Антологія єврейської поезії by Judaica Center

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ УКРАЇНСЬКІ ПЕРЕКЛАДИ З ЇДИШУ

Київ–2007

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ “КИЄВОOМОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ” ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕНЬ ЄВРЕЙСЬКОЇ ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ ІНСТИТУТ ЮДАЇКИ

ЗМІСТ

Редакційна колегія: Л.Фінберг, О.Заремба, Г.Фалькович, Г.Аронов, М.Петровський, І.Сергєєва, Л.Череватенко Ця книга є антологією поезії, написаної мовою їдиш у ХІХ,ХХІ ст., в українських перекладах. В Антології представлені як добре відомі поети: Хаїм,Нахман Бялик, Перец Маркіш, Давид Гофштейн, Мейлах Равич, Урі,Цві Ґрінберґ, Лейб Квітко, Ошер Шварцман, Мані Лейб, Іцик Манґер, Йосип Керлер та інші, так і менш відомі читачам. Переклади поезій здійснили знані українські поети та перекладачі: Іван Франко, Максим Рильський, Павло Тичина, Микола Лукаш, Гри, горій Кочур, Абрам Кацнельсон, Мойсей Фішбейн, Ліна Костенко, Микола Вінграновський, Борис Олійник, Дмитро Павличко та інші. Окрім відо, мих перекладів, в Антології представлені й вірші та поеми, з якими український читач познайомиться вперше. Віршованим текстам “Антології” передує вступне слово, що представляє єврейських поетів, у загальноєвропейському та світовому літературному контексті, а також у їхньому перегуку з українською культурою.

Укладачі: Велвл Чернін, Валерія Богуславська Наукове рецензування: Леся Лисенко, Леонід Череватенко, Григорій Фалькович, Гелій Аронов Комп’ютерний набір, літературне редагування Валерія Богуславська та коректура: Комп’ютерна верстка: Світлана Невдащенко Дизайн обкладинки: Ірина Клімова На першій сторінці обкладинки робота худ. Ольги Рапай

Антологія єврейської поезії. Українські переклади з їдишу / Укл. та редактори: В. Чернін, В. Богуславська. — К.: Дух і Літера, 2007. — 672 с.

ББК ISBN 966/378/042/8

Велвл ЧЕРНІН ЗАМКНЕНИЙ САД. Начерк історії єврейської (їдиш) поезії................19 Валерія БОГУСЛАВСЬКА УКРАЇНСЬКА ХВІРТКА ДО ЗАМКНЕНОГО САДУ. Українсько, єврейські паралелі .....................................................................................63

Шлойма ЕТІНГЕР – dignyei hmlw ..........................................................71 1. Два цапи, пер. В.Богуславської .....................................................71 2. Два добрих приятелі, пер. В.Богуславської .......................................72 3. Недорікувата й півень, пер. В.Богуславської ...................................73 4. Терен, пер. В.Богуславської ..........................................................74 Велвл ЗБАРЖЕР (Вольф ЕРЕНКРАНЦ) – riwzrabz lBliB..............76 1. Золотий годинник, пер. І.Франка....................................................76 2. Хусит їде до рабина, пер. І.Франка .................................................77 3. День уродин, пер. І.Франка ...........................................................78 4. Поет співає, пер. І.Франка ............................................................79 5. Театр (І, ІІ), пер. І.Франка ............................................................80 6. Самотній у пошуках правди, пер. В.Богуславської .............................81 Авром ҐОЛЬДФАДЕН – NidapdlZg Mhrba ..........................................83 1. Єврейство у трьох вимірах, пер. В.Богуславської ................................83 М.М. ВАРШАВСЬКИЙ – yqsBawraB qrm........................................85 1. Коло припічка, пер. В.Богуславської .................................................85 2. Їй літ сімдесят, він на десять старіший, пер. В.Богуславської ...............86 Іцхок'Лейбуш ПЕРЕЦ – Xrp( wvbHljqcxy ..............................................89 1. Любов, пер. В.Богуславської .........................................................90 2. Розрада, пер. В.Богуславської .......................................................91 3. Цуценя, пер. В.Богуславської .......................................................92 4. Кізка, пер. В.Богуславської ...........................................................92 5. Качка, пер. В.Богуславської ..........................................................93 Моріс ВІНЧЕВСЬКИЙ – yqsBiywenyB syrZm......................................94 1. “Жаргон”, пер. В.Богуславської .....................................................94 ШОЛОМ'АЛЕЙХЕМ (РАБИНОВИЧ) – MkylijMvlw......................96 1. Автоепітафія, пер. В.Довжика .......................................................96 Шимен'Шмуель ФРУГ – gvrp lavmwjNvimw ...........................................98 1. Пісок і каміння, пер. В.Богуславської .................................................99 2. Єврейське дитя, пер. В.Богуславської ..............................................100 3. Елегія, пер. В. Поліщука ..............................................................101

Моріс РОЗЕНФЕЛЬД –dlipnizZr syrZm ............................................102 1. Моя пісня, пер. І.Франка ...............................................................103 2. Пісня робітників, пер. І.Франка ....................................................103 3. Моя дитина, пер. І.Франка ............................................................104 4. Моя мила, пер. І.Франка ...............................................................106 5. Божий люд, пер. І.Франка .............................................................107 6. Буря на морі, пер. І.Франка ...........................................................108 7. На кладовищі, пер. І.Франка .........................................................109 С. АН'СЬКИЙ – yqsjna .w...................................................................112 1. “Сліз море солоне...”, пер. В.Богуславської ......................................112 2. Кравець, пер. В.Богуславської........................................................113 3. Емігрантська пісня, пер. В.Богуславської.......................................114 4. Клятва, пер. В.Богуславської..........................................................115 Роза ҐОЛЬДШТЕЙН – NHewdlZg izZr ..............................................116 1. Моєму народові, пер. В.Богуславської..............................................116 2. Єврейська муза, пер. В.Богуславської..............................................117 ЄГОАШ (Блюмгартен Шломо) – avhy....................................................118 1. Мертва ружа, пер. В.Житника.......................................................118 Хаїм Нахман БЯЛИК – qylayb NmcnjMHc....................................................120 1. На порозі БетOМідрашу*, пер. М.Фішбейна......................................122 2. ”Тяжко від вашого смутку і горя...”, пер. А.Кацнельсона..................125 3. Самотня зірка, пер. В.Довжика.......................................................125 4. Владарка Шабат, пер. В.Довжика....................................................126 5. Я жадаю сліз, пер. В.Богуславської...................................................127 6. У місті різанини, пер. В.Богуславської..............................................128 7. Останнє слово (з пророків), пер. В.Богуславської.............................137 8. “Не йшов по сліду чи на голос...”, пер. В.Богуславської....................142 9. Під деревцем зеленOясенем, пер. В.Богуславської...........................143 10. Фрейлахс, пер. В.Богуславської....................................................143 11. “Хотів би конче знати я...”, пер. В.Богуславської............................145 12. З височіньOгори, пер. В.Богуславської..........................................146 13. Все мені переплуталось..., пер. В.Богуславської...........................149 14. “Не вмію навмання красою зодягти”, пер. В.Богуславської...........150 15. Провесна, пер. В.Богуславської....................................................150 16. Мій садок (фрагменти), пер. В.Богуславської.............................153 Авром РЕЙЗЕН – NizHr Mhrba.................................................................156 1. Тиша й смуток, пер. В.Богуславської..............................................156 2. Твої очі, пер. В.Богуславської..........................................................157 3. Ти запитуєш, пер. В.Богуславської.................................................157 4. Благословення, пер. В.Богуславської..............................................158 5. Смуток і радість, пер. В.Богуславської.............................................158 6. Поетові, пер. В.Богуславської........................................................158 * Переклад з івриту

7. Нині, пер. В.Богуславської............................................................159 8. Книга життя, пер. В.Богуславської................................................160 9. Усе, чого б хотів, пер. В.Богуславської..............................................160 Мордехай ҐЕБІРТИҐ – qyerybig ykdrm..................................................162 1. Рейзеле, пер. В.Богуславської........................................................162 2. Наше містечко горить, пер. В.Богуславської.....................................164 Лейб НАЙДУС – svdun bHl ......................................................................166 1. Сонце і дощ, пер. В.Богуславської ...................................................166 2. Пісня раба, пер. В.Богуславської ...................................................167 3. Моя киця, пер. В.Богуславської ........................................................168 4. Ніч у старій залі, пер. В.Богуславської .............................................168 5. Ні, жодного разу!, пер. В.Богуславської .........................................169 6. Після моєї смерті, пер. В.Богуславської .........................................169 Еліезер ШТЕЙНБАРГ – grabnHew rziyla .............................................169 1. Кішка й ковбаса, пер. В.Богуславської ...........................................172 2. Ніж і пилка, пер. В.Богуславської ...................................................172 3. Спис і голка, пер. П.Рихла ...............................................................173 4. Молот і залізо, пер. П.Рихла .............................................................174 5. Берлові ногавиці, пер. П.Рихла .........................................................176 6. Йота, пер. В.Богуславської ..............................................................177 Мані ЛЕЙБ – bHl ynam ...........................................................................180 1. “У мене мамине волосся чорне “, пер. В.Богуславської.......................181 2. Вечірня пісня, пер. В.Богуславської ..................................................181 3. “Тихше, тихше”, пер. В.Богуславської .............................................181 4. Місто серед поля, пер. В.Богуславської ............................................182 5. Пісня любові, пер. В.Богуславської .................................................183 6. Ніжин, пер. В.Богуславської ...........................................................184 7. Як циган, пер. В.Богуславської ........................................................185 8. Віра і краса, пер. В.Богуславської ...................................................186 9. Нашому останньому поколінню, пер. В.Богуславської .....................186 10. Балада про двох, пер. В.Богуславської ............................................187 11. Мені чудово, пер. В.Богуславської .................................................188 12. Історія людства, пер. В.Богуславської ............................................188 13. Чужинець, пер. В.Богуславської ...................................................189 Мойше НАДІР (Іцхок Райз) – rydan hwm ..............................................193 1. Стара, пер. В.Богуславської .............................................................193 2. Моя БатOШева, пер. В.Богуславської ............................................194 3. Олівцем, пер. В.Богуславської ........................................................195 4. З прірви, пер. В.Богуславської .......................................................195 5. Згодом, пер. В.Богуславської .........................................................196 6. Третій, пер. В.Богуславської ..........................................................197 Мойше'Лейб ГАЛЬПЕРН – Nrip( l ah bHljhwm ......................................198 1. Наш садок, пер. В.Богуславської ...................................................199

2. Добрий ранок, любе сонце, пер. В.Богуславської .............................199 3. Між димарями, пер. В.Богуславської ..............................................200 4. Що нам судилось, пер. В.Богуславської ........................................201 5. Помагай Біг, любе сонце, пер. В.Богуславської ................................201 6. Рабська кров, пер. В.Богуславської ...............................................202 7. Одвічна гра, пер. В.Богуславської .................................................203 8. Туга за домом, пер. В.Богуславської ..............................................203 9. Портрет: мій дідусь, пер. В.Богуславської ....................................204 10. Ходімо проженемо їх, пер. В.Богуславської ....................................205 11. R.OB., пер. В.Богуславської ..........................................................205 12. Неспокій мій, пер. В.Богуславської ..............................................206 13. Memento Mori, пер. В.Богуславської ..............................................206 14. 0 (Нуль), пер. В.Богуславської ....................................................207 Марк ШАҐАЛ – lagaw qrm ..................................................................208 1. Ізраїлю, пер. В.Богуславської ........................................................208 2. Білі східці на небо, пер. В.Довжика ................................................208 3. Твій поклик, пер. В.Довжика .........................................................209 4. Картина, пер. В.Довжика ...............................................................209 5. Висока брама, пер. В.Довжика .......................................................210 Залман ШНЕУР – rvaynw Nmlz ............................................................211 1. Єврейські очі, пер. В.Богуславської ..............................................211 Г. ЛЕЙВИК – qyBHl .h ..........................................................................213 1. На дорогах Сибіру, пер. В.Богуславської .......................................214 2. Знову й знову, пер. В.Богуславської ..............................................214 3. У кожнім серці, пер. В.Богуславської ..............................................214 4. Далеко звідси, пер. В.Богуславської ..............................................215 5. Ми всі на обліку Твоєму, Господи, пер. В.Богуславської ...............216 6. Вічне, пер. В.Богуславської ...........................................................216 7. Хто втамує..., пер. В.Богуславської ..............................................217 8. Пісня загибелі, пер. В.Богуславської ..............................................218 9. Прийди, пер. В.Богуславської .......................................................218 10. Крізь сім смертей, пер. В.Богуславської ......................................219 Давид ГОФШТЕЙН – NHewpZh dvd ......................................................221 1. Ясність, пер. Г.Кочура ....................................................................223 2. У середині травня, пер. Г.Кочура ...................................................223 3. “Приходжу, світе мій”, пер. Г.Кочура ............................................223 4. “Останню лусочку ...”, пер. Г.Кочура ..............................................224 5. “Минає довгий день...”, пер. Г.Кочура ...........................................224 6. Свій клич, пер. Г.Кочура .................................................................224 7. Віолончель, пер. Г.Кочура ..............................................................225 8. Поліфонія, пер. Г.Кочура ................................................................226 9. Із циклу “Поля”, пер. П.Тичини ....................................................227 10. Перший сніг, пер. П.Тичини ........................................................229

11. Максимові Рильському, пер. Є.Дроб’язка .....................................229 12. “Десь там, поволі, ледь помітно...”, пер. М.Лукаша .....................229 13. “Ясний осінній день...”, пер. М.Лукаша ......................................231 14. На Парнасі, пер. М.Лукаша ........................................................231 15. Три поезії, пер. М.Рильського ......................................................232 16. Скорбота, пер. В.Богуславської ....................................................232 Шмуель'Яків ІМБЕР – ribmya bqiyjlavmw ..........................................246 1. У мареннях, пер. В.Богуславської....................................................246 2. Із циклу “Мандрівні пісні”, пер. В.Богуславської .............................246 3. Розумію тебе, мамо, пер. В.Богуславської .......................................247 Зіша ЛАНДОЙ – Gdnal awyz .................................................................249 1. З “Дівочих пісень”, пер. В.Богуславської .......................................249 2. У пітьмі, пер. В.Богуславської .......................................................250 3. За наше порушене єврейське життя, пер. В.Богуславської ............250 4. Вечірній винний погрібець, пер. В.Житника .................................251 Арон ГЛЯНЦ'ЛЕЄЛЕС – siliHiljXnalg Nrha ...................................252 1. Боротьба, пер. В.Житника .............................................................252 2. Голівки русі дві, пер. В.Житника ..................................................253 Ошер ШВАРЦМАН – NamxraBw rwZ ................................................254 1. Корчма, пер. П.Тичини ......................................................................255 2. “Моя кохана пахне так...”, пер. П.Тичини ......................................256 3. Річка човен понесла (на український мотив), пер. П.Тичини ..........................................256 4. “Як у річці у бігучій”, пер. П.Тичини ..............................................257 5. “...І цей секрет вночі б земля...”, пер. П.Тичини ................................257 6. “Ген здалеку, де небеса”, пер. П.Тичини .......................................258 7. “Тож і наплинули всі хмари”, пер. П.Тичини .................................259 8. Надвечір’я, пер. П.Тичини .............................................................260 9. “Отак буває на початку травня”, пер. П.Тичини ................................261 10. Молодість, пер. П.Тичини ............................................................261 11. Із циклу “Війна”, пер. П.Тичини ...................................................262 12. “Я ж добре знаю літнє надвечір’я”, пер. П.Тичини .........................262 13. Повстання, пер. П.Тичини ...........................................................262 14. Весна, пер. П.Тичини ...................................................................263 15. Чорна матиOніч, пер. П.Тичини ....................................................264 16. “Руці моїй хвала”, пер.П.Усенка ...................................................264 Мойше БРОДЕРЗОН – NZzridZrb hwm ...............................................265 1. Усмішка, пер. В.Житника .............................................................265 2. Одній красуні, пер. В.Житника ....................................................265 Лейб КВІТКО – Z qeyBq bHl ..............................................................267 1. Жук, пер. П.Тичини .......................................................................268 2. Кузня, пер. П.Тичини .....................................................................269 3. Із циклу “Німеччина” (1, 2), пер. П.Тичини .....................................269

4. Скрипонька, пер. П.Тичини ..............................................................270 5. Ведмідь, пер. П.Тичини ...................................................................271 6. Дудочка, пер. П.Тичини ...................................................................272 7. У гості, пер. П.Тичини .....................................................................273 8. Садок Етоньки, пер. П.Тичини ........................................................274 9. Поросятка, пер. П.Тичини ................................................................275 10. Осінь (не закінч.), пер. П.Тичини ..................................................276 Арон КУШНІРОВ – BZrynwvq Nrha ...........................................................278 1. “Тому, що вітер б’є у вікна...”, пер. П.Тичини ..................................278 2. Росія, пер. В.Богуславської ..........................................................279 3. Я, пер. В.Богуславської ..................................................................280 Ліпа РЕЗНІК – qynzir ap( y l ....................................................................282 1. Березіль, пер. П.Тичини .................................................................282 2. Осінь, вільний пер. П.Тичини .......................................................283 3. Україна, пер.О.Ющенка ...................................................................284 Анюта П’ЯТИГОРСЬКА – iqsrZgyeayp( ievFna ......................................286 1. Циганка, пер. В.Богуславської .......................................................286 2. З циклу “Народження”, пер. В.Богуславської ...................................286 3. З циклу “В саду”, пер. В.Богуславської ............................................287 Мейлах РАВИЧ – weyBar Klm ..............................................................288 1. Їдиш!, пер. В.Богуславської ............................................................289 2. Діалог у помешканні єврейського поета в Америці, пер. В.Богуславської .................................................290 3. Морська пісня для рідної мови, пер. В.Богуславської .......................291 4. Ґітеле, пер. В.Богуславської ...........................................................293 5. Моїй доні на шістнадцятиріччя, пер. В.Богуславської ......................297 6. Коли жінки вагітні плачуть уночі, пер. В.Богуславської ...................298 7. Ніч молитви вірних за ТельOАвів (фрагмент), пер. В.Богуславської ..........298 Гінда РОЙТБЛАТ – ealbeGr idnyh ......................................................300 1. Снітков ............................................................................................300 Кадя МОЛОДОВСЬКИ – yqsBZdZlZm iydaq ........................................302 1. Луна, пер. В.Богуславської ............................................................302 2. Вітер, пер. В.Богуславської ...........................................................303 3. Пропозиція, пер. В.Богуславської ...................................................304 4. “Вичавлює абетку смутків збіг...”, пер. В.Богуславської ................304 5. Як на горі високій, пер. В.Богуславської ........................................305 Мойше ПІНЧЕВСЬКИЙ – yqsBiwenyp( hwm ............................................306 1. Весна, пер. М.Рильського ...............................................................306 Бер ГОРОВІЦ – XyBZrZh rib .................................................................308 1. Весняна пісня, пер. В.Богуславської .................................................308 Перец МАРКІШ – wyqram Xrp( ...............................................................309 1. Врожай, пер. В.Богуславської .........................................................312 2. “Сон мій стомлений...”, пер. В.Богуславської ...................................312

3. “Вітре, закохався ти”, пер. В.Богуславської .....................................313 4. “Напинаю на себе пітьму”, пер. В.Богуславської .............................314 5. “Чорні часу перегуки”, пер. В.Богуславської ....................................314 6. “Суботній скорботний”, пер. В.Богуславської ...................................315 7. “Повно променів пружних”, пер. В.Богуславської ...........................316 8. “Зайшлось плачем дитя”, пер. В.Богуславської ................................316 9. “Сьогодні в ніч”, пер. В.Богуславської ...........................................317 10. “Нам більше не наказ...”, пер. В.Богуславської ..............................319 11. Вінок на труну Міхоелса (3), пер. В.Богуславської ........................320 12. Го лахмо, пер. В.Богуславської .....................................................321 13. Жінка з малям, пер. В.Богуславської ............................................322 14. Твоя сльоза, пер. В.Богуславської ................................................322 15. Раз – і назавжди, пер. В.Богуславської .......................................323 16. Купа (поема), пер. В.Богуславської ...............................................324 17. Купа (уривок), пер. П.Тичини ........................................................342 Яків ҐЛАТШТЕЙН – NHewealg bqiy ....................................................343 1. На добраніч, світе, пер. В.Богуславської .........................................343 2. Не мерцям славити Бога, пер. В.Богуславської ................................344 3. Озвись до мене їдишем, пер. В.Богуславської .................................347 Урі'Цві ҐРІНБЕРҐ – gribnyrg ybxjyrva .................................................349 1. “Знов зброї брязкіт...”, пер. В.Богуславської ....................................351 2. “Почуй, ридаючи, мене...”, пер. В.Богуславської .............................352 3. Південні гори, пер. В.Богуславської ..............................................353 4. “Надходить глупа ніч...”, пер. В.Богуславської ...............................353 5. Інші збирають, пер. В.Богуславської ..............................................354 6. Приймаю всі муки, пер. В.Богуславської .........................................355 7. Оця земля, пер. В.Богуславської .....................................................355 8. Зірки мерехтять..., пер. В.Богуславської ........................................356 9. У світи, пер. В.Богуславської ...........................................................356 10. Пісня вершника, пер. В.Богуславської ..........................................358 12. “Вітчизни далеч...”, пер. В.Богуславської ......................................358 13. Поет, пер. В.Богуславської ...........................................................359 14. Моя душа для щастя янгольського, пер. В.Богуславської ...............360 15. Хіба що моє тіло, пер. В.Богуславської ...........................................360 16. Згоден на муки, пер. В.Богуславської ...........................................361 17. Мушу зберегти лице, пер. В.Богуславської .....................................361 18. Купка дров, пер. В.Богуславської ..................................................362 19. Башта край моря, пер. В.Богуславської ..........................................362 20. “Як наспів, звістка спостига...”, пер. В.Богуславської ...................363 21. Сотворення людини, пер. В.Богуславської ....................................363 22. Мефісто (фрагменти поеми), пер. В.Богуславської .......................364 Мойше КУЛЬБАК – qablvq hwm ..........................................................381 1. Дісневський Чайлд Ґарольд (поема), пер. В.Богуславської..............382

Шмуель (Самуїл) ГАЛКІН – Nyqlah lavmw ...........................................405 1. З минувшини, пер. В.Богуславської ...............................................407 2. “Не бійсь, брунатненьке телятко”, пер. В.Богуславської ...............407 3. “Чорні круки на білих березах”, пер. В.Богуславської .....................408 4. Урожай, пер. В.Богуславської .........................................................408 5. Зимове світання, пер. В.Богуславської ...........................................409 6. Мій дім, пер. В.Богуславської ........................................................409 7. Глибока яма, червона глина, пер. В.Богуславської .........................417 Мойсей ХАЩЕВАТСЬКИЙ – yqseaBieweak hwm ..............................418 1. Партизан Тарас, пер. О.Новицького ...............................................418 2. Пам’ятник Тарасу Шевченку в Харкові (сонет І), пер. М.Литвинця.......419 3. Пам’ятник Тарасу Шевченку в Харкові (сонет ІІ), пер. М.Литвинця......419 4. Злива в Харкові (сонет), пер. М.Литвинця ...................................420 Рахіль КОРН – NrZq lcr ........................................................................421 1. Тобі, пер. В.Богуславської..............................................................421 2. Дощ влітку, пер. В.Богуславської ..................................................421 3. Макова квітка, пер. В.Богуславської ..............................................422 Ізі ХАРИК – qyrak yzya ...........................................................................423 1. “За десять поколінь кричу звідсіль”, пер. В.Богуславської..............423 2. Мінські болота (поема), пер. В.Богуславської ................................423 Двойра ХОРОЛ – lZrZk hrvbd ..............................................................435 1. З циклу “Чадра” (1), пер. В.Богуславської .....................................435 2. З циклу “Дім” (1), пер. В.Богуславської .......................................435 3. З циклу “Біля моря” (4), пер. В.Богуславської .................................435 ЮДИКА (Єгудит ЦИГ'ЖАФЕР) – iqydVy ..........................................437 1. Ну, любий, скажи!, пер. В.Богуславської .......................................437 Йосип ПАПЕРНІКОВ – vvZqynrip(ap( Psvy ...............................................439 1. Дорога додому, пер. В.Богуславської ...............................................439 2. Дім, де моя колиска, пер. В.Богуславської .....................................439 3. До землі мого дитинства, пер. В.Богуславської .............................440 4. Шлях крізь пустелю, пер. В.Богуславської ....................................441 5. Схожа на тебе, пер. В.Богуславської ..............................................441 6. Мамі з дочкою, пер. В.Богуславської .............................................442 7. За тебе прошу, пер. В.Богуславської ..............................................442 8. Поміж життям і смертю, пер. В.Богуславської ................................443 9. Попід польськими деревами, пер. В.Богуславської .........................443 Езра ФІНІНБЕРГ – gribnynyp Zrzi .........................................................445 1. Нана, пер. П.Тичини ........................................................................445 2. Поблизу Києва, пер. П.Тичини .........................................................447 Хана ЛЕВІНА – inyBil hnc .......................................................................449 1. Діти вулиці, пер. В.Богуславської ...................................................451 2. Зброя, пер.І.Муратова ....................................................................451 3. Моє галченя, пер.М.Пригари ...........................................................452

Іцик ФЕФЕР – ripip qyxya .....................................................................453 1. Зима, пер. П.Тичини .......................................................................454 2. Жити б вічно, пер. П.Тичини .........................................................454 3. “Дай руку, кохана”, пер. М.Рильського ...........................................455 4. “Плинуть радіо...”, пер. Л.Первомайського ......................................456 5. Нічна капела, пер. С.Голованівського ..............................................457 10. „Говорять, не трудно...”, пер. М.Лукаша ........................................458 11. Скляр, пер. М.Рильського ...............................................................458 12. Україні, пер. М.Рильського .............................................................461 Міра ХЕНКІНА – inyqnik irym ..............................................................463 1. Осінь, пер. В.Богуславської .............................................................463 2. Тихі вулиці, пер. В.Богуславської ....................................................463 Іцик МАНҐЕР – rignam qyxya ...................................................................464 1. Дерево біля дороги, пер. В.Богуславської .........................................465 2. Пісня про козеня, пер. В.Богуславської ...........................................466 3. Роки мене збороли, пер. В.Богуславської .........................................468 4. Жертовний Іцик, пер. В.Богуславської ............................................468 5. Авраам і Сара, пер. В.Богуславської ................................................470 6. Три царі йдуть до Авраама, пер. В.Богуславської ............................471 7. Сара співає Ісакові колисанку, пер. В.Богуславської ........................472 8. Авраам гострить ножа, пер. В.Богуславської ...................................473 9. Авраам везе Ісака на заклання, пер. В.Богуславської ......................474 10. Слово містечкового кравця Ноте Манґера до поета, пер. В.Богуславської ...................................................................476 11. Жебрацька балада, пер. П.Рихла .....................................................476 12. Балада про старого гайдука, пер. П.Рихла .......................................478 13. Балада про Петлюру, пер. П.Рихла ................................................478 Соня ТУЧИНСЬКА – iqsnyweve iynZs ....................................................480 1. Веретена, пер. В.Богуславської ....................................................480 Малка ЛІ – yl hklm ....................................................................................482 1. Цієї ночі, пер. В.Богуславської ........................................................482 2. Ображена, пер. В.Богуславської ......................................................483 3. Купіть цигарки, пер. В.Богуславської ..............................................483 4. Цілунок, пер. В.Богуславської..........................................................484 Мойше ТЕЙФ – PHe hwm .........................................................................486 1. Білорусь, пер. В.Богуславської ........................................................487 2. 1919, пер. В.Богуславської ...............................................................487 3. Анна Франк, пер. В.Богуславської ..................................................488 4. Шануйте поетів!, пер. В.Богуславської ............................................489 5. “Я не машина...”, пер. В.Богуславської ............................................491 6. Добра звістка, пер. В.Богуславської .................................................492 7. Кіхелех ун земелех (Булочки і печиво), пер. В.Богуславської ...........492 8. З табірних віршів, пер. В.Богуславської .........................................494

Яків ШУДРІХ – Kyrdvw bqiy ...................................................................496 1. Ранок, пер. М.Петренка ..................................................................496 2. Ніч надходить, пер. М.Петренка .....................................................497 3. Весна, пер. М.Петренка ..................................................................498 4. Підвал і весна, пер. М.Петренка .....................................................499 5. Останній (іспанська балада), пер. М.Петренка ...............................499 6. Довбуш чекає кохану, пер. М.Петренка ...........................................500 Йосип БУХБІНДЕР – ridnybkvb lsZy ......................................................503 1. “...А першого кохання не було”, пер. Б.Олійника ..............................503 2. Облітають з неба зорі, пер. А.М’ястківського ..................................504 3. На платформі мого минулого, пер. В.Малишко .................................504 5. “Був у мене голуб’ятник”, пер. Б.Олійника ......................................506 Ханан ВАЙНЕРМАН – NamrinuB inZk ....................................................507 1. Очі, пер. Г.Кочура ............................................................................507 2. Перший келих, пер. Г.Кочура ..........................................................507 3. “Сивою своєю головою...”, пер. М.Лукаша .......................................508 4. Неспокій (Штиль), пер. М.Рильського ...........................................508 5. У мирі й згоді, пер. Н.Тихого .............................................................509 Авром ҐОНТАР – raenZg Mhrba ..............................................................510 1. Муляре, майстре, пер. В.Богуславської .......................................510 2. На Пісках, пер. В.Богуславської ..................................................511 Шике (Овсій) ДРІЗ – zyrd iqyw .............................................................513 1. Високе дерево, красиве дерево, могутнє дерево, пер. В.Богуславської..........513 2. Червоне вино, пер. В.Богуславської ...............................................514 3. Моя найкраща пісня, пер. В.Богуславської ......................................515 4. Може, так, а може, ні, пер. В.Богуславської .....................................516 5. Радість, пер. Г.Усача ........................................................................518 6. Закоханий кіт, пер. Г.Усача ............................................................519 7. Ходила мишка до Стамбула, пер. Г.Усача ........................................520 Йосип КОТЛЯР – rayleZq Psvy ..............................................................522 1. Мама, пер.І.Муратова .....................................................................522 2. Світає, пер.І.Муратова ....................................................................523 3. Зимова пісня, пер. І.Каленика ........................................................524 4. Спокій, пер. І.Муратова ...................................................................525 5. Початок, пер. А.Копштейна .............................................................525 Матвій (Мотл) ТАЛАЛАЄВСЬКИЙ – yqsBiyalalae leZm ................530 1. Весна, пер. А.Копштейна ................................................................530 2. Забувонька, пер. Н.Забіли ................................................................531 3. Іскра, пер. А.Малишка ....................................................................533 4. Моя робота, пер. Д.Білоуса .............................................................534 5. На зеленій леваді, пер. М.Вінграновського .....................................534 6. Розмова з вітром, пер. І.Драча .........................................................535

Матвій ГАРЦМАН – Namxrah leZm ........................................................537 1. Юнь моя, пер. В.Сосюри ...................................................................537 2. “По довгих роках блукання”, пер. А.Малишка .................................537 3. “Не минули ви, красні літа”, пер. М.Рильського ............................539 4. Яблунька, пер. Л.Зимного .................................................................539 5. Золоті сили, пер. Н.Тихого ..............................................................540 Шифра ХОЛОДЕНКО – ZqnidZlZk hrpw ...........................................541 1. Щось росте у мені, пер. В.Богуславської ........................................541 2. Всі місяці, пер. В.Богуславської .......................................................542 3. Постійно повертаюся душею, пер. В.Богуславської ........................542 4. “Мимоволі, друже мій єдиний..., пер. В.Богуславської ...................543 Шлойма ЧЕРНЯВСЬКИЙ – yqsBaynriwe hmlw ....................................544 1. Печаль, пер. А.Кацнельсона ............................................................544 2. На добраніч, пер. А.Кацнельсона ....................................................544 3. Я – стежинка чарівна, пер. С.Тельнюка ............................................545 4. “Ну, хто жіночій не вклонявсь красі...”, пер. А.Кацнельсона ............545 Рива БАЛЯСНА – insaylab iByr ............................................................545 1. Пісенька, пер. С.Голованіського .......................................................547 2. “І в зими своя врода є”, пер. Л.Забашти ........................................548 3. “Люблю, руками спершись на коліна...”, пер. Г.Кочура .....................549 4. Вишенька, пер. Г.Кочура .................................................................549 Лейзер ВОЛЬФ (Меклер) – PlZB rizHl ..............................................551 1. Евіґінґо (поема) пер. В.Богуславської ...........................................551 Хаїм ҐРАДЕ – idarg MHc .........................................................................562 1. Єрусалим (фрагмент), пер. В.Богуславської ...................................562 2. Я плачу за вами всіма літерами єврейської абетки (фрагменти поеми), пер. В.Богуславської ......................................................................563 Шимон ҐОЛЬДЕНБЕРГ – gribndlZg Nvimw ............................................567 1. Щедре літо, пер. А.Кацнельсона ......................................................567 2. Райдуга, пер. Б.Степанюка ..............................................................568 3. Напроти вітру, пер. А.Кацнельсона ...................................................569 4. Буря, пер. А.Кацнельсона ................................................................570 Григорій (Гірш) ДІАМАНТ – enamaFd wryh ............................................571 1. Сестрички співають, пер. А.Кацнельсона ..........................................571 2. Повні краплі, пер. А.М’ястківського ...............................................572 3. Братові, пер. Б.Степанюка ...............................................................573 Меїр ХАРАЦ – Xarak ryam ......................................................................574 1. Як стає тихо, пер. М.Фішбейна .........................................................575 2. Тиша, пер. М.Фішбейна ...................................................................575 3. Сумний, пер. М.Фішбейна ...............................................................576 4. Мої перші вірші, пер. М.Фішбейна ...................................................576 5. Тоненький сніг, пер. М.Фішбейна ...................................................576 6. Собака мисливця, пер. М.Фішбейна .................................................577

7. До водиці, до криниці, пер. М.Фішбейна .........................................579 8. На коні, пер. М.Фішбейна ................................................................579 9. Змагання, пер. М.Фішбейна ............................................................580 10. До того, як я лягаю спати, пер. М.Фішбейна .................................581 11. Катує мене незбагненна жага, пер. М.Фішбейна ............................581 12. Існує, пер. М.Фішбейна ..................................................................582 13. Мої радощі, пер. М.Фішбейна ........................................................582 14. В самій середині, пер. М.Фішбейна ...............................................583 15. Малюнки, пер. М.Фішбейна ..........................................................583 Бузі (Борис) МІЛЛЕР – rilym yzvb .........................................................585 1. Концерт, пер. А.Кацнельсона ............................................................585 2. “Хто він за кравець...”, пер. А.Кацнельсона .....................................586 Абрам СУЦКЕВЕР – riBiqxvs Mhrba ....................................................587 1. Їдиш, пер. В.Богуславської ..............................................................588 2. Учителька Міра, пер. В.Богуславської .............................................589 3. Вдячна молитва, пер. В.Богуславської .............................................591 4. З археологами, пер. В.Богуславської .................................................591 5. Єврейський поет, пер. В.Богуславської ............................................592 Дора ХАЙКІНА – inyquk irZd ...............................................................594 1. “Ще не було таким красивим...”, пер. Б.Олійника ...........................594 2. Зірка, пер. С.Тельнюка .....................................................................595 3. Сріблястий лід, пер. М.Фішбейна .....................................................595 4. “Все, перед чим налякано тремтіла...”, пер. М.Фішбейна .................596 5. “ДіньOдзелень”, пер. Б.Олійника ....................................................596 6. “А час летить...”, пер. М.Фішбейна .................................................597 Семен ВІЛЕНСЬКИЙ – yqsnilyB Nvimw ................................................599 1. Пастух, пер. М.Талалаєвського .........................................................599 2. “Голі дерева”, пер. В.Лучука .........................................................600 Арон ВЕРГЕЛІС – syligriB Nrha .........................................................601 1. Хай люди говорять, як говорять, пер. В.Богуславської ....................601 2. Хто міг мене вбити?, пер. В.Богуславської .......................................601 3. Три поверхи ночі, пер. В.Богуславської ............................................602 4. Колискова для Адама, пер. В.Богуславської ....................................602 Йосип КЕРЛЕР – rilriq Psvy .................................................................604 1. Вночі, пер. В.Богуславської .............................................................605 2. Покара, пер. В.Богуславської .........................................................605 3. Самсон, пер. В.Богуславської .........................................................606 4. У карцері, пер. В.Богуславської ........................................................606 5. Самота, пер. В.Богуславської .........................................................607 6. Спротив, пер. В.Богуславської .........................................................607 7. Режимний табір 1951, пер. В.Богуславської ....................................608 8. АлOхет (молитва на ЙомOКіпур), пер. В.Богуславської ...................609 9. Мокра лава, пер. В.Богуславської ...................................................609

10. “Не дало нам кохання...”, пер. В.Богуславської ...........................610 11. Небесна тареля, пер. В.Богуславської ..........................................610 12. До берізки, пер. В.Богуславської ..................................................611 13. “Наруго засліпла...”, пер. В.Богуславської .....................................611 Велвл (Волько) РЕДЬКО – Zqdir lBliB ..............................................612 1. Бий, розкочуй, дзвоне, пер. В.Богуславської .....................................612 2. Допоки я крокую по землі, пер. В.Богуславської ..............................613 3. Пробач, пробач мені..., пер. В.Богуславської .....................................613 4. Вечірня пісня, пер. В.Богуславської ..................................................614 5. Перша весна, пер. В.Богуславської ..................................................615 Хаїм БЕЙДЕР – ridHb MHc ....................................................................616 1. Першопрохідці, пер. В.Довжика .....................................................616 2. Ностальгія, пер. В.Довжика .............................................................617 Михайло МОГИЛЕВИЧ – weyBilyhZm iwym ............................................619 1. “Коли колеться скло...”, пер. І.Драча ..................................................619 2. Яблуко, пер. С.Тельнюка ...................................................................620 3. Глек, пер. Л.Костенко ......................................................................621 4. Для мене ти існуєш, пер. М.Вінграновського ....................................621 5. “Як на смарагдовій долоні...”, пер. Л.Костенко ..............................621 6. Моцарт, пер. Л.Костенко .................................................................621 7. “Стареньких вулиць...”, пер. Л.Костенко .........................................622 Гірш ҐЛІК – qylg wryh ...............................................................................624 1. Знову..., пер. В.Богуславської ..........................................................624 2. Шестеро вовків, пер. В.Богуславської ..............................................625 3. Самсон, пер. В.Богуславської ..........................................................626 4. Ніколи не кажи..., пер. М.Львович та В.Богуславської...............627 Петро (Піня) КИРИЧАНСЬКИЙ – yqsnaweyryq iynyp( ........................629 1. “Виходить не хочеться з лісу”, пер. М.Фішбейна ..............................629 2. Ґонтар, пер. Д.Павличка .................................................................630 3. “Сниться зайчику зелений ліс”, пер. Д.Павличка .............................630 4. Ранок, пер. Н.Тихого .........................................................................631 5. Мамине фото, пер. Б.Олійника ........................................................631 Яків Бен Гершон РОЗЕНБЕРГ – gribnizZr bqiy ..................................632 1. Білі голуби віри, пер. В.Богуславської .............................................632 2. Срібна сльоза, пер. В.Богуславської .................................................632 3. “Як двійко євреїв...”, пер. В.Богуславської .......................................634 4. Співець у золотому сні, пер. В.Богуславської ...................................635 5. Ти не самотній, пер. В.Богуславської .............................................636 6. Хотів би спитати в дерев, пер. В.Богуславської ...............................637 Гершл КОГАН – NahZq lwrih .................................................................639 1. Вперше в метро, пер. автора .............................................................639 2. У кафе, пер. автора ...........................................................................639 3. Вареники, пер. А.М’ястківського ....................................................639

4. Кішка та мишка, пер. А.М’ястківського ..........................................640 Лев БЕРИНСЬКИЙ – yqsnyrib vvil ......................................................641 1. Не ходити – спливати дитям..., пер. В.Довжика .............................641 2. Експерименти: сонце та інші першоелементи, пер. В.Довжика .....642 3. Перші ознаки, пер. В.Довжика ......................................................643 Фелікс ХАЙМОВИЧ – weyBZmHc sqylip ...............................................644 1. “Мій зелен раю...”, пер. В.Довжика ..................................................644 Михаїл ФЕЛЬЗЕНБАУМ – Mvabnizlip lakym ......................................645 1. Пісковий годинник, пер. В.Богуславської .....................................645 2. Нектар, пер. В.Богуславської .........................................................646 3. Опівнічні слова, пер. В.Богуславської .............................................646 Велвл ЧЕРНІН – Nynriwe lBliB ..............................................................647 1. Мрія, пер. В.Богуславської ..............................................................647 2. “Чорна жирна земля України”, пер. автора ..................................648 3. Сам на сам, пер. В.Богуславської ....................................................648 БІОГРАФІЧНІ ДОВІДКИ ПЕРЕКЛАДАЧІВ.......................................650 ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК.........................................................................657 ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК БІБЛІЙНИХ, МІФОЛОГІЧНИХ ТА ЛІТЕРАТУРНИХ ПЕРСОНАЖІВ..........................................................668 Бібліографія..............................................................................................670

РЕДКОЛЕГІЯ ВДЯЧНА ЗА ДОПОМОГУ У ПІДГОТОВЦІ АНТОЛОГІЇ: Берману Вадиму Павловичу Бірбраєру Маркусу Шулімовичу Бубновій Любові Федорівні, секретарю Київської орг. НСПУ Відділу довідковоOбібліографічного обслуговування Національної бібліотеки ім.Вернадського, зав.відділом Добко Тетяні Василівні Глейзер Амалії Дербаремдікеру Марку Львовичу Дрізо Вірі Іллівні Дроб’язку Леву Євгеновичу Зав. архівом відділу рукописів Дибі Аллі Георгіївні Зав. відділом рукописів ІнOту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ Бурлаці Галині Миколаївні Заславській Ірині Григорівні Злотник Інні Вадимівні Іванченко Лесі Антонівні, видOво “Дух і Літера” Кержнеру Анатолію Кореняку Юрію Сергійовичу, видOво “Дух і Літера” Косицькій Зінаїді Миколаївні, видOво “Дух і Літера” Лаху Якову Лисенко Лесі Олександрівні Литвинцю Михайлу Івановичу Лібіній Мері Ісаківні Лісовому Арнольду Межевітіній Олександрі Сергіївні Науковому співробітнику ІнOту літератури ім. Т.Г. Шевченка, к.ф.н. ЛисенкоOЄржиківській Наталі Олексіївні Невдащенко Світлані Олексіївні Петровській Світлані Василівні Покидайлу Володимиру Аркадійовичу Рапай Ользі Перецівні Редьку Авруму Лейбовичу Ривкіній Анні Абрамівні, Національна бібліотека НАНУ ім. Вернадського Сандлер Жанні Яківні Сокольському Павлу Петровичу, голові Товариства єврейської культури, м. Харків Сторожу у Білій Церкві Торчинському Йосипу Вольковичу Хапчик Мірі Михайлівні Шудрі Миколі Архиповичу Щеколдіній Наталі Олексіївні, Національна бібліотека НАНУ ім. Вернадського

Велвл ЧЕРНІН

ЗАМКНЕНИЙ САД НАЧЕРК ІСТОРІЇ ЄВРЕЙСЬКОЇ (ЇДИШ) ПОЕЗІЇ Як і будь яка історія, історія єврейської поезії мовою їдиш має свою передісторію. При цьому власне історія професій ної поезії їдишем порівняно коротка – найбільше півтора століття, а ось її передісторія, що включає історію мови їдиш і народної поезії цією мовою та історія єврейської (без за значення в дужках конкретної мови) поезії, надто тривала. Витоки єврейської поезії пов’язані з ТАНАХом, безсмертною Книгою Книг, яку у християнській традиції зазвичай назива ють Старим Завітом. Перекладені більшістю мов світу Пісня Дебори, Псалми, Пісня над піснями та інші біблійні тексти століттями надихали поетів, котрі писали найрізноманітні шими мовами. У цьому контексті можна згадати й “Кобзар” Тараса Шевченка. Що ж стосується єврейської поезії, то для неї ТАНАХ був і парадоксальним чином залишається не просто одним із дже рел впливу, а основою основ у найбезпосереднішому сенсі. ТАНАХ – це не “Калевала”, не “Пісня про Роланда” і не “Слово про Ігорів похід”. Перетворити його на ні до чого не зобо в’язуючий національний епос не вдавалося й не вдасться ніко му. Через багатовікову традицію тлумачення біблійних текстів, кодифікацію стародавніх коментарів і полеміки щодо них цілковито сучасна в усіх смислах єврейська поезія стає ще однією ланкою в ланцюгу коментар на коментар на коментар... Багатошарова смислова панорамність (мірою сил та обдарування автора), що прагне до біблійної, обов’язково притаманна найкращим зразкам поезії специфічно єврей ськими мовами – івритом, єврейсько арамейською та їди шем, спираючись на тисячоліттями збережену традицію реф лексій на канонізований Текст і безлічі коментарів на нього, а також коментарів на коментарі. Єврейська поезія являє, по суті, безкінечний Коментар. Особливу роль у цьому відігра вала мова ТАНАХу, котру за наших днів зазвичай називають

івритом. Утративши у перші століття нової ери свої розмовні функції, вона збереглася як мова священних текстів, молитви й “піюту”, авторської літургійної поезії, історія якої нарахо вує півтора тисячоліття. Піют створювався івритом (зрідка генетично близькою до нього арамейською), оскільки по езія жодною неєврейською мовою, хоч би ким був її автор і хоч би наскільки біблійною за духом і формою уявлялася його творчість на першому й другому рівнях прочитання, здавалася, через мовні окови, під якими малася на увазі відсутність безпосереднього єврейського контакту з Текстом, зарані непридатною для ролі Коментаря. Своєї вершини середньовічна єврейська поезія досягла на зламі першого й другого тисячоліть нової ери в творчості Авраама ібн Езри, Шломо ібн Ґабіроля, Єгуди Галеві, Шмуеля га Нагіда, Єгуди Алхарізі та інших єврейських поетів Серед ньовічної Іспанії, завдяки яким цей період історії єврейської літератури одержав назву “Золотого віку єврейської поезії”. Великі єврейські поети середньовічної Іспанії, що розшири ли жанрові рамки своєї творчості за межі традиційного пію ту, створювали шедеври, які мали кілька шарів прочитання, дарували читачеві алюзії, що, здавалось би, не випливали з самого тексту. Перекладати такі тексти будь якою іншою мовою майже неможливо. Обов’язково вимагаються розлогі коментарі, оскільки жодна інша мова не має такої традиції безпосереднього зв’язку з Книгою Книг. Пізніше ця стародавня поетична традиція, що базувалася на біблійних і талмудичних алюзіях і на мозаїчному циту ванні священних текстів, була підхоплена й новою поезією, створеною їдишем. Як виявляє себе проблема незрозумілості прихованої цитати у безпосередньому спілкуванні з текстом? Хронологічно забігаючи наперед, в якості найпростішого прикладу можна навести назву одного з віршів радянського поета Шмуеля (Самуїла) Галкіна, котрий писав їдишем. Автор, як і більшість його однолітків, одержав у дитинстві релігійну освіту. Вірш називається “Ві ліб дер бойм із” (“Яке чудове це дерево”). Ну, й що це скаже непідготованому читачеві? – Нічо го. Банальність. Просто рядок з якоїсь пейзажної лірики. Насправді нічого схожого. Йдеться про філософську супе речку щодо сутності Творення і ролі поета в ньому. Галкін веде діалог зі своїм небіжчиком батьком, який відстоює тра диційний ортодоксально релігійний погляд на світ. Батько докоряє синові, що один із проявів Творіння, в даному разі дерево, затулив од нього Творця, єдино гідного оспівування.

При цьому використовується притча з талмудичної літерату ри, що стосується ідолопоклонників: “Ма нас ілан зе!” – “Яке чудове це дерево!” – вигукує ідолопоклонник і вклоняється йому, забувши про те, хто створив і це дерево, і його самого, і весь світ. Історія їдишу, яким писав і Шмуель Галкін, й інші поети, чиї твори увійшли до цієї антології, нараховує тисячу років. Він почав формуватися в районі Рейну як специфічно єврейська усно розмовна мова на базі різноманітних гер манських діалектів, включивши субстратну романську лек сику й численні запозичення з івриту та арамейської. Для письмової фіксації текстів їдишем із самого початку вико ристовувалась єврейська абетка. Їдиш був повсякденною мо вою лише однієї з субетнічних груп єврейського народу – ашкеназів, названих так за середньовічною єврейською на звою Німеччини й суміжних країн – Ашкеназ. Євреї Піре нейського півострова – сефарди, євреї Балкан – романіоти, італійські євреї, не кажучи вже про єврейські громади більш віддалених від Європи країн Азії й Африки, користувались у побуті іншими мовами. Колись ашкенази були меншиною у складі єврейського народу, та впродовж останніх трьох століть ситуація різко змінилася. За наших днів до субетніч ної групи ашкеназів належить приблизно 80 відсотків усіх євреїв. Уже за доби Середньовіччя почалося переселення ашкеназь ких євреїв на Схід, до слов’янських країн. Ближче до XVII сто ліття їдиш уже був мовою переважної більшості євреїв од Нідерландів на заході до України на сході. Саме у цей час формується стара літературна мова їдиш, що базувалася на її західних діалектах. Цією мовою були написані численні тво ри як релігійної, так і світської літератури. Однак за умов діглосії, що існувала в усіх громадах діаспори (свята мова – мова розмовна), статус їдишу був низьким. Мовою “високих жанрів” залишався іврит, тоді як їдиш був мовою фольклору й народної літератури, у тім числі й народної поезії. У першій половині XVIIІ століття серед євреїв Східної Європи виникла нова релігійна течія – хасидизм, що звер тався в першу чергу до широких народних мас, котрі слабко володіли івритом. Не до тих, хто увесь час проводить в єши вах, а до людей, котрі тяжко працюють і в кого немає часу осягати стародавні тексти. Хасидизм висунув на перше місце ідею “авойдас га лев” (“роботи серця”), ідею служіння Госпо дові не “розумом”, а “серцем”. Перша за часом створення книга

хасидської літератури – “Шивхей Бешт” (“Вихваляння Баал Шем Това”). Розвивається жанр хасидської притчі, яка, видо змінюючись, збереглася до наших днів. Найяскравіший взірець цього жанру – “Історії рабі Нахмана з Брацлава”, на писані у першій половині ХІХ ст. Його афоризми й короткі історії стали надзвичайно популярними. Сучасна ізраїльська пісня “Увесь світ – це вузький міст, і головне – нічого не боя тися” – це переклад із рабі Нахмана. Оповідання “Шабос На хаму” російсько єврейського класика Ісаака Бабеля є пере співом хасидської притчі. Хасидизм дав могутній поштовх розвиткові літератури їдишем. При цьому розпочалися зміни у діалектній базі пись мової форми їдишу. Замість західних діалектів, на які спира лася стара літературна мова, нею стали східні діалекти, що розвивалися у відриві від німецької мови, натомість у пос тійному контакті зі слов’янськими. Східні діалекти суттєво різнилися від західних у фонетичному, граматичному й лек сичному аспектах (зокрема, до 10 відсотків їхнього словни ка складається зі слів слов’янського походження). Наприкінці XVIIІ століття в Німеччині виник єврейський просвітницький рух Гаскала. Його основна ідея: будь євреєм у своєму домі та людиною, виходячи з нього. Ідеологом Гас кали став Мойше Мендельсон, дід композитора Мендельсо на Бартольді. У мовному відношенні цей рух прагнув, з од ного боку, до розвитку світської літератури івритом, тради ція якої збереглася до того часу фактично лише серед італ ійських євреїв, а з іншого – до витіснення мови їдиш із ужит ку ашкеназьких євреїв та її заміни літературною німецькою мовою. Цей період історії літератури вважається початком нової літератури івритом. Єврейські просвітники виробили новий літературний стиль івриту, що одержав назву “меліца”, очистивши середньовічний іврит від запозичень із Талмуду та арамейської мови. Меліца ж базується цілковито на ТАНА Хові. Що ж до їдишу, то вже на початку ХІХ століття він був витіснений в єврейських громадах Центральної й Західної Європи німецькою мовою. Маскілім, прибічники Гаскали, вважали їдиш зіпсованою німецькою мовою. Виник особли вий жанр “п’єси для читання”, що пропагував відмову від їдишу. Примітивний сюжет будувався, як правило, на любов ному трикутникові. Позитивний персонаж – поголений, з відрізаними пейсами, одягнений по європейському, лікар за фахом, говорить чистісінькою німецькою мовою; негатив ний – пейсатий, з борідкою на взірець цапової, у традицій

ному одязі, навчається в єшиві. Неважко здогадатися, кого обирає дівчина. Мораль: хочете бути сучасним і подобатися дівчатам – говоріть німецькою. Пропаганда маскілім призвела до того, що вже у 30 х рр. ХІХ ст. з’явилася відозва рабинів Східної Німеччини, в якій вони відчайдушно закликали не відмовлятися від їдишу. До 40 х рр. заклики змовкли: не залишилося рабинів, які б роз мовляли їдишем. Мовознавці вбачають у ранніх творах Генріха Гейне вплив граматики їдишу, проте свої вірші він писав усе таки німець кою. Західні діалекти їдишу вимерли (до кінця ХХ століття зберігався лише ізольований ельзаський діалект). Із цього часу історія літератури мовою їдиш стає історією творчості трьо ма східними діалектами (зазвичай їх називали польським, українським та білорусько литовським) і новою літератур ною мовою, цілковито сформованою на їхній основі у другій половині ХІХ століття. Перенесена на ґрунт Східної Європи (Російської імперії та австрійської Галичини), Гаскала зму шена була змиритися з неможливістю швидкого витіснення їдишу. Прагнучи розповсюдити свої ідеї, просвітники, ніби й проти власної волі, стали активно використовувати їдиш у своїй творчості. Аж до 80 х років ХІХ століття їдишистська поезія зберіга ла колишні фольклорні риси, хоча нам добре відомі імена поетів просвітників цього періоду, які писали їдишем – Ав ром Бер Готлобер, Міхл Ґордон, Ельокум Цунзер і, звичайно ж, батько єврейського театру Авром Ґольдфаден. Поезія їди шем за своїм професійним рівнем жодним чином не могла зрівнятися з тодішньою поезією християнських народів, мовами яких володіли єврейські просвітники – німецькою, польською, російською. Їдиш усе ще розглядався його носі ями й творцями літератури на ньому як “низька” мова. Ба більше, з легкої руки просвітників за ним закріпилося пре зирливе найменування – “жаргон”. “Високою” мовою був іврит, і саме ним написані всі основні твори найбільшого єврейського поета ХІХ століття Єгуди Лейба Ґордона. Низка його віршів написана їдишем, але своє ставлення до них та їхнього змісту сам автор красномовно висловив у назві збірки, до якої вони були включені – “Сіхас хулін” – “Буденні балачки”. Прозаїком, який створив новий літературний їдиш, був Менделе Мойхер Сфорім. Він народився в Білорусії, в юності переїхав до України, але в побуті зберігав литовсько біло

руський діалект їдишу. Він створив мову, яка ні для кого не була рідною, але в той же час була всім зрозумілою. Лексика й стиль її базувалися на українському діалекті, а фонетика – на білорусько литовському. Початок нової поезії їдишем може бути пов’язаний з ім’ям Іцхока Лейбуша Переца. Одержавши якнайширшу відомість передусім як один із засновників нової сучасної єврейської прози (як їдишем, так і івритом), він не цурався також і поезії. Найважливішим поетичним твором Переца є поема “Моніш”. Написана силабічним віршем польським діалектом їдишу, вона, тим не менше, стала важливою віхою в розвитку єврейської поезії в цілому. Особливе місце в історії поезії їдишем належить Шимену Шмуелю (Семену) Фругу. Він був свого часу, безперечно, од нією з найяскравіших постатей в єврейському літературно му світі. Кількома роками пізніше того часу, коли Фруг опубліку вав свій перший вірш російською мовою, з’явилася написана івритом стаття Єгуди Лейба Ґордона “Паростки”, а в ній – пісня хвали “юному поету, меткому письменнику, що співає пісню Господню мовою чужини, – Шимену Шмуелю Фругу”; Ґордон коронує Фруга як свого наступника словами: “Я – зів’ялий лист, ти – пуп’янок, що от от розквітне”. Цей рядок з’являється неодноразово в бібліографічних статтях про Фруга в якості “візитівки”. Кількома тижнями по смерті поета його друг, знаний єврейський історик і літературний критик Йосеф Ґедалія Кла узнер у нарисі, що являв собою передмову до останнього видання зібрання творів Фруга, визнав за потрібне підкрес лити негативне ставлення поета до їдишу, однієї з двох ос новних мов його творчості. Однак, якщо на ідеологічному рівні Фруг був прихиль ний до івриту настільки, що, за твердженням видатного єврейського поета Давида Фрішмана, вся його творчість ро сійською та їдишем була тільки “тривалою перервою в твор чості івритом”, то фактично його літературний талант як найкраще проявився саме російською та їдишем. Фруг був першовідкривачем у єврейській літературі у цілій низці сфер; він був творцем російсько єврейської поезії; влас не, до нього не було єврейського поета, який би писав ро сійською вірші, гідні цієї назви. 1879 го року він уперше опуб лікував два вірші у “Рассвете” (“Світанку”), російсько єврейсь

кому журналі, що користувався свого часу якнайширшою популярністю. Вірші викликали захоплений відгук читачів. Редакція часопису запросила його переїхати до Санкт Пе тербурга в якості постійного автора. Протягом дев’яти років російська була фактично єдиною мовою творчості Фруга. Однак 1888 го року Фруг звернувся до мови народу і почав писати їдишем. Його перші вірші та фейлетони їдишем побачили світ у газеті “Юдіше фолькс блат” під редакцією д ра Л. Кантора. Фруг привніс у поезію мовою їдиш давно усталену в російській силабо тонічну си стему, проте цим не обмежується його роль в єврейській літе ратурі. “Поети, його попередники, М. Ґордон1 та А. Ґольдфаден2, підлаштовувалися під народний лад, і їхні вірші, надто близькі примітивністю форми до народних пісень, являли ніби перехідний щабель від останніх до індивідуальної по етичної творчості. Фруг є першим за часом жаргонним по етом з яскраво вираженою індивідуальністю; він надав єврейському віршу незнаної до того краси й мелодійності”3. Ці слова написав після смерті Фруга відомий історик і жур наліст Шауль (Саул) Гінзбург, засновник першої щоденної газети їдишем “Дер фрайнд” (“Друг”) (СПб, січень 1905). Ви датний івритомовний поет першої половини ХХ століття Ша уль Черніховський у своєму начеркові про російсько єврей ську літературу підкреслював той величезний вплив, який Фруг справляв на своїх читачів. Творчість двома мовами не була винятком в єврейській літературі тих років. Наприкінці 80 х – на початку 90 х років ХІХ ст. до творчості їдишем звернулися й інші автори, такі як С. Ан ський (Шломо Зангвіль Раппопорт), автор гімну партії “Бунд” і п’єси “Діббук, або між двома світами”, організатор знаменної етнографічної експедиції; Мордехай Бен Амі (Марк Рабинович), Яків Ґордон та ін. У той же період з івриту переважно на їдиш переходить і Шолом Алейхем. Однак усі згадані письменники були передусім прозаїками, в той час як Фруг був фактично єдиним поетом, котрий приєднався до нової їдишистської літератури, не полишаючи, однак, і своєї творчості російською мовою. А якщо вже йдеться про єврейську літературу в цілому, то Фруг першим торував шлях двома її мовами. Слід зазначити, що попередники Фруга в поезії їдишем, і передусім Єгуда Лейб Ґордон, не надавали значення своїй творчості цією мовою. Ґордон навіть виступав проти зусиль

з розвитку літератури їдишем. Своє негативне ставлення до цієї літератури він висловив у листі до Шолом Алейхема у 1888 році, охарактеризувавши їдиш таким чином: “Це тавро блукача вигнанця... Його можна терпіти як не обхідне зло, ним можна користуватися як знаряддям для впровадження кращих ідей у нашу темну масу, та жодним чином не піклуватися про його зміцнення та процвітання... Ви пишете добре російською і володієте чудово нашою літе ратурною (давньоєврейською) мовою, як Ви можете підда ватися культурі жаргону?.. Було б гріхом, якби Ви стали вихо вувати Ваших дітей цією мовою. Це було би так само, як якби Ви змусили їх прогулюватися Невським у лапсердаках”. Сьогодні нам відомо, що ані Шолом Алейхем, ані Фруг, ані інші єврейські письменники не виховували своїх дітей їдишем. Їхня творчість цією мовою лишалася своєрідними “діамантами для бідних”. Тим не менше, саме вони перетво рили мову народу на літературну мову в сучасному розумінні. Стосовно прози, то в цьому процесі брав участь багато хто. У поезії ж тривалий час Фруг практично лишався самотнім. Яків Біренбойм, один із редакторів 7 тому “Лексикону нової літератури їдишем”, висловлює в статті про нього таку оцінку: “Фруг здійснив їдишем діяння першотворення, зали шивши готове й прийшовши, щоб відшліфувати й оформи ти стиль наново – у рамках поезії, котра взагалі не знала, що таке модернізм. У вірші “Моя епітафія” він розповідає, “як з усіх сил останнім зубом він рвав і кусав жаргон, м’яв улюбле ну мову нашої мами, перчив цезурою, солив римами, щоб хоч трохи зробити його м’якшим і прогнати цей милий за пах віленського ринку і двинських м’ясних рундуків”, – Фруг приніс із собою з російської інші поетичні жанри, конст рукцію вірша, систему силабо тонічного римування – всі ті атрибути поезії, без яких не може обійтися жоден сучасний поет. Досягнення Фруга в сучасній поезії мовою їдиш коло сальні. (...) Вплив Фруга на цю поезію набагато переважає його технічні інновації. Фруг розсунув обрії нашої поезії, він привніс у неї історико романтичні жанри й теми, героїчні поеми про далеке минуле. Він суміщав національні й сучасні соціальні мотиви, і можливо, що в цьому його внесок у пое зію їдишем ще більший, аніж у його першопрохідницьких технічних інноваціях. Він був першим, хто приніс у поезію свіжий аромат ланів і лісів”. На думку одного з ідеологів інзихізму, модерністської течії єврейської американської поезії 20 х років ХХ ст., зна

ного їдишистського критика першої половини ХХ ст. Ноху ма Мінкова, основний внесок Фруга в поезію їдишем поля гав у майстерному перенесенні в їдиш форм, запозичених ним із російської поезії: “Через низький рівень поезії їдиш поетичні кліше Фруга, запозичені з російської літератури, слугували інноваціями в поезії їдишем. (...) Фруг привніс дуже важливі елементи: милозвучність, гнучкість і ритм – уже дав но усталені й самі собою зрозумілі в російській поезії”4. Сто совно ж попередників Фруга в царині їдишистської поезії Мінков особливо різкий: “Найкращі версифікатори його часу були примітивними ремісниками (...) без щонайменшої по етичної культури, ба навіть тенденційними компіляторами римованої прози”5. Тим не менше, фактом є те, що захват читачів його по езією мовою їдиш великою мірою пов’язаний із тим, що поет, який набув визнання як російський, зглянувся і зійшов з не бес на землю, аби писати вірші простонародною мовою. Можливо, на таке захоплене сприйняття вплинули головним чином твори Фруга, пронизані біблійними темами й моти вами, що набули широкого розголосу. І справді, Фруг вивів на рівень, якого не знала до нього єврейська література, жанр історичної поеми на біблійні теми. Вірогідно, першим твором Фруга у цьому жанрі був переклад фрагменту поеми Ґордона “Давид і Михаль”, назва ний Фругом “Видіння Саула”. Неможливо заперечити якісну й кількісну перевагу Фруга у втіленні мотивів і легенд із Талмуду й мідрашів, та я певен, що й тут у нього були попередники. Якщо стосовно поезії на біблійні теми можна говорити про вплив івритської, то щодо талмудичних сюжетів варто розглянути питання про вплив німецької єврейської літератури. Досі залишається недо слідженим той факт, що Фруг присвятив перший свій твір, написаний на талмудичний сюжет, вірш “Легенда про золо тий ключ” (Єрусалимський Талмуд), який побачив світ 1883 го року, Бернгардові Льовенштейну, єврейсько німецькому поетові з Австрії (ХІХ ст.) Цей факт свідчить, як мінімум, про зацікавленість Фруга єврейсько німецькою літературою. Фругові, котрий до кінця залишався двомовним (російська та їдиш) поетом, так і не вдалося подолати міцно укоріне ний в єврейській літературі стереотип ставлення до їдишу саме як до “низького” жаргону й підняти “жаргон” до рівня “високої мови”, здатної обслуговувати високі жанри поезії. У цій якості Фруг використовував російську мову, а наприкінці

життя – також іврит6. В їдишистській газеті “Дер фрайнд” (“Друг”) Фруг висловився так: “Одне з двох. Або ми – нація, і тоді жаргон не є нашою національною мовою. Або жаргон – наша національна мова, але тоді ми не нація”. Перед смертю Фруг зрікся всього, написаного ним як їдишем, так і рос ійською. Шість останніх віршів він написав івритом. Те, чого не зміг зробити Фруг, зробив, прийшовши слідом за ним, Хаїм Нахман Бялик. Не підтримуючи ідеологію їди шизму й ставши загальновизнаним національним поетом саме івритом, Бялик у півтора десятках поетичних творів, написаних ним їдишем, усе ж зламав бар’єр “жаргонності” й вивів поезію їдишем на якісно новий рівень, прибравши з їдишу ярлик “низької мови”. Після виходу в світ таких його віршів як “Ґлуст зіх мір вейнен...” (“Мені хочеться плакати...”), “Дос лецте ворт” (“Останнє слово”) і особливо поеми “Ін шхіте штот” (“У місті різанини”, варіанту мовою їдиш напи саного спершу івритом “Сказання про погром”) будь які роз мови про “непридатність” їдишу для “високих” жанрів поезії стали недоречними7. Ім’я Хаїма Нахмана Бялика міцно пов’язане у суспільній свідомості з новою літературою івритом, імперативним сим волом якої він є не меншою мірою, ніж Шолом Алейхем є символом літератури їдишем. Однак поряд із творчістю іври том Бялик писав і їдишем (так само, як Шолом Алейхем по ряд з їдишем у своїй творчості користувався івритом), і його творчість мовою їдиш стала важливим етапом у розвитку поезії їдишем у цілому. Він дебютував їдишем віршем “Афн гойхн барґ” (“З височінь гори”), опублікованим у серпні 1899 р. у щотижневику “Дер юд”8 (“Єврей”), який видавався у Кракові. Потому протягом десятиліть вірші Бялика їдишем лише зрідка з’являлись у періодичних виданнях, в основному у тому самому щотижневику “Дер юд” і в популярній петербурзькій газеті “Дер фрайнд” (“Друг”). У конфлікті між їдишистами (прихильниками підвищення статусу їдишу до рівня націо нальної мови) й гебраїстами (прихильниками відродження івриту) напередодні Чернівецької мовної конференції 1908 р. редакція “Дер фрайнд” посіла однозначно їдишистську по зицію. Вірогідно, саме з цим пов’язане припинення співро бітництва з цією газетою Бялика, який різко виступав проти їдишизму, після публікації в числі від 4 серпня 1908 р. його вірша “Ерев фрілінґ”9 (“Провесна”), хоча кілька нових віршів Бялика їдишем побачили світ і після цієї дати.

За життя поета були видані чотири його поетичні збірки їдишем: 1.“Фун цар ун цорн”10 (“Про печаль і гнів”) – 1906 р. 2.“Поезіє”11 (“Поезія”) – 1913 р. 3.“Лідер”12 (“Пісні”) – 1918 р. 4.“Ширім”13 (“Рядки”) – 1922 р. Усі ці збірки, в основному, одного й того самого змісту, оскільки їдишем Бялик написав небагато творів. Особливе місце у творчості Бялика, як івритом, так і їдишем, посідає поема, названа ним “Сказання про погром” (івритом), або “У місті різанини” (варіант їдишем). Це, без сумніву, найпопу лярніший твір класика з моменту його написання й до на ших днів. 4 грудня 1903 року в одеській газеті “Га зман” (“Час”) побачив світ івритомовний варіант поеми, спочатку назва ний “Маса Неміров” (“Мандрівка до Немирова”). Версія їди шем опублікована більш ніж двома роками пізніше, навесні 1906 р. у збірці “Фун цар ун цорн” (“Про печаль і гнів”), де, окрім цієї поеми, було надруковано лише один вірш – “Ос таннє слово”. Широкий громадський інтерес до поеми, що торкалася злободенних для тодішнього єврейства проблем, міг сам по собі слугувати достатньою причиною для того, аби Бялик вирішив перекласти поему їдишем, мовою багатомільйон них народних мас. Однак були в автора й інші спонуки. У листі від 23 квітня 1906 р. до свого друга Мордехая Бен Амі, відомого сіоністського діяча й літератора, основними мова ми творчості якого були російська та їдиш, Бялик зізнається: “І я, грішний і недостойний, узяв і почав писати жаргоном. Переклав “Мандрівку до Немирова” їдишем. Поганий пере клад Переца змусив мене зробити це”14. Іцхок Лейбуш Перец, який з повним правом вважається одним із трьох (поряд із Менделе Мойхер Сфоримом і Шо лом Алейхемом) класиків сучасної прози мовою їдиш, був, як уже згадувалося, також і поетом. Немає сумніву, що, хоча поезія й посідала в його творчості другорядне місце порівня но з прозою, тим не менш у поколінні, що передувало Бяли ку, Перец, поряд із Фругом, був одним із провідних єврей ських поетів. Практика перекладів їдишем з івриту й росій ської творів авторів, для яких їдиш був рідною мовою, не вва жалася в той час чимось надзвичайним. Так, наприклад, той же Перец переклав з російської популярний свого часу вірш Фруга “Легенда про чашу” (“Дер бехер”)15. Бялик підтримував із Перецем дружні стосунки, а за два роки до описаних подій

опублікував у періодичному збірнику “Їдише бібліотек”, що редагувався Перецем, свій вірш “Х’волт ґевен а балн вісн” (“Хотів би конче знати я, що є насправді смерть...”), який не мав тоді івритського варіанту. Не може виникнути й тіні сумнівів щодо компетентності Переца в усьому, що стосуєть ся івриту, оскільки він сам писав цією мовою і є класиком прози не тільки прози мовою їдиш, а й івритської. Тим не менше, факт залишається фактом: виконаний Перецем пере клад настільки не влаштував Бялика, що, надаючи великого значення цій поемі, він вирішив зробити власний переклад. Корпус творів Бялика їдишем невеликий за обсягом (кількістю назв), проте слід враховувати, що серед них, окрім поеми, є вірші великого формату: “Останнє слово”, “Фрей лахс”, “Хотів би конче знати...”, “Принцеса субота” (“Владарка Шабат”), “Мій садок”. Короткі вірші у цьому корпусі є радше винятком із правила. Таким чином, написане Бяликом цією мовою не поступається за обсягом, наприклад, поетичній спадщині Ошера Шварцмана, котрий із повним правом вва жається одним із класиків єврейської поезії початку ХХ сто ліття. Навіть якщо Бялик не написав би нічого івритом, він, без сумніву, був би одним із найвидатніших єврейських по етів. Та основний корпус творів Бялика написаний, як відомо, івритом. Той факт, що він писав також і їдишем, не виокрем лював його з поміж переважно івритомовних літераторів його покоління і не спонукав літературних критиків та істо риків розглядати його як значну постать у розвитку їдишист ського літературного процесу. На тлі загостреної мовної ідеологізації єврейського літе ратурного процесу у ХХ столітті , що знайшла своє відобра ження в конфлікті між їдишистами та гебраїстами, котрий призвів зрештою до поділу первісно єдиної єврейської літе ратури на їдишистську та івритську, можна було очікувати з боку їдишистів спроб обґрунтувати приналежність Бялика до їдишистської літератури, проте цього не сталося. “Їдиши сти” обмежилися констатацією факту, що Бяликові “був не чужий їдиш”. Так, наприклад, радянський єврейський поет і літературознавець Хаїм Бейдер писав у своєму короткому начерку про Бялика: “Видатний івритський поет, автор сла ветних творів, що стали новою епохою в розвитку літерату ри мовою Біблії, зовсім не гребував мовою, що нею роз мовляли 97 відсотків євреїв Російської імперії (за переписом 1899 р.) Навпаки, він вважав, що без цієї мови неможливо

будувати культуру народу, і, написавши своє славетне “Ска зання про погром”, присвячене трагічним подіям 1903 го року в Кишиневі, він сам переклав його їдишем, аби поема дійшла до мільйонів читачів, які мешкали в усьому світі”16. Складається враження, що не лише гебраїсти, а й їдишис ти ставилися до творчості Бялика мовою їдиш як до своєрід ного курйозу. А як ставився до своєї творчості цією мовою сам Бялик? Не можна не погодитися з таким твердженням ізраїльського літературознавця Іцхака Бакона: “Юний Бялик почав писати вірші, бувши учнем Воложинської єшиви. У цій царині перед Бяликом постала лише одна задача – оволодін ня івритською “меліцею”. Це прагнення ще більше зміцни лося завдяки зв’язку із рухом “Хібат Ціон”, а в наступні роки постійно стимулювалося прихильністю до ідей Ахад Гаама. Поряд із потягом до івриту існував іще один: оволодіти мовою Пушкіна й Лермонтова, причому в якості ідеального взірця в цій сфері юному Бялику ввижався Шимен Фруг, єврей, що удостоївся вінця поета цієї “обраної” мови. Поряд із цими двома високими мовами їдиш перебував у приниженні та зневазі. В очах воложинського юнака, захоп леного ідеями Ахад Гаама, їдиш був не тільки служницею по ряд з івритською панією, а й мовою служниць. І в очах хлоп чини, який намагався оволодіти мовою Пушкіна й Лермон това, їдиш видавався мовою жалюгідною та вбогою. Все це розвинуло в молодого Бялика (...) аристократичне ставлення до їдишу...”17. Однак, погоджуючись із Баконом у конкретному випад ку, не можна сприймати це твердження в якості вичерпного з двох причин: 1.Таке зверхнє ставлення до їдишу і сприйняття івриту (частково й російської) як “високих” літературних мов не є специфічним для Бялика. Це типова позиція європейських “просвітників”, характерна для переважної більшості єврей ських літераторів, покоління попередників Бялика та його старших сучасників. 2.Ставлення Бялика до їдишу дещо змінювалося протя гом його життя. І хоча він, як і Фруг, був противником їди шизму як ідеологічної течії, вже на ранньому етапі своєї літе ратурної діяльності Бялик ставився до літератури мовою їдиш як до важливої органічної складової єврейської літератури. Наприкінці життя, після репатріації до Ерец Ісраель, Бялик наразився на конфлікт з інтелектуальною елітою нового ішува через своє ставлення до їдишу на тлі тодішньої “війни

мов”. У цьому контексті доречно процитувати оглядову стат тю Зої Копельман “Про Бялика – через десятиліття”: “Навесні 1927 року на сесії письменницької організації Бялик прого лосив, що “іврит і їдиш заручені на небесах і їх не розлучи ти”. Тієї ж весни Бялик і ще кілька письменників дружньо приймали їдишистських гостей з Америки – прозаїка Шо лома Аша18 і поета Переца Гіршбейна19. (...) Бялик говорив про органічну приналежність їдишу до єврейської літератури. Його не хотіли слухати навіть друзі. (...) А кількома місяцями потому Бялик висунув іще одну крамольну ідею – відкрити в Єврейському університеті кафедру їдишу”20. Як зауважив відомий літературознавець Шмуель Ніґер: “Івритський Бялик копає глибше і здіймається вище на вог ненній колісниці своєї могутньої “меліци”, але й їдишем Бя лик промовляє на повен голос...”21 Далі критик конкретизує формальні ознаки різниці між “івритомовним” та “їдишемов ним” Бяликом, причому виявляється, що межа між ними вста новлюється зовсім не за суворо мовним принципом: “... на івриті панують “пророк” і трагізм, на їдиші – дитина і гра”. Пророчо бурхливі, вулканічні “У місті різанини”, “Ос таннє слово”, “Не йшов по сліду чи на голос” походять від івритського Бялика; і їхній зміст, і їхній стиль – івритські, біблійні, хоча вони написані їдишем, або – в разі “У місті різанини” та “Не йшов по сліду...” – і їдишем також. Вони для творчості Бялика їдишем не характерні. Характерні – “Фрей лахс”, “Мій садок”, “Провесна”, “Під деревцем...” У “Фрейлахс” і навіть у “Провесні” щось іще є від суворого “пророка”... “Вул кан” часом іще куриться”22. Інакше кажучи, твори високого, “пророчого” звучання визначаються Ніґером як івритські, незалежно від того, якою мовою вони написані. Твори ж більш “приземлені”, в яких виявляється близькість до вражень повсякденного життя східноєвропейського єврея, визначаються як “їдишистські”, знов таки, незалежно від мови написання. Та чи інша мова є при цьому лише знаряддям, хоча й знаряддям, що ним Бялик володіє віртуозно. Їдиш був рідною мовою Бялика та основною мовою по всякденного спілкування впродовж усього його життя; іврит же передусім – мовою книжної вченості. Розподіл функцій між “високим” івритом і “низьким” їдишем був усталеною традицією в єврейській літературі часів приходу в неї Бяли ка. Аналізуючи листування між Бяликом і Равницьким щодо вірша “З височінь гори”, в якому поет описує враження сво

го дитинства, Іцхак Бакон торкається ставлення самого Бя лика до вибору мови цього твору: “Він визначає перевагу їдишу як “зручність” для відтворення вражень дитинства, ос кільки самі ці враження були спершу пережиті їдишем”23. Якби Бялик зупинився у своїй творчості мовою їдиш на такому рівні, то і в цьому разі його внесок у розвиток поезії їдишем був би відчутним; навіть у сенсі техніки, просодії він уже у своїх перших віршах зробив помітний крок уперед по рівняно з найяскравішими своїми попередниками на ниві віршування їдишем – Перецем і Фругом. Та Бялик пішов сут тєво далі. Він створив якісно новий стандарт поезії їдишем. Він здійснив справжній прорив, показавши, що затурканий “жаргон” може слугувати мовою високих жанрів поезії. Фруг, яким юний Бялик захоплювався і в якого вчився прийомам силабо тонічного віршування24, так ніколи й не спромігся подолати якісний розрив рівнів своєї поезії “високою” російською й “низькою” (їдиш) мовами25. Після написання Бяликом “Останнього слова” й особливо варіанту поеми “Ска зання про погром” (їдишем – “У місті різанини”), будь які розмови про “неповноцінність” їдишу в якості мови поезії стали анахронізмом. Слідом за Бяликом, напередодні Першої світової війни в єврейську літературу прийшла плеяда видатних поетів, по етів титанів, головною (а часто густо й єдиною) мовою твор чості яких був їдиш – Давид Гофштейн, Урі Цві Ґрінберґ, Пе рец Маркіш, Мейлах Равич, Мані Лейб, Ошер Шварцман та інші, що принесли із собою модернізм у всіх його проявах і вивели єврейську поезію ХХ століття на рівень провідних світових літератур. Вони не страждали комплексом непов ноцінності стосовно мови своєї творчості. В ідеологічному аспекті це пов’язане із впливом ідей їдишизму, а в творчому – з появою нової літературної традиції, контури якої були ви значені Бяликом, традицією творення “високої”, “івритської”, за визначенням Ніґера, поезії їдишем. В єврейській літера турі з’являються символісти, імпресіоністи, футуристи, пред ставлені всі течії. Прорив поезії мовою їдиш у “високі” жанри, здійснений Бяликом, не означав, однак, її доконечного відокремлення від традиції народної, фольклорної поезії. Зокрема необхід но пояснити, що у зв’язку з відсутністю в їдиші сталої тра диції усного використання фонетично унормованої літера турної мови, для поезії їдишем в цілому характерним є збе

реження фонетичних особливостей діалекту, рідного для того чи іншого поета. При цьому запис тексту здійснюється згідно з нормами літературної мови, але спроба прочитати вірш згідно з фонетичними нормами літературної мови до волі часто призводить до неможливості відтворити авторські рими, які, будучи римами на рідному діалекті поета, переста ють ними бути у літературній мові. Закономірності фоне тичних відповідностей між діалектами їдишу та його літера турною формою дозволяють читачеві, котрий добре володіє мовою, легко визначити, на якому діалекті думав автор і, відповідно, яким чином слід вимовляти ті чи інші римовані слова. Той факт, що основні діалекти їдишу підрозділяються на говірки, котрі мають свої фонетичні особливості, дозво ляє в разі необхідності відтворити з достатньо високою точні стю “фонетичні портрети” практично всіх знаних їдишемов них поетів. Однак “народність” такого роду погано узгоджу валася з вимогами ідеї “мистецтва для мистецтва”, що набула популярності на початку ХХ століття, і найяскравішим втілю вачем якої в поезії мовою їдиш був Лейб Найдус, що мешкав у Білорусії. Він помер молодим, і його рідко згадують. Слов’ян ськими мовами його майже не перекладали (існує лише неве лика кількість перекладів білоруською). Далекий від пафосу національного відродження, харак терного для поезії Фруга й Бялика, і від патетики боротьби за соціальну справедливість, що була лейтмотивом так зва ної “пролетарської” єврейської поезії, котра виникла в пер шу чергу серед єврейських емігрантів у США і не була чужою для того ж таки Фруга, Найдус створив те, чого в поезії мо вою їдиш до нього фактично не було – поезію салону. Його вірші передусім фонетично милозвучні й ліричні. Він довів єврейське віршування до досконалості, якої, вважайте, ні в кого після нього не було. Це поет покоління, що втомилося від революцій і війн. Найдус писав про романтичні пережи вання й природу. Він увів до єврейської поезії образи антич ної міфології. Достатньо нагадати той факт, що одна з його віршованих збірок має не характерну для єврейської літера тури назву – “Флейта Пана”. Лейб Найдус досяг довершеності в мистецтві римування, відкривши нові можливості того, що багато хто ще презирливо іменував “жаргоном”. Його поезія практично зовсім звільнена від діалектичних форм. Багато в чому схожим шляхом у єврейській емігрантській поезії США пішла літературна група “Ді юнге” (“Молоді”), близька за свої ми художніми поглядами до європейських символістів.

З кожним новим поколінням література їдишем стає ба гатограннішою. Якщо наприкінці ХІХ ст. найяскравішим рухом були поети з “Пролетаріше діхтер” (“Пролетарські поети”) в Америці, що таврували буржуїв, то вже в 10 х рр. ХХ ст. все стає набагато цікавішим. З’являються Мойше Ал перн і Лейзер Вольф, абсурдисти. Якщо ми говоримо про єврейський символізм, то це передусім – Східна Європа, в їдишистській поезії якої напередодні Першої світової війни провідне місце посів імпресіонізм, що його найяскравішим представником був Давид Гофштейн. Це в багатьох аспектах постать знакова, вона символізує цілу низку подій та явищ єврейської літературної історії. Поряд з іменами Переца Маркіша, Шмуеля (Самуїла) Галкіна, Ошера Шварцмана, ім’я Давида Гофштейна слугувало й про довжує слугувати одним із символів єврейської поезії в СРСР. Давид Гофштейн належав до покоління, що прийшло в єврейську поезію мовою їдиш напередодні Першої світової війни і спромоглося підняти її на рівень світової поезії. Це відбулося всього лише за чверть століття після приходу до їдишемовної поезії Фруга, на думку більшості істориків єврейської літератури, засновника сучасної поезії розмов ною мовою ашкеназьких євреїв. Перехід від технічно примітивної поезії пізньої Гаскали й початкового періоду національного відродження, яка тяжі ла головним чином до дидактизму або розважальності і най помітнішими представниками якої були Еліокум Цунзер, Авром Ґольдфаден, Міхл Ґордон та Єгуда Лейб Ґордон26, до високої поезії Бялика – через просодичні й тематичні інно вації Фруга – відбувся протягом життя одного покоління. І тим не менше до 1917 го року, коли в київській газеті “Найє цайт” (“Новий час”) був оприлюднений перший цикл віршів Дави да Гофштейна, що супроводжувався прозаїчною замальов кою “Ін дорф” (“У селі”), все це було вже набутком літератур ної історії. Гофштейн належав до покоління поетів, котрі не просили вибачення за те, що пишуть їдишем; котрі одержа ли у спадок сформовану літературну мову, яка накопичила певні поетичні традиції. Це було останнє покоління єврейських літераторів, прак тично цілковито складене з людей, які одержали традиційне релігійне єврейське виховання й освіту і створили світську за суттю й формою літературу, використовуючи специфічні культурні коди єврейської цивілізації, спираючись на тради ційну єврейську вченість, що мала на меті ґрунтовне й безпо

середнє знайомство з релігійними текстами і засвоєне з ди тинства сприйняття норм та звичаїв традиційного єврей ського побуту. Прагнення звільнитися від обмежень суворо го релігійного укладу, не пориваючи при цьому з юдаїзмом, було одним із лейтмотивів єврейської літератури протягом усього ХІХ – початку ХХ століття, але саме покоління Гоф штейна прийшло в літературу в умовах масової секуляризації єврейського населення. Традиційна релігійна громада втра тила свою владу, і виконання чи невиконання тих або інших релігійних норм усе більшою мірою ставало справою осо бистого вибору. І якщо до Фруга, згідно з твердженням Ісра еля (Сергія) Цинберга, їдишистська поезія була значною мірою позбавлена такого явища як яскраво виражена ав торська індивідуальність, то покоління Гофштейна можна охарактеризувати як покоління підкреслено виокремлених із маси індивідуумів, котрі свідомо прагнули крізь призму своєї індивідуальності стати голосом людської спільноти, ім’я якої – єврейський народ, що є, своєю чергою, часткою більш широкої спільноти – людства. Якщо скористатися дефініцією, сформульованою Урі Цві Ґрінберґом у “Прокламації єврейських експресіоністів” (1922 р.)27, то йшлося про “індивідуумів, що змужніли в бурі й натискові та ідейно приросли до універсального”28. Далі Ґрінберґ проголошує: “Тут прокламується мільйнноголовий та мільйонносердий індивідуалізм”29. Ця декларація в жур налі “Альбатрос”, виголошена від імені групи єврейських поетів, серед яких був і Гофштейн, протиставляється не тільки сучасному для них, доведеному до абсурду пересічному інди відуалізмові, а й притаманній поколінню попередників Фру га позиції поета як традиційного “посланця громади” (ша ліах цибер), що відмовляється на користь людства від частки власної індивідуальності. Як така, ідея Бога була неминучою в поезії покоління Гоф штейна, однак, на відміну від попередників – суворо релігій них чи бунтівниче секуляризованих поколінь єврейських літе раторів, у її межах людина творець ніби намагалася дорости до Бога Творця, то ведучи з ним діалог на рівних, то закли каючи Його на суд Тори, то підкреслено ігноруючи Його, проте не заперечуючи при цьому самого факту Його існу вання й ані на йоту не відмовляючись від права на власну твор чу індивідуальність. У цьому, безумовно, можна вбачати оче видний прояв секуляризації, та секуляризації неповної й ста лої в своїй неповноті, позаяк, утративши безпосередній зв’я

зок із традицією та Бога як партнера в діалозі й об’єкта на слідування, ця поезія позбулася б і своєї системи культурних кодів, і своєї мови, і свого ідейного змісту. Сказане стосується рівною мірою всіх великих поетів цьо го покоління. Давид Гофштейн, на відміну від трибуна й гнівного пророка Урі Цві Ґрінберґа, сприймається в першу чергу як лірик, однак це лише верхній шар прочитання його поезії. Його лірика не просто філософська, це радше філо софія, викладена у формі лірики. Ось що пише про це поет перекладач Валерій Слуцький у своєму літературознавчому начерку “До перекладів Давида Гофштейна”: “Розуміння поезії Гофштейна буде збідненим, якщо підхо дити до неї з традиційними для сприйняття лірики мірками, що передбачають смислову відокремленість віршів, їхню не залежність один від одного у своєму замкненому змісті. Вірші, прочитані в тій послідовності, котру визначив їм сам Гоф штейн, намічаючи композицію своїх книг і розділів, роз криваються у новій змістовій повноті, пов’язаній з появою наскрізного сюжету, що чітко простежується. Розрізнені на перший погляд вірші постають як моменти поетичного ціло го, що не тільки пояснює їхній внутрішній смисл, а й наділяє їх, так би мовити, над змістом, тобто змістом стосовно один одного і самого сюжету, що їх об’єднує. Ба більше, виявляєть ся наскрізна метафорика, яка одержує послідовний смисло вий розвиток у контекстах, котрі змінюють один одний. І головне, життя особистості – основна тема Гофштейна – набуває зримості реального предстояння, духовного масш табу, багатоплановості й динамічності. Таке прочитання до зволяє побачити поезію Гофштейна як єдине дійство, лірич ну містерію – перед нами у послідовних картинах прохо дить життя особистості, що розкривається мовою поетичної сповіді”30. Сказане проте не заперечує можливості прочитання та аналізу окремо взятого вірша, незважаючи на те, що, за ви значенням Слуцького, він є частиною “ліричної містерії”. Та ким чином уявляється можливим розглянути проблему релігії та секуляризації в творчості Давида Гофштейна на прикладі одного, особливо показового, вірша (який за ба жання можна вважати й короткою поемою). Йдеться про вірш “Ін вінтер фарнахтн” (“Зимового вечора”), написаний 1912 го року і включений до першої віршованої збірки Давида Гофштейна “Ба веґн” (“Край доріг”), що побачила світ 1919

го року в Києві. Цей вірш користувався величезною популяр ністю і став ледь не “візитівкою” поета. Вірш значною мірою автобіографічний. Ліричний герой Гофштейна – це він сам – Я. На момент написання авторові було 22 роки, та ліричний герой молодший. І, тим не менше, він уже поет. Практично в усіх біографіях Гофштейна зга дується той факт, що вірші івритом він почав писати у віці 9 років31, та його ліричний герой – уже не хлоп’я, а юнак. Структурно вірш поділяється на три частини, що відрізня ються ритмом і системою римування. Частини позначені початковими літерами єврейської абетки. Це не більш як за гальноприйнята в єврейських мовах система нумерації, що базується на цифровому значенні літер, однак у цій три членній структурі можна вбачати більше, наприклад, власти ву багатьом віршам Гофштейна співвіднесеність розвитку ліричного сюжету з добовим циклом32, у даному разі з його складовими: ранок – день – вечір. Перша частина вірша природним чином слугує вступом як на першому, сюжетному й пейзажно ліричному рівні про читання, так і на більш глибоких рівнях, що заторкують філо софський сенс подій. Зачин вірша – дзвін, що лунає з вежі, – образ, первинно чужий єврейству, слугує символом християнства, релігії па нівної більшості. Однак тема вірша – зовсім не юдео хрис тиянське протистояння. Гофштейн фіксує увагу на дзвонах лише як на даності, що визначає час і місце дії. Перші два рядки звучать лунко й сонно, як далекі дзвони вночі; вони не пробуджують у герої євреї жодних релігійних асоціацій: Дорт ібер штет гот шойн ґеклунген Фун шпіц фун турем і ейнс і цвей... (Там, над містами, вже бемкнули дзвони з вершини вежі і раз, і двічі...) Це тільки тло його життя. Слід зауважити, що таке сприй няття дзвонів у єврейській поезії не саме собою зрозуміле. Як приклад можна навести такі рядки з поеми Урі Цві Ґрінбер ґа, написаної на початку 20 х років минулого століття, “Ін малхус фун цейлем” (“У царстві хреста”): “На світанні, вве чері починають розгойдуватися дзвони на ваших вежах. Вони зводять з розуму і розривають мою стражденну й на болілу плоть, як пащі звірів”. Дзвони тут – не просто символ релігії панівної більшості і не тільки тло єврейського буття. Це символ знавіснілого й нещадного панування християн над євреями. Ліричний герой Ґрінберґа не в змозі змиритися

з цим пануванням і приймає рішення покинути “царство хреста”. Однак між “Зимового вечора” Гофштейна й “У царстві хреста” Ґрінберґа відстань у небагато, але страшних років, що вмістили криваві погроми в Україні 1918 – 1919 років. Ліричний герой Гофштейна про них іще не знає. В нього зовсім інші переживання. Дзвони заскочили його на “острівці людського спокою”, якого він і прагне. Посеред одного з таких “острівців” він будує власний маленький острів світла, “тихе коло світла лампи”. Ліричний герой першої частини Гофштейнового вірша вільний і самотній у своїй свободі на острові спокою. Огля даючись назад, автор повністю ідентифікує себе нинішньо го з тодішнім тихим бунтівником: “Моя мужність походить із тієї ночі, з тієї ночі – моя гордовита печаль”. Уже тоді він – індивідуум творець, що намагається кинути виклик Богові Творцю. Останні три слова першої частини – “біля брами світів” (світів, а не єдиного світу) – перегукуються зі слова ми загальновідомих у релігійному єврейському середовищі суботніх піснеспівів (адже юний бунтівник перебуває на “ос трові спокою”), в яких згадуються “Рібон алам ве алмайя” (Во лодар світу й світів) та “Цур оламім” (Опора світів), тобто Бог Творець. Друга частина вірша відкривається словами, що дали на зву цілому твору й міцно закарбувалися в колективній па м’яті єврейських читачів. Їх цитували практично всі, хто го ворив чи писав про поезію Гофштейна: “Зимового вечора в російських полях – / Де можна бути самотнішим? Де мож на бути самотнішим?” Саме в цій, центральній частині вірша автор декларує себе як “мільйонноголового та мільйонно сердого індивідуаліста”, що втілює в собі ціле покоління євреїв. Слова “І я посередині” слугують ліричним центром усієї другої частини, несподівано виростаючи з романтично су мовитого пейзажно ліричного наративу та перетворюючи його на філософську драму. Текст цієї драми побудований на символічній багатошаровості слів і фраз, починаючи від сло ва “елнтер”, що з’являється й повторюється в першому й ос танньому двовірші та передає не тільки самотність (на відміну від, наприклад, досить нейтрального синоніму “ейнзам”, ви користаного у кінці першої частини: “Я вже тоді у вільній самоті чатував біля дверей життя, коло брами світів”), а й – у підтексті – також і печаль, і злидні, і, насамкінець, образ єврейського дому, до якого веде “багато стежин” і в якому “вікна більші”. Ліричний герой приходить сам і приводить

читача до висновку про плюралістичність єврейського мис лення й буття, про неможливість залишатися в раз і назавжди тісно окресленому традиційно релігійному замкненому світі, про своє право обрати власну “стежинку до єврейського дому”. Повторення першого двовірша у кінці частини замикає коло, створюючи враження замкненості й простору та не минучості конфлікту й відкритого бунту проти старого, ос вяченого століттями єврейського побуту для будь кого, хто, прагнучи розширити свій світ, намагатиметься вирватися за його вузькі межі. Третя частина вірша вводить нас у світ, в якому ці вузькі рамки більше не існують. Боротьба з поколінням батьків ли шилася позаду. Їхня освячена традицією влада більше не втри мує юного бунтівника. Ця частина особливо складна для пе рекладу і буквально сплетена з багатозначних символічних образів. У чисто мовному плані дослівний переклад просто неможливий і вимагає розгалуженого коментарю. Вже пер ший рядок третьої частини потребує пояснень. В оригіналі сказано: “авек дер шабес шойн”, тобто “вже пішла Субота”. Ця фраза перегукується зі словами складеної їдишем молит ви “Ґот фун Авром” (“Бог Авраама”), яку ашкеназькі жінки за традицією виголошували перед обрядом Гавдали, що знаме нує закінчення Суботи і початок нового тижня, “дер лібер шабес гейт авек” (“улюблений святий день Суботній минає”)33. Здавалось би, йдеться про констатацію галахічного факту, який повторюється щотижня: Субота закінчилася й почалися будні. Ймовірно, так і зрозумів цей рядок Мордехай Север, котрий переклав “Зимового вечора” івритом. Переклад іври том у даному разі особливо показовий, бо їдиш та іврит – дві мови одного народу, що обслуговують єдину національну культуру і мають спільні специфічно єврейські культурні коди. Згаданий рядок в івритському перекладі означає буквально “вже вийшла Субота”. Це саме констатація галахічного факту, що регулярно повторюється, – і нічого більше. Однак Гофштейн мав на увазі дещо інше. Мовні засоби їдишу дозволяють позначати тонку, та в даному разі важливу відмінність між галахічним завершенням, “виходом” Суботи та її “відходом”. І такий віртуоз мови як Гофштейн визнав за потрібне сказати, що Субота саме “пішла”. Таке рішення ло гічно випливає з двох попередніх частин вірша, в яких ідеть ся про неминучість бунту ліричного героя проти вузьких ра мок традиційного релігійного єврейського побуту. Субота,

одна з основ цього буття, вже пішла від нього, навіть якщо в цей конкретний момент іще не завершилася з галахічної точ ки зору. Вже сутеніє. Незабаром Субота має закінчитися і з галахіч ного погляду: “На далекі сніги хтось великий сипле сірий попіл...” “Хтось великий” – це Бог Творець, Якого ліричний герой творець не бажає називати на ім’я. Юний поет не запе речує існування Творця, а саме підкреслено ігнорує Його. Фізично ліричний герой ще перебуває в батьківському домі у нетерплячому чеканні обряду Гавдали. Його очікують підкреслено брутальні символи набутої свободи – “чорнява шикса, чорний бутель”. Батьки вже не владні над ним. Вони вже не в змозі примусити його повернутися до традиційно го способу життя. Вони вже навіть не намагаються цього ро бити: “Батіг заспокоївся там, у шпарі запічній. Він ховається в густому мороці”. Не названий на ім’я Творець там, “нагорі”, вже махнув на бунтівника рукою. Святкові суботні трапези, що колись сприймались як релігійне дійство, скінчилися: “Ту манний рушник там, нагорі, вже тихо накрив останній калач...” Батько залишився “там”, у світі релігійної традиції. Він засмучений тим, що син покинув Суботу, а Субота – сина, та навіть сумна Субота для нього – Субота: “Батько справив третю трапезу і разом зі столом поступово зникає за по кривалом пітьми”. Проводжаючи Суботу, батько наспівує традиційний “ніґун”, мелодію без слів. Разом із ним за су ботнім столом його все ще покірні доні, молодші сестри ліричного героя. Враховуючи, що йдеться про твір чималою мірою автобіографічний, доречно згадати, що одна з них – майбутня відома єврейська поетеса Шифра Холоденко. Своїм “ніґуном” батько прив’язує доньок до “втомлених тіней”, які символізують світ релігійної традиції, який відходить у минуле. Напруга сповнює повітря тихого хутірського єврейсько го дому, до якого “веде багато стежин”. “Мати шукає у вікні далеку зірку – і не знаходить її, й сидить, замислившись”. Зрозуміло, що йдеться про надію на примирення між бать ком та сином, хоча на першому рівні прочитання ці рядки можуть бути витлумачені як проста констатація факту пошу ку трьох зірок, що знаменують закінчення Суботи з точки зору Галахи. Наступний рядок багатозначний, але майже передбачува ний: “Я потопаю в печалі”. У печалі батьків, у печальній ат мосфері проминаючої Суботи, вузенького світу традицій

ного релігійного побуту, який полишає ліричний герой. Однак прикінцеві три рядки вірша надають йому, здавалось би, несподіваного повороту й змушують поглянути на дра му, що розгортається, під іншим кутом зору. До цього моменту ліричний герой був твердим і впевне ним у своєму шляху: “Моя мужність походить із тієї ночі, з тієї ночі – моя гордовита печаль. Я вже тоді у вільній са моті чатував біля дверей життя, коло брами світів”. І рап том його гордовита впевненість у своєму шляху похитнула ся: “Я потопаю в печалі і не хочу думати про те, що корова чекає мене, сіна, ночі...” Ця фраза звучить дещо дивно, і не стільки через раптову зміну настрою ліричного героя, скільки через свій прямий зміст. Звідкись з’являється корова, причому з визначеним артиклем, тобто ніби вже раніше зга дувана. Повертаючись до першої строфи третьої частини вірша, ми мусимо дійти висновку, що йдеться не про домаш ню тварину, якій ліричний герой має завдати кормів після відбуття Суботи (не той масштаб переживань, та й що корові до того, хто з господарів підкладе їй сіна), а про “чорняву шиксу”, котра чекає на нього разом із “чорним бутлем” у “маленькій комірчині”. При цьому слід враховувати, що гра матичні особливості мови їдиш дозволяють прочитати ос танню фразу не тільки як цілковито безневинне “корова чекає мене, сіна, ночі...”, а й як достатньо вульгарне “ця корова чекає мене на сіні на ніч”, що в даному разі уявляється логічнішим. Навіщо Гофштейнові знадобилося настільки епатажне за кінчення, що різко контрастує з філософськи ліричним то ном усього вірша? Цей контраст навмисний, щирий, він додає до створеного майстром поетичного полотна завершальний яскравий штрих, що спонукає заново поглянути на всю його філософську концепцію. Так, традиційний релігійний світ батьків для нього затісний. Так, ліричний герой повстав про ти цього світу і здобув для себе свободу. Так, він кинув виклик Творцю. Та набуття свободи не тільки пов’язане із болем ут рат – розривом із родиною, відмовою від звичного. Свобода від установлених у світі Творцем традицій вимагає від бунтів ника створення власного світу. Цей новий світ, за всієї своєї просторості й свободи, може парадоксальним чином вияви тися по суті так само тісним (“маленькою комірчиною”), як і традиційний релігійний світ батьківського дому, але при цьо му позбавленим його тепла й любові. Ліричний герой Гофштейна, що відважно піднявся, щоб “у вільній самоті чатувати біля дверей життя, коло бра

ми світів”, зупиняється на порозі батьківського дому під тя гарем необхідності переступити його, аби зробити крок у пітьму. Перша Світова війна, а слідом за нею – революції, призве ли до краху чотирьох імперій: Російської, Австро Угорсь кої, Німецької і Турецької. Перші дві з них були напередодні цієї війни основними центрами єврейської літератури. На руїнах імперій виникають нові держави. Події 1918–1919 го років в Україні – громадянська війна на Сході й польсько українська війна на Заході – супроводжувалися масовими погромами й десятками тисяч жертв серед єврейського насе лення. Незважаючи на сказане, саме у цей період Київ стає на короткий час одним із найважливіших центрів модерністсь кої поезії їдишем. Потому на перший план висувається Вар шава. Після усталення нових кордонів раніше єдина єврей ська література виявляється розділеною географічно й полі тично на низку літературних центрів, найбільшими з яких у міжвоєнний період стають Польща, США та СРСР. Одночасно відбувається повне ідеологічне й творче розмежування між “їдишистами” та “гебраїстами”. Творча двомовність (їдиш та іврит, або іврит і їдиш), що донедавна була нормою, сходить нанівець. Івритська література йде з діаспори, перебазовую чись до Ерец Ісраель, британської підмандатної Палестини. Одночасно активні діячі їдишистської культури віддаляють ся від сіонізму, а незрідка посідають і відкрито ворожу до нього позицію. Були, звичайно, й винятки, та вони лише підкреслювали правило. На перехресті всіх цих трагічних та епохальних подій постає велетенська постать уродженця Східної Галичини, сина хасидського цадика Урі Цві Ґрінберґа, який встиг за своє три вале життя побувати в ролях солдата австрійської армії, ідео лога експресіоністської їдишистської поезії, прихильника ревізіоністського підпілля у підмандатній Палестині, депу тата Кнесету першого скликання, класика сучасної івритської поезії та пророка. Незважаючи на гострі ідеологічні розходження між ізраїльським культурним істеблішментом та Урі Цві Ґрінбер ґом, що не втратили своєї актуальності дотепер, коли про минуло понад два десятиліття з його смерті; на те, що в бага тьох аспектах його творчість досі залишається поза руслом основного потоку ізраїльської літератури, він фактично вже визнаний класиком івритської поезії. Побічно про це

свідчить видання повного зібрання його творів, здійснюва не видавництвом “Мосад Бялик” (“Бяликове підґрунтя”)34. По стійно зростає кількість наукових досліджень, присвячених івритомовній творчості Ґрінберґа. Починаючи з 70 х років ХХ століття вірші Ґрінберґа неодноразово перекладалися з івриту російською35. Істотно менше відомий сучасному читачеві, як єврейсько му, так і іншомовному, неосяжний їдишистський доробок Урі Цві Ґрінберґа. І це незважаючи на те, що ще на початку 20 х років написані ним віршована збірка “Фарнахтнґолд” (“Вечірнє золото”) та поема “Мефісто”, за визначенням най відомішого ізраїльського літературознавця Дова Садана, “піднесли його на найвищий щабель драбини модерністської, бунтівничої, орієнтованої на експресіонізм поезії їдишем”36. Урі Цві Ґрінберґ був, природно, далеко не єдиним єврей ським літератором, що писав і їдишем, і івритом. Більшість найвизначніших творів класиків єврейської літератури ма ють по дві мовні версії (це більш відомо про Менделе Мой хер Сфорима й Іцхока Лейбуша Переца, менше – про Шо лом Алейхема). У той же час класики сучасної івритської про зи Йосеф Хаїм Бренер37 та Яків Штейнберг38 писали також і їдишем. Їдиш івритська двомовність існувала також, як заз началося вище, і в поезії, однак мовний вибір єврейських поетів був майже завжди наочним. Так що творчість другою мовою залишалась, як правило, більш або менш значним епізодом, додатковим штрихом до творчого портрета того чи іншого поета. Одначе творчість Ґрінберґа становить ви няток із правила; це поет, внесок якого в єврейську літерату ру обома її основними мовами зіставний за обсягом і мас штабом. Критики й літературознавці поглиблено вивчали го ловно твори, написані ним їдишем до репатріації в Ерец Ісра ель 1924 року, особливо – періоду видання знаменитого жур налу “Альбатрос”39 у Варшаві, а потому – в Берліні, а також діяльності літературної групи “Халястре” (“Ватага”). При цьо му Урі Цві Ґрінберґ розглядався як складова трійці: Мейлах Равич – Перец Маркіш – Урі Цві Ґрінберґ40. Віршів Ґрінберґа цього періоду стосуються й поодинокі спроби проаналізу вати його творчість саме як двомовного поета, всі твори яко го обома мовами являють неперервний і цілісний простір літературних текстів, із характерними рисами внутрішньої єдності41. Дов Садан, який особисто був знайомий з поетом іще в Галичині і працював із ним у редакції газети “Давар” (“Сло

во”) у перші роки після репатріації їх обох до Ерец Ісраель, відзначає наявність вододілу в поезії Ґрінберґа, проте вбачає його не в тому чи іншому творі, а в самому факті репатріації поета: “З першого свого кроку по землі Ерец Ісраель він ніби одразу став іншим порівняно з тим, чим був до цієї розмежу вальної лінії, і в цьому новому просторі для дихання він наче віднайшов ґрунт свого минулого і майбутнього. Таким чи ном, його алія була подібна до алії найкращих і найвіддані ших до нього і після нього. І це одразу стало відчутним у його поезії – річ сама по собі безпрецедентна, особливо зва жаючи на грандіозність масштабів його бачення й відобра ження цього бачення”42. Перший, “європейський” період творчості Ґрінберґа включає більшу частину творів, написаних їдишем, а його завершення стало межею в переході поета до івриту в якості основної, а в деякі роки – навіть єдиної мови творчості. Згідно з Довом Саданом, “стосовно мови – ідейне превалю вання в його творчому самовираженні належить не мові на роду і його великих блоків, яка була раніше мовним засобом більшої частини його оригінальної поезії (…), а мові нації та одного її маленького коліна, котра була раніше мовним інструментом меншої частки його поезії...”43. Слід пояснити, що під “великими блоками єврейського народу” малася на увазі Діаспора, а під “маленьким коліном нації” – “коліно першопрохідців” (шейвет халуцім), за назвою вірша Ґрін берґа “Дер шейвет халуцім”, датованого 28 лютого 1929 року44. Незважаючи на цей різкий поворот, їдиш не зник повністю з творчості поета й після його репатріації в Ерец Ісраель. З 1928 року він знову починає час від часу публікувати вірші цією мовою, проте творчість їдишем залишається незнач ною за своїм обсягом порівняно з його івритським дороб ком цих же років. Іноді ці вірші вторинні щодо івритомов них творів, будучи їхніми автоперекладами або переробка ми45. Під цим кутом зору можна розглядати їдишемовну творчість Ґрінберґа в Ерец Ісраель 1928 – 1930 рр. і в Польщі 1933 – 1939 рр. як єдине поле. Незалежно від того, йдеться про автопереклад з івриту чи вірш, написаний їдишем в ори гіналі, це підкреслено палестинська за своїм духом творчість. І вимушено повернувшися до Польщі, поет продовжував по чуватися палестинським єврейським поетом, і в якості саме такого він постає у своїх віршах, написаних їдишем у ті роки. Вибір їдишу як мови твору в багатьох випадках пов’язаний,

поза сумнівом, із потребою звернутися до всіх євреїв, котрі досі перебувають у Вигнанні, їхньою мовою. Навіть коли мовою ліричного героя вірша за логікою оповіді має бути їдиш, він все одно говорить нібито івритом. Так, у вірші “А моґн довід фун файєр” (“Вогненний маґен давід”), оприлюд ненім у 1933 році, який, за визначенням ізраїльського літе ратурознавця Хоне Шмерука, є скороченим перекладом на писаного івритом вірша “Неум ель га ам” (“Звернення до на роду”), поет проголошує: “Я стою тут на амвоні в євреїв і промовляю, як зелот, івритом”46. Здавалося б, у передвоєнній Польщі, в якій мешкали мільйони носіїв їдишу і яка була одним із найбільших центрів літературної творчості цією мовою, можна було очікувати, що поет, котрий нещодавно вважався однією з центральних постатей модерністської їдишемовної літератури, гучно ого лосить про своє повернення до неї. Однак сам автор у ті роки не надає особливого значення своїй творчості їдишем47. По бічно про це свідчить той факт, що книга його нових віршів їдишем під назвою “Бам драйцнтн тойєр” (“Біля тринадцятої брами”), яка мала побачити світ у Польщі, так і не була опуб лікована ні тоді, ні пізніше48. Аж до кінця життя Ґрінберґ так і не видав більше жодної книги їдишем. Його твори тих років цією мовою публікувалися тільки в періодиці та антологіях, і лише після його смерті увійшли до підготовленого Єврей ським Університетом в Єрусалимі зібрання творів49. З усіх написаних ним у 30 ті роки творів хіба що розділи з поеми “Мелех Шапсе Цві” (“Король Шабтай Цві”)50 залиша ють враження масштабного оригінального твору і змушу ють згадати про масштаби поезії Ґрінберґа до його репат ріації. Однак роботу над цією поемою він так ніколи й не завершив. Серед дослідників єврейської літератури загальновідомий той факт, що Урі Цві Ґрінберґ “наприкінці 30 х і в 40 х роках не публікував віршів їдишем, але 1956 го р. знову почав пуб лікувати їх” 51. Вірші цього пізнього періоду їдишемовної творчості Ґрінберґа, створені після написання ним книги “Реховот га Нагар” (“Реховот Нарічний”), що стала одним із найяскравіших поетичних творів івритської літератури, при свячених Голокосту, удостоїлися престижної премії ім. Іцика Манґера. Окрім творчого самовираження поета, у цьому ос танньому етапі його творчості мовою Діаспори можна вба чати і подвійний вираз послідовного творчого та ідеологіч

ного нонконформізму поета й несприйняття ним будь яко го ідеологічного диктату з боку істеблішменту. Він єдиний з усіх більш менш значних авторів, хто у то гочасній літературі писав івритом52, почав знову не тільки писати, а й публікувати під своїм ім’ям вірші їдишем у період “заперечення діаспори” й жорстокої боротьби проти цієї мови та її культури у Державі Ізраїль53, коли в усіх сферах культури панувало гасло сіоністського істеблішменту “Один народ – одна мова! Єврей, розмовляй івритом!”54 Але навіть повернувшись у 50 і роки до творчості їдишем, Ґрінберґ не вважав для себе можливим ідентифікуватись із соціалістичним істеблішментом їдишистської літератури у Державі Ізраїль, де також існував свій офіціоз. Жоден з його віршів не був опублікований у престижному літературному альманасі “Ді ґолдене кейт” (“Золотий ланцюг”), що редагу вався поетом Абрамом Суцкевером та підтримувався з мо менту його заснування напівдержавним соціалістичним профспілковим об’єднанням “Га гістрадут га клаліт” 55 . Ґрінберґ надав перевагу газеті “Лецте найєс” (“Останні нови ни”), що редагувалася Мордехаєм Цаніним і була головним джерелом інформації для репатріантів із Польщі й Румунії 56. Однак, визнаючи той факт, що з 16 червня 1939, коли Ґрінберґ оприлюднив у варшавській газеті “Дер момент” вірш “Шлойме бен Йосеф” (автопереклад однойменного вірша, написаного івритом), і до 5 вересня 1956, коли в тель авівській газеті “Лецте найєс” побачила світ його поема “Ба ді тойєрн фун трерн штейн а їд ін геденкшафт” (“Біля брами сліз стоїть єврей у роздумах”), він не публікував віршів їдишем, слід вра ховувати, що й протягом цих 17 років поет продовжував пи сати вірші їдишем, хоча й не публікував їх. За словами Дова Садана, “він, власне, всі роки писав їдишем і не тільки публі цистику, котру оприлюднював (…), а й, головним чином, по езію, котру публікував зрідка57. Невідомо, яку кількість віршів написав Урі Цві Ґрінберґ за ці роки. До нас дійшли лише чо тири з них, оприлюднені вперше Хоне Шмеруком у зібранні творів Ґрінберґа мовою їдиш58. Редактор об’єднав їх під на звою “Цу дер мамен” (“Матінці”) й особливо зазначив, що “чотири вірші цього циклу публікуються вперше за рукопи сами поета”59. Для всіх чотирьох віршів характерні просте, іноді навіть неповне римування і майже силабічні розміри, притаманні ранній поезії автора. Мова віршів також проста, майже на родна. У ній практично немає неологізмів і довгих багато

компонентних слів німецького типу, у цілому вельми харак терних для їдишистської поезії Ґрінберґа як раннього пері оду, так і кінця 50 х років. Поет уникає піднесеної урочис тості. Коли у вірші “О мої прекрасні птахи, в яку далечінь ви залетіли?” автор говорить: “Он там – сосновий, я сказати хочу – ліванський бір”, він навіть створює за посередництва протиставлення “низького” слова слов’янського походжен ня “соснове” і “високого”, біблійного “левонендікер” (лівансь кий) певний відтінок самоіронії. Поет ніби кидає погляд на самого себе і на свою високу мрію про Ерец Ісраель. Біль, що звучить у всіх чотирьох віршах, – глибоко особистий. Поет іде від часткового до загального і підносить свій особистий біль до рівня загальноєврейського болю. Цим вірші даного циклу докорінно відрізняються від близьких за часом напи сання і основною тематикою творів, що увійшли до написа ної івритом книги “Реховот Нарічний”, де напрямок емоцій, як правило, протилежний – від спільного до особистого. Образ батька, що з’являється там, також виглядає радше як символічний і майже трансцендентний образ, аніж конкрет ний авторів батько, пов’язаний передусім не цілковито з на родом Ізраїлю, а з конкретним його сином. “Батько мій здіймає пісню від початку світів до кінця!” Ба навіть у смерті “душа його в Бозі”60. Прикметно, що в цьому вірші, котрий самим автором ха рактеризується як “пророцтво кінця часів над прірвою”, фігу рує тільки образ батька, символізуючи єврейську традицію та єврейський спосіб життя в есхатологічних масштабах. По ряд із ним немає образу матері з її м’якістю й відчуттям осо бистого домашнього затишку, в той час як у чотирьох їди шистських віршах, про які мовилося раніше, відсутній якраз образ батька. Варто підкреслити, що навіть у тих віршах із книги “Реховот Нарічний”, де образ матері присутній вже у назві – “Молитва сина, що тікає з батьківського дому” (дослів но: “з дому батька його й матері його”), “Сказання про двох матерів” тощо – це інший образ, аніж той, що постає у віршах, написаних їдишем. Образ матері в івритських віршах, так само, як і образ батька, виступає на рівні символу, а не особис тої інтимної прихильності. І це простежується навіть тоді, коли поет не використовує майже офіційні звороти типу “батько його й мати його”, не веде мову про легендарних “двох матерів”, а говорить про власну матір, яка звертається особисто до нього: “Що пишеш, сину мій, зараз, після того,

як ми були вбиті?”61 Навіть тут поряд із образом сина поета і його матері з’являється як зв’язка образ їхнього народу. Глибока символічність є в словах Урі Цві Ґрінберґа про “Реховота Нарічного” і “річкú сімдесяти Вигнань світу”, у протиставленні їх “єдиній ріці”. Поет звертається до ерудо ваного єврейського читача, що розбирається у талмудичних писаннях і здатен з легкістю відчути приховану алюзію. Ґрінберґ бачить і показує Катастрофу європейського єврей ства і майбутнє відродження Ізраїлю у світлі месіанського пророцтва, що здійснюється в нього на очах. Однак у віршах, написаних їдишем, немає протиставлен ня річок Вигнання річкам країни Ізраїлю. Натомість є по рівняння рік із людьми, просто з синами Адамовими, а не специфічно синами Ізраїлевим: “Та люди не води, не ріки / Багатоводні ріки плинуть і мчать безупинно і без заспо коєння, / Та під їхнім пориванням і бігом у дальні дороги / Завжди є – ще й як є! – їхнє одвічне лігво на землі. / А в нас, людей, немає могутності у плині нашої гордині. / Ба навіть наша вага на терезах менша од ваги сльози”. Ґрінберґ ніби забуває на мить про своє послідовне й пов не відчуження від християнської Європи, в якій він народив ся і про розрив з якою проголосив своєю поемою “У царстві хреста” ще 1923 го року. Двома десятиліттями потому він ви знає – у своїх віршах їдишем – емоційний зв’язок між ним і пейзажами його дитинства та юності. Отже, в християнській Європі є місце, про яке поет говорить: “Моє”. Це його рідне містечко Білий Камінь у Західній Україні, євреї котрої, в тому числі й мати поета, отримали відстрочку майже на два роки у здійсненні винесеного їм смертного вироку – разом з усіма євреями східних районів Польщі, анексованих восени 1939 го р. Радянським Союзом одразу після початку Другої світо вої війни. Ці євреї потрапили до рук нацистів тільки влітку 1941 го р. Поет передбачає їхнє похмуре майбуття і вислов лює сподівання, що “перш ніж замерзнуть на заході ріки, і в тому числі моя ріка, Білий Камінь”, його мати знайде приту лок у Країні Ізраїлю. Та країна не називається у вірші на ім’я. Урі Цві Ґрінберґ каже просто “приїде сюди”, сюди, у більш безпечне місце, яке випадково є водночас Країною Ізраїлю. Приїде не задля здійснення мрії поколінь про повернення в Сіон, а щоб урятуватися від неминучої смерті й приєднатися до сина. “Ріка Білий Камінь” – це не одна з символічних “рік вави лонських”, це особистий Євфрат Урі Цві Ґрінберґа, з яким

