суму. П’ятдесят тисяч слід було використати на спорудження приміщень для учасників літніх таборів, а з відсотків від ста п’ятдесяти тисяч покривати витрати на утримання. Отож, були придбані дві лісисті, розташовані на березі річки ділянки в Остроленському повіті Ломжинської губернії, неподалік залізничної станції Малкіня, та розпочато спорудження будинків. Як це завжди буває, витрати перевищили заплановану суму, тож удова Вільгельма Зоф’я доклала різницю. 124

Януш Корчак. Сторінками біографії В липні 1900 року почали зводити стіни, а вже в жовтні під дахом стояли два будинки: Вільгельмувка – для хлопчаків і Зофіювка – для дівчаток, названі на честь благодійників. Фундатор хотів, щоб літні табори слугували всім дітям без різниці віросповідання, але складно було утримувати окрему кошерну кухню. Проблему вирішили, створивши третій осередок, призначений тільки для єврейських дітей. Сини Міхала Едельмана пожертвували в 1901 році з цією метою чотирнадцять морґів ґрунту в тій же місцевості. Доктор Максиміліан Герц розпочав збір коштів серед членів єврейської громади. Упродовж року він зібрав п’ятнадцять тисяч рублів. Будівництво почалося в серпні 1901 та завершилося в липні 1902 року. На згадку про Міхала Едельмана – батька благодійників – будинок назвали Міхалувкою. У кожному з осередків було сто п’ятдесят місць. Літні табори влаштовували з середини травня до середини вересня, спочатку для хлопчиків, відтак для дівчаток. Заїзд тривав чотири тижні, отож, літувати на свіжому повітрі щороку могли близько двох тисяч дітей. Кожним заїздом опікувалися кілька педагогів. Кожен мав під наглядом групу з кількадесяти дітей. Завдяки тому, що збереглася документація Товариства – інструкції, формуляри, анкети, рапорти, звіти – легко простежити шлях, який доводилося долати новому вихователеві, котрого називали «доглядачем», від моменту прийняття рішення про виїзд і аж до повернення. Найважливішими були прикладні рекомендації, а вимоги ставили високі. Якщо кандидат пройшов попередній відбір, він з’являвся в бюро Товариства, щоб зробити попередні кроки та підписати контракт, який гарантував йому двадцять п’ять рублів платні за заїзд. Тож ми можемо уявити собі невисокого, худорлявого, виразно лисіючого молодого чоловіка з борідкою, в кашкеті на голові, який у квітні 1904 року простує дерев’яним тротуаром Маршалковського і повертає на вулицю Швентокшиську. Є на Швентокшиській вулиці старий будинок колишнього шпиталю [...] з величезним подвір’ям. Тут, в одному зі старих, занедбаних помешкань міститься бюро літніх дитячих таборів. 125

Йоанна Ольчак-Ронікер Це обшарпане приміщення обрали тому, що воно розташоване в середмісті, що тут є велике подвір’я, і що воно порівняно недороге супроти завищених цін на варшавські помешкання. Тут триває кількамісячна кропітка робота із запису та обстеження дітей, тут містяться склади одягу та майстерня, де цей одяг перешивають, тут відбуваються засідання комітету та увесь рік надають усю потрібну інформацію, сюди надсилають усі звіти та рапорти з літніх дитячих таборів5. У бюро молодий чоловік отримав необхідне спорядження: книгу звітності, що містить список імен дітей, довірених його опіці, аркуші з колонками для вписування звітів, бланки для написання щоденних рапортів, бланки для записування білизни, відданої до пральні, власної та дитячої, рекомендаційні листи до місцевого священика, місцевого опікуна літнього табору та місцевого лікаря з докладними адресами цих осіб, канцелярські товари, ігри та забавки, матеріали для ручної праці, перелік виданих предметів, харчі на дорогу. Навантажений усім тим добром, він з’явився в середині травня на Петербурзькому вокзалі за годину до відправки потрібного потяга. Згідно з регламентом, молодик перевірив наявність дітей за списком. Проконтролював, чи кожен узяв одну теплу річ, густий гребінець, мішок на речі та п’ять поштових листівок. Вишикував усіх парами та посадив до вагона. Якщо хтось мав при собі гроші, взяв їх на зберігання та вписав суму до відповідної рубрики у книзі звітності, щоб повернути їх після повернення. Усім відомий роман Корчака про літні дитячі табори Мошки, Йоськи та Срулі, опублікований на Різдво 1909 року. Та мало хто знає, що за п’ять років до того, в період між жовтнем і груднем 1904 року, він опублікував у журналі «Izraelita» репортаж – враження про своє перше перебування в Міхалувці. Ці тексти донесли до нас пронизливу правду про маленьких мешканців єврейських нетрів, про жахливу реальність, у якій вони жили повсякчас. Відчувається, що автор хотів зафіксувати свої враження відразу, перш ніж найближчі тижні й місяці зітруть гостроту вражень. Він не виправляв зібраних 126

Януш Корчак. Сторінками біографії матеріалів, не вкладав їх у певний сюжет, не думав про видання у вигляді книжки, ані про внутрішню цензуру, яку мав би накинути собі єврейський письменник, який пише для польських читачів. Читачами польськомовного тижневика «Izraelita» були модерні євреї, які почувалися членами польського суспільства, проте не приховували свого походження, пишаючись тим, що видобулися з ортодоксального ґето. Він розповів їм про одноплемінників, котрі мешкали за кілька кварталів звідси, в іншій історичній епосі, без жодних шансів виборсатися зі злиднів і цивілізаційної відсталості. Корчак нагадав їм про існування вулиці Мілої, Ніскої, Смочої, Панської, де єврейські крамарі живуть з копійчаної торгівлі, ремісники не мають роботи, де кільканадцять осіб сплять у одній кімнаті, вологій і темній, по четверо в одному ліжку. Там заробляють півтора рублі на тиждень і часто залишаються ввечері голодними. Дітей змушують до роботи, привчають няньчити молодших братів і сестер. Якщо в них знайдеться вільна хвилинка для себе, то вони проводять цей час на брудних і смердючих подвір’ях, бо міська влада забороняє їм гуляти у громадських парках і садах. У них сумні очі, бліді обличчя, більшість ніколи в житті не бачили лісу. Не бачили заходу сонця. Серед них є хлопчаки, які ніколи не грали в м’яча, не бачили, як росте картопля, як виглядає білка. – Що це таке? – питають. – Веселка. Підвели очі й дивляться: гарне – дивне, дуже дивне6. Вистачило одного тижня перебування на сонці, на волі, щоб зі страхітливих, брудних, недовірливих дітлахів вони перетворилися на веселих, жвавих дітей, які навчилися митися, спати без шапки, сміятися й бавитися з однолітками, дивитися сміливо в очі, не боятися зізнатися, коли в чомусь провинилися, не тремтіти від страху, що за мить хтось їх вилає, прожене чи поб’є. «Який той малий Ґанчер симпатичний! – Меткий, рухливий – жвавості в ньому за десятьох! Непомітний рух рукою, і м’яч злітає під небеса!». Худорлявий Лейб, усупереч боязким заборонам батька, 127

Йоанна Ольчак-Ронікер купався в річці та спав із відкритим вікном, засмаг, розбусурманів. Погладшав на п’ять фунтів. Малий Мотель – сирота – був найвеселішим у групі. Спокійний, серйозний Зисман чистим, дзвінким сопрано співав на добраніч пісні, яких навчився в синагозі. Коли Каца називали «Котом Нявом» – бив у чоло, коли на Карася гукали «Риба», він дуже ображався. – Жаба до прізвиськ був цілком байдужий. Були два Жаби, схожі один на одного, як дві краплі води: старший, «а ґройсе Жабеле» – в моїй групі. Рудий, у ластовинні, – а така мила бестія, що годі на нього гніватися. – Жабо, вилазь уже з води. – Ой, прошу Вас… – Вилазь із води негайно. – Ой, прошу Вас! – Та ж він Жаба, то мусить сидіти у воді. Саме він упіймав торік живу білку. – Покажи руки. – Я більше не буду. – Ти знову лазив по деревах? – Я – ні, тільки... – Тільки дерева по тобі лазили?... Руки вимащені живицею, штани і блуза – страх і жах. – Ой, хлопче, лихо тобі буде: повішу тебе на ялині або втоплю. – Я, прошу Вас... Я вже буду чемний. Він говорить, – йому бракує слів, тож розпитує про все, що бачить; слухає казки – сидить спокійно, нікому писнути не дозволить. – Під час нашої гри у війну він першим увірвався до фортеці, на перегонах ніколи не дочекався своєї черги... – Скажи правду: ти чи не ти? – Я вже буду чемний. І не збрехав... Як він живе тут, у місті? Йому, здавалося, поля бракувало. – Звідки й навіщо стільки жвавості в дитині убогого шевця-єврея?... Сумно...7 Молодий вихователь, захищаючи єврейських дітей, поставав проти стереотипів, які твердили про особливість і незмінність національних характерів. Варто процитувати фейлетон Цикербобе: 128

Януш Корчак. Сторінками біографії Спіткав мене закид (приватний), що хлопчаки в моїх образках мало схожі на євреїв, що вони просто діти на селі, а не єврейські діти. Заувага на позір слушна: і я спершу шукав у них специфічно єврейських рис; але, що робити: не знайшов. [...] Боягузтво, горезвісне єврейське боягузтво! Були й такі, але загал, переважна компактна більшість – висміювали їх, нагороджували прізвиськами: «цикербобе», «шлімазл» – щось, наче «недотепа», – а самі лізли, наприклад, до буди, о диво! ланцюгових псів, з якими уклали братній союз. – Кажете, бруд? – З власної ініціативи просили після обіду мити тарілки; а спочатку тільки перед обідом мили руки. – Далі, хитрість, якщо не помиляюся, – завбачливість, корисливість? – Не було для того нагод, один і другий виявляли схильність до відомого в учнівській говірці «підлабузництва», – але хутко позбавлялися цієї вади, не маючи площини для дії. – Нарешті, брехня, крутійство? – Якщо вони бачать, що правда не призводить до неприємних наслідків у формі покарання, – то навіщо ж їм брехати? – І ще: лінивство? – Отож, сім потів їм з чола зійшло, коли палицями будували свою фортецю; іншого разу трудилися півдня, насипаючи з піску доріжку для перегонів; ще іншого разу менш ніж за годину назбирали чималу купу галузок для багаття; вилазки на кілька верст завше весело вітали. І якби дозволити їм битися не на жарт, то повибивали би один одному зуби не згірш од християнських хлопчаків. [...] Тут, на терені Варшави, – коли його цькуватимуть собакою, поцілять каменюкою, або зірвуть шапку з голови та кинуть її в болото, – наш «цикербобе», галасливий і безпорадний боягуз, «дуже кумедно» тікатиме, плакатиме й лементуватиме. – Відправлять його батьки продавати «сорок шпильок за два ґроші» – буде нав’язливим і метким. – Слід, однак, пам’ятати, що в літніх дитячих таборах вони живуть у настільки інших для них умовах, що окрім того чи іншого невиразного відлуння з батьківського дому, – вони можуть бути, а відтак є передусім і тільки – дітьми, яким весело. 129

Йоанна Ольчак-Ронікер Погляньте: простих істин, що дитина є дитиною – допіру потрібно вчитися. – Аж до тієї міри поплуталися людям думки й поняття!...8 Після повернення з Міхалувки Корчак підтримував контакти з вихованцями: Іноді вони відвідують мене у Варшаві; граємо в доміно і в лото – увечері в суботу. Від них я довідався, що малий Унґер, такий кумедний і веселий, захворів на тиф і помер. [...] – Де веселка? – Немає. А була не тільки в небі, а й у кожній краплі дощу на сосновій голці, відбивалися всі барви веселки в кожній малій краплі9.

Примітки 1. Jadwiga Waydel-Dmochowska, Dawna Warszawa. Wspomnienia. Warszawa, 1958, s. 160–161. 2. Janusz Korczak, Podanie do Biura Personalnego Rady Żydowskiej, 9 II 1942, op. cit. 3. Zofia Nałkowska, Widzenie bliskie i dalekie. Warszawa, 1957, s. 270. 4. Stanisław Markiewicz, Kolonie letnie, [в:] Encyklopedia wychowawcza, t. 6. Warszawa, 1904; цит. за: Janusz Korczak, Dzieła, t. 5, s. 302. 5. Antoni Puławski, O koloniach letnich dla ubogich dzieci i ich twórcy u nas, śp. Stanisławie Markiewiczu. Warszawa, 1912, цит. за: Janusz Korczak, Dzieła, t. 5, s. 358. 6. Janusz Korczak, Michałówka. Kolonia dla dzieci żydowskich (z notatek dozorcy). «Izraelita» 1904, nr 41–45, 47–53, [в:] Idem, Dzielą, t. 5, s. 237. 7. Ibidem, s. 252. 8. Ibidem, s. 270–271. 9. Ibidem, s. 284, 285.

130

Януш Корчак. Сторінками біографії

12. З вулиці Шліської до Маньчжурії Потім війна. Така собі. Треба було шукати її далеко, за Уральськими горами, за морем Байкальським... Януш Корчак, Щоденник, ґето, травень 1942 року [ДЛ, 420]

Восени 1904 року випускник V курсу медичних наук Імператорського Варшавського університету Генрик Ґольдшміт нотував враження з Міхалувки, які публікував у «Izraelita». Він готував до друку колонки з тижневика «Kolce», які мали з’явитися під назвою Теревені [Koszałki opałki]. Публікувався в «Głos». Російсько-японська війна тривала вже багато місяців. Погано підготовлені, позбавлені добрих командирів російські війська зазнавали поразки за поразкою. Росія оголошувала одну за одною нові мобілізації. До війська забирали резервістів, хворих, старих, непридатних до військової служби з усієї імперії. Сорок два відсотки російських бойових сил становили поляки з Царства. То був трагічний парадокс, що вони мусили в ім’я Росії, яку ненавиділи, воювати за Маньчжурію, котра їх зовсім не цікавила, проти японців, яким вони бажали перемоги. Коли в Царстві Польському огол осили чергову мобілізацію, Польська соціалістична партія організувала 13 листопада 1904 року на Ґжибовському майдані у Варшаві під латинською церквою Всіх Святих демонстрацію, яку розпочав робітник Стефан Окшея, піднісши вгору червоний прапор і заспівавши Варшав’янку. В юрму увірвалися царські жандарми, з оголеними шаблями в руках нама131

Йоанна Ольчак-Ронікер гаючись вихопити прапор. Соціалістичні бойовики почали в них стріляти. На допомогу жандармерії кинулися кавалеристи. Почалася справжня битва. Заарештували шістсот шістдесят три особи, були поранені й убиті, але було й задоволення від того, що вдалося подолати паралізуючий суспільство страх. Антивоєнні демонстрації відбувалися і в інших містах Царства. Там теж доходило до сутичок із поліцією. Почалася епоха диверсійних актів, які влаштовували бойовики ПСП: пошкодження мостів, щоб загальмувати рух транспорту до Росії, спроби підірвати царські пам’ятники, напади на російських функціонерів. Щоразу пристраснішими ставали політичні суперечки, які стосувалися тактики супроти царизму: випрошувати чи змушувати до поступок? Корчака передусім цікавили повсякденні людські нещастя. У «Głos», у колонках На казальниці та На видноколах, він нагадував, що родини забраних до війська залишилися без опіки, без засобів для існування і без жодної допомоги. Селяни продають реманент, запаси продовольства вичерпані, панує голод, ростуть легіони жебраків, множаться злочини. Ніхто не знає, де взяти кошти для допомоги нужденним. Хто мав би ними зайнятися? Уряд? Магістрат? Громада? Громадська благодійність? Він зіставляв шокуючі факти: резервісти з Каліського повіту, вирушаючи на війну, з труднощами зібрали сорок один рубль й одинадцять копійок, пожертвувавши ті гроші на службу Божу, яку відправили водночас у п’яти храмах, у такий спосіб передавши під опіку Діві Марії та святому Йосифові – покровителю Каліша – своїх близьких: матерів, дружин, батьків, дітей і родичів, а тим часом шанувальники панни Вікторії Кавецької, примадонни варшавської оперети, подарували їй діамантове кольє вартістю тридцять шість тисяч рублів. У неділю 9 (22) січня 1905 року робітники вирушили процесією до Зимового палацу в Санкт-Петербурзі з петицією, в якій домагалися восьмигодинного робочого дня, свободи слова та друку, права на страйки і створення профспілок. Військові відкрили по них вогонь. Було близько тисячі вбитих, кілька тисяч поранених. «Кривава не132

Януш Корчак. Сторінками біографії діля» поклала початок революції. В усій Росії почали спалахувати страйки та заворушення. В Царстві Польському соціалістична партія оголосила загальний страйк. 15 (28) січня 1905 року до робітничого страйку приєдналася молодь середніх і вищих шкіл, вимагаючи навчання польською мовою. Того ж дня на віче в будинку Імператорського Варшавського університету зібралися шістсот студентів. Вони зірвали зі стін, потовкли та викинули крізь вікна царські портрети. Відтак була ухвалена резолюція, яка оголосила солідарність із революційним рухом пролетаріату, зажадала самовизначення націй та націоналізації школи. Студенти оголосили бойкот вищіх учбових закладів. На територію університету увійшли військові та розігнали студентів. Подібне віче відбулося в Політехніці. Наступного дня ректори закрили обидва заклади. Припинилися лекції та практичні заняття. Університетське керівництво спробувало відновити їх у квітні. Студенти й далі тримали бойкот. Ще одну спробу влада вчинила восени. Безрезультатно. Представники молоді заявили, що бойкот триватиме до часу полонізації установи. Російські студенти на знак солідарності з поляками виїхали навчатися до вітчизняних університетів на теренах імперії. Польські та російські професори подали у відставку. Дивує в тому всьому інформація, що в розпал страйку, 10 (23) березня 1905 року, Генрик Ґольдшміт, «прослухавши п’ятирічний курс медичних наук і склавши обов’язковий екзамен, отримав диплом лікаря»1. Мабуть, тим, хто закінчував навчання, давали змогу виконати останні формальності, щоб не ламати їм життя й кар’єру. І тут знову на сцені з’являється доктор Юліан Крамштик. Він, напевно, довіряв молодшому на покоління колезі. Будучи ординатором дитячого шпиталю імені Берсонів і Бауманів, Крамштик прийняв його на посаду «дільничного лікаря». Шпиталь містив близько тридцяти ліжок і приймав усіх дітей, «незалежно від конфесії». Утримували його за кошти фонду Берсонів і Бауманів, він єдиний у місті лікував хворих безкоштовно, хоча й не отримував дотації ні від міста, ні від громади. У шпиталі були відділення внутрішніх та інфекційних хвороб і хірургічне з операційною залою. Амбулаторія при шпиталі мала спеціалізовані кабінети: 133

Йоанна Ольчак-Ронікер дерматологічний, ларингологічний, стоматологічний, внутрішніх захворювань. До складу постійного лікарського персоналу входили: головний лікар, ординатори відділень і дільничний лікар, який користувався службовим помешканням у невеликому павільйоні на території шпиталю. Своєю чергою, він мусив бути доступний для пацієнтів у будь-який момент. Доктор Ґольдшміт дбав не лише про малих пацієнтів, а й про запас ліків у шпитальній аптеці, контролював кухню, піклувався про дезінфекцію, чистоту й порядок, давав консультації в диспансері. Він вів історії хвороби, писав звіти, опрацьовував відомості, чергував у шпитальній бібліотеці, впорядковував каталог книгозбірні, рекомендував дітям книжки, читав їм уголос, розповідав казки. Справжнє життя тривало тут, на Шліській, але десь за лаштунками точилася війна. Наступні хвилі польських рекрутів прибували до Варшави, звідки вирушали до Москви, а з Москви їхали далі. Преса залюбки, як це завжди буває, коли журналісти змальовують драми інших людей, описувала надривні сцени прощання на вокзалі: Пролунав третій дзвінок... сідають у вагони... У вагонах IV класу тиснява, в кожному туляться вісімдесят резервістів... До дверей вагонів протискаються вусаті Бартки й Мацьки... кожен хоче ще раз попрощатися зі свояком. Подивіться на цього хлопа, типового нашого селянина. Баба заходиться від плачу, він тим часом притискає дітей до грудей і осіняє їхні голівки хресним знаменням... З усієї сили він тримається, щоб не вибухнути... Пронизливий свист локомотива, і потяг рушає... Всі знімають шапки, і настає урочиста мить... «Прощавайте», «вертайте здорові» – залунало зусібіч. – Потяг рушив, а поруч із одним з вагонів біжить жінка з дитиною на руках і кричить: «Не забудь же, Міхале, сказати начальникові, що маєш шестеро дітей...» 2. «Goniec Łódzki» змалював цю картину у грудні 1904 року. Груднева мобілізація, вже шоста, охопила тих, кому належалося безумовне звільнення: поїхали єдині годувальники сімей, покинутих напризво134

Януш Корчак. Сторінками біографії ляще. Корчак саркастично запитував у «Głos»: «Як же Міхалові забути про шістьох дітей?». І заспокоював сентиментального журналіста: Міхали пам’ятають про дружин і дітей, переписують на них майно, передають паї, а Срулі та Шмулі дають дружинам розлучення на випадок смерті. Нотарі в облозі, працюють навіть ночами, переписують, розлучають і ділять. Мацьки та Срулі пам’ятають про спасіння душі. Були гріхи, то були: вкрадена у маєтку жменя сіна, чи галузка з панського лісу; недоважений фунт солі, не доміряний лікоть перкалю. Аж ось і смерть зазирнула у вічі3. У лютому 1905 року він писав про безробіття, яке внаслідок війни уже рік терзало все Царство, про поширення страйків робітників, котрі дратують фабрикантів своїми примхами, домагаючись трохи більшої зарплати, трохи коротшого робочого дня, медичного обслуговування, допомоги на поховання. В березні – про те, що місто Пйотркув витрачає зі свого бюджету більше коштів на вивіз здохлих собак, ніж на лікування людей. У квітні, коли через голод, який панував у шпиталях, громадськість закликали до милосердя, він зауважив, що дуже багато говорять про любов до ближнього і надто мало – про обов’язки держави перед своїми громадянами. У травні Корчак повернувся до своєї улюбленої теми – ситуації в освіті – і констатував досі актуальну тезу: «Ні для кого нині не секрет, що сучасна школа є закладом всуціль націоналістично-капіталістичним, що найперший і найважливіший її обов’язок полягає у вихованні клерикальних центристів і патріотів-шовіністів»4. А відтак питав ще, чому в усьому світі армії обходяться дорожче, ніж школи. Потім замовк. Медичні журнали вже давно скаржилися: «Набір лікарів із Царства на Далекий Схід набуває дедалі більшого розмаху. Повістку кожному з нас зазвичай приносить уночі поліція». Шваґер моєї бабусі, доктор Зиґмунт Биховський, устиг ще до від’їзду придбати хутряну шубу, тепле взуття, високу хутряну шапку, і сфотографувався не без шику в тому вбранні уже в Росії, а потім вислав фото 135

Йоанна Ольчак-Ронікер додому. Але доктор Юзеф Ярошевський скаржився з дороги: «Погода нестерпна. Мороз 25 градусів Реомюра*, хоча мої чоботи утеплені фільцом, однак я мусив придбати ще тепліші, з північного оленя». У червні 1905 року журнал «Izraelita» повідомив: «На Далекий Схід був призваний і виїхав до Харбіна др. Генрик Ґольдшміт, дільничний лікар дитячого шпиталю по вул. Шліській»5. Поразка Росії вже тоді була неминучою. Надходив час для мирних переговорів. Ця поїздка була цілком безглуздою. Він від’їжджав до Москви разом із іншими мобілізованими офіцерами з Петербурзького вокзалу на варшавській Празі. На вокзалі в Москві військових, які вирушали на ненависну війну, проводжали свистом і глузливими прізвиськами. В потягах настрої були не кращі. На фронт, який перебував на віддалі семи тисяч кілометрів, вони тяглися ще недобудованою Транссибірською магістраллю зі швидкістю двадцять вісім кілометрів на годину, багато днів поспіль, через вісім часових поясів, крізь тайгу, степи, пустелі. Повз Нижній Новгород, Єкатеринбург на Уралі, Новосибірськ, Красноярськ, Іркутськ у Сибіру, Хабаровськ на ріці Амур, аж до Харбіна на кордоні з Китаєм. Там на них чекала понад трьохсоттисячна японська армія, оснащена тисячею шістдесятьма вісьмома гарматами. Було відомо, що стотисячна російська армія – з нездарними командирами, погано озброєна – веде безнадійну боротьбу. Врешті-решт дісталися Харбіна – міста, яке виросло з крихітного маньчжурського рибальського села, а розвитком своїм завдячувало полякам, котрі в 1897–1903 роках працювали на будівництві Східно-Китайської залізниці. Менш ніж за десять років Харбін став найважливішим залізничним вузлом у тих околицях, перевалочним пунктом, привабливим містом, яке налічувало 100 000 мешканців. Але Доктор не мав надміру часу для краєзнавчих екскурсій і нових знайомств. Санітарним вагоном, перетвореним на шпиталь, він їздив між Іркутськом і Харбіном, зупиняючись на проміжних станціях, щоб допомогти пораненим і хворим із фронтової зони, а непридатних до подальшої військової служби відправити додому. * -31,2 градуси Цельсія. – Прим. перекладача.

