Ханна Арендт. Банальність зла by Judaica Center

Ханна Арендт

Банальність зла СУД НАД АЙХМАНОМ В ЄРУСАЛИМІ

Київ

Hannah Arendt

Eichmann in Jerusalem A REPORT ON THE BANALITY OF EVIL Introduction by Amos Elon

PENGUIN BOOKS

Ханна Арендт

Банальність зла СУД НАД АЙХМАНОМ В ЄРУСАЛИМІ Передмова Амоса Елона

ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕНЬ ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО ЄВРЕЙСТВА ЦЕНТР ЄВРОПЕЙСЬКИХ ГУМАНІТАРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

УДК 940.53(=411.16) Видавці: Костянтин Сігов, Леонід Фінберг Переклад з англійської: Антон Котенко Наукове редагування: Анна Прохорова, Антон Котенко Літературне редагування: Валерія Богуславська Коректура: Тетяна Шкарупа Комп’ютерна верстка: Анастасія Гуленко Дизайн обкладинки: Галина Ліхтенштейн Відповідальна за випуск: Анна Прохорова

Видання книги стало можливим за підтримки Відділу преси, освіти і культури Посольства США в Україні А 802

Ханна Арендт. Банальність зла. Суд над Айхманом в Єрусалимі. Пер. з англ. – А. Котенко. – К.: ДУХ I ЛIТЕРА. – 2013. – 367 с.

ISBN 978-966-378-315-4 Книга Ханни Арендт – одного з найвидатніших мислителів ХХ століття – написана за матеріалами судового процесу над нацистським лідером Адольфом Айхманом 1961 р. Висвітлюючи роль Айхмана в Остаточному Розв’язанні єврейського питання, дослідниця детально аналізує події, що відбувались під час Голокосту в різних країнах Європи. Авторитетна та вражаюча розповідь Ханни Арендт вперше з’явилась у вигляді серії статей в газеті New Yorker у 1963 році та збурила хвилю дискусій серед інтелектуалів США та Європи. У книзі є післямова, написана авторкою у відповідь на палкі суперечки, що довгий час точились навколо видання, після його першої публікації. Книгу відкриває передмова відомого ізраїльського журналіста та публіциста Амоса Елона.

На обкладинці – фотографія інсталяції Менаше Кадишмана «Опале листя»

ISBN 978-966-378-315-4

Зміст Амос Елон. Відлучення Ханни Арендт .............................. 7 До читачів ................................................................................27 I: II: III: IV: V: VI: VII: VIII: IX: X: XI: XII: XIII: XIV: XV:

Будинок справедливості......................................................29 Звинувачений..........................................................................48 Експерт з єврейського питання.........................................64 Розв’язання перше: вигнання .............................................85 Розв’язання друге: концентрація ......................................98 Розв’язання остаточне: вбивства ....................................114 Ванзейська конференція, або Понтій Пилат ..............145 Обов’язки законослухняного громадянина ................169 Депортації з Райху – Німеччини, Австрії та Протекторату .......................................................................186 Депортації із Західної Європи – Франція, Бельгія, Голландія, Данія, Італія......................................................198 Депортації з Балкан: Югославія, Болгарія, Греція, Румунія ...................................................................................218 Депортації з Центральної Європи: Угорщина та Словаччина............................................................................232 Центри вбивств на Сході ..................................................245 Свідчення та свідки ............................................................260 Вирок, апеляція і страта ....................................................275 Епілог ......................................................................................296 Післямова ..............................................................................325 Бібліографія ..........................................................................346 Покажчик ...............................................................................351

II: Звинувачений

Отто Адольф, син Карла Айхмана та Марії Шеферлінґ, якого спіймали в передмісті Буенос-Айреса ввечері 11 травня 1960 р. і переправили до Ізраїлю дев’ятьма днями по тому, 11 квітня 1961 р. постав перед Окружним судом Єрусалима і був звинувачений за п’ятнадцятьма статтями в тому, що «разом з іншими» чинив злочини проти єврейського народу, злочини проти людства та воєнні злочини під час усього панування нацистського режиму, і насамперед під час Другої світової війни. Закон «Про покарання нацистів та нацистських колаборантів 1950 р.», за яким його судили, визначає, що «особа, котра вчинила один із цих […] злочинів […] підлягає смертній карі». На кожен із цих пунктів Айхман відповідав: «У розумінні акта звинувачення – невинний». В якому ж розумінні він вважав себе винним? Протягом тривалого перехресного допиту – на думку Айхмана, «найдовшого з усіх відомих» – ані захист, ані звинувачення, ані, нарешті, будь-хто з трьох суддів не поставили йому це очевидне запитання. Адвокат, Роберт Серватіус із Кельна, найнятий Айхманом та оплачений урядом Ізраїлю (дотримуючись прецеденту, встановленого Нюрнберзьким процесом, під час якого адвокати всіх звинувачених були оплачені коштом трибуналу переможців), відповів на це запитання перед журналістами: «Айхман почувається винним перед Богом, не перед законом», − але сам звинувачений цю відповідь не підтвердив. Сторона захисту, без сумніву, надала би перевагу тому, щоб він визнав себе невинним на підставі того, що в рамках чинного тоді нацистського законодавства він не зробив нічого протиправного, що його звинуватили не у во48