пов’язані не тільки тягарі Вигнання, а й світлі спогади дитин ства. Поет передбачає, що ця ріка “лежатиме замерзлою”, власне, перестане бути рікою. Зв’язок між рікою Вигнання і людиною, євреєм, буде перервано, і цей розрив буде болю чим, він зітре дещо важливе в особистості людини, котра із втратою цього зв’язку втратить одну зі своїх сутностей. Ав тор вбачає в цьому неминучу особисту втрату і намагається “якомога тихше загасити лампаду”, що є одним із його людських імен, саме людських, а не специфічно єврейських. Як уже було згадано раніше, Ґрінберґ не оприлюднив ці чотири вірші і в середині 50 х років, коли почав знову публі кувати свої вірші їдишем, в яких торкався, зокрема, й теми Голокосту, але під іншим кутом зору. І у своїй пізній їди шистській творчості поет іде від окремішнього до узагаль нень, однак при цьому, як і в івритській творчості, постає як поет пророк, що говорить від імені всього народу Ізраїлю. Так, у поемі “Дощові дні 1957 року”, висловлюючи свій біль за жертви Катастрофи, він говорить про те, що єврейська дер жава здійснилась, одначе тих євреїв, котрі мали стати її меш канцями й громадянами, у ній не вистачає: Боже мій! Якби в лазуровому святі чуда крізь море сюди Всі містечка змогли би втекти разом зі штовханиною єврейською: Люди із вишнього світу, що заучують співуче; Дрібнота пташина, принци без царства, ялинові пагони, Сочисто гіллясті, що всесвіт бентежать, Бунтівники, здатні будувати й захищати; Натруджені сучкуваті люди й невдатні купці, Ті, що довгими роками всихають без доброї звістки; Знавці світових широт і глибин, служителі думки, В яких немає під ногами власного ґрунту, щоб творити... О, містечка з краєвидами їхніми, деревами й квітами, Синявою та спекою небесних вод... Мільйони теплих євреїв з буднями й усім тарарамом, Що під ніс собі наспівують “бабі бам”, Із суботньо святковим переходом до Бога благословенний Він! Приліпилися б тут до Яфи й Ашкелона, Карміеля і Цфата, ставши Периферією, сповненою любові до корони нашої – Єрусалима! Боже мій! Овва, чому цього немає? Що означає – немає? Чому цього нема?62

Автор, нібито наслідуючи традицію хасидського фольк лору, викликає Всевишнього на суд Тори. Тон Ґрінберґа тут есхатологічно месіанський, а не інтимно особистий, як у чотирьох їдишистських віршах, що їх ми розглядали. Ви дається ймовірним, що поет утримався від публікації чоти рьох віршів, про які йшлося (а можливо, й інших, котрі не дійшли до нас і написані їдишем у період роботи над “Рехо вотом Нарічним”), через неподоланне протиріччя між інтим но особистим тоном і внутрішньою переконаністю Ґрінбер ґа, що він має залишатися поетом і пророком водночас, про роком, який говорить від імені всього народу Ізраїлю за “ме сіанською совістю та логікою”63. У чотирьох віршах, об’єднаних спільною назвою “Ма тері”64, виплеснувся особистий біль поета, але пророку не можна збочити зі шляху ані на мить. Він має привести наро дові Месію, коли народ покличе, і чекати щодня, що заклик пролунає: “А пророк у тебе є завжди. / Поклич його – і він з’явиться!”65 Період між двома світовими війнами – найяскравіший в існуванні їдишистської літератури. У цей час відбувається нормування літературної мови. Відпрацьовуються норми орфографії, граматики, усталюється наукова термінологія. У цей період формується кілька центрів єврейської літерату ри. У Варшаві працюють Іцхок та Ісроел Зінґери, Мордехай Ґебіртиґ, туди переїздить із Румунії Іцик Манґер, там довший час живуть Шолом Аш, Мейлах Равич, Мойше Бродерзон. У ході Голокосту загинула переважна більшість польських євреїв, носіїв мови їдиш, поетів та їхніх читачів. Символом поезії польського єврейства міжвоєнного періоду була творчість Мордехая Ґебіртиґа, багато які з його віршів стали популярними піснями. Ґебіртиґ, як і більшість його читачів і слухачів, загинув у Катастрофі. Центр єврейської літератури в Польщі перестав існувати, хоча дехто з поетів, котрі жили там до війни, не загинули, а залишилися в живих, подібно до Абрама Суцкевера66, в тель авівському журналі якого у 50 і роки не хотів публікуватися Ґрінберґ, так само, як і Іцик Ман ґер, що переселився до Ізраїлю наприкінці життя. Зовсім іншою була доля американського центру єврей ської літератури. У 20 і – 30 і роки він переживає бурхливий розквіт. Масова еміграція зі Східної Європи приносить до берегів “ґолдене медіне” (“золотої країни”), як чи то жарто ма, чи то всерйоз називали Америку єврейські емігранти, все

нових їдишистських читачів і письменників. У 20 і роки на перший план виходить літературний рух інзихістів, що одер жав свою назву завдяки журналові “Ін зих” (“У собі”, або “В себе”), близькому до європейського інтраспективізму. Найяс кравішими його представниками були поети Авраам Гланц Леєлес і Яків Ґлатштейн. Боротьба літературних течій була яскравою та агресивною. Їдишистське літературне життя нур тувало, але вже наприкінці 30 х років почали відчуватися на слідки прискореної американізації єврейських емігрантів. Нове покоління, що народилося в Америці, надавало перева гу англійській, а незрідка й зовсім не володіло їдишем. Мов на асиміляція призвела до того, що на зміну інзихістам не прийшов ніхто, зіставний із ними за масштабом. Американ ський центр їдишистської літератури не загинув, він пере творився на місто старих, в якому тільки помирають, а не народжуються. Інакше склалася доля радянського центру їдишистської літератури. Тут теж був Голокост, як і в Польщі, хоча полови на радянських євреїв і вижила. Тут теж була мовна асиміляція, як і в США, хоча тут вона була, сказати б, добровільно приму совою певніше, ніж добровільною. Однак розвиткові єврейської поезії, та й поезії взагалі в Радянському Союзі притаманні свої трагічні риси. Жорсткий ідеологічний дик тат обмежував свободу творчості інколи до мінімуму, а часом до повної неможливості самовираження. Суперечка між їди шистами й гебраїстами закінчилася швидко й однозначно. Література івритом була законодавчо заборонена ще в сере дині 20 х. Символом її долі може слугувати загибель у сталі нському таборі видатного івритомовного поета Хаїма Лен ського. Потім виявилося, що недостатньо бути прихильни ком комуністичної ідеології й при цьому писати тільки їди шем. У цьому сенсі показова доля Лейба Квітка. Це був один із найвідоміших і найпопулярніших серед російськомовних та україномовних читачів єврейський поет. Завдяки вдалим, а часом навіть блискучим перекладам ро сійською С. Маршака, М. Свєтлова, С. Михалкова, та україн ською – П. Тичини, його творчість стала незаперечним фак том російської та української літератур, але здебільшого – як дитячого поета. Недарма під час святкування 30 річного ювілею його творчої діяльності, всього за місяць до арешту (25 січня 1949 року), саме “Піонерська правда” присвятила йому цілу сторінку67. Слід визнати, що саме ця популярність

призвела до того, що і в єврейському літературному середо вищі Квітко став сприйматися передусім як дитячий поет. Дитяча поезія й справді посідала важливе місце в твор чості Лейба Квітка. Його першою книгою стала збірка віршів для дітей “Ліделех”(“Пісеньки”), видана 1917 го року в Києві. Широковідома також автобіографічна повість Квітка “Лям ун Петрик”(“Лям і Петрик”), написана наприкінці 20 х років. Однак дитячою поезією творчість Квітка далеко не вичер пується. Ба більше, можливі радикально інші погляди на цен тральну складову його творчості. У рамках радянської єврейської поезії він розглядався насамперед як поет рево люції. Ось що писав із цього приводу єврейський літерату рознавець Герш Ременик на зламі 70 х – 80 х років: “... слід зауважити, що Квітко прийшов у літературу як значний ху дожник не дитячої, а народної літератури, яка, природньо, включає в себе й дитячу літературу, проте не обмежується й не вичерпується нею. Л. Квітко прийшов у літературу як поет, що оспівав загибель старого світу і виникнення світу ново го”68. Єврейська комуністична й соціалістична критика ХХ ст. декларувала в якості найважливішого твору Лейба Квітка по ему “Ін ройтн штурем” (“У червоній бурі”) як “перше художнє узагальнення всесвітньо історичної перемоги народу в дні Жовтня. Не слід забувати, що цей твір було написано бук вально на другий день після революції”69. Свого часу поема, вперше опублікована в київській газеті “Дос ворт” (“Слово”), і справді стала подією. 1921 го року Квітко, як і більшість визначних єврейських літераторів, залишає Радянську Україну. Він емігрує до Німеч чини, яка на коротший час у першій половині 20 х років минулого століття стала одним із найважливіших центрів єврейського (їдишистського та івритського) літературного життя. Тут побачили світ дві збірки віршів Квітка. Він бере активну участь у єврейській літературній періодиці Західно го світу, насамперед у журналах “Мілгройм” (“Гранат”) і “Цу кунфт” (“Майбуття”). Сказане, однак, не заперечує прокомуністичної орієнто ваності Квітка. Він не тільки зберігає радянське громадян ство, а й стає активним членом комуністичної партії Німеч чини. У середині 20 х років багато хто з єврейських літера торів репатріюється з Європи до Ерец Ісраель; серед них – представники старшого покоління (Бялик, Мордехай Бен Амі), вихідці з колишньої австрійської Галіції (Галичини) (Урі

Цві Ґрінберґ і Шмуель Йосеф Агнон), а також поети “Київ ської групи” (Давид Гофштейн, Перец Маркіш). Учасником цієї групи був свого часу й Лейб Квітко. Однак він не при єднується до них. 1925 го року він повертається до СРСР, стає членом літературної асоціації “Октябрь” (“Жовтень”) і чле ном редколегії журналу з багатозначною назвою “Ді ройте велт” (“Червоний світ”). Кінець 20 х – початок 30 х рр. були, мабуть, найплідніши ми в сенсі обсягу творчості у житті Квітка, проте він не міг знайти спільної мови із сумновідомою євсекцією, був підда ний “пролетарською” єврейською критикою нападкам за “ухили” і виведений з редколегії журналу. Можливо, саме це стимулювало його до набуття все більш сталого іміджу “ди тячого” поета. У цьому можна вгледіти деяку аналогію з твор чим шляхом С. Маршака, який починав у якості сіоністсько го російсько єврейського поета, проте став відомий широ ким читацьким колам як поет переважно дитячий. Хай там як, до середини 30 х років завершується процес інтеграції Лейба Квітка у радянську літературу, включно із засвоєнням принципу жорсткої ідеологічної самоцензури. У 1936 він переїздить з України до Москви. 1937 го р. у мос ковському видавництві “Дер емес” (“Правда”) виходять суво ро відцензуровані самим автором “Вибрані твори”. 1939 го р. він стає членом ВКП(б)70. Це був важкий, страшний і ганебний період в історії єврейської радянської літератури і радянської літератури взагалі. Історики єврейської літератури ухиляються його до сліджувати, і це стосується не тільки, припустимо, Іцика Фе фера, якого Іцик Манґер презирливо назвав “полковником Червоної Армії”71, а й колишніх членів “Київської групи” – Давида Гофштейна й Переца Маркіша, котрі не знайшли сво го місця ані в Ерец Ісраель, ані в міжвоєнній Європі й повер нулися до СРСР наприкінці 20 х рр. Повальні арешти діячів єврейської культури в СРСР і ліквідація всіх її закладів були здійснені лише наприкінці 40 х рр. Наприкінці 30 х єврейських письменників репресу вали “на загальних підставах”. Однак уже тоді був заарешто ваний і загинув багато хто з видатних єврейських літераторів. Достатньо згадати їдишистських поетів Ізі Харика та Мойше Кульбака (розстріляні 1937 го р.), найвидатнішого грузин сько єврейського письменника Герцля Баазова (розстріляний 1938), видатного історика єврейської літератури, автора 10 томної “Історії єврейської літератури” Ісраеля (Сергія) Цин

берга (помер під час етапування 1939 го), найвидатнішого російсько єврейського прозаїка Ісаака Бабеля і класика біло руської літератури Змитрока Бядулю (Шмуеля Плавника), що переклав білоруською твори Шолом Алейхема (розстріля ний 1941 го). Усі вони були добре відомі єврейським радянсь ким літераторам, які поки що перебували на волі й мовчали з приводу жахіть, що відбувалися, ба навіть уголос висловлю вали свою підтримку боротьбі з “ворогами народу”. З кінця 30 х років у збірках Квітка з’являються вірші, що таврують “ворогів народу” й оспівують “батька народів”. Без огиди ці “твори” читати неможливо. Кращі “дорослі” його вірші цього періоду просякнуті не названим на ім’я жахом. (Ми всі знаємо милий переклад: “Анна Ванна, бригадир...” Але у Квітка був і інший, не “дитячий” вірш про порося. Підряд ник його такий: “Я порося. Я маю їсти з усіх каструльок і мисок, аби товстішати. Я прошу ще, мені дають, і я їм. І тому мене схоплять. І тому мене зв’яжуть. І тому мене за ріжуть. З мене здеруть шкуру і з’їдять цілком”). Так тривало аж до арешту практично всіх діячів єврей ської літератури в СРСР на межі 1948 та 1949 років. Як було сказано раніше, 12 серпня 1952 року Лейб Квітко був розстрі ляний разом із поетами Давидом Гофштейном, Перецем Мар кішем та Іциком Фефером. Офіційно єврейська радянська література воскресла 1961 го року, коли в Москві почав виходити орган Спілки пись менників СРСР, їдишистський журнал “Советіш геймланд” (“Радянська батьківщина”). Його очолив поет Арон Вергеліс, один із небагатьох єврейських літераторів, що не потрапив до таборів наприкінці 40 х рр. Символічно, що за кілька місяців до створення журналу помер останній видатний ра дянський єврейський поет Шмуель (Самуїл) Галкін, звільне ний 1956 го р. з табору. Під беззмінним керівництвом Верге ліса журнал проіснував більш як 30 років, аж до розпаду СРСР, а потому – ще трохи під назвою “Ді їдише ґас” (“Єврейська вулиця”). На його сторінках друкувалися поети, котрі все ще залишалися в СРСР. Серед них були і вельми визначні й тала новиті – такі як Йосиф Керлер і Меїр Харац, що невдовзі (на початку 70 х) репатріювалися до Ізраїлю, та Мойше Тейф, який залишився в СРСР. Однак практично всі поети того покоління одержали ос віту в єврейських радянських школах. Вони не володіли, як правило, івритом і слабко розбиралися (а часом і зовсім не розбиралися) в канонічних релігійних текстах. Ця поезія вже

мало нагадувала коментар на коментар на коментар... Ба більше, внутрішня самоцензура і радянське виховання при звели до того, що більшість із поетів того покоління уника ла навіть натяків на те, що могло бути витлумачене як націо нально релігійна символіка. Можна відзначити лише неба гато творів, написаних різномовними єврейськими радян ськими авторами, в яких юдейська релігія чи окремі її атри бути з’являються на рівні національного символу. Як відгук на розгорнуту з середини 60 х років кампанію боротьби за визнання Бабиного Яру місцем увічнення пам’яті євреїв, мож на розглядати вірш відомого українського поета єврея Аб рама Кацнельсона72 “У Бабинім Яру”, в якому саме юдейська релігія фігурує в якості символу підданого знищенню єврей ського народу: Спинились біля яру, що здавна зветься “Бабин”, Був першим у колоні старий колишній рабин. З манатками дрібними в незвідану дорогу Узяв ярмулку, талес, щоб десь молитись Богу. Коли ж відчув загибель, за п’ять хвилин до згуби Молитву шепотіли його поблідлі губи. А смерть йому у вічі як глянула зловіщо, До неба скинув руки: “Ой, Ґотеню, за віщо?..” Та сухо тріснув постріл – і в глинищі зостались І рабин, і ярмулка, і в плямах крові талес... 73 Необхідно підкреслити, що в цьому вірші йдеться не про релігію взагалі як про загальнолюдське духовне явище, а саме про юдейську релігію як символ єврейського народу. Це вра ження підсилюється завдяки тому, що, окрім слів “Ярмулка” і “талес”, котрі не мають українських аналогів, в український текст введене ще одне єврейське слово: “Ґотеню” (“Боже”), а не використане адекватне українське слово. Цей вигук лірич ного героя ніби підкреслює той факт, що перед лицем смерті старий “колишній” рабин, символізуючи весь єврейський народ, звертається не до Творця Всесвіту, а саме до єврей ського Бога, котрий не має імені мовою людей іншої віри. Привертає увагу й така, здавалось би, дрібна, проте характер на радянсько єврейська реалія – “колишній рабин”. Поет не дає жодних коментарів до цього епітету, ніби натякаючи, що “свої” і так зрозуміють, а, як говориться у Псалмах, “нерозум на людина не знає, а недоумок не зрозуміє того”74.

Існує стереотип, що корені їдишу були підрубані Голоко стом. Насправді згасання їдишу відбулося через низку обста вин. Секуляризація єврейського населення призвела до того, що їдишистська література стала літературою одного поко ління. Її автори вийшли з традиційних родин, де розмовляли їдишем. Проте самі вони, одержавши освіту кількома мова ми, дітей їдишем уже не виховували. Окрім асиміляції, сер йозним ударом була перемога гебраїзму в Палестині. Як ет нічний символ, їдиш програв івритові. У 1930 х рр. законо давчий орган ішува постановив: школи, де викладають їди шем, позбавляються фінансової підтримки. Після цього тільки ортодокси, які не бажали брати гроші в сіоністів, про довжували викладання їдишем. Існувала заборона на їди шистські театральні вистави. Як же повелися євреї? Вони вра ховували розмір штрафу у вартості квитка. Іще на початку 1960 х їдиш був активним засобом спілкування. Проте з при ходом покоління, що народилося вже в Ізраїлі, їдиш був ви тіснений івритом. У США та Канаді відбулася настільки могутня асиміляція, що у 1950 х рр. виник рух “Юнг їдиш” (“Молодой їдиш”), який боровся за збереження розмовної мови. Після війни та винищення більшості європейського єврейства, стало оче видним, що євреї Америки – єдині прихильники живого їдишу. Незважаючи на все, сказане раніше, як уся радянська літе ратура, так і, зокрема, їдишистська поезія зрештою не пере творилася на “місто старих”, у якому тільки помирають і ніхто не народжується. На зламі 70 х – 80 х років минулого сто ліття на сторінках “Советіш геймланд” почали з’являтися нові імена. Їх було небагато, проте сьогодні саме вони складають ядро того, що залишилося від їдишистської поезії в усьому світі (майже всі тодішні дебютанти журналу покинули СРСР на самому початку 90 х). Характерною рисою їдишистських поетів нинішнього покоління є первісна двомовність і свідо мий вибір їдишу як мови творчості. Усі без винятку (як урод женці СРСР, так і тих кілька, хто народився за його межами) одержали освіту не їдишем. Дехто вивчив їдиш буквально з нуля. Лише для одиниць їдиш є єдиною мовою творчості. Це Михаїл Фельзенбаум (уродженець Василькова на Київщині, з 1990 року в Ізраїлі), Борис Карлов (Дов Бер Керлер, уродже нець Москви, з дитинства в Ізраїлі, зараз – у США), Шолом Бергер (США), Зісі Вейцман (Самара). Більшість – двомовні: Лев Беринський (уродженець Кишинева, з 1991 р. в Ізраїлі;

російська та їдиш); Даніель Мерлін (США, основна мова – англійська, друга – їдиш); Ісраель Некрасов (Петербург; ос новна мова – їдиш, друга – російська); Жіль Розьє (Франція; проза – французька, поезія – їдишистська); автор цих рядків (уродженець Москви, з 1990 р. в Ізраїлі; основна мова – їдиш, друга – іврит). Їдишем усе ще виходять літературні журнали й альманахи, у тому числі – Інтернет журнали. Тобто щодо майбутнього їдишистської поезії доречно навести талмудич не прислів’я: “Єврею не можна зневірюватися, не можна зне віритися в євреєві”. Я назвав цей начерк словами з “Пісні над піснями” – “Замк нений сад”, маючи на увазі, що через мовний цивілізаційний бар’єр єврейська (їдишистська й не тільки) поезія є своєрід ним “замкненим садом” для неєврейських (а часто густо і для нинішніх єврейських) читачів. Сподіваюся, що пропонована антологія послугує для тих, хто читає українською, хвірткою до цього саду.

Міхл Ґордон (1823 – 1890) Авром Ґольдфаден (Ґолденфудим) (1840–1908). Більш відомий як драмаO тург і засновник професійного театру. 3 Див.: Еврейская энциклопедия, т. Х, сс. 289 – 290. 4 Н. Б. Мінков, “Чи був Фруг російською великим поетом, а їдишем – лише епігоном?”, Єврейські поетиOкласики, НьюOЙорк, 1937, їдишем. 5 Там само. 6 Про роль російської та їдишу в поезії Фруга див.: Велвл Чернін, “ШименO Шмуель Фруг між російською та їдишем”, Хуліот, Хайфський університет, осінь 2000, сс. 99 – 114, івритом. 7 Значення творчості Х.OН. Бялика в історії їдишистської поезії не стало поки що об’єктом спеціального дослідження. Найбільш повна підбірка творів, наO писаних Бяликом в оригіналі їдишем, оприлюднена на сс. 7–56 у збірці (Хаїм Нахман Бялик. Вірші та поеми) їдишем. Складена перекладачем Й.Й. ШварO цем і видана в Мехіко, видOво “Ліхт” (“Світло”). 8 “Der yud”, yor alef, numer tesOvov, elul ThaRNaT. 9 “Der fraynd”, numer 64, zain baOnisn ThaRSaH. 10 “Fun tsar un tsorn”, Одеса, видOво “Kadima”, 1906. 11 “Poezie”, Варшава, видOво “Progres”, ThaR’AG. 12 “Lider”, Одеса, видOво “Moria”, ThaR’AKH. 13 “Shirim”, Берлін, видOво “Klal”, ThaRPaV. 14 Khaim Nahman Bialik, Igrot, том. 2, “Dvir”, TelOAviv, 1938, стор. 17. 15 Див.: Shimon Shmuel Frug, Oysgeklibene shriftn, “Ateneo Literario en el IWO”, БуеносOАйрес, стор. 55–57. 16 Хаим Бейдер, Этюды о еврейских писателях, Київ, “Дух і літера”, 2003, с. 55. 2

Іцхак Бакон, с. 4. Шолом Аш (1880–1957) – традиційне у російськомовній літературі наO писання імені письменника. Один із найвидатніших єврейських прозаїків ХХ ст. Автор знаної п’єси “Ґот фун некоме” (“Бог помсти”). Народився у Польщі. Замолоду належав до школи Іцхока Лейбуша Переца, під впливом якого після перших літературних спроб івритом цілком присвятив себе творO чості їдишем. Наприкінці життя репатріювався до Ізраїлю. 19 Перец Гіршбейн (1880–1948). Уродженець Росії. З 1911 р. мешкав у США. Відомий передусім як драматург і театральний діяч. За його п’єсою “Ґріне фелдер” (“Зелені лани”) у 30Oі рр. у США було знято один із перших звукових фільмів їдишем. Писав також прозу, вірші, дорожні нотатки. ПереO кладав їдишем твори російських письменників, зокрема Льва Толстого. 20 Зоя Копельман, «О Бялике – спустя десятилетия», Хаим Нахман Бялик, Стихи и поэмы, Иерусалим, «БиблиотекаOАлия», 1994, с. 273. 21 Ніґер, сс. 24 – 33. 22 Там само, с. 30. 23 Бакон, с. 6. 24 Див.: Bakon Y. Просодія поезії Бялика (іврит), БеерOШева, 1983. 25 Див.: Чернін Велвл, ШименOШмуель Фруг поміж російською та їдишем // Huliot 6, Haifa, 2000, рр. 99 – 114. 26 Єгуда Лейб (Лев Осипович) Ґордон (1830 – 1892) – найбільший поет Гаскали, писав здебільшого івритом і був противником їдишизму. Разом із тим час від часу публікував і їдишистські вірші, включені до збірки 1886Oго р. “Сіхас хулін” (“Буденні балачки”). 27 Урі Цві Ґрінберґ, “Прокламація: Маніфест супротивникам нової поезії”, Альбатрос, Варшава, №1, 1922 р., сс. 421 – 427, їдишем. 28 Урі Цві Ґрінберґ, Зібрання творів, т. 2, Єрусалим, 1979, с. 421, їдишем. 29 Там само. 30 Валерій Слуцький, “К переводам Давида Гофштейна”, Из еврейской поэO зии ХХ века. 31 Див., наприклад, “Біографічні дані”, Давид Гофштейн, Вірші і поеми, т. 2, ТельOАвів, 1977, с. 199, їдишем. 32 Валерій Слуцький, “К переводам Давида Гофштейна”, Из еврейской поэO зии ХХ века. 33 Цитата наводиться за виданням “Сидур Кол Йосеф. Нусах Ашкеназ”; переклад укр. з російського видання “Шамір”, Єрусалим, 1994, сс. 620 – 621. 34 Урі Цві Ґрінберґ, Коль ктавав. 2001Oго побачив світ 16Oй том. 35 Вірші Ґрінберґа перекладали російською різні російськомовні ізраїльські поети. Окремим виданням вийшла збірка «Посреди мира, посреди времен…», ТельOАвів, 1991, пер. Єфрема Бауха. 36 Дов Садан, “До вісімдесятиріччя. Про Урі Цві Ґрінберґа” (їдиш), “Тоєрн ун тірн” (“Брами та двері”), видOво ІсроелOбух, ТельOАвів, 1979 (надалі – Дов Садан), с. 113. 18

37 Див. Й.OХ. Бренер, ГаOктавім гаOїдиїм. Ді їдише шріфтн” (“Література їдишем”), упорядник і автор передмови – Хоне Шмерук, “Мосад Бялик”, Єрусалим, 1976. 38 Див.: Янкев Штейнберг. “Ґезамлте дерцейлунґен” (“Збірка оповідань”), їдиш. Упорядник та автор передмови – Аарон Комем, видOво “Магнес”, Єрусалим, 1986. 39 Див.: Беньямін Гершовськи, “Ритмус гаOреховот – галаха уOмаасе биOшиO рато гаOекспресіоніст шель Урі Цві Ґрінберґ” (“Ритм вулиць O теорія й пракO тика експресіоністської поезії Урі Цві Ґрінберґа”), іврит. ТельOАвів, 1976; Шалом Лінденбаум “‘ГаOАльбатрос’ аль река макбілав гаO‘Халястре’ ве ‘Ді вог’ веOйовалав (“‘Альбатрос’ на тлі його паралелей ‘Халястре’ та ‘Ді вог’”), іврит. ТельOАвів, 1992; Давид Вайнфельд, “Урі Цві Ґрінберґ веOгаOфутуO ризм” (“Урі Цві Ґрінберґ та футуризм”), іврит. Сіман кріа, №16–17, 1983, с. 344–358; Авраам Новерштерн, “ГаOмаавар ель експресіонізм беOєцират Урі Цві Ґрінберґ веOгаOпоема ‘Мефісто’: Гілгулей амадот веOдібурім” (“пеO рехід до експресіонізму у творчості Урі Цві Ґрінберґа та поема Мефісто”: зміна позицій та оповіді), іврит. ГаOсіфрут, №35–36, 1986, с. 122–140; Авідов Ліпскер, “ГаOмуза гаOасіріт. Мусаг програматі леOшилув шира, публіO цистика веOаманут газутит беO‘Альбатрос’ (“Програмний концепт стосунків поезії, публіцистики та мистецтва [живопису] в ‘Альбатросі’”), Хуліот, №1, зима 1993, с. 124–147. 40 Тамар ВольфOМонзон, “Петах давар’ леO‘Ейма гаOґдола веOгаOяреах’ леOУрі Цві Ґрінберґ” (“‘Передмова’ до ‘Великого страху і місяця’” Урі Цві ҐрінбеO рґа), Хуліот, №6, осінь 2000, с. 213–232. 41 Дов Садан, с. 113. 42 Дов Садан, с. 114. 43 Там само. 44 Урі Цві Ґрінберґ, Вибрані твори (надалі – ҐрінберґOїдиш), т. 2, Єрусалим, 1979, с. 485 – 486. Уперше – в газеті “Капай єдіес” (ТельOАвів), № 114. 45 Див. ҐрінберґOїдиш, т. 2, с. 628–630. 46 Там само, с. 629. 47 Однак на рівні інструменту, а не символу, Ґрінберґ продовжує користуватися їдишем і в ці роки. Так, їдиш у 30Oі роки є переважною мовою його публіцисO тики, що друкується в періодиці. Ці статті, як правило, пізніше не перевидаваO лися, іншими мовами не перекладалися і не були об’єктом наукового дослідO ження. 48 Шалом Лінденбаум, “Шират Урі Цві Ґрінберґ беOїдиш беOяхас гаOбікорет елея веOалав” (“Поезія Урі Цві Ґрінберґа їдишем та відношення критики до неї та до нього”), іврит. Урі Цві Ґрінберґ. Мівхар маамарим аль ецирато, видOво “Ам овед”, ТельOАвів, 1974, с. 243. (Далі Шалом Лінденбаум). 49 У розмові з автором цієї статті вдова поета, пані Аліза Ґрінберґ, згадала про намір редактора цього видання, проф. Хоне Шмерука, наблизити мову Ґрінберґа до літературної їдишистської норми і дещо згладити її галицьку специфіку, з чим сам Ґрінберґ не погоджувався. 50 Див. ҐрінберґOїдиш, с. 499–509.

Шалом Лінденбаум, с. 243. 1947Oго р. за свій внесок в івритську поезію Ґрінберґ був удостоєний літераO турної премії Х. Н. Бялика. А 1957Oго р., тобто саме тоді, коли він поновив публікацію віршів їдишем, – премії Х. Н. Бялика та Державної премії ІзраїO лю (Прас Ісраель) за книгу “Реховот гаOНагар”. 53 Про гоніння на їдиш в Ізраїлі 50Oх рр. див.: Велвл Чернін, “Один докуO мент”, Акцент, №2, Єрусалим, 1993. 54 В якості прикладу можна згадати івритського поета Аміра Гільбоа, який писав вірші також їдишем, особливо в період Катастрофи, проте ніколи не публікував їх, ба навіть практично приховував самий факт своєї творчості їдишем. Частина написаних їдишем віршів Гільбоа, рукописи яких збереглиO ся в архіві івритської літератури у ТельOАвівському університеті, була включеO на до семінарської роботи Рути Резнік “Шират гаOїдиш шель Амір Гільбоа” (“Їдишистська поезія Аміра Гільбоа”), виконаної 1999Oго р. у БеерOШевO ському університеті БенOҐуріон під керівництвом Аарона Комема. 55 За весь період існування альманаху “Ді ґолдене кейт” у ньому було надруO ковано всього три вірші Урі Цві Ґрінберґа: “Ін малхус фун цейлем” (“У царстві хреста”), “Іх ун майн брудер фун Португал” (“Я та мій брат із Португалії”), “Гімн фун ді їдн ін дер велт” (“Гімн євреїв усього світу”). Усі вони були передруковані зі старих публікацій раннього періоду творчості автора, вже після смерті поета. 56 Ставлення ізраїльського літературного істеблішменту до газети “Лецте найєс” було відмінним від ставлення до “Ді ґолдене кейт”, і ворожим до того, що, за зізнанням Мордехая Цаніна в інтерв’ю з автором цієї статті, частина авторів, котрі писали їдишем, не кажучи вже про івритомовних, уникала публікувати свої твори в цій газеті через побоювання, що потім їх не друкуватимуть в івритській періодиці. Урі Цві Ґрінберґ, який часто зустрічався з Мордехаєм Цаніним і читав йому свої нові вірші їдишем, відгукнувся на пропозицію редактора опублікувати їх у “Лецте найєс”. Слід зазначити, що, торкаючись цього ж епізоду, вдова поета, пані Аліза Ґрінберґ, особливо підкреслила його негативне ставлення особисто до Абрама Суцкевера як причину, що спонукаO ла його не друкуватися в “Ді ґолдене кейт”. 57 Дов Садан, с. 114. 58 Див. ҐрінберґOїдиш, с. 609–612. 59 Там само, т. 2, с. 631. 60 Там само, с. 174. 61 Там само. 62 Из еврейской поэзии ХХ века. В переводах Валерия Слуцкого. Єрусалим, 2001, с. 155–156. В оригіналі поема написана римованим віршем. (Укр. переклад мій – В.Б.). 63 Див. ҐрінберґOїдиш, с.498. 64 Їдишем слова “Цу дер мамен” звучать набагато інтимніше й особистіше, означаючи радше “Нені” (В.Б.). 65 Див. ҐрінберґOїдиш, с.498. 52

Див. подробиці біографії в тексті Антології. Хаим Бейдер, Этюды о еврейских писателях, Київ, “Дух і літера”, 2003, с. 151. 68 H. Remenik, Shtaplen. Portretn fun yidishe shraiber (“Портрети єврейських письменників”), “Советский писатель”, Москва, 1982, с. 37–49. 69 Там само, с. 41. 70 Див.: В. Смирнов, Лев Квитко. КритикоOбиографический очерк, Москва, 1957. 71 Itzik Manger, “An ofener briv tzu Shmuel Halkin” (“Відкритий лист до СамуO їла Галкіна”), Noente geshtaltn un andere shriftn, NewOYork, 1961, z. 444. 72 Абрам Кацнельсон народився 1923Oго р. Автор численних поетичних збірок українською мовою. Перекладач їдишистської поезії. На початку 90Oх емігруO вав до США. Помер у ЛосOАнджелесі. 73 «Эхо Бабьего Яра», Поэтическая антология, Киев, 1991, с. 51. 74 Пс. 92:7. 67

Валерія БОГУСЛАВСЬКА

УКРАЇНСЬКА ХВІРТКА У ЗАМКНЕНИЙ САД УКРАЇНСЬКО#ЄВРЕЙСЬКІ ПАРАЛЕЛІ Думка саме про таку антологію виникла достатньо давно, наскільки мені відомо, принаймні років за п’ять – сім до здійснення задуму, і не в одній голові, а в кількох одночасно. А могла зародитися і в інших головах і набагато раніше. Тому що ця антологія – не випадковість і не забаганка, а не обхідність і закономірність. Занадто щільно – не розплутати – переплелися долі двох народів – українського та єврей ського, долі їхніх літератур і літераторів, надто багато схо жого було в поневіряннях і становленні обох мов саме як мов, здатних на самостійне існування, на створення літера тур високого, світового художнього рівня, а не як “жаргонів”, “діалектів”, “зіпсованих говірок”. Одна мова (і література – відповідно), українська, мала боротися спочатку із заборонами на державному рівні, потім із намаганням якомога міцніше прив’язати її до російської, зробити другорядною, мовою хатнього вжитку, обмежити коло тем, які їй дозволялося піднімати. Хто не погоджувався на таке пристосуванство та прислуговування, був або злама ний і примушений, або, за недостатньої гнучкості, – знище ний. Інша мова, їдиш, майже одночасно з українською, поста вала як літературна (навіть в жорстоких умовах смуги осі лості в Російській імперії чи у вільніших – Австро Угорської), попри спротив своїх власних, єврейських, ортодоксів або надто ревних просвітителів асиміляторів. А потім, за радянсь кої влади, отримавши, здається, право на існування, всіляко обрубувалася, усереднювалася, запроторювалася спочатку у резервації, потім – у в’язниці і табори, схуднувши, врешті решт, по смерті Сталіна, до тонесенької цівочки журналу “Со ветіш Геймланд”, що виходив у Москві. Україні і це не було

дозволено. Єврейські літератори, ті, кому не пощастило емі грувати, хто не загинув на фронті або в газових камерах, гет то, Бабиному та інших ярах і яругах, були донищені пізніше. Якщо для української еліти найстрашніша дата, дата вини щення – роки 1937 – 1938, то єврейську донищили пізніше – у 1949 – 1952. І ця спорідненість доль знайшла, звичайно ж, не могла не знайти відображення в літературі. Чи не побачить україн ський читач, як у дзеркалі, власні проблеми – утвердження повноправності своєї рідної мови – у вірші Моріса Вінчевсь кого “Жаргон”, в якому звучить упевненість, що ця мова у високій поезії буде дзвінкішою “од латуні й латини”? Чи не проти добре відомого хуторянського “моя хата скраю” по встає Ґебіртиґ: “Не стійте, браття, склавши руки, / Як місто корчиться від муки, / Мерщій гасіть, не стійте, ні – / Ваш дім загине у вогні!” А з яким гумором та ущипливістю описує – зсередини – юдейські обряди Ґольдфаден! Чи не згадується тут вам ненароком Степан Руданський? А як шпетить, як висміює “рабську кров”, пристосуванство Мойше Лейб Гальперн! “Рабська кров, собача родом! / Вмри в кайданах – так і треба. / Тільки встигне перегодом / Плюну ти пророк на тебе!” А ці поневіряння по чужих краях, попід чужими тинами – вам це нічого не нагадує в українській поезії? “Хоч би дощи ком об дах – так даху немає”... Чи не нагадує вірш Г.Лейвика “На дорогах Сибіру”, як і вся його доля, долю й творічість Івана Багряного? В їдишистських поетів, які народилися в Україні, звичайні і звичні у віршах українські реалії (так само, як в Мойше Тей фа, уродженця Білорусії, – білоруські). Я вже не кажу про Оше ра Шварцмана, який (повторюю відомості з біографічної до відки) починав як україномовний поет, і тільки потім перей шов на їдиш. Але й у творах такого, здавалось би, суто єврей ського поета як Давид Гофштейн надибуємо то на україн ський шлях, то на рушник, то на хатки, хоча при цьому україн ські поля названі в нього російськими. Повноправною дійо вою особою багатьох віршів Переца Маркіша є Дніпро. А з якою любов’ю, з якою синівською ніжністю змальовує поет природу рідної Волині в однойменній поемі! Як його тягне з далеких країв “до тебе, о ніч України”! А вірші єврейського поета Якова Шудріха, присвячені Олексі Довбушу! Вірш Мані Лейба, уродженця Ніжина, присвячений рідному місту, напи саний так далеко від нього, є свідченням любові не тільки до

“малої батьківщини”, а й до української літератури. Автор навіть цитує Шевченка у своєму вірші. І про Гоголя згадує принагідно. Ставлення єврейських поетів до Шевченка – тема окрема, яка вимагає більш детального розкриття, можливо, окремо го дослідження. Самуїл Галкін, приїхавши зі свого білорусь кого містечка до Києва, української столиці, незнайомого великого міста, як реалію, котра може з ним зріднити, заува жує десь у вікні знайомий портрет Шевченка, з яким його єднає спільна доля бідняцького сина, спроможного стати митцем. Давид Гофштейн (мабуть, не з принуки) перекладає том поем Шевченка. У Хащеватського Тарасом Шевченком називає себе полонений партизан. У дружніх стосунках між собою перебували й обидві поезії, так само, як і поети. Легко простежити зв’язок Гоф штейн – Тичина, Гофштейн – Рильський. Тут і взаємні пере клади, і взаємні присвяти (зразок знайдете у пропонованій антології). Окремий випадок – Матвій (Мотл) Талалаєвський, який і віршував, і перекладав обома мовами, перекладав не тільки власні вірші, а й вірші співбратів – їдишистських по етів – українською мовою (так само, як українських – їди шем). Звичайно, не міг не знайти в їдишистській поезії відобра ження взаємний перегук в темах, образах, мотивах, взаємо присвятах. Це як великий килим, візерунки котрого якщо й повторюються, то щоразу з якимись варіаціями, відмінно стями. Цікаво простежити, як одна й та сама тема зовсім по різному трактується різними авторами – хоч би й “Врожай” – у Маркіша й Галкіна, або ж та сама “Корчма” – у Шварцмана і Маркіша (щоправда, цей вірш Маркіша не включений до Антології, його треба шукати у томі “Вибраного”, Київ, “Дух і Літера”, 2002). Особливо цікаві вірші, які наче розвивають, продовжують у часі тему вірша попередника, такі як “Попід польськими деревами” Йосипа Папернікова, що, за задумом, ніби описують подальшу долю героїв вірша Хаїма Нахмана Бялика. Тут принагідно можна згадати й вірш молодшого за них Якова бен Гершона Розенберга, “Адже польські поля зе леніють”, що теж якимось чином причетний до цього пере гуку. Чи достатньо знайома була (а тим більше – є зараз) їди шистська поезія українському читачеві? Наведу розлогу ци тату зі статті Леоніда Кациса (часопис “Лехаїм”, №1, 2006 р.): “Так чи інакше, але для більшості радянських і постра дянських читачів єврейська поезія існує сьогодні лише в ро

сійських перекладах. І головне питання: чи існує взагалі? Адже для того, аби поетичне слово було життєздатним, у нього має бути свій читач. А чи багато хто читає сьогодні те, що друкувалося в радянських виданнях єврейськими літерато рами? Радянські роки чимдалі відходять від нас, стаючи, дос теменно за Пастернаком, “ще незрозумілішими, ніж Пушкін”. Але ж той таки поет називав роки революції “повістю наших батьків”. Без сумніву, далеко не все у цій літературі, як, утім, і в будь якій іншій, зберегло своє значення сьогодні. Читати сьогодні те, що писалося за доби, коли “національна за формою й соціалістична за змістом” творчість була покликана відтру тити євреїв від усього єврейського, достатньо важко. Однак уявімо, як жили, що відчували і що намагалися висловити ті з єврейських поетів, хто хотів залишитися євреєм і не писати їдишем посередніх російських віршів? Не будемо забувати: багато хто з єврейських поетів зму шений був займатися далеко не літературною працею, адже декого дратував самий факт існування якоїсь спеціальної єврейської секції Спілки письменників, зрештою розігнаної в роки боротьби з “космополітизмом”. Не забудьмо й про те, що у другій половині ХХ століття основною темою радян ської поезії на їдиші, поряд із неминучими боротьбою за мир і трудовим героїзмом, була тема Катастрофи. Не так вже й багато про це можна було прочитати в російськомовній літературі тих десятиріч, тому збірки перекладів з єврейської поезії ставали тими рідкісними виданнями, де єврейська тра гедія виокремлювалася з безликої низки радянських грома дянських тем. Однак настільки ж зрозуміло, що поезія ця мала відобра жати “боротьбу з міжнародним сіонізмом”, яку активно про вадив незмінний головний редактор часопису “Советіш Гейм ланд” Арон Вергеліс. Зауважимо, тим не менше, що дещо з його лірики заслуговує на увагу й нині. У будь якому разі радянська єврейська література є скла довою історії євреїв ХХ сторіччя. Звичайно, радянським по етам було не так вільно творити, як тим, хто опинився у міжвоєнний період за межами СРСР. Їхні збірки не ілюстру вав Марк Шаґал, як він робив це для нью йоркських поетів (і раніше – для Гофштейна, у спільній праці над поемою “Троєр” [“Скорбота”]). В них не було двох міжвоєнних деся тиріч, які були в загиблих у вогні Другої світової війни. Вони

не могли відкрито вітати створення Ізраїлю. Хоча багато хто з них, починаючи з 1960 х, там потім опинився. Це про них писали доповідні у ЦК, підписані відомими прізвищами, але підготовлені явно “корисними євреями” Радянського Союзу. Наведемо лише перший абзац записки “Про націоналістичні релігійно містичні тенденції в єврейській літературі”: “Відділ преси управління кадрів ЦК ВКП(б) має матеріали про націоналістичні та релігійно містичні тенденції в радянській єврейській літературі. Ра дянський патріотизм, віра в перемогу Червоної Армії та її визвольну місію надають єврейській літературі назагал опти містичного тону. Однак у потрактуванні долі єврейського народу відбиваються настрої глибокої скорботи, безвиході, трагічної приреченості, релігійної містики. Це особливо проявилося в роки Великої Вітчизняної війни і післявоєн ний час у творчості єврейських поетів і письменників Пере ца Маркіша, І. Фефера, Д. Берґельсона, Е. Фінінберга, Д. Гоф штейна та інших.” Але ж якщо змінити прокурорський тон цього доносу на інтонацію нормальної критичної статті, виявиться, що саме так все і було насправді. У записці процитований такий, на приклад, текст: “У поемі “Я єврей”, надрукованій газетою “Ей нікайт” (“Єдність”), один з ідеологів єврейської літератури І. Фефер вказує, що могуть і сила єврейського народу – від мудрості його біблійних предків... Він розповідає про шарф, що передавався у спадок від покоління до покоління, всоту ючи в себе всі сльози й горе єврейського народу, став симво лом його страждань, і тепер майорить, “як стяг уночі”. (Так трансформувалася в такий собі шарф Шехіна...)” Багато з чим у наведеній цитаті можна погодитися, інше – заперечити або уточнити. У підрадянській Україні (а не тільки в Росії) теж виходило чимало книжок перекладів єврейських поетів українською мовою, щоправда, це були тільки поети, які постійно мешка ли в Україні. Вірші як цих, так і інших поетів у перекладах українською можна було розшукати в періодиці (журнали “Радянська література”, 1941, кн.1– переклади віршів Бера Горовіца; “Жовтеня”, 1939 р., №9 – переклади віршів Ґутян ського; “Жовтень”, 1968р., №9 – переклади віршів С. Віленсь кого; 1976 р., №4 – переклади віршів П. Киричанського; “Літе ратурний журнал”, 1938 р., №1 – переклади віршів П. Маркі ша; “Вітчизна”, 1948р., №2 – переклади віршів П. Маркіша; “Соціалістична культура”, 1941 р., №1 – переклади віршів

П. Маркіша). У роки незалежності переклади також публіку валися в часописах (“Всесвіт”, 1989 р., №9; 1994 р., №5 – 6 – переклади з Х. Н. Бялика). Тоді ж у журналах з’явилися й пе реклади з івриту (той таки “Всесвіт” із перекладами М. Фіш бейна з того таки Х. Н. Бялика; “Дніпро”, 1991р., №9 – пере клади В. Стусом віршів Рахелі). Українська перекладацька школа, беручи свої витоки від Панька Куліша, Шевченкових переспівів Давидових псалмів, Івана Франка, Агатангела Кримського, Івана Огієнка, а мож ливо, ще раніше – від “перелицьованої” Енеїди Котлярев ського, – завжди відзначалася міцністю і розгалуженістю. Ко рифеї українського перекладу здебільшого не користували ся підрядниками, а, бувши поліглотами, перекладали з оригі налів. Нічого дивного – сторіччями (принаймні, десяти річчями) живучи поруч, хай не писемну, а розмовну мову сусідів знали як слід. А дехто (як от, приміром, прискіпли вий і вимогливий до себе Павло Тичина), оволодівши іври том у семінарії, знання їдишу вдосконалював додатково. Тобто видатні українські перекладачі (Тичина, Рильський, Лукаш, Кочур) знали не тільки мову, а й реалії, що стояли за кожним образом. Годі й говорити про тих етнічних євреїв, які, ставши українськими поетами (Арон Копштейн, Леонід Первомайський, Наум Тихий, Абрам Кацнельсон), перекла дали з їдишу, володіючи ним з дитинства. Дехто з них, як от Матвій (Мотл) Талалаєвський, писав обома мовами і на обидві перекладав. Тому, на наш погляд, українські переклади часто густо відрізняються більшою точністю і глибшим проникненням у внутрішнє життя вірша, ніж аналогічні російські. Звичайно, легше було б, замість займатися копіткою пра цею складання Антології, випустити короткий довідник, в якому перерахувати всі (чи майже всі) видання, де можна прочитати переклади єврейської поезії українською мовою. Або – погодимося на тому, що більшість населення України розуміється на російській, – російською. Гадаю, що той, хто заходився б шукати за всіма вказаними адресами, шпетив би передостанніми словами тих, хто його за наведеними адре сами послав – замість зібрати перелічене під спільну обкла динку. Та й далеко не все, що увійшло до цієї Антології, мож на прочитати десь в іншому, доступному для простого смерт ного, місці. Для прикладу: Іван Франко переклав 117 поезій Вольфа Еренкранца (Велвла Збаржера) і 28 – Моріса Розен фельда, а до Зібрання його творів у 50 томах увійшли тільки

дві поезії Розенфельда, а Збаржер не удостоївся жодної! Деякі з перекладів Максима Рильського або переклад Поліщуком поезії С. Фруга можна прочитати хіба що в теках архіву Інсти туту літератури ім. Шевченка АН України. Із багатьма поетами, чия творчість представлена в анто логії більш або менш розгалужено, не знайомий зовсім чи мало знайомий не тільки український, а й російський читач – що говорять навіть фаховому філологу імена Мані Лейба, Лейба Найдуса, Іцика Манґера, Мойше Лейба Гальперна, Яко ва Ґлатштейна, Йосипа Папернікова і багатьох інших, чиї вірші вперше перекладені українською. А це, погодьтеся, – першокласні поети. Деякі поети відомі більш менш широ кому колу читачів однобоко, тільки як дитячі – маються на увазі хоч би Лейб (Лев) Квітко чи Шике (Овсій) Дріз. А це ще й глибокі, мудрі трагіки. Чи не варті того, щоб ми пам’ятали їх самих і їхню творчість поети, які загинули на фронті (ця доля, до речі, не оминула і декого з перекладачів, представ лених у пропонованій Антології) або в гетто чи концтабо рах. Від деяких із них залишилося по 10 – 15 віршів, але це висока поезія! Свого часу львівський поет Микола Петренко – честь йому й хвала! – зібрав і видав двомовну збірку галицького поета Якова Шудріха, що загинув, як герой. Де, в якій бібліотеці знайдете тепер це раритетне видання? Адже всім відомо, яки ми мізерними накладами видаються нині ( а тим більше ви давалися у 90 х роках) поетичні збірки. Маємо надію, що пропонована увазі читача Антологія пробудить ширше зацікавлення творчістю доволі скупо (об сяг книги має вписуватися в якісь розумні межі) представле них тут поетів, декого змусить шукати їхні твори чи то в ори гіналах, чи в перекладах доступними для розуміння (росій ська, англійська, німецька) мовами. А дехто, можливо, заці кавиться настільки, що заохотиться перекладати з оригіналів. Адже спромігся з цією метою покійний (земля йому пером!) Андрій М’ястківський упродовж трьох місяців пристойно оволодіти їдишем. Надія вмирає останньою – тож хай живе якнайдовше! P.S. Тут потрібна невелика примітка, чи пак роз’яснення. Щодо відбору запропонованих поетів і їхніх творів слід зау важити, що упорядники намагалися представити не тільки провідних поетів, а й першокласних перекладачів, надаючи, по змозі, перевагу саме таким перекладам.

Стосовно ж наведених біографічних довідок, то найроз галуженішими представлені, по перше, поети, чий внесок як до єврейської, так і до світової літератури і взагалі культур ного простору щонайвагоміший, а, по друге, ті, біографії котрих самі читаються як конспект пригодницького рома ну, як от, для прикладу, біографія Суцкевера або, з іншим знаком, Фефера. Матеріалом для біографічних довідок і літературознав чих екскурсів слугували, крім указаних у тексті статей Каци са, Єврейська енциклопедія (російський, англійський та їди шистський варіанти), 3 томи Української енциклопедії, до відники Спілки письменників України, Інтернет, книга Хаї ма Бейдера “Этюды о еврейских писателях”, К., “Дух і літера”, 2003, книга “Proletpen America’s Rebel Yidish Poets”, edited by Amelia Glaser and David Weintraub, U.S.A., 2005; книги поетів із біографічними довідками, спогади рідних і друзів. В.Б.

Шлойма ЕТІНГЕР – dignyei (1803–1856)

hmlw

Шлойма Етінгер народився 1803 року у Замості Люблінської губ., в родині спадкових рабинів, знаних і шанованих по всій Польщі. Виховувався в родині дядька, Люблінського рабина. У п’ятнадцятиO річному віці взяв шлюб із чотирнадцятирічною Ґолдою Ґолд, дочкою кантора із Замостя. Навчався, а потім викладав у бейтOмідраші. Дружина мала крамничку скляних виробів. Торгівля йшла кепсько, й Етінгер змушений був зодягатися у “німецьке плаття” з чужого плеча. У пошуках удачі 1825 р. переїздить до Львова, вивчає медицину, і 1830Oго р. одержує університетський диплом. По закінченні університетського курсу оселився в єврейській колонії на півдні Російської імперії. Невдовзі в нього заговорив талант письменника та маляра. Він багато писав їдишем, але не публікував, байки, епіграми та пісні розповсюджувалися в рукописах та усно. Він став піонером єврейського просвітництва, його твори набули популярності. Написав і поставив комедію “Серкеле” (опублікована посмертно). Під час епідемії холери переїздить до Харкова, де мешкає до 1846 р. Пробує друкуватися, навіть видає одну книжку, але його епіграми і комедії відхиляються цензурою. Останні роки життя Етінгер провів у колонії Жданов, де допомагав обробляти землю. Не міг забути побожних і чистих душею мешканців Замостя. Помер 31 грудня 1856 року. 1889O го р. спадкоємці Е. видали однотомник його пісень, епіграм та байок “Мешолім, ліделех, клейне майселех ун катовешлех” (“Вигадки, пісеньO ки, маленькі казочки і жарти”). Байки Е. позначені колоритною, суто народною мовою. — — ДВА ЦАПИ Два цапи,підстарки, два дурні великі, Бо карбом їм дурість позначила пики, Розгладивши бороди довгі старечі, Отак один одному мовлять, до речі: “Ну, хто б це надумав, з якої уяви, Що гідна лиса і ганьби, і неслави? Вітали її, як сусідку і жінку,

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Та вибачить як отаку поведінку? Згадай, як високі виводила ноти, Як Лева,царя вихваляла чесноти! А це ж не відписка якась паперова... А, хай вона буде так само здорова! Молилась на нього, неначе на Бога, А нині утнула таке – й проти кого?! Ні, як не пояснять, із місця не зрушу, Бо враз пропаду ні за цапову душу! Допоки я цап і по,цап’ячи мислю, Лису до розумних істот не причислю! * Так книги святі нам смішні, як не рідні, Мов заходу – схід і мов півночі – південь. Цілком протилежне велике й мале, Та мудрість чужинську збагнути незле. ДВА ДОБРИХ ПРИЯТЕЛІ Вовк з удавом на “ти”, Дружні, наче брати – В цім на мене пошлись. Та в однім не зійшлись: Хто за добрі діяння Гідний пошанування. Вовк починає першим планом: “Ось якось йду ячмінним ланом, Дощило під пригоду цю – І зустрічаю там вівцю. Хилилась, наче ковила, І сльози із очей лила. Так жебоніла чорна кров, Що я аж серцем похолов: Бідаха зранена різнею. Я ледь не плакав разом з нею. І впала враз мені до ніг... Я мук позбавив, допоміг, Горлянку вмить перекусив І Бога в тім перепросив. 72

ШЛОЙМА ЕТІНГЕР

Накрив колоссям і хвощем – Хай спить спокійно під дощем”. “Перекусив? – удав аж витягсь. – І ти ще можеш цим хвалитись?! Це ж на тобі великий гріх! Не пустить Бог і на поріг!.. Я з сином пастуха мав справу, Я обійняв його ласкаво, З ним тижнів три не розлучавсь, Допоки він не накричавсь. А потім в пастуха під боком Зарився в ямину глибоку, Ліг від великого жалю, І вдав, що просто поряд сплю. Він впав, як в бурю деревце. Я глянув у його лице. Щоб звістку синові приніс, Його до серця я притис. (Насправді син був із п’яниць І безліч наробив дурниць). Але я не виношу сліз, Умить у спальню я проліз І пастухову жінку кволу Собою обернув довкола. Цілунком обірвав їй скрик... О, смерть – найліпший рятівник!” * Героєм кожен уявлявся Собі, й чимдалі вихвалявся, Які робив шляхетні справи... Подалі б від такої слави! НЕДОРІКУВАТА Й ПІВЕНЬ У курнику в недоріки до ночі Клекіт і пір’я: Кури там квокчуть Навколо півня. Якось ще півника баба купила, 73

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Худющого, мовби стебло недоспіле. Як тільки той до зерна допався, Дзьобав, аж гребінець теліпався. Прибіг старий півень у люті великій Із того задрипанця робити каліку. Драв з нього пір’я і суд свій правив, За півхвилини невдаху скривавив. Придибала до курника старенька Курям вівса підсипати жменьку. Ой, охопила тут бабу скруха: Лежить бо півень сливе без руху. Сяк,так допетравши все до суті, Аж репетує з розпуки й люті: “Ой, Боже мій, це ж добро пропало! Була б ті гроші та й закопала!” Тут шойхет1 про курча подбав, Яке той півень обскубав. * Як Бог дає тобі прибуток, Не квапся з друзями позбути, Бо й забере, мов кукуріку В тієї баби,недоріки. 1

ШЛОЙМА ЕТІНГЕР

Часе, не маєш рації ти, Йдеш, не вертаєшся в наші світи”. * Набридло слухати скарги нудні: Все гірші часи мов, непевні дні. Кажу: проминули роки старі, Листки зронили календарі. Та людству часи хоч які – всі дурні. Дуб винен, що тінь його вкрила терни. — —

– ритуальний різник (євр.)

ТЕРЕН Голосить і рюмсає терен бідний: “Ох, ці часи, тяжкі, непогідні! Чи вже не діждати такого року, Щоб розростися, як світ, широко, Листям зеленим прикрити трави І не питати ні міри, ні права; Пишався би любою давниною, Аби навіть люди втішалися мною; Був би собі, мов стрункий юнак, Ягоди б мали приємний смак, Міццю своєю бур’ян би боров, Сік нуртував би в мені, мов кров. 74

ВЕЛВЛ ЗБАРЖЕР (ВОЛЬФ ЕРЕНКРАНЦ)

Велвл ЗБАРЖЕР (Вольф ЕРЕНКРАНЦ) –

riwzrabz lBliB (1819–1883) Вольф Еренкранц (псевдонім – Велвл Збаржер) народився 1826 року у містечку Збаражі (Галичина) у сім’ї різника. Посідає чільне місце серед народних єврейських співців, що самі творили слова й мелодії власних пісень, самі ж їх і виконували. Його дотепні експромти й гумористичні пісеньки здобули йому популярність, і він став згодом професійним мандрівним співаком. Більшу частину свого життя мешкав у Румунії, де спочатку перебивався уроками, а вже потім виступав зі своїми піснями там, а також у Галичині, Польщі, Молдавії, південних областях тодішньої Російської імперії (Україні). Пісні Збаржера досі в репертуарі професійних виконавців. Він сам перекладав свої пісні також на іврит. Спочатку він трохи соромився писати їдишем і друкував тільки те, що написане івритом, дебютувавши зі своїми творами у 1848 році. Згодом видав зібрання творів їдишем, а у збірці “Макел Ноам” (“Жезл пророка”) (1869) видрукував паралельні тексти. Вірші Збаржера являють перехідний щабель від народної пісні до індивідуальної творчості. Багато які з його пісень стали народними, у деяких, особливо елегійного характеру, як “Дер флендер зухт ді різ” (“Крилатий шукає велетня”), “Ді велт” (“Світ”) він піднімається до справжньої поезії. Помер 2 червня 1883 року в Константинополі. — — ЗОЛОТИЙ ГОДИННИК Скажи мені, годиннику мій золотий, Що знать, понять не можу я, мені відкрий. Оправлений ти в золото та діяманти, Прикрашено тебе в найкращі брильянти. Час – то не жарт. Щось там у тобі б’є. Що се? Чого тобі? Чом серце стукає твоє? Тебе носили гарні дами та пани, Носили багачі, а може, й капцани. 76

Носили десь князі, носили графські діти, Приємно ж і мені на тебе поглядіти. Відкрий же всю мені правдиву новину, Скажи, годиннику, всю правду. Ну? Чи дурила любов тебе так же в свій час, Як кождого, хоч наймудрішого, з нас? Чи водила надія тебе так за ніс, Чи фальшивий приятель до серця приріс? Було важко й тобі гоїть рану страшну? Скажи правду, годиннику. Ну? Вічно ти молодий, не старієш ніколи, Гарний вигляд ти свій не відміниш ніколи. І не зноситься одіж твоя золота, І не здушить тебе жаль, ані гризота. То відкрий же мені свою тайну страшну! Скажи коротко правду всю! Ну! ХУСИТ1 ЇДЕ ДО РАБИНА Люди прагнуть грошей золотих та срібних, Сміються, кепкують з нас, жидів бідних; Я грошей, маєтків не потребую, А прийде забава, то й так потанцюю. Люди ладні тілько в калитах чвалати І на три поверхи доми мурувати; Я ходжу пішки, фір не потребую, Де заночую, там переночую. Ми не глядимо на багатих батьків, Що носять одежі з дорогих шовків; Нам для строю стане кафтан із латками, А на шабес2 штромель3 з тринадцятьма хвостами. 1 – хасид, послідовник хасидського напрямку в юдаїзмі; 2 – субота; 3 – від штромен – текти, струмувати, тобто ритуальний одяг із китицями (цицит)

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Багаті п’ють тілько солодкії вина, Страв до того много – отсе їх гостина; Нам із рибки кість, що рав не доїсть, І капка горілки – вже й в рабина гість. На чарку горілки, на булки частину До рабина їдуть хусити в гостину; Спимо там в коморі на голих лавках, – Все нам не приходить, заслабнуть не страх. Далекі від нас всі гризоти й турботи, Не ладні бо страху там, ані роботи; Не знаємо там про душевну тривогу, Черкнем оковиту та й молимось Богу. До рабина йти хоч би пішки не вотще, Для хусита теє від цукру солодше; До рабина йти – наймиліша прогулька: Не йде радше в танець Мариська, Ганулька. А як маєм гроші, щоб фіру наймити, То вже тому раді й прераді хусити. А чи чував хто про такі погоні? Двадцять хуситів волочуть три коні. А як дещо грошей в мене пригодиться, То їду в дорогу світ подивиться; Говорю: “Збираю на шлюб милостиню”, – А дітей не маю, з усіх дурнів чиню. А ще одна штука з мого ремесла: На голову шаль я турецьку наважу, “Іду з Палестини”, – так кожному кажу – І всі мені гроші дають без числа. ДЕНЬ УРОДИН Не цвіту я вже в цвіті весни, Я далеко зайшов у дорозі життя. Наче бурею гнані, минають літа, Молодії літа – вже не вернуть вони. І який же ти біль мені, день той, приніс! Б’є година, і ось незабаром і ніч. 78

ВЕЛВЛ ЗБАРЖЕР (ВОЛЬФ ЕРЕНКРАНЦ)

Ранок скоро минув, а деньок ріс і ріс, – Ось і південь пройшов, і знов близько вже ніч. Ах, який же зрадливий минущий той час! Ще жиєш, оглядівсь – де той з’їдений хліб? А годинник повзе, стукотить раз у раз, Вказівник лиш одно тобі вказує: гріб. А надія – ох, як одурила мене! Я чекав, сподівавсь: ось,ось щастя мигне. А тепер все не йде. Що почну, те й покину. А життя прожилось уже добру третину. Так то все йде, як у річці вода! Чоловік народився лише для труда. Кожний двигає валку біди – круть чи верть, – А звільнить з неї може його лише смерть. ПОЕТ СПІВАЄ Ах, як гірко та прикро такому, Що вмирати мусить передчасно! Не нажився ще на світі сьому, Не знайшов іще домівку власну. Все до того тілько він змагає, Не вдається, під руками тає. А що скажуть, як мене не стане, Мої любі брати та кумпани? Певно, жаден з них мовчать не буде Та пісень моїх співать не буде, А як дещо в них його зворушить, Він ще й мої кості в траві рушить. Тож пусти мене ще, смерте, Полиши мене тут! Хай ще трохи потружуся, Між людьми поволочуся, Ще не час мені заснуть, Ще не хочу я до неба, Та його й не заслужив, – Тут ще дещо проспівати треба, Доки буду жив! 79

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Смерть мовить: – Життя тобі я взять не можу, Свобідний ти від моїх рук, На теє маю волю Божу, – Ще не досить тобі пісень і мук. Так жий же з своїми братами І штуку жизні пізнавай, І весели людей піснями! Йду геть від тебе. Прощавай! ТЕАТР І Театр гарний отсей світ, Як хто серцем його відчуває; Все гарно представляється у нім, Те, що в театрі трупа грає. Багато актів, много сцен Теперішніх грається щоднини. Ах, та які ж вони сумні! Нема комедії ні одної між ними. Один співа, другий сміється... Ах, все неправда, все мана. І не дивись, як глянуть доведеться, Бо все ошука не дурна. Кожний наслідує та грає Чи зле, чи добре свою ролю; Вдає веселого, хоч серцем завмирає, Сльозам, що тиснуться з очей, не дасть він волю. Життя його плине в журбі та в горі, Та чи йому хто може зборонити, Коли його стає на теє Одіж веселую носити? ІІ Непереможна сила пре всіх нас На тім театрі виступати; 80

ВЕЛВЛ ЗБАРЖЕР (ВОЛЬФ ЕРЕНКРАНЦ)

Та прийде час, не треба стане нас, І хоч не хоч, а мус ту сцену покидати. І роля кожному призначена – Чи гратиме героя, чи слабого. Як відіграв те, що припада на нього, Сходить із видовища світового, А сцена – що йому вона? Він появляється на ній, коли Час повелить йому: “Ступай!” Хоч як би рад ще погуляти, Приймати мусить він свій пай. Ніхто не бачить і не чує, Що час зі всіми так жартує, Що всі ми лиш актори тут, Що кожний ролю свою грає, А, відігравши, відступає Без проволоки в темний кут. САМОТНІЙ У ПОШУКАХ ПРАВДИ О вітре, скажи мені ти, Бо світ облітаєш увесь, Чи може самотній знайти Підтримку хоч десь: Хай нелюд, почуй і озвись – Волати вже сил не стає, Очам не настачити сліз – Чи слово правдиве ще є? І вітер принишк, і мені, Зітхнувши, відмовив: “Ні, ні”. Скажи мені, вод глибочінь, Ота, що поглине всіх нас, Чи дійсно там вічний спочин, – Ніхто не зізнавсь. Розрада побожному там 81

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Чи десь в небесі? Чи праведним, може, містам, Хоч їм ти віддяку даси? Та море обурилось: “Ні! Розради немає в мені!” О місяцю всепомічний, Розбачив ти все навкруги, Як навіть у тиші нічній Чорніють покровом сніги, Мов морок у світі владар І світла – ані промінця. Не знаєш, чи з Божих покар Найгірша – покара оця? Зник місяць у хмарнім вбранні, Зітхнувши у відповідь: “Ні”. Тож, душе, скажи, далебі, Чом в любій надії ніде Ти місця не знайдеш собі, Ані співчуття – між людей? Чи так вже погано, як,от: Радіти життю задарма, Щоб ані гріхів, ні турбот – Й стражденному лиха нема. Зусюди невтішні слова: “Лиш в небі є правда жива”. — —

Авром ҐОЛЬДФАДЕН –

NidapdlZg Mhrba (1840 – 1908) “Батько єврейського театру”, драматург і поет, (справжнє прізO вище Ґольденфудим) народився 12 липня 1840р. у родині годинO никаря, прихильника Гаскали. У 1857 – 1866рр. навчався у Житомирському рабинському училищі, викладав у казенних училищах Сімферополя та Одеси. Ще в Житомирі під впливом Готлобера почав писати вірші івритом, але як поет став відомим після виходу збірок їдишем “Дос їделе” (“Єврейчик”, 1866) та “Ді їдене” (“Єврейка”, 1869). Багато які вірші із цих збірок стали незабаром популярними народними піснями. Зустріч із “Бродерівськими співаками” навела на думку створити за їхньої участі спектакль. У жовтні 1876 р. перша п’єса Ґ. “Ді Бобе міт дем ейнікл” (“Бабуся з онуком”) була захоплено зустрінута глядачами і сприймалась як народження мандрівного театру їдишем. Після розпаду трупи створив у Варшаві нову, яка проіснувала до 1883 р. Після заборони (циркуляр від 17 серпня 1883 р.) постановки в Росії п’єс на “жаргоні” він іще намагався віднайти справедливість у країнах “західної демократії”, але повсюдно наштовхувався на стіну глухої байдужості. Те саме чекало його і в Америці, де він спробував також видавати газету, але нічого з того не вийшло. Там він і помер 9 січня 1908 року майже жебраком, вичерпавши себе як душевно, так і фізично. Свого часу особливо популярними були водевілі Ґ. “Шмендрик” (“Жебрак”, 1877), “Цвей КуніOлеміл” (“Двоє простаків”, 1880); музичні драми “Шуламіс” (“Суламіта”), 1880, “Ді кішефмахерін” (“Чаклунка”, бл. 1879). Як реакція на погроми в Росії була написана п’єса “Доктор Алмасадо” (1882). — — ЄВРЕЙСТВО У ТРЬОХ ВИМІРАХ Що в юдейському сталося світі, Що аж радість із лиць променить? Один одному: чули? – як діти – Сміхом,жартом повітря бринить. Звеселила яка ж їх подія? – Обрізанню єврейство радіє.

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Чим же далі в єврейській громаді Прикривають обрізану плоть? Що таке один одному раді, Сміючись, язиками змолоть? Що розгупались? Що так гудуть? – Наречених до хупи1 ведуть. Що стається з єврейством потому, Чом захмарено чола й слова? Сльози зір випікають натомість, Зойки лихо в плачах вилива. Що за бідкання? В чому терзання? Надто щирим було обрізання. 1

– весільне шатро

— —

М.М. ВАРШАВСЬКИЙ –

yqsBawraB qrm (1848 – 1907) Марк Варшавський народився 26 листопада 1848 року в Одесі. Поет і композитор, автор пісень у народному дусі. Закінчив юрфак Київського університету. Працював адвокатом, присяжним повіреним, складав і виконував пісні, що зачаровували не тільки простий люд, але й людей рівня ШоломOАлейхема, який сам узявся за видання цих пісень, здійснене 1900 року. Це була збірка “Їдише фолкслідер” (“Єврейські народні пісні”), що неодноразово перевидавалася в Росії та за кордоном. Його пісні відображали побут російського єврейства, а деякі – сподівання на повернення до Сіону. Найпопулярніші: “Ойфн припечек”, “АлефOбейс”, “Дос лід фун бройт” (“Пісня для хліба”) та інші. Пісні Варшавського й досі в репертуарі єврейських виконавців. Помер 1907 року у Києві. — — КОЛО ПРИПІЧКА Коло припічка, де не вичахлий В грубі жар шкварчить, Діти вкупочці коло вчителя, Що абетки вчить. – Дорогесенькі, пам’ятати слід, Те, чому я вчу, – не дива. Нумо, ще разок хором повторіть: Алеф, алеф 1– “а”. Не лінуйтеся, вчіться, діти мої, Через вас щоб я не ганьбивсь. Хто найперший з вас вивчить літери, Той одержить приз. Букви бачите? То назвіть мені: Комец,алеф, бейс. 1

тут і далі у приспівах – назви початкових літер єврейської абетки

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Не жахайтесь, живіть надіями, Спершу вчення – і труд, і піт. А зате як потім радіємо – Вміння, дітки, – солодкий плід.

Від неба їм дані пошана і статки, Про сварки ніколи не мали і гадки, Бо “Нотеле”, “Єнтеле” звалися лише. Їй літ сімдесят, він на десять старіший.

Тож повторимо, любі, знов і знов: Алеф, далед, вов...

Сьогодні відвідали вдвох синагогу, У злагоді ревно молилися Богу. Пан Біг допоміг, хай святиться Всевишній! Вже їй сімдесят, він – на десять старіший.

Старші станете, зрозумівши суть, Якщо Бог вас не вбереже: Скільки літер є, тих, що сльози ллють, Скільки їх наплакано вже. Любі дітоньки, повторімо знов: Алеф, заєн, вов...

Ідуть від молитви у парі додому, До столу, щоб їжу спожити потому, Щоб ранку удвох дочекатись безгрішно. Їй літ сімдесят, він на десять старіший.

Аби труднощам з вами сам на сам Ваші сили не підточить, Хай ці літери допоможуть вам, Придивляйтесь до них і вчіть.

Зі срібної миски дід вмився під вечір, Скажу вам, з єдино коштовної речі. – Чом, Єнтеле, чорна коса все сивіша? – Мені ж сімдесят, ти на десять старіший.

Отже, любі мої, повторімо знов: Алеф, ґімл, цвей вов...

– Та, щоб не зурочить, нівроку іще ти, Готуєш і рибу смачну, і паштети, Аж Гершеле,Цві перекаже й напише: Тобі сімдесят, я на десять старіший.

Коло припічка, де не вичахлий В грубі жар шкварчить, Діти вкупочці коло вчителя, Що абетки вчить. ЇЙ ЛІТ СІМДЕСЯТ, ВІН НА ДЕСЯТЬ СТАРІШИЙ Якраз п’ятдесята річниця припала, Як шлюб узяла гідна щастя ця пара. Старішають вкупі, як ластівки в стрісі. Їй літ сімдесят, він на десять старіший. Хоч дідо із бабцею всохли й змаліли, Вони одне одному любі та милі. Борідка зі зморшками радяться в тиші. Їй літ сімдесят, він на десять старіший. 86

М.М. ВАРШАВСЬКИЙ

Побожним і щедрим був Нотеле завше, Єврейські чесноти невтомно вславлявши. Тому, певно, Бог помогти їм і вирішив, Бо їй сімдесят, він на десять старіший. І бабця,красуня, взірцева дружина. Хіба це неправда, га, друже, скажи,но! А як посміхнеться, бувало, то й спишеш, Що їй сімдесят, він – на десять старіший. Як трохи винця їм до столу ще вродить, То діду і бабі світ колесом ходить, Крізь плюскіт – краплинами плинними десь там Її сімдесят і його більш на десять. 87

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Не бачиш хіба, світ кінця не надибав, І дядько мій Лейбуш козак хоч куди був, З колін не спускав Сосю, тітку розкішну, Їй літ сімдесят, він на десять старіший. Ой, гульки до ночі, вам спогад – керманич. Аж дідові бабця говорить: “Добраніч! Здоровий будь! Спи вже! Коли вгомонишся?” Їй літ сімдесят, він на десять старіший. І сіється з діда зужитість негожа, Народження сну дочекатись не може. І бабині очі крізь морок пильніші. Їй літ сімдесят, він на десять старіший. І в ліжку пригадує бабця знічев’я, Як був її Ноте іще нареченим, Який він був красень, читав гарні вірші... Їй літ сімдесят, він на десять старіший. І бабця у мрії пірнає одразу, Про що – я колись розповім іншим разом. Хай далі їм в парі ведеться не згірше. Їй літ сімдесят, він на десять старіший. — —

Іцхок#Лейбуш ПЕРЕЦ –

Xrp( wvbHljqcxy (1851 – 1915) Видатний єврейський письменник, один із родоначальників літеO ратури на їдиші, народився 30 травня 1851р. у Замості Люблінської губернії (тепер Замосць у Польщі) у родині торговця, переконаного противника хасидизму. З 3Oх років вивчав Тору, з 6Oи – Талмуд, з 12Oи – середньовічну єврейську філософію; знайомився з Кабалою й літературою Гаскали. Батько запрошував до нього вчителів івритської граматики, російської та німецької мов. Польську й французьку засвоїв самотужки. Тоді ж почав писати івритом і польською. 1870 р. одружився з дочкою поета й математика Ліхтенштейна, оселився у Сандомирі, став співвласником броварні, та невдовзі збанкрутів, шлюб розпався, і 1876Oго переїхав до Варшави. У часописі “ГаOшофар” з’явилися сатиричні вірші П. “Шутафім” (“Компаньйони”,1875), але сам автор вважав дебютом ліричний вірш “Лі омрім” (“Мені кажуть”, 1876, там само). 1876Oго випускає збірку віршів – власних та колишнього тестя. Повернувшись до Замостя, одружується з НехамоюOРахеллю РінгельO гейм. Хоче відкрити івритську школу, та на заваді стають ортодокси. Здає іспити на право займатися адвокатурою і 1878 р. відкриває успішну юридичну контору (вів навіть справи графа Замойського). Єврейські погроми початку 1880Oх спонукали розпочати переклад їдишем книги пророка Єхезкеля і скласти кілька ущипливих пісень (їдишем) у стилі бадхенів. Організував вечірні курси для робітників, які зусиллями ортодоксів невдовзі були закриті. У ті роки він літературною мовою євреїв вважав іврит, а в їдиші вбачав засіб прилучення простолюду до природничих та суспільних знань; перспективним вважав перехід на мову країни проживання, себто часткову асиміляцію. Через доноси 1889Oго р. позбавлений права юридичної діяльності. Переїхав до Варшави, де задля заробітку посів місце діловода єврейської громади міста (на якому й пропрацював до кінця життя). 1888 року у щорічнику ШоломOАлейхема “Ді їдише фолксбібліотек” (“Єврейська народна бібліотека”) побачила світ нова за жанром – сентиментальноOіронічна поема “Моніш” – про роман містечкового талмудиста з дияволицею Ліліт і про його пригоди у пеклі; 1889Oго – там само – низка оповідань, що відіграли визначну роль у розвитку єврейської літературної думки. У полемічних статтях та оповіданнях П. виступав проти антисемітських інсинуацій, і в той же час викривав ницість фанатизму, рабської покори, безпідставної віри у талан; безправ’я жінки. Оспівував красу відданості 89

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

і моральність щирого кохання. Серед класиків єврейської літератури він був найбільш чутливим до соціальноOполітичних процесів, що відбувалися в Росії та світі. Це знайшло відображення у його творах. Його вірші – то ціла епоха в єврейській літературі. Під час Першої світової війни опікувався безпритульними дітьми, створенням єврейських дитячих будинків, написав 107 віршів для дітей. За писанням 108Oго, 3 квітня 1915 року, його спіткала смерть. Увів як жанр у літературу їдишем віршовану драму. Створив 2 чудові драми, написані білим віршем – “Бай нахт ойфн алтн марк” (“Ніч на старому базарі”), 1907, та “Ін поліш дер кейт” (“На ланцюгові спокути”), 1909, у яких грань між реальністю та фантастикою, життям і смертю розмита. Перша із них ішла в ДОСЄТі з Міхоелсом і Зускіним у ролях бадхенів. — — ЛЮБОВ А. На твій балкон настромлюються очі Крізь темряву п’янку. Зів’яв квітник. Фіранка не тріпоче. Всі двері на замку. Душа моя пташиною вистрибує, З,за ґрат пірнає в вись І б’ється, б’ється у віконну шибу: О, зглянься і озвись! Стрімкій пташині заборони й кодекси Задушні й затісні. Дзвенять у серці зраненому, зводяться Замріяні пісні. Б. Ніч, хоч в око стрель. Свідків – ти і я. Солов’їну трель Ллє душа моя. Нічка тишу тче. Долі простягнусь. Може, хоч плачем Сну твого торкнусь? 90

ІЦХОКDЛЕЙБУШ ПЕРЕЦ

В. Кинувсь я на ліжко ночі, Молить мозок мій болючий: Розтули зболілі очі Світлом, відблиском летючім. Пурханням зірви, лелітко, Ворожіння павутини, Срібна зірко, ніжна квітко, Хай навколо сяйво лине! Вірити у щастя хочуть Чорні очі, сльози чулі. Губи, бліднучи, шепочуть, Хоч ні слова не розчую. Г. Народна мелодія Кам’яні палаци, Крижані балкони, Мармурові сходи, Золоті палати. Кришталево тане Сяйво в склі блискучім. Там моя кохана, Я за нею скучив. Наречена люба, Гарна, полум’яна... Поки нам до шлюбу, Як листок, зів’яну... РОЗРАДА Над людом зглянься, Боже мій, І Духом у серцях зміцній, Свічки не загаси твої, Ночей вітрами не труї! Не обдирай з нас листя вщерть, 91

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ІЦХОКDЛЕЙБУШ ПЕРЕЦ

Бо ніч – отрута, сон – то смерть! Над людом зглянься, Боже мій!

Зазирає кізка в вічі, Бо знадвору сонце кличе, Заграє промінчик,зайчик, І вона аж ніби плаче: – Бе,е,е!

Нам дух зміцни, в серцях сталій, Сяйни крізь морок уночі, – Простімось, в битву ідучи. Коли ж я руку простягну, То зрушу й стіну крижану – Хай тоне в пащі вогняній! Народ мій, в полум’ї мужній!

Був і я в твоєму віці... Двері відчиню в повітці, Прожогом з в’язниці кізка, І аж сміхом голос бризка: – Бе,е!

Народ, непереможним будь! Хай світло надихає путь Стовпом вогню – про ніч забудь! То сонячні потоки ллють, То промінь – золота стріла – Злетів з небесного крила! Розрадь народ мій, Боже мій!

ЦУЦЕНЯ Мале дурненьке цуценя Все власну тінь наздоганя. Кружля, аж світ в очах побляк, Не вхопить тіні ну ніяк.

КІЗКА Моя примхлива кізка О шостій – чи десь близько – Забачить небо голубе, Белькоче мрійно: бе та бе,е,е.

КАЧКА Водить качка каченята, Дибає, як бабця Ната1. Поспитай її саму: “Перевальцем ти чому?” Каже качка: “Бо я крячка, Не піхота, а морячка, Жодне з жовтих каченят Не крокує, як солдат, Бо червоні черевички Для води, не для травички!” 1

в оригіналі – бабця Єнта, бо “ентеле” – качечка (їдиш)

— —

Кізко діамантова, Грудку цукру дам тобі! З долоні цукор ізлизала І знов тієї ж відказала: – Бе,е,е...

МОРІС ВІНЧЕВСЬКИЙ

Що, поетичний цей жаргон?! Фантазії облиш ти! Хай ним спілкується Сморгонь, Але ж писати вірші?

Моріс ВІНЧЕВСЬКИЙ –

yqsB yqsBiiywenyB syrZm (1856 – 1932) Під цим псевдонімом ЛіпеOБенціон Новахович увійшов до історії європейської та світової культури. Народився він 9 серпня 1856 року у Янові, Ковенської губ. Був одним із зачинателів єврейської робітничої поезії. Писав також івритом. Перші твори івритом з’явилися 1873 р. у газеті “ГаOмаґґід” (“Вісник”). Рано зійшовся з радикальO ними колами та познайомився з радикальною російською літературою. 1877Oго р. переїхав до Німеччини, де вступив до лав соціалO демократичної партії. У Кенігсберзі заснував щомісячник “Асефат гагамім” (“Зібрання мудреців”) івритом, оприлюднив там низку віршів, статей, оповідань. 1878Oго його заарештували за звинуваO ченням у “соціалOнігілістській змові” і вислали за межі Пруссії. Наприкінці 1879Oго оселився в Лондоні, прожив там 15 років, ведучи активну соціалістичну пропаганду. Редагував першу соціалістичну газету “Дер пойлішер їдл” (“Польський єврейчик”). З 1894 року жив в Америці (НьюOЙорк). З 1897Oго р. бере участь у газетах “Цукунфт”(“Майбутнє”) і “Дер емес” (“Правда”). Його творчість просякнута любов’ю до знедолених і причетністю до народної долі. У 1921 розірвав з усіма колишніми однодумцями і вступив до компартії США. 1924 року відвідав Радянський Союз, де користувався величезною популярністю. Йому призначили довічну пенсію, пропонуючи назавжди залишитися в СРСР. Але він швидко зорієнтувався і не пристав на цю облесливу пропозицію. Він був багатожанровим письменником, драматургом. Серії його статей “Побіжні міркування божевільного філософа” відіграли визначну роль у розвитку жанру фейлетону. Його творчість мала деякий вплив на радянську їдишистську поезію 20Oх – 30Oх років. Зібрання творів у 10 томах вийшло у США 1927 – 1928 рр. Помер 18 березня 1932 року.

Відповідаю: Мова клуні? – Та в кожного свій гонор. Ще, мов латині, мов латуні, Виблискувать жаргону! Ні, друже, я не схаменусь, Не кину кпини й спів, Щоб їх, я їдишем клянусь, І дурень зрозумів. 1

їд – єврей (їдиш)

— —

— — “ЖАРГОН” Ось хтось, зачувши наспів мій, Зневажливо всміхнувсь: – Доволі, хлопче, веремій, Ти б, їде1, схаменувсь! 94

ШОЛОМDАЛЕЙХЕМ (РАБИНОВИЧ)

ШОЛОМ#АЛЕЙХЕМ (РАБИНОВИЧ) –

MkylijMvlw (1859 – 1916) ШоломOАлейхем (Рабинович Шолом), видатний єврейський письменник, народився 2 березня 1859 р. у Переяславі (нині ПереяславO Хмельницький) в ортодоксальній родині. До 15Oрічного віку вивчав саму тільки талмудичну писемність, потому, під впливом новоєврейської просвітницької літератури, перейнявся загальною освітою. У 1880 – 1882 рр. був громадським рабином у Лубнах. Потому жив у Києві, де займався торгівлею. Після жовтневих 1905 р. погромів на 2 роки виїхав до Америки. З 1909 р. через хворобу також мешкав за кордоном. Літературну діяльність розпочав наприкінці 1870Oх рр., але поO справжньому його талант розквітнув, коли він почав писати їдишем і став друкуватися в “Юдішес фолксблат” (“Єврейська народна газета”). Начерки й оповідання одразу привернули до нього увагу колоритністю мови й тонким гумором. Включився до боротьби з бульварщиною, за розвиток читацьких смаків. Написав побутовий роман “Сендер Бланк” і заснував щорічник “Юдіше бібліотек”, де з’явилися його романи “Стемпеню” та “Йоселе Соловей”, що мали великий успіх. Перший із цих романів присвячений “дідусю” Менделе МойхерOСфоріму, якого вважав своїм учителем. Але Ш.OА. не копіює, в нього своя манера, свій кут зору. Писав здебільшого прозу, просякнуту гірким гумором та лірикою. Писав щонайбільше “низькою”, народною мовою – їдишем, але інколи – івритом і російською, досконало володіючи обома цими мовами. “Маленьких” людей він наділяє могутньою зброєю – сміхом. Але його касрилівці не тільки дотепникиOгумористи, а й скептики, фантазериOмрійники. Добрим гумором і оптимізмом наділений найтиповіший персонаж – Тев’єOмолочар. З кінця 1880Oх років Ш.OА. неодноразово виїздив за кордон. 1914 р. змушений був з усією родиною виїхати до США, де й помер 13 травня 1916 р. — —

Сміявся з себе, сміхом жив – На ґлузи брав він світ весь білий. Та світ однак не затужив. А він – весь вік промучивсь, бідний! І в смертний час, як від душі Сміялись всі, забувши смуток лютий, Він потай плач в собі душив, Аби не бачили те люди. — —

АВТОЕПІТАФІЯ Під цим лежить простий єврей – Він був письменником з народу, Весь вік писав він для людей Звання простого й роду. 96

ШИМЕНDШМУЕЛЬ ФРУГ

Шимен#Шмуель ФРУГ –

gvrp lavmwjNvimw (1860 – 1916) ШименOШмуель (Семен) Фруг народився 1860 року в єврейській землеробській колонії Бобровий Кут, Херсонської губернії, де одержав освіту в початковій школі колонії. Виросши серед вільної української природи, змалку закохався в неї, що справило великий вплив на всю його подальшу творчість. 1879Oго надрукував перший вірш (у “Рассвет” [“Світанок”]). Писав російською, їдишем, івритом. Увійшов як поет до російської літератури, користувався популярністю. Його поезію відрізняла жвава, легка мова, музикальність. Вихований у найкращих традиціях єврейського маскілізму, перед жахом погромів 1881Oго р. став “співцем гнаного народу” і найбільш натхненним виразником почуття гіркоти й відчаю, що охопило єврейську інтелігенцію після краху ідеалів. Він настільки перейнявся народним горем і надіями, що в нього, лірика за хистом та уподобаннями, не лишилося місця на висловлювання особистих почуттів, порухів серця. Якщо вони й прохоплюються, то в таких віршах Фруг видається багатослівним, холодним, позбавленим своєрідності. Тим яскравіший і могутніший його вірш, коли римами стають сльози гнаного народу, – тоді в мові немає зайвих слів, стара єреміада здається новою. “Кожне зі слів у тій пісні – стогоном рідних могил, сотень життів закатованих, сотень загублених сил”. Незважаючи на важкі роки, Ф. не розгубив віри у краще майбутнє, не відмовився від заповітів попереднього покоління. Він відкриває цілий світ ідеалів у мові пророків, законовчителів сивої давнини. У ліриці пророчого жанру Ф. досяг найвищих успіхів. Стриманий пафос, який інколи все ж проривався, у поєднанні з простотою слова й енергійним ритмом, слугував чудовою оболонкою для імпровізацій, які до Фруга звучали солодкаво, єлейно. Після багатьох років творчої роботи написав сповнені свіжої юності “Сіоніди”: “Житимем у пристрасній жадобі радощів, плекатимем ланів кожен колосочок щастям, щоб він життєдайно силою повнів!..” Відродження народу бачить “на власній ниві”, але не припускає можливості його без відродження мови предків, любов до якої всотав із дитинства, та боявся, що “недовго ждати нам тих днів, коли і напису сумлінний вже не вчитає у журбі, надгробок стрівши старовинний”. Ось чому він із захватом вітав паростки живої мови у Палестині. 98

Тривалий час намагався влаштуватися у Петербурзі, нарешті, у віці майже п’ятдесяти років, переїхав до Одеси, де потрапив у дружнє середовище. Саме тоді почав писати вірші здебільшого їдишем, став одним із зачинателів їдишистської поезії. Перше зібрання поезій їдишем вийшло 1896Oго р. (“Лідер ун ґеданкен” – “Пісні і спогади”), а 1904 – повне зібрання у 2Oх томах. Деякі твори Фруга покладені на музику. Хвороба й злидні призвели до передчасної смерті на 56Oму році життя, 22 вересня 1916 року. Ховала його вся єврейська Одеса, за труною йшло близько 100 тис. чоловік. — —

ПІСОК І КАМІННЯ Палає місяць, мерехтять зірки, Ніч огорнула гори і долини. Читаю вкотре книгу цю стару, І знову з неї голос Божий лине. Збираю сяйво літер у слова, Вичитую з них Божу клятву, чую: “Народе мій, будь, як зірки небес, Як той пісок, якого не злічу я”. Мій Господи! Хай слів Твоїх засів Не пропаде, й призначене здійсниться, І зійде з Божих осяйних велінь У ці часи, у цьому певнім місці. Хай вперше Божий глас об’явить нас, Відчуємо і вивчимо уроки: Напризволяще кинутий пісок, Ми робимо непевні перші кроки. Так, ми – Твій розпорошений пісок, В ганьбі і кпинах – попід ноги камінь. Хіба для нас небесна височінь? То як же Бог нас визначив зірками? 99

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ЄВРЕЙСЬКЕ ДИТЯ Копанка вікна глибока В осяйному дні. Хто ж там хробаком безоким Бачиться мені? Чи, народжений у надрах, Вріс у ту пітьму, Де повік в підземних мандрах Борсатись йому? Хробачок у шибці темній, Сліпачок німий, Вік дитячий – біль даремний, Бідний синку мій! Неньки Хави колискова – То не пісня – схлип, Не веселий, не казковий, Тільки рип та рип. “Радісно садок і поле, Граючись, вітай. З долі бідної на волю Вітерцем злітай”. Ні! З отих джерел скорботи Скарги – не пісні. Ти єврейських сліз гіркоту Вибачай мені!

ШИМЕНDШМУЕЛЬ ФРУГ

Від колиски до кончини Стежка навпрошки. Виростай, мов пагін, сину. Ллє ріка роки. ЕЛЕГІЯ (на муз. К. Стеценка) Занеси мою душу у синю ту даль, Де степ, наче з золота, ліг на просторі, Без кінця, як моя непорушна печаль, Як моє неустаннеє горе. Розбужу я надії минулі мої, І теплую віру, і мрії весняні, І як річка свавільна в широкім степу, Розіллюся гіркими сльозами. І на струни гучні я ударю в той час, І ринуть потоком забутії звуки, Разом виллє душа ціле море образ – Безконечної тяжкої муки. Занеси мою душу у синю ту даль, Де степ, наче з золота, ліг на просторі, Без кінця, як моя непорушна печаль, Як моє неустаннеє горе. — —

Геть зітхання проминулі. Спи, моє дитя. Проспіваю – люлі,люлі – Все твоє життя. Ці зітхання сумовиті, Голод, жах – терпи. Зимно. Спить усе на світі. Й ти, дитинко, спи. 100

101

МОРІС РОЗЕНФЕЛЬД

Моріс РОЗЕНФЕЛЬД –

1920 р. Помер так само тяжко, як і жив, у злиднях та самоті, 22 червня 1923 року, у НьюOЙорку. Похований поряд із ШоломOАлейхемом на кладовищі Маунт Кармел у Брукліні.

dlipnizZr syrZm

— —

(1862 – 1923) Син бідного торговця рибою (справжнє ім’я Мойше Яків Алтер) із села Бокша під Сувалками народився 28 грудня 1862 року. Там же кілька років навчався у хедері. Рано одружившись і опинившись на утриманні тестя, вивчав у бетOмідраші Гемару, читаючи у той же час світську літературу. У 15 років написав перший вірш. 1882 року покинув рідні місця, тинявся по різних країнах, змінюючи фах за фахом і ніде не знаходячи притулку. Нарешті 1886 року осів у НьюOЙорку. Там 18 років пропрацював прасувальником. Друкував вірші у “НьюOЙоркер їдише фольксцайтунг” (“НьюOЙоркський єврейський народний часоO пис), і вони невдовзі набули популярності. Тим не менш, перші збірки віршів “Ді ґлоке” (“Дзвін”, 1888) та “Ді блуменOкетте” (“Вінки”, 1890) не мали успіху. Опісля друкувався у “Дер морґенOштерн” (“Вранішня зірка”), “Їдишер фолксблат” (“Єврейська народна газета”) (обидві газети – петербурзькі), в анархістській газеті “Варгайт” (“Правда”), виступав із читанням власних віршів у робітничих клубах. Належав до плеяди так званих “пролетарських поетів”, яких ніколи не згадували поодинці: Едельштадт, Бовшовер, Вінчевський і він, Розенфельд. Вірші його користувалися популярністю серед робітників. Проте поет відчував себе вдвічі нещасливим: як пролетар і як єврей. Тяжко захворівши, покинув важку працю прасувальника і став розносити книги. Написав лібрето опери “Дер лецтер коген” (“Останній первосвященик”), постановка якої була здійснена в НьюOЙорку 1896 року. Вірші Р. почали включати до колективних збірок та антологій. У віршах продовжував закликати до класової боротьби, але в них з’явилися й національні мотиви. 1899Oго р. газета “Арбетер фрайнд” (“Друг робітника”) обурювалася: “Ревний революціонер Розенфельд став плакальником Сіону”. Незважаючи на тяжкі випробування (помер єдиний 15Oрічний син, сам був напівпаралізований, йому загрожувала сліпота), у поетичній майстерності саме тепер поет сягнув найвищого розквіту. Вийшли зібрання творів “Шріфтн” (Твори”) у 6 томах (1908 – 1910, НьюOЙорк) “Гевейлте шріфтн” (“Вибрані твори” у 3 т., 1912, НьюO Йорк) тощо, художні біографії Гейне та Галеві. 1908Oго р. здійснив поїздку до Західної Європи та Галичини (вірогідно, саме тоді познайомився з І. Франком – В.Б.), де був захоплено зустрінутий читачами. Потім поетична майстерність почала згасати. Одна з останніх прижиттєвих збірок, “Лідер” (“Вірші”), видана у Радянській Росії 102

МОЯ ПІСНЯ (зі збірки “Lieder des ghetto”)

О вірте, не золота бренькіт мені Викликає з серця пісні, Не ласка панів та принуки Настроюють струн моїх згуки. Тільки рабське зітхання й стогнання Викликає мій спів, Те горюче співання й благання За моїх убогих братів. Отак зійшла юність, неначе у сні, І мужа знесилюють труди. Чи можуть за теє віддячить мені Убогії люди? У них лише сльози за сльози тепер Замість золотої мамони; На сльози то я мільйонер І плачу за мільйони*. Неділя (Львів) 1911. Ч. 24. * Lieder des Ghetto von Morris Rosenfeld. Autor –

Übertragung aus dem Jüdischen von

Berthold Feiwel, mit Zeichnungen von E.M. Lilien. Berlin: Fünfte Auflage, [без року].

ПІСНЯ РОБІТНИКІВ Гребем ми роботу, Шваркочуть машини, Добра нагрібаємо много; Та що ми наробим, І що наспособим, І що назгрібаєм, Собі здобуваєм Лиш голод, і муку. І більше нічого. 103

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

МОРІС РОЗЕНФЕЛЬД

Уранці з дому гонить труд, А пізно відпускає в дім; Чужа для мене власна кров, Дитя немов чуже зовсім.

Шваркочуть машини Щодня, щогодини, Та що нам із того, дурним? Лиш мрії й надії На кращії дії, І праця без впину, Така ж до загину, І гнуться під ігом страшним.

Додому я спішу в журбі В холодну, темну ніч. Питає жінка: “Як велось тобі?” А хлопчик ліг уже на піч.

Весело гуркоче Наш “Зінґер”1 до ночі; Цей гуркіт приємний майстрам; Та в гуркоті тому Такому шпаркому Бренять наші сльози, Таяться погрози, Гуркочуть прокляття усім лихварям. Ми люди зарібні Співати не здібні, Лиш руки потрібні Для власті і звад багачам; Гребем і гуркочем, Поки дотолочим До вічності темної брам.

“Зінґер” – машина (швейна).

МОЯ ДИТИНА Дитина в мене ніжна й мила, Хлоп’я, як оксамит. Гляджу на нього, то й здається, Що мій увесь сей світ. Та ах, се любеє дитя Я рідко бачу граючи, А найчастіше бачу в сні, Як пізно прийду уночі. 104

Я чую се й при ліжку вже, Ніяк не видержу! У мене серце живо б’є: “Збужу його, збужу!” Над ліжком похилюсь і жду, І жаль мене здійма, А хлопчик промовля крізь сон: “Чи татка ще нема?”

1911р. 1

“Він чемний, милий був весь день І все питав: “Мама! Чи скоро татко прийде наш? Чом досі ще нема?”

Цілую в очі я дитя. Воно прокинесь. – “Синку мій!” Він гляне й усміхнеться І знов засне, як стій. “Ось татко твій, дитя моє, А ось дарунок твій!” Та він крізь сон знов промовля: “О, де ж ти, татку мій?” І серце в мене біль стиска, І налягає тьма: “Дитя моє, не знаєш ти, Що скоро запитаєш ти: “Скажи, скажи, мама, Чи татка вже зовсім нема?” 105

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

МОЯ МИЛА Вітай, благословенна будь, Моє ти щастя, мій спокою! Сюди приходиш ти побуть В моїй робітні тій зі мною. Даремно, мила, ти прийшла, Для тебе місце се погане. Тут парно, душно, пилу мла – Йди геть, дитя моє кохане! Не смію тут тебе вітать Ані обнять, кохана ти моя! Все тут продав я, руки й зір, І час, і силу – все те не моє. Хоч жить без тебе – смерть мені, Проте прошу тебе мене лишить. Тут місце лиш завзятої борні, Не хочеш згинуть, мусиш шить і шить. Прийди по тім, прийди в мій дім, Коли настане темна ніч; Тоді я вільний, твій зовсім, Почнеться в нас любовна річ. Я схилю голову тобі на грудь Ізлегка руки обійму, І розповім тобі я стиха, Як много вдень терпів я лиха. І цілуватиму тебе тоді, І обіллю твій вид сльозами, Тобі повірю все моє добро, Тайни не буде між нами. Найкраща співанка моя Тебе тут мило привітає, 106

МОРІС РОЗЕНФЕЛЬД

І кожне слово, що мені ти скажеш, Музикою в моїй душі заграє. Тепер же, мила, геть іди, Бо тут не місце для любови. Життя для нас почнеться аж тоді, Як ніч нам хвилю дасть обнови.

БОЖИЙ ЛЮД У сумнівах я зупинивсь та в жалях: Сюди один простягся, туди другий шлях. І голос ізгори почув я: “Встань і йди!” “По твому розказу, о пане мій, але куди?” Не знаю, на котрий із тих шляхів пуститься, Щоб там дійти, де світ мені міг проясниться, Де в вірності й любови ми всі могли б з’єднаться. Не знаю, пане мій, на котрий шлях податься. У грудях серця стук, в душі немало мук, І ледве зношу вже тягар і злобу злюк, І ноги втомлені вже ледве топчуть слід, Оба шляхи важкий віщують хід. Та голос чую знов: “Іди!” І встав я, щоб іти. Чи дійду до мети, чи зблуджу на пути? Ти, отче, проведи к добру стопу мою! В твої, мій Боже, руки себе я віддаю. Ти вів мене колись через Червоне море, І шлях мені через пустиню промостив, То чей же і тепер мене не зборе горе, Коли мандрівця ти свого не опустив. І так, вповаючи на тебе, Боже мій, Беру я в руку знов старий мандрівний кий, І хай камені й терни вкривають шлях, Я сміло йду в твоїх, о Господи, руках! 107

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

БУРЯ НА МОРІ Пекельная буря на морі лютує. Гойго! Мов звір дикий, на здобич чатує. А там корабель! Ну ж на нього! Тарах! Та він не дається, Здіймається, гнеться, І стогне, і б’ється В водяних ярах. Поскрипують машти, лопочуть вітрила. Ось скеля підводна свій гребінь укрила Піною, туди гонить буря судно. Судно, опираясь, Бореться, змагаясь, Аби не попасти на пагубне дно. Воно раз потане, то знов вирне вгору, Подасться назад, то вперед рине впору. Тепер, як бальоном, ним граються хвилі, Бурхають, хлюпочуть, На поклад підскочуть, То знов на боки опадають, безсилі. Все море реве, підіймаясь валами, І бризькає паром та піни клубами, Кипить, і клекоче, й бурлить аж до дна, Мов з жадоби смерти, Життя щоб пожерти, Свою пасть роззявляє безодня грізна. А між пасажирами лемент і крики, Смертельна тривога, перестрах великий, І кождий душею зітхає до Бога: “О Боже ласкавий, Зміни суд свій правий! Нехай нас твоя порятує підмога!” Квилять малі діти, жіноцтво ридає, Гріхи свої кождий в душі сповідає. 108

МОРІС РОЗЕНФЕЛЬД

Заплакані очі, хвилюється грудь. Душа мов злітає, Тіла дрож проймає. “О змилуйся, Боже, і ласкав нам будь!” Внизу під помостом два старці сиділи Бік о бік на лавці, мов заіржавілі, Спокійні, байдужі, в задумі німій, Немов їм нічого Не грозить лихого, Немов все довкола безпечно й спокій. А море реве, підіймаються води, А буря знай виє і страшить народи, Клекочуть котли і сигнали ревуть. Ті два лише тихо Не дбають про лихо, Мовчать, мов нічого лихого не ждуть.

НА КЛАДОВИЩІ Ніч тиха. Місяць сяє. Блищать, моргають зорі. Бог сну несе мене через життя і смерть По темному просторі. Оце кладовище широке, Тут сплять злі й добрі, друзі й вороги, Поховане щастя, схоронене горе, Пан обік слуги. Лиш інколи листям верба зашумить, І вітер заграє гілками, А поле широке мовчить і мовчить, Мовчать і мертві віками. Могил много сотень, німих і холодних. Гляджу, і жаль серце стискає. Побожних, безбожних, ситих чи голодних, Ріжниці між ними немає. 109

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Понад кладовищем ось вітер подув І зашелестів у листках. “Мир вам тут, мир вам! – немов я почув, – І мир, і спокій у ямках!” І я стрепенувся. Бог сну промовля: “Направо й наліво – камінне. Глянь добре на камінь один і другий, Пізнаєш моє добро нині”.

МОРІС РОЗЕНФЕЛЬД

А та робітницька могилка пуста, Душа полетіла до неба, Життя виссало з тіла всі сльози й гріхи, То й цвітів на гробі не треба”. — —

І глянув я на могилки, В душі здивування і страх: Одна вся гола й пуста, Друга ж уся у цвітках, у цвітках. “Чом гріб сей голий і пустий? – Спитав я в бога сну, – А чом другий в цвітках рясний? Скажи мені вину!” “В тім гробі під цвітками спить Мучитель і жмикрут; Весь вік він мучив,висисав Робучий, бідний люд. Кров люду пив він, як вино, І працею його кормився, І се було те золотеє дно, З якого він товстів і багатився. Не мучила його ніколи совість, Не страшили погрози; По смерті ж цвіти вкрили гріб його – Се робітницькі сльози. Вони тут на гробі цвітуть і цвітуть, Могилу красять,покривають, Та в гробі душа не виходить із тіла, Бо сльози її не пускають. 110

111

С. АНDСЬКИЙ

С. АН#СЬКИЙ – yqsjna (1863 – 1920)

Семен (ШлоймеOЗангвіл) Раппопорт, відомий за псевдонімом С. АнOський, народився 1863 року. З юнацьких років перемінив багато професій: був кравцем, палітурником, працював на фабриках, був навіть шахтарем (на соляних шахтах Слов’яносербського повіту КатериноO славської губ.), захоплювався народництвом, мешкав серед селян та гірників, викладав російську мову сільським дітям, збирав фольклорний та етнографічний матеріал, частково опублікований Г. Успенським у нарисі “Народные песни”. За порадою Г. Успенського переїхав до Петербурга, потім жив у Парижі і знову – в Петербурзі. 1892Oго р. емігрував до Палестини, де написав низку оповідань із життя франO цузьких робітників та дослідження “Очерки народной литературы” (СП, 1894) та “Народ и книга” (1902, рукопис). Повернувшись до Росії, записував народні легенди, хасидські перекази, писав оповідання з життя єврейської бідноти. Брав участь у єврейських і російських народницьких організаціях. Виступав із лекціями про єврейське мистецтво, літературу і фольклор у Києві та інших містах України. У 1911 – 1914 рр. працював на Поділлі й Волині, під час І Світової війни – в Галичині. Завдяки А. врятовані цінні матеріали з єврейської історії й культури з місць бойових дій. Широкої відомості набули його революційні вірші, один із них, “Клятва”, став гімном Бунду. Знаною і популярною була також його п’єса “Діббук”. Помер 8 листопада 1920 року у голодній і спустошеній Варшаві, куди втік від більшовиків. — — *** Сліз море солоне – без краю, без дна, Воно, мов пекельне провалля. Ні з чим не зіставна його глибина, Бо кров’ю його доливали. Цю прірву поглибили тисячоліть Облуди, страждання, погрози, Та людство невтомно продовжує лить По краплі – кривавицю й сльози. Єврейство наплакало чи не найбільш, Бо жертви його – без упину. 112

І спльовують хвилі нестримний капіж – Криваву розбурхану піну.

КРАВЕЦЬ Крива хатинка – нещастя жмутком, Кутки завалені сміттям зужитим. Тут зимно, сумно, відгонить смутком. Кравець, хоч хворий, а має шити. Кравця аж трусить, То й голка вкусить. Не хоче – мусить: Обсіли злидні. Без хліба три дні, Без хліба три дні. Лице пожовкле, мов точить шашіль, Та вправна голка щодня, щоночі. Болюче рве йому груди кашель, Аж випікає сльозами очі. Кравця аж трусить, То й голка вкусить. Не хоче – мусить: Обсіли злидні. Без хліба три дні, Без хліба три дні. А вдома тоскно, а вдома пустка. Зітхає ліжко, кляне бідаху. І каганець не розрадить туску, І грає дощ в дріботушки з дахом. Кравця аж трусить, То й голка вкусить. Не хоче – мусить: Обсіли злидні. Без хліба три дні, Без хліба три дні. Світ напосів на кравцеві плечі, І душу, й серце ладен дожерти. Живий – чи жахом від холоднечі? Аніж так жити, то краще вмерти. 113

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Кравця аж трусить, То й голка вкусить. Не хоче – мусить: Обсіли злидні. Без хліба три дні, Без хліба три дні. ЕМІГРАНТСЬКА ПІСНЯ Ніде не закорінений, Блукаю між країнами. Та голод,холод скрізь. Заблуканий, згорьований, Морями замордований, – О світе, я зморивсь! Негодами знеможений, Та вдома все ж народжений І включений у звіт, – Чого ж мене з огидою Шмагає й штормом кидає Немилий білий світ? Розкреслений кордонами, Цей світ не для бездомного – Ні друзів, ні грошви. Куди мені податися? Перебираю дати всі, Моря і острови. Тисячолітні блукачі, Нема де виспатись вночі, Спинитись де – нема. Курить за нами димний шлях, Бракує сил, і справи – швах. Дарма! Усе дарма! На вимогу найвищих сил Мене світами рок носив, – Всіх не злічити міст. Навічно вся моя сім’я – 114

С. АНDСЬКИЙ

Лиш віра пресвята моя, Блукань одвічний зміст. Міцна рука мене жене На скелі, в море крижане. Геройства треба скрізь. У найми, в прийми – де вже тут? Вогонь, і кров, і бруд, і блуд. О світе, схаменись! Постань, новітній світ розрад, Де право, доброта і лад, І всім закон один. Чи перешкод я не зборов? Міцний підмурок – дух і кров, Бо я – громадянин! КЛЯТВА Трудящі, нужденні! Сестри й братове, Сіяні в порох по селах, містах, – Єднаймось! Єднає нас величі стяг, Що гнівом здригнувся, червоний від крові, – На смерть і життя ним поклястись готові! Небо й земля хай почують зарок, Свідки нам – світло зірок, Клянемось, клянемось, Крізь кров – кожен крок, Крізь сльози – єднання урок! Хай зміненим, звеличеним Погляне світ у вічі нам, Хай набере снаги. Зрости його потужності На нашій крові й мужності, Братове дорогі! Правдивими святими Пройдемо всі світи ми! — — 115

РОЗА ҐОЛЬДШТЕЙН

Лиш ти, народе мій, моє життя, мій скарб! Лише тебе за батька маю!

Роза ҐОЛЬДШТЕЙН –

NHewdlZg izZr (бл. 1870 – ?) Народилася близько 1870 року в місті Пирятині на Полтавщині. Працювала й друкувалася в “Єврейській бібліотеці”, друкувалася також в інших російських та єврейських виданнях. Її вірші та пісні були достатньо знаними серед містечкового єврейства. — — МОЄМУ НАРОДОВІ Я впізнаю тебе! До болю й сліз, Історії тортур душі і тіла Народженням я приросла колись, Я власним серцем прикипіла. Карбуючи здавен шлях літописний свій, Всі сторінки списав ти кров’ю І пробудив мене до слова й дій, Єство наснаживши любов’ю. Колишній час минув, не ставлю вже свічок – Чужі кумири згасли! До втрачених святинь, до рідних болячок, – Історію писати власну! Ти спалений, як стій, і, як тріски, Беззахисні, жертовні діти. Пробачиш, любий люде, гріх жаский? Постань живим, аби життю радіти!

ЄВРЕЙСЬКА МУЗА (Елегія) О музо єврейська! Писання й ридання, Мов мамині сльози гіркі, У долі сирітській надія остання В далекі голодні роки!.. Зіпершись на костур, підсіла під клунок, Мов вітер зігнув деревце. Чоло її в зморшках від болю і думи, Змарніле і схудле лице. Надгробками станцій карбуються далі, Завбачні путівники Шляхів незворотних бездомної долі, Шикуються в дні і роки. В очах кістяки з блискавицями в змові. О владо вогню над життям! Накаже – і віршем палатиму знову В пекельних ночах до нестям!.. Як сяйво веселощів бачити любо У світлі розквітлих очей! Замовкни, знемого! Зникай, болю згубо! У стріл – з луком злука, ачей!.. — —

І геть богів чужих! Віднині їм не раб! До неба руки я здіймаю: 116

117

ЄГОАШ (БЛЮМГАРТЕН ШЛОМО)

ЄГОАШ (Блюмгартен Шломо) –

wavhy (1872 – 1927) Народився 6 вересня 1872 р. у містечку на кордоні між Росією та Німеччиною. Навчався в хедері, а 1885Oго р. – у Воложинській єшиві, самотужки оволодів російською та кількома іноземними мовами. Писати почав івритом. Перші вірші їдишем І.Л. Перец надрукував у збірках “Юдіше бібліотек” (“Єврейська бібліотека”) за 1891 р., коли автор приїхав до Варшави, до І.Л. Переца, зі своїми віршами. Той схвалив, прорік велике майбутнє. Та юнака потягло до Америки, куди він емігрував 1890Oго р., там захворів на сухоти і кілька років майже не писав, вилікувався, об’їздив півсвіту, 1915 р. повернувся до НьюOЙорка. З 1900 р. зайнявся інтенсивною літературною працею, публікувався у найпрестижніших журналах. Писав вірші, поеми, балади, байки, перекладав Езопа і Лафонтена, рубаї Омара Хаяма, твори Байрона на біблійні теми. 1907Oго р. вийшла перша збірка його віршів “Гезамлте лідер” (“Збірка віршів”). Перец назвав її “початком нової єврейської поезії”. Головний труд його життя – переклад Біблії на їдиш. Перекладу передувало вивчення старих текстів івритом, їдишем, грецькою та арамейською. Разом із Є. Співаком (1861 – 1927) уклав “Їдиш верO тербух” (Словник), 1911, що містив 4 тис. арамейських та івритських слів, які ввійшли до їдишу. Коментарі Є. до Біблії розкривають методику тлумачення темних місць оригіналу. Перу Є. належать також книги прозових мініатюр і дорожних нотаток, поетичні переспіви біблійних легенд. Але й поетична спадщина його величезна. Вірші його багато в чому випереджають творчі пошуки “інзихістів” (тобто групи “Ін зих”). Помер він 16 січня 1927 р.