136

Януш Корчак. Сторінками біографії До санітарних пунктів, у яких він приймав пацієнтів, вишиковувалися довгі черги солдатів. Вони йшли під дощем, крізь болото, на милицях, божевільні, хворі на венеричні захворювання, сухотники, ревматики, росіяни, татари, українці, польські селяни і польські євреї. Тих, хто не міг іти самотужки, несли на ношах або привозили на возах без ресор вибоїстим маньчжурським бездоріжжям. Легко поранені намагалися йти, тримаючись за віз. Дехто помирав під час транспортування. Корчак писав для «Głos»: Тепер я бачу всіх жертв війни, все, що не може втримати багнета і ледве пересуває ноги, все висмоктане, безпорадне й слабке [...]. Він іде одним з останніх. Невисокий, тендітний, безбороде обличчя, молодий хлопець, підліток із запалою грудиною. Ноги безпорадно тремтять у нього на кожному кроці. Навіщо вони його сюди прислали? Де ж йому – дитині – гвинтівка [...]. Вистачить глянути, щоб упевнитися – він тут узагалі не потрібен... [...] Красиве патріархальне обличчя російського мужика. [...] – Скільки років? – Сорок три. – Одружений? – Одружений. – Діти? – П’ятеро. Взяли помилково, і занадто старий, і забагато дітей. [...] – Торос Теофіл – виснаження [...]. – Богданов – [...]. Малярія. [...] Кац Іцик Шмуль – сухоти. [...] Станішевський Ян – ревматизм6. – Ну, що? Задоволені, що повертаєтеся додому? Один сумно посміхнеться: до чого повертатися? Дружина в нього померла, трійко дітей померли, а двоє наймолодших зосталися: що він робитиме з малечею?... Другий питає, до кого звернутися, бо дружина допомоги не отримала ні копійки... Третій підозріло глипне і нічого не скаже7. Найважчих хворих і поранених він клав у товарні вагони, перероблені в імпровізовані польові шпиталі, якими ті поверталися в рідні краї. Коли солдати корчилися від болю, він розказував їм казки про 137

Йоанна Ольчак-Ронікер Кота в чоботях і про Червону Шапочку, чи декламував російською вивчені в царській гімназії байки Крилова. Якщо траплялися перерви у відрядженнях, Корчак відвідував околиці. Через багато років згодом він описував смердючого від горілки й опіуму вчителя в китайському селі, котрий бив учнів по п’ятах бамбуковою лінійкою. Він відкупив у нього ту лінійку, і пізніше діти в Будинку Сиріт грали нею в гилку. У своїй публіцистиці доктор залишив тільки кілька жахливо сумних замальовок із санітарних пунктів, у яких господарював. Кілька коротких згадок в інших творах, листах, Щоденнику він присвятив зустрінутим тоді особам, зокрема, китайським дітям, із якими одразу подружився. «Бідна моя чотирирічна Іуо-Я з часів японської війни. Дав їй свій дарчий надпис польською мовою. Терпеливо вчила нездібного учня по-китайськи»8. Корчак чуло згадував про неї в ґето. Він писав листи матері, яка раніше намагалася комісувати його з армії, навіть безрезультатно зверталася з тією справою до імператриці. Листування не збереглося. Неіснуючі повідомлення Корчака можна заступити переказами, які зібрав Мельхіор Ванькович у нарисах за назвою Війна та перо. Той цитував розповіді польських лікарів, опубліковані в медичній пресі. Вони були шоковані безпорадністю та деморалізацією царської санітарної служби. Бракувало медикаментів, інструментів, дезінфікуючих засобів та перев’язувального матеріалу. Не були відомі сучасні методи лікування. Попри епідемії дизентерії, черевного тифу та інших інфекційних захворювань, годі було допроситися мікроскопа. Єдина в Харбіні бактеріологічна лабораторія не встигала обслуговувати всі віддалені санітарні пункти. Бараки, покликані слугувати польовими шпиталями, розсипáлися. Гроші на їхній ремонт розкрадали. Хабарництво й шахрайство досягли безпрецедентних масштабів. Лідирував у цьому Російський Червоний Хрест, який заробляв на всьому: постачанні продуктів харчування для хворих, ліках, одязі. Мільйонні рахунки, які він виставляв, годі було перевірити, бо раз у раз у бюро й на складах спалахували пожежі, під час яких горіли товари й бухгалтерські книги. Коли Генрик божеволів від туги й бунту, доктор Тадеуш Лаховський із Харбіна, багатолітній емігрант, втішав його, що найгірший 138

Януш Корчак. Сторінками біографії буває перший рік розлуки з батьківщиною. На третій рік настає спокій. 5 вересня 1905 року, після місяця переговорів між Японією та Росією, у США був підписаний Портсмутський мир. Як казав доктор Станіслав Слонімський, батько поета Антонія, «то був покій із японськими шпалерами», адже далебі Росія значно більше в цій війні втратила, ніж набула. Доктор Генрик Ґольдшміт міг нарешті повертатися додому. Проте минуло ще чимало часу, перш ніж він вибрався з маньчжурських теренів, захоплений зненацька революцією, яка паралізувала всю Росію. Царська армія безладно відступала. Солдати втискалися до пасажирських вагонів, офіцерів викидали до вантажних. На вокзалах п’яні рядові паплюжили командирів, зривали з них нарукавні пов’язки, стріляли в них, коли ті протестували. Машиністи, яким погрожували смертю, якщо вони не послухають наказів, вирушали з вокзалів із закритими семафорами, дедалі частіше траплялися катастрофи, колія була всипана рештками потягів. У містах спонтанно виникали солдатсько-робітничі революційні комітети. Потяг ставав на кожній наступній станції, а там політичні комісари довго радилися, чи можна вирушати далі, чи ні. Корчак через багато років нібито зізнався Ігореві Неверлі, що навіть тоді, хоч і мріяв про повернення і мав у печінках небезпечну анархію, виступав на робітничих мітингах, говорив про важливість дитинства в житті людини і застерігав, що не можна робити революцію, не думаючи про дитину. У жовтні 1905 року розпочалася хвиля страйків по всій імперії. Страйкарі намагалися змусити царську владу задовольнити свої політичні та економічні вимоги. До страйку приєдналася залізниця. Зв’язок зі світом був обірваний. Наприкінці жовтня страйкували вже заводи, крамниці, установи, банки, вищі учбові заклади. Скрізь відбувалися збори та демонстрації. Корчак мусив ще близько півроку згаяти в революційному сум’ятті. Допіру 30 березня 1906 «Izraelita» поінформував: «З Далекого Сходу до Варшави повернувся доктор Генрик Ґольдшміт».

139

Йоанна Ольчак-Ронікер

Примітки 1. Maria Falkowska, Kalendarz…, op. cit., s. 86 2. Цит. за: Janusz Korczak, Obrazek z «Gońca Łódzkiego». – Żona i dzieci rezerwistów. – «Słowa» przemówiło. – Niezwykła szkoła handlowa. – Za nas już czuwają. «Głos» 1905, nr 1, [в:] Idem, Dzieła, t. 3, wol. 2, s. 79. 3. Ibidem, s. 79–80. 4. Janusz Korczak, Szkoła współczesna. «Głos» 1905, nr 19, [в:] Idem, Dzieła, t. 3, wol. 2, s. 119. 5. Kronika. «Izraelita» 1905, nr 24, цит. за: Maria Falkowska, Kalendarz..., op. cit., s. 91. 6. Janusz Korczak, O wojnie. «Głos» 1905, nr 48, [в:] Idem, Dzieła, t. 3, wol. 2, s. 134, 137-138. 7. Janusz Korczak, O wojnie. W pociągu sanitarnym. «Głos» 1905, nr 49, [в:] Idem, Dzieła, t. 3, wol. 2, s. 142. 8. Janusz Korczak, Pamiętnik, op. cit.; Януш Корчак, Дитя людське, с. 442.

140

Януш Корчак. Сторінками біографії

13. Дільничний лікар шпиталю Берсонів ...сім років був власне таким скромним дільничним лікарем... Януш Корчак, Щоденник, ґето, травень 1942 [ДЛ, 441]

Після кільканадцяти вражаючих місяців, украдених у нього російсько-японською війною, Корчак нарешті повернувся до матері й до шпиталю на Шліській. Навколо сталося безліч змін. Він не був свідком бурхливих подій у Царстві, де – як і в Росії – впродовж усього 1905 року тривала боротьба з російським самодержавством. З одного боку, безперервні робітничі страйки та демонстрації, з іншого – криваві сутички царського війська з натовпом, масові репресії та арешти. В останні дні жовтня 1905 року був оголошений загальний страйк. Зупинилися залізниці, фабрики, майстерні, трамваї, закрито крамниці, перестала виходити преса. Коли цар у своєму маніфесті пообіцяв конституційні свободи, від нього очікували також якихось поступок у польському питанні. Може, навіть автономії для Царства. Революційне піднесення охопило все суспільство. На міських майданах і в публічних залах відбувалися полум’яні збори. Газети виходили без цензури, з тюрем звільняли заарештованих. Ейфорія була недовгою. Вже 1 листопада 1905 року трапилася кривава бійня на Театральному майдані у Варшаві, де російська кавалерія атакувала з оголеними шаблями натовп протестувальників проти звільнення з ратуші звичайних кримінальників, а не політичних в’язнів. Але це не зупинило походів і подальших демонстрацій. П’ятого листопада на демонстрацію вийшли вже сто тисяч осіб. 141

Йоанна Ольчак-Ронікер Юрма пливла вулицями, несучи прапори національних барв із польськими орлами і написами: «Хай живе вільна та незалежна Польща!». При тому співали Боже, Ти Польщу і З димом пожарищ. Вікна та балкони були прикрашені килимами і квітами1. Наступного дня були заборонені всі публічні збори, а 11 листопада запроваджено воєнний стан. Знову повернулася специфічно польська суміш настроїв: страх і відчай, бунт і прагнення помсти. Знову страйки й терористичні акти Бойової організації ПСП; бомби, кинуті в царських чиновників, так звані експропріації, себто напади на поштові каси, установи та потяги, що перевозять готівку. Але суспільство почало втомлюватися. Поглиблювалися ідеологічні поділи. Польська соціалістична партія розпалася на два табори: прихильників Пілсудського, так званих старих, котрі вважали боротьбу за незалежність Польщі головною метою партії, дедалі енергійніше атакували молоді – фанатичні апологети пролетарської революції, яка, поваливши царат, принесе свободу всім народам. Національно-демократична партія на чолі з Романом Дмовським, натомість, звинувачувала соціалістів у бандитизмі та єврейських впливах, узурпувала право представляти всю націю та єдино правильно вирішувати, що корисне для майбутнього, а що шкідливе. «У боротьбі з ворогами способів не вибирали, на конкретні аргументи найчастіше відповідали градом звинувачень, які ганьбили репутацію опонента»2. 1906 рік не поліпшив настроїв. Революція догасала. Вона принесла полякам Конгресового Королівства безумовне покращення ситуації: послаблення цензури, ліпші умови праці для робітників, підвищення заробітної платні, право на згуртування у профспілках. Приписи щодо об’єднань громадян значно спростили заснування громадських організацій – найрізноманітніших установ і товариств, які навчали громадянської взаємодії. Водночас царат відновлював сили. Новий губернатор Царства, генерал Скалон, вирішив, що революційний терор можна подолати тільки ще потужнішим терором. Арешти, зокрема й невинних людей, змушування до зізнань під тортурами, 142

Януш Корчак. Сторінками біографії смертні вироки навіть для підлітків, – усі ці репресії були покликані змусити бунтівників припинити опір. Чи був Корчак у Варшаві, коли у столиці трапилася нечувана подія? Юна активістка ПСП, діячка Бойової організації Ванда Крагельська у супроводі двох партійних товаришок вчинила 18 серпня 1906 року замах на Скалона. Із орендованого саме з цією метою на другому поверсі помешкання по вулиці Натолінській вона кинула в коляску, яка проїжджала повз будинок, дві бомби, сховані в елегантних коробочках. Одна не вибухнула, другу відкинув козак, що їхав у ескорті, третя, кинута співучасницею замаху панною Овчарек, також не влучила. Скалон вижив, лише оглух на одне вухо. Панни втекли. Їх ніколи так і не спіймають. Відчайдушно смілива «Аліна» – такий конспіративний псевдонім мала Крагельська, ще повернеться в нашу оповідь. Варшава зустріла Доктора гнітючою атмосферою. Йому було двадцять вісім років. Згідно з власними магічними підрахунками часу, він уже пережив чотири семиліття. В ґето, у своєму Щоденнику, він так охарактеризував той етап свого розвитку: 4×7 – Потреба бути справним у своєму ділі, у власній окресленій робітні. Хочу вміти, знати, не помилятися, не блукати. Я повинен бути добрим лікарем. Формую власний зразок3. У тих кількох коротких фразах він торкнувся усієї сфери особистих справ: почуття, бажання, надії. Він вступав у наступну семирічку – дуже істотний період життя, коли людині виповнюється тридцять і вона безповоротно набуває зрілості. У стереотипній біографії – це час створення власного гнізда й родини. Проте Корчак зовсім до того не квапився. Холостяцьке життя давало йому цілковиту свободу, не поглинало повсякденними клопотами, дозволяло займатися тільки тим, що його найбільше цікавило. Робота в лікарні гарантувала скромну платню, якої б не вистачило на утримання власного дому. 143

Йоанна Ольчак-Ронікер Як дільничний, я отримував помешкання з додатками і двісті рублів на рік, чотирма частинами. Господарство провадила поштива Матуля за п’ятнадцять рублів. За практику – сто рублів на місяць, за писання статей також якісь гроші. Багато витрачав на візників. – До Злотої берете візника? Двадцять копійок! Марнотратник!4 Шпиталь, розташований у прохідному будинку між вулицею Шліською, 51 та Сєнною, 60, містився у південній частині єврейської Варшави, в середмісті, за Алеями Єрозолімськими. Ортодоксальні юдеї вважали Шліську, Сєнну, Панську, Злоту, Маріанську «хорошими» вулицями. Ісаак Башевис Зінґер писав: Важко пояснити, чому саме їхніх мешканців вважали справжніми варшав’янами. Рідко сюди прибивавсь який литвак, у шабат хасиди прогулювалися тут у штраймлах на голові, тут також мешкала найпобожніша і найконсервативніша частина варшавських євреїв. Великі фірми сюди зазвичай не інвестували, як правило, можна було спіткати крамнички з харчами, спеціями, молоком, солодощами та невеликі склади вугілля. Більшість мешканців жили вбого, але якщо вже хтось був багатієм, то солідним багатієм, без банкрутств, боргів, іпотеки. На «тих» вулицях майже в кожному подвір’ї містився хасидський штібл, а на кілька будинків припадала одна ритуальна лазня. Хлопці та юнаки, які вивчали Тору, рідко ховали пейси, накручуючи їх навколо вух, – тут не було такої потреби. Часто можна було зустріти літніх, страшенно згорблених жінок у високих чіпцях із різнокольорового атласу [...]. В п’ятницю ввечері, перед настанням шабату, всю околицю обходила варта, яка стежила, щоб усі крамниці були зачинені раніше, ніж в інші дні тижня. Ніколи не трапилося, щоб якась крамниця була відкрита в шабат. У суботу вранці вулиці наповнював аромат чолнту й куґелю. З усіх вікон чулися звуки шабатніх пісень. Тут була земля Ізраїлю [...]5. 144

Януш Корчак. Сторінками біографії Дільничний лікар відповідав не лише за своїх малих пацієнтів. До нього приходили також із проханням про допомогу місцеві мешканці. Через дивовижний збіг обставин остання садиба Будинку Сиріт у ґето містилася поблизу шпиталю Берсонів. Корчак, перенісшись у простір своєї молодості, присвятив у Щоденнику тим часам багато місця. Я оголосив: – Позаяк старі лікарі неохоче утрудняють себе вночі і аж ніяк не з бідняками, – я, молодий лікар, мушу вночі бігти на допомогу. Розумієте. Швидка допомога. А як же інакше? Бо що буде, коли дитина не дочекається ранку? [...] Спільна думка, що божевільний. Небезпечний божевільний. [...] Якось приходить серед ночі жінка в хустці. Ллє дощ. – До матері. – Я тільки до дітей. – Вона здитиніла.. [...] – Іду. – [...] Мене прислав фельдшер Блюхарський. Єврейчик, але поштива людина. Каже: «Жіночко моя, мені Ви мусили би заплатити рубля, бо це нічний візит. А у шпиталі є доктор, він піде задарма, ще й на ліки вам залишить» [...]. Шліська, Панська, Маріанська, Комітетова. Спогади – спогади – спогади [...]. Я брав по двадцять копійок, бо «в Талмуді написано, що безкоштовний лікар не допомагає хворому»6. Він не брав грошей, коли його викликали до дітей особи із близького йому середовища радикальної варшавської інтелігенції: соціалісти, вчителі, журналісти, адвокати, лікарі. У листопаді 1905 року, коли був проголошений воєнний стан, цензура призупинила видання «Głos». Але через три місяці часопис повернувся за іншою назвою – «Przegląd Społeczny». Там Корчак 145

Йоанна Ольчак-Ронікер і почав публікуватися незабаром після повернення до Варшави. Воєнні переживання відчутно його змінили. Творчість його завше була підшита гнівом і спротивом. Але раніше він уникав особистих нападок, намагався стримувати свій темперамент, жартом пом’якшував галасливі філіппіки. Тепер він атакував безжально. Добряче дісталося на горіхи плакальниці нещасть польської дитини – Марії Конопницькій – за екзальтований, олеографічний опис смерті бідного Яся, котрий у кімнатці пивниці не дожив до весни. І варшавському архієпископові Вінцентові Попелю – за осуд молоді, яка страйками намагалася вибороти собі право навчатися польською мовою. І Генрикові Сенкевичу – національній святині – за консервативне ставлення до революційних подій. І всьому суспільству, яке не може знайти напрямку дії, а лише кидається «в безладній плутанині блазенства, боягузтва, брехні, жадібності та вдаваної серйозності, істеричних, неврегульованих сподівань і зашмарканого надимання то ліворуч, то праворуч – на тлі втоми одних і ялової плутанини інших [...]»7. Захищаючи Станіслава Бжозовського, зацькованого звинуваченнями у співпраці з царською охранкою, від нападок тогочасних люстраторів, він називав національно-демократичну партію його словами – «партія національного сорому». Бо вона нищить незручних для себе людей за допомогою сервільної преси та інших доступних засобів, бо вона намагається посварити всіх з усіма. Бо прагне своїх опонентів «звести зі світу підступною зброєю наклепу», позбавляючи їх хліба і доброго імені. Він запитував про дуже актуальну й досі річ: «Чому, маючи владу та силу, вони опускаються до використання негідних засобів [...]?»8. Доктор був на війні, коли у Варшаві опублікували його Теревені, добірку фейлетонів із тижневика «Kolce», яку він сам устиг підготувати до друку перед виїздом. Рецензенти визнали, що народився новий, багатообіцяючий талант. Їхню точку зору підтвердив наступний твір Корчака. У період від березня до травня 1906 року у «Przegląd Społeczny» була опублікована уривками новела Нещасливий тиждень – захоплива оповідь про сім днів із життя гімназиста в царській займанщині. 146

Януш Корчак. Сторінками біографії Він писав про речі, які добре знав. Зовсім нещодавно він сам ходив до російської школи. Оповідання стало коментарем до бурі, яку під час революції 1905 року роздмухала молодь в обороні права на освіту рідною мовою. Багато учнів тоді були відраховані з гімназій та внесені до чорних списків із забороною приймати їх до шкіл на теренах усієї імперії. За участь у шкільному страйку дехто з них заплатив високу ціну незавершеного навчання та нереалізованих життєвих амбіцій. Але героїчний бунт дітей приніс свої результати. Вони вибороли диво, яке снилося нещасному Стасьові – героєві Фатального тижня, котрому хотілося померти, бо він не міг зрозуміти, що означає превосходная степень. Царський уряд дозволив відкривати приватні школи з польською мовою навчання. На початку 1907 року у книжковому форматі з’явилося Дитя салону. В ті роки, насичені революційними настроями, роман викликав загальний інтерес. Станіслав Бжозовський, найбільш проникливий критик і мислитель тих часів, писав, що внутрішній досвід автора є «почасти історією всіх нас, чия молодість минала у Варшаві впродовж останнього п’ятнадцятиліття. [...] Стихійно та спонтанно почуття власної самотності поріднило його з усім, що страждає, безпорадно борсається, тужить. [...] Він просто почав від переживання всякого існування як невиліковної кривди. [...] А передусім запав йому в душу плач дитячий, який лунає з усіх горищ, підвалів і льохів, усіх притулків і фабрик ангелочків. [...] На всі тональності бринить він на сторінках його творів – скарга, прокльони, огуда суспільству, яке безжально спихає власне майбутнє в могилу, у фінансові та розумові злидні, каліцтво, здичавіння та злочини»9. Від розголосу, якого Корчак набув у інтелектуальних колах, багатьом молодим письменникам запаморочилось би в голові. Він став також популярним лікарем. Утім, до заможних клієнтів, які керувалися радше снобізмом, ніж турботою про власних дітлахів, письменник ставився зневажливо: 147

Йоанна Ольчак-Ронікер За денні консультації у багатих на багатих вулицях я казав, щоб платили по три і п’ять рублів. Нахабство – стільки ж, як Андерс, більше за Крамштика, Бончкевича – професорські гонорари. Я, дільничний лікар, попихач, попелюх шпиталю Берсонів. [...] Лікарі-євреї не мали християнської практики – тільки найвидатніші, мешканці головних вулиць. І навіть вони – гордо: – Маю сьогодні візит до ревізора, до ресторатора, кур’єра банку, вчителя прогімназії на Новоліпках, поштмейстера. То було вже щось. А до мене телефонні дзвінки заледве не щодня: – Пане докторе, пані графиня Тарновська просить до телефону. – Прокурор Судової Палати. Дружина директора Сонґайло. – Адвокат Маковський, Шишковський. На огризку картки нотую адресу. Питаю: – Чи не можна завтра? – Після шпиталю, о першій. – Яка температура? – Можна дати яєчко. Якось навіть було: – Генеральша Ґільченко. А що вже тут: капітан Гоппер, телефонний дзвінок після кожного випорожнення дитини, іноді двічі. [...] Одного разу мене викликали Познанські до свого палацику в Уяздовских Алеях: – Обов’язково сьогодні. Пацієнти не знаходять собі місця. – Три рублі, – каже доктор Юлек, який знає всю Варшаву. – Скупі. Іду. – Пане докторе, зачекайте хвилинку. Пошлю за хлопцями. Вийшли? – Недалеко. Бавляться у парку. Тим часом поп’ємо чаю. – Я не маю часу чекати. – Але доктор Юліан завжди... Що пише пан доктор тепер? – На жаль, тільки рецепти. Наступного дня: – Бійтеся Бога, колего! – обурені. Вороги. 148

Януш Корчак. Сторінками біографії – Байдуже! – Ну, ну. [...] Такі бували візити автора роману Дитя салону, коли Ґольдшміт серед ночі йшов до підвалу на Шліську, 52, на горище Панської, 1710. Замість надиматись у променях власної слави, чаювати в салонах варшавських багатіїв і брати від них щедрі гонорари за консультації, він і далі практикував у невеличкому шпиталі на Шліській і щоразу дошкульніше відчував свою безпорадність супроти малих пацієнтів, зумовлену вбогістю й неуцтвом середовища, в якому ті жили. З дитинства він прагнув реформувати світ. «Реформувати світ – це означає реформувати виховання», – написав він колись в учнівському щоденничку. У лютому 1907 року на шпальтах «Przegląd Społeczny» з’явилася перша публікація нового Корчакового твору, названого Школа життя. Автор пояснював у примітці, що то буде «фантастичний роман, дія якого відбувається на тлі начебто існуючої зразково реформованої школи, яка слугує цілям усього людства, а не мізерного класу власників»11. У романі, мов у казці, у Варшаві з’являється благодійник, колись «голодуючий робітник», а тепер – завдяки несподіваній спадщині – мільярдер. Мету, на яку він міг би призначити отой спадок, об’явила йому прочитана у варшавській пресі стаття Праця як чинник виховання, підписана літерами С.Б. У тих ініціалах легко можна розпізнати Станіслава Бжозовського. То він проповідував, що тільки завдяки праці людина набуває зв’язків з іншими та знаходить власне місце у світі. Після нарад із отим С.Б., якого далі іменують Стахом, багатій із великим серцем вирішує створити ідеальний виховний осередок: «Збудуємо школу, де вихованці не вчитимуться мертвої літери з мертвих сторінок, натомість учитимуться того, як живуть люди, чому вони так живуть, як можна жити по-іншому, що вміти і чинити належить, щоб мати змогу жити повнею вільного духу»12. Від уривку до уривку автор разом зі своїм уявним героєм-філантропом будував утопічну школу. Понад Віслою, на сонці, серед зелені виростали на газетних шпальтах сучасні будівлі, а в них – світлі, повні повітря дитячі спальні, зручні ванні кімнати та купальні 149

Йоанна Ольчак-Ронікер басейни, просторі їдальні, зали для відпочинку. Замість задушних навчальних кімнат і незручних парт – наукові робітні, лабораторії, бібліотеки, ремісничі майстерні, концертні зали, театральні сцени, галереї скульптур і образів. «Тут виростатимуть вільні люди, які шанують людину»13. Корчак завжди повторював, що мрії програмують життя. Він проводив довгі години, малюючи плани казкових будівель. Він обмірковував освітні принципи, полемізував із опонентами, тішився успіхами. Неіснуючі підопічні розвивалися розумово, духовно й фізично, ставали раціональними, відповідальними і творчими членами дитячого суспільства. І, як і обіцяють фахівці в галузі потуги уяви, все, майже все, що він вимріяв, утілилося наяву. І справді виріс світлий сучасний будинок. У будинку з’явилися справжні діти. Але перш ніж це сталося, мало минути ще кілька років.