Звинувачений

єнних злочинах, а в «діях держави», над якими жодна інша держава не має юрисдикції (par in parem imperium non habet16), що він був зобов’язаний їм коритися, і що, за словами Серватіуса, він вчинив дії, «за які переможців нагороджують, а переможених відправляють на шибеницю». (Тому в 1943 р. Ґеббельс проголосив: «Ми увійдемо в історію або найвеличнішими державцями всіх часів, або їхніми найбільшими злочинцями».) За межами Ізраїлю (на зустрічі в Баварській католицькій академії, присвяченій, як назвала її Rheinischer Merkur, «делікатній проблемі можливостей та обмежень у подоланні історичної та політичної вини за допомогою судових засідань»), Серватіус зробив крок ще далі, зазначивши, що «єдина легітимна кримінальна складова справи Айхмана лежить у площині оцінки дій його ізраїльських викрадачів, чого досі не було зроблено», – заява, яку, між іншим, досить важко примирити із повторюваними ним та широко вживаними в Ізраїлі висловлюваннями, в яких він називав проведення суду «великим духовним досягненням» і оцінював його схвальніше за Нюрнберзький процес. Сам Айхман поводився інакше. Передовсім, він вважав звинувачення у злочині помилковим: «Я жодним чином не причетний до вбивства євреїв. Я ніколи не вбив ані єврея, ані неєврея: я ніколи не вбив жодної людини. Я ніколи не віддав наказу вбити єврея чи неєврея; я просто цього не робив». Пізніше він так оцінив свою заяву: «Так сталося […], що мені жодного разу не довелося цього зробити», − не залишивши жодного сумніву, що він убив би власного батька, якби отримав відповідний наказ. Тому Айхман знову і знову повторював (раніше він уже заявляв про це в так званих «Сассенових документах» – інтерв’ю, яке у 1955 р. він дав в Аргентині голландському журналістові Сассену, колишньому члену СС, що також переховувався від правосуддя; після затримання Айхмана його частково оприлюднили американський Life і німецький Der Stern), що його можна звинувачувати лише в «допомозі та співучасті» у знищенні євреїв, яке в Єрусалимі він 16

Par in parem imperium non habet (лат.) – рівний над рівним влади не має.

Ханна Арендт

Банальність зла

назвав «одним з найбільших злочинів в історії людства». Захист не приділив жодної уваги цим заявам Айхмана, але звинувачення доклало багато зусиль, безуспішно намагаючись довести, що принаймні одного разу Айхман таки вбив власноруч (єврейського хлопчика в Угорщині), згаявши ще більше часу (цього разу успішніше) на заувагу експерта з єврейських справ Міністерства закордонних справ Німеччини Франца Радемахера, зроблену під час телефонної розмови на одному з документів щодо Югославії. В ній він стверджував, що «Айхман пропонує розстріли». Як виявилося, це був єдиний «наказ вбивати», якщо він був таким узагалі, щодо якого існувала бодай дещиця доказів. Це звинувачення було сумнівнішим, ніж здавалося під час процесу, на якому судді погодились із версією прокурора, відкинувши категоричне заперечення Айхмана, яке було малоефективним, адже він забув «дрібний інцидент [про «якихось» 8 тис. осіб], що був не таким уже і вражаючим», як висловився Серватіус. Ця подія сталася восени 1941 р., через шість місяців після того, як Німеччина окупувала сербську частину Югославії. Тут від самого початку вермахт потерпав від партизанів, а тому військова влада вирішила позбутися двох проблем одночасно, розстрілюючи по сто євреїв та ромів за кожного вбитого партизанами німецького солдата. Зрозуміло, що ані євреї, ані роми не були партизанами, але, за словами відповідального цивільного чиновника з німецького військового уряду, державного радника Гаральда Тернера, «євреїв ми в будь-якому випадку тримали в таборах; урешті-решт, вони також були сербськими громадянами, а, крім того, вони мали зникнути» (цит. за Raul Hilberg, The Destruction of the European Jews, 1961). У таборах, організованих генералом Францом Беме, військовим губернатором цих територій, утримувалися лише єврейські чоловіки. Ані генерал Беме, ані державний радник Тернер не потребували схвалення Айхмана, щоб почати розстрілювати тисячі євреїв та ромів. Проблеми почалися тоді, коли Беме, не проконсультувавшись із відповідними представниками поліції та СС, вирішив депорту50

