універсалізму великих ідеологій безповоротного щастя до дещо «негативної» універсальності мобілізації проти змін та можливих катастроф. Відбувається перехід від питання життя (найпрекрас нішого, ліпшого) до питання виживання у все більш загрозливо му оточенні… Можна у різні способи відчувати себе євреєм. Один із них – гу манізм після потопу – полягає в тому, щоб мислити людство поза нездоланним горизонтом геноциду. В підсумку: те, що трапилося з нами, може трапитися з іншими. Євреї Європи зазнали найгір шого, що могло статися. Важко вигадати щось більш негідне, ніж принижувати їхню унікальну долю: не було чилійського чи бос нійського геноциду (втім, це не применшує злочинів Піночета чи Мілошевича). Зайве думати, що жахи можуть переслідувати лише біблійний народ. ХХ сторіччя принесло з собою чотири прояви геноциду у прямому сенсі цього слова: геноцид вірменів, євреїв, камбоджійців, народу тутсі в Руанді. То ж навіщо нам з Оленою повторювати гамлетівське запитання і заштовхувати його в голо ву всякому народові: бути чи не бути? Якщо тероризм – згадайте Манхеттен – стоїть біля кожних дверей, тоді виживання людсько го виду має бути справою кожного. Після Другої світової війни великий письменник Герман Брох назвав «злочин байдужості» найбільшим гріхом громадянського суспільства, що протистояло проявам фашизму (між 1920 та 1940 роками). Перед обличчям трагедій сьогодення саме байдужість того ж замісу загрожує приспати, роззброїти, деморалізувати. Лейтмотивом для життів обох героїв цієї книги стала боротьба проти мирської, а часто й світової байдужості.
16
Перша частина Розмови з відкритим серцем
Бесіда перша
Особистий шлях: як стають небайдужими до прав людини? Олена Боннер: Справді, я нічого не написала про цей аспект свого життя. Спочатку я була лише активісткою, однією серед ба гатьох інших. Потім я стала дружиною знаменитої людини, Ан дрія Сахарова. Пригадую його коментар відносно моїх виступів на Заході: «Вони тебе не слухають, їм просто подобається перера ховувати мої звання». Це його страшенно дратувало. Можливо, тепер, після смерті Андрія, можна сказати, що я – «захисниця прав чоловіка», бо займаюся суспільними справами, пишу статті і таке інше. Проте, впродовж всього мого життя, з чо тирнадцяти років, захист прав людини для мене полягав у тому, що я надсилала передачі та листи до тюрем та таборів. Всі інші форми діяльності здавалися мені неможливими. Вочевидь тому, що за моїм характером, я не теоретик, а практик. Слід також сказати, що я мала щастя зростати серед сімейної солідарності, коли друзі дітей стають друзями батьків і навпаки. Це дозволило мені вже в десять років заявляти, що перший секре тар Центрального Комітету Компартії Вірменії Агасі Ханджян був моїм другом… У 1937 році, який став одним із найстрашніших років сталін ських чисток, більшість друзів моїх батьків були заарештовані. Я була однією з найстарших в колі дітей наших друзів. І я відчувала
17