Питаю книжку: як же тут Він опинивсь? Рядки й минуле мовчазні Як і колись. А на одному з пелюстків Сліди були... То плакав хтось. Але ж бо хто? Де? І коли? Цілую мертву квітку я, Мов серця плач мого. Хтось же кохав колись когось... А хто? Й кого? — —

— — МЕРТВА РУЖА І раптом з книжки випада Троянди цвіт, Сухий і мертвий, наче сон Юнацьких літ. 118

119

ХАЇМ НАХМАН БЯЛИК

Хаїм Нахман БЯЛИК –

qylayb NmcnjMHc (1873 – 1934) Народився 9 січня 1873 року у Радах на Волині у бідній родині. Перші 5 років життя провів у сільській глушині, у тиші лісів і ланів, зачарований красою довколишньої природи. Майже на всіх етапах творчості повертався до перших вражень дитинства і втілював їх у віршах: “Весна”, “Метелик”, “Зорі”. У поемі “ГаOбреха” (“Затока”) став, на березі якого поет хлопчаком годинами стежив за відбитком у ньому сонця, стає символом поезії та мистецтва. Позбавлений служби, батько Б. переїхав до Житомира, де оселився з родиною у передмісті. 1880Oго р., після смерті батька, мати віддала майбутнього поета на виховання дідові. Тут хлопчик поступив у хедер. У поемі “Аві” (“Мій батько”) Б. із величезним трагізмом зіставляє образ батька, мрійника й містика, з ницістю довколишньої дійсності. Дід був суворим і побожним талмудистом. За життя в діда в хлопчака зароджуються різні, часом несумісні пристрасті: 1) потяг до пустощів, ігор і забав; 2) потяг до самотності, бажання втекти й сховатися, віддатися мріям; 3) потяг до книг. У 13 років хлопець переходить до бетOгаOмідрашу, де знайомиться з містичним ученням Кабали. Образ учняOвідлюдника змальований поетом в одній із ранніх поем “ГаO матмід” (“Подвижник”). Однак і в цьому закритому навчальному закладі відчувається вплив Гаскали, і сюди потрапляють світські книги, твори просвітників. Вирішивши здобути загальну освіту, майбутній поет прямує до Воложинської єшиви, сподіваючись на ширше вивчення світських дисциплін. Тоді ж без сторонньої допомоги почав вивчати російську мову, і першою прочитаною книгою були поезії С. Фруга. У дусі романтизму написаний перший оприлюднений вірш Бялика “Ел гаOціпор” (“До ластівки”) (альманах І.OХ. Равницького “ГаOпардес”, 1892). Для поповнення освіти Б. їде до Одеси, де й жив (із незначними перервами) з 1899 до 1921 року. Дізнавшись про смертельну хворобу діда, змушений повернутися до Житомира, де одружується з Манею Авербух і деякий час займається лісоторгівлею. У цей період пише перший викривальний вірш “Ахен гацир гаOам” (“Як суха трава”), що розпочав славетний цикл “Пісень гніву”. Популярність Б. швидко зростає, й на запрошення знаних діячів літератури й культури він повертається до Одеси. Там написав головні свої твори, працював над перекладом повного зібрання творів Г. Гейне. Разом із Равницьким і 120

БенOЦіоном засновує видавництво “Морія” (“Наука”). 1902Oго р. виходить перша збірка віршів, 1903 – “Сказання про погром”, яке сам же поет, відчуваючи важливість цього програмного твору, навіяного жахливим Кишинівським погромом, перекладає їдишем з івриту (під назвою “У місті різанини”). Велике горе, що спіткало нас, та страшніша ганьба жертви, яка не чинить спротиву, – ось основна думка поеми. Цей твір зробив Б. найпопулярнішим із єврейських поетів. Разом із Равницьким Б. видав капітальну працю – антологію легенд, оповідей, притч та крилатих висловів – витягів із Талмуду та Мідраша. У збиранні свідчень минулого та фольклору вбачав першочергове завдання діячів культури. Видає збірку віршів їдишем “Фун цар ун цорн” (“Про печаль і гнів”, 1906). Переклав івритом “Дон Кіхота” Сервантеса та “Вільгельма Телля” Шіллера. “Для мене Бялик – великий поет, рідкісне та досконале втілення духу свого народу... ніби ІлляOпророк... і ніби богоборецьOЙов”, – писав М. Горький, прочитавши Б. в російських перекладах (стаття “Про Бялика”, 1916). 1907Oго та 1913Oго рр. Бялик бере участь у сіоністських конгресах. 1909Oго – відвідує Палестину, де має змогу упевнитись у власній популярності. Одна з його пісень, “Біркат ам” (“Богообраний народ”), стала гімном робітників ішува. В Одесі Б. мешкав до 1921Oго р., коли з дозволу Леніна (на прохання Горького) разом із групою єврейських письменників покинув Радянський Союз. Після чотирирічного переO бування у Берліні 1924 року переїхав до ТельOАвіва, де почався новий, суто івритський період його діяльності. Він одразу стає центральною постаттю у культурному житті країни. У помешканні Б. щотижня відбувалися культурноOпросвітницькі симпозіуми. 1926 року поет здійснює турне по США. Займається систематичною науковою працею зі збирання літературної спадщини. Видає 6Oтомне зібрання творів ІбнOҐабіроля і готує видання віршів Єгуди Галеві та Ібн Езри. Б. є засновником дитячої літератури івритом. Перед смертю публікує незакінчену поему “Ятмут” (“Сирітство”), де постають картини дитинства й образи батьків. Помер поет у Відні 4 липня 1934 року. Після смерті поета його будинок став музеєм. Поетичну творчість Б. можна підрозділити на 4 етапи: 1Oй – овіяний смутком і печаллю, 2Oй – превалювання бентежних настроїв, посилення викривальних мотивів, невдоволення рабською покорою власного народу і заклик до відродження (“Мерці пустелі”); 3Oй – період розчарувань, творчість цього періоду просякнута песимістичними настроями: “Мій молот не знайшов собі ковадла”. Потому – двадцятирічне поетичне мовчання, що зрідка переривається ліричними сповідями: “Не поет, не пророк я, лише лісоруб, і сокира покірна руці працелюбній”. Поетична творчість Б. віддзеркалює боротьбу двох 121

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

протилежних начал: особистого й національного, земного й духовного, бунтівного новаторства й інтимної прихильності до традицій, викривального пафосу давньоізраїльських пророків і глибокого ліризму. Вона відображає внутрішній конфлікт цілого покоління. Б. таврує асиміляцію не тільки тому, що вона є зрадою своєму народові, а й тому, що веде до моральної спустошеності. Сумуючи за цілісністю й гармонією, поет безстрашно оголює трагізм єврейського життя. “Брехати ви навчені в серці своїм... / В кумир іновірця і мармур чужий / Вдихнули свій пломінь душею живою...” Б. звільнив поетичну мову від штампів і канонів, надавши своєму стилеві небувалої доти гнучкості. Він – єдиний із поетів ХХ ст., чиї твори сформували духовний світ цілого покоління єврейства в Росії, Східній Європі та Ізраїлі. Ще на початку сторіччя він передбачав трагедію східноєвропейського єврейства і національне відродження. Він посідає в єврейській культурі й літературі місце, яке у середньовіччі посідав Єгуда Галеві. — — НА ПОРОЗІ БЕТ#МІДРАШУ Я знову, рідний храме, став твоїм, Торкнувшись порохнявого порога. Ці стіни знов хисткі, неначе дим, І стеля чорна, і брудна підлога. Шляхи позаростали і стежки. Руйновище. Ані плачу, ні свята. Тремтять у павутинні павуки, І крячуть у покрівлі воронята. Здригаються колони на вітрах, Відламки стін потрощено на прах. І порохи, і Тори вже нема. Гниють у бочці плісняві сувої. У тишині торкається сліпма Самотній промінь темряви сумної. О стіни храму, стіни ці святі! Народу й духу схов у часоплині, – Чому ви стоїте у німоті, Розкинувши ці довгі чорні тіні? Чи Бог пішов навік од цих руїн, І вже до нас не верне більше Він? 122

ХАЇМ НАХМАН БЯЛИК

Покинуті, похмурі, мовчазні, Скорботою німою оповиті, Згадали ви зі мною давні дні, А чи синів, розвіяних по світі? Питайте, я чекаю запитань Про всіх синів з далекої долини. Здолала нас ворожа чорна хлань, З Ахору я прийшов під рідні стіни, – Вернувся я, знеславлене дитя, – Звитяжцям не судилось вороття. Немов жебрак похилений, стою. Мій храме, ми спустошені з тобою. Зруйнованість оплакую свою Чи плачу над руїною святою? Твої сини, птахи твої сумні, – Так тінь майне і у конарах щезне, – Розвіялись вони по чужині, Покинувши кубло твоє старезне. Вони помруть, забувши рідний храм, Чи інша смерть судилася синам? Мої шляхи – полин і ковила. Бористу славу втрачено в розстанні. Вода під саму душу підійшла – Я відчував ті дотики останні. Твій прихисток, твоя затишна тінь – Рятунок мій, душа моя нетлінна, І серце досі сповнене стремлінь, Дарма, що підгинаються коліна, Що, спорожнілий, став на твій поріг, Я Бога спас, і Бог мене зберіг. Не хочу ні шаленства, ні ганьби, Відтак любов’ю житиму палкою, Тож ми неправди лютої раби – Вернися, мій жаданий супокою! Мені не оскверняти Божих див І права первака не продавати, – 123

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ХАЇМ НАХМАН БЯЛИК

Намете шемів1, не впадеш повік! Я з купи праху відбудую стіни. Мій храме, ти у темряві не зник! Мій храме, ти відродишся з руїни! Постане для прийдешніх поколінь Храмина і просторіша, і вища, Проллється світло, відтіснивши тінь, І Божий дух сяйне з,під хмаровища. Уздрить усе живе: загинув лох, Зів’яла квітка, та навіки – Бог.

Брехню зневажу, – Бог мені судив Не левом бути – з вівцями вмирати. Ні пазурів, ні ікол чотирьох, – Вся сила – Богу, все життя – то Бог. Мов ящірці зіщуленій луска – Для мене духу вічного фортеця. Далека та хвилина чи близька – Коли до бою вийти доведеться, Біля правиці завше буде Бог, Я битимусь в шаленому пориві, Нестримно йтиму з Ним до перемог. Лежать убиті леви злотогриві. Живло – травинка, висохла й німа, Лиш подув Божий – і його нема. Та не навчився бити мій кулак, Я сили не віддав питву і блуду – Я для пісень родився і відтак Я, бранець правди, їх співати буду. В усіх кінцях небес мої пісні, У горнім горлі кожної істоти, І вже простує правда в тишині, І голосів божистих не збороти. Ні звуків, ані слів ізвіддалік – Слова бористі лишаться навік. Моє ім’я зневажив лиходій, Воно ж без плям перелюбу і крові На тій межі, останній і святій, Постане знаком Божої любові. І знатимуть: відлюдник,мандрівець Білоголовий брів між лиходії, Бісівську силу звівши нанівець, Очистив душі, юрбам дав надії, – Він тільки й мав, що срібло голови, Торбину, костур, тихі молитви. 124

– шеми – семіти

*** Тяжко від вашого смутку і горя, Лину я серцем до Чорного моря – Ближче до вас, мої рідні і друзі! Знаю, що море те повне сльозами Мами, моєї стражденної мами, І за піснями моїми у тузі. Виплакать вам не вдається всі сльози, Їх убивають вітри і морози. Наче підземних джерел течією, Вашим сльозам не пробитись струмками, Бродять в глибинах, немов хробаками, Здавлені важко піском і землею. Випали б сліз всі щемливі кристали, – Легше б вам стало, вільніше б вам стало. Є ще надія, не все ще пропаще. Бог допоможе – і злиднів не буде, Будете ви, як і інші всі люди, Жить красивіше, достойніше, краще. Може, прославиться світ ненароком Віщим, новітнім Іллею,пророком, В небі гримкі прогуркочуть обози, І спалахнуть блискавицями грози, Ваші навіки осушаться сльози, Тисячолітні, святі ваші сльози. 125

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

САМОТНЯ ЗІРКА Зіронько,жаринко, в мороці нічному Освіти, маленька, шлях мені додому. Не боюсь я пекла, привида нічного, Я втомився жити в смутку без нічого. У ярмі я виріс – кочівник невтомний: І жебрак одвіку, і давно бездомний. Голод був мій тато, чужиною мати. Бідністю в пустелі нас не залякати. Та боюсь до крику, до страшного болю Жити без надії на вогонь і волю, Жити без надії в затхлому болоті, У свинцевім бруді, у слизькій мерзоті, Жити псом, що рветься з ланцюга, голодний... О життя прокляте, із яким не згодний! Освіти мій сором, дух мій, зірко рання, По чужих соборах, по чужих зібраннях. Та світи так довго, доки буде в міру: Може, я ще встану, відшукаю віру... Та чи довгий шлях мій, я того не знаю: Присмеркам, блуканню меж не видно й краю. Промінь твій в безодні тихий та ласкавий! Погляд незугарний мій прийми лукавий: Не до дна ще сльози виплакані в дії – Сколихнуться мрії в молодій надії, В серці не дотліла світла крапелинка, Спалахне багаттям полум’я велике, Доки сила б’ється у страждань юдолі, Присвіти дорогу в битві проти Долі! 1899 126

ХАЇМ НАХМАН БЯЛИК

ВЛАДАРКА ШАБАТ Ледь сонце сідає в золочений сад, Шабат зустрічаймо, Небесну Шабат! Владарко, вітай наш святковий обід, Й ви, ангели, ті, що тримають цей світ! Крилом небес шелесни, Шалом, Шабат Небесна, Й вам, Ангели Світу, шалом ! Як сонце заходить в золочений сад, Пора проводжати Владарку Шабат. Шість днів не забудь, як нам гарно було – Чекаємо знов за святковим столом! Так, ще тиждень роботи, Так, прощай до суботи! Й ви, Ангели Світу, – шалом! Я ЖАДАЮ СЛІЗ Хай серце заплаче – але не від горя, Що суне, як хмари, із Чорного моря. Дошкульніш біда безпорадних братів І сльози моєї єдиної мами Наповнять безодні, проллються морями, І тишу поранить мій смуток, мій спів. Я відаю: плаче вона, бо нещасна, Бо лихо ще більше, аніж її власне, Притлумленим б’є з,під землі джерелом: Пробили дірки в нас нелічені жертви, Що бродять поміж гробаків і між мертвих – Багато їх в землю лягло. Під землю добилися сльози солоні, Неначе цвяхи, що пробили долоні – І Бог, може, плаче коли,не,коли. А нам у часи, коли ліпше померши, Так хочеться бути такими, як перші, Що гідно й честиво на світі жили. 127

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

І в пам’ять про тих, що у небі їм гавань, Лишитись, пошити з хмарини той саван, Що землю із небом сьогодні з’єдна. І радість засяє відпущенням пишно Для всіх, хто вже сліз зачекався всевишніх. Для обраних сльози – свячена вода. У МІСТІ РІЗАНИНИ Зі сталі й заліза карбуй мовчазне Гартоване серце – послухай мене! Ходім в закатоване місто – дивись, Помацай руками розтрощений камінь, Все те, що отут будували роками – Ці дрова ворітьми стояли колись; Розбризканий мозок і кров почорніла – Братами моїми настелено скрізь. Ти маєш од крові відтерти ці брили, Блукаючи повз переламані долі, Повз чорних цеглин перепалені болі – Вогонь і сокира людей зацькували, Кружляли у вальсі всесильнім криваво, Дахи розпанахавши чорним проваллям – Дивися, як зяють їх рани діряво, Послухай: волають роти занімілі, Бо ліків калікам чекати дарма... А вулиці в пір’ї тобі по коліна, Немовби у річку пірнув білопінну, Де потом кривавим фарбовано дно – Безладдям горбатиться кревне майно, Набуте життями, на шмаття подерте, Так само, як люди, – розшарпане й мертве... Тікай, бо зміїно розвалля затисне – Зі срібла та міді, із шовку й батисту, По крихтах назбиране потом турбот Для свят, повсякдення і Божих субот. То тфілни1 і талеси2, посаг і збіжжя, І світло знання у святім П’ятикнижжі. І не потопчи – сповивали й тебе ж – Хіба материзну від ніг одіпхнеш?.. 128

ХАЇМ НАХМАН БЯЛИК

Тікаєш? До світла й повітря мерщій? Чекай! Поглузують із тебе дощі! І сонце насипле у витеклі очі Акацій квітучих змордоване клоччя, Їх пахощі труйні в ранковому вітрі Безсилля в твоїй голові замакітрять. Засіяно місто друзками скляними, Цвяхами поцілює в зір вогняними... Та двійню дарує Господь за покору: Весну і молитву ранкову. Вже знов розбуялись городи й сади, Росою срібляться сліди, І день працьовитий, дбайливий господар, Вже злото криваве підносить зі споду... Ховатись в обійсті? Куди б звідси втік? Повсюдно той самий смітник! Скарали на голову вчора обох – Жида і собаку, лишивсь тільки Бог. Сьогоднішній день їх під тином знайшов, Помацав, замащений в змішану кров. Цить! Дощ заштовхає кривавий потік У ринви, німі і оглухлі навік, Щоб попіл, що неба глибінь зґвалтував, У синій безодні мерщій розтавав. Порубаний тин, обгорілий і чорний, Стрічатиме сонце сьогодні, як вчора. І сонце зі сходу в розчахнутій сині, Вжахнувшись, не зменшиться й на волосину. Мовчіть, мов не трапилось в світі нічого... У цій божевільні горища, мов скроні, Примарний твій прихисток, теж безборонні, Бо й там смертний холод, мов подих зими, Потворними чорними має крильми. І дибки волосся на голові, Бо з кожної шпари, чорнющий, безодній, Жах втуплює в очі свій погляд мертвотний... То, може, якась горопашна душа 129

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Стражденне волання тобі залиша... Чи можеш її ти у саван вдягти І разом із нею у землю лягти? Бо вже і на тебе сокиру готують, Ніхто не врятує – й тебе закатують, На тебе, на програшну карту, поставлять... В смертельнім реєстрі хіба ти останній? Цей безум страхіть марить кров’ю упитись... Остання мораль – за життя зачепитись... Мов голуб, тремтиш під ножем різника, Втулившись у дах, і надія зника, І погляд незрушний очей неживих Втовкмачує сенс, до якого не звик, Пояснює, певний, як Бог, правоти, Що неба поможе тобі досягти. Живим ще у небо ніхто не злітав... За віщо? І вкотре: за що саме так? І голову пне у небесні марноти З,під даху німого, з,під чорної ґонти, І рве павутиння – павук ще не виздох, – Його розпитати – він бачив, він свідок, Єдиний живий, хоч і родом він звідси, Єдиний він може тобі розповісти: Про нутрощі, напхані кров’ю і пір’ям, Про пазурі – в очі, у тім’я – сокиру, Відрубані голови, як в гусаків, Об сволок розчахнутих кволих батьків, Про сплячих у мам на руках немовлят, Пришитих ломами до мами навічно, Про інших, живцем головою об камінь, Про зойк їхній: “Ма...” – друге “ма” – матюками... І знову, і знову – страхіття і відчай Просвердлюють мозок, пекуче болять, Задмухують душу правічну, як свічку. Розбий об кагал збожеволілі скельця, Тікай із горища, та місто не кинь це, Бо й світ не врятує тебе із учора, 130

ХАЇМ НАХМАН БЯЛИК

Хоч сонце розхлюпає світло, як завше, З порогом поріг серпанково зв’язавши, Та золото тьмяне і запнуте в чорне, Бо свині у нім копирсались потворні. Тож далі, подалі од світла тікай, Під землю, де чорний безколірний морок Проштрикує серце болючим докором: Ти бачиш? Ти бачиш, як чисте сплюндроване? Оно перші десять, і другі – де край? При матері спершу дочку закололи, І мати навколо лежить, захолола; Загризли, як стерво, голодні шакали Дитя, що напомацки цицю шукало, Тягло рученята і падало в кров, Сокири, що теплою кров’ю впилися, В роз’ятрені рани безтямно вп’ялися... Ти ж, вилупку, мав пелюшки такі самі... Брати й наречені, сини із батьками Очима кривавими в ямах безоких, Гидуючи, гнатимуть спокій ваш, доки Ганьба зажене до смердючої ями І здушить пиху неєврейства так само. Вам, грізні й зарізні антисеміти, Кров кров’ю не змити, в землі заніміти, В землі безголів’ям навік очманіти... Вже іншим, ступивши на пруг домовини, Вишіптувать ваші смертельні провини: “О Боже, запни їхні очі у більма, Щоб я, Божий раб, не ввижався їм більше”. Господь, може, згодиться нас оживити, Із крові і бруду зростити, мов квіти. Помирить обидва світи Адонаї І люд ворогуючий кров’ю з’єднає. Та, Боже, якщо не спинив різанину, То відповідь дай на питання рабина: Як мертвій живу народити дитину?.. Розваллям ходім – зазирнути повинні До хліву, де хлебчуть кривавицю свині, 131

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Аби власнооч неподобство засвідчити... І там, де братів і нащадків забито, Їх кров безневинну в небес відмолити, Оплакати кожного і відспівати, До Судного дня у землі поховати, Наймення шановні одмити од бруду, Хто навіть ховавсь до собаки у буду, Тікав, мов блощиця, сіріший од миші, І здох, як собака... Щоб ранок прийдешній Поклав теплий промінь на татові вічі В його власній хаті... Не плач, чоловіче! Чому затуляєш обличчя руками, Заюшений вилиць роздряпуєш камінь?! Ходімо у діл, де буяють городи, Повітка там є для побитого люду, Там жертви погрому немовби поснули, Бо висмоктав кров з них вампір знавіснілий, Сп’янілий, розкидав колеса кінцівок, Забризкані кров’ю людською і мозком, Стирчать гачкувато їх погнуті спиці, Мов, горло затиснувши, пальці убивці. Он вже й сутеніє вогненно й криваво. Як сонце за обрій сховає заграву, Скрадайсь до повітки, немов мимохіть, В криваве пекельне провалля жахіть... О жах! Жах розчинено тут у повітрі, Він вчавлює в тишу чадні свої віхті... Мовчи – бо й тебе проштрикне своїм вістрям... Під ним затріпоче все тіло, немов По вінця ув очі – агонія й кров. Здуши у горлянці і схрипи, і стогін, Коли ніж виймає зітхання останнє, І, відчаєм звільнена, кров застигає... – ...Ту кров з,під коліс вибивало цівками, Людей на тріски перемелював камінь, Скидали колеса потрощених в ями, Й калічне повітря німіло з нестями, 132

ХАЇМ НАХМАН БЯЛИК

І привиди чорні роїлись в очах. Німе зітхання, мука, біль найбільший... Страждайте мовчки... Не поруште тиші, Бо хтось там є, приблудиться й до тебе З очима, тоскно зверненими в небо, Або заглибленими у підземну тугу, Руками прикриваючи наругу, Рятунку зачекавшися від Бога, Намацуючи пальцями наосліп Свій смертний шлях, тернами сліз порослий. Це він і є, дух смертної скорботи, Той самий, що тобі оцю в’язницю На згубу присудив. Єдиний вихід звідси – Терпіння вічне виблагати нині Для себе й тих, хто ще не в домовині, Тим, у повітці, зшити саван. Доти Тинятися світами ти повинен У чорнім товаристві смертних мук, З розбитим серцем, що живе над силу, Хоч раз би скрикнуло – мовчить з розпук... Воно в собі плачі свої здушило, Святині прихищаючи крильми, І голову, де приховали ми Заплакану, тужливу рідну мову. ................................................... Поволі туди, де замкнули мерців, Лишися віч,на,віч із мороком цим, Аби переситив безсмертную душу Терпким і жагучим німотним терпцем, Коли все в тобі заніміє незрушно, Мерці заговорять, постануть живцем. Залиш їм цю піняву смертну на спомин, Бо маєш у пошуках світ перейти, Аж поки не знатимеш всіх поіменно... ................................................... Щоб хтось не побачив, повз місто навскрад, Хоч поповзом потай на цвинтар дістаньмось, Дивімося пильно – тут кожен, як брат, 133

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

І запам’ятаймо! Не плач, моє серце, – суцільна сльоза, Хай очі поскляться на камінь надгробка, Крізь вибиті скельця кричатимуть хай Про жертви, що стали різницьким доробком. Та крик застига в кам’яній німоті, Бо дивляться в очі ті душі святі. Їх напхано, наче забитих телят. Мені не одплакати. Їм не повстать... О, як же мені кістяки ті болять! Пробачте мені, що я жити зостався. Пробачте хоч Богу ганьбу цю довічну, Пробачте мені це стражденне життя, – Стражденніша в сотні разів ваша смерть. Мо’, саме така й під моїми дверима Чигає і вхопить на ранок мене – Дивіться, я більше нічого не можу. Господь хай зласкавиться й вам допоможе, Бо духом і плоттю я геть зубожів, Лиш болісний вітер несе по світах, Лиш небо безкрає розпачливо плаче, Бо їх незліченно, навмисне забитих – Дарма прожили і дарма полягли – Не знати, для чого, за віщо, навіщо? І хмари громадяться над головою, Змивають слізьми тих, що вкриті ганьбою... Від ночі до ночі похилене небо Оплакує жертви земні... Безмірний наш сором – на пильність безмірну – Що більше? Ти, сине Адамів, скажи! Ні, свідку безмовний, в собі збережи, Що бачив мене у кривавій калюжі Незрушним мерцем на подвір’ї спаплюженім. Дай швидше, людино, мені свою руку, Ділімо по,братньому тугу і муку, Змішаймо із люттю отруйною їх, Із вихлюпом пінним мерців, ще живих... Ходімо мерщій в степ, де трави духмяні, Весни молодої провісники ранні, 134

ХАЇМ НАХМАН БЯЛИК

Бальзамом у серце, росою у вічі, На ласку і втіху народженим двічі... Як трави, ці жертви покосу, людино, Високими стеблами кинуті навзнак! Відводячи очі, женці примовляють: “Народ ваш – покоси, отава спожита”. Чи зможе отава повстати, ожити?.. Ти чуєш? Цей скрегіт жахливий, дикунський – Це нищать почесних, порядних, найкращих, Із тисяч життів роблять копи і купи, Замішують діжу на крові гарячій, А захват подвоюють зойки конання, Аж сонячне світло трясе в лихоманці Над стятою стелею головою З кривавим обличчям, притуленим криво... – Жахливо! Аж тіло обсипле морозом! О бідний народе мій! Де ти? Немає! Лиш приском і димом душа дотліває, У серці лункім – найпустельніша пустка, Та зерна зненависті зрощують помсту! Ти чуєш? То попелом торгає серце: Вони вимагають, щоб гріх відмолив цей... Чи гріх ронять в душу ці тіні розпуки? Чого вони просять? По що тягнуть руки? Що в цій порожнечі? В цім розповні грому? Що маю зламати, здолати – і чому? І всесвіт, і небо, і вічність – пощезли, Мій світ перекинуто з безміру – в безум. ....................................................... Тож слухай, людино! Хай кантор олтар обридає. Чи, Боже, Тобі вже псалми і плачі набридають? До Тебе, навчителю, звернуто зір мудреців, Твоїй благодаті з малят прилучаються діти, Багатоголоссям до Тебе волають загали, Бо віра єдина тримає серця і будівлі, З Тобою бо легше тремтіти у вирі навали, – Як варвари нас обертають усіх на мерців, То певні – не плакатимеш за нами! 135

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Зніми ж свого німба й свої окуляри віддай, Здушу і зітру я всі Божі ознаки, Нещасний, поганьблений паки і паки, Живий – нащо ж плачеш, Всевишній суддя?! Безслізний донині, потонеш в сльозах, В сердечних глибинах фортецю змуруєш, На лють і зненависть її офіруєш Змії, що зростатиме в серці,кублі Й смоктатиме радо і першу, і другу, Повік не тамуючи голод і спрагу. Коли відгукнеться до нас Йом,Кіпур3, Розіб’ється серце, й зміюка звільниться, Стрілою здійнявшись, навік вкорениться Голодною смертю отруйних тортур В серцях богообраного народу. А завтра знов іди на вулицю, людино, Дивись, там ярмарок понищених життів! Скалічена, напівжива людська черва, Заюшена, покришена на січку, У дранті зі шматків кісток і шкіри; Малята, видрані із матерів, – Повсюдно страдницька, в тортурах смерть. То сарана стокрила літо вкрала, Сточила двері, вікна і ворота І скупчилася вже біля порогу, – І жебракам, і вченим прожирає Благальні руки аж до гнійних ран. Останні очі кидались до вікон, Та, гірше ніж рабів, собак приблудних, Їх чавили важкими чобітьми! Грошима рани сплачено, грошима! Грошима – за ґвалтованих дочок! За смерть старого батька; щонайперше За віру юні, ввергнену у вир! Ходімо старцями до урвища страти, Аби, як належить, кістки поховати. Та жертвам святим не знайти домовини – Натоптуймо, браття, щільніше торбини, 136

ХАЇМ НАХМАН БЯЛИК

Аби по світах ще повніше напхати – Від міста до міста, від хати до хати. І кожен чужинський і зверхній поріг Хай чує захриплі пісні жебраків. Благайте, хапайте – чи вас мені вчити? – Щоб м’яса й кісток до отих доточити. .................................................. Чи втеч споконвічних тобі не задосить В пустелі, в пастки – а чи ти сповна розуму? На тисячу мук розшматуй свою душу І серце жбурни, наче пса осоружного. Гаряча сльоза хай розтопить каміння, Волання – у бурі знайде відгоміння... 1

тфілни, тфілін (філактерії), коробочки з цитатами з Тори, що кріпляться чоловіками до чола під час молитви 2 талес – молитовна накидка 3 ЙомOКіпур – Судний день

ОСТАННЄ СЛОВО (З пророків) До вас я від Бога прямий посланець. Він бачить: тут зводять життя нанівець, Він бачить: все гине, гнітить, загнива. Що день, то сивіша Його голова. У відчаї руки здійняв Пресвятий, Обурений, владою Він скориставсь. Мені загадав у цю землю іти, І от посланець я від Нього до вас. І так мені промовив Бог: “Страшний тягар – Я вже без сил, Іди й розбий, хоч серця зойк Сльозою зір би загасив! Хай важко й гірко натщесерце, Хай в небокрай – останній стогін, Але й земля тоді здригнеться, Струсне із себе бруд і погань”. І я послухався і рушив Шляхом, камінно перестиглим. 137

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

І всі чуття мої і душу Пекло, мов у зміїнім лігві... Зі мною і навкруг – нікого... То тільки наших болів спогад, Яким потрібна допомога... Бог на покару серце дав, Що біль чужий сприйма, як власний. Ятрить його чужа біда І палить пекло повсякчасне... І ваш тягар відчув я враз. Чуттям понад знання сягав. І ваших слів пекучий спазм Розрад від мене вимагав, – Хвилини згаяти не можна... Я йду – вже у печері вашій. Злижу із ран кровинку кожну, І кров навічно нас пов’яже. Так має статися – так буде, Заколисаю і загою, І голос мій вас вранці збудить, Поки земля не заспокоїть. Я йду – то йде розради час. Несу я звістку душам вашим. Бог спорядив мене до вас, Я вашим душам дар назавше... Я гарт несу від Бога люду, Щоб зрушив гори він без труду. Від руху рук моїх кремезних З очей злостива мла пощезне; Мені Бог мову дарував, Щоб дзвоном зло я таврував; Щоб камінь задзвенів залізом, Залізо гартувало сталь, Щоб всі і кожен Бога визнав, Щоб знову люд народом став. Стою під вашими дверима, Вже відбира мені язик, Вже суне глупа ніч невтримно, Аби мій промінець заник. Навстріч мені – ганьба і кпини, 138

ХАЇМ НАХМАН БЯЛИК

Чола каміння не мине, Та й це мене вже не зупинить – Сам Бог напучує мене. Та не промовлю вже до вас, Бо смерть прорік вам Божий глас. Єдине вимовив слівце, Та вітер геть відніс і це; І мовлена єдина звістка У травах проростає в іскру, Та із посохлих трав уже Пожежа радісно ірже. Було – та тільки загуло, У попіл слово полягло. Але і той морозом взявсь, І крапля кулею здалась, І луснуло відлуння громом, І день раптово споночів, І серце стислось підсвідомо, І розкололось на плачі! Та постріл у сльозу влучає! Як боляче! Плачі облиште – Не вірить більше тим плачам Ні Бог, ні я, ані хто інший. В багнюці й болоті хай буду заради Вас, люди, хай одяг собі роздеру, Аби моє слово – на ваші розради, Розвіяти вашу одвічну журу... Ніхто вам на поміч не прийде однині, Я друг ваш єдиний, напутник єдиний... Молитви моєї зціляючі звуки – Крізь двері ґратовані, холод і голод. Намарне вам Божі відштовхувать руки – До вас я всміхаюся Божим глаголом. Бідахи, вам слід пам’ятать повсякчас, Що більше не зможу втішати я вас, Бо я – тільки слово страшної мети, Що вам з цього місця повік не зійти; Що в чорне обвугляться сонячні дні, Серця розпанахають руки брудні, 139

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

І рота поранять вам їжа й питво, І в хлібі щоденнім – гіркота отрут, Життя гидуватиме вашим єством, І смерть відсахнеться, угледівши труп... Надії на втіху вам світ не лишив. Дощенту й моїй відпалати душі, Аби розірвався мій з вами зв’язок... І мужність поляже, згубивши путі. Та жовчний сарказм, а не зболений зойк Ще плюне криваво у пики пусті... Всевишній вийшов і прорік: “Щоб Я востаннє чув цей скрик! Востаннє – стогін навздогін, Мов гори витисли з долин”. І слово Бог зронив тверде: “Почуй, оглухлий: день гряде, Я сонячні відкрию брами, Щоб Всесвіт світанково плинув. Раби ж залишаться рабами, Од світла спивши лиш краплину... Сини засліплі їхні й доні Блукатимуть, як поторочі, І повтікають світ за очі, Хапаючись за промінці І обпікаючи долоні... Куди? Оманні манівці! Звільнив би Я ваше життя від страждань, По вінця влив радість у ваші моря, Та вам увірвалася нитка чекань, Тому переповнена й чаша моя; І всохнути вам без дочок і синів, І жебрати коло чужинських дверей, І битися лобом у груди земні, І колінкувать коло їхніх джерел; І згага вам горло ножем роздере, Не дасть вам і краплі ніхто в чужині... І кпинами кожен ощериться рот, 140

ХАЇМ НАХМАН БЯЛИК

Бо зась вам до їхніх джерельних щедрот. Та Дух вам втіху сповістить, Як Божої роси блакить – То шлях новий в новітнє небо – Ви, як суха солома, всі Травою зродитесь в росі, Запліснявілі і занедбані. Хто закоцюрб і геть зневіривсь – Роздмухає Дух іскру віри – Палкими вмитися слізьми, Віддатись вічності в офіру... Тож, люде, в серце ти візьми – В людину виплекати звіра... Та, зцілення чекавши, знай: Сумирно маєш перебути Дикунський зловорожий край Старцем біля чужих набутків; Камінням під чужий поріг Лягти у виразках і ранах І ще до прикрощів старих Чекати штурханів старанних; Жебрацьку мову вигнання Ховати у торбині вутлій, За гроші помирать щодня...” Життя пручається й не хоче Без зір – у нескінченні ночі... Та вітром зойк відносить геть, Він не сягає вух пророчих. І моторошно в наших злиднях, І моторошно стертись в дерть. Запаморочний смерті віддих Знекровлює жагу життя, Й Бог вимагає каяття... Жахливим болем серце тисне Єство хижацьке прямовисне, Вуста не мають сил молитись, Отут і спробуй не схилитись 141

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

І надихнутись днем безплідним... Та не поховані ці жертви Від тебе воскресіння ждуть, Попри вогненну звичку жерти, Попри єдиний вихід – смерть... І Бог звелів: Іди і будь У домі гончаря за горщик, Розбийся і промов пророчо, Щоб чуло Небо й всі почули: “Отак терпіти біль навчу Я, Без стогону й волання – мовчки. Хай гнуть дугою – ані руш. І зійде Бог до ваших душ...” *** Не йшов по сліду чи на голос, Я сім шляхів долав, бува. Я впав, немов роса на колос, Чи під дощем – суха трава. Дарма кричати, бить на сполох, І ваша пісня – не моя. Палаю – очманілий голуб, Якого вжалила змія. Йду: не зворушить звуків злива, Вітань я майже не розчув. Смерть обіймає ноги хтиво, Та я ногами й потопчу. Промовистіші ваші очі В мигтінні чорних блискавиць, Аніж ті знаки, що охоче Лишають пазурі левиць. Речу я – небо незворушне, Земля, немов сухий листок, І спраглі гори з місця зрушать За слова Божого ковток. 142

ХАЇМ НАХМАН БЯЛИК

ПІД ДЕРЕВЦЕМ ЗЕЛЕН#ЯСЕНЕМ Під деревцем зелен,ясенем Шлоймо чи Мойшеле грав собі, У татовій кофті закасаній, Єврейське курчаточко щаснеє. Здиміло тільце горіхове В пір’я й солому під стріхою, Вітром недбало розтринькане На горобине цвірінькання. Очі лишилися, синочку, Очі, із ночі росиночки, Ніби дві чорні жариночки – Очі пророчі, всезнаючі, Очі, в безодні пірнаючі – Очі пташини із вирію, Очі з такою довірою... Чим я вам ласку відміряю?.. ФРЕЙЛАХС (ВЕСЕЛОЩІ) Не ласуйте зі спонуки, Світ народжений для втіх. Другові на плечі руки, Запальний танок – не гріх. Підморгніть веселим оком, П’яти й хати – догори. Скоком,боком, ненароком Сміхом у двори – гори! Забувайте зле й мерзенне, Болі вам не до лиця. Вдарьмо лихом всім об землю, І танцюймо без кінця. * Годі їсти, годі спати, Від життя чекати див. А що варто? Ви ж – орлята, Підстрибнув – і полетів. 143

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Понад гори – горя корчі, Море злиднів – через край, – Хай їм біс! Заплющіть очі – І прямісінько у рай! Тільки раз в житті вмирати, Раз – гаразд іти в танок Цей шалений. Нумо, браття, Витанцьовуймо вінок! * Що нам тато, що нам мама, Що нам ворог, що нам друг! Вишиватимем ногами Аж до скону закаблук! Всі, усі в єдине кодло, Коси й бороди, летіть! Підстрибом старі і молодь, Лиш взувачка миготить. Кличмо в коло всіх навколо, Дайте руку, пане Бог! Скаче цвинтар вище школи, Лазні – вище синагог! * Зась до хали і до хліба, М’яса й риби не торкайсь. Не насиділися ніби! Коло столу – наш танц,клас. Ширше коло корогоду, Річка стрічкою навстріч. Пану Богу на догоду Ходить хата, ходить піч. Вгору, бороди і пейси, Радість порскає з грудей. Добре, брате, добре, сестро, Вдалий танцювальний день! 144

ХАЇМ НАХМАН БЯЛИК

* І ні краплі насолоди В пересохле джерело? Лий у келих! Пий, як воду, Аби лиха не було! Вгору келих! Ну й скажена! – За життя і за свята! Хай пощезнуть воріженьки, Білий світ хай процвіта! * Нам ні совісті, ні правди Не вблагать, не заробить. Ну, то й що? Танцюєш вправно, Ось і думка не свербить. Ну, хапай найкращу кралю, Хай ніхто не перейма! Бо нема дорозі краю, Каркові нема ярма! Рвійно, вільно і свавільно, Не жертовне ти ягня! Світ голодний знайде винних, Тридцять срібняків – брехня! *** Хотів би конче знати я, Що є насправді смерть? Чи випаде душі моїй Зійти на стогін чорний? Чи, може, виблюватись їй В гіркоті жовчі? Мо’, виллється душа моя Перлиною сльози, Розкотиться на блискітки, Дрібки мої засіє Повсюдно у чужі серця І на чужі корони? А може, присуд – на старцях 145

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Брудним лисніти шматтям, Чи у кіптявних каганцях Тремтіти чадним світлом? Чого ж очікуєш таки, Душе, притулок світла? Мій зливку золотий, ховайсь, Пірнай у глиб очей, Аби раптово не зірватись В безодній морок, Де навкруги на вік віків – Безмовна чорна смерть... Тож вирок ти почув: помре Снага життєва, Залюблена у паперові Книжкові стоси, Що мудрістю чужих сивин Живили думку – Отак – щоб знань моїх кістяк Зазнав руйнацій, По жертві – себто по собі – Читати Каддиш1 – А чим зарадиш? Єдиним: хай огорне смерть Вночі і взимку, Десь під парканом щоб задуб, Як пес голодний... Й коли мене засипле сніг, Останнім рипом Прокляття зірве навісний Злодюга,вітер... 1

поминальна молитва

З ВИСОЧІНЬ#ГОРИ З височінь,гори, Із зелен,трави – Тихе дитинча Радощів моїх... 146

ХАЇМ НАХМАН БЯЛИК

Чи було, чи ні? Промайне – лови, Обмина той час Нині мій поріг... Знають лиш вітри Й спритні промінці, Мінячись в очах Золотим дощем, Із яких долин Той джерельний дзвін, Де ж те дитинча, Мого серця щем... На отій горі, В місті, що згадав, В розмаї трави Вірив я собі, В тиші звідти я Бога виглядав, Янголи й мене Несли в голубінь. Передднем субот Літньої пори, Звільнений школяр, Світлом я впивавсь! О мої човни, Плиньте з,за гори, Поверніть мені Гору ту і час!.. Хай несе з довкіль У незнаний світ, Де пірну з гори В море світляків, Де зі сховку мли Сонце у зеніт, Де росте між трав Радістю – сумне. 147

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ХАЇМ НАХМАН БЯЛИК

ВСЕ МЕНІ ПЕРЕПЛУТАЛОСЬ Світова душа Ллє у мене струм Повівом легким, Сяючим теплом; Ледь не захлинусь – Сонцебарв’я сурм В серці вибуха Світлим джерелом – І росте, росте... Далі, вшир і вглиб... – Серце хлопчака Прагне німоти, Тугою сплива... Чом? Якби могли б Відповідь знайти – Чи вона така? Може, ластів’я Знає “так” чи “ні”, Сенс пташиних слів Крил ховає свист. Не схопити зміст, От хіба що спів, Вільний вітровій Вільної пташні. З височінь,гори, Із зелен,трави Тихе дитинча Радощів моїх... Чи було, чи ні? Промайне – лови, Обмина той час Нині мій поріг. 148

В мені переплутано трави і квіти, Проміння, тремтливих метеликів рій. І сяйво, в дзижчанні й сюрчанні розлите, Доземно схиляє розгубленість вій. Гаряче, гарне – вабить, горне, Тамує подих – неповторне Обличчя сяючої днини, Ласкаве, стишено,мажорне. Голівки квітів, мов зміїні, Що, з лона випнувшись земного, Шукають сонця, наче Бога, І Боже сонце ласку й дім Дарує всім. Гаряче, гарне – наче Бог Між трав земних веде танок, І степ долоні простягає По той квітуючий вінок, Який безмежжю до лиця, Бо ні початку, ні кінця. І кожен квіт на самоті У краплі – всесвіту сягає, І вітром – вічності снага З ланів летить. Принишкни, тишо! Адже мить Летить нестримністю стріли, Дитинства сон за сотні миль Несе в сивини ковили. Було – як блискавка, як блиск. В очах відбився – падолист. Солодка радість рос рясних, Де, не старіючи, я ріс – Стоптав я ряст, вкриває сніг Зелений ліс. 149

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

НЕ ВМІЮ НАВМАННЯ КРАСОЮ ЗОДЯГТИ Не вмію навмання красою зодягти, Аби рукав широкий маяв з вітром, Щоб рідних скель нескорені хребти Й серця розбиті зцілювати світлом. Можливо, серце завинило голові, Що іскру думка викресать безсила, Ані намислить образи живі – Невже краса сама себе зносила? І знехотя, поволі молот креше той, Від серця й скель відламує друзки, І от зненацька іскра із тих решток – Мов з крил пісенних зронені разки. Беріть мої пісні в серця оголені, Всотайте запальний, невтримний ритм, Хоч іскра слова спопеліє в полум’ї, Хоч з нею кров і плоть моя згорить.

ПРОВЕСНА

ХАЇМ НАХМАН БЯЛИК

Що, весна вже календарна? Хтозна, що там у природі. Але вже стрибають кози У рабиновім городі. Переддень весни, братове! Дихайте на повні груди! А між тим ще вірогідно Дорадіти до застуди. Та земля – з,під ніг у мене. Скину я свитину цюю, Вдячний Богу за дивацтва, З променем в багні танцюю. Серцем провесну вчуваю В світі і в своїй поставі, Бо між дрантя хмаровиння Лине сяйво золотаве. Любі вітерця зальоти, Прохолодні ще долоні, Що голублять, пестять, ваблять Губи, щоки, шию, скроні.

(Присвячується політичній “весні” в Росії)

Світло прибува потроху, Тільки відчуття подвійне: То морозяно і зимно, То вітрець весніє рвійно. Дах від паморозі срібний, І шибки у білих більмах, Та вже крила голубині Небо пригорта в обіймах. Та і крига все прозоріш, Плавиться від сяйва панцер. Сльози а чи краплі поту У весняній лихоманці? 150

І небес блакитний погляд Крадькома, сором’язливий. Він такий меткий, цікавий, По,дівочому вразливий. Всі зачаєні хотіння Марять у легкім промінні. Бавляться зі світлом тіні, Полум’я танцює з тінню... Так, вподобав я ці ігри, Плями золота на тиньку, Чисті наміри і барви, Сотні тіней і відтінків; 151

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Міниться щось у повітрі, І в деревах бродять зміни, Змушуючи зашарітись, Заграє проміння з ними...

Як схрестилися шаблюки Хвиль суворих і проміння, Навіть риби заспівали І озвалося каміння!

Розвидняється у серці, Ніби розсувають стіни Чисті наміри і барви І мінливі світлотіні...

У ріці зухвалій, дужій Гнобляче й потворне тане. Йде весна, весела юнка, Із усміхненим вітанням.

Що з рікою? – Чуєш, крекче, Десь рипить, хрипить, аж гупа, Розсідається вже навпіл Остогидла шкаралупа. Щось керує цим ізнизу, Може, з’явиться нам рицар, Розірвавши, ніби шкіру, Оболонку з криги й криці... Заструмують тихі води, Зрушить їх “єднаймось!” чинне, І гайнуть, вузьку шпарину Розтуляючи плечима – “Разом, браття!” – Ми розіб’єм Крижану в’язницю долі, І повстанем, і постане Небо зоряне на волі. Звільнена могутня хвиля Крижані мости порушить, Пожене у Чорне море, Землю струсоне, мов грушу. Вивільнімо все до крихти! Проти нас той, хто не з нами! Що нам ляпаси зимові! Ми самі – пекучі злами! 152

ХАЇМ НАХМАН БЯЛИК

МІЙ САДОК (Фрагменти) ....................................... Як розхитуються дерева, Плями сонця в піжмурки грають, Золоті меткі білченята То зникають, то визирають. В бороді блукають, як в лісі, І борюкаються, й лоскочуть, Миготять в очах – ну, чому це Повертатись в небо не хочуть?.. Роблять дурня з єврея, їй,право, Їхні кпини одні й ті самі – Годі ковзатись і гойдатись, Геть од мене к бісовій мамі… Любо, лежачи, спостерігати За тремтливим листочком кожним, Аж ввижатись почну собі я Ханом на заквітчанім ложі… ....................................... Так все солодко й лагідно, мов Змій,спокусник мене морочить – Тільки Бог не попустить, щоб Хтось мій гарний садок зурочив! ....................................... 153

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ХАЇМ НАХМАН БЯЛИК

Я відкрию вам таїну, Покажу небачене досі, Богу дякувати, які В мене визріли абрикоси!

Тепло й затишно в мене всім, Світло, радісно і духмяно, Наче в лампі не гас горить, А палає літо рум’яне...

Потім вас проведу до слив, Як вони вам – вже й не питаю. Я зі слив повидло варю, Смак такий – язика ковтаю! ....................................... Я ж кажу вам: чистий нектар! Як гарненько хліб намастити, То, хоч будеш святий рабин, Можна й душу занапастити… ....................................... Я, можливо, здаюся вам Ненажерою чи гурманом? – Але ж є ще яблучний квас, Він міцним буває й духмяним.

Гості, гострі на язичок, Анекдоти всі ними знані. Годі сумнівів і відмов – Краще дружньо посидьте з нами... ....................................... Кредитори! О мука з мук! Кредитори! Яка образа! Обдеруть, як липку, мене Із моєю гостинністю разом...

У суботу чи перед сном, Чи під час осінньої скрути, Як порядний не сміє реб1 Ані чхнути, ні позіхнути, –

Гуп об дерево серце моє, Наче ляпасом – карт колода. Ох, садочка шкода найбільш, – Прощавай, моя насолодо! 1

“реб”, “ребе” – чемне звернення до єврея (зазвичай релігійного й освіченого).

— —

І бажає собі душа А чи кислого, чи міцного,– Квас в пригоді тоді стає, Справжня втіха, хвалити Бога! ....................................... Та й у довгу зимову ніч Не вщухають братні розмови; Добрий квас, наливка міцна Нам вкоротять нічку зимову. ....................................... Ледацюг круг столу нема. Як старанно працюють гості! Аж за вухами в них лящить, Аж впрівають в солодкій млості! 154

155

АВРОМ РЕЙЗЕН

Авром РЕЙЗЕН – NizHr (1876 – 1953)

Mhrba

Народився 10 квітня 1876 року в Койданові (Мінської губ.). Навчався в хедері, потому в свого дядька, знавця Талмуду. Початкам російської та німецької мов, а також івритської граматики навчав батько, самоук, автор кількох фейлетонів, віршів івритом та їдишем. Сам А. Р. писав вірші з 9 років. Увійшов до літератури, напучуваний добрим словом І.OЛ. Переца, Я. Дінезона, Якнегоза та ШоломOАлейхема. 1891Oго р. один із його віршів Перец умістив у першому випуску “Ді їдише бібліотек” (“Єврейська бібліотека”), а наступного року вірші надрукувала філадельфійська газета “Штот цайтунг” (“Міська газета”). ШоломOАлейхем порівняв юного поета з С. Фругом. У ці роки Р. працював учителем у містечках, жив у Мінську, де познайомився з діячами єврейського робітничого руху. 1895–98 рр. служив у російській армії, демобілізації присвятив поему “Майн цурікер агейм” (“Моє повернення додому”). 1899 р. переїхав з Мінська до Варшави, де входив до найближчого оточення Переца. Був улюбленцем широкого загалу читачів. Знаний не тільки як письменник – поет і прозаїк, а й як видавець, що відкрив шлях у літературу багатьом визнаним згодом талантам. Останні кілька десятиріч свого життя жив і працював у НьюO Йорку, був постійним автором “Форвертса” (“Вперед”), а потім – “Фрайгайта” (“Свобода”). 1928 року здійснив мандрівку до Європи й Радянського Союзу, де був прийнятий на державному рівні у тодішній столиці України – Харкові. У СРСР побачили світ його оповідання їдишем та 5 видань перекладів російською мовою. У серпні 1929 р., на знак протесту проти брехливого висвітлення арабських заворушень у Палестині комуністичною газетою “Фрайгайт”, разом з іще кількома письменниками вийшов зі складу її редакції та повернувся до “Форвертса”. Помер 31 березня 1953 року в НьюOЙорку. — — ТИША Й СМУТОК Тиша, смуток, подих ночі. Серце, що мені торочиш? Добрі люди сплять, еге ж? Вибач, я стомився теж. Цить, стрибати ще набридне! 156

Віриш – стрінеш серце рідне? Цить, дурне! Ніхто не йде, Ані вогника ніде... Чорним вікнам сниться ніч. Змовкни, серденько, не клич... Що й кого чекаєш нині? Може, завтрашньої днини? Ну, надійде – й чим зарадить? Прикрий день надій не справдить... Що ж заманюєш іще мене В пастку ночі, серце щемне?.. ТВОЇ ОЧІ Твої іскристі очі Розрадять будь,кого. Мов промені пророчі, Пропалюють єство. Довірився я в хащі Вій – світлим маякам. Невже за мене кращий Блукав до мене там? ТИ ЗАПИТУЄШ... Ти запитуєш, друже, скільки років мені, Та мої підрахунки сумнівні й сумні. Ти повір мені, друже, самому невтямки, Навіть варто чи ні рахувати роки. Лічить гроші скупий, а щасливий – по днях І годинах кохання шикує роки. Що скажу тобі, друже: життя – довгий шлях, Хай чекають в кінці його звабні зірки. Як в житті потерпаєш, задовге воно. Предостатньо і я перетерпів образ. Та якщо пригубив щастя добре вино, То, можливо, для цього й народився якраз. 157

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

БЛАГОСЛОВЕННЯ Співав мій тато хвалу на свято, Роздмухав свічі вогонь. В промінні світлім немов розквітло Бліде обличчя його. Подвійне сяйво – зовсім не зайве У пломінких очах, І з тіла втома пішла питома, І кволості жар прочах. Чи так здалося, що все збулося, Що з неба ангел сурмить, І світло любе цілує в губи Благословенну мить. І всі тривоги, і збиті ноги Омило святим дощем. Співай же, тату, хваління святу, Немов я маля іще.

СМУТОК І РАДІСТЬ Смуток у серці моїм, Світу у нім таїна, Що, огортаючи в дим, В холод найглибший зрина. Іноді й радість майне, Зоряний визбере пил. Разом складають мене, Разом і ділять навпіл.

ПОЕТОВІ Якщо лише тобі судилося, співцю, Орати тяжко спраглу ниву цю, Поля запліднювати і снопи в’язати, І, пестячи, сувору правду їй казати; 158

АВРОМ РЕЙЗЕН

Якщо не випала тобі хвилина жодна Над ланом сонце зупинить холодне, Якщо ти долі хліборобській упокоривсь, Питаючи щораз: кому від цього користь? – Якщо усе, чим володів і що любив, Де мешкав, що носив – набуте все згубив – Ладен був сам віддати, а для себе Лишити вперту працю просто неба, Аби у пісню власну вкласти болі І радощі оцих шляхів і поля, Засіяв, і зростив, і виплекав зерно, – Оспівуй, осявай, розкрилюй знамено! НИНІ Нині упав провідник Тої святої землі. Тяжко здригнувся хідник, Скулено стіни в імлі. Відчай і велич надій, Радість і сум водночас. Скільки народ народив – Світ його кров’ю почавсь. Вічно в ридальних святах Йде мій народ до сивин. Де вона, брама свята, Дивний пробуджує дзвін? За поколіннями й нам – Безліч натомлених спин... Полум’я, грім і туман Горній нарощують спів. Нині упав провідник, Далі впадуть тисячі. Браття, молімось за них, Стишуймо в серці плачі. 159

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

КНИГА ЖИТТЯ Учителю, скажи, Чи ти напевне знаєш, Що жодної олжі У книзі, що читаєш? Душа, немов дитя, Іде – і страх проймає Над книгою життя – А ліпшої немає;

АВРОМ РЕЙЗЕН

Веселка – тільки гра Уяви семибарвна. Всі радощі – мара, І не женись намарне... Вперед а чи назад – Від друзів – ані слова. А квітів аромат – Розрада тимчасова... — —

Бо поспіхом вона Писалась в миті лічені, В ній каламуть до дна І літери калічні... Одна сторінка вся У плямах (кров аж чорна), Від другої висять Канцур’я1 – більш нічого... Доходиш до кінця – І морок обіймає. Закрита книга ця, А іншої – немає...

УСЕ, ЧОГО Б ХОТІВ Усе, чого б хотів, Обмежене, але ти Злетів би – поготів Бракує крил для злету. Кохання – диво з див – Зблиснуло – і немає. Ти миттю володів, Й ту небо віднімає... 1

– дрантя

160

161

МОРДЕХАЙ ҐЕБІРТИҐ

Вслухаюсь радо: дріботять Маленькі ніжки любої. Всі кроки перелічені, Та рахувать навіщо? Цілую ніжне личенько – Ось, вийшла!

Мордехай ҐЕБІРТИҐ –

qyerybig ykdrm (1877 – 1942) Народився 1877 року у Кракові (справжнє прізвище Біртиг). Усе життя пропрацював теслею, і все життя складав пісні. 1906Oго р. кілька його віршів опубліковані у краківській газеті. У червні 1942 р. поет, його дружина і дві дочки були переведені з Краківського гетто до Белжецького табору смерті, де незабаром загинули. Пісні зі збірок “Фольксштимлех” (“З народного”, 1920), “Майне лідер” (“Мої пісні”, 1936), “Ес брент” (“Горить!”, навіяне погромом 1938Oго р. у Пшитику; Краків, 1946), “Дос ґезант фун лейдншафт ун цар” (“Пісня страждання й горя”, ТельOАвів, 1962) співаються й досі в їдишистському середовищі.

– Давидочку, прохання є: Свистіти більш не можна, Бо прикро матінці стає, Вона така побожна. – Єврею не пасує свист, Лише “вони” так кличуть, Це, – каже, не єврейський хист – І раз, і два, і тричі. – Що ж, не свистітиму, гаразд, Сьогодні – заречуся. Від любки,скромниці хоч раз Побожності повчуся. Я не свистітиму дарма. Прикликує Господь Нень щосуботи. Ти ж сама До милого виходь.

— — РЕЙЗЕЛЕ Провулком підперезаний Будиночок із призьбою. Там на горищі ружею Кохана квітне Рейзеле. Щовечора тут раз у раз Блукаю, мов сновида, Висвистую, гукаю: Рейзл! Ой, вийди!

– Я в тебе вірю, та збагни: Коли до мене йдеш, Ти філактерії1 вдягни І Моген,Довід2 теж. Щоб в мами навіть сумнів щез, Музикам говори: “Субота прив’язала Рейзл На шворку – раз,два,три.

Моргне віконце весело, Стару хатинку висвітлить, Видзвонює розквітлий жезл, Солодкий голосочок Рейзл: – Мій любий, хвилечку зажди, Я вийду, гляну в вічі, У парі пройдемось тоді І раз, і два, і тричі. І звеселілий ніби я Співаю, аж вистрибую, 162

– Порадонька гарненька, Я дякую! Ходім! Твою люблю я неньку, Провулочок і дім, 1 2

див. примітку 1 на стор. 137 Зірка Давида, шестикутна єврейська зірка

163

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Бруківку, де твої наскрізь Вкарбовані сліди. Ти чуєш, мати кличе: “Рейзл! А ну, ходи сюди!” Та захмелілий ніби я Співаю, ще й вистрибую, Вслухаюсь радо: дріботять Маленькі ніжки любої. Вслухайсь, містечко, занімій, Вслухайсь, трухлявий дім. Я прошу: в сон щоночі мій, О Рейзеле, ходім!

НАШЕ МІСТЕЧКО ГОРИТЬ Горить, громадо, ой, горить Містечко, зведене власноруч. Роздмухався вогненний покруч, Шматує, верне шкереберть, Все повне полум’ям ущерть, Все навкруги палає.

МОРДЕХАЙ ҐЕБІРТИҐ

Горить, братове, ой, горить! От,от останній час Поглине місто і всіх нас, І полум’я на попіл враз Оберне переможний плин Між почорнілих стін! А ти стоїш... Горить, громадонько, горить! Хто допоможе шал змирить? Якщо вам любе ваше місто, Гасіть самі мару вогнисту! Хоч кров’ю, як нема води! Багри і відра – все сюди! Не стійте, браття, склавши руки, Як місто корчиться від муки. Мерщій гасіть, не стійте, ні – Ваш дім загине у вогні! — —

А ти стоїш, мов ти – не ти, Твоя, мов, хата скраю, Мов є тобі куди піти, Мов горе це – несправжнє. Горить, братове, ой, горить Містечко горопашне. Зажерні язики вогню Все місто злижуть на корню, Довершить вітер лютий. Горить містечко, люди! ... А ти стоїш, мов ти – не ти... 164

165

ЛЕЙБ НАЙДУС

Лейб НАЙДУС – svdun (18901 – 1918)

bHl

Народився у Гродні 8 жовтня 18901 року. Дитинство провів на хуторі Кустин біля Гродна, у маєтку батька, багатого землевласника і підприємця. Навчався вдома та в початковій школі в Гродні, з 11 років – у комерційних училищах Радома й Бялостока, реальному училищі у Вільні. 1911 року покинув навчання і повністю присвятив себе поезії. Писати вірші івритом, російською та їдишем почав з 10 років. Дебютував їдишем у варшавській газеті “РоманOцайтунг” (“РоманOгазета”) 1907O го, багато друкувався в єврейських газетах Росії та Польщі. 1915Oго р. у Вільні вийшла перша збірка його віршів “Лірик”. Проживши тільки 28 років, спромігся залишити глибокий слід у єврейській поезії. Визнання прийшло до поета замолоду. Але за життя видав лише дві збірки віршів. Усі інші – “Флейта Пана”, “Інтимні наспіви”, поема “Земля пробуджується” видані вже після смерті їхнього автора, яка спіткала його, після тяжкої хвороби, 23 грудня 1918 року на батьківщині, у Гродні. 1958Oго р. у БуеносOАйресі вийшла збірка вибраного; 1951Oго там само – есей А. Закуського про життя і творчість Н. Критика підкреслювала новаторство Н., особливо в царині ритміки й сюжетів. За відгуком Я. Ґлатштейна, “поетична дикція” їдишистських віршів до Н. “перебувала у пелюшках”. Високо цінував Н. Також Ш. Ніґер: “Майстерність форми у нього – не мета і не засіб, а те, що воно означає у справжній поезії – перевтілена в мову німота переповненої душі, виплеснута внутрішня ясність”. Лейб Найдус перекладав перлини світової поезії – Ґете, Гейне, Пушкіна, Бодлера, Едгара По. Вони й досі читаються так, ніби були написані в оригіналі їдишем. — —

І сонце, і дощик! І сонце, і дощик! І синява річки із небо завдовжки, І краплі жбурляють із берега влучно Свої золоті, свої срібні каблучки. І сонце, і дощик! І сонце, і дощик! Малює веселку примхливий художник. В небесній блакиті мостом різнобарвним, Як промінь, він пройде і сам незабаром. ПІСНЯ РАБА Я, королеви паж зразковий, Вельможний кожний рух беріг, Як паланкін її шовковий; Стеливсь під ноги на поріг. Далеко звідси край мій рідний, Хіба що снивом доповзу. На зблиску збройному не видно, Де чорний раб зронив сльозу. Рожевий холодок ясмину – Вона на троні з бурштину. Я потай цілував уклінно Її окрайку запашну.

СОНЦЕ І ДОЩ І сонце, і дощик! І сонце, і дощик! Розсипав разок золотавий горошок. Іскринок, смішинок ловлю різнобарвність, Немов ланцюжком дідусевим я бавлюсь.

Як заманеться її мості Зі спальні вигнать за межу, – Хіба запрагну в її постіль? Я тишу поспіль бережу.

І сонце, і дощик! І сонце, і дощик! І трави в канаві коліна полощуть.

Коли з лукавою метою Запону зволить відхилить, Я захлинуся німотою, І чорно серце заболить.

На жаль, спершу упорядники, покладаючись на книгу Х. Бейдера, вважали датою народження поета 1880 р., тому перепрошують за збій у хронології.

166

Вціловує вітер усміхнені квіти – Так само крізь сльози всміхаються діти.

167

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

І руки в золотих браслетах Зміяться, міняться, біжать, І пізно в їх шаленім леті На власні гордощі зважать. Минає ніч. Бог зна, для чого Видзвонив келиха політ. Що вирве це провалля чорне З грудей – прокляття чи привіт? МОЯ КИЦЯ Чи тобі за мишвою ганяти не ліньки? Йди до мене мерщій, люба кицю, Моя мила хитрунко, хіба я не лицар? Мені зле, як чимшвидше чкурнеш із колін ти. Тремтячи, ти випручуєшся з,під руки – Звикла слово ловити, то й стискається міцно, А воно не дається, ха,ха, люба кицю, Саме так, як від тебе тікають твої пацюки. Нагадало мені це найпершу олжу, Мою першу любов, моє щастя химерне... Хоч гукай – закотилась душа за межу, Спорожніли долоні, і нічого не вернеш. Вибачаю... Видряпуйся... Дичавій... Розпались – Так вона із обіймів моїх вивільнялась колись... НІЧ У СТАРІЙ ЗАЛІ Мовби місячні шати, Мерехтливі квадрати Віддзеркалює, мінячи їх, дубовий паркет. Лиш плиткі сині тіні, І я в самотині Їхніх па споглядаю повітряний балет. Фортеп’яно зблиснуло, Наче риба заснула – 168

ЛЕЙБ НАЙДУС

Подарунком від місяця призабутий клавір Загадково озвався Тим Шопеновим вальсом, Що сестра моя грала, дивний мій проводир. Вікна навстіж подвійні, Мов серця, юні й рвійні, Мов серця, захміліли досяжністю мрій. Ніч прозора і тиха Медом липовим диха, Захлинається спогадом серце в залі старій. НІ, ЖОДНОГО РАЗУ! Покинутий, кволий, сиджу я, дитино, У ріднім садку в самоті. Чи ще я тебе хоч побачити встигну? Шелесне: “Ніколи в житті!” Прилинь хоч би мрією, хоч би наснився Твій голос, – як в дні золоті, Коли ж я почую? Садок, наче присуд, Шелесне: “Ніколи в житті!” За те, що встелили трояндові мрії Колишні життєві путі, Коли ще тебе я зустріти зумію? Листочки: “Ніколи в житті!” Я дрався по тебе на сонячні гори, Крізь твань і тумани густі; Хай ще хоч побачу тебе, хай не скоро! Садочок: “Ніколи в житті!” ПІСЛЯ МОЄЇ СМЕРТІ Ох, ще трохи з учора – І лежатиму я у труні, Й ти відкриєш ключем своїм чорним Двері вічності звично мені. 169

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Хай вирує, як завше, Гомін світу між сивих безмеж, Нитку споминів наших Власним розсудом переснуєш. Та мене не забуде Світ, хай навіть у сні: В нім любов моя збудить Щастя й смутку пісні. Адже все, що закреслиш, Те відновить життя власноруч, Бо зухвале вогню перевесло Запальніш од тужливих співзвуч. І прикрасять закохані квіти Травня,лицаря одяг ясний Ув обіймах несамовитих Найвірнішої любки,весни. Що вогню замашному кордони, Що роз’єднують тіло і дух! Буде пам’ять повік не подолана, Бо життя – це тривання і рух! — —

170

Еліезер ШТЕЙНБАРГ –

grabnHew rziyla (1880 – 1932) Еліезер Штейнбарг народився 2 березня 1880 року в сім’ї торговцяO хасида у Липканах (Бессарабія), які великий Х.OН. Бялик назвав Бессарабським Олімпом. Через 10 років тут народилися ще двоє визначних діячів єврейської культури й літератури, що стали його учнями й друзями – Яків Штеренберг і Мойше Альтман. Навчався в хедері у рідних Липканах, наполегливо займався самоосвітою (російською та німецькою мовами), з юності викладав у містечкових школах Бессарабії та Волині. До Чернівців переїхав 1919Oго р. Багато в чому саме завдяки йому це місто стало центром єврейської культури всієї Румунії. Продовжуючи розвивати жанр байки їдишем, досяг великих успіхів. Сюжети його творів черпалися з єврейського побуту й традицій. Літературні читання, на яких виступав Ш., були вельми популярними. Одночасно він став ініціатором та організатором відомого єврейського культурного центру “Шулфарайн” (“Шкільна спілка”), через який пройшло багато талановитих людей. Під його патронатом почала виходити єврейська газета “Ді фрайгайт” (“Свобода”), що об’єднала круг себе чернівецьких активістів. Окрім того, він керував молодими клерикалами та гуртом студентів “Їдиш культур”. Коли Ш. запросили до Америки, він обрав Бразилію, де став досвідченим педагогом. Однак у РіоOдеOЖанейро Ш. не прижився (прокомуністично налаштовані місцеві прихильники їдишу звинуватили його в націоналізмі). Після повернення до Чернівців (1930) співробітничав із дитячим хором, складав вірші для дітей. Він автор відомої дитячої книги “Алеф бейс”. Для видання збірки байок устиг відібрати 99 творів. Збірка “Мешолім” (“Байки”, т.1, 1932, Чернівці) вийшла вже після смерті автора. (2Oе видання – Бухарест, 1935; 3Oє – БуеносOАйрес, 1949; 4Oе й 5Oе – Бухарест, 1955; 1973). Другий том байок Ш. зібраний та виданий у ТельOАвіві 1956 р.; 1969 р. там само вийшло повне зібрання вибраних байок Ш. зі вступною статтею Д. Садана. Більшість п’єс, написаних Ш., не опубліковані, хоча з успіхом ішли на сценах. Помер Ш. 1932 року у Чернівцях. Відомий як найперший єврейський байкар, а також громадський діяч і педагог, який розсунув межі єврейських традицій та уявлень. 1988 р. у Чернівцях створене товариство єврейської культури ім.Еліезера Штейнбарга. Його очолив Й. Бург, відомий їдишистський письменник. — — 171

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ЕЛІЕЗЕР ШТЕЙНБАРГ

Трефне1 оце заняття! Хіба я мушу знати, як дерев’яну одежину краще зняти? Послухайте, я бачу, ліпше лиха не займати! Я дякую найперш Тому, Чиє ім’я і любе, й осяйне, й жахливе, За те, що маю долю я щасливу! Ні плями, Ані шраму – Кошерний леза зліт, все чисто, мов у храмі, Знов сяє, як нове, побожно, бо (між нами) Я, даючись до рук, священний маю намір, Благословенний він від неба був зарані.

КІШКА Й КОВБАСА Всі очі проплакала киця: – Няв! Забула мене господиня, Побила мене служниця, Бідна киця голодною згине. Через кого від спраги і голоду згасли очиці? Через кого я плачу, через кого терплю, горопашна? Ось прийшов товстопузий, ковбасою свій кендюх напхавши, Бідній киці читає мораль він – Та дарма! (Хоч говорить, як равві): “Фе! Хіба так годиться?!” А годиться так плакати киці? Чи піти та й втопиться? Сам, диви, жереш доста! Я ж охляла від голоду просто! Чий спокутую гріх – ще ж далеко до посту? Чи не мета – живіт натоптувати лівером, Запити всмак – і камінь в узголів’я? “Няв... – підсумовує, – немає змісту, Отам вже, звісно, не захочеш їсти, Вчитавши незабутню істину: “Я дякую землі, де в череві принишкла, Мов грудка кам’яна”. – І підпис: Кішка. Ну, що ж, як ковбаси моїм зубам не стало, Та неабиякий урок, нарешті, я дістала: Ковтати, полювать, натоптувати шлунок. Ну, Мишо, постривай! Мораль – мій порятунок! НІЖ І ПИЛКА Припало різникові терміново Колоду розпиляти раз на дрова. На свій копил Ніж глянув так, аж пилку притупив, Бо що, бува, гостріш од язика? – Ну, – каже, – тільки й справ для різника! Ач, вишкірила зуби – чи не марно? Для чого? І на вигляд незугарна! Голитися? Навряд! Де дряпонеш, Де шарпонеш – Бадиллям із міжрядь! 172

– Так, правдонька твоя, – наївно каже пилка, – Та зауважу тільки: Благословення і мені дано. Отож,бо і воно! Ти високо злітав, але сміятись доста. Хоча – хто я? Я ремісниця проста. Я іскри не крешу, не блискаю даремно, Підперши темний кут, ще й в одежині темній, – Я, Боже борони, твою пиху не лаю, Але скажи мені, хто дрова розпиляє? Чи гірша тим, що я по шиях не гуляю? * Мораль, неначе сіль, щоб смак надати страві: Хай чорноробка ця пиляє дрова й нині, На дім і на сім’ю не кидає це тіні; Нехай гостріший ніж, він у своїй успішний справі – На труд і той, і той – небес благословіння! 1

тобто не кошерне, що не відповідає релігійному ритуалу

СПИС І ГОЛКА Вояк вернувся із лютих січ, з ним гордий Спис і кривавий Меч. Він поклав їх у куточку, де Голка стриміла в клубочку. Маленькій Голці страшно стало, коли ратище поряд постало. „Що за гігантська голка, – дума собі, – 173

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

шиє для велетнів, далебі. Шиє срібні, залізні убори для гігантів, високих, мов гори”. Спис Голку помітив: „Що за пискля? Яке списенятко – ну й потішне ж маля!” І він регоче, аж труситься весь й питає Голку навпростець: „Скажи мені, братику, любий друже, чи й справді ти небезпечний дуже? Кажуть, що ти на війні був зух, міг заколоти зараз сім мух!!” „Неправда! – вигукує Голка з запалом, – Я нікого в житті не вбивала. Навіть найменшої комашини – скарай, як брешу, мене Боже до днини! Я колю полотно, шовки, оксамити – це все лиш тканини, з яких можна шити гарне вбрання усім довкола – дбайливо й любовно, укол за уколом”. „Ха,ха! – Спис кепкує, – ну й смішно з малечі, ти колеш тільки мертві речі”. „Пробачте, – одказує Голка завзята,– що ж колете Ви, хотіла б я знати?” „Я? – людей, людей, небого, – каже Спис, – хіба ти не знаєш цього?” Тут розсміялася Голка (може, сміється й нині!) „Ви чуєте, – мовить, – він робить дірки в людині! Яка безглузда робота і непотрібний галас, направду кажу, їй,богу, щоб я так Голкою звалась. Бо якщо колеш тканину чи якусь іншу річ, – виникають потрібні, прекрасні шати. А людей? – Коли їх хоч день і ніч, – куди їх потім дівати?” МОЛОТ І ЗАЛІЗО Гірко й сумно, любі діти, в білім світі жити. От хіба що гарна байка може звеселити. Могутній Молот, важкий до біса, клепав у кузні шматок Заліза, 174

ЕЛІЕЗЕР ШТЕЙНБАРГ

клепав нещадно знову й знову, й давав Залізові настанову, що треба, мовляв, терпіння мати й за цю наругу не дорікати. „Збагни! – так Молот Залізо повчав, – твій гнів, твої зойки не мають підстав. Хіба я винен, що клепчу тебе? Я сам також не велике цабе – в руках коваля – я малий сірома. Та й сам він, бач, знемагає від втоми. Хіба ж він не хоче трішки спочити? Та як йому, бідному, це зробити, коли біля кузні і в будень, і в свято стоїть якийсь поламаний віз, тож мусить коваль його рихтувати, щоб віз той і далі віз. Але ж і віз ні в чому не винен, тому нечесно було б дорікати йому. Тяжкі вантажі він везе на собі, бо коні тягнуть його, далебі. А що ж бідні коні, в чім їх вина? їм також дістається сповна – над ними владний лише батіг, та й він не винен, скарай мене Біг! Отак все йде, без кінця і краю, то ж будь розумним, благаю! Не треба сварок, волань, розкаянь, збагнути – значить простити”. –„Каїн!”– кричить Залізо, червоне від жару і сипле іскор цілу хмару. Кожен Молот має облудну мову, братом воліє нам бути, радити добре слово, в той час, коли під ударами долі я здригаюсь і корчусь від болю. Не треба, не треба мені поради! Мій біль нестерпний, я мушу волати, кричати й клясти щоднини і не шукати першопричини. 175

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ЕЛІЕЗЕР ШТЕЙНБАРГ

БЕРЛОВІ НОГАВИЦІ Берл зібрався на ярмарок до столиці, Та існує одна заморока: Геть обносились його ногавиці (Я кажу це в чотири ока). Однак десь на ятці ринковій висіли Панталони зелені плісові, Міцні й новенькі, мов щойно з,під голки, Ще й дешеві – бо з барахолки. Трохи задовгі – та тільки й біди – Вкоротити їх можна завжди.

Й звершивши це діло, лягає в куточку. Вже бачить вві сні він себе у столиці Крокуючим гордо в нових ногавицях, Торгує, отримує славний бариш, Як часто вві сні це буває лиш. Між тим повертається Серл від сусідки, Обсмоктавши всі до єдиної плітки. О Господи! Ледь не забула! І швидко Виймає з шухляди голку і нитку, Тут відрізає, а там торочить Й спокійно йде спати – доброї ночі.

Спішить додому радо наш Берл Й каже своїй дружині Серл: “Голубонько, в тебе руки хороші, Вкороти мені трохи оці холоші. За це ти одержиш від мене в дарунок Люблячий поцілунок!” “Ой, нема часу! Біжу до сусідки, до Ціпи, Глянь, розв’язались на ситі скріпи, А для доброго пирога Не потрібна мені лузга”. Щойно зійшлися Ціпа і Серл, – Надовго забуті і дім, і Берл.

Невдовзі вертається Діна з театру І, щоб не печалити любого тата, Мерщій береться й собі до роботи – Втинає, прасує рубці й завороти. Відтепер не мучить її каяття Й вона засинає, мовби дитя. Лиш північ минула, а ще через мить Старенька Перла уже не спить, Береться за Берлові ногавиці, Щоб міг він їхати до столиці. Берл прокидається: що за дива? Від жаху аж спухла йому голова. Це, певно, якась сатанинська підміна – Холоші заледве сягають коліна. Від райдужних снів і мандрівок в столицю Лиш куці зостались йому ногавиці.

Просить він Діну, свою дочку: “Зроби,но, дитя, мені ласку таку”. Діна любить свого тата, Проте сьогодні іде до театру: “Койне Лемель”1 якраз дають, Вже пізно, до того ж неблизька путь. 1

Зосталася ще старенька Перла, Улюблена теща нашого Берла, Чи не зможе вона з цим раду дати? Та старенька вже втомлена й хоче спати. Тоді він сам бере ножиці в руки, Вимахує ними, мов лезом шаблюки, Вкорочує знизу, снує оторочку, 176

“ПокупецьOягня” (або “Сумирний покупець”)

ЙОТА Я розповім докладно – зачекай, Лиш книжку погортай гарненько, Юд1 літеру в ній, друже, відшукай, Голівку з хвостиком тоненьким. Вона, як цяточка, 177

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Мов кошеняточко, На капцях – крильця,латочки, Чи донеччин цікавий гострий носик Зі шпарки в шпарку по смішинці носить. Закарлючка, ця дрібнота Зветься вже не “юд”, а “йота”. Пізно, ближче вже до ночі, Все не вляжеться, мурмоче: “Метушливе я йотище, Ворушливе – беріть вище, Вище, вище, на горище, Нумо, літери, з розбігу Догори ногами книгу! Я не влежу, я не встою, Я хворію висотою. Та лише сягну небес, Підставляє ніжку бейс2 І белькоче: “Я тебе! – Бе!” Фе!” “Ти пихате цоб,цабе”, – Дригнув ґімл3 об ніжку ніжку Й алефу4: “Ти що принишкло? Бий, кричи – та це ж немислимо! Літера то? – Коромисло, Начепило дві свічі!” Рейш5 тут рикнуло: “Мовчи! Поряд з даледом6 ми, рідні, будем бідні, Правду вам речу: обсядуть злидні! Гей7, замовкни! В тебе талес он без китиці!” “Щоб тобі в смолі гарячій підсмалиться!” Довгий цадек8 тільки “Цить!” сказав на те: “Як же так? Для чого? А проте – Ач, негідник! Безсердечне он росте!” – Обуривсь праведник та ніженьку манірно Зігнув, мов “Мир вам!” “Бог з вами! Та не чубтеся! От знову! Як буде лад, то й буде мова!” Та раптом шин9, озброєне мечем, 178

ЕЛІЕЗЕР ШТЕЙНБАРГ

В заручники взяло тремтяче мем10, Зі сміхом самех11 обізвало “горе,ем”. Через надмірну мстивість іздавна Розпочинається війна! (Хоч іншим прикривають цю заразу). Шин здійняло аж три мечі одразу, Роздулося, бундючне, мов індик, Штурхнувши куф12, а мудрий куф – у крик: “Та це вже свинство некошерне13 й дике є! Зверніться до аптекаря, до лікаря!” Так літери у розпалі амбіцій Розхитували слово, самовбивці, Що сенсу зовсім не лишили місця. Вдесяте у зненависті і люті Одне на одне знов нацьковані, мов люди, – Поставте літери на місце, любі! Погорда – то недуга гірш за нежить! Хай літери стоять, де їм належить. І не питайте, дітки: лихо буде, Як юд весь люд, всі літери підбурить! 1 y ; (і); можна трактувати також як знак, що “и” перетворює на “й”. Згідно з ученням Кабали, світ створений стисканням безкінечного “Енсоф” у літеру “Юд”, яка за розмірами O майже крапка і є першою літерою імені Бога. 2 b ; (б); спробуйте повернути проти годинникової стрілки на 90°, окрім того, “бейзл” (їдиш) – злостивий 3 g ; (ґ); назва літери співзвучна слову “гамал” (іврит) – верблюд 4 a ; (а) “алеф” (“елеф”) – віл (давньоєвр.) 5 r ; (р); “райхер” (їдиш) – багатий 6 d ; (д); ця й попередня літери єврейської абетки схожі за зображенням, окрім того, “далес” (їдиш) – злидні 7 h ; (г); за зображенням нагадує щось розірване 8 x ; (ц); “праведник”, “хасидський ребе” (їдиш) 9 w ; (ш); “шверд” (їдиш) – меч 10 m ; (м); “меймесн” (їдиш) – бити, калічити 11 s ; (с); ця й попередня літери єврейської абетки схожі за написанням, окрім того, “саме” – нещасливе завершення (їдиш) 12 q ; (к); у просторіччі їдишем (переносно) – морда, пика 13 страва, приготована не за приписами юдейської релігії

— — 179

МАНІ ЛЕЙБ

Мані ЛЕЙБ – bHl ynam (1883 – 1953) МаніOЛейб Брагинський (псевдо – Мані Лейб) народився 20 грудня 1883 року у Ніжині, в бідній родині. До 11 років навчався в хедері, потім пішов учнем до шевця, п’ятьма роками потому придбав шевську майстерню. Бере участь у революційному русі – як член Української соціалістичної партії, есер, анархіст, соціалOдемократ. 1904 року молодий швець утік із рідного містечка від переслідувань царської охранки за участь у революційному русі (після арешту і кількох місяців перебування у в’язниці, повторного арешту). Тоді він ще й гадки не мав, що стане літератором. Із Англії, де також брав участь у революційному русі емігрантської молоді і де вперше друкує свої вірші у соціалістичному щоденнику “Ді нає цайт” (“Новий час”), він 1905Oго подався до НьюOЙорка і влаштувався на роботу за колишнім фахом. Безкінечно залюблений у рідну мову, тут він починає писати й друкуватися в усіх єврейських виданнях. Стає найяскравішим поетом у символістському русі “Ді юнге” (“Молоді”). Поглядам цього руху залишився вірним і після І Світової війни. 1918Oго р. у НьюOЙорку вийшло одразу кілька його збірок – “Лідер” (“Вірші”), “Баладн”, “Їдише ун славіше мотивн” (“Єврейські й слов’янські мотиви”). Найбільш плідним було його співробітництво з газетою “Форвертс” (“Вперед”), де з 1946 р., захворівши на сухоти й покинувши фабрику, стає постійним співробітником. Вірші його позначені романтичною піднесеністю, тонким ліризмом, музикальністю, місткістю слова, часто забарвлені тонким гумором. Його поетична мова одночасно вишукана й проста. На Сергія Єсеніна, що у 20Oх роках відвідав НьюOЙорк, найсильніше враження серед місцевих літераторів справив саме Мані Лейб. А Мані Лейб, зі свого боку, блискуче перекладав вірші Єсеніна своєю рідною мовою. Помер поет 4 жовтня 1953 року. Популярність поета продовжувала зростати і після його смерті. 1955Oго р. у НьюOЙорку вийшов двотомник “Лідер ун баладн” (“Пісні й балади”), а 1963Oго у ТельOАвіві під тією ж назвою – з паралельним івритським перекладом та з передмовою друга й однодумця, Іцика Манґера. Багато віршів М. Л. покладено на музику. До сказаного треба ще додати, що все життя поета не полишала ностальгія, туга за покинутим затишним містом в Україні, незаперечне свідчення чого – чудовий цикл “Ніжин”, написаний Мані Лейбом на еміграції. Окрім усього іншого, перший вірш циклу свідчить іще й про 180

любов до російської та української літератури, про повагу до їхніх чільних представників, особливо – чи слід дивуватися? – носіїв української ідеї Шевченка та Гоголя. — — У МЕНЕ МАМИНЕ ВОЛОССЯ ЧОРНЕ... У мене мамине волосся чорне і зелені очі, Теслярські, працелюбні руки тата. У мене кров співоча, заповзята, Кров дідусів, Дніпровий струм ігристий, На думці – ночі в любім товаристві – Пестливий шепіт, дотепи дзвенять, На грудях – слід від хижих зубенят, Щемкі, тремтливі доторки дівочі.

ВЕЧІРНЯ ПІСНЯ Вечоре мій, вечір... Як філософ мандрівничий, В молитвах тебе я кличу. Посох твій не відокремлю – Я в твою вертаю землю. З променем небес останнім, Із полів – лошам до стайні, Вечоре мій, вечір... Втому, спрагу і безвихідь Твій втамує спокій тихий, В нім спочине спека й лихо. Заколисуй, тихий світе, Крила,віти сумовиті В небі рідної блакиті, Вечоре мій, вечір...

ТИХШЕ, ТИХШЕ Зіші ЛАНДОЮ

Тихше, нишкніть, ані гуку! Чорних, зблідлих зігне мука. 181

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Так, уклінно, і німуйте, Навіть подих затамуйте. З мовчазних нічних заглибин, Щоб не чув ні слух, ні спогад, Тихо зрине білий огир Коло нашої колиби. І майне прозорим вітром Фіранкових білих віхол, І огорне чиста втіха, І спаде жаданим світлом. Сіймо тишу, ані гуку! Чорних, зблідлих зігне мука. Так, уклінно, і німуйте, Навіть подих затамуйте. Як ганебно нас надурять, Поглузують з нас охоче, У занадто довгі ночі І чекання пошкодують, – Стане у пригоді вишкіл На жорсткій підлозі спати І мовчати заповзято Тишком,нишком, тишком,нишком. Сіймо ж тишу, ані гуку! Чорних, зблідлих зігне мука. Так, уклінно, і німуйте, Навіть подих затамуйте. МІСТО СЕРЕД ПОЛЯ Серед поля є місто – тиша, ніч і сніги. Крук темнавий на плоті серед снігу застиг. Відблиск жаху із міста – кривавиться сніг, І лунає придушений скрик, Й круку дзьобати сніг до снаги. 182

МАНІ ЛЕЙБ

Він гострить свого дзьоба, в оці відсвіт сплива, Скрик червоного півня і криваві дива. Ти гостри дзьоба, круче, на криваві жнива – Жде й на мене за рогом слуп і зашморг, бува. О, прекрасне те місто, що палає вночі! Ніч, як піч, креше іскри під небом рудим. Кров, і скрики, і крихти, і полум’я, й дим, Кістяками фортець бані й стіни рвучи. О мій вороже! Вулиці потьмяніли умить. Моя зненависть місто й твоє спопелить. Ти померти б хотів молодим? Сніжний крук свого дзьоба гострить. Він гострить свого дзьоба, Тьмяний погляд спива Скрик червоного півня і криваві дива. Ти гостри дзьоба, друже, на криваві жнива – Жде й на мене за рогом стовп і зашморг, овва! ПІСНЯ ЛЮБОВІ Початок – проста пісенька про хліб, Затим – про злотосяйність наших діб. В останній – стиха смерті присягли б, Та для любові кожна наша пісня. З волами плуга перти ми впряглися, Ув оранці рвучи важкі шматки землі, Що чорно стогне у руках залізних, Годуючи маля й теля, творіння взагалі. Та повсякчас пісні зітхають про кохання, Довірливе і полохливе, Мов голуби, чий туркіт про кохання Попід вікном щорання. Рабами жовкнучи в копальнях золотих, Зірвавши ланцюги, здолавши вільні мандри, В містах святкових, у нічнім паланні втіх, Танцюючи вночі у полум’ї, мов мавпи, – 183

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

МАНІ ЛЕЙБ

Лунають голосніш пісні кохання, Мов стогін скону й смерті, То хтивих кицьок із дахів до рання Нічні концерти.

В тіняві вербовій пишній Правовірний іудей, Каддиша1 знавець і Мішни2 До своїх святих іде.

Смерть всюдисуща й вічна. В полі, в місті – На всіх шляхах. Вмиратимуть завжди. Стоять старі дерева всохлі в лісі, Тримають їх дерева молоді.

Куми кумкають на призьбах, Обмивають кісточки, Хто й на кому оженився б Дбають ревно тіточки.

Бо кличуть і кричать пісні кохання, Довірливі і полохливі, І гинуть юні олені кохання У листя злотозливі.

Яблуко куштує потай, Вкравши в цуцика ланцюг, Попід багатійським плотом Волоцюга з волоцюг. Ось послухай, п’яний куме, Кинь варнякання своє. Як там у Шевченка в думі – “Соловейко не дає!”

НІЖИН Ніжинські шляхи сльотаві, Сіно, верби, огірки! Під забрьохані халяви, Під засніжені дахи. На базарі бандуристи, Босі, латані, старі, Гончарі, дівки в намисті, Бородаті лихварі. Із,під стріх, брилів подертих, Неба синява морська. Бусли працьовито,вперті, Сонце бісики пуска. Куряву корови сіють, Батоги, мов коси, – хвись! З України на Росію Гоголь ще не надививсь. Хресний хід з небес вертає (З сьомих вод на киселі). З п’яним святом всіх вітає Спас із терням на чолі. 184

В зоряну прозору нічку, Спивши цей солодкий спів, Волоцюга, наче свічку, Власну пісню засвітив. 1 2

заупокійна молитва; частина Талмуду

ЯК ЦИГАН Далеких ярмарків я не відвідав І крамом шкіряним не володів, Не був негоціантом – добрим їдом1, Предметом зазіхань дівчат і вдів. Художник я, мої пучки чутливі Підкорюють напилки та різці. Вирізьблюю пісні, мій крам знадливий Не куплять найбагатші покупці. Мій звабний крам – в ливарних формах сміху, Я тихий дурник, з бідаків отих, 185

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Що не надбав дочки собі на втіху Чи повних скринь червінців золотих. Я з тих, що влітку саней не готують, Що злиднів не торгують ярмаркам. Як циган я – мене цурки годують. Та маю пісню – мій найкращий крам. 1

єврей (їдиш)

ВІРА І КРАСА Каже перший: вірте!” На побожний крок Небеса відкриті, І все ближчий Бог. Другий, найзіркіший, Вчить: “Найперш – краса, Доки світ розкішний В оці не згаса”. Третій: “Справедливість, Доле, обирай! Меч мій незрадливий Захистить мій край!” Ні! Не руш нічого! Чи не новина, Що лише від Бога Вся краса земна. Справедливість – важить Золотим ключем. Хай не злегковажить І рука з мечем! НАШОМУ ОСТАННЬОМУ ПОКОЛІННЮ Обіцяну нам благодать враз день цей розвінчав, Бо освятив жахи руїн й тривання смертних мук; О Боже, зглянься, хресну путь нам кров’ю позначав, Навіщо свій народ ведеш в розпачні дні принук? 186

МАНІ ЛЕЙБ

Ще встигнеш смакувать пісним під білу халу й каву, Насолодившись тягарем єврейських туг, Як для Полтави, Млави і Лібави Вже чорним сонцем день ворожо стух. Під чорним сонцем, під ярмом згинаючись доземно, Ізраїль гине – Боже, схаменись! Живих дітей, твоє священне зерня, Скидають в груби, як жертовний хмиз. І страдницької смерті тінь під сонцем чорним, І загребущий меч її громадить гори жертв. Народ мій змелюють земні зажерні жорна, Що аж здригається земля, безсила жерти вже. Й мені, залишеному тут, останній трісці дому, Під їхній попіл підставлять розвалля голови, І чорні поминки справлять, і постить до судоми По тих, що звіяли вітри над приском жаливи. БАЛАДА ПРО ДВОХ І гамірний побут сердець їх сахавсь, Як жінці з трояндою він усміхавсь. Та вдарило в голову – і без вини Пустилися берега дружби вони. І ніби розбилось життя об поріг – Зір жінки не сяйвом, а смертю застиг. Іржавим ножем полоснув її гнів – І вразив до крові, і він сполотнів. Зі сходів провів, не промовив: “Зажди!” Чужими вони розійшлись назавжди. І вулиця довга між двох пролягла, Неторканим килимом сніжна імла. І білий ліхтар блимав більмом слюди І снігом притрушував їхні сліди. 187

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

І сніжні зросли на стежках пирії По кроках поквапних його та її. МЕНІ ЧУДОВО Ні, мудрість пізнання зі старістю не згодна, Ні спокій споглядань в нагоді не стає Так, як відстояне вино холодне, Що солодить мій зір і в крові виграє. І добре так мені! Спиваю радість, Солодке відчуття тамує присмак лих, Немов з дідами я насправді на нараді, І я, старіш од них, пірнаю в їхній сміх. Я почуваюся старим кремезним дубом, Бо в молодих дубів я силу перебрав, Що до моїх колін шумують віттям любим – Не бородами вже – зелом небесних трав. Відлунить їхній сміх мій погляд каламутний І каламуть моїх далеких юних днів. І дні, що відійшли, неначе знов присутні, І я прийдешнім дням нічим не завинив. ІСТОРІЯ ЛЮДСТВА Як хочеш, любий хлопче, сідай, послухай доста З історії людей – людина й ти однак. І ти прийшов у світ сталевим лезом гострим, Щоб вкраяти й собі на райдужний піджак. Не сіяв радощів ніхто, немов пашницю, Яке ж колосся під серпом впаде? Тут сльози сіяно, з тернів терпка й колюча паляниця. Єдина стежка тут, якою людство йде. І людство сльози жне, слізьми іржаве гірко, У свій останній час, жахливий смертний строк. Тіла кривавить сталь... У травах дзиґу крутить зірка... Хапай гарячий сміх. Роби наосліп крок. 188

МАНІ ЛЕЙБ

Людська історія – не казочка, а безум, Та кращої нема, чи з нашої вини? Чим сплачує цей світ синам? Серпа безжальним лезом, Щоб радо жати радощі... Та де вони? ЧУЖИНЕЦЬ Темно й холодно вночі, Під дверима хоч кричи. Сліпо кліпають шибки, Світ покинули шпаки. Пізно, зимно, пусто скрізь, Всі у ліжка повляглись. Та не спиться в ніч таку Вітру й сліпаку Бровку. І чужинець теж не спить, Бо не зна, куди ступить. Лахи латані на нім, Й ті на очкурі однім. Із торбиною в руці Він торує манівці. Он палац удалині. Йти до нього? Чом би й ні? Першим півням навздогін У палац постукав він: – Тук,тук,тук! Не проженіть! Люди добрі, відчиніть! Йду, женуть бо по світах Холод, голод, самота. – Гей, чужинцю, геть іди, Наших діток не буди, – 189

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

190

МАНІ ЛЕЙБ

Заколисані, в теплі, Ситі й вмиті, сплять малі.

Дрова хай розжарять піч, Щоб зігріти нас і ніч;

І похнюплений, в журбі, Знов чужий іде собі.

Хай до столу залучу М’яса й риби досхочу;

Суне далі, бачить дім, Каже сам собі: “Ходім!”

Й паляниця буде там Хай заввишки з Божий храм,

Першим півням навздогін В двері дому стука він:

Щоб оцей бідак підвівсь Й власноочно подививсь.

– Тук,тук,тук! Не проженіть! Люди добрі, відчиніть!

Переймає мову сміх: – Ти б, господарю, приліг!

По світах мене хита Холод, голод, самота.

І, знайшовши в дверях шпарку, Залітає в неї шпарко.

Чи чужинець до пуття Сподівавсь на співчуття?

– Дивина а чи мана? Думка в пана вирина.

Між замком і прохачем Став господар з рогачем:

Бачить: запалала піч, Засвітилось трійко свіч;

– Гей, чужинцю, дремени, Нащо гість оцей мені?

Далі – більше: стіл постав, Повен найсмачніших страв.

Та чужинець впав без сил На жорсткий холодний діл.

Глянь, господарю, й затям: Той з землі підвівсь дитям;

Голову думки шкребуть – Затверда земля, мабуть.

Бруд і сором змив з єства Задля Божого їства.

Чує ніби звіддаля – Що це? Торба промовля:

Трапезу перерива, Богу вдячні шле слова.

– Моторошно й зимно скрізь, Мов навколо – темний ліс;

А знадвору вітру свист, Гавкіт; спокій – псу під хвіст.

Вже і хліба ні шматка, Я спустошена така!

Плач в палаці не стиха, Хоч в малят нема гріха.

Раз чи двічі рятівні Проспівають хай півні.

Метушиться слуг юрма, Ламп шукаючи дарма. 191

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Їх тут мали тисячі, Де сховалися вночі? Обшукали всі кутки – Чи всі лампи навтьоки? Плач гучніш. Дитині зле, Хоч безгрішне, бо мале. А надворі вітру свист, Гавкоту собачий хист, Бо чужинцю задарма Крокувати крадькома – Повз палаци, повз хати Скоро і суворо йти – Світ за очі, бо, мабуть, Ще йому далека путь. *** — —

Мойше НАДІР (Іцхок Райз) –

rydan hwm (1885 – 1943) Народився 5 травня 1885 р. у Нараєві на Галичині (колишня Російська імперія, нині – Україна). До 12 років відвідував хедер. У батька, домашнього вчителя, навчався німецької мови. 1898Oго р. родина переїхала до НьюOЙорка. До 16 років майбутній поет навчався у школі, заробляючи на прожиток фізичною працею (був мийником вікон тощо). Друкувати вірші й прозу німецькою та їдишем почав 1902 р. Тоді ж у газеті “Тегліхер геролд” (“Щоденний вісник”) опублікував їдишем ліричні вірші й оповідання з життя емігрантів, у яких відчутні скептичні та саркастичні нотки. Належав до літературної групи “Ді юнге” (“Молоді”). 1910Oго р. побачила світ збірка еротичних мініатюр “Ді вілде ройзн” (“Дикі троянди”), де вперше показав себе віртуозом мови їдиш, звільняючи мову від шаблонів, уводячи нові ритми. Його фейлетони, сатиричні нариси містять багато афоризмів, гри слів. Тонку спостережливість інколи прикривав грубуватістю форми. Оселився в НьюOЙорку на ІстOСайді 1918 р. разом із дружиною Ханою та дітьми. Надір був співупорядником антології “Від людини до людини” разом із найкращим другом, МойшеOЛейбом Гальперном. Серед відомих творів Н. – “Ді траґедіє фун горнішт” (Трагедія з нічого”, 1922 – 1923), “Майселех міт а морал ун ойсґетрахте захн” (“Казочки з мораллю та вигадані історії”, Вільнюс, 1927) тощо. Вступив до компартії. 1925 року відкрив мистецьку кав’ярню, але вона швидко збанкрутіла. Надір багато писав, перекладав їдишем твори Кіплінга, Толстого та Марка Твена. Помер від серцевого нападу у віці 58 років, 8 червня 1943 р. — — СТАРА Сіла стара на повалений слуп, Цигарка димить під хитким капелюхом, Обабіч стоять у побожнім страху Діти її без руху. На обшарпану стіну зіперлась мара, Два євнухи поряд незрячі,

192

193

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Скривившись на рук їх порожні гачки, Вона починає балачку. Губи, як змії, мов жаба, язик, Що вкрав кошенята у кішки, Всілася баба на струхлім стовпі І мед золотий смокче з діжки.

МОЯ БАТ#ШЕВА Моя Бат,Шева, Понад морем мева, Розкрилень струмочок Від ранку до ночі – Допоки Левиною гривою ллєш мій неспокій, Ланцюг сонцесяйний сатаєш, І кільця, по гілці насіяні – Зелені сади із морського насіння. Півкружжя брів скуті, коли я у скруті Очей ліхтарі не загашую помахом вій, Та брів твоїх дотик навпроти, мов протяг: Життя за життя – ти не проти? Бат,Шева, Націлена в море чаїно, мов мева, Знеможена втомою крилата душа, Чи лист мій підпалений хист полиша, Червоний сургуч у скривавленім лоні, Шмат серця, котрий я тримаю в долоні, Як сяєво смутку мого сьогодення. Полон Вавилонський пропаліть, мої літери, зопалу, Мій лист, мої опіки – Феніксом з попелу, Із пащ зголоднілої зграї – розвітреним опором, З лабетів, із зашморгу – воля чекає чарівна, Хай більше ніхто із рабами і бранцями нас не порівнює! 194

МОЙШЕ НАДІР (ІЦХОК РАЙЗ)

ОЛІВЦЕМ Що олівцем написане, Те гумкою стирається, Отак викреслюють роки, Що на любов спираються – Написане лозинкою По снігу чи піску Про щастя бути з жінкою, Про долю двох людську. Як молот висік ґрона іскр, Роздмухавши пожежу, Слід мати прихисток життю, Хай тінь стіни – не вежу.

З ПРІРВИ Співає хто з пітьми – до світла, Промоклий, бо – без дому? То я – поет – пророчу звідти, Останній мешканець Содому. У цій порожній зимній прірві Ні кроку, ні відлуння. Але мій спів – то міф чарівний Із венеційської склодувні! Як бомби крають ніч на шмаття, Жах виїдає розум, І душі з тіла, мов із плаття – Кому доправлю позов? Коли у відчаї, мов гілля, Ми під дощем свинцевим, Співаю знов любовне зілля – Чи з неба кров – за це вам? 195

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Коли у мозкові людськім Сяйне остання іскра, Не перейматимусь низьким, В трояндах більше зиску... Як горло обпече вогнем, Я посміхнусь, як досі: Вустами вільними збагнем Псалма останній досвід... 23 січня 1942

ЗГОДОМ Земля палає у вогні, Як і кістяк мій власний, Світанків безліч у цім дні, Та мій – єдиний, щасний. Як солодко в житті усе, Гіркота дум – нікчемна. Земля заквітчання несе, Як юна наречена.

МОЙШЕ НАДІР (ІЦХОК РАЙЗ)

ТРЕТІЙ Поміж життям і смертю Лежу, мов третій Між подружжям. Вони обоє Завжди крокують поряд – В любові. Вони мене – З обіймів до розлуки – Перекидають з рук у руки, Мов грають. Між них без сну, схололий, Лежу навзнак, Мов розділовий знак. — —

Вінець її духмяних сліз, Як серце, полум’яний. Та мрії приском узялись – Мій спів у вітрі в’яне. Як тяжко віз життя тягнуть – Помазаним? – Опальним! – Падіння кожне осягнуть Справдешнім і реальним. Тяжкий наступний кожен крок, Життя ламке й хирляве. Цвітіння – мить. З моїх кісток Смерть зробить прах на славу. 1938, Флорида 196

197

МОЙШЕDЛЕЙБ ГАЛЬПЕРН

Мойше#Лейб ГАЛЬПЕРН –

Nrip(lah bHljhwm (1886 – 1932) Народився 2 січня 1886 року у м. Злочеві на Галичині. Навчався з 1896 р. у Відні на живописця, але став поетом. Захоплювався соціалістичним ученням, писав вірші німецькою. У 1907 повернувся до Злочева, де після зустрічі з Ш.Я. Імбером перейшов у поезії на їдиш. 1908 року емігрував до Америки, оселився в НьюOЙорку, тривалий час був бездомним і безробітним, пробував заробляти на життя фізичною працею, однак писання віршів не полишав. Близько 1910Oго р. зійшовся з поетичною групою “Ді юнге” (“Молоді”). 1921Oго р. почав співробітничати з комуністичною газетою “ФрайO гайт” (“Свобода”), але незалежний характер поета і відданість його творчим принципам призвели до швидкого розриву стосунків. Оселившись із сім’єю у маленькій квартирці у Бронксі, малював, віршував і мріяв повернутися на далеку батьківщину. Але помер наглою смертю у віці 46 років, 31 серпня 1932 року, в одному зі шпиталів Брукліна. Для ранньої творчості поета характерний спільний для багатьох єврейських поетів вплив німецьких романтиків, особливо Гейне (його твори перекладав їдишем) і прагнення позбутися обмеженості єврейської тематики. Однак пафос пролетарської поезії та надмір прозаїзмів протистояли наміру створити особливу, небуденну поетичну мову. Задля заробітку змушений був писати гумористичні та сатиричні твори “на злобу дня”, проте сатиричні ноти притаманні майже всій поезії Г. У першій збірці “У НьюOЙорку” (1919) поряд із картинами великого міста постають теми любові й смерті. Завершує книгу апокаліптична поема “А нахт” (“Ніч”), уперше оприлюднена 1916Oго р., де розвиток теми йде у двох площинах – особистої біографії та історії єврейського народу. Поетичні мотиви особистості, що не знаходить собі місця і чийого голосу ніхто не чує, превалюють у другій книзі, “Ді ґолдене паве” (“Золота пава”, 1924), де вони ускладнені елементами гротеску й фантастики. Тут також відчутне прагнення до просодичного розмаїття, тяжіння до парадоксів. Писав також новаторську прозу, досі не зібрану у книги, займався живописом (переважно портретним). — — 198

НАШ САДОК Як в садку у нас дерев Сім заледве наберем. Ой, здається, й ті щосил Хтось обпатрав, обтрусив. У садку, у садку У побільшувальне скло Чи роздивишся зело, – Чим же стрінути садкові Стріли сонця світанкові? Удай, наш садок чи ні? Угадай в далечині. Від сторожі – вітровій, Від собаки – ледь живий, Мурашиний будить люд, І мурахи сльози ллють. Від сторожі, від сторожі Вітер вмить – за огорожу. Сторож,пес не ловить ґав, Хап за ковнір – гав,гав,гав! Це собака чи сторожа, Чи світанку личко гоже? Удай, хто тебе стеріг? Де твій берег,оберіг? Де гніздечко, де сім’я, – Чи забуло, ластів’я? Їжї не шукай – нема, Щебечи натще дарма. Ой, високі ті світи, Зважся, пташко, залети, Крильця сонцем золоти! Виспівом дзвінким розтань Поміж променів світань! Удай, не птахам хіба виліт – хвиля голуба? ДОБРИЙ РАНОК, ЛЮБЕ СОНЦЕ! В тузі за дарунком ночі Хочу знов заплющить очі, Вдома додивлюся сни – Сяє сонце з вишини. 199

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Йде повія – соловіє, Прикро прикриває вії, Йде додому – тягне сни, – Сяє сонце з вишини.

– Ні, мені вже не злетіть, Крила – в’язка хмизу, Рана рубана горить, Клітка – із заліза.

Сумно дибає красуня, Капелюшок долу зсунувсь, І його долають сни – Сяє сонце з вишини.

– А, дарма! Давай до мене, Дах – понад морями. Розвітрилим сорочки Поміж димарями.

Сторож, не поспавши й крихти, З вій зганяє сонні віхті, І його гойдають сни – Сяє сонце з вишини. МІЖ ДИМАРЯМИ Вихопить зі сну село, Солов’їна повінь, Схлипи млинових коліс – В дзиґарі ранковім. Юнь сільська у тім вікні, Неба й гір блавати. Тлуста тітка прозіхне Вимогу: вставати. Юнь сільська втече у степ, Птаство б’є тривогу, Необрізаний бо кіт Ласий до трефного. Юносте, позич крила, Граючи, з тобою Натрусімо черешень У садку обоє. Жар роздмухує адар1, Небо – сяйна брама, Звідти, мамо, приїздіть, Накупивши краму. 200

МОЙШЕDЛЕЙБ ГАЛЬПЕРН

адар – 6Oй місяць єврейського календаря, відповідає лютомуOберезню.

ЩО НАМ СУДИЛОСЬ В молодих рибалок спів – моря вільна повінь, Ковалі,здоровані – спів у них, як пломінь. А мені серед руїн у пустельнім краї Хоч би дощиком об дах – так даху немає. Діти грають у садку – заспівайте з нами, В спільній пісні хай живуть наші любі мами. Більше ніяк відродить матерів, як в пісні, – Розгубили – не знайти на шляхах зловісних. Лине пісня бідака, мов нещастя – звідки? Співанка моя хистка, як в папуги з клітки, Чи у жабуринні в жаб, бліх у нехворощі, Чи в білизни на дворі, вітром як полоще, Чи в опудала того, що людьми забуте, Коли вивезли з ланів осінню набуте... ПОМАГАЙ БІГ, ЛЮБЕ СОНЦЕ! Полудень співанки вчить, Сонце палить, аж шкварчить. Чолов’яга схуд і зблід, Вулицю долавши вбрід. Скільки зором не сягни, Все палає у вогні.. Чолов’яга з тих багать Хтів би небо ублагать, Та пекельні вороги 201

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Поставали навкруги. Пнеться вгору чоловік, Лупить очі з,під повік, Ухопивши промінь,хвіст, Зводиться на повен зріст, Тисне руку небесам, Мов розпечений і сам, Вужчає вужем, як дріт, Вже й не витирає піт. Скинув чорний капелюх, Сорочину змоклу – ух! Голі дві руки здійма До сліпучого керма. Та гармидер – з краю в край, Хто почує, хоч волай?! Люд розвіявся, мов дим, Він лишився сам,один. І подоба ця бліда Марно інших вигляда, Марно голос рве у кров Раз у раз, все знов і знов. Що ще мати на меті? Що робить на самоті? Руки виснуть неживі, Памороки в голові. Він шнурує черевик, Упріває чоловік. От цигарку дістає – Ой, чи палить, чи псує? Стежить зором неборак, Тане в небі дим, чи як?

МОЙШЕDЛЕЙБ ГАЛЬПЕРН

Мешканців – змішати просто, Понад потягів маршрути Перти здичавілим монстром, У туман і дим пірнути. Тисячам ротів робота – Хрумкіт кам’яної дерті – М’ясо людності молоти І кістки, мов січку, жерти. Рабська кров, собача родом! Вмри в кайданах – так і треба! Тільки встигне перегодом Плюнути пророк на тебе. ОДВІЧНА ГРА Саме так, як хліб із м’ясом ладен тіло підживити, Попри цілоденну втому почуття живе явити, – Припадаємо, мов круки, думкою доземно, низько І, вклонившись коліщатам, начищаємо до блиску. Чи не пазурі нам власні руки в кров деруть несито? (Так засуджений до страти хтів би ґрати прокусити). Чортівня у долю грає, крутить вихор здичавіло, Випатрана наша змога у машинні кінські сили. Дія у борні життєвій зрежисована, як завше: Сильні набувають сили, а слабкі що день, то слабші. Так на цій житейській сцені людством водить світ справіку, – Ще дошкульніше, як трупа втрапить у міста великі. Там електрика лискуча імітує сонце в небі, Там зі стін висотних скупчень пліснява сичить на тебе; Гості в ложах – не дай Боже, не попсуй їм гроші грою – Мусиш вмерти тут, на сцені, якщо граєш роль героя. Як співак – співай, щоб голос власне серденько розкраяв. Другорядні і статисти за лаштунками вмирають.

РАБСЬКА КРОВ Вищати в’язницям – в скелі, Стіни каменем втоптати, Проштрикнути неба стелю, Над дахами сонце втяти. 202

ТУГА ЗА ДОМОМ За домом стуживсь, від вітчизни кляті Мою відтяли віть – Від дерева гінкого. 203

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

І смерчем попіл звіявсь, Спопеліла згоріла вежа... Грішиш своїм ти болем, чоловіче, Як власне тіло вічного блукальця Відкрив для збожеволілих вітрів, Щоб відчай твій вони пошматували. Волай рокам віджилим, чоловіче, Дощем у море Сльози доливай.

ПОРТРЕТ: МІЙ ДІДУСЬ 1. Чую, зі спальні чийсь крок долина – Взад і вперед, від дверей до вікна. Ні, подивіться – хіба не нахабство? Що тут приблуді могло в око впасти? Гадки не маю, що то за один, Як він повз мене потрапив у дім. Хіба що дідусь покарати прийшов І – чи не втік – поспитати ізнов, Чи не покинув я маму саму Напризволяще, бо сам я чому? Досить, набридли догани мені! Може, врятуюсь від них уві сні? Чую, мій дід знову човгає десь. В ковдру ховаюсь від нього увесь. Тільки у шпарку на мить піддивлюсь: Як він зігнувся, старенький дідусь! Хилиться аж до землі голова, Ніби у шкапи, що, ледве жива, Тягне циганський обшарпаний віз. Кличу: дідусю, до мене озвись! Анічичирк. Тільки дужче зігнувсь, Мов занехаяна шкапа, дідусь. Може, я тільки у мріях витав? Я кашлянув і його привітав. Став, роздививсь мою руку увіч, Наче пригадував, що то за річ, 204

МОЙШЕDЛЕЙБ ГАЛЬПЕРН

Мов і не мав, і не бачив такого, Ніби й сюди завітав випадково; Голову знов похилив до землі, Шкапою наче згубився в імлі. Думав, як кара, з’явився дідусь. Сам же від думки такої вжахнувсь. ХОДІМО ПРОЖЕНЕМО ЇХ Все стоптує цей люд брудними чобітьми. Питань у них нема. Самі відчинять двері, Твій випатрають дім, поки ти десь у сквері, І в дім розпусти все, на вулицю пітьми, Будь певен, віднесуть, де й серце жартома Під покидьків батіг – для панських забаганок, Де вчать раба казати: добрий ранок, Тоді женуть собакою під ґанок. Та гірш мені, ніж там – шмагає не батіг – Колосся кіс її, очей блакить небесна, Окрилена хода, що провіщає весни... Рій райських мрій вигойдує хода її, Та, поки нею сниш, і серце викрадає. Співає кожен крок її маленьких ніг, Пірнає кожен рух, як в річку у дитинстві, У серця кровотік, народжуючи пісню... R.#B. Для чого знає кров про те, Білявко, сонце золоте, Для чого кров – крутій, крадій, – Із неба п’є блакить надій? Шумує кров, співочий сміх – Вже й сутінків тягар знеміг; Стрибає в бісівськім танку, Палає в пломінкім вінку Здригається, немов хижак, На двох загострених ножах. 205

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

МОЙШЕDЛЕЙБ ГАЛЬПЕРН

Як заспокоїтися їй, Примхливій пристрасті моїй, Коли любов палахкотить, Голублячи очей блакить, Наосліп пестить сяйва сніп – Волоссячка дитинний німб? – Хитрунко, мною ти круть,верть, Всі дні, всі справи – шкереберть. Я зазираю за межу, Та загадки не розв’яжу.

НЕСПОКІЙ МІЙ Збагнути хто б зумів красу морів? Лиш той, хто у твоїх очах її відкрив. О серце, радо не злітай увись, О серце, від розпук не розірвись, Ти, мій неспокою, озвись! Від чого сум, як не від браку слів, Збудити день від ночі їх не смів, Хоча в думках і мріях – над світи – В моїм житті і серці – ти, все ти, Ти, мій неспокою, цвіти!

MEMENTO MORI Як Моїсей колись, поете, не знітись Зі смертю сам на сам над хвилями зійтись, Коли годині о десятій ранку В цій ризиковій грі відчуєш хижий стиск, – Не віриться, либонь, в левину забаганку?

Клянися, Мойше,Лейбе на сльозі, Засвідчивши, що смерть чигає на стежині. Смакує вечір сум, як личило б слузі. А ти молись вікном святій своїй дружині. Чи й досі віриш ти в байки старорежимні? Малюй в уяві смертне, Мойше,Лейб. Що сивина й пітьма, безбарвні зваби диму! Проб’є десята ранку – змиє леп. Поміж небес і хвиль самотня ти, людино. Чи досі віриш ти, що це твоя година? 1

Лейб – лев (їдиш)

0 (НУЛЬ) Каже досвід: Мойше,старцю, що не думай, як не стався, Всім – русявим та чорнявим – сива старість – біле птаство. Пташеня, мале й невміле, має вже майбутні крила, І дівчатко, гоже й миле, пальчиками гру скорило. Лантух млива віслюкові, мов корона королівства. А тебе, звіздарю, праця доведе до самовбивства. На колінах шпаклювати нахиляє твій зарок, Білий аркуш сяє знову блиском сонця і зірок. Хоч би як тебе крутило, нуль у підсумкові є. Обертайсь, бряжчи, мов дзиґа, – нуль – писаннячко твоє. — —

Смерть виглядаєш, Мойше,Лейбе1, звіддалік, І твій вітальний жест веде питанням лік: Чом смертна лють морська життями грає вільно, Чом тисячам людей вкорочується вік? Чи віриться тобі тоді в левині війни?

206

207

МАРК ШАҐАЛ

Марк ШАҐАЛ – lagaw (1887 – 1985)

qrm

Видатний художник народився у Вітебську (Білорусь) 1887 року. Після Жовтневої революції невдовзі емігрував, працював у Франції, США, Ізраїлі. У творах його, найчастіше на фольклорні та біблійні теми, вражає своєрідність бачення, тонка колористика. Ілюстрував Біблію, твори Боккаччо, “Казки 1001 ночі”, Гофштейна (спільна робота поета й художника – книга “Троєр” – “Скорбота”). Лауреат Венеційського бієнале 1948 р., премії Еразма Роттердамського (разом з А. Кокошкою). У Музеї сучасного мистецтва в Парижі з 1950 р. існує постійний фонд Шаґала. Вірші виходили друком у перекладах російською мовою. Помер 1985 року. — — ІЗРАЇЛЮ За віщо, Боже, нас ведеш крізь попелища? Чи полум’ям я образ твій писав? Чи я в новім єврействі стану вищим, Походження своє зборовши сам? За віщо проливали ріки сліз? Я не хотів себе стражданням знищить! До тебе крізь моря я сподівання ніс, Твоїм піском утому ніг пече мені, Коли рукою доторкну, як наречену. Чи справді це твоє святих явило небо? Чи це з останніх мрій ще лину я до тебе? 1951 БІЛІ СХІДЦІ НА НЕБО Брикаю світом, як в тій пущі, в глушині, То на ногах пройдусь, то на руках. Як шурхне жовтий лист з небес на землю, Я вжахнусь – пополотнію. Малюю світ в заціпенінні сну. Коли мій ліс завалить снігопадом, 208

Картини привидами стануть... Та скільки ж літ я з,поміж них стою! Життя прожив я у чеканні дива, Чекаючи – коли ж мене ти обів’єш, Щоб світ мені драбинкою спустився з неба?! Стоять мені впеклося – злетимо З тобою в біле східцями леткими! ТВІЙ ПОКЛИК Не знаю – чи я жив? Чи я живу – не знаю. Дивлюся в небо – і не впізнаю. Марніє в присмерк чоловіче в мене тіло, Та барви й пристрасть душу знов печуть мою. Не віднімай у мене свічки з рук! Бо без оцього пензля в хаті смеркне – І як же я збагну високий поклик твій? КАРТИНА У мене ліжко – це картина. Я лягаю І засинаю, втоплений у фарби. Та ти, любове, спати не даєш, Ти вічно будиш уночі, як сонце! Журба приземлена враз мене будить, Під бік штовхають сподіванки Передсвітанки мнуть, не втілені мазками, Не напнуті ще навіть полотном... Тікаю геть увись – десь там без мене Мої страждають всохлі пензлі. Як той Ісус, Розіп’ятий я на мольберті. Невже я скінчений? Невже Закінчилась моя картина?! Життя Блищить, продовжується, мчить. 209

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ВИСОКА БРАМА Моя Вітчизна – у моїй душі. Вам ясно? Входжу я туди без візи. Коли мені самотньо – все Вітчизна бачить, Вкладає спати І вкрива, як мати. В мені зелені кучерявляться садки, І вітебські сумні, похилені паркани, І ті провулки корчаться криві. Там тільки хат нема. У них – моє дитинство, І, як воно, хатинки повалялись. Літають небом жителі колишні. Де їх житло? В моїй душі дірявій. — —

Залман ШНЕУР – rvaynw (1887 – 1959)

Nmlz

Народився у Шклові 11 лютого 1887 року в хасидській родині. Жадоба знань змусила 13Oрічного хлопця покинути батьківський дім і без жодних коштів до існування вирушити до Одеси. Цей період можна вважати початком літературної діяльності Ш. Вірші івритом та їдишем почав писати в 11 років. В Одесі потрапив під вплив та опіку Менделе МойхерOСфорима, Бялика та інших літераторів. Друкувався в “Олам Катан” (“Малий світ”). Подальша творча путь пролягла через Варшаву, Вільну, Париж, Берлін, ТельOАвів і, нарешті, Америку. У Варшаві працював у видавництві “Тушія” (“Метикуватість”) і співробітничав у ГаOДор у Фрішмана, який мав на нього великий вплив. Під враженням від погромів 1905 р. написав поеми “Матонес” (“Подарунки”), “Маасе берешіт” (“ПершоO творіння”) та “Фаєр” (“Вогонь”), 2 начерки і сповнену похмурого песимізму повість івритом “ГаOМавет” (“Смерть”) (вийшла також їдишем у видавництві “ГаOшагар” (“Світанок”)). 1906Oго р. видав збірку віршів івритом “Ім шекуат гаOшамаг” (“Спокій”), яка одразу висунула його у перші ряди літераторів. З великою силою тут описані переживання молодої душі, що радіє повітрю, сонцю й чарам кохання. Основний мотив творчості Ш. – самотність – притаманний багатьом пісням їдишем: “Ді бенкшафт” (“Смуток”), “А штейн” (“Камінь”) тощо. Писав прозу – повісті й романи, драматичні твори, вірші, пісні, які користувалися неабиякою популярністю. Написав поему про винищення єврейства в Бердичеві у роки Другої світової війни. Три томи повістей і віршів їдишем вийшли друком 1909 р. Помер поет 20 лютого 1959 року. — — ЄВРЕЙСЬКІ ОЧІ Єврейські очі – вдячні, пророчі, З тисяч я вирізню вас серед ночі – Двійко в обличчя зірок таємничих – Мамині очі, дитячі, дівочі. Втома, знемога – погляд старого, Думи і суму свята засторога. Юність усе проковтне, пропече, Благословивши сяйвом очей!

