Пам’ятаємо
– Американський рабин може говорити, що хоче, там є свобода. Звичайно: те, що комуністи принесли визволення, не відпускає їм того гріха, що вони були бандитами. Але який є зв’язок між байдужістю під час Голокосту і буттям бандитом по відношенню до всіх? Немає приводу, щоб перемішувати ці дві справи: провини поляків відносно євреїв і провини євреїв по відношенню до поляків. Звичайно, були також єврейські бандити. Чому серед євреїв мало б не бути бандитів? То треба їх покарати. Тим більше, що вони також дуже кривдили євреїв. Чи я не боявся в п’ятдесятих роках, що мене заарештовують? Арешт це не така вже й страшна річ. Зрештою – я взагалі про це не думав. Вони б мене не чіпали. Я знав, що вони мене бояться, тому я був таким впевненим у собі. Сталінізм? Був, але що? В Польщі це була система трохи з відхиленням від радянського сталінізму... Людей вбивали, але загалом ця система трохи відрізнялася від тієї, що була в Росії.
Ханна Арендт Особиста відповідальність за часів диктатури1 Перш за все, я хотіла би сказати декілька слів про гострі суперечки, приводом для яких стала моя книга «Суд над Айхманом в Єрусалимі». Я свідомо кажу про «привід», а не «причину», бо суперечки стосувалися книги, якої я ніколи не писала. Спочатку я хотіла припинити їх за допомогою відомого австрійського дотепу: «Немає нічого захопливішого за обговорення книги, якої ніхто не читав». Проте, коли з дальшим розвитком цих обговорень, особливо на пізніших етапах, дедалі більше голосів не лише нападали на мене за те, чого я ніколи не говорила, але навпаки, захищали мене за це, я усвідомила, що ці дещо дивні вправи були не просто пошуками сенсації чи розваг. Мені також здалося, що все це було більшим за «емоції» чи звичайне непорозуміння, що часом унеможливлює діалог між автором та читачем, а також більшим за спотворення та фальсифікації зацікавлених осіб, що набагато менше злякалися моєї книги, ніж того, що вона могла би викликати неупереджене та докладне вивчення того часу, про який я написала. Ці суперечки неминуче викликали різноманітні суто моральні питання, деякі з яких ніколи не спадали мені на думку, тоді як інші згадувалися мною лише побіжно. Моя книга була фактографічним звітом про судове засідання, і навіть її підзаголовок, «Банальність зла», настільки явно випливав із фактів процесу, Скорочений варіант цього тексту вперше з’явився у The Listener (6 серпня 1964 року). 1
144
145
146
будучи присутнім під час події, зазвичай поєднується зі звинуваченням у зарозумілості: хто і коли стверджував, що, оцінюючи щось як несправедливість, ми допускаємо, що самі нездатні вчинити так само несправедливо? Навіть суддя, виголошуючи вирок за вбивство, все ще може сказати: «На все милість Божа!» Таким чином, на перший погляд, все це нагадує софістиковані дурниці, але коли дурниці підхоплює багато людей, в тому числі і цілком тверезих, якими ніхто не маніпулює, вони стають чимось більшим за просто дурниці. У нашому суспільстві дуже поширений страх виносити судження, що не має нічого спільного з біблійним «Не судіть, щоб і вас не судили»�, і якщо про цей страх говорять у категоріях «кинути камінь першим», ці слова згадуються намарне. Бо за небажанням судити таїться підозра, що ніхто з нас не є вільним, а тому не може відповідати за свої вчинки. Наскільки побіжно не ставилося би питання моралі, той, хто його піднімає, постає перед жахливим браком самовпевненості, самоповаги, а також перед фальшивою скромністю, що питання «хто я такий, щоб судити?» насправді підміняє твердженням «усі ми схожі, всі однаково розбещені, а ті, хто намагається, чи вдає, що намагається, зберегти бодай трохи порядності, є або святими, або лицемірами, і в будь-якому разі мають дати нам спокій». Звідси бурхливий протест, що виражається одразу, коли хтось звинувачує конкретну людину замість перекласти вину за всі вчинки чи події на історичні віяння і діалектичні рухи, словом, на якусь таємничу неминучість, яка діє за спинами людей і надає всьому, що вони роблять, якогось глибокого значення. Допоки ми відшуковуємо витоки вчинків Гітлера у Платона чи Йоахима Флорського, Геґеля чи Ніцше, в сучасній науці і техніці, у нігілізмі чи Французькій революції, це видається слушним. Але тільки-но хтось назве Гітлера масовим убивцею (визнаючи, звичайно, що саме цей масовий убивця був дуже обдарованим політично і що увесь феномен Третього Райху не можна звести лише до здібностей Гітлера і його впливу на людей), усі починають твердити, що таке судження про людину є грубим, йому бракує мудрості, а тому його не можна використовувати для тлумачення Історії. Наведу інший приклад із нещодавніх суперечок. Драма Рольфа Гогута «Намісник», в якій папа Пій XII звинувачується у дивному мовчанні під час масових убивств євреїв на сході Європи, одразу наштовхнулась на опір і не лише з боку католицької ієрархії, що, 147
Ханна Арендт ОСОБИСТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ...
Пам,ятаємо
що, на мою думку, він теж не потребував подальшого пояснення. Я підкреслила той факт, що здався мені приголомшливим, бо він суперечив нашим теоріям про зло; таким чином, я вказала на щось правдиве, але не переконливе. Чомусь я була впевнена, що слідом за Сократом, усі ми досі віримо в те, що краще страждати, аніж чинити несправедливість. Ця думка виявилась помилковою. Натомість, досить поширеними були переконання в тому, що жодну спокусу зрозуміти неможливо; що коли все поставлено на кін, нікому з нас не можна вірити, і ніхто навіть не заслуговує на довіру; що піддаватися спокусі і бути змушеним — майже одне і те ж саме, хоча, за словами Мері Маккарті, яка першою помітила хибність цього погляду: «Коли на вас наставляють зброю і кажуть: “Убий свого товариша, або загинеш сам”, вас лише спокушають, не більше». І хоча така спокуса, коли мова йде про власне життя, може бути законною підставою для виправдання злочину, вона, звичайно, не стає виправданням моральним. Зрештою, і що найдивовижніше (оскільки маємо справу зі судом, метою якого, за визначенням, є винесення судження), мені говорили, що самé судження є несправедливим: той, хто не був на місці події, не може про неї судити. Таким, між іншим, був і аргумент Айхмана проти вироку Окружного суду. На слова, що він мав вибір і міг уникнути своїх кривавих обов’язків, Айхман наполегливо відповідав, що все це повоєнні легенди, ретроспективно створені і поширювані людьми, які не знали або забули, як усе було насправді. Існує кілька причин, чому обговорення права чи здатності судити зачіпає найважливіше моральне питання. Тут необхідно поміркувати про дві речі. По-перше, як відрізнити добро від зла, якщо більшість або й усі наші погляди є упередженими? Хто ми такі, щоб судити? По-друге, яким чином, якщо це можливо взагалі, судити про минулі події або явища, за часів яких ми не були присутніми? Щодо останнього питання здається очевидним, що відмовивши собі у здатності судити, ми унеможливимо будь-яке історичне дослідження і будь-яке судове рішення. Можна зробити крок далі і стверджувати, що існує дуже мало прикладів, за яких наша здатність судити не є ретроспективною, і це зновутаки стосується як історика, так і судді, кожен з яких може мати достатньо підстав не вірити показам свідків або судженням очевидців. Більше того, оскільки питання про здатність судити, не
1 148
Переклад Івана Огієнка.