Примітки 1. Władysław Pobóg-Malinowski, Najnowsza historia polityczna Polski, op. cit., t. 1, s. 158. 2. Ibidem, s. 173. 3. Janusz Korczak, Pamiętnik, op. cit.; Януш Корчак, Дитя людське, с. 464. 4. Ibidem; там само, с. 456. 5. Isaac Bashevis Singer, Każda żydowska ulica w Warszawie była samodzielnym miastem. «Forwerts», 2 VII 1944, цит. за: Barbara Engelking, Jacek Leociak, Getto warszawskie – przewodnik po nieistniejącym mieście. Warszawa, 2001, s. 40. 6. Janusz Korczak, Pamiętnik, op. cit.; Януш Корчак, Дитя людське, с. 457. 7. Janusz Korczak, Rozpędzą czy nie?, «Przegląd Społeczny» 1906, nr 12, [в:] Idem, Dzieła, t. 3, wol. 2, s. 156–157. 8. Janusz Korczak, Szanowny Panie Stanisławie! «Przegląd Społeczny» 1906, nr 38, Ibidem, s. 167. 9. Stanisław Brzozowski, Janusz Korczak. «Przegląd Społeczny» 1906, nr 7, цит. за: Maria Falkowska, Kalendarz...., op. cit., s. 101. 10. Janusz Korczak, Pamiętnik, op. cit.; Януш Корчак, Дитя людське, с. 456. 11. Janusz Korczak, Szkoła życia, [в:] Idem, Dzieła, t, 4, s. 6. 12. Ibidem, s. 13. 13. Ibidem, s. 25. 150

Януш Корчак. Сторінками біографії

14. Йоськи та Яськи Добрий Боже, котрий вигадав так мудро, що квіти мають запах, світлячки світять на землі, іскри зірок – на небі. Януш Корчак, Щоденник, ґето, травень 1942 року [ДЛ, 419]

1907 був роком невеселим. Закінчилася революція, яка пробудила стільки надій на пом’якшення царського режиму. Зростало пригнічення, зумовлене поразкою. Самопожертва і смерть тисяч «людей підпілля» не привели до бажаної мети. Доходило навіть до братовбивчої боротьби між ворогами революції, членами національно-демократичної партії та соціалістами. Були десятки жертв, що зумовило взаємну ненависть. Дедалі важче було зносити атмосферу підозріливості, звинувачень у зраді, правдивих чи вигаданих. Агенти, шпики, провокатори царської охранки проникали в усі таємні організації. Це породжувало психоз, жертвами якого ставали невинні люди. Користь від двох років революції полягала в пом’якшенні багатьох заборон, які стосувалися публічної діяльності. У приватних школах було дозволено викладати польською мовою. Була скасована попередня цензура. Стало легше засновувати соціальні, освітні, культурні, професійні організації. Скажімо, ненадовго була легалізована Польська шкільна матиця – створене в 1905 році у Варшаві товариство, яке засновувало початкові та середні школи з польською мовою навчання. Так, виникло Товариство наукових курсів, яке підхопило традиції Летючого університету, інституція, що мала характер вищої школи, доступна не тільки для чоловіків, а й жінок. Постали народні

151

Йоанна Ольчак-Ронікер університети й народні будинки, курси для неписьменних, порадні для самоуків, нові бібліотеки, дитячі садки для найменших. Нещастям, наслідки якого ми відчуваємо й досі, стала стійка ворожнеча між двома таборами, котрі спрощено назвали правим і лівим. Правизна, яку асоціюють із національно-демократичною партією, пропонувала закритий, ксенофобський патріотизм, недовірливий до «чужинських елементів», котрих звинувачували в усіх національних лихах: розділах, політичному гнобленні, економічній експлуатації, бідності, занепаді духовних цінностей. Роман Дмовський у брошурі Думки модерного поляка, опублікованій у 1903 році, та в наступних роботах пояснював, що то уславлена польська толерантність до національних меншин, переважно євреїв, погубила країну і що національні інтереси вимагають єдиного господаря, тож час уже виключити етнічно непольські елементи з економічної, соціальної, інтелектуальної діяльності. Лівизна, яка в ті роки мала найрізноманітніші забарвлення, не конче означала приналежність до соціалістичної партії, радше окреслювала ментальність тогочасної радикальної інтелігенції. У світогляд цієї групи були вписані такі цінності, як відкидання расових, національних, класових бар’єрів, відкритість, толерантність, прагнення до соціальної справедливості. В депресивні пореволюційні роки, коли настав час розчарувань, взаємних порахунків, політичних і моральних звинувачень, Корчак не скорився хвилі безнадії та безсилля. Навпаки, він діяв дуже активно, публікувався в медичних і громадських виданнях, читав численні лекції. «По-справжньому красивою та захопливою була промова п. Корчака на третіх зборах матерів у Філармонії. Він назвав кілька цифр – порівнюючи кількість дітей із привілейованих сімей з безліччю тих упосліджених душ, які розтліває та руйнує життя підвалів і горищ, життя заводів і вулиці», – писав журнал «Świt» про його виступ на одній з популярних тоді зустрічей, які влаштовували, і то не тільки для жінок, відомі педагоги і громадські діячі. У 1907 році Варшавське товариство літніх дитячих таборів святкувало своє двадцятип’ятиліття. З цієї нагоди Корчак написав у часописі «Izraelita»: 152

Януш Корчак. Сторінками біографії Упродовж останніх десятиліть суспільної немочі єдиним виходом для втілення прагнень і цілей була філантропія. Все, що має забезпечити ефективна економіка бюджетові держави чи міста, тобто школи, лікарні, притулки для неповнолітніх злочинців, допомогу в надзвичайних випадках, нічліжки, народні купальні, читальні тощо – все це прагнула організувати благодійність. Звідси конкуренція, фінансова немічність і розпорошеність. Із того важкого випробування неушкодженими вийшли літні дитячі табори. Здоровий інстинкт продиктував громадськості переконання, що то, може, єдина інституція, яка мусить спиратися на його добру волю, і є водночас найціннішим знаряддям лікування, соціалізації дітей трудящих класів, що поряд з істотною користю несе в собі чари істинної поезії. Дати дітям місяць повного щастя і свободи в ідеальних умовах: на селі, серед дорогоцінних принад природи – це кинути яскравий промінь на все життя, в сіре прядиво сумних думок і почуттів встромити квітку блакитних спогадів [...]. Поточний рік є для інституції переломним, отож іще палкіше нагадуємо про неї читачам. Адреса бюро: Швентокшиська, 25. Щорічний внесок дійсного члена – 10 рублів, рядового члена – починаючи від 1 рубля. Від суми, яку принесуть найближчі тижні, залежить змога вислати на відпочинок на кількасот дітей більше1. Суспільство виявило щедрість. До приміських літніх дитячих таборів того року поїхали понад вісім тисяч найбідніших варшавських дітей у віці від восьми до тринадцяти років. Доктор як лікар та опікун провів у Міхалувці перший канікулярний заїзд, від двадцятого травня до двадцятого червня, опікуючись у товаристві трьох інших колег колективом зі ста п’ятдесяти єврейських хлопчаків. Він їхав із планом літературного використання набутого досвіду. Образки з попередньої поїздки, надруковані в 1904 році в «Izraelita», викликали жвавий інтерес. Проте вони мали форму репортажних вражень, не творили сюжетного цілого. Тепер він хотів поглибити тему, уважніше придивитися до дітей, надати оповіді про них такої 153

Йоанна Ольчак-Ронікер привабливої форми, щоб її захотіли прочитати й поляки. Антисемітські інвективи були спрямовані проти безформної, недиференційованої, анонімної маси шкідливого для Польщі «єврейства». Можна було припустити, що надання тій масі облич, імен і конкретних рис трохи вгамує противників, змусить їх замислитися, кого вони, властиво, ненавидять і за що. А здавалося, що дитина, навіть єврейська, може розчулити найчерствіші серця, пробудити співчуття та інтерес до її долі. Вже перша зустріч на вокзалі породжувала масу запитань. Чому одні хлопці чисто вмиті та вбрані, а інші – брудні й занедбані, чому одні розмовляють голосно, дивлячись навколо радісно і сміливо, а інші лячно чіпляються за матір, або відходять убік. Чому «одних проводжають матір і батько, брати й сестри, дають їм у дорогу пряники, а інших ніхто не проводжає і нічого в дорогу не дає»2. Дивовижним переживанням стала їзда драбинястими возами, вистеленими сіном і соломою, зі станції Малкіня, де вони висадилися з потяга, до села Данілова. – Далеко ще, прошу Вас? – Он там чорніє наш ліс, о, вже видно і галявинку – о, вже і млин – і фільваркові чвораки, і, нарешті – наш літній табір. – Віват! Хай живе літній табір Міхалувка! – Отож, такий має вигляд веранда? [...] Таке все дивне й нове, таке несхоже на Ґенсю, Крохмальну чи Смочу вулицю. Одноповерховий будинок у лісі, ні подвір’я, ні канави. [...] Доводиться спати в ліжку самому, подушка натоптана соломою. А ще вікна відчинені: та ж злодій може залізти. А мама і тато далеко3. Спершу дехто плакав, але хутко переставали, бо плакати не було часу. Занадто багато діялося цікавого й нового. Вперше в житті купання в річці. Перша в житті зустріч із коровами на вузькій стежці. Екскурсія до лісу за ягодами. І забава в перегони. І забава у війну. 154

Януш Корчак. Сторінками біографії І розказування казок. І вечірні концерти. Пригоди, подібні до вже описаних Корчаком раніше. Подібний перебіг дня. Обов’язковий розпорядок докладно описував усі деталі життя в літньому таборі. Вихователь, окрім опіки над дітьми, був зобов’язаний писати фінансові рапорти, щоденні звіти та зведення. Аж дивно, що поза тією паперовою роботою йому залишався ще час на заняття з дітьми. Невідомо, коли Корчак робив нотатки, бо увесь день він був разом із дітьми. Проте, коли з ретельністю репортера і чутливістю великого письменника він описав їхній побут, виявилося, що в Міхалувці найпрозаїчніша дійсність перетворювалася на захопливу пригоду, хлоп’яча війна шишками та паличками набувала величі й пафосу гомерівських битв, а ретельне спостереження за дітьми вело у край нескінченних психологічних відкриттів. Для сучасного ж читача найважливішою є змога поринути у світ тогочасних єврейських хлопчаків, про який він не має найменшого поняття. Левек Рехтлебен спершу дуже сумував за домом і плакав. А потім погладшав на три фунти, засмаг і обіцяв приїхати наступного року. Арон Наймайстер не міг бігати, бо кашляв, натомість розповідав хлопцям страшні й гарні казки. Найтихішим був Мордко Чарнецький, який мав великі чорні очі, завжди здивовані й завжди трохи сумні. Найхоробрішим – Герш Корцаж, призначений під час табірної битви генералом. Бер-Лейб Крук зворушливо опікувався молодшим братом, лобурякою. Вайнраух без ноги найкраще грав у шашки. Аншель був дуже негарний, і ніхто з ним не хотів ходити в парі, та однак, коли було холодно, Ейно віддав йому свого плаща. Едельбаум нудився, до всього втручався і розносив страшні новини. Соболь був премилим шибеником. Через тридцять п’ять років усі вони зникнуть у натовпі жертв Шоа. Якби не Корчак, від них не залишилося б жодного сліду. Завдяки йому вони й далі живуть в оповіді про літні дитячі табори. Вони вигукують з радості, коли вперше в житті бачать лоша на лузі й курку з курчатами. Вони дізнаються, що картопля росте в землі, а не на стеблах, що лелека – то такий птах, більший, ніж індик, і живе на даху. Вони сваряться, б’ються, скаржаться один на одного, табірний суд мусить вирішувати чвари. Іноді суд виносить виправдальний вирок, 155

Йоанна Ольчак-Ронікер іноді засуджує на десять хвилин «кози». Буває, що сільські хлопці закидають їх камінням, або пан, їдучи на бричці, гукне фірманові: «А батогом їх там! А батогом!». А іншого разу, коли вони снідають біля дороги, місцевий селянин каже: – Гайда діти на поле, бо тут курява. [...] – Та як же на поле, коли конюшина посіяна – та ж потопчуть. – Та що там босі потопчуть? Гайда, діти, то моє поле, я дозволяю... Польський селянине! Поглянь на тих хлопців уважно, та то ж не діти, прецінь, а єврейські бахури, котрих у місті не впускають до жодного саду, візник батогом жене з вулиці, перехожі зіштовхують з тротуару, а двірник мітлою турляє з двору. То ж не діти, то Мошки; а ти їх не женеш від придорожньої верби, де вони посідали, а запрошуєш на власне поле? Селянин лагідно, зичливо усміхається дітям, а діти обережно ступають по конюшині, щоб не зробити шкоди гостинному хазяїну. Той розпитує, що хлопці поробляють вдома у Варшаві, і пояснює, де в лісі найбільше «ягодів». А «ягодів» у Орловському лісі, як піску, і великі, червоні суниці. Хлопці думали, що то малина. – Через годину обід привезуть. Ех, лісе Орловський, ех, діти, скільки б хотілося сказати про те, чого ви ще не знаєте, чого не знають багато людей, хоча вони вже не діти4. Тут виразно підкреслена інакшість Мошків. На селі вони перевдягаються у білі літні костюми, але на вокзал приходять у халатах. Вони читають молитви на івриті з власних молитовників, не знімають шапок з голів навіть у їдальні, переживають, що вихователь грішить, бо палить цигарки в суботу. Вони розмовляють їдишем. Калічать польську мову. Батько пише синові: «Коханий сину Боруху! сповіщаю тобі, що ми, Богу дякувати, здорові, чого й тобі стільки ж зичимо.

156

Януш Корчак. Сторінками біографії Поклін від батька й матері. Будь слухняний, і що тобі скажуть, щоб зробив акуратно. Обіймаємо тебе здалеку!...»5. Деякі хлопчаки взагалі не говорять по-польськи, проте чудово дають собі раду. Вони кажуть: – Прошу Вас – о, о, о! – О, ооо! – це означає: в мене занадто довгі штани, мені бракує ґудзика, мене вкусив комар, яка гарна квітка, я не маю ножа або виделки. [...] Сніданок, підвечірок, вечеря – все це називається обід. [...] Звідки їм знати, що споживання їжі в різну пору доби називають по-різному, якщо вдома, хоч би скільки разів вони були голодні, завжди однаково отримують шматок хліба із ледь підсолодженим чаєм? [...] Ніхто їх тут не вчить говорити, бо часу для того немає, навіть не виправляє, коли говорять неправильно. [...] Не разить тут і єврейський жаргон, бо це [...] лише – чужа мова веселих дітлахів. І жаргон має свої тужні, ніжні слова, якими мати заколисує хвору дитину. А тихе, сіре польське слово «смутно» їдишем так само звучить «смутно». І коли польській чи єврейській дитині зле ведеться на світі – вони однаковим словом про це думають, що їм – смутно6. Смутно робиться увечері, коли хлопці вже помили ноги, полягали до ліжок, і є час журитися. Бо батько безробітний. Мама хвора. Лікар коштує дорого. Братика не взяли до літнього табору. Хто тепер про нього піклується? Хочеться плакати, але Ґешель Ґрошовський бере скрипку, стає посеред зали і грає на добраніч. А Фридерсон, Розенцвайґ і Пресман – співаки літнього табору – співають тріо єврейські пісні. Попід вікнами щовечора збираються мешканці села і слухають незнайомі мелодії. Миттю промайнули чотири тижні, упродовж яких «доглядач» брав участь у всіх пригодах, а потім увечері щось писав у зошиті, 157

Йоанна Ольчак-Ронікер навіть у суботу, хоча це гріх. Двадцятого червня всі повернулися до Варшави. Діти – на Крохмальну, Ґенсю, Смочу. «Доглядач» – до свого шпиталю на Шліській. І одразу ж після повернення з літнього табору вирушив майже на рік до Берліна. То була наукова подорож, своєрідні післядипломні студії, покликані доповнити знання, набуті у Варшаві. Майбутня слава Корчака-педагога затінила величезні зусилля, які він доклав у молодості, щоб стати хорошим педіатром. А це було немислимо без поїздок до зарубіжних клінік у шанованих медичних центрах, без контактів із тамтешніми фахівцями, без практики під їхнім наглядом. Тоді не існувало жодних стипендій чи грантів. Таку вилазку доводилося організовувати власними зусиллями і коштом. Отож, зворушує, що в кореспонденціях із Берліна, які він друкував у «Krytyka Lekarska», Корчак так докладно описував кошти проживання. За 25 марок маю скромно вмебльовану та ідеально чисту кімнату, перший сніданок (кава і дві булочки), постільні приналежності, простирадло і рушники; прислуговує сама власниця приміщення. За 70 пфенігів обід [...]. За 10 пфенігів потяг, трамвай або омнібус перекинуть мене за 15–30 хвилин із одного кінця міста в інший. [...] Повне утримання тут із невеликими витратами (окрім одягу) 35–40 рублів на місяць. За ці гроші Берлін дозволяє тобі жити по-студентському [...], безкоштовно дозволяють користуватися читальнею наукових журналів і бібліотеками7. Він солідно попрацював упродовж отого берлінського року. Він брав участь у додаткових навчальних курсах, практикував у дитячому шпиталі у відділенні новонароджених, відбув стажування у клініці психоневрології, відвідував школи та центри для розумово відсталих дітей, ходив на лекції відомих професорів. І з гіркотою переконувався, що хоча потенціал польських лікарів і вчених так само високий, як і німецьких, але становище у країні, бідність, цивілізаційна відсталість не дозволяють їм розвивати всі свої здібності.

158

Януш Корчак. Сторінками біографії Корчак повернувся до Польщі навесні 1908 року, і вже в червні знову вирушив до літнього табору, цього разу з польськими дітьми до Вільгельмувки. Він провів там два канікулярні заїзди, від середини червня до середини серпня. Як і попереднього літа, він не тільки дбав про дітей, а й пильно за ними спостерігав і робив нотатки. Доктор приїхав до Варшави з купою списаних зошитів. Кілька з них він узяв на зустріч із моєю майбутньою бабусею. Може, він прийшов до книгарні Мортковичів, яка тоді ще містилася по вулиці Маршалковській під вивіскою «Ґ. Центнершвер і С-ка». А може, до помешкання по вулиці Монюшка? Корчак прочитав господарям свої нотатки. Яніна Морткович від самого початку існування видавництва вкладала багато пристрасті та праці у створення відділу гарної літератури для дітей та підлітків. Моралістка із позитивістським ставленням до життя, вона вважала, що, розважаючи та зворушуючи, можна мимохідь переказувати маленьким читачам систему найважливіших етичних цінностей. Оповіді про єврейських і польських дітей чудово вписувалися в цю програму. – Друкуємо, – сказала вона. А дідусь схвально кивнув головою. Перша публікація повісті Мошки, Йоськи та Срулі з’явилася в січні 1909 року в першому номері ілюстрованого літературного двотижневика для дітей «Promyk», який видавала Яніна Морткович за гроші Якова Мортковича. Така інавгурація нового часопису була актом великої відваги. Вже назва твору звучала зухвало. «Дехто, мабуть, не знайомий з автором, підозрював тут антисемітський вибрик, інші були вражені в естетичних почуттях, ще інші накинулися на впровадження до видання, адресованого польським дітям, чужих їм і неприємних персонажів. Навіть нібито намагалися переконати автора пом’якшити «фатальну» назву, однак натрапили на його рішучий опір»8, – писала рецензентка Ружа Центнершвер. Євреї – вихователі польської дітвори? Хороший привід для ендецьких нападок. І все ж, попри несприятливу атмосферу, дебют Корчака в ролі автора для молоді увінчався великим успіхом. Ніхто ще не зобразив єврейських дітей повноправними, повнокровними літературними героями. Раптом вони стали близькими. А здавалися ж бо мешканцями незнаних і далеких континентів, хоча й жили в од159

Йоанна Ольчак-Ронікер ному місті. Рецензенти хвалили автора за представлення унікальної соціальної проблематики, за автентичні реалії, які промовляють до уяви та сумління, за новаторську репортажну форму, таку далеку від традиційного моралізаторського бурчання. Деякі критики відверто визнавали, що навіть у антисемітських середовищах молоді читачі набували симпатії до Мошків, Йоськів і Срулів. Редакція отримувала багато листів від захоплених читачів. Тих, хто шкодував, що пригоди Йоськів закінчилися, втішали, що невдовзі почнуться пригоди Яськів. І справді, з 1 жовтня 1909 року в «Promyku» почали друкувати наступну повість про літні табори за назвою Юзеки, Яськи та Франеки. Пізніше обидві повісті були опубліковані в Мортковича, перша наприкінці 1909 року, друга – в 1910 році. Конвенція Юзеків... схожа, продиктована перебігом подій. А отож, збір на вокзалі, шикування парами, прощання з батьками, всідання до потяга. Тільки прізвища у списку присутніх бринять інакше. Там доглядач читає з зошита: – Фридман, Міллер, Ґрінбаум, Бромберґ. А тут: – Ковальський, Ґурський, Франковський, Трелевич. Поза тим усе так само9. Далебі, повторюються канікулярні ритуали і пригоди. Перевдягання в літнє вбрання. Розподіл обов’язків. Накази і заборони. Сварки й бійки. Вироки суду літнього табору. Не надто суворі. Але передусім – захопливі забави в кораблі, споруджені угорі на деревах. У морські битви на Помповому морі поруч із криницею. Побудова куренів і хатинок. Купання в річці. Відвідини дівчаток у сусідній Зофіювці. Експедиції до лісу за суницями. Театральні вистави. І казки перед сном. Здавалося б, тривіальні події, які освітлюють сумну реальність і залишаються в пам’яті довіку, як пісеньки, які постійно наспівує Олькова сестра, закрійниця, хоча побувала вона в літньому таборі дуже давно. Вдався задум письменника показати, що хлопчики в обох повістях, окрім мови та релігії, іноді способу вбиратися, нічим не від160

Януш Корчак. Сторінками біографії різняються навзаєм. Є між ними і лобуряки, і розтелепи, кмітливі й наївні, веселі, сумні, залякані, відважні, милі, прикрі. Вони бавляться, сердяться, зворушують, смішать, гідно дають собі раду з важким життям і однаково переживають, що вдома біда: не раз доводиться тижнями їсти сухий хліб із чаєм, батько лежить у шпиталі, а молодшого братика не було за що поховати, коли той помер. А однак – хоча об’єктивно обидві повісті рівною мірою зворушливі – та перша, про єврейських дітей, читається сьогодні з важким серцем. Так склалося, що за декілька кілометрів від Міхалувки, за Малкінею, німці під час Другої світової війни створили табір смерті в селі Треблінка. В серпні 1942 року з того ж вокзалу, тією ж дорогою, що й тридцять п’ять років тому, Доктор вирушив із наступним поколінням вихованців у свою останню подорож. Тому кожна фраза Мошків породжує асоціації, яких годі уникнути. Це шикування парами на вокзалі, всідання до потяга, тривога: куди ми їдемо? І довіра, що нічого не трапиться, адже вихователь, їде з нами. Смуток і страх, приховані під удаваним хлоп’ячим бешкетництвом. А Корчак? Пишучи останній розділ, він наче передчував те, що колись трапиться: Того останнього вечора, коли востаннє ми спостерігали захід сонця, народилася остання казка літнього табору – дивна і незавершена. «А може, не повертатися до Варшави? Може, вишикуватися парами, взяти прапор, заспівати марш і вирушити в дорогу? – Куди? – До сонця. Довго йти доведеться. Але яке це має значення? – Спати будемо в полі, а на життя зароблятимемо. – В одному селі Ґешель заграє на скрипці, і нам дадуть молока. У другому – Ойзер розкаже вірша або Арон цікаву казку – і нам дадуть хліба. Деінде ми заспіваємо, або допоможемо у праці на полі… Для кульгавого Вайнрауха зробимо дощаний візок, і коли він втомиться, везтимо його. Ми будемо йти довго-довго – будемо йти, і йти, і йти...»10. 161

Йоанна Ольчак-Ронікер

Примітки 1. H[enryk] G[oldszmi]t, Dwudziestopięciolecie kolonii letnich. «Izraelita» 1907, nr 17, [в:] Janusz Korczak, Dzieła, t. 5, s. 316. 2. Janusz Korczak, Mośki, Joski i Srule, Ibidem, s. 8. 3. Ibidem, s. 14. 4. Ibidem, s. 68, 71. 5. Ibidem, s. 42. 6. Ibidem, s. 49, 50. 7. Henryk Goldszmit, Wrażenia z Berlina. Korespondencja pierwsza. «Krytyka Lekarska» 1907, nr 10, [в:] Dzieła, t. 4, s. 349. 8. c. [Róża Centnerszwerowa], Mośki, Joski i Srule. «Izraelita» 1910, nr 3, цит. за: Janusz Korczak, Dzieła, t. 5, s. 362. 9. Janusz Korczak, Józki, Jaśki i Franki, Ibidem, s. 100. 10. Janusz Korczak, Mośki, Joski i Srule, Ibidem, s. 95.