Звинувачений

вати всіх євреїв – напевне, щоб показати, що для «очищення» Сербії від євреїв не потрібно було жодних додаткових підрозділів. Айхмана поінформували про ці дії, бо вони стосувалися депортацій, і він відмовився схвалити їх, адже вони перешкоджали би виконанню інших його планів. Але тим, хто нагадав генералові Беме, що «на інших територіях [маючи на увазі СРСР] інші військові урядовці впоралися зі значно більшою кількістю євреїв, навіть не доповідаючи про це», був не Айхман, а Мартин Лютер із Міністерства закордонних справ. У будь-якому разі, якщо Айхман і справді «пропонував розстріли», військовим він сказав лише те, що їм варто продовжувати вже почате, а доля заручників повністю перебувала в їхніх руках. Звичайно, це стосувалося армії, адже йшлося лише про чоловіків. Виконання Остаточного Розв’язання в Сербії почалось шістьма місяцями по тому, коли жінки й діти були заарештовані й розміщені в газових фургонах. Під час перехресного допиту Айхман, як і завжди, обрав найскладніше та найменш імовірне пояснення цих дій: Радемахерові була потрібна підтримка Головного управління імперської безпеки, Айхманового підрозділу, аби відстояти власну позицію в цій справі в Міністерстві закордонних справ, а тому він підробив цей документ. (Сам Радемахер під час процесу над ним у західнонімецькому суді в 1952 р. пояснив усе раціональніше: «Армія відповідала за порядок у Сербії і мала розстрілювати єврейських повстанців». Це більше скидалося на правду, але все одно було брехнею, бо, як ми знаємо з нацистських джерел, євреї не були «повстанцями».) Тому надто непросто було б довести, що репліка, кинута під час телефонної розмови, була наказом, але повірити, що Айхман міг віддавати накази генералам вермахту, було ще складніше. Чи визнав би він себе винним, якби його звинуватили у співучасті в убивстві? Можливо, але, напевне, додав би важливі застереження. Його дії були злочином лише з сьогоднішньої точки зору, а сам він завжди був законослухняним громадянином, тому що накази Гітлера, які він, без сумніву, виконував якнайкраще, 51

Ханна Арендт

Банальність зла

мали у Третьому Райху «силу закону». (Захист міг би процитувати на підтримку цієї тези Айхмана свідчення одного з найвідоміших експертів з конституційного права Третього Райху, теперішнього міністра освіти та культури Баварії, Теодора Маунца, який у 1943 р. заявив: «Наказ фюрера […] – це абсолютний центр теперішнього правового порядку» (див. Theodor Maunz, Gestalt und Recht der Polizei). Ті, хто нині каже, що Айхман міг би діяти інакше, просто не знають або вже забули, яким усе було тоді. Айхман не прагнув бути серед тих, хто сьогодні вдавав, що «вони завжди були проти», хоча насправді охоче виконували те, що їм наказували. Проте часи змінюються, і він, як і професор Маунц, «почав сприймати речі інакше». Він робив, що робив, і не хотів заперечувати цього; він навіть пропонував «публічно повісити його для перестороги всім антисемітам на землі». Разом з тим, цим він не намагався сказати, що шкодував про щось: «Покаяння – це забавка малюків» (sic!)17. Навіть за значного тиску з боку свого адвоката він не змінив своєї позиції. Під час обговорення пропозиції Гімлера в 1944 р. обміняти 1 млн євреїв на 10 тис. вантажівок та його ролі в цьому плані, в Айхмана запитали: «Чи виказали ви під час переговорів зі своїми начальниками будь-яке співчуття до євреїв, або, може, говорили, що існувала можливість, щоб допомогти їм?» На це він відповів: «Я перебуваю тут під присягою, а тому говоритиму правду. Цей обмін я запропонував не зі співчуття», – що було би правдою, за винятком того, що не Айхман «запропонував» його. Втім, продовжив він досить відверто: «Всі причини я пояснив сьогодні вранці». Це пояснення було таким: Гімлер послав у Будапешт свого представника, щоб розібратися з єврейською еміграцією. (Яка, до речі, стала прибутковою: євреї могли викуповувати себе за величезні суми грошей, хоча про це Айхман не згадав.) Той факт, що «еміграцією мала опікуватися людина, яка не належала до поліції», обурив його, «бо я мав допомагати 17

Sic (лат.) - саме так.