во і мораль аж ніяк не тотожні речі, але вони певною мірою подібні у тому, що передбачають здатність до судження. Цих питань не може оминути жоден судовий репортер, який знається на своїй роботі. Як відрізнити добро від зла без від знання законів? Як можна судити, не перебувавши у такій самій ситуації? Тут варто зробити друге особисте зауваження. Якщо роздратування, викликане моїм «суддівством», довело (а мені здається, що саме так і сталося), наскільки незручно більшість із нас почувається, обговорюючи питання моралі, тоді слід визнати, що не менш незручно почуваюся і я. Моє інтелектуальне становлення проходило в атмосфері, де ніхто не приділяв багато уваги моралі; нас виховували з припущенням, що Das Moralische versteht sich von selbst, тобто що моральна поведінка є самоочевидною. Я досі добре пам’ятаю свої юнацькі роздуми про моральну правильність, яку зазвичай називають характером; всі заклики до цієї чесноти здавалися мені міщанськими, бо були очевидними, а тому не мали великого значення; наприклад, це не було вирішальним для оцінки певної людини. Звичайно, час від часу нам доводилося бути свідками моральної слабкості, відсутності стійкості та вірності, такої незбагненної, майже механічної поступливості перед тиском, особливо перед тиском громадської думки, що так притаманно освіченим верствам певних суспільств; але ми зовсім не уявляли, наскільки серйозними були ці речі, і ще менше розуміли, до чого вони можуть привести. Ми нічого не знали про природу цих явищ, і, боюся, що цікавились ними ще менше. Як виявилось, нам ще випаде достатньо нагод для вивчення цього питання. Для мого покоління та людей одного зі мною походження такі уроки розпочались у 1933 році і закінчились лише тоді, коли не лише німецькі євреї, а й увесь світ дізнався про жахіття, яких ніхто не міг собі навіть уявити. Вивчене відтоді жодним чином не є дрібницею; його можна вважати за доповнення знання, яке ми отримали під час тих перших дванадцяти років – від 1933 до 1945. Багатьом з нас знадобилося ще двадцять років, аби усвідомити те, що сталося не у 1933, а в 1941, 1942, 1943 роках, аж до самого кінця. Я маю на увазі не особисті горе і скорботу, а той жах, з яким, як ми можемо зараз бачити, жодна зі сторін так і не змогла змиритися. Німці вигадали для всього цього досить сумнівний термін «неосмислене минуле»1. Що ж, здається, що сьогодні, 1
Robert Weltsch, «Ein Deutscher klagt den Papst an» // Summa iniuria 149
Ханна Арендт ОСОБИСТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ...
Пам,ятаємо
зрештою, було зрозуміло. Її також спростовували фальсифікації досвідчених маніпуляторів, які стверджували, що Гогут перетворив папу на головного злочинця, щоб виправдати Гітлера та німців, що було відвертою неправдою. Ще показовішим у цьому контексті був закид, що звинувачення папи, «звичайно ж», було окозамилюванням; насправді автор звинуватив усе християнство. Або й більше: «Без сумніву, існують підстави для серйозних звинувачень, але обвинуваченим є все людство»1. Думка, про яку мені тут ідеться, виходить за межі загальновідомої помилковості ідеї колективної вини, спочатку застосованої до німецького народу та його колективного минулого (коли була звинувачена вся Німеччина і вся німецька історія від Лютера до Гітлера), що на практиці перетворилась на неймовірно ефективний засіб вибілювання усіх тих, хто справді був причетний до злочинів, бо там, де винні усі, винних немає. Треба лише замінити Німеччину на християнство чи усе людство, щоб побачити, наскільки безглуздою є ця ідея, бо тепер винними не є навіть німці: не винен ніхто, для кого в нас замість колективної вини є інше слово. Я хочу наголосити, наскільки глибоким має бути страх виносити судження, називати імена і конкретизувати вину (особливо, на жаль, щодо людей при владі та на високих посадах, живих чи мертвих), якщо доводиться вдаватися до таких відчайдушних інтелектуальних вивертів. Хіба ж не очевидно, що християнство досить гідно пережило багато пап, гірших за Пія XII, саме тому, що усе християнство ніколи не звинувачували? І що можна говорити про тих, хто готовий звинуватити усе людство, щоб урятувати одну людину на високій посаді, до того ж урятувати її від звинувачення не у вчиненому злочині, а лише у загальновизнано важкому гріху бездіяльності? На щастя, гріх бездіяльності не карається законом, і жоден людський суд не виносить вироків з таких питань. Проте, так само правильним є те, що в суспільстві все ж існує одна інституція, де майже неможливо уникнути особистої відповідальності, де усі безадресні й абстрактні виправдання — від духу часу до Едипового комплексу — відкидаються, де судять не системи, віяння чи перворідний гріх, а людей з плоті і крові, таких як ви і я. Звичайно, їхні вчинки залишаються вчинками людей, але вони постають перед судом тому, що порушили закон, дотримання якого вважається необхідною умовою людського існування. Пра-
oder Durfie der Paps! schweigen? Hochhuths «Stellvertreter» in der offentlichen Kritik, ред. F. J. Raddatz (Rowohlt, 1963): 156 (прим. редактора). 150
тому вони не змогли протиставити вироку Історії, як вони його називали, власне судження. Якщо не брати до уваги майже цілковиту неспроможність особистого судження, а не лише особистої відповідальності, що виявились на перших стадіях нацистського режиму, неможливо зрозуміти, що ж відбулося насправді. Так, багато з цих людей швидко розчарувались, і добре відомо, що більшість учасників змови проти Гітлера 20 липня 1944 року, які заплатили за неї своїм життям, в той чи той час були пов’язані з режимом. Проте все ж я вважаю, що цей ранній моральний розпад німецького суспільства, який важко зрозуміти зі сторони, нагадував генеральну репетицію його повного занепаду, що стався під час війни. Я навела тут ці особисті історії не для того, щоб мене звинуватили в зарозумілості, що, на мою думку, є недоречним, а щоб спровокувати більш виправданий сумнів щодо спроможності людей з такою низькою інтелектуальною чи умоглядною підготовкою взагалі обговорювати моральні питання. Ми мусили навчитись усього з нуля, неприкрашеним, без допомоги загальних категорій та правил, з якими можна було б співвіднести наш досвід. З іншого боку були повністю компетентні у питаннях моралі люди, що ставилися до них із найвищою повагою. Однак саме ці люди виявились не лише нездатними вивчити будь-що; гірше, легко піддавшись спокусам, вони найпереконливіше показали, наскільки неадекватними стали їхні традиційні уявлення та мірила, якими непридатними стали вони для застосування в нових умовах. Думаю, щочастіше ці питання обговорюють, то очевидніше, що насправді ми опинилися поміж двох вогнів. Наведу тут один з прикладів нашого нерозуміння всіх цих речей: питання законного покарання. Зазвичай його виправдовують або потребою суспільства бути захищеним від злочинців, або необхідністю перевиховати злочинця, або показовістю прикладу для потенційних злочинців, або, нарешті, каральним правосуддям. Не треба довго думати, щоб переконатися, що жодна з цих причин не є підставою для покарання так званих воєнних злочинців: ці люди не були звичайними злочинцями і навряд чи від когось із них можна чекати нових злочинів; суспільство не потребує захисту від них. Перевиховання їх у тюрмі ще менш вірогідне, ніж у випадку звичайних злочинців. Що стосується можливості запобігання таким злочинам у майбутньому, шанси на це теж мізерні 151
Ханна Арендт ОСОБИСТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ...