162

Януш Корчак. Сторінками біографії

15. Білий будинок у сірій Варшаві Зрадив хвору дитину, медицину і шпиталь. Занесла мене фальшива амбіція: лікар і скульптор дитячої душі. Душі. Ні більше, ні менше. (Ех, старий дурню, спаскудив собі життя і справу! Заслужена кара спіткала тебе) Януш Корчак, Щоденник, ґето, травень 1942 [ДЛ, 441]

Коли ми дивимось із сучасної перспективи на чужу, завершену біографію, події, мов у німому кіно, точаться у прискореному темпі та вкладаються в прозору оповідь. Здається, що Доля торувала шлях, яким простував герой. Очевидними стають усі повороти й випадковості, які були визначальними для життєвого вибору. А прецінь усе могло трапитися інакше. Що, якби варшавський педіатр Генрик Ґольдшміт, котрий набував дедалі більшої письменницької слави, вирішив, що його справжнім покликанням є література? Якби він не зустрів панни Стефанії Вільчинської? Якби панна Стефанія віддала своє серце комусь, хто обдарував її взаємним почуттям, і вони б одружилися? Чи постав би тоді Будинок Сиріт? Чи існував би він так довго? І чи став би він легендарним? Сталося так, як мало статися. В 1907 році авторитетні варшавські євреї – традиціоналісти й асимілятори, буржуа та інтелігенти – створили Товариство «Допомога сиротам». Воно було покликане піклуватися про посиротілих і найубогіших дітей юдейського віросповідання, постачати їм одяг, їжу, притулок і матеріальну підтримку. Статут дозволяв також спорудження, мірою надходження коштів, притулків і дитячих будинків. Передбачалося, що фінансову основу діяльності складатимуть пожертви, кошти від заповітів, подарунки 163

Йоанна Ольчак-Ронікер натурою. Співзасновниками Товариства були адвокат Максиміліан Ґольдбаум, Соломон Беркман, Людвіка Бродзька, Едвард Кобринер, Мойсей Прос, Маврицій Майзель. Увага до долі найубогіших і сиріт століттями належала до єврейської традиції. Отож пожертви були щедрими. До цієї ініціативи приєднався також доктор Ісаак Еліасберґ, який працював у дитячому шпиталі імені Берсонів і Бауманів на Шліській. Коли в 1905 році там почав працювати Генрик Ґольдшміт, вони швидко потоваришували, хоча Еліасберґ був старший від нового колеги майже на двадцять років. Він зауважив у тому те саме пристрасне прагнення змінити світ на краще, ту ж соціальну вразливість, і легко переконав його, щоб Генрик у 1908 році став членом Товариства. Якою нагальною була допомога, переконалися активістки нової інституції, котрі прийшли з візитом до єврейського сиротинця по вулиці Дзікєй. У великому приватному помешканні кублилися позбавлені опіки здичавілі «підопічні» – безпорадні, заплакані малюки і розбещені підлітки-хулігани – всі голодні, виснажені, брудні, обірвані і хворі. На внесену покоївкою варену картоплю в лушпинні вони кидалися, мов звірі. Санітарно-гігієнічні умови були жахливі. Ліжка без постільних приналежностей, під ліжками калюжі. Ані мила, ані рушників. Воші, короста та інші неліковані захворювання. Ані крихти турботи з боку господині дитячого будинку, яка зі своєї посади, оплачуваної з громадських коштів, зробила прибутковий бізнес. Назріло рішення якомога швидше ліквідувати притулок і перевести дітей в інше, більш відповідне місце, де можна буде оточити їх усебічною медичною та педагогічною опікою. Дуже активно долучилася до цього дружина доктора Еліасберґа Стелла. Спершу було знайдено тимчасовий притулок у селі неподалік Варшави, а потім, у 1909 році, орендовано та реконструйовано колишній будинок монастиря по вулиці Францішканській, 2. Хоча він не дуже пасував для цієї мети, але приміщення вмеблювали й обладнали так, щоб забезпечити максимальну зручність. Туди переселили потішених і підлікованих вихованців, кількість яких тим часом збільшилась від сорока до п’ятдесяти. Почалося нормальне життя, школа й забава під наглядом доброзичливих опікунів. 164

Януш Корчак. Сторінками біографії Відповідальність за притулок на Францішканській узяла на себе дружина доктора Еліасберґа. Втім, постійно бракувало робочих рук. Отож, коли до неї зголосилася дочка знайомих Стефанія Вільчинська, пропонуючи безкоштовну допомогу, вона охоче погодилася на пропозицію молодої особи. В 1909 році панні Стефі, яка походила з багатої асимільованої єврейської родини, було двадцять три роки. Вона вивчала природничі науки в університетах Женеви та Льєжа. Тепер молода панна повернулася до Варшави і шукала мети в житті. За прикладом тогочасних емансипованих дівчат, замість пасивно чекати на заміжжя, вона забажала включитися у громадську діяльність. Виявилося, що Стефанія чудово дає собі раду з дітьми, які її обожнюють, а водночас має великий організаторський хист. Вона хутко стала незамінною в сиротинці. Одного разу пані Стелла переконала чоловікового співробітника доктора Ґольдшміта навідатися на Францішканську та переглянути мистецький виступ, підготований вихованцями для публіки з міста – заможних філантропів, які підтримували притулок. Спектакль був присвячений Марії Конопницькій, а її надзвичайно популярні тоді вірші про сумну долю наймолодших – як от У пивничному покої – відмінно пасували для того, щоб зворушити серця благодійників. Сентиментальний образок. У залі єврейські діти з поголеними головами, в чистенькому, але вбогому одязі. Вони по черзі виходять на середину і тремтячими голосками декламують польські вірші, які вивчали по кілька тижнів. Інші зворушено слухають. Акторам-дітям текст підказує молода темноволоса жінка з материнською зовнішністю. Коли вони закінчують виступ, то підбігають до неї і ховаються у складках її довгої спідниці. У дверях стоїть худий, рудуватий, злегка лисуватий чоловік в окулярах. Він зворушений і не може стримати сліз. Вважається, що Генрик і Стефанія того дня зустрілися вперше. І що це був отой збіг обставин, поворотний момент, який визначив продовження всієї історії. Він зрозумів, чого насправді прагне, відчув, що його справжнім покликанням є педагогічна праця, і що він готовий докласти всіх зусиль, щоб створити для «нічиїх дітей» справжній дім, гарніший і сучасніший, ніж старий будинок 165

Йоанна Ольчак-Ронікер колишнього монастиря. А вона, зачарована його полум’яністю і безсумнівним особистим шармом, вирішила, що піде визначеною ним дорогою. Проте – чи таке рішення приймається раптово, під впливом почуттів? Йому в 1909 році виповнився тридцять один рік, Корчак опинився на життєвому роздоріжжі. Було досягнуто літературного успіху, все, що він досі опублікував, публіка сприймала на ура. Читачі були в захваті. Рецензенти писали: «Оце талант!». Але автор не сприймав ці похвали всерйоз. У літературних колах таке мало би викликати подив. Чи ж для письменника-дебютанта добрі рецензії – не найголовніше у світі? Тим часом доктор Ґольдшміт, замість того, щоб братися за створення нових шедеврів, займався чимось іншим. Авжеж, він писав. Але для фахової періодики. Про роль домашніх ваг для догляду за немовлятами вдома. Про закриття шпитальних відділень через брак коштів. Про важливість свіжого повітря і руху для розвитку дітей. Він читав лекції. Про харчування немовлят. Про упосліджених дітей. Про те, що роблять за кордоном для допомоги покинутим і занедбаним дітям. Його публічні виступи, мабуть, були дуже популярні, оскільки варшавський обер-поліцмейстер у рапорті для департаменту поліції повідомляв: «Для збільшення свого фінансування Лівиця Польської соціалістичної партії у Варшаві планувала організувати низку лекцій літераторів Генрика Ґольдшміта і Людвіка Кшивіцького, але після отримання інформації про розподіл доходів від лекцій вони були заборонені»1. Можливо, власне через отой донос Корчака заарештували, і він певний час провів у в’язниці по вулиці Спокійній, в одній камері зі своїм наставником Людвіком Кшивіцьким. Увесь час він вагався між медициною і педагогікою. Громадський діяч, педагог, бунтар щоразу виразніше долав письменника і лікаря. Бо лікар уже давно мав розпачливе відчуття, що безсилий супроти долі своїх убогих пацієнтів. Він міг у небезпечних ситуаціях вилікувати хворого, ба навіть врятувати йому життя. Міг потримати в лікарні того чи іншого пацієнта на кілька днів довше, щоб той у хороших умовах набрався сил. А що далі? Знову безпритульність, 166

Януш Корчак. Сторінками біографії вулиця, голод, у кращому разі вологий, переповнений мешканцями підвал і щоденна виснажлива праця. Мрія про створення приязного для дітей гнізда супроводжувала його з раннього віку. Корчака мало би зворушити те, що в особі Стефанії Вільчинської він знайшов однодумця. Зустріч зі спорідненою душею, наділеною тієї ж чутливістю, з особою, котра так само бачить навколишній світ, з тими самими духовними потребами, – це велика удача. Між обома цими людьми народжується порозуміння, яке зміцнює їхній власний вибір. Іноді таке взаєморозуміння переростає в кохання. Іноді ні. Вона його покохала. Це не є жодною таємницею. Про це писали більш чи менш відверто всі, хто їх знав. Стефанія була молода, молодша за нього на вісім років. Цілком звично, що, окрім своїх громадських пристрастей, вона прагнула особистих почуттів, хоча, мабуть, приховувала це прагнення від світу і від самої себе. А він? Він був ідеальним об’єктом цих почуттів. Проте Корчак завжди тримав дистанцію до жінок, а з тими, хто намагався привернути його увагу, бував брутальним, наче хотів відштовхнути їх від себе. Загальмованість? Страх перед інтимною близькістю? Придушення прихованих бажань? Тоді не міркували в подібних категоріях і не просторікували надміру про сферу сексуальних і емоційних потреб. Гімназистом він постійно був закоханий у різних панянок. Пізніше та схильність закохуватися кудись поділася. Юнацька пригода, яка закінчилася небажаною вагітністю дівчини, дала йому досвід, якого він ніколи не забув. Божевілля батька і страх перед спадковим обтяженням, безумовно, вплинули на його психіку. Водночас, філософія епохи вимагала жертовності та самопосвяти заради спільного блага. Зразком був доктор Юдим із роману Жеромського Бездомні, котрий в ім’я громадського обов’язку відмовився від кохання. Корчак був занадто уважним спостерігачем, щоб не примітити почуттів панни Стефи. Але вдавав, що нічого не помічає. А може, цілком житейська справа, йому не подобалася її зовнішність? Вона була вища від нього, негарна, позбавлена жіночої грації. А водночас надзвичайно тепла, турботлива, гідна довіри. Такої людини він дуже потребував за партнера в роботі. А в житті? Може, 167

Йоанна Ольчак-Ронікер він усе ще вагався, розглядав інші варіанти своєї долі? Вона ж хотіла мати відчуття, що комусь украй потрібна. Чи вірила Стефанія, що спільні цілі переростуть колись у союз сердець? У червні 1909 року Генрика Ґольдшміта обрали до правління Товариства «Допомога сиротам». І тоді події набули прискорення. Під впливом Доктора почалися дедалі рішучіші розмови про потребу замість тимчасового притулку створити осередок для єврейських дітей, в якому можна буде втілювати багатолітню опікунсько-педагогічну програму. На подив літературної Варшави, письменник наважився очолити новий об’єкт. Панна Стефа обіцяла співпрацю. Обоє відмовилися від зарплати. Була створена комісія з питань спорудження Будинку Сиріт. Вона звернулася за підтримкою до варшавських євреїв. Доктор Еліасберґ настільки дієво вмовляв і переконував їх виявити щедрість, що його прозвали «Великим Жебраком». У цій справі йому допомагали проповідник Семюель Познанський, голова єврейської громади Варшави Семюель Беркман, голова Товариства «Допомога сиротам» доктор Максиміліан Герц та інші громадські діячі з відомими прізвищами. Вони вміло апелювали не тільки до людських сердець, а й до амбіцій, а нерідко й до снобізму. Справа стала модною та популярною. Перший внесок у дванадцять тисяч рублів пожертвувала родина Кравців. Завдяки цільовому зборові пожертв, балам, концертам, лотереям, жертовності не тільки найбагатших, а й широкої громадськості, вдалося зібрати величезну суму у сто десять тисяч рублів. Можна було шукати земельну ділянку під забудову. Майбутній директор брав дуже дієву участь у пошуках належного місця. У нього перед очима стояли побачені у Швейцарії осередки для дітей. Він знав, якою важливою для гармонійного розвитку є зелень, чисте повітря, простір для забав. Урешті-решт відповідна ділянка знайшлася – на варшавському передмісті Волі, у пролетарській дільниці, мало ще тоді забудованій. 12 травня 1910 року була придбана ділянка за адресою Крохмальна, 92, поблизу Каролькової. Вона коштувала двадцять чотири тисячі рублів. Будівлю проектував варшавський архітектор Генрик 168

Януш Корчак. Сторінками біографії Штіфельман. Члени комісії пильнували, щоб проект відповідав принципам. Інтер’єр мусив ураховувати потреби значного скупчення дітей і дозволяти їх контролювати, але по-дружньому, а не суворо та репресивно, як у казармі чи в тюрмі. Жодних ґрат чи засувів. Простий контакт із зовнішнім світом: родиною і гостями з міста. 14 червня 1910 року був закладений наріжний камінь споруди. В 1910 році Доктор виїхав на кілька місяців до Парижа, щоб поглибити медичні знання, а відтак до Лондона, щоб подивитися, як функціонують тамтешні виховні заклади. Особливе враження справила на нього поїздка до Форест Гіл неподалік Лондона, де містилися два дитячі будинки – для дівчаток і хлопчиків. Пізніше він захоплено описував у віленському часописі красу містечка, його парки, купальні басейни, школу на свіжому повітрі й будиночки серед зелені, де мешкали діти-сироти, яких готували до самостійного життя, даючи їм освіту і виховуючи трудові навички за допомогою роботи у власних ремісничих майстернях. Під час отієї осяйної мандрівки Корчак усе остаточно для себе вирішив. Через багато років, у 1937, він написав своєму приятелеві Метку Зильберталеві, який мешкав у Палестині: Пригадую собі ту мить, коли я вирішив не створювати власної сім’ї. То було в парку, неподалік Лондона. Раб не має права на власних дітей. Польський єврей у царській займанщині. І одразу ж я відчув це як самогубство. Міцною і твердою рукою я кермував своїм життям, яке здавалося невпорядкованим, самотнім і дивним. За сина я обрав ідею служіння дитині та її справі. На перший погляд я зазнав збитків2. Коли Корчак робив свій вибір, якому залишився вірним довіку, він мав тридцять три роки. Чи після його повернення між ним і панною Стефою відбулася якась принципова розмова? Про це нічого не відомо. Вони нікому про таке не звірялися. Нікого не діймали своїми особистими справами. Він хотів перебратися на Крохмальну. Вона

169

Йоанна Ольчак-Ронікер вирішила, що покине батьківський дім і також оселиться разом із дітьми в новому будинку. Найважливішими стали тепер наради з архітектором, узгодження найменших дрібниць, змін, поправок. Пізніше він писав: Рік зведення Будинку Сиріт був знаменним роком. Ніколи я так не розумів молитви праці і краси реальної діяльності. Сьогоднішній квадратик на плані, на папері, завтра перетворювався в залу, кімнату, коридор. Призвичаєний до дискусій щодо поглядів, засад, переконань, тут я став свідком будівництва. Кожна мимохіть висловлена постанова була директивою для майстра, який втілював її назавжди3. Виріс будинок, який вцілів під час Другої світової війни, і хоча він утратив первісні форми, але навіть сьогодні вражає розмахом. Ніхто у Варшаві до того не будував подібних споруд для сиріт. На довоєнних фото можна побачити всю принадність будівлі. Красиві пропорції. Щедрість у просторовому плануванні. Перший поверх із великими вікнами. Високий партер, куди ведуть кам’яні сходи. Другий і третій поверхи. Горище з романтичною мансардою посередині. Перед будівлею затінений деревами двір. Вихованці притулку на Францішканській провели літо на селі, в Лапіґроші, і з нетерпінням чекали на переселення. Ах! Новий будинок, там будуть дива. Обігріватимуть його не печі, а залізні труби; освітлюватимуть не гасові лампи, а якісь блискавки і дроти, дах буде скляний, а може, з пряника чи шоколаду. Діти їздитимуть ліфтом. Кожен отримає власне крісло, шухлядку для речей і власний телефон. Там будуть чудеса, які навіть і в Лодзі не снилися. Все буде можна, що душі заманеться. Бо поселяться разом з дітьми і пан Доктор, і панна Стефа4. Час минав, дні ставали все довшими, ночі – щоразу холоднішими, очікування – дедалі більшими. Минув серпень, вересень...

170

Януш Корчак. Сторінками біографії Будинок мав бути готовим у липні, всіх робіт не закінчили й у жовтні. І от, хмарного дощового дня до будівлі, повної майстрів, приїхали з села діти, галасливі, змерзлі, збуджені, зухвалі, озброєні кийками та палицями5. Було 7 жовтня 1912 року. Починався новий етап цієї історії, який триватиме двадцять вісім років і один місяць.

Примітки 1. [в:] Józef Miąso, Poglądy Ludwika Krzywickiego na rolę i zadania oświaty dorosłych. «Studia z dziejów oświaty i wychowania», t. 4. Wrocław, 1961, s. 235; цит. за: Maria Falkowska, Kalendarz... op. cit., s. 131. 2. Лист Януша Корчака до Мечислава Зільберталя, 30 III 1937 [оригінал не зберігся, перекл. з івриту], цит. за: Hanna Mortkowicz-Olczakowa, Janusz Korczak, op. cit., s. 98. 3. Janusz Korczak, Jak kochać dziecko. Dom Sierot, [в:] Idem, Dzieła, t. 7, s. 273; Януш Корчак, Дитя людське, с. 229. 4. Drugi wstęp do powieści, która się nie nazywa. Napisał na brudno i potem przepisał Janusz Korczak. «W słońcu» 1913, nr 6, [в:] Idem, Dzieła, t. 11, wol. 1, s. 132. 5. Janusz Korczak, Jak kochać dziecko. Dom Sierot, [в:] Idem, Dzieła, t. 7, s. 274; Януш Корчак, Дитя людське, с. 230.

171

Йоанна Ольчак-Ронікер

16. Барщ, Дорка і Беньямін, котрий хотів виправитися Сказав мені хлопець, покидаючи Будинок Сиріт: – Якби не цей дім, я не знав би, що на світі є чесні люди, котрі не крадуть. Не знав би, що можна говорити правду. Не знав би, що на світі є справедливі закони. Януш Корчак, Щоденник, ґето, 1 червня 1942 року [ДЛ, 461]

Крохмальна, 92. «Білий будинок у сірій Варшаві». Так Корчак писав про нову споруду. Він ненавидів термін «сиротинець». Назва Будинок Сиріт йому також не подобалася. Він хотів змінити її на Дитячий Будинок. Вочевидь, були заперечення, бо така зміна не відбулася. На партері будинку велетенська, заввишки у два поверхи зала відпочинку, – а водночас їдальня. Поруч – канцелярія і три шкільні класи. На одній зі стін зали відпочинку, на рівні середини її висоти була споруджена галерея, куди вели внутрішні сходи. З галереї можна було вийти на так звані антресолі, тобто другий поверх. На третьому поверсі містилися дві великі спальні: одна для хлопчиків, друга – для дівчаток. Поміж спальнями була розташована кімната з вікнами, які виходили на обидві зали, призначена для вихователя, що чергував уночі. У високих підвалах були розміщені, з одного боку: велика кухня, склад, пральня, кімната для прасування білизни, котел центрального опалення, а з іншого боку: гардероб, роздягальня, викладені глазур’ю й теракотою ванні кімнати з проточною водою, ваннами та душем. Економка, кухар і сторож мешкали в окремому будинку біля воріт. 172

Януш Корчак. Сторінками біографії Панна Стефа займала кімнату на третьому поверсі, поруч зі спальнею для дівчат. Для пана Доктора була призначена мансарда на горищі. Обоє вони вийшли назустріч дітям. Ось і новий будинок, омріяний – з казки. А на подвір’ї нового будинку цегла, балки, діжки. А всередині – вапно, дошки, стружка – перестук молотків і скрегіт пил. У підвалі, при запалених свічках в чаші з піском, діти обідають – крізь незасклені вікна дме вітер. Уже Бротман отримав по шиї, що вилив капусняк у раковину і забив трубу; вже Лейбусь отримав по руках, що відкрутив кран і затопив підлогу – хлопчакам відібрали кийки та палиці – чудові пам’ятні палиці з Лапіґроша. [...] І почався жахливий рік, якого від потопу не було1. Прибульців не засліпили розкіш великих зал і цивілізаційні здобутки. Їх не бентежили ні чиста білизна, ні блискучий паркет, ні кахлі, ні гаряча вода в кранах. Навпаки. Все це разом будило в них агресію, гнів, а нерідко й вандалізм. Вони не слухалися розпоряджень. Не дотримувалися правил. Каляли все довкола. Нищили. Товкли на друзки. На запитання: «Хто це зробив?» – відповідали: «Не знаємо». Через багато років Корчак зізнався, що іноді йому сльози на очі наверталися, і голос тремтів, коли він марно апелював до громади впертюхів, просив, пояснював, кричав, погрожував. Даремно. Але в його текстах того періоду немає й тіні моралізаторського тону. Є чулість і зичливе кепкування, з яким він ставився до хаотичної дійсності та її персонажів. Завдяки коротким нотаткам оте давно померле життя триває й далі, і ми бачимо його нескінченні трагікомічні перипетії. Як тоді невправно натирали підлогу: один лягав животом на сукно, а два інші тягли його за ноги. Як Фалка вимастив білилом двері, й уся фарба зійшла. Як побили миски, розлили цілий слоїк риб’ячого жиру, зіпсували телефон, закрили заслінку, і весь будинок потонув у повені сажі й диму.

173

Йоанна Ольчак-Ронікер Воскресає Барщ, котрий рвав взуття, як ніхто інший у світі. Брилек, який умів ходити на руках. Рузька Круліцька, котрій не подобалося церувати панчохи. Мімеле, котра стояла в кутку. Мала Фейґа, яка марно шукала роботу у крамниці з сардельками. Здалеку долинають розсерджені голоси: – Віддай, це наша щітка. – Віддай, це наша. – Брешеш, тут є крапочка, наша щітка. – Дивися, брехло: бачиш тут рисочку, то наша. І борюкання – і шарпання; по шиї, у плечі, крики, сльози, волання порятунку. – Панно Стефо, хлопці. – Прошу Вас, дівчата. [...] Один дурнуватий телефон на цілий будинок, і то в канцелярії – ідеш до телефону, отримуєш по ракам. Ліфт узагалі не для людей, а тільки для посуду в кухні, хочеш трохи поїздити – знову отримуєш по рукам. Електричні лампи гарні, справді... і кумедні, бо тільки клацнеш, уже загорілася, але спробуй тільки клацнути – уже тягнуть тебе за вуха. [...] Десь зникали щітки, губилися ключі, переплутувалися ганчірки. Щоразу, як тільки щось прибрав чи зробив – уже втомився. – Я погано прибрала, не вмію, то не буду більше прибирати. – Не подобається моє шиття, будь ласка, не хочу більше шити. Один вимив двері, другий прийшов із пастою, клямки вичистив до золотого блиску, а двері замастив. Прийшов третій витирати шиби, замастив клямки. Знову бійка. – Я не хочу бути черговою по клямках. – Нехай вона тепер сама миє, коли забруднила. [...] Чи ж дивно, що Дорка сумно хитала головою, пророкуючи лихий кінець: – Не буде в цьому будинку ладу. А Маля, котра має таку властивість, що завжди влізе туди, де найпростіше дістати прочухана, заламувала руки: – Ой, краще померти, ніж жити в такому домі2. 174

Януш Корчак. Сторінками біографії Щойно було наведено бодай якийсь лад, прибули п’ятдесят новачків, які досі жили у примітивних умовах єврейських нетрів. Вважалося, що серед дітей із Францішканської знайдуться союзники, які вже звикли до існуючого регламенту, освоїлися з вимогами порядку та гігієни, прив’язалися до панни Стефи. Але найбільші скандалісти переважили готових до співпраці, і вони хутко втратили певність у собі. Страх перед невідомим породжував бунт і гнів. Власна чашка? Власний рушник? Власна шафка? Купіль? Перший раз у житті вони бачили туалет, який зливався водою. Вони не вміли ним користуватися і соромилися спитати. Дівчинка, побачивши власне ліжечко, заплакала: «Як це? Чи я тут завжди буду сама спати?». Перш ніж Корчак почав утілювати свої педагогічні експерименти, він учився терпіння. Він пізнавав «безбарвні та темні таємниці інтернатського життя [...], у спальні, ванній, рекреаційній залі, їдальні, подвір’ї й туалеті»3. Він брав участь у повсякденному житті вихованців, вислуховував їхні звіряння, втішав, зважував, вимірював, стриг, обрізав нігті, перев’язував порізи, спостерігав, висновував, нотував. Пізніше він погоджувався, що не впорався би без панни Стефи. То вона, практична, ділова, організована, запроваджувала щоденний лад і дисципліну. Вона була набагато суворішою, ніж Доктор, більш поривчастою, ніж він. Вона вимагала, командувала, бачила найменший недогляд і невблаганно за нього картала. Але завжди вона знаходила час, щоб обійняти, витерти сльози, вислухати скарги. Панна Стефа виконувала в цій спільноті роль матері, незамінної, хоча й часто, через контролювальну всюдисутність, обтяжливу. Він був батьком. Улюбленим, бо менш доступним. Часто зайнятий своїми справами, набагато більш терпимий, неуважний, нерівний у настроях, але коли він був у доброму гуморі, то завжди пропонував чудові забави. Спершу то були дрібні вдосконалення. Дошка оголошень, на якій і діти, і дорослі вивішували повідомлення, прохання, попередження. Завдяки їй кожен на власні очі міг побачити, хто і що повинен зробити, де, коли й чому. Вихователь не мусив даремно надсаджувати горлянку чи повторювати розпорядження сто разів, а дитина не 175

Йоанна Ольчак-Ронікер могла тепер виправдовуватися, що чогось не зрозуміла. Якщо вона не вміла читати, то просила допомогти колегу. Поштова скринька, куди можна було вкинути картку з проханням, скаргою, запитанням, вибаченням, звірянням. Полиця з речами спільного вжитку. На полиці книжки, ігри, зшитки з нотатками чергових і вихованців. Засклена шафка на знайдені речі. В ній – дві намистини, мушелька, обгортка від шоколадки, кольорове скельце, пташине перо, пляшечка – дитячі скарби. Дуже важливою для функціонування будинку стала система чергувань, винайдена панною Стефою. Турбота про чистоту всередині і зовні будинку, допомога на кухні, у пральні, догляд за наймолодшими були довірені вихованцям. Чергування були ранковими та вечірніми, щоденними або тижневими, одноразовими або багатократними, літніми, зимовими. Робота – менш і більш відповідальна, легша і важча, миліша й нелюба. Завдяки чергуванням домашні обов’язки справедливо розподілялися між дітьми, колеги могли контролювати й оцінювати виконувану роботу. Праця вчила самостійності й почуття обов’язку. Корчак вважав працю безцінним виховним фактором, адже вона розвивала інтелектуально і давала відчуття участі в житті спільноти, дозволяла знайти сенс життя і приносила суспільну користь. Істотним було його переконання, що чергування слід оплачувати. Він стверджував, що діти повинні якомога раніше дізнатися про вартість грошей, добрий та лихий бік володіння власністю. Кожен прибулець отримував опікуна – когось зі старших дітей. Опікун відповідав за «новачка», допомагав йому увійти в усталену колію життя в інтернаті. Поволі, не без труднощів, народжувалася знаменита система Корчака, заснована на самоврядуванні та справедливості. Доктор міг пізніше гордо написати: Організаційний рік завершився нашою перемогою. – Одна господиня, одна вихователька, двірник і кухарка – на сто дітей. Ми стали незалежними від поганого персоналу і тиранії допоміжного персоналу притулків. Господарем, працівником і керівником будинку стала – дитина4. 176