210

211

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Очі посивілі, Як роки Сивіли, Мінливі, соромливі, Дива ковалі ви. Я всім серцем межі вас У єврействі стверджуюсь. Моя щира віра в наші гасла Ще ясніше розгориться і не згасне. Очі єврейські – віддані й вірні, У ваших глибинах зірниці офірні. Спокусливі ви є, та – Задумою вієте У спалахах сміху, в сміливості стиха, – Спасибі, Ізраїлю, за сяючу втіху, За радощі, райдугу, за чарування, Розраду, спроможну на вічне тривання. На вулицях Монтевідео, тамуз1 22 червня 1966 1

10Oй місяць єврейського календаря, припадає на червеньOлипень

— —

212

Г. ЛЕЙВИК – qyBHl (1888 – 1962)

Г. Лейвик (справжнє ім’я Лейвик Гальперн) народився 1888 року в Ігумені (нині Червень), у Білорусі. Старший син багатодітного вчителя, що давав уроки єврейської грамоти дівчатам, з 5 років навчавсь у хедері, з 10 – в єшиві містечка Березина, де почав писати вірші івритом. У 1901 – 1903 відвідував єшиву у Мінську. 1905 став активним членом Бунду. У Мінській в’язниці, в очікуванні суду, написав поему “Ді кейтн фун Мешіах” (“Кайдани Месії”, 1907, оприлюднена 1939) і низку віршів, один з яких з’явився в НьюO Йоркській газеті “Цайтгайт” (“Часоплин”). На суді (1908) відмовився від захисників, проголосивши себе переконаним борцем із самодержавством, і був засуджений до 4Oх років каторги в Сибіру. 1912 р. опиняється на Вітимі, звідки 1913Oго року тікає до Америки. Навіть ставши вже знаним письменником, працював маляромO шпалерником. Перша збірка віршів, “Гінтерн шлос” (“Під замком”, 1918) – про вбоге дитинство, в’язницю, заслання та втечу. У ній міститься цикл “Ойф ді вегн Сибірер” (“На дорогах Сибіру”). Ті самі теми переважають у 2Oй збірці, “Лідер” (“Пісні”, 1919). Його поезія позначена розмаїттям ритміки, лексики, інтонаційної побудови віршів. Інколи з’являються абстрактні образи, притаманні симвоO лістам. Під впливом подій на батьківщині написав 4 поеми про погроми, пророчий дух яких (особливо поеми “Дер волф” – “Вовк”) повністю розкрився за років розгулу нацизму. Відомий як один із найвизначніших сучасних єврейських (їдишистських) поетів і драматургів (драми “Ґолем” /вперше поставлена театром “Габіма” 1925 р. у перекладі івритом/, “Шмаття”, “Гірш Лекерт”, “Кайдани”; збірки віршів та поем “В ув’язненні”, “Вірші з раю”, “Абеляр та Елоїза” тощо). Разом з І. Опатошу видавав у НьюOЙорку альманахи “Замлбіхер” (“Збірки”); впродовж 1935 – 1952 р.р. оприлюднено вісім таких книг. 1925 – 1926 рр. відвідав СРСР, де був радо зустрінутий, збірки його віршів були надруковані у Москві й Києві. Але, повернувшись до США, він піддав жорстокій критиці порядки в СРСР і розірвав стосунки з комуністичною пресою. У 1930Oі рр., незважаючи на загострення застарілих сухот, приходить у ліриці до просвітлених настроїв, оприлюднюючи збірку “Лідер фун ганOейдн” (“Вірші із раю”, 1937). 1940Oго р. виходить зібрання творів “Але верк” (“Усі праці”, тт. 1 та 2), 1963 – “Есеї та промови”. Присвятив багато творів Катастрофі, в тому числі “Ін Треблінке бін іх ніт гевен” (“Я не був у Треблінці”, 1945), драматичну поемуOмістерію “Ді гасене 213

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ін фернвалд” (“Весілля у хащі”, 1949). 1950Oго та 1957Oго відвідував Ізраїль, і перед ним постало питання: “Чи моя країна – Америка?” Але 1958Oго р. параліч прикував поета до ліжка. Помер він 1962 року в НьюOЙорку. — — НА ДОРОГАХ СИБІРУ На дорогах Сибіру Хтось до свого шматочок доточить З мого подраного взуття, Ремінець, камінець, перетлілий листочок Книги Книг, а чи книги буття. Так і в ріках Сибіру Неодмінно хтось виловить тріску Плоту, що втікача рятував, А в тайзі – закривавлена гілка берізки Між завчасу засніжених трав... ЗНОВУ Й ЗНОВУ Безкраї – за обрій – лани вусебіч, Обоє втомились – і сонце, і я, Бо їх не обійдеш – даремна то річ, І хилить нас ніч – в неї воля своя. Два дні я блукаю, за триста сплачу Спокуті гріхів незнання, аж тоді Забуду, гріхи столочу, досхочу Спочину у сонячній змерхлій ході. Та важко долоня караюча б’є, Все знову і знов спонукає: іди, І спраглим пошерхлим губам не дає З роси виціловувать ночі сліди. У КОЖНІМ СЕРЦІ Я впевнений: у кожнім серці І світло, і Господь. Хоч до яких дверей приб’єшся – Постукай і заходь. 214

Г. ЛЕЙВИК

А зайдеш – роздивись довкола, Відчуєш без зусиль, Що вже розвиднюється туга, Притлумлюється біль. Ба більше: в жодного чужинця, Прибульця звіддалік, Тут не питатимуть, від чого У мандрах котрий рік; Доскіпуватись цілоденно Тут зась, що за один; Не витягатимуть по слову Твій стогін із глибин. Найперш пробудить незнайомець, Немов серцебиття, – Засвітить у віконці кожнім Каганчик співчуття.

ДАЛЕКО ЗВІДСИ Далеко звідси, далеко звідси У нас покрадені світи, Оті блакитно,срібні гори, Куди повік нам не дійти. Глибоко в надрах, глибоко в надрах, Під шапкою нашарувань Скарби зачаєні чекають, Та не перейдемо крізь твань. Далеко звідси, далеко звідси Лежать самотньо, хто досяг. Їх черепи блищать під сонцем, Єдиний підсумок звитяг. Ті блукачі, в снігах по груди, Що шлях намацали в імлі, Чи подолали недосяжність Украденої в нас землі? 215

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

МИ ВСІ НА ОБЛІКУ ТВОЄМУ, ГОСПОДИ Ми всі на обліку Твоєму, Господи, Як навіть схибиш часом, врешті,решт, – Хай підлабузник би назвавсь апостолом, То під рахунок спільний підведеш. Тобі молімося, в Твоєму примусі – Останній – бо смертельний вже – арешт. Ми всі на обліку у Тебе, Господи. Ти чиниш суд за правдою, о Господи. Весь люд – не більш, ніж витвір Божих рук. Нехай один у царственному пурпурі, Чи крівцею просякнутий пацюк, Чи вихрещений пеклом Торквемади, А чи кохання мрійний мамелюк, – Ти чиниш суд за правдою, о Господи! Ми всі на обліку Твоєму, Господи, Хай незбагненна ця всесвітня гра. Про гори попелу святі говорять свідки, Вжахне Майданек – Морія,гора. Мотуззям, дротом нас обкручено, ми – жертви. Ісак повстав, то, може, й нам пора? Чи суд за правдою Ти чиниш, Господи?

ВІЧНЕ Руками цупкими хапав мене світ, Жбурляло завзяття з багаття у ватру. Згоряв я, та знову, заграві услід, Зі згарища зводивсь, аби крокувати. Прискоривши крок, скочив я на коня, Я спроби нероби батожив невдалі, І краялась плугом торішня стерня, І кінь схарапуджений ніс мене далі. 216

Г. ЛЕЙВИК

Закутий, з,під варти – я пута порвав, Бо долю, як волю, мені накували. На власнім порозі від ран парував, Та вкотре підводжусь, щоб рушити далі.

ХТО ВТАМУЄ... Хто втамує з цеберка, Над криницею звислого? Вівці спраглі і змерхлі – Вже ні руху, ні вислову. Хто плекав ту отару, – Під пісками пустельними. І дарма коло висхлої тари Вівцям вічність постелено. Наче око заглиблене, Темноводий в колодязі плюскіт. Тут всімох і лягли вони, Очі запнуто смертною лускою. Зі скарбниці криниці – Ні перлини в роти, ні краплини. Тільки сплеском насниться – Та пісок і відлуння поглине. Розгойдалось відро на жердині, Наче вітру жадає напитись, Наче поклик єдиний – Разом з ним у криниці втопитись. Хто ж ці вівці втамує, Перехилить у спраглих – відерце? Їхній пастир німує. Хто з піщаних заглад підведеться? 217

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ПІСНЯ ЗАГИБЕЛІ 1. Пісне, пісне, телятко із повними жаху очима, Пісне, пісне, із довгою шиєю гуско, Дослухайся до кожного шурхоту – чи не Вже на тебе плететься петляста мотузка. Звідусіль – на загибель – вози різників. Розляглось їх вітання – немає спочину. Пісне, гусонько, шию тягни – це звідкіль? Пісне, бідне телятко із повними жаху очима. Нескінченний свячений цей день різанини, Але довша за день цей – приречена мить. І в очах у теляти тиша плавить подзвіння, Добрим маминим ґелґотом шия гуски щемить. День палає, він ніби засліп німотою. В узголів’ї смеркає від пісенних навал. Вечір, вечір надходить, і ніч глибеніє метою – Чи й не втопить у вирі безоднім сталевий цей чвал. Пісне, пісне, ти, гуско моя довгошия, Що чекає на нас? Пісне, пісне, телятко з очима розширеними, Ти, святкове тремтіння, Засинай, прихистить хай дрімота крилатою тінню, Хай заступиться чарами невблаганний той час. Уві сні хай розрадить надія хороша. Ніч у вирі зіниць походжа. І за себе, й за вас я молюся у зоряну прошву. Але шия чекає ножа... ПРИЙДИ Прийди, схились до мене, Торкнися, бо відтак, Ти – знаю достеменно – Є Бог, а я – хробак. 218

Г. ЛЕЙВИК

До Тебе колінкую, Мій гріх мене зборов, Аж поки залікує Твій пресвятий покров. Олива – сяйва повінь, Крізь скло – Твій зір палить, Твій спопеляє промінь Моїх возів політ. Олива – слову Бога, Що Він зрече мені, Щоб клітка моя вбога Звелась у вишині. З’явись, постій навпроти, Рукою доторкнись. Я – плоть Твоєї плоті, Я – син Твоїх синівств.

КРІЗЬ СІМ СМЕРТЕЙ Крізь сім смертей і бід... То нелегке чекання, Коли кривавить схід Кістлявими пучками. Непевні сходи до небес, До споду – ближче, що найнижче, Поки чорнозем загребе І захватом знущальним знищить. Наждак піску проточить зуби, Зі щік шпички стирчать, Кістки крізь шкіру шлях продлубають, Стріпнувши чорним танцем циганчат. Чолом жертовним зірка черкне, Очиці проштрикне голками вій, 219

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

У грудях барабанний дріб, а череп Викрешує іскристий рій. Вогонь від черепа до ніг дістане, Пісок і камінь полум’ям взялись, І тіло у смертельній ватрі тане Відлунням каменю й піску – у спільний зблиск. Впади і вмри – земля тоді найближча, Зарийсь найнижче, глибше – аж під спід, Щоб ляскотом зубів вітати кладовище, Щоб дзвонами луна гукала тілу вслід... — —

220

Давид ГОФШТЕЙН – NHewpZh (1889 – 1952)

dvd

Син хлібороба, Давид Гофштейн народився 24 червня 1889 року у Коростишеві. Навчавсь у хедері та в приватних учителів. Під час служби в армії (1912 – 1913) екстерном здав іспити за курс гімназії. Через відсоткову норму не був прийнятий до університету і вступив до Київського комерційного інституту. Вірші писав з 9 років (спочатку івритом, потому російською та українською мовами, а з 1909 р. перейшов на їдиш). Дебютував віршами та нарисом у київській газеті “Нає цайт” (“Новий час”) 1917Oго р. Вбачав у своєму народові джерело творчих сил і натхнення, що відобразилось у першій збірці “Бам вегн” (“Край доріг”, або “З доріг”, 1919, Київ). 1920Oго р. померла перша дружина поета. 1924Oго р. підписався під протестом проти гонінь на іврит, за що був відсторонений від редагування журналу “Штром” (“Потік”) у Москві, та й самий журнал невдовзі закрили. 1927Oго р. обраний до бюро єврейської секції Всеукраїнської спілки письменників, а 1928Oго – членом редколегії її журналу “Проліт” (“Пролетар”). 1929Oго – звинувачений у дрібноO буржуазному ухилі через незгоду з кампанією проти Квітка і виO ключений зі Спілки. Більшу частину свого життя прожив у Києві, лише 1925 – 1926 роки провів у ЕрецOІсраель. Був одним із найсвітліших, найбільш друкованих їдишистських поетів, багато перекладав також з української (зокрема, 1939 року вийшов том поем Тараса Шевченка у його перекладах), і його також багато перекладали, особливо з великим задоволенням – українською (Тичина, Сосюра й ін.). Брав участь у роботі Єврейського антифашистського комітету і разом з іншими видатними діячами єврейської культури розстріляний 12 серпня 1952 року. Трагічна доля поета передбачає ведення розповіді про нього не як про тонкого лірика і мудрого філософа передусім, а як про безневинно замордовану жертву нелюдського режиму. На допиті у справі Єврейського антифашистського комітету Гофштейн змушений був, виправдовуючись, розповідати, що саме він, перший у своєму оточенні, почав працювати по суботах. Він мав вислуховувати звинувачення в сіонізмі, знаючи, що повернувся в СРСР за двома синами від першого шлюбу, залишивши в Палестині дружину й доньку, та так і не зміг вирватися з “країни суцільного щастя”, керованої т. Сталіним – “найкращим другом єврейських поетів”. Звинувачення 221

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

у націоналізмі, сіонізмі й активній релігійній діяльності не були безпідставними. Як згадує Фейґа Гофштейн, саме до її чоловіка у Києві прийшов переляканий чолов’яга, сказав, що в нього є тфілін, тицьнув їх Гофштейнові і зник. А поет ретельно сховав ненависні для радянської влади “предмети культу”. Із допиту Л. Квітка ми знаємо, що Гофштейн дружив з Ю. Енгелем і Д. Шором – сіоністами, близькими до Л.О. Пастернака. Вітав Гофштейн і утворення Ізраїлю, робив спроби повернути у радянські їдишистські видання традиційну єврейську транскрипцію. Адже слова біблійного та івритського походження (виключені з радянського їдишу в боротьбі з сіоністським і клерикальним івритом і замінені, мірою можливості, германізмами та слов’янізмами) традиційно писалися й друкувалися без голосних. Таке “подвійне життя”, існування у несумісних світах не могли не вплинути на особисті якості і характер Гофштейна. Так, у протоколах того ж таки процесу ми знаходимо слова Д. Берґельсона про те, що сам поет попереджав його про можливі відхилення в психіці. Це дозволило Берґельсону спростовувати деякі свідчення Гофштейна, від яких той і сам зрештою відмовився. Уже за наших днів були оприлюднені мемуари Марлена Коралова, співкамерника Д. Гофштейна. У камері поет продовжував “дружні бесіди” зі своїм слідчим, звертаючись то до струменя рукомийника, то до аеродинамічної труби ЦАДІ, що гула весь день за стінами в’язниці. Мемуарист згадує, що на всі запитання про свою “дивну” поведінку Гофштейн відповідав усмішкою, в якій Кораллову бачилася зверхність. Не нам судити, наскільки свідомою була така поведінка. Важливо інше: що зробила влада з людиною, всі попередні “дивацтва” якої, часто згадувані мемуаристами, були лише добрими дивацтвами поета, якому і належить бути, хоч на якийсь час, “не від світу цього”. Поетичну глибину єврейського світосприйняття Гофштейна не затьмарюють обов’язкові для будьOякого члена Спілки радянських письменників прорадянські, ураOпатріотичні вірші. Нехай протоколи ганебного для катів процесу 1952 року – не найкраще джерело, але якщо прибрати звинувачувальний ухил слів “єврей”, “сіоніст”, “юдей” з того, що було сказано про Гофштейна, зрозуміємо: життя своє він прожив недарма. Двотомне зібрання творів “Лідер ун поемен” (“Пісні й поеми”) з ілюстраціями М. Шаґала побачило світ 1977 р. у ТельOАвіві, за редакцією вдови поета Фейґи Гофштейн. (За мотивами статті Л. Кациса в часописі “Лехаїм”, №4, 2006 р.)

— — 222

ДАВИД ГОФШТЕЙН

ЯСНІСТЬ Хоча й переповнило світло поля, А ще прибуває, – Уже й лісові береги затопля Ця повідь безкрая. Ясніють ліси від горбків до долин, До моху блідого, – Без міри, без меж туди сонячний плин Знаходить дорогу. У СЕРЕДИНІ ТРАВНЯ Пішов на спад Не день, а цілий світ, що крок останній свій З драбини неба вниз ступити хоче. З пломінних шат Шугають виблиски багряні, вогневі, І ось – засліплені мої два царства – очі. Він силоміць Прип’яв на золотопромінні ланцюги До заходу свого геть,чисто все, достоту: Ліс, щебет птиць, Стебельця з юних піль і луків навкруги І – крізь глибінь очей – усю мою істоту. *** Приходжу, світе мій, до тебе знову! Заледве я покинув смугу ночі, А вже твій блиск мені скропляє очі, З твоїх склепінь високих сяйво плине!.. Приходжу, світе мій, до тебе знову Пробути в тебе ці ясні хвилини... Дзвоню я знов назустріч дневі У дзвін великий на прозорій брамі, І вухо звуки ловить кришталеві, Підспівуючи в трепетній нестямі... Ловлю губами, мов несамовитий, Повітряні краплини ранні... Бринить гортань, язик знаходить мову; Приходжу, світе мій, до тебе знову! 223

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

*** Останню лусочку до панцира мого Cкувало сонце з променів веселих, І вин ясних, кипучих, як вогонь, Налляло в келих. І я схиливсь до ніжної руки Під тягарем легким кольчуги золотої, І жадібно ковтав найбільш п’янкий З усіх напоїв,– Котрий вже раз? Не час лічить тепер: Узявши зброю, сяйвом оповиту, Без ляку йду до темрявих печер Буття і світу... *** Минає довгий день і забира з собою Важке ярмо турбот, останній злиднів бич. Є стіл, папір і хліб, є дах над головою. І завтра – вільний я, тягар струснувши з пліч. На хвилях спокою вздовж вулиці,ріки Пливу... А там, вгорі, вартує вітер хмари,– Гасаючи всю ніч, він згонив їх в отари... Вони спокійні вже, та й досі сторожкі. Це осінь. Це вона батіг вітрів лихий Держить напохваті. Які поля безкраї, Як манить дальній шлях, що ними пролягає, Як добре юним буть і вільним, мов птахи!.. Ще східців декілька. І от я під дверима. І скільки радощів ясних мені несе Паперу аркушик, близький понад усе, І тиша вечора, ласкава й незглибима. *** Свій клич, Як гострий меч, Здійма Земля німа І фосфоричним блиском крає Хмар сиві зграї... 224

ДАВИД ГОФШТЕЙН

Гарячий дощ полляв на всі країни Потоками смоли та сірки, І кожна ринва світу Вино, і жовч, і кров без краю З пащеки вивергає, Каміння, стовбури, тріски – Кружляє все в скаженій піні... Пощо мені тепер Часу знаки, І простір у нестримному стремлінні, І метеор, що мчить крізь холод пустоти? Вогненна злива рине на країни, На всі мої світи! ВІОЛОНЧЕЛЬ Чому клонишся, душе моя?.. Псалом 43

Чом клонишся, душе? У грудях чом бриниш? Чутно двигтіння стін – Підпор буття мого, І вгору, вгору знявсь Твоєї слави голос І вже спадає вниз, Під ноги, в порох піль. Чом клонишся, душе? У грудях чом бриниш? Ти миєшся в пилу, Купаєшся в золі, Мов птиця, що води Лякається у спеку? В землі їй холодок, І свіжість – у смітті. Чом клонишся, душе? У грудях чом бриниш? Немов жертовна кров, Мов праведника кров, На камені твердім, Тремтить, не тихне, ллється, Кипить, не застига 225

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

В безгрішній чистоті. Клонись, душе моя, Брини з глибин грудей, Від попелу блищи, І кров’ю очищайсь, І стань від сліз ясна І ніжна – від тремтіння, Щоб світлом був твоїм Важкий твій сум, твій біль! ПОЛІФОНІЯ Я маю Завулочки,ситечка– Світло ловити: Широкий Там вхід, Але вийти – Не можна з проваль. В тенета очей Туди ловиться золото сонця Й повітря Прозорий кришталь. Впіймалось, Зібралось На ниточках, вістрях І десь там осіло В глибинах, у серці, В куточках, на дні... Зігрілася там Моя сонячна здобич, І сяєво плине, Й густішає світло, Зростає, невпинне, І переступає Поріг моїх уст, І губи рясніють уже Золотими складами, Словами, як срібло, І лавами речень, мов сталь... 226

ДАВИД ГОФШТЕЙН

І з сяєва знову Шліфую я Мову – Пісень найчистіший Кришталь. ІЗ ЦИКЛУ «ПОЛЯ» І Над містом чути – дзвін прогув Із шпиля башти раз і вдруге... В краю снігів, ночей і туги Там перший зразу ж потонув. Житла людського острови, В солому вкутані, зогріті, Стоять, стулившись, наче діти, Хатинка, погріб і хліви. І тихий,тихий зорекруг! І дихає природа сонна... Не спить лиш хатка двовіконна, А в ній від лампи теплий круг... В очах юнацьких щось незборне. І прислухаються кутки, Як стіл сторінку перегорне. Вінки тремтливих давніх літ В потоці часу прошуміли. В далеке – погляд легкокрилий, І юний дух – до всіх, у світ... Моя бадьорість з тої ночі, Від тої ночі – гордий сум. Я ще тоді стеріг пророчі Життя ворота, світу струм. II В російських полях у вечірню суботність – Яка там самотність, яка там самотність... Скрипучії сани, шкапина стара, Засніжений шлях, посередині я. Позаду в кутку десь, де обрій, ліси, Ще жевріють,гаснуть смутні пояси, 227

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Попереду біло,– і низько так стеля. Хатинок десяток – та й знову пустеля – (Дрімає вона, як і хутір – улежок). До хати єврея немало там стежок. А хата як хата – у вікнах одміна, І я там між дітьми найстарша дитина. Тісний виднокруг мій, вузький мені світ. І раз у два тижні в містечко чуть світ,– І знову нудьга від мовчання страшного: Шляхи та обніжки, та й більше нічого. Лиш прозелень в серці, скорбота і болі,– Так прагне зерно непосіяне в полі... В російських полях у вечірню суботність – Яка там самотність, яка там самотність!.. III Зайшла субота вже... Ой сніжна туга! Хтось сипле попелом У тьму ввесь час. В крамничці тінь чека, Одна, ще й друга: Маленька дівчинка Й бутель на гас. Батіг одгулює – Й йому ж субота. Він сам у сутінках. За піччю он. Під скатертиночку, Де спить дрімота, Останню булочку Там сховано. Тут тато справив вже По вечерині Вечерю третюю Й не спить іще. Сестрички журботом – На стінах тіні. Розмова мурмотом – В зітхаюче... 228

ДАВИД ГОФШТЕЙН

А мама в шибці десь Зорю шукає. І не знайшла її, Й відходить пріч. І лінь вставать мені. Хоча й чекає Корова в муканні На сіно й ніч. ПЕРШИЙ СНІГ Хіба не перший сніг Над світом звис на подив? Лиш двох людей тут слід? – Ніхто ж більш не проходив. Хіба що є, крім чистоти, У нашім яснім світі? Прозорий холод. Добре йти! Поля в білястім квіті... Я стільки горя переніс Колись в краю немилім! Та глянь: над мною спокій звис У розквіті у білім... *** Вірш М. Рильського з книги вражень відвідувачів виставки творів З. Толкачова “Шолом Алейхем у живопису та графіці”, 1939 р.: ... Здається нам, що Толкачов Той відповідний стиль знайшов, Де сміх, де плач, де сум, де слово Шолом$Алейхем дав чудово, Де переяславська верба – Народів двох одна журба, Де в зорях мрії однієї Ішли вкраїнці і євреї.

МАКСИМОВІ РИЛЬСЬКОМУ Суворий Дант не зневажав сонета. О.С. Пушкін

Так, ми воістину брати, Максиме, З минулого не звіявши луски, 229

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Ми спершу вийшли на місток хисткий Крізь бурю й сніг, крізь ожеледь і зими. Та вилущили ми зерно незриме Й плекаємо спадковий скарб людський, З того зерна виходять пелюстки, Розкішний квіт росте і вік ростиме. Тож сій навкруг рясні пісенні зерна, Радіючи, що нива не мізерна, Що наше щастя – рідна ця земля, Що всюди наша молодь різномовна Твоїх пісень співає, сили повна, І сила та й старих нас окриля. *** Десь там поволі, ледь помітно, Вже далі сірість огорта, А тут – таке ще світло, Така ще яснота! Там осторонь, У мертвій порожнечі неба Горить ще сонце Жовтими полотнами полів (Пора жовтнева), Вогнями світлими Замріяних лісів, Ріки сталево,синьою стягою Прощається земля Без слів Із царством світла і спокою... Її лице Спокійне і погідне, У кожній зморшці Струмують тихо Усмішки прозорі, Уся вона ласкава і привітна, І вдячність світиться, І звернений той зір 230

ДАВИД ГОФШТЕЙН

До білих стін Людських осель. Останній відблиск дня, Здається, Людям Від матері Напучення несе: “Ну, годі на сьогодні, Усім хай буде мир!” Сонце! Твоє тепло До повних зібрано комір. *** Ясний осінній день, день світлого прощання... Як кожне дерево, як кожний птах, Я відчуваю біль згасання і зітхання – Й людини радощі, в якої все в руках. Країни радощі, єдиної на світі, Де любо сіять хліб і гартувать мечі, Де вік виправдує страждання цеї миті, І вдень зникає сум, народжений вночі. Не втратив я в стрімкім круговороті Ні радощів буття, ні втіхи самоти, Буяння мускулів, блаженство крові й плоті – Усе зумів я зберегти. Ті радощі умножив я стокротно, До спільної приставши боротьби І усвідомивши достотно Ходу величної доби. НА ПАРНАСІ Ще нікому з містечкових Не траплялось тут бувати; Я ж прорвався випадково І, нівроку, пізнувато... 231

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ДАВИД ГОФШТЕЙН

Без наказу, без запросин Я у пісню взяти ладен Гір верхів’я й неба просинь, Неба світлої Еллади. Я забіг сюди на хвильку Без запросин, без мандату... Це зашкодить вам хоч стільки – Я хотів би вас спитати. Чи ж тісніша в вас тіснота, Як один куди змандрує? Та й не бійтесь – все достоту Вам віддам, що тут знайду я. Не змарнуюсь на чужині І нічого не розтрачу, Берегтиму, як святиню, Нашу сутність, нашу вдачу. Без наказу, без запросин Я візьму у пісню радо Гір верхів’я й неба просинь, Неба світлої Еллади.

2. Чудесний день До ранку з ночі волочив Я повну метушні торбину, І день лиш в зоряну годину Мене з роботи відпустив І – дивна річ – не одурив. Він стіл і лампу дав мені, Перо, яке дбайливо витер, Чорнильницю й намисто літер, Що я нижу у тишині... Чи ж можуть бути кращі дні? 3. Я щастя трепетне спізнав... Я й цілий світ вночі тужили, Аж поки сонця промінь милий Не запалав. До мене сонце простягло Свій скіпетр жестом величавим – І мужність дотиком ласкавим В мій дух влило. СКОРБОТА Усім, чиє життя обірвали довчасно

ТРИ ПОЕЗІЇ 1. Блажен, кто посетил сей мир В его минуты роковые… Тютчев

О світе, білий світе мій, Мого буття не зупинити, Воно зміцніє, білий світе, Як зникну я у тьмі німій. Лиш той єство своє вливає До сил, що творчістю киплять, Хто може сам себе віддать Тому, що, вмерши, оживляє. 232

Нічого не вдію, Та знову питаю... 1. Подивись – в голім небі Сторчголов непокоїться Зодіакове колесо: Наче гострі ножі, В ньому зблискують спиці... І найперша – Близнята, що марять у сні Водолієвим кухлем Зі сплеском води... Змалку Звиклі знаходить, 233

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Зачерпувать радість її, Щоб в заплічні залить казани, Та віднині вони, Ніби Овни жертовні земні, Адже чую, Як стогнуть жахливо. Україна У запалений мозок, Мов гаряча смола, Заливаються зойки Міст спаплюжених, Знову й знову заюшених Кров’ю своєю й чужою... Фастів! Васильків!.. Й так навіки віків, Навіки віків... І нема противаги Ув обох протилежних вагонних шибках У пропасниці спраги Моїм гарячковим очам... * Чи мене Заспокоять Субота, Й неділя, Й весь тиждень... Вкотре вже я мандрую По твоїй голизні, По ланах, що обдерто і кинуто, По твоїх, Україно; Я пишу тобі димом За абеткою Локомотива Запізнілі тремтливі листи В осяйну височінь несходиму... 234

ДАВИД ГОФШТЕЙН

У розплавлене золото Задивляєшся ти, По,шахрайськи В оази – з моєї руїни, Поміж тіней розмолотих Кістяків, Україно, Попелищ, рясно зрошених Кров’ю моєю... Крізь розшарпаний, Схудлий заслін Сивини Не пробитись вагону, Крізь здригання, Що йде зусебіч, Мого серця сторожу безсонну, І на плечах – непевність облич, Молодих, та хитких; Крізь дитяче палке потерпання Й древній безмір скорбот, Запитання увіч: Краплі крові за віщо, Дитячої крові, Крові янгольськи,чистих істот... Цілий день, всі дні поспіль Чекати на присоромлений третій дзвінок... Я проходжу наскрізь Твій тужливий спустошений простір, Твої пустки вокзалів... Там тупцюють бандити, Розливаються п’яні пісні По запльованих площах базарних... Я ще можу пройти тебе вздовж, Твої груди, Твої подихи вгадую З,під груддя червонястого бруду я (Наче мотлох іржавого залізяччя), Як завше, велично 235

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Жалюгідних штовхаючого, Як завше, заклично, Здичавіло руками вимахуючого: – Бий! – Бий! Та з приємністю бачу Не розтріскане скло у гірських твоїх вежах, Що задивлені вічно і вдячно Задля певності в сивий Дніпро В степовому безмежжі... З тисяч таць танці сонця палючі, І бліді Ноги тонуть в одвічній пилюці, І розкинуто руки в мандрівничій ході... Ще я знаю, що буде тобі: Покоління за поколінням Віковічно здійматимуть Сизий порох безкрайньої днини, Простір тверді,праматері, Наче тіні твоєї ганьби, Україно! Сергію Єсеніну Знов тихі луки випасуть вівці, Зелень заблукана зійде згори, Пустеля навкруг сяйвом попелу вкриється, Пал по яругах розносять вітри. Вівці в сопілочки, мов на долоні, Чарами ніжності лине мотив, Сяючий попіл спустошує скроні, Крає безкраїй розвітрений вплив. ........................................................ ........................................................ ........................................................ ........................................................ 236

ДАВИД ГОФШТЕЙН

Сіл табуни розбрелися степами, В клітці сталевій не втримати юнь, Б’ється у браму небесну прапам’ять, Поклик заобрійних в тілі відлунь... * Я стомився Від борсання, Бовтання, Банітування, Від ходіння по водах чужинських, У душі власній дурнів дражливих... .............................. Ну, й допоки оце в моїм краї У зеленім Родиннім куточку Розпинатимуть Матір єврейську, ба більше – Кожну матір над власним дитям І дитя Бандюки у баранячій вірі засліплій?.. Чи й ніколи Не впаде гнівом сила небесна На церковні незрушені бані, Оперезані злотом навхрест? – Не навернуться сурми Господні Блискавками розплати За кривавий, Знеможений крок мій?.. Захід сонця Знов од сонячної гавані відчалюю, Знов пустеля опановує печаллю… Тут незмінні, наче світ, часів сполуки… Чом же болісно так викручені руки? А земля іржею зимно рани шкірить І з,під ніг моїх спливає димом в ірій… 237

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Аж вантаж моїм важким правує кроком, Щось кричить мені: проллєшся ненароком! Тут усе, щоб вільно грав життєвий пломінь, А тобі – цей день плачів лишать на спомин, Щоб до ночі жеврів жар твого конання, Біль скалічення, розлучення, вигнання!.. У падінні О б в а л о м Ізнову світи шкереберть, Падінням суцільним Пірне в потойбіччя терпіння твоє І час твій... ................................................ Можливо, твій світ не відстоявся ще? ................................................ О пекло! Нічого не треба, питаю лише – Як знать майбуття достеменно, На що натякаєш таємно, Чого вимагаєш від мене?.. ................................................ У прірві, у лоні, Де спрагла вгорі чорна пелька, Тобі колінкую, До тебе здіймаю долоні, Холодна й німотна безодне... Чи ввійде й затерпне У серці Той подзвін, що гепає У світі, що репає, 238

ДАВИД ГОФШТЕЙН

Й єдиний стирчить у довкіллі зіжмаканім Той подзвін оглухлий Віддалений... Для тебе, Для каменю, – Колінкування І руки, здійняті до неба – Чи значення мають для тебе? ................................................ Чого тобі ще? Чи замало? Найліпше, Найглибше, Найбільше – Болінню, терпінню, Невмінню Пройтися По линві тремтливій Рядка, де і рима – Без гриму – По линві рядка на зіжмаканім аркуші, Ряди поколінь розштовхавши, Жбурнувши роки ризиковано в жертву!.. ................................................ Згадайте – Аж бачили схоже колись, У ніжнім дитячому віці? ................................................ ... У дворах скам’янілих, Поблизу смітників, (Де коти,шолудивці Копирсаються в крівці І собаки,приблуди Рвуть іржаву полуду), – Між цих баняків, Брунатного каменю й бруду Прозріти На шворці кривавих краплин скрижанілу споруду... ............................................................... Ти спинявся незмінно, Подивований німо, 239

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Бо було іще серцю Однаково ніби, Хто зронив оці краплі, Ці згустки карміну… ............................................................... І понад Тобою прогаяне щастя – Твоя щира пісня, покинута напризволяще, Мов крові краплини, З сибірських засніжених нетрів, Немовби у пам’ять засіяні У смертні хвилини Лисички із півночі, сніжної жертви... ............................................................... ............................................................... ............................................................... Пригадуєш, як ота лиска вмирала, Що мудрості крихту, єдину для неба Надбала, Про око людське – Лиш пухнасте засніжене хутро. А вітер забілює простори хутко... Згадав, як та лиска вмирала?.. ............................................................... Мисливець пильнує, полюючи в полі... І бачиш ту лиску, Як дещо стороннє. Вивільнює погляди далеч, І овидів вже не вгадаєш... Сніги у лисиці Вибілюють хутро, І туляться схудло, Ярами ховають... І коло за колом, За порухом порух На спицях плете ковдру острах, Лисицею в очі Жбурляє й хихоче, Так рвучко, Так влучно, – 240

ДАВИД ГОФШТЕЙН

Вже дещо запізно на зоряну учту... ............................................................... ............................................................... Гострі очі мисливця, що в полі полює, І рушниця оголена, Щоб не втрапила куля його Хибно в голову. Звідки ж звук цей летить Навстріч? – То поцілила, Влучила ніч, Із очима чорними в герці – Зосереджено – Просто в серце... ............................................................... ............................................................... ............................................................... І втішати нема кого вже, Що земля заборон не має, І лисиця, мов полиск тривожний, Нас наосліп сама обирає... І тиняються тіні й марять Крові мальвами В спрагу снігу – Щоб втішавсь існуванням власним – ............................................................... Може, трапиться, Бозна звідки, Перехожий, Шукач, блукалець, Мрійник, виставлений у свідки... І судомить стомлені ноги В полі білому без дороги... Може, випаде десь під дахом Притулити болем розплавлене Своє серце людське скривавлене?.. Кожен погляд людини поодинці і жмутком В сніжній спразі зіжлуктано... Що, нема кому втішити?.. Ну, скажіть, ну, схитніть головою, дівчата, нам! 241

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

То, мабуть, буде втіха найбільша Спільна – в спалахів лисячих, в тебе... ............................................................... О пекло! Якщо це є найбільше, То що можна найменшим вважати? ............................................................... __________ Дитяча притча Заборонено читати з Пророків і Письма, Але дозволено з Книги Йова. Закони Жалоби. Смерть знищена буде назавжди, І витре сльозу Господь Бог із обличчя усякого. Ісая, 25:8

Нарешті, лютий. Він усім полегшує гріхи, І дітлахи З ним заграють, їх кличе вулиця, Що із квадратів розімлілого вікна До холоду підлоги тулиться. ............................................................... То чим ти засмучений, діду, й не ждеш березолю? Чи діти маленькі завдали великого болю, Великих жахів, Бо кришиться крига і тлум заніміння мого, Що всім володіло навкруг І все сповивало собою, Та враз галасливо, і дзвінко, і радо габою Зеленою вкрите, – То з наших долонь проростають і діти, і квіти, Що кануть навіки У кроки німотного болю... Мій день відлетить Хвилинами мряки у сяючі вікна, Просіється порохом... В чарунки душі звично втомленим порухом – Піщинок рої, Пісок незліченний на березі моря – 242

ДАВИД ГОФШТЕЙН

Ось межі мої. Ось два мої болі непрохані, Що мене перехлюпують, відбираючи мову... ............................................................... Чого ж посмутнішав так дід мій?.. Хитка моя доля, та іншої не напитав я, Свавільно у тиші мене випікає питання: ...Нехай доведуть мені – Старих молитовників слово, Канони жалоби, Жертовники древні, – Кому маю дякувать нині За штруделі втіхи, За свіжого вітру хвилини... Я розради складаю докупи, Бо повсюдно земля всі проблеми вирішує, Бо так само ведеться нам, грішним, – Тут, в містечку, ба навіть у Києві, І на тисячу років пізніше... Пуританські гладенькі я аркуші змішую... Як умінням писемним пишаються: ............................................................... Що ваш сум спричинило, о маленькі мої? Ким я можу і прагну вам бути? Що замовчати маю, позбути, Що накажете, ветхі рядки? У дорозі втішає невдаху Натяк, іскра, читання ТаНаХу... А стомлений мозок виборсується: Інститут Пастерівський, Оптимізм В кисляку всесвітньому Мечниківськім... Як усе це втлумачити дітям? Бо діти – Вони гратися хочуть, гулятися... Ось, нарешті, і лютий, Він пом’якшує все на світі, І діти – Гратись хочуть, у класи гуляти На підлозі, крізь шиби сяйвом сонця поділеній 243

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

На гарячі – крізь холод – квадрати... ............................................................... Тож я знову тасую Ці британські глянсовані аркуші. ............................................................... О розумнику,еліпсе, Еліпсе неба, Ваша світлосте неперевершена! Але ти не зігрієш нікого... У моїй голові попіл тіні не має, Застигаю, оголений – І немає ні в чому мені заборони! Все підвладне мені, все людське – то лише забобони, Що церковній підлозі пасують, намоленій, На якій б’ють поклони, Розбивають лоби покоління... Та хіба водночас може в небо здійматись Моя людська хоробрість І, не знати від кого, здобувати розраду, Що земля між світів – не остання нероба, А самотність мою догойдає до гроба, Вона гідна моєї скорботи, – От розрада моя заслужена, І знання моє, Й моя мужність, Що підтримує сили... ......................................... _____________ * Ні даху, ані стін; самий лише поріг, І ноги приросли – ані туди, ні звідти, З безокості дверей втекти хоча б за ріг, В осінню чистоту незайманого світу... Бувало, тут любов колиску розгойда, Було, куривсь димок над мирним днем обійстя... Чи хтось порятувавсь, чи всіх знайшла біда У повсякчасній грі – аби чимшвидше звідси... 244

ДАВИД ГОФШТЕЙН

Навіщо зяє так сліпуча чистота, Той з ран а чи з руїн життя останній виток, Навіщо так ятрить молитва смертна та, Розвіявши гіркий (з душі моєї!) вітер... Житомир – Радомишль, 1922 * Добридень розчахнув світи, Неробство наостаннє тішить. Як, болю мій, радієш ти, Мене стискаючи тісніше. Як в морі, в рабській сивині Я – острів, ланцюгом прикутий. Моїх кривавих рос мені Доволі, гемонський шпіцрутене. У зашморгу скорботи вщух Я у російськім білім полі, Одне іще катує слух: “Ну, як тобі в самотній долі?” Зірковий висип в небесах, – То болі вруняться сльозами, То райдуги тріпоче стяг Закличним написом: “Я з вами!” * Хто знекровлює, натяком нищить, Хто веде повсякчасно за руку? Від плазуючих кидає нижчим В цю голодну “немає” розпуку? Славлю щиро твій подвиг небесний, Чи клену й небесам суперечу. Ти сурмиш – серце словом воскресне, Тимчасовим на вічність приречене. — — 245

ШМУЕЛЬDЯКІВ ІМБЕР

Шмуель#Яків ІМБЕР –

ribmya bqiyjlavmw

Так, я такий, як є, душа веселку п’є, Буянням юних сил квітує навесні. Нічних мені блукань на денні сни стає, Щоб сік важких плодів налити у пісні.

(1889 – 1942) Народився 24 лютого 1889 року у Сасові поблизу Злочева, на Галичині. Закінчив Тернопільську гімназію, навчався на філософO ському факультеті Лемберзького (Львівського) університету. Небіж Нафталі Герца Імбера, автора державного (з 1948 р.) гімну Ізраїлю. Друкувався з 1905 р. Мріяв про симбіоз єврейської та польської культур, з 1907 р. публікував свої вірші та переклади польською з німецької, їдишу, української, часто під псевдонімом Ян Немира, натякаючи на легенду про любов Казиміра ІІІ та єврейки (один із їхніх синів звався Немирою). Відомість йому принесла віршована легенда на їдиші про цю любов – “Естерке” (1911). Авром Рейзен, опублікувавши у своєму журналі “Кунст ун лебн” (“Мистецтво й життя”) цикл віршів 18Oрічного поета, написав про нього: “Імбер – один із перших сучасних єврейських поетів, які долучили єврейську поезію Галичини до загальноєврейської літератури”. Після відвідин ЕрецOІсраель видав збірку віршів “Ін їдишн ланд” (“На єврейській землі”, 1912). У збірник “Inter Arma” (1918) включив, поряд зі своїми віршами, вірші Ґрінберґа, Равича та ін. Різкі публіцистичні виступи Імбера проти антисемітських публікацій у польській пресі вславили його, частина з них склала книгу польською мовою “Аси чистої раси” (1934). Загинув під час фашистської навали у Злочеві 1942 року. — — У МАРЕННЯХ

246

ІЗ ЦИКЛУ “МАНДРІВНІ ПІСНІ” Залишаю тебе в коротенькій сукні, Довжини додам їй під час блукань. Замандрую серцем, позбуду посутнє, Ти за лінощі зрослі мене не гань. Заблукаю у серці власнім; опісля Я відкрию серце тобі. Зголоднілі вуста припадуть до пісні, Любій вихлюпну серця біль. Зголоднілі вуста, як тоді, й сьогодні, Люба, в пісні для двох висота. “Звісно, любий, але ж ти блукав самотньо, Припізнив зголоднілі вуста”.

РОЗУМІЮ ТЕБЕ, МАМО Святість у тиші суботній тріпоче. Сльози ллє моя мама – і я розумію, Що плетуть,виплітають ці срібні змії, Хоч тремкими руками затулено очі.

Знов марити удень, блукати по ночах. Строкатий вир життя, де всяк своє верзе, У вікна й двері пре, всім раду дай, хоча По віру йде любов, зло змити кров повзе.

Цитьте, мамині сльози, не накличте негоди, Краще срібними мріями їй спочинок гойдайте, Краще їй хоч на хвильку мене нагадайте, Доки батько не вернеться із синагоги.

Як раду дам я тим, у кого стигне кров? Хто бабиним казкам знов надає снаги? У блиску кришталю я – зрілий плід немов, Солодкий сік життя всім додає жаги.

Мамо, горлице, гляньте осяйними очима: Проминули гіркої шестиденки турботи. Чи не час їх забути заради суботи? Годі плакати – свято браму неба відчинить. 247

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Розумію вас, мамо, без питань розумію... Сльози ллють і від щастя... і не втримати повені... Так народної пісні народжують спомини, В серце, втратами змите, не повернуться мрії... — —

Зіша ЛАНДОЙ – Gdnal (1889 – 1937)

awyz

Народився 1889 року у Плоцьку в купецькій родині. 1906 року емігрував до Сполучених Штатів Америки. Того ж року дебютував у єврейській газеті “Форвертс” (“Уперед”) віршем “Майн лід” (“Моя пісня”). Друкувався в різних єврейськоOамериканських періодичних виданнях. У роки І Світової війни редагував разом із Мані Лейбом журнал “Літератур ун лебн” (“Література й життя”), де виступив із запереченням необхідності “соціальних мотивів у поезії”, ствердO жуючи принципи “чистого мистецтва”. Його творчість належить до початку золотої доби американської єврейської поезії, коли літературна група “Ді Юнге” (“Молоді”) оголосила: “Єврейська поезія має починатися з нас”. Ландой конкретизував: “Треба вчитися в ґойської поезії, в єврейської народної пісні та в наших народних співців”, “підніматися до справжньої поезії, що набувається конкретним досвідом і розкутістю слова, бо справжня поезія приходить... крізь мудру простоту”. Коріння його творчості сягає далекого минулого, не випадково його вірші оспівують “предківOрабинів і БогаOТворця”. “Я народжений у старому світі і належу йому до останньої години”, – декларує поет 1919Oго р. у вірші “Гімн”. З 1925 р. бере участь у журналі “Індзл” (“Острів”) – цитаделі крайніх естетівOіндивідуO алістів в єврейськоOамериканській поезії. Але життя змушує дещо змінити погляди, і його також. Вірш “За наше порушене єврейське життя” написаний за багато років до Катастрофи, але ж яка сила поетичного передбачення! Помер поет 16 січня 1937 року. — — З “ДІВОЧИХ ПІСЕНЬ” Ой, палають мені вуха В плетиві пліток густім. Ні про що я не шкодую, Присягаюся у тім. Втіхою за все колишнє І розрадою в журбі Хай мені дитина буде, Що приховую в собі.

248

249

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ЗІША ЛАНДОЙ

Святий і чистий мій єврейський світе, О, поверни бідацтво несвяткове! Чи краще там? Розраду сумовиту Заколисаю поминальним словом.

Хай росте вона, кажу я, Тільки донечка одна Рідну матір не засудить, Зрозуміє все вона. 1

У ПІТЬМІ Ще гарніші твої очі проти ночі, Ледве рипнуло вікно – сахнулась ти. Плаття, ніжки прикриваючи, тріпоче, Ну, маленька, не пручайся, не тремти! У пітьмі дзвіночком любий голосочок, Мене радістю по вінця повниш ти. Кожен пальчик, як пестливий колосочок, – Ну, маленька, не пручайся, не тремти!

ЗА НАШЕ ПОРУШЕНЕ ЄВРЕЙСЬКЕ ЖИТТЯ Перед потрощеним ущент життям єврейським Слізьми молюсь, нещасний мій народе, Оплакуючи матір нашу, Вільну, Оплакуючи Коломию й Броди, Варшаву, Ковно, Каліш, Лемберг1, Малі містечка і міста великі, Всі ті, що сплюндрував нещадно ворог, І ті, що нищитиме ще – довіку. Оплакую замурзані провулки, Не подарую ні ломбард, ні корчми, Крамничку кожну я слізьми омию І кожен віз, в якім голоблі – сторчма. Колись веселі мазанки єврейські, Що місту ґоїв2 наймитів плодили, І все колишнє те “єврейське щастя”, Що погоріло і пішло за димом. 250

Львів усі неєвреї

ВЕЧІРНІЙ ВИННИЙ ПОГРІБЕЦЬ Ти скажи, ти мій навік? Ну, звичайно, так. А от ти моя навіки? Ну, звичайно, так. Вдячний я, що твоє слово Серце веселить. – Твоє ніжне й добре слово Серце веселить. Хочеш ти іти додому Чи лишишся тут? – Ні, я не піду додому, Я залишусь тут. Правда, добре в погрібцеві З келихом вина? – Справді, добре в погрібцеві З келихом вина. Де, скажи, була ти досі, Як з’явилась тут? – А скажи, де був ти досі? – Як з’явився тут? Підніми на хвильку очі, Щоб дививсь я в них. – Добре, підведу я очі, Подивися в них. — — 251

АРОН ГЛЯНЦDЛЕЄЛЕС

Арон ГЛЯНЦ#ЛЕЄЛЕС –

siliHiljXnalg Nrha

Ще мить – і погляди зіткнуться на бігу – Юнацький запал і кульгавість хвора. Йде боротьба юнацького страху З досвідченим і виваженим вчора.

(1889 – 1966) Видатний американський єврейський поет, публіцист, есеїст, громадський діяч. Писав їдишем. Народився 1889 року у Вроцлавеку (Польща). У 1905 – 1908 рр. навчався в Лондонському університеті. У цей період приєднався до партії сіоністівOсоціалістів. У 1909 р. емігрував до США. У 1910 – 1913 рр. вивчав історію літератури в Колумбійському університеті. З 1914 р. і практично до кінця життя співробітничав у НьюOЙоркській газеті “Дер Тоґ” (“День”). Дебютував віршами у 1909 р. З 1914 писав під псевдонімом Леєлес (тобто “син Леї”). 1918Oго р. вийшла перша збірка його віршів “Лабіринт”. У 1919 спільно з Яковом Ґлатштейном та Нохумом Мінковим створив інтраспективістську літературну групу “Ін Зих” (дослівно: “В собі”). З 1920 – член редколегії однойменного часопису групи, що протиставила себе символістській групі “Ді юнге” (“Молоді”), яка посідала спершу провідні позиції у модерній єврейській поезії Америки. Друга книга віршів поета “Юнґгарбст” (“Молодоосінь”) стала конкретним виразом творчої ідеології інзихістів. У ній же він широко використав нову для єврейської поезії форму – верлібр. Автор численних поетичних збірок, а також кількох драматичних поем. Помер 1966 р. у НьюOЙорку. — — БОРОТЬБА Велично дівчина ступа – співа під нею брук, Спідничка шелестить, під вітром блузка грає. Сам цісар Олександр її би взяв до рук, Аби дізнатись, що вона там прикриває. Навстріч старенька йде, ступати важко їй, Похила, зігнута, вже ледь тримають ноги. Зорить на дівчину, як в час минулий свій, А та глядить в майбутнє, сповнене тривоги. 252

ГОЛІВКИ РУСІ ДВІ Голівки русі дві, арійства повні, Дві золоті корони в сяйві дня. Дивлюсь без злости я, чудуюся безмовно: Яка ж бо юна мама і мале дитя. Я розлюбив усе, що у краю цім сутнє: Увесь цей світ – і землю, й небеса. Люблю дитину – це моє майбутнє, Люблю я жінку – це моя краса. І враз на польськім діалекті їдиш Промовив хлопчик голоском тонким: “Я, мамцю, вєм, же з дому ти не вийдеш, Та й пуйдзем я шукать прадавній дім, Я прошем це, прошу тебе: ходім. Ось так уперше я збагнув: арійство – То золото моєї батьківщини. Мій польський їдиш – то прекрасне дійство, Відтворене в святих устах дитини. Звучання їдиш я сприймаю, Неначе флейти звуки чарівні. Єврейсько,польський хлопчику, я знаю: Ти нині щастя дарував мені. Поцілував би маму твою радо, Але не вільно, щоб торкнувсь її. Єдине, що хотілось би – погладить Єврейські русі кучері твої. — — 253

ОШЕР ШВАРЦМАН

Ошер ШВАРЦМАН –

NamxraBw rwZ (1889 – 1919) Двоюрідний брат Давида Гофштейна Ошер Шварцман народився 18 жовтня 1889 року. Проживши дуже коротке життя, він загинув у бою в серпні 1919 року, не доживши й до тридцятиріччя, проте справив великий вплив на подальший розвиток їдишистської поезії на теренах Радянського Союзу. З нього намагалися виліпити образ революційO ного поета, а він був поетом глибоко національним. “Людина я, чий слід малий загублений у полі, скорбота у моїй душі – чого чекать недолі?” – у такі короткі рядки вилилася недоля народу у ворожому світі. Можна принагідно зауважити, що до поетового єврейського самоусвідомлення додавався й український струмінь (звернімося хоча б до наведеного нижче вірша “Річка човен понесла”). Адже недарма Шварцман починав як український поет, і тільки потім перейшов на їдиш. Ім’я і поезію Ошера Шварцмана дуже важко відокремити від того міфу, що був створений за радянської доби. В “Етюдах про єврейських письменників” Хаїм Бейдер згадує: вигук поета: “Із глибини серця крик у дикій пітьмі: / – Ворог під ворітьми!” (“Чорна матиOніч”, переклад П. Тичини) – “учні радянських єврейських шкіл обов’язково мали завчити напам’ять”. А на процесі Єврейського антифашистського комітету Давид Гофштейн ім’ям загиблого брата мав розпочати свої виправдання, хай навіть витримані в далеких від поезії образах: “Найбільша моя провина в тому, що коли Червона Армія прийшла у Київ, я не пішов, слідом за двоюрідним братом Ошером Шварцманом, на фронт, залишився в Києві, віддаючись літературним мріям... опікувався дитячими садками, школами й сиротами, що залишилися після петлюрівських погромів”. Коли йдеться про постаті на зразок Шварцмана, важко запобігти небезпеці замінити попередні плюси сьогоднішніми мінусами. Але ж ані походження поета, чий батько був пов’язаний із хасидським домом цадиків Тверських, ані його пізнання в Торі й Талмуді, ані спілкування з Х.OН. Бяликом не мали би привести Шварцмана до лав революціонерів. Проте не слід забувати, що починав він писати українською, був пов’язаний з групою знаних у майбутньому їдишистських письменників А. Кушнірова, Д. Берґельсона і Д. Гофштейна; служив у російській армії, де був нагороджений двома Георгіївськими хрестами. 254

Архів Шварцмана не зберігся, тому погодимося з А. ФрухтO маном, автором статті в “Короткій єврейській енциклопедії”, що лише у двох зі збережених віршів – “Повстання” та “Чорна матиOніч” – звучить революційна тема. Втім, той же автор тутOтаки зазначає, що у другому з них помітні й кабалістичні мотиви. Ба більше, в низці віршів Шварцмана створюється настільки щільний і складно переплетений візерунок з біблійних та юдейських образів, що його важко буває передати навіть першокласному перекладачеві, якщо він не перебуває в лоні єврейської традиції. До того ж перекладач має враховувати й сучасну традицію інтерпретації тих чи тих юдейських реалій. Інколи може скластися хибне уявлення, що християнські образи починають брати гору над єврейськими, але це не так. Не слід забувати: у роки Світової й Громадянської воєн у творчості багатьох єврейських поетів і художників з’являється образ Христа як простого розіп’ятого єврея. Достатньо згадати картини Шаґала або Ель Лисицького. (За мотивами статті Л. Кациса, “Лехаїм”, №6, 2006 р.). — — КОРЧМА Аж ген за селом, при дорозі од поля, самотня корчма. Доживає. Достоює віку. Роками дрімає, роздумує сумно, мов дід той, невдатно, що замолоду він крутив, верховодив світами. Ну, в круга, вітри! Ну, дихніть, осушаючи поле, смикніть соломинку із стріхи й одскочте. Все ж ясно: не вернеться знов моя молодість – леле! – ніколи. Не вгору іду я – знижаюсь безславно, напрасно. Бур’ян навкруги; криво ґанки осіли; підпори потрухли, давно розколовшись обапіл; дверима ходити нема кому. Скільки тут брехень, історій було переслухано! Ніч – каганець тільки блимав... П’яницької ж зараз ніхто не заводить, горілка не ллється; язик не блягузкає дико і хрипко; 255

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

страшна таїна не проверчує мозок, і жилка не сіпається на виску, не скипається зибком. Корчма при дорозі стоїть, як напасть. Проїжджачий зупиниться тут на хвилинку – у думах, як в тонях... І раптом, згадавши, як довго ще їхати,– мрячно здригне і, в кирею залізши, лупить по конях. І вітер гуляє. І мріять корчмі заманеться: а скільки грішила я! Скільки компаній водила! Всміхнеться тут вітер і знов дремене. А корчма одхитнеться, немов той дідусь, що дитина його пристидила. *** Моя кохана пахне так, мов навесні сади вишневі. Після дощу лісок веселий, і пара йде з долини – сонце! Як засміється – хвилі щастя мене лоскочуть. Душно! Стихне ж та засоромиться – ой леле! – Потьміє світ мені увесь... А дякує сердечно – тут вона, мов квітка, та, що вранці до сонця перса розкриває,– я знаю, чим би їй віддячив!.. Та не для мене щастя те. Це ж сон, мара, самоомана! Нехай і так. Я щастя хочу – Горіти, сяяти, сконати... РІЧКА ЧОВЕН ПОНЕСЛА На український мотив Річка човен понесла, Повен чистої води. Плине човен без весла, Невідомо лиш куди. 256

ОШЕР ШВАРЦМАН

Без керманича й мети До незнаних берегів День і ніч йому плисти. Де джерельна б’є вода І коріння заплелись, Хвиля човен той гойда То угору, то униз. *** Як у річці у бігучій крізь живі струмки прозорі кожну видно там піщину, кожний камінець на дні – Так в очах її двох сірих, по,дитячому розкритих, виглядаю й я на дні, – де дівочих мрій узори тчуться ген на глибині. Яблуком осіннім спілим пахне її тіло юне! Мов весняний вітер віє – легко дихає вона. Що ж, дитина ще... Бо часом, як від дум, од недівочих, раптом кинеться вона – все довколишнє їй стане, мовби дика новина... *** ...І цей секрет вночі б земля вітрам тихесенько без слів. Як зашумів би вранці гай! О, як би люд загомонів: вона його кохає... вона його кохає... Криничка б – річці таїну, а та – навпроти сонця вдень 257

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

аж ген далекому шляху, що так і так: всякдень вона його кохає... вона його кохає... Де не піду – там скрізь привіт. Мені тут кожен брат і друг. І світ як цвіт, і спів навкруг: вона тебе кохає... вона тебе кохає... Зійду на гори я, на шпиль: живи, життя моє, красуй! Гей, блискавко! – щоб знав весь світ,– заполосуй: вона мене кохає... вона мене кохає...

*** Ген здалеку, де небеса в блакитноліссі, як у рамі,– озвалися і попливли, осяйно ширяться полями натхненні звуки... Лунко! Спів підноситься. На небозводі в повільно танучім одході, у мареві клубками дим... І на хвилиночку якусь німіє поле. Вітрохитку вже й вітер перестав. Бджола, злетівши, захитала квітку... Аж ось: гойднуло – вітерець прокинувся. Дихнуло небно. І сонце вслід за піснею дивується, що, мо’, й не требно,– а от же навіть квітонька тремтить, бо ж пісня – горда! грізна! Та й широчінь у небесах! ще й просторінь далекосизна... І серце трепетно в мені палає. 258

ОШЕР ШВАРЦМАН

Грає сонце. Юрми танцюючих вітрів. Земля гуде, а небо – в сурми, в сурми! І я біжу,– я навздогін лечу і падаю. Кричу я! Свободи ж пісня то мене жене, як вітра, як нечуя. Гей, струни скрипки – голосніш! Дзвеніть, тарілки золотенькі! У квіти вплутавсь я,– горю! Щасливий! Серце як не дзенькне...

*** Тож і наплинули всі хмари та стали понад нашим містом – хоч трохи відпочить. А дощ ішов, поки й осмеркло, і земля, ввібравши всі краплини тихі, жагуче,спрагло їх пила – садами побіля будинків, густими парками, кущами і кожною шпариною в брукованих у вулицях. А к ночі стало тихо. Тихо! Півнеба – взорилось у зорях, а те півнеба, що у хмарі, освітлювалось раз у раз спалахуванням блискавок... То блискало аж ген, аж там!.. Світи вставали в переблисках і вдалині зникали десь. А серце кидалось щоразу і знов німіло... І подихав огонь, і дихав, і звільна тріпотів у грудях – своїх, блакитно,попелястих, аж з острахом про це дерева в саду тривожні шепотіли. 259

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

І мури студні та холодні заглибились у себе німо – у лютому мовчанні... У розхвильованому небі – якого ж дива та світів! В моїм зворушеному серці – ой скільки ж мужності, щоб жить! Аж кров мені в окріп кипіла і ледве сила тамувалась... Аж ось дерева враз рвонулись, взялись шуміти голосніше, розвідник,вітерець пробрався і підозріло потягнув свіжішим, щоб роздивитися: чи все вже, чи все готове задля того, щоб дощ новий прийняти? Частіше почало тут небо між блискавками розкриватись; світи вставали в переблисках і вдалині зникали знов. І почувалося: от,от ударить грім... НАДВЕЧІР’Я Коли на заході холодне сонце купається у морі крові і там, далеко, на полях жовтизна лежить, мов яд, розлита мертво,– тоді від сходу мовчазливо сунуть, як ті покинуті, сумні обвали хмар. Такі ж вони – як сніжні, одбоку сірі, тут – рожеві... І сонце потопає. Прочервоння стоїть ще довго – в розпачі, в надії: може ж, вирине... аж поки блакиттю темною не зайде. 260

ОШЕР ШВАРЦМАН

Тут червінь хмар зникає, блякне; мов на обличчі перед смертю... Й на глибоко засмучені поля поважно сходить сутінь. *** Отак буває на початку травня, що сонце гріє, та не дуже. Пил закрутиться. І цілий день солома із стріхи рветься, як без крил... Тоді й моєму коневі щось не їсться. Зігнувши задню ногу, він своє щось думає. Дрімливо стулить очі, нащулить вуха – слухає... І раптом дрібно,дрібно під пахою по шкурі дрож йому перебіжить... В шинелю вкутаний, лежу на сіні, дрімаю кожну мить. Мене крізь шпари обвівають хиткі струмки! Дрімаючи, я думаю: а добре як,– що не на вітрі... МОЛОДІСТЬ Молодість, молодість! Ти – як та хвиля прудка, як сльоза ти, і блиск, і вся радість. Ох, яка ж то, яка молода твоя радість! Мов навесні берези сік – і чистий він, і в нім кора (зате ж з самого стовбура), ще й трошки так, немов терпкий (такий вже він), так пахне бруньок зелен,клей, з,за греблі радість криком – гей, і сонце, й світ... і я той світ... Мені хоч голову розбий – я молодий! 261

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ІЗ ЦИКЛУ «ВІЙНА» Як вітрів скавуття над засніженим полем, як вовків завивання в завіянім лісі,– так і в мене та скарга про муку мою. Наче корінь самотній в землі у промерзлій (ой, за серце ж бере мене, стискує з болем!), – так і я у житті у холоднім стою. Бо ж одна тільки радість у серці лишилась – бідна радість сліпого, що пробує стежку невидющим ціпком,– і по стежці ступа. Під мороз, у стодолі, що вся похилилась, близ хазяїна я, мов собака, тулюся. Ніч. Вогонь. Скоро чай. Казанок закипа... *** Я ж добре знаю літнє надвечір’я – десь на селі, далеко, там! Із поля вже вернулася худоба, і млосний спокій, і роса на дворища опали. Тихо. Понад далеким чорним лісом червоно,плюшевий хтось балдахін проносить. Гасне він, зникає... Дрімота на порозі хати клонить собаку і дитину... І ніч така душна та біла! Вона аж ген од річки, од млина пливе на мене. Бризкає – туга, свою мені тут руку простягає – мов той плавець, що ‘дбився берега... ПОВСТАННЯ Студеної зимово,ночі, в сяйві зір лискучих, по всіх аж ген просторах розгоряються пожежі. А там, де ліс, де переліс, де мов покопані окопи, 262

ОШЕР ШВАРЦМАН

у темних тінях сіл, що вже горять з одного боку, зміясто підкрадаються повстанці – з гвинтівкою в руках, із кров’ю теплою у серці. Із бідних тих халуп, задушливих майстерень, од днів голодних, од заблуканих ночей прийшло вас тисячі, мої братове,– поставити в світ ока ціну безгласного труда, і біль, і муку ваших тіл, крик поколінь несамовитий. Я чую: дзвін кайдан рабів забутих, кутих, рабів, розгублених по стомлених шляхах життя. Ой, закипає кров братів моїх забитих,– рука к руці і голова до голови,– зарізаних на полі бою круглої землі. Я знаю: ніжне тіло людське ще затріпоче у мішанині бруду й крові. Бо й зараз ось – не свято ж це посеред ночі горизонти освітило. Та хтось же хоче ції муки! Та хтось же хоче ції крові! Холоне погляд мій, мов ескімосів сірий день у сніжно,дикім краї... З гвинтівкою в руках і з кров’ю теплою у серці я, причаївшись, на ворога чигаю. ВЕСНА Виходжу сьогодні в оновлений день. Там тиск, там плюск, як од хвиль,– то в м’якому небі йде крига,– з усюд, звідусіль женуться й болбочуть мутнії потоки і нишпорять скрізь, мов сліпії щенята, по вогкому чреву землі. 263

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

А десь там ген,ген вся в сині, в думках, на варті вже хмара тепляно,добряча. Коли ж нічна приморозь зовсім минеться, і небо тут стане чистіше і вище, й покопано, й чорно, й рахманно в садках,– тоді вона йде на злотих лошаках. ЧОРНА МАТИ#НІЧ Чорна мати,ніч. Крик кричить, лунає: – Ворог наближає! Із глибини серця крик у дикій пітьмі: – Ворог під ворітьми! Тож на коні, коні! В бойовім розгоні шабля нам як прапор. Настались у пітьмі: – Ворог під ворітьми! *** Руці моїй хвала, Отій, що між гілля Над плесом джерела Води напитися корець лишила. І тій руці хвала, Що велетенські поверхи звела, Міста до сонця підняла, Складаючи цеглину до цеглини вміло. Твої і радощі, й біду Пізнав і я. З тобою йду, Мій спільнику і брате! І землю рідну нашу я цілую. І ночі, що дає тобі спочинок, Я потаємних мрій скарби дарую. — —

264

Мойше БРОДЕРЗОН –

NZzridZrb hwm (1890 – 1956) Народився 23 листопада 1880 р. у Москві у сім’ї багатих купців, що мали дозвіл на проживання у столиці. Освіту здобував спочатку у Москві, а потім у комерційній академії в Лодзі, де жив і творив у 1918 – 1938 рр. і де створив перший у світі ляльковий театр “Хад гадья”, потому театр малих форм “Арарат”, писав для них п’єси і сам їх ставив. Його перу належать лібрето багатьох опер, поетичні твори, сповнені ліризму й дотепності. Писав дитячі вірші, багато з яких покладені на музику. Остання поетична збірка 1939Oго р. сповнена трагічних передчуттів загибелі польського єврейства. 1891O го р. родина, під час масового вигнання євреїв, змушена була переїхати до Польщі, а двома десятиріччями потому – тікати звідти до Москви. Після розділу Польщі між СРСР та Німеччиною поет мешкав у СРСР. У 1948 засланий у сибірський концтабір, де повільно згасав майже до смерті: повернутися до Польщі йому дозволили за кілька тижнів до кончини. У віршах Б. єврейський фольклор поєднується з європейським експресіонізмом. Дружина поета, акторка Шейне Мір’ям Бродерзон, описала пережиті ним поневіряння 1939 – 1956 рр. у книзі “Майн лайднсвеґ міт Мойше Бродерзон” (“Мій стражденний шлях із Мойше Бродерзоном”) (1960). — — УСМІШКА Твоє лице мені уперше пітьму освітило. Ти вгледіла мене, а я – твій усміх милий. Довкіл природа ожила, світ раєм став, І сум тоді зітхати перестав. ОДНІЙ КРАСУНІ Чи народилася іще така, як ти? Чи є така, як Ви, на всьому білім світі? Чи є така, як Ви, – дитя в рожевім цвіті? 265

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Із тілом, що спускається з небес, із висоти, Чи є така, як ти? Ви знаєте: я руки ладен простягнути, Благословити Вас і Ваше чарування, Заради Вас піду на жертву без вагання, Аби лиш Вашу славу й честь оберегти, Заради чистоти. Я радо покладу усе до Ваших ніг, Аби лиш Ваше тіло біле не розтало, наче сніг. Чи народилася іще така, як ти? Я Вашу тінь так хочу зберегти. Гадаєте, що є якась із Вами схожа? Можливо, є. Далеко десь. А може... Та ні – Ви смієтесь: “Рятуй нас, сило Божа!” Ви ластівка, що враз прокинулась зі сну, Одна,єдина, та, що провіща весну. — —

266

Лейб КВІТКО – ZqeyBq (1890 – 1952)

bHl

Народився 11 листопада 1890 року. Його твори, особливо талановиті вірші для дітей, були перекладені в Радянському Союзі сорока мовами, не було, здається, такої дитини, яка б їх не знала напам’ять. Але це не завадило підписати поетові, поряд з іншими відомими діячами єврейської культури, членами Єврейського антифашистського комітету, смертний вирок. Поет був розстріляний, разом із більшістю своїх товаришів – літераторів та акторів – 12 серпня 1952 року. Доля Квітка разюче повно охоплює багато з етапів життя й загибелі найкращих представників радянського єврейства. Він устиг взяти участь в Уманському авангардистському збірнику, що був не так давно републікований в ізраїльському часописі “Дзеркало”. Дещо несподівано поет розпочав свою літературну діяльність із дитячих віршів. Але дивно це лише на перший погляд. 1910Oі – 1920Oі роки були часом, коли створювалося й нове єврейське мистецтво, і нова єврейська література, і єврейська педагогіка. Тому книга Квітка “Ліделех” (“Пісеньки”), що вийшла в Києві 1918 року, легко вписалася в контекст діяльності “КультурOЛіги”, у виданнях якої він брав участь. Потому поет опинився в Берліні, куди після Першої світової війни перемістився центр їдишистського літературного й театрального світу. Комуніст Квітко розійшовся з низкою знаних літераторів, став членом Компартії Німеччини, брав участь у підпіллі. Остерігаючись арешту, 1925Oго р. повертається до СРСР, де стає членом редколегії журналу “Ді ройте велт” (“Червоний світ”), надрукував там цикл оповідань про життя в Гамбурзі. Сатиричні вірші (шаржі) потім увійшли до книги “Ґеранґл” (“Битва”, 1929). Із них особливу увагу привертав один – “Дер штінкфойгл Мойлі” (“Вонючий птах Мойлі”, тобто Мойше Литваков), спрямований проти засилля в літературі діячів Євсекції, що викликало в пресі озлоблену кампанію проти автора. Квітко змушений був певний час не друкуватися, поступив робітником на Харківський тракторний завод, але написана ним там збірка “Ін тракторOцех” не виправдала поета в очах офіціозу. Лише після ліквідації у 1932 році асоціацій та угруповань посів одне з провідних місць в літературі. Цілком логічним, тим не менше, виглядає його повернення до Радянської країни, де він стає визнаним поетом. Хочеться звернути увагу на деякі властивості його поетики, які пов’язують Квітка з його часом не тільки політично, а й поетично. Так, у будьOяких статтях про Квітка за радянських часів обов’язково згадувалося, що в його поемі 1918 року “У червоному 267

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

вихорі” відчутний вплив “Дванадцяти” Блока. Чи знав Квітко поему Блока, достеменно не відомо. Проте у вірші “Ножик” 1946 року рядки Блока про “ножик кишеньковий”, на якому можна знайти “порошинку далеких країн”, відбились явно. Інший широко відомий вірш “Анна Ванна бригадир” (“Поросятка”) на позір видається звичайним жовтенятським, але їдишем у 1939 році відображав протиставлення нових реалій життя віджилим юдейським традиціям. Свої антиO фашистські вірші 1938 року “Пушкін і Гейне” з пропозицією до Гейне від імені Пушкіна пожити в Радянському Союзі поет написав тоді, коли на вулицях Німеччини палали книги Гейне. 1941Oго року в Каунасі, котрий лише нещодавно став радянським, загинув увесь наклад роману у віршах “Роки молоді”, над яким автор працював 13 років. Того ж року Квітко бере участь у збірнику “Кров кличе до помсти” (оповіді постраждалих від фашистських звірств ув окупованій Польщі). Окрім нього, в цій книзі виступили також І. Нусінов, І. Кацнельсон. Авторові передмови Ш. Епштейну “пощастило”: він устиг померти до початку справи Єврейського антифашистського комітету. Посмертною реабілітацією поета і виданням перекладів його творів російською мовою радянська влада хотіла знову вписати Квітка в контекст радянської літератури. (За статтею Л. Кациса, часопис “Лехаїм”, №1, січень 2006 р.) — — ЖУК А дощ іде разом і тут, і он там – в дворі і на полі, де душно житам. Намокли дерева, схилився овес... Хоч би де людина чи вуличний пес! Одне тільки й видно – біда он жуку! – його підхопило водою в струмку. Он глянь – перекинувсь, ногами пряде. Але якось виплив і став на тверде. Та тільки тут знову краплиною цок! – ударило в голову й тягне в струмок. Жучок потопає, ой горе, біда! Аж тут пливе тріска і каже: сідай! Жучок умостився, немов на човна. Пливе собі тріска, всі кручі мина... 268

ЛЕЙБ КВІТКО

Струмок аж булькоче, сріблом блискотить. Пливе собі тріска, де хата стоїть. Прибилась до хати, та в двері ті стук! – і враз опинився у щілинці жук. Жила ж там сімейка промежи людей – та тільки й усього, що тройко дітей. Гуртом вони вийшли, де травка м’яка, і зовсім пустили на волю жука. КУЗНЯ Дзень,стук молоток, Зробим хатку між квіток, Стіни із жерстянок, Гарбузовий ґанок. Два ковадла – не зівай, Все готове – заїжджай, Якщо коням слизько – Осьде кузня близько. Он погляньте: вдалині Вершник скаче на коні. Ще аж звідти, іздаля Він гукає коваля. — Щось мій кінь іде нехідко. — Ну, вставай, веди, та швидко! — Дим із кузні на дорогу,– — Підіймай коневі ногу. На дорогу з кузні дим, Ось упорались і з цим: Кінь підкований, готовий. Дякуй нам та їдь здоровий. ІЗ ЦИКЛУ «НІМЕЧЧИНА» 1 Немов вино – прозоро, рівно У кров повітря ллє: весна! В тридцятий раз по довгих снах Земля встає зеленоспівно. Програли бій. Налазить гідра: 269

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Есдеки ж знов зірвуть бої. Піти б в село латати відра – Так інструменти я проїв. Як так – у мандри! Що ж, я гасну – А там – вагони, шум, поля. Мо’, стріну женщину прекрасну, Що знала б все моє життя. І от стрічаю: в зморшках, в риті – Невже це мати? – із очей Така печаль! Сидить в лахмітті, Ще й сонце ухо їй пече... І тяжко так зітхає мати: Стара ж вона, така плоха. На грудях дощечка «глуха»,– Ото хоч раз би задрімати! — Ой, мамо люба, ой скажи ж: — Ну, що робить, ну що зробити? — Нічого, синку. З бездоріж Іди вперед. Все йди та йди ти... 2 І от іду. Велике місто. Там, де пекарня, виступ є. Я бачу: мати притулилась І щось собі жує. Звідкільсь іде вона в нікуди – Наморена у змор – То вийдуть покупці, то зайдуть, Ще й на вікні сміється торт. І стидно так мені, і гірко: Зчорніла ж мати: в чужині – О, стид який! – вона блукає, І ні домівки, ні рідні. СКРИПОНЬКА Покривку з,під коробочки, цвяхів, шпагату жмут – змайструю собі скрипоньку, скрипоньку малу. Та ще кленову гілочку, 270

ЛЕЙБ КВІТКО

та кінську волосінь – заграв лучок тугесенький, струни – тінь та тінь... Заслухалася бджілонька, ще й кіт замуркотав, ще й коник вороненький прикопотів і став. І квочка заворожена: ну й грає ж той лучок! гляди лиш за курчатами, бо попадуть в горщок. Ой грає, грає скрипонька: трай,лі, трай,ля, тру,ту... Три пташки вищебечують в зеленім у саду. Три дзьобики пташинії, брюшко руде,руде... Що стрепенуться крильцями – вишня упаде. Та що їм вишня,ягода – коли таке ось тут! Кожен хоче скрипоньку хоч лапкою торкнуть. Ой грала, грала скрипонька – трай,ля... і вже кінець, і всі пішли, і квочка теж, і коник,стрибунець.

ВЕДМІДЬ Що у лісі та в діброві Ведмідь біжить ще й здоровий. Ой, холодная ж зима, Та надходить зима. Ну, а ліс не приодітий, Саме суччя, голі віти, І птахів уже не чуть – Тільки хвищі січуть. Каже ліс в такому горі: 271

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

– Я ж на вітрі, на просторі,– Ех, тепленьке б щось одіть, Свої ноги погріть! Тут спинивсь ведмідь з розбігу: – Ой ти, дядьку, дядьку,снігу, Ліс вітри ведуть на згубу – Та пошли ж ти йому шубу, Отаку, як я ношу. Ну, прошу тебе, Прошу. Ось зривається сніжинка, Летить другая пушинка, А за нею біле, липле – ‘Так і сипле, так і сипле. Глядь – а шуба в одну мить Вже готова лежить. Що ж ведмідь робити мусить? Він назад біжить, аж трусить, Аж танцює та тупоче, На все горло він регоче: — Морозно чи холодно – — Тепер лісу все їдно, — Все їдно! Тож ведмідь часу не гає, Спать в барліг він залягає. Лиш сніжиноньки не сплять, Ліс, мов пилом, спиляють, Як метелики кружляють, Все летять та летять. ДУДОЧКА А хто вміє, хто уміє дудочки робити? А я вмію, я умію дудочки робити. Де ярок та ще й долина – там росте очеретина. А її ножем спинають, одміряють на ній мірки, 272

ЛЕЙБ КВІТКО

продовбують дірки. Дмуть в її та дмухають. Довго її слухають, поки дмухана новинка засвистить як соломинка. От уже й готова дудочка первинка! А я граю: Тир, тирлик, тирлика! А в траві два коника. Ніби й третій десь скака? Все сюрчить та їх чека, Ні, то просто дудочка. Бач, що значить музика! Тут летить іще й комар, в голові у нього жар – сів на дудку, не поруха, нагнув голову та й слуха. Тільки, що йому та гра? Якби ось як: та,ра,ра! Він дзижчати захотів – знявсь із дудки й полетів. Але тут почули діти і ну бігти, лепетіти: – Ой дудочка, дудочка! Кожен дме в її, скака – ходором пішла трава! Одне дме, друге вчепилось – і таке тут учинилось! – ходором пішла трава! У ГОСТІ Ньо, ньо, конячко! Ти ж котись, візочку! їдем до бабусі Мірл, що живе в лісочку. Піддубні ростуть там та попід дубами, походжають птиці з такими дзьобами. 273

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Отам і бабуся, кругленька та кріпка, дюбае на ніженьках, наче та куріпка. Стільки там звірини дрібної тієї! До бабусі всі вони – мовби до своєї. Ну, скажім, лисичка – дак та просто зранку прийде, сяде у бабусі й чекає сніданку. Голубців бабуся їй гарячих виносить. Гульк – а збоку їжачки, тож і їх запросить. Ех, як візьмуться ж вони – без ножа й без вилки вичистять усе до кришки, вилижуть тарілки. Попоївши йти додому ну просто ж незручно. Тож сидять та гладять вуса, щоб не стало скучно. А коли я приїжджаю та й до бабусини – я їй чищу кабачки, слухаю новини. А бабуся посилає мене до криниці. А в відрі такенна дірка – як набрать водиці? Ой, бабусю, протікає! А вона сміється: протікає, то й нехай, легше донесеться. Голубців подасть гарячих, дму на них, студжу я!.. Потім зайченят шукать у ліс побіжу я. Ньо, ньо, конячко! Ти ж котись, візочку! їдем до бабусі Мірл, що живе в лісочку.

САДОК ЕТОНЬКИ Етонька носить воду до садочка,огороду таким відерцем гарненьким. Що ж росте там у маленькім твоєму садочку? — А все по росту та по смаку, — на маковинні по маку, — по вишеньці на хвостику, — по яблучку,червонобочку. — Пташка між листом пурхає, з яблуньки на вишеньку перепурхує. І краплі роси блищать сріблисті на капустяному листі. 274

ЛЕЙБ КВІТКО

А помідори ні до чого не мішаються. Вони сидять собі, та й годі, на погоді, повніють, червоніють, наливаються.

ПОРОСЯТКА – Анно Ванно, бригадир, та пусти ж ти нас у двір – покажи манюсіняток, отакеньких поросяток. – Потім, потім, дітвора, ще не час, ще не пора, топайте собі десь тупки – поросят купаю купки. – Анно Ванно, бригадир, та пусти ж ти нас у двір – ми погладим їхні спинки – чи кругленькі, без краплинки? – Потім, потім, дітвора, ще не час, ще не пора, тут ось ніколи й присісти – я ж даю їм зараз їсти. – Анно Ванно, бригадир, та пусти ж ти нас у двір,– подивитись ми цікаві: чи рожеві, чи біляві? – Потім, потім, дітвора, йдіть подалі од двора, попоїли поросятка – укладу ж їх зараз спатки. – Анно Ванно, ми йдемо, тільки дуже просимо! – Цитьте, діти, ще не час, хай спочинуть певний час – весь десяток поросяток я пущу тоді до вас! 275

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ОСІНЬ (незакінчений переклад) 1 Одна осінь чекала на мене,– І вивезла мене із моїх міст. Свою юнацьку спірку не закінчив, Спати не поклав своїх голубів, Слова не сказав своїм дівчатам, Святкового, «пригрітого» слова. Якась осінь чекала на мене – І повезла мене із моїх міст. Який біль розгубити свої дні На чужині! Я ж соромлюся з зрілими плодами Мого юнацтва,– Я висипаю їх, як шкаралупу непотрібну, На чуже місце, І боюся – Холоне, холоне в серці. Встає,таки мені перед очима Молоде теля на чужому ворожому ярмарку, Батоги, що свистять, і кістки,пальці Над телям – Над голим, теплим телям. Граюсь я в кімнаті На чужині: Ось небо маленьке І непомітний місячко, Одне деревце. Одне деревце – Зелене! Здибало моє серце його, Повісилось на ньому – І відпочива на ньому. 2 По небесному Возу Я знаю, де стоїть мій дім. Якраз навпроти коліс задніх Стоїть моя хатина на землі. 276

ЛЕЙБ КВІТКО

Коло напічного віконця – Тягнеться дріт, Коло причілка Цеп для собаки. В напічному віконці Жахтить сонце,гора, В маленькій кухоньці Цикорій вариться. З Чудові ранки Приходили до мене вві сні І шептали: «Підростеш, Нап’єшся цикорію, То підеш з нами. Де ми станемо – Там і ти. Де ми порадіємо – Там і ти. Куди ми підемо – Туди й ти». 4 Зараз не можу я Ранків наздогнати – Мене одтягує чужина, А як бува, що я їх стрічаю, Так чужина їх випиває. Чужина, як безкрів’я, байдужа, Як резина, тупе повітря. — —

277

АРОН КУШНІРОВ

Арон КУШНІРОВ – BZrynwvq (1890 – 1949)

Nrha

Народився 7 січня 1890 року в Боярці, під Києвом. Навчався в хедері. Працюючи з 1903 р. в Києві прикажчиком, займався самоO освітою. Писати почав з 1909 р. З 1914 по 1917 рік брав участь у Першій світовій війні як солдат, був нагороджений солдатським Георгієм. 1920Oго вступив до лав Червоної армії, воював на Польському фронті. Дебютував віршами, написаними російською та єврейською мовами, у газеті “Дер комуніст”, Харків, 1920 – 1922. У карбованих ритмах першої збірки “Вент” (“Стіни”, 1921) відчутний вплив Гофштейна. 1922 року оселився у Москві, де надрукував у журналі “Штром” (“Потік”) цикл віршів “Азкоре” (“Поминання”, 1922) про єврейські погроми в Україні. 1925Oго р. оприлюднив написане ритміO зованою прозою оповідання “Кіндер фун ейн фолк” (“Діти єдиного народу”), назване критиками найвищим досягненням єврейської прози. Незважаючи на шори соцреалізму, зумів у своїй творчості утриматися від примітивізації та схематизму. Перекладав їдишем класичну та сучасну російську прозу й поезію, у т.ч. Лермонтова, Некрасова, а також “Овече джерело” Лопе де Вега. У червні 1941 р. пішов добровольцем на фронт, став офіцером Червоної армії. Він був одним із нечисленних єврейських письменників Москви, яких не було заарештовано у справі Єврейського антифашистського комітету. Видатний поет і драматург, редактор післявоєнного часопису “Геймланд” (“Батьківщина”), він помер “своєю смертю”, подейкували, не стільки від раку горла, скільки від сердечних мук, 7 вересня 1949 року. Посмертно видана в оригіналі їдишем збірка “Ґеклібене лідер” (“Вибрані вірші”), 1975. — — *** Тому, що вітер б’є у вікна, Тому, що вікна – синя ніч,– Мені здається: ніч прокрикне! – (Дитини плач удалині). Чого ти, серце? Ніч невидна, Ні трембу зор, ні блискавок, А ти бушуєш, як поток. Чи, може, ти згадало, бідне, Як перемучилось колись? 278

Мовчи. Не падай. Не хились. Поглянь: світила ходять глибно, Зоря одкреслилась униз. Але вгадай: як довго – срібно Горіла ця, що впала вниз? Або про це, про плач дитини, Що креслить пітьму, як зоря – Чи знаєш що? – Стоять глибини І за вікном моря. РОСІЯ Давидові Гофштейну

Хто розповів, хто образ витворив В своїй уяві поетичній – Твій, о Росіє, бруд містичний, Де світ, до безладу не звичний, Безсилий зі своїми мітлами. Ту не загарбану, та січену, Окрадену і злом засіяну – О ні, поета не скалічено У мандрах росяних Росією. Міг би світ поховати, Та не встиг врахувати Ні твою правду,матінку, ні твоїх ледацюг – В димнім світлі просмолених діжок завадив Понад спаленим мостом розставань безкінечний ланцюг. Чи зродився Самсон у безкраїм твоєму розгоні, Щоб струснути опори ворожих твердинь, – Над тобою, о земле, Недонищені гепають дзвони – В заґратованих гніздах загартовано дзвін. У високому небі, над краями і днями – Так, що хмари відлунять, вітром котить імла, Гей, летіть, передзвони, Світ розвихріть над нами, Щоб подерти на шмаття чорне пір’я орла. 279

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Блискавично й раптово кайдани розкуто, Світанковими барвами ніч над людством згоря, – Це осяяла землю Твоя п’ятикутна Полум’яна провідна зоря. 1920 Я Я 1. Хто я, що я, чийого коріння, Як не світу і людства дитя... То чи здатне це людське створіння Скласти пісню тепер до пуття... Я занурюсь в прадавні події, Прагну завтра не звіяти в дим, Та сьогоднішнім днем молодію, Гордий ним і звеличений ним. Хоч би ким буду я, хоч би чимось, В сьогоденні я твердо стою, Очі правди спиваю очима, Не вторговую правду свою. І не важить, як серцю накажуть Стерти все, що звели торгаші, Й назавжди для небачених вражень Всі звільнить закапелки душі. 2. Життя мене постійно вчить (Ледь не на всім, що бачу, вчусь), Все не дає мені спочить Всесвітнє ігрище безглуздь. І скаженіє голова, І серце обіймає жах, Коли кривавиться трава І смерть пантрує між держав.

АРОН КУШНІРОВ

Чи зважаться пісні мої Під розстріл – риму віднайти?! 3. ... Здороживсь я, крокуючи землею, Я більше не здивуюся нічим. Хапаюся за путь. І разом з нею Іду до міста, ніби на спочин. О місто! Занепале в запустінні, Хоч юрбами набило пельку ти... Я грюкаю у стіни в павутинні, Я лобом б’юсь у смуток самоти. Але між нами збільшується відстань, Один,єдиний кволий чути дзвін, Мов у блакитній вишині над містом, Розгойдуючи зашморг, стогне він. 4. У сяйві сонячного блиску Все вищу ронять гори тінь... Ріка від “я” в морську колиску Тече – й кінець моїх хотінь. Мій берег не затоплений скелястий Вже лиже море вогняне. О, не втомись, плече, не дай упасти, У ватрі залиши людиною мене! 5. Чиєму “віруй” дослухаюсь я, Що з далями, мов грім, засперечавсь? То знак прийдешнього – моє ім’я У тіло золоте одягне час. Твердішаючи, залишаю всіх. О часе, мужню відданість зміцни!.. Хтось втому зміряє від сих до сих, Та вітру й літу не складе ціни... — —

О! Наче в зашморгу змії Країн розкраяно роти! 280

281

ЛІПА РЕЗНІК

Ліпа РЕЗНІК – qynzir (1890 – 1944)

ap(yl

Народився 15 липня 1890 року у Макарові на Київщині. Дитинство провів у Чорнобилі, де його батько був меламедом і хазаном. Навчався в хедері та єшиві, на педагогічних курсах у Гродні, в Київському університеті і художній школі. Працював учителем і вихователем у знаменитій Малахівській єврейській колонії, де його колегами були Марк Шаґал, І.Добрушин, Дер Ністер та інші видатні особистості, викладав їдиш у Київському педінституті. Із 1921 по 1929 роки викладав на Київських вищих педагогічних курсах і в той же час редагував перший єврейський часопис для вчителів. Дебютував ліричними віршами у колективній збірці “Ойфґанґ” (“Світанок”) (Київ, 1919). Але його перша книга – казка для дітей “Стара книга” вийшла друком у Києві 1914 року. У ранніх збірках “Ін блайхе ойфґанґен” (“На блідому світанні”, Київ, 1921), “Самет” (“Оксамит”, Київ, 1922) відчувається вплив символізму. На тлі формальних шукань Маркіша, Гофштейна, Кульбака швидко набув власний творчий голос. Був одним із засновників т.зв. “Київської групи”. Маркіш вважав його одним із фундаторів їдишистської поезії в СРСР. Його різко й грубо критикували, і з часом він перейшов на рейки соцреалізму. Та з початком війни в його поезії посилилися національні мотиви. Він активно працював у всіх жанрах літератури. Перекладав з івриту перлини поетів іспанської доби – ібн Ґвіроля, ібн Езри, Єгуди Галеві та ін. Помер 5 травня 1944 року в евакуації в Кустанаї. — — БЕРЕЗІЛЬ І ранок заграв, потрясаючи містом, і місто розкрило здивовані вулиці: це знову ясного початок, це знов березіль. І речі новин засвітилися змістом – з самих у собі вони стали довірливі! одну їх до одної справив самотності біль. Дитинячі ручки в вікні несвідомі вловили люстеречком сонце. Всміхається 282

і зайчики радо пускає дитина на стіни, у тінь. А речі зраділи, мов давні знайомі, і, руки свої одна одній стискаючи, цікаво й собі заглядають в люстеркову синь: – Ворота, іржею пописані в ґрати; похилена тумба з слідами собачими; на смітнику дрантя, зотліле давно; – Ці речі засліплені сонцем, залляті й сп’янілі того, що їх дощ ополіскує, не дощ, а вино з провесіннього льоху, небесне вино. І цегла дзвінка, червоняста; пластини та дошки, до жилок, до смуг прошальовані; ще й просинь в прольотах нової будови на самій покрівлі якраз. Така ось ігра у люстерку. Хвилини ігра, що сіма розцвітає кольорами. Аж дивно: старе – мов нове, незвичайне. Нове ж – наче бачене тисячу раз. Тож сонячні зайчики люба дитина пускає. І от під моїми повіками, як в тій павутинці, прищуливши вуха, сіренький тремтить. Весна – ах, який же я радий! Невпинна – вона зачепила й мене своїм зайчиком. І я забуваю: на котру це весну мені повернуло в цей ранок, в цю мить. ОСІНЬ (Вільний переклад)

Осінь. Ранок. Сонце та іній. Впали дахи в тьмяно,срібну досаду. Небо сліпуче, холодне, ще й синє. Теплим заледве повіє від саду. 283

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Ясно й морозно, дзвінко над краєм. Ще один день – в битії перед очі – нам усвідомити. Всесвіт розкраєм, те, що було, процідить ми охочі. Листя, мов дні,– золотавий листопад, давнього сміття осіннії матові гами. Днів моїх злеглість – минулого опад – я розгрібаю своїми ногами. Випала ж ясність: що сонце і осінь день кришталевий шліфують на вітрі... Пружна земля,– і такая там просинь! – Шлях я свій бачу – правдивий, нехитрий.

УКРАЇНА Пам’яті Тараса Шевченка

ЛІПА РЕЗНІК

Зелені трави і червоний мак Від сліз та крові в’яне, сохне, гине... ... Вкраїно рідна, краю золотий! Важкі часи не вернуться вже більше. У книзі прочита про них нащадок мій. Благословенні вічно будьте, вірші І меч в руці, що на сторожі літ Із словом поруч! На сторожі літ Країни рідної. Нехай плекає цвіт! — —

Вкраїно рідна, звільнена навік, В очах моїх твого частинка світла, В моїй крові – землі твоєї сік. На землях кожне дерево заквітло... Мені так любо. Чую пісню я: Ми вільних нив господарі, не бидло! Співця вшановує нова сім’я. Його дихання, мов блакить, над нами, Як степу даль заквітчана твоя. Безсмертна пісня, сповнена громами, Як вісник весен для широких піль, Мов плин дніпровий поміж берегами. ... Чужі поля... Доноситься відтіль Плач пастуха – чужі він пас отари. В тринадцять літ хлопчина звідав біль... ................................................... І білий цвіт чи вишні, чи калини, 284

285

АНЮТА П’ЯТИГОРСЬКА

Анюта П’ЯТИГОРСЬКА –

iqsrZgyeayp( ievFna (1893 – 1943) Народилася 1893 року в Житомирі. Дід був із кавказьких євреїв, його було з батьківщини вигнано. У батьківському домі збиралися представники асимільованої інтелігенції. 16Oи років А.П. закінчила Житомирську гімназію. Викладала в єврейській школі там само, у Житомирі. Писала російською та їдишем, котрий вивчила самотужки. Дебютувала в літературі 1915 року у часописі для дітей “Ґрінінке боймелех” (“Зелененькі деревця”). З 1916 по 1921 рік жила у Києві, потім – у Москві. Загинула у лютому 1943 року. — — ЦИГАНКА Спекотно в світі цім, Наврочено йому. В міській юрмі, Де вулиці злилися в площу, Розстелюю ретельно полотно, На нього сиплю жменьку висхлих зерен. І кожен перехожий споглядає, Як полотно притискую камінням, І кожен мене хоче розпитати. Та знаю лиш одне: Занадто гаряче у світі цім.

День по дні я при роботі – я рощу своє дитя, Я ночей недосипаю – так і тижні пролетять. Не забуду ні на хвильку, як зростала я сама, Бо дитинка, як травинка, хай же вітром не злама.

З ЦИКЛУ “В САДУ” Час деревам скидати тягар, Час вивільнювать соки, Завтра в холод високий Відшумить календар. Ваговиті корони плодів, Вітам стиснувши стомлені скроні, Щемно скимлять, і від холодів Стиха ковзають пальцям у схрони. Стала череда дійних дерев, Простягаючи щиро здобуток, Не питаючи: бути – не бути, Хто в комори його призбере. Все прозоріша зелені тінь, Віти одяг скидають – бо осінь. Сонцем повні плоди золоті – Вщерть натоптані кошики в льосі. — —

З ЦИКЛУ “НАРОДЖЕННЯ” Мов тонесенькі травинки, дні дівочі і літа. Навіть вітерець легенький, як не зломить, розхита. Мама догляда мізинку, як найкращий витвір свій, Тато йти не дозволяє пізно ввечері самій. А тепер сама я мати, пригортаю немовля. Не лякаю його вітром: хай він віє, та здаля. 286

287

МЕЙЛАХ РАВИЧ

Мейлах РАВИЧ – weyBar (1893 – 1976)

Klm

Мейлах Равич (Зхарія Хоні Бергнер) народився 27 листопада 1893 року в містечку Радомі, на Галичині (нині Польща). Початкову освіту здобув у приватних учителів. У 1908–1909 роках мешкав у Станіславі, де навчався в комерційному училищі. У 1910 – 1912 роках – банківський службовець у Лемберзі (Львові). У роки І Світової війни служить в австрійській армії; 1913 – 1920 – службовець одного з віденських банків. 1921р., зваблений розквітом єврейського культурного життя у Польщі, переїздить до Варшави, де мешкав до 1934 р., працюючи так само у банку (у Варшаві, до речі, познайомився й заприятелював із Перецем Маркішем, і в них виник задум заснування спільного журналу “Халястра” [“Ватага”]). До цього часу вже видав збірки віршів “Ойф дер швел” (“З порогу”, Львів, 1912) та “Руїненґроз” (“Трава руїн”, Відень, 1917), а також книгу “Спіноза” (1918), яка викликала жваву полеміку. Активно увійшов до літераO турного життя Варшави, друкує вірші, поеми, есеї у журналах “Цукунфт” (“Майбутнє”), “Шріфтн” (“Твори”), “Рінґен” (“Ланка ланцюга”), “Ренесанс”, “Самбатьєн” тощо. 1922 р. заснував щомісячник “Ді вог” (“Тиждень”), та спромігся випустити лише 4 числа; 1924 – тижневик “Літераріше блетер” (“Літературні листки”; до 1926 р. редагував його спільно з Зінґером, Маркішем, Майзелем та ін.) У той же час Р. стає секретарем Спілки єврейських письменників Польщі і створює єврейський ПЕНOклуб. Уже у віршах 1920Oх рр. відчутний вплив експресіонізму (“Накете лідер” /”Голі пісні”, Варшава, 1921/, “Дер керен фун але майне лідер” /”Вибірки з усіх моїх віршів”, Варшава, 1922/, “Преісторіше ландшафтн” /”ДоістоO ричні краєвиди”, Варшава, 1924/). Пізніше Р. звертається до реалізму, що відобразилось у книзі “Ді фір зайтн фун майн велт” (“Чотири сторони мого світу”, Варшава, 1929). У 1931 – 1935 роках здійснює поїздки країнами Європи, Південної та Північної Америки, Австралії та Далекого Сходу. Натура діяльна, але мрійник, Р. плекав надію підшукати місце для єврейської колонії (щонайкраще в Австралії), котра пізніше могла би перерости у державу. Та мрії ці виявилися нездійсненними. Враження від тих поїздок стали основою книги “Ібер Ойстраліє”, Варшава, 1937, поетичної збірки “Континентн ун окіанієн”, Варшава, 1937, “Лідер ун баладн”, Мехіко, 1940. Підготував для Віленського видавництва “Томер” (“Якщо”) 12 книг під назвою “Зігзагн ібер дер велт” (“Світові манівці”), та початок ІІ Світової 288

війни завадив здійсненню і цього плану. 1941 року переїздить до Канади і до 1950 р. працює в єврейській народній бібліотеці Монреаля. У 1940Oх рр. виходить збірка віршів “67 ліричних, сатиричних, національних, соціальних і філософських віршів за останні 5–6 років” (БуеносOАйрес, 1946). Підготував і видав енциклопедичну книгу про єврейських літераторів (“Мій словник”, Монреаль, 1945 – 1958); потому (підготовлені, але видані посмертно) – 2 додаткові томи про літераторів Ізраїля – ТельOАвів, 1982. 1954 року їде до Ізраїлю, де живе й працює до 1956 р. (сюди раніше переїхав його син, художник І. Бергнер), але повертається до Канади, мешкає у Монреалі. ТворO чість останніх років зібрана у книзі “Ікер шохахті” (“Головне забув”, Монреаль, 1969). Був відомий і як перекладач, зокрема, роману Кафки “Процес” (ілюстрації І. Бергнера). Помер 23 серпня 1976 р. у Монреалі. — — ЇДИШ! Із давніх давен (я в душі старовір) Неписану локші молитву творив, На мові простолюду, на маме,лошн, На мові невчених також. І тато, простий собі їд, ще й нездара із юності, звісно, Нероба із краю нероб, Між іншим, невдалий торговець лісом, Щастя, що я хоч поет, не набоб – Ваші ж навчили таки ворожбити Шуйцею байдики бити. Але самотою, кидаючись увсебіч – В гонитві за хлібом щоденним не вельми сидиться, – Що я поет, нагадує тільки ніч, Коли набирає сили моя правиця І танцює по струнах, вихитується – така вже доля служниці, Але жилаві струни незграбні, загрубіле вони виголошують, Не таке, як личить поету, Хоч записуй, хоч псуй, а виходить молитва локшині, І краса, мною скривджена, наражає мене на багнети. 289

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Як намагаєшся мудрість єврейську зодягти у слова, Їй кисло стає, ніяковіє, рветься, І юрмиться круг столу уся моя люба братва, І не рід, і не панська пиха забирає на вірші права, А поетове, вірне народові, серце. 1919

ДІАЛОГ У ПОМЕШКАННІ ЄВРЕЙСЬКОГО ПОЕТА В АМЕРИЦІ – Підхопить хто твою чудову пісню, Чи, татку, згине пісня, вітру набуття? – Так, вітер у довічних мандрах світом Війне, як пісня, вічності дитя. – А хто ж почує казку дивовижну, Колись я марив про її дива, Одвічну татового смутку казку – Вервечка хмар чи тирса степова? – Можливо, хмари білі чи трава зелена, Чи вітер, що пасе отари хмар, Та, певен, в пісні вернеться до мене, Моя дитино, мій безцінний дар.

Тому ніщо так не турбує тата, Мій дивний пагоне, як дар, що світ відкрив, Щоб з ним хмариною по травах пролітати На гривах невпокорених вітрів. Отак, мій паростку єврейський, нам щоразу Пісень єврейських сум і сміх нести, І славити щодня життя світанки, І паперові знову зводити мости. Найнезбагненніший в нас хист, моя дитино, – Вгадати завтра в нинішньому дні, Розгледіти і піснею невпинно Роздмухувати ранки осяйні. Та Боже збав побачити майбутнє Мого хлоп’яти і його дитини зблизька. Тому й сиджу собі незрушно в цій пустелі У товаристві хмар, що вітер їх жене на пасовиська. 1953

А потім і твій син спитає в батька, І світ пісенний у красі зросте. – Це правда. Саме так співається у пісні, І в казці теж оповідається про те.

МОРСЬКА ПІСНЯ ДЛЯ РІДНОЇ МОВИ Змарніла мамо, спільна мово простолюду, Веде крізь п’ять материків рука твоя свята, Втамує втомлені думки, обвіє спалені вуста, Схилюсь, твій син, до ніг твоїх, цілуючи подерті боти, У картоплинні засвічу тобі свічу на честь суботи. Мій щотижневий ритуал, хоч де я буду – З усіх розлук, розбитих вір, ударів долі, бриду, бруду, Згорьована моя, розраднице простого люду, – У перелатанім вбранні, шість грошей – харч, і хліб у борг, Десь на горищах, у підвалах – чи це Варшава, чи Нью,Йорк; Опосідає сумнів знов, і знов тобі той самий клопіт: А раптом золоті твої хто черевички з ніг ухопить.

Бо якщо серце у пустелі скам’яніє, Оглухне пісня брилі кам’яній. Самотнім голосом звеличу я надію, Заблуклу правду знайде голос мій.

Згорьована мамо, народу праведна провіднице! Пророцтво твоє: з лахміття іще постанеш велично. О так, у вірі єдиній, в твоїй правоті одвічній, Хоча зневажена віра повсюдно. І вже, моя рідна нене,

– Хто ж осягне думок твоїх безодні, Які в ночах безсонних ти снував? – Нічні зірки, болючих згадок свідки, Й дитинство, що вночі я заснував.

290

МЕЙЛАХ РАВИЧ

291

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Замаяв юним зухвальством над Вільною прапор вогненний, І вибухають фундаменти, і світ старезний зуби багаттями шкірить, І аж до ночі п’яниці жерущі роти напихають, зі шматтям здираючи шкіру Із тебе, мамо згорьована, свята захиснице люду! До тебе, люба, несемо сум і радощі цього світу. Чи зможеш усіх розрадити, всім усе пояснити? У юні літа дівочі бувши дочкою народу, Стала йому ти матір’ю, старечу спізнавши негоду. Зорали твоє обличчя часу нещадні зуби, А власні ти проміняла на мудрість, матусю люба. Згорьована мамо, мово розпук над землею й морями! Слів ланцюг нерозривний ми кували долонь пухирями, І не здолають заліза ні полум’я, ані рани, Бо твої письмена – то намисто перлове зі сліз і скорботи, То остання розрада на розпач, ясний прихисток суботи. Горопашна мамо, спільна мати Єврейських співців причинних! – Спротив шторму молитві вечірній: Блискавками, мов олень рогатий, Громовим здичавілим захмарним ричанням Накидається шквал на збурунені хвилі, Закидаючи небо розвіяне Водяними верткими зміями, І хапає, мов рибу на спінінг, Шкаралупу море, сказом спінене, Й корабельну лускату спину Підкидає, мов іграшку, знову припливом. Я самотній на палубі – мить – Злиже хвиля солона жаданням хапливим. Штормовим попередженням крові жах останній у серці гримить. Неістотне лускою чи листям – із єства опадаюча брость. Чую тільки, як грому натяглась тятива, Як, поцілений блискавкою, наче віхоть, горить альбатрос... 292

МЕЙЛАХ РАВИЧ

Раптом ніч – і слова, – Постаєш перед зором, ти по мене прийшла, Крізь цю землю і море – ти, матусю, жива, Доля і рятівниця, трудівниця,бджола. У вітрах тільки твій чую спів, Колискову любові, Із якою моря перебрів – Ми співатимем разом обоє. —————————————— Я знайду тебе, мамо, Коли все загублю у житті. Хай загибле воскресне із нами І постане новими світами... Спів мені засвіти! 1934

ҐІТЕЛЕ (Варшавська дитяча балада) У Варшаві, на вулиці Змочій, Діти кволі, коростою сточені, Просять хлібця у матерів, По підвальних пожбурені шпарах, Мов по дірах у тротуарах. Запах їжі крізь вікна лоскоче ніс: Масло жовте бентежить і білий рис. І жене їх голод, городить шлях: За трамвайні чіпляючись буфери – На вокзал центральний, де не до гри. А чи крик і гамір вчинять такий Коло кошика бубликів – і навтьоки, Або, кинувши поглядом навкруги І угледівши десь поліційний кашкет, Затихають, немов проковтнувши бешкет. Та лише поліцай той відійде вбік, Кошик бубликів теж – був і раптом зник. 293

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Тут і крики: “Рятуйте!”, рейвах, плачі: Хто заплатить за кошик, за бублики теж? Та хіба злодюжок отих доженеш? Хай бублейниць гонитва з місця зрива, Незабаром уразить халепа нова: Он кульгає візок, повен сливами вщерть, – Хтось доклав же до діла поганого рук – Наче зливи краплі, сливи линуть на брук. І тече рівчачок, наче рибка пливе, Дітлахи,реп’яхи, налітай, – дармове! Набирайте в кишені, набивайте роти! Перша слива смакує, а друга – гнила. Тільки слина у роті – чи слива була? Одинадцяту ночі проб’ють дзиґарі, І на Змочій зачинять ворота старі. Поодинці зарані іще дітлахи По домах розповзаються шпарко, В хіднику віднаходячи шпарку. Батько дивиться вовком, а мати слабі, Лампа гасом останнім змигне у журбі. – Де це Ґітл?! Її досі немає! – Знов кудись потяглася! – вичавлює вовк. – Замість плати щоб хтось не натовк! І хрипить: – Не минеться дарма їй! Із легким шарудінням, тихіш од щура, Десь опівночі Ґітл постає, мов мара. Рип ведмежий від ліжка не віщує добра: – Дівко бісова, ти не з людського ребра! А п’яненька і сонна, одинадцяти літ, Сірника запалити не спроможеться Ґітл, І хитається вогник, і ґніт не горить. Жах, дитино! Весь дім побудився, сливе, Тато,мама кричать, і малеча реве. 294

МЕЙЛАХ РАВИЧ

Бачте, Ґітл хилитає, ледве встоїть дівча. Підхопити, чи лаяти, чи радіти, хоча П’яна ледве пришвендяла, та дочка – ділова. Тінь від стін аж до стелі у танці злетить, Бронзолети1, мов бублики, на руках – золоті. Ґітл сміється, підстрибує, не зважаючи на ніч, Простягає до матері золотий помаранч, А малечі – по бублику, затуляючи плач. Тато вкрай подивований, заніміє от,от, Відпиха підмальований, із цигаркою рот. Змоча, шістдесят дев’ять, – підвал аж гуде: Підвалило бо щастя – не знайдеш ніде – Мама – знову людина, і в макітрі, дивись, То картопля парує, то вариться рис, Дим цигарки духмяний татів настрій підніс. Щастя стачило рівно на чверть року сім’ї, – Ці легкі, мов щурині прокрадання її. Вдома – тиша і спокій, лампа рівно горить. Батько з лагідним словом – це вже не дивина. В ліжко тепле до мами лягає вона. ... Змоча, шістдесят дев’ять, де якось вночі Й на хвилину не вщухли розпачні плачі: – Годувальнице наша, наша Ґітеле, Ґітл! Батько криком заходиться: ой, бідний їд! І сльозами для мами засліплено світ. А Ґітеле, Ґітеле – ой, загинуло все! На руках нерухому поліцейський несе: Її зграя порвала, підняли із землі, Принесли ось, приймайте – не дійти вже самій. І зітхання: напевне, так судилося їй. І вся ніч на друзки, і везуть у шпиталь, Поголили голівку там Ґітеле – жаль! І чотири тижні вона там лежить, 295

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

А на п’ятий з лікарні у кращі світи Нашій Ґітеле їхати вже – не йти. А вже в кращому світі – які дива? – Кладовище докладно знає права. І ніхто ще звідти назад не вертавсь... Тато закам’янілий, мати тоне в плачі. Змоча, шістдесят дев’ять, – терпи й мовчи. ... У Варшаві, на вулиці Змочій, Діти кволі, коростою сточені, Просять хлібця у матерів, По підвальних пожбурені шпарах, Мов по дірах у тротуарах. Запах їжі крізь вікна лоскоче ніс: Масло жовте бентежить і білий рис. Дітьми рухає голод, мов тії вітри, За трамвайні хапаються буфери, – Голод, гірший від жаху, – то дикий гін, Всі варшавські завулки пробуджує він. І на тих буферах – повз Центральний вокзал, Містом наче прокочується гроза, І все далі і далі, при світлі й в імлі, – Де ж та їхня країна на безмежній землі? І куди ж притулитись голим серцем своїм? Скільки ж тільки водою харчуватися їм? Всюди – вулиця Змоча, куди не піди, Де обшарпані діти, коростяві, бліді. Між друзками зблисне, ніби оком пташа, – Може, з неба всміхнеться їм Ґітл душа, Наче ангел спитає, мов тихе дитя: Чи таке їм судилось одвічно життя? 1932 1

– браслети

296

МЕЙЛАХ РАВИЧ

МОЇЙ ДОНІ НА ШІСТНАДЦЯТИРІЧЧЯ Так розпашіла в кубельці ліжка, Спить сумовито, зітхає нишком, Любові доня, дитя навічно, Хоча віднині – шістнадцятирічна. Замкнув я двері і вимкнув світло, Іще їй сльози набіглі витру, Дочці любові, дитині – звично, Русявій квітці моїй тепличній. Я біля неї в пітьмі посиджу, До бильця пісню свою наближу, – Дитини любої, душі моєї, І темний жах прожену від неї. Твій перший вигук і перші кроки... Як тінь, повз батька майнули роки. Любові першої дитя назавжди, Чи зрозумію твій сум по,справжньому? Моя дитино, осердя дому, Віддай мені смуток несвідомий. Побудь дитиною востаннє нині, Щоб зрозумів я мою мадонну. Хай спиться затишно коханій доні. Ти від волосся прийми долоні. І не зітхай так – чого б дитині? Хай спить інфанта. Я сходжу з трону. У ніч іду, стежка просто неба, В дерева, в трави, я йду у тебе, В любові квітку, в мою дитину, У світ безкраїй, у самотину... 1933 297

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

КОЛИ ЖІНКИ ВАГІТНІ ПЛАЧУТЬ УНОЧІ Коли жінки вагітні плачуть уночі, Настрашені у сні, Плаче із ними Бог. Полишає він свою синю постіль І мандрує крізь власну ніч, І задмухує зірки Ув оселі посиротілій, І розбуркує ангелів білих, Щоб співали вони молитви. Коли плачуть уночі жінки вагітні, По світах лунає все далі й далі, Від одного краю до іншого поспіль: – Ма,мо! – Ма,мо! І відлунює Богова охолола блаватна постіль, А Він блукає у ночах всесвітніх, У нічнім позіханні, незглибимо печернім, Де співає ледь чутно сонм ангелів чемних. Бог огрядний в оглядинах – Він римує, німує, Він лякає довкілля – що оце Йому муляє? Він глибин дослухає: Допомоги прохає Кров скипіла, що гаряче квітне Споночіла криком жінок вагітних. 1917

МЕЙЛАХ РАВИЧ

Та глибину не прохопив, Натомість віднайшов прихисток – Цей Тель,Авів, Нічого іншого Господь не заповів. О Боже істин! Як навіть вікна навстіж У цьому правовірнім місті Відкрити водночас, щоб тишу запопасти, – Вгорі горіху голову морочить Духмяність ночі. Тому твоїм очам нема спочинку, ну й Вартуйте, як охочі. Але пильнуй: Іще одне вікно відкрите потаймиру – Чи навмання, чи маючи довіру – Кому цей натяк шле – тобі, можливо? Чи іншому кому? – Не так важливо. А може, то лише уява – то втамуй... — —

НІЧ МОЛИТВИ ВІРНИХ ЗА ТЕЛЬ#АВІВ (фрагмент) Твій світ старий і втомлений, як світ, Пре розум возом, Бо втома – від гріхів, Які вчинив там перший пасажир, Що був, по,друге, голий, а, по,третє, їд; Закинув був кітву сягнисто, 298

299

ГІНДА РОЙТБЛАТ

Гінда РОЙТБЛАТ –

ealbeGr idnyh (1893 – ?) Гінда Ройтблат народилася в Чорнобилі, колишньої Київської губернії, 1893 року, у релігійній родині. До 12 років була дуже релігійною та романтичною. З 12 років пішла працювати “трикотажницею”. Працювала у невеличких майстернях Києва, Катеринослава та ін. міст. З 1915 по 1919 р. була членом “Поалей Ціону”. З 1919 р. працювала на “культурному фронті”, була вчителькою єврейської школи другого ступеня. Писати почала з 1912 р. під впливом брата, єврейського поета Р. Шаула, який спочатку писав івритом, а з 1915 р. перейшов на їдиш. Вірші Ройтблат друкувалися у 1917–1918 рр. Це був час захоплення революційною романтикою.

Не захаращує Квітчастий мотлох: Погруддя Леніна Стоїть самотньо. Оте задрипане Містечко зблизька – На шахівниці Король без війська. — —

— — СНІТКОВ Снітков – містечко На прикордонні, Як сотні інших – Не більш долоні. Тісні провулки, Ледь ширша площа. Брудні хатинки, Дощані мощі. Місцевість гола, Бо в глині бридко Зрости травинці В зелену нитку. Моя кімнатка – Коштовний камінь. Паркет підлоги Під килимками. 300

301

КАДЯ МОЛОДОВСЬКИ

Кадя МОЛОДОВСЬКИ –

yqsBZdZlZm iydaq (1894 – 1975) Поетеса, прозаїк, драматург, літературний критик. Народилася 1894 року у Березі Картузькій, у Білорусі. Навчалась у реформованому хедері і російській гімназії. Працювала вихователькою в єврейському дитячому садку в Одесі, на початку 1920Oх мешкала у Києві, звідки переїхала до Польші. Викладала їдиш у школах Варшави, закінчивши попередньо вчительську семінарію. Писала вірші, віршовані балади і казки для дітей. З 1935 року в Америці, у НьюOЙорку. 1950 – 1952 року мешкала в Ізраїлі. Повернулася до НьюOЙорка, видавала й редагувала літературний журнал “Свіве”(“Оточення”). Перші збірки “Ґешвіндике нехт” (“Шахрайські ночі”, 1927), “Джике гас” (“Дика вулиця”, 1933) принесли їй відомість. У її поезії відчутний вплив експресіонізму. Багато писала верлібром. Мова її віршів для дітей близька до розмовної. Написала роман у формі щоденника “Фун Люблін біз НьюOЙорк”(“З Любліна до НьюOЙорка”, 1942), збірку оповідань “А штуб міт зібн фенцтер” (“Будинок із сімома вікнами”, 1957), роман про ізраїльське життя “Байм тоєр” (“Біля брами”, 1967), низку п’єс. Померла у НьюOЙорку 1975 року. Глибоке потрясіння єврейською катастрофою, втратою найближчих людей не відпускало її до кінця життя, це стало майже наскрізною темою її творчості. — — ЛУНА Знов білим сипле сніг. Зима снується крадькома. Де припиняється цей білий сніг, Кінчаються світи. Загрузли сани, дзвоник вкляк. Там, де кінчається цей білий сніг, Вогню не засвіти, Бо вже і по жнивах. Кричить, у шибу б’ється змерзлий птах, 302

Самотній птах плачу. Де змовкне птахове квиління, там Зупиняться світи. Гнізда не звити, не злетіть, Де змовкне птахове квиління, там Заціпенів мороз І непритомний вітер. Та пише тепла ще моя рука – Живого, спраглого, співочого луною, Здіймається над власним відмиранням, Над знищенням світів, Безвихіддю, безмовністю задухи, Попри жахи, де світ Зникає в царстві тіней. 1944

ВІТЕР Он вітер мурмоче – Вже ледь не слова. Молільнику, нишкни, – Розчуєш, бува. Зводь сторожко руки, Вдивляйся, сивій: Скажено розгойдує Всесвіт борвій. Шматує й тебе – Не сховатись ніде. Молільнику, талес Од вітру впаде. Рве сволок з,під даху, Волає, гуде. Це сповідь, бідахо, І судний твій день. І віти, мов ґрати, Вітрище снує До попелу брата, Під серце твоє. 303

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Зруйновано світ – Що спитаєш з вітрів?! Володарі, свідки? Не винайду слів. 1945

ПРОПОЗИЦІЯ Мій Боже, у розкриленості грізній, Що прихисток усім ізмалку з давнини, Допоки не лягла, Ти гість мені не пізній, Наснаги спити дай із глеку глибини. Ти розтлумач на третій день Свій світлий задум, Або з пресвітлого престолу просвіти: Цей кращий із світів – хіба я в нім не зайва? Цю мушлю жаху змайстрував для мене Ти? Чим дошкуляв Тобі квітучий сад? Вважаю недоречними ці жарти. Ти що – ізраїльський в Нью,Йорку комісар? Нам – на руїнах плач?.. Ти нас програв у карти. Тож янгола свого мені яви, Аби полегшив злет мені до Твого неба. Найліпшого архангела яви, Аби мій смертний зір став усміхом для Тебе. 1940 *** Вичавлює абетку смутків збіг, Викривлює жалі і тлумить біль. Нам блискавкою сенс не спалахне. Та, мливо слів, у виток свій вертайсь. Хто що й напише – все розвіє час. Здушу я слово, а воно – мене.