Пам,ятаємо
після багатьох років, це німецьке минуле певним чином виявилось неосмисленим для більшої частини цивілізованого світу. Не лише мені, але й багатьом іншим здавалось, що в ті часи жахіття у своїй оголеній потворності виходило за межі всіх моральних категорій і підривало всі правові норми; за таке не можна було ані адекватно покарати, ані пробачити. І боюсь, що в умовах цього невимовного жахіття всі ми намагалися забути ті суто моральні та зрозумілі уроки, які отримали раніше, і які отримаємо знову під час незліченних обговорень як в залах судових засідань, так і поза ними. Щоб пояснити різницю між невимовним жахом, який нічому не вчить, і тими зовсім не жахливими, проте досить огидними моментами, коли нормальні судження про людську поведінку можливі, пригадаймо спочатку очевидний, проте рідко згадуваний факт. У наших початкових нетеоретичних уроках про моральність поведінка справжніх злочинців ніколи не згадувалась; навіть тоді ніхто при здоровому глузді не чекав від них нічого, окрім найгіршого. Тому звірства штурмовиків у концентраційних таборах і тортури у підвалах гестапо обурили нас, але морально не зачепили; було б справді дивно морально обурюватись через риторику нацистських лідерів, погляди яких давно були чудово відомі. Новий режим постав перед нами як украй складна політична проблема, одним з аспектів якої було проникнення злочинного в публічний простір. Думаю, ми також були готові до наслідків безжального терору; ми з готовністю визнали би, що страх перед ним може перетворити більшість людей на боягузів. Все це було жахливо і небезпечно, але не порушувало жодної моральної проблеми. Моральні питання поставали лише через феномен «підлаштування», тобто не через викликане страхом лицемірство, а через цю дуже завчасну готовність не запізнитись на потяг Історії, через цю, так би мовити, чесну зміну думок, що відбулася у значної кількості публічних осіб усіх занять та різних культур; все це супроводжувалось надзвичайною легкістю, з якою розривались та відкидались вічні дружби. Словом, нас хвилювала не поведінка наших ворогів, а поведінка наших друзів, які не були причетні до створення цієї ситуації. Вони не були відповідальними за нацистів, їх лише зачарував успіх останніх, і
152
підозрюю, не є загальноприйнятими. Загальне питання стосується першої частини назви цього есею: «особиста відповідальність». Цей термін треба розуміти як антонім до політичної відповідальності, що її будь-який уряд несе за вчинки та злочини своїх попередників, а кожен народ — за вчинки та злочини минулого. Коли Наполеон, захопивши владу у Франції після революції, сказав: «Я беру на себе відповідальність за все, що коли-небудь робила Франція, від Людовіка Святого до Комітету громадського порятунку», він лише дещо категорично сформулював одну з базових засад політичного життя. Що ж до народу, то очевидно, що кожне покоління лише завдяки своєму народженню в історичному континуумі обтяжене гріхами батьків та освячене подвигами пращурів. Хто б не взяв на себе політичну відповідальність, завжди буде змушене повторити, слідом за Гамлетом: Звихнувся час... О доле зла моя! Чому його направить мушу я?1 «Направити час» значить оновити світ, і ми можемо зробити це, тому що в ту чи ту мить ми всі прийшли новоприбульцями у світ, що існував до нас й існуватиме, коли нас не стане, коли ми залишимо його тягар нашим наступникам. Але мені йдеться не про таку відповідальність; строго кажучи, вона не особиста, і лише в метафоричному розумінні ми можемо говорити, що почуваємось винними за гріхи своїх батьків, власного народу чи цілого людства, словом, за гріхи, яких ми не чинили. З погляду моралі, відчувати вину, не вчинивши нічого особливого, настільки ж неправильно, як і почуватись невинними, будучи насправді винним у чомусь. Я завжди вважала квінтесенцією морального сум’яття повоєнну Німеччину, коли абсолютно невинні німці переконували одне одного та світ загалом у тому, якими винними 1 Поняття Unbewältigte Vergangenheit з’явилося в Німеччині в 1950-х роках для критики повоєнного мовчання про її нацистське минуле. У 1980-х та 1990-х роках йому на зміну прийшло поняття Vergangenheitsbewältigung, «осмислення минулого», за яким минуле можна і необхідно було постійно осмислювати. Таким чином, оригінальна ідея про те, що минуле — це певна складна проблема, яку, доклавши певних зусиль, можна осмислити, була підмінена рутинними і часто церемоніальними публічними актами. Див. Michael Carrithers, «Story Seeds and the Inchoate» // Culture, Rhetoric and the Vicissitudes of Life, ред. M. Carrithers (Oxford: Berghahn Books, 2009): 50.
153
Ханна Арендт ОСОБИСТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ...
Пам,ятаємо
з огляду на надзвичайні обставини, за яких ці злочини були скоєні або можуть бути скоєні у майбутньому. Навіть поняття покарання і відплати, єдина неутилітарна причина для законного покарання, не дуже гармонійна сучасній правовій думці, навряд чи придатне через масштаби злочину. І все ж, хоча жодна з традиційних причин для покарання не є вагомою, наше почуття справедливості не змириться з тим, щоб убивці тисяч, сотень тисяч чи мільйонів, уникли покарання. Було б безглуздям, якби йшлося лише про бажання помститися, не кажучи вже про те, що закон і передбачене ним покарання виникли саме для того, щоб розірвати безкінечне порочне коло помсти. Таким чином, з одного боку, наше почуття справедливості вимагає покарання, в той час як, з іншого боку, це саме почуття говорить нам, що всі наші колишні уявлення про покарання та його виправдання зрадили нам. Повертаючись до роздумів про те, хто може обговорювати такі питання: ті, чиї стандарти і норми не корелюються з досвідом, а чи ті, хто не має на що опертися, крім власного досвіду, більше того – досвіду, не упередженого існуючими уявленнями? Як можна думати, і, що важливіше у цьому контексті, як можна судити, не спираючись на заздалегідь сформовані стандарти, норми і правила, під які можна підвести окремі випадки та приклади? Іншими словами, що відбувається з людською здатністю до судження, коли людина стає свідком чи учасником подій, які підважують всі усталені норми і тому є безпрецедентними в тому смислі, що вони не передбачені ані загальними правилами, ані винятками з таких правил? Прийнятна відповідь на ці питання має починатися з аналізу все ще дуже таємничої природи людського судження: на що воно здатне і чого не може досягти. Бо лише визнавши, що існує така людська здатність, що дозволяє нам судити раціонально, не піддаючись ані емоціям, ані особистим інтересам, і яка водночас є спонтанною, тобто не обмеженою нормами та правилами, під які підводяться окремі випадки, а навпаки, є такою, що виробляє власні принципи через саму здатність до судження, ми можемо ризикнути стати на цей дуже ковзкий моральний ґрунт з дещицею надії знайти тверду точку опори. На щастя для мене, сьогоднішня тема не вимагає, аби я виклала вам всю філософію судження. Проте навіть такий обмежений підхід до проблеми моральності та її основ вимагає розглянути одне загальне питання, а також кілька окремих моментів, що,
154