Звинувачений

у проведенні депортацій, а справи еміграції, з якої я вважав себе експертом, були передані людині, новій у нашому підрозділі. […] З мене було досить. […] Я вирішив, що маю зробити щось для того, щоб справи еміграції повернулися до моїх рук». Під час процесу Айхман намагався (переважно безуспішно) розтлумачити цю другу частину своєї заяви про «невинність у розумінні звинувачення». В офіційному звинуваченні стверджувалося не лише те, що Айхман діяв цілеспрямовано, чого він не заперечував, а й те, що він керувався ницими прагненнями та повністю усвідомлював злочинну природу своїх дій. Що стосується ницості, Айхман був абсолютно переконаний, що у глибині своєї душі він не був innerer Schweinehund, брудним покидьком; а що стосується сумління, він чудово пам’ятав, що відчував би його докори, лише якби не виконав отриманих наказів, тобто не відправив би мільйони чоловіків, жінок і дітей на смерть із великим завзяттям та найпедантичнішою ретельністю. Слід визнати, що з цим складно було не погодитися. Півдюжини психіатрів визнали його «нормальним». «У будь-якому разі нормальнішим, ніж я відчуваю себе після його обстеження», − як начебто заявив один із них, тоді як інший виявив, що Айхманів внутрішній світогляд і його ставлення до дружини та дітей, матері та батька, братів, сестер та друзів було «не лише нормальним, а і взірцевим». Нарешті, священик, який регулярно відвідував Айхмана у в’язниці після того, як Верховний суд закінчив свої апеляційні засідання, запевнив усіх, що Айхман – «людина з дуже позитивним мисленням». За цією комедією душевних експертів криється той факт, що Айхман абсолютно не був прикладом моральної або правової патології. (Нещодавні одкровення пана Гаузнера в Saturday Evening Post про речі, яких він «не міг винести на світ під час суду», суперечили інформації, неформально доступній в Єрусалимі. Тепер нам кажуть, що психіатри визнали Айхмана «людиною, яку переслідував небезпечний та невгамовний потяг до вбивств», що він був «збоченцем і садистом». У такому разі його мали би відправити до психіатричної лікарні.) Гірше того, 53

Ханна Арендт

Банальність зла

очевидно, він також не відчував божевільної ненависті до євреїв, фанатичного антисемітизму чи будь-якої індоктринації. Він «особисто» ніколи нічого не мав проти євреїв; навпаки, в нього було багато «особистих причин» не бути євреєненависником. Так, серед його найближчих друзів були фанатичні антисеміти, наприклад, Ласло Ендре, державний секретар з політичних (єврейських) справ Угорщини, якого повісили в Будапешті в 1946 р.; за Айхманом, це означало лише те, що «деякі з моїх найкращих друзів – антисеміти». На жаль, ніхто йому не повірив. Прокурор не повірив йому, бо не повинен був цього робити. Адвокат не приділив цьому належної уваги, бо, здається, на відміну від Айхмана, він не переймався проблемами сумління. Судді ж не повірили йому тому, що були занадто поблажливі, і, мабуть, також занадто свідомі засад своєї професії, щоб визнати, що звичайна, «нормальна» людина, людина не індоктринована і не цинічна, була абсолютно неспроможна відрізнити добро від зла. На підставі кількох випадків неправди вони вирішили, що Айхман бреше завжди, проґавивши найбільше моральне і навіть правове питання всього процесу. Вся ця справа виходила з припущення, що звинувачений, як і всі «нормальні люди», мав усвідомлювати злочинну природу своїх вчинків, і Айхман справді був нормальним настільки, наскільки він «не був винятком серед нацистського режиму». Проте за умов Третього Райху «нормальної» реакції можна було сподіватися лише від «винятків». Ця проста правда поставила суддів перед дилемою, якої вони не могли ані вирішити, ані позбутись. Айхман народився 19 березня 1906 р. в Золінґені – містечку в Райнланді, відомому своїми ножами, ножицями та хірургічними інструментами. П’ятдесят чотири роки по тому, віддаючись своєму улюбленому дозвіллю – написанню мемуарів – він розповів про цю пам’ятну подію так: «Сьогодні, через п’ятнадцять років і один день після 8 травня 1945 р., я спрямовую думки до 19 березня 1906 р., коли о п’ятій годині ранку я ввійшов у життя на 54

Звинувачений

землі як людська істота». (Влада Ізраїлю не видала цей рукопис. Гаррі Мулішеві пощастило погортати цю автобіографію кілька хвилин, а німецько-єврейський тижневик Der Aufbau зміг видати лише кілька невеликих її уривків.) Відповідно до його релігійних поглядів, що не змінилися від нацистських часів (у Єрусалимі Айхман проголосив себе Gottgläubiger – так нацисти називали тих, хто порвав із християнством – і відмовився присягати на Біблії), своїм народженням він завдячував вищому «Носієві смислу», істоті, певним чином ідентичній до «руху всесвіту», якій й підпорядковується людське життя, саме собою позбавлене «вищого значення». (Ця термінологія досить промовиста. Назвати Бога Höheren Sinnesträger18 означало лінгвістично розташувати його певним чином у військовій ієрархії, так само, як нацисти замінили військове поняття «отримувача наказів», Befehlsempfänger, на «носія наказів», Befehlsträger, підкреслюючи, як і з давнім «носієм поганих новин», тягар відповідальності та важливості, що начебто тяжів над тими, хто мав виконувати накази. Більше того, Айхман, як і будь-хто, пов’язаний із Остаточним Розв’язанням, був ще й офіційним «носієм таємниць», Geheimnisträger, що, зважаючи на його пиху, не було приводом для жартів). Але Айхман, який не особливо цікавився метафізикою, обійшов винятково мовчанкою інтимніші стосунки між «носієм смислу» та «носієм наказів», і перейшов до інших можливих причин своєї появи, а саме – до своїх батьків: «Вони навряд чи так вітали би народження свого первістка, якби могли бачити, як у час мого народження Норна19 печалі, а не Норна успіху вже почала вплітати нитки горя та страждань у моє життя. Але міцна, непроникна завіса не дала моїм батькам пізнати майбутнє». Невдачі почали переслідувати його досить рано, ще зі школи. Батько Айхмана, спочатку бухгалтер Трамвайного та електричного товариства в Золінґені, а з 1913 р. – чиновник тієї ж компанії в австрійському Лінці, мав п’ятеро дітей: чотирьох синів 18 19

Höheren Sinnesträger (нім.) – Носій смислу. Норна – богиня людської долі в німецько-скандинавській міфології.