Януш Корчак. Сторінками біографії Найдивовижніше, що той дедалі краще функціонуючий організм поставав із таких різних елементарних частинок. Доля вихопила маленьких людей з їхніх вроджених умов, перенесла в екзотичний для них світ, підпорядкувала владі чужих, незрозумілих дорослих. Як вони знаходили порозуміння? Якою мовою розмовляли? Адже діти єврейської бідноти мешкали до того в герметично замкнених ортодоксальних анклавах. Вони вдягалися як євреї, розмовляли їдишем, неухильно дотримувалися релігійних приписів, не підтримували контактів із зовнішнім світом. Корчак і Вільчинська, виховані в середовищі польської культури, не знали їдишу, їм були чужі релігійні традиції, а з юдаїзмом пов’язував лише запис у свідоцтві про народження. Тут теж поставала дилема: в якому дусі вони мають виховувати довірених їм дітей? 1912–1914 роки, побачені крізь призму тогочасної ендецької (націонал-демократичної) публіцистики, є періодом безпардонної антисемітської нагінки. У 1912 році Національна демократія оголосила економічний бойкот євреїв під гаслом: «Свій до свого по своє». Фінансовий крах мав змусити єврейських виробників і купців покинути територію Польщі, від чого мусили б виграти вітчизняні ремесло й торгівля. Боротьба мала зосередитися не лише на економічному бойкоті. Головним ворогом був визнаний полонізований освічений єврей, який проліз в інтелектуальні кола й отруює душі «справжніх поляків» ідеями толерантності, гуманізму, братерства понад соціальними поділами, щоб під акомпанемент тих «загальнолюдських фраз» приспати пильність польського суспільства, опанувати його та використати у своїх власних інтересах. «Gazeta Poranna 2 Grosze» – рупор ендеків – у кожному числі інформувала своїх дедалі численніших читачів про єврейську мерзенність. Донедавна поступова «Prawda» оголосила війну євреям і банкрутство ідеї асиміляції: «Досить уже двонаціональності, досить уже зволікань, асимілятори мусять перейти в цій війні на один бік – або поляків, або євреїв». Членами Товариства «Допомога сиротам» були євреї найрізноманітніших орієнтацій: асимілятори, ортодокси, релігійні, нерелігійні. 177

Йоанна Ольчак-Ронікер Пожертви на утримання Будинку Сиріт надходили з середовищ, які ставилися до Польщі дуже по-різному: від ворожості й недовіри через байдужість і до прихильності та любові. Проте жоден із членів правління чи дарувальників не вимагав від керівництва Будинку якоїсь конкретної ідеологічної програми чи визначення офіційної позиції супроти антисемітської кампанії. Корчакові дозволяли втілювати омріяну педагогічну програму «в дусі правди і справедливості». «Загальнолюдські фрази» про толерантність і братерство нікому не перешкоджали. Доктор приділяв велику увагу виданню газети Будинку Сиріт. Він вважав, що систематичне документування повсякденних і святкових подій, складання планів, осмислення досягнень – усе це створює спадкоємність між минулим і майбутнім, зміцнює почуття спільноти між вихованцями, педагогами та персоналом. Він не уявляв собі виховної інституції без власного видання. Тому 8 серпня 1913 року народився «Tygodnik Dom Sierot». Часопис виходив у єдиному примірнику. На жаль, жодне з оригінальних чисел не вціліло. Ми знаємо тільки, що газету читали на щотижневому зібранні дітей і персоналу в суботу вранці. Вона мала форму зшитку, куди вписували рапорти й повідомлення, дитячі статті й тексти, скарги, коментарі, подяки. Спершу єдиним і головним редактором був Корчак. Він переглядав матеріали, зібрані впродовж тижня, визначав ті, які вважав істотними, писав до числа редакційну статтю. Від тієї бенедиктинської праці не залишилося б і сліду, якби не призабута газетка для дітей. 4 жовтня 1913 року вийшло перше число тижневика, що мав трохи задовгу назву: «Z bliska i z daleka. Ilustrowane pismo dla młodzieży z dodatkiem dla dzieci pt. «W słońcu»» [«Зблизька і здалеку. Ілюстроване видання для молоді з додатком для дітей під назвою «В променях сонця»»]. Титульна віньєтка була укладена гарним, виразним шрифтом, і оздоблена сецесійним орнаментом. Видавцем був Яков Морткович. Редакторами тижневика внизу шпальти були названі Яніна Морткович і Стефанія Семполовська. Газету публікували менш, ніж рік – до серпня 1914 року, коли почалася Перша світова війна. Навіть зараз 178

Януш Корчак. Сторінками біографії вона вражає своїм літературним рівнем, а особливо графічними шатами. Серед авторів: Стефан Жеромський, Юліуш Словацький, Моріс Метерлінк, Еміль Верхарн. Серед репродукованих художників: Станіслав Виспянський, Пйотр Міхаловський, Бруно Лільєфорс. Додаток для дітей «W słońcu» редагували з подібною ретельністю. Стефанія Семполовська займалася дидактичним аспектом, моя бабуся піклувалася про художній рівень. Редакторки довели свою літературну інтуїцію, друкуючи в наступних числах уривки з «Tygodnik Dom Sierot». Здавалося б, хаотичні тексти, які наслідували примхливий потік мови, надто відрізняються від інших, дещо старомодних творів. На щастя, пані оцінили перекірливий корчаківський шарм. Завдяки тому вціліла безцінна інформація про початки Будинку Сиріт. Увічнені пером деталі зворушують, наче крихти життя, застиглі в бурштині. В кількох фразах, написаних, можливо, на коліні, квапливо, відчувається усміх і кепкування, серйозність і смуток. Самоіронічно звучать назви анонсованих фейлетонів: Вступ до роману, який поки що ніяк не називається. Почав писати, але не знає, чим завершить, Януш Корчак. Другий вступ... Написав на чернетці, а потім переписав Януш Корчак. Третій і вже передостанній вступ. Останній вступ, себто анонс «Tygodnik Dom Sierot». А відтак коротенькі повідомлення з життя нікому не знаних персонажів із екзотичними іменами та прізвищами. Естерка. Сара. Рахеля. Ісаак. Бротман. Шейман. Ґольдштейн. Айзенбах. Видання негайно ж наразилося на інвективи ендецької преси. Про Корчака там писали: «[...] вихователь, якому через недовченість здається, що він відкрив якусь педагогічну Америку, ставить на дітях експерименти за своєю абсурдною системою»5. Ендеки не могли пробачити той факт, що єврей пояснює польським дітям існування реальності поруч із ними, в якій їхні єврейські однолітки переживають болісні проблеми: Чи пригадуєте, як удома вперше сказали, що треба вас віддати до «Допомоги сиротам»? – Чи пригадуєте, як писали прохан179

Йоанна Ольчак-Ронікер ня, а потім завели до канцелярії, а потім до лікаря, одного й другого? Чи пригадуєте, як казали, що немає місця, що, може, знайдеться пізніше, що слід прийти за тиждень, знову за тиждень, через два дні... завтра? Чи пригадуєте, як, зрештою повідомили, що вас уже записано, що вас уже приймуть, що вас уже можна приводити? Чи пригадуєте, як відбулася перша купіль, як вам забрали ваше взуття й капелюх, і пальто, і сорочку, давши інше вбрання? – Чи пригадуєте перший обід і першу ніч у новому ліжку? Чи пригадуєте, як поруч із вами не було нікого близького [...]? І стільки дітей дивилися на вас, і розпитували про все, а вам було так сумно?6. Ендецькі газети не шкодували видавцеві та Корчакові кусючих шпильок за просочування крапля за краплею в душі молоді співчуття до племені паразитів. А читачі засипали редакцію листами з вітаннями та запитаннями: чи Ґельберґова бабуся видужала? Чи мати Мошка Шметани знайшла роботу? Чи Альтшилерові віддали шапку? Чи Шейвах видужає? Вони також хотіли відвідати Будинок Сиріт. Усіх запрошували: «В неділю, між 12 і 2 пополудні». Доктора вважають доброзичливим другом дітей, який дивився на них вологим від зворушення поглядом. Насправді ж, окрім жалісливого серця, він мав ще й гостре око і допитливий розум ученого. Він ніколи не приховував, що вважає інтернат психолого-педагогічною лабораторією, а своїх підопічних – об’єктами досліджень. Корчак ставився до них із ніжністю й розумінням. Вони довіряли йому, любили його. Із взаємністю. Головним своїм обов’язком він вважав гарантування їм почуття безпеки. А як із повагою до приватного життя інших людей? З тим було гірше. Цікавість дослідника підштовхувала його до безугавних спостережень удень і вночі. Доктор одержимо фіксував усі подробиці життя Будинку та його мешканців. Він списував тонни зошитів, зшитків, блоків і блокнотів. Креслив графіки ваги та зросту. Нотував усе про сон, апетит, гігієну. 180

Януш Корчак. Сторінками біографії Протоколи засідань самоврядування. Протоколи товариського суду. Листування з дітьми. Беньямін писав: «Я хочу виправитися. Я більше не буду битися на уроці. [...] Як я тепер буду нечемний, то сам прошу, щоб мене покарали. [...] До побачення». Лікар відповідав: «Допоможіть йому. Нехай хтось із старших дітей візьме його під опіку»7. Здавалося б, гора всіх тих матеріалів засипле Корчака, що він уже ніколи не знайде часу на оригінальну творчість. А однак? Дві його останні книги знову були дуже добре сприйняті критиками й читачами. Наприкінці 1912 року у видавництві Мортковича вийшла Слава – простенька, зворушлива історія про дітей польських пролетарів, які мешкають в одному дворі, про їхні злидні, солідарність і життєві мрії. Через рік з’явився том, який містив три твори, що розповідали про три стадії розвитку. Титульна повість Бобо – психологічний аналіз дитини-немовляти, Нещасливий тиждень – історія семи днів із життя гімназиста, Сповідь метелика – щоденник підлітка. Іще ніяк не названий роман друкували частинами у «W słońcu», і він був багатообіцяючим. Дивовижно, що Корчак узагалі міг зосередитися. Вдень, коли він тільки-но сідав писати, приходила перша дитина – поскаржитися, що її штовхнув колега, тому вона поставила ляпку. Потім друга – зі скаргою, що має цвях у черевичку. Третя питалася, чи можна взяти доміно. Четверта прохала ключ від шафи. П’ята знайшла на підвіконні носовичок. Шоста хотіла віддати на зберігання чотири ґроші, які отримала від тітки. Сьома прибігла за хустинкою: «То моя. Я залишив її на підвіконні». Увечері він мазав йодом скалічені пальці, змащував потріскані губи вазеліном, роздавав ліки від кашлю. Потім розповідав казку й нарешті йшов до себе. В коридорі він розминався з панною Стефою. Вони казали одне одному: «На добраніч». Але вона одразу ж кликала його, бо у когось із хлопців розболівся зуб, і той плакав. Корчак мусив дати ліки, втішити малого. За хвилю розплакався інший. Йому наснився поганий сон, а може, він сумував за батьками. Доктор сідав поруч, заспокоював: «Ну, спи вже, спи, синочку». Окрім щоденної педагогічної та організаційної роботи в Будинку, на нього чекало безліч інших справ. Наради з особами, від яких зале181

Йоанна Ольчак-Ронікер жало фінансування. Співпраця з десятками громадських інституцій. Лекції. Публічні виступи. Надання хворим дітям спеціалізованої медичної допомоги. Сам він і далі практикував як лікар, безкоштовно лікував дітей друзів, допомагав мешканцям навколишньої дільниці. Коли 27 лютого 1913 року відбулося офіційне урочисте відкриття Будинку Сиріт, Корчаку було тридцять п’ять років. За його системою поділу життя на семирічки починався новий етап. Він був молодий, у розквіті сил, вільний від особистих зобов’язань, позбавлений начальства і суворого розпорядку. Він утілював мету, яку сам обрав. У нього було повно творчих задумів. Тоді чому ж у своєму Щоденнику він згадує той час із такою смиренністю й гіркотою? 5×7. На лотереї життя я виграв ставку. Мій номер уже вийшов із кола. Ставка — тільки те, що не програю у цьому розіграші. Оскільки не ризикну наново. Це добре: міг програти. Але втратив шанс головного виграшу, значного виграшу – шкода. Мені справедливо повернули те, що я вклав. Безпечно, але сіро – і жаль. Самотність не болить.. [...] Не шукаю приятеля, бо знаю, що не знайду. [...] Я уклав із життям угоду: не будемо перешкоджати одне одному8. А життя, як відомо, не дотримується домовленостей. У червні 1914 року після наполегливих клопотань доктора Ґольдшміта Товариство «Допомога сиротам» асигнувало шість тисяч рублів на придбання ділянки, щоб побудувати літній табір для дітей, схильних до сухот. Будівництво мало обійтися у тридцять п’ять тисяч рублів. Проект не був реалізований. У липні 1914 року на прохання доктора Ґольдшміта Будинок Сиріт придбав сто глиняних горщиків. Кожен із вихованців посадив у горщику цибулинку фуксії. Коли квіти зацвітуть, вони хотіли подарувати їх найближчим сусідам на знак миру і дружби. Та коли вони зацвіли, доктора вже не було у Варшаві.

182

Януш Корчак. Сторінками біографії В серпні 1914 року спалахнула Перша світова війна. Доктор Ґольдшміт, мобілізований водночас із іншими варшавськими лікарями, поїхав на фронт. Панна Стефа залишилася на Крохмальній сама із сотнею дітей.

Примітки 1. Drugi wstęp do powieści..., op. cit., s. 132 2. Powieść, która się nie nazywa. Trzeci i już przedostatni wstęp napisał Janusz Korczak. «W słońcu» 1913, nr 7, Ibidem, s. 133–135. 3. Janusz Korczak, Jak kochać dziecko. Internat, [в:] Idem, Dzieła, t. 7, s. 139; Януш Корчак, Дитя людське, с. 131. 4. Janusz Korczak, Jak kochać dziecko. Dom Sierot, Ibidem, s. 276; Януш Корчак, Дитя людське, с. 232. 5. Eksperymenty z młodzieżą. «Gazeta Warszawska» 1913, nr 358, цит. за: Dzieła, t. 11, wol. 1, s. 394. 6. Janusz Korczak, 40–10 (z «Tygodnika Dom Sierot»). «W słońcu» 1914, nr 6, Ibidem, s. 153–154. 7. Janusz Korczak, Ratujcie Beniamina (z «Tygodnika Dom Sierot»). «W słońcu» 1914, nr 21, ibidem, s. 166. 8. Janusz Korczak, Pamiętnik, op. cit.; Януш Корчак, Дитя людське, с. 464.

183

Йоанна Ольчак-Ронікер

17. Увесь світ у вогні Коли ми йшли через Остроленку до Східної Пруссії, крамарка питала нас: – Що з нами буде, панове офіцери? Бо ми цивільні – за що маємо страждати? – Ви – щось інше, ви йдете на певну смерть. Януш Корчак, Щоденник, ґето, травень 1942 [ДЛ, 442]

Війна почалася 1 серпня 1914 року, в середу. За місяць і три дні до того сербський змовник застрелив у Сараєво спадкоємця австроугорського престолу ерцгерцога Франца Фердинанда та його дружину Софі. Замах став каталізатором, який тільки пришвидшив події. Територіальні та амбіційні суперечки найбільших європейських держав тривали вже багато років і призвели до появи двох ворожих таборів, котрі раніше чи пізніше мусили вчепитися в горлянку один одному. З одного боку, Антанта – Великобританія, Франція та Росія. З іншого, Троїстий союз – Німеччина, Австро-Угорщина та Італія, себто коаліція центральних держав. Усі ми вчили про це у школі і ніяк не могли зрозуміти, в чому полягав той ланцюг взаємозв’язків, який зумовив, що локальна подія призвела до глобальної катастрофи. Корчак так пояснював дітям складні політичні механізми: Кажуть, що війну почав німецький імператор Вільгельм. А то було так. Австрія посварилася з Сербією, але Сербія не хотіла битися, хотіла вибачитися, просила інших, щоб ті її з Австрією помирили. А Вільгельм каже: «Не поступайся, не дай себе перепросити, Сербія малá, то впораєшся з нею». І дурна велика Австрія кинулася на Сербію. 184

Януш Корчак. Сторінками біографії Сербія мала друзів. Франція та Росія заступилися за Сербію. А німець заступився за свого австрійського приятеля, та ще й Туреччину намовив приєднатися до них. Англія ні з ким не дружила, нікому допомагати не обіцяла, навіть війська не мала. Англійці живуть на острові, тож могли кораблями боронитися, а нападати не хотіли. Аж тут, раптом, що діється? Вільгельм веде свої війська до Бельгії. А вже давно було домовлено, що [...] нікому до Бельгії війська приводити не вільно, хоч би не знати яка велика була війна. Всі дали слово, що Бельгії не вільно чіпати, і Вільгельм слово дав. Але його порушив. Пообіцяв і не дотримав обіцяного. Отож, Англія сказала: – Коли так, то і я битимуся1. Через сорок днів після смерті ерцгерцога Франца Фердинанда палала вже вся Європа. У війну вступали великі й малі держави. Почалася понад чотирирічна бійня на незліченних полях битв. Оголошена Росією загальна мобілізація суттєво змінила життя і зовнішній вигляд Варшави. Резервісти, яких звозили з усього Царства, громадилися на призовних пунктах. Навколо кублилися юрми проводжаючих, родичів і друзів. Вулицями тяглися підрозділи поставлених під рушницю, коні та обози з продовольством. За кілька днів після початку воєнних дій у місті з’явилися групи бездомних біженців із сіл і містечок, спустошуваних неприятелем. Утомлені й перелякані, вони йшли з вузликами і клуночками або їхали на возах із урятованим домашнім скарбом. Місцеві мешканці робили запаси, купуючи борошно, крупи, сало, цукор, чай. Під крамницями шикувалися довгі черги. Державний банк закрили у зв’язку з надзвичайними платежами для війська і чиновників. Інші банки також призупинили діяльність. Нажахані клієнти від світанку вистоювали під зачиненими дверима.

185

Йоанна Ольчак-Ронікер Корчак, мобілізований як молодший ординатор дивізійного лазарету, побоювався за матір і Будинок Сиріт. У 1931 році він повернувся в ті часи в посмертному спогаді, присвяченому моєму дідові: Зауважу один момент, який визначив моє ставлення до Мортковича [...]. Беручи гонорар за одну з перших книжок, я залишив сто рублів на «чорний день». Він настав. То був початок війни 1914 року та призов до війська. [...] Як керівник Будинку Сиріт я хотів перед від’їздом залишити гроші на їжу для ста дітей. В найсоліднішому банку лежали п’ять тисяч рублів. Завдяки протекціям і клопотанням я видушив двісті п’ятдесят рублів; такими були тижневі видатки. Коли я заговорив про більшу суму, директор поклав руку на банкноти, що лежали на столі, й пригрозив: – Скажете ще одне слово, не дам нічого. – Війна – Ви що, не розумієте? Даю вам на тиждень. [...] Я подумав, варто залишити матері сто рублів, тож пішов до книгарні, щоб отримати принаймні обіцянку, що в разі потреби вона зможе звернутися. Морткович, не кажучи ні слова, не вагаючись ні на мить, – усі сто рублів заплатив негайно2. Доктор тепер був спокійний за матір, проте й далі хвилювався про дитячий будинок. Панна Стефа переконувала, що все буде добре. Війна триватиме не більше кількох місяців. Він не вірив. Корчак написав про свою стурбованість Естерці Вейнтрауб, улюбленій вихованці Вільчинської, яка навчалась у Швейцарії. Пізніше він не міг собі пробачити, що викликав її. Поручник царської армії Ґенріх Йосифовіч Ґольдшміт виїжджав зі своєю дивізією з Петроградського вокзалу на варшавській Празі в напрямку герцогства Пруссії – сучасних теренів Мазурського приозер’я, яке тоді належало Німеччині і встромлялося видовженою 186

Януш Корчак. Сторінками біографії смугою вглиб Російської імперії. На лісові, багаті озерами простори у другій половині серпня ввійшли дві російські армії: перша на чолі з генералом Паулем фон Рененкампфом – з боку Вільно, і друга на чолі з генералом Олександром Самсоновим – з боку Мазовша. Корчак служив у армії Самсонова. Він не був фронтовим лікарем, тож не міг побачити на власні очі страхітливу битву під Танненбергом, яка тривала від 23 до 29 серпня і закінчилася поразкою росіян. Тогочасний Танненберг – це скромне мазурське село Стембарк неподалік Ольштинка, розташоване за п’ятнадцять кілометрів від поля бою. На тому полі полягли кількадесят тисяч російських солдатів, переважно поляків із російської займанщини. Сто двадцять тисяч потрапили в полон. Після програної битви генерал Самсонов наклав на себе руки. Залишки його армії, переслідувані німцями, кинулися тікати землями Царства Польського з Мазурів до Варшави. Побоюючись грабежів, зґвалтувань, погромів, підпалів, тікали мешканці околиць, якими проходили росіяни. На особливу жорстокість наражалися євреї. Поручник Ґольдшміт описував побачене в коротеньких нотатках З війни, які надсилав до єврейських газет, котрі виходили польською мовою: варшавського «Głos Żydowski» і краківського «Nowy Dziennik». Мишинець. Прикордонне містечко. Ринок. Крамниці розграбовані, вікна вибиті, двері висаджені. Вже є спалені будинки. Мешканців майже немає. Євреїв немає жодного. Вози військових обозів, коні, піхотинці й вершники. Я сказав, що євреїв немає жодного, – ні, зостався один, тільки один, старий і сліпий. Він іде через ринок, намацуючи дорогу палицею, дивним чином оминає вози, поволі простує крізь ріку коней і людей. Може, в нього немає родичів, може, тікаючи, вони покинули старого? Ні – він зостався, бо так захотів, бо в Мишинці залишилися синагога та кіркут3. Обтяжливі багатогоденні марші відступаючого війська, довготривалі постої в очікуванні наказів, копання оборонних ровів, 187

Йоанна Ольчак-Ронікер засіки з колючого дроту, гуркіт гармат, свист куль і брязкіт розривів шрапнелі, криваво-червоні заграви палаючих лісів і сіл, голод і смертельна втома, безпомічні командири, перелякані солдати. Доктор Владислав Пшиґода, який служив у тому ж підрозділі, розповідав, як сильно Корчак ненавидів ту війну. Він продовжував пораненим солдатам термін перебування у шпиталі, відправляв їх у відпустки додому на лікування, за що командування постійно йому дорікало, доносило нагору, підозрювало у продажності. Йому до того було абсолютно байдуже. Доктор був занурений у нотатки, які писав, як тільки знаходив хвилину часу. «Траплялося, що пишу на привалах, на лузі, під сосною, на пеньку»4, – згадував Корчак у ґето, в Щоденнику. У перервах між однією та другою кривавими сутичками Першої світової війни поставала Дитина в родині, перша частина тетралогії Як любити дитину – твір, що містить виклад педагогічних поглядів Корчака. Він був майстром духовного суверенітету. Він ніколи б не змирився з тим, щоб дійсність змусила його прийняти правила гри, на яку він не мав охоти. Його проти волі втягнули в абсурдну війну, тож він ховався у психічну пустинь і нотував рецепти створення світу кращого, ніж той, в якому йому довелося жити. Власне тому, що навколо було так багато страждань, він доводив, що найважливішим завданням педагога є захист дитини від насильства і страху. Корчак ставився до своїх чернеток із нотатками, як до заповіту: він міг щомиті загинути від кулі, померти від якоїсь поширеної фронтової хвороби: зараження крові, черевного тифу, діареї. Отож, він мислив так, як звикли думати євреї: літери вічні, літери не вмирають. Вціліють бодай кілька сторіночок, які переконають, наскільки важливими для нормального розвитку людини, а отже, і для правильного розвитку людства, є такі цінності, як почуття безпеки, повага оточуючих, віра в себе, уважна любов рідних і близьких, життя у правді. У тому, що він писав, немає й сліду дидактичного фальшу, який велить ховати від наймолодших знання про жорстокість світу: [...] як же ви хочете ввести до життя дитину, певну, що все правильно, справедливо, розумно вмотивовано й незмінно? 188

Януш Корчак. Сторінками біографії У теорії виховання ми забуваємо про те, що маємо вчити дітей не лише цінувати правду, а й розпізнавати брехню, не лише любити, а й ненавидіти, не лише шанувати, а й зневажати, не лише погоджуватись, а й обурюватись, не лише слухатись, а й бунтувати5. Пізніше, готуючи книжку до друку, він пояснював гостроту своїх слів: «Я писав цю книжку під час війни в польовому лазареті під грім гармат; самої лише програми всерозуміння мені було замало»6. Шлях, який подолав Доктор зі своєю дивізією, рухаючись зі Східної Пруссії до Варшави, описаний у нечисленних його повідомленнях. На початку грудня 1914 року російські та об’єднані німецько-австрійські війська зіштовхнулися в битві за Лодзь, в який німці здобули перемогу 6 грудня. При дорозі до Лодзі розташоване фабричне селище Жирардув, відоме своїми прядильнями, ткальнями та фарбувальнями льону. Росіяни переробили виробничі цехи на військові шпиталі. Корчак писав: Жирардув. У фабричних залах, великих залах, на всіх поверхах ноші з пораненими. Діти розносять їм чай, переповзаючи або перестрибуючи через поранених і мертвих. У шпиталі – помирають від холери. Смерть тут і там. А у віконці маленької крамнички так само, як тиждень і місяць тому, похилившись, шиють три кравці: дідусь, батько, онук. Шоста ранку – полудень – вечір – ніч – лампа горить, а вони шиють. Вийшов наказ виселити євреїв, усі пакуються, бігають, – а три кравці, старий, зрілий і хлопець – сидять і шиють. Хіба наказ їх не стосується? – Ще сьогодні, повертаючись близько півночі додому, я бачив їх похиленими – шили; а наступного дня крамниця була замкнена7. 22 лютого 1915 року, користуючись тим, що його підрозділ перебував неподалік, доктор Ґольдшміт на один день заскочив до Варшави. Він не мав часу відпочивати. Йому довелося вирішувати десятки проблем, наділити своєю присутністю дітей, пані Стефу, маму. Проте 189

Йоанна Ольчак-Ронікер він знайшов час відписати невідомому адресатові. У відповідь на поставлене запитання він вичерпно розповів, як влаштована організаційна та педагогічна система в Будинку Сиріт. Це його цікавило набагато більше, ніж зовнішній світ. Але він мусив туди повернутися. Навесні 1915 року німці й австрійці почали наступ на російські війська по всій лінії фронту. Російська армія, витіснена союзницькими – німецькими та австро-угорськими – військами з території Царства Польського, відступила на південний схід. Росіяни, покидаючи так довго окуповані ними території, застосовували тактику «випаленої землі». Вони руйнували залізниці й дороги, висаджували мости, грабували села й містечка. Доктор дивився, а відтак описував: Стільсько – село в Карпатах. Біля підніжжя гори – хатина. А в ній світло: дві свічки. Ми – армія, як завжди, у відступі, тікаємо. А чим була російська армія, коли тікала, знають усі – вона була жахлива для всіх – у першу чергу, євреїв. – Запалити о п’ятій вечора дві свічки і навіть не завісити вікна хусткою – це безумство, може, героїзм. Я не знаю, хто мешкав у тій хатині, хто наважився запалити свічки і вікон не завісити. Поморяни. Галичина. Здавалось би, спалили вже все, що можна спалити. Здавалось би, що людей уже немає. А однак, ведуть сто євреїв, одні кажуть, що то шпигуни, інші – що їх мають тільки виселити. Замкнули всіх в якомусь будинку. А вночі з того боку спалахнула пожежа. І вибігла з хати жінка, дитину тримає на руках, двоє старших дітей біжать за нею. Хтось сказав, що будинок, де були заарештовані, підпалили військові. І вона повірила, і біжить – біжить з дітьми – може, рятувати? Вистачить. Не тільки євреї страждають – увесь світ у крові й вогні, в зойках і плачі, й жалобі. Ще тільки одна картина. Втікає ціле село: вози, корови, діти, телята, матері й батьки, літні люди. А єврей ходить поміж ними й купує. Дає мало, майже нічого. Але радить продавати, каже продавати... Показує папір з печаткою. Якщо не продадуть, то, каже, самі знаєте, що буде... Похилив я низько голову і питався в неба, питався в землі очи190

Януш Корчак. Сторінками біографії ма, думкою, болем: чи не досить тобі наших поневірянь, нашої кривди, нашого гіркого страждання – скажи, чи потрібна тобі ще й наша ганьба, скажи, навіщо вона тобі?8 Відчутно, що Корчак перебував у розпачі. Але й у найтемнішу ніч може раптом з’явитися людина, яка розжене темряву, а майбутнє збагатиться новим сюжетом. Так було і цього разу.