процесів говорили усі підсудні: якби цього не вчинив я, це міг би вчинити і вчинив би хтось інший. У кожній диктатурі, не кажучи вже про тоталітарну диктатуру, навіть порівняно невелика кількість тих, хто приймає рішення, кого все ще можна знайти у звичайних урядах, звелась до постаті Єдиного, у той час як усі інституції та групи, що ратифікують чи контролюють виконавчі рішення, були скасовані. В будь-якому разі у Третьому Райху лише одна людина могла приймати і приймала рішення, а тому була повністю відповідальною політично. Нею був сам Гітлер, що якось описав себе як єдину незамінну людину в усій Німеччині — і це був не напад мегаломанії, а цілком справедлива оцінка. Усі інші чиновники, від високопосадовців до найнижчих управлінців, які були причетні до публічної сфери, були насправді ґвинтиками, знали вони про це чи ні. Але хіба це означає, що більше ніхто не може бути відповідальним особисто? Коли я вирушила до Єрусалима на суд над Айхманом, я відчула, що велика перевага судової процедури полягала у тому, що вся ця історія про ґвинтики не мала там жодного значення, і тому змушувала нас поглянути на усі ці питання під іншим кутом. Звичайно, спробу захисту зобразити Айхмана ґвинтиком можна було передбачити; здавалось, що і сам підсудний думає у цих категоріях (і він справді до певного часу так думав). Проте намагання прокурора перетворити його на найбільший ґвинтик, більший і важливіший за Гітлера, стала справжньою несподіванкою. Відповідь суддів була слушною: вони відкинули такий підхід, як, до речі, зробила і я, незважаючи на всі звинувачення та похвалу за протилежне. Бо, як з великими труднощами, але все ж змогли пояснити судді, в залі суду судять не системи, Історію чи історичні віяння, не -ізми, на кшталт антисемітизму, а людину, і якщо підсудний виявився державним діячем, то його звинувачують саме тому, що навіть державні діячі залишаються людьми і постають перед судом саме у цій якості. Очевидно, що в найзлочинніших організаціях невеличкі ґвинтики справді чинять великі злочини, і можна навіть сказати, що однією з рис злочинної системи Третього Райху було те, що вона вимагала беззаперечних доказів злочинного залучення всіх своїх службовців, а не лише найнижчих посадовців. Тому суд поставив звинуваченому таке питання: «Чи ви, такий-то і такий-то, особа з іменем, датою і місцем народжен155
Ханна Арендт ОСОБИСТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ...
Пам,ятаємо
вони почувались, тоді як лише деякі злочинці були готові бодай до найменшого каяття. Звичайно, це спонтанне прийняття колективної вини привело до дуже ефективного, хоча й не запланованого вибілення тих, хто справді щось вчинив: як ми вже бачили, там, де винні усі, винних немає. І коли під час нещодавнього обговорення в Німеччині продовження строку давності нацистських злочинів ми чули, як міністр юстиції протестував проти такого продовження через те, що дальші пошуки тих, кого німці називають «убивцями серед нас», начебто приведе лише до моральної сатисфакції тих німців, які не були причетними до злочинів (Der Spiegel, no. 5, 1963, с. 23), тобто тих, хто є невинними, ми одразу бачимо, наскільки небезпечним може стати це моральне сум’яття. Така позиція не нова. Кілька років тому смертний вирок Айхманові викликав широкий протест через те, що його виконання могло полегшити сумління пересічних німців і «слугувало би спокутуванню гріха, причетність до якого відчували багато молодих людей в Німеччині», як сказав про це Мартін Бубер. Що ж, якщо молодь Німеччини занадто недосвідчена, щоб зробити будь-що взагалі, почувається винною, вона або помиляється і заплуталась, або грає в інтелектуальні ігри. Не існує такої речі, як колективна вина або колективна невинуватість; вина та невинуватість мають сенс лише тоді, коли застосовуються до окремих осіб. Нещодавно, під час обговорення суду над Айхманом, ці порівняно прості речі були ускладнені тим, що я називаю теорією ґвинтиків. Коли ми описуємо політичну систему (як вона працює, як взаємодіють між собою різні гілки влади, як функціонує величезний бюрократичний механізм, частиною якого є система наказів, як взаємопов’язані громадська, військова та поліцейська влади), ми неминуче говоримо про всіх учасників цього процесу як про ґвинтики та коліщатка, що уможливлюють роботу всієї системи. В основі всіх бюрократій, усіх державних служб і, правильніше кажучи, усіх функцій лежить припущення, що кожен ґвинтик, тобто кожну людину, можна замінити, не змінюючи систему. Таким є бачення політичної науки, і якщо ми будемо обвинувачувати або радше оцінювати в таких категоріях, то нашими критеріями визначення хороших чи поганих систем будуть свобода, щастя чи ступінь участі громадян у політиці, а питання особистої відповідальності тих, хто усім керує, залишиться марґінальним. І тоді буде справедливим те, що під час повоєнних
156
точки зору, багато в чому подібно до того, коли ми беремо до уваги умови життя малозабезпечених осіб як пом’якшувальну обставину, але не як виправдання вчинених ними злочинів. І саме з цієї причини, переходячи до другої частини моєї назви, «за часів диктатури», я маю пояснити кілька відмінностей, що допоможуть нам зрозуміти ці обставини. Тоталітарні форми правління та диктатури в класичному розумінні — не тотожні явища, і більшість із того, про що я говоритиму, стосується саме тоталітаризму. Поняття диктатури у класичному римському значенні цього слова означало надзвичайні заходи конституційного, законного уряду, строго обмежені в часі та повноваженнях; ми досить добре можемо уявити їх як надзвичайний чи воєнний стан, оголошений на територіях стихійного лиха чи під час війни. Сучасні диктатури ми вже знаємо як нові форми правління, коли владу захоплюють військові, скасовуючи попередній уряд і позбавляючи громадян їхніх політичних прав та свобод, або ж коли державний апарат захоплює одна партія, забороняючи всі інші партії, а відтак і всю організовану політичну опозицію. Обидві можливості означають кінець політичної свободи, хоча не обов’язково зачіпають приватну сферу життя та неполітичну діяльність. Так, ці режими зазвичай безжально переслідують політичних опонентів, вони дуже далекі від конституційних форм правління в нашому розумінні (жоден конституційний уряд неможливий без забезпечення прав опозиції), але вони не злочинні в класичному розумінні цього слова. Якщо вони і вчиняють злочини, то лише проти відвертих ворогів правлячого режиму. Злочини ж тоталітарних режимів зачіпають людей, «невинних» навіть з погляду правлячої партії. Саме з цієї причини більшість країн підписали після війни угоду не надавати статус політичних біженців тим злочинцям, що втекли з нацистської Німеччини. Більше того, тотальне домінування проникає в усі сфери життя, не лише політичну. На відміну від тоталітарного уряду, тоталітарне суспільство справді монолітне; «узгоджуються» усі публічні заходи (культурні, мистецькі чи вчені) й діяльність усіх організацій, соціальних служб, навіть в таких сферах як спорт та дозвілля. Немає жодної посади і жодної бодай мінімально суспільно значущої роботи, від рекламних агенств до судочинства, від театру до спортивної журналістики, від початкової та середньої школи до університетів та вчених товариств, в яких 157
Ханна Арендт ОСОБИСТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ...