КАДЯ МОЛОДОВСЬКИ

Змужнілого в безмовності блукань, Що виведе й мене на шлях – крізь млу і твань, Бо вже на часі провесни пора. Я чую вже пружний, невтримний крок, З фонтану змерхлого він скреше рій зірок. Зі свистом вільні вихлюпнуть рядки, Згадається абетка призабута І в рідну землю потече розкуто, І в повний дзбан зростуться черепки. 1943

ЯК НА ГОРІ ВИСОКІЙ Як на горі високій, Що небу йде услід, Два дерева зелені У щебетанні віт. У тих зелених вітах Дві пташки, два співці. Тій – сонце зустрічати, Випроводжати – цій. Як перша від світання Вславляє юнь і день, Щовечір плаче друга: “Без сонця пропадем”. Піду на тую гору, У ту височину. Люблю обидві пісні – Ранкову і нічну. — —

Віднині заніміння – мій урок, У прірві мук – висталення думок. Чекає досвіт досконалого пера, 304

305

МОЙШЕ ПІНЧЕВСЬКИЙ

Мойше ПІНЧЕВСЬКИЙ –

yqsBiwenyp( hwm (1894 – 1955) Народився Мойше Пінчевський 1 квітня 1894 р. у Теленештах (БессаO рабія). Одержав релігійну освіту. Втік з дому і в Одеському порту влаштувався кочегаром на корабель, що віз крам до Гамбурга. ОдерO жавши зарплатню, сів на корабель до БуеносOАйреса. В Аргентині був спочатку чорноробом, потім учителем у єврейській колонії. В подальшому поет кочував з країни до країни, поки не приїхав до Радянського Союзу, де жив спочатку у Москві, а потім у Харкові й Києві. Двічі був репресований: 1938Oго та 1949Oго р. Помер 24 березня 1955 р. — — ВЕСНА Весняне сонце! Слався і світи, Нетлінне, як алмаз! Постукало в моє віконце ти У сороковий раз. Це сорокова у житті весна, І кожної весни В країні ллється пісня голосна, Яку ведуть сини. Про щастя наше світло й гаряче Лунає дружний спів, Мед по землі і молоко тече, І волі час розцвів. Весняне сонце, друже мій ясний, Нехай дзвенить наш сміх! Заграймо славу силі життьовій На струнах золотих! Ми на промінні старшим і малим Заграймо, як один, На вітах, росах, на гіллі тонкім, На зелені долин. 306

Долини, липи, перший ніжний цвіт – Все грає, все звучить! Мої слова нехай почує світ, Уся земля й блакить! Ми з сонцем разом творимо пісні Про думку й міць людську, Шлемо вітання матері й жоні, Дитині в сповитку. Вітання грудям чистих матерів І діткам на руках, Усмішкам першим, чарам перших снів І шепоту по снах! Хвала відважним нашим юнакам, Що край наш бережуть, І колос наш охороняють нам, І мужню нашу путь. Хвала героям, що серед руїн Новий зорали лан, Що мінять ріки, що моря в один Зливають океан! Хвала серцям, що полум’ям святим Палають між пустель, Що з заповітом, всім нам дорогим, Ведуть наш корабель. Весняне сонце, радосте моя, Веселий друже мій! Молодший нині, ніж учора, я В родині молодій! Ходімо ж далі, в золоті поля, До друзів, до братів, Щоб світ весь чув, щоб чула вся земля Наш із тобою спів! — — 307

Бер ГОРОВІЦ – XyBZrZh (1895 – 1942)

rib

Бер Горовіц, поет і художник, народився 17 липня 1895 року у Закарпатті. Перша збірка віршів “З моєї гірської вітчизни”, що побачила світ 1919 року у Відні, оспівувала саме ці рідні карпатські гори й полонини. Служив у австрійській армії, брав участь у багатьох битвах. Після демобілізації вступив на медичний факультет ВіденO ського університету. Працював лікарем, учителем, художником. Перекладав їдишем твори українських письменників. Але загинув чи то від рук земляків у рідному селі Майдан, чи то вбитий німцями у Станіславі. Сталося це 2 жовтня 1942 року. — — ВЕСНЯНА ПІСНЯ О величний єднальнику, боже Еросе! Ти скупав мене в радощах скреслого сонця, Відкриваєш ти зору дивну зелень земну, Розкриваєш зіниці вишням, яблуням, грушам, Черешнями чаруєш, дурманиш бузком. І вславляю тебе я вслід легендам й казкам. Як, єством всім відчувши стріл всевладдя твоїх, Не згадати, що й я – чоловік! Іржуть, шаліють в життєстверднім гоні Лошиці юні, сповнені жагою, Здригаються і пута рвуть старі віджилі шкапи, Кусають шиї здичавіло... І гриви прагнуть неба, як птахи. По білопінних водах гуска гордо водить Флотилію пухнастеньких кульбабок, Що тільки,но продзьобали яйце. Квочки кудахчуть млосно, І упадають півні,кавалери Довкола них, охайних і побожних, І топчуть дико і брутально їх. І, вдовольнивши чоловічу зверхність, Із переможним криком б’ють крильми... — — 308

Перец МАРКІШ – wyqram (1895 – 1952)

Xrp(

Один із найвидатніших єврейських поетів, відомий також як прозаїк і драматург, народився 7 грудня 1895 року у м. Полонному на Волині. До десяти років навчався в хедері та в батькаOмеламеда. Рано подавO шись у світи з батьківського дому, співав у Бердичівській синагозі, намагався скласти іспити за курс гімназії в Одесі, де жив випадковими заробітками. 1916 року був мобілізований і відправлений на фронт. Демобілізований за пораненням, оселився 1917 року у Катеринославі. Тоді ж виступив з віршами та оповіданнями їдишем (до того були спроби писати російською) у місцевій газеті “Кемфер” (“Борець”), а незабаром – у збірці “Ейґнс” (“Своє”, Київ, 1918). Маркіш був наймолодшим із групи київських поетівOліриків, до якої входили Давид Гофштейн і Лейб Квітко. Вони прагнули революційної перебудови життя та поезії. В першій поетичній збірці “Швелн” (“Пороги”, Київ, 1919), як і в наступних трьох збірках (Катеринослав, 1920), Маркіш виступив із мажорними, експресивними віршами, сповненими життєлюбного пафосу. В поезії Маркіша, особливо ранній, яскраво відбилися українські реалії, неодноразово дійовими особами його віршів і поем стають Дніпро, його узбережжя, дивна природа рідної Волині. В одному з віршів поет засвідчує, як невсипуща його думка лине “до тебе, о ніч України”. У поемі “Волинь” (Вільно, 1921) він з теплим гумором і ностальгією зобразив побут єврейського містечка. Поему “Ді купе” (“Купа”, Київ, 1922, друге видання – Варшава, 1922), в якій Маркіш у гротесковоOпохмурих картинах вилив свою гіркоту з приводу антиєврейських злочинів в Україні за років громадянської війни, деякі критики сприйняли як “блюзнірську” через уїдливе викриття єврейської покори та незвичну для єврейської поезії лексику, а також наявність пародійних цитат із молитов на ЙомOКіпур. 1921 року Маркіш виїхав до Польщі, опісля жив у Франції, відвідав Німеччину, Англію, ЕрецOІсраель, виступав із доповідями про новітню поезію, читав вірші, брав участь у виданні колективних збірок та альманахів. Цікавий факт із життя поета за кордоном, у Франції. Поет бідував, грошей катастрофічно не вистачало. А тут – оголошення про конкурс чоловічої краси. Друзі умовили поета взяти в ньому участь. Погодився – і посів перше місце. Сума призу була значною, що дозволило Маркішу з’їздити до Палестини. Ілля Еренбург у своїй книзі “Люди, роки, життя” писав: “Б.А. Лавреньов запевнював, що Маркіш схожий 309

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

на портрети Байрона. Можливо. А можливо, просто на той образ романтичного поета, який залишився в нашій уяві від сотень полотен або малюнків, від рядків поем, від повітря іншої доби. Романтиком Маркіш був не тільки у віршах; романтично вилося його волосся, романтичною була постава голови на стрункій шиї ( він не любив краваток і ходив завжди з розстібнутим комірцем); та й юнацький вигляд, який він зберіг до смерті, був також романтичним”. Живучи в Парижі, загорівся ідеєю видання – разом із Мейлахом Равичем та УріOЦві Ґрінберґом літературного експресіоністського журналу “Халястра” (“Ватага”, “Компанія”, “Товариство”, “Гурт”). Але грошей вистачило тільки на перші два числа часопису. За кордоном написано було багато, Маркіш видав чимало віршів, критичних та полемічних статей. Але відірваність від рідної землі у розбурханій повоєнній Європі засмучувала й дратувала. Все більше піднімав голову антисемітизм. А з Батьківщини доходили чутки про рівність народів, про можливість вільного розвитку й розквіту всіх культур і різномовних літератур. Повіривши, що таке щастя, нарешті, настало, поет 1926 року повертається до Радянського Союзу. Після повернення жив у Москві. Багато писав, подорожував по країні. Серед книг, що вийшли друком після повернення, найвідоміші: романи “ДорOойс, дорOайн” (“Повсякчас”, 1929), “Ейнс аф ейнс” (“Сам на сам”, 1934), епічна поема “Брідер” (“Брати”, 1929 – 1941), збірки віршів “Фарклепте циферблатен” (“Заклеєні циферблати”, 1929) та “Фотерлехте ерд” (“Земля батьків”, 1938), монографія “Міхоелс” (1939). Хоча Маркіша й було нагороджено орденом Леніна, а отже, офіційно визнано найвидатнішим єврейським письменником, творчість його незрідка виходила за рамки ідеологічних настанов, обов’язкових для радянських письменників, отож піддавалася жорстокій критиці за “ідеологічні ухили”. Ще на початку 30Oх років “пролетарський” критик М. Литваков “проробляв” Маркіша за прояви “національної обмеженості”. 1940Oго року, в період “дружби” Радянського Союзу з нацистською Німеччиною, Маркіш написав поему “Цу а їдишер танцерн” (“Єврейській танцівниці”), що змогла побачити світ лише 1942Oго року, та й то під зміненою назвою – “Танцівниця з гетто” і з деякими прорадянськими виправленнями у російському перекладі. Тоді ж він закінчив роботу над розпочатою ще 1927 р. поемою “ФерцикO йорікер ман” (“Сорокарічний”) – епічним полотном, що охоплює єврейську історію від біблійних часів аж до російської революції. Розпочата 1941Oго р. віршована книга “Мілхоме” (“Війна”, Москва, 1948) була одним із перших епічних творів про битву з нацизмом. Маркіш був активним діячем Єврейського антифашистського комітету, 310

ПЕРЕЦ МАРКІШ

редагував збірку “Цум зіґ” (“До перемоги”, 1944) та літературноO художній альманах”Геймланд” (“Батьківщина”, 1947 – 48рр.) Маркіш був однаково вправним майстром класичної версифікації (поема в сонетах “ЧатирOДаг”, 1919) і вільного вірша (цикл “Радіо”, 1922), сміливо вводив неологізми, вражав влучністю несподіваних порівнянь та метафор. Перец Маркіш з повним правом вважається класиком епічної їдишистської поезії. На єврейській та російській сценах ішли його п’єси (“Ді ерд” – “Земля”, 1930; “Ніт ґедайґет” – “Не журись”, “Мішпохе Овадис” – “Сім’я Овадис”, 1937; “Дер уфштанд ін гетто” – “Повстання в гетто”, 1946). Роман “Трот фун дойрес” – “Крок поколінь”, 1948 – про героїзм борців Варшавського гетто – був опублікований у Радянському Союзі тільки 1967 року в скороченому та спотвореному вигляді. Твори Маркіша друкувалися неодноразово в перекладах російською, в тому числі у почесній Великій серії “Бібліотека поета” (Ленінград, 1969) у перекладах Анни Ахматової, Павла АнтокольO ського, Едуарда Багрицького та інших, однак далеко не всі кращі твори змогли пробитися до російського читача (а до українського – тим більше) або знайти адекватного перекладача. На заваді ставали щонайперше ідеологічні заборони. На громадянській панахиді по Міхоелсу (1948) поет мужньо прочитав свою віршовану присвяту, де загибель Міхоелса прямо названо вбивством. Над головою поета, як і всієї єврейської (і не тільки!) інтелігенції збиралися хмари. Знову процитую Еренбурга: “Востаннє я бачив Маркіша 23 січня 1949 року на похороні поета Михайла Голодного. Маркіш скорботно стиснув мою руку; ми довго дивились один на одного, намагаючись вгадати, хто витягне жереб... Важко звикнути до думки, що від поета залишилися тільки пісні... Для мене він був запорукою того, що не можна розлучити епоху й поезію... Ні, він не був ані наївним мрійником, ані сліпим фанатиком, дудочки торкалися сухі вуста дорослої, мужньої людини”. Маркіш був заарештований 27 січня 1949 року, а 12 серпня 1952 року, після жорстоких тортур, розстріляний разом з іншими видатними діячами єврейської культури, членами Єврейського антифашистського комітету. Далі цитуємо сина поета, Симона Маркіша: “У Переца Маркіша немає могили й немає пам’ятника, та пам’ять про нього живе... Закріпити її, затримати, не дати їй зникнути якомога довше – наш обов’язок перед Маркішем і перед самими собою, тому що головною метою його вбивць було саме викорінення пам’яті. І вона пребуде живою. Вона не буде вічною, – розмови про вічну пам’ять – самоомана, – але тривалою вона буде... 311

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Коли все скінчилося, сестра сказала: “Це був не вечір, це була демонстрація. Вперше вигукнули на повен голос: “Убивці! Вбивці!” А вбивці – хай не основні, хай підпомагачі убивць, – сиділи в залі і навіть на сцені. Головував на вечорі поет Микола Тихонов. Його статтею 1946 року “На захист Пушкіна” почалося антисемітське цькування після війни. Від статті Тихонова до вбивства Маркіша, до “дела врачей” – дорога пряма, куди пряміше...” До 100Oрічного ювілею в Ізраїлі вийшло подарункове видання вибраних віршів і поем трьома мовами: в оригіналі їдишем, у перекладі івритом та російською. — — ВРОЖАЙ В золотих кубельцях На тонких стебельцях Гойдаються завзято Вгодовані зернята. Горнуться, гарненькі, До землі, до неньки. Калатають гномики В золотаві дзвоники. Пісеньки та шерехи, Глечики та келихи. Колосочку колосок – Дзенька злотом голосок. Золотий достиглий рай, Золоті пухнасті юрми Дмуть, гудуть щодуху в сурми: – Вітре, цить, не заважай, Бо – врожай! *** Сон мій стомлений розвіє Криком півнячим захриплим, Сяйвом у сліпучих віях, Співом росяної краплі. 312

ПЕРЕЦ МАРКІШ

Ніч мене дощем зронила, Промінь віднайшов ранковий, По шляхах, по крутосхилах Розкидаючи підкови! Розчахнуло небо навпіл – Чорне із червоним в герці. В сон пірнув я, ранку краплю Заколисуючи в серці! Ранок стрівся – і наснився, І стежками в світ розкрився. Сплю, а в небо – друге око, Вільно на шляху вмостився. Впав на свіжу росну постіль, Розметавшись на всі боки, – І розкрив обійми простір. В слушний час імлиста сила В сяючому небі тане. Там, де ніч мене згубила, – Віднайшло мене світання. 1917 *** Вітре, закохався ти, Ти летиш за мною в тузі, Виціловуєш сліди Кроків, що лишаю в лузі – Я ж не втомлююсь іти! Вітре, закохався ти... В леті сонця і сльоти, Понад сутністю земною – Чи слідкуєш ти за мною? Повертаюся, та все ж Погляд поглядом пасеш, – Змаю руки, ніби віти – Я тебе кохаю, вітре! 1917 313

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

*** Напинаю на себе пітьму Через голову, руки і ноги. Чорний талес її завеликий мені. Поміж рам’я масного ніде не знаходжу дороги, І я дряпаюсь чорним котом по чорній стіні. Вири чорних світів увсебіч Мене тягнуть – а в поміч нікого. І безмежного всесвіту ніч Поглинає мене – і навстріч Сотні чорних дівочих облич. І я чорні одтоптую ноги. У короні чоло – Чорна пустка від мене сягає Далини, вишини, і чорніш глибини, Чорна, зроджена мною земля знемагає. І крізь чорне це тло Чорний кінь цокотить по мені. 1917 *** Чорні часу перегуки, Мов над кров’ю крячуть круки... Дзвін здіймає крила,ризи – Згиньте, щезніть, блюдолизи! Дзвони, дзвони, передзвони, Ронять жорна забобони... В сивім серці часоплину, У віддалинах, глибинах – Рвійно, вічно, ще вірніше Дзвін повільно тане в тишу, Волю волі переймає, Він ланцюг відлунь тримає – Подзвін, відгук – і немає... Крізь кору дахів дебелих, Крізь налитий димом келих – Вище, на небесний берег! 314

ПЕРЕЦ МАРКІШ

Гей, ланцюг, тягнися вище, Розбуди вітрила віщі! Спомин смерті, порух скрухи – У сталеві завірюхи! Горніх молотів завзяття – І напучення, й прокляття! Воля, воля! – Найвільніша! – Дзвін безсонний час колише! *** Суботній скорботний костельний опівночі дзвін На скуйовджену скривджену голову він... Поцілунком у стулки посинілих долонь, В холод площ, задубілих від сніжних образ, Раз у раз, Раз у раз... Перший подзвін, і другий, і третій за ним В далеч сніжну і зоряну, у морозяний дим... Другий змінює перший, третій вже долинає, І все далі і далі дзвін тривожний лунає... Кожен сам по собі, і всі разом, всі враз... Як палець, один, і як старець, костел серед площі застиг, Снігами завіяний весь – з голови і до ніг Та серце волає, не вгамовує клекоту сніг, І котиться дзвін, як посріблена дзиґа, у простір, В поля, на шляхи і світ за очі просто... Зриває шапки, лізе в вуха непроханим гостем. І врешті, той дзвін заліта на занедбаний цвинтар, Немов між мерців жебракує знедолено він там І ловить нічної журби опадаючі віхті, Лишається тільки тривога... Немає нікого... Так пий же останню надію вустами, очима. З тобою нікого... Лиш дзвону немає спочину... Підносить костел над собою жебрацькі долоні, І видивом має над більмами старця відчиненими, 315

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Де з ярмарку йдуть закоцюблі в базарнім полоні... Рахують роки за плечима, І кожен свого вимагає. Поволеньки ніч денне світло в імлу одягає... І суботній скорботний костельний опівночі дзвін Опада на скуйовджену голову наших провин... 1919 *** Повно променів пружних у мене в долонях З вечорових дніпрових осяяних хвиль. Пінним світлом левоне1 я зволожую скроні, Сяє місячним сріблом невсихаюча сіль. Чисте й світле сьогодні моє місячне тіло, Мою пристрасть поволі сповиває туман, Всю блакить із Дніпра увібрати б кортіло, Хоч без тину хатину з місяцевих оман. І гойдають мене білі,білі вітрила, Лебедині їх шиї звили пута мені. І легке моє тіло піднімають на крила. О, лишіть мої руки мити місяць при дні! 1918 1

левоне – місяць уповні (їдиш)

316

ПЕРЕЦ МАРКІШ

Стікає день отруйним жовтим млеком, А в мами груди розбухають глеком, І цідиться із них іржава цівка мідяків, – Вовтузить рученятами дитина, Аж вітер зглянеться на бідолаху ту І тицьне цицьку листопаду золоту. *** Сьогодні в ніч, Сьогодні в ніч, Засліплу, як вві сні, До нас повернуть з потойбіч Неспівані пісні. Іде ланів прання, До крові, до синців, Жнуть і молотять навмання – Зростають сяючі сонця – Понад прання, попри прання Бринить цвітіння це; Земля запліднюється вглиб, І радість родить хліб – До снопу сніп, копа до кіп, І сонце загуска в меди, І промені рясні. За поїздами – поїзди, За радістю – пісні –

*** Зайшлось плачем дитя в осінній лихоманці, Заскліле, мов крижинка у цеберці, В лункім вокзалі кинуте, бо мамці Безвихідь – гендлювати власним молоком за безцінь.

В них одяглася далина, В них – всіх доріг душа. Не встигне відлунать одна, Вже інша поспіша, Неначе битви клич, Сьогодні в ніч, Сьогодні в ніч...

У синіх жилах мокрі материні руки Вздовж рейок стигнуть, як непотріб, під дощем. Нужденні дні, ті ридма дні розпуки, Мов молоко, маля всотає ще!..

Сьогодні в ніч, Сьогодні в ніч Візьми з собою серце, вітре, Гукни до нього і завій 317

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Туди, в останній потяг твій! Здійміться, міст мости – За дахом дах, за шляхом шлях. Весна плете мережива, Висповідає бідолах; Наскрізно струмені живі Хмільна проймає новина, Щоб захлинутися траві Терпкими трунками вина. – О вітре, серцю путь мости! Аби я виспівати встиг, Немов пожежний дзвін, На всі міста, на всі мости, Усім дахам, усім птахам Жмут весняних новин! (Так мамин стогін: – Відпусти! – Конав на рейках там, Де в сніжну віхолу котив – І сніг, як сміх, з облич – Той крижаний локомотив, Глухий, як ніч, Як злам... В цю саму ніч, В цю саму ніч...) Гей, жебраки, міські бомжі! Я штуку вам утну: Заради Бога і душі Всі голови – в одну. Всі розрахунки із життям Залиште тут – чи треба там? – Згодиться голова, аби Роздерти пелену снігів – За хліб і сіль журби. .............................. Здаля, впритул, іще щільніш Повільно вільний потяг наш Йде сам собою – дивна річ! – 318

ПЕРЕЦ МАРКІШ

Не доторкаючи узбіч, Сьогодні в ніч, Сьогодні в ніч!.. У ньому злидні, гнидні вщерть, В очах плачі, мов остюки, І кістяки, І кістяки – Наказує тут смерть! Беріть сокири і ножі Трощити всі жалі чужі, Столочену, калічну твердь! Хай пада ця весна навзнак, Хай зуби й кігті роздеруть, Доб’є кулак і град ломак Цю знавіснілу каламуть. Хай об каміння з гнізд пташа Розбризкується хижим днем, Уп’ється звихрена душа, Отим отруєна вогнем, Що у скиртах, мов круговерть, Жадань непереборний щем – У неплодючий вир сягнуть... Вік вкоротить оцій землі, Що витолочив шал вітрів, Яку роз’ятрили у кров Ці близнюки, ці ковалі – Зневіра й злидні зусебіч В цю саму ніч, В цю саму ніч. Берлін, 1923 *** Нам більше не наказ дорога хресна! Земля вівчарства небу доріка: – Пустельна спека очі випіка, Що хліб Єгипту перекреслила! І морю вітер відступ наказав! Вівчарський діл, призначений для жнив, 319

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Накаже відчай браму відчинити! Чи там, чи тут – нас не мине: Міста прокляті в камені вчинити І купувати скло чумне!..

ГО ЛАХМО1 1. Навіщо він їм здався, контрабас, Немов із ним мерщій іти повинна, – За вулицею вулиця знялась – Живих мерців збирає домовина.

Наказ: пробитися крізь брук В земний, оманно прілий тлін. Як чорна віспа, криє чорний крук, У вуха кряче та ірже, мов кінь.

По всохлій шкірі – шурхоти борід. Над смертним ровом встали гордовито: – Го лахмо! – от наш хліб, він спадок від Зірок і Бога Ветхого Завіту.

Зворотній довгий шлях – та біль не вщух, Палючий вітер обійма. Уже сім років, як нема дощу, Сім довгих років хліба в нас нема... 1920

Все місто постить в цей стражденний час. До ями, як до столу. Небо – в вічі. І талесом запнувся контрабас, Бо голові в одежі бути личить.

Усеблагий втопив у крові і сльозах, По воду спраглим – знов до чужини!..

ВІНОК НА ТРУНУ МІХОЕЛСА (Фрагмент) 3. Гримує твої рани вправно сніг, Аби їх темна не торкнула тінь. Не лють в твоїх очах – смертельна туга в них, Сердечна мука доліта звідтіль: “Я, Вічносте, на твій сплюндрований поріг, Немов пароль, приніс мордоване обличчя, Аби твій вартовий мене впізнати міг, Як мій народ гіркий, понищений, понівечений. Тобі – доробок тих страшних кривавих жнив, Потрощені кістки підрахувати, Бо кожна крапля крові, що зронив, – Це матір чи дитя, що вихоплено в ката...” Не заколисуй, гойдалко завій, Не сповивай у сніг ознаки горя... І витікають очі з,поза вій, І ятрять небо, мов криваві гори... 320

ПЕРЕЦ МАРКІШ

Се ангел смерті – і смеркає світ, І ми за небокрай. Та світлом звідти: – Го лахмо! – от наш хліб, хіба не від Зірок і Бога Ветхого Завіту? 2. Земля криваво кригою взялась, І ангел смерті ковзається млисто. І тане в потойбіччі контрабас, І вбитого єврейства повне місто. А музика в непам’ять віддаля Всі всотані смичком свічки й світання. В рів – на багнет настромлене маля, І мати руки простяга востаннє... Так, як колись – щоб легше народить, Заради хліба чи благословити... – Го лахмо! – от наш хліб, хіба не від Зірок і Бога Ветхого Завіту? Хай стане хлібом зненависть для нас, І світлом – ніж, для помсти і спокути. 321

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ПЕРЕЦ МАРКІШ

По вінця вже сльоза. Ще мить – і хлюпне з вій, І повінню з лиця по вилицях полине. В образі мовчазній не образ бачу свій – Вичитую в сльозах лише свою провину.

Так от нащо потрібен контрабас – Щоб жодного з загиблих не забути! 1

“Го лахмо” – “Ось хліб” арамейською.

ЖІНКА З МАЛЯМ Он жінка у далі іде голубі З малям на руках, мов гірська Богоматір. О лагідний ранку, спасибі тобі За людську цю розкіш – дитину тримати. Он жінка з малям на стежині гірській. Підтримують верби її попід руки. Між небом і горами пасок вузький, Миттєвий світанок, як погляд спонуки. Он жінка крізь гори дитину несе, Волосся й хустина веселками віють. Не йде, а зліта у проміння косе, Прозоріша й легша од краплі на віях. Іде, наче пісня зліта молода, Іде, випромінює щастя і муку... Ні, то не Мадонни святої хода, – Козачка з малям і козача онука.

РАЗ – І НАЗАВЖДИ Згасає день. Міліє неба став. Сідає сонце, і не жди світання. В тобі я, наче в лісі, заблукав, Куди уперше втрапив – і востаннє. Твоє серцебиття в своїм плекав, Як джерело єдине життєдайне. Я ліс пройшов не весь, я заблукав, Та перейду, не згасне бо жадання... І ти вітанням тіней не злукав, У віти не ховай шляхів долоні, Бо я в твоєму лісі заблукав, Чим більш виборсуюсь, тим більше у полоні.

Її чоловік – чи козак, чи єврей, Оратай чи тесля, чи просто людина. Щодень її стежка до Божих дверей, Допоки на світі є Мати й Дитина. 1947

ТВОЯ СЛЬОЗА Твій погляд приручив і прикував мене, Та голову мою доземно пригинає Єдиний слізний зблиск, що в ньому промайне, І вираз гіркоти, що посмішку міняє. 322

Твоя сльоза бринить росою між повік, І вії у сльозах, як віти у криниці. І всесвіт у сльозі відбився і застиг, І більш за всесвіт весь – по вінця – дві зіниці. 1948

В усіх очей я серце твоє вкрав – Так, що нема й шляхів у світ широкий... До тебе, як до зоряних заграв – Лечу, і ліс мої відлунить кроки. Минає день. Ще б трохи зачекав. Нехай минає. Хай чорніє небо. В тобі я, наче в лісі, заблукав. Як вперше, я шукаю шлях до тебе. 1948 323

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

КУПА Вам, убитим на Україні, що переповнили її землю перетрамбованими, непохованими “купами”, пони+ щеними Городищами містечок вздовж Дніпра, – моя заупокійна молитва. Перец Маркіш

1. Ні! Із залиплої не злиже бороди І небо дьоготь, що вивергується з рота, Брунатний розчин крові і блювоти – Земля вгинається від чорної води... Повітря б! Геть! Куди? Я покидьок, смердюк! Шукаєш ти батьків, товаришів своїх? Це я отут гребусь! Це я! Це тхне від мене і від них! Геть! Геть від дротом скручених, заллятих кров’ю рук! Нас в купу скидано, немов брудну білизну! Рви, вітре! Повіншуй! І на вінках наймення віднови... Навпроти церква возсіда, як тхір, над купою потрощених людей... О небеса трефні! Щасти вам! Сало вже от,от на сорочки суботні бризне... Хай вам здоровиться між падла день у день, І каяття не проросте в крові... 2. На осонні містечко припада до землі, Як в болоті возів перекинутих валка. О, хоч хтось би увагу йому приділив, Хоч би словом до нього озвався... Перепілка – чи вітру на заході зойк, І засліплі дахи, мов жебрацькі долоні... О, з потятого листя потятих зірок Всемогутньому – Руки червоні... Я б в молитві з’єднався з Тобою, Господь, Замість клясти Твою сивину, 324

ПЕРЕЦ МАРКІШ

Богохульством бруднити і серце, і рот: Руки, що відмолились, Тобі простягну, І вдесяте клену: От Тобі, от!.. Як собака, хлебчи, припадай, скаженій З ран роздертої шкіри – кривавицю, гній,– Це від мене – пожертва Тобі!.. Я в базарній юрбі прислужуся Тобі, В чорній купі, що кров’ю стікає... Ти із даху свого в груди цілиш мої, Крук, старезний ватаг тії зграї... Моє серце, те серце, що молилося ревно, В спільній купі непотребу – рийся у смітнику!.. Дзьобай, длубай це м’ясо! Возами смердючими пре воно – Перетравиш пожертву таку?.. 3. Володіннями смерті іду, День медами криваво довершений. Смерть утуплює пику бліду, З мене голуба має найпершого – Голубочку, спускайся з гори!.. І гойдається присуд мій – Закривавлений місяць, Послід сяєвом висвітив, З пилом нутрощів місиво – До світання всі сни прибери... З мого серця йде місто зурочене, Ріг плечем підпира... – Гей, сюди, козенятко, це гра: Дві пігулки гіркі, позолочені, Ще один обрізання обряд... О батьки, о засліплі батьки! Чом мене зачали ви в розпусті? 325

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Чом по п’янці мене зачали? Чом мене не згубили в капусті, Нащо лихо вселюдське змірять?! Гей, розвіяні по всенькім світі, Понад Нілом і тут, по Дніпру, Хто вам очі ізнов проштрикнув, Купи покидьків у лихоманці, Сіроманці, цвинтарні вигнанці... Ви, засліплені, сліпонароджені! Знову з мертвих голів зійдуть вруна, І заходяться жорна й цепи, І засіються вами степи, І в овечі одягнетесь руна... 4. О перепілочко, розрадь цю купу сміття, цю суміш снігу і лахміття, Промерзле звалище нестям, німого голосіння шмаття Сповідувати – мій зарок, бо я заручник, З тобою вкупі присуд мій цим ідолам служить... Христос! Аллах! До біса – хто там ще?.. Ходіть, паломники, до мене, Тут ваш, блукальці, мертвий син лежить!.. З усіх світів, земель, з усіх небес, Хай горні янголи тебе в цій купі коронують!.. Ходіть, закидайте притьмом пітьмою нутрощі смердючі, Тупцюйте, витопчіть ущент злопінявий засів, Як здитинілий товк султан своє добро – ви гаддя це плодюче... О перепілко, переплач! Вже кров’ю обважніли крила вітру, Лиш я, сповідник ваш, несу безсонну варту... 326

ПЕРЕЦ МАРКІШ

5. Геть ціпок мандрівничий для рішучого кроку, Накажи своїй правій нозі, На крові присягнися, Як шиї сокири – кашкет, Охолонь... О Всепомічний! Он спинилася чорна бідарка із людом поснулим, То кривавий наш вирок зловісний... Зворухнулося щось там іще... О нестулені ріки, ви, очі мої! Їх вихлюпую криком – це пожертва Тобі! Я – у чорній бідарці, у поснулій сім’ї, У кривавому присуді долі... Забирай мене вже, забирай мене вже, забирай... Клич, хрести, зарахуй і мене – Поголовно рабів, Поголів’я рабів Відштовхни, як завжди це робив, Я – за них відступне, Я – пожертва... 6. Гей, ходаче засліплений, що біблійно воскрес, У престолу Всевишнього на козенятко обміняний, В мертве місто ходи, розкриває там купа обійми, Шестикриле, скропи її слізно росою небес,– Гей, ходаче осліплий, не намацуй стежину – лехаїм. Цю біблійну пожертву озвучать цимбали нехай нам, Хай спиває єство моє скрипки мова казкова, Заклинаючи Сповіддю, Серцем Бузковим! 327

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Розцяцькована біблія, вимагаюча сплати, Тата замість ягняти, Молока із грудей, що розтято, Де маля, заніміле у камінь, В місті, вславленім кістяками!.. Гей, ходаче осліплий, шестикриле святий, Для престолу всевишнього ти – пісне козенятко, Кров’ю землю ненатлу втамуй, В купі гною зіщулься зернятком,– Нагодуєш саму Матір Божу, Застиглу з квітучим малим боженятком... Гей, сюди, шестикриле, Закликають цимбали, Скрипка змушує серце Долітати до неба і скривавленим дзьобом Із продертого неба Бруд і піну зчищати, Щоб засяяв твій німб!.. 7. О яблука очей В землі, що дні зносила, Розбившися об ночі пруг, Лискучі й лисі Латками звисли, Стікаючи на груди теплим гноєм: У Божій хаті вибиті шибки. Ви – вікна,сліпаки!.. Білок драглистий... В пилюці й попелі сліпцями лізти... Лизать, мов хробакам, із вогняних криниць, Старцями їм на цвинтарі світанків Молити ниць... 328

ПЕРЕЦ МАРКІШ

Колін горби, На ланцюгах до паколів прип’яті, Шляхами обперезані навхресно, Обгавкують, обпатрують їм п’яти... Я черепом вкочусь під ваші вії, Здійму я мертвих, Боже, іменем твоїм, Амінь!.. З країв, де листям облетіли дні, Де чорна костомаха, ніби вдома, Я випливу у човника на дні, Я проросту із диби дубенятком, Продерши млу, зірву печатку долі Злої, Вдеруся до воріт, Здеруся на амвона: 8. – Гей, злидні,крамарі, Причинники, ганчірники старі, Старці базарні, У чорній цій дірі У постіль мли Всі покотом лягли Ви о нічній порі!.. Несуть з усіх усюд обвуглені тіла, Їм брудершафтами втішатися укупі, І орють борозни плечима трупи, Сріблиться з чорноти запаморочлива імла: Жахає будь,кого тягар святої муки, Та будь,кому кортить зігріти жаром руки... І колесом повз нас кривавий вітер в небуття, У срібних пелюшках сполохане дитя... Спливають у моря обсмалені мерці, Затискуючи сни в замурзаній руці... 329

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

І божевілля жебонить: – Спиніть! – Спиніть! Святенний спокій жертв не до лиця нікому!.. А вітер виє в комин: – На поминки!.. На помин... 9. І надходять, і йдуть за батьками – нащадки Задля хліба і солі у праці нещадній, Може, крони, круками пригашені Непогрішимо Припорошать, нарешті, грошима... Щоб, може, світило Про нас поспитало І нам присвітило... Посеред вічно сліпучого світу Двори занехаяні В плачах безпросвітних... В них занурений, світ, наче привид стоверстий, Чуха спину об сонце й прокляттями хрестить: – Щось свербить, щось смердить мені, браття і сестри! Дзвін розбитої шиби – заміна оркестру, Витріщаймось на море крізь пустку віконця: – Диво! Диво! Спокуса! Затьмарення сонця!.. І полудневе сонце із пробитої циці Кров біблійного мору ллє на юрмища всі ці. І картає цю купу, засмальцьовану хмару: – Хто розтяв мені серце? Хто загоїть, попестить? Чи ковчегу, заблуклому в повені сліз, Голуб з мертвого моря жарину приніс? 330

ПЕРЕЦ МАРКІШ

О розпачливий вітре пустель, Поверни Мені попіл цілунку Прометеєвих скель!.. Омини, о, мене омини – Голові не спочити в ковчезі оцім Серцю трунку не спити, як в пустелі вівці. Не пали мене, Затули!.. 10. Поспішає повз купу древня, згорблена ґава, Розпашіла, патлата, із дзьобом трухлявим... – Ти куди це летиш в надвечір’ї осінньому? – Щоб була не сама, хай злетяться сини мої... Щоб не скиглили, з голоду пухнучи в гніздах. – Ну, лети, хай щастить, поки ще не запізно... І злетілась до купи гайвороняча зграя, Недосвідчених ґава стара намовляє: – Ми городи і броди всі позаду лишили, Гайворонячі крила ми вітром підшили... Звеселяє поява гайвороняча купу! Діти, гості, дорослі – радо шкіряться трупи. Жити хочеться зграї, і в ній – кожній ґаві, Чорнокрило варнякають, як цигани гаркаві... Вже на падаль хапливо накидатися можна... Їжте! Бог допоможе плодитись і множитись... 11. Поволі! Вітре, стережись у мандрах ґудзуватим полем! Як йти по купі черепів, по снігу, змішаному з кров’ю? Оце бенкет тисячоліть, ця шкіра мамута обсмолена Доплюне кров’ю – й ти свої крила важенні, вітре, згорнеш!.. 331

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Чигають навколо криниць з підзем’я животи порубані, І випинають кістяки, як рогів і копит луна. В криницях двох тисячоліть блукання завірюх розгублене, І досі їх тужливий схлип не досягає дна... Поволі! Купа в небо пре, роти дрилями хмари смокчуть, І гній з роздряпаних кісток світ порохом переміря, Червона юшка божевіль плачем перекипа в моря... На шибениці батька ти не дуже, вітре, перекочуй, Він смертю в купи відкупивсь, де мама просто спить моя. Поволі! Вітре, стишуй крок, за кроком крок повз мої очі!.. 12. О, плачте і квильте, нічні поїзди, У плямах кривавих, гейби в копійках сургучевих... Крізь гавкіт і ґвалт рівчаками червоними, Крізь слів і буслів огорожі, Хай вам привид біди Не розбудить сторожі... Із задимлених чорних ровів Вам націлені в груди Змії напханих туго лузгою із гречки кишок... – Заспокойся, менше з тим, Споруджу високий тин, Спи, стулюй мертві вічка, На скрипці колискова,нічка,– Не треба свічки... Анічичирк... До кого не озвися, Ніхто, ніхто не піде звідси... Вагон, іще вагон – мов Іродові таці, Стрічаються і шлють гудки вітань... Чи тішить світ кривава ця ілюмінація?– Та я, немов задимлений ліхтар, Немовби дзвін, 332

ПЕРЕЦ МАРКІШ

Йду сам,один Збудить з кровопролиття, Розбурхати, звеліти: “Гей, купо, годі кліпать, Хапайте смолоскипи!” 13. Базарний, ярмарковий хрип – Окріп. Крик, вариво дряпучих крил, Цеберок ґвалт. Всіх підхопило збудження вечірнє, Скажений фрейлахс закаблукам заяскрів. Вже вторгував собі танок ганчірник, До неба крамом скриню намостив. День плідним був! Доскочили червінці!.. Старці бандурам моляться в пилюці, Відмірює сліпцям їх статки куці За Божим заповітом благодать... –“Гей, краме мій, цеберки безневинні!.. З роси й води вам, дітки!..” Розкидане в ровах наївні риють свині, Моє багатство і мої святині, В пилюці і багні життя шматки... 14. Минає цей день, ніби голуб, щезає. Нікого навкруг, в землю вчавлена їжа, Востаннє він кида зацькований погляд... Гарчить, і плюється, й тікає чимдуж... А що він поробить з мерцями у місті,– В порожніх обійстях Воньота нависла... Як чорний побитий собака, за ними Скрадається ніч різанини... Колиско непотребу, Тхне твоя циця І хвиця... 333

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Тікай, бо вже край, Чимдалі тікай... 15. Хрещену голову сховав Від псів, від ґав І поховав... І дав зарок: Ані на крок... Очима в піні вловлюю знічев’я: У стерві – Черви... У небо погляд – Там нікого. Прокляв я Бога!

Іду, і вертаюся знов безнастанно: Гей, шийте нас в дурні, беріть у заставу, Сколотини туги, наш біль замість рому,– Лехаїм! Єгово! Христосе! Аллаху! Отруєна падаль, блювота погрому, Колода єдина від хати, Щоб лихо її колихати, Єдина – на ніч всю, на місто, На жах... О, швидше би звідси, Молити, молитись: – Даруй для нужденних, Даруй для стражденних, Даруй і мені Скривавлений німб!..

Ти кажеш: ані руш, і не посмій. О Боже мій!

17. Ой, безтямні мої ноги ще й дурні, Нічку поспіль прострибали по стерні...

До Божих ніг До краплі все, з усіх голів моїх, Ще й сам би ліг...

Чий поранений, ридаючий поріг Проминули в цьому світі без доріг?

Та крила круків крають Божу вись!.. – Дивись, дивись, Радий хреститися іще – мені з’явись! 16. Нехай над шляхами лунає мій крик: “Тут дім з порцеляни поставив Господь, Отут він нам явить свій сяючий лик,– Жебрацтво, приходь, З посмертним синцем, що забув бути ротом, Вітаючи голод двадцятого року, Ходи звідусюди, Щоб жерти, впиватися аж по нікуди”, – – Лехаїм! Із нашого поту і труду!.. 334

ПЕРЕЦ МАРКІШ

Там в свічада ясно сяючих шибок Не загляне ні людина, ані Бог... Біля хвіртки (що порубана – шкода!) Всівся сум, як кіт, що гостей вигляда... Наче мало тигру світанкових барв? Брись із двору, гадку хвору тут не бав!.. Ой, безтямні мої ноги ще й дурні, Нічку поспіль простирчали на стерні... 18. Віднині навік розпрощатися треба, Бо тліном відгонить обіцяне небо, 335

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Зруйноване свято Адама,дитини, Де поряд пасуться і вівці, і свині; Де мед з молоком перехлюпують полем І повнять колосся, тамуючи голод.

Поцупили в святковості субот Скривавлений, з світання здертий скальп. Круки, не зазіхайте на ягнят, Посріблених сумирно для заклань...

Попечені груди в коростянім струпі, В коморах пожеж, що розвалюють слупи, Аж репають, напхані мамами з дітьми... Солом’яні стріхи вогненно вагітніють...

Ненатлим – гори їдла задарма! Пантрує падаль круків’я голодне. Вже гайворонням кублиться пітьма. Ягнята срібні на заклання згодні.

За віщо їх спалюють, струюють димом? Аж кожне з десятків тих тіл – то єдине... Самотнє прибилось чиєсь козенятко, Пречисте, з дзвіночком на шиї біленькій, Буцається, грається, дзвоником дзенька... Обкрутять... охрестять... замучать... зламають... Он в шийку пречисту залізо встромляють... На німби покроять Покроплене кров’ю... Розділим на трьох з неостиглого праху! Лехаїм! Єгово, Ісусе, Аллаху! 19. Полоще в роті ніч, заграючи, З десяток зірочок,краплинок. Де срібним вівцям пастися вночі? Ходи сюди, ягня сумирне! Хто тут поліг, тим спокою нема, Чатує ніч, як ніж, на спалах сяйва. – Ходи сюди, голісіньке, в труну, Сумирно ляж, моє ягнятко срібне. Спи, чоловіче. Не скарає крук, Бо ліньки йому порати непотріб. Труна – ковчегом для сумирних куп, Що, ніби вівці, різнику покірні. 336

ПЕРЕЦ МАРКІШ

20. “Гей, мерщій на базари в нічнім занімінні, З,під поли там гендлюють бородами й кістками...” О, як плачуть верблюди, що в пустельні світання Тягнуть мотлох возами із базарювання... Їх обпатрує дощ, Їх батожать вітри... Де засіяно тричі – врожаю не збери... Береги їм лягають – об’їдені хмари, Губ порепаних згагу чи втамують вони їм?.. Ти, із рогами променів оленю, танучий димом, З ротом, повним піснями, Промайнеш поміж нами, Сніжно,білим лелекам шлях змастивши далекий... 21. Так із рогами променів олені, танучі димом, З повним ротом пісень Промайнуть поміж нами, Сніжно,білим лелекам шлях змастивши далекий... Вишину опівнічну протопчуть верблюди, В клапті краючи пащами сніжно,білу пустелю, Як вервечка чернеча в задимлених рясах, Повз бархани мерців, різанину погромів І повз трупи, як дрова, на хвилях Дніпрових... 337

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ПЕРЕЦ МАРКІШ

Перший серце, ще тепле, за ногами волочить, Захолонути в глину він, розтятий, не хоче, Інший в зашморгу віття чорним віхтем тріпоче...

Застигла вдавано Луна церков кошлата З хижацьким дзьобом...

То куди ж ви, верблюди, із накраденим скарбом? Глина, дрова – Дніпрові не дасте ви спокою... Геть! Вп’єтеся до смерті вогняною рікою! Дніпре, вбитих прихильно похитуй рукою!..

Голодний рік двадцятий Мене плюндрує – на нові хрести Мені плювати!..

Линуть трупи по хвилях, пливуть поторочі, Із човнів мертві руки звисають, мов дрова, І човни, як верблюди, крають хвилю Дніпрову, Мов, пустелю долаючи, горбляться, плачуть... 22. Ой ти, оленю,Дніпре В разках надвечірніх вінків, Що дочкам України Наречених жаданих приваблять... Схвально захід бурштинні впліта співанки, Осяваюсь тобою, О мій оленю,Дніпре! Дніпре, Дніпре, криваво покраяний ти, Вік твого б не побачити плину, Світ за очі тікати... Замордовані линуть брати Вируванням розтятим... Плач, дівча! Невсипуща ріка – Рана й жах України. Шкаралуща, Кривава смага шкарубка – Я твій суджений нині! 23. Тобою, мною, чи моїм злощастям Сатається нитками долі дрантя, Смикнеш за котру? 338

Моя мезуза в небі розіп’ята. Дерева мсти, Фортеці раю з брамами Синаю – Все, все проклинаю! 24. Немов колосся, що до неба ласе, Все гладшає, бо щоки надимає – Але чи небо дасть ковток хоча б?.. І небо, чайник у блакитній блясі, Гне кирпу коло вуст – дощу немає – Чи їм перепаде краплиночка хоча б?.. Тонкі стеблинки, мов криві дротинки,– Чи колесують їх, чи хто шмагає – Ковтнути вітру свіжого хоча б... Немов кістками рученят дитинних, Травою ситий захід ремиґає, Сивіє димом диво на очах... 25. Не хочу я, щоб місто визнав світ Своїм амвоном І таврував мене він звідти: “Зґвалтований!” О, ця кривава купа, суміш праху, У Божі вуха – божевілля жаху. Тікаймо, тікаймо, 339

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Втулімося в камінь, Хай скеля на скелю війною, Стіною,– О поколінь параноя! Мене розтинає Бажання останнє: Сльозами мене поливайте, Доправте мене, поховайте, Як оленя, у світанні!.. Намарив я небо, палюче і рвійне, Де безліч зірок і пісень солов’їних... Хто шив тії шати, Й мене б мав втішати?.. Очей повидзьобаних обгорілі зорі – Ув ополонку мідяки сніжинок, В скривавлених моїх грудей долину – Купи собі моє червоне серце, горе, Поший із нього свій кривавий прапор! 26. Сьогодні ніч зливає молоко із глеків ще живих та гожих. О чорна кицько, ти не бійсь моїх тривожних кроків: Тікаю з пазурів цупких нового юрмища пророків, Що чавить, начебто гора, всі десять заповідей Божих. Димлять роти їм спраглі, як вогненний кратер, І дудлять кров п’янку і мозок – чорний опік... Гей, приводом зелених свят годилось би мій спів обрати, Горою Божий заповіт вщент не розтрощено допоки!.. Дві пташки хрестять їм роти, та мови заборони Їм сповивають язики у каяття без меж... І хилять голови до них в зірковій піні крони... 340

ПЕРЕЦ МАРКІШ

О горо ворожнеч! З тарелі, що вгорі, ти злизуєш сукровиці блавати, Кішками блукачі поміж нічних пожеж, Між знавіснілих пик юрби, що їй на Боже і людське плювати!.. 27. Кривавий Бог, скажений танцюрист, Паланням дзвону кличе до розплати,– Голгоф біблійних обертальний зміст!.. О небожителю, у купі гною Нарівні Ти зі мною, Залізом так прип’ятий, Як віспою цвяхів ми до бруківки міст... Голгофа! До Бога церква хрест несе, немов шинкарка штофа, Як срібняки! Хода Христова Морозить крони до зірок, і град збиває цвіт! В твоїм крилі я, мов забитий перший цвях, У височінь, біблійні де зірки... Хай перша крапля крові із руки – В бурдюк бездонний, в ненажерний світ, Що спрагло всмоктує світань жарини... То хай води із прахом ніг Твоїх ковтне В засліпленості Магдалини, Хай чаша ся не промине!.. 28. Ні! Із залиплої не злиже бороди І небо дьоготь, що вивергується з рота, Брунатний розчин крові і блювоти,– Земля вгинається від чорної води... 341

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Повітря б! Геть! Куди? Я покидьок, смердюк! Шукаєш ти батьків, товаришів своїх? Це я отут гребусь! Це я! Це тхне від мене і від них. Геть! Вошам до вподоби я, мідяк з обдертих рук... Нас в купу скидано, немов брудну білизну... Рви, вітре! Що тобі до цих красунь, до цих діток!? Навпроти церква возсіда, як тхір, між купи пошматованих кісток... Ось я! Оце ось я! Чи хто мене на небо візьме?.. О мудрість Божа! Бог із нами! Амен!.. КУПА (Уривок) Летіла ворона над купою сміття – Стара та дебела, розвернутий дзюб. – Куди ти, вороно, в таке лихоліття? – Пійду ізберу всю родину свою. Бо там у них голод, ні трав, ні води. – Ну що ж, обродинюйсь, ну що ж, приведи. І ось прилетіла вороняча зграя, Й ворона такий повела їм розказ: – Земля, де були ви, безводна, сухая, А тут нам удобіль, а тут нам якраз... І любо на купі: кагал такий, дим! – Знайомство ж і діти – та цур їм усім. То тут щось нагледять, ухватять щось там – Живуть собі добре циганським життям. На стерві окублилась чорная масть. Плодіться і множтесь – і бог вам подасть. — —

342

Яків ҐЛАТШТЕЙН –

NHewealg bqiy (1896 – 1971) Поет, новеліст, критик. Народився 1896 року у Любліні (Польща). Одержав традиційну єврейську та загальну освіту. До Америки переїхав 1914 року. 1918 – 1919 рр. вивчав право у НьюO Йоркському університеті, опублікував за цей час більш як 100 опоO відань і низку віршів у періодиці. Був визнаний зіркою першої величини в американській їдишистській літературі. Став одним із засновників руху “Ін зих” (“У собі”). Перша збірка віршів під назвою “Яків Ґлатштейн” побачила світ 1921 р. і принесла авторові славу, набула широкого розголосу завдяки схвальним відгукам критики. Особливий резонанс мав вірш “А ґуте нахт, велт” (“На добраніч, світе”), в якому поет зрікався європейських культурних набутків і проголосив повернення до традиційного єврейства. Знаний як сучасний поетO модерніст, есеїст. Елегії про загибель польського єврейства і вірші, присвячені відродженню держави Ізраїль, просякнуті щемким смутком і тривогою. Помер поет у НьюOЙорку 1971 р. — — НА ДОБРАНІЧ, СВІТЕ Добраніч, неозорий світе, Добраніч, досить вже смердіти. Засни, мій світе навісний. Під довгополий свій халат Сховай вогненний відблиск лат. Та топче твій сталевий слід Священний предків заповіт І заганяє мене в гетто. Змітаєш християнський лоск мій, Жбурляєш купою сміття. Тобі осанна, шана – Єврейське зганьблене життя. Копне трефний “культурний” лоскіт І знищить – і мене не стане. 343

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Я прах від праху, пил, омана – Скорботно скорчене життя. В триклятім ляськім свинстві випре Пияцтва й ненажерства виплід – То кволих демократій присмерк, Схололий пристрасті компрес. Добраніч, електричне хамство, Бо каганець я не віддам свій, Правічну осінь, сіль зірок, В кривих провулках ліхтарів горбатий крок, Біблійні сторінки пожовклі, Талмуд, суворий, ніби жовнір, Іврит крізь їдиш – дух крізь ребра... Закон, Обов’язок і Право – дар від Неба. Тому і в гетто, світе, я сміюся з тебе. Добраніч, світе. Вношу лепту – Всі радощі життя у гетто. Бери і задавись Ісусом з Марксом знов. Ти чуєш – капотить, дзюркоче наша кров. Але ще хоч якесь плекаю сподівання: В чекання день по дні наш прах не просто кане, Напровесні зеленим димом крони, Деревами полинем над віками. Бо іншого не маю опертя У тісняві німого небуття, Між вагнерівських фурій корогоду – Цілунком крижаніючим життя З плачем несе євреєві свободу. Квітень 1938

НЕ МЕРЦЯМ СЛАВИТИ БОГА Тору одержав навічно я на вершині Синаю, Саме тепер той відгомін в Любліні нищить синів. Не славлять Бога мерці. Люд мій за Тору життям завинив. У нас вигрібають усе, не гребуючи нічим. Тори святі папірці – 344

ЯКІВ ҐЛАТШТЕЙН

Єдине живе, бо людства у Любліні більше немає. Голова у кривавих пагонах, очі побожні, Губи, тремтячі плачем єврейського хлопчака... А я тут блукач,боржник Цієї легенди знеможеної – Сузір’я єврейських очей єврейське заквітчують небо. Кажу їм: Єврейський народе, ти сонцем палаєш Предковічно, довічно, до кінця, на віки. Закарбуй це, єврейський мій хлопчику, Назавжди, до кінця, попри все, завдяки. Усе, що наснив ти, народе мій, На верхів’ї Синаю синами, – Всесвіт, отриманий в Торі. Мертві, живі, ненароджені – Всі душі єврейські розчахнуті, Жахаються, слухають, чують Жалобу синів єврейства, тлін усіх поколінь, Що постали горі Синайській – горем. Всотують ніздрі духмяність Родзинок і мигдалю кожного слова Тори У зелені Шавуоту1, заклечаній у зело. Співає,розцвічує птаство – Всотуй живуще, віще – Всоте, встонадцяте – вічно. Єврейський хлопчику, твоїм життям зазначені Зіркові вруна у єврейськім небі, Не впала жодна з зір ніколи звідти, Не сміє жодна, Богові підзвітна – У цім надія молитов твоїх. Якби ж то так – упевнитись, дізнатись, Якби ж не здогад звідти – тільки натяк, Але нам не довідатись повік. Якби ж то, браття, всім зібратись разом, Талмудом обдарованим, постати Тут, в Любліні, де всі ми полягли, 345

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Скорботні душі провели у вирій. Не дожили, замолоду убиті, Катовані, поскидані в багаття І ті, яким ніколи не родитись. Всіх до ноги – з прабатьком Авраамом. Руїна Люблін. Винищено люд. Але ми всі у синяві Синаю. Навічно ми одержали Талмуд. Його могутнє сяєво – розрада Для всіх, померлих разом із народом. Я з кожним вбитим помираю знов. Мене посиротили душі мертвих, О матір Саро2, матінко Рахіле3, Пророчице Деборо4, Міріам5, – На смерть ви з молитовним співом йшли. Рабейну Мойше6 – от взірець для вас, Як зустрічати свій останній час. Хіба не досить нам смертельних ран – Вмирає знов Мойсеїв брат Арон, І цар Давид, І геній віленський Рамбам7, І Махаррам8, і Махаршал9 Пророк, і наш малий Аврамчик. І з кожною душею осяйною, Що, горопашна, полишає світ, Ще сотні гинуть безневинних душ, Єврейський мій посиротивши світ. Мерщій вдихай життя духмяність, хлопче, Карбує смерть ім’я твоє в єврейськім небі, Уб’ють буття твоє цієї ночі, Солодкий голубе із горлечком роздертим, Щоб з предками співав осанну смерті Справіку, на віки, повік – так треба. Розплющи очі, мій єврейський хлопчику, Згадай, як в небі зустрічав ти Бал,Шем,Това10, В руках у нього – Усе, що наш народ намріяв, 346

ЯКІВ ҐЛАТШТЕЙН

До камер газових із Любліна йдучи. Над газовими камерами сходить Душ замордованих сліпуче сяйво, Суцільним димом лине до Синаю. Хлоп’я з голівкою у пагонах кривавих, Із поглядом святим і губ тремтінням, Навік маленьке, тихе і самотнє, Із Торою спадковою лишись. Ти до Синаю донеси наш відчай, Цей плач плачів у світі самовбивчім – Справіку, повсякчас, на вік – навічно. Нехай відлунням у плачі оцім – Дарована нам на Синаї Тора, У Любліні змордована учора – Хто Бога прославлятиме? Мерці? Хто прийде знову із живих по Тору? 1

Шавуот – свято дарування Тори Сара, дружина праотця Авраама, мати Ісака 3 Рахіль – кохана дружина Якова, онука Авраама, сина Ісаака 4 Дебора, пророчиця, жінкаOсуддя Ізраїлю (див. Книгу Суддів) 5 Міріам – сестра Мойсея та Арона, пророчиця 6 Рабейну Мойше – “Наш учитель” – шанобливе звертання до Мойсея, що за Божим повелінням вивів єврейський народ з єгипетського полону 7 Рамбам (Маймонід) (1134 – 1204) – видатний єврейський релігійний філософ і вчений (Іспанія) 8 Махаррам, Меїр Бен Барух із Ротенбурга (бл. 1215, Вормс – 1293, Ензісхейм), ученийOталмудист 9 Махаршал, Лурія Шломо Бен Екіель (бл. 1510, Познань? – кін. 1573, Люблін), коментатор Талмуда 10 БалOШемOТов – засновник хасидизму 2

ОЗВИСЬ ДО МЕНЕ ЇДИШЕМ Озвися їдишем до мене, земле,нене, А я б івритом відповів, мабуть. І от Абрам із Сарою для мене З гробниці патріархів повстають. Дай Боже, прабатьки мої поважні. Абрам крокує містом, мовчазний. 347

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Стій, Янкеле, послухай, неуважний, Що каже Сара, в серце все візьми. Знайомі імена, куди не підеш. Та в чоловікові німує їдиш. Її ж не зрадив їдиш, не покинув, І зроджується слово, мов дитя: –Дай Боже і тобі, моя дитино, На добрі справи, на святе життя. Ще прийде час, повір мені, дитинко, Вп’ятнадцяте земля зростить родзинки – Дитя єврейське і народ, – Вслухайсь, хай поки їдиш твій німує, До тебе слово голосом прямує, Вслухайсь – немає більших насолод; Зустрінешся із ним ти неодмінно, Заприсягнусь у тім тобі, дитино! Дідусь Абрам мені із того боку Махає хусткою і мружить мудре око. О земле, їдишем прошепочи побіля, Нехай івритом відповім тобі я. — —

348

Урі#Цві ҐРІНБЕРҐ –

gribnyrg ybxjyrva (1896 – 1981) УріOЦві Ґрінберґ народився 1896Oго року у містечку Білий Камінь (Східна Галичина) в родині хасидських цадиківOадморів. Коли йому виповнилося півтора року, сім’я переїхала до Львова. Одержав традиційну єврейську освіту. Перші вірші їдишем та івритом надрукував у 16 років (їдишем – у “Дер їдишер арбайтер” [“Єврейський робітник”], Львів; івритом – у “ГаOшіллоах” [“Пророк”], Одеса). 1914 року призваний до австроOугорської армії та відправлений на сербський фронт. Брав участь у бойових діях у Чорногорії. Побачивши ставлення австроOугорських вояків до православних сербів та мусульманO боснійців, УріOЦві переймається їхніми болями, що знаходить відображення у віршах. 1918 року дезертує з армії і повертається додому. Після того як Львів опинився у складі Польщі, зав’язуються тісні дружні стосунки з Марком Шаґалом, Перецем Маркішем, Мейлахом Равичем, Мойше Бродерзоном та ін. 1920Oго р. переїздить до Варшави. Разом із Маркішем, Равичем та БашевісомOЗінґером видають часопис “Халястре”. Збірка віршів “Ін цайтнс ройш” (“У кипінні часу”, 1919), у розширеному вигляді видана під назвою “Кріґ ойф дер ерд” (“На землі війна”, 1923), стала одним із перших в їдишистській літературі відгуків на страхіття війни. Друкувався в експресіоністському часописі “Халястре” (“Ватага”) та “Рінген” (“Ланки ланцюга”), івритом – у “ГаOткуфа” (“Доба”). Жахи вчиненого поляками єврейського погрому (листопад 1918), свідком якого поет був, залишили глибокий слід у його душі. На 1922 р. припадає спроба видання бунтарського за духом журналу “Альбатрос”, забороненого урядом Польщі. За поему “Ін малхус фун цейлем” (“У царстві хреста”) вигнаний з Польщі, оселяється в Німеччині, де 1923 р. таки публікує цю поему, в якій уже передбачає катастрофу європейського єврейства. 1924 року залишає Берлін і переїздить в ЕрецO Ісраель, потім знову опиняється в Польщі, але перед самою війною встигає виїхати в ЕрецOІсраель. У ранніх віршах Ґ., “найкращі з яких звучать як молитви” (З. Рейзен), переважають мотиви релігійного благочестя, любові до жінки й природи, сум за земним щастям. У книзі “Мефісто” (1921) їх цілковито витісняють мотиви самотності, страху, відчаю, руйнування життя, опор світоустрою, де зло потоптує віру й мораль; відчуття скорботи й біль за давні й нові страждання народу. Імпресіоністська фіксація вражень і переживань поета змінюється 349

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

експресіоністською оголеністю самовиразу, лірична прозорість вірша – уривчастими ритмами і патетикою душевних бур. Реалізмові в мистецтві протиставляється право художника на занурення в глибини власної психіки. В ЕрецOІсраель поет, що вважав себе виразником сподівань єврейського пролетаріату, став писати майже винятково івритом, а із заснуванням газети “Давар” (“Слово”) (1925) став її співробітником. Нищівна критика “мистецтва для мистецтва”, заклик до поезії включитися у боротьбу за підняття національного духу притаманні програмній творчості Ґ. цього періоду. Але крайній націоналізм поета виходив за рамки офіційної програми робітничого руху, і Ґ. у цьому русі швидко розчарувався. У збірнику ліричних віршів “Анакреон ал котев гаOіццавон” (“Анакреон на полюсі скорботи”, 1928) все ще переважає екзистенціалістське світобачення, та вже у книзі “Келев баїт” (“Дворовий собака”, 1929) поет розвінчує боротьбу за покращення життя робітничого класу, що переросла у самоціль. Арабські заворушення та інертність єврейського керівництва призвели до вступу поета у партію соціалістівOревізіоністів (1930) і підпільну Спілку бунтарів (Бріт гаOбіріонім). Ґ. був делегатом 4Oх сіоністських конгресів. 1931Oго р. знову їде до Варшави, щоб видавати там партійний щотижневик “Ді велт” (“Світ”). Ледь вирвавшись із пекла, змальовує жахливі образи майбутньої загибелі народу в поемі “Мігдал гаOгвійот” (“Вежа трупів”), що увійшла до “Книги викриття й віри”, 1937. Наприкінці 1938 знову їде до Варшави і з великими труднощами видирається звідти вже після початку війни. Коли 1945Oго р. почали доходити чутки про Шоа, пише й публікує книгу в дусі середньовічних елегій “Реховот Нарічний”, 1951. (Реховот – місто, що у Кабалі набуло містичного значення). У роки підпілля був заарештований, після проголошення держави Ізраїль став депутатом Кнесету 1Oго скликання (1949 – 1951) від партії Герут. Після 6Oденної війни включився до руху за неподільний Ізраїль. Літературна творчість переривалася періодами мовчання. Вона несе політичне забарвлення, тісно пов’язане з релігійноOмістичним підходом поета до сіонізму і поглядами на месіанську роль відродження держави в історичній долі народу, на високе призначення єврейського народу. Звідси в його поезії думки про державу Ізраїль “від Нілу до Євфрату”, про неподоланність двотисячолітньої ворожнечі між хрестом і зіркою Давида, про те, що для євреїв смертельно небезпечне зближення з іншими народами. Він відкидає гуманістичне та раціоналістичне визначення юдаїзму, концепцію його універсалізму й двоїстість національного та релігійного відродження. У відродженні єврейського народу вбачає прояв його святості. У фанатизмі Другого Храму вбачає взірець суспільної ментальності. Але починає сумніватися у всеблагості 350

УРІDЦВІ ҐРІНБЕРҐ

і всемогутності Бога: катастрофа – кошмарний жарт, розіграний Історією й Богом, який враз перетворився на “наглядача єврейського цвинтаря”. Проте й тут поета окрилює видіння, як із попелу крематоріїв постає звільнення, відчай змінюється вірою. З національними мотивами тісно переплетене особисте філософськоOрелігійне “я” поета і пошук сенсу існування, проблема смерті, призначення якої невідоме, неперервність і спадковість буття, стражденна доля поетаOпророка, якого не розуміють. За 10 днів до війни Судного дня писав: “Безтурботні нічого не чують. Телефони ще не дзвонять”. Розробляв національноOсамобутню, гнучку й вільну форму вірша, засновану на ритміці поетичних книг Біблії і середньовічної ашкеназької поезії івритом. Піднесений, інколи ораторський стиль споріднений з інтонаціями пророків (однак також і Уїтмена); часом це переходить у риторику, та частіше переважає небагатослів’я і тонкий ліризм. Образи Біблії та Кабали породжують низку асоціацій. 1956 – 1957 рр. Ґ. знову пише їдишем вірші, які викликали захоплені відгуки у світовій єврейській пресі. Ґ. став класиком літератури як на їдиші, так і на івриті, попри несприйняття його ідеологічних засад. Двотомне зібрання творів їдишем вийшло 1979 р. в Єрусалимі. Ґ. був лауреатом премії ім. Бялика (1947), особливої премії ім. Бялика за поетичну майстерність книги “Реховот Нарічний”, державної премії Ізраїля (обидві – 1957); удостоєний звання почесного доктора філософії ТельOАвівського університету (1978), члена Академії мови іврит (1959). Помер в Ізраїлі 1981Oго року. — — *** Знов зброї брязкіт, і коні – бризки, Не зблисне жодна зірка отак. Ліс ще далеко... Та в сонні сосни Враз влучить блискавка із темних хмар. Ого! Падіння розлого дзенькне, Дерева вихопивши зі сну, Щоб, не оговтавшись, в імлу волали, Щоб підхопили наше “гурра!..” І перш, ніж зродиться на сході сонце, Зачують сосни стогін його: Впав на коліна самотній вершник, І кров світанням до ніг спливла... 351

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

*** Почуй, ридаючи, мене, боснійська жінко чорнокоса... Ти над порубаним добром зайшлася істеричним сміхом. І що для тебе співчуття, моя душа чужа для тебе, Хоча в ній джерело пісень, що народитися готові. І я, прийшовши з чужини, тобі відлунюю червоним Гірш, ніж призахідний вогонь, придушений бескидом сонним... Перемахнувши живопліт, загроза дому – юний вершник, В якого шабля в піхвах спить і плечі пилом притрусило. Об тебе руки я обпік, чи не о зброю їх студити? Я мружу очі в далечінь і дослухаю дальній гуркіт Хвиль – то накочується ніч на Боснію твою потяту. Беру собі твої плачі, їх відчуваю, наче власні, І чорні кучері твої мені на груди впали млосно, І ти, немов у забутті – – – –– – – – – – – – – – І шабля не жахає більш, притулена у мене збоку. І вже не зрушити мені з цієї відьомської ночі, Від тіла стерплого твого, в якому кров, як вар скажений, Ні кроку звідси! Мій кінь в задумі скам’янів під скелею, і сам, як брила, На Боснію він задививсь, яка на нього суне ридма, Мов безталання земляків – усіх – оплакати спроможна. Міркую: чи мого коня поглинув безрух вечоровий, І він у камінь справді вріс, аби іще зміцнити скелі, З яких удалину потік Зривається збирати сльози – – – –– – – – – – – О вечоровий вершник дум, чи знаєш, Як спогади, гостріш од скель, збороти здатні, Вогненним потоптом копит скривавить серце? Ніч віддаляє все... дім і кохання... Сокира, шабля – ні, уява У спогаді ночі криваві словами подвоїть, Роїться у вершника в мозкові всесвіт думок... –––––––––––––––––––– 352

УРІDЦВІ ҐРІНБЕРҐ

Німими слізьми на губах твоїх плач погамую, Аби перебрала від мене сліпуче мовчання, І любо на груди мені похилила голівку, І сповнилась далеч плачем і моїм невтамованим смутком.

ПІВДЕННІ ГОРИ Що смерть і вітру лють, що море незглибиме, В мені ще глибший вир, там сяє тіней мла! І змелює мене подоба здичавіла, Вбива товаришів, із серця рве любов! Ні цятки вдалині, не мариться вже навіть. Ровесників життя – вторинне, не своє. Ніхто в моїх піснях не втне ані півслова, Відтяті від рідні кайданники,пісні. Молю: почуй хоч хтось волання пісні сходу, О, зрозумій мене хоч тінь моя, хоч тінь! Заблуклий східний птах з південних скель – в долину, Тремтить самотній птах з потятими крильми. На них, на гори ті, напнуто хмари вічні, Будують кубла там лише змія та крук. Далеко десь мій схід, як недосяжна юність, Уява – самота в кільці південних гір. *** Надходить глупа ніч – і все жіноцтво сербське Не знає, що йому із розпачем робить, Ридає пісня: аххх! Мої покинуті жінки, жінки єврейські, Не відають, куди подіти сльози їм, І мовчки стогнуть: ммм... Надходить ніч – гусляр про ніч для ночі грає, І сербські ті плачі вливає в кров мою І в бідний мозок мій... 353

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Ні, то єврейський плач – мої дружина й мати Так плачуть, хоч розбий це божевілля, Вгати у гору – й геть!

ІНШІ ЗБИРАЮТЬ Інші багатства під себе гребуть, Скарби стережуть і видзвонюють злотом Удень і вночі. Що їм плачі і волання твої підневільні! Що їм до тебе? У кожного – доля своя: Тиша в кутку і просолене горем безмежжя, Небом натхненна пісенна душа, Думки прозорий кришталь. Йду, ніби стовп, ніби жезл королівського болю, В наверші моєму пекучим цілунком золотіє небесне зерно. І я певен, що Бог височин – тільки Він – мій єдиний Володар, Бог. І стеле мені навмання всенький світ галасливі дороги, Їх долаю щодня – шлях куриться, він попіл, Він прах! “Та кого я люблю над усе – бережу, збережу, Думку, квітку троянди, душу світу, мені не чужу, Наче пісню розквітлу мою – –” Вперше саме вночі квітка слова осяяла сад. Не просив я любові, окрім однієї – до Бога, До Бога! Я вслухавсь у пітьму опівнічну – і всесвіт відкривсь, Серце власне почув – калатало воно в тій безодні В такт зі всесвітом – гамірний будень вколошкавсь, І почув я просвітлені неба плачі Понад жаб і собак не позбуту іще колотнечу; І єдине, про що я молив, – відповісти на поклик Того, Хто володар над морем і садом земним здичавілим: – Боже! 354

УРІDЦВІ ҐРІНБЕРҐ

ПРИЙМАЮ ВСІ МУКИ Приймаю всі муки любові І долю в пісенному слові. Душа, що вже променем стала, Вихоплює грані кристала. Хоч землю єством своїм чую, У небо, до Бога лечу я. То мучні святі молитвами – Як райдужний міст поміж нами. Це як у весняному лісі Сплітаються квіти і листя; Як обрій на заході влітку Рожевий рушник полю виткав; Як ріки – до моря прибоєм, Як хмари срібляться журбою. Шлях пестить і сяє до тебе – Незчувшись, ступив я у небо Ще перш, аніж стану тут прахом, – За обрій – засніженим шляхом...

ОЦЯ ЗЕМЛЯ Оця земля, де місяць квіти сіє, Гілля вербове струшуючи ледь, Де мармурові замки – оберегом Блакиті й врунам зерен золотих; Оця земля, де джерело пісенне, Де Божий Дух стоїть віч,на,віч з нами, І де з дерев Його птахи вітають, Заледве день випурхує з гнізда; 355

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Оця земля, де ріки сліз прозорі І де душа про забуття не знає, Де стигне з туги вітер опівнічний І будить стогони пісенних струн – Там янгол в осяйній дівочій вроді, Золотокосий, із очима ночі, – Блукач, він прослизне в найменше вічко, Замешкає в найглибшій таїні. ЗІРКИ МЕРЕХТЯТЬ... Із Божих небес мерехтливі зірки, То снива поблідлі з тремкої руки... Туман, сивиною сповивши лани, Завіяв непевну межу далини. Заблукана стежка згубила кінець. У річці легенди зійшли нанівець... Коханої лоно завинене, в сні, Як пуп’янок рожі між віт навесні... Дитинно ще дихає цноти наїв, І груди, мов яблучка – білий налив... Та вітер зненацька у простори звівсь І в горній храм Божий цю думку відніс... У СВІТИ Допоки є спокій в мені і навкруг І дні топлять в річці промовистий погляд, Я світ обіймаю, Світ горне мене, Купаюся в нім. Пірнають у небі птахи, Омиті, окрилені співом, Дерева свічаду ріки 356

УРІDЦВІ ҐРІНБЕРҐ

Секрети звіряють... Притишую крок мимохіть, Щоб втрапити в такт часоплину – Пливу у гондолі моїй, У Венецію лину... Молитовно, безмовно опускається ніч, Духмяна й бездонна, Несходима, мов хащі тропічні... Та в пітьмі вибухає – міріадами – сяйво зірок, Синій шовк у мінливих адамантах роси... Я дихаю глибше. А Венеція спить – Йде по морю від місяця хвиля луни, Перегодом зринає звідти, із далини Голуб, ніби засніжений, Із листочком гірким У загостренім дзьобі. І не туркіт, а думку він зронює з вуст, Зрозумілу у слові: Звідусіль, крізь кордони проривається день, Звідусюди, крізь нетрі – світання. Вивільняючись, море скидає шторми, Й дослухається чуло, І ввижається: ось!.. День випурхує з,під покривал у жіночній красі, Ковдру ночі скидаючи вітру на руки, Відкриваючи зорові звабне тіло Венери... Тільки голос, Як відьомський вереск, Виринає у світ самотужки, І заходиться криком, І луною вигулькують нетрі, І спинаються відгуком ріки, І відлуння – у власній крові! День розвиднює погляд у нескорені води – І підхоплює крик. Та у втомі хода знемагає (Бо ти теж тягнеш той же ланцюг...) 357

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

А гондола пливе У розлючене море – Тільки зірка Венера, усталена з ночі, Стереже своє місто – вічну мрію твою... Два кільця ланцюга коло ніг Обвилися, мов гаддя зелене... Придуши обіруч Глотки власної Дике волання, Наче голову дерева, Втримуй свою, Дослухайся до вітру виття Й захлинання у хлані...

ПІСНЯ ВЕРШНИКА Подаленіли землі батьківщини, Де в розпачі ровесниці мої, Де квіти у полях моїх пожухли, Бо більш нема кому їх поливати. Моїм ланам нічого більш не вродить, Бо нині вщерть вони просякли кров’ю, Розпуклий рясно жар троянд червоних Вже інша вершниця збирає там...

УРІDЦВІ ҐРІНБЕРҐ

ПОЕТ

a Мій друже, я малий син людства – визнать мушу, Але уява нам окрилює серця і душі. Плачем і радощами наша пісня гордовита Проб’є і стіни, сенс і голос давши світу. Палюче сонце очі випече – остудить вітром; Тіла, як стовбури, борвій згинає – витримаєм; В моєму серці сяйво всесвіту і ніч космічна; Єство моє людське глибини хмар просвічує. Так, рід людський – мій рід. Як дерево долини, Корінням п’ю земний живущий трунок я. І крона в небеса нестримним током лине. Орел – мій оберіг, крилата тінь моя.

b Що вічне забуття тобі й мені, мій друже!? Ланцюг тремтячих тіл – як бранців, нас ведуть. Та знаю, в нас обох скорботні крила тужать, Щоб над Олімп здійнять пісенну нашу суть... З безодні наших душ б’є місяцевий промінь, Висріблюючи млу, притлумлюючи хвилі; Як ловить слух людський їх невгамовний гомін, Здригаються серця в пісенній владній силі.

***

358

Вітчизни далеч – неба багреці, Здриганням чорним лан в серпанку сірім. Я пізнанням найглибшу прірву зміряв, Упившись кров’ю у нічній ріці.

Вчимося самоти й мовчання вічних скель І губимо могуть в нічні непевні миті, Хоч зроджені в крові впокорених земель, Поживою для змій у цім імлистім світі.

Туман прибрав цю землю щонайкраще, Притишив стогін, щоб з кривавих плям Благословив світанок учорашній Вітчизни далеч із найглибших ям.

Леліяти красу улюблених долин, Олімпу вічний сенс і серця злет небесний; Опівночі, мій сміх залюблений, долинь! Як довго я чекав, коли мій схід воскресне! 359

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

МОЯ ДУША ДЛЯ ЩАСТЯ ЯНГОЛЬСЬКОГО… Моя душа для щастя янгольського зроджена, Хоч голова – без німбів, без корон, Я не стою у черзі безсоромних, Що ятрять списом стогони пітьми – Ледь втримую рясне квітуче віття, На півдорозі прихисток від бур. Мій аромат, як прибережна скеля, Що пропорола здичавілі хвилі, Аби спізнати таємниці світу, Що лоно прірви випалили вщент. Вночі, коли поселення безлюдні, Й моє волосся змащене вітрами Й росою неба, – душу спокушає Оманою святою – Я знаю, янгольська рука незрима Людину німбом пісні коронує, Що місячного сяєва тендітніш… І з клітки скель морська звільниться діва, Виграючи на срібній арфі хвиль… Я дослухаюсь: то моя кохана, Чи, може, янгол мій?

ХІБА ЩО МОЄ ТІЛО... В оболонці тілесній моїй Зі скарбами кісток у глибинах Перехлюпують прірви морів – Височінню неперебутньою І зануренням в тінь долин. Місить серце між пружних долонь І світання, й вечірню молитву. В пісні, що я співаю, розжеврілим дзвоном розлито – Денний плин, Мирний спокій олив. 360

УРІDЦВІ ҐРІНБЕРҐ

ЗГОДЕН НА МУКИ Вклонюся кожній з любовних драм – Всьому, що доля судила нам. На східцях святості душевний щем, Слова огранюючий кришталем. Нехай діяння мої земні, А Боже небо удалині – Моїх молінь святобливий гімн У піднебессі понад земним, – Весняним співом спіткавши ліс, Десь поміж квітів і крон завис; Поміж серпневих застиг ланів, Де обрій заходом полум’янів... Неначе струмом з морів несу У хмаровинні сріблястий сум. Так гарно поміж святих доріг, Неначе небо ляга до ніг Перш, ніж простеле зима в полях Безкраїй сніжний січневий шлях. МУШУ ЗБЕРЕГТИ ЛИЦЕ Я мушу бути на подобу Божу: Блукати, як струмок або як вітер, Вікном на шлях не зводити хатини. Я мушу бути на подобу Божу: Змирити витік, заздрісний до моря, Щоб він вночі співав зірковим сяйвом. Я мушу бути на подобу Божу: Любові безмір умістити в серці, На пустирища йти із мовчазною. 361

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Я мушу бути на подобу Божу: Свої пісні співати самотою, Святого лона слізьми не спотворить. КУПКА ДРОВ На бляшанім даху, навпроти шиб моїх Тріпоче срібна хвиля. То повен місяць ув очах пульсує, Як у ріці... Та срібна жилка, той священний острах Пронизує наскрізно мені тіло, – То самота... О... Ніхто до мене у цю ніч не прийде, Ні до чиїх грудей не притулюсь чолом – О... Он купка дров чатує коло печі На опівнічний час. Опівночі в ній тіні червонясті Танок свій розпочнуть... Опівночі сидітиму незрушно На пружку ліжка, Розчахнувши серце вогню назустріч. БАШТА КРАЙ МОРЯ Башта край моря! Смеркає навкруг Далі, все далі по світі веселім, Бахус вітри поскликав звідусіль: Подув гірський мою постіль гойдає Над споночілим червоно крайнебом. А скрипалі й цимбалісти в блакить Втікають з пожежі гірської, Вмочаючи в золото синю ходу, Награють пісню Бахуса світу. Башта край моря! То кров королів, Колір струмує у жилах пісенних, 362

УРІDЦВІ ҐРІНБЕРҐ

Щоб сьогоденню запліднити лоно Кров’ю співочою. Башта край моря! Розвиднює вир Ложе гори, що, розстелене, вабить І твій виціловує крок... З води виринає назовні ридання, Таке, ніби ніч із западин припливу Виборсується, знівечена, обіруч... *** Як наспів, звістка спостига: любов надходить, Жага дикунських нетрів, серця всесвіт, Де запорука ночі: вічна хіть. На честь жаданої розквітло небо, Духмянить опіум з усіх шпарин – “... Май, вітерець, рознось троянд вітання, Тисячолітні випари землі, Що світ Ліліт величній офірує, Єдиній жінці, втіленій у плоть. Пухкі хмарки, як сходинки із неба, Аби зійшла на землю, як на постіль Для двох пожадливих, жагучих тіл...” Як наспів, розпросторюється безум (Чолом – у сонце, а вустами – в місяць): “Міста муровані, чи вам не вільно Пірнути в прірву – день зачаття Роду?! Ви всі, хто мешкає в палацах, будах, Ходім її співати просто неба, Залишимо напризволяще сонце й місяць, Запліднимо, осяймо сміхом космос...” СОТВОРЕННЯ ЛЮДИНИ Питаю в наймудріших, із засніженим волоссям, У чому таїна початку й скону людства, Що стерпить син людський і з чим він піде звідси. 363

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Вдивляються старі, плоть од гріхів одмивши (Одлихоманивши, просяяли тіла), Напружуючи мудро зморшки чіл Серед скрижалей мов людських сімдесятьох, – Палає світ, як вечорова шиба, Коли в святих очах їм вечір дотліва – (Так в голові моїй думок горять сувої.) – Дитя моє, – котрийсь прорік у сутінь, – Роки й роки досліджуємо пильно Святе Письмо – Про створення людини мова там (здригнись!), Про вчинки, мудрість, про джерела зла і блага, Все чисто про людську появу і зникомість: Все в начерку, у натяках веселодзвонних, Де вітерця нічного усміх до світання; Ходінь по морю диво; безмірів долання, – Та врешті небо прокляне людська руїна, Щоб плоті прах черва довіку жерла... І старців я лишив при книгах їхніх, Щоб місяць пестив ніч в очах у них. (Вони змивали, певно, гріх з очей у ріках) – Вдивлятись в темряву, як у шибки болючі, Зблиск безуму у мене в узголів’ї, Щоб тілом борсавсь у жахливій прірві У закуті нічнім... МЕФІСТО (Фрагменти поеми) * Боги смертні, народи прямують за пруг, Западають у прірву найвищі бескиди, І плодючі лани бур’яни забивають. Мефістофель – живе і глузує з обмежень чужих! По піщинці, поволі він розбещує світ. Над серцями струхлявілих лісовиків Вичакловує зірку спокуси: Звабу жінки. 364

УРІDЦВІ ҐРІНБЕРҐ

Причаровує погляд зоря осяйна, сіє чвари. Навіть море – (хто хвилі його ґвалтував, поглинався найшвидше!) Та Мефісто мости з павутиння напнув, як принади Молодим І старим, Щоб рушали по тім Мості хиткім і непевнім – потопельників зойки – до неба, Тільки регіт Мефіста обсвистує Всесвіт! (Наче в море я Тору впустив, так і не дочитавши...) А на обрії королівська столиця улюблена зайнялася, як тріска, У багрянім плащі полум’янім тисячоокий Мефісто Душі спалені зманює тисячоусто ловецькою піснею, Звідусюди вихоплюючи мільйонами голубів Заворожені палкістю наспіву душі, Щоб забули слова і людське розуміння, Щоб єдине кортіло, дичавіло віднині: Чари жінки. Ласо і млосно злітається шмаття сердець На вогонь, і обсмалені крильця обтрушують попіл У падінні. Бовваніє Мефісто, повстала розпечена плоть, І жагучою згагою співу наповнює келих вогнистий. * Враз почувся мені зверхній дзвін войовничої криці, І скорботне зітхання, й причаєний погляд жалю, – У дівочому лоні м’якім вигравали гітари Далматинську жагу і захмелене гупання гопки. Хоровод – під ялинкою наче – щось вигукував, гепав завзято; Так спіткалися: хтось у куток, ніби тінь, відповзав. Зрозумів я: той хтось був чужий гітаристам скрипаль; Чорний тюль пошматований ледве прикрив голизну. Він не тямив нічого запухлим безоким лицем, Ніби інший, не він, струни рвав скавучанням і схлипом, 365

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Так, немов на Таємній Вечері, дихав тугою наспів отой, Струни кров’ю стікали, мелодії давши життя... Тільки мозок спинний, як тонка волосінь, Вгору,вниз іще рухав плечима. Вщерть налита зляганням, наречена іде в закуток, Виціловує зморшки чола і запрошує: – Любий, станцюймо! Йде юнак, Колесують Його вуха Гітарні баси хихотінням: дурило який! Він танцює і всотує суміш реготу з сивим світанням. * Колінкуй же, людино, законовідступнику, Бо ніде твоїй плоті, блукачу, і місця немає... Тремтячі худенькі коліна сестри: задля чого, Для кого вона полишила домівку свою, Незайману постіль, плодючі поля, І винні льохи, і квітучі сади, І де заблукала, світ за очі з дому гайнувши?! Так, жінка злягає будь з ким, навмання, І награну пристрасть Купують задешево, за мідяки – ба ні, тільки тіло, Яке в закапелку цю ніч вдовольнить. Де є та самиця, яка не віддасть своє лоно, Єдину маєтність, Пестливій руці, що за сяєво плоті заплатить; Та жінка, яка не втече у будинок розпусти, Спотворення душ! Стань прахом, людино, віддайся безтямно Вимозі його. Плюндруй найсвятіше: руками Видряпуй з горлянки приховане злото, Цілуй ту подобу гидотну, Що Тори паплюжить Ковчег! 366

УРІDЦВІ ҐРІНБЕРҐ

Ковчег тільки того й чекає, І Тора мовчить! Покори бо в Книгу Святу Налито ущерть. Рука, розповивши її, Опівнічною зіркою сяє. Звичайно, ти б мусив за ним погнатися, рейвах зчинити, Скипіти прадавньою люттю і порскати кров’ю з очей! Та хто зупиняє тебе, Знадливо шепоче: Тут золотом пахне... І от правовірний єврей спроквола шкутильгає, Зневаживши Божі Свята, у місто оскаженіле, Обабіч устелено шлях Тілами отих блукачів Щоночі, Щодня. * Допоки здобуватимеш знання Про те, хто є насправді твій володар, – Жахайсь гротеском: дні і ночі всі – Вниз,догори – Ти мусиш набувати Невпинно волю, силу, маєстат, Аби невдовзі все пішло за вітром. Волієш насолод щоразу більших Ти, хазяйнуючи в жіночім лоні Всю ніч – невтомно, Відчувши плоттю – плоті кожен вигин І впевнившись, що істина – в блаженстві Щонічнім – А що потому? Пустка у душі. Ти маєш вартувати посідання І дзьобати, як птах нічний, сідниці, 367

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Як голову, тримати обіруч Вогонь голівки; Потому встати, випрати сорочку І випар спити розпашілим тілом, Аби до ранку вже була суха, І знов чужинцем вирушати в місто, І проминати галасливі юрби, І слухати чужі Слова і сміх, І здобувати знову хліб щоденний. – – І втомленим плуганитись крізь розкіш Принад міських, Де сміх терпкий до ночі не вщухає, І голод свій задобрювати чаєм І сигаретою, І на околиці, десь на садовій лаві, У пропасниці битися, накрившись Шатром дірявим Зоряного неба. Дізнатись мусиш, як воно – терпіти, Від самоти у світі Потерпати, Зневаженим красою донь людських... А ті – гарненькі голови так само Поквапно схилять зоряної ночі В обценьки грубих чоловічих лап. Та ніжні очі, схильні сльози лити, Не сміють плакати, здушивши в горлі Свій біль нічний! Вздовж вулиць бігти б, звітривши волосся, Кричати криком: – Світе, болю мій! А декотрі, що сяють у салонах, Їх руки вправні стискують в обіймах, Опівночі проводять неодмінно В холодну постіль, де закрижаніють Під слізними зірками у шибках... 368

УРІDЦВІ ҐРІНБЕРҐ

Щовечора ти мусиш виповзати В чуже приморське місто... Сяйво й синь... І берег, Неначе кров твоя, гуде і стогне, Розпалений матроським п’яним співом І дзвоном з моря, що й вночі не спить. – – Ти мусиш крокувати по землі, В її красі і щасті дослухати В суботній пісні радощі й жалі. Ти мусиш підхопити спільний наспів, Підтягувати приспів, разом з хором Оспівувать загиблих вояків. Та вбиті хай угноюють ліси. В живих, пришиті, наче дротом брили, Ще теліпаються і ноги, й голова. – – Ти мусиш дичавіти, як прапредки, Із безліччю самиць, що впали в око, Злодійкувато вламуватись в ніч, Не помічаючи, як тій на зміну Сивіє день, Виорюючи зморшки Стражденним чолам... І все глибша, попри гамір, самота. – – Ти мусиш придивитися до світу, Де так багато рук, худих і ґречних, Здіймається в небесну синь благанням По милість Божу – Йдуть сухотники по смерть. Ти мусиш опустити погляд нижче – Як той, що правду вдень із ліхтарем шукав, – В розриті ями, наче у безодні, Де з,поза спини сяятиме ніч, В якій злягаються твої жінки, Іще самотніші – в могилі. – – 369

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Побачивши все чисто, все збагнувши, Відчувши, переснивши і змішавши, З єдиної сльози зродивши слово, Повіриш в Бога, зійдеш на Олімп, Як жертва, мовчки, Сходинки найвищої сягнувши: треба! – Тепер єство твоє наставлене на путь, В самім собі жах вкарбувавши кров’ю: Так,так, у цім бутті Мефісто – цар, Тому це все Є страхітливий поглум: І ночі, й дні, І вгору, і з гори! * В долині панувала ніч – але чи ніч насправді? Не чув, про що дерева з вітром домовлялись. І зовсім не нагадувало постіль Те, на чім я, оголений, сидів, – Валун, з гірського вирваний підніжжя, Піднесений морським могутнім валом, Щоб головою велета здійнятись, – Вжахнувши світ сліпма проваллям вікон, Дверима рота зіпнувши злостиво, Де бранцем в самоті довічній скніє Дух. Палила повня сонцем синє небо, Скипало море пристрасним пеаном, Та завузька старіюча гортань, І захлиналась хлань воланням власним! Хотілось хвилі вихлюпнути й дибки – Горою стати, Оборонцем тверді. Захрипле море відпочинком нудить, І хвиля горне темні плечі жінки,ночі, Цілує груди, тихим сплеском руки пестить, І миє місяць голову боввана кам’яного: І визира з безоких вікон мука, 370

УРІDЦВІ ҐРІНБЕРҐ

Зіниці зіркою питання мерхнуть: “Скажи мені, сестрице,мандрівнице, Що робиш тут, в моїм колишнім світі? Бачу он: Мільйонами мій люд жене кудись Мефісто. А я зарадити нічим не можу, бо у путах – Я, сестро, жду світання рук людських, Але вони, ті люди, все не йдуть... Скажи, що далі буде?” Окатій зірці сонна повня мовить: “Твій голос мені знаний, десь його я чула, Але тебе не знаю... То питаєш про світ і шлях? – Можливо, він тобі й відкривсь – колись... Доволі смутку. Ну, світ є світ; в нім дні – несамохіть – ночам на зміну: Мефісто – цар, Хоч дикунів твоїх мільйони за ворога і мають. Але і камінь з часом стане шовком. А далі – що ж? – – Жируй або Тікай: Оманна манна: Серця людські до злагоди не ласі – до крові й злота”. * Ти, світе, як дитя злодійкувате, Поцупив з батькова обличчя образ Бога І розчинив його в лазурі неба, Натомість освятивши власне тіло, Усе його побожно загорнувши У шати, Що, напевне, батько й виткав. Віддай мені любов, небес блакитну цноту, Відтяту плоть і сонячну корону І щире щастя у твоїх очах! Хай ще мені сяйне твій час розквітлим снивом, Твій перший журний плач, як жах перетривалий, Зблисне з безодні зоряною ніччю. 371

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Як я жадаю, щоб минули муки Світу! Бо нині світ Не той, забувши, хто його Отець Всевишній. – Подобу Бога, світе, загубивши, Ти заповіти не шануєш Величних предків. – – Ремствуй! Бо п’єш отруту із грудей сифілітичних неньки! До тебе, світе, йду, людська дитина спрагла, По той напій цілющий, що б згасив пекучу рану, Жагучу ватру – вічно спраглу хтивість, Що ядним соком точиться з єства, – По відпочинок, забуття солодке, По звільнення від мороку гультяйства. – Що спрагу блукача втамує? Тільки смерть – Буденність іншого не сприйме порятунку. Життя – підпалена пустеля, і не більш. Ні затінку у ній, Ні втечі з неї, Приходиш бо сюди Не до святинь – чужий в святому місті, Із праведним тобі не по дорозі – Твій гріх, як в будь,кого, – гризота звіра – То захмеліла хіть несамохіть сурмить: Вхопити будь,чиї, так само спраглі, губи І, мов льодяник, виссати до решти, Бо ми таки ссавці. – – І він, без імені, старезний жевжик, Додасть несправжніх прянощів до страви, І хіть – волосся дибки – Смерч у лісі – Женеться, вчувши звабний шурхіт шовку, Дзижчить у жилах жадібна жага... І чарівні Підморгують зірки і крутять дзиґу, І там, в пітьмі духмяній поза шляхом, 372

УРІDЦВІ ҐРІНБЕРҐ

Він, хтивий, ногу підставляє – буць! Ніхто не встоїть – впав колись отак Саул. * Дивись на згасаючі ліхтарі, Єдиний ще мрячить над містом – о, так: Жалоба у місті, У місті мерці. Далеко іще До розвинення ночі, І місто скидається в пітьмі на голову жінки, Прилігши покірно мені на коліна, У човник долонь. Оглухли до видива вуха. Оглухлий, Не здатен почути жіночих ридань, Плачів споночілих. Та їх відчуваю на доторк я, руку простягши, Зануривши ніби оголену в море, Освячую сяйвом її найчистішим. Волів би і я заволати: – Чом день забарився? Чом ночі Крокують урочо вздовж вулиць Замість у постіль влягтись? (О, горе мені, що намислив таке не при дні!) І марно холоне Давно в узголів’ї Глек, повний по вінця Снів кольору прірви. Простелює ніч Хустку чорну – Сповити сп’янілий, Розхитаний світ І мене в нім. – – 373

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Випрошую ранку і дня золотого – Розправити плечі І скинути з серця Нічне оніміння, І світ розбудити: Гук! Гук! Та чую натомість: – Скній! Цить! Занімій! * Дорога триває. Та міст розвалився, Глузуючи з пішого десь із води, Глибокої й темної – Не перейти мені... Чийсь голос у відповідь слух мій торкнув: “Дорога триває, Та міст обвалився, Отак за водою І власне життя Пустити – що далі?” “То що з ним робити? І в кого питати, Чи мій порятунок – Зворотна хода? А де ж притулити цю кулю єдину, Що палом палає на плечах моїх, Важезна, мов гиря? –” І чую у відповідь жовчне й жорстоке: “А лобом об стіну! Ти смокчеш цигарку, Затруюєш димом науку шкільну... В помешканні – нудно, У ліжку – самотньо, 374

УРІDЦВІ ҐРІНБЕРҐ

То вийди провітрись, Он бреше собака, Злигайся із ним...” “Та серце тріпоче, Щоночі нагадує Так, ніби читає чийсь лист призабутий Про кимсь невідомим залишений скарб, Що здалеку сяє любов’ю і щастям знадливим?” У відповідь чую зневажливе: “Дурень же ти! Забуте? Ха,ха! Та ніколи й нічого! Можливо, юначе, Що ясність і конче потрібна, В ній дихати легше – То треба скоритись, За чим же твій жаль? Те двійко малят знане лиш поокремо, – Як звуть, нагадати? – покора і розпач. А серцю з колиски Знайомі обоє, Знайомі обидва – Допоки, юначе, ростуть в тебе нігті, – то й дряпайсь, Зубами вгризайся, Гарчанням, хапанням – Ніщо не вертає ніколи, Зірвали мости”. * В імлі понад ліжком я дерева чую зростання У спільнім зі мною відлюдді, І мрячить з його розгалужень Прокляттям Отруйна роса 375

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Людської самотності в світі. Хоч стіни наопаш – те саме повідає пустка, І море безсонням у постіль пустельну Самотній вустами не вислинить острів. Та я – я, свій зранений рот розчахнувши, уп’юсь... І поки напій той коштовний спиваю, Себе забуваю, свій стан позбуваю, І в ніч, де не спиться, Тягну, як п’яниця: – А,а,а... А ніч блює жовчю, А ніч Впивається в жили увіч... І знову, знов рушай туди, в червоне займище пожежі, Зґвалтованою головою пірнай у ворохобну ніч, Де голови дерев скляні скалками дзвонять, Де ночі обважнілий плащ на плечі тисне. Нарешті день. І власне я в оголеності край дороги, І постає у погляді уяви Увіч, Увіч: Позбувшись Бога Й людської подоби, Посиротіле, йде моє життя, Як двісті сорок вісім спільношкірих, І глипає очима на схід сонця. – – * То хто ж я є, І що я є, Оте членистоноге, Що тільки кроком розрізняє світ Й себе у світі? Я ниціший од грудки коло шляху, Од ясена самотнього у полі, Од птаха та од гада,плазуна. 376

УРІDЦВІ ҐРІНБЕРҐ

Сміятись можу: ха! Стогнати можу: ох! Хитати головою Вгору,вниз, І на всі боки, І на всі часи... ..................................... * Дерево моє, рости, проростай у вічність, Віднаходь в ній місце для коріння й віт. Хай весна зелена, літо золотаве, З чорним сріблом ночі вітер заграє, – Я гніздо змайструю з плетива галузок, Заспіваю звідти я тобі пісень – Ти дослухатись мусиш, Ти дослухатись мусиш... Так судилось мені, Доля так повеліла. Душе мій, ходімо, нам шляхи відкрито, Настарцюймо в людства на рукопис лих, Бо жене й батожить день, як ту худобу, Вечір краде потай світло із шибок, – Зсунемо фіранку, зазирнемо в хижку, В узголів’ї гляньмо, як цілує жінка Жовчні й остогидлі губи чоловіка – Жах відчуй, що в тілі найдорожче корчить, – Ти про це маєш знати, Ти про це маєш знати. Так судилось мені, Доля так повеліла. Гей, вперед, мій човне, в заздрісні висоти, Де наказу вітру відгуком – вода, 377

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Скрик той підхопивши, чайки шаленіють, Наче темне серце моря б’ється в них – Коли рибу танець у безодню зманить; Аж блакить небесна чує пісню вод, В місячне й зіркове огортає сяйво, Мінячись у темнім коливанні хвиль. – Ти це маєш відчути, Ти відчути це маєш... Так судилось мені, Доля так повеліла. Тягніть, мої м’язи, олівцево,свинцево,офірного воза, Нехай повсякдення до берега моря докотить, Неначе із воза засіється в море зерно, Що каменем кане, задивлене в оберт сузір’їв У згублених в далечі синіх глибинах небес, Зануриться в землю, заплющивши втомлені очі, Вночі захолонувши зірки цілунком гірким... Так судилось мені, Доля так повеліла. * ...І наді мною птахом зринув жах І тінь мою відтяв від мого тіла... * Незвична легкість, мов тягар життєвий скинув, Так кожен з нас людську подобу уподобав І цей скелястий світ життям обдарував, Розчленувавши плин життя на дні і ночі У ланцюгу, що спільним визначає голос крові; Вдивляючись із глибини бездонного провалля У дійсність, – впоратись із боягузтвом неспроможний... Очам примарне постає видіння: інший хтось, У кому незбагненне відчуваю, 378

УРІDЦВІ ҐРІНБЕРҐ

Одвічних марень виплід, Що по світах шукав, Випрошував у неба – – Я скуливсь у кутку в єдиній з молитов: Ти, хто людських спіткань стежини переплутав, Ти, пурімшпілю1 долі виконавцю дзиндзоокий, Ти, чашнику отрут у кожен щасний келих, Музико хтивості у стишених ночах, Ти, потягу пожадливої згаги, Ти, речнику її: бог праведних уявний На срібнім березі далеких вод незрушних, – Яви своє лице! Хай гляну в очі прірви, Нехай тривалий твій незмигний погляд Життя зі смертю сплутає в мені. Якщо я мушу вмерти як людина, то нехай Помру з твоїм ім’ям жахливим на губах, Ввібравши в очі образ, що спотворив, зламав життя, Лице несхибного ткача моєї долі! В глухім куті – людська мізерна постать Навпроти велета, найбільшої з істот: Мефіста. І жах здирає шкіру з кістяка, кров крижаніє, Немов у жили морок налили... Відлунням лячним Розкочується голос потойбіччя, просотується в дух: “Яким я чином це обличчя бачу? – аж він не має власного лиця! Це тільки образ, тільки маячіння, луна чогось У різних вимірах людських і діях, Мільйонноокий погляд розмаїття світу”. “Я – мікрокосмос, я – пустелі подих, Любов розквітла і шаржована покора, І нуртування сил, і негараздів безмір, Безгрішна пам’ять, а в уяві – пекло, Підозри острах у сифілітичнім роті, Старі кістки на вістрі ревматизму, І слух, що повен вщерть кінцівок старцюванням... І я сміюсь губами не своїми, 379

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Гримасою Бурмосячи чоло; І плачу не своїми я очима, Чужим погрожуючи батогом Віддаленому світові: в житті Тілами надолужується втеча. Так, я в усьому й скрізь! Я перехрестя суперечність, Різець, який холодну брилу кам’яну впокорить, Зі сну виплутуючи дух, що заблукав у плоті, Я той, з ким пам’ять мозку виплекає думку... Тож постань – – Гудучим дзвоном, ліхтарем на розі. Але дерева хтиві люд під’юджують у світі Супроти хвиль уперто веслувати, на гітарах Сваволі вод своєї награвати – пісень, що їх навчили матері – Мелодій цноти, серенад жагучих, – І води, мов розчесане волосся, м’яке й духмяне, Все спромоглись накрити й приховати, – Ти – віднайди – –” Отак мені надиктував Мефісто. 1

пурімшпіль – весела музика й танці, химерні вистави на свято Пурім

— —

Мойше КУЛЬБАК – qablvq (1896 – 1937)

hwm

Мойше Кульбак народився 5 квітня 1896 року у Сморгоні, під Вільною. (Оскільки пропонована поема значною мірою автобіоO графічна, детально зупинятися на сім’ї та молодості поета не будемо). Навчався майбутній поет спочатку в єврейськоOросійській казеній школі, в єшиві, потім у єврейській школі у Ковні. У роки І Світової війни був учителем в єврейському будинку для сиріт. Писав вірші спочатку івритом, але потім перейшов на їдиш. У 1918 році мешкав у Мінську, з 1919 року – у Вільні, де й видрукував свій перший вірш “Штерндл” (“Зірочка”), що став народною піснею, і видав першу збірку “Ширім” (“Рядки”, 1920). Написав символістськоOромантичну поему “Ді штот” (“Місто”, альманах “Вайтербух” [“Подальша книга”], Вільно, 1920). 1920Oго року їде навчатися до Німеччини. 1923Oго року повертається до Вільни, викладає в гімназії та єврейській учительській семінарії, був обраний головою заснованого 1927Oго р. єврейського ПЕНOклубу. Пише драматичні твори, прозу, вірші. Тривожні, позначені прикметами “червоного часу” урбаністичні картини, сюрреалістичні образи сільських євреїв, органічно пов’язані з природою рідного краю, – у поемі “Райсн” (“Білорусь”) з книги “Нає лідер” (“Нові вірші”, Варшава, 1922). Пише історичні твори з філософським підтекстом : “Яків Франк”, 1923, роман “Мошіах Бен Ефраїм”, 1924. Новий роман “Монтик” (“Понеділок”, 1926) – про відчуження від народу євреяOінтелігента. Гумористична поема “Буне ун Бере”, 1927, де невірогідність реальних подій підкреслює земне підґрунтя поетичної уяви. 1928Oго року переїздить до Мінська, де продовжує писати, перекладати і друкуватися. Перша частина великої повісті “Зелменянер” (1931) зустрінута нищівною критикою “пролетарських” функціонерів за іронію та гротеск, за тепле ставлення до т.зв. “негативних” персонажів. ПоемаOсатира “ДісневO ський Чайлд Гарольд” (1933) свідчить про творчі можливості автора, що розвивалися аж до... так, ви здогадалися, – до 1937Oго року, коли поет був заарештований і розстріляний (за іншими даними, загинув у таборах 1940 року). — —

380

381

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ДІСНЕВСЬКИЙ ЧАЙЛД ҐАРОЛЬД І Вокзал. Вікно. Обличчя квіт. І люлька у вустах схололих. Юнак рушає в білий світ Ні з чим, лиш серце б’є на сполох. В кишені – жмут відчайних віршів, Сорочка й жменька тютюну... Все... Батько,кравчик, ревно віривши, За сина молить чужину. По рейках рейвах: паротяг. Геть, лихварів ненатлих лаво! – Ну, що ж,– гадає він,– життя, Можливо, не найгірша справа... ІІ Вагонний набрід – люд з усіх усюд. В пенсне у стилі “ретро” схудлі вдови, В лампасах генерал, завчений фрунт, І довгі польські вуса гонорові. У кожнім оці, як більмо, лорнет, І – глини залишком одвічним – Не тіло – ліплений хребет, Що прагне стати тілом чоловічим. Буржуазія на усі вокзали Пре із дверей російських, пнеться з жил. А він свою смердючу люльку палить, Спостерігач, курець – чи пасажир. ІІІ Осіння мла. Теля біля криниці. Гай в синім сумі – дощова пора. А потяг поповзом в кордони тицяє, Зі станцією кожною вмира. Вокзали хворі. Пізній тиші зле там. Полоще хвища телеграфний дріт. Біжать стовпи за тінями услід, І зблискують зловмисники,багнети. Там більшовик! Цигарку мне зубами І скошує обачно око. Мовчить вагон. Втуливсь у скло лобами І сторожко вслухається у кроки. 382

МОЙШЕ КУЛЬБАК

ІV Рік дев’ятнадцятий. Завзятому курцеві, Що романтичних чтив гурман давно він, Світ бачиться, немов роман знавцеві, Аж включно з громадянською війною. Довкілля дослухатись – дивина: Гасання гасел, стягів обертони,– Історій револьверних імена Вишукуючи Натом Пінкертоном1. Гарматний гуркіт у завулках міста, Каски німецькі – в бруді й баговинні. І з переситу лускаються мізки Новітнього Рінальдо Рінальдіні2. V Не зчувсь, як в потяг сів. Є намір – вчитись В Європі, бо єдиний фах – пташиний спів. Хтось робить революцію, а чим ти Відповіси? Сталевий день доспів. Мов змії, рейки. В погляді гарячім Ялиці білоруської сльоти І каламутна річка. І незрячі Стовпи на ліктях змотують дроти. Скінчилось рідне! Дошкуля тривога. Несила мовчки, хоч вагон мовчить. Пасе непевний обрій, як облога. І срібні сосни намовляють: цить! 2 БЕРЛІН VІ Привіт, Європо! Морем викида Купців московських на Курфюрстендам3 ; З мільйонною готівкою народ,– І поміж – халамидник Чайлд Ґарольд. Хай хваляться грошвою,мішурою, Він вищий, і нема чого втрачать, Ось він застиг біля двірцят* героєм, І вся Європа у його очах. О земле! Чом од електричних істин Дроти гудуть? Шампанським кров бринить? 383

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Чом кожен робітник стає марксистом, Тоді як Кантом кожен крамар снить? VІІ Плив літній вечір. Ґвалт і грай Коло вокзалу не вгавав. І паротяг міський, трамвай У небо вуса настромляв І дзеленчав. Рекламних зблисків Жахалось небо. Радіо ревло У вуха телепням берлінським: “Усе зер ґут! Ще краще, ніж було!” Сліпило кабаре, всіх ваблячи собою, Годинник нюрнберзький бив дев’яту. Сп’янілий першою берлінською добою, Курець столичну всотував посвяту. VІІІ Які там в Чайлд Ґарольда страви? Чи бачив ласощі колись? Гінкий, чорнявий та кістлявий, Охайний, хоч не поголивсь. На нім – кравця безсонний витвір, Що сам – бідак із бідаків. Куток найняв, найнявся мити У ресторані тарілки. Та щоб назватись європейцем, Берлінцем чутися щодня, Потрібні не думки, не пейси – Піжама, збур і цуценя. ІХ Белві4 принишкла. Світло з,під порт’єр Хазяйських – не для тих, хто ходить пішки. Пантрують там, як павуки, рантьє, Пролежують свої ампірні ліжка. В авто сни дивиться водій, Дідок жбурляє в Шпреє крихти І смокче паценхофер5 свій. Курець наш, взявши томик Фіхте6 , Все роздивляється довкола, Понад водою. Диво з див! 384

МОЙШЕ КУЛЬБАК

Неначе весь цей світ казковий Вчитав, мов книгу, й підкорив. Х Курцева господиня – стара ґава, Пробачте, фройляйн Вейхерт, стара діва, У рококовім будуарі мляво, Годуючи канарку, пирха димом. Вісімдесят хазяйці, пташці – сорок, Шкода обох сердег мені сердечно: Зажити віку – це іще не сором, Але втрачається з роками дещо! Весна не їхня... дзюркіт вод... травичка... Той лейтенант... проїде пам’ять верхи... До співів сива пташка губить звичку, І гороїжиться, як ґава, фройляйн Вейхерт. ХІ Курець до серця господині, данке7 . Вісімдесят їй, хлопу – двадцять шість. Щоранку він зустрінутий сніданком. Канарка знічена, вона не їсть. І з,під повік слідкує пташка свійська, Як намина він, щоки надимає, В уяві: самовар, мороз сибірський, Ведмедів, козаків за ним немає? Тікає фройляйн Вейхерт чимскоріше У рококовий будуар свій звідти. Канарчин тільки свист ґвалтує тишу, Як наш курець збирає посуд мити. ХІІ Чорнявий веселун, Росії син, Напомацки зав’язує краватку. На дах омнібуса вмостившись, він З газетою знайомиться приватно. Повз Бранденбурзьку арку шлях веде, Де переможні коні здичавілі Зі славою! (... Хто б вимив їх, та де... Звитяжці, що купали, сплять в могилі...) З Савіньї,плац8 злітає рій музичний, Берлінські розспівалися пташки. 385

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

“Гец фон Берліхінген”9 його до себе кличе. Вилизуються з ласощів кішки. ХІІІ Є в нього друзі. Двоє кавалерів, Мистецтвом виснажені і худі – Юсуф Або та Еріх Дерне, Минулих днів уламки молоді. Або – араб, романтик він і скульптор, Неначе місить в пальцях місяць він. Коротких кучерів, аж синіх, купа, Дбайливо зліплений зі східних глин. А Дерне – скупаний у Шпреє, Собі – промовцем і взірцем, Він – витончений європеєць Із ртутним тілом і лицем. ХІV Сиділи ввечері в кав’ярні, Пливли обличчя крізь димок, Дим непересічних думок, Про Лао,цзе10 знання примарні; Щомить гострішали слова І шліфувались афоризми, Гула, перегрівалась грізно Машина думки – голова. Поет берлінський об любов Відточував блискучі станси. Край столу вже дрімав Або, А Дерне мовчки хилитався. ХV Берлінська ніч у сяйві тане, Лоскоче ляскотом джаз,банд. Чого в Європі прагнеш, бард – Культури чи кафе,шантану? Он геній бірж, негоціант, Червоний, як варений рак, На карку висне чорний фрак, З потилиці поглянеш – грак, Правиця – ратиця м’ясиста. Спиває трунок багатій 386

МОЙШЕ КУЛЬБАК

Джаз,банда симфонічних мрій, З колоній – негра,танцюриста. ХVІ Серветка навкруг шиї – звичка панська, Виблискує проплішина тарелі. У кризі мерзне пляшка із шампанським – Якої ще культури чи холери? Так будьмо! Ми ще не мерці! Хай черрі,бренді скло скривавить! –“Твоя щока моїй щоці”,– Солодкий носик Гретхен славить. Підносить розум твій джаз,банд, А танець живота – натуру. Тут, у кав’ярні, званій “Штранд”, Якої ще тобі культури?! ХVІІ Зашореність зазнала з ним розлуку, Хоч необхідний, та щемкий розрив. Або задумливо потиснув руку, І сенс життя сам Дерне їм розкрив: – Що заважає вам купити Собаку – от ви і Творець, І світ. Корисно спати й пити, А книги шкодять. Хай їм ґрець! Ловити мить, найвищий клас, З життям пограть у преферанс – Для джентльмена слушний шанс, Щоб не сміялися із нас! ХVІІІ Хтось полюбля думки в свитині – Хоч афоризм, хоч каламбур. Сягав тут Дерне понадтиння – Аж до загибелі культур. Читав думки араба, змієм Курця він знаджував: ходім У синій філософський дим, Де що,не,чую,розумію. Так солодко, пізнаючи: От Шпенґлер, Ґеґель, Ласкер, Шіллер – 387

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Слова, як з печі калачі, Хоч кров сповільнюється в жилах. ХІХ Вслухався наш курець. Вже він Розпізнавав, що чого варте. Ген старий Міхель бив у дзвін, Музеї вабили, театри. Ґранах11 у сцені трагедійній Стікає кров’ю... Мойсі11 спів... Пливуть пелюстки,балерини. А вірш сконав і засмердів... Це вже агонії відлуння. Миттєва смерть... Солодкий пунш... Експресіонізм не надто юний... І дадаїзм12 ланів і душ... ХХ Та був один куток, де прохолоду Курець відчути сонцедайну міг: В музеї “Кайзер Фрідріх” насолоду Спивав високу й чисту, наче сніг. Віки минулі в дар столиці Лишили і плачі, і сміх. Зі стін дивились італійці13, І Ботічеллі поміж них. І дивно, вийшов із кімнати, А в душу сяєво вмістив. І зроджувався в мозку натяк, Що час повз нього просвистів. ХХІ Так Чайлд Ґарольд відкрив, що щастя Приховане в старовині, І в кожній миті, в кожнім часі, Хмільніш, аніж в старім вині. Чи перебродить в голові: І Сендерл14 в ній, і Ломоносов. От європейцем і живи, Як був у Наровлі філософ. Та підхопила течія Після нічного поцілунку: 388

МОЙШЕ КУЛЬБАК

– Мов повітряна куля, я, На шворці, що згоряє в’юнко. 3 КРЮЧКОВ ХХІІ Видніший біля ліхтарів Небесний бруд останнім часом. Або знайому тут зустрів, Біляву пташку з Танцен,штрасе. У білім з голови до п’ят, Вузенькі лодочки для вальсів... Сміятися, як люди сплять? І слів десятком обійшлася. Він не дививсь на не свою, Не зазіхав, не залицявся. Вона ж, змінившися з лиця вся, Сама шепоче:”Ай лав ю!” ХХІІІ Догулювали в ательє В Або, там повляглись на килимі, І кожен самогонку хилить, Аж небо вже й світанок ллє. Захриплі голоси непевні Задумано рахують знову Пусті бляшанки з,під консервів, Пляшки порожні з,під спиртного. Білява пташка в напівсні Зеленим липне павучком: “Пустунчику мій, поясни, Ти часом не козак Крючков?” ХХІV –“Ні, любко, я не гер Крючков, Спокійно спи, дівча, не рипайсь... Козак я шкловський. Чула Шклов? Мій тато в нім – найстарший рицар, Фон Айзншер... зводить нанівець Гарячу бульбу, дай Бог дрова. Він з діда,прадіда кравець, Хай буде вік живий,здоровий... 389