Примітки 1. Janusz Korczak, Co się dzieje na świecie. III. «W słońcu» 1918, nr 23, [в:] Idem, Dzieła, t. 11, wol. 1, s. 206–207. 2. Janusz Korczak, [в:] Pisarze i artyści o swoim wydawcy. Głosy kolegów i towarzyszów pracy. «Przegląd Księgarski» 1931, nr 17, [в:] Idem, Dzieła, t. 14, wol. 1, s. 35. 3. Janusz Korczak, Z wojny. «Głos Żydowski», 1918, nr 25, Ibidem, s. 7. 4. Janusz Korczak, Pamiętnik, op. cit.; Януш Корчак, Дитя людське, с. 478. 5. Janusz Korczak, Jak kochać dziecko. Dziecko w rodzinie, [в:] Idem, Dzieła, t. 7, s. 112; Януш Корчак, Дитя людське, с. 100. 6. Ibidem, s. 113; там само, с. 111. 7. Janusz Korczak, Z wojny, [в:] Idem, Dzieła, t. 14, wol. 1, s. 7. 8. Ibidem, s. 8.

191

Йоанна Ольчак-Ронікер

18. Воєнні зустрічі та розлуки Моя участь у японській війні. Поразка – злигодні. У європейській війні – поразка – злигодні. [...] Не знаю, як почувається і ким почувається солдат переможної армії... Януш Корчак, Щоденник, ґето, 4 серпня 1942 року [ДЛ, 495]

У грудні 1915 року дивізія, в якій Корчак служив ординатором польового лазарету, квартирувала в селі Глибочок на Волині. З нагоди Різдва Докторові, який отримав підвищення від поручника до капітана, надали триденну відпустку. Варшава вже півроку як була окупована німцями: він не міг туди потрапити. Тож Корчак вирушив до Києва. У місті була значна польська громада: він сподівався, що знайде там знайомих і виховні установи, подібні до будинку на Крохмальній. Доктор саме працював над другою частиною тетралогії Як любити дитину, яку назвав Інтернат, і шукав натхнення. Він потрапив до Вацлави Перетяткович, засновниці й директорки польської жіночої гімназії в Києві*. «Невисокий, худорлявий, рудуватий блондин у військовій формі (пальто занадто довге), дещо сутулий»1. Таким побачила його дочка пані Вацлави Яніна, вчителька географії та мінералогії, яка описала, що трапилося далі. У гімназії пані Перетяткович навчалися дівчата з забезпечених родин і, як це було тоді заведено, у школі дбали не лише про їхній інтелектуальний рівень, а й про моральні принципи та манери. Директорка зніяковіла, коли Корчак почав її розпитувати, як вона чинить, коли впіймає когось із панночок на крадіжці. Їй ще такого не траплялося. Після чергових не менш дошкульних запитань пані Перетяткович зрозуміла, що слід скерувати Доктора до закладу з * Гімназія містилася в будинку по вул. Володимирській, 47. – Прим. перекладача.

192

Януш Корчак. Сторінками біографії менш бездоганною репутацію, ніж її гімназія. Так він потрапив на вулицю Богоутівську*. На Богоутівській в орендованих дерев’яних будиночках містився організований Польським комітетом допомоги жертвам війни інтернат для польських учнів ремісничої школи, створеної Шкільною матицею. Інтернатом керувала Марина Фальська (уроджена Роґовська), полька з поміщицької родини, трагічна постать. Активістка Польської соціалістичної партії, вона після розколу в 1906 році приєдналася до ПСП-Лівиці, в її житті були й багаторічна праця на громадській ниві, й опозиційна діяльність, і численні арешти, і заслання до Вологди. Після повернення із заслання вона вийшла заміж за відомого діяча ПСП доктора Леона Фальського і поїхала разом із ним до невеликого литовського містечка, де він отримав посаду лікаря. Тут народилася їхня єдина донька Ганя. Там у 1912 році Фальський заразився від пацієнта черевним тифом і помер. Він заслужив собі значну довіру та симпатію мешканців усієї околиці, бо на його похороні, який відправляв місцевий парох, зібралися юрми євреїв, католиків, бідняків, котрих доктор лікував безкоштовно, прийшли поміщики, з якими він приятелював, і рабини, з якими провадив філософські суперечки. Не прийшла тільки дружина, затята атеїстка. Після похорону вона виїхала до родичів на Україну. Побоюючись епідемії скарлатини, яка там тоді лютувала, жінка відправила Ганю до сестри в Москву. Там дитина померла в 1914 році, саме, коли почалася війна. Пані Марина ніколи не змирилася зі своїм подвійним нещастям. До кінця життя вона носила жалобу. Перестала усміхатися. Її називали «Сумною Панею». Проте вона знала, що таке самодисципліна, і не морочила людям голову своїми драмами. Позбавлена засобів до існування, не маючи змоги дістатися Польщі, Фальська влаштувалася на роботу в київському інтернаті. Втім, їй було дуже важко впоратися з деморалізованими дітьми війни. Візит офіцера, поляка, відомого письменника, який прибув сюди просто з фронту, а водночас, як ніхто, розумівся на педагогічних проблемах, став переломним для всіх. Під час триденного * Тепер вул. Багговутівська. – Прим. перекладача.

193

Йоанна Ольчак-Ронікер перебування в київському осередку Корчак реорганізував хаотичне досі життя шістдесятьох його вихованців. Із випадкової суміші агресивних анархістів вони почали перетворюватися на демократичну спільноту. На самому початку свого візиту Доктор виявився втягнутим у справу тринадцятирічного підлітка, звинуваченого у крадіжці годинника, а отже, хлопцеві погрожували виселенням з будинку. Використовуючи випробувані на Крохмальній методи товариського суду: свідки, прокурори, адвокати й судді, призначені з-поміж вихованців, пощастило довести невиновність хлопця, а принагідно дати дітям зрозуміти, що їхні права шанують. Він допоміг їм організувати самоврядування. Запропонував свою улюблену ідею: видання місцевої газети, показав, як це зробити, сам написав передову статтю, пізніше надсилав статті з фронту. Увесь день він проводив з хлопчаками: розпитував про минуле, про долю, біди, мрії, радив, підбадьорював, вигадував забави, які дозволили їм на певний час забути про реальність. Вечорами він спілкувався з панею Мариною. Корчак її не втішав. Кожне слово втіхи лунало би фальшиво. Він міг її тільки переконувати, щоб вона знову пустила коріння в житті, відчувала свою значущість. Ті три дні зумовили, що Корчак заразив її своєю педагогічною пристрастю, вказав їй мету в житті. Між ними виникла дружба, яка тривала до самої смерті, хоча під час драматичних бур вони іноді сварилися. Дружба – чи кохання? Одностороннє? Взаємне? Біографи скромно мовчать про це. Обидва були самотні. Вони зустрілися в пеклі війни, на самому денці відчаю. Було би дивом, якби вони не прихилилися навзаєм. У метафоричному, а не буквальному сенсі. З натяків тих, хто був поруч, можна виснувати, що Корчак більше запалився, а вона не хотіла, не вміла, не могла відповісти взаємністю на його почуття. Але навіть якщо хтось комусь завдав якихось ран, залишилося взаємне захоплення. Почався новий розділ в їхньому житті. Гарний, хоча й позбавлений щасливого кінця. Після триденної відпустки Доктор мусив повернутися до Глибочка. Увесь 1916 і перші місяці наступного року йому доведеться провести на південно-західному фронті, на Поліссі та Волині, серед 194

Януш Корчак. Сторінками біографії тамтешніх лісів, пагорбів, ярів, трясовин і боліт. На цих теренах точилися запеклі позиційні бої між російською армією та об’єднаними німецько-австрійськими силами. Літо 1916 року було успішним для росіян. Восени, взимку, навесні вони залишалися на місці. Окопи. Засіки з колючого дроту. Короткі сутички. Відступ. Очікування слушного моменту для атаки. Здавалося б – кошмар. А проте Корчак в 1942 році в своєму Щоденнику згадував ті часи з ностальгією: Кіннотник чи мотоцикліст – удень, уночі – на папірці олівцем подеколи короткий наказ. Треба виконати без балачок. Село налічує п’ять непошкоджених халуп. «Приготуватися до прийняття двохсот поранених, їх уже везуть». А ти роби, що хочеш. [...] Хтось постукав до халупи, кінь заіржав на шосе. Буде новина. Може, до міста, може, сьогодні вночі у палаці, а може, на інший фронт, а може, найстрашніше – полон2. Неможливо сьогодні простежити, якими волинськими дорогами та бездоріжжям пересувався невисокий, злегка сутулий, худорлявий, рудуватий блондин у військовій формі, в занадто довгому пальті. Де він був, коли зазначив у своїй чернетці: Вихователь-апостол. Майбутнє народу. Щастя прийдешніх поколінь. Але де ж у цьому моє власне життя? Моє власне минуле, моє власне щастя, моє власне серце? Я роздаю думки, поради, застереження, почуття, роздаю їх щедро. [...] Все для дітей, а що для мене? Вони стверджуються у знанні, досвіді, моральних вказівках, нагромаджують запаси – а я витрачаю. – Як надалі розпорядитися запасом власних духовних сил так, щоб не стати банкрутом? Припустімо, що у вихователя немає власної молодості, яка вимагає свого, сім’ї, яка сковує його, матеріальних клопотів, 195

Йоанна Ольчак-Ронікер які його непокоять, фізичних недуг, які йому дошкуляють. – Цілковито відданий святій справі виховання, він не може не мати почуттів. – Як вберегти їх від розчарувань? А коли він повертається додому, який має бути його домом, хіба, не маючи змоги сердечно всіх привітати, не має він права усміхнутись комусь одному? Коли ввечері він іде зі спальні, не маючи змоги ніжно з усіма попрощатися, хіба хоча б інколи він не має права вирізнити одного чи двох окремою фразою: «Спи, синку, спи, малий розбишако»3. Дражлива тема емоційного зв’язку між вихователем і вихованцями рідко з’являється у творах Корчака. Серед десятків дітей із Будинку Сиріт, які згадані на ім’я чи прізвище, є кращі й гірші, слухняні й некеровані, ті, які надовго запам’ятовуються, і ті, хто легко забувається. Але немає жодної постаті особливо улюбленої дитини, – а прецінь мали би бути й такі. Професійна етика не дозволяє нікого виділяти, не дозволяє висловлювати нічого особистого. Тим більш пронизливими видаються дві драматичні історії, які трапилися приблизно в ті самі воєнні часи, у двох різних місцях. Перша у Варшаві, на Крохмальній. Друга на Волині, під Тернополем. Перша стосується Естерки Вейнтрауб, колишньої вихованки Будинку Сиріт. Друга – одинадцятирічного Стефана Заґродника, сироти з тернопільського притулку. Естерка була підопічною притулку для сиріт по вулиці Францішканській, де в 1909 році почала працювати вихователькою Стефанія Вільчинська. Дванадцятирічна тоді, розумна й мила вихованка, дівчинка виявилася безцінною помічницею виховательки. Вона чудово давала раду з дітьми, викликала в них повагу, демонструвала справжні педагогічні таланти. Естерка хутко стала улюбленицею панни Стефи, її прийомною дочкою. Взаємна прихильність тривала і на Крохмальній. Вільчинська допомогла дівчині закінчити гімназію і незадовго до війни відправила її вчитися до Швейцарії. Вже йшлося про те, що Корчак, вирушаючи на війну, побоювався, 196

Януш Корчак. Сторінками біографії чи здужає панна Стефа впоратися сама з сотнею дітей. Він писав Естерці, поділившись із нею своїм занепокоєнням. Про те, що сталося далі, розповідає історія, надрукована в 1935 році в «Mały Przegląd», стилізована під щоденник вихованки, яка живе в Будинку Сиріт у роки війни. Вона заснована на автентичному щоденнику або реконструйована за збереженими записами. 26 січня 1917 р. Сьогодні ми мали незвичайний день: приїхала Естерка. Її треба буде слухатися так само, як п. Стефу. Бо панна Едзя, п. Малґося, п. Дора та інші пані поволі перестають нами займатися. Вони не приходять, не бавляться і не розповідають казок. Певно, і вони так само, як ми, потерпають від голоду і так само, як ми, мріють принаймні раз у житті наїстися досхочу. Естерці двадцять років. Ані потворна, ані гарна. Але усмішка її опромінює все обличчя. [...] 19 лютого Я не писала кілька днів, бо голод не дозволяє мені зосередитися. Коли були росіяни, ми не відчували біди, але тепер німці далися нам добряче взнаки. Старші дівчатка кажуть, що німці є великими комбінаторами – навіть з глини зроблять їжу. [...] 23 лютого Боже, які тепер морози! [...] Панна Стефа каже, що такої суворої зими не пам’ятає багато-багато років. На нашій вулиці є пекарня і склад вугілля. Вічно стоять черги. Люди тримають в руках товарні картки і туляться одні до одних, зараз 10 година, а вони так стоять від шостої ранку. [...] 27 лютого Я була би дуже щаслива, якби хтось мене так любив, як п. Стефа панну Естерку. Коли вона її обіймає й цілує, мені здається, що навіть мати не може бути більше прив’язаною до своєї дитини [...].

197

Йоанна Ольчак-Ронікер 28 березня Старші діти постійно розповідають про двох докторів, які тепер на війні. Один із них – голова товариства опіки над Будинком Сиріт, а другий – директор. Той перший доктор, кажуть, дуже нервовий і за будь-що кричить. Він може навіть накричати на панну Стефу (пощо?), але має добре серце, тільки такий прудкий, нетерплячий. [...] Той другий доктор начебто має лисину, руді вуса й шпичасту борідку. Як когось любить, то називає його «розтяпакою» і «дурилом» [...]. Той доктор начебто так само важливий, а може, навіть важливіший, ніж п. Стефа. Чи то можливо, щоб хтось був мудріший від панни Стефи4? У березні 1917 року «той другий доктор» стояв зі своїм полком під Тернополем. Скориставшись затишшям на фронті, він відвідував місцеві притулки для дітей. Вражений жахливими умовами, в яких животіли позбавлені догляду, голодні, запущені, брудні діти, він узяв до себе одинадцятирічного хлопця, котрий хотів учитися ремесла, а в військовому лазареті була столярно-теслярська майстерня. Корчак дозволив хлопцеві оселитися у своїй кімнаті. Два роки я не бачив нікого зі своїх, півроку тому – лист, короткий, пожмаканий, він випадково прорвався крізь кордон багнетів, цензорів, шпигунів. – І ось я знову не сам5. Два тижні, проведені під одним дахом із малим Стефаном Заґродником, Корчак описав зі скрупульозністю клініциста в нарисах Виховні моменти. Завдяки йому з мороку тих часів виступає, наче в блиску рефлектора, фрагмент чужої, несамовитої долі. Четвер, дн. 8 III 1917 р. Він у мене четвертий день. [...] Мати померла, коли йому було сім років, – не пам’ятає, як її звали. Батько на війні, чи в полоні, чи загинув. Має сімнадцятирічного брата, який живе в Тернополі. Він мешкав з братом, потім із солдатами, останні 198

Януш Корчак. Сторінками біографії півроку в притулку. Притулки створила спілка міст, керує ними абихто. Влада то дозволяє вчитися, то забороняє. Це не інтернат, а смітник, куди викидають дітей, неужитків війни, сумні відходи дизентерії, плямистого тифу, холери, які звели зі світу батьків, точніше, матерів, бо батьки воюють за новий переділ світу. Війна – то не злочин, а тріумфальний похід, учта ошалілих від п’яних веселощів дияволів6. Доктор мав у лазареті під опікою двісті сімнадцять хворих і поранених, але знаходив час, щоб кожного дня вчити хлопця читати, писати і рахувати, погомоніти з ним, занотувати зміни в його поведінці, розповісти увечері казку. Вилікував його від вошей і корости. Встиг до нього звикнути. Кілька разів поцілував малого в голову й щоку. Кілька разів подумав про нього – «сину мій», «мій синочок». Можна собі уявити, як розчулився малий. Як боявся він розставання. Як плакав, коли доктор захворів на трахому і мусив лягти до шпиталю. Тільки два тижні ми провели разом, я захворів і виїхав, хлопець був ще якийсь час, а потім почалися походи – ординарець повернув його у притулок7. Вони ніколи більше не зустрілися. Наприкінці 1917 року вихованка Будинку Сиріт нотувала: 18 листопада В усій Польщі вирує епідемія тифу. Вона не оминула Варшави і підкрадається також до нашого затишного дому. Першою жертвою цієї страшної хвороби став Фриц, а тепер хворіє одна дитина за другою. П. Естерка ходить, наче втратила голову. Крутиться біля хворих і тремтить за здорових, щоб не заразилися [...]. 1 січня 1918 р. [...] Закінчився, нарешті, той страшний Сімнадцятий Рік. Боже, якщо ти є, зроби так, щоб не було вже більше таких років. Послухай нас, бо ми більше не можемо терпіти холоду 199

Йоанна Ольчак-Ронікер й голоду. Дай нам, Боже, більше хліба, картоплі та вугілля. Бо в те, що війна закінчиться, я вже не вірю. Я забула, як виглядає світ без воєн і сиріт. Але нехай принаймні не буде такого голоду, нехай минеться та страшна епідемія тифу, який щодня забирає іншу дитину до шпиталю. [...] 11 лютого Сьогодні п. Естерка не зійшла до дітей. В неї болить голова, тож п. Стефа впросила її прилягти. [...] 12 лютого П. Естерка має високу гарячку. [...] 13 лютого Прийшла доктор Ґутман. Вона сказала, що в п. Естерки тиф [...] П. Стефа сама відрізала п. Естерці волосся і потелефонувала до шпиталю. [...] 17 лютого П. Стефа майже цілими днями сидить у п. Естерки у шпиталі. [...] Зле. Лихоманка не спадає. П. Естерка не повертається до тями. [...] 26 лютого [...] Панна Естерка померла...8 Естерку Вейнтрауб поховали на єврейському цвинтарі по вулиці Окоповій. На похороні, незважаючи на мороз, вітер і град, були присутні всі вихователі, опікуни та діти з Будинку Сиріт. Панна Стефа розпачливо ридала. Пізніше вона зазнала гострої депресії. Хотіла піти, кинути роботу. Їй не дозволило почуття обов’язку. Навесні цвинтарний садівник пан Мечислав Венґерко, батько знаменитого актора Александра Венґерки посадив на могилі Естерки зелену ялинку, яка чудово прийнялася. Фотографія дівчини висіла згодом у «кімнаті тиші» на Крохмальній, а розповідь про неї стала легендою, яку з благоговінням повторювали новим вихованцям. Від Стефана Заґродніка не зосталося й сліду.

200

Януш Корчак. Сторінками біографії

Примітки 1. Janina Peretjatkowicz, Spotkanie w Kijowie, [в:] Idem, Wspomnienia o Korczaku, op. cit., s. 209. 2. Janusz Korczak, Pamiętnik, op. cit.; Януш Корчак, Дитя людське, с. 449–450. 3. Janusz Korczak, Jak kochać dziecko. Internat, [в:] Dzieła, t. 7, s. 164; Януш Корчак, Дитя людське, с. 149. 4. Numer Pięćdziesiąty Szósty, Choinka na cmentarzu żydowskim. «Mały Przegląd», 4 X 1935, цит. за: Dom na Krochmałnej na lamach «Małego Przeglądu», wybór i oprac. Marta Ciesielska. Warszawa, 1997, s. 28, 29, 30, 33–34. 5. Janusz Korczak, Momenty wychowawcze, [в:] Ibidem, Dzieła, t. 7, s. 410. 6. Ibidem, s. 392. 7. Ibidem. 8. Choinka na cmentarzu żydowskim, op. cit., s. 41–42, 43, 44.

201

Йоанна Ольчак-Ронікер

19. Доктор повертається з війни Фронт – це накази: – Вперед десять кілометрів, п’ять у тил – постій – вирушення [...]. Тут не так, тут інакше: – Дуже прошу, буду вдячний. Будьте ласкаві, будьте люб’язні. [...] Результат той самий. Нудьга. Януш Корчак, Щоденник, ґето, травень 1942 року [ДЛ, 449–450]

15 березня 1917 року Корчак і далі марудився на фронті під Тернополем, а у Пскові, в салоні імператорського потягу, цар Микола II підписав акт про зречення на користь свого брата, великого князя Михайла. Наступного дня великий князь зрікся корони. Ненависний царський режим зазнав краху. Росії вже давно набрид цар, звинувачуваний у некомпетентності та воєнних поразках. Війна руйнувала економіку. Поглиблювалися злидні, люди голодували, мерзли, не могли роздобути життєво важливих продуктів. Хвиля страйків котилася країною. В Петрограді спалахнули заворушення, доведений до відчаю голодний натовп кинувся грабувати склади з продовольством і був обстріляний поліцією. У відповідь почався страйк робітників заводів і міського трамваю, відбулися антиурядові демонстрації. Військові, замість захищати державу, перейшли на бік демонстрантів. Почалася березнева революція, яку в Росії через різницю календарів називають лютневою. Владу перейняв створений Державною Думою Тимчасовий уряд на чолі з князем Георгієм Львовим. Російська імперія після п’яти століть монархічного устрою перетворилася на республіку. Це означало незалежність Царства Польського. Від часів Віденського конгресу воно було пов’язане з царською Росією династичною 202

Януш Корчак. Сторінками біографії унією. Крах імперії розірвав цей зв’язок. 30 березня Тимчасовий уряд у своїй відозві проголосив: «Російський народ, скинувши ярмо, визнає і за братнім польським народом усю повноту права власною волею визначити долю свою»1. Навесні 1917 року Корчак, скориставшись затишшям на лінії фронту, знову вирвався до Києва. Він, мабуть, перебував у жахливому фізичному і психічному стані, бо київські знайомі вирішили, що доста вже йому тієї безглуздої війни. Російська армія перебувала у стані повної деморалізації, росіяни не хотіли воювати і масово тікали додому, поляки перестали бути російськими підданими і не мусили вже служити в іноземній армії. Але Доктор, лояльний щодо товаришів по воєнній недолі, либонь, повернувся б до свого полку, якби не люди, яких він тоді зустрів. Приятелька Марини Фальської, яка разом із нею працювала в інтернаті по вулиці Богоутівській, мусила бути особою скромною і неохочою до популярності, бо важко відшукати сліди її існування в біографіях Корчака. Про неї пише тільки Ігор Неверлі: Остання з кількох прекрасних постатей, з якими я мав честь бути знайомим в юності, – це Марія Подвисоцька, безіменна, непомітна Манюшка, диявол організаційної роботи в [польському] самостійницькому підпіллі, а відтак усілякої опікунської діяльності [...]2. Її чоловік – Станіслав Подвисоцький, поляк, народжений в Україні, – був посадовцем Російського союзу земств, себто органів місцевого самоврядування. Завдяки його клопотанням Доктора перевели з фронтової служби в запілля і довірили посаду педіатра у приміських притулках для українських дітей. Це здавалося щастям, а виявилося наступним колом пекла. Через шістнадцять років усе ще обурений Корчак описував той епізод у своєму житті: Я бачив на власні очі початки вчиненої на дітях вівісекції в Росії. Київ. Хаос. Учора більшовики – сьогодні українці – наближаються німці – а ще царська Росія. 203