Пам,ятаємо
ня, кого можна ідентифікувати і хто таким чином не є кимось іншим, вчинили злочин, в якому вас звинувачують, і чому ви зробили це?» Якщо підсудний відповість: «Я зробив це не як особистість, я не мав ані волі, ані сил зробити щось на власної розсуд; я був лише ґвинтиком, який можна замінити, будь-хто на моєму місці вчинив би так само; а те, що мене судять, це випадковість», таку відповідь проігнорують як несуттєву. Якби підсудному дозволили самому визначити, винен він чи ні як представник системи, він справді перетворився би на цапа відбувайла. (Сам Айхман хотів стати ним; він пропонував публічно повісити його і таким чином взяти усі «гріхи» на себе. Суд відмовив йому в цій останній можливості порадіти.) У будь-якій бюрократичній системі поділ відповідальності — звична річ, і якщо визначати бюрократію в категоріях політичної науки, тобто як форму правління (правління урядів, на противагу правлінню однієї людини, кількох чи багатьох), бюрократія, на жаль, виявляється владою нікого і з цієї самої причини, можливо, найменш людською і найжорстокішою формою влади. Але в залі суду ці визначення не мають жодної користі. Бо на відповідь: «Це зробив не я, а система, в якій я був лише ґвинтиком», суд одразу ставить інше запитання: «Але чому, скажіть, якщо ваша ласка, ви стали ґвинтиком чи продовжували бути ним за таких обставин?» Якщо підсудний прагнутиме перекласти відповідальність, йому доведеться втягувати інших людей, називати імена, і ці люди стають тоді можливими співучасниками, а не уособленням бюрократичної чи будь-якої іншої необхідності. Суд над Айхманом, як і всі подібні процеси, не викликав би жодного інтересу, якби він не перетворив ґвинтика з Відділу IV-Б-4 РСГА на людину. Питання особистої відповідальності, а тому і правової вини, постало лише завдяки тому, що ця операція була проведена ще до початку суду. Але навіть таке перетворення ґвинтика на людину не означає, що суд ішов над якоюсь «системою з ґвинтиків», або що судили те, що будь-яка система, особливо тоталітарна, перетворює людей на ґвинтики. Таке тлумачення стало би лише ще однією втечею від чітких обмежень судової процедури. Втім, хоча судочинство чи питання особистої відповідальності за часів диктатури не дозволяють перекласти відповідальність з людини на систему, з цією системою необхідно рахуватись. Вона постає особливою обставиною як з правової, так і з моральної
158
реконаних прихильників режиму; те, що останні відчували себе не винними, а лише переможеними, було майже самоочевидним, доки вони не змінювали своїх поглядів та не каялися. Але й це просте питання привело до плутанини, бо коли, нарешті, прийшов день розплати, виявилось, що в режиму зовсім не було переконаних прихильників, принаймні, не мала їх його злочинна програма, за яку судили цих людей. І проблема полягала в тому, що хоч це і була відверта неправда, але не проста чи не цілковита брехня. Бо те, що сталося на самому початку режиму з політично нейтральними людьми, які не були нацистами, але співпрацювали з ними, зрештою сталося і з членами партії та навіть з членами елітних підрозділів СС: навіть у Третьому Райху було дуже мало людей, які відверто підтримували злочини режиму наприкінці його існування; незважаючи на це, багато хто був повністю готовий скоїти їх. І тепер кожен із них, яку б посаду він не займав і що б він не зробив, стверджував, що ті, хто з того чи того приводу ховалися за приватним життям, обирали легкий, безвідповідальний вихід. Якщо тільки, звичайно, вони не використовували свій приватний сховок як прикриття для активного опору — вибір, яким легко можна було знехтувати, адже очевидно, що не кожен мусить бути святим чи героєм. Проте особиста та моральна відповідальність є спільною справою, і тут, стверджували вони, «відповідальнішим» було продовжувати працювати, незважаючи на умови чи наслідки. У їхніх моральних виправданнях важливу роль відіграв аргумент меншого зла. За ним, у разі необхідності вибирати з-поміж двох зол наш обов’язок вибрати менше з них; відмовитись робити вибір – безвідповідально. Тих, хто викриває моральну помилковість цього аргументу, зазвичай обвинувачують у стерильному моралізмі, несумісному з політикою, у небажанні забруднити руки; і слід визнати, що найоднозначніше будь-які компроміси із меншим злом відкинула не політична чи моральна філософія (за одиноким винятком Канта, якого саме з цієї причини часто звинувачують у моральному ригоризмі), а релігійна думка. В Талмуді, як розповіли мені під час нещодавнього обговорення цих питань, сказано: якщо вас проситимуть пожертвувати однією людиною задля безпеки всієї громади, не віддавайте її; якщо зґвалтування однієї жінки врятує решту жінок, не дайте її зґвалтувати. Схожим чином, добре пам’ятаючи політику Ватикану під час 159
Ханна Арендт ОСОБИСТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ...
Пам,ятаємо
не вимагалося би безумовного визнання панівних принципів. Хто б не брав участь у публічному житті, незалежно від членства в партії чи приналежності до владної еліти, тим чи тим способом причетний до діянь режиму загалом. Під час повоєнних процесів суди вимагали доказів, що підсудні не брали участі в злочинах, узаконених такою владою, і ця непричетність, якщо брати її за правовий стандарт для розрізнення добра і зла, ставить під питання саме проблему відповідальності. Адже істина цієї справи полягає в тому, що лише ті, хто взагалі утримувався від публічного життя, хто відмовлявся від будь-якої політичної відповідальності, могли уникнути участі у злочинах, тобто уникнути правової та моральної відповідальності. Під час гарячих дискусій щодо моральних питань, що точилися після поразки нацистської Німеччини і викриття тотальної співучасті в злочинах усіх посадовців, тобто повного краху звичайних моральних стандартів, у нескінченних варіаціях поставав такий аргумент: ми, кого сьогодні засуджують, є насправді тими, хто лишилися на роботі, щоб запобігти ще гіршому; лише ті, хто залишився в системі, мали шанс полегшити справи і допомогти бодай декому; ми сплатили дияволу його мито, не продавши йому наші душі, тоді як ті, що не робили нічого, ухилялися від будь-яких обов’язків, думали лише про себе і про спасіння своїх любих душ. З політичної точки зору така позиція мала би сенс, якби режим Гітлера скинули, чи бодай спробували скинути на самому початку. Адже тоталітарну систему можна знищити лише зсередини, не революцією, а за допомогою перевороту, або, звичайно, перемогти її у війні. (Можна припустити, що щось схоже відбулося в Радянському Союзі, до або одразу після смерті Сталіна; перехід від повністю тоталітарної системи до однопартійної диктатури чи тиранії стався, мабуть, із ліквідацією Берії, голови КДБ.) Але ті люди, що говорять такі речі, зовсім не були змовниками. Як правило, вони були тими службовцями, без умінь яких ані режим Гітлера, ані адміністрація Аденауера, що прийшла йому на зміну, не змогли би існувати. Гітлер успадкував службовців від Ваймарської республіки, що, своєю чергою, успадкувала їх від імперської Німеччини, так само як Аденауер мав успадкувати їх від нацистів – без особливих перешкод. Тут я мушу нагадати, що питання особистості та моралі, на відміну від правової відповідальності, навряд чи стосуються пе-
160