Ханна Арендт

Банальність зла

і доньку. Здається, з них лише найстарший, Адольф, не зміг закінчити середню школу, чи бодай інженерне училище, в яке його відправили зі шкільної лави. Протягом усього життя Айхман вводив інших в оману щодо своїх ранніх «невдач», приховуючи їх за поважнішими фінансовими невдачами свого батька. Але в Ізраїлі, під час перших зустрічей із капітаном Авнером Лессом, слідчим поліції, який протягом тридцяти п’яти днів допитів записав сімдесят шість плівок, розшифровка котрих зайняла три тисячі п’ятсот шістдесят чотири сторінки машинопису, він перебував у збудженому стані, сповнений ентузіазму щодо своєї унікальної можливості «розповісти […] все, що я знаю», і тим самим стати найвідкритішим для співпраці зі слідством підсудним у світі. (Його ентузіазм швидко згас, хоча до кінця не зник, особливо тоді, коли йому ставили конкретні запитання, які ґрунтувалися на неспростовних документах.) Найкращим доказом його початкової безмежної впевненості, очевидно, витраченої на капітана Лесса (який сказав Гаррі Мулішеві: «Я був духівником пана Айхмана»), − було те, що вперше в житті він визнав свої дитячі невдачі, хоч і мав би усвідомлювати, що таким чином він суперечив кільком важливим записам в усіх своїх офіційних нацистських документах. Що ж, це безталання виявилося досить буденним: оскільки насправді він «не був найстараннішим» учнем у школі – чи, можна додати, найобдарованішим – батько забрав його спочатку з середньої школи, а потім і з інженерного училища задовго до випуску. Тому професія, що з’являється в його офіційних документах – інженер-будівельник – настільки ж відповідала реальності, як і його заява, що він народився у Палестині і вільно володів івритом та їдишем – ще одна безсоромна брехня, яку Айхман любив розказувати товаришам з СС та єврейським жертвам. Схожим чином він завжди вдавав, що його відрахували з роботи продавця компанії Vacuum Oil в Австрії через членство в Націонал-соціалістичній партії. Версія, яку він повідав капітану Лессу, була менш драматичною, хоча, мабуть, і вона не була прав56

Звинувачений

дою: його начебто звільнили в часи безробіття, коли неодружені працівники втрачали роботу першими. (Це пояснення, що на перший погляд здається правдоподібним, не дуже переконливе, тому що свою роботу він утратив навесні 1933 р., коли вже протягом двох років був заручений з Веронікою (Вірою) Лібль, яка пізніше стала його дружиною. Чому вони не побралися раніше, коли він усе ще мав добру роботу? У підсумку він одружився в березні 1935 р., мабуть, через те, що в СС, як і у Vacuum Oil, неодружені ніколи не були впевнені, що збережуть свої посади; їх також не могли підвищити.) Очевидно, що хвалькуватість завжди залишалась одним з його найбільших гріхів. Поки Айхман погано вчився у школі, його батько залишив Трамвайне та електричне товариство і став натомість підприємцем. Він придбав невелику гірничу компанію і відправив свого малообіцяючого сина працювати звичайним шахтарем, аж поки не знайшов йому роботу у відділі збуту компанії Oberösterreichischen Elektrobau, в якій Айхман пропрацював наступні два роки. Йому вже виповнилося двадцять два, а він не мав жодної кар’єрної перспективи; мабуть, єдине, чого він навчився, було вміння продавати. Те, що сталося далі, сам він назвав першою віхою свого життя, про яку ми знову маємо два варіанти розповіді. В 1939 р. у складеній власноруч автобіографії, яку він подав для підвищення в СС, Айхман описав її так: «У 1925–1927 рр. я працював торговим представником австрійської компанії Elektrobau. Цю роботу я залишив за власним бажанням, коли віденська компанія Vacuum Oil запропонувала мені стати її представником у Верхній Австрії». Ключове слово цього речення – «запропонувала», адже в історії, яку він розказав капітанові Лессу, ніхто і нічого йому не пропонував. Рідна мати Айхмана померла, коли йому було десять років, і батько одружився знову. Його двоюрідним зведеним братом з боку мачухи, якого він називав «дядьком», став президент Австрійського автомобільного клубу, дружиною котрого була донька єврейського підприємця з Чехословаччини. Той використав свої зв’язки з генеральним директором австрійської 57

