Анна АХМАТОВА РЕКВІЄМ
* По чужинах не шукала зроду Я притулку для своїх скорбот. Я була тоді з моїм народом Там, де був, на лихо, мій народ. 1961 Присвята Горе це і гори пригинає, І ріка під кригою стає. У в’язниці виходу немає, Там, за муром, каторга конає, Смертний смуток п’є. А для когось віє свіжий вітер, Лине захід в золото зірок. Ми не бачимо, бо є на світі Тільки скреготи несамовиті Та важкий солдатський крок. Мов до церкви, вдосвіта вставали, Здичавілим містом йшли туди, Зустрічались, з мертвих повставали, А надія плакала з води. Вирок... Наче смерть у серце вступить. Відокремлена вже і від них, – Наче з кров’ю вирвуть серця стукіт, Наче вдарять підло і підступно, Та ідеш... Не падаєш із ніг. Де оті, кого пізнала зблизька У лихій недолі двох років? Що їм плаче віхола сибірська, Що гойдає місячна колиска? Надсилаю їм прощальний спів. Березень 1940