їхні адвокати апелювали або до того, що ці злочини були «діями держави», або до того, що вони були вчинені за «наказами згори». Ці дві категорії не слід плутати. Накази згори належать до сфери права, навіть якщо підзахисний міг відчувати себе в класичному «складному становищі» солдата, «якого може розстріляти польовий суд, якщо той відмовиться виконати наказ, або може повісити суддя з присяжними, якщо він його виконає» (як висловився у своєму «Конституційному праві» Дайсі�). Проте дії держави повністю знаходяться за межами права; їх вважають суверенними діями, над якими не має юрисдикції жоден суд. Теорія, яка підтримує формулу «дій держави» стверджує, що за надзвичайних обставин суверенний уряд може бути змушений вдатися до злочинних засобів, тому що від цього може залежати самé його існування і збереження ним влади; за цим аргументом, державний інтерес не може бути обмежений законами чи моральними міркуваннями, які поширюються на громадян, тому що тут ідеться про загрозу державі, а, отже, і про загрозу всьому, що в ній є. За цією теорією, дія держави імпліцитно прирівняна до «злочину», що його людина може бути змушена скоїти для самозахисту, тобто до вчинку, що також може лишитись безкарним через надзвичайні обставини, коли під загрозою опиняється саме життя. Проте цей аргумент не можна застосувати до злочинів, скоєних тоталітарними урядами та їхніми урядовцями, і не лише тому, що їхні злочини жодним чином не були обумовлені бодай якоюсь необхідністю; навпаки, можна з цілковитою впевненістю стверджувати, наприклад, що нацистський уряд вижив би і, може, навіть виграв би війну, якби він не скоїв своїх сумнозвісних злочинів. Теоретично, ще важливішим може бути те, що аргумент про державний інтерес, який лежить в основі обговорення дій держави, передбачає, що такі злочини здійснюються в контексті законності, яку вони підтримують разом із політичним існуванням держави. Закон, аби вступити в дію, потребує політичної влади, тому до підтримання правового порядку завжди залучений елемент силової політики. (Звичайно, я говорю тут не про дії, вчинені проти інших держав, як не цікавить мене і питання про те, чи можна вважати саму війну «злочином проти миру», користуючись мовою Нюрнберзького процесу). Проте ані політична теорія державного інтересу, ані правова концепція дій держави не передбачають повної відмови від законності; у ви161
Ханна Арендт ОСОБИСТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ...
Пам,ятаємо
війни, папа Іван XXIII писав таке про політичну поведінку папи і єпископів, яку називають «практикою обачності»: «необхідно остерігатися ... будь-яких спроб потурати злу з надією, що таким чином можна комусь допомогти». З точки зору політики, слабкість цього аргументу завжди полягала в тому, що ті, хто обирали менше зло, швидко забували, що все ж таки вони обирали зло. Так як зло Третього Райху врештірешт стало настільки жахливим, що жодна уява не могла назвати його «меншим», можна було би припустити, що цього разу цей аргумент провалиться раз і назавжди; на диво, цього не сталося. Більше того, якщо ми подивимось на методи тоталітарної влади, стане очевидним, що аргумент «меншого зла», яким користуються, зокрема, й представники правлячої еліти, є одним з елементів механізму терору та злочинності. Ідею прийнятності меншого зла свідомо використовують для підготовки державних службовців та населення загалом до прийняття зла як такого. Одним з багатьох прикладів цього може бути те, що знищенню євреїв передувало дуже поступове прийняття антиєврейських заходів, кожен з яких зустрічали з думкою, що відмова співпрацювати лише погіршить справи, аж поки не дійшли до тієї стадії, коли нічого гіршого вже не могло трапитися. Той факт, що навіть на останньому етапі цей аргумент не відкинули, і його використовують навіть сьогодні, коли його помилковість стала настільки яскраво очевидною (під час обговорення Гогутової п’єси ми знову чуємо, що протест Ватикану в будь-якій формі лише погіршив би справи!), досить дивний. Ми бачимо тут, наскільки людський розум не бажає рахуватися з реальністю, що так чи так повністю суперечить його системі координат. На жаль, набагато легшим здається змусити людей поводитись найбільш несподіваним та обурливим чином, ніж переконати їх вчитися з власного досвіду, тобто почати думати та судити, а не жити за глибоко вкоріненими в наших головах категоріями та формулами, причини появи яких давно забуті, і чия слушність полягає лише в їхній інтелектуальній логічності, а не в адекватності реальності. Щоб пояснити цю складність винесення судження, не спираючись на загальноприйняті правила, я перейду від моральних до правових норм, тому що вони зазвичай краще визначені. Можливо, ви знаєте, що під час процесів над воєнними злочинцями та обговорення їхньої особистої відповідальності підзахисні та
162
за інші суди світу усвідомлював проблемність слова «законність» з огляду на відверту і, так би мовити, легально злочинну природу гітлерівської Німеччини. Тому суд пішов далі поширених фраз про те, що «відчуття законності... глибоко вкорінене у свідомості кожної людини, зокрема й необізнаних з буквою закону», і говорив про «кричущу й огидну беззаконність, якщо тільки наші очі не сліпі, а серце не кам’яне і не черстве»; все це добре, але, боюсь, цього не вистачить, коли доведеться приймати власне рішення. Бо у таких випадках люди, що скоїли злочини, були дуже добре обізнані і з буквою, і з духом законів своєї країни, і сьогодні, коли їх притягнуто до відповідальності, нам насправді потрібно, щоб їхнє «відчуття законності» суперечило законам країни та їхньому знанню про них. За таких обставин, щоб помітити «незаконність», може бути потрібно значно більше, ніж просто гарний зір та чутливе серце. Вони діяли за таких умов, коли кожна моральна дія була незаконною, а кожна законна дія була злочином. Отже, досить оптимістичний погляд на людську природу, що так виразно помітний у вироку не лише суду в Єрусалимі, а й усіх повоєнних судів, допускає наявність у людини незалежної властивості, не підтриманої законом та громадською думкою, судити повністю спонтанно про кожен вчинок та намір наново, коли з’являється така необхідність. Можливо, ми справді маємо таку властивість і є законодавцями щоразу, коли щось робимо; але не такою була думка суддів. Незважаючи на всю риторику, навряд чи вони мали на увазі щось більше за те, що відчуття таких речей виховувалося в нас протягом багатьох століть, і його неможливо було раптово втратити. І це, на мою думку, дуже сумнівно з огляду на ті докази, якими ми володіємо, а також з огляду на те, що рік за роком один «незаконний» наказ слідував за іншим, при цьому всі вони не просто вимагали якихось злочинів, не пов’язаних один з одним, а з виразною послідовністю і турботою будували так званий новий порядок. Цей «новий порядок» був саме цим: не лише жахливо новим, але й передовсім порядком. Поширене уявлення про те, що тут ми маємо справу лише зі звичайною бандою злочинців, які, змовившись, чинитимуть будь-які злочини, є вкрай оманливим. Звісно, в елітних підрозділах руху справді були злочинці, і ще більше було винних у звірствах. Проте лише під час становлення режиму, коли ці звірства чинили штурмовики в концентраційних таборах, вони мали ви163
Ханна Арендт ОСОБИСТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ...