Ханна Арендт

Банальність зла

компанії Vacuum Oil – теж євреєм, паном Вайсом, – щоб здобути для свого нездарного родича посаду комівояжера. Айхман відповів йому з належною вдячністю; єврейські члени його родини були тими «приватними причинами», з яких він не відчував ненависті до євреїв. Він не забув цього навіть у 1943 і 1944 роках, коли Остаточне Розв’язання набрало повних обертів: «Донька від цього шлюбу, напівєврейка за Нюрнберзькими законами, […] приїхала до мене, щоб отримати дозвіл емігрувати в Швейцарію. Звичайно, я видав його, після чого до мене прибув той самий дядько з проханням втрутитись у долю кількох віденських сімей. Я згадую про це лише для того, щоб показати, що сам я не відчував жодної ненависті до євреїв, адже і мати, і батько виховали мене в суворій християнській традиції, а погляди моєї матері, яка мала єврейських родичів, відрізнялися від поглядів СС». Він пішов ще далі, щоб довести своє твердження: в нього ніколи не було жодних негативних почуттів до своїх жертв, більше того – він ніколи цього не приховував. «Я пояснив це докторові Левенгерцу [голові єврейської громади у Відні], так само, як пояснив це докторові Кастнерові [віце-президентові сіоністської організації в Будапешті]; здається, я говорив це всім, кожному своєму підлеглому, всі вони чули про це від мене рано чи пізно. Навіть у початковій школі в мене був однокласник, з яким я проводив увесь вільний час, і який приходив до нас додому. Він походив з лінцької родини на прізвище Себба. Коли під час нашої останньої зустрічі ми гуляли містом, в моїй петлиці вже була емблема НСДАП, але він не звертав на це уваги». Якби Айхман був трохи менш манірним, а слідчий, який допитував його (і утримався від перехресного допиту, начебто для того, щоб забезпечити собі його співпрацю), – менш стриманим, його «відсутність упереджень» могла би виявити себе ще й з іншого боку. Здається, у Відні, де він досяг такого успіху в організації «примусової еміграції» євреїв, у нього була єврейська коханка, його «давня любов» з Лінца. Rassenschande, сексуальні стосунки з євреями, були, мабуть, найбільшим злочином для есесівця. І хоча під час війни 58

Звинувачений

ґвалтування єврейських дівчат стало на фронті улюбленою розвагою, для вищого офіцера СС завести інтрижку з єврейкою було справою винятковою. Тому постійні обурені викриття Юліуса Штрайхера, божевільного та вульгарного редактора Der Stürmer, і його порнографічного антисемітизму були викликані в Айхмана, мабуть, особистими мотивами, а не просто проявом рутинної зневаги «освіченого» есесівця щодо вульгарних пристрастей дрібніших партійних діячів. П’ять з половиною років у Vacuum Oil, імовірно, були одними з найщасливіших у житті Айхмана. Він добре заробляв під час важкого безробіття і жив зі своїми батьками, за винятком відряджень. День закінчення цієї ідилії – Трійцю 1933 р. – він запам’ятав назавжди. Хоча насправді справи почали погіршуватися дещо раніше. Наприкінці 1932 р. його несподівано й цілковито проти його волі перевели з Лінца в Зальцбурґ. «Я втратив усю радість від своєї роботи, мені більше не подобалося продавати, дзвонити». Такі раптові випадки втрати Arbeitsfreude20 Айхманові доведеться переживати протягом усього життя. Найгірший з них стався, коли йому повідомили про наказ фюрера щодо «фізичного знищення євреїв», в якому Айхманові судилося відіграти таку важливу роль. Це також було несподіваним. Сам він «ніколи не думав […] про таке рішення за допомогою насильства», і описав свою реакцію тими самими словами: «Тепер я втратив усе, всю радість від роботи, весь запал і інтерес; мене начебто загасили». Щось схоже мало статися і в 1932 р. у Зальцбурзі, а з його власної розповіді зрозуміло, що він не особливо здивувався, коли його звільнили, хоча ми не маємо вірити його словам про «велику радість» від звільнення. Хоч би якими були причини, 1932 рік став поворотним моментом його життя. У квітні саме цього року на запрошення Ернста Кальтенбруннера він приєднався до НСДАП і вступив до СС. Кальтенбруннер, молодий адвокат з Лінца, згодом очолить Головне управління імперської безпеки (Reichssicher20

Arbeitsfreude (нім.) – задоволення від роботи.