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Отож, пташино, трелі ти Розтринькуєш не в тому лісі. Світає. Чуєш? То лети Чимшвидше, пташенятко, звідси”. 4 ВЕДІНГ ХХV Хололо небо, чорне і величне. Велосипедики настирні Розсортували люд фабричний – Пішли ліхтарники з майстерні; Повії працювали й шупо15... Ще під зірками місто тліло... Світанку ледь очима лупаючи, Поволі трійця прохмеліла. Ще б пак! Півночі – кабаре, Джаз,банд, вино, презервативи... Вугілля А.Е.Г.16 жере Із “Борзінга”17 локомотивом. ХХVІ Вже витріщилося незмигне сонце На Кельн і Ведінг, ненажерні пельки. Як принца Ґоґенцоллерн охоронці, Мигтять по Рейну хвилями шинельки. Поштар п’є пиво, чорне з диму, Грубезний дзвоник над дверима, Кулеподібний бевзь імлистий – Напів,святий, напів,нечистий. Дими ростуть, мов чорні маки – Від виробництва маргарину. На шворці ковдра аж підскакує. І півднем ваблять мандарини. ХХVІІ – ХХVІІІ Гер Тісен18 – гер поліцеймейстер, Рейхсвер – це також гер Тісен. Ти пишеш у партійній пресі? Затям же, Гретхен, в чому сенс. Ти в луна,парк із юнаками, Чи в цирк до Буша19 з ними йдеш, 390

МОЙШЕ КУЛЬБАК

Геносе Ремеле тут теж, Геносе Нойман піде з вами. Мене кохаєш – чи спасе Від безробіття твій цілунок? Я теж люблю – та над усе – Тих герів на голодний шлунок. ХХІХ Ти просто граєш з вітром в піддавки, Ти розходився, кактусе, не в міру, Ти – кулачок дитячої руки, Не зовсім так – зелено,голко,шкірий. Чи ти хлоп’я, чи їстівна трава З очима, запорошеними димом? Кудись порозтікалися слова, І розпира тебе майбутня днина. А в небі – пів,кільця молодика, Пів,обода загубленого воза. Летюча риба від штормів тіка, І постріл сміхом поспіху морозить... ХХХ Між тим затихло. Вгамувалась лють. Ліг жмут трави, немов боа подерте. Чи кактус,боягуз сахнувся смерті? Він і не знає, що воно, мабуть... Зморгнув від пива піну вус, Змахнув з очей полуду диму, У свисті шпаковім загруз, Покликати б його: ходімо. За словом слово стало в черзі, Слідом за димом тютюновим... А шпак шпаклює свистом знову, На кшталт фельдмаршала Макензена. ХХХІ Йому траплялося, наприклад, Не люльку – цигарки смалить... Блідий, в благеньких черевиках, Від окулярів ніс болить. Він коло столу. Аж кипить: – Наказ... Партійний... Демонстрація... 391

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Вимоги: хліба! Хліба й праці! Бо тисячі, як динаміт! Роками тут діжки клепали. Господар всіх оцих діжок Всім жданики платив. Та лють пропала. Розпався жмут... Трава, мов шовк... ХХХІІ От Ведінг з кулаком під головою Заснув нарешті. Стала глупа ніч. Занісся над Європу булавою Він – брама, вузол й ключ до протиріч. Німеччина німа. Архангел кредитором Чатує й вберіга в’язничний Моабіт20. Він Тісен, Круп – і хто там ще не спить, Хто присипляє мовчазний цей сором? Краса сувора місячної піни – Перука із німецького руна. Забулись напівсном провулочків щілини – Це яв, чи сон, чи мертва сивина? 5 ВІН ЗАКОХАВСЯ ХХХІІІ Він закохавсь. Лише Тіргартен чує Зітхання про кохання, майже стогін. Хто ж привід для сердечного розчулення, Рожеві мрії бардові для кого? Все, як життя, старе, вкарбоване у камені, І камінь той незрушний, мов гора: Горить цілунок пташки, не згора, Роздмухує жадання і чекання. Одвічне все, тепер, як і колись, І для кравців, для будь,якої раси... Білявочка тендітна з Танцен,штрасе, О пташко порцелянова, з’явись! ХХХІV Тужив, мов у неволі пелікан З понурим, безнадійно звислим дзьобом, Неначе сумом спійманий в капкан, 392

МОЙШЕ КУЛЬБАК

Хоч бийся у берлінські стіни лобом... Диміла люлька у вузькій руці, В покорі безпорадній карі очі. Душі ясминним квітом серед ночі Ввижалися тендітні крила ці. Чи “Конрад Фейт”21 юнацький смуток зветься? Своїм щоб визнав європейський кіш, Він, аби стати справжнім європейцем, Англійського бульдога став стрункіш. ХХХV Пора обідня. Чайлд Ґарольд Не мав чим голод гамувати. За склом – лікери й бутерброд Взялися з нього глузувати. Рух. Дим луску зелену лупить. Трамваї. Вивіски шахрайські де,не,де. Ашінгер22 насипа робочим супу, І Чайлд Ґарольду теж перепаде. О Ашінгер! Крізь дим і пил істоти, Що вдовольнитись крихтами жадають... Присісти хороше до твого столу, Щоб мав живіт роботу життєдайну. ХХХVІ Щоб ложку їдла здобувати І двійко випраних манжет, Ти маєш тяжко працювати, Про теплий мріючи клозет. Чи ти студент, чи клерк дрібний, А чи побожні тихі вдови Солдатів, зниклих на війні, Рідня Сікстинської Мадонни. Голодним зором їсть митець Тих, що їдять за склом. Повії Пасуть рахівників,овець І європейські п’ють помиї... ХХХVІІ Курець захворів. Для калік На серце – ліки не зарадять. 393

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Закляклий, на диван приліг, Книжки й журнали не завадять. Він Штірнера ковтає й Гайне, З ним Кілпе та Єрузалем23, Та раптом щемне і благальне Він ніби чує: ”Же ву зем”33– І в сльози. “Як, сьогодні свято, День Ґете”,– фройляйн Вейхерт усміх.– “Чи не напише друг мій руський Чотиривірша, як присвяту”? ХХХVІІІ День Ґете нині. Це, як мінімум – Пресвітла рококова мить, Де фройляйн Вейхерт в затишку каміннім З “Елегій римських” співом струменить. Поетів дух поза порт’єри Крізь скло блистке злітає в небеса, Лиш тінь його затримують шпалери, Де голос господині пригаса. Стареньку пташку, що навпроти, Теж поетичний обійняв порив: – Співатиму й собі, немов таємний радник Ґете, Коли він Фауста творив! ХХХІХ Принишклий, слухає курець наш вірші, Міркує: “Будь євреєм чи французом, Чому це ти, ба й навіть кайзер, вирішив, Що розв’язати можна вузол? Ідуть роки... Круг дому скаче Міхель... Словами Ґете вишитий рушник... І кожен з двох мільйонів німців звик До економії... І їм слабенька втіха, Що Тоголенд24 покірний, як дитя”. У вуха лізе голос шансонетки, Що мліє через банківське злиття, Цитуючи славетні вірші Ґете. XL Дух Абсолюту! Мій уклін Тобі і пошті доколінний 394

МОЙШЕ КУЛЬБАК

За лист від Пташки. Любий він, Такий лірично,ювелірний. Як на слова ці запашні Здобувсь її зелений дзьобик! Від них так солодко мені, Немов я царственна особа, Й принцеса припада до ніг, Втішає мудрість сивочолу... О ви, пташки племен усіх! Ви, чижики у фраках чорних! XLI Хоча безгрішний Дух Святий, Але лежачих б’є дошкульно. Він люстро подає, де ти – Розтрощена штормами шхуна; Доріг оманних далина, І слово втіхи у скорботі, І твій відбиток, і луна У маячні твоєї плоті. Бібліотек задушний дим, Під грай воронячий не всидиш; Наказ: “Прокинься і ходім!” (Цього нема в книжках на їдиш). XLII Дізнайся, що почім, як тисячі разів, на дурняка, Подряпайсь об життя шпички таємні. Не роздивляйсь – бридкі принади смітника, Не сподівайся на дари взаємні, Бо “Голови в ієрогліфічній млі”25, І кожен крок – притлумлена мета. Не оглядайся на шторми землі, Бо кожен бог від себе заміта. Тлій, мов лампадка побіля ікон, Снуй власне павутиння в голові. Думки професора сприймай, немов закон, Май власні міркування – і живи. XLIII Мадемуазель, хворів я вправно, Як хворіють вже котрий вік. 395

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Я дивним чином серце зранив, Ледь батьків перетнув поріг! Я, відчайдушно,незугарний, Вкорінені в мрійливий мозок Потроху Блок і Шопенгауер, Потроху Кабала й Спіноза... Я й роззирнутися не втраплю, Повз мене мчать за днями дні... Так юність витече до краплі, А що залишиться мені? XLIV 26 “Діксі!” – всміхнувся стиха наш курець І з лоба витер піт холодний. – Пий валер’янку – і кінець!– Та бризнуло з очей солоне, Неначе дощ з вербових віт, Він злизував невтримні краплі, Знітився наш Ґарольд і зблід. Він не хотів, а очі плакали... Хазяйка вправила лорнет, Канарка капосна – всю гаму: – Не Ґете – карточний валет, А де ж ті королі і дами? XLV Час опівнічний. Людям спиться. На стінці місяць світлом грає. Курець наш крадеться по східцях. Бентега щемом серце крає. І знову дружнє божевілля, Від п’янки геть він отетерів, Щоб просвіжити темне зілля, Ніч із служницею у сквері... Геґезьяса27 тлумачить і Талмуд, І сипле афоризмами дівиці... І примусово змінює маршрут, Щоб мати відпочинок у дільниці... 396

МОЙШЕ КУЛЬБАК

6. ХЛІБА ТА ВИДОВИЩ XLVI Віват, Європо! Хліба та Видовищ! Блеф принадно,рабський. А робітник злиденний суп хлебта І кухоль паценхофера жебрацький. Похмуру вишину гудок шмагає – Дамоклова сокира. По роботі – Боксерський ринг. Глядацтво ремигає, А двоє одне одного молотять. А блиск який! Ринг килимами встелений, Лискучі і важкі боксерські плечі. Народна маса всотує у себе, Роздмухуючи ніздрі, ворожнечу. XLVII Запакувавши кулаки у шкіру, Уперті, ніби два важких бики, Штурхаються боксери спритно й щиро – Закони боксу і війни такі. Нокаут! Слава зверхнику,бійцю, В якого череп, наче протигаз! Мускулатуру і статуру цю В натурники до Рубенса якраз. Не втопить море оплесків хіба? Так від азарту люд оскаженів, Що бачиться, от,от сама юрба Від власних захлинеться штурханів. XLVIII Нокаут! Ніби навкруг рингу Гупнули глечики голів, Аж неба дах не репнув – рипнув, Й гук піаніно ошалів... І раптом – крапель зимний ляскіт, І двір завмер і ніби скуливсь, І хтось у фраці чудернацькім Намацує у жертви пульс... І натовп нібито зламався, Сахнувсь, поблід і втратив блиск. 397

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Кричать – і Чайлд Ґарольд із масою: – Соціаліст!.. Соціаліст!.. 7. ІНША НІМЕЧЧИНА XLIX Зненависть із глибин – шліфований кристал, Кривавий жах, розпечений рубіном... Вже смеркло. Місяця холодна сталь Обплутує сріблястим павутинням Церковні вітражі й в’язничні ґрати, Протистояння повінню скипа. Скривавлені ножі... Кого карати? На покарання бійка не скупа. Зникають... Раптом постріл. Понад брами – Червоні гасла... Прапори з вікон... Робітники скрадаються дворами... І рушиться розтрощений балкон. L Принишкли вулиці вузькі. Мовчання знизу і згори. Лиш ловлять подихів зразки Коло дверей прожектори. Сталевим оком він веде, Проштрикуючи ночі бік: Мо’, з гаслом зачаївся де, Як сич, безсонний робітник? Поквапних променів засів – Навколо, повз, із краю в край... Та нишком робітник засів За перекинутий трамвай. LI На бій! Лускою Нетльбек,штрасе28 Несе зесліплі авта жах. Крізь морок суне сіра маса, Рушниці і наказ в руках. Біноклем грає лейтенант, Узято “сітроєн” в обценьки. – Звільніть проїзд! – Глуха стіна. 398

МОЙШЕ КУЛЬБАК

– Колего, то все витребеньки! В лайні собачім не втоплюсь, Колего, черви то печерні... Та наче горщик квітів – плюсь, Пливе людський, як свинський, череп... LII Ряди зійшлися: віч,на,віч Із тіньми – тіні ще темніші; Сталеві відблиски у ніч. Залп! У дротах загрузла тиша, Авто сахнулося... Прокляття По сходах прокотилось в ніч... Хтось намагався власним платтям Спинить кривавицю облич... Крик:”Поліцаї!”... На шосе – Ведмідь, небесним зайвий сферам, З біноклем та із револьвером... І трохи крові... От і все... LIII Світає. Шульце29 по дворах недоспані, Лоби поміж колін худих. Багнети проштрикнули постаті – Самі і гартували їх... Світає. І крізь цигарковий ладан Гадає Гейнце30, що обмацує замок: – Коли вже впала барикада, То й смак німецьких цигарок... Он колінкує коло хати Мала, як п’яна – що робить? – На барикаді згинув тато, Брат забраний у Моабіт. LIV Розвиднюється. З жахом зрісся І Ведінг. Зі світання кров він Безсилим звіром на узліссі Із рани злизує жертовну. Із мертвих юних – кров і бруд, Як з переламаної лапи... Він жахом й кров’ю весь обляпаний. 399

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Прийдешнє – тільки біль облуд. Розвиднюється. І шибки Рум’янцем хворобливим плачуть. Стікає з хмар жовтогаряче, Й блакитний пил – на всі боки. LV Змиває сонце із мішеней Безбарвний, посивілий жах. Молодики – руки в кишенях, І цигарки в міцних зубах. І сміх у комітет зі скверів Доніс такий приблизно зміст: Чи знову це лайно поверне До всіх німецьких міст?.. А десь пісні, як шум прибою. Плачі – пісням отим зразок. І класовою боротьбою Червоних з білими зв’язок. LVI Вже день викочує з підвалів, З мансард, з дахів, з усіх шпарок Сувору пісню. Скоро шквалом Мільйонний вихлюпнеться крок. Червоне має і тріпоче, Завулки, площі – в прапорах. У ворожнечі люті очі, Мільйонним кроком суне жах. У двері гуркіт. Спорожніли Двори. Вітри, мов байстрюки. Напруживши мільйонні жили, Стискає Ведінг п’ястуки. LVII – Хто нам дарує Моабіту спокій?– Звичайно, Тіссен, Круп і Стінес31. Я чую, вартового кроки Відлунять Моабіту стіни. Ти сталі з Франції волів, Бельгійський кокс тобі смакує? Пролетарів, немов волів, 400

МОЙШЕ КУЛЬБАК

Жене Німеччина під кулі. Ковтає їх стара в’язниця, Зненависть перетерти в дерть. Хай сивий Нейкельн32 вам насниться І Ведінг, що стоїть на смерть. LVIII Раптова тиша повна жаху, Аж в грудях ціпеніє гнів, Немов сокирою нам плаху Хтось, ніби простір, простелив. Жорстока врода... Наче ліс В танку буремнім хитавиці Відтяв коріння, в небо звівсь, У фосфорові блискавиці. За зблиском зблиск... У жмут ужви Обплутали Лаокоона. Задублі, ніби неживі, Схололі, сірі міліони LIX По Александер,плац пливли... І, розумом сприйнявши масу,– Білява пташка з Танцен,штрасе Й улюблені приятелі: Філософ із кав’ярні Дерне, Так по,балетному граційний, Або й курець, і характерно -– В робочих робах традиційних. Білявка в Дерне з,під руки, Мов Еврідика із Орфеєм, Скривавлена маленька фея, Лиш очі – наче маяки,– LX “Шарман33,– лопоче,– демонстрація!” Берлін вирує і гуде. Забито половину нації, А друга впертим кроком йде. В кашкетах, робах, темнолиці, Неголені, в кіптявній млі, Повз кірхи, ґрати і в’язниці, 401

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

По в них відібраній землі. Йдуть слюсарі з Еміля Генінга31, Йдуть доменники з А.Е.Г. Життя не коштує ні пфеніга, Тому й занадто дороге. LXI Не із шовків, не з оксамитів – Їх роби з пробою Манчестера34. І наїжаченим оркестром – Захрипла мідь, криваво вмита. І барабан – ведмідь розлючений, І тарілки – весь біль образ. І до зненависті залучений, Підхоплює сповільна бас. Та раптом – обірвалась нота. Наказ. І залп. Земля – не схрон. Кривавицею цівка з рота. І смерть. Полеглих – міліон. *** LXII У смерку Ведінга – курсив Потоншеного силуета. Хтось на дубову лаву сів, В крові краватка і манжети. Ґарольд розгублений: любов, Бог і добро в людській душі. Навіщо ж ллє людина кров Свою й чужу, товариші? Заллємо ж те палюче, Залиймо біль відраз: Людина – звір смердючий, Добро померло в нас. LXIIІ Змиває ніч потопом Кривавий денний блуд. – Європо, гей, Європо, Збирай до зброї люд! Не влежуй примхи плоті, Згадай, де батьків кріс. 402

МОЙШЕ КУЛЬБАК

З Бетговеном і Ґете Кельн свій собор підніс. Сталево хмара стане, Бо серце в нас – булат. Хай ми – вовки останні В руїнах їхніх влад. Примітки: 1

Нат Пінкертон – нишпорка, літературний герой. Рінальдо Рінальдіні – герой італійського авантюрного роману. 3 Курфюрстендам – головна вулиця району берлінської буржуазії. 4 Белві – вулиця у Берліні. 5 Паценгофер – знана німецька броварська фірма. 6 Фіхте – німецький філософ, представник німецького класичного ідеалізму. 7 Данке – дякую (нім.). 8 СавіньїOплац – майдан у Берліні. 9 “Гец фон Берліхінген”– драма Ґете, в якій зображено боротьбу між рицарськими зверхниками. 10 ЛаоOцзе – давньокитайський філософ, мораліст. Культ ЛаоOцзе побутував у середовищі німецької та богемської інтелігенції після 1Oї Світової війни. 11 Ґранах, Мойсі – відомі німецькоOїдишістські актори. 12 Дадаїзм – мистецькоOлітературна течія у Центральній Європі після 1Oї Світової війни. 13 Італійці – італійські художники Доби Відродження. 14 Сендерл – героїня твору Менделе Мойхер Сфорима. 15 Шупо – скорочення від шуцOполіцай (нім.). 16 А.Е.Г.– один з найбільших міжнародних концернів, Берлін. 17 Борзінг – німецька індустріальна компанія. 18 Тісен – один із найзаможніших німецьких індустріальних баронів. 19 Цирк Буша – цирк у Берліні, вистави якого збирали багато простого люду. 20 Моабіт – в’язниця у Берліні. 21 Конрад Фейт – знаний німецький кіноактор. 22 Ашінгер – власник “Народної кухні” у Берліні. 23 Кілпе та Єрузалем – автори німецьких філософських праць. 24 Тоголенд – колишня німецька колонія в Африці. 25 Рядок із саркастичного віршу Гайне, що пародіює глибокодумність метафізиків. 26 Діксі – “я сказав” (лат.). 27 Геґезіас – старогрецький філософ, що проповідував принадність самогубства. 28 НетльбекOштрасе – вулиця у робітничому Ведінгу. 29 Шульце – розповсюджене серед робітників прізвище. 2

403

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ 30

Гейнце – прізвище, розповсюджене серед бюргерів. Круп, Стінес, Еміль Геніг – одні з набільших німецьких підприємців (по прізвищах власників – назви виробництв). 32 Нейкельн – робітничий район Берліна. 33 “Шарман” – “як гарно!” (фр.). “Же ву зем” – “Я вас кохаю” (фр.) 34 Манчестер – центр англійської текстильної промисловості. * вокзал (галицьк., діал.) 31

Примітки з журналу “Їдише культур”, №7, 1966 рік, та перекладачки.

— —

404

Шмуель (Самуїл) ГАЛКІН –

Nyqlah lavmw (1897 – 1960) Шмуель (Самуїл) Галкін народився 5 грудня 1897 року. Зростав у хасидській родині. Вірші їдишем друкував з 1920 р. 1921 року у КатериO нославі вийшла тоненька збірочка “Треп” (“Сходинки”), до якої увійшли вірші 11 авторів, у тому числі – чотири мініатюри Галкіна. Незабаром у Києві побачила світ і перша поетична збірка – “Лідер” (“Пісні”, 1922), потім – “Вей ун мут” (“Біль і мужність”, 1929). Коли Соломон Міхоелс шукав перекладача для своєї постановки Шекспірівського “Короля Ліра”, серед усіх єврейських майстрів обрав саме Галкіна. Галкін був автором п’єс “Суламіта” (1938), “БарOКохба” (1940), “Повстання в гетто” (1946). Галкін був заарештований разом з усіма діячами Єврейського антиO фашистського комітету. Він дивом залишився живим, бо на час розстрілу товаришів лежав із інфарктом у в’язничній лікарні. Пережитому в тюрмі присвятив вірші “Дер відой фун Сократ” (“Сповідь Сократа”, 1955), надруковані у газеті “Паризер цайтшрифт” (“Паризький часопис”). Ці та інші вірші із циклу “Ін фрейд цу дерцейлн” (“Розповісти б у час розради”) увійшли до посмертної збірки “Майн ойцер” (“Мій скарб”, 1966). Помер 21 вересня 1960 року у Харкові. “Тепер я можу тобі сказати, що серед усіх, хто творив на їдиші в Радянському Союзі, ти був винятком в єдиному: в тебе є адреса після смерті, могила, легальна могила. Кого з усієї плеяди єврейських поетів у Радянському Союзі можна порівняти з тобою? Жоден єврейський письменник, жоден єврейський поет у Країні Рад не досяг того, чого досяг ти”, – писав інший класик їдишистської літератури, Іцик Манґер, який жив у Польщі, США, Ізраїлі. І писав після смерті Галкіна, коли вже не міг цими словами зашкодити своєму колезі в СРСР. Адже сидів Галкін в інвалідному таборі Абезі – тому самому, де відбували термін і філософ Л. Карсавін, що полемізував колись із А. Штейнбергом щодо долі єврейства, і мистецтвознавець Микола Пунін, і ще багато інших шанованих людей. Можна було би багато говорити про біографію й творчість Галкіна. Але, як говорив герой самого Галкіна у “БарOКохбі: “Доволі! Вже помовч!.. Імперія! Сенатор! / Антонію, слова якісь погані... / Та геть політику! Співаймо про кохання!” Тож звернімося до спогадів того, хто слухав вірші Галкіна, “дивлячись на зірки”, кому Галкін читав свій вірш “Дер штерн” (“Зірка”), 405

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

звично супроводжуючи читання російським перекладом. Це Анатолій Ванєєв, чиї мемуари “Два роки в Абезі” вважаються класикою гулагівської мемуаристики. “Окрім віршів, Галкін розповідав мені про хасидів, оскільки сам походив із родини хасида: “Згідно з ученням Кабали, Бог створює світ за посередництва Таїни стискання, сойд га цимцум. Безкінечний “Енсоф” стискає себе в літеру “юд”, яка за розмірами – майже крапка і є першою літерою прихованого Ймення Божого. Стискаючи Себе, Бог ніби звільняє місце, позаяк спершу все заповнене Ним єдиним. Потому Бог випромінює Себе із Себе назовні. Ця еманація, утворена поблизу центру, на периферії набуває нижчих форм буття, оце і є сотворений світ. – Послухайте, – сказав я, – адже ваша Зірка і є літера “юд”! – Звичайно, – відповів Галкін. Вірш, про який ідеться, російською відтворила Анна Ахматова. Однак, як згадує Ванєєв, їдишем він звучить більш мужньо, і Галкін, переповідаючи його без рими, передав вірш ближче до оригіналу. Він казав: “Ця зірка для мене коштовна / заради чистоти її вогню, / заради того, що світло саме по собі чудесне, / і ще заради того, що все осяяння свого вогню / у собі самій, як в єдиній краплині, вміщує вона”. Закінчивши читання і переказ, Галкін зізнався, що написав цей вірш під впливом почуття заздрості до вірша Інокентія Анненського: “Среди миров мерцающих светил / Одной звезды я повторяю имя”. Важливі коментарі до віршів Галкіна продовжують часом виникати несподівано, ніби із небуття. У НьюOЙорку 2005Oго р. вийшла книга спогадів небіжчика, любавицького равина Йосипа Немотіна “Де ця вулиця, де цей будинок”. У ній автор згадує розповідь Галкіна про те, як щасливий поет у 30Oі роки приїхав до рідного Рогачева з новеньким орденом. Орденоносця урочисто зустрічали й вітали всі, крім батька. Коли ж син із батьком лишилися наодинці, згадував Галкін, батько, вказуючи на орден, сказав: “Синку, ти, мабуть, робиш талановиту роботу, але твоя робота – це “Авойде зоре” (чужа робота). Цей вираз івритом, власне, означає ідолопоклонство. Цілковито зрозуміти всю серйозність слів батька може лише той, хто почує ці давньоєврейські слова у фразі, мовленій їдишем. Продовжимо цитату з Іцика Манґера: “Ти бачив, як реабілітували твоїх страчених товаришів. Ти бачив мумію вбивці у скляному гробі в Кремлі. І твоє серце не витримало. Спілка письменників СРСР підготувала твоє поховання. Подейкують, було багато вінків. Серед них – навіть один із єврейськими літерами. Ці єврейські літери були, мабуть, найсумнішими з усіх, що тебе проводжали. Вони мовчки ковтали сльози і навіть не подивилися на парадну кирилицю”. (За мотивами статті Л. Кациса, жDл “Лехаїм”, №3, 2006 р.) — — 406

ШМУЕЛЬ (САМУЇЛ) ГАЛКІН

З МИНУВШИНИ На батькових вустах для всіх благословення, У батькових очах – зелена сутінь,тло. За скутістю шибок – сам Бог – напевно, Він є, Хто пучкою протер змертвіле зимне скло. А небо двійко зір – дві голки – прокололи, Посріблений листок – ти, жабко, не пручайсь! На скатертині сніг. Мерщій усі до столу! Святий суботній хліб вже куштувати час. 1920 *** Не бійсь, брунатненьке телятко, Це тільки я. Ляж, ляж, не бійсь. Іще тремкі в суглобах ноженята, Неначе вранці Стебла трав, Що струшують росу. На кожен рух не нашорошуй вушка – Ляж, ляж, не бійсь – Це просто я беру тебе на руки... Не понесу тебе Подалі звідси, Не зможу, сонечко, І зрушить з місця: Ти білим горлечком На мотузок Щонайміцніш прив’язане Аж за отой бузок. Хто його зна, Хто прив’язав, припнув отут, у місті?! Я під твої безтямні жовті вії заглядаю, Коли сахаєшся і все тремтиш. Лежи собі, лежи – На шийці зашморга послаблю лиш – Чи зможу визволити, як гадаєш? 407

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ШМУЕЛЬ (САМУЇЛ) ГАЛКІН

Чим я тобі зараджу в горі? А день триває, А промінь обпікає, І тінь твоя все менша зростом... Телятко, я вже йду, я поряд, Беру тебе на руки просто... 1921 *** Чорні круки на білих березах Посідали, їх тут тисячі; З чорних крил потаємну загрозу Ніби трусять, німі сіячі... Задивлені увись, Куди цівками з коминів Цупкі дими знялись У холод знерухомлений.

Соку і сяйва до вихлюпу повна, Благословляє людину й вола. Ще із весни замуроване в льосі, Там досхочу напилося зерно. І, наче яблуні золотокосі, Вгору підносить плодів знамено. Хай же і діти, ніколи не спивши Ані образ, ні гіркоти отрут, Рідну цю землю лиш потом скропивши, Теж пам’ятають про вдячність і труд. 1924 ЗИМОВЕ СВІТАННЯ У двійка сивих голубів очей круглиться жар, В піддашші,схованці для двох до ранку стигне жах. Розвиднюється. Рве птахів із клітки злетна мить. Червоне сонце білий дах і клітку золотить.

Це на гіллі – хто зна – Та чорна безліч круків – Сторожа мовчазна Чи вранішні перуки?

Розвиднюється. Голубів виманює світання. Палає сонце, сяє дах, в блакиті простір тане. 1921

УРОЖАЙ Ця моя пісня – радісна дивно, Звістка у ній, все нова у віках: Золотоколос тримає людина, Він ваговито бринить у руках. Щиро й щасливо душа селянина Дякує щедрій землі над усе; Наче колосся зелена стеблина, Він золотаву хлібину несе. Стиглих ланів настовбурчена вовна, Первісно чиста, рясна ковила, 408

О руки, клітку розчахніть – і дивна ця блакить Стрімким морозяним вогнем хай зір заполонить. Дам оксамитним голубам не дах – небесний дім, Де синь, і сонце, і мороз, і оксамитний дим. 1924 МІЙ ДІМ 1. Дитячими очима Шибки перехняблені, струхла долівка, Дах – очеретяна потерть і цвіль – Гострий мій щем, бо моя це домівка, Пісні моєї сьогоднішній біль. 409

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Визріла пісня, з роками змужніла, Довго до блиску її начищав, Пив із дитинства, аби обважніло Слово, яким рід мене причащав.

Й мені, як тобі, заборонено вдома, – Вважає рідня за смертельний мій гріх, Що вдень і вночі потаємно, судомно Брудню я папір – адже білий, як сніг.

Все, що хлоп’ячі побачили очі, Надбане, сховане у глибині, Хай променить, веселково хлюпоче, Сонячним човником лине мені... 2. Перший політ Сріблясто,біляві тендітні берези, Верста за верстою – крізь простір доби – Ріки зупиняють занесене лезо Суворі й кремезні старезні дуби.

Дім коло Дніпра я, Дніпрова дитина, Отим зруйнував, що його змалював. Повстала в мені моя рідна хатина, Юнацький мій дух на шляхи полював.

Простився з рікою, та не відпускає Єдиний Дніпро, з малолітства близький, Хоч сум за домівкою серце стискає, Як люстро, загнуздане в шпарі гірській.

Як пам’ять років, як дитинства тривання, Як щастя дитячих моїх поривань,– Та хижка, та вуличка в сниві і твані, Де я прокидаюсь – і дякую вам. Спритнішаю, прагну до столу, до справи – Жахаються очі, й коліна тремкі: Я змішую фарби, мов змінюю страви, І пензлики,пера світають, стрімкі.

Розгублений погляд зашпортався в русі Авто і трамваїв у димі й вогні. Он бачу Шевченка – у шапці, в кожусі – Заквітчаний образ в чиємусь вікні.

Для тебе, для нього, для будь,кого в світі, Для спільної справи малих і старих Я вранішнім співом пробуджую віти, Березове срібло з,під сонячних стріх. 3. Тато Тепера мій тато від старості гнеться, З покарами долі не стане на герць. Ось,ось він крізь сльози болюче всміхнеться, Прикриє повіки й промовить: кінець!..

Поет і художник, мені він відомий – Читав, бо в самого тремтів у руках Папір, що його фарбував несвідомо... Ось він коло мене – чи ні, у віках.

А був же мій тато ставним і високим, Кремезним, як дуб, що у гаї – один, Стрімким, відчайдушним і гордим, як сокіл, Мав плечі утричі і шию, мов дзвін.

Тарасе Шевченку – я родом не звідси, То вже прихисти – хай тут не пропаду. Як ти колись, маю сорочку із ситцю, Струнку і нестримну хлоп’ячу ходу.

Мов стовбур з корінням гілля вузлувате, Плекав дитинчата у плетиві віт; Як гордо виходив на вулицю тато, Як хатній суворо утримував світ.

Найперш мене вразили в місті нежданім, У Києві, що обійнявся з Дніпром, Ці сонячні зливи у вінцях майданів І люду на площах упевнений крок.

410

ШМУЕЛЬ (САМУЇЛ) ГАЛКІН

411

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

У серці кипіли всесвітні турботи, Хай тиждень буденним буттям загнива, Та усмішка квітла заради суботи На спогад біблійний чи інші дива. Був тато оцінником з лісоторгівлі, Тренованим оком він бачив наскрізь, Якому з дерев розгалужувать гілля, Яке на селянський вантажити віз. За мертвих не мав дерева і колоди – Були це неначе молодші брати. О, як вигравала, цвіла їхня врода, І краяли серце, як час полягти. Тамуючи біль і спокуси свідомо, Він зрідка навідувавсь гостем до них – По шафу, по столик, як голодно вдома... Та довго додому потрапить не міг. Скрутили і тата літа,поторочі, Мотуззям на шиї – жилаві роки, Лиш остраху чорного сповнені очі, Не сяють їм більше над лісом зірки. Тепер він – охайний посріблений старець, Березовий стовбур, січневий синець... Ось,ось він сльозиною усміх затьмарить, Прикриє повіки, промовить: кінець!.. 4. Мама Ні, маму любити – не треба вмовляти, Бо мати – найбільша скарбниця душі. Це смак молока на губах немовляти, Це захист від кашлю, що горло здушив. Дитя, наче пучка, хоча їх десяток, Та кожне для мами найвдалішим є; 412

ШМУЕЛЬ (САМУЇЛ) ГАЛКІН

А мама, мов завжди умита до свята, І сяйвом зубів та очей виграє. Народжена в простій селянській родині, Босоніж попестила землю сповна. Брати її й сестри в селі і донині, Там часточку серця лишила й вона. Батьки і діди – чималенька вервечка, Цілі покоління – самі селюки. Так само, коли вже обсіла малеча, Як в селах, вона запинала хустки. Із татом у місті так само затята, Сварив її тато, було, та дарма: “Яка ж ти, селючко моя, скупувата, Хоч діти зростають, ума все нема. Субота чи свято – ніяк не спочинеш, Із ранку до ночі паруєш, димиш, То вдосвіта тісто із дріжджами вчиниш... Чи дьоготь, чи брагу, чи хустку – облиш. Чи я тебе витяг з ковальського горна, Чи досі до міста не звикла, чужа?” У маминім погляді – усмішка чорна, До праці голодна, як лезо ножа. Колодязь, колеса – селюччині друзі, Їй в затінку призьби у спеку – село. Вночі стільки сліз проливалося в тузі, Але про повернення слів не було. Жила вона в місті, як жертва закута, Ще й борозни світлі на шиї й руках; Село їй у спогадах – вічна спокута, За возом злітаючий зранений птах... 413

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Так дні їй минали і серце трудили, Спроквола сукалась мотузка буття, Та жевріла вперто у серці надія, Що діти і муж дійдуть все ж до пуття... Селом марить мама, тихенька і схудла, Завіяли зморшки їй срібні дими. Ще пітьму світання підважує трудно, Чатує: листами повернемось ми. Я знаю, що ледь розбереться у знаках, Та душу звіряю тим щирим листам, Вона ж цілуватиме списаний аркуш І серцем збагне, що написано там. Не втомляться хай, не лінуються пальці, В яких по папері перо шарудить, І прийде полегша на власні бувальці, Як зможу для мами рядки ці зродить. Я бачу мамуню – таку, як раніше, На кручі Дніпровій, що тоне в садах: Як перший промінчик лелітку наниже, Вже знову із міста мене вигляда. Для когось я гість, а для мами – розрада (Роки у розлуці минуть, як мана). За всю Україну молитиме радо, Бо в нас Україна, як мама, – одна. 1925 5. У поїзді Щоразу, як ляжу я спати, Жахи настовбурчують патли, Пантрують на мене з,за вікон – Коли ж замикатися звикну я! Та не крадії то зловісні, Не нишпорок очі зловмисні, – Зринає дитинство з,за обрію, Як спати у поїзді спробую. 414

ШМУЕЛЬ (САМУЇЛ) ГАЛКІН

П’ятнадцять... Усі їхні дати Щорічні я мушу згадати, Зі спогадом спогад порівнюю, Поки за поріг не поринув я. Та замість дитинного раю У прикрощі вперто пірнаю. Крізь марень розпливчасті плями Дім блимає там, за полями, – Той, звідки в незміряній тузі Мене проводжала матуся. Крізь біль її – шлях мій найліпший, А борозни смутку все глибшають... Прощалась, казала: “Бог знає, Коли ти зустрінешся з нами. Ну, синку...” – скропила сльозами: Хоча б на листи не лінуйся! За серце я – болем зайшлося, Бо щемне матусине й досі: “Ну, синку...” – і натяк сестринський, Що, може, ми вже й не зустрінемось... Що їм у ту далеч кричу я? Вона ж навіть їх вже не чує, Зриваючись – діти є діти – До кожного потягу бігти. Щоразу, як ляжу я спати, Жахи настовбурчують патли З патьоків заплаканих вікон – Коли запинати їх звикну я! То не крадії, не грабіжники – Є захід на тих запобіжний. Цей поїзд, як жах мій нестерпний, Прямує до станції “Серце”. 1934

415

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

6. Про смерть батька Дорогий, рідний, любий мій брате! Як тобі опишу чи змовчу – Величезна і болісна втрата, Все одно б ти пізніше почув. Десять нас було в батьковій хаті – П’ять братів і ще стільки ж сестер. Наймолодший не зміг написати: Ти найстарший в сім’ї відтепер. Другим був після тебе я, брате, Тихий, лагідний, зрідка всміхавсь. Поготів у дитя вже не грати – Біль оцей приголомшує нас. Намагаюсь між люди я вдати Певність батькову і прямоту, Але мушу зізнатися, брате: Наче полами порох мету. Як гадаєш, вона, наша мама, Постарішавши майже за мить, Не впаде у ту яму так само, Їй та сама сурма не сурмить? Зустрічаю пів міста знайомих: Як ся маю? Чи їм невтямки? Хочу я нагадати при цьому Наші спільні юнацькі роки. Дорогий, любий брате, озвися! Наша мама недужа й стара. Хай востаннє їй усмішка зблисне. Приїзди, бо давно вже пора! 1929

416

ШМУЕЛЬ (САМУЇЛ) ГАЛКІН

ГЛИБОКА ЯМА, ЧЕРВОНА ГЛИНА Глибока яма, червона глина – Не дім однині, а домовина. Весна скипіла буянням саду, Птахи – у вирій, мов листопади. Зима насипала сніги вночі, У них розквітли вітрів плачі. Дім розпанахано, де жив мій рід – Нарозпаш двері, нема воріт. Заходь, грабіжнику і кат, до хати Маленькі діти подобивати. Ви, що повісили старих і кволих, Чи шанували когось? Ніколи! Глибока яма, червона глина. Тепер не дім тут, а домовина. І рік за роком з душею поряд Той вигляд пустки, що сповнив погляд: Така червона від крові глина, Що й дім – розчахнута домовина. Братів поскидано до ями,пустки, Ви шаткували їх, немов капусту. Ви дім позбавили і даху, й стріх, Ви закололи батьків моїх. Востаннє поглядом додому лину: Глибока яма, червона глина. — —

417

МОЙСЕЙ ХАЩЕВАТСЬКИЙ

Мойсей ХАЩЕВАТСЬКИЙ –

yqseaBieweak hwm (1897 – 1943) Народився 30 січня 1897 року. Окрім власних віршів, займався перекладами (з Байрона, Гейне, Руставелі, Лермонтова, Шевченка, Маяковського), писав прозу (зокрема, книгу про Ошера Шварцмана). Першу поетичну збірку випустив 1924 року, а останню – того ж року, коли пішов добровольцем на фронт, де й загинув 17 лютого 1943 року. — — ПАРТИЗАН ТАРАС Спіймали. Руки вже скрутили. І люттю офіцер пала... А він знемігсь. Немає сили. І кров спливає із чола. Подумав: смерть ще далеченько... А як вмирать – то тільки раз... Тут офіцер: – Як звать? – Шевченко! – А як ім’я твоє? – Тарас! – Кат вражений!.. Він добре знає: хоч не згубивсь Шевченка слід, та все вмирає, все вмирає й Шевченко – мертвий... Стільки літ! – А ти ж бо хто? Онук поета?.. – Фашист питає у бійця... Одвіт – немов удар багнета, І офіцер змінивсь з лиця... – Я сам поет... Лишив могилу... Над мною вже не владен час: за свій народ, Вітчизну милу – на бій я вийшов проти вас!.. 418

Чому ж мовчиш ти, осоруго? Чому, як вкопаний, стоїш? Чи смерть мені несеш, катюго? Її зустрінеш ти скоріш!.. – ... І йдуть чутки по Україні: з борів, з ярів, із хащ, узлісь – весь повен ненависті, нині Тарас на бій виходить скрізь! Уже не раз його ловили, не раз котилась голова, розстрілювали і палили... Та він ізнову ожива! І грозяну несе відплату всім ворогам за дні скорбот... А з ним – народ встає на ката... Та він же сам і є – народ! ПАМ’ЯТНИК ТАРАСУ ШЕВЧЕНКУ В ХАРКОВІ І Караюсь, мучуся... Але не каюсь! Т.Г. Шевченко

Страждання й муки через край... Дорога чесна за тобою, І, як не мстився Миколай, Не відступив ти з поля бою. Той кат, неправди й зла льокай1, Сліпий, душив тебе пітьмою, Та не впадав ти у відчай І до кінця не кинув зброю. А нині бронзовий встаєш, Перед тобою світ без меж, І щастя,радість квітне всюди. І всюди ти жаданий гість, Тебе вітають щиро люди З села й робочих передмість. 419

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ІІ Ми просто йшли... Т.Г. Шевченко

Ти просто йшов. І в злу годину Ненависть лячно не таїв, Словами ти вражав катів І їхніх слуг юрбу незмінну. Але й любов’ю ти горів, Стрівав у горі Катерину І за народ, за Україну, Безсмертний, голову зложив. І, на зорю йдучи велику, Ці нероздільні почуття Ти, як святиню, ніс довіку. І входиш у нове життя Ти з нами, рідний, нелукавий, Увінчаний сіянням слави. 1

– лакей

ЗЛИВА В ХАРКОВІ Ще з вечора нагнало повно хмар, Дихання вся земля затамувала, І ніч хитав страшних громів удар, І темінь блискавиця шматувала. Настав потоп. І днини теплий згар Із площ вода змиває, розбуяла, І знов реве стихія небувала, Й над нею вже людина не владар. Світанок засинів на видноколі; Будинків чорнота, дерева голі, На всьому смутку голого печать, – Немов усе провину чує в тому, Що тут знялось у мороці густому, Що зволило грозою правувать. — — 420

Рахіль КОРН – NrZq (1898 – 1948)

lcr

Народилася 1898 року в селі Підлісках на Галичині. Спершу писала польською, потім перейшла на їдиш. Жила у Варшаві. Коли почалася Друга світова війна, втекла до Радянського Союзу. У 1948 році емігрувала до Канади. Померла у Монреалі 1948Oго р. — — ТОБІ Проростаю тобою, мов грозою земля навесні, І здійма білий день Кронам перше твоє дієслово, Мов нектар з вуст квітучих спиває бджола. Це тобі – я краплина у зливі хвилин, У колоссі пшеничнім – зернина, Я пірнаю надією в зеленоплин, На лискучу підлогу – клечанням. Мої віддані пальці тамують утому твою, Наче глиця медова. Дні мої і роки – Ніби луки під любу ходу, Там для тебе любисток духмяний Вщерть наллято коханням, Мій любий.

ДОЩ ВЛІТКУ Мов дівки, що засиділись в жданках, присмучені, Ниви, стиглі лани, Зачекалися влітку женців на заручини, Виглядають, та йдуть не вони, 421

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

А дощі із коханням набридливим. Присоромлені зводяться очі До серпневих небес – Чом це юнь із блакить,дивиною Під старечою сивиною Ллє на поле перлинами смуток? Бо вже час перший сніп обійняти коморам, І косам гостролезим зблиснути стозоро, Першим стати під сонячне благословення, Відгукнутись на заклик до танцю весільного Із достигло,брунатною повносилістю нив.

МАКОВА КВІТКА Диким маком я квітла в пустелі, Пурпурові пелюстки Колисали золочений келих, Опій гірко,солодкий виплюскуючи. Перехожий броньований Мужністю зверхньої бронзи, Бляшаними від спраги губами, Спивши, келих розбив золотавий, Де був опій солодко,гіркавий. — —

Ізі ХАРИК – qyrak (1898 – 1937)

yzya

Народився 17 листопада 1898 року у білоруському містечку Зембіні. 1919Oго р. пішов добровольцем до Червоної армії. До єврейської поезії увійшов просто з фронтів Громадянської війни, несміливо і невпевнено, боячись навіть поставити власне прізвище під першим віршем. У 1921 – 1923 рр. навчався у Вищому літеO ратурноOхудожньому інституті ім. Брюсова. Друкувався з 1920 р. Перша збірка віршів “Трепет” (1922) вийшла під псевдонімом А. Зембін. Пройшло півтора десятиріччя, і його творчість була високо поцінована, у тому числі – суворим критиком Литваковим і, що важливіше, – самим Соломоном Міхоелсом. У кращих поемах і віршах Х. з великою художньою силою втілені теми Громадянської війни, культурної революції і перебудови побуту в єврейському містечку: поеми “Мінські болота” (1925), “Душею й тілом” (1928), “Хліб” (1930) тощо. Поезія Х. насичена мотивами народних пісень – єврейських і білоруських. Усе це не врятувало видатного єврейського поета, члена уряду Білорусії: влітку 1937 року він був заарештований і розстріляний у грудні того самого трагічного року. — — *** За десять поколінь кричу звідсіль, Я, одинадцяте, кричу правдиво: Хоч затужавіли кістки в пошерхлу сіль, Та дійсності не проминає диво! Не відлітає літа любий птах, І день завжди у сонця на сторожі, Я тугу затискаю в кулаках, Пил давнини чола не запорошить. Не хочеш – не вінчай мою главу Короною, що виткана з проміння, – Я був колись, і знову я живу Любов’ю, болем, змінами і вмінням.

422

423

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Для тебе козенятко я – і все, Я сам так думав, не відчув допоки, Як доглибинно кров моя несе Той спогад про двох крил моїх неспокій. Проходжу повз руїни кам’яні, Крізь порох я долаю кілометри І знаю, що судилося мені На цій землі, не доспівавши, вмерти. Але ще задивляюсь в далину: Не відлітає літа птах співочий. До нього звідси руку простягну: – Крилатий друже, я з тобою хочу! Жовтень 1925

ІЗІ ХАРИК

А дітлахи вовтузяться у пилюці ковзкій, Очі засипаючи собі брудним піском. 2 Рубанок з дошкою в комірці бореться, Машинка швейна з ним не наговориться. Нема коли й перепочить машинці і рубанку, Бо слід стругати і строчить від ночі до світанку. У хижках дерев’яних тих пітьма на очі тисне, У хижках дерев’яних тих не спочиває пісня. Не муляй муляру, саман, шевцеві – дратва й шило, А пісня здійметься сама, перелетить вершину: Ай,ай,ай,ай, куди нам без сльози? Як потяг, пісне, одвези і привези, –

МІНСЬКІ БОЛОТА Поема Оповідь перша 1 Горді вулиці пасуть на околицях – провулки, В них низесенькі хатки – баранці з гірських отар. Мінськ їх геть усі забув, поспішає не на гульки, Бо ведуть усі путі повз провулки на базар. І вгорі, і в глибині, в теплій твані, мов у ванні, Дерев’яні хижки ледь втраплять місту на гачок. Даленіють край доріг щонайкращі сподівання, Серце стислось не одне, мов дитячий кулачок. Не насаджував дерев я у жоднім мінськім парку, Голий, кволий у пилюці бовтаюсь отут давно. Тож стискають кулаки парубота і підстарки, Як час від часу мимохіть блимнуть у вікно. Заповзає зненавида в кожну шпарку мозку, Штрикає у серце лють хижим гостряком... –––––––––––––––––––––––––– 424

І день і ніч, відома річ, котіться, тижні, в простір, Подібні й ми, потрібні ми – ремісники ми прості. 3 Зростати Піні, як і іншим, мулько, Не вельми бо плодючий мінський ґрунт. Хто донесе до скорчених провулків Жахливе і знадливе слово “Бунд”? Все тяжчі дні. Вночі у мами й тата Жорсткі під головами п’ястуки. Хоч світло близько – звідси не дістати, Хіба чимшвидше з міста навтьоки. Мінськ... Білорусь, тужлива удовиця... Покірний біль в долонях жебраків... Нащо тобі пихаті кам’яниці, Як в льосі ти знайшовся у батьків?! 4 Буває добре хоч вночі, Як зморені поснуть у хаті, А тиша викраде ключі Від снів, перетрусивши шмаття. 425

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Тікає, бо бере мандраж, Майне в провулку – і немає... – А ось і я, я спокій ваш, Забудьмо все, бо все минає. Гіркі турботи, клопіт свій Віддайте – прихоплю у втечі, – Пекучий ненависний біль, Що крає серце й горбить плечі. І несподівано – невже? – Я схоплююсь, кричу: – Доволі! Навіщо світло нам чуже, Що нам до свят не наших вулиць?.. Найвище сяйво гендлярів, Пихаті ситі кам’яниці? Чи доти зріє цей нарив, Допоки ми німі і ниці?.. Багном лайливим обпекти Шибки у затишних господах... ,––––––––––––––––––– Тоді поквапливо втекти, За рогом стишуючи подих... 5 Старі крамниці вивісками вдатні, Що ситість обіцяють благодатну. Мерщій, мерщій! Тут золото дешеве! На дармівщину купите де ще ви? Підноситься умить щоденний виторг, Вже крамарям нема коли і вийти, – Що з того Піні – хижку підновити Чи хвору матір витягнути звідти? О, крізь вікно розгледиш гарні речі, – Солодшає у роті з голоднечі. Гей, хто там плаче? Вже й сміється ніби? – Жінки, жінки! Беріть дешеву рибу! 426

ІЗІ ХАРИК

Старі крамниці, вивіски – старіші, Що ситість обіцяють – чимскоріше. Ну, хто задарма хоче щире злото – Хліб і до хліба – напихайте рота!.. 6 Благословили Мінськ “будинки” гарні, Де вхід червоним ліхтарем горить давно, Вночі, як вдень, там не вщухає гамір, Рікою ллються пиво та вино. Коли суботній день вшановує все місто, З тих вікон викликами – зблиски навісні. Гадає Піня: чи оце навмисно – Цей дім, де дим розгойдує пісні... І рветься серце, кров нуртує в жилах, Мов хоче самоту перемолоть. Субота... Всі провулки спорожніли, Дівчата ваблять... власну кров і плоть. Йде геть юнак, той дім плює на нього, І рветься вітер, що був трохи стих... Для Бога сяє святом синагога, Людину ж пригинає власний гріх... Для чого в них ті банти і бретелі, Оцінюючий погляд з,під повік, – Така тобі постеле і в пустелі, Хапай же щастя – чи не чоловік?.. О дівчино, дівча, сестрице проста, З,за рогу, з хижки, з льоху – ще вірніш, Бери у руки ніж сліпучо,гострий, Занось найвище – й ріж! Бери уламок скла, розжарений, тремтливий, І круглим віршем викачай слівце ,–––––––––––––––––––––––––, 427

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Й коли субота прийде справедлива, Ним підпали жахливе світло це... 7 І добре Піні з бляшаного даху Ронити розсип сміху з вишини. Так прагне в небо – і немає страху – Спокійний день, вночі спокійні сни... Гаряча бляха небом аж парує, Так близько сонце – ось воно, бери. А вулиця від заздрощів вирує, І вивіски аж стогнуть – догори! А крамарі від спритника малого Хапаються за серце кожну мить, В душі якраз плювати їм на нього – Хоч він згорить, хоч звідти загримить. Веселі Піні дах і власні кпини – Із міста, з недолугих крамарів, І дзвонить сонцем, і ніхто не спинить Той наспів, що у серці зазорів. 8 Дах вичахає. Зорям в небі зимно. Їм наче сяйво міниться з лиця. Розраджують вони вечірнім гімном Натруджені і збуджені серця. У м’язах день іще гуде на згадку, Дах у світання снивами сплива... І небожеві Піні рідний дядько Щовечора одненької співа: “Ми зречемося світу старого, Навіть прах його струсимо з ніг...” ,–––––––––––––––––––––, О, розвиднило б швидше дорогу, Гарячково в майстерню б не біг!.. 428

ІЗІ ХАРИК

Страйк – і кров – повстає “Марсельєза”, Зрозумійте: ми – не хробаки! Всі, запалені нею, не щезнуть, Їх Сибіри не вб’ють – навпаки! Розчахнемо всі двері важезні – І шубовснуть у безвість царки!.. Браття, стрімко долатимем з вами Нам навічно довірений шлях. ––––––––––––––––––––– І щовечора пісня та сама, І щовечора сяючий дах... 9 Тепер щоночі в мовчазній постелі, Неначе вітер здалеку приніс, – Кайдани дзвонять в крижаній пустелі, І солоно мені від тамтих сліз... Таке далеке, дуже і високе, Мов оре велет сніжний переліг... Хоч раз туди докинути би оком, Зігріти хоч привітним словом їх... О, як далеко, так далеко звідси Землі тієї невгасимий вир, Де цар старанно топче кожен відсвіт... Та чую: плаче віхола – Сибір. Оповідь друга 10 Стрілою зрине нам декрет залізний, Серцями вхоплюєм слова вгорі Оті: “Сьогодні – рано, завтра – пізно”. Отож,бо, начувайтесь, крамарі! Вилуплюйте баньки, бо хто не звик, В чутках базарних жахом “отовариш”: Гартує дні громами більшовик, А кожен більшовик – то є товариш... 429

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

І я, хто злидні запивав плачем Серед провулків мовчазних і кволих, Гнилу солому відпихну плечем, Переступлю – не зачеплю за сволок... 11 Ми кожен з Пінею провулок, Де мешкали, облазили наскрізь, І скрізь чутки знаходили притулок, Без них уже в горлянку хліб не ліз. Все на добро! Аж розпухають скроні, А болю скрик прорветься залюбки. Слова рясні вихаркуються з кров’ю, І мимохіть стискаєш п’ястуки. У дні важкі, в тяжкі роки голодні Братів і друзів у кулак збирай, Здіймайся, юносте! – бо від сьогодні Стражданням – край і занімінню – край! Ти мусиш! Бо твій час надходить рвійний. Буремна кров, любов’ю запалай! Стій непорушно! Переборюй війни! Терпіли доста, а віднині – край! 12 Все добре, що добре, Чобіт важкий не відкинеш ти, Що шибку переконав – доконав, Добре – то й добре, Та я б не сказав, – Чобіт важкий пре у зал... Щовечора лине у кожну щілину “Дубінушка”, Щодня і щоночі – “Інтернаціонал”. Високий дах підлогу склить, Звисає вогко і нетривко... Міг чи хотів – хапаєш мить: Тепер весь світ – твоя домівка! 430

ІЗІ ХАРИК

13 Збратавши нас, земля читати вчить, І в тисяч п’ястуків – єдиний гімн і подих, Декрет зринає і крилато мчить По мінських пагорбах і по болотах... І кожен з нас, у кому біль не вщух, Хто працею набив собі оскому – О, хай живе! Знов – хай живе! Ти чув? – То вчи незвичне слово “раднаркоми”. І кожен з нас тепер не в самоті, Бо тисячі голів – то грізна сила. Об’єднані – ми, звісно, вже не ті, Здається, Й злидні вже Життя зносило! – 14 У ті роки хто рації не мав! Хто місто залишає, хто натомість... І день жорству напохваті тримав, А самота була, як непритомність... На кожнім розі гасла майорять, У кожнім домі смерть голодна диба. У безвісті шукає брата брат, Борюкаються всі заради хліба... Чоло палає. Мозок напекло. Так – смерть у двері грюкне з переляку. І вулиця тремтить – катує зло Всіх тих – чи тиф, чи голод, чи поляки... Хіба назву тремтіння те – життям, Придушене, порубане, оголене?.. Поляки – плюнь, Денікін он, а там Дощенту вижере цю землю голодом! 431

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

15 Ворина, що лишилась в плоті, – Супроти скреготу зубів. Що ще для зігрівання плоті? Окраєць хлібний задубів. Гори, дими останнім сміттям, Підпалюй будні і свята. Сувора юність – має сміти, Щоб не прогаяти світань. На кожній вулиці з,за рогу Неспокій острахом зроста, Б’ючи сполохано тривогу... З Варшави котить чорна мста. 16 Сповите місто в чорноту страхіть, У кожній шибі причаївся жах, Здригнеться кожне серце мимохіть, Хати, як чорні привиди, біжать. І цілий день останній броньовик На Оршу чи Смоленськ безсило рвавсь. Сахалось місто струсів вогневих: В чиїх руках ми? Хто захопить нас? А ворог вранці вигулькне якраз, Плюватиметься: хлопи і пся крев! Жахлива ця непевність повсякчас, Ще трохи – й Мінськ нажаханий помре... 17 Мінськ бронепоїзд шле, там юнь гаряча, І Піня з ними – ген у білий світ. Ніхто не заспіває, не заплаче, Зухвалим не змахне рукою вслід. Все ширші навкруги фронтів загати, Над Мінськом ледь не лусне неба міць. Та мусиш йти. Нема куди вертати, А тиша – як забракне куль в рушниць. 432

ІЗІ ХАРИК

18 Не знає Піня, котру вже добу Спить у сідлі, немов домівки спекавсь. Мордований утомою, забув Про пил, Про дим, Про те, що пряжить спека. Поля спустіли. Лиш вряди,годи Кінь копирсне копитом тихий вечір. Ні хліба, ні соломи, ні води, Хоч села виринають з порожнечі. Покинуті руїни хуторів, Аж на собі виносиш чад на шлях ти. Молодший хто – світ за очі побрів – Сховатись чи лягти під кулі шляхти. Чи хутірець іще живий, чи ні? Наморений, клепаєш у ворота: – Товаришу! Браточку! Відчини! Червоний я! Боєць такої роти! 19 Ні, не герой, не велет об’явився, Кістки – не лати, шкіра – не броня. Юнак в юначі очі задивився, Сам заморився і загнав коня... Ніч літом душу повнить підсвідомо, Відгонить глиця медом гаряче. Ніхто не зна, чи вернеться додому... Варшаву видно? Глянь через плече! А заспіваймо! Хай ця нічка лусне, Хай обважніла тиша заяскрить, І гупнуть копита об землю тлусто, Гойдне юнацьку кров останній скрик... 433

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Чуй, вороже, крізь спеку і розпуку, Ти списом віддаль виміряти б міг... Гарячу ніч наповнює неспокій, І скрик проймає з голови до ніг... 20 Березі1 два береги з’єднує міст. Спішать ескадрони – нарешті, де ж хвіст? Он вершник останній стоптав спориші, І крик одностайний: – Гей, товариші! І міст обломився – мов руки здійма З води і волає: Ой, був, та нема! А Мінськ уже поряд – та хто долетить? Мій Мінську, з тобою знов буду за мить! 21 Писав я оце в білоруському лісі, Що й нині на варті, ачей... Чи й нині вогненним цілунком на лиця – Безсонні безодні ночей? Затихлі, заморені, рідні, спочиньте, – Хто нині ваш сон вбереже? Вітри та зірки – понад ваші ночівлі, – Повідане мною – невже? Хто впав нині тут – ані згадки, ні звуку, Вже й рани піском затяглись... Як кров, що пролита за тебе, провулки Цівками стікатимуть, Мінськ... 1924 1

ріка в Білорусії

— — 434

Двойра ХОРОЛ – lZrZk hrvbd (1898 – після 1961) Племінниця відомого письменника Давида Берґельсона народилася 1898 р. в Охрімові Київської губ. Жила в домі дідаOлісоторговця. 14Oи років переїхала до Києва, де закінчила гімназію, потому – університет, відділення природничих наук і педагогіки. До 1920 р. співробітничала з дитячими видавництвами. З 1928 р., після переїзду з Москви до Києва, працювала вчителькою на Подолі. Перша публікація з’явилася в журналі “Штерн” (“Зірка”) у Москві. Остання прижиттєва публікація – 1961 р., часопис “Советіш Геймланд”. — — ЧАДРА 1. Як босоніж, буває, пісками бреду Під чадрою цікавих очей, До пустельних пісень приладнаю ходу – Легко й радо, хоч ноги пече. Може, через чадру на шляху забарюсь, Дальній обрій пісок розгойда. Як сновида, я пісні пустельній скорюсь, І легка хода, як вода... ДІМ 1. Сиві сни вечорових хатин, Дзвонить місяць між сніжних зірок. Це мені так наврочує він – Проти вітру пришвидшити крок. Я проте йому віри не йму, От і сон мій щоночі згаса. Це безглуздя – але що йому, Як марніє дівоча краса? 435

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

БІЛЯ МОРЯ 4. Ген вздовж моря стежки розпросторюю, Ген піснями я берег виорюю. Шлях заплутує хмари і води ці, Ніби світ розгойдався на гойдалці. Чайки струшують з хмар білий сніг, І до неба росте мій співочий сміх. Ген вздовж моря стежки розпросторені, Ген піснями шукаю пракорені... — —

ЮДИКА (Єгудит ЦИГ#ЖАФЕР) –

iqydVy (1898 – після 1966) Народилася 7 липня 1898 року у Литві. Ще дитиною потрапила до Лондона, виховувалась у брата у ФранкфуртіOнаOМайні, а під час Першої світової війни поневірялась у Швеції, Фінляндії, звідки потрапила до Москви, потім – до Харкова та Катеринослава. Там увійшла до кола молодих їдишістських літераторів – Переца Маркіша, Хани Левиної, Шмуеля Росина. Потім вона опинилася в Ростові, де захворіла на тиф; після одужання знову потрапила до Москви, до 1922 року мешкала у Стокгольмі і, нарешті, повернулася на батьO ківщину, до литовського містечка Гордж. Увесь цей час працювала то вчителькою, то кравчинею, а головне, писала і друкувала вірші, які, за свідоцтвом Гірша Блоштейна, були “свіжі, молоді, образні, оригінальні”. 1929 року емігрувала до Канади, потім – до США, де й загубилися її сліди. У вересні 1966 року вона була ще жива. Померла у злиднях, всіма забута, ніхто не знає, де й коли. — — НУ, ЛЮБИЙ, СКАЖИ! Скажи, чи в око я тобі не впала? Тоді ходімо в парі! Я, мов дитина, я мала і мила, Вгорнула тіло в шкуру крокодила, Ковзким зміїним лоскотінням млосним Вінок холоне на моїм волоссі – Чи роль зіграти цю мені вдалося? Чи ще колись благословить весняний вітер Одвічну пристрасть, Вічне материнство? – Всі всесвіти мені малі На весняній землі.

436

437

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Я посестра весни цієї миті І літа висвяченого, І небесної блакиті, І сяйва місячного, Що вічністю розкинулось вогнистою. Як потаємно любляться світи! – Як я і ти. Наснажуєш в мені земне, мій брате, Сьогодні й завтра – вічний скарб і вічна втрата. Скажи мені: “Ти, щастя моє, звідки?” Скажи мені: “Моя ти радосте без краю!” Скажи мені: “Не в’янь, весняна квітко!” Ні, імені мені немає. — —

Йосип ПАПЕРНІКОВ –

vvZqynrip(ap( Psvy (1899 – 1993) Йосип Паперніков народився 1899 року у Варшаві. Навчавсь у хедері, нетривалий час – у російській гімназії, у 1909 – 1914 рр. був співаком у Варшавській хоральній синагозі по вул. Тломацькій. У роки І Світової війни опинився в Литві на окупованій німцями території і був мобілізований до примусової праці. Після війни повернувся до Варшави, а 1924 року переїхав до ЕрецOІсраелю, де став першим їдишистським поетом, боровся за розвиток їдишистської літератури і за рівність їдишу з івритом. З юності був пов’язаний із сіонізмом і робітничим рухом, тому вважав себе поетом трудового Ізраїлю (і став ним). Дебютував поемою “Дос фелд” (“Поле”, 1918) в альманасі “Їдишер замбліхер” (“Єврейське зібрання”), публікував ліричні та революційні вірші у Польщі, США, Франції, Ізраїлі. З 1948 р. – автор і співробітник газети “Лецте наєс” (“Останні новини”). Поряд із віршами писав начерки. Перша книга віршів, “Ін зунікн ланд” (“На сонячній землі”) побачила світ 1927Oго р. у Варшаві. Потому оприлюднив близько 20 поетичних збірок – головним чином в Ізраїлі. Найсуттєвіші з них – підсумкові: “Геклібене лідер” (“Вибрані пісні”, НьюOЙорк, 1948); “Дос ланд фун цвейтн брейшіс” (“Країна другого творення”, ТельOАвів, 1954, 1964); “Ін ліхт фун фарґанґ” (“У світлі минулого”, ТельOАвів, 1969) та “Ін вайсн елтер” (“У білій старості”, ТельOАвів, 1976). Основна їхня тема – духовне відродження Ізраїлю, його неповторна краса. Автор незрідка сам писав мелодії до своїх віршів. Уперше переклав їдишем вірші Єсеніна (чи не раніше за Мані Лейба). Виступав із доповідями про їдишистську поезію в країнах Європи та Америки. Помер у ТельOАвіві 1993 р. — — ДОРОГА ДОДОМУ Хай щонайдужче дерево струснеш, А яблуко впаде якраз під ним. Подаленівши в тузі, врешті все ж Дорога приведе у рідний дім.

438

439

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Коріння й віти вітерець майбуть Єднає в наше древо родове. Хай хоч пройдисвітом останнім будь, Глибоко в серці рідний дім живе.

ДІМ, ДЕ МОЯ КОЛИСКА Пригадую дім, що над ним небо запнуте млою свинцевою, І гайвороння кружляє так, немов заглядає в лице мені. Птахи полохливі, їх доля пташат непокоїть У гніздах між крон, що покорчені примхою неба якоюсь... Я, дім пригадавши, почув: виє вітер, як вовк зголоднілий, Собаки захрипли брехати, ланцюг обірвати безсилі, Ворота і двері замками збентежено клацнуть: Далеко ще ніч, та нехай не заскочить зненацька. Як дім пригадаю, кров стигне у жилах зловісно, Неначе блукаю замерзлим засніженим лісом. Як дім пригадаю – пірнаю із юності в старість, Неначе в дитинства, щоб грати, життя не зосталось.

ДО ЗЕМЛІ МОГО ДИТИНСТВА О земле польська! Батьківщино зненавид! Мов опік, у моїх кривавих ранах – польський слід; Я твій громадянин; єврейський рід мій звик Корінням всотувати тут отруйний сік. О земле сліз, де, що не спогад, то все гірший біль, Дитячу волю спив з твоїх я підневільних піль; Та навіть на єврейський слід ніде в блуканнях не набрів, Лиш погляд де,не,де впаде на занапащені уламки брил. “Моя вітчизно”, – кличу я, й луна бринить чужа, Йде поза шкірою мороз, мов лахи – як олжа. І, даленіючу все більш, колиску не знайти, Запізно для моїх благань про сни безхмарні ті. 440

ЙОСИП ПАПЕРНІКОВ

О батьківщино! Вже роки, як я тобі чужак, Але душі все не звільнить липкий тремтячий жах, Крізь віддаль – спомин навздогін посивілих нещасть, І власні круки, як думки, видзьобують мій час. Красою Польща полонить, смарагдом листя й трав, Та чом я, твій громадянин, без громадянських прав? І той, і той громадянин – ворожі два світи. Чекаю: гідність віднайти чи здатна знову ти? ШЛЯХ КРІЗЬ ПУСТЕЛЮ До тебе крізь пустелю без доріг Плуганиться вервечка днів моїх – Верблюди з вантажем скарбів моєї пізньої любові; Сунь, суму караване й вершники журби, Жбурляй сердечний біль у сонця пал нещадний, Вдивляйся, смутку мій, в розжареність, аби Угледіти хоч тінь у маренні піщанім. Від спраги в горлі жерсть, у скроні стогне дзвін, І обертом іде світила грізне око, І тягне впасти, й не підводячись з колін, Волати молитви у далечінь жорстоку. До тебе крізь пустелю без доріг Плуганиться вервечка днів моїх – Верблюди з вантажем скарбів моєї пізньої любові. СХОЖА НА ТЕБЕ Сьогодні я зустрів на тебе схожу, І серце – каменем у став – шубовсть, Про тебе спогад збурив кров, стривожив, Я спопелів – трісок у ватрі брость. Не знаю, скільки диво це тривало, – За незнайомкою йшов назирці. Вона, струнка, як лебідь, пропливала, І тінь, як пісня, танула в ріці. 441

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Та раптом – о недоленько моя ти! – Враз обернулась, глянула – щоб щез, Звеліла владно. Я лишивсь стояти, Немов хазяйкою побитий пес.

Без ліку молитов. Напевно, й Бог Не в змозі стільки навіть врахувати. Але, як чув мене, для нас обох Її Ти, Боже, мусиш врятувати!

Вона, як ти, за рогом зникла. Боже, Ти хмарку розлучив із вітерцем. В погорді гожа, так на тебе схожа Поставою, появою, лицем...

ПОМІЖ ЖИТТЯМ І СМЕРТЮ

МАМІ З ДОЧКОЮ Дивлюсь на доню, струнку, тоненьку, Дивлюсь на доню, а бачу неньку, – Була весняна така ж і мила Та, що навік мене полонила. Так, схожа, схожа й на тата доня, Але я бачу, як на долоні, Коли доньці заглядаю в очі, Як мамин вогник у них тріпоче... Це ж наша доня – та серце тисне, Чи я це вкласти зумію в пісню, Чи усміх викличе вона так само, Як радий усміх твоєї мами? – Так, доня схожа, але ж це звично, – Ти усміхаєшся іронічно. – Твої проникливі і щирі очі Що приховати від мене хочуть? Їй,бо, нічого, потверджу тільки, З якого дерева зросла ця гілка. ЗА ТЕБЕ ПРОШУ

g Собою Богу я не докучав, Про тебе лиш нагадував Йому, Щоб не карав безвинне це дівча, Хай рани й сльози я собі візьму. 442

ЙОСИП ПАПЕРНІКОВ

a Шпиталь. Хвороби. Влітку ночі нескінченні. Жбурляють хвилі штормом безперервним Твій вутлий човник в марення знічев’я, Прикута бо до ліжка – до галери. Шпиталь. Хвороба. Рани хрипко стогнуть. Немає сну. В шторми весляр невмілий, Крізь ніч ти кволий виглядаєш вогник – Дня чи життя? Аби лиш не боліло!

k В шпитальнім сумі, в клініці жіночій, В холодний зал вслухаєшся востаннє, Новонародженим там сповивають очі, Оплакуючи замість колисання. Тут радість горлом рветься. Перегодом Нове життя несуть додому мами. А ти скрадаєшся, і чорним ходом, Немов тавро, несеш свою нестяму.

ПОПІД ПОЛЬСЬКИМИ ДЕРЕВАМИ Із,під польських дерев присоромлених Більш не чути ні Мойше, ні Шлоймеле, Весняними чи сніжними ранками Тут погратися більше нема кому. Жодним словом єврейським не видзвеніть Дітлахів, у житті цім не визнаних – Пустунів, чи пестунчиків, чи шибайголів – Не героїв, а жертви цих польських полів. 443

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Ці жалобні дерева над Польщею Смерть єврейських родин приголомшила, Смерть містечок і вулиць руйнація, Мертві діти, понищена нація. Малюки із очима чорнющими, Що і смерть неспроможна заплющити, – В тих єврейських безоднях увічнене Ненависне жахіття “коричневе”. — —

Езра ФІНІНБЕРГ – gribnynyp (1899 – 1946)

Zrzi

Народився 17 листопада 1899 рокув Умані. Освіту здобував самоуком. Працював учителем. Друкувався з 1917 р. російською мовою, з 1920 – їдишем. Перші збірки “Подих” (1922), “Вірші” (1925) просякнуті песимізмом, перебувають під впливом символізму, який автор долає у збірках “Країна й любов” (1928), “Ранок року” (1929), “Бої тривають” (1930). Збірки “Інша земля” (1934), “Співучість” (1936) та “Лірика” (1940) – написані цілковито у дусі соцреалізму. 1941 року добровольцем пішов на фронт. У самому розпалі боїв – 27 лютого 1943 року – газета Єврейського Антифашистського комітету “Ейнікайт” друкує його поему “Мій рапорт”, поетичний звіт бійця з фронту. Переклав їдишем “Фауста” Ґете, “93Oй рік” Ґюґо тощо. Фінінбергові, одному із засновників єврейської радянської літератури, пощастило: він пройшов усю війну й лишився живим, устиг видати ще дві збірки поезій – “З поля бою” (1945) та “У велетенському полум’ї” (1946), (навіть посмертно вийшло “Вибране”, 1948) – і не потрапити у лабети КГБ: встиг померти 22 листопада 1946 року. А в списках на арешт було і його ім’я. — — НАНА Нана мене тягне угору вгорі, Нана до кіно затягнуть мене хоче. На східцях внизу я, вона ж угорі, Між нами вода, заболочче. Ніч твоїм тілом розквітла, росте. Питаєш, чи йду я.– Ти гнівна? Не рада? – Та йду ж бо, іду, подивлюся на те, Як летить Злодій з Багдада. Ти сьогодні зі мною щось надто,– пусти! Таке я побачив, таке я угледів – Мого покоління трюк голосний З Трипільських трагедій. Я тихий, покірний і добрий такий. Я прагну цих уст, що всміхаються хистко:

444

445

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Я люблю твій малесенький мозок вузький, Тендітна артистко. У темряві вії цілую твої. Нана, як прекрасно, що ми такі вільні! – Багдад і моє покоління шумить, Шумить в кінофільмі. Додому проводжу тебе я. Шумить! Нана, перестань: все пустуєш, пустуєш. Моє покоління шумить уночі, Невже ти не чуєш? Не чуєш, Нана? До землі припади – Там гомін, і грім, і могутні удари. Той гомін із поля йде раптом сюди, На нас, на нічні тротуари. І сміється, сміється, сміється Нана. – Нана, це той шум майорить, наче ватра! З грюкотом двері беруть на замок, Двері театра. І ось уночі зостаюся я сам, І розум горить мій в такім полум’янку! Ходжу я, броджу я, блукаю десь там До самого ранку. Блукаю, де цегла, вітрини, сади, Травнева ніч розцвіла божевільно. І раптом я чую, мов хтось там летить Трепетно – крильно. Травнева ніч, майористий стяг, І я, що стою, що замисливсь глибоко. І жене, і летить, аж крила свистять, Птах вірлоокий. І враз чую кроки. На площі, ген там, На самій на площі, де порожньо, голо, Між ніччю й світанком іде там юнак – В руках його молот. Нана, як сіріє на площі навкруг! Вже небо свій схід з берегів розкололо. Нана, на коліна на площі стаю: Йде юнак, що в руках його молот. 446

ЕЗРА ФІНІНБЕРГ

ПОБЛИЗУ КИЄВА Як любо, як приємно, як ніжно зазвучало: – Взято Ніжин! Восени – київською весною пахнуть стало, Київським бузком. Вже близько Дарниця... Від печалі звільнилось ти, серце, країно моя рідна, Київські сади – Уже ж їх видно мені, на високій горі он видно! Як любо, як приємно, як ніжно зазвучало: – Взято Ніжин! І знов помчить до нашого міста,красеня Кур’єрський потяг чуть світ. І знов вільно Одкрився перед нами і сяє весь світ. Ще може бути нелегко нам, тяжко? Поміж тіл, що падатимуть, там і моє тіло впаде. Мої груди відкриті Назустріч штику, назустріч мечу й вогняній випадковості. Але, товаришу, Ось по той бік річки, я бачу, Там, де Лавра золотом сяє, Місто мені обіцяє Достаток, і мужність, і вдачу. Слухайте, слухайте! Слухайте! На наших просторах пахне Незабутніми веснами київських садів. ...Тобі, мій красень Києве, вороги викололи очі, Взяли на шибеницю серед ночі. І розіп’яли тебе, четвертували. А ти живий. Ти єсть. Ти на своїй землі. Високі твої гори. Високі пориви твої. Ми лікуватимем тебе ніжно – як в рідній сім’ї. І буде чути найдальшим світам, Як ми відплатимо нашим ворогам. 447

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Ти, Києве, зможеш встати, засвітитись, Щоб в кожному куточку травинкою життя підіймалось. Ми поцілунками вилікуєм тебе від того, що сталось. Як любо, як приємно, як ніжно зазвучало: – Взято Ніжин! — —

Хана ЛЕВІНА – inyBil (1900 – 1969)

hnc

Народилася 3 травня 1900 року у Катеринославі. Перші вірші Хани опублікував П. Маркіш у своїй збірці “Треп” (“Сходинки”) у тому ж таки Катеринославі 1920 року. Сама авторка на той час служила у Червоній армії. Х. Левіна все життя прожила у Харкові, там же була видрукувана й більшість її поетичних і прозових книг – ув оригіналі і в перекладах українською та російською. Померла 19 січня 1969 року. — — ДІТИ ВУЛИЦІ 1. Їх писки виграють нахабним зблиском, І застережливо з,під вій – Зась будь,кому повз них. Їм притаманний потяг До брязкалець червоних – за щокою Ховають потай, наче міркування В патлатих головах. Цікаві їхні очка, Немов блакитні м’ячики, стрибають. Закасані рукава довгих роб Їм сплескують щомить, Мов грають в цурки,палки, – Перегодом Ховають груди й голови у них... Хто зна, Для них, можливо, в брязкальцях отих – Найрадісніші чари – Патлаті голови немиті їхні Вигулькують по селах, по містечках, І ті цяцьки – знамена й ордени.

448

449

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Оце колись вночі Притлумить мерехтливим снігом їх, Незнаними сповивши пелюшками, Що продрані на грудях не цяцьками, А ножиком на ймення “фінка”... 2. Громадяночка, немов перинка, Напхана майном. А ми по її пухких долоньках – Дринком, А ми на її пишнім бюсті Верхи пострибаємо, хай скаже: “Люблю”. – Це не громадяночка – м’якенький іподром. Що ж та громадяночка вичавила зверхньо, Губки покрививши: – Незугари! Безбатченки, байстрюччя! Розколошматили два клунки яблук, Два клунки яблук, Парфуми розлили. Громадяночка, немов перинка, Напхана майном. А ми по її пухких долоньках – Дрючком. Здійнявся метушливий Гурт хлоп’ячий, Гурт занехаяних, охлялих мавп. Щось,таки мавп’яче в руках рухливих, Хапливе і щеняче у щоках. Хатки містечка дивляться на них, Жахаються, принишклі, Бо трощать все, що трапиться навкруг, Ті мавп’ячі кінцівки. Та вечір гамівний Сховає зграю в кошики гендлярські, Мов степових вовків, 450

ХАНА ЛЕВІНА

Бо ладен їм віддати хоч півхати, Щоб вимити окропом воші й душі З голів отих... ЗБРОЯ Звитяга на фронті – початок борні З бідою, що тінню встає по війні, І з вікон сліпих, і з потворних руїн, Із попелу спалених мирних долин. Звитяга на фронті – початок боїв За те, щоб запліднений лан зеленів, Укрився хлібами від краю до краю – Мов птиць золотавих спустилася зграя... Звитяга на фронті – початок звитяг, Що виведуть край наш на сонячний шлях, Здолають незгоди, розвіють туман... Та легко зростає хіба що бур’ян! А ми – трудова, нездоланна родина – Обпалюєм цеглу і місимо глину, І піт наш і рук наших творчих тепло Втілились в бетон і в зелене зело. Нехай же садів новосаджених парость, Нехай же стіна, що мурується зараз, І світло ліхтарне, й прокладений брук Пишаються міццю гартованих рук! Я втому забуду, я ніч недосплю, Я навпіл насущний свій хліб розділю, Щоб край мій укрився бетоном і сталлю, Щоб села й міста його буйно зростали,– І нині, – на фронті, товаришу, я: Дерзання і витримка – зброя моя! 1944 451

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

МОЄ ГАЛЧЕНЯ В моїй малій кімнатці завжди було безсонячно, І все було навколо затьмарене й сумне. Але знайшлось галчатко, моя смаглява донечка, А з нею разом сонце з’явилось весняне. І стало раптом хороше, і затишно, і весело, І променясті зайчики вистрибують щодня, Бо у колисці кублиться, чорняве і малесеньке, Моє галчатко крихітне, пухнасте пташеня. А я своє малесеньке злякать боюся дотиком. І так чогось і радісно, і боязко мені! Немов до серця тягнеться воно гарячим ротиком, Мого тепла шукаючи навіть уві сні. 1929 — —

452

Іцик ФЕФЕР – ripip (1900 – 1952)

qyxya

Син меламеда з містечка Шполи на Київщині, автора віршів, написаних у стилі народної поезії, народився 23 вересня 1900 року. Одержав домашню освіту під керівництвом батька. Перші вірші типографського складача з’явилися в київській газеті, коли поетові було 19. На той час він уже встиг побувати в Бунді й стати комуністом, повоював, потрапив до рук денікінців і тільки дивом уник розстрілу. Дебютував у київській газеті “Комуністіше фон” (“Комуністичний прапор”), друкувався в періодиці. У Києві він потрапляє у товариство видатних літераторів, таких як Давид Берґельсон, Лейб Квітко, Давид Гофштейн. Став одним із керівників київської літературної групи “Відервукс” (“Паростки”), у видавництві якої побачила світ його перша збірка “Шпенер” (“Тріски”, 1922). Багато років Ф. редагував літературноOхудожні журнали їдишем та брав активну участь у житті літературних спілок України та Москви. Був членом Президії та Правління СП СРСР. Твори Фефера неодноразово видавались у перекладах російською та українською. Був одним із найбільш політиO зованих єврейських письменників. Фефер як літератор був надзвичайно популярним, став одним із керівників Єврейського Антифашистського комітету. Влітку 1943 р. за дорученням радянського уряду разом із Міхоелсом здійснив поїздку до США, Канади, Мексики та Англії з метою збору коштів для Радянської армії. Партійність, віра в комуністичні ідеали і відданість існуючому режиму призвели до співробітництва із КДБ. Про зв’язки Фефера з КДБ знали (або здогадувались) інші члени ЄАКу, проте нічого від нього не приховували, вважаючи, що вся діяльність ЄАКу цілком спрямована на благо держави. Після розгрому ЄАКу та арешту (Ф. був заарештований одним із перших) він обмовляє не тільки товаришів по комітету, а й себе, співробітничаючи зі слідством і сподіваючись на особливе до себе ставлення. Тільки наприкінці судового процесу, коли звинувачені не визнали своєї провини і розповіли про методи, якими велося слідство, Ф. зрозумів, що і йому нема на що сподіватися, і відмовився від своїх свідчень. Ф. разом з іншими діячами ЄАКу був розстріляний 12 серпня 1952 року. — — 453

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ЗИМА Зима та й зима – ой сніг! – та зима. Як в тій хилитайці – в вагоні самі На трухлій соломі Я та китайці. Китайці мовчать. Стіни мовчать. І я – з думками своїми: За полями сумними десь рідне село, Ворог за ними. Сусід мій сопе і у себе щось ловить,– Ой бруд,нечистота, ой людський бич! А вітер в кутку, де лежу я, А ніч!.. Переліски, поля. У дикій грі Сніг паде в круговітрі... Хоч би тая станція виросла де Та чаю нагріть! Мчить він, потяг, мчить у снігах. Як в тій хилитайці – в вагоні самі На трухлій соломі Я та китайці. ЖИТИ Б ВІЧНО У весни я поспитаю: скаже хай, чого тіка. За потоками без краю спішка вітряна така... Літо плине: здоганяю. – Що ти, літо, почекай! Тільки ж літу те не в думці, сонце капле, як той мед... В поясі, в зеленій шумці крутиться земля вперед. Ще ж я в літа поспитаю: скаже хай, чого тіка. 454

ІЦИК ФЕФЕР

Липень був – як з водограю дощ на сонці... поминай! Осінь плине: здоганяю. – Що ти, осінь, почекай! Тільки ж осінь – де ти бачив, щоб вона була в добрі? Місяць в гаю сум позначив, холод, зорі, вечори... В осені я поспитаю: скаже хай, чого тіка. Бо щодня, як я світаю, чути холоду рука. А зима он: здоганяю. – Що ти, зимо, почекай! Та її ж ти не зупиниш – диким огирем летить... В полі двері не причиниш, не зогрієшся й на мить. У зими я поспитаю: скаже хай, чого тіка. А того, хоч сани маю, а вже воза ти шукай. Бо весна он: здоганяю. – Що ти, весно, почекай! Не чекає зміна зміну: кожна зміст новий несе... Ех, у нашу час,годину жити б вічно – от і все.

ДАЙ РУКУ, КОХАНА Дай руку, кохана, ходімо зо мною! Розкрив усі двері сьогодні нам час, Схвильовані хмари пливуть над юрбою, Повітря синіє, чаруючи нас. Дай руку, кохана, – і в далі прозорі, Де в людських алеях чудесна земля... 455

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Як сяють на площах розсипані зорі, Як небо прослалось на баштах Кремля! Дай руку, кохана, прискорюймо кроки: Весна переходить з двора до двора. Хай знають бігучі, кипучі потоки, Що весну вітати прийшла нам пора. Дай руку, кохана, біжімо, летімо, На сонячні луки, в росисті гаї! Там будем вітати піснями дзвінкими Дуби, що вдягли вже убори свої.

ПЛИНУТЬ РАДІО Плинуть радіо стомлені й стомлено виснуть дроти, Вітер зросить збентежений гамір, гарячий, незмінний. Вже останній порожній трамвай прокотив за мости і на вулицях темних зосталися ніч і небо камінне. На стовпах над майданами виснуть холодні дроти, за майданами ніч не знаходить знайомих кварталів. Під гарматами місто. Місто лежить. Палають мости. Мовчки вулиці закам’яніли і перелякано впали. І ні варти. Ні кроку. Ні руху. Ні крику. Ні людей, ані вершників. Тінів сполоханий біг. Тільки вітер у двері захеканий стукає дико, тільки п’яної ночі одчай над подвір’ями темними ліг. І далеко за містом, в долині лихій під горою, Закривавлені рештки людей ще стріляють у ніч. За темне сполохане місто полки та дивізії стали до бою і не знати, кому буде вранці привіту звільнений клич. Розколото місто навпіл, і натроє, на десять частин і чекає: хто кого поборов? хто кого подолав? хто кого полонив у ярах? 456

ІЦИК ФЕФЕР

і кого нам чекати з долини, з вогню? – ти не знаєш, п’яна ноче, кому та про що сповіщатимуть завтра дроти на кривавих стовпах? Плинуть радіо стомлені й стомлено виснуть дроти, Вітер зносить збентежений гамір, гарячий, незмінний. Вже останній порожній трамвай прокотив за мости, і на вулицях темних лишилася ніч і небо камінне. НІЧНА КАПЕЛА Добре, – звівши сині шати, горілиць на сіні спати і в мовчанні серед ночі небесам дивитись в очі. Синь і даль небес великих! ніч пісенна і весела! і на всі свої музики виграє нічна капела. Даль дихає в полях безлюдних, – Зашумить по всіх усюдах, здіймуть в небо ближні клени убрання своє зелене. У лісах за передмістям крутоне широким листям, засвистять дуби зі скрипом, уклонившись дужим липам, – і пішли густи й шуміти, як скрипки, здійнявши віти, ніби флейти і тромбони, ніби труби – вітрогони!.. Блиск прорізав тьму підсоння, – кури порхають спросоння, і пропелер, грати звичний, ревом входить в гул музичний. Кінь ірже на три дороги, 457

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

б’ється риба об пороги, в барабани скель громохка лава хвиль зі свистом тьохка, і, надувши мідні губи, вітер дме в гілля, як в труби. На зелені спини схилам повисає неба килим: добре, – звівши сині шати, горілиць на сіні спати! Я на мить закрию очі, птиця крилами тріпоче: до кордону вершник мчиться, кінь летить під ним, як птиця. Тулиться юнак в алеї До коханої своєї; ранок, судячи по всьому, радить їм іти додому. Півень вигукнув картаво, сходить сонце злотоглаво... добрий день, скирти пахучі, ближні луки, дальні кручі! Отепер заснути можна: ніч пройшла жива й тривожна. *** Говорять – не трудно письменником стати: Це – легше, ніж в небі зірки рахувати, Це – легше, ніж бути розбійником лютим, Це – легше стократ, як бухгалтером бути, Говорять, талант – це собака,проноза, Як вірші не вийдуть, то вийде хоч проза, А проза не вийде, то вивезуть драми, Не вивезуть драми – ізнову віршами, У рими не йдуть – то давай за новели, Але ж і новели не клеються, леле! Нічого це! Можна писати не згірше 458

ІЦИК ФЕФЕР

Віршовану прозу і прозові вірші. Добро, коли маєш на геній мандата, Не маєш – прохання ти можеш подати. Кричать на бенкетах, над світом літають І власні томища свої оправляють, Що й далі продовжують швидко зростати... Говорять – не трудно письменником стати. 1941 СКЛЯР Рости все вище вгору Жадає ліс сосновий, Нових покрівель прагнуть Зруйновані будови. Порожні тужать гнізда В журбі за голубами, З шибками хочуть бути Усі порожні рами. Повільно скляр проходить Серед домів розбитих, І голова біліє Акацією в квітах. Повільно скляр проходить Із склом своїм прозорим, Малі й старі до себе Його гукають хором. – Заходьте, ребе Лейзер! – Чекайте,но, зайду я! – До нас бо, ребе Лейзер! – Зайду, як час найду я! Так ходить скляр по місту Між тихими домами, Аж поки із городів Запахне тютюнами. 459

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

А скільки ж то ще треба Шибок отих уставить, Щоб дощ не йшов у хату, Ні тихий вітер навіть! Щоб злива та негода Лишилися надворі. Які думки в старого Хороші та прозорі! Хіба ж то личить місту, Щоб жить без скла ясного! Найкраще скло у світі Припасене в старого. Алмазом незрівнянним Проходить він по ньому. Склярам найважливіше – Це скло, як нам відомо. І в рамі спорожнілій Шибки знов голубіють, Малі радіють діти, Батьки старі радіють. Тепер, малята, стійте Спокійно при вікні ви, Вас пил уже не вкриє, Химерник пустотливий. Минулись дні розбоїв, І неба синє око Сіяти знову хоче Спокійно та глибоко. Порожні тужать гнізда В журбі за голубами, З шибками хочуть бути Усі порожні рами. 460

ІЦИК ФЕФЕР

Нових покрівель прагнуть Зруйновані будови, Рости все вище вгору Жадає ліс сосновий.

УКРАЇНІ Тяжкі твої рани, гірке твоє горе Мене, Україно, гнітять. Я бачу – в кривавий туман неозорий Розстріляні зорі летять. У кригу повитий, у пута закутий Там рветься Дніпро з берегів, І мати в сльозах там іде пригорнути Готових до бою синів. Ідуть твої діти і бором, і полем, На конях летять юнаки, Проміння зимове звиває над чолом У них семицвітні вінки. І хлібом та сіллю їх скрізь зустрічають, У кожній хатині й селі, Тополі ставні перед ними схиляють Верхів’я свої до землі. Я бачу, як линуть орли, твої діти В високих смушевих шапках, Щоб чисте повітря вкраїнське звільнити Від диму й свинцю у боях. Із сіл твоїх вітер на мене повіяв, Я чую, Вкраїно, твій клич – То Канів говорить, озвався то Київ, То давня озвалася Січ. 461

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Ідуть вони грізні за кров одплатити, За скривджене щастя своє. Траву твою ворог здолав столочити, Та гніву твого – не уб’є. Ні! Він не розтопче прадавньої слави, Священна зненависть кипить, Гвинтівки й гармати зовуть до розправи, Огонь перемоги горить. Зненависть палає у травах шовкових, У водах суворих твоїх. Іде Наливайко по темних дібровах З мечем у руках бойових. Твій гнів попелить лиходійників орди, Як буряний грізний перун – І чую я вісті, що мужній та гордий Примчався на битву Богун. Як зорі на небі, зростають герої, Як мак на городі, цвітуть. І друзі ідуть з,понад Волги святої, З великого Дону ідуть. Я чую – бандура твоя задзвеніла, І слово я чую твоє, Я бачу – зростає стальна твоя сила, І житняя сила встає! — —

Міра ХЕНКІНА – inyqnik (1900 – 1960)

irym

Народилася 1900 р. у м. Новозибкові Чернівецької губ. Жила у Києві, Москві, була членом Асоціації єврейських революційних письменників України. Працювала в Кабінеті єврейської культури АН України. Друкувалася в періодиці. Померла 1960 р. — — ОСІНЬ Важким полоном осені пісні – Прощання з квітуванням літа. Вітрильники останні на Дніпрі До берега дощами вже пришито. Як важко зважитись на перший крок По листю, яке злотом з віт злітає. І віддих перших приморозків ледь Посріблено світає.

ТИХІ ВУЛИЦІ Чорна тополина тиша. Біла хата тьмяних снив. Срібло місячне колише Спритні тіні кажанів. Знаджують сріблясті тіні Перехожих в пізню мить. В моїй затишній хатині Тиша піснею бринить. — —

462

463

ІЦИК МАНҐЕР

Іцик МАНҐЕР – rignam (1901 – 1969)

qyxya

Видатний поет і драматург Іцик Манґер народився 28 травня 1901 року у сім’ї чернівецького кравцяOбідака. Батько мав натуру артистичну, складав гумористичні пісні на Пурім, мати любила народні пісні і знала їх безліч; старший брат, кравець, самостійно вивчав мови і читав ув оригіналі твори грецьких, французьких, англійських класиків. Глибокий вплив на юного М. справив театр, особливо п’єси Ґольдфадена. Після закінчення хедера майбутній поет якийсь час працював учнем кравця, але вже на 12Oму році життя вступив до німецької гімназії м. Яси. Там захопився німецькою та єврейською поезією і популярними циганськими піснями. Виключений з гімназії за недисциплінованість, переселився до Бухареста, де приєднався до єврейського радикального руху. Все життя поневірявся по світах, у жодній країні не затримуючись надовго. Перший вірш опублікував у румунському журналі “Культур”. 1929 року почав видавати у Чернівцях літературний журнал. З 1928 по 1938 рр. мешкав у Варшаві, вірші й поеми друкував у журналах. ІІ Світова війна застала його у Парижі, де він жив з 1938 р. Тікаючи від наступу німецьких військ, перебрався до Лондона. Живши потроху у Польщі, Прибалтиці, Великій Британії, 1951 року переїздить до НьюOЙорка, а 1967 року оселяється в Ізраїлі, де й помирає 20 лютого 1969 року. Всі його рідні загинули у гетто. Перші книги “Штерн ойфн дах” (“Зірки над дахом”, Бухарест, 1929), “Ламтерн ін вінт” (Ліхтарі на вітрі”, Варшава, 1933) уже свідчать про віртуозне володіння технікою віршування поряд із простотою й щирістю народних пісень. Великий вплив мала на нього німецька поезія, особливо Ґете й Гейне. Широкого визнання й розголосу набула книга віршів М. “ХумешOлідер” (“Пісні П’ятикнижжя”, Варшава, 1935), де біблійні персонажі постають містечковими євреями, з їхніми радощами, турботами, зацікавленнями. Близька за жанром до цієї книги збірка “МеґілеOлідер” (“Пісні книги Естер”, Варшава, 1936), де поет звертається до традиції пурімшпілів. Стали визначними подіями та неодноразово перевидавалися збірки “Демерунг ін шпігл” (“Сутінки у свічаді”, Варшава, 1937), “Волкнс іберн дах” (“Хмари над дахом”, Лондон, 1942, “Штерн ін штойб” (“Зірки в пилюці”, НьюOЙорк, 1967). Перше видання вибраного – “Лідер ун баладн” (“Пісні й балади”) – здійснене 1952Oго р. Манґер посідає видатне місце у сучасній поезії. Запозичений з народної творчості образ золотої пави сприймається як символ його 464

творчості. Поета відрізняє тонкий, ненав’язливий гумор, навіть у трактовці речей драматичних і не менш драматичних епізодів єврейської історії. Всі його вірші випромінюють сердечну щирість і доброту, а що вже непересічний талант, то годі й говорити. Недаремно багато хто з їдишистських поетів дружньо присвячував йому свої вірші. — — ДЕРЕВО БІЛЯ ДОРОГИ Дерево побіля шляху Гнеться, стогне день і ніч. Де тут втримається птаха? Розлетілись увсебіч. Три – на захід, три – до сходу, Решті південь під крильце. На поталу, на негоду Залишили деревце. – Чуєш, мамо, рветься хуга, Ані зірки – я боюсь. Можна, мамо, раз і вдруге Я на пташку обернусь? Хай мене гойдають віти, В небо крону несучи, Хай мені співає вітер Колискової вночі. Мама плаче: “Цить, дурненьке! Господи, допоможи! Не дай Боже, щоб без неньки Між гілля мій хлопчик жив!” Я кажу: “Мамуню, що ти! Так очей твоїх шкода! Доки плакатимеш, доти Я не вилечу з гнізда!” 465

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ІЦИК МАНҐЕР

Чи пану Богові ні краплі Білесенького не шкода”?

“Іцик,серце, – мама плаче, – Все несе тебе кудись. Воля Божа, та, одначе, Ти хоча б не застудись!”

Кажу я: “Нотлику, будь певен, Що тут не в Божій ласці річ. Ось почекай, таки надійде Колись весняна темна ніч.

“Хай вколошкається вітер, А тобі снаги стає Заховатись в кучмі віття, Диво й горенько моє!”

Тоді поснуть і мама, й тато, І міцно спатиме весь дім, Ми ж визволяти козенятко Удвох з тюрми мерщій ходім.

“Має вітер ножик гострий, – Відсахнутися зумій. Хай хоча б до смерті в гості Не потрапив дурник мій!”

Як слухатиметься, то відпустим – І заблукає вдалині. Чи має там самотнім бути, Ніхто не відповість мені”.

Горобина ніч лягає, Повнить серденько. Але Мама в крильця зодягає Пташеня своє мале.

Святкова Песаху1 вечеря. І знову козеня – ні з чим. “Як справи, Іцику?” – це тато. “Звичайно, добре”, – відповім.

В очі мамині востаннє Я дивлюсь – не надивлюсь. Що з її любов’ю стане, Якщо пташкою зроблюсь?

“А в тебе, Нотлику, як справи?” “Так само, як щодня. Чому безправне навіть в Песах Безгрішне козеня?”

ПІСНЯ ПРО КОЗЕНЯ Купив мій тато козенятко Багато вже років тому І прив’язав його на шворку, Мов запроторив у тюрму.

Замисливсь тато, плаче мама, Ніхто не відповість, Чому і козенятко з нами Хліб седеру2 не їсть.

І плаче козенятко бідне, Й розрад ні в чім йому нема. А трави пахнуть вітром з півдня, А білий сніг мете зима.

Чому зачинене в неволі, Над головою – дах, Чому не грає з вітром в полі, Із сонцем у світах?

“Ти чуєш, Іцику, – брат каже, – Із нашим козеням біда. 466

1 2

єврейський Великдень святкова вечеря

467

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

РОКИ МЕНЕ ЗБОРОЛИ Роки мене збороли в чужині, А що я маю вдома для спочину? Єдині чоботи, єдину сорочину І костур у руці. Куди тепер мені? Я не цілую прах, мов видатний піїт, Хоч серцем потону в сльозах і у піснях. Що мав би цілувать, коли і сам я – прах? Хто ж цілуватиме? Прохаю, підкажіть. Здивований украй, я здибав цю блакить, У лахах жебрака приплентався сюди Я, заблукалий принц, ледь ухопивши мить, Блакитну хвильку сну, непевну, як завжди. Не цілувать мені блакиті, як кортить, Як в тихих молитвах благаю, одинак. Що цілувати й як? Я сам – ота блакить. Хто ж цілуватиме? Прохаю, дайте знак. В задумі постою серед пустель твоїх, Вслухаючись в віки та у верблюжий крок, Який колише тінь, тривожачи пісок, Там Тора – трохи крам, ледь – мандрівний урок, Співаючі піски під бризками зірок, Що в пам’яті бринять: ніщо не вмре повік! Цілунок у пісок? Ні! Й удесяте – ні! Що маю цілувать, коли я сам – пісок? Охочі цілувать? Назвіть же їх мені!

ЖЕРТОВНИЙ ІЦИК Заколиш мене, сліпа доле, бо так Сон не склепить мені повік, Хоч величний твій срібноперий птах Прилітати до мене звик. 468

ІЦИК МАНҐЕР

Що ті срібні крила несуть мені, В небі відає Бог один, – Чи то губи змочу в солодкім вині, Що з Ізраїлю, від дідів. Хто дідів імена пам’ятає з вас? А наука в діда проста. Ось балагула,дід до мене озвавсь: “Згоден, Іцику, жертвою стать? Свої очі охочий віддати мені, Наче двійко доспілих зірок, Щоб на сьомий день твої сльози сумні Звіяв вітер – ось мій урок?” І вхопив мене дідо – він знав ремесло, – Хоч ховавсь я в селі і в місті, Але місто мале й завелике село, – Розчепірив мене і поніс він. І сказав мені дід: “Іцик, запам’ятай: Швидкоплинні твої роки. Раптом з’явиться янгол до тебе – та й Де той інший берег ріки? Вимагає від кожного Бог каяття, Чи пожертви – тут і тепер, Щоб єдине гідно прожив життя І єдиний раз гідно вмер. Все має кінець – і немає надій, Що є в Бога світло й імла. Як мама померла, полегшало їй, Бо рештки сліз вберегла”. Отак мене дідо в долонях носив Попри села, міста і гробки. Змаліли міста, і села зросли. Гробки – обминаю поки. 469

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

АВРААМ І САРА – Чи буде, Авромчику, в мене дитя? Старі вже літа в нас обох. Бездітна тужу, а ровесниць моїх Удвадцяте сподоблює Бог. Аврам усміхнувся, помовчав, підвівсь, Випустив з люльки димок: – Якщо вже Всевишній захоче колись, То й віник стріляє в жінок. – Авромчику, темної ночі сама Я чула, як схлипує плоть. Невже не мене, а служницю мою Тобі дав за жінку Господь? Як вабила, сяяла зірка в вікні, Розрадниця всіх матерів. Та моє заблукало забарне дитя Між променів, тіней, вітрів. Аврам усміхнувся, помовчав, підвівсь, Випустив з люльки димок. – Якщо Пан Всевишній попустить колись, То й віник стріляє в жінок. – Я бачила, бавилось якось в піску На сонці тутешнє дитя. Голівку попестила я осяйну – То дивне й святе відчуття. І, нібито ляля із лона мого, Всміхалось воно мені так, Що очі зволожила щемна сльоза, І кров подала дивний знак. Аврам усміхнувся, помовчав, підвівсь, Випустив з люльки димок: – Якщо вже Всевишній захоче колись, То стрельне і віник в жінок. 470

ІЦИК МАНҐЕР

ТРИ ЦАРІ ЙДУТЬ ДО АВРААМА Авраам сидить на ґанку, Костур з кістки різьблячи, Поза ним стрясають спальню Сари,матінки плачі. “Ша! Доволі! Вже наслухавсь! А вона все хлип та хлип. Чи не краще б за нащадка Помолилась чи за хліб?” Витер хусточкою скельця, Подививсь на тьмяний шлях, Де, посутенівши, здимів Спогад по віджилих днях. Трьох рудобородих турків Раптом вималював дим – Спроквола брели, і порох Шурхіт кроків стишив їм. “Добрий вечір, гості, прошу! Сара почастує враз: Рис молочний, хліб із кмином Покуштуйте в нас, гаразд?” І до столу подорожні Сіли в бесіді про світ, Напророчили і грошей, І дитя на схилі літ. Матір Сара дослухалась, Та як вибухне плачем: “Чув, Авромчику, – дитина – Звідки в пліснявих нікчем?” Та говорять подорожні: “Реб Аврум, не пройде й рік, 471

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Гучне свято обрізання Притлумить дитячий крик”. Зникли турки за віконцем... Осяває навмання Ще непевний проблиск сонця Оксамитове вбрання. САРА СПІВАЄ ІСАКОВІ КОЛИСАНКУ Сара сина колисає: – Спи, Ісаку, засинай. Тато вівці випасає, Вівці хочуть за Синай. Перша мовить: “Ще не вечір”. Друга каже: “Ні, вже ніч, Адже Берл свою крамничку Вже замкнув і витяг ключ. І Дов,Берова он кузня Не ґвалтує тиші плин, Притомивсь мірошник Лейзер, Вуса й вуха звісив млин”. Перша знову: “День – це доти, Доки їстиму траву, Доки вчений ребе Котик Муштруватиме мишву; Доки в кантора зі стріхи Кізка цупить очерет, Та Ісак, заснувши, тихо Не заплющить оченят”. А пастух і каже: “Хай же Розпитають, що і як. День чи ніч – один розкаже Невсипущий наш Ісак. 472

ІЦИК МАНҐЕР

Синку, спи під колисанку, Люлі,люлі, не пустуй. Вже товчуться коло ґанку І отара, і пастух. Не збуди, пастух, синочка, Бо вже ніч являє знак: Вже заснув, заплющив очка Заколисаний Ісак. Сім росинок – люлі,люлі, Маку притлумили жар. Вже на сідалі поснули Квочки й півень – їхній цар. – Ну, – зітха пастух, – до завтра, – Крок притишує на мить: Мами Сари колисанка У сопілочці бринить.

АВРААМ ГОСТРИТЬ НОЖА В білому очіпку Сара Спочиває по трудах. І замріяна осанна З призьби лине понад дах. Зайнятий в пісочку грою Син Ісак – очей не зводь. За далекою горою Синю ніч приспав Господь. Посміхнулась любо,мило: Місяць не минув, мабуть, Як хитрунка Ізмаїла Відпровадила у путь. 473

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Тішиться вона синочком: Уві сні чи в яві зріс? Мамині в Іцхака очка, Татові волосся й ніс.

Аврамові тривожно, Тож руки він возніс Збентежено й побожно До зірки в синю вись.

Райдужним туманом знову Світ їй спогад заступив: Перші кроки, перше слово, Перше: “Мамочко, пі,пі!”

“Рушаймо!” – гуркіт наче Вперіщив срібний шлях. (“Щемка краса!” – відзначу, Читаючи ТаНаХ).

Щось Авромчик набурмосивсь, Усамітнивсь на дворі. Гострить ніж – то, може, досить? Вже і камінь перегрівсь. Має борода, мов прапор, Щось мурмоче, неборак: “Боже, Боже, так, я раб Твій. Ти збиткуєшся чи як?” А в садочку яблуневім Вітром духмяніє цвіт. Люлі,люлі, промине він, Мій посиротіє світ. Ніж нагострено зразково. Ось підвівсь Аврам. В імлі Чує, ніби колискова Сіє сум за край землі.

АВРААМ ВЕЗЕ ІСАКА НА ЗАКЛАННЯ Димить земля, мов озеро Туманом навмання. Вже Еліезер в воза Впряг карого коня. 474

ІЦИК МАНҐЕР

Біжать за шляхом верби, Сторожа срібляна. Вже мамин плач не верне – Колиска затісна. “Куди це ми, татуню?” “На ярмарок лошат”. “Що купимо, татуню? Як – маму полишать?” “Солдата з порцеляни, Сурму і барабан, А мамі – льолю лляну, Шовковий сарафан”. Зволожуються очі, Ніж присмоктавсь кліщем Іззаду і пророчить: – Поярмаркуй іще! “До млина водяного Доїдемо, відтак, Щоб розім’яти ноги, Вже пройдемось, Ісак”. Візник, немов незрячий, Ввіткнувсь очима в шлях... (“Щемка краса”, – відзначу, Читаючи ТаНаХ)... 475

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

СЛОВО МІСТЕЧКОВОГО КРАВЦЯ НОТЕ МАНҐЕРА ДО ПОЕТА Я, заплющивши очі, Спогад моря утримаю, Наче пальці лоскоче Легкопінною римою. Злотоперою павою Спогад моря злітає І словами непевними То бринить, то зникає. Припаде слово тишею, Ледь сягнувши порогу... Чуєш, в серці гострішає Щем від величі Бога. Сяйвом слави овіяний, Він з правіку й донині Небу годить борвіями І дощами – долині. Чайка квилить над хвилями, Злива схлипує – скрізь Слави Божої вияви І слова, що збулись. А як музики прагне Він, – Сльози, зронені з вій, Дивом ранку, мов раною, Квітнуть в пісні твоїй.

ЖЕБРАЦЬКА БАЛАДА Сидять край дороги троє нетяг. Вони знають: лиш хмари – нині їм дах. 476

ІЦИК МАНҐЕР

Вони знають: і вітер, що в полі дріма, босоного по світу гуляє гульма. І птах, що з хмарами лине вгорі, менший, ніж пісня його на зорі. Перший свої шкарбани огляда, і бурмочуть про себе його уста: „Чи стануть ці чорні жорна на мить? Там, де стануть вони, там вода зашумить. В затінку стежечка біля води. Як гарно там сниться, як вабить туди!” Другий свої шкарбани огляда, і бурмочуть про себе його уста: „Як радо б на хвильку в село я забіг. Та селюх має псів і довгий батіг. Тож зостануся на ніч вже тут, де стою, й колисатиму втому свою”. А третій із них мовчить водно, мовчання пахне, як хліб і вино. Він руками закрив лице сумне, крізь пальці ллється сяйво ясне. І слухають двоє, в пилюці доріг, мовчання його, що спадає, мов сніг. „Убогосте, світе недремний мій, моє пасовисько і водопій. Ти мій спочинок, повинність моя, спів, що із темряви світлом сія. Молитва моя, пісня півня проста, в червоному маку бджола золота”. І слухають двоє, в пилюці доріг, мовчання його, що спадає, мов сніг. Згріба свого вузлика третій з невдах і в дорогу лаштується – легко, мов птах. Неквапно бреде він в сумну далечінь і на пам’ять з собою бере свою тінь. А слідом ті двоє, в пилюці доріг, п’ють мовчання його, що спадає, мов сніг. 477

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

БАЛАДА ПРО СТАРОГО ГАЙДУКА Летить гайдук на коні воронім, Як рвійний вітер у полі нічнім. Борода кошлата, за плечима кріс. Гей, повз хутори і села, наче справжній біс. Аж лячно в гніздечку пташині малій. Бо скаче гайдук на погубу й розбій. Хто ж це залив йому сяєвом шлях, Що видно, як вдень, аж рябить ув очах. Напоює місяць відроги узбіч Сріберним сяйвом цілісіньку ніч. Місяць годує чорних ягнят Срібним молозивом, як немовлят. Вхопив гайдук кріса й гнівно, зі зла, Бабахнув у місяць – і кров потекла Зі срібного місяця. Ось він обм’як, Хитнувся і впав, і завис між гілляк. Летить гайдук на коні воронім. Як рвійний вітер в полі нічнім. Борода кошлата, за плечима кріс. Гей, повз хутори і села, наче справжній біс.

ІЦИК МАНҐЕР

„О чорні птахи нічної мли, Чом ви Петлюру сюди привели, якому від крові не спиться?” Він стоїть і благає в нічнім вікні: „О дайте мотузку, мотузку мені, Лиш рух – і усе скінчиться!” „Хай згине він там, де вітер закляк, Де ніч обертається в зграю собак, Що його розірвуть на шмаття! І хай щоночі в криваву мить, Коли від жаху земля тремтить, Буде з ним наше прокляття!” — —

БАЛАДА ПРО ПЕТЛЮРУ „В колисці – Янкеле,дитятко, Обіч – забите козенятко...” О крові час, глухий, незрячий! На вежі знову дванадцять б’є, Північна година погубу снує... І Петлюра в вікні маячить. „Скажи, чого прагне похмурий гетьман, Який має сокиру й кривий ятаган, Що він хоче у нас відняти?” „Він прибув сюди з далини доріг, Він шукає лопату – загладити гріх І батька твого поховати”. 478

479

СОНЯ ТУЧИНСЬКА

Соня ТУЧИНСЬКА –

iqsnyweve iynZs (1902 – ?) Народилася 1902 р. у Богуславі Київської губ. Навчалася у школі для дівчат. 12Oи років залишилася сиротою, змушена була йти у найми. Брала активну участь у революції та Громадянській війні. Жила у Харкові. З 1921 р. займалася журналістикою, писала на робітничу тематику. З 1925 р. друкувалася в періодиці. — — ВЕРЕТЕНА 1. Гей, ви чуєте мене в співочому повітрі? Спускайтеся на землю, а небо заметемо. Хай пальці ваші пещені беруть акорд новітній, Мені пісень стонадцять напрядуть веретена.

То ширше, моя радосте, вихлюпуй, витанцьовуй, Хоч я в співочім гурті, можливо, і найменша. Але ж нехай і всесвіт в танку кружляє цьому, Хай веретена випрядуть пісенності безмежжя. 2. Чи може пісня згаснути, як зірка? Чому співаю, як мовчати більш надійно, Коли від розстрілів на серці гірко, Коли й картаюся, радію – хоч ридаю, та радію. Що ж привертає зір, які дива? Що вабить так мене, спиняє знову й знову? О, то – жага з колін підводити слова, Із плутанини слів розплутувати слово. Нехай мала я – та зросту на волі, І певна я – щасливою зросту. З заліза й лепехи, з лляної льолі Піснями вам скрою небесну висоту. — —

Чи вам не час закинути ті шати оксамитові, Навіщо вам чіплятися за німби ваші зоряні? З лісів і лук туманами стягати з міфів мито? Не чуєте – сміються з вас земні лани розорані!? Ми на ланах і вулицях, не викуриш нас звідси, Нам, ратаям і мулярам, залізо притаманне. В землі своїй спрадавна ми вкоренились міцно, Не нам в житті вагатися, вдягатися в тумани. Це нам, першозаспівувачам, лишать пісні на спомин, Повік нам не втопитися в щемливім падолисті. Нас, юних, надихатиме палкий, як промінь, гомін, Міста нам будувати, в новому жити місті. 480

481

МАЛКА ЛІ

Малка ЛІ – yl hklm (1904 – 1976) Малка Лі (справжнє ім’я – Малка ЛеопольдOРаппопорт) нароO дилася 4 липня 1904 року у Монастирищі на Галичині, у хасидській родині. Навчалася у польській школі в Галичині. Під час Першої світової війни мешкала в Угорщині та Відні. 1918 р. повертається до Монастирища, де починає писати вірші німецькою (впродовж Громадянської війни в Росії), але вже 1921 року емігрувала до НьюO Йорка, де й дебютувала як поетка 1922 року, спочатку перекладаючи свої вірші на їдиш з німецьких оригіналів. Потому переходить власне до віршування їдишем. В Америці закінчила учительську семінарію. Брала активну участь у літературному житті. Померла в НьюOЙорку 22 березня 1976 р. — — ЦІЄЇ НОЧІ Об вагітні млою гори Начищає місяць тацю. День мене до себе горне, Як вблагаю, щоб зостався, Хоч веселкою зеленою У ріці зблиснув для мене? Плаче в лісі птах одвічний, Що зі мною ділить відчай. Він – самотній перст калічний, Кличе пару – не докличеться. ... Місяць крешеться у річці... Чорні тіні хвилі мружать, Форкає кінь схарапуджений, Піну розкида, стриножений. Студить ноги росний простір, Вабить хвиль гойдлива постіль. 482

Гори плечі гострі ніччю вкутали, Подрібнили срібне серце місяця. І собі ніяк не знайде місця Драбиняста тінь, у річці скупана. Удовиним крепом непогідним Місячне чоло накрите зблідле.

ОБРАЖЕНА Як вітрила таємничі, Стріпуються крила відчаєм – Вії оксамитні на моїм обличчі... Захурделює дахи, перемітає, Крижана гора хатиночки ковтає, Нас поглинути у віхоли мета є... Мов одрубану, я голову схилила, Я ображена на ці нічні хвилини, Що у коси заплітають цвіт калини...

КУПІТЬ ЦИГАРКИ Цигарки! Кому цигарку? Голос мій лунає шпарко. Затуманюються очі: Хто до цигарок охочий? Їдуть козаки на лови, Наче коси, в них підкови, Мов підсічене колосся, Заклик мій дзвінкоголосий: – Цигарки! Кому цигарку? Вершник із конем у згоді Закружляли в корогоді. 483

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

МАЛКА ЛІ

Жах! Тікать нема куди, Так молилися діди, Так очима лиш благати: – Цигарки купіть, солдати!

В сестри твоєї теж є капелюшок, Тож мій тобі нагадує про дім; Останнє шли вітання, бо заюшить Дзвінкі шибки воланням молодим...

Ой, меткі козачі очі, Списом в тіло у дівоче, Штрикають ножем – та годі ж! – Зрізана, спадає одіж, Ласий ніж мою лизнув Голизну!

Бо, як вола, тебе везуть на бійню, Ножем різницьким вже змахнула смерть. Ти затуляєшся руками рвійно, І кулаки молотять сніжну дерть...

Шкіра злуплена із мене, Полум’ям горять рамена – Корогод кружля міста – Під копита – нагота! Та звідтіль благальні очі: – Цигарки купіть, охочі! Сміхом гуп козак об площу, Кров з білизни одполоще, Перегукують з ріки: “Гарна, ач, була малявка! Хай іще хоч раз пронявка!”