Пам,ятаємо
падку гітлерівського режиму увесь державний апарат займався тим, що зазвичай вважається, м’яко кажучи, злочинними діями: навряд чи бодай якась дія цієї держави, відповідно до загальноприйнятих стандартів, не була би злочинною. Таким чином, ішлося вже не про злочинні дії, що, як виняток із правила, начебто служили підтриманню влади правлячої партії (як, наприклад, у випадку таких відомих злочинів, як убивство Матеотті в Італії за часів Мусоліні, або вбивство герцога Енгієнського Наполеоном), але навпаки, окремі незлочинні дії (такі як наказ Гімлера зупинити програму винищення), були винятками із «законів» нацистської Німеччини, поступками, зробленими з огляду на гостру необхідність. Повернімося на мить до різниці між тоталітарним правлінням та іншими формами диктатури: саме ця відносна поодинокість відвертих злочинів відрізняє фашистську диктатуру від повністю розвиненої тоталітарної, хоча, звичайно, очевидно, що фашистські чи військові диктатури скоюють більше злочинів, ніж можна навіть уявити за будь-якого конституційного правління. У цьому контексті важливо те, що такі злочини все ще чітко визнаються винятками, і відкрито режим їх не визнає. Подібно неадекватним є й аргумент про «накази згори», як і контраргумент суддів, що факт наказів згори не виправдовує злочини. Тут теж робиться припущення, що зазвичай накази не є злочинними, і саме тому той, хто їх отримує, мав би зрозуміти злочинну природу окремого наказу, як, наприклад, у випадку, коли офіцер, який збожеволів, наказує убити інших офіцерів, чи у випадку поганого поводження з військовополоненими або їхнього вбивства. З точки зору права, наказ, якого можна ослухатись, має бути «виразно протиправним»; беззаконність «має ширяти над ним як чорний прапор, як застережливий напис “Заборонено!”». Інакше кажучи, людина, яка має вирішувати, коритися чи не коритися наказові, має чітко розуміти виняткову природу такого наказу. Проблема полягає в тому, що за тоталітарних режимів і особливо протягом останніх років гітлерівського режиму такими винятками були незлочинні накази. Для Айхмана, що вирішив завжди бути законослухняним громадянином Третього Райху, чорний прапор виразно протиправного беззаконня ширяв над тими наказами, які восени 1944 року віддавав Гімлер для припинення депортацій і зупинки «фабрик смерті». Текст, який я щойно цитувала, міститься у рішенні Військового суду Ізраїлю, що більше
164
відбувалося саме собою, було, мабуть, неймовірне зауваження адвоката Айхмана (який ніколи не був членом нацистської партії), яке той зробив двічі під час суду в Єрусалимі. Він назвав те, що сталося в Аушвіці та інших таборах смерті, «медичним питанням». Склалося враження, ніби під час повного краху моралі у давньої та високоцивілізованої нації проявилося початкове значення цього слова як набору mores, звичаїв та манер, що їх можна було замінити на інші так само легко, як і поведінку всього народу за столом.1 Я так детально зупинилася на цій ситуації тому, що жодне обговорення особистої відповідальності не має жодного сенсу без точного фактичного знання. І тепер я хотіла би поставити два питання. По-перше, в чому полягала особливість небагатьох тих, що ні за яких умов не співпрацювали з режимом і відмовилися від участі в громадському житті, хоча вони не могли піднятись і не піднялись на повстання? По-друге, якщо ми погодимося, що ті, хто таки перебував на різних щаблях ієрархії й на тих чи тих посадах, були не якимись виродками: що змусило їх поводитись саме так? Якими моральними (а не правовими) аргументами виправдовували вони свою поведінку після поразки режиму та падіння «нового порядку» з його новими цінностями? Відповідь на перше питання відносно проста: неучасники, яких більшість називала безвідповідальними, були єдиними, хто зважився судити самостійно, і вони виявилися здатними на це не тому, що в них була краща система цінностей, чи тому, що старі стандарти правди і зла настільки глибоко вкорінилися в їхніх головах та совісті. Навпаки, весь наш досвід вказує на те, що саме члени поважної громади, яких не зачепив інтелектуальний та моральний підйом на початку нацистського режиму, піддалися першими. Вони просто замінили одну систему цінностей іншою. Тому я можу припустити, що у неучасників сумління не функціонувало автоматично, тобто вони відкинули набір вивчених чи вроджених правил, які потім могли би застосувати до окремих випадків, а також ідею, що про кожен новий досвід чи ситуацію існує наперед готове судження, а ми маємо лише діяти так, як вивчили чи знали заздалегідь. Їхнє мірило, на мою думку, було іншим: вони питали себе, наскільки вони зможуть жити у злагоді з самими соАрендт любила аналогію між звичаями та манерами за столом і використовувала її в інших дискусіях (прим. редактора). 1
165
Ханна Арендт ОСОБИСТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ...
Пам,ятаємо
разно політичну мету: поширити страх та придушити будь-які спроби організованого спротиву жахливим терором. Але тоді ці звірства не були типовими, і, що важливіше, хоча щодо них існувала велика терпимість, насправді вони не були дозволеними, як не були дозволені крадіжки чи хабарі. Навпаки, як раз по раз наполягав Айхман, директиви твердили: «уникати непотрібних ускладнень», і коли під час допиту його спитали, чи не звучали ці слова дещо іронічно щодо людей, яких відправляли на вірну смерть, він навіть не зрозумів, про що йшлося. Сумління Айхмана відкидало ідею жорстокості, але не ідею вбивства. Так само невірною є поширена думка, що ми маємо тут справу з масовим поширенням модерного нігілізму, якщо розуміти кредо нігілістів в розумінні ХІХ століття: «все дозволено». Легкість, з якою можна було заколисати свідомість, частково була прямим наслідком саме того факту, що в жодному разі усе не було дозволеним. Те, що сталося, ніколи не можна зрозуміти з погляду моралі, просто назвавши його «геноцидом», чи порахувавши мільйони жертв; винищення цілих народів мало місце і в Античності, і в часи модерного колоніалізму. Ми можемо зрозуміти все лише тоді, коли усвідомимо, що все це сталося в межах правового порядку, і що наріжним каменем цього «нового порядку» був наказ «убий!»: не ворога, а невинних людей, які навіть потенційно не були небезпечними, і не через будь-яку необхідність, а навпаки, навіть всупереч будь-яким військовим та іншим практичним міркуванням. Ця програма вбивств не мала скінчитися зі смертю останнього єврея на світі, як не мала нічого спільного і з війною, окрім того, що остання була необхідна Гітлеру як прикриття для його невоєнних вбивчих операцій; в мирний час вбивства мали стати ще грандіознішими. І все це робили не злочинці, виродки чи навіжені садисти, а найпорядніші представники поважної громади. Нарешті, слід зрозуміти, що хоча ці масові вбивці і діяли відповідно до расистської, антисемітської, чи в будь-якому разі певної демографічної ідеології, самі вони та їхні поплічники частіше не вірили у такі ідеологічні виправдання. Для них було достатньо того, що усе сталося з «волі фюрера», яка була законом країни, і відповідно до «слів фюрера», що мали силу закону. Найкращим доказом (якщо такий взагалі ще потрібен) того, наскільки весь народ, незалежно від партійної приналежності та міри залучення, вірив у «новий порядок» лише тому, що все
166
Можливо, цей останній момент стане дещо зрозумілішим, коли ми звернемо увагу на моє друге питання: на тих, хто не лише змушений був співпрацювати, але й думав, що їхній обов’язок полягає саме в тому, щоб робити те, що від них вимагають. Їхній аргумент відрізнявся від аргументів простих співучасників, що посилалися на менше зло чи на дух часу (таким чином імпліцитно заперечуючи людську здатність до судження) чи (в на подив рідкісних випадках) на страх, що в тоталітарних режимах пронизував усе. Від Нюрнберзького процесу до суду над Айхманом і зовсім нещодавніх судів у Німеччині їхній аргумент завжди залишався тим самим: кожна структура вимагає покори керівникам і законам країни. Покора є першочерговою політичною чеснотою, без якої не може існувати жодна держава. Необмеженої свободи сумління не існує, бо вона прирекла би будь-яку організовану спільноту. Всі ці слова звучать настільки правдоподібно, що необхідно докласти певних зусиль, щоб помітити їхню помилковість. Їхня правдоподібність базується на тому, що, за словами Медісона1, «всі уряди», навіть найавтократичніші, навіть тиранії, «базуються на згоді»; помилка ж полягає в ототожненні згоди з покорою. Там, де дитина кориться, дорослий погоджується; коли говорять, що кориться дорослий, мають на увазі, що він підтримує організацію, владу чи закон, що вимагають «покори». Ця помилка тим шкідливіша тому, що вона може посилатись на дуже давню традицію. Традиція використання слова «покора» щодо усіх цих суто політичних ситуацій йде від прадавньої ідеї в політичній думці, яка ще від Платона і Аристотеля твердить, що будь-який політичний організм складається з правителів та підданих, і що перші віддають накази, а останні їм коряться. Звичайно, я не можу заглиблюватися в причини того, чому ці поняття проникли в нашу традицію політичної думки, але хотіла би наголосити, що вони витіснили попередні, і, на мою думку, точніші поняття щодо відносин між людьми в узгодженні спільних дій. Відповідно до цих раніших уявлень кожну дію, вчинену спільнотою людей, можна розділити на дві стадії: на початок, ініційований «лідером», та на виконання, коли до нього приєднуються інші, щоб завершити те, що таким чином стало спільною справою. У цьому контексті важливо те, що жодна людина, наскільки Джеймс Медісон (1751-1836) — один з авторів конституції США, «Записок федераліста», четвертий президент США. 1
167
Ханна Арендт ОСОБИСТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ...
