Анна АХМАТОВА РЕКВІЄМ
* По чужинах не шукала зроду Я притулку для своїх скорбот. Я була тоді з моїм народом Там, де був, на лихо, мій народ. 1961 Присвята Горе це і гори пригинає, І ріка під кригою стає. У в’язниці виходу немає, Там, за муром, каторга конає, Смертний смуток п’є. А для когось віє свіжий вітер, Лине захід в золото зірок. Ми не бачимо, бо є на світі Тільки скреготи несамовиті Та важкий солдатський крок. Мов до церкви, вдосвіта вставали, Здичавілим містом йшли туди, Зустрічались, з мертвих повставали, А надія плакала з води. Вирок... Наче смерть у серце вступить. Відокремлена вже і від них, – Наче з кров’ю вирвуть серця стукіт, Наче вдарять підло і підступно, Та ідеш... Не падаєш із ніг. Де оті, кого пізнала зблизька У лихій недолі двох років? Що їм плаче віхола сибірська, Що гойдає місячна колиска? Надсилаю їм прощальний спів. Березень 1940
Вступ Це було, коли в нас посміхався Тільки мертвий – ні втрат, ані ґрат, Коли власної тіні сахався Біля власних в’язниць Ленінград. І коли, збожеволівши з муки, Йшли приречених цілі полки, І в знедоленій пісні розлуки Захлинались станційні гудки. Зорі смерті ми вчились плекати. Безневинно розчавлено Русь Під скривавленим чоботом ката Та під шинами чорних марусь. Як забрали тебе на світанні, За труною неначе ішла. Плач дитячий почув ти востаннє, Під божницею свічка спливла. На вустах твоїх посміх-приблуда, Смертний піт відчуваю здаля. Як стрілецька дружина, я буду Голосити на вежі Кремля. 1935. Січень. Москва * Тихо ллється тихий Дін, Жовтий місяць входить в дім. Прослизає поміж стін, Бачить жовтий місяць тінь. Жінка ця у самоті, У знемозі, в небутті. Син в неволі, муж – в землі. Помоліться по мені! Ні, це не я, це хтось інший страждає. Я так би не змогла, а те, що трапилось, Хай чорною вовною вкриють І геть заберуть ліхтарі... Ніч.
* Показати б тобі, любительці Насміхатися до нестям, Царськосільській веселій жительці, Що накоять з твоїм життям – Як трьохсотою, з передачею Ти затерпнеш біля воріт І сльозою, іще гарячою, Пропечеш новорічний лід. Як тополя в’язнична хилиться, – Не шелесне. А скільки там Безневинних життів у потилицю... 1938 * Вже другий рік кричу на крик – Тебе додому кличу. Я кату кидалась до ніг, Мій сине і мій відчаю. Все переплуталось, повір, Мені не розібрати, Хто тут людина, хто тут звір, Коли чекати страти. Лиш квітів золоте шиття, Кадильний дзвін, передчуття, Неначе скоро щезну. І в очі дивиться мені В своїй безмежній однині Та зірка величезна. 1939 * Легко пролітають тижні. Що це, як мені збагнуть, Як до тебе зазирнуть Білі ночі дивовижні. Зазирають знов і знов Круковим запеклим оком. При хресті твоїм високім – Смерть, в’язниця і любов. 1939. Весна
Вирок І упало скам’яніле слово, Поховало начебто живцем. То нічого. Я була готова. Якось там переживу і це. В мене справ сьогодні забагато: Треба пам’ять знищить до ноги, Треба душу у каміння вбгати, Треба вчитись до життя снаги. Бо інакше... Святом небувалим Літо мліє під вікном моїм. Я давно оцей передчувала Світлий день і спорожнілий дім. 1939. Літо. Фонтанний Дім Смерті Ти прийдеш все одно – то опір не чиню. Чекаю, бо вже понад силу скрута. Я світло вимкнула і двері відчиню Тобі, омріяна отруто. Хоч би в якому вигляді – скоріш. Чи кулею отруєною в лоба, Чи злодієм, що в тінь ховає ніж, Чи жаром смертної хвороби. Чи казкою, з якої вже нудить, Проте її довіку не забуду, – Щоб шапці голубій мене збудить І зблідлому закляклому кербуду. Все байдуже. Вирує Єнісей. Зоря Північна сяйвом лине. І синій блиск улюблених очей Тепер останній жах поглине. 19 серпня 1939. Фонтанний Дім * Так, божевілля, мов крилом, Душі накрило половину, І вогняним п’янить вином, І в чорну кличе домовину.
Я зрозуміла, що йому Віддати перемогу маю, Бо я пірнула у пітьму, Де я собі чужою марю. І не дозволено мені Нічого із собою взяти, Бо не перепросити, ні, Оту недолю заповзяту: Жахливих синових очей – Закам’янілого страждання, Ні сліз, ні зайвих вже речей, В’язничних зустрічей жадання, Ні прохолоди милих рук, Ні лип, схвильованих до краю, Ні той далекий перегук – Слова, з якими помираю. 4 травня 1940 Розп’яття “Не ридай мене, мати, во труні сущу”. 1. Хор янголів співати славу вийшов, Розплавилося небо у вогні. Рік батькові: “Пощо мене залишив?” І матері: “О, не ридай мені...” 2. Магдалина сліз спинить не може. І найкращий учень скам’янів. Місця, де застигла Матір Божа, Поглядом ніхто не осквернив. Епілог 1. Пізнала я облич смертельний захід, І як під вії жах повзе в імлі, І як жорстокі клинописні знаки Вкарбовує страждання на чолі.
І як волосся золотаве й чорне Раптово срібним вітром завіва, Як чорний крук людей під себе горне, І посмішка, неначе нежива. І не за себе тільки я молюсь, За всіх отих, хто там стояв зі мною В смертельну спеку і в морозну лють Під мертвою червоною стіною. 2. І знов поминальний наблизився час. Я бачу, я чую, торкаюся вас. І ту, що насилу свій погляд здійма, І ту, що її вже на світі нема, І ту, дуже гарну, та дуже бліду, Що каже: “Сюди, як додому, іду”. Хотіла б я кожній належне віддать, Та список відібрано, ніде спитать. Зіткала хустину для донь і для вдів Із тих, що у них же підслухала, слів. Я їх пам’ятаю, слова віднайду, І знову згадаю в прийдешню біду. Якщо ж мені стулять навічно вуста, Котрими Росія кричить із хреста, – Так само вони пригадають мене, Допоки мій день поминальний мине. Якщо ж коли-небудь в країні моїй Надумають пам’ятник ставити мій, – Я згодна на це вшанування сумне, Та тільки умова – не ставте мене Ні там, біля моря, де зріс мій бузок: Останній із морем урвався зв’язок,
Ні в Царськім, де є заповідні місця, Де тінь безневинна блукає оця; А тут, де простояла триста годин І де пожалів мене хоч би один. Бо вже і в омріяній смерті боюсь Забути я гуркоти чорних марусь. Забути, як грюкали двері у двір І вила стара, як поранений звір. І хай з металевих незрушних повік Стікає сльозою розплавлений сніг, І горлиця стогне в’язнична в імлі, І повагом йдуть по Неві кораблі. 1940, березень. Фонтанний Дім Переклад Валерії Богуславської