Ханна Арендт

Банальність зла

heitshauptamt, далі – РСГА), в одному з шести головних підрозділів якого під керівництвом Гайнриха Мюллера Айхман зрештою стане керівником відділу Б-4. Під час суду Айхман справляв враження типового члена нижчого середнього класу, яке посилювалось із кожним його реченням, сказаним чи написаним у в’язниці. Проте це враження було оманним, бо насправді він був радше декласованим сином солідної родини середнього класу. Показовим щодо його пониження в соціальному статусі було те, що тоді, як його батько був добрим другом батька Кальтенбруннера, також правника з Лінца, стосунки між їхніми синами були радше прохолодними: молодший Кальтенбруннер відверто ставився до молодшого Айхмана як до соціально нижчого за себе. До вступу в партію та СС Айхман був членом різних організацій, а 8 травня 1945 р., день офіційної капітуляції Німеччини, став для нього важливим головним чином тому, що в цей день він усвідомив, що відтепер муситиме жити, не будучи членом тієї чи іншої організації. «Я відчув, що на мене чекає складне особисте життя без провідника, що більше я не отримуватиму жодних директив, що більше мені не віддаватимуть жодних наказів та команд, не буде жодного обов’язкового розпорядження, з яким можна було б радитись – одним словом, життя, ніколи раніше мені невідоме». Його батьки, не зацікавлені політикою, записали його ще дитиною в Юнацьку християнську асоціацію, з якої він пізніше вступив до Німецького молодіжного руху, Wandervogel. Під час чотирьох невдалих років у середній школі він приєднався до Jungfrontkämpfeverband, молодіжної секції німецько-австрійської організації ветеранів війни, що толерувалась австрійським урядом, хоча й стояла на виразно пронімецьких та антиреспубліканських позиціях. Коли Кальтенбруннер запропонував йому вступити в СС, він уже майже був членом абсолютно іншої групи – масонської ложі Schlaraﬃa, «об’єднання підприємців, лікарів, акторів, держслужбовців тощо, котрі збиралися разом для втіх і забав. […] Кожен її член мав час від часу виголошувати якусь веселу доповідь вишуканого гумористичного змісту». Кальтенбруннер 60

Звинувачений

пояснив Айхманові, що йому доведеться кинути це безтурботне товариство, бо як нацист він не може бути масоном – поняття, що на той час залишалось йому невідомим. Вибір між СС та Schlaraffia (назва якої походить від Schlaraffenland, країни лінюхів та ненажер з німецьких чарівних казок) міг би стати складним, якби його не «вигнали» з Schlaraffia через гріх, що навіть тепер, згадуючи про нього в ізраїльській тюрмі, змушував його червоніти від сорому: «Всупереч моєму вихованню я спробував, хоча і був наймолодшим, запросити своїх товаришів на склянку вина». Як листок у вихорі часу, його винесло із Schlaraffia – казкової країни чарівних столів та смажених курчат, що самі влітали до рота, або, точніше, з компанії поважних філістерів із ученими ступенями, забезпеченими кар’єрами та «вишуканим гумором», найважчий гріх яких полягав, мабуть, у нестримній схильності до розіграшів – у маршеві колони Тисячолітнього Райху, що проіснував рівно дванадцять років та три місяці. У будь-якому разі, він вступив у партію не через свої погляди, і ніколи так і не був переконаний нею; щоразу, коли його питали про причини цього рішення, він повторював усе ті самі розгублені кліше про Версальський договір та безробіття. Радше за все, як він висловився під час суду, «партія наче поглинула його всупереч усім очікуванням та без попереднього рішення. Все сталося дуже швидко і раптово». В нього було мало часу і ще менше бажання, щоб бути належно поінформованим; він навіть не знав програми партії і ніколи не читав Mein Kampf. Кальтенбруннер спитав його: «Чому б тобі не вступити в СС?» І він відповів: «А чому б і ні?» Саме так це і сталося, просто й невимушено. Звичайно, все було дещо складніше. Під час перехресного допиту Айхман не зізнався головуючому судді в тому, що він був амбіційним юнаком, якому робота торгового агента набридла задовго до того, як сам він набрид компанії Vacuum Oil. З нудного життя без значення та впливу вітер увіяв його в Історію, або – як він сам це розумів – у Рух, що завжди розвивався і в якому схожі 61

Ханна Арендт

Банальність зла

на нього – такі самі невдахи в очах його соціального класу, сім’ї, а тому й у власних очах – могли почати з нуля і все ще зробити кар’єру. І якщо йому не завжди подобалося те, що він мав робити (наприклад, відправляти потяги з людьми на смерть замість того, щоб змушувати їх емігрувати), якби він заздалегідь здогадувався, що вся ця справа скінчиться погано, Німеччина програє війну, а всі його найвиплеканіші плани (евакуація європейських євреїв до Мадаґаскару, створення єврейської території навколо «Ніско» у Польщі, експеримент з побудови захисних споруд навколо його берлінської резиденції, щоб відбити радянські танки) зійдуть нанівець; навіть якби до його найбільшого «суму та горя» він ніколи не досяг би звання, вищого від оберштурмбанфюрера СС (що відповідало підполковнику) – одним словом, якби, за винятком року у Відні, все його життя потонуло в розчаруваннях, він ніколи не забував, якою могла би бути альтернатива. Якби хтось запитав його не лише в Аргентині, де він нидів невеселим життям утікача, а й у залі суду в Єрусалимі, коли його доля вже була вирішена, він все одно обрав би бути повішаним оберштурмбанфюрером у відставці, аніж прожити спокійне та непримітне життя комівояжера компанії Vacuum Oil. Початок нової кар’єри Айхмана обіцяв небагато. Навесні 1933 р., коли він усе ще лишався без роботи, нацистська партія та пов’язані з нею організації були заборонені в Австрії через прихід Гітлера до влади. Але навіть без цієї нової невдачі про кар’єру в австрійській партії не було й мови: навіть члени СС продовжували працювати на своїх звичайних роботах; Кальтенбруннер надалі залишався партнером в адвокатській компанії свого батька. Тому Айхман вирішив вирушити до Німеччини, що було ще природнішим, адже його сім’я ніколи не зрікалася німецького громадянства. (Цей факт певним чином стосувався суду. Доктор Серватіус звернувся до уряду ФРН з проханням вимагати екстрадиції підсудного; іншим разом він домагався, щоб ФРН сплатила витрати адвоката. В Бонні йому відмовили на підставі того, що Айхман не був німецьким громадянином, що було очевидною 62