Пам,ятаємо
бою після вчинення певних речей; і вони вирішили, що краще не робитимуть нічого, не тому, що тоді світ зміниться на краще, а просто тому, що лише за цієї умови вони зможуть продовжувати жити взагалі. З цієї ж причини вони обирали смерть, коли їх змушували до співпраці. Грубо кажучи, вони відмовлялись убивати не тому, що чітко дотримувались заповіді «Не убий!», а тому, що не хотіли жити з убивцями, ставши ними. Передумовою такого судження є не висока освіченість чи обізнаність у питаннях моралі, а радше прагнення жити з самим собою, мати стосунки з собою, тобто бути залученим у той мовчазний діалог з самим собою, що його від часів Сократа та Платона ми називаємо мисленням. Такий тип мислення, хоча він і лежить в основі будь-якої філософської думки, не є технічним і не стосується теоретичних проблем. Лінія поділу між тими, хто хоче мислити, а тому має судити сам, і тими, хто не хоче цього, проходить через усі соціальні, культурні та освітні відмінності. У цьому плані повний крах моралі поважної громади в часи гітлерівського режиму може навчити нас, що за таких обставин ті, хто леліє цінності та твердо тримається моральних норм і стандартів, не є надійними: ми вже знаємо, що моральні норми та стандарти можуть змінитися вмить, і що тоді лишається лише проста звичка міцно за щось триматися. Набагато надійнішими є ті, хто звик сумніватися, та скептики, не тому що скептицизм є чимось хорошим, а сумніви — корисними, а тому, що такі люди звикли ставити усе під сумнів і доходити власних висновків. Найкращими ж є ті, хто напевне знає одне: що б не сталося, доки ми живемо, ми мусимо жити з собою. Але що робити із закидами у безвідповідальності, спрямованими проти тих, хто відсторонився від того, що відбувалося навколо? Думаю, ми маємо визнати, що трапляються надзвичайні ситуації, в яких не можна брати на себе відповідальність за світ, відповідальність, що є переважно політичною, бо політична відповідальність завжди передбачає володіння принаймні мінімумом політичної влади. Безсилля чи відсутність влади, на мою думку, є прийнятним виправданням. Прийнятність його ще сильніша тому, що визнати власне безсилля вже, здається, вимагає певних моральних якостей, доброї волі та щирої віри, щоб постати перед реальністю, а не жити ілюзіями. Більше того, саме в цьому визнанні власного безсилля навіть за безнадійних умов можна зберегти рештки сил та навіть влади.
168
мають звичайні «слова». Якби ми могли позбутися цього шкідливого слова «покора» з нашого словника моральної та політичної думки, ми багато чого досягли би. Добре обдумавши ці питання, ми змогли би повернути собі самоповагу і навіть гордість, тобто те, що колись звалося гідністю і честю, якщо не всього людства, то принаймні Людини. 1964
169
Ханна Арендт ОСОБИСТА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ...
Пам,ятаємо
б сильною вона не була, не може здійснити бодай щось, добре чи зле, без допомоги інших. Тут ми маємо справу із поняттям рівності, коли «лідер» є лише primus inter pares, першим серед рівних. Ті, хто начебто підкорюються йому, насправді підтримують його та його дії; без такої «покори» він був би безпомічним, тоді як в дитячій кімнаті чи за умов рабства (дві сфери, в яких поняття покори має сенс, і з яких воно перейшло в політику) дитина чи раб стають безпомічними, коли відмовляються «співпрацювати». Навіть у суто бюрократичній організації з її фіксованим ієрархічним порядком доцільніше розглядати функціонування «ґвинтиків» та «коліщат» як загальну підтримку спільної справи, ніж як покору керівництву. Якщо я корюся законам держави, я насправді підтримую її устрій, що стає особливо очевидним у випадку революціонерів та повстанців, які відмовляються коритися і припиняють надавати свою мовчазну підтримку. З цього погляду ті, хто не бере участі в громадському житті за часів диктатури, відмовилися надати їй свою підтримку, уникаючи тих «відповідальних» місць, де така підтримка вимагається під назвою «покори». Досить лише на мить уявити собі, що сталося би з будь-якою із цих форм правління, якби значна кількість людей діяла «безвідповідально» і відмовила би тій у своїй підтримці, навіть без активного опору та повстання, щоб зрозуміти, наскільки ефективною може бути така зброя. Відмова коритися насправді є одним з багатьох різновидів ненасильницької дії й опору, що їх відкрили в нашому столітті. Наприклад, такою є сила, що потенційно міститься у громадській непокорі. Причина, з якої цих нових злочинців, які ніколи не чинили злочинів з власної ініціативи, можна вважати відповідальними за їхні вчинки, полягає в тому, що у питаннях політики чи моралі не існує такої речі, як покора. Єдина сфера, де це слово можна застосувати до дорослих, що не є рабами, — це релігія, коли люди кажуть, що вони коряться слову чи заповідям Божим, адже стосунки між Богом і людиною можна правомірно розглядати в категоріях, подібних до стосунків між дорослим та дитиною. Тому питанням, направленим тим, хто співпрацював і корився наказам, має бути не питання «Чому ви корилися?», а питання «Чому ви підтримували?» Така заміна слова може здатись неважливою лише тим, хто не знає, який дивний та сильний вплив на розум людей, що перш за все є тваринами, які розмовляють,