Сопе локомотив, і чорним звіром Червоні іскри з реготом жбурля, Тебе в пекельну він везе зневіру, Де полем крові корчиться земля... Чужий солдате, о теля закланне, Тебе немає навіть у гробах, Ти в шибці відбиваєшся востаннє... Цілунок твій, як рана на губах... — —

ЦІЛУНОК Гей ти, вояк під будь,яким знаменом, Вкарбуй цілунок у мої вуста. Я ще мала, і таїна для мене, Що твій цілунок в землю пророста. Твій потяг напакований очима, І я, як м’ячик; велетню, тобі Схилитися до мене треба чемно, Вмерзаючи у вікна голубі. 484

485

МОЙШЕ ТЕЙФ

БІЛОРУСЬ

Мойше ТЕЙФ – PHe (1904 – 1966)

hwm

Народився 4 вересня 1904 року в Білорусі. Любов до літератури успадкував від батька – прикажчика у крамниці. З 13 років прцював на шпалерній фабриці, навчався у вечірній школі. Виступав у якості актора і сценариста агітбригади. Друкувати вірші почав з 1920 р. Був одним із засновників літературної групи при Мінській газеті “Дер юнгер арбетер” (“Молодий робітник”) (1923). У середині 1920Oх переїхав до Москви, працював коректором газети “Дер емес” (“Правда”), зіO йшовся з А. Кушніровим, вступив до РАППу, друкувавсь у періодиці Москви, Мінська, Харкова, переклав їдишем “Гренаду” Свєтлова. 1933 р. закінчив єврейське відділення 2Oго Московського держуніверситету. Ранній поезії Т. притаманний романтичний характер. У рамках звичної радянської тематики оновив лексику поетичної мови – у його творах співіснували прийоми Маяковського й фольклорна традиція. Критика тепло сприйняла появу книг “Лідер ун поемес” (“Пісні й поеми”), Мінськ, 1933, “Тойт одер ройт” (“Мертвий або червоний”, Мінськ, 1937), вірші для дітей, прозу. Переклав “Вільгельма Телля” Шіллера та “Айвенґо” Вальтера Скотта. Двічі – 1937 та 1948 року був ув’язнений сталінським режимом. Уже після першого арешту вийшов його переклад “Тіля Уленшпігеля” Шарля де Костера. 1941Oго р., після звільнення з тюрми, іде добровольцем на фронт, демобілізується 1946Oго. Його мати й син загинули у Мінському гетто. 1947Oго р. виходить його поетична збірка “Мілхоме лідер” (“Пісні війни”). Після арешту 1948 р. потрапляє до сибірських таборів. Після смерті Сталіна реабілітований. В ув’язненні написав “ТурмеOлідер”, які під псевдонімом М. Сибірський були частково опубліковані в “Єрушалімер альманах” (1992, № 22). Саме після другого ГУЛАГу, у 60Oх рр., уповні розквітнув його талант. Про істинну велич його хисту дають уявлення нечисленні публікації його віршів ув оригіналі, мовою їдиш. 1958 року в Москві у перекладі російською вийшло “Вибране”. Шедевром перекладацької майстерності був його переспів їдишем біблійної “Пісні над піснями”. Вірш “Кіхелех ун земелех” покладений на музику Максимом Дунаєвським. Помер 23 грудня 1966 року. Посмертно, 1985Oго р., у Москві вийшла книга Т. “Лідер, баладес, поемес” (“Пісні, балади, поеми”) під редакцією Х. Бейдера. — — 486

Дзеленчать,тремтять розшарпані мости, “Калі ласка”1, – чую шурхотом в імлі. Нумо, погляде, спочинком підмости Плин піщаний на сосновій цій землі. Мої прадіди трудили тут горби, Горопашні, молитовні в дні пісні. Спадок мій увесь від них – пусті торби, Та черства шкоринка... та пісні... Як гастинець2 кидавсь куряві услід, Захід полум’я у трави насипав, Там на березі Берези3 в хижці дід Зором зраненим до шиби прикипав. Між старих дерев уся моя сім’я, Там, де в сонця день веселощі покрав. Там на цвинтарі бабуня спить моя У колибці із землі і вічних трав. 1928 1

“Будь ласка” (білорус.) шлях (білорус.) 3 ріка в Білорусі 2

1919 Матері зіткали нас зі своєї плоті Не на подушках пухких – в мінському болоті. Знаємо, як це було, змушено, бо зміряли, Знаєм, як жилося нам і у що ми вірили. Тут і там броньовики – спереду і ззаду, Бо до зброї кличе всіх більшовицька влада. Виріс я, вже не хлоп’я! Візьму до рук рушницю, Добре змащений наган, – може, знадобиться. 487

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Он розжарена блакить в дзеркалі заграви, Місто все палахкотить, стеле димні трави. Я вартую трибунал у благенькім френчі, Я не так собі хлопак, Янкель я Рубенчик. “Повертайсь домів мерщій!” – аж зайшовся крамар. Я карбую крок чіткий, я тримаюсь прямо. А світанок вже от,от промені розгорне. Я здеруся на коня: гей, хутчіше, коню! Мамі напишу листа: “Люба мамо, син твій Відрятовує міста у великій битві!..” Матері зіткали нас зі своєї плоті Не на подушках пухких – в мінському болоті. 1924 – 1928

АННА ФРАНК Ти бачиш, як на обрії щоранку, Пташиною віщуючи весну, Виспівуючи, лине Анна Франк, Голландію пробуджує зі сну. Дивись, як витанцьовує старанно, В її руках спалахує менора... Повільніш! Ось пишу я: Анна Франк, Вона сміється – ні страху, ні горя. Як сніг їй виціловує волосся, Як чистий спів із забуття зринає! По пам’яті у пісні Анна й досі У мамині провулочки пірнає: “Ой, Ханука, Ханука, Ой, свято стоголосе!..” 488

МОЙШЕ ТЕЙФ

Вона танцює. Обрій прибережний Процокують підбори дерев’яні. І море прокидається бентежно, І вулиці старого Амстердама. Вона, танцюючи з менорою в руках, Віч,на,віч з нами – протинає обрій. Вона живе, співоча Анна Франк, І сон жене – прокиньтесь, люди добрі! 1960 ШАНУЙТЕ ПОЕТІВ! І Шануйте поетів! Не ганьте поетів! Вони – кошенята між сонячних плетив. Відомо жінкам це – о любі дружини Поетів,братів одержимих! Вславляйте поетів! Задля ювілеїв! Хай вільно майструють романи, елегії. Я жодних не прошу для них привілеїв, Хіба, може, членства в якійсь редколегії... Хай пишуть неквапом, нехай лінькуваті. Ну, хай не хвалити – хоча б цінувати. Нехай обіцянок в них вир недоречний, Та часом цей фах – так! О, так! – небезпечний, Бо саме тоді, як плоди визрівають, Їх, зблідлих і схудлих, в труну забивають. Тож зважте, завчасно полегшуйте болі, Хай в них за життя буде квітів доволі, Не тільки на згадку у вічній юдолі; Не тільки тоді, коли старість відразна Цю постать класичну спотворить на блазня. За те, що квітують вінками сонетів, Шануйте поетів! Шануйте поетів! ІІ Візьми мене, пісне моя, Як море приймає пловця, Хай хвилею вдариться ямб У скельні, пекельні серця. 489

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Ні, випливу я, не втоплюсь, Пружні й невідпорні слова. Свавільний і вільний мій пульс – То спокій, то сила нова. Летючим рядком я стаю, Мов хмарка – небес острівець. Я кинусь у пісню мою, Як в море плавець. ІІІ А гарна пісня, наче дім, Бо має дах і підмурівок, Вікно, щоб бачити за ним Шляхи своїх мандрівок. Хороша пісня, наче дім, Що вистоїть з роками. Живе в нім пам’ять, а над ним Є небо із зірками. Хороша пісня, наче дім На сніжнім прузі неба, Що кличе кожного: “Ходім У довгу путь до себе”. IV Коротка пісня, Коротка пісня, Іскринка діаманта зблисне, Здіймають серце владні крила, І напинаються вітрила. Коротка пісня, Коротка пісня Такою наливає міццю, Що крешуться слова сягнисто, І нижеться рядків намисто. Коротка пісня... У морі зимнім Стрілою щогла крізь ніч сміливо, 490

МОЙШЕ ТЕЙФ

Безсонна пісня – солодке зілля, – Щоб відступили пітьма і злива. Пізнання радість – кермо у руки, Хай перепона не зупиняє. Так, варто випити келих муки, Хай груди моря вірш напинає. V Зі словом будь обережним – Бездонне знання джерело. Роби свою справу належно, Щоб чистим сумління було. Стався до слова щиро, За нього – у воду й вогонь. Завжди пам’ятай батьківщину Крові й народу свого. Спробуй на зуб те слово, Як яре зерно – селянин. Не поспішай. Пурпурово Серце гартуй, мов дзвін – Щоб чистим було звучання Новітніх твоїх фонем. Слову потрібне навчання. Але – обережніш з вогнем! 1959 – 1962 *** Я не машина, слава Богу, і не робот. Людське ладнаючи життя, Рук не бруднив, не купував добробут, Розмінюючи совість на сміття. Не треба казочками про героїв Так мудро прикрашати полотно, Цю пастку лісу, пустку неба над горою Я перебачив, пережив давним,давно. 491

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Сміюся часто я з отих байдикуватих, Що їм, як кажуть, затісний Шекспір. Не їм я буду вірші диктувати, В котрих моє перо пропалює папір. 1960 ДОБРА ЗВІСТКА Я поділюся новиною, любі друзі, з вами: Весна,князівна стала табором під містом, Чекає, доки ми відчинимо їй брами... Ой, здалеку ішла вона, вогниста, Із гомінким своїм пташиним військом (Чи підганяв і квапив їх південний вітер?) От наближається... вітається із вітами... Талановитій, Їй, солов’їній, і не треба гонорарів, То з ласки Божої стонадцять ллється арій, То пташка щастя з клітки серця лине в простір – Чи кличе щебетом світання юне в гості? Я поділюся новиною, друзі, з вами: До мене в шибку щойно стукало світання, Розвідники князівни – промінці Ось, у моїй руці! Ні, голосіння не заводьмо нині! Тож навстіж браму – піснею зустріньмо Весну,князівну у вбранні вінчальнім, Їй заспіваймо пісню величальну! Твій заповіт священний і врочистий Всі брами радо відчиняє в місті. А смерть,скорбота – Їй зась і кроку у заквітчані ворота. 1958 КІХЕЛЕХ УН ЗЕМЕЛЕХ (БУЛОЧКИ І ПЕЧИВО) Гарно ввечері в Москві Вулицею Горького Йти у сніговій мокві І радіти юності. 492

МОЙШЕ ТЕЙФ

Бачити за склом крамниць Булочки і печиво, Та виношу звідти я Пісню свіжоспечену: Стій, Стій, Стій, Поки все не замело, У крамниці віхоли Накупи всім дітлахам Земелех ун кіхелех, Кіхелех ун земелех. Зупинив мене малюк, І питає тихо так: “Что такое “Кіхелех?” “Что такое “Земелех?” Я дивлюсь на те хлоп’я В хутряному каптурі, Трохи сумовито я Піснею похитую: Стій, Стій, Стій, Поспішаєш – почекай, У крамниці вечора Накупи всім дітлахам Булочок і печива, Булочок і печива. І вчувається крізь спів: Просить хлопчик ввічливо: “Татку, булочку купи, Купи, татку, печива!” “Що таке, мій хлопчику? Що це за прикмета? 493

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Репетуєш так, немов На пожежі в гетто: Стій, Стій, Стій, Поспішаєш – почекай, У крамниці вечора Накупи всім дітлахам Булочок і печива, Булочок і печива! З ТАБІРНИХ ВІРШІВ (1937 – 1956) – Куди ми потрапили, всього святого заради? – Ми в раї, не бачиш?! В самісінькій Сталініаді. – А янголи де ж, і де праведні душі поділи? – Задля короля в тридцять сьомім всім скопом їм зашморг наділи. – А чим завинили? Чи словом яким не вгодили? – Жартуєш! На трон королівський самі ж його і підсадили! – І чим же король зайнятий поміж словом і ділом? – Величність його балерина бадьорить оголеним тілом.

МОЙШЕ ТЕЙФ

– А ті лікарі стетоскопи навіщо приховують? – Ще ті лікарі! То думки вони в нас підслуховують. – А що то за черга жінок, що торбинки діряві затисли? – Король підгодовує бідних сардельками з тирси. – А чим переймаються ті, що в провінції десь проживають? – Вони відкривають роти, лиш горілку коли споживають. – А ті, в кого ще збереглися надія і віра? – Як вижити хочуть, нехай опановують мову нещиру. – Хто ж винен в усьому? Хто має висіти на реї? – Ну, що за питання! Звичайно й напевно – євреї! – О Господи! Хто там гойдається, хай йому пусто?! – То Ленін відкрив мавзолей і життя покінчив самогубством. А радіо все нам товкмачить набридлий трюїзм: – Соціалізм, соціалізм, соціалізм... — —

– А що за єврей на портреті, аж напис на пиці: продажний? – То Лазар,байстрюк – чи сліпий ти, а чи неуважний? Він з тих, що самі припросили, щоб ми, небораки, Чимшвидше гуртом позгнивали в сибірськім бараку. – А що за машина щоночі занадилась вити? – Король наказав шпигунів зловорожих зловити. – А як, якщо вхоплять безвинного? Що з ним стається? – У вухо чи в зуби його – і вже муха слоном видається. – А що громадяни – принишкли, не вистромлять носа? – А ті громадяни на співгромадян своїх строчать доноси. 494

495

ЯКІВ ШУДРІХ

Яків ШУДРІХ – Kyrdvw (1906 – 1941)

bqiy

Народився 1906 року у Белзі. Гнаний злиднями, переїхав до Львова. Дружив із багатьма західноукраїнськими та польськими письменO никами, друкувався зрідка, оскільки його пломінкі вірші брати до друку остерігалися. Переслідуваний поліцією і не в змозі прожити на мізерні гонорари, шив одіж таким же злидням, як і сам. Ув’язнений на початку Другої світової війни до Львівського гетто, не припиняв писати підбадьорливі вірші й пісні (на жаль, збереглися тільки фрагменти, та й ті – у перекладах польською). Був одним із чільників підпілля в гетто. Загинув 1941 р. від рук фашистів, за однією з версій, – прикриваючи втечу у ліс до партизанів групи юнаківOпідпільників, за іншою – виданий зрадником і закатований гестапо. 1997 року збірку віршів Шудріха “Земля двигтить” переклав українською й видав львівський поет Микола Петренко. Пропоновані вірші – з цієї збірки.

Вдивляюся в барви, вслухаюся в гомін речей І думу сную – не про ранок, а більше про втрату: І подив мій давній спливає із чорних очей, Вплітаючись в пісню про долю важку і щербату.

НІЧ НАДХОДИТЬ Мої шовкові сни залишаються ночі, Елегійний мій спів – в ночі губиться він. День новий настає – він кипить і клекоче, І поетова пісня тривожна, як дзвін. Ті пісні покоління – розгойдані стяги, Я і слухом, і зором торкнуся до них. Я іду по землі – а вона, наче магма: Від незрадних боїв, від сердець запальних.

— — РАНОК А сонце, мов хлопчик, плескалося в синій воді, Проміння звисало над лісом – то струни музичні. Осліплені вікна прохукали шиби бліді – І небо над світом засяло безхмарним обличчям. Текли ручаї, наче білі отари овець, І щось жебоніли – чи казку, чи думу вчорашню? Он кінські хвости ледь примітно торкнув вітерець, А коні неквапно бредуть до свіжішої паші. Так солодко пахне чебрець і гіркаво полин, Підпасок в сопілку подув – і сам зачаровано слуха. А зграйка горшків заглядає за схилений тин, Чи ґазди зібралися в гурт – то їхні руді капелюхи. На шворці білесенькі льолі, і білий димок із труби, А мальви рожеві і сині, а та он червона. Щебечуть курчата, туркочуть своє голуби, І зірко пантрує: де здобич? – на дубі ворона. 496

Я ще вчора ковтав золоті зорепади, Шепотіння тополі під майським дощем. Я хотів перейти під блакитні аркади, Наче олень чи птах – у безжурність, у щем. Та життя розметало едемні жадання, Обступили жорстокі турботи довкруж. Не тримайте мене, мої сни з передрання, Правда долі вливається в обшири душ. Мрево пісні нічної зника в антитезах, Сотворити дива в нього сили нема: Вперта дійсність вперед шкутильга на протезах, З болю пісню поета до неба здійма. Мої шовкові сни залишаються ночі, Елегійний мій спів – в ночі губиться він. День новий настає – він кипить і клекоче, І поетова пісня тривожна, як дзвін. 497

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ВЕСНА

ПІДВАЛ І ВЕСНА

Земля всотала потемнілий сніг, Земля відкрила душу просвітлілу, І давня радість – та, що я беріг, Розквітла теж. Та щось у ній щеміло.

З весною у підвалів Нема порозуміння: Весна туди не слала Ранкового проміння.

На деревах серпанок сонце тче, Солодка млість – ще мить, і заквітує, А сонце щастю підставля плече І давні шрами на душі лікує.

На ті скрипучі сходи Ногою не ступила, – Хіба що талі води По стінах накропила.

В саду старому є таємний кут, Я там приляжу – може, задрімаю. Та тільки ж серце піднімає бунт, Та тільки ж кров старі мости ламає. Ти знову, серце, рвешся в даль доріг, Галопом, вскач, навіжений заблуда. Тебе я тут приборкати не зміг, То що ж – в мандрівці пошукаєм чуда. О мій мисливець, давній мій шукач, Заводиш в хащі – кожного осібно, – Де чути сміх, і скрик, і зойк, і плач, – Все те, чого поезії потрібно. В моїй душі ті ж нетрі – тож у них Шукав я пісню вересня та січня. Тепер пора мандрівок весняних, Поезіє, моя снаго одвічна. У хащах душ відрада і жура, Печаль і радість, смуток і тривога. А нам співать для віри і добра – Кого ж розрадить наша пісня вбога? 498

ЯКІВ ШУДРІХ

А там маленькі діти, А там стара вже кішка, Там чобітки розбиті, Там перемерзлі ніжки. Зібрали воду в збанок, У двір виносять потай, – А там веселий ранок І здохлий щур під плотом. Побавились – та мало, І якось без хотіння... З весною у підвалів Нема порозуміння...

ОСТАННІЙ (Іспанська балада) Над лісами, над полями – в небі птиця, В небі птиця, найлютіша з хижих птиць. ... Він лежить, і в небо зведені очиці, Він лежить на житнім полі горілиць. Він лежить, а очі в небо задивились, Віз, вантажений снопами, – віддалік. Пара коників маленьких притомилась, Тож тепер спочити можуть за весь вік. 499

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Пара коників маленьких – ви останні, Як останній цей мужчина: цілий рід Воювать пішов за волю довгождану, Він же хлібом годувати мав Мадрид. Всі на фронті, відчайдухи і сміливці, Попрощали рідні сім’ї – та й у путь. В кого вила, в кого коси, а рушниці Ще дідівські – тільки ж ворога зітнуть. Та над ними небо кулями сівнуло, І не кожний в рідну роту знайде шлях. Тихі верби вітром гнуло,перегнуло, Чорна пісня покотилась по полях. Тож ніхто, ніхто не йде до хлібороба, Ані слова на прощання від синів. Ще не встигла смерть зітерти піт із лоба, Чорні руки ще тягнулись до снопів. Він дивився в далі сині і бездонні, Наче думав, що давило і пекло: Таж були в селі мужчини, діти, коні, Гріла пісня небагате це село. Нині ж горе, нині туга,жалібниця Попід вікнами блукає, мов мара. Та у небі все кружляє хижа птиця, Зірко здобич із останніх вибира. Що він бачить, чорний яструб, із блакиті Поміж скошених ячменів та пшениць? Пара коней у журбі несамовитій, І косар, що впав на стерні горілиць... ДОВБУШ ЧЕКАЄ КОХАНУ Повен буйної сили, вибравсь Довбуш з печери, Причаїлися зорі над безоднею ночі. А довкруг в синій пітьмі височіють кичери, А із хащі всміхнулись закохані очі, 500

ЯКІВ ШУДРІХ

Мов жадана кохана зачаровано стежить – Тільки ж кроків не чути в сніговому безмежжі. Ніч сміється, ніч віттям торкнулась крисані, Чи їх вітер гойдає, невпокійно тривожить? Ліс шумить ледве чутно у сріблястім тумані, Сніг порипує лунко в незвіданім дрожі. Чуле серце вирує молодою жагою, В невпокореній тузі скрикнув сич за горою. Натягнулися нерви, мов насталені струни, Але треба чекати, хоч би й довго, а треба. То коли ж вона прийде, незатьмарено юна, Наче зірка багряна покотиться з неба? Чути шурхіт – ледь,ледь шелеснулася глиця. Ні, то олень, а з ним – молода олениця. Раптом – що то майнуло невиразно і щемно? Наче постать – рвонувся навстріч в нетерпінні: – Ти, кохана? – Але і на цей раз даремно – То лахміття якесь, то якесь маячіння. Ні, немає нікого, ніч – мов дика пустеля. Знов сідає під буком, мовчазний, наче скеля. Пригадалися ночі – ще темніші, зористі: На дорозі іржання, голоси, силуети. Це, він бачить, пістолем розсунувши листя: Гайдуки, і пахолки, і шляхтянська карета. – Гей, опришки! Пани принесли нам завдатки! – Топірцем розкололи ніч на гострі ошматки. Він підводиться рвучко, сторожкий і гарячий, Аж гойднулося гілля, зачепило за скроню. Він хапає ту вітку і лама нетерпляче: Коли щастя втікає – нум за щастям в погоню! Він до болю хрипить, мов обдурений щастям, До чола притуляє грудку сніжного насту. В серці гнів – а на кого? Ну, невже на кохану? Ні, гнівитись на неї опришок не в змозі. 501

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Буде нидіти й ждати хоч до самого ранку. Це б завив, це б заплакав – так вимерзли сльози. Знов сідає на камінь під розчахнутим буком, Знов гризе кулаки, знов німіє з розпуки. Але раптом – невже це почулося тільки? То чаруюча пісня, що любіша сопілки: Біля твого віконечка витопчу стежину, Ти лиш тільки загадаєш – а я вже прилину! Як я тебе спогадаю, сизий голубочку, Чекай мене в цю нічку в лісі на горбочку! Чекай мене, мій соколе, біля свого саду: Я прилину на розмову, на раду,розраду. Запалає срібна зірка на крутій кичері, Я спинюся біля хати, тричі стукну в двері. Пусти в хату, не питайся, чом прийшла запізно, Бо вже нічка поминає – а ми все нарізно!.. — —

Йосип БУХБІНДЕР – ridnybkvb (1908 – 1993)

lsZy

Народився 25 грудня 1908 року у Черняхові, на Житомирщині. Навчався у педагогічному технікумі, працював учителем. 1935Oго закінчив Київський педінститут. У літературі дебютував дев’ятнадO цятирічним, працював у редакції української республіканської газети. Його перу належать поема “Командир Сизов”, 1936, збірка “Ліричні мотиви”, 1940. Під час війни працював в Укрлітфонді в Уфі, за завданням Єврейського антифашистського комітету їздив у відрядO ження, писав нариси про хід відбудови визволених міст і сіл. Після війни змушений був перекваліфікуватися на бухгалтера, оскільки єврейської преси вже не існувало. 24.01.1951 року був заарештований за стандартним для тих часів звинуваченням, але, талановито розігравши перед слідчими роль божевільного, уник страти, потрапивши до психлікарні. Вилучені в нього рукописи були спалені. В ув’язненні певний час перебував ув одній камері з митрополитом Йосипом Сліпим, про якого писав у своїх спогадах. 1954Oго р. термін ув’язнення був скорочений з 10 до 5 років, але реабілітований був лише 1957Oго. Про страшні роки розповів у повісті “З мого щоденника”, що була надрукована у часописі “Советіш геймланд”. Поновив знищене гебістами і видав низку нових творів. Автор 12 збірок віршів їдишем, а також у перекладах російською та українською. В українських переO кладах виходили збірки: “Світлий погляд”(К., 1981), “Поезії” (К., 1984), “Близька далечінь” (К., 1987). Пропоновані переклади – із цих збірок. Помер поет 22 жовтня 1993 року. — — *** ...А першого кохання не було. Все сподівався, може прийде друге. Та не прийшло. Як одинока туга, Блукає серце, пада на крило, Мов лист осінній, зірваний з тополі, В уже засіянім на зиму полі.

502

503

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

І все ж надія серця не лиша. Мов зерня, на весну чекає чуло, І на кохання упова душа: Не все ж згаса тому, що проминуло. ОБЛІТАЮТЬ З НЕБА ЗОРІ Облітають з неба зорі, Наче листя восени, Гаснуть іскри на просторі, Линуть зорі через сни, На лету вони згоряють В голубій вечірній млі... Хто це в небі їх зриває, Хто тривожить од землі? Хто не може дати раду – Втихомирити блакить?.. Я також, бувало, падав, Та підводився за мить. Я збираю зорі в полі, Між стерні й озимини, Щоб вони не охололи, Щоб світилися вони, Щоби вірили у себе, Щоб не гасли ув імлі... Як спокійні зорі в небі – Буде спокій на землі. НА ПЛАТФОРМІ МОГО МИНУЛОГО Приймай мене, минулого платформо, На жорнах пам’яті – мажорне і мінорне. Людину сиву зупиняє пам’ять, Бере ціпок її холодними руками, І дивиться здивовано людина На пам’ять ту, немов на диво дивне. Життя приносило і штилі й шторми,– Людина й Пам’ять на старій платформі. 504

ЙОСИП БУХБІНДЕР

В моєї пам’ті людина та питає: – А Тетерів прозорий пам’ятаєш? Легенький човен по ріці несеться, Закохані в одне два юних серця. Та дівчина була на ніжну квітку схожа І звалася Рахіль. Мене й тепер тривожить Той сивий погляд з далини сумної... Не знаю, що було б тепер зі мною, Якби не згадка ця далека, мила, Що тихим світлом все життя світила. Мов брат, зітха разом зі мною місяць... Смієшся наді мною? Що ж, посмійся. А пригадай дорогу,кам’яницю І вершника, що в бій летів, мов птиця, Як шляхту гнали далі на Варшаву, І гостру шаблю – нашу гордість,славу. – І раптом я побачив в ту хвилину: З очей його скотилася сльозина. І він зронив слова, що, наче шрами, Тепер вінчають нашу скорбну пам’ять. – Рахіль... Як боляче... Що стало з нею... Нема містечка – зрівняне з землею. Мені ж здалося – це було недавно, Коли я мчався по Волині славній, По Брест,Литовському шосе, Поліссям... Ти не впізнав мене? Ти краще придивися. І ти побачиш поруч із собою Рвучку тачанку у відлуннях бою, І я між хлопців – зірка на шоломі, Ми бій той виграли – хай буде мир у домі. Так на платформі днів, що вже зів’яли, Ще довго ми удвох тоді стояли. Останній морок потихеньку танув, Минула ніч, світанок йшов світами. Світилось в сонця променях шляхетних Минуле, що живе у серці в мене. 505

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

*** Був у мне голуб’ятник – кольорами тішив зір! Та куди йому до птахів королівського пера: Білопінні, шоколадні, в когось чубчик – набакир, Заглядали вони в шибку від зорі до вечора. Вуркотали оксамитно, брали зерна із долонь, Голубіли мироносно їхні очі з,під повік... Де ж вони поділись? Хто їх розметав за оболонь? Розлетілися по світу, як літа мої, навік. Я шукаю їх у небі – і не можу віднайти. Заклинаю ніч совину, щоб скоріше відійшла, Бо у темені голубка не забачить висоти, Не відчує видноколу чуйним вигином крила. Жде зі мною голуб’ятник, молить в матері,землі, Щоб з далекої дороги, як минулого посли, Голуби над пеклом ночі на пречистому крилі Нам з дитинства золотого рай світанку принесли. — —

Ханан ВАЙНЕРМАН –

NamrinuB inZk (1908 – 1970) Народився у містечку Лугині на Житомирщині 2 грудня 1908 року. Там 1923 року написав свої перші вірші “Схід сонця”. Після цього тривалий час присвячував вірші оспівуванню праці хліборобів єврейської сільськогосподарської колонії на Херсонщині. Навчався в Одесі, спочатку на робітфаці, потім – у педагогічному інституті. Першим серед одеських єврейських письменників був репресований 28 березня 1950 року. Видав кілька збірок поезії, остання з яких – “Добрий дощ”, 1976 року, – була посмертною. Поет помер 26 лютого 1970 року. — — ОЧІ Люблю всіх барв, усіх відтінків очі – Живу окрасу людського лиця: В них теплота і ласка – без кінця, Вони – мов ясні зорі опівночі. Та й сила є в них – спинить сила ця І звіра, й ворога, що крові хоче, В день горя промені надій пророчі Вони до серця шлють, немов гінця. Та не люблю застиглих, як слюда, Очей, з яких нещирість вигляда, В яких облуда, наче вир глибокий. Хоч бачать світ, вони вести могли б Не в далечінь, не в широчінь, не вглиб, Не в бій, вперед – лише назад, у спокій. ПЕРШИЙ КЕЛИХ ...Мускат, шасла... Рясні плоди, немов з бурштину, Що пахнуть м’ятою й трояндою. Відсіль, Здається, постає вся врода рідних піль,

506

507

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Буяння сил життя, яке не знає впину. Дозрілі ґрона – в чан, де вирування плину... 0, скільки таємниць там, де шумує хміль! I, врешті, ось воно – щоб звеселить людину – Вино, чудесний плід чаклунських тих зусиль. ...Кипучі радощі уже в чарки налляті, Вже грають іскрами, як промінь навесні. Чи на весіллі то, чи на народнім святі – Спалахують і радість, і пісні. В нім сила сонячна, краса долин веселих. За славних трударів підносьмо перший келих!

ХАНАН ВАЙНЕРМАН

Ні! Не для мене непорушний штиль, Свій дух в такі я виливаю форми, Яким зрідні лише крилаті шторми.

У МИРІ Й ЗГОДІ Що потрібно для прожитку? – Шмат підлоги на ніч влітку. Взимку дах над головою, Теплий вітерець весною.

*** Сивою своєю головою У житейські хвилі я пірну, Зором, повним ласки і спокою, В щиру душу друга зазирну.

Вогник в темряві привітний, Та окраєць хліба ситний.

Лиш тривожусь, як т о г о знайду я, Котрий злом віддячив за добро Й дружньою усмішкою личкує Спідлене, спустошене нутро?

Та для серця – пісню треба, А для пісні – сонця в небі,

НЕСПОКІЙ (ШТИЛЬ) Як дзеркало – морська далечина, Неначе їй незнані дикі шквали. В дрімоті і поліпи, і корали. Уся глибінь зелена – мов скляна.

Гук будов і ниви срібні Для пісень моїх потрібні,

Недвижна риба вгору не зрина, Чайки та баклани позасинали, Немов застиглі гавані й причали, В обіймах тиші просторінь земна.

Ну, і чарка в день святковий, Ще від друга добре слово...

Треба вічного кохання, Мрії, смілого дерзання.

Рідний край в весняній вроді, Вся земля у мирі й згоді. — —

Лиш я, твій син, о море, невситимий, Жадаю вітру, боротьби і хвиль, І серце повне мріями палкими! 508

509

АВРОМ ҐОНТАР

– Стіни палацу мощу мармурові Та осяйні вітражі.

Авром ҐОНТАР – raenZg (1908 – 1981)

Mhrba

Авром Ґонтар народився 7 березня 1908 року в Бердичеві, єврейO ськоOукраїнському місті на березі річки Гнилоп’яті. Це невелике місто дало єврейській літературі багато славетних імен. Це батьківщина Дер Ністера та Нояха Прилуцького, А. Кагана і М. Гарцмана, М. ГершенO зона і М. Нотовича й десятків інших діячів єврейської культури. Тут, у Бердичеві, народився й один із найоригінальніших єврейських поетів “другого радянського призову” Авром Ґонтар. І дебютував молодий муляр у рідному місті, опублікувавши 1927Oго року у місцевому єврейському тижневику “Ді вох” (“Тиждень”) свій перший вірш. Потому було навчання в Одеському педагогічному інституті, аспірантура при Інституті єврейської культури АН України в Києві, робота відповідальним секретарем єврейського літературного місячника і редагування матеріалів, що надсилалися Єврейським АнтифашистO ським комітетом у закордонні друковані видання. Це й послугувало головним звинуваченням під час арешту у 1949 році. Поет був засуджений на 10 років каторжних робіт у таборах Крайньої Півночі. З ім’ям Ґонтаря пов’язаний період останнього відродження єврейської їдишистської літератури у 60–80 роки ХХ ст., коли він очолював один із відділів журналу “Советіш геймланд” і редагував майже всі їдишистські поетичні книжки, які виходили у видавництві “Советский писатель” упродовж двох десятиліть. Перша поетична збірка Ґонтаря вийшла у Харкові 1933Oго р., а остання – 1980, за рік до смерті. Між ними було ще зо два десятки поетичних книжок. Писав і перекладав їдишем також і прозу, зокрема роман А. Рибакова “Важкий пісок”. — — МУЛЯРЕ, МАЙСТРЕ – Каменщик, каменщик в фартуке белом, Что ты там строишь? – Тюрьму. Валерій Брюсов

– Муляре, майстре в замащеній робі, Що ти муруєш, скажи? 510

Зводжу я вежі і вікна прозорі, В бронзі колони зростуть. Вікна ловитимуть сонце і зорі, Щастя оселиться тут. – Муляре, майстре з очима, як небо, Для кого ошатний палац? – Для тих, хто з вогню виніс волю для тебе, Вітчизну відстояв, їй славу потроїв, Для знаних і безіменних героїв, Для тебе, для мене – для нас.

НА ПІСКАХ1 Піски знали, звісно? Правди ніде діти – Піски – місце, дійсно, Щонайкраще в світі. Там до ятки з криком Бігає сусідка: Лихо з чоловіком! – Певне, знає, звідки. – Голова садова! Їсть – і не полаєш! Змеле – все полова, Злидні в дім нараєш! Купить жінка з Пісок Риби для суботи, У плітках весь писок – Кумині турботи! – Чи не чули досі, – Квокче, наче курка, – 511

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Дівка гола й боса, Наче хто затуркав. А втекла, дурепа, До п’яниці Зямки, В нього ж бо халепа: В пельки нема клямки! Він партач, пройдисвіт, Що не шиє – поре. Дівці бідній, звісно, Ще наробить горя! Теслі і кравчині, Злидні горопашні, Чи вам долю вчинить Спрагла пісня ваша? Літо вже за рогом, Сонце змінять зорі. Стане шкіра рогом – Вже зима надворі. До картоплі б хлібця, Опече лушпайка. А мороз по шибці Все малює шпарко. Піски! Скільки змісту У найменні любім! ... Прирекли фашисти На вогненну згубу... 1

Єврейський район Бердичева Піски був спалений фашистами разом із його мешканцями – балагулами, ремісниками, торговцями тощо.

Шике (Овсій) ДРІЗ – zyrd (1908 – 1971)

iqyw

Народився у подільському містечку Красне 16 травня 1908 року. Його батько загинув на “Титанику”, коли сину ледь виповнилося п’ять років, і хлопчику довелося тинятися по чужих домівках. Дріз відомий, в основному, за творами для дітей, але найбільше – у перекладах, бо поки він із 1934 по 1947 рік служив офіцером у прикордонних військах, у СРСР позакривали всі єврейські школи, і вже не було кому читати їдишем. Але він писав не тільки для дітей. Свої довоєнні вірші він залишив “по той бік мрії”; він збирав “У тіней людей недопалки свічок, що їм ніколи вже не запалитися задля благословення”, щоб “Свічку поминальну запалити по віленських, варшавських, мінських, київських євреях”, яким уже ніколи не бути нічиїми читачами, бо лежать вони у Бабиному Ярі, Понарах і сотнях безіменних могил. Так з’явився цикл віршів “Пой нікбер” (“Тут похований”), який поет писав упродовж десятиліть. Цей чудовий поет і людина став символом єврейського поета у найнесподіваніших художніх колах – тих, де навряд чи хтось цікавився літературою їдишем. Наприклад, у скульптурній майстерні, де обтесував мармур разом із Генріхом Сапгіром, або в місцях, де тільки й можна було похвалитися, як він висловлювався, “повним зібранням усіх моїх зубів”. Він мав навіть не пророчий, а ще більш високий ранг в очах тих, хто його слухав і з ним спілкувався. Як писав Ігор Холін: “Дрізе, подаруй мені зірку, якої торкаєшся головою”. Помер Овсій Дріз 14 лютого 1971 року. 2006 року вийшла книжка Дріза “Четверта струна” в перекладі українською. — — ВИСОКЕ ДЕРЕВО, КРАСИВЕ ДЕРЕВО, МОГУТНЄ ДЕРЕВО Л. Левіну

— —

512

Хоч, мабуть, із півсвіту У кров мою залито, Голодуванням вбито, Розстріляно щодень, 513

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Я проти всього встояв – Вогню, меча, остуд. І от, дивися, хто я – Знов із землі росту – Високе дерево, Красиве дерево, Могутнє дерево.

Скільки то людських провин В білій винній плоті.

Мої рубали віти, Аж на тріски – гілля, З вогнем змагався вітер, У жмені попіл – я, – Цвірінькають ізрання, Вітаючись, пташки, Із опіків, із ран я Зростаю навпрошки – Високе дерево, Красиве дерево, Могутнє дерево.

Вихилю – вони, сумні, Так і хочуть литися. Забирай, неси мені Кухоль із пивниці.

В знущаннях і погрозах Обпатраний не раз, – Висмоктували мозок, Здирали струпи з ран, Коріння корчували, Хто як мене боров. Кати відпочивали – Я оживав ізнов – Високе дерево, Красиве дерево, Могутнє дерево.

514

ШИКЕ (ОВСІЙ) ДРІЗ

Біле і міцне вино Чисте, тільки вада є. Як же питиму? Воно Сльози так нагадує!

Грає пиво, холодить, Піниться – спасибі. Постривай, я справді дід, Піна – патли сиві. 1966 МОЯ НАЙКРАЩА ПІСНЯ Ох, якби здійснилося, що я намарив: Два озерця – скельця моїх окулярів. Крізь мою сорочку, із хмарин пошиту, Сонцю променіти і дощам дощити. Дай мені, діброво, в дар дубця, допоки Стеляться стежини на чотири боки. Йду та йду по світі і наразі бачу Горличку тремтячу з холоду неначе.

ЧЕРВОНЕ ВИНО Смак червоного вина Терпне перед вадою, Бо солодка рідина Надто кров нагадує.

Я дубця зламаю, хоч із ним зріднився, Розтоплю ним грубку, змерзлий щоб зігрівся.

Присмак старовинних вин... Спогад не збороти:

Скину я сорочку, кревну та єдину, Нею степ зігрію у лиху годину.

Грійся, голубочку, дим, над комин звийся... Знищені родини, спалені обійстя...

515

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Я крокую далі, хай наопаш серце, – Дітлахи селянські грають край озерця. Два човни змайструю – скелець в мене двоє. Ось вам – хай здійсниться і моя тут воля. Хай складеться справжня, по,єврейськи, звісно, Тут моя найкраща, найщиріша пісня. 1967 МОЖЕ, ТАК, А МОЖЕ, НІ Чи трапилось диво, А чи навпаки, Чи казка правдива, Чи просто чутки – Чи так, а чи як – Невідомо мені. Можливо, що так, А можливо, і ні.

516

ШИКЕ (ОВСІЙ) ДРІЗ

Чи так, чи інак, Невідомо мені. Можливо, що так, А можливо, і ні. Подейкують, згодом Реб Нохем оцю Повідав пригоду Міхлу,мудрецю. Чи Міхл не второпав, Чи сумнів з’явивсь, Не зважив на клопіт – Пішов подививсь. – Залізти би треба, Цікавість бере, Бо пара та, ребе, Без продиху пре.

Та байка, чи згадка – Із роду у рід: Є гадка: мов кладка, А може, то брід, –

Чи дійсно заліз він – Звідки знати мені? Є здогади різні, Брехать не мастак. Можливо, що ні, А можливо, і так.

Там Нохем, що трохи Для нас не мудрець, Зазнав був мороки, Що хай йому грець.

Знайшлися і свідки, Послухайте й ви, Як витягли звідти Вже без голови.

Там сніг – кучугуром, В нім наскрізь – діра, А пара пре дуром, Аж сніг розпира.

Весь люд – до дружини – Згадає, бува: Коли іще жив він, Була голова?

Заглянув у шпару, То сам зазначай: Клубочиться пара – Запросять на чай?

Аж плаче вдовиця: – Ой,вей1, земляки! Могла ж роздивиться, Було невтямки. 517

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

От мислить напружено, Стала бліда. – Згадала, у мужа Була борода! Як цимесом2 ласував, Аж наминав, То й бороду, ясно, він Не оминав. Отож, неважливо, Здається мені, Чи так це, можливо, А може, і ні. 1

вей – біль (їдиш) цимес – святкова страва (зазвичай морква, тушкована з медом та чорносливом, можливі варіанти) 2

РАДІСТЬ Клялася мені Моя тітонька Бася, Що баба Розалія Їй поклялася, Що їй поклялись Близнюки Йоська й Оська, Що їм поклялася Племінниця Двоська, Що вранці Поштар Їй приніс телеграму, В якій присягається Лізина мама, Що вічно розпатлана Донечка Лізка Тепер Заплітає Сама Свої кіски! 518

ШИКЕ (ОВСІЙ) ДРІЗ

ЗАКОХАНИЙ КІТ Всі ми у хаті вже збилися з ніг: Котик наш вийшов гуляти і зник. – Гей Киці,Миці! – кричить вся сім’я. – Гей Киці,Миці! – хвилююся я. Кіт Киці,Миці подався кудись. Все обійшли, обдивилися скрізь. Потай від мами, долаючи страх, Дряпався я на горище і дах І заглядав у зустрічні дірки, В темні куточки й вузенькі шпарки. В льох на шпагатику м’ясо спускав Й навіть по,мишачи тонко пищав: – Пі, Киці,Миці! Я мишка, агов! Маєш до мене відчути любов! – Так я сказав, бо раптово згадав, Як Киці,Миці Принцесу кохав, Ту, що живе у годиннику в нас Серед високих фарфорових ваз. З дзвоном виходить з годинника – день! Й Кіт починав із Принцеси свій день. Був капелюшок із пір’ям на ній, Ніби чийсь хвостик рухливий, живий. Пір’я таке називають “плюмаж”; Котик до нього виспівував аж, Ніжно плюмажу Принцеси мурчав І від душі промовляв: “Няв,няв,няв!” Тільки Принцеса, продзенькнувши раз, Мовчки верталась в годинник всякчас. Кіт же чекав і в годинник оцей Все заглядав, не відводив очей. Так і сидів, наче принц, і не знав, Що без взаємності він покохав, Що не полюбить Принцеса кота І не віддасть з капелюшка хвоста. Не дочекавшись любові, кіт втік, Аби не чути ні “дзень”, ні “тік,тік”. 519

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Мабуть, подався із хати в льохи Або кудись до зірок на дахи... Так я подумав, гукнувши навгад: – Мій Киці,Миці, вернися назад!

ХОДИЛА МИШКА ДО СТАМБУЛА Була собі Мишка, Як всі мишенята, Хвостата, вухата І, звісно, вусата. Та мала претензії Мишка до неньки, Що вуса вродились У неї маленькі. Якби ж то великі... І довгі якби,то... Можливо, в Туреччині Треба купити? Бо знала зі слів Перелітної курки, Що вуса найдовші Відрощують турки. В маленької Мишки Велика спокуса: Пішла купувати В Туреччині вуса.

ШИКЕ (ОВСІЙ) ДРІЗ

І добре зробила, Подбавши про ніжки, Бо дощик турецький Зустрів нашу Мишку. Зустрів під Стамбулом, Куди не пролізти: Злякавшись дощу, Зачинилося місто. Ах, дощик турецький, Він Мишку прибулу Примусив додому Тікать від Стамбула. І бідкалась вдома: “Я досі дитина, бо в мене під носом лиш дві волосини”. В люстерко не гляне: Не бачити б губку, Яку прикрашала б Турецька покупка. Без неї лишилися Вуса куценькі, Такі, як у спадок Дістались від неньки. — —

В дорогу узутись Вона не забула Й швиденько побігла До міста Стамбула. 520

521

ЙОСИП КОТЛЯР

Йосип КОТЛЯР – rayleZq (1908 – 1962)

Psvy

Народився 12 лютого 1908 року. До війни жив у Харкові, після війни – у Вільнюсі. У п’ятдесяті роки ХХ століття, коли ледь намітилося відродження єврейської культури, пісні на слова Котляра у виконанні знаних Нехами Ліфшицайте, Михайла Олександровича користувалися величезною популярністю. Але писав поет вірші переважно для дітей. Діти любили його не менше, ніж Квітка, Кіпніса, Ґутянського... Збірка “Чудова погода” вийшла у перекладі українською ще 1936 року. Помер Й. Котляр 15 вересня 1962 року. — — МАМА Мама засміялася, як уміє мама: одними губами. Вгледів: очі западають їй. Тихо каже мама... Так, як мама вміє: Опустивши вії. Та почув я давній сум з,під вій. Схилену, задуману, сивиною вкриту, обійняти б голову, і сказать... Що ж саме? Не сказав нічого я, щоб могла зрадіти низькоросла, вистраждана, моя маленька мама. І до болю стиснувши руки в кулаки, губи закусивши, слухав, слухав сиву: – „Рідний! Мабуть в тебе справи не легкі – От вже котрий місяць не приходив, сину!” Я стою німий сьогодні перед нею. Що відповідати? Що розповідати? Вірно: я забув, що з нашою землею крутиться й вона, моя старенька мати... Світ її – в мені. Живе моїм обличчям, в нім втілившись. Я радію: поруч 522

і вона свій сміх несе в собі, покличу: прийде, знайде слів, моє розділить горе. А мені, а нам, нам, що росли сліпими, виросли – і світ розкрився перед нами,– що робити з рідними, ніжними, сідими?! – Ти мене поранила тихим словом, мамо! ... Мама засміялася, як уміє мама: одними губами. Очі в неї глибше все, темніш ... Тихо каже мама, так як мама вміє: Опустивши вії. І зоріє теплий світ в мені!

СВІТАЄ Духмяне світання в одчинені вікна приходить знадвору. Червоним, густим наливаючись соком, черешня вітає, а небо стає запашним, розкривається світло й прозоро: Світає. Поволі підводжусь і чую: це ж сад наш хвилююче диха! На ранішнє, синє ще листя, дивлюсь; як приємно радіти й чекати: Оце ж у с ь о г о життєдайний, величний і тихий Початок. Хвилина – й до нас пробереться відгострений сонячний промінь, І знов я – дитина, й наповнений щастям до краю Відчую, що знов під бровами цей чорний, нестриманий пломінь Іграє. Усе прокидається: небо, й усипані ґронами віти, і людські розмови, і рух, що поволі зростає... І руки простяг я до віт, до широкого неба, до світу ... Світає. 523

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ЗИМОВА ПІСНЯ Волію, щоб била метелиця з воєм, а ми щоб ходили засніжені двоє. Закохані й ніжні, отут серед ночі й метелики сніжні сліпили нам очі. Нам кажуть учені про теплі потоки, пасати південні, Гольфштреми широкі. кохайтеся, мудрі, корою земною, я прагну, щоб в грудні було, як зимою. Метільної піни щоб хвиля злітала, щоб навіть і тіні позамітало. А ми тут блукали, сміялись в падінні. На горці сковзались, веселі й хороші, щоб ми цілувались на заздрість пороші. Щоб в хузі прославить свої поцілунки, спинитися навіть у паркові лункім. Сміються озерця очей твоїх зрання, і в мене у серці запал і кохання. 524

ЙОСИП КОТЛЯР

СПОКІЙ Вже скоро ніч мине. Усе довкола спить. Немов овець отара – сніжні кручі. Що скоїлось в цю мить? Що скоїться за мить? Навіщо я себе ізнов безсонням мучу? Глибокий спокій скрізь. І там, вгорі. Проте прислухайся як слід, почуй світил розмову, дивись: всміхнулось небо золоте спокійним посміхом своїх зірок зимових. Он падає одна: „Я тут, я на землі...” Там десь загинув світ і народився інший. А я, лиш свідок тут падіння зір з імли, постарію на мить одну – не більше.

ПОЧАТОК 1 Темне сонце – ліке,хаме1 – Як перелякалась мама! Ледь добігла до погосту, Кинулась до мене просто. „Ліке,хаме”, „ліке,хаме”! Кидай гратись з дітлахами. Небо хмарами зап’ято – Хмари, мов руді телята. Сонце звикло, зникло двічі. В синагогах свічі, свічі. Простягали люди руки Від благання, від розпуки. 525

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

В дяді Піні руки жовті. – Судний часе, вже прийшов ти. Скільки грішників між нами! „Ліке,хаме”, „ліке,хаме”! 1

Затьмарення сонця (з єврейської мови).

2 Папірці червові на тині горбатім, Згаслі очі їх читають. Що це значить? Я завжди хваливсь найдужчим в світі батьком, А тепер я бачу: тато плаче. Біля залізниці ми прислухались, босі. Колія гула тривожно і зловісно. Я не розумів, чому це столяр Йося Пальця відрубав собі навмисно. Катеринка хрипко грає польку І танцюють весело хлопці невеселі. Кидають пляшки у вікна „монопольки” – Завтра, кажуть, хлопців одягнуть у шинелі. Нігті вже поламані, піднебіння чорне У моєї матері. І не плаче мати. Тільки очі стогнуть:–Горе мені, горе! Діти, тата вашого забрали у солдати. Почорніла стеля, нахилилась низько. Ми брудні, маленькі,– ми прикрили вії. Іде чорний поїзд, чорний поїзд війська. Сумовитий батько у вікні чорніє. 3 То не сад цвіте на вікнах – то сліди від виру. Мати знов пішла просити покидьків од шкіри. Як дотягне повен лантух залишків од шкіри – Голубим вогнем палає пічка тепло й щиро. 526

ЙОСИП КОТЛЯР

Запалила світло, світло – і зітхає мати, То, напевне, пригадала Фінляндію горбату. Дальні гори, сніжні гори, не своя країно, Та не будьте ви лихими до любої людини. Чорний вітре, білий вітре, пустки і пустелі, Та не будьте ви суворі до сірої шинелі. Тихо в хаті. Крутить хуга. Вітряно. Морозно. Не принесла мати шкіри. В хаті знову тоскно. Мати гріє біля мене стомлені долоні. Тільки плинуть сірі сльози, теплі і солоні. 4 А на другім поверсі, В другому дворі – У широких вікнах Відблиски зорі. А на другім поверсі, В другому дворі,– Там уже півсотні Чорних трударів. В теплому диханні Тане лід на склі. Зрання у майстерню Чоботарі прийшли. Лейба каже: – Гляньте На порядки ці. В одного хазяйчика П’ятдесят шевців. Я не знав, не відав Про діла такі, Що виходять звідси Чоботи важкі, 527

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Ремені та підсумки. Ховати свинець. Для бляшанки, шаблі, Дістав би ремінець. А на другім поверсі, Сховавши в просьбі гнів, Мати нахилилася, Не знаходить слів: – Драстє, пане Айзенберг, Хай поможе Бог. Змилуйтесь, бо в хаті ми Змерзли вчотирьох. Стигне в нашій хаті Пара на вустах ! – Та сьогодні Айзенберг відповів їй так: – Залишків немає. Ступай собі, друже. Досить, що готую Чоботи для мужа.

ЙОСИП КОТЛЯР

5 Ціль, сніжок, ціль... Бредуть по снігу солдати. Здається, співає тато: Ой, біль, біль! Смійтесь, батьки, нівроку. Бог помилився трошки, Ваш чорноокий Мойшке Дістав скляне око. Вітер, мороз, сніговій, Мерці й кров на путях. Коли вже йти за хазяїна в бій, Коли домагатись звитяг, Ковтати гарматний дим Не маючи вороття, – Краще лишатись сліпим. 6 Я тоді життя зустрічав, Голодне дитя. — —

Ой, солдатко,матінко, Чом в очах огонь? Турбується ж хазяїн За мужа, за твого. Хоч би ти подякувала, Зробила б хоч уклін. Муж твій не застудиться. Не заслабне він. У новеньких чоботях – Сльози ти не лий, Він в атаку піде Здоровий і міцний. 528

529

МАТВІЙ (МОТЛ) ТАЛАЛАЄВСЬКИЙ

Матвій (Мотл) ТАЛАЛАЄВСЬКИЙ –

yqsBiyalalae leZm (1908 – 1978) Народився 28 грудня 1908 року в селі Мохнатка на Житомирщині (інколи друкувався під псевдонімом Махнач). Оскільки велика родина жила злиденно, восьмирічним Мотя вже змушений був пасти громадO ську худобу. 1919 року родина переїхала до Києва, тут майбутній поет працював на кондитерській фабриці. З 1927 року навчався спочатку в єврейському педагогічному технікумі, потім – в університеті. Працював у редакціях газет і в театрах, учителем. Писав їдишем, російською та українською, дебютував як поет у 1927, був членом літгуртка, яким керував Д.Гофштейн; іще до війни видав 14 збірок віршів (“Ґеслех ун гасн” – “Провулки та вулиці”, К., 1930; “Аф дер вох” – “Тижнями”, К., 1934; “Ін майн Україне” – “У моїй Україні”, 1937 та ін.) На фронт пішов добровольцем, був співробітником фронтової газети. Після війни випустив книгу віршів часів війни “Ві а солдат” (“Як солдат”), М., 1946, присвячену темі Катастрофи та героїзму. Разом із фронтовим другом, поетом Зельманом Кацем, випустив книги віршів і начерків російською “Розвідка боєм” (1941), “Сталінградські вірші” (1943), “Легенда” (1946), “Солдат і прапор” (1947). 1949Oго вийшла книга віршів українською мовою “Твої сини”. Разом із письменниками І. Фалікманом та Г. Полянкером входив до єврейської секції Спілки письменників України. 1951 року був репресований, висланий до Середньої Азії, реабілітований через три роки, після смерті Сталіна, та тільки через багато років повернулася можливість друкуватися рідною мовою. Встиг видати ще одну збірку – “Закоханий у життя”. Великий успіх мали написані укр. мовою п’єси “Перші конвалії” (1957) та “На світанні” (1964), що йшли на укр. сцені. Помер 22 вересня 1978 року. — — ВЕСНА Довгі доли, круті гори, де Дніпро мій лине... Я блукав між сосен хмарних, Я збирав барвисті фарби, Я збирав найтонші звуки 530

Оспівати рідний город, Гори та долини. Від найменшої клітини Прагнув я кудись високо, Підіймав до сонця руки, Мов каштанові бруньки, Що набрякли, налилися Весняним найпершим соком, Город, гори та долини... Вулицями та майданом Розтікалась буйна сила, На руках мене носила – Смак берези на вустах... І як сосни підвелися, І до сонця дотяглися,– Так я прагнув, Так я виріс, Так я свій затвердив шлях, Город, гори та долини. Весно! Квітень! Юність,весно! Рясний цвіте України! Я пізнав усі прикмети, Що сини твої пронесли. Переконаний та щирий, Повний прагнень, Повний віри,– Буду вашим я поетом, Город, гори та долини!

ЗАБУВОНЬКА (Оповідання бійця) Пам’ятаю, вдосвіта Якось це було: 531

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

З флангу ми ударили І ввійшли в село. Ані хат, ні вуличок – Попіл та імла. Ворог навіть присадки Попалив дотла. Тишею зловісною Горе розляглось... Тільки раптом чуємо – Ніби кличе хтось. Голос підіймається Наче з,під землі. Ми до льоху кинулись І дівча знайшли. Перкалеве платтячко, Кучері ясні. Очі – не дитячії, Злякані, страшні. – Звідкіля ти, дівчинко? Де твоя сім’я? – Я забула, дядечку, Все забула я... – Ну, скажи, голубонько, Як твоє ім’я? – Я забула, дядечку, Все забула я...– Принесли ми дівчинці Фронтовий пайок, Цукру кілька грудочок, Супу казанок, А вона і ложечки Не бере до рук. Губи міцно стиснуті Від болючих мук. Ніби щось пригадує, Зморщує чоло,– Тільки чорним попелом Пам’ять замело. Не пробитись спогадам 532

МАТВІЙ (МОТЛ) ТАЛАЛАЄВСЬКИЙ

З млосної пітьми... Так її Забувонька І прозвали ми. ...День минув. А звечора Знов бійці пішли По дорогах спалених Рідної землі. Хмари в небі тягнуться, Знизу дим курить. А в обозі дівчинка На підводі спить. Вранці як прокинулась – Зовсім вже не та: Відігріла дівчинку Наша теплота. Пам’ять прояснилася, Відійшла вві сні. – Маму взяли германи, Татко – на війні. А мене – Наталочка Мама з татком звуть... – Як була Забувонька, Так для нас і будь! –

ІСКРА «Куди ти завжди мчиш, як на пожар? Поглянь на майстра: бачиш – чоботар Не поспішає в праці, тихо й строго, А чобіток, як вилитий, у нього. Чого тобі? З зорі і до зорі, Як Марко в пеклі; йдуть календарі, А праця в тебе – іскра тління ясна, Пощо та іскра? Блисне і погасне. Нехай хоч сяє – цінність півгроша, Мала вона, щоб в ній жила душа...» 533

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Неправда люта! Ні, неправда люта! Із іскри – пломінь розриває пута. Як без коріння древо губить вроду, Отак без неї серце ніби з льоду.

Як любить він трави оці в повечір’ї, І небо, і зоряний слід по ночах. Не свище батіг по його чорногрив’ї, І спокій цвіте по коневих очах.

І хай пробуду іскрою малою, І хоч моє ім’я укриє млою, Але додам упертого завзяття, Щоб з тої іскри – вибухло багаття!

Ну, мухи іще... з отакою бідою Змирилися коні усіх поколінь... І, мов у молитві, хита головою Стриножений цей в самотиночці кінь.

МОЯ РОБОТА – Що є твоя свята святих? – Робота. – Що вище скарбів золотих? – Робота. – Що руку твердістю сталить? – Робота. – Що не в спромозі утомить? – Робота. – Що стало піснею пісень? – Робота. – Що твій щасливим робить день? – Робота. – Що радощі тобі несе? – Робота. – Що для людини над усе? – Робота. – Що підіймає в ранню рань? – Робота. – Що сенсом є життя, дерзань? – Робота!

НА ЗЕЛЕНІЙ ЛЕВАДІ Поблизу лісочка – зелена левада, Осіння левадою йде світлотінь; Де в сонних сінах цвіркунів серенада, Стоїть в самотині стриножений кінь. 534

МАТВІЙ (МОТЛ) ТАЛАЛАЄВСЬКИЙ

Здається, я знаю, про що його думи: Про юність свою, про дорогу стрімку... І він не тіка, не втече і не дума – Зелена левада йому до смаку.

РОЗМОВА З ВІТРОМ Іде зима – пора тривожна, І вітром шелестить зима: Ти – як чорнильниця порожня, В якій чорнила вже давно нема... Ах, вітре, ти не просторікуй – Несправедлива твоя річ... Закуталися в кригу ріки, Погасли зорі – сива ніч. Сад голий. Всі дерева – білі. Лише сльоза скрапне з,під вій, Бо ж верби, вдови посмутнілі, Постарілися од завій. Та запитай їх, дідугане, Про що думки цих сивих віт, І ти почуєш: в світі гарно 535

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

З тих пір, як світом став цей світ. Зима прийде й піде, завійниця, Весна прийде – зелений шум!.. А що стосується чорнильниці, То ж я чорнилом не пишу!

Матвій ГАРЦМАН – Namxrah (1909 – 1943)

leZm

Пишу дерев весняних соками, Так, як писав мій пращур,друг... Тож не жартуй отак звисока Ти, новорічний вітер,зух!

Народився 29 жовтня 1909 року в Бердичеві. 1941 року пішов на фронт, маючи кілька збірок віршів. У перервах між боями спромігся написати поему “Смертний вирок”, яка дійшла до Москви, і Перец Маркіш устиг включити її до колективної збірки “Цум зіг” (“До перемоги”) , що побачила світ 1944 року. Поет цієї збірки вже не прочитав: він загинув у бою 15 грудня 1943 року. Але ця поема стала стрижнем посмертної збірки, видрукованої 1970 року. У перекладі українською 1966 року вийшла збірка “Поезії”.

— —

— — ЮНЬ МОЯ... Юнь моя, зі мною ти незримо. Ще далеко старості прихід. В сяйві сонця стежу я очима Золотих метеликів політ. І усе навколо, мов з проміння, Й промінь – я, як губ вишневих сміх... Чую крові я дзвінке кипіння В жилах юних, жилах молодих. Я люблю життя, та коли треба, Я умру не в ліжку при свічках, Краще в битві впасти просто неба З піснею про сонце на устах. І щоб хмарку ще ловить очима У степу, де змовк гарматний грім, Щоб стояли сумно побратими Над могильним горбиком моїм. ПО ДОВГИХ РОКАХ БЛУКАННЯ По довгих роках дальнього блукання Я повернувся в свій отецький дім, Де сад підводить крила до світання І сонце сяє в небі веснянім.

536

537

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Тут був поріг, віконця кривуваті, Заліплені папером від зав’юг, Тепер звелись високі вікна в хаті, Не той поріг і все не те навкруг. Тут батько мій буденну мав роботу,– Білив полотна в тихому дворі, Пройшли літа, взяли його скорботу, Лишивши спогад вранці, на зорі. О спогаде, тобі немає діла, А я про матір ще скажу слівце: Вона отут, на ґаночку, сиділа, В кривавім кашлі морщила лице. Навіщо мова і нащо розмова, У тих літах нам ранок не яснів. Оновлена, пахуча і медова Лежить земля моїх дитячих снів. Щебече серце, ніби я на святі, Щебече сад, і видиться мені: Бузок схиляє віти корчуваті В важкій росі, в блакитному вогні. А я босоніж, мов мала дитина, У згадках ревних повертав назад, Гілля хилилось тінями до тину, І в грудях цвів високий зелен сад. Бузкові роси, щебет звідусюди, Далекий спогад свіжий від сльози... О буйне серце, бийся в теплі груди,– Диханням літа, клекотом грози! Минулих днів прогримотіла туча, Ти чуєш, серце, ранок заяснів, Оновлена, медова і пахуча Лежить земля моїх дитячих снів. 538

МАТВІЙ ГАРЦМАН

НЕ МИНУЛИ ВИ, КРАСНІ ЛІТА... Не минули ви, красні літа, Ви, дитинства веселого роки, Робить юність моя золота Перші з краю дитячого кроки. Як бувала осіння пора, Листя жовте збирав я й багряне, Глянь – он яблуня тихо вмира, І чорніють тяжкі її рани. А моя не зів’яне весна, Не осиплються світлі надії. Ні! Волосся мого сивина, Доки буду я жить, не покриє. Не старіються в нашім краю! Сніг ніколи не прийде студений, Щоб на голову впасти мою: Не старіється серце у мене.

ЯБЛУНЬКА Зломив злий вітер яблуню в негоду І кинув її жмутом збитих віт, А дерево ще й не родило плоду, Розсипало даремно перший цвіт. І яблунька лежала в час світання На тій землі, що їй дала життя, І листя трепетало у мовчанні, Як на руках вмираюче дитя. Манило неба голубе склепіння, Шукали ще роси листки малі, Але найдужче все ж тяглось коріння У рідне лоно матері землі. 539

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ЗОЛОТІ СИЛИ Я зберіг у серці світлу свіжість, Я – мов сад, що кожен рік в цвіту. Серце в мене все – любов і ніжність І на гілку схоже золоту. Гілка покривається бруньками, І листочки родяться малі, Розпускаються й шумлять над нами, Наче пісня рідної землі! І які приходять мрії світлі! Ти дерзанням серце окрилив, Тополиний краю мій розквітлий, Земле молодих богатирів! Я люблю ясну свою Вітчизну, Світлу, неозору даль її! Мрія вироста в душі, й залізна Сила м’язи сповнює мої. Сило золота! Весна безкрая! Як цей простір зором обійнять? Добре, коли юна сила грає Й кожне слово в пісню хоче стать. — —

540

Шифра ХОЛОДЕНКО –

ZqnidZlZk hrpw (1909 – 1974) Шифра Холоденко, сестра Давида Гофштейна, народилася 1909 р. у с. БартківOРудня (Ясногород) на Волині. Батько був лісником і мав 8 десятин землі, на якій працювала вся родина. З материного боку Ш.Х. була родичкою бердичівських клейзмерів ПедуцерівOХолоденків. 1928 р. стала студенткою фізмату Московського університету. Брала участь в експедиціях на північ. Друкуватися почала з 1922 р. (дебют – у №3 часопису “Дер Штром”). Друкувалася в київському альманасі “Україна”. Окрім віршів, писала новели. Частина з них була видрукувана в альманасі “Ундзер крафт” (“Наша сила”) 1947 р. Померла 1974 р. у Москві. — — ЩОСЬ РОСТЕ У МЕНІ Росте у мені щось – Незнане, знаменне, Мов сік у бруньки, Вливається в мене. Не знаю достоту я, що – Неначе з коріння, крізь стовбур, до віт Пульсує цвітіння жага – Пробитися, вибухнуть виром суцвіть. Сторожа,пісок Хапає, затримує паростки, та Волога земна крізь пісок просота Зелений гінкий голосок. Росте і в мені щось – Не знаю достоту я, що – Неначе з коріння, крізь стовбур, до віт Пульсує цвітіння жага – Пробитися, вибухнуть виром суцвіть. 541

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ШИФРА ХОЛОДЕНКО

*** ВСІ МІСЯЦІ Місяці гойдають місяць Поміж берегів і вод. Веслами долаю хвилі, Між погроз і перешкод. Зронюються теплі сльози, Солі морю додають. Відчуваю, що свій компас Загубила десь не тут.

ПОСТІЙНО ПОВЕРТАЮСЯ ДУШЕЮ... Давно, коли була іще дівчатком, Свої дороги світ мені гортав, Бо видававсь безмежжям непочатим, – То ти мій дух до себе повертав. Ти й досі в пам’яті, хоча мене забув ти – Ні погляду, ні світла, ні тепла. Чому ж, зумівши всі шляхи здобути, До тебе так ніколи й не дійшла?

Мимоволі, друже мій єдиний, За тобою поглядами лину. Під очей твоїх зірковим світлом Радістю лице моє розквітло. І не важить, вдалині чи поряд, – На собі твій відчуваю погляд. Я – неначе поле, що до себе Прихилити спромоглося небо; Начебто зорі над головою Доторкнулась вірою живою. Мимоволі, друже мій єдиний, За тобою поглядами лину. — —

Для тебе я нелюба, некрасива – Знітилася, тому й не спромоглась; Мені забракло впевненої сили, Що назавжди би пов’язала нас, – Такої приголомшливої сили, Щоб нас обох над світом здійняла, Щоб все перетривала, незгасима... Зате себе тобі я зберегла.

542

543

ШЛОЙМА ЧЕРНЯВСЬКИЙ

Шлойма ЧЕРНЯВСЬКИЙ –

yqsBaynriwe hmlw (1909 – 1974) Чернявський Шлойма Борисович народився 12 вересня 1909 року в м. Ковелі в родині службовця. Батьки загинули під час погрому. Виховувався у дитячому будинку. Закінчив Київський єврейський педагогічний технікум, працював у редакції газети “Дер Штерн” (“Зірка”), у системі кінофікації. Автор збірок поезій (в оригіналі, мовою їдиш) “Полум’яна юність” (1936), “Лірика” (1940), “Високі тополі” (1970), друкувалися його вірші у перекладах українською (збірка “Високі тополі”, 1970). Помер 8 липня 1974 року. — —

І небо у алмазах, як відгранено, Підносить келих свіжості мені. Застигло все – й рукаті чорні крани, І місяця розкрилля срібляні. Немов метелики, згорнувши крила, Дрімають біля тихих берегів Од мандрів денних стомлені вітрила, І чути десь спізнілий, дальній спів. Люблю Дніпро й засмаглих капітанів, Що можуть не лягать по кілька діб, Люблю перегук довгих караванів, Які везуть метал, вугілля, хліб. Спасибі, Дніпре, за ковтки наснаги, Які даруєш ти моїм пісням, А вам добраніч, земляки,трудяги! Гасіть вже світло... На добраніч вам!

ПЕЧАЛЬ В дитинстві в колиску мою залетіла, Зробила сумним світ дитинячий мій. Печале, твої я розрубую крила, Ти радість мою забирати не смій. Коли я мережу слова на папері, Нашіптуєш ти щось похмуре мені. Щоб ти не ввійшла, замикаю я двері, З тобою не хочу стрічатись і в сні. Ти чуєш, від мене відчалюй, печале! Я хочу грози – не нудного дощу. Віднині шукай собі інші причали, Тебе я у пісню свою не пущу!

Я – СТЕЖИНКА ЧАРІВНА Хай буде у твоїм житті Стежинка чарівна. В далекий світ, чудесний світ Нехай веде вона. Із хати вийди за поріг І в путь свою рушай... Іди по стежечці своїй, Іди – й мене згадай. Собі всміхнись і не гнівись, Ясна печаль моя... Нестиму тихо я тебе. Бо та стежинка – я.

НА ДОБРАНІЧ Люблю, па поетичну ставши вахту, З дніпровських круч дивитись на вогні, Що оксамитна ніч на берегах тих Запалює у сизій далині. 544

НУ ХТО ЖІНОЧІЙ НЕ ВКЛОНЯВСЬ КРАСІ... Ну хто жіночій не вклонявсь красі? До мене, мабуть, ще поети всі! Її натхнення гідно оспівали. 545

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Пісень любовних є вже не одна, А тему цю не вичерпать до дна – Лишилось, певне, і мені немало... Буває, восени похмурий день, Пташиних аніде не чуть пісень, Та сонце з’явиться на небокраї – І гола гілка – навіть і ота, Мов навесні, здається, розквіта, На променях, немов на струнах, грає. Отак і ти, як в мій заходиш дім: Усе немов світлішає у нім – Чи в пізню ніч, а чи уранці,рано. І я на стріли вій твоїх чомусь Захоплено й сполохано дивлюсь – Ото від них в моєму серці рана. — —

Рива БАЛЯСНА – insaylab (1910 – 1980)

iByr

Народилася 10 (23) лютого 1910 року у злиденній родині у Радомишлі на Житомирщині. З дитячих років виховувалася в дитячому будинку. Закінчила Київський педінститут, навчалася в аспірантурі при відділі єврейської культури АН УРСР. Працювала цензором у Головліті (1935 – 1939), редактором Укрдержнацменвидаву (до 1941). Під час війни – зав. відділом кадрів Уфимської філармонії, цензором Облліту Башкирської РСР. 1944 р. повернулася до Києва. З 1952 р. перебувала в ув’язненні, як сама поетеса зауважила, з її життя випали ці роки; засуджена за причетність нібито до єврейського підпілля. Реабілітована 1956. Під час слідства тяжко захворіла і майже весь час заслання тинялася по табірних лікарнях. Дебютувала в літературі у вісімнадцятирічному віці, належала до письменницької організації “Молодняк”. Серед виданих нею збірок відзначимо “Ін іберуф” (“Перегук”, Харків – Київ, 1934). За життя випустила лише кілька поетичних книжок, у тому числі в перекладі українською (збірки “Юнь моя”, “Золотий листопад”). Пропоновані тут переклади – саме із цих збірок. Окрім ліричних віршів, писала також епічні поеми й балади (“Ісак Левітан” та ін.) Єдиний прозовий твір – “За золотим павичем” – залишився тільки в журнальному варіанті. Померла 1980 року. — —

ПІСЕНЬКА Ой, темніє – вже не видко. Попрощаємося швидко: час іти! Горне він мене в хустину: Ще постоїмо хвилину – Я і ти. Ой, уже завечоріло, – говорю йому несміло, – Я піду... 546

547

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Але він мене милує, пригортає і цілує – на біду. Ой, стемніло вже надворі, адже нас побачать зорі! Будь здоров! Але він не відпускає – навіть серце завмирає, стигне кров... Ой, як часу того шкода! А були і сила, й врода – та забудь! ...Не утримала я щастя. Чи колись його удасться повернуть?

І В ЗИМИ СВОЯ ВРОДА Є Пахнуть перші сніги пухові, Ледь примерзло вікно моє. Хто сказав, що лиш весни чудові? І в зими своя врода є. Я крізь сніг чую: пахнуть трави, І ромашки сягають віч, Зорі, наче дівчатка лукаві, Переморгуються всю ніч... Он летять і летять сніжинки, Мовби іскри з сріблястої мли, Не сивини – легкі пушинки Дідусеві на вуса лягли. Від хлоп’ячих щік малинових Аж світліше навкруг стає... 548

РИВА БАЛЯСНА

Хто сказав, що лиш весни чудові? І в зими своя врода є! Ґринджолята всіва пороша, І лижнею пробито сніг. Я із ванькою,встанькою схожа – Впала, встала – і знов у біг. Ось мороз нарум’янив щоки І мені, як у десять літ... Як люблю я тебе, сніжноокий Сороковий грудневий дід! *** Люблю, руками спершись на коліна, Дивитися на тіні мовчазні, На візерунки присмерку на стінах, На блимання вогнів удалині. Лягає шаллю темрява на плечі, Вкрива мене теплом дитинних літ, В вікно до мене простягає вечір, Мов білі свічі, яблуневий цвіт. ВИШЕНЬКА З дитинних радощів моїх убогих Була мені найближчою одна: Розвагою, розрадою в тривогах Стояла вишенька біля вікна, В віконце приязно схиляла віти, Немов до себе закликала вийти. Скорботно в серці спогад мерехтить, Що подругу дитинних літ єдину Я не змогла, дитина, вберегти, І вишеньку мою в лиху годину Зрубала без жалю чужа рука... Ще й досі серце згадка ця стиска. Пішла я в світ. 549

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

І скрізь, в усіх блуканнях, На всіх дорогах, де ходила я, У серці завжди втіха років ранніх Була зі мною – вишенька моя. І скрізь, де тільки вогнище я мала, В саду моєму вишенька зростала. Крізь все життя її я пронесла, Крізь сум, крізь біль, Крізь бурю, крізь тривогу... Здається, більше пахощів, тепла І радості в рядках моїх від того, Що наді мною вишенька гілля, Мов у дитинстві, приязно схиля. — —

Лейзер ВОЛЬФ (Меклер) –

PlZB rizHl (1910 – 1943 ?) Народився 1910 р. у Вільні (Вільнюсі). Дебютував віршами у 16 років у місцевій газеті. Першу поетичну збірку “Чорні перли” видав 1939 р. Упродовж свого короткого життя встиг написати безліч віршів і поем, з яких оприлюднена лише невелика частка. До того ж писав романи, афоризми, п’єси, які ставили єврейські театри Вільни та Варшави. До жовтня 1939 р. жив у Вільні, опісля почалися блукання світами. 15 березня 1940 р. московська “Літературна газета” опублікувала цикл його віршів із передмовою Переца Маркіша, який назвав його “єврейським Гейне”. Помер від голоду та виснаження за мотузяним верстатом в якомусь колгоспі під Самаркандом, де перебував в евакуації. Збірка сатиричних віршів “Коричнева бестія” вийшла у видавництві “Дер Емес” кількома тижнями пізніше смерті автора. — — ЕВІҐІНҐО У вологій хащі джунглів, За багнищем жабосмику, Де чорніють води Чунґо У западині Аміко, Жив старезний Ґутамінґо, Харчувавсь у змія в лігві Яйцями птахів, хробаччям, Пуголовками, плотвою, Вивірок ловив летючих, Мишок, миршавих пліткарок, Мавп, що лаяли старого, Бо ніяк не молодів – А вже доживає віку. Народився і зістаривсь У багні, у драговинні,

550

551

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Тут кістки скрутила старість; В жаб він очі позичає, В буслів – ноги кривулясті, Руки – в гадини старої, А волосся – в трав повзучих. Спить, занурившись у воду. Коли йде – регочуть мавпи: – Оно суне Ґутамінґо, Ніби дишло шкутильга! – Вивірки, ті вередливі, Жбурять у лице горіхи. Тільки сивий лев найстарший Шанобливо йде услід. І старезний Ґутамінґо Поночі ридає ридма З ним: “О горе! О роки!” Важко стало врозчепірку У вогких драглистих джунглях Відшукати їжу гожу, Що вгризуть старечі зуби; Важко стало плазувати, Човгати боцяном1 зранку, Вештатися, як ведмідь. Хай би все вогнем горіло, Хай би під червоним сонцем Став я сам шматком печені. Горе! Сонця тут катма. Хто кістки мої обсмокче, Як згнию у цій багнюці: Піднесуть до високості Кісточки лелеки, може? Хто посіє мої очі У долині, попід скелі, Щоб вовкам сліпим світили В полюванні уночі? Хто розплутає волосся Серед сивої травиці, Якщо всі птахи загинуть, Хто повидзьобає тлін? Хто посіє мої зуби, 552

ЛЕЙЗЕР ВОЛЬФ (МЕКЛЕР)

Щоб на горах проростали Білі грудочки цукристі, Наречені вітерцю? Горе, що немає сонця! Горе, бо не маю сина! – І старійшина левиний, Що просидів довго мовчки, Хльоснувши хвостом, примружив Очі жовті і пригаслі І раптово обізвався Голосом глухим старечим: – Тридцять діб на схід південний, Без води і відпочинку Йтимеш і сім гір перейдеш: Там сова сидить у квітах На стрімчастому бескиді, Кличуть птаха Анакуміс, Що тринадцять має кігтів, В лобі семеро очей. Скажеш слово їй поволі Ти єдине: Евіґінґо! – Лихові зарадить, знай! Йди, радій, та не заносься, – І старезний Ґутамінґо, Вдячно лева обійнявши, З ним, як з другом, попрощавсь І подавсь на схід південний Без питва й перепочинку, – З місяць не склепив повік. Та й за сімома горами Не надибав Анакуміс. Скель вісімдесят минає, Що стриміли гострозубо, Там зустрів красуню Повню, Ночі донечку кохану: – Ночі донечко, Левоне2, Підкажи мені, старому, Де сова, що Анакуміс Зветься, де оті сім гір? 553

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Мушу я спитати в неї: – Евіґінґо? Евіґінґо? – І у відповідь Левоне Здійнялась на жовті ніжки: – За тринадцятьма вітрами Голий зуб стирчить у житі, Поза ним верба плакуча Ополіскує птахів; Де зірки танцюють п’яні, Далі й далі, за болотом Ніч на сідалі високім Виглядає Анакуміс. Сім разів сові промовиш: – Евіґінґо! Евіґінґо! – Щиро дякуючи Повні, Рушив далі Ґутамінґо Знов на пошуки сови. Шлях прямий, але дзижчання Стріл отруйних у повітрі; Вітер з кров’ю, сині скелі Важать: є талан чи ні? Навкруги земля вогненна, Вщент розчахнута громами. Ґутамінґо геть знесиливсь, Колінкує – в землю йде. Та вливається у нього Спів підземний: Евіґінґо! Раптом: вигорілі джунглі, І палаюча гілляка, Гупа з дерева товстого, Втілившися у телицю – Срібні ріжки, срібло крил. – О корівко! О богине! Молоко твоє чарівне. Може, хоч тобі відомо, Де ночує Анакуміс, Бо шукаю ту сову. Маю в неї поспитати: – Евіґінґо?.. Евіґінґо?.. – 554

ЛЕЙЗЕР ВОЛЬФ (МЕКЛЕР)

І корівонька рахманна, Старця зблизька засліпивши, Молока йому вділила З вим’я повного свого І промовила розважно, Прожувавши кожне слово: – Сім шляхів із алебастру, Восьмий – в позолоті щирій, Ним прямуй ти до палацу, В нім – богиня Атєнада. А палац той мармуровий, Білий, наче піна моря; Яблуко в саду сміється, Ніби в небесах Левоне; В твої груди ввійде сріблом, Й коли сонечко зійде, Медом твій засяє волос, Очі – оксамитом ночі, Руки гнучко зазміяться... Вдячно ти богині тій До землі тоді вклонися, Припади до ніг вустами І промов спокійно й тихо: – Евіґінґо!.. Евіґінґо!.. – Дід подякував корівці Й путівцем із алебастру Рушив, хоч хилило в сон. Віз намаривсь пурпуровий, Тяг його віслюк спітнілий Ген до міста – кров і храми, Ліжка і стовпи ганебні – Путь славетна до палацу, Де богиня Атєнада Серед мармуру, у квітах, Що политі рясно кров’ю, На шовкових подушках Розляглась, красуня п’яна, З ненажерства хвора, спить, – Анаконда під копитом. 555

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

А навкруг дівчата чорні, Перелякані до сліз. Вкляк старий в ногах богині, Аж розпухлої. З розпуки Плакав, і благав, і нидів: – Евіґінґо... Евіґінґо... – Евіґінґо?.. – уві сні ще Аж сіпнулася богиня, Наче з тьмяної печери Визволялася душа, Дар небесної блакиті, Повернувши світлий розум Ранам тіла, крові чорній – Пломінь серця полог ночі Проштрикнув, як гострий дах. Двері й вікна в домі – навстіж. У холодній кам’яниці Мозок спробував звільниться; Спали з ніг кайдани куті, Серце в чортовій колоді Стрепенулось: Евіґінґо... Стариган богині вдячно Кланяється й суне далі: Де ж той Евіґінґо є? Йде. До ніг дорога липне, Повз річки і повз діброви; Проминає коридори. З,поза ґрат його монахи, Чорнокнижники суворі, Виглядали із дзвіниць. Дзвони линуть, із плачами Площі вогнища гортають,– Гріють жебраки в них руки, Ласа публіка в екстазі Колінкує навкруги. І не знає Ґутамінґо, В кого поспитать поради, Все наводить жах на нього, Губи вкрилися смагою. 556

ЛЕЙЗЕР ВОЛЬФ (МЕКЛЕР)

Вершник трапився в кольчузі, Почепив його на спис. Як ті лати поспитати, Якщо й зна, чи відповість? Вершник той служив бароном, Знає в місті всіх він чисто, Куштував жінок і вина, Для селян тримав батіг. Чи не хоче Ґутамінґо Подарунку хоч такого? Сів, стомивсь, поклав торбину, Попрохав вина ковточок, Щоб зігріти змерхле тіло. Раптом бачить – чин високий Повну склянку простягає Підозрілого вогню. На високому шоломі Павичеві пера сяють Семибарвно усімох; Майорить з,за спини пломінь, Пальці – в перснях самоцвітних Райдугами виграють; А лицарський обладунок – То тканина срібнопера; Шкіряний нагай в правиці Вправлений у бронзу й мідь. П’яний – зна, та не розтисне Він товсті нахабні губи, Лиш випорскує вологий Посміх – жаби з мочарів. Фон Барон гер пан Пантофля, Він застиг над Ґутамінґом, Склянка ляскає в долоні – Зачудований старий. Лунко сьорбнув, каже врешті: – Те, чого ти прагнув, дам! Націджу тобі ще трохи, І вкладу, й покращу настрій, Все, чого ти забажаєш, 557

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Сповню повністю і вмить... Аж затнувся Ґутамінґо, Ледве вичавив із себе: – Евіґінґо... Евіґінґо... – Евіґінґо? – здивувався Його мость барон Пантофля, – Що це за незнаний звір? Викопний?.. Середньовічний?.. Еві... ґінґо... евіґ... евіґ... – Адже слово це німецьке, Так, німецьке... що ж, одержиш, Напишу оце листа Другу, радникові Ґете, Що сам Фауста створив. Припасую тільки штемпель: До месьє Наполеона, Чи до прусського монарха, До іспанця, що Європі Дарував сліпих кішок3; Чверть усіх газет швейцарських... (Тьху, чого верчусь круг тебе, Мов круг Сонечка Земля!) В експедиції останній Пив добряче у Шампані, Відкорковував у Польщі З їхнім віце,королем, В Африці з одним литвином Пропили все до сорочки; З острівної лихоманки Нещодавно він помер. Хімія із пелюшок ще Наді мною мала владу... Евіґінґо... Евіґінґо... Ґутамінґо, втішся, любий, Ось тримай листа до Ґете, У Німеччину рушай з ним. До Німеччини, у Веймар, Неблизька й слизька дорога Поміж чотирьох долин. 558

ЛЕЙЗЕР ВОЛЬФ (МЕКЛЕР)

Ґете вмер давно, щоправда, Карла Маркса теж нема вже, І робітники в червоних Блузах перемерли всі. Весь народ війну вітає, Панцерники, смертний безум... Ґутамінґо змордувався Від своїх безтямних мандрів, Тягне він кістки схололі – Де б заснути вічним сном? Та земля – не для спання тут, Повниться вогнем і люттю, Всі поля в мерцях, аж гори Догниваючої плоті; Небо, прокляте землею, Сіє бомби, сіє смерк. На секунду сяйво слова – Пташкою Москва співає Пісню про громаддя планів4, А наприкінці накриє Прапором – геройську смерть. До Москви тисячоверстий Порох топче Ґутамінґо, Ввечері на Красній площі Коло Леніна застиг. З посмішкою він шепоче: – Евіґінґо... Евіґінґо... Що підкажеш? Як навчиш ти? Вартовий спитав старого: – Що за “мінго”? Хто це – “шмінго”? Тут лежить товариш Ленін, Я ж – на варті тут. Проходь! Он товариш Мирограєв, Він розкаже, що почім. Евіґінґо... Евіґінґо... – Ґутамінґо хлопцю вдячний. Де професор Мирограєв? Все б йому він пояснив: Що на бескиді високім 559

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Стовп стирчить, стрімчак чи вежа, Що чіпляє вістрям хмари. Звідусіль діди і діти, У металі, хутрі, ваті – Квапляться усі туди. А професор у кожусі Сливи їсть, як повний Місяць, – З Марса? – жартома питає, – Чи з Венери ти зваливсь? – Він в навушниках на вухах, Ними слухає всю Землю, Бачить він зірки крізь вікна, Посміхається до них він: – Ґутамінґо, що вчиню? Ти старий, а марновірний. Що зробив би син твій любий З Евіґінґовим ім’ям? Добре, зробим з тебе хлопця. Сядь отут, посидь,но хвильку. – Він відкрив велику скриню, Вщерть наповнену серцями: Бач, тріпочуть! Ну ж,бо, швидше! Все! Хороший хлопчик вийшов! Сильний, гожий і здоровий, Спритний, справний. Тож до справ! Полетіти хтів? – Будь ласка! Будь, товаришу, пілотом. Хочеш стрельнути з гармати? Теж будь ласка – все твоє! Бач, хизуєшся, як Місяць Тілом, скупаним в сметані, Чи як Сонце на світанні, Жовте, і густе, й медове. Я тебе іще скупаю В зачарованій воді, І туге хлоп’я маленьке, І крилате, і голеньке Небо зоряне, як неньку, Не розлюбить вже тоді! 560

ЛЕЙЗЕР ВОЛЬФ (МЕКЛЕР)

Та ходім назад, на землю: Залози нові вмонтую – Загартоване залізо – Не бере такого й трясця! Знаним станеш силачем! З рук одмий старе болото, Кашу ми таку заварим, Хоч і дмухай – не остигне: Тут і місяць, і зірки; У гарячу, наче сонце, Гостру додамо гірчицю. Підставляй рипучі плечі Під вагомий простір слова. То нічого, що болюче, Пнися, поки не набридне; Доки їжа нам смакує, Перемелемо й слова – На крупи, а там – на порох, Порох той довірим вітру, Вітер подиху підкаже, Подих витне мильну бульку... Слово плинне – тільки піна, Піна – хмара – град – ніщо! Небо й води, сонце й ватра, Місяця лискуча бляха, З лопотіння – немовля. Слово мовлю я тужливе. Створено скорботним словом Небо й землю, І людину Й Ґутамінґо, Й Евіґінґо. Поему написано у Вільні 1936Oго р. й опубліковано тоді ж у видOві “Ґеранґл”. Це була невеличка книжечка, видрукувана латиницею. 1 лелека (укр. діал.) 2 Місяць у повні (їдиш). 3 Див. роман Фейхтвангера “Гойя”, епізод із королем Філіпом. 4 Пор. у Маяковського.

— — 561

ХАЇМ ҐРАДЕ

Хаїм ҐРАДЕ – idarg (1910 – 1982)

MHc

Народився 4 квітня 1910 року у Вільні. Освіту здобув у єврейській школі (хедері). До 22 років навчався в єшивах Вільни, Бельська, Бялостока, Новогрудка. Перші вірші надрукував у місцевій газеті “Вілнер тоґ” (“Вільненський день”) 1932 р. й одразу був визнаний одним із найталановитіших представників літературної групи “ЮнґO Вілне” (“Молоде Вільно”). 1936Oго р. видав першу книгу віршів під назвою “Йо” (“Так!”), 1939Oго – велику поему “Мусернікес” (“Моральні авторитети”), в якій описані духовноOморальні хитання між єврейською релігійністю та спокусами радянщини. П’ятдесят років пропрацював у єврейській літературі, ніколи не поступаючись своїми принципами. Під час Другої світової війни, живучи у Радянському Союзі, видав книгу “Гас”(“Зненависть”, 1943). Цей період описав також у книзі “Плейтім” (“Біженці”, 1947). 1946 року повернувся до Польщі, потім переїхав до Парижа, де очолив об’єднання письменO ників, що писали їдишем, а 1948 року виїхав до Америки, де проявив себе ще й талановитим прозаїком. Помер у НьюOЙорку 26 червня 1982 року. Вірші Ґ. – це своєрідні реквіємиOвикриття. Збірки: “Дойрес” (“Покоління”, 1945), “Ойф ді хурвес” (“На руїнах”, 1947), “Дер мамес цавое” (“Мамин заповіт”, 1950), “Шайн фун фарлошене штерн” (“Світло згаслих зірок”, 1950). Збірка віршів “Ойф майн веґ цу дір” (“На шляху до тебе”, 1969, ТельOАвів) видана з паралельним авторським перекладом івритом. — — ЄРУСАЛИМ Дочки твоєї, Вільни, вже нема серед живих, Єрусалиме, Вже не опікується Бог отими чадами малими. Твоя дочка, Литво, вогнем пекельним знищена, Як старші сестри, Вормс і Майнц, сплюндровані раніше; Як двійня польська осяйна, на ймення – Краків, Люблін – Понівечена ця краса, і сонце їм обвуглене, Хоч вигнано євреїв сперш з осель за огорожу – Де ж той Бейт,Дін1, що заснувавсь благословенням Божим? 562

Як ворожбит, між ворожнеч ти вистояти зміг, Крилатий лев, Єрусалим, на пагорбах своїх. Всміхнешся сонцю вслід ізнов, слідкуючи з,під вій, Як захід сонця точить кров, – довічний спогад твій. І Бог – єдиний вартовий біля правічних брам, – Плекатиме із донь живих нових єврейських мам. Я знову, місто пресвяте, на тебе задививсь. Як матінка, благослови – вже місяць поновивсь. Бринить кришталь солодких сліз на золотій струні Синівством сонячним наскрізь – у вічній таїні. І я на вулицях твоїх вітаю вікна вільні, Неначе знову в рідній – тій, ще довоєнній Вільні. Єврейство я своє приніс тобі, Єрусалиме, Від горопашних земляків у грудці неспалимій; Від рідних верб коло ріки твоїм розкішним пальмам, Садівникам твоїх пустель, спекотою пропаленим; Приніс я порох зі шляхів блукальця і вигнанця І весь тягар моїх гріхів у вічній лихоманці, – Із міста рідного, що Бог лишив напризволяще, – Єрусалиме, у тобі хто правди не обряще? 1

БейтOДін – суд (євр.)

Я ПЛАЧУ ЗА ВАМИ ВСІМА ЛІТЕРАМИ ЄВРЕЙСЬКОЇ АБЕТКИ (Елегія про долі їдишистських радянських письменників) (Фрагменти)

За вами в кожній літері абетки плачу. Вас надихала на пісні абетка ця. Крах сподівань. Сплюндровані, неначе Батьківські молитовники, серця. Я в мандрах вашу куштував гостинність, Але крізь сон в оселях рятівних Вчувався шурхіт: оживали тіні Жахіть колишніх, хрещень ґвалтівних. Я пам’ятаю вашу ласку і селянську Гостинність, що віддасть останній хліб, 563

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Огром степів, що кров’ю захлинався, Зухвалий спів, жахи в’язничних диб. І не тому, що вбито вас, тоді і нині Сприймав я вашу віру без прикрас, Але у хлібосольній цій країні Найперше за маранів1 мав я вас. Заскочених, німих від потрясінь Я бачив вас – від Мінська і до Києва, – Коли, ледь порятовані звідсіль, Вам прорікали страдницьку путь Ійова. Я стежив погляди розпачливі, обурені, Коли вся ваша віра (“У дружбу народів я вірую Всім єством!”), в Бабин Яр пожбурена, Разом з киянами там полягла офірою. Вночі Давид Берґельсон навідавсь: “Не спите? Не спиться, Хаїме, – повне ліжко цвяхів. Я покладавсь на нову людину, й на те Дочекався під старість отаких дітлахів”. Ще я бачу, як важко свинцева одвисає губа, Ще – примружені карі тигра мудрого очі, Як він вузол думки шматує в кривих зубах, Начебто розумнішим бути за себе самого хоче. Воював Кушніров Арон в громадянську, але ізнову Комуніст у нім б’ється із власним прозрінням: Віленська синагога, під грім перемоги зруйнована, В сивині капітана попелищем посивілим зринула. Син у битві поліг. Він ридав на моєму плечі: “Йому стільки було, як тобі. Чи не сина в тобі шукаю? Тож розрадь мене їдишем, Хумеш2 мене навчи, Я і не сподівавсь, що таких от віддяк дочекаюсь. У Давида Гофштейна відчаєм скрипка кричала. В унісон з Берґельсоном вони вигравали колись. Обидвоє Давидів оповиті терпкими печалями, На жертовнику їхні скрипки в дві жаринки болючі спеклись. Бачив Давид Гофштейн, як зводився Тель,Авів, Та російські степи засмоктали цю душу причинну, І коли цей зрадливий світ вже на розстріл поета вів, Він сміявся зі смерті збожеволілими очима. 564

ХАЇМ ҐРАДЕ

Міхоелсе! Тев’є,філософ і Лір – трагічний король, Намацував пальцями ти їхні зневіри і болі, Ти грав їх собою, бо це не була тільки роль, Але ж як трагічно тобою зіграла доля! Я тримався подалі від хисту Міхоелса, “Мудрого Соломона”, що йому Кремль корону підніс, Я не вірив, що справжня щирість приховується За захватом “Пісні пісень”, за вогнем Ізраїлевих сліз. Але якось вночі, під рев завірюхи, Коли “З Новим роком!” вся Москва шаленіла, Він мені вистогнав просто у вухо, Що найважче, до крові, пекло і гнітило: “Я граю Ліра руками, а Зускін ногами – блазня, Бо в залі вже маме,лошн3 жодна не взнає душа”. Загибель Міхоелса жахом країну вразила, Де безвинне людське життя не варте ані гроша. Я сидів у старому фотелі незрушно. В сивині буйногривій, спиравсь на ціпок Добрушин. В павутинні, як в ятері, у кімнати проваллі Пил книжкової потерті й плюшу прив’ялого. Він стояв, як пророк, поміж гір обидвох, Де одна – це диявол, а друга – це Бог. “Цей світ проклятий, бо він зветься – Гітлер. А наш соціалізм – то світла витвір!” Лише Дер Ністер всіх попереджав: “Тікайте, дітки!” А сам, старий, до смерті ледь добіг. Весь вечір ми з Квітком ковтали шнапс, аж бридко. Мене остання ніч в Москві валила з ніг. Відгонив хлібним степом Лейбів подих. “Не гань Росію!” – цілувався п’яно й вперто. “Не гань Росію!” – доганяв на сходах. Що прокричиш услід, розстріляний поете?! Тебе і всіх вас винищив цей пахан віспуватий. ———————————————————————— Мир праху вашому, за їдиш полягли ви. Його ж всі мови мали оспівати, “Отця народів”, що й потоп у хлані не поглинув. Ваш їдиш вихваляв його так само, – 565

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Я був у пеклі тім і зрозумів, либонь: Євреї в спільний хор вплітались голосами – Так безкінечний жах породжував любов. Ви чули: захід весь – антисеміти кляті. Співай або помри – про вибір тут не йшлось. І ви співали теж про “вулиць наших свято”, Й тремтіли по ночах, що двері грюкнуть ось. Я не проти сусіда вашого, велемудрого слов’янина, Мій гнів на тих, що мовчати про все веліли. Але вирвався я на волю – і червона ряднина Відпаде хай геть, як гілля відгниле! Як прикро, що тільки скорботних тіней Заблукані усмішки непевними вечорами, Що від гарячкових ваших мрій цвітіння – Тільки спогад про красу зруйнованого храму. Ваші пісні нагадують плин ріки, Що світ навпаки віддзеркалює у свічаді. Між вами і молоддю – ваша смерть і роки, Їх не схвилюють ніколи ваші правічні печалі. Так вас понищили, що навіть і сліду нема, Відкупне одержали ваші вдови понівечені. Але і подосі ваша мова німа У країні, поетами оспівуваній звично. Я одержав цю мову, наче одяг утоплого, Що його всі покинули на поталу ріці. Як жебрацький п’ятак, я цю милість підхоплюю. Та гіркі мені, їдиш мій, і слова, і співанки оці. 1

марани – у середньовічній Іспанії та Португалії євреї, офіційно навернуті у християнство, але переслідувані інквізицією за потаємне сповідування юдейства. 2 Хумеш – П’ятикнижжя, ТаНаХ, священна книга юдеїв. 3 мамеOлошн – “мамина мова” (мається на увазі їдиш).

— —

566

Шимон ҐОЛЬДЕНБЕРГ –

gribndlZg Nvimw (1911 – 1941) Народився 17 лютого 1911 року в містечку Купелі (нині ХмельO ницька обл.) Закінчив Одеський інститут народної освіти. Встиг до війни видати збірки віршів та оповідань “У тривозі народжені” (1932), “Вірші й балади” (1936), “Мати” (1938), збірку оповідань “Вітчизна” (1937). На фронт пішов 25 червня 1941 року рядовим. Воював у районі Ніжина, Лубен, Прилук. Загинув у вересні 1941 р. Посмертно видана збірка вибраного “Сонячна соната” (1978). — — ЩЕДРЕ ЛІТО Привільне літо Долу нахиля Колосся жита, Яблука рум’яні, В зеленім листі Кров моя буя, В колоссі зріють Роки довгожданні. Моя маленька Руса голова, Здалось, недавно У траві ховалась. – Нехай, – просив я, – Дощик полива, Аби лише Вітри не розгулялись. Здалось, недавно Пагін в вишині До сонця розкривав Зелені крила... Я навіть сам не знав, 567

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Що у мені Глибока і велика Зріє сила. Тепер доземно Нахиляюсь я, Бо колосок зерном Ущерть налито. Мене прийма країна, Як сім’я, Де, мов обійми, Простори відкрито. Куди б Вітчизна Не послала нас, Ми підемо В юнацькому завзятті, Серцями з нею Зв’язані всякчас, Любов’ю і відвагою Крилаті. РАЙДУГА Це травень, Весна, Пора золота. На небі веселка горить. А хмарка ясна З,за гір зліта, Дощем Мережить блакить. Дерева і люди, І трави густі – Всі жадібно П’ють краплинь. І сиплються тонко Голки золоті Крізь сито У чаші долин. 568

ШИМОН ҐОЛЬДЕНБЕРГ

І сонце, і дощ. Сміється дочка З сльозами щастя В очах. НАПРОТИ ВІТРУ Вдяглась весна В зелений шум садів, І степ у буйні трави Заквітчався. От звідкись вітер Хвацько налетів І вулицями весело Промчався. Листок тоненький На моїх устах Так п’янко пахне Зеленню й весною. І весь я ніби травами пропах, І зір налитий мій Голубизною... Я юний, молодий, Як і мій край, Як небо в час багряного світання, І сонцем весь наповнений украй, Немов дерева в пору достигання... У землю вкоренившись, я стою, Розкинув дужі руки, наче віти, Здіймаю гордо голову свою, Мов крону дерево – напроти вітру... 569

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

БУРЯ Сьогодні я чомусь ходжу похмурий знов, На серце сум повзе, немов хмарки на сонце. То в літо у моє негоди день прийшов, І стукає в шибки, і загляда в віконце.

enamaFd wryh (1911 – 1943)

Не тішать вже мене ні злагода в сім’ї, Ні посмішка твоя, ні пустощі дитячі. Десь обрій у диму – і там думки мої, Хоча над трупом там не наша мати плаче.

Народився 1911 року. Першу збірку, що мала назву “Чорнозем”, поетOробітник випустив 1932 року, другу – “Просторе життя” – 1936 року. Того ж року призваний до лав Червоної Армії. Молодший лейтенант, командир взводу 184Oго гірськоOстрілецького полку 72Oї дивізії загинув у бою 23 червня 1943 року.

І вдома вже ніяк не всидіти мені. Дивлюсь на землю я, на небо це безкрає, Вслухаюсь в кожний звук і чую в тишині, Як вітер мчить сюди, як буря визріває...

— —

570

Григорій (Гірш) ДІАМАНТ –

СЕСТРИЧКИ СПІВАЮТЬ Сестрички картопельку чистять, Співають протяжно і мрійно. І лине сумна їхня пісня: “Мій конику любий, мерщій,но Біжи із печальною вістю, Скажи, що прострелене серце...” Сестрички картопельку чистять І кидають лунко в відерце. От бачу я поле безкрає, Далекі засніжені версти. Червоний боєць помирає, Не може і руку підвести. І раптом так темно зробилось, Сніги тільки сяєвом білим... Он мати моя нахилилась Над тілом бійця задубілим. Та ні, то, напевне, здалося. От бачу напроти в люстерці: Звисає хвилясте волосся І піна, мов сніг, у відерці... То мати білизну полоще, На стіл простирадла поклала. І наче зробилась молодша, 571

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

І наче гарнішою стала. Схилилась і тихо співає... Я ж бачу: у сніжнім заметі На полі боєць помирає, – Червона зоря на кашкеті... Та ні, це ж бо тільки в уяві: Примариться в ніченьку пізню. Сестрички мої кучеряві Гучніше затягують пісню Про хугу у сніжному полі, Про хлопця геройської вдачі... А мати сидить і поволі Латає костюми дитячі.

ПОВНІ КРАПЛІ Повні краплі із ринви спадають І дзвенять, ніби чисті червінці. А на заході сонце сідає, Щоб напитись з відра через вінця. Далечінь молода, барвінкова В вікна сонячні барви поклала. Кінь по бруку пробіг – і підкови Наче землю усю загойдали...

ГРИГОРІЙ (ГІРШ) ДІАМАНТ

БРАТОВІ Ті вірші забув я, що дома Колись між дитячих забав Тобі, забуваючи втому, На ґанку дощатім читав. Я губи лише пам’ятаю, Як прагнули щось доказать: Тоді починав коло гаю На заході вечір палать. Вже скільки з нас кожен проїхав – Згубили дорогам і лік. В щоденних смерканнях так тихо Той вечір погаснув навік. Забулись ті вірші, та чому Згадалось, коли у гаю Довірив тобі коло дому Найпершому пісню свою. — —

А струмок, ніби стрічка блакиті, Мерехтить, і туркоче, і грає. В нім відбились будинки омиті. Стукнув кінь – і струмка вже немає. Тільки кузні дзвенять. Перестуки Наче б’ють в кришталеві озерця. Щирим серцем напийся цих звуків Так, як сонце ясне із відерця! 572

573

МЕЇР ХАРАЦ

Меїр ХАРАЦ – Xarak (1912 – 1993)

ryam

Меїр Харац народився 25 вересня 1912 року в селі Шур поблизу міста Сороки в Бессарабії. В юності, покинувши сільськогосподарську колонію Маркулешти, куди переселилася його сім’я, приїхав до Чернівців, де й працював, перемінивши чимало професій та провівши більшу частину свого життя; писав вірші, викладав у школі. Після приєднання Північної Буковини та Бессарабії до СРСР працював учителем в єдиній на весь Кишинів школі з викладанням їдишем, що ще залишилася, – аж до приходу нацистів. У липні 1941 р. евакуювався до Середньої Азії, наприкінці 1945 р. переїхав до Москви, проте невдовзі виїхав звідти знову до Чернівців. Писати почав дуже рано. На початку 1930Oх рр. дебютував віршами в журналі “Шойбн” (“Шибки”) (Бухарест). Потому в газеті “Черновіцер блетер” (“Чернівецькі листки”) 1935Oго р. опублікував цикл віршів, серед яких були “Дон Кішот”, “А їдене ойфн осенOмарк” (“Єврейка на осінньому ярмарку”), що привернули до себе прихильну увагу критики. Але й його не оминув кривавий 1949 рік. А коли у 1955 році поет був звільнений з ГУЛАГу, навчати дітей уже було ніде – єврейських шкіл не лишилося жодної. Він писав вірші і, оскільки в Радянському Союзі друкувати їх не було де, надсилав їх до Польщі, де їх охоче друкували, аж поки за зв’язок із закордоном 1961Oго р. поета звинуватили у буржуазному націоналізмі. Врятував журнал “Советіш Геймланд”, який почав виходити в Москві. 1972 року Харац переїхав до Ізраїлю, де почав спільно з Й. Керлером редагувати журнал “Єрушолаїмер алманах”, публікував вірші в періодиці. 1970Oі – 1980Oі рр. були для Х. плідним періодом. Вийшло кілька його поетичних книг: “Гімл ун ерд” (“Небо й земля”, ТельOАвів, 1974), “Лідер цу ейґене” (“Вірші до близьких”, ТельOАвів, 1975), “Штерн ойфн гімл” (“Зірки в небі”, Єрусалим, 1977), “Дос фінфте род” (“П’яте колесо”, Єр., 1978). Х. писав класичним розміром у спокійній і зовні невибагливій манері; лірика його присвячена “вічним темам”. Важливим етапом у творчості Х. став цикл книг під спільною назвою “Нохн сахакл” (“Після підбиття підсумків”, 1977–1993), які містили як нові, так і давні вірші, есеї, нариси, присвячені єврейським письменникам. Х. перекладав їдишем класика румунської літератури Міхая Емінеску та ін. Лауреат кількох літературних премій: премії Атран (США, 1975); ім. Я. Фіхмана (1976) та ім. І. Манґера (1986). Помер у травні 1993 року, залишивши нам у спадок 11 чудових поетичних книг. — — 574

ЯК СТАЄ ТИХО Гомоном, голосом, колесом в брук, Колом у голову гуркіт і грюк, Навіть у тиші, навіть у сні Сниво шумливе сниться мені, І нескінченна не спиниться мить – Колесо котиться, торохкотить, Вітер вітрилами віття трясе. З’являється жінка. Жінка несе Кошик високий на голові. Й вулиці раптом зникають криві, Жінка іде по високій траві, Гомони нишкнуть, і ось через мить Жінка в саду яблуневім стоїть, Яблука линуть, лежать у траві, Падають в кошик на голові – Губиться в шатах нечутна луна, На сповнений кошик хмаринка злина, Біла, неначе крило снігове, – І тиша, і тиша, і тиша пливе… ТИША І врешті,решт мені явилась тиша, Яка щомиті марилась мені, Й остання хвиля, та, найгомінкіша, Вляглась дрімать сумирливо на дні. Вітрець куняв, вмостившись край дороги, Блакитна зупинилась височінь – І раптом наштовхнулись мої ноги Під найтихішим деревом на тінь. Я скинув черевики й сорочину, І почало – подібно до ножа – Гостритись моє око об картину, Що знов постала – свіжа і чужа. Я ліг в траву. Між хмари білохвості Мій погляд попаски у небо геть пішов, І очі бачили: упавши з високості, Їх затопили золото і шовк… 575

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

СУМНИЙ Скорботну землю болото вкрило, І небо зранку ридає хмарне, І сірий обрій – мов сірі крила, І хто народився в цей день – Намарне. Хай завтра земля зелом зеленіє, Хай вмиється світ, світанковий і карий, Та карою день підповзе під вії – Той перший, де сіра скорбота і хмари. Й до скону він буде у смуткові жити Й сконає у сірій скорботі і тузі У день, як метелик пригублює квіти І барви шумлять у ранковому лузі. МОЇ ПЕРШІ ВІРШІ І ось тепер, опанувавши ноти, Вслухаюсь я в свій посивілий спів, Свій голос чую – плетениці слів, Мов квіти в серпні, жухлі від спекоти. Серпневі квіти в глечику навпроти. Перегортаю роки навісні, Ті перші вірші – квіти навесні, Квітневі квіти юності і цноти. Квітневі квіти. Чисті і ясні, Незаймано,легкі і безборонні, Вони пробили землю на осонні. Ті перші вірші – квіти навесні. Беру перо. Беруся до роботи. Крокую віршем. Влад. За кроком крок. Перо танцює звивистий танок. Серпневі квіти в глечику навпроти. ТОНЕНЬКИЙ СНІГ З,під снігу тонкого асфальт визира, Де лід – там політ на льоду. Молода моя жінка, а мати стара, А я поміж ними іду. 576

МЕЇР ХАРАЦ

А жінка моя посковзнеться – і в сміх, Сміється – як сонце в маю, А мама все крекче і падає в сніг, А я поміж ними стою. Сміється і – смик! – і збива мене з ніг Жіночка, серце моє. Підводиться мама, обтрушує сніг І впасти мені не дає. А жіночка – ніжку, й під носом – земля. Ой, серце, ой, сонце в маю! А мама мене піднімає, а я – Я жінку цілую мою. З,під снігу тонкого асфальт визира, Де лід – там політ на льоду. Молода моя жінка, а мати стара, А я поміж ними іду. СОБАКА МИСЛИВЦЯ Давненько, давно, та ще з гаком Мисливець один собі жив, І був у мисливця собака – Мисливцеві вірно служив. Признаємось – пізно чи рано – Мисливець був жмикрут скупий, Собака носив, наче рану, У шлунку свій голод старий. Тож м’ясо звірине і шкіра – Така у мисливця мета, А душу забитого звіра Голодний собака ковта. Був славен мисливець чинами, Мав славу й багато чого... Ім’я його істинне – Аман, Лиш в думці вживали його. З кашкета блищить залізяка – Вовчище хребет вигина. 577

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Був засобом вірний собака, Метою була дичина. Одної чудової днини (То завше говориться так) Луна понад пострілом лине, І куля летить між гілляк. З кашкета блищить залізяка, Вже близько жадана мета, І ріже повітря собака – Так серп розтинає жита. Мета вже у засоба в пащі – Вже звір у собаки в зубах, Ніхто ще не знає у хащі, Як пес того м’яса забаг. – Чого ти трясешся, небого? – Шепоче йому сатана, – Вкуси,но від древа м’ясного – То вірності вірна ціна. Чорти тебе червонороті У пеклі підсмажать, дурне, Бо голоду власної плоті Не слухав ти, себто мене. Собака здригнувся. Хвилина – І глибше він зуби встромив. І гірко і солодко слина По м’ясу текла між зубів. Удруге встромив і вчетверте, Ковтаючи слину густу, І хай тобі дідько – пожерти Відважився засіб мету. 578

МЕЇР ХАРАЦ

ДО ВОДИЦІ, ДО КРИНИЦІ До водиці, до криниці Відра дівчина несла, Лиш підходить – а криниця Та й згоріла геть дотла. Пішла вона від криниці До водиці, до ріки, Лиш підходить – а травиця Та й закрила всі хвильки. Два пусті відра додолу Хутко кинула вона – Бачить лиш: веде додому Отаронька – чабана. Знову відра підійняла, Вітрокоса, вогняна – Всю отару розігнала І лишила чабана. На руках його лежала, Заціловано цвіла, – І криниця задзюрчала Срібним сміхом джерела. Від ріки аж за діброву Понесла трава свій слід, У дівочі очі знову Повернувся світлий світ.

НА КОНІ Тепер я знову, знову на коні. Як часто я під тим конем лежав, Як часто опинявся на землі, Й недобрий голос чийсь мені казав Про те, що так судилося мені. 579

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Але тепер я знову на коні. Та гордо вгору не дивлюся я, Землею йде мій погляд,поводир. Туди, де гороїжиться стерня, Хтось другий впав. Його знаходить зір, Йому рука простягнута моя Допомагає сісти на коня. Кажу йому: “Ще на своїм віку Не раз лежати будеш на землі, – Тож не суди суворо нашвидку Того, хто впав, коли сидиш в сідлі. Бува, замислився, в зажуру впав гірку – І все єство висить на волоску”. Тепер я знову, знову на коні. Як часто я під тим конем лежав, Як часто опинявся на землі, Й недобрий голос чийсь мені казав Про те, що так судилося мені. Але тепер я знову на коні. ЗМАГАННЯ Я вранці встав, і день устав І тихо дивиться у став – Свіжий, золотавий, – Будинки пообтрушували сни, Дерева встали – п’яні од весни, І у колисці підвелось маля, І вітер встав і вибіг у поля – Лагідний, ласкавий, – І вже гайда змагатися, гайда – Будтрест і птах з високого гнізда, Змагаються – аж в’ються порохи – Міські поети і сільські птахи, І виник хор молодших поколінь З пташиних і поетових “цвірінь”. 580

МЕЇР ХАРАЦ

ДО ТОГО, ЯК Я ЛЯГАЮ СПАТИ Ніч. Гай,гай собі за гаєм зірка впала ниць. Моя мама відганяє снива од зіниць. Ті, що в ліжку не наснила, ті, що бачила увіч, Снива,мари понад хмари линуть линвами у ніч. Злі картини злої хащі, ті, що сняться силоміць, Відігнала геть від хати, геть прогнала од зіниць. Мама глуздом і рукою снива світлі і ясні Відшукала, відібрала, щоб розвісить на стіні. Та ж єдина та картина, що застав я у ту ніч, Знагла зникла з мого зору, з хати вилетіла пріч. Я заснув, зірки поснули, і шляхи, і манівці, Моя мама задрімала коло мене на стільці.

КАТУЄ МЕНЕ НЕЗБАГНЕННА ЖАГА Катує мене незбагненна жага – Я п’ю і лишаюся спраглим, – Так серце незнаного співу жада, Незнаних мелодій прагне. Вже день пішов десь перепочить, Вже морок ляга під ноги. Вже дощ принишк, і вітер мовчить І мовчки сушить дороги. І губиться в темряві стомлений крок, І змовкли дерева жовтневі, І тихо танцюють свій вічний танок Зорі у вічному небі. Ми сидимо. Ми не зичимо слів, – Бурмочемо щось пророче, Бурмочем до ночі, до ранку. Та спів Не хоче з’являтись. Не хоче. Десь губиться спраглий і стомлений крок, – Та ж я не один в цій осінній оселі, 581

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Нас безліч, як безліч у небі зірок, Як безліч піщинок в пустелі. Нас безліч. Нехай же ж не я і не ти, – Хтось третій в цю мокру годину Хай зможе мелодію ту осягти, – Могутню, незнану, єдину. Хай серцем почує нечуваний спів І нам понесе. І осінньої ночі Проллються ті звуки громадою злив На висохлі губи, на плечі, на очі. Катує мене незбагненна жага – Я п’ю і лишаюся спраглим, – Так серце незнаного співу жада, Незнаних мелодій прагне. ІСНУЄ Існує вічний світлий день, Що ділить вічно древню ніч На тьму ночей, Що ділять світлий день, Великий день, На сотні днів, шматків малих, Немов дорога із доріг Єдине поле – на малі Батує геть по всій землі. МОЇ РАДОЩІ Свої радощі збираю У новий мішок, Як хлопчисько, починаю Із мішком танок. Не глузуйте, люди добрі, Не кажіть: “Літа...” Хай дощем дощиться обрій, Хай собі сльота, – 582

Не шкодуючи підметок, Кидаюсь в танок, Повний буков і абеток На плечі мішок, – Повний свят великих – літер, Віршів – над біду. Не шкодуйте, не жалійте, Як під ним впаду.

В САМІЙ СЕРЕДИНІ Велике і жовтогаряче, Як соняшник, сонце блука, І лагідний легіт – неначе Коханої тепла рука. Будинки – стрункими рядками – Неначе поезій рядки, І небо гуде літаками, І небом гудуть літаки. Хвилини, години і днини, – На стріли намотує час Міський велетенський годинник Із циферблатом анфас. Джмелі і дроти над містами Затягують пісню свою. І де я сьогодні не стану – В самій середині стою.

МАЛЮНКИ На колючому камінні, Весь в блакитному промінні, Очі лагідні і чисті, – День в малюнках, як в намисті. 583

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Перший – то, неначе в рамі, Селянин стоїть у брамі. Другий – то припав до гриви Юний вершник чорнобривий. А на третьому малюнку Бачим річку, бачим юнку – Карі очі, ручки білі, Приміря до стану хвилі. На колючому камінні, Весь в блакитному промінні, Очі лагідні і чисті, – День в малюнках, як в намисті. А четвертий – знов та сама, Вже знайома добре брама, Там тепера вершник юний, Повідці – неначе струни. А на п’ятім – знову річка, Юнка, крапля сяє з личка, Плаття з вітру, вітер в платті, Світлий день, хмарки крилаті. Найдивніший, мабуть, шостий, Далебі, малюнок простий: Десь ріка в своєму плині, Двійко юних у промінні, Ніжний день, блакитний, синій... — —

Бузі (Борис) МІЛЛЕР – rilym (1913 – 1988)

yzvb

Народився в Україні 1913 року. Дебютував як прозаїк збіркою оповідань “Зміни змінюються” (Харків, 1931). Потому писав прозу, п’єси й вірші. Після закінчення Московського педінституту поїхав до Біробіджана як учитель єврейської мови та літератури. Все його подальше життя (за винятком років, проведених у сталінських концтаборах) пов’язане з ЄАО. До кінця життя Бузі Міллер був активним співробітником обласної газети “Біробіджанер штерн” (“Біробіджанська зірка”), а з початку 70Oх – членом редколегії журналу “Советіш геймланд”. Помер 1988 р. в Біробіджані. Його ім’ям названа одна з вулиць цього міста. — — КОНЦЕРТ Чотири арфи, Чотири жінки. Арфи стародавні, А жінки юні. О, як славно, Як дзвінко Звучать арфи многострунні! Який ніжний доторк рук, А який звук У кожній струні! І прикро мені, Що я не древній, як арфи, І не такий, як ті жінки, Юний... Арфи... Жінки... Струни...