Звинувачений

неправдою.) У Пассау, на німецькому кордоні, він раптово знову став торговим агентом, і коли він звернувся до місцевого партійного лідера, то жваво запитав його: «Чи у Вас, бува, не було якихось зв’язків у баварській Vacuum Oil?». Що ж, уже не вперше він повертався з одного періоду свого життя в інший; хоч би коли він стикався із проявами свого нерозкаяного нацистського світогляду, під час життя в Аргентині чи навіть в єрусалимській тюрмі, він виправдовувався тим, що це була «знову та сама стара пісня [die alte Tour]». Проте в Пассау цей його рецидив швидко вилікували і сказали, що краще б він пройшов якусь військову підготовку. «Добре, – подумав я, – чому б не стати солдатом?» − після чого його швидко відправили до двох баварських таборів СС у Лехфельді та Дахау (там він не мав жодного стосунку до концентраційного табору), де проходив вишкіл «Австрійський легіон у вигнанні». Так він зрештою став деякою мірою австріяком, незважаючи на свій німецький паспорт. У цих військових таборах Айхман залишався від серпня 1933 р. до вересня 1934 р., був підвищений до шарфюрера (старшини) і мав досить часу, щоб іще раз подумати над своєю готовністю почати військову кар’єру. Відповідно до його свідчень, протягом цих чотирнадцяти місяців він проявив себе лише в одному – в муштрі, яку він опановував із невтомною наполегливістю, наче керуючись гнівним виразом: «На зло мамі відморожу собі вуха». Але, окрім таких, радше сумнівних радощів, яким він завдячував своїм першим підвищенням, велось йому жахливо: «Я не міг зносити одноманітності військової служби; день за днем одне й те саме, знову і знову». Знуджений до безумства, він дізнався про набір у Службу безпеки райхсфюрера СС (Гімлерової Sicherheitsdienst, далі – СД) і негайно подав заяву про переведення.

X: Депортації із Західної Європи – Франція, Бельгія, Голландія, Данія, Італія

«Безжальна жорстокість», якість, яка користувалалася найбільшою повагою серед керівників Третього Райху, в повоєнній Німеччині – що досягла справжньої геніальності в применшенні свого нацистського минулого – часто характеризується як ungut, недобра, так, ніби ті, хто володіли цією якістю, всього-на-всього не змогли жити відповідно до вимог християнського милосердя. В будь-якому разі, всіх, кого управління Айхмана посилало в інші країни «радниками з єврейських справ», кого включали до складу звичайних дипломатичних місій, або військового штату, або місцевих частин поліції безпеки, обирали тому, що вони володіли цією чеснотою найвищою мірою. Здається, спочатку, восени та взимку 1941–1942 рр., їхнє головне завдання полягало в тому, щоб установити задовільні стосунки з іншими німецькими чиновниками в тих країнах, куди їх відправили, особливо з німецькими посольствами в номінально незалежних країнах і з представниками Райху на окупованих територіях; в обох випадках між ними точився безперестанний конфлікт за юрисдикцію в єврейських справах. У червні 1942 р. Айхман викликав своїх радників у Франції, Бельгії та Голландії, щоб обговорити плани депортації з цих країн. За наказом Гімлера, ФРАНЦІЯ мала стати головним пріоритетом у «прочісуванні Європи із Заходу на Схід», частково через важливе значення цієї держави par excellence34, а частково тому, що уряд Віші проявив справді приголомшливе «розуміння» єврейської проблеми. З власної ініціативи він запровадив велику 34

Par excellence (фр.) – у повному сенсі слова.

198

Депортації із Західної Європи – Франція, Бельгія, Голландія, Данія, Італія

кількість антиєврейських законів і навіть створив спеціальний Департамент з єврейських справ, очолюваний спочатку Ксав’є Вала, а дещо пізніше Луї Дарк’є де Пельпуа; обидва були добре відомими антисемітами. Як поступка французькому антисемітизму, тісно пов’язаному із сильною, переважно шовіністичною, ксенофобією серед усіх прошарків населення, ця операція мала початися з іноземних євреїв. Оскільки після 1942 р. понад половина французьких іноземних євреїв були бездержавними – біженцями та емігрантами з СРСР, Німеччини, Австрії, Польщі, Румунії, Угорщини – тобто з