Йоанна Ольчак-Ронікер В той достопам’ятний період я був лікарем у трьох сиротинцях під Києвом. Уже навколо все дихало тамованим злочином. Якими ж наївними виглядають сьогодні мої ініціативи – план, лад, людське почуття – крихта здорового глузду, тінь доброї волі – щоб урятувати дитину. [...] Вкритим виразками, з хворими очима, без нагляду, голодним – прислали інструкторку регіональної вишивки. Досі не можу звільнитися від певних упереджень й огиди, набутих у той час. Мій опір був незручний. Тим самим револьвером, яким годину тому був застрелений паршивий кінь, мені дали зрозуміти, що я не на місці і невчасно. Марність боротьби була занадто виразною3. Він витримав у отих притулках півроку, а тим часом проголошена Леніним пролетарська революція здійснилася. В ніч з 7 на 8 листопада 1917 року (за григоріанським календарем) партія більшовиків захопила владу в Петрограді. В Росії почалася громадянська війна, яка не оминула й Києва. Більшовики, білі, українці, пізніше німці, котрі окупували Київ, вихоплювали місто одне в одного з рук, руйнуючи, грабуючи, вбиваючи. Скаженів терор. Розстрілювали офіцерів та службовців, царських і українських. Грабували крамниці та склади. Траплялися погроми. Корчак прожив серед усього того пекельного хаосу майже рік у найманій кімнатці в підвалі по вулиці Інститутській, де компульсивно впорядковував і доповнював свої рукописи. Він боявся, що інакше збожеволіє. Там він завершив розпочату на фронті першу частину запланованого циклу Як любити дитину. Дитина в родині та працював над другою частиною Інтернат. У планах були третя частина Літні табори й четверта Будинок Сиріт. Уперше у своєму житті він мав стільки часу на формулювання та нотування власних міркувань. Люди боялися виходити з будинків, бо вулицями блукали загони озброєних солдатів різного підпорядкування й національності, зграї дезертирів і бандитів, які нападали на перехожих, особливо євреїв, грабували їх, катували, часто вбивали. Але Корчак безстрашно від204

Януш Корчак. Сторінками біографії відував інтернат по вулиці Богоутівській, зазирав до гімназії пані Перетяткович і до створеного при гімназії дитячого садка. Дивом він не зазнав жодної шкоди, блукаючи містом. «Він жив, як цілковитий аскет, бо ніколи не вмів потурбуватися про себе й організувати собі власне життя, а що вже казати про часи загального голоду. Їв будь що, іноді просто огидну суміш кількох каш, зварених на воді»4. Коли пані Марина Фальська запрошувала його поїсти, він відмовлявся – не хотів харчуватися за рахунок дітей. Прогулюючись містом, змерзлий і голодний, заглиблений у власні думки, Корчак міг тієї зими розминатися на вулиці з молодим російським лікарем, в якому ніхто ще не вбачав великого письменника. Михайлові Булгакову було тоді двадцять шість років, два роки він провів на військовій службі у фронтових шпиталях. У лютому 1918 року його демобілізували, і він повернувся до батьківського дому по вулиці Андріївський узвіз, 13. У кімнаті за салоном Булгаков відкрив лікарський кабінет під вивіскою «Шкірні та венеричні хвороби». Проте більше, ніж пацієнти, його хвилювали події, свідком яких він став. У написаному за кілька років романі Біла гвардія, заснованому переважно на власному досвіді, Булгаков зафіксував гарячкову, розпачливу ауру тих місяців. І ось, у зиму 1918 року Місто жило дивним, неприродним життям, яке, дуже можливо, вже не повториться у двадцятому столітті. За кам’яними стінами всі помешкання були переповнені. Їхні колишні споконвічні мешканці тиснулися і стискалися далі, волею-неволею впускаючи нових прибульців, які сунули на Місто. […] Тікали сивуваті банкіри зі своїми дружинами, тікали талановиті ділки, зоставивши в Москві довірених помічників, яким доручили не втрачати зв’язку з тим новим світом, що народжувався у Московському царстві, домовласники, які покидали будинки вірним таємним прикажчикам, підприємці, купці, адвокати, громадські діячі. Тікали журналісти, московські й петербурзькі, продажні, жадібні, боягузливі. Кокотки. Чесні 205

Йоанна Ольчак-Ронікер дами з аристократичних сімей. Їхні ніжні дочки, петербурзькі бліді розпусниці з нафарбованими карміновими губами. Тікали секретарі директорів департаментів, юні пасивні педерасти. Тікали князі та крамарі, поети та лихварі, жандарми та актриси імператорських театрів. Уся та маса, просочуючись у щілини, накочувалася на Місто. Усю весну, починаючи з обрання гетьмана, воно наповнювалося й наповнювалося прибульцями. У квартирах спали на диванах і стільцях. Обідали велетенськими товариствами за столами в багатих помешканнях. Відкрилися незліченні харчові крами-паштетні, які торгували до глухої ночі, кафе, де подавали каву і де можна було купити жінку, нові театри мініатюр, на підмостках яких блазнювали та потішали народ усі найвідоміші актори, котрі злетілися з двох столиць, відкрився знаменитий театр «Бузковий негр» і величний клуб «Прах» (поети – режисери – артисти – художники) на Миколаївській вулиці, що до раннього ранку брязкав тарілками. Негайно ж вийшли нові газети, і кращі пера Росії почали писати в них фейлетони і в тих фейлетонах ганити більшовиків. Візники цілими днями плуганили їздців від ресторану до ресторану, і ночами в кабаре грала струнна музика, і в тютюновому димі світилися неземною красою обличчя блідих, виснажених, напханих кокаїном повій. Місто бубнявіло, надималося, лізло, наче опара з горщика. До самого світанку шелестіли гральні клуби, і в них грали особи петербурзькі й особи місцеві, грали поважні й горді німецькі лейтенанти й майори, котрих росіяни боялися й поважали. Грали арапи з клубів Москви та українсько-російські, вже підвішені на волосині поміщики. В кафе «Максим» солов’єм висвистував на скрипці привабливий крихкотілий румун, і очі в нього були чудесні, сумні, млосні, з синюватим білком, а волосся – оксамитове5. Корчак не бував у кафе «Максим» чи в театрі «Бузковий негр», його не дивували дамські батистові панталони з безпрецедентним 206

Януш Корчак. Сторінками біографії розтином, які купували приїжджі спекулянти місцевим повіям. Його не цікавили пляшки добірного шампанського Абрау, ані золотисті, житні осетри у вітринах крамниць. Він спостерігав за кількарічними дітлахами в київському дитячому садку пані Перетяткович, інтерпретував їхні психічні відмінності, застановлявся: «Як захистити від знищення цікаву, проте зовсім не вивчену мову – дитячої оповіді»6. Він нотував захопливі баталії за владу й авторитет, які відбувалися між дітьми: Гельцею, Ганечкою, Ніньою, Юреком, сцени насильства, героїчного захисту, капітуляції та розпачу. Напругу цих сцен він порівнював із температурою драм Шекспіра й Софокла. Над варшавськими рубцями в київській харчевні він плакав від суму за батьківщиною. У представників київської влади, яка постійно змінювалася, Корчак намагався домогтися дозволу на виїзд до Варшави. Згідно з положеннями Берестейської угоди, російсько-німецька війна закінчилася. До Польщі прагнули повернутися юрми біженців. Але перші транспорти почали організовувати допіру в червні 1918 року. У червні 1918 року доктор Ґольдшміт із невеликим багажем, переважну частину якого становили списані зшитки, зокрема і втрачені зараз, щоденники часів війни, зійшов на Петроградському вокзалі польської столиці. Десь на місяць раніше приїхав доктор Ісаак Еліасберґ, також демобілізований. Наступного дня обидва прийшли на Крохмальну. У дворі Будинку Сиріт стояли вимиті, святково одягнені діти. Дехто з них, наче крізь туман, пам’ятав Доктора. Для інших він був тільки легендою. Вони не знали, хто з гостей є «Нашим Доктором». Чи той веселий, упевнений у собі, котрий так енергійно поцілував панну Стефу в обидві щоки? Чи той другий, непоказний, лисий, з рудуватою бородою, в круглих дротяних окулярах, котрий сором’язливо усміхався? Допіру коли той другий потиснув руку панні Стефі, а вона, завжди така рухлива, застигла і не могла сказати ні слова, вони зрозуміли, що то його чекали. «Як вони бігли до мене, притулялися, товклися довкола, коли я повернувся з війни», – писав він. У цьому реченні звучить автентичне зворушення. І відразу ж кепкуванням він борониться від підозри в 207

Йоанна Ольчак-Ронікер сентиментальності. «Але чи не раділи б вони більше, якби раптом у кімнаті несподівано з’явилися білі миші або морські свинки?»7. Доктор не терпів демонстрації почуттів. Може, він не вмів їх виявляти? Важко собі уявити його розмову з панною Стефою, коли вони, нарешті, залишилися самі. Він мусив уже знати про смерть Естерки. Чи дозволив він названій матері дівчини поплакати? Згідно з етосом тієї епохи, він вважав, що жалість до себе не допомагає, а лише розклеює. Чи принаймні похвалив він Вільчинську за хоробрість упродовж цих чотирьох років війни? Певно, Корчак вважав її поведінку нормальною. Чи розповідав він про свої переживання? Страх? Тугу? Гадаю, що ні. Можна припустити, що він одразу ж перейшов до поточних справ. Нині та самотність двох людей, які жили так близько, а водночас так далеко, просто вражає. Мати, Цецилія Ґольдшміт, не могла натішитися. Упродовж усієї війни її тримали при житті тільки листівки від сина, які рідко продиралися крізь кордони. Дочки сімейства Еліасберґів – вісімнадцятилітня Гелена, шістнадцятилітня Ірена, тринадцятилітня Анна і дев’ятилітня Марта – з нетерпінням чекали його першого візиту. До війни він часто бував у них удома, і всі його обожнювали. Корчак бавився з ними, жартував, крутив «млинка» до запаморочення голови. Після повернення не могло бути мови про жодні забави. Він офіційно привітався зі старшими паннами, не обійняв їх і не поцілував, як колись, не звернувся до них на ім’я і не втягнув у розмову. Вони не усвідомлювали, що за ці чотири роки з підлітків стали юними паннами. А з дівчатами він ніколи не відчував себе у своїй тарілці. Звичайно ж, Корчак одразу прийшов у гості до моїх бабусі та дідуся. Не знаю, як він поставився до шістнадцятирічної тоді Гані, моєї майбутньої матері. Мабуть, вона його збентежила, подібно як панни Еліасберґ. Але бабуся й дідусь були щасливі, і не тільки тому, що він повернувся цілим і неушкодженим, а ще й тому, що Корчак привіз із собою рукопис нової книжки, майже готової до друку.

208

Януш Корчак. Сторінками біографії

Примітки 1. Цит. за: Stanisław Grabski, Pamiętniki, t. 2. Warszawa, 1989, s. 10. 2. Igor Newerly, Wstęp, [в:] Wspomnienia o Januszu Korczaku, op. cit., s. 24. 3. Janusz Korczak, [в:] Pisarze polscy a Rosja Sowiecka. Literatura sowiecka – Eksperyment komunistyczny – Zbliżenia polsko-rosyjskie. Ankieta «Wiadomości Literackich». «Wiadomości Literackie» 1933, nr 44, [в:] Idem, Dzieła, t. 14, wol. 1, s. 39. 4. Hanna Mortkowicz-Olczakowa, Janusz Korczak, op. cit., s. 116. 5. Михаил Булгаков, Белая гвардия, [в:] Idem, Белая гвардия. Жизнь господина де Мольера. Рассказы. Менск: Мастацкая література, 1985, с. 43–44. 6. Janusz Korczak, Momenty wychowawcze, [в:] Idem, Dzieła, t. 7, s. 373. 7. Janusz Korczak, Jak kochać dziecko. Internat, Ibidem, s. 196; Януш Корчак, Дитя людське, с. 174.

209

Йоанна Ольчак-Ронікер

20. Візит на Вельку Сказав мені один націоналіст: – Єврей, щирий патріот, у найкращому разі може бути добрим варшав’янином або краків’янином, але не поляком. Мене це збентежило. Януш Корчак, Щоденник, ґето, травень 1942 року [ДЛ, 434]

Коли влітку 1918 року Корчакові вдалося втекти з Києва і після чотирьох років розлуки повернутися до тоді ще німецької Варшави, війна й далі тривала, і сам верховний головнокомандувач французькими військами маршал Фердинанд Фош вважав, що вона закінчиться допіру навесні 1919 року. Незалежність Польщі й далі здавалася примарною, хоча до цієї теми поверталася під час усіх дипломатичних переговорів. Того ж літа з більшовицького вже Петрограда приїхали до Варшави двоє молодих людей – брат і сестра Юзеф і Марія Чапські, представники аристократичного роду Гуттен-Чапських, які були споріднені з найбільшими родами Європи, а виховані у Прилуках, маєтку в Білорусі, який незабаром захопили більшовики. Обдаровані надзвичайно тонким етичним чуттям, у шаленому вирі війни, злочинів, революції, в передчутті катастрофи, яка зруйнує існуючий лад, вони шукали власного шляху, власної мети в житті, тож вирішили відвідати автора, чиї книжки до нестями любили. Марія Чапська писала згодом: Дитя салону Януша Корчака – то була улюблена книжка моїх юначих літ. Її поезія, суспільний біль, протест проти ситості й лицемірства, її, в ті часи брутальний, реалізм резонували

210

Януш Корчак. Сторінками біографії з моїми власними поривами та устремліннями; я полюбила невідомого автора, бо він їх виразив, легітимізував їх1. Вона повторювала в мемуарній оповіді Європа в родині: Дитя салону Корчака та його Теревені наснажили мене назавше тим, що росіяни називають социальная боль [...]. Якби нам, тогочасним підліткам, потрапили до рук Пломені Бжозовського або Ружа Катерлі, якби до нас дійшли звістки про діяльність Польської соціалістичної партії, – може б, життя наше поточилося інакше2. Юзеф Чапський розповідав у 1984 році Генрикові Возняковському, синові своєї племінниці: Я б хотів тепер мої перші літературні спогади та спогади, пов’язані з пробудженням суспільної та національної свідомості, пов’язати з тими людьми, кому я тими переважаннями завдячую [...]. Почну від Корчака. Була така книжка, яку, здається, сьогодні ніхто в Польщі не знає, котра називалася Дитя салону. Вона тоді стала великою сенсацією в Польщі. То була історія хлопця з багатої родини, який дізнався про злидні. І відтоді він не міг витримати у своєму салоні й почав спускатися до щоразу вбогіших людей, щоразу нижчих середовищ. Він давав їм уроки, вчив їхніх дітей, порвав із родиною. Я навіть зараз пам’ятаю, через стільки років, що як тільки він потрапляв до наступного середовища, йому здавалося, що воно багатше, порівняно зі ще біднішими. І так він спускався сходина за сходиною все нижче й нижче. А закінчується то все, властиво, доволі по-декадентському. Раптом він бачить вікна, і в кожному вікні нещасні люди, з кожного вікна визирає людина, яка мріє про щастя. Ба навіть було страшне слово, бо в одному місці пролунало слово «срака», здається. Це було потворно. Я знаю, що адміністратор нашого маєтку приносив ту книжку нашій учительці й заклеїв ту

211

Йоанна Ольчак-Ронікер сторінку, бо то було занадто скандально. Та книжка справила на нас велике враження. В 1915 році я вирішив поїхати до Варшави і з’ясувати, хто він такий, отой Корчак. Він ще написав відмінну книгу, яка називається Теревені. То були невеликі оповідання, які я досі пам’ятаю. Там було кепкування з усіх, і іронія, і завжди думка про людство, яке вище за раси й класи, і вище за гроші. Я їхав до Варшави, де майже нікого не знав [...]. У Лубенських я спіткав Пію Ґурську, й одразу ж висловився з ентузіазмом про Теревені і спитав про автора. Вона відповіла з великим презирством, що то фальшива література. Мені було дуже боляче від подібних заяв [...]. Допіру пізніше ми з сестрою вибралися до нього3. Марія Чапська: В 1918 році ми з братом приїхали до Варшави, ще окупованої німцями. В Якова Мортковича, Корчакового видавця, ми довідалися, що автор Дитя салону – єврей, за фахом лікар і зветься Генрик Ґольдшміт. Він мешкав тоді на [Велькій], де ми його відвідали. Величезна, похмура кам’яниця, тісне подвір’я, темні сходи і тьмяний кабінет з єдиним вікном, яке виходить у двір. Нас прийняв, сидячи за столом, невисокий чоловік із рудуватою борідкою, рідким світлим волоссям і опуклими короткозорими очима. Ті невеликі сумні очі дивилися крізь нас у світ, знаний тільки йому самому4. Юзеф Чапський: І як ми почали розповідати йому про свою любов до нього, то він сприйняв це якось байдуже, неохоче і сказав: прошу Вас, мене ці книжки вже абсолютно не цікавлять [...]5. Марія Чапська: Він збентежив нас тією заявою і засмутив, розмова на цьому завмерла, і ми не знали, чи продовжувати, чи встати і попрощатися. Доктор мовчав, але за мить почав розмову про спра212

Януш Корчак. Сторінками біографії ву, вочевидь, важливішу тоді для нього від літератури – про Будинок Сиріт на Крохмальній, 92 [...]. Він запросив відвідати його в тому закладі, де він охоче ознайомить нас із організацією тієї установи6. Юзеф Чапський: Було помітно, що через війну і все, що він пережив, уже тоді Корчак став великим суспільним діячем, і всі ті декадентські зойки були для нього справою минулою, несерйозною7. В 1918 році Чапський – майбутній художник, письменник, свідок історії, «легенда наших часів», як називав його Чеслав Мілош, – ще не передчував свого мистецького покликання, але шукав інших шляхів самореалізації, ніж суспільна робота. Він вирушив своїм власним, складним і часто драматичним шляхом, який через «нелюдську землю»* привів його до Парижа, до вбогої малярської робітні в Мезон-Лафіт. Він ніколи більше не зустрічався з Корчаком. Натомість Юзьова сестра Мариня – так їх називали в колі друзів – вирішила, як і Корчак, присвятити себе педагогічній діяльності. Фронт, який чотири роки прокочувався польською землею, безперервне виселення населення окупантами, громадянська війна на сході – все це зумовило, що в Польщі допомоги потребували два мільйони дітей. Особливо трагічною була доля тих, хто став жертвами революції в Україні, де шляхетські садиби, міста й села розоряли щоразу інші нападники. Втративши батьків і родичів, ці діти потрапляли до українських сиротинців, де хворіли й масово вмирали від голоду та інфекційних захворювань. Їх із великими труднощами розшукували та звозили до Польщі цілими вагонами. На місці допомогу пропонували найрізноманітніші соціальні та благодійні установи. Передусім, Головна опікунська рада – організа* «Землею нелюдів» Ю. Чапський називав Радянський Союз, де перебував після 1939 р. в полоні, виявився одним із кількох військових, які випадково врятувалися від розстрілу під час «Катинської справи», пізнав сталінські концтабори і написав про це знамениті спогади На нелюдській землі. – Прим. перекладача.

213

Йоанна Ольчак-Ронікер ція, яка піклувалася поляками, що постраждали від війни, заснована в 1916 році. Отримуючи кошти від внесків і закордонних дотацій, ця установа створювала благодійні їдальні, де голодні отримували безкоштовне гаряче харчування, видавала, в разі потреби, одяг, гроші, ліки, відправляла посилки для військовополонених і в’язнів, створювала гуртожитки для молоді та притулки для наймолодших. Вона допомогла вижити тисячам людей. Відроджена в роки Другої світової війни, рада залишилася у вдячній пам’яті поколінь. Проте від самого моменту її створення Головна опікунська рада була орієнтована на принагідну діяльність і не могла впоратися з деморалізацією та злодійством випадкових співробітників. Підопічних у віці від восьми до вісімнадцяти років розміщували в тимчасових, холодних, брудних приміщеннях, де бракувало елементарних зручностей, справжньої турботи, медичного контролю. Діти голодували, не мали одягу, білизни, власних ліжок. Із притаманною їй палкістю їхнє розпачливе становище викривала Стефанія Семполовська – добровільна речниця всіх, кому завдано кривди. Вона відвідала притулки на Маршалковській, на Ґжибовській, католицький притулок св. Юзефа на Крохмальній, яким опікувався Гурток праці жінок, сиротинець на Черняковській. У циклі приголомшливих репортажів із таких місць, патетично названому І хочу рахунку з мільйона, вона писала про дітей, які зростають в атмосфері насильства, брехні, злодійства, проституції, «в чиї серця життя вселяє єдине почуття: ненависті до людини»8. Улітку 1918 року з Києва евакуювалися Марина Фальська і Марія Подвисоцька, забравши з собою групу вихованців з вулиці Богоутівської. Вони мусили розшукати родини хлопців, а тих, хто не мав рідних, розмістили в сиротинцях. Частина з них потрапила на Черняковську до описаного Семполовською велетенського притулку-розподільника, який міг умістити близько тисячі осіб, але не гарантував мешканцям ані прожиткового мінімуму, ні безпеки. Фальська, безпорадна супроти цих умов, почала шукати інші можливості для педагогічної праці. 214

Януш Корчак. Сторінками біографії Восени 1918 року час рванув уперед. У Німеччині, смертельно виснаженій війною і доведеній до відчаю постійними військовими поразками, спалахнули революційні заворушення під більшовицьким гаслом «Уся влада робітничим і солдатським радам». Щоб уникнути кровопролиття, імператора Вільгельма II переконали зректися престолу. Тож він скинув корону і втік до Нідерландів. Таким був кінець Німецької імперії. В берлінському парламенті соціал-демократичний уряд проголосив народження республіки. Чергову ноту США, яка вимагала перемир’я, було сприйнято з полегшенням, як єдиний вихід із безвихідного становища. 8 листопада 1918 року на лісовій галявині поблизу французького села Комп’єн, у залізничному вагон-салоні маршала Фоша почалися франко-німецькі мирні переговори. Німеччина довго не бажала погодитися на жорсткі умови перемир’я. Врешті-решт довелося скоритися. 11 листопада 1918 року о п’ятій годині ранку було підписано угоду про припинення вогню. Закінчилася найкривавіша на той час в історії людства війна. Новина блискавично розлетілася по всьому світі. Замовкли гармати й карабіни на всіх фронтах. Лунали церковні дзвони. На вулиці європейських міст вибігли захоплені люди, вигукуючи різними мовами ті самі слова: «Хай живе мир!». Попереднього дня, 10 листопада 1918 року, о п’ятій ранку до Варшави інкогніто прибув Юзеф Пілсудський, випущений німецькими урядовцями з Маґдебурзької фортеці. На вокзалі його привітали тільки втаємничені: князь Здзіслав Любомирський – голова Регентської ради – і група товаришів по зброї, колишніх легіонерів. Була холодна й дощова неділя. Варшав’яни дізналися про його приїзд допіру після десятої, коли виходили з церкви. Під будинком по вулиці Монюшка, де оселився Пілсудський, зібрався натовп. Почалося роззброєння німецьких військ. Солдати, збуджені революційними настроями в Росії та Німеччині, стихійно створювали власні ради й самі передавали полякам зброю та боєприпаси. 11 листопада 1918 року Регентська рада передала Пілсудському як тимчасовому голові держави військову владу. 215

Йоанна Ольчак-Ронікер Шістнадцятирічній Гані Морткович – моїй майбутній мамі – так запам’яталися перші дні незалежності: Нас не випускали зі школи на вулицю, тож ми, тільки перехилившись через підвіконня, вихилившись поглядом, серцем і ентузіазмом на вулицю, брали участь в унікальних, переломних подіях. Там унизу гарячково клубочився натовп, раз у раз лунали вигуки й вівати. Шкільні хлопці, не набагато старші від нас підлітки, розщіпали пояси і відбирали багнети в німецьких солдатів, які покірно віддавали їм усе. Обличчя роззброюваних окупантів не виражали ненависті чи протесту, з їхніх уст лунав подих полегшення, вираз згоди. Червоні соціалістичні стрічки запалали на мундирах, а розмай біло-червоних прапорів затулив небо. Не було впродовж тих кількох чудових днів ні гуркоту пострілів, ні вбитих, чи поранених. Ніхто не хотів помсти, насильства, вбивства. Обидві сторони уникали марного кровопролиття [...]. Окупаційна влада капітулювала перед поляками, немов відчуваючи власну провину9. Ганс фон Бешелер, німецький генерал-губернатор Варшави, з вікон Королівського Замку, де він мешкав три роки, безпорадно спостерігав за тим, що діється на вулицях. Вечорами він палив у каміні своє листування. Дванадцятого листопада, перевдягнутий у цивільне, він нишком вислизнув зі своєї садиби, підігнаним авто поїхав на берег Вісли, сів на польський корабель і відплив до Торуні. Звідти він утік до Німеччини. Німецькі війська покинули столицю. Варшава була вільна. Краків уже раніше вигнав австрійців. Вісімнадцятого листопада був створений перший уряд незалежної Польщі. Прем’єр Єнджей Морачевський писав: Неможливо передати той захват, той шквал радості, який охопив у той момент польське населення. Після 120 років впали кордони. [...] Свобода! Незалежність! Об’єднання! Власна

216

Януш Корчак. Сторінками біографії держава. [...] Чотири покоління марно чекали цього моменту, п’яте дочекалося10. Боротьба за об’єднання країни ще тільки-но починалася. Ідеологічні суперечки про устроєву систему відродженої країни набували ґвалтовних, скандальних, драматичних, а врешті – ганебних форм. Добровольці, не чекаючи директив згори, діяли на доступних їм ділянках, намагаючись зробити щось корисне для інших. У листопаді 1918 року Марія Чапська очолила описаний Семполовською Притулок св. Юзефа для хлопців, який був розташований, як і Будинок Сиріт, на Крохмальній. Окрім щирого бажання самовіддано працювати, я не мала жодної кваліфікації, щоб бути керівником деморалізованої воєнними умовами групи підлітків – безпритульних, яких погано годували. Пропадали простирадла й ковдри закладу, які мої дітлахи систематично виносили й обмінювали на їжу. Іноді речі перекидали через мур – тоді, щоб відвернути мою увагу, в закладі починався якийсь галас, підпалювали матрац, імітуючи пожежу, чи кидалися в бійку. Ота перша зима незалежної Польщі стала моїм першим випробуванням і першою в житті поразкою. То вже не була книжка, мрія про героїзм, то була звичайнісінька реальність. Із розпачливим почуттям власної безпорадності, розчарування і відчаю я пішла до Будинку Сиріт – до доктора Корчака. У двоповерховій залі сиротинця я зустрілася з ним удруге, тим разом серед його вихованців. Стоячи в юрмі блідих єврейських дітей, він щось їм упівголоса пояснював. Хоч би скільки разів я пізніше зустрічала його в товаристві дітей, ніколи не чула, щоб він підвищив голос, хоча Будинок Сиріт налічував понад ста вихованців. Його спілкування з дітьми завжди мало щось інтимне. У ньому не було нічого від вождя – ні голосу, ні постави. Його слова і погляд очей були скеровані особисто до тієї чи іншої дитини, решта чекали своєї черги11. 217

Йоанна Ольчак-Ронікер Корчак покликав на допомогу Чапській Марину Фальську. Вона погодилася. Тепер жінки удвох боролися за поліпшення матеріального становища, за вугілля, харчування, одяг для хлопчиків. За дотримання дисципліни. За іншу настанову до життя. Доктор іноді заходив до них, обстукував вихованців, жартував, приручав їх. Але Фальська-соціалістка не витримала пануючої там атмосфери, не змогла порозумітися з консервативними діячками Гуртка польок і звільнилася. Двадцятичотирирічна Марія Чапська не подужала ні психічно, ні фізично місії, якій вони прагнула себе присвятити. Розбіжність між життям та ідеалами виявилася нездоланною. Марія покинула мрії про педагогіку. Вона виїхала до Кракова, де закінчила Яґеллонський університет. Потім у Парижі вона збирала матеріали до своєї першої книжки – біографії Міцкевича. З часом вона стала авторкою багатьох добре поцінованих біографій і мемуарів. Социальная боль жила в ній і далі. Війну Чапська пережила в Польщі, беручи участь у діяльності організації Жеґота, яка допомагала євреям. Вірною ученицею Корчака вона залишилася довіку. Марія відвідувала його в ґето, приносила книжки, які той у неї просив. Чапський також залишився вірним Корчакові. Здалеку. Як мало хто, він бачив у ньому передусім письменника. В 1979 році в есеї Порахунки, опублікованому в паризькій «Kulturze», він згадував про візит на Вельку: «Ми любили автора з юних літ. Дитя салону, Теревені належать до наших найбільш ранніх відкриттів...». Есей стосувався Корчакового Щоденника, Чапський уважав його одним із найзахопливіших «інтимних щоденників», які йому довелося читати. Корчака Чапський порівнював із найбільшими метафізичними мислителями епохи – Симоною Вейль і Василем Розановим. Він підкреслював його «абсолютний слух, коли йдеться про внутрішнє дзеркало, про погляд на самого себе...»12. У 1979 році художнику виповнилося вісімдесят три роки, в нього виникло відчуття «час завершувати». Щоденник Корчака парадоксальним чином повернув йому волю до життя. Митця захопила форма, яку знайшов інший митець, щоб передати невимовну, 218

Януш Корчак. Сторінками біографії здавалося б, істину про долю там і тоді. Лише в мистецтві можна знайти порятунок від небуття. «Мистецтво перетворює світ у дивний кристал, який воскрешає в людині те, що, здавалось би, померло в ній». Воно дозволяє доторкнутися до інших вимірів дійсності, «інших світів, безкінечних, без яких людина задихає»13. Нині всі троє вже давно покійні. Але, завдяки нотаткам Чапських, у «іншому вимірі реальності», в «іншому нескінченному світі» далі існує тьмяний кабінет із вікнами на темне подвір’я, і двійко юних «ідеалістів», загубившись серед патриціанських резиденцій Білорусі, Відня, Праги та Берліна, питають в єврейського лікаря, що таке польська ідентичність, чим є «національне та соціальне сумління», а він поглядає на них неуважно, заклопотаний іншими, набагато більш приземленими турботами.