584

585

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

*** Хто він за кравець той – і звідки? Я глянув: яка краса! Дощем, наче срібною ниткою, Зшиває він землю і небеса. Раптом як блисне! То голка... А потім – грім. То шиє велет,кравець, і пісня Завжди разом із ним. Не видно його, а чути... Ви гляньте: яка краса! Срібною ниткою – справжнє чудо – Зшиває він землю і небеса... — —

586

Абрам СУЦКЕВЕР –

riBiqxvs Mhrba (1913) Народився 1913 року у Сморгоні, Білорусія, у традиційній родині, серед предків з обох боків – знані рабини і вчені. Раннє дитинство провів у Сибіру (родина була переселена туди із зони бойових дій під час І Світової війни. 1920Oго р., коли помер батько, мати відвезла дітей у Вільну. Навчався в хедері, потім – у домашніх учителів, у єврейськоO польській гімназії, був вільнослухачем Вільнюського університету. 1927Oго р. почав писати вірші івритом. 1930Oго р. вступив до молодіжної єврейської скаутської організації “Бін” (“Бджола”), зблизився з групою “Юнґ Вільне” (“Молоде Вільно). 1932Oго р. відвідав Варшаву, жив випадковими заробітками, багато писав. 1933Oго р. вперше надрукував вірш їдишем “Маскнбал” (“БалOмаскарад”) у газеті “Вохеншріфт фар літератур” (“Літературний тижневик”). Познайомився з Прилуцьким, Цейтліним, Тувімом. Написав перші розділи поеми “Сибір”, над якою працював у 1935 – 1936 рр. Публікувавсь у НьюOЙоркському журналі “Ін зіх” (“В себе”), головний редактор якого, ГланцOЛеєлес, високо оцінив його поетичний хист. 1937Oго випустив у Варшаві першу книгу – “Лідер” (“Вірші”), прихильно зустрінуту критикою. Написав їдишем книгу віршів, стилізованих під староєврейську поезію (рукопис загинув у Вільнюському гетто) і переклав сучасною мовою близько 90 строф із книги “БовеOбух” Е. Левіти, що також схвально сприйняла критика. Після радянської окупації Литви працював на радіо. 1940Oго р. видав 2Oу збірку віршів “Валдікс” (“Лісова”), переважно пейзажної лірики. 1941Oго опинився з дружиною та матір’ю на окупованій фашистами території, влітку 1941, переховуючись, у неможливих умовах створив цикл віршів “Пенімер ін зумпф” (“Обличчя у багнюці”). Продовжував писати у Вільнюському гетто, завоював на конкурсі літераторівOв’язнів (лютий 1942) премію за драматичну поему “Дос кейверкінд” (“Дитя могил”). Був членом бойової організації гетто. Фашисти змусили його та колегOписьменників займатися знищенням книг бібліотеки М. Страшуна та ІВО, але вони спромагалися виносити й переховувати книги. У вересні 1943, напередодні ліквідації гетто, С. із загоном учасників спротиву дістався Нарочанських лісів; у партизанському загоні продовжував писати. 12 березня 1944 р. спеціальним військовим літаком його з дружиною було доправлено до Москви. На мітингу, організованому ЄАКом, С. розповів про трагедію Вільнюського гетто. І. Еренбург присвятив С. нарис “Торжество людини” (газ. “Правда”, 587

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

29.04.1944). С. написав про пережите у книзі “Фун Вільнер гето” (“З Вільнюського гетто”), М., видOво “Емес” (“Правда”), 1946. ПознайоO мився з Пастернаком, читав йому вірші на їдиші. Виступав свідком на Нюрнберзькому процесі. У середині 1946 р. виїхав до Польщі, відO відав Францію та Нідерланди. У 1946–1947 працює над великою поемою “Гегеймштот” (“Потаємне місто”), у якій, за Ш. Ніґером, “сконO центрував увесь безкінечний біль Вільнюського гетто”. Наприкінці 1946 р. Ґолда Меїр допомогла С. із дужиною потай виїхати до Ізраїлю, де вони замешкали у вересні 1947. 1948 – 1949Oго С. служив в армії Ізраїлю військовим кореспондентом у частині, яка звільнила Неґев; це знайшло відображення у віршах і поемі “Гайстіке ерд” (“Одухотворена земля”). 1950Oго здійснив поїздку Європою та Африкою. 1952–1953Oго – опублікував поему “Сибір” з ілюстраціями М. Шаґала. 1953–1974 працював над новою великою книгою: 1Oа частина “Ґрінер акваріум” (“Зелений акваріум”), Єрусалим, 1978; 2Oа “Мешієхс тогбух” (“Щоденник Месії”) – вірші в прозі та поетичні легенди. 1963Oго до ювілею поета було видано двотомник його “Вибраного”. С. був одним із упорядників антології дванадцятьох розстріляних єврейських поетів, “А шпіґл ойф а штейн” (“Дзеркало на камені”). Майже всі книги С. перекладені івритом, деякі – німецькою, французькою та російською. Англійською вийшов однотомник “Вибрана поезія та проза” з малюнками автора. Лауреат премії ім. Манґера (1969) та державної премії Ізраїлю за 1985 р. Донедавна був незмінним (з 1949) редактором журналу “Ді ґолдене кейт”. Живе у ТельOАвіві. У свої 94 роки є почесним громадянином ТельOАвіва. — — ЇДИШ Не знаю, розпочати з чого саме – Хіба що від прабатька Авраама, Який – “на брудершафт” – всіх ідолів потрощив, А рештки переклав на Божу прощу; Перетворивши мій язик, Позбавив безлічі проблем: Де взяти на свята у світі Родзинок з мигдалем? Хай жартома, казав я: свій ти На площі, З Пушкіним перевітавшись віршем. – Чи рідну мову мав я за російську гіршою? 588

АБРАМ СУЦКЕВЕР

В роки голодні звикли ми живитися із книг, З дискусій багатів жебрацький побут наш, Видряпували нігтями громи, Подробиці влучали в нас, мов кулі: Чому в Бердичівський тюрмі Співає Єгоаш? По світі вештається Кульбак? Чи то був знак: Збагни і осягни, Куди втікає маме,лошн, їдиш, Спиваючи відспівний келих свій? Чи ти за рідним словом підеш? Підеш! Крик розчахни, Левино зринь Вистрибуючи крізь кільце вогненне, Ти заковтни те слово незбагненне, І в серці не згаси задля прийдешніх поколінь. УЧИТЕЛЬКА МІРА Прикритих латками, що крає батіг, Женуть нас у гетто вздовж вулиць отих, Де кожен будинок – прощай назавжди, Де камінь бруківки волає: “Зажди!” Вінці філактерій старим занизькі, Телятами сунуть хлоп’ята сільські, І жінка, як в’язанку хмизу, в візку Конаючу тягне крізь безвість грузьку. Іде з усіма моя вчителька Міра, Дитя на руках – мов золочена ліра. Маля простяга рученята свої, Щоб звично вітати всіх учнів її. Єврейські провулки між брам посіріли, Ще тліють, мов дрова, що геть відсиріли. У браму, як річку у шлюзу судому, Женуть – проковтне нас та пелька бездонна; 589

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

І світло, і хліб пожере і понівечить, Бо книга – наш хліб, а світильник – олівчик. Та знову збере нас руїна,квартира, Де знов нас навчатиме вчителька Міра.

Для свята згодяться і сорок, і кожній – По білій сорочечці, світлу тотожній. А сцена – осяяний сонцем садочок, Ще й річка омиє омріяних дочок.

Читатиме Шолом,Алейхема, – наче Яскрітимуть сміхом обличчя дитячі; Віночки сплете з оповідок народних На тридцять дитячих голівок голодних.

Вчитайтесь у Переца книгу святую – Підкаже вона, убезпечить, врятує. Світання настане для світу знемог, Для спраглих, голодних – не Міри й сімох”.

Над нами учителька сонечком сходить, Як власній дитині, турботливо годить. Прийшли. Порахує. О підсумку грізний! Горло ця ніч двадцятьом перерізала.

Розщеплює навпіл свідомість сокира, Діл кров’ю скропили і діти, і Міра. Сивіючий квіт на тілах їхніх в’яне. Та ранок розквітне ще в росах духмяних! Вільнюське гетто, травень 1943

Лице їй тьмяніє, мов поночі шиба. Та учнів злякати – хіба то не хиба? Прикусить губу – й (де геройські медалі?) – Для решти веде свою розповідь далі.

Як сонцем присохне кривавиця, Міра Висітиме в посиротілій квартирі, Зелена, і вчитель Герштейн став навпроти, І квилять із хором рипучі ворота,

ВДЯЧНА МОЛИТВА Коли б Твоїх не долучився лав, Не дихав радістю Твого торкання, Чи із землею разом не палав В її переймах, пологах вулканних; Коли б мене на вівтарі заклав, Щоб цій землі зродився із заклання, Щоб в каменях її – дідів пізнав; Щоб я вславляв побожно хліб її, Впивавсь водою, наче дивиною, – Хай тут єврейські корені мої Відродить туга, що прийшла зі мною... 1947

Співаючи: “Весен не буде!” Не квітні – Сокири й багнети посходять новітні. Волоссям заквітчані шпари і діри. “Не бути весні!” – захлинуться сокири.

З АРХЕОЛОГАМИ Проміння золотило море днів, Із археологами шлях мене зріднив.

Як ніч сивим приском у жмені завіє, На скроні у вчительки пасмо сивіє. Шукає наосліп матусю у льосі Й сімох діточок, не віднайдених досі.

Ще є шістдесят наших мам і сестричок, І вчителька Міра покличе їх тричі: “На свято новітнє, мої голуб’ята, Швиденько, ми маємо п’єсу зіграти! 590

АБРАМ СУЦКЕВЕР

Розтято пагорб. А з,під покриття – Сповите місто сном, немов дитя. Стріпнулись потривожені віки – То сповідь про останні дні гіркі. 591

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Всміхнувся сон з,під склеплених повік, Бо вічний спокій – форма й зміст повік. У тиші семибарвної ріки Збирає археолог черепки, Бо не вгадати душу тих епох, Не опитавши кожен черепок. Примружився старий професор сам: – Цей меч міг мати Тиглатпаласар1. Жадавши зазирнути за межу, Я стиха археологам кажу:

АБРАМ СУЦКЕВЕР

Мій Страдиварі під лучком Єврейської заграв. Пручаючись, життя жене Дух смерті від дверей. Та от навідує мене З Америки єврей, Щоб ми удвох, усім на подив, Лягли, мов скошена трава. То краще б не приходив! Заглиблюсь – лусне голова! Завдяч: гостинний Тель,Авів. Я б сам тебе охоче вбив, Та чин єврейського поета перешкодив. — —

– Все марнота марнот – і раб, і цар. Залиште, браття, вічний сон мерцям. 1

асирійський цар, бл. 1114 – 1076 р. до н.е.

ЄВРЕЙСЬКИЙ ПОЕТ Єврейський жив собі поет, Мав очі з двійко слив. З’явилась якось і мені Божественна ця птаха: – О щастя, написав я свіжу Чудову епітафію – Так надихає Тель,Авів На відгуки сумні! – Чого ж ти крешеш кістяком Мій кам’яний терпець? Чи я нотаріус – посвідчить, Що – мрець? Чоло підперши кулаком, Ледь нерви вгамував, 592

593

ДОРА ХАЙКІНА

Дора ХАЙКІНА – inyquk (1913 – ?)

irZd

Хайкіна Дора (Дебора) Гіршевна народилася 8 жовтня 1913 року в м. Чернігові, в сім’ї службовця. Закінчила Київський плановоO економічний технікум (1932). Працювала в текстильній промисловості. Їдишем виходили збірки її поезій “Вірші” (1938), “Вірші і балади” (1941), “По всіх моїх шляхах” (1975), книжка прози “Любов Люції” (1988). У перекладах українською – збірки поезій “Життя іде” (1962), “Кінець літа” (1968), “Квіти засніжених гір (1975), “Поезії” (1979), “Вдячність” (1984),”Поезії” (Вибране, 1983), книжка прози “Мрійниця” (1981). Виходили також її книжки в перекладах російською. Вона й сама перекладала з російської та української. Померла нещоO давно (точна дата не встановлена) у будинку для старих в Ізраїлі. — — *** Ще не було таким красивим, Таким святешним вічне море. Ще так на небосхилі синім Не усміхались юно зорі. Так чайка викінчено креслить Спіралі в небесах урочих, Так човен мчить на крилах весел, Що від краси аж сліпнуть очі! Здається, все це задля мене: І зорі в дивному прозорі, І всі обнови небуденні – Для мене одягнуло море. Стоятиму віки, як тиша. Та все ж, коли піду я, море, І хтось на берег прийде інший – Ти будь, як нині, неповторне, 594

Купай зорю у хвилях віщих, Туманом заколисуй човен... Я хочу, щоб во віки вічні Стояв цей світ, як чаша, повен!

ЗІРКА ...І хто його знає, що краще на світі – Чи правда у жмені, чи казка в зеніті? Що краще? Не знаю, їй,богу, не знаю... Я зірку свою у зеніті шукаю. Бо ж певна, що кожній людині всечасно Із неба сіяє зоря її власна. Та зірка людині світитиме всюди, Аж доки... Тоді вже і зірки не буде... Як зорі ділили – й мене не минули... Ой, де ж ти, ой, де ти, далеке минуле? Коли я прийшла на цю землю ласкаву – Дали мені зірку небесну яскраву, Я скарбом пишаюсь, вдивляюся в небо, Мені мою зірку побачити треба, Як плине вона – золота чи зелена; Послухать, а що вона скаже до мене. Десь тут вона, в небі, над батьківським домом, Десь тут вона, поряд, мов скарб невідомий. – Озвися ж, злотиста, поглянь мені в очі. Засяй у вікно моє темної ночі! – Десь тут вона, поряд, зі мною всечасно. Зі мною палає, зі мною й загасне. ... І хто його знає, що краще на світі – Чи правда у жмені, чи казка в зеніті?!

СРІБЛЯСТИЙ ЛІД Тоненький сніжок на сріблястім льоду... Поволі з письменницьких зборів іду. Вечірні сніжинки, вечірні думки... Хтось раптом торкнувся моєї руки. Дивлюся – Микита Шумило мені 595

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Дарунок підносить, у височині Сліпучий дарунок – не взяти до рук, Це сяйво лягло на засніжений брук, Блискоче лелітками срібними лід – Мандрує у всесвіті метеорит. Століття тому у космічній імлі Він так, як тепер, наближавсь до Землі, І знов, як тепер, через кілька століть Він понад Землею в імлі пролетить. Тож хай, як тепер, буде тихий сніжок, Хай тулиться вечір до синіх стежок, Й єврейській поетці, як зараз мені, Покаже вкраїнський собрат в далині Той метеорит, що в імлі проліта, Хай світить їм дружба ота золота.

*** Все, перед чим налякано тремтіла, Мені сьогодні зовсім не страшне – Охороняють лицарі мене. Вони – гілля чи хуртовина біла, Вони – ранкова тиша чи вітри, Вони стають камінням чи водою, Дорогою, травою молодою Чи зіркою, що дивиться згори. Боялась тишини, хисткої тіні, Безлюддя вулиць, шепоту гілляк Нічного саду, темряви, відтак Боялась двійки там, де ляпки сині Упали в зошит; за багато літ –– Лякали вже перейми та пологи – Коли синів родила для дороги, Дороги від порога – в білий світ. Відтак боялась кожної красуні На вулиці чи навіть на кону, І не було ні спокою, ні сну – Вони усі такі чужі мені та юні... 596

ДОРА ХАЙКІНА

Та не спроможні погасить мій страх Всі лицарі мої, коли сьогодні Рахую дні, що зникли у безодні, Розвіялись, як порох на вітрах. *** «Дінь,дзелень» – синиця прудко В шибку стукнула крилом І розсипала на лутку Щебет кованим сріблом. Вивірка шуга у віти, Все горіха визира, Щоб, як суть, у нім відкрити Яре золото ядра. Мурашки снують в роботі: Ті – сюди, а ті – туди. Запасають в чеснім поті Харч на люті холоди. Листопади стелять килим На осінньому столі. Падають дощем достиглим Груші в пелену землі. На дубах старі гніздів’я – Як прожиті мною дні... Я цій казці знаю ім’я: Щедра осінь в Ірпені.

А ЧАС ЛЕТИТЬ Я розумію ці твої слова: – Не йди на двір, бо днина дощова, Он подивись, яка шалена злива, Бач, за вікном який потік шумить. – Я зупиняюся й пальто скидаю вмить... Та зупинить хвилини неможливо. 597

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Ти просиш тихо: – Там, надворі, – сніг, Не видно ні стежинок, ні доріг, Дивись, яка страшенна завірюха... Ну нащо в цю погоду з дому йти? – І я не йду, бо тихо просиш ти. А час летить, а час тебе не слуха... Я вдома зостаюсь, коли сніги, Коли спекотні хмари пилюги, Коли дощі, коли не продихнути Від лютого морозу. Я щораз Виконую твій лагідний наказ. Ти ж ладен протяги від мене відвернути. Дивлюсь тепер у вікна, коло них – І зливи, й спека, і вітри, і сніг, Лише мене за вікнами немає. Все ‘дно йде сніг, все ‘дно приходить мить – І злива знов потоками шумить І час, немов легенький пил, змиває. — —

598

Семен ВІЛЕНСЬКИЙ –

yqsnilyB Nvimw (1915 – ?) С. Віленський народився 1915 року. — — ПАСТУХ Де гірка горбата – Стрибають ягнята Гоп,гоп, гоп,гоп! Пастух наглядає І пісню співає – Топ,топ, Мої вівці, Топ,топ! Та буря взялася, Й отара знялася – Мерщій у галоп! Пастух ізлякався Й за ними подався – Топ,топ, топ,топ! Знов сонце засяло І весело стало, І знову ягнята – Гоп,гоп, гоп,гоп! Всміхається небо, Чого ж іще треба?! Топ,топ, Мої вівці, Топ,топ! 599

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

*** Голі дерева, залишені літом, тремтять під осіннім вітром. З ранку до вечора біля доріг віти – простягнуті руки – мов просять: хто б допоміг? О голі дерева, в мені ваш сум: я пісню весняну вам принесу! — —

Арон ВЕРГЕЛІС –

syligriB Nrha (1918 – 1999) Народився 7 травня 1918 р. у Любарі, в Україні. Був “головним євреєм” Радянського Союзу, якому партійна влада довіряла до такої міри, що навіть не поставила цензора над виданням, редагованим Вергелісом, – журналом “Советіш Геймланд” (“Радянська Батьківщина”), який єдиний відстоював єврейське слово від погромів та винищення, що йому постійно загрожували. Був до того ж прекрасним поетом і публіцистом. Помер 7 квітня 1999 р. — — ХАЙ ЛЮДИ ГОВОРЯТЬ, ЯК ГОВОРЯТЬ Горить садном на дні душі: чи досі боїмося Зізнатися, що їдиш не дзвінкіш од мови ескімоса? Не знаю, звідки впевненість (між нами), Що їдиш краще висловить мій намір?! Прекрасні мови всі, не будьмо дикунами! Мій алеф,бейс – абетки жодної не ворог. Хай люди так говорять, як говорять! “Советіш Геймланд”, 1966

ХТО МІГ МЕНЕ ВБИТИ? У Люблінському гетто я не згнив, Не підданий в Треблінці лютій карі, Я долю сотень тисяч розділив У душогубках, в Бабиному Ярі. У піч мене жбурляли шкереберть; Я поміж тих, що рів собі копали, Проштрикнутий багнетом, кликав смерть, Коли живцем поквапно засипали. 600

601

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Та недарма я в рідну землю ліг, Бо помста проросла з мого насіння. Хто вбив мене? Хто, смертний, вбити міг Мене, що звідав смерть і воскресіння?! 1959

ТРИ ПОВЕРХИ НОЧІ (З циклу “Молитва”) Ноче, сховок мій двоповерховий, Сон – на другім поверсі балкон. Ми – Адам і Єва – ні для кого, Ми собі і люстро, і закон. Другий поверх – наш, та оком пильним Перший загляда до вищих сфер, Самотою в забутті свавільнім Завше там на чатах Люципер. Ну, а ніч здіймає кран підйомний І лякає варту не на жарт: Там, у високості карколомній Третій поверх зводять між Стожар. Не второпати одне мені: Чи насправді це, чи уві сні? 1970

КОЛИСКОВА ДЛЯ АДАМА Адаме, людино найперша, мій витвір, Із чого для тебе подружжя зробити? З якої твоєї частини, скажи,но, Я маю для тебе створити дружину? Із губ – хвалькуватою буде красуня, Із серця – брехнею і гори посуне, Із вух – що почує, те пліткою зрине, 602

АРОН ВЕРГЕЛІС

Із носа – встромлятиме в кожну шпарину, З ноги – надто вправно стрибатиме в гречку, З руки – то хапатиме все недоречно, А вже з язика – то намеле такого... Язик до добра не довів ще нікого. Адаме, мій хлопчику, люленьки,люлі, А дай над ребром я твоїм помізкую! Є шкірка шовкова, і м’ясо, і хрящик, Ні ока, ні вуха – воно і на краще. Спи, як під наркозом. Я витну реберце І Єву утну тобі. Спи, моє серце! Якого завдав тобі Боженька болю! Зате насолода пребуде з тобою!.. – Ти, Боже, дарунком зумів здивувати, Та заздрісна жінка моя й хвалькувата, Брехлива, криклива і ласа на гульки, А вже підглядати – то хобі в шпигунки! У гречку стрибає все більш досконало, Скарбів отій скнарі все мало та мало! Язик без кісток – повні вуха макухи! Отож по ребро і прибіг я щодуху. Мій Боже, хай буде хоч раз на добро: Міняю жону на колишнє ребро! Адаме, мій первістку, волю забудь! Ой, люлі! Така твоя доля, мабуть... 1980 — —

603

ЙОСИП КЕРЛЕР

Йосип КЕРЛЕР – rilriq (1918 – 2000)

Psvy

Йосип Керлер народився в Гайсині (нині Вінницька область) 7 квітня 1918 року, там і провів дитинство, навчаючись у єврейській школі. З 1930 по 1934 р. жив із батьками в єврейському колгоспі в Криму, 1934 – 1937 – навчався в Одесі, у машинобудівному та кіноO технікумах, потому в Москві був студійцем Єврейського театру під керівництвом Міхоелса. Під час Великої вітчизняної, на яку пішов добровольцем, воював піді Ржевом, Старою Русою та Гжатськом; тричі поранений. Після важкого поранення 1944 р. демобілізований, того ж року вийшла перша книга його фронтових віршів “Фар майн ерд” (“За мою землю”). Активно співробітничав із газетою “Ейнікайт” (“Єдність”) і навчався на філфаці університету. 1947Oго переїхав до Біробіджана. Здана до друку друга книга віршів видана не була, у квітні 1950Oго поет був заарештований і засуджений до 10 років таборів суворого режиму за “буржуазноOнаціоналістичну діяльність”. Перебував на засланні на Крайній Півночі та у Воркуті. Але поезія не полишала його ніколи, а своє життєве кредо поет висловив у назві другої збірки віршів – “Хочу бути добрим”. Лише 1955 р. К. був звільнений та реабілітований. Після виходу в перекладі російською згаданої книги віршів поет починає боротьбу за виїзд до Ізраїлю, публікує під власним прізвищем (крамола для радянського режиму!) вірші в американському “Форвертс” (“Вперед”), ізраїльському “Ґолдене кейт” (“Золотий ланцюг”), у самвидаві. Його вірш про початок 6Oденної війни на другий день після написання з’явився в ізраїльській пресі. 1970Oго р. прочитав групі закордонних журналістів відкритого листа Радянському уряду з вимогою надати євреям СРСР право на репатріацію. Домігшись свого, Керлер у березні 1971Oо р. переїздить до Ізраїлю, де незабаром вийшла друком переслана ним іще з СРСР книга “Ґезанґ цвішн цейн” (“Пісня крізь зуби”) , за яку поет одержав премію ім. Манґера, потому виходять збірки “Зет ір дох” (“Як бачите”, 1972), “12Oтер Август 1952” (1978), “Ді ерште зібн йорн” (“Перші сім років”, 1979, “Гімлшафт” (“НебоO звід”, 1986). З 1973 р. був незмінним редактором “Єрушалаїмер алманаху”. Творчість К. відзначає мужність, незламність духу, щирість почуттів, ясність поетичної образної думки, емоційна насиO ченість. Вірші К. перекладалися івритом, російською, німецькою, іспанською, англійською, українською, голландською, польською та ін. мовами. Помер 5 грудня 2000 р. — — 604

ВНОЧІ Немов від пострілу, Пташині крила й скрики, – Сполохано сни вусебіч, Лиш розклеплю повіки. О, поверніться! Та благай, наказуй, клич – В порожній далечі Розплескується ніч. Ти, ноче, завинила, саме ти... Чи ти оглухла, чи впилася самоти? Я схильний в перше вірити, Бо наче Засліпли маяки й зірки, І безнадійно у дірки Гамселити кулаччям, Щоб рими вирвати з імли: “Навіщо? Хто? Коли?” 1949 ПОКАРА Карайся, допоки ще не задушив За гріх, що не вичавив досі з душі Ту пику свинячу – я не помилився? – То ідол трефний, ти на нього молився, Йому, колінкуючи, небо мостив, А він мої вірші із димом пустив. Караєш мене, ненажеро тюремний, Та в серця гніздо не вдирайся – даремно – Здригнеться з осіннього холоду й смутку У голім гіллі закривавленим жмутком... ................................. Руїни задимлені, небо навпроти, Дерева у путах з колючого дроту... 1949 605

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

САМСОН У серці пам’ять зберігає Каміння гостре, гострий біль. Що не пробачу ворогам я, Як пробачатиму собі?

САМОТА Знов ключа рипучий звук, Рух моїх щоденних мук, Знов у клітці саме та Скам’яніла самота.

Мій Боже, як пече зненависть, Як заганяє гріх углиб – І богатирська сила навіть Не допомога, як засліп.

Знову й знову по мені Брили кари кам’яні – Котяться за днями дні.

Здригнувшись, падають колони На голу голову мені. І твій світанок захолоне Горою попелу? О ні! Даремне хай моє змагання, Й кістяк зотліє далебі. Та не пробачу ворогам я, Як не пробачив я собі! У КАРЦЕРІ Сиджу я у карцері – ох, і брудний закапелок! Штовхаю крізь зуби слова, Поки голова у цементний мій келих Юнацьке вино долива... Штовхаю крізь зуби слова... Крізь стіни дебелого склепу й навік замуровані вікна Я чую всім тілом: весняні дерева кричать, Крізь ґрати іржаві вривається променя виклик, Як усміх провинний за мною змарнований час. Я чую всім тілом: весняні дерева кричать. Нічого, життя,побратиме, з тобою я все надолужу! Посвистує ключ із наказом: “Виходь!” – Мушу йти. Сьогодні мене, ані пісню мій кат не подужав, Її на поталу не дам я ніколи, нікому в житті! І нам іще з нею новітні засяють світи! 606

ЙОСИП КЕРЛЕР

Знов об темний мій поріг Світ збиває кроки криг, Ронить смерть народжень скрик. Раптом в тишу, як зерно, М’яко щось ковзнуло – блись: Крізь ґратоване вікно Зайчик сонячний пробивсь. На руках блідих вмостивсь І лоскоче. Цить, не смій! Всесвіте, як ти вмістивсь В самоті моїй тісній?

СПРОТИВ Місили мене кулаччям, Солдатськими чобітьми, Гамселив канчук добряче Аж до пітьми. Кістлявими п’ястуками, Молотами чобіт, Падав, Мовчав, мов камінь. Мене вам не підкорить! Ваші хорти Тілом моїм жирували, 607

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Пісню і мову мою З мене живцем виривали. Однак навіть із життям Гідність людську і волю Не відібрати вам – Я цього не дозволю! Жеріть – занудить хоч раз Із рабської крові й поту. Ми – вірні собі, Вільні – й доти Земля – розрада для нас! 1953

РЕЖИМНИЙ ТАБІР 1951 Женуть солдати на роботу нас, Хортами дресирують – їхнє право, Хоч, як в гестапо, віддавай наказ Нашити “R”1 на подрані рукава. Як я – самітніх сунуть тисячі, В’язничною недолею єдині. І наші душі, світло несучи, Вихлюпують, розвиднюючи тіні. “Втекти!” – і в сні ґвалтує думка ця. Куди? Навкруг і ми самі – мов камінь. Гірким прокляттям падають серця, А чорні автоматники – круками. Так за добою тягнеться доба, І рік до року липне, як живиця. О Боже! Зовсім збайдужів хіба? Раби іржавіють. І тільки гнів сталиться. 1

нашивкою на рукаві з літерою “R” позначали у фашистських концтаборах військовополонених із Радянської Росії

608

ЙОСИП КЕРЛЕР

АЛ#ХЕТ (Молитва на Йом#Кіпур) Хай груди стисне газ метан, Чи ненажерний пломінь знищить – Щоб інші вижили, гідніші. Нехай змокрілий мій кістяк Комбайн розтрощить в хижій пащі, Та інший виживе – він кращий! Я втримаю, немов Антей, Жертовно весь цей шар вугілля, Хвала і тисячі смертей, – Пекельна мука хай карає, Як знатиму, за що вмираю! За прикрі кривди прагну мсти – Господь, цей гріх мені прости!

МОКРА ЛАВА Небо стелеться нам доземно. Стеля – небо наше підземне. Вісім голодних митарів, Байдуже – зима чи літо, Погода – завжди супроти: У штреку гуляє протяг. Лава слізьми кривавими плаче, Сорочки, набряклі недолею, важчають – І холодним дощем, І палючим потом, І стражданням – чи довго терпіти іще? – – – – – – – –– – – – Мокра лава, невпинні негоди. Чи довіку ковтати цю воду? 609

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ЙОСИП КЕРЛЕР

***

ДО БЕРІЗКИ

Не дало нам кохання плоду, Витік час мій в пісок без тебе. Навіть смерть я пролив, як воду, Не втоливши жагу пустельну.

Берізку так само Розхитує, палить І вітер, і хмара, І обрій, і пам’ять. Сум пісні нічної, Що смертна пітьма Надійде – І пісня лишиться сама – Вітчизні дитинства, Де батько і син – Мій Боже, Сирітством опікуйся сим!

Найвірніша моя дружино, Ти світила мені, як мати, Не як суджена. Вогник жив мій – Квітка спрагла, та не зламати. Не згорів, хоч полум’ям повнивсь У вугільній тундрі. Зі мною Ти була – ми стали натомість Неспалимою купиною.

*** НЕБЕСНА ТАРЕЛЯ

Наруго засліпла, оглухла, холодна, Від світу відкраяна доля моя, Та я на коліна не стану й сьогодні І не поступлюсь ані алефом1 я.

Синя тареля небес, Чим завинив, аби ти Не намовляла мене Себе об твій камінь розбити?

І хай слабкодухий надокучає У скаргах безцільних співкамерник,хам, Я вдячний за світло, яке долучає До себе з пітьми, щоб не скнів сам на сам.

Твоя золота гора Мізкує не надто добре. Куди б я тікати мав? Хіба що димом за обрій. 1

Синя тареля небес, Я не розбився, вистояв, Хоча калічивсь не раз, Ноги збивав до кістки.

алеф – перша літера єврейської абетки

— —

І золота гора твоя Моїх не завважила спроб Розплющити очі болючі І глянути просто в лоб. 610

611

ВЕЛВЛ (ВОЛЬКО) РЕДЬКО

Велвл (Волько) РЕДЬКО –

Zqdir lBliB (1918 – 1941) Велвл Редько народився 1918 року у бідній багатодітній родині ремесленикаOбляхаря в містечку Іллінці Вінницької області. Закінчив 7 класів єврейської школи, кооперативний технікум у Харкові. З відзнакою закінчив (заочно) єврейське відділення Московського педінституту у 1940 році. З 1939 по 1941 рік працював у Києві кореспондентом газети “Дер Штерн” (“Зірка”). Вірші писав із 1934 року. Друкувався в єврейських газетах Москви. З початком війни пішов добровольцем на фронт. Зв’язкою гранат під Каневом підірвав фашистський танк. Загинув 7 серпня 1941 року в одній з контратак. Збереглося більш як 60 віршів поета. 2004Oго року в Ізраїлі видана (в оригіналі їдишем) збірка віршів поета “Очікування бурі”. Вірші для перекладів узято саме з цієї книги, люб’язно наданої братом автора, паном Аврумом Редьком. — —

БИЙ, РОЗКОЧУЙ, ДЗВОНЕ Бий, розкочуй, дзвоне, Свій скорботний наспів, Та не заполонюй Потойбіччям нас ти. Що пішов навічно, Думати нестерпно. Та, попри весь відчай, Є ім’я не стерте. Те, чому навчив він, Тлінню недосяжне. Роки не розчинять І не згасять сяйва. 612

Так, вмирає тіло, Дух – живе уперто. Хоч би як хотіла, Не впокориш, смерте! Тож розкочуй, дзвоне, Свій скорботний наспів. Та не заполониш Розпачами нас ти. ДОПОКИ Я КРОКУЮ ПО ЗЕМЛІ Нема питань, від чого серце човном Зліта на гребінь хвилі серед злив, – Пісенним прагненням по вінця повне, Аж захлинеться виплесками слів. Клянуся, в битві піснею не зраджу, Мечами слів шлях прокладу в імлі. У вирішальний час не змовкну, адже Не може пісня змовкнути назавжди, Допоки я крокую по землі. Міська бібліотека, 4 травня 1941 ПРОБАЧ, ПРОБАЧ МЕНІ, ЗЕЛЕНИЙ СВІТЕ Несу світання... Іцик Фефер

Прокинувсь я, і перший ранок квітня Життям зеленим сповнив жили віт. Сьогодні небо сяє так привітно, Мов сонце вперше глянуло на світ. Замріяна блакить небес гойдає Пташиний перший передзвін здаля. Я подих ледве стримую, гадаю, За що це вибачається земля. Пробач, пробач, моя найперша втіхо, Ти, ластівко, що ніжний голосок 613

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Я першим не розчув – занадто стиха Зростає в серці щастя колосок... Занадто в нім плачів, тому не вільно На повні груди радощі вдихнуть. Свинцем земля вгортається повільно, Притлумлена свічок суботніх суть... І повз прикраси промені квітневі Несуть у місто чорний пломінь – кров, Крізь попіл не розвиднюється дневі – Мов морок море й сушу поборов. Пробач, весняне сяйво, зелен,світе, Не підхоплю я пісню вітерця, Не можу вільно й солодко радіти – Брехні не вчивсь, а правда згіркла ця... Та вірю, знаю: щастя переможе – Інакше як дивитись в очі? Втім – Спроможеться ще нині сонце гоже Скупати землю в морі золотім. І я впаду щасливо дню в обійми, Душа втамує болі, бо жива. Земля у себе зерня слова прийме: Зустріньте весну – засів і жнива. 1 квітня 1941

ВЕЧІРНЯ ПІСНЯ Завагалось літо – йти Чи не йти сузір’ям Лева. Все прозоріше світи Тануть в річці кришталево. Сонце, станувши на пруг, Грає люстром над водою. Пісня йде за виднокруг За хлоп’ячою ходою. 614

ВЕЛВЛ (ВОЛЬКО) РЕДЬКО

Віти, скупані в ріці, Віддзеркалюються струнко, Мов тримаєш у руці Круглу рамку із малюнком. Пісню стишив небокрай. Захід спину, мов перину, Підстеляє: – Засинай, Найсолодших снів, дитино! Спритний сплеск зненацька десь – То дерева вир колише. І, здається, всесвіт весь Розчинивсь у пісні тиші. Київ, лютий 1941 ПЕРША ВЕСНА Спи, мій синку, все гаразд, Ось моя рука. Вперше йде весна до нас Осяйна така. Ніби перли сад з гілля В хаті обтрусив. Мов оновлена, земля Від весни,краси. Тато виоре лани, Висіє в них спів, Той, що серце полонив, Радістю доспів. Квітни, синове життя. Щастя, не минай. Першеньке моє дитя, Синку, засинай. Київ, квітень 1940 — — 615

ХАЇМ БЕЙДЕР

Хаїм БЕЙДЕР – ridHb (1920 – 2003)

MHc

Народився 20 квітня 1920 р. у містечку Купіль Волочиського району Хмельницької області. Відомий радянський літератор і журналіст, один із провідних учених їдишистської культури у Радянському Союзі, філолог. 1933Oго р. закінчив місцеву єврейську семирічку, наступного року став студентом Одеського єврейського педтехнікуму, потому перевівся на останній курс Житомирського єврейського педагогічного робітфаку. Дебютував віршем у центральній єврейській дитячій газеті “Зай ґрейт” (“Готуйсь”) (Харків) 1933Oго р., друкувався в періодиці. Після закінчення робітфаку поступив на єврейське відділення філфаку Одеського педінституту. Живучи в Україні, оприлюднив низку досліджень з історії української та російської літератур, а з середини 70Oх зайнявся дослідженням історії єврейської класичної і радянської літератури. Працював журналістом у газетах України, Туркменії, кілька років – у “Біробіджанер штерн”. У роки сумнозвісної “боротьби з космополітизмом” над Б. вчинено “обкомівське” судилище, після якого молода ще людина за одну ніч посивіла. 1973 р. переїхав до Москви, де працював у “Советіш геймланд”(“Радянська Батьківщина”), звідки 1991 р. пішов на пенсію через хворобу. Лауреат літературної премії ім. Атрана Всесвітнього конгресу єврейської культури (НьюOЙорк, 1991), ізраїльської літ. премії ім. Д. Гофштейна (ТельOАвів, 2000). 1982Oго р. Б. спільно з групою авторів випустив перший у СРСР повоєнний буквар, а через 10 років – підручник їдишу для початківців. Після переїзду 1996 р. до США широко публікувався їдишем та російською. Помер 7 грудня 2003 р. у НьюOЙорку. — — ПЕРШОПРОХІДЦІ Тих перших, наймення кому – старожили, Хто перший підняв тут сокири і пили, Щоб дзвоном колоди й тайгу розробляти, Повинен ти знати! Хлоп’ята й дівчата Бердичева, Балти... Їх долі не знав ти, пісень не співав ти, Чий шлях і на карті знайти не зумієш – Забути не смієш! 616

Я парки і вулиці кроками міряв, В яких їхня пісня, і воля, і віра. І в свята, і в гомоні буднів Як можна забуть їх?! В дідів тих – онуки, втомилися ноги, Та встав монумент боротьби й перемоги – Це місто зелене шумує промінне. Доземний уклін їм! Цей край, що колись був лісами й болотом, Политий їх чесним і праведним потом Тих перших, тих кращих – надійних і вірних... Ти згадуй, ти вір в них. НОСТАЛЬГІЯ Є незабутня Хвороба свята – Ностальгія За тим краєм, Де небо омріяв, Біг босоніж Лугами В стіжках оболонь, Що заковані нині В асфальт і бетон – Ми і вулиці Стали міськими. Став наш побут із ними І звичай Зурбанізований звично. Навіть сни уві сні Не сині. Тільки ж пам’ять В бетон і асфальт Закувати не можна – Нас в дитинство вона Навертає тривожно, У той край, 617

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Де і небо для нас Ніби вище й манливе: Там і яблука, Ще недозрілі, – Солодкі, І сливи – До сих пір на зубах Відчувається клей і оскома, Смак дитинства малого І запахи дому. Я до смерті тобою, Блакитна моя ностальгіє, Мрію, марю, живу І, напевне, хворію За тим краєм, де звільна Над хатиною – небо і тільки! І де яблука Падають нам Не з прилавку, А з гілки. — —

618

Михайло МОГИЛЕВИЧ –

weyBilyhZm iwym (1920 – 1986) Народився 28 березня 1920 року в Чорнобилі. Ледве закінчивши школу і встигнувши надрукувати лише кілька віршів, з перших днів війни пішов на фронт, воював, був поранений, але пощастило: він єдиний із молодих київських єврейських поетів залишився живим. Працював майстром на Київському заводі “Кераміка”, писав “у шухляду”, бо друкуватися не було де. Встиг видати за життя лише кілька збірок в оригіналі та в перекладі українською та російською: “Щирість”, “Життя”, “Невтомність” та ін. Помер 1986 року. — — *** Коли колеться скло ще замерзлого ставу, Коли небо осліплене, коли сонце нове, І здирає земля кригу з юного стану, І листочок із бруньки вже на волі живе, Із моєї весни тебе кличу я кличем, Може, ти озовешся на мій стужений клич І засвітиш над серцем своїм юним обличчям, Що цвіте мені досі з,поміж тисяч облич. Як шукав я слідів твого давнього кроку У негоді холодній, у туманах імли, І на чорних асфальтах крізь сіру мороку Твої туфельки білі голубами пливли. Чатував край дверей твоїх, наче пес коло двору, Ось ти, мила, виходиш. Я вогнем як займусь! Ревно серце згоряло од розлуки в ту пору, Може, ти вже дружина, не мені, то комусь. Не дружина ти досі, нічия ти, як завжди. А волосся моє вже мороз посріблив, А вже сонце, сніги по ярах розплескавши, 619

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

В крові ніжно буйнується на весняний мотив. Тож почуй ти, почуй ці струмки срібнозвукі І відчуй – не до мене тебе кличуть вони: Буйне сонце за мене тягне промені,руки, В серці ж полум’я більше. Йди на поклик весни. ЯБЛУКО Яблуко – і промені крізь нього... Чим була б ти, Земле дорога, Без гріха, блаженного й святого, Євиного першого гріха?! Не було б ні муки, ні страждання. Не жили б ні матір, ні дитя... Яблуко... Усі гріхи кохання І уся божественність життя! Був би світ колючий, злий і грубий, Та дівча гадає: “Люб – не люб!..” І пругкі червоні ніжні губи Тягнуться до розпашілих губ. І живе – воно любити мусить, І цвітіння землю застеля, І Земля, мов яблуко спокуси, В голубім промінні кружеля. ГЛЕК Із глини створений, як перший чоловік, Вогонь пройшов – і кров твоя загусла. Прекрасний ти. В тобі є щось від бусла, Коли стоїть він на одній нозі, Піднявши дзьоб і туго склавши крила. Ще виноград не зріє на лозі І ще природа квітку не створила, А ти стоїш, брат амфор, друг вина, Твоя душа не знає порожнечі. І сняться їй далекі племена, Струнких горянок оксамитні плечі. 620

МИХАЙЛО МОГИЛЕВИЧ

ДЛЯ МЕНЕ ТИ ІСНУЄШ Темніє у лісі. У лісі темінь. Дерев уляглась наморочена тінь. Сягає вона аж на озера дно, І з нею зливаюся я ув одно. І тиша дерев пригортає мене, Шепоче листок своє слово сумне. Несміла дорога луги огина, А далі за ними – дзвінка далина... Дорога моя – вона ніч моя, день, Вона із туману, з пташиних пісень, Вона – то мій місяць у річки на дні, Вона – мої хвилі блакитно,ясні... Для мене мій світ синім квітом розцвів І серце моє за собою повів По любій дорозі на зорі і тиш... Де ти, моя мріє, одвіку стоїш. *** Як на смарагдовій долоні, по мудрих лініях листка Берези, яблуні, півонії повзе огидна і гладка Потворна гусінь... О природо! Твоє мистецтво копітке. На кого ти була сердита, коли створила отаке? Ці ніжки, ніжки, їх штук сорок, вони ворушаться, повзуть. Очиці нишпорять постійно, щось вічно щелепи гризуть. Усі пелюстки б сплюндрувала, усі понищила б плоди. Себе у шовк замурувала. І що це буде? Підожди! На цю смарагдову долоню, омиту краплями роси, Зненацька випурхне метелик невірогідної краси. І де ти взяв такої вроди, ці крильця бархатно,сумні? Чарівна паличка природи торкнула гусінь уві сні.

МОЦАРТ Десь грають, грають, грають На флейтах і на скрипках. Фаготи завмирають, Валторни тихо скрикують. 621

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

А хтось шалено тупає, Танцює, тяжко дихає, А може, це хтось тугу, Як дзвони, розколихує, А може, плачуть квіти, Ніхто там і не грає. Це, може, мені вітер Сорочку роздирає. А може, це й не вітер, Це звуки, звуки, звуки, Хтось хоче їх убити, Виламує їм руки. І тягне, тягне полем їх На чорні кладовища. І спалюється в полум’ї Тих звуків хтось живий ще. І там, у тому мороці, Хтось молиться, хтось молиться. А скрипка будить Моцарта, Він падає, підводиться. А флейти завмирають. Танцює хтось і скаче. Десь грають, грають, грають... Каміння тихо плаче.

МИХАЙЛО МОГИЛЕВИЧ

О, як сміється дівчина печальна Смаглявим сміхом найніжніших вуст! Як ваблять фарби, втягують і кличуть. Я йду, я входжу, зменшуюсь, як гном. Мені майнуло м’ятою в обличчя, Запахло димом, хлібом і теплом. Я чую скрип старих воріт і корби, Те сонце бачу через товщу літ І тінь дідка, горбатого від торби, Що пролетів над містом, як болід. Я чую кроки, я іду по бруку, Торкаю хмари, плачу, впізнаю. І Марк Шаґал веде мене за руку В своє дитинство, в молодість свою. — —

*** Стареньких вулиць пітьма нездвижима, Лляного неба білоруський цвіт. Шукає шлях навпомацки стежина Крізь хижий полиск жадібних боліт. І, наче в сні, в чаду віолончельному, Де мріє кінь про сіно і овес, Дівча іде назустріч нареченому, Ногами не торкаючи небес. Це одночасно мова і мовчання, Це міна хисту під здоровий глузд. 622

623

ГІРШ ҐЛІК

Гірш ҐЛІК – qylg wryh (1921 – 1944?) Гірш Ґлік народився 24 квітня 1921 року у Вільні, у бідній родині. Ще у передвоєнний час він пробував писати вірші, деякі з них було надруковано у віленській газеті “Вілнер емес” (“Віленська правда”). У 1939 р. редагував журнал молодих віленських поетів “Юнґвалд” (“Підлісок”). У гетто став членом молодіжної організації опору (див. біографію Суцкевера). Автор пісні, яка закликала в’язнів гетто на боротьбу: “Ніколи не кажи, що йдеш в останню путь” (на мелодію пісні Дм. Покраса “То не тучи,грозовые облака...”) Пісня перекладена на іврит А. Шльонським. Загін, до складу якого входив Гірш, не встиг озброїтись і був захоплений фашистами у полон. Загинув поет, найвірогідніше, в естонському концтаборі Ґолдфілд, куди його було допроваджено 1943р. і звідки 1944Oго спробував утекти, після чого його слід загубився. З півтора десятка його віршів, зібраних Н. МайзеO лем, видані окремою збіркою в НьюOЙорку 1953 р. Саме з цієї збірки взято вірші для перекладів. Ґлік є одним із головних героїв поеми П. Маркіша “Мілхоме” (“Війна”), віршів А. Суцкевера та ін. поетів. — — ЗНОВУ... ...І мріється мені, Що я мірошник на зеленім вітрякові. Повз гори і лани, в шовковій далині, За сім річок звідсіль, шепоче тиша мові, Роздмухують вітри пісень моїх розвої. Збагну раптово я, Що я, герой легенди, За німфою женусь, вона майнула ген де, Оцей бенкет життя – пісенна суть моя, Та хвиля поглинає німфу з головою. Намрію, пригадаю Ту крону, що гойдає 624

Мене, який з морів імли примандрував, Де стовбури дерев для плоту змарнував В досвітньому осінньому сувої. Намарюсь диких джунглів співтоваришем, Той острів загубився бозна де, А там дерева, сонечко притьмаривши, Вітають гордощі оголених людей. ...Позбувсь і я ганчірних задоволень... І знов у море мрій Пірнаю, вірний звичці застарій, Лишаю пута засторог на дні, І жодних заборон нема мені, Бо мрією життя своє подвою. Січень 1939

ШЕСТЕРО ВОВКІВ Сидів якось тато суботнього вечора, Як святом буденним спочинок скнів. І він додумався тоді до дечого: Скрадався тиждень, як шістка вовків. Куди прямують? За ріг, де м’яко Зима їм стелить – Бог вбереже! І над Талмудом чоло зіжмакав У суперечці з ним – та невже? Міркує: “В здогаді є родзинка!” (Геть проти Бога такі думки). “Його недогляд, що холод взимку. За що ж тут славити? Невтямки!” Хіба що пісня вогонь замінить, Підпалить острах вовчих ночей! Сидить мій тато в хатині зимній, Дванадцять іскор з його очей. 625

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

І тато очі у небі спалює, Благає: “Боже, зарадь – біда!” Та як умовиш? Вогонь приспали, Тому все ближча вовча хода. Січень 1939

САМСОН Вся заздра нечисть, мов дика зграя, Всі – на героя, от слушна мить! – Краса філістимська очі вбирає? Хто ж тобі нині любов нарає? – Юрба глузує, кепкує, кпить. Самсон засліплий – і слова годі: Він – напівмертвий, вони – живі. І п’яний набрід зриває одяг, І жалять змії – недолюд вміє, Бо сік отрути в його крові. В безоких ямах пітьма остання, Та віри жевріє в думках посил. Волосся стрижене вже відростає, І диво квапиться незрадливе – Приплив, повернення колишніх сил... І знову небо в очах засклиться, І знов збунтується геройська кров. І чарівною наллється міццю Той, хто колись їх усіх боров... –

ГІРШ ҐЛІК

НІКОЛИ НЕ КАЖИ... Не кажи, що це твоя остання путь, Що небесну синь маскує каламуть, Що у тузі і знамено, і кермо. Барабан гримить – потужно ми йдемо. Із зелених пальм умить спадуть сніги, І страждання нас не знищать до ноги. З краплі крові, що землі ви віддасте, Знову паросток нестримно проросте. З золотих світань постане день новий, Біль і зло змете двобою буревій. Прибере світання в злото нашу кров. Після нас лишиться пісня – як пароль. Пісня, писана і кров’ю, і свинцем. Птах нездатний стати звільнення співцем. Та повсталий люд повергне мури в прах. Так співаймо із наганом у руках! Не кажи ніколи про останню путь, Небеса крізь хмари нас у бій ведуть. Звіймо прапор над оцю скорботну мить. Ми йдемо потужно – барабан гримить. 1941 (переклад В.Богуславської)

НЕ КАЖИ... Герою! Славлю я велич духу, З руками скутими бо сам стою. Та іскра віри – над біль і скруху І над пожежу в моїм краю... І хай сахається ворог мій, Що пісню хоче мою пожерти. Мій світе! Вистояти зумій, Бо я не згоден із роллю жертви! Лютий 1939 626

Не кажи, що це твоя остання путь, Що свинцеві небеса на діл впадуть. Кожен з нас ції хвилини палко жде. Ми приходимо. Прийшли. Ми тут уже. З краю пальмового ми несли в собі Біль і гнів на ці простори снігові. Де упала крапля крові, там струмить, Там нуртує наша радість, наша міць. 627

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Нині сяє нам прийдешнього зоря, І ненависть наше вчора залила. А як сонце забариться – хай пароль, Хай пароль наш буде пісня, наша кров. Птах на волі, де сплітається трава, Птах на волі тії пісні не співа. Мури падають, палають, і не птах, А народ співа – з наганом у руках. Не кажи, що це твоя остання путь, Що свинцеві небеса на діл впадуть. Кожен з нас ції хвилини палко жде. Ми приходимо. Прийшли. Ми тут уже. 1941

Петро (Піня) КИРИЧАНСЬКИЙ –

yqsnaweyryq iynyp( (1921 – 1986) Народився 10 серпня 1921 року. Вірші друкував у періодиці з 16O річного віку. Пройшов війну з липня 1941 року й до останнього її дня в Берліні. Працював у Києві майстром на взуттєвій фабриці, оскільки не мав змоги стати “професійним” літератором. Поетичні збірки: “Світання”, “Яблуневий подзвін”, “Сонячні стовбури”; у перекладі українською – “Світання”, 1974 рік. Помер поет 1986 року. — —

(переклад Майї Львович)

— —

ВИХОДИТЬ НЕ ХОЧЕТЬСЯ З ЛІСУ По травах, таких золотавих. Босоніж іду в гущині, Де золото сонця на травах, На кожній крислатій сосні. Сідаю під сонячні шати, Де гілочка кожна тремтить. І серце почне калатати, Як очі заплющу на мить. Майне мені лихо шалене, Ті юні воєнні роки, Коли ще далеко від мене Шуміли ці трави й гілки. Зело свою теплу завісу Спускає на мене згори, Й виходить не хочеться з лісу, Як дітям – з веселої гри.

628

629

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

ҐОНТАР Дідусь мій, Леві, майстром був чудовим. Він на Волині накривав хати. Віддав охоче біднякам та вдовам Своєї мудрості і доброти. Він горбився на хліборобській хаті, Світанок заставав його в трудах. Текли потоки неба синюваті, Де він латав гнилий і чорний дах. По селах сонце він носив щоднини І в кожнім домі зустрічав братів. Але ж мій дід не ґонтами самими Від хмар і злив закрити світ хотів, А серцем, де збирались людські болі, Очима, де сміялася блакить... Зросла раїна у широкім полі І давню пісню дідову шумить...

*** Сниться зайчику зелений ліс, Тишина, розлита на деревах; Сонце, наче в міріадах сліз, Мерехтить у росах кришталевих. Зайчик прокидається... тремтить.. Небезпеку чує, щулить вуха. То біжить, то спиниться на мить, Пострілу чекає, мов обуха. А мисливець жде... І не проси – Він свою рушницю не відхилить... Раптом сонце бризнуло з роси І мисливцю очі засліпило! Я за цю благословенну мить Хочу сонцеві хвалу воздати... Знов зайча в траві собі сидить, Знову ліс шумить у снах зайчати. 630

ПЕТРО (ПІНЯ) КИРИЧАНСЬКИЙ

РАНОК Я вранці потопаю у росі, В блакитній, нагромованій ясі. З солодким болем під пташиний гомін Ввіходить в серце перший сонця промінь, – І, вітром ставши, в поле я біжу, Колосся понад стежкою буджу, Із кручі вниз – шугаю в сонну воду, І хвилі свої таночки виводять, І день, умившись у сназі новій, Руша в дорогу... День Землі – і мій.

МАМИНЕ ФОТО Наш полк стояв край лісу, коли гільза Упала з першим пострілом війни. Птахи, як люди, полишали гнізда, І в гніздах плакав сум самотини. Нам – пошук боєм. Був наказ суворий: Листи і фото передать вогню... Землею йшло в рудій шинелі горе, Свинцем косило житечко на пню. То був тяжкий мій гріх, матусю, й злочин, Але інакше я не міг тоді... Ні, мабуть, я віддав би власні очі, По лікті руки б я відтяв собі, Але нізащо не спалив би фото!.. І все ж мені сумління не болить, Бо ворог в чорних ковзаних чоботях Не зміг твого обличчя осквернить! — — 631

ЯКІВ БЕН ГЕРШОН РОЗЕНБЕРГ

Яків Бен Гершон РОЗЕНБЕРГ –

gribnizZr bqiy (1922) Народився 1922 року у Лодзі, у сім’ї ткача та кравчині. Зазнав жахіть гетто та концтаборів, зокрема, Освенциму, де у газових камерах загинули всі його рідні. Сам він вижив якимсь дивом. 1948 року разом із дружиною Естер переїхав до Австралії. Мешкає у Мельбурні. Пише їдишем та англійською. Випустив 4 збірки віршів. 2006 року вийшла книжечка його віршів “На засніжених сходинках” у перекладі українською. Називає себе Яків бен Гершон у пам’ять про загиблого батька. — — БІЛІ ГОЛУБИ ВІРИ З душі моєї віття Звисають снива – Мрії, Гойдають пiтьму. Із неба мрій моїх Блакитна зірка Так сяє, наче Не сяє – плаче. У клітці серця мого Тріпочуть Білі Голуби Зурочені – Стікаюча кров’ю Віра. СРІБНА СЛЬОЗА Колись при кордоні згорілої хащі, Немов хто і шлях підпалив, Заснула земля, в океан заховавшись, У хмару посріблених злив. 632

І хмара до неї дощами тулилась, Гойдала колиску,грозу, І казка із вітром до вуха хилилась, То казка про срібну сльозу. “Колись,то із власної піни краплину Зронила я в морок нічний, Й загублена в чорному срібна перлина Сяйнула, як вогник свічний...” “Хай казкою серденько вітер потішить – Про що він дізнавсь між світів?” Та вітер, скуйовдивши лісові тишу, В поля, золотий, покотив. І тільки у вусі невдалий музика Залишив веселощів брость. Як скрикнув, то в роті у вітра,базіки Притлумлено блимнуло щось... А вітер побіг – ні до чого і ноги – І срібну віщунку поніс, Вздовж берега, в гір не спитавши дороги, Й луною у горах зродивсь... “О вітре,бездомнику, вітре з,за рогу, Новітні казання змели. Немає під сонцем нічого нового, Так само й на грішній землі”... “Та що ти! – украй подивований вітер, – Які недоречні слова! Чи знаєш ти все, що трапляється в світі, Які ще бувають дива? Чи знаєш ти, що там, за спаленим степом, В таїнах, де й вітер ущух, Де губи пустелі радіють порепані Непевній краплині дощу? Ховаються за сімома там замками Таїни і ждуть перемог, 633

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Як ніч перетворить їх спрагу на камінь, І сонце загасить їм Бог”... ЯК ДВІЙКО ЄВРЕЇВ БЕРЕ І... Як двійко євреїв бере – і Розмові дає штурхана, То перший – ставний та білявий, А другий – то світлу хана. Слова випускає білявий Не менше, як жменю, авжеж, У розпалі, як феєрверком, Запалює іскри пожеж. Всміхається старший, чорнявий, Поблажливо в чорний кулак, Бо бачить: в багаття стрибають Слова, як юрба розбишак. Нехай парубчина із воза Корчмі загляда у вікно, Роздмухує краще, ніж кузня, У нім балакучість вино. Чи він вже допився до краю, Чи вижлуктав серце своє? Чим юний ясніше палає, Тим чорний смутнішим стає. В нім спраглі слова сутеніють, Проймаючись ніччю наскрізь, Палає зірок світлячками Небесний причаєний ліс. ........ Та вичахла їхня розмова, Замовкли ці двоє жидів. І слово, як цівка кривава, З потятих стікає життів. 634

ЯКІВ БЕН ГЕРШОН РОЗЕНБЕРГ

СПІВЕЦЬ У ЗОЛОТОМУ СНІ Іцикові Манґеру

Мій Іцик із тих, хто розгублено став Незнаним у шибці, як в рамці. За вікнами світла промовистий став, А двері надійно на клямці. Він погляд підводить у небо святе, Питає в зіркових кумась. Блакитна пустунка поету на те: “Ой, Іцику, не переймайсь!” На очі кашкета поет насува, Себе самоті довіря. І парк простеляє під кроки дива, Стає в узголів’ї зоря. Він раптом угледів, як у небеса Спурхнула принцеса,дитя, Як бавиться з вітром чорнява коса, Як білі шовки мерехтять. Вона його кличе з любов’ю У луки свої голубі: “Ой, Іцику,серце, либонь я Життям присягнуся тобі! В новітній стрімкій круговерті, У кроні небесній розтань. Вгадай, аби вчасно померти, Єврейською мрією стань... Співочі довкруг небеса є, Та я тебе, принце, присплю, На грудях заколисаю Навік, бо навічно люблю. 635

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Зі співом, що ним, як пелюстку, Ти серце видюще відкрив, Таке співчутливе до людства, До бідкань бездомних вітрів... Тож не переймайсь і не видай, Як золото серця палив, Мій принце, співочий сновидо, Самотній жебрак між полів...”

ТИ НЕ САМОТНІЙ Спиваю серцем спів Із лагідності слів, Ледь чутний передзвін Під молитовний плин. Де Бог? Хай чує Він... Залюблений у спів, Я серцем вже доспів. Немов вино у дзбан, Пісенний мій талан – Проханням відчиня Сліпуче світло дня, Від коренів до віт Розвиднюючи світ... У щирих молитвах Тону, співочий птах, Благословляю вірш, Найлюдянішу з тиш, Що з ритмів та із рим Вивершує інтим, Нашіптуючи в сні Омріяні пісні: – Ти не самотній, ні... – Ти не самотній, ні... 636

ЯКІВ БЕН ГЕРШОН РОЗЕНБЕРГ

ХОТІВ БИ СПИТАТИ В ДЕРЕВ... Хотів би спитати в дерев я, Що в польську біжать сіножать: “Чи вам не траплялись містечка, Що тут, по сусідству, лежать?” “Чи вам не траплялись містечка Єврейських жінок, дітлахів? З якого це доброго дива Зворотніх нема їм шляхів?” І знічені луки й діброви, І ріки в туманних димах: “Ти ба, позникали містечка! Ні сліду, ні знаку нема!..” Дивіться, стояла ж хатина, Та пеклу було до снаги, Щоб людські скарби взяти в спадок, Повирізать люд до ноги. Розбіглися геть одурілі З кривавих гонитв,ярмарків... Сльозами сріблиться хай спадок Від наших єврейських батьків... Потрощили б радо дерева Всі келихи із черепів; Надвечір ще стогін ожилий Доносять вітри до степів... Гіллям затуляють дерева Волання роздертим ротам, Що потай з могил занімілих Снують колискові світам... О, знають всю правду дерева, Нема лиш питати кому 637

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Про долю єврейських містечок, Полеглих у вічну пітьму. Щось мріється мертвим їм досі Із усміхом тихим у сні... Чи клятва гріховна: помститись, Чи туга, що ранить пісні...

Гершл КОГАН – NahZq (1933?)

lwrih

Киянин. У 90Oх роках репатріювався до Ізраїлю. — —

— — ВПЕРШЕ В МЕТРО Ескалатор. Очі сина Сяють, мабуть, недарма: – Тату, як оця драбина Всіх нас разом підійма?

У КАФЕ Коломійченко Тарас П’є холодний хлібний квас. А русява Бойко Клава П’є солодку чорну каву. Біля них Турчак Славко П’є тепленьке молоко, А смаглявий Іцик Бріг П’є компот і їсть пиріг.

ВАРЕНИКИ У печі горщечків п’ять, В них вареники киплять. В першім – варяться для тата, В другім – мамі куштувати, В третім, гарнім, невеличкім – Для меткої для сестрички. На четвертім збоку квітка, З нього їстиме сусідка. П’ятий горщик ми із дідом 638

639

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Розвантажим за обідом. Як вареники зварились, Всі горнята спорожнились.

Лев БЕРИНСЬКИЙ –

yqsnyrib vvil КІШКА ТА МИШКА Кішка мишку не чіпала, Бо остання раз у раз Їй давала кусень сала І казала: – Це для Вас! А коли їй якось мишка Притягла мішок зерна – Мишку проковтнула кішка, Бо зерно не їсть вона. — —

(1939) Народився 1939Oго р. у Каушанах (Молдова). Закінчив Інститут іноземних мов у Смоленську, Літінститут ім. Горького та Вищі літературні курси СП СРСР. Дебютував російською мовою 1953Oго р., їдишем – 1981Oго. Першим у СРСР переклав російською та оприлюднив літературну спадщину Марка Шаґала, новели Башевіса Зінґера, драматургію Альфреда Жаррі (“Король Юбю”) тощо. Лауреат літературних премій, учасник міжнародних фестивалів поезії. Основні видання російською: “Смерть вітряного млина”, “Собаки на вулицях ТельOАвіва”; їдишем – “Дер зунікер велтбой” (“Сонячний світоустрій”), “Фішфанґ ін Венеціе” (“Риболовля у Венеції”); їдишем та російською – “Calistegia Sepium”; їдишем та англійською – “Луфтблумен” – “Airflowers” (“Повітряні квіти”); німецькою – “Experimente mit Weltelementen” (“Експерименти з елементами світу”). З 1991Oго р. мешкає в Ізраїлі. — — *** Не ходити – спливати дитям Й відучитися дихать пора нам, Бо мертвіємо в цвіті життя Уподібнені чимось коралам. Груди панцир червоний затис, Вдих, як схлип, враз – і не щогодини! Руки важко обвисли униз – Небезпечно й порухати ними! Хрумт! – проплющити око хотів – Тріск! – розрив орхідеї жорстокий. Ніжні щупальці тих почуттів Холодіють в блакиті затоки.

640

641

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

Зморшки вм’ятин різкі на лиці – Слід останнього там пригортання. Притиск жадібних вуст на щоці І колючка моменту прощання. Як на Паску барвиста тріодь, Дзвонить купол над трупами рибок. На століття вдрукований в плоть, Сохне посмішки зниклий відбиток. Блиск сльози, що уже не тече, Кам’яніє в червоному серце, І обламане кимось плече Для колекції вгору несеться. Бог пливе в окулярних бачках. Промінь вловлює здобич за милю – Просвітив в тобі нірку рачка Під пустою, драглистою гниллю.

ЕКСПЕРИМЕНТИ: СОНЦЕ ТА ІНШІ ПЕРШОЕЛЕМЕНТИ Сонце на рейки кладем – поїзд переїжджає, Ніби калюжу, його, по самісінькі поршні таке променисте. Ніч на рейки кладем – поїзд в’їжджає, Як підводна в вогнях субмарина, в непроглядність її небуття.

ЛЕВ БЕРИНСЬКИЙ

ПЕРШІ ОЗНАКИ Я не перший, можливо, хто задумавсь: чому в ластівки, що на дротах, надвоє в шелихвістки хвіст розтопірчений і так тонко загострені обидві пір’їни крайні – нібито танцює, ставши навдибці на пуантах Майя Плісецька. Фемібіномізація, кажете? Але в сьогоденному світі, в якому великі хахомим1 все вже знають, а мудроним2 дещо менше – знати нічого не прагнуть, окрім переїдання та інших наднасолод і люксозів (найновіше УОІУО має висувне шасі, – повідомляє з тріумфом радіо Бі,Бі,Сі), – сьогодні я єдиний, гадаю, на цілу планету, хто стромляє ще носа в це одвічне питання: чого гейби жіночка, ластівка роздвоєна, та погляньте ж: точнісінько пір’їнки гладесенько підстрижені між роздвоєм, хіба що акуратніше ледь,ледь. 1 2

великі мудреці (їдиш) мудреці (їдиш)

— —

Мойшу на рейки кладем – поїзд уперся В плечі йому і під пахвини – пах! пах! І гортанно заґелґавши – ах! ах! Крилами стріпує, наче гусак, та аж пританцьовує на місці. Мойше з рейок встає, осміхаючись: – Та добре вже... Нехай! Проїжджай... 642

643

Фелікс ХАЙМОВИЧ –

Михаїл ФЕЛЬЗЕНБАУМ –

weyBZmHc sqylip

Mvabnizlip lakym

(1948)

(1951)

Фелікс Хаймович народився 1948 року в Мінську. Закінчив Мінський медінститут. Працює лікарем. Друкувався їдишем у літературних часописах Їзраїля та інших країн. Живе в Мінську. Вірші їдишем уперше опубліковані 1986 року у часописі “Советіш геймланд”. Пише переважно білоруською. Автор кількох поетичних збірок білоруською мовою.

Михаїл Фельзенбаум народився 1951Oго р. у Василькові на Київщині. Виріс у Бельцях (Молдова). Закінчив Ленінградський інститут культури. ХудожникOрізьбар по дереву. Поет, прозаїк, драматург. Перші вірші їдишем опублікував 1987Oго року. Автор кількох книжок. Вірші М.Ф. перекладалися івритом, німецькою, російською. З 1990 р. – в Ізраїлі.

— — *** Мій зелен раю, раю славен, В очах зелених губиться мій слід. З твоїми соловейками я здавен Дружу, як добрий, істинний сусід. Я не вживу без запахів солодких Суниць, сосни, берізок і рокит, Без неба, що лягло у сині води, Куди струмок доточує блакить. Трава і сосни ці зеленосвітлі На пожарищі встали, на золі. Не допущу, покіль живу на світі, Щоб гай вогнем палили на землі. — —

644

— — ПІСКОВИЙ ГОДИННИК Дивлюсь на маленький горбик Піску, що на губи любі Лягає коли,не,коли. Простягаю засліплі руки, Споглядати – рабська наука – Ту пекучу,текучу мову. І любов палає червоно У душі моїй зачарованій. Забуваюсь в імені власнім, Пам’ятаю прикмети рабства: Що я в’язень цього піску. О ти, вічносте, хоч до ранку Розберися з примхами часу, Наведи в його царстві лад. А пісок осипає спогади, У минуле кличе, назад. Я дивлюся з жалем і жахом На годинник, на зашморг вічності, В нім останні піщинки кохання Перетворюються на зорі, Що покірно холонуть у небі Замість зерням у землю лягти. 645

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

НЕКТАР Перетворитись прагнув би на бджілку, Яка визбирує нектар З розпуклих квітів травня – із причілку Губів твоїх, І повнитись медової отрути, Торкнувши щосвітання проміння й хмар очима м’яти,рути, Із пуп’янків рожевих пити спрагло, З глибин найглибших, світ цілунком прогинати, Як райдуга, не словом – доторком легким, Не відаючи, що роблю й для чого. ОПІВНІЧНІ СЛОВА “Люба моя, найдорожча, ти мій найбезглуздіший острах...” – Вихоплюю з полум’я ночі для тебе значущі слова: “О так, ти мій безум жахливий, безглуздя, безтямність, безкрай...” Слова, збожеволілі зливи, розгойдані серцем, видзвонюють, Зблідлий хитається місяць у тебе в долонях – І ніч, причарована рибка, Спливає на заклик сновиди, Дихає дерево в шибку, в зірок таїну вивідує. Ти спиш, як маля після казки, що мрію зірками розшила, На віях тихою ласкою сльози,зірки присушила.

Велвл ЧЕРНІН –

Nynriwe lBliB (1958) Народився 1958Oго року в Москві. 1981Oго закінчив історичний факультет МГУ, за фахом – етнограф; 1983Oго – Вищі літературні курси при Літературному інOті ім. М. Горького (група їдиш). 1990Oго репатріювався до Ізраїлю. 1999Oго захистив в Університеті БарOІлан докторську дисертацію. Автор поетичних книг “БейнOашмошес” (“Сутінки”), 1997; “Дер велфішер ніґн” (“Вовчий наспів”), 2001 та “Алібе діді” (“На мою думку”), “Таршиш” (“Фарсіс”), 2004, а також численних статей з історії єврейської літератури та етнографії єврейських громад. Лауреат премії Давида Гофштейна та ін. Вірші друкувалися у перекладах англійською, французькою, німецькою, івритом, російською. — — МРІЯ Проміняв би всі манатки, всі науки на коня Й віз – не треба і навару; Вільно й весело на пару Мандрували б навмання. Звався б звабно “балагула”1, всі шляхи спізнати б міг, Подорожніх потаймиру Я припрошував би щиро, Сміху мав би повен міх. А для любого жіноцтва відповідь єдина – “так”. Був – та і загув. Весь вийшов. Як звелів мені Всевишній, “Вйо!” – гукати я мастак.

— — 1

646

візник (їдиш)

647

АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

*** Чорна, жирна земля України, Єврейською кров’ю так щедро угноєна, Тілами нашими, що чекають пришестя Того, Хто додому покличе всіх. Біля могили моєї колишньої реінкарнації, Біля братської могили у чужому полі, У чужій країні, мову якої я пам’ятаю, Я питаю: “Чи залишились іще євреї у місті?” І чую відповідь: “Вони що, божевільні? Усі поїхали до Ізраїлю”. І я так само поміж цих “вони”. Я ніби є – і мене немає. Я бачу, але не бачать мене, Мій погляд звернутий ген до Півдня. Мою самотню надвечірню молитву я вимовляю голосно, Із дозволу німої громади понищених. Вірші псалмів на зелену траву Зронюю, мов екзотичні перлини. Є і немає. Бачу й не бачать. Я полишаю чужу хату мого прадіда Вдруге. Іще побачимось.

ВЕЛВЛ ЧЕРНІН

Хвилі і хмари. Ні бескидів, ні берегів, Левіафан лиш яскріє у цій божевільній безодні. Я залишився самотній – ні друзів, ані ворогів. Чом же це тільки мені нині явлена милість Господня?! Хай би там що, посприяв, гідним визнав мене Хаос кінця роздивитись, відчувши долоню гнівливу, І не померти, людиною бувши. Одне Знаю: мій дім не минуть ні імла, ні негоди, ні зливи. — —

САМ НА САМ Злива хлобище. Небес розчахнулася хлань. Чи не потопом укотре покарано землю цю грішну? Пробі, дитино людська! У покорі і захваті глянь: Справді бо вирок життю вже виконує Сила Горішня. Людство, птахів, звірину відмиває планеті з лиця. Чи захлинешся, чи втопишся в цьому безмежному морі. Я сам на сам із тим виром, німуючи на манівцях, Сповнене серце отрути останньої змори. 648

649

БІОГРАФІЧНІ ДОВІДКИ ПЕРЕКЛАДАЧІВ 1. Білоус Дмитро Григорович народився 24 квітня 1920 р. в с. Курмани Недригайлівського р+ну Сумської обл. Закінчив Київ+ ський ун+т та аспірантуру. Учасник Великої Вітчизняної війни (ВВВ). Окрім власної поетичної творчості, багато перекладав, в основному з болгарської. Нагороджений болгарським орденом Ки+ рила та Мефодія І ступеня. Помер 2004 р. 2. Богуславська Валерія Борисівна народилася 18 січня 1939 р. у Харкові. Закінчила Одеський технологічний ін+т ім. Ломоносова. Перекладає з російської, англійської, їдишу, з української на рос+ ійську. В її перекладі з їдиш вийшли збірки віршів Переца Маркіша, Якова Розенберга, Шике Дріза. 3. Вінграновський Микола Степанович народився 7 листо+ пада 1936 р. у м. Первомайську на Миколаївщині. Закінчив Всесо+ юзний Інститут кінематографії (під художнім керівництвом Олек+ сандра Довженка). Видатний поет, прозаїк, актор, режисер, сцена+ рист. Перекладав епізодично. Лауреат Шевченківської премії, літе+ ратурної премії “Благовіст” та премії фундації Антоновичів (США); премій ім. О. Довженка та В. Вернадського. Заслужений діяч мис+ тецтв України. Помер 26 травня 2004 р. 4. Голованівський Сава Олексійович народився 29 травня 1910 р. у с. Єлисаветградківці на Кіровоградщині. Навчався в сільськогосподарському ін+ті в Одесі. Учасник ВВВ. Поет, прозаїк, драматург. Перекладав з англійської (“Дон Жуан” Байрона), фран+ цузької (“Рюї Блаз” Ґюґо) та їдиш. Помер 1990 р. 5. Довжик (Довжиков) Василь Михайлович народився 9 чер+ вня 1943 р. в с. Пристайлів Лебединського р+ну на Сумщині. Закін+ чив Лебединське педучилище та Київський ін+т театрального мис+ тецтва. Поет, прозаїк, актор. Перекладає здебільшого зі слов’янських мов, але й з їдишу. 6. Драч Іван Федорович народився 17 жовтня 1936 р. в с. Теліжинці Тетерівського р+ну на Київщині. З Київського ун+ту був виключений за політичні погляди. Закінчив Вищі сценарні курси в Москві. Поет, драматург, перекладач, політичний діяч. Лауреат Шевченківської премії, літературної премії Латвії ім. Ояра Вацієтіса та премії Фундації Антоновичів (США).

650

7. Дроб’язко Євген Антонович народився 1 вересня 1898 р. у Києві. Закінчив Київський ун+т (1920) і театральний ін+т (1923). Був на режисерській і редакторській роботі. Під час ВВВ працював на з+ді у Воткінську (Удмуртія), після повернення до Києва – знову на редакторській роботі. Переклав “Божественну комедію” Данте. Помер 2 травня 1980р. 8. Житник Володимир Костянтинович народився 28 листо+ пада 1938 р. в с. Великі Будища на Полтавщині. Закінчив філфак Київського ун+ту. Доктор філологічних наук. Перекладає здебіль+ шого зі слов’янських мов. Заст. голови секції перекладачів Київсь+ кої організації НСПУ. 9. Забашта Любов Василівна народилася 3 лютого 1918 р. у Прилуках на Чернігівщині. Закінчила Одеський водний ін+т (1941). Навчалася на літфаці Київського педін+ту. Поетеса, прозаїк, пере+ кладачка. Померла 21 липня 1990 р. 10. Забіла Наталя Львівна народилася 5 березня 1903 р. у Пе+ тербурзі. Закінчила Харківський ун+т (1925). Керувала Харківською організацією СПУ, була редактором ж+лу “Барвінок”. Відома поете+ са, авторка багатьох поетичних збірок. Померла 6 лютого 1985 р. 11. Зимний (Писаревський) Леонід Якович народився 18 лю+ того 1907 р. у Краснограді (Харківщина). Працював робітником на залізниці, піонервожатим, у газетах. Освіту здобув самотужки. Поет, перекладач. Загинув на фронті у бою під Барвенковим 22 травня 1942 р. 12. Каленик (Каляник /Каляников/) Іван Іванович народився 20 березня 1911 р. в с. Дядькове (нині Брянської обл.). Працював робітником на Харківському паровозобудівному заводі. Закінчив Харківський технікум сходознавства і східних мов. Репресований 1937 р. Загинув 10 квітня 1939 р. Реабілітований посмертно 1958 р. Поетичні збірки (“Поезії”, 1959; “Робочий ранок, 1962; “Вибране”, 1962, 1967) виходили посмертно, вже після реабілітації. 13. Кацнельсон Абрам Ісакович народився 1 січня 1914 р. в м. Городні на Чернігівщині. Закінчив Київський ун+т. Учасник ВВВ. Поет, перекладач (здебільшого з їдишу), критик, теоретик, упорядник колективних збірок. Помер у Лос+Анджелесі (США) 21 серпня 2003 р. 14. Копштейн Арон Йосипович народився 15 (18) березня 1915 р. в м. Очакові (Миколаївщина). Рано втратив батьків, виховувався в дит+ будинку. Навчався в Літ. ін+ті ім. Горького, працював у пресі. Поет. Писав українською. Загинув на фінській війні в бою 4 березня 1940 р., прикриваючи поета Ніколая Отраду.

651

15. Костенко Ліна Василівна народилася 19 березня 1930 р. у м. Ржищеві на Київщині. Навчалася в Київському педін+ті. Закін+ чила Літ. ін+т ім. Горького. Одна з фундаторок та активна учасниця Київського клубу творчої молоді (60+і рр.) Тривалий час її творчість за рад. влади була під забороною. Видатний український поет, зби+ рачка та хранителька скарбів культури та народного мистецтва Чорнобильської зони. 16. Кочур Григорій Порфирович народився 4 (17) листопада 1908 р. в с. Феськівка, тепер Менського р+ну на Чернігівщині. Закін+ чив Київський ін+т профосвіти. Викладав у Вінницькому й Тирас+ польському педін+тах. Репресований 1943р., звільнений 1953р., реа+ білітований 1962 р. Видатний перекладач, засновник перекладаць+ кої школи. Перекладав з багатьох європейських мов. З їдишу пере+ кладав Гофштейна, Вайнермана та ін. Помер 15 грудня 1994 р. 17. Литвинець Михайло Іванович народився 29 листопада 1933 р. в с. Ришавці на Житомирщині. Закінчив Київський ін+т іноземних мов (1956). Поет, перекладач. Перекладає з іспанської, португальської, французької, польської, їдишу та інших, навіть ек+ зотичних (наприклад, рето+романської) мов. 18. Лукаш Микола Олексійович народився 19 грудня 1919 р. у м. Кролевці на Сумщині. Видатний український поет, перекладач, літературознавець, лексикограф, поряд із Г. Кочуром та М. Риль+ ським – один із стовпів укр. перекладацтва. Поліглот. Учасник ВВВ. Закінчив Харківський педін+т. Був на пед. роботі, зав. відділом поезії ж+лу “Всесвіт”. Перекладав з 14 мов. Збірник перекладів “Від Бок+ каччо до Аполлінера” (1990). Лауреат перекладацької премії ім. Риль+ ського. Був виключений зі Спілки письменників за заяву про згоду відсидіти у в’язниці замість Ів. Дзюби. Помер 29 липня 1988 р. 19. Лучук Володимир Іванович народився 27 серпня 1934 р. в с. Матче на Холмщині (нині Польща). Закінчив Львівський ун+т (1958) та аспірантуру. Поет. Працював у царині журналістики. Пе+ рекладач. 20. Львович Майя Давидівна, поетеса, перекладачка, народи+ лася 23 квітня 1933 р. в Одесі. Закінчила філологічний факультет Харківського держуніверситету. Працювала коректором у видав+ ництві “Прапор”. Пише українською та білоруською мовами, пере+ кладає з обох та з їдишу. Авторка книжок “Земля моя”, “Вогник”, “У зозульчинім у борку”. 21. Малишко Андрій Самійлович народився 14 листопада 1912 р. у смт Обухів (Київщина).Навчався в медичному технікумі, закін+ чив літфак Київського ІНО (1932). Учителював, служив у Червоній

652

армії, працював у газетах. Учасник ВВВ. Видатний поет. Перекла+ дав з російської, білоруської, польської, німецької. Лауреат Шевчен+ ківської премії 1964 р. 22. Малишко Валентина Андріївна, дочка А. Малишка, наро+ дилася 29 грудня 1937 р. у Києві. Закінчила Київський ун+т (1960). Поетеса, авторка декількох поетичних збірок. Померла 2006 р. 23. Муратов Ігор Леонтійович народився 28 липня 1912 р. у Харкові. Навчався у профтехшколі, працював на з+ді “Електросталь”, на ХТЗ. Закінчив філфак Харківського ун+ту (1939). Учасник фінської війни та ВВВ. Поет, прозаїк, драматург. За життя – один із найавторитетніших і найшанованіших літераторів Харкова. Помер 29 березня 1974 р. 24. М’ястківський Андрій Пилипович народився 14 січня 1924 р. в с. Соколівці на Вінниччині. Учасник ВВВ. Закінчив Тульчинську фельдшерську школу та Вінницький педінститут. Працював сільським фельдшером, учителем, журналістом. Поет, прозаїк, пе+ рекладач. Перекладав з молдавської та румунської мов. Їдиш зас+ воїв самотужки, як казав, за три місяці. Помер 17 листопада 2003 р. 25. Новицький Олекса Михайлович народився 20 квітня 1914 р. в с. Пії на Київщині. 1939 – 1941 рр. навчався в Літ. Ін+ті ім. М. Горь+ кого. Учасник ВВВ. Поет, перекладач. Перекладав переважно з ро+ сійської та білоруської. Помер 28 лютого 1992 р. 26. Олійник Борис Ілліч народився 22 жовтня 1935 р. в с. За+ чепилівці на Полтавщині. Закінчив Київський ун+т (1958). Працю+ вав журналістом. Поет, прозаїк, перекладач, есеїст, громадський діяч, голова Всеукраїнського культурного фонду. Лауреат Шевчен+ ківської премії. 27. Павличко Дмитро Васильович народився 28 вересня 1929 р. у с. Стопчатів Косівського р+ну на Івано+Франківщині. Закінчив філфак Львівського ун+ту та аспірантуру. Лауреат Шевченківської премії. Поет, перекладач, упорядник поетичних (перекладацьких) антологій, громадський діяч. Певний час перебував на дипломатичній роботі. Твори П. перекладалися багатьма іноземними мовами. 28. Первомайський Леонід Соломонович (Гуревич Ілля Шльомович) народився 17 травня 1908 р. у Краснограді (Харківщи+ на). Навчався в гімназії і трудовій школі. Працював бібліотекарем, у газетах, ж+лі “Вітчизна”. Учасник війни. Поет, прозаїк, публіцист, перекладач (перекладав Гейне, Війона). Автор правдивого роману про війну “Дикий мед”. Помер 9 грудня 1973 р.

653

29. Петренко Микола Євгенович народився 6 листопада 1925 р. у м. Лохвиця на Полтавщині. Під час окупації був вивезений до Німеччини на примусові роботи. Після повернення пройшов фільтраційні й трудові табори. Закінчив журфак Львівського ун+ту. Поет, громадський діяч. Упорядник та перекладач двомовної по+ етичної збірки Якова Шудріха. 30. Поліщук Валер’ян Львович народився 1 жовтня 1897 р. у с. Більче Млинівського р+ну на Рівненщині. Навчався в Петро+ градському ін+ті цивільних інженерів, Кам’янецькому ун+ті. Працю+ вав у газетах, багато мандрував. Входив до літ. орг. “Гарт”, очолю+ вав “Авангард”. Видав 40 книжок віршів, поем, нарисів, романів. Заарештований 1935 р., засуджений до 10 років ізоляції, з “місць вельми віддалених” не повернувся. Загинув 17 березня 1942 р. Реабі+ літований посмертно. 31. Пригара Марія Аркадіївна народилася 20 лютого 1908 р. у Москві. Закінчила Київський ІНО (1931). Працювала у видав+ ництвах, під час війни – на радіостанції ім. Т.Г. Шевченка в Сара+ тові. Поетеса, прозаїк, перекладачка. Перекладала здебільшого з польської. Лауреат премії ім. Лесі Українки. Померла 8 вересня 1983 р. 32. Рильський Максим Тадейович народився 19 березня 1895 р. в Києві, в сім’ї знаного громадського та культурного діяча. Деякий час жив у сім’ї композитора М.В. Лисенка. Навчався на медичному, згодом – на історико+філологічному ф+ті Київського ун+ту. 1919 – 1929 рр. вчителював у сільських школах, Київській залізничній школі, на робітфаці ІНО. Видатний український поет, один із “нео+ класиків”. Видав понад 100 книжок, багато перекладав. Лауреат Шевченківської премії. Поряд із Кочуром та Лукашем – один із стовпів укр. перекладу. Помер 24 липня 1964 р. 33. Рихло Петро Васильович народився 10 липня 1950 р. у c.Шишківці, Кіцманського р+ну. Закінчив Чернівецький ун+т, фак+т романо+германської філології (1972). Перекладає переважно з німецької (особливе зацікавлення – П. Целан), з їдиш. Доктор філо+ логічних наук. Викладає в Чернівецькому ун+ті. Упорядник колек+ тивних збірок та антологій перекладів. 34. Сосюра Володимир Миколайович, чудовий український лірик, народився 6 січня 1896 р. на ст. Дебальцеве на Донеччині. Учасник Громадянської війни (спочатку на боці УНР, потім – у Червоній армії). Учасник ВВВ. Видав 80 поетичних збірок. Лауреат Шевченківської премії (1963). Помер 8 січня 1965 р. 35. Степанюк Борислав Павлович народився 16 липня 1923 р. в с. Канівщині Прилуцького р+ну на Чернігівщині. Закінчив Київ+

654

ський ун+т. Поет, перекладач (переважно зі східних мов). Лауреат премії ім. Тичини “Чуття єдиної родини”. 36. Талалаєвський Мотл (Матвій). Народився 28 грудня 1908 року в селі Мохнатка на Житомирщині. З 1927 року навчався спочатку в єврейському педагогічному технікумі, потім – в універ+ ситеті. Працював у редакціях газет і в театрах. Писав їдишем та українською, ще до війни видав 14 збірок віршів. Сам перекладав українською з їдишу. На фронт пішов добровольцем. 1951 року був репресований, реабілітований через три роки; тільки через багато років повернулася можливість друкуватися. Помер 22 вересня 1978 року. 37.Тельнюк Станіслав Володимирович народився 26 квітня 1936 р. в с. Іскрівці на Запоріжжі. Закінчив Київський ун+т (1959). Працював у газетах, на БАМі (коли загрожував арешт за участь у Київському клубі творчої молоді та за “антирадянську діяльність” і “буржуазний націоналізм”). Поет, прозаїк, критик, перекладач, ав+ тор літ.+критичних нарисів про Алішера Навої та Павла Тичину. Упорядник та автор передмов до кількох книг Павла Тичини. По+ мер 1990 р. 38. Тихий Наум Миронович народився 28 травня 1920 р. в с. Ємільчиному на Житомирщині. Учасник ВВВ. Закінчив Київ+ ський ун+т (1947). Працював у вид+ві “Рад. Письменник”, “Літ. Га+ зеті”. Поет, прозаїк, перекладач. Помер 27 жовтня 1996 р. 39. Тичина Павло Григорович народився 27 січня 1891 р. в с. Піски Бобровицького р+ну на Чернігівщині. Навчався у бурсі, Чернігівській духовній семінарії, Київському комерційному ін+ті. Працював у редакціях, помічн. хормейстера в укр. театрі Садовсько+ го, 1920+го р. з капелою “Думка” подорожував Правобережною Ук+ раїною. 1936 – 1939 та 1940 – 1943 рр. – директор Ін+ту літератури ім. Шевченка, 1943 – 1948 рр. – Міністр освіти України. Лауреат Шевченківської премії (1962). Один з кращих українських поетів. Перекладач. Іврит вивчив у духовних навчальних закладах; їдиш знав настільки добре, що навіть виправляв граматичні помилки авторів у пропонованих йому для перекладу віршах. З їдишу пере+ кладав багато – Гофштейна, Шварцмана, Фінінберга, Квітка, Вай+ нермана, Балясну та ін. Помер 16 вересня 1967 р. 40. Усач Григорій Давидович народився 14 вересня 1934 р. в м. Немирові на Вінниччині. Закінчив Вінницький педін+т (1958). Працював у пресі. Поет, прозаїк, драматург, дитячий поет. Зараз мешкає в Німеччині.

655

41. Усенко Павло Матвійович народився 23 січня 1902 р. в с. Заочіпське Царичанського р+ну на Дніпропетровщині. Працював у газетах і журналах. Учасник ВВВ. Поет, комсомольський діяч. Помер 4 серпня 1975 р. 42. Фішбейн Мойсей Абрамович. Народився 1946 р. у Чернів+ цях. Закінчив Київський педагогічний інститут. Якийсь час пра+ цював в УРЕ, секретарем у М.П. Бажана. 1976 р. змушений емігру+ вати, жив у Німеччині, Ізраїлі, співробітничав з українською редак+ цією радіо “Свобода”. 1989 р. організував поїздку чорнобильських дітей до Ізраїлю. 2003 р. повернувся на батьківщину. Поет, есеїст, перекладач, був двічі номінований на Шевченківську премію. Лау+ реат премії ім. В. Стуса. Член укр. Пен+клубу. Перекладає з німе+ цької, івриту, їдишу. Ф. відрізняє досконале володіння всіма нюан+ сами та глибинами укр. мови. 43. Франко Іван Якович, великий український поет, пись+ менник, драматург, учений, громадський діяч, народився 27 серпня 1856 р. в с. Нагуєвичі (тепер с. Івана Франка) Львівської обл. На+ вчався 1875 р. у Львівському ун+ті, закінчив 1891 р. Чернівецький ун+т. 1893 р. у Відні захистив докторську дисертацію. Багато пере+ кладав, досконало знаючи німецьку. Літературна та наукова спад+ щина Франка неосяжна, неможливо зрозуміти, як одна людина за коротке злиденне життя спромоглася зробити стільки, що вистачи+ ло би на чималий творчий колектив. Переклав Байронового “Каї+ на”. Написав поему “Мойсей” із закликом до рідного українського народу набути такого самого проводиря, як свого часу пощастило євреям. Переклав з їдишу 117 поезій Вольфа Еренкранца (Велвла Збаржера) та 28 поезій Моріса Розенфельда. Помер у злиднях, май+ же повністю паралізований, 28 травня 1916 р. 44. Ющенко Олекса Якович народився 2 серпня 1917 р. в с. Хоружівка Недригайлівського р+ну на Сумщині. Закінчив Ніжинський учительський ін+т. Поет, прозаїк. Заслужений діяч мистецтв України. Лауреат премій ім. П. Тичини та ім. П. Артемен+ ка.

656

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК А Авербух, Маня 120 Авідов, Ліпскер 60 Агнон, Шмуель,Йосеф 54 Алперн, Мойше 35 Алтер, Мойше,Яків (див. Розенфельд) 102 Алхарізі, Єгуда 20 Альтман, Мойше 171 Анненський, Інокентій Федорович 406 Ан,ський, Семен (див. Рапопорт) 25, 112 Антокольський, Павло Григорович 311 Антоній, Марк 405 Антоновичі 650 Аполлінер, Ґійом 652, 671 Артеменко, П. 656 Атран 574, 616 Ахматова, Анна Андріївна 311, 406 Аш, Шолом 51, 59 Ашінгер, підприємець 393, 403 Б Баазов, Герцль 54 Бабель, Ісаак Емануїлович 22, 55 Багрицький, Едуард Георгійович 311 Бажан, Микола Платонович 656 Байрон, Джордж Ґордон 118, 310, 418, 650, 656 Бакон, Іцхак 31, 33, 59 Бал,Шем,Тов 346, 347 Балясна, Рива 655, 659 Баух, Єфрем 59 Башевіс,Зінґер, Іцхок 51, 288, 349, 641 Бейдер, Хаїм 30, 58, 62, 70, 254, 486, 658 Бен,Амі, Мордехай (див. Рабинович) 25, 29, 53 Бен,Ціон 120 Берґельсон, Давид 67, 222, 254, 435, 453, 564 Бергер, Шолом 57 Бергнер, Захарія Хоні (див. Равич) 288 Бергнер, І. 289 Беринський, Лев 57

657

Бетговен, Людвіг Ван 403 Білоус, Дмитро Григорович 12, 650 Біренбойм, Яків 26 Біртиг (див. Ґебіртиґ) 162 Блок, Олександр Олександрович 268, 396 Блоштейн, Гірш 437 Блюмгартен, Шломо (див. Єгоаш) 4, 118 Бовшовер 102 Богун, Іван 462 Богуславська, Валерія Борисівна 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15, 16, 61, 69, 627, 650 Бодлер, Шарль 166 Боккаччо, Джованні 208, 652, 659 Бонапарт, Наполеон 558 Ботічеллі, Сандро 388 Брагинський, Мані Лейб (див. Мані Лейб) 180 Бренер, Йосеф Хаїм 44, 60 Бродерзон, Мойше 51, 265, 349 Бродерзон, Шейне Мір’ям 265 Брюсов, Валерій Якович 423, 510 Бург, Йосип 171 Бухбіндер, Йосип 658 Буш 390, 403 Бядуля, Змитрок (див. Плавник) 55 Бялик, Хаїм Нахман 28, 29, 30, 31, 32, 33, 34, 35, 44, 53, 58, 59, 60, 61, 65, 68, 120, 121, 171, 211, 254, 351 В Вагнер, Ріхард 344 Вайнерман, Ханан 652, 655, 659 Вайнтрауб, Давид 658 Вайнфельд, Давид 60 Ванєєв, Анатолій 406 Варшавський, Марк 85 Вацієтіс Ояр 650 Вега, Лопе, де 278 Вейцман, Зісі 57 Вергеліс, Арон 55, 66, 601 Вернадський, Володимир Іванович 17, 650 Війон, Франсуа 653 Віленський, Семен 14, 67, 599, 659 Вінграновський, Микола Степанович 12, 15, 650 Вінчевський, Моріс (див. Новахович) 64, 102 Вольф, Лейзер (див. Меклер) 13, 35, 551 Вольф,Монзон, Тамар 60

658

Г Галеві, Єгуда 20, 102, 121, 122, 282 Галкін, Шмуель (Самуїл) 20, 21, 35, 55, 62, 65, 405, 406 Гальперн, Лейвик (див. Лейвик) 213 Гальперн, Мойше,Лейб 5, 64, 69, 193, 198 Га,Нагід, Шмуель 20 Гарцман, Матвій 13, 510, 537, 658 Геґезіас 403 Гейне, Генріх (Гайне) 23, 102, 120, 166, 198, 268, 418, 464, 551, 653 Генінг, Еміль 402 Гершензон, М. 510 Гершовськи, Беньямін 60 Гільбоа, Амір 61 Гінзбург, Шмуель (Саул) 25 Гіршбейн, Перец 32, 59 Гітлер, Адольф 565 Гланц,Леєлес, Авраам 52, 587 Гланц,Леєлес, Арон (див. Леєлес) Гоголь, Микола Васильович 64, 181, 184 Гойя, Франсіско 561 Голованівський, Сава Олексійович 11, 650 Голодний, Михайло 311 Горовіц, Бер 67, 308 Горький, Максим 121, 492, 641, 647, 651, 652, 653 Гофштейн, Давид 33, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 42, 54, 55, 59, 64, 65, 66, 67, 208, 221, 222, 254, 278, 279, 282, 309, 453, 530, 541, 564, 616, 647, 652, 655 Гофштейн, Фейґа 222 Гуревич, Ілля Шльомович (див. Первомайський) 653 Ґ Ґабіроль, Шломо, ібн (Ґвіроль) 20, 121, 282 Ґвіроль (див. Ґабіроль) 282 Ґебіртиґ, Мордехай (див.Біртиг) 51, 64 Ґеґель, Георг Вільгельм Фрідріх 387 Ґете, Йоганн Вольфганг 166, 394, 396, 403, 445, 464, 558, 559 Ґлазер, Амелія 658 Ґлатштейн, Яків 9, 52, 69, 166, 252, 343 Ґлік, Гірш 624 Ґоґенцоллерн, принц 390 Ґолд, Ґолда 71 Ґольденберг, Шимон 13, 567, 659 Ґольдфаден, Авром (Ґолденфудим) 3, 23, 25, 35, 58, 64, 83, 464 Ґольдштейн, Роза 4, 116

659

Ґонтар, Авром 12, 510 Ґордон, Єгуда Лейб 23, 24, 25, 27, 35, 59 Ґордон, Міхл 23, 25, 35, 58 Ґордон, Яків 25 Ґотлобер, Авраам Бер 23, 83 Ґраде, Хаїм 13, 562 Ґранах, Олександр 388, 403 Ґрінберґ, Аліза 60, 61 Ґрінберґ, Урі Цві 33, 36, 37, 38, 39, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 49, 50, 51, 54, 59, 60, 61, 246, 310, 349, 658 Ґутянський, Веніамін 67, 522 Ґюґо, Віктор 445, 650 Д Данте, Аліґ’єрі 651 Дзюба, Іван Михайлович 652 Діамант, Гірш 13, 571 Дінезон, Яків 156 Добрушин, Іхезкель 282, 565 Довбуш, Олекса 12, 64, 500 Довженко, Олександр Петрович 650 Довжик (Довжиков), Василь Михайлович 3, 4, 6, 15, 16, 650 Драч, Іван Федорович 13, 15, 650 Дріз, Шике (Овсій) 69, 513, 650, 658 Дроб’язко, Євген Антонович 7, 651 Дунаєвський, Максим Дмитрович 486 Е Едельштадт 102 Езоп 118 Езра, Авраам, ібн 20, 121, 282 Емінеску, Міхай 574 Енгель, Ю. 222 Епштейн, Ш. 268 Еренбург, Ілля 309, 311, 587, 658 Еренкранц, Вольф (див. Збаржер) 3, 68, 76, 656 Етінгер, Шлойма 71 Є Єгоаш (див. Блюмгартен) 4, 118, 589 Єрузалем 394, 403 Єсенін, Сергій Олександрович 180, 236, 439 Ж Жаррі, Альфред Житник, Володимир Костянтинович З Забашта, Любов Василівна 13, 651

660

Забіла, Наталя Львівна 12, 651 Закуський, А. 166 Замойський, граф 89 Збаржер, Велвл (див.Еренкранц) 68, 76, 656 Зимний, Леонід Якович (див. Писаревський) 13, 651 Зінґер, Ісроел 51 Зінґер, Іцхок (Исаак) Башевіс 51, 288, 349, 641 Зускін, Веньямін Зускін 90, 565 І Імбер, Нафталі Герц 246 Імбер, Шмуель Яків (див. Немира) 198 Ірод, цар 332 К Каган, А. 510 Каганович, Лазар Мойсеевич 494 Каленик (Каляник / Каляников), Іван Іванович 12, 651 Кант, Іммануїл 384 Кантор, Л. 25 Карлов, Борис (Керлер, Дов,Бер) 57 Кафка, Франц 289 Кац, Зельман Менделевич 530 Кацис, Леонід 65, 70, 222, 255, 268, 406 Кацнельсон, Абрам Ісаакович 4, 13, 14, 56, 62, 68, 651 Кацнельсон, Іцхак 268 Квітко, Лейб (Лев) 53, 54, 55, 69, 221, 222, 267, 268, 309, 453, 522, 565, 655 Керлер, Дов,Бер 57 Керлер, Йосип 55, 574, 604 Киричанський, Піня (Петро) 67, 659 Кіплінг, Джозеф Ред’ярд 193 Кіпніс, Іцик 522 Клаузнер, Йосеф Гедалія 24 Коган, Гершл 16, 639 Кокошка, А. 208 Комем, Арон 60, 61 Копельман, Зоя 32, 59 Копштейн, Арон Йосипович 12, 68, 651 Коралов, Марлен 222 Корн, Рахіль 10, 421 Костенко, Ліна Василівна 15, 652 Костер, де, Шарль 486 Котляр, Йосип 522, 658 Котляревський, Іван Петрович 68 Кочур, Григорій Порфирович 6, 12, 13, 68, 652, 654, 659

661

Кримський, Агатангел 68 Круп, промисловець 392, 400, 404 Куліш, Пантелеймон Олександрович 68 Кульбак, Мойше 9, 54, 282, 381, 589 Кушніров, Арон 254, 486, 564 Л Лавреньов, Борис Андрійович 309 Ландой, Зіша 7, 181, 249 Лао,цзе 386, 403 Ласкер 387 Лафонтен 118 Левін, Ліпман 513 Левіна, Хана 449, 659 Левіта, Е. 587 Леєлес (див. Ґланц,Леєлес) 252 Лейвик, Г. (див. Гальперн) 6, 64, 213 Ленін, Володимир Ілліч 121, 301, 310, 495, 559 Ленський, Хаїм 52 Лермонтов, Михаїл Юрійович 31, 278, 418 Лисицький, Ель 255 Литваков, Мойше 267, 310, 423 Литвинець, Михайло Іванович 10, 652 Лі, Малка (Леопольд,Раппопорт, Малка) 11, 482 Лінденбаум, Шалом 60 Ліфшицайте, Нехама 522 Ліхтенштейн 89 Ломоносов, Михайло Васильович 388, 650 Лукаш, Микола Олексійович 7, 11, 12, 68, 652, 654, 659 Лучук, Володимир Іванович 14, 652 Львович, Майя Давидівна 15, 628, 652, 654 Льовенштейн, Бернард 27 М М’ястківський, Андрій Пилипович 12, 13, 16, 69, 653 Майзель, Н. 288, 624 Маймонід (див. Рамбам) 347 Макензен, Август 391 Малишко, Андрій Самойлович 12, 13, 652 Малишко, Валентина Андріївна 12, 653 Манґер, Іцик 46, 51, 54, 69, 180, 405, 406, 464, 574, 588, 604, 635 Мані Лейб (див. Брагинський) 5, 33, 64, 69, 180, 249, 439, 658 Маркіш, Перец 33, 35, 44, 54, 55, 64, 65, 67, 282, 288, 309, 310, 311, 312, 324, 349, 437, 449, 537, 551, 624, 650, 658 Маркіш, Симон 311

662

Маркс, Карл 344, 559 Маршак, Самуїл Якович 52, 54 Махаррам, Лурія Шломо бен Екіель 346, 347 Махаршал, Меїр бен Барух 346, 347 Махнач (див. Талалаєвський) 530 Маяковський, Володимир Володимирович 418, 486, 561 Меїр, Ґолда 588 Меклер (див. Вольф) 13, 551 Мендельсон, Мойше 22 Мендельсон,Бартольді 22 Мерлін, Даніель 58 Мефодій 650 Миколай І, цар 419 Михалков, Сергій Микитович 52 Міллер, Бузі (Борис) 585 Мінков, Нохум 27, 58, 252 Могилевич, Михайло 15, 619 Мойсі, актор 388, 403 Мойхер,Сфорім, Менделе 23, 96 Молодовськи, Кадя 8, 302 Моцарт, Вольфганг Амадей 15, 621, 622 Муратов, Ігор Леонтійович 10, 12, 653 Н Навої, Алішер 655 Надір, Мойше (див. Райз) 193 Найдус, Лейб 5, 34, 69, 166 Наливайко, Северин 462 Некрасов, Ісраель 58 Некрасов, Миколай Олексійович 278 Немира, Ян (див. Імбер) 246 Немотін, Йосип 406 Ніґер, Шмуель 32, 33, 59, 166, 588 Ністер, Дер 282, 510, 565 Новахович (див. Вінчевський) 94 Новерштерн, Авраам 60 Новицький, Олекса Михайлович 10, 653 Нотович, Н. 510 Нусінов, Іцхок 268 О Огієнко, Іван Іванович 68 Олександрович, Михаїл 522 Олійник, Борис Ілліч 12, 14, 15, 653 Опатошу, Йосип 213 Отрада, Ніколай 651

663

П П’ятигорська, Анюта 8, 286 Павличко, Дмитро Васильович 15, 653 Паперніков, Йосип 65, 69, 439 Пастернак, Борис Леонідович 66, 588 Пастернак, Леон Осипович 222 Педуцери,Холоденки 541 Первомайський, Леонід Соломонович (див. Гуревич, Ілля Шльомович) 11, 68, 650, 653 Перец, Іцхок Лейбуш 3, 24, 29, 30, 32, 33, 44, 59, 89, 118, 156, 591 Петлюра, Симон 11, 478, 479 Петренко, Микола Євгенович 12, 69, 496, 654 Писаревський (див. Зимний) 651 Пінчевський, Мойше 306 Плавник, Шмуель (див. Бядуля) 55 По, Едгар Аллан 166 Покрас, Дмитро Якович 624 Поліщук, Валер’ян Львович 3, 68, 654 Полянкер, Герш 530 Пригара, Марія Аркадіївна 10, 654 Прилуцький, Ноях 510, 587, 654 Пунін, Микола 405 Пушкін, Олександр Сергійович 31, 66, 166, 229, 268, 312, 588 Р Рабинович, Марк (див. Бен,Амі) 25 Рабинович, Шолом (див. Шолом,Алейхем) 3, 96 Равич, Мейлах (див. Бергнер) 8, 33, 44, 51, 246, 288, 310, 349 Равницький, Єгошуа 32, 120, 121 Райз, Іцхок (див. Надір) 5, 193 Рамбам (див. Маймонід) 346, 347 Раппопорт, Шломо Зангвіль (див. Ан,ський) 25, 112 Рахель, поетка 68 Редько, Аврум Лейбович 612 Редько, Велвл 15, 612, 659 Резнік, Ліпа 8, 282 Рейзен, Авром 4, 156, 246 Рейзен, Залман 349 Ременик, Герш 53 Рибаков, Анатолій Наумович 510 Рильський, Максим Тадейович 7, 8, 11, 12, 13, 65, 68, 229, 652, 654 Рихло, Петро Васильович 5, 11, 654 Рінгель-гейм, Нехама,Рахель 89

664

Розенберг, Естер 632 Розенберг, Яків бен Гершон 15, 65, 632, 650, 658 Розенфельд, Моріс (див. Алтер) 68, 102, 656 Розьє, Жіль 58 Ройтблат, Гінда 8,300 Росин, Шмуель 437 Роттердамський, Еразм 208 Рубенс, Пітер Пауль 397 Руданський, Степан Васильович 64 Руставелі, Шота 418 С Садан, Дов 44, 45, 47, 59, 60, 61, 171 Садовський, Пров Михайлович 655 Сапгір, Генріх 513 Свєтлов, Михаїл Аркадійович 52, 486 Север, Мордехай 40 Сервантес, Мігель 121 Сибірський (див. Тейф) 486 Скотт, Вальтер 486 Сліпий, Йосип 503 Слуцький, Валерій 37, 59, 61 Смирнов, В. 62 Сосюра, Володимир Миколайович 13, 221, 654 Співак, Елі 118 Спіноза, Барух (Бенедикт) 288, 396 Сталін, Йосип Вісаріонович 52, 63, 221, 486, 530 Степанюк, Борислав Павлович 13, 654 Стінес, промисловець 400, 404 Страдиварі, Антоніо 593 Страшун, Маттіс’ягу (Матес) 587 Стус, Василь Семенович 68, 656 Суцкевер, Абрам 14, 47, 51, 61, 70, 587, 624 Т Талалаєвський, Мотл (Матвій) (див. Махнач) 14, 65, 68, 655, 659 Твен, Марк 193 Тверські, династія хасидських цадиків 254 Тейф, Мойше (див. Сибірський) 55, 64 Тельнюк, Станіслав Володимирович 13, 14, 15, 655 Тиглатпаласар 592 Тихий, Наум Миронович 68, 655 Тихонов, Миколай Семенович 312 Тичина, Павло Григорович 6, 7, 8, 9, 10, 11, 52, 65, 68, 221, 254, 655, 656, 659

665

Тісен, промисловець 390, 392, 403 Толстой, Лев Миколайович 59, 193 Тувім, Юліан 587 Тучинська, Соня 11, 480 У Уїтмен, Уолт (Волт) 351 Усач, Григорій Давидович 12, 655 Усенко, Павло Матвійович 656 Успенський, Гліб Іванович 112 Ф Фалікман, Іхіл 530 Фейт, Конрад 393, 403 Фейхтвангер, Ліон 561 Фельзенбаум, Мисаїл 16, 57, 645 Фефер, Іцик 11, 54, 55, 67, 70, 453, 613 Філіп ІІ 561 Фінінберг, Езра 67, 445, 655 Фіхман, Я. 574 Фіхте, Йоганн Готліб 384, 403 Фішбейн, Мойсей Абрамович 4, 13, 14, 15, 68, 656, 659 Франк, Анна 11, 488, 489 Франк, Яків 381 Франко, Іван Якович 3, 4, 68, 102, 656, 659 Фрішман, Давид 24, 211 Фруг, Шимен,Шмуель (Семен) 3, 24, 25, 26, 27, 28, 29, 31, 33, 34, 35, 36, 58, 59, 69, 98, 99, 120, 156 Фрухтман, А. 255 Х Хайкіна, Дора (Дебора) 14, 594 Хаймович, Фелікс 16, 644 Харац, Меїр 13, 55, 574 Харик, Ізі 10, 54, 423 Хащеватський, Мойсей 10, 65, 418 Хаям, Омар 118 Хенкіна, Міра Холін, Ігор 513 Холоденко, Шифра 13, 41, 541 Хорол, Двора 10, 435 Ц Цанін, Мордехай 47, 61 Цейтлін, Арон 587 Циг,Жафер, Єгудит (див. Юдика) 10, 437 Цинберг, Ісраель (Сергій) 36, 54 Цунзер, Ельоким 23, 35

666

Ч Чернін, Велвл 2, 16, 58, 59, 61 Черніховський, Шауль 25 Чернявський, Шлоймо 544, 658 Ш Шаґал, Марк 6, 66, 208, 222, 255, 282, 349, 588, 623, 641 Шаул, Р. 25, 300 Шварц, Ісроель 58 Шварцман, Ошер 7, 30, 33, 35, 64, 65, 254, 255, 418, 655 Шевченко, Тарас Григорович 10, 17, 19, 64, 65, 68, 69, 181, 185, 221, 284, 410, 418, 419, 420, 650, 653, 654, 655, 656 Шекспір, Вільям 405, 492 Шіллер, Фрідріх 121, 387, 486 Шльонський, А. 624 Шмерук, Хоне 46, 47, 60 Шнеур, Залкінд,Залман 6, 211 Шолом,Алейхем (див. Рабинович) 3, 25, 26, 28, 29, 44, 55, 85, 89, 96, 103, 156, 229, 590 Шопенгауер, Артур 396 Шор, Д. 222 Штейнбарг, Еліезер 5, 171 Штейнберг, А. 405 Штейнберг, Яків 44, 60 Штеренберг, Яків 171 Штірнер 394 Шудріх, Яків 64, 69, 496, 654, 658 Шумило, Микита 595 Ю Юдика (див. Циг,Жафер) 10, 437 Ющенко, Олекса Якович 8, 656 Я Якнегоз (Гольдберг, Ісай,Нісан) 156 Для діячів єврейської культури і літератури (окрім перекладачів з їдишу) не вказане поDбатькові

667

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК БІБЛІЙНИХ, МІФОЛОГІЧНИХ ТА ЛІТЕРАТУРНИХ ПЕРСОНАЖІВ А Авраам 11, 40, 346, 347, 471, 588 Адам 14, 49, 134, 602, 603 Айвенґо, Уїльфед 486 Аллах 326, 335, 336 Аман 577 Антей 609 Арон 346, 347 Б Бахус 362 Блаз, Рюї 650 В Венера 357 Ґ Ґолем 213 Д Давид, цар 27, 68, 163, 346, 350 Дебора 19, 346, 347 Дон Жуан 650 Дон Кішот (Кіхот) 574 Е Еврідика 401 Є Єва 602, 620 Єгова 335, 336 Єхезкель 89 І Ізмаїл 473 Ілля,пророк 125 Ісак (Іцхак) 11, 216, 347, 472, 473, 474, 475 Ісус (див. Христос) 209, 336, 344 Й Йов 121, 242 К Каїн 175, 656 Катерина (героїня Шевченка) 420

668

Л Лекерт, Гірш 213 Ліліт 89, 363 Лір, король 405, 565 Люципер 602 М Магдаліна 341 Мефісто (Мефістофель) 9, 44, 60, 349, 364, 365, 370, 371, 379, 380 Міріам 346, 347 Мойше (Мойсей) 346, 347 О Орфей 401 П Пінкертон, Нат 383, 403 Р Рахіль 346, 347 Рінальдо Рінальдіні 383, 403 С Самсон 14, 15, 279, 626 Сара 11, 347, 348, 471, 472, 473 Саул 25, 27, 373 Сендерл 388, 403 Соломон, цар 565 Т Тев’є (герой Шолом,Алейхема) 96, 565 Телль, Вільгельм 121, 486 У Уленшпігель, Тіль 486 Ф Фауст 394, 445, 558 Х Христос (див. Ісус) 326, 335 Ч Чайлд Ґарольд 9, 381, 383, 384, 388, 393, 398 Я Яків 347

669

БІБЛІОГРАФІЯ 1. Еврейская энциклопедия, т.т. I – XVI, Издание Общества для Научных Еврейских Изданий и издательства Брокгауз, Ефрон, С.,Петербург; издательский центр «Терра», 1991, Москва 2. Encyclopedia Judaica, v. 1 – 17, Jerusalem, 1982 3. Краткая еврейская энциклопедия, т.т. 1 – 10. Центр по исследованию и документации восточноевропейского еврей, ства, Еврейский Университет в Иерусалиме, Иерусалим, 1976 4. Антологія “Вен а фолк дервахт”, Атенео літераріо, Буенос, Айрес, 1964 – 1968, т.т. 18 – 21; 25 – 29; 35 5. Антологія “А шпіґл оф а штейн”, Магнес прес, Єрусалим, Єврейський Університет, 1987 6. Хаїм Бейдер, Этюды о еврейских писателях, Київ, “Дух і Літера”, 2003 7. Хрестоматия современной еврейской (идиш) литературы, Фонд по изучению идиш имени Бена Гимеля, Иерусалим, 1994 8. Урі,Цві Ґрінберґ, Ґезамлте верк (Вибрані твори), у 2,х томах, Єрусалим, Єврейський університет, 1979 (їдиш) 9. Proletpen, America’s Rebel Yiddish Poets (Антологія американської їдишистської пролетарської поезії, їдиш / англ.), упорядники Амелія Ґлазер і Давид Вайнтрауб, Вісконсинський університет, 2005 10. Мані Лейб, Лідер ун баладн (Пісні й балади, їдиш), вид,во “Ціко”, США, 1995 11. Ілля Еренбург, Люди, годы, жизнь, кн. 3, 4, Москва, “Советский писатель”, 1963 12. Перец Маркіш, Вибране, Київ, “Дух і Літера”, 2002 13. Єгупець, №№12 та 13 за 2003 рік 14. Шике (Овсій) Дріз, Четверта струна, Київ, “Віпол”, 2006 15. Яків бен Гершон Розенберг, На засніжених сходинках, Київ, “Дух і Літера”, 2006 16. Їдише культур, №7, 1966 17. Яків Шудріх, Земля двигтить, Львів, 1997 18. Йосип Бухбіндер, Світлий погляд, Київ, 1981 19. Йосип Бухбіндер, Поезії, Київ, 1984 20. Йосип Бухбіндер, Близька далечінь, Київ, 1987 21. Йосип Котляр, Чудесна погода, Київ – Харків, Держліт, видав,1936 22. Матвій Гарцман, Поезії, Київ, 1955

670

23. Шлойма Чернявський, Високі тополі, Київ, 1970 24. Рива Балясна, Юнь моя, Київ 25. Рива Балясна, Золотий листопад, Київ 26. Шимон Ґольденберг, Сонячна соната. Вибране, Київ, Радянський письменник,1958 27. Велвл Редько, Очікування бурі (їдишем),Тель,Авів, 2004 28. Петро Киричанський, Світання, Київ, 1974 29. – “ – Яблуневий дзвін, Київ, Радянський письменник, 1982 30. Віленський Семен, Повні відра краси, Львів, Каменяр, 1965 31. Відлуння Бабиного Яру, поетична антологія, упорядн. Ю. Каплан, Київ, “ЮГ”, 2006; Эхо Бабьего Яра, Киев, “ЮГ”, 1991 32. Мойсей Фішбейн, Ранній рай, Київ, Факт, 2006 33. Григорій Кочур, Третє відлуння, Київ, Рада, 2000 34. Павло Тичина, Зібрання творів у 12 томах. Т. 5, кн. 2, К., 1986, “Наукова думка” 35. Іван Франко, Мозаїка: із творів, що не ввійшли до зібрання тв. у 50 т., Львів, “Каменяр”, 2002 36. Микола Лукаш, Від Боккаччо до Аполлінера, Київ, “Дніпро”, 1990. 37. Лехаим, №№ 1 – 4, 6, 2006 38. Всесвіт, № 9 за 1989 р. 39. Всесвіт, № 5 – 6 за 1994 р. 40. Жовтень, №4 за 1976 р. 41. Вітчизна, №2 за 1948 р. 42. Матвій Талалаєвський, Від серця до серця, Київ, Дніпро, 1978 43. Ханан Вайнерман, Від щирого серця. Поезії, Одеса, обласне вид,во, 1958 44. – “ – Щедра осінь. Лірика, Одеса, 1970 45. Хана Левіна, Рідне. Вірші, Харків, Прапор, 1967 46. Петро Киричанський, Світання. Поезії, Київ, Радянський письменник, 1974 47. Михаїл Фельзенбаум, Ес кумт дер тог (Ось день надхоT дить, їдиш), Тель,Авів, 1992

671

Національний Університет “Києво Могилянська Академія” Центр досліджень іcтopiї та культури східноєвропейського єврейства Україна, Київ+70, 04070, вул. Волоська, 8/5, корп. 5 Тел./факс: +38 (044) 463+57+89, E$mail: judaicacenter@ukma.kiev.ua Internet: http://www.judaicacenter.kiev.ua Інститут юдаїки Україна, 03049, Київ, вул. Курська 6, E$mail: judaica@svitonline.com Internet: http://www.judaica.kiev.ua

З питань замовлення та придбання літератури звертатися:

Видавництво «ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ» Національний університет «Києво+Могилянська академія» 5+й корпус, кім. 209+211 вул. Волоська, 8/5, Київ+70, 04070, Україна Тел./факс: + 38(044) 425+60+20 E$mail: duh+i+litera@ukr.net – відділ збуту Internet: http://duh+i+litera.kiev.ua Надаємо послуги “Книга — поштою”