Примітки 1. Maria Czapska, «Trud, który każdy sam musi podjąć», [в:] Wspomnienia o Januszu Korczaku, op. cit., s. 212. 2. Maria Czapska, Europa w rodzinie. Paris, 1970, s. 247. 3. Józef Czapski, Wyrwane strony. Lausanne, 1993, s. 176. 4. Maria Czapska, «Trud, który każdy...», op. cit., s. 212–213. 5. Józef Czapski, Wyrwane strony, op. cit., s. 176. 6. Maria Czapska, «Trud, który każdy...», op. cit., s. 213. 7. Józef Czapski, Wyrwane strony, op. cit., s. 177. 8. Stefania Sempołowska, I chcę rachunku z miliona. «Nowa Gazeta» 1918, nr 503, цит. за: Idem, Pisma pedagogiczne i oświatowe. Warszawa, 1960, s. 289. 9. Hanna Mortkowicz-Olczakowa, Panna Stefania. Warszawa, 1961, s. 186. 10. Цитується за Leszek Podhorodecki, Historia Polski 1796–1996. Warszawa, 1997, s. 131. 11. Maria Czapska, «Trud, który każdy...», op. cit., s. 213. 12. Józef Czapski, Tumult i widma. Kraków, 1997, s. 336. 13. Ibidem.

219

Йоанна Ольчак-Ронікер

21. Що буде далі, ще невідомо …мене не хвилює Львів, Познань, Ґдиня, Авґустовські озера, ані Заліщики, ані Заолжя. […] Але я люблю варшавську Віслу і, відірваний від Варшави, відчуваю пекучу тугу. Януш Корчак, Щоденник, ґето, травень 1942 року [ДЛ, 434]

Ми всі тоді мали по двадцять два чи по двадцять три роки, і тільки Лешек – сімнадцять. Восени 1918 року, того пам’ятного дня двадцять дев’ятого листопада, коли Варшава вирувала, коли містом у гарячковому піднесенні снували юрми людей, у ті дні, коли слова «свобода», «незалежність», «Польща», «комунізм» і «революція» не мали в собі відтінку сірої повсякденності або навіть розчарування і зневіри, – ми були сповнені запалу, сил і надій. Тієї ночі ми пустили перше коріння в землю літературної традиції, щоб вирости згодом у дерево сучасної поезії1. Так Антоній Слонімський описував початки пригоди, яка об’єднала кількох талановитих молодих людей. Окрім нього, то були: Юліан Тувім, Лешек Серафінович, відомий як Ян Лехонь, Ярослав Івашкевич і Казімеж Вежинський. Згідно з гаслом: «Поезіє! На вулицю!» – в невеличкій кондитерській по вулиці Нови Швят, 57, званій «Під Пікадором», вони почали публічно читати вірші. Вхід коштував п’ять марок. Мало хто знав тоді ці прізвища, пізніше відомі всій Польщі. Проте вони заінтригували та захопили столицю. Щовечора вони читали свої та чужі твори – ліричні й сатиричні, помережані кусючим конферансом двох варшавських художників. 220

Януш Корчак. Сторінками біографії Виступи стали модними. Невеличка кондитерська на Новім Швяті не могла вмістити аудиторії, яка зростала з кожним днем, а серед публіки можна було спіткати найбільших зірок мистецтва того часу, титулованих осіб, снобів і справжніх цінителів мистецтва. Бував там і Роман Крамштик – син доктора Юліана Крамштика, знаний уже тоді маляр і світський лев. Йому було тридцять три роки. Після навчання у Кракові та Мюнхені він оселився в Парижі, приятелював із багатьма митцями, незадовго до Першої світової війни на колективній виставці «Сецесія» в Берліні виставляв свої картини разом із Ренуаром і Матісом. Будучи російським підданим, роки війни він мусив провести у Варшаві, де його застало проголошення незалежності. Популярний у середовищі варшавських митців, Роман Крамштик часто писав їхні портрети. На знаній картині Поет він увічнив Лехоня, який декламує свої вірші. Пікадорці, щоб умістити усіх охочих, перебралися навесні 1919 року до просторіших і елегантніших пивниць готелю «Європейський». Але там невибаглива, спонтанна забава втратила блиск. Виступи припинилися. Молоді люди створили спокійнішу, радше класицистичну поетичну групу «Скамандер», почали видавати журнал з такою самою назвою і впродовж усього міжвоєнного двадцятиліття задавали тон літературній Варшаві. Але що спільного мав із їхньою діяльністю Корчак? Вони ж бо були набагато молодшими, ніж він, – вундеркінд «Пікадора» Лехонь аж на двадцять три роки, Слонімський – на сімнадцять. Їхня молодеча зарозумілість, провокаційні жарти, демонстративно проголошувана програмна безпрограмність – усе це мало би його дратувати. Згідно з рекомендаціями своїх позитивістських учителів, Корчак вважав, що література повинна служити суспільству, а не бути фанаберією, продиктованою художнім натхненням. Вежинський свій перший том віршів назвав Весна й вино. Натомість, один із публічних виступів Корчака називався Весна й дитина. Цей приклад найкраще увиразнює відмінність. Їхнє життя тривало між кав’ярнею «Поміщицькою» на Мазовецькій, кав’ярнею поетів на Новім Швяті та ще кількома популярними місцями. Єдина їхня турбота полягала в тому, в кого позичити фрак 221

Йоанна Ольчак-Ронікер на вечірній виступ – таке вони, принаймні, справляли враження. Його ж тривоги, як завжди, стосувалися дітей. Після війни був голод і холод, а в тому домі було сто дітей. – Що робити, що буде? – Вже не хочуть нічого давати у кредит. І треба заплатити, а грошей катма. І зима тільки-но починається. – І тоді профспілка шахтарів – такі чесні – самі вбогі; але подарували, прислали цілий вагон вугілля. – Раптом таке величезне багатство, бо вугілля було дороге. – Треба вивантажити сьогодні. – Не пам’ятаю, чому, але казали на залізниці, щоб конче сьогодні. Береться братство до роботи. – Вози їдуть, треба вугілля хутко до порожньої пивниці. – Тож скільки ми мали лопат, відер і кошиків – е-еех, робота. – Найстарші возять тачками. Носять, зсипають. – Хто би там думав про обід? – Наймолодші теж тягають руками великі шматки. – Дівчатка також, скільки хто може й потягне. – Вже дізнався пекар, то прислав, тож гризуть хліб, а вугілля скрегоче на зубах. – Втомилися? – Ні. – А тут знову дві нові хури чубаті. – «Я би зміг і сто хур», – каже чорний від вугілля наймолодший на рахітичних ногах; допіру потім його ноги випрямилися, бо ми придбали риб’ячого жиру: а тоді він носив вугілля нічним горщиком2. Побачене з такої точки зору кав’ярняне існування скамандритів мусило здаватися Корчакові незрозумілим. Але доля розсудила так, що власне до них запалали пристрастю мої бабуся й дідусь – його видавці. У створеній Мортковичем серії «Під Знаком Поетів» від 1910 року з’являлися ошатні томики віршів найкращих польських авторів. Не дивно, що навколо видавця крутилися творці-початківці, які мріяли побачити своє прізвище на обкладинці. До книгарні по вулиці Мазовецькій, 12, охоче навідувалися літні й молоді автори видавництва. Стефан Жеромський, Марія Домбровська, Леопольд Стаф, Анджей Струґ, Болеслав Лешмян. А також демонічний Тувім, бридкий і злостивий Лехонь, прекрас222

Януш Корчак. Сторінками біографії ний Вежинський, за яким сімнадцятирічна Ганя Морткович водила закоханим поглядом. Точилися тривалі бесіди про мистецтво, політику, літературні плани. А Корчак забігав на хвилину, важко сапаючи, поглинутий набагато більш прозаїчними проблемами. Він мусив вносити дисонанс. Моя мати писала: Мазовецьку [...] від Крохмальної відокремлювали цілі великі простори й видимі межі інших сфер діяльності, на які був поділений наш спільний світ. Ми ходили в гості одні до одних, але рідко і радше з певними справами або діловими інтересами. Доктор Ґольдшміт лікував мене, коли я була мала, потім на Маршалковській і на Мазовецькій він обговорював із моїм батьком і моєю матір’ю видавничі питання. Від тієї миті в 1914 році він не знав і ніколи не шукав іншого видавця. Все, що написав, він приносив, і його друкували. Проте серед барвистих оправ, коштовних альбомів і репродукцій у книгарні на Мазовецькій він рухався трохи скуто й ніяково, а зустрічі зі знаменитостями польської літератури бентежили його. Він був сором’язливим, але амбітним, може, йому здавалося, що його твори не здобули належної оцінки, що до них ставляться поблажливо, як зазвичай до творів для дітей. Він часто замовкав, наче ображений. Я, натомість, почувалася чужою і трохи засоромленою в гомоні великого сиротинця на Крохмальній. Мені не пасувала роль пані-філантропки, я дорікала собі, що не маю часу приходити сюди частіше, мені дошкуляло власне аутсайдерство та неучасть у громадському житті. Ми далебі були, як це назвав Корчак, «фанатиками чужих навзаєм справ»3. А втім, ці справи не були аж такими навзаєм чужими, якщо в бурхливі повоєнні 1918–1919 роки серед виданих Мортковичем назв, поруч із Жеромським, Стафом, Каден-Бандровським і Вежинським вирізнялося і прізвище Доктора. 223

Йоанна Ольчак-Ронікер Восени 1918 року, через п’ять місяців після повернення Корчака з війни до Варшави, з’явився перший том циклу Як любити дитину. Дитина в родині, споряджений ще штемпелем німецької цензури, котра дала дозвіл на друк. Книжка, в якій ідеться про те, як ставитися до новонародженого організму, щоб він міг розвиватися належним чином, з’явилася власне тоді, коли народилася польська держава. То не був науковий виклад, а радше низка вражень, занотованих квапливим Корчаковим стилем. Автор підкреслював, що не дає педагогічних приписів і рецептів. Він закликáв до чуйності, уважного спостереження, самостійного мислення. Він пояснював: Якщо поділити все людство на дорослих і дітей, а життя – на дитинство та зрілість, виявиться, що дитини і в житті, і на світі дуже, дуже багато. Просто ми, заклопотані власною боротьбою, власними тривогами, не помічаємо дитини, як раніше не помічали жінки, селянина, пригноблених класів та народів4. Доктор застерігав від заподіяння страждань, насильства, залякування, приниження гідності, деспотизму. Він заохочував бачити розмаїття інших людей, не ламати індивідуальності, підтримувати та дозволяти вільний розквіт, дарувати наймолодшим мудру любов, повагу до їхніх потреб і прав. Лише тоді вони знайдуть себе і зможуть гармонійно співіснувати з іншими людьми. «Автор бореться за щастя нашого майбутнього покоління, керується громадянською стурбованістю», – писали рецензенти. Справді, Корчак, як і личить педагогові, сягав думкою в далечінь, міркував, ким буде через п’ятнадцять чи двадцять років немовля, яке на початку його книжки допіру хапає в легені перший ковток повітря. А прецінь незнаним було не лише майбутнє, а й сьогодення. Чи відроджена держава виживе? Якими будуть її майбутні кордони? Тривала боротьба з Україною за Львів. Німці не мали наміру повертати загарбаних територій. От-от мало вибухнути Великопольське повстання під гаслом повернення тих земель до Польщі. Чехи збирали сили, щоб, скориставшись загальним сум’яттям, анексувати Заолжя.

224

Януш Корчак. Сторінками біографії У країні панували хаос і голод. Заводи були спустошені чередою окупантів, села спалені, розграбовані, позбавлені реманенту. Шаленіла інфляція. Впроваджена німцями валюта – польська марка – щодня втрачала вартість. Між політичними партіями точилася запекла суперечка за владу. Більшовицька революція вже інфікувала Німеччину, Фінляндію, Угорщину, тепер вона прагнула опанувати Польщу. Пропагандистські гасла, виголошувані польськими комуністами, почали здобувати популярність у змучених війною, злиднями, безробіттям масах. Виникали робітничі ради, котрі закликали до страйків, селяни почали грабувати поміщицькі маєтки. Країні загрожувала анархія. Погіршувалися польсько-єврейські стосунки. Під час звільнення польських міст і містечок від окупантів траплялися антисемітські заворушення. Кельце, Краків, Лодзь, Ченстохова, Пінськ, Ліда, Львів – причини і масштаб подій були різні, а механізми однакові. Місцевих євреїв звинувачували у сприянні ворогам: німцям, українцям, більшовикам. Командири давали солдатам повну свободу в покаранні зрадників. У єврейських кварталах буяло пекло: пограбування, вбивства, зґвалтування, підпали будинків. До солдатських самосудів охоче приєднувалося місцеве населення, яке презирливо називали «мотлохом». «Антиєврейські виступи у Львові» – так завуальовано називали те, що там сталося, – вивчала комісія представників міністерства закордонних справ. У рапорті за грудень 1918 року йдеться: Українські війська усунулися зі Львова о 4 годині ранку 22 листопада ц.р. Погром розпочався о 9 годині ранку того ж дня. Військо палало жагою помсти, будучи цілком переконаним, що помста ця просто неодмінна [...]. Від 22 листопада почалися достоту пекельні оргії, які тривали понад 48 годин. Опис інцидентів ми подамо в докладному рапорті, тут лише зазначимо, що діялися жахливі речі. То було справжнє озвіріння, цілковите середньовіччя. З болем стверджуємо, що знайшлося певне число офіцерів, які брали участь у вбивствах і пограбуваннях5. 225

Йоанна Ольчак-Ронікер Тієї осені й у Варшаві панувала антисемітська істерія, під’юджувана жовтою пресою. Кожен єврей eo ipso був «більшовицьким або німецьким холуєм». Тож «мотлох» розбивав і грабував на знак покари єврейські крамниці, євреїв били на вулицях. Військові знущалися зі старозаконних, принижували їх, ображали, обтинали бороди й пейси. Випадки зґвалтувань і правопорушень траплялися так часто, що стривожений держсекретар США написав із цього питання листа до Іґнація Падеревського, представника Польського національного комітету на Версальській мирній конференції. Падеревський відповів, що дрібні інциденти були перебільшені по-антипольському налаштованими єврейськими колами. Весело! Ах, як чудово! Пане, я п’яний, Божевільний захват! Кружляє все навколо, Пісня в серці моєму лунає: Євреїв б’ють! Весело! Ха-ха-ха! Пане... зрозумійте мене: П’ястук... кулак... на щоці, На моїм семітськім обличчі, Ха-ха! Обличчя горить, палає, Від сорому, а не від болю! Пане, зрозумійте мене: Що б’ють! Чи Ви розумієте? Вони мають у моєму носі гарантію, Що бити слід! Та свята віра у тій юрбі! Пане, чи Ви це розумієте?!!! Тут кривава, священна земля, Тут – Польща, шановний! Серафічна, оспівана, Де я жив, страждав, 226

Януш Корчак. Сторінками біографії Яку я люблю й любив, Яку буду любити довіку, Про яку складаю Легенду. А мене – будуть лупцювати!!! Пане, чи ви це розумієте?6*. Пісня про биття Юліана Тувіма, уривок з якої я цитую, народилася чотирма роками раніше, під впливом єврейських погромів у 1914 році. Поет її не публікував. Він не декламував її на вечорах у «Під Пікадором». «Ми були сповнені запалу, сил і надій», – писав Антоній Слонімський. Він не згадував про антисемітські інвективи, які жбурляли у сп’янілих від свободи молодих поетів. З точки зору ендецького публіциста Станіслава Пеньковського, вони були спритно організованою та добре фінансованою жидомасонською групою, яка від перших днів незалежності втілювала мафіозний план зіпсуття польської літератури та культури, а відтак опанування її сіоністами. Єврейське походження Тувіма та Слонімського зумовило, що всю ту групу ендеки називали «жидками-шахраями», що смерділи цибулею, не знають, що таке Бог, честь і вітчизна. Згідно з націоналістичними критеріями, жоден із поетів «Скамандра» не був «корінним поляком». Серафимович мав вірменських предків, Івашкевич народився в Україні, Вежинський походив із німецької родини, яка в 1912 році змінила прізвище. Раніше вони називалися Вірстляйнами. Температура тогочасних суперечок про те, хто має право на польську ідентичність, була така висока, що Корчак через багато років, у ґето, сперечавсь у Щоденнику з якимось ендеком, котрий сказав до війни: «Єврей, щирий патріот, у найкращому разі може бути добрим варшав’янином або краків’янином, але не поляком». Доктор агресивно відповів, що, може, й справді він єврей, а не поляк, бо вболіває за Варшаву, ніж за Львів і Ґдиню, і його не зворушують ні Заліщики, ні Заолжя. Поверталися відлуння драматичної боротьби за соборність краю та спротив тодішнім проявам патріотизму, який поволі перетворювався на ксенофобію. * Дослівний переклад. – Прим. перекладача.

227

Йоанна Ольчак-Ронікер Тієї осені у Варшаві з’явився Макс Горвіц, брат моєї бабусі. Він утік із Цюріха, де йому загрожував арешт за участь в організації загального страйку швейцарських залізничників. Тепер у своєму рідному місті він влаштовував робітничі мітінги та демонстрації, під час яких вигукували: «Якщо ми не хочемо, щоб нас закували в нові кайдани, мусимо влаштувати в Польщі власну революцію, скинути панування буржуазії, здобути владу для Рад робітничих депутатів. Тоді можна буде збудувати новий лад класової та расової рівності». Він готував об’єднавчий з’їзд ПСП-Лівиці та СДЦПіЛ, на якому 16 грудня 1918 року постала комуністична робітнича партія Польщі. Вона не визнавала незалежності Польщі та підтримувала більшовицьку революцію в надії, що та невдовзі перетвориться на світову революцію. Разом із Вірою Костшевою та Адольфом Варським Горвіц увійшов до складу Центрального комітету нової партії. Мій дідусь-патріот порвав із ним стосунки. Він займався тоді організацією видавничого та книготорговельного руху в Польщі. У листопаді 1918 року він відкрив позачергові загальні збори Спілки книгарів, де сказав: «Польські книгарі, будучи найбільшим ворогом окупаційної держави, були найбільшим оплотом нашої нації, котра здобуває тепер те, чого заслуговує, – незалежність і соборність». Незабаром він вирушив до Парижа й Лондона, щоб відновити обірвані через війну видавничі контакти. У брошурі Польська книжка як міжнародний і пропагандистський чинник він згодом напише: «Головний директор Oxford Press, славетний видавець Генрі Мілфорд сказав мені в дискусії: «Покажіть мені, як Ви видаєте книжки, і Ви переконаєте мене у вашій культурі та незалежному бутті». Я показав їх йому і переконав його». Корчак не тікав від свого єврейства в комунізм – як Макс, – ані в польську ідентичність – як мій дідусь. Більше, ніж власна ідентичність, його турбувало майбутнє дітей. У червні 1919 року Крохмальну покидало перше покоління вихованців. Вони прийшли в 1912 році: Барщ, який рвав взуття, як ніхто інший у світі, Бротман, який вилив капусняк у раковину, Лейбусь, який відкрутив кран і затопив підлогу, Ґіндман, Фалка, Ґельблат, Яблонка. Тепер їм виповнилося 228

Януш Корчак. Сторінками біографії по чотирнадцять років, то була верхня межа віку, встановленого регламентом. Вони навчилися розмовляти по-польськи. Не найкраще, бо було занадто мало часу. Вони не порвали зв’язків із єврейською громадою, але вже не почувалися там, як удома. Вони не були готові до життя, не мали фаху. Ще два роки ними мала займатися опікунська комісія, котра допомагала їм у пошуку роботи. На прощання вони отримали: сінник, три сорочки, пару підтяжок, шкарпетки... А також, як підйомні, слова Доктора, що бриніли, може, занадто патетично за обставин жалюгідності того вигнання з раю в неприязний світ: Ми прощаємося з тими усіма, хто вже пішов, або невдовзі піде, щоб не повернутися. Ми прощаємося з ними перед довгою й далекою мандрівкою. Ім’я цієї мандрівки – Життя. Багато разів ми переймалися питанням, як попрощатися, яких порад надати. На жаль, слова бідні й слабкі. Ми нічого вам не даємо. Ми не даємо Бога, бо ви мусите знайти Його самі у власній душі, індивідуальним зусиллям. Ми не даємо Вітчизни, бо ви мусите знайти її власною працею серця й думки. Ми не даємо любові до людини, бо немає любові без прощення, а вибачати – це важка праця, труд, який кожен мусить чинити сам. Ми даємо вам одне: прагнення до кращого життя, якого немає, але колись буде, до Істини та Справедливості. Може, це прагнення приведе вас до Бога, Вітчизни й Любові7. З тими словами в серці пішли з Крохмальної Бідерман і Перкус, Ісаак, Рахеля, котрих відучили від вереску, скандалів, гризні за своє. Вони йшли в науку до шевця, різника, мідника і гравера. Пйотрусеві у швейній майстерні мали давати два гроші за кожне доставлене пальто. Не давали. Знали, «що сирота – а хто за сироту заступиться»8. Фейґа шукала роботу в ковбасній крамниці. 229

Йоанна Ольчак-Ронікер Пішла на Налевки – сказали, що не треба. Питали, звідки я. Сказала. Потім пішла на Тломацьке, 15. Питалися, звідки я. Сказала. А вони сказали, що я не потрібна і замала. На Лешно під номером 28 питалися, звідки я. Сказала. Вони сказали, що я їм не потрібна. На Ґраничній № 2 сказали мені прийти в понеділок. Я прийшла. Вони сказали мені чекати дві години, поки «стара» прийде. Прийшла, сказала, що має своїх, мене не потребує. На Желязній № 40 сказали, щоб я прийшла через два місяці [...]9. Корчак міг лише допитуватися в Господа: «О Боже, чому ми мусимо дітей віддавати з-під нашої опіки чужим? Чому б не могло бути так, як ми хочемо, щоб було? Чому?».

Примітки 1. Antoni Słonimski, Alfabet wspomnień. Warszawa, 1975, s. 186. 2. Janusz Korczak, Pedagogika żartobliwa, [в:] Idem, Dzieła, t. 10, s. 233–234. 3. Hanna Mortkowicz-Olczakowa, Bunt wspomnień. Warszawa, 1961, s. 408–409. 4. Janusz Korczak, Jak kochać dziecko. Dziecko w rodzinie, [в:] Idem, Dzieła, t. 7, s. 70; Януш Корчак, Дитя людське, с. 64. 5. Цитується за: Dzieje Żydów w Polsce (1918–1939). Wybór tekstów źródłowych, oprac. Rafał Żebrowski. Warszawa, 1993, s. 40–41. 6. Julian Tuwim, Pieśń o biciu, [в:] Idem, Wiersze. Warszawa, 2004, s. 143. 7. Janusz Korczak, Pożegnanie (z «Tygodnika Domu Sierot»). «W słońcu» 1919, nr 12 , [в:] Idem, Dzieła, t. 11, wol. 1, s. 217–218. 8. Janusz Korczak, Modlitwa, (z «Tygodnika Domu Sierot»). «W słońcu» 1917, nr 1, ibidem, s. 186. Цитата наприкінці розділу: ibidem, s. 187. 9. Janusz Korczak, W poszukiwaniu pracy (z «Tygodnika Domu Sierot»). «W słońcu» 1913, nr 9, ibidem, s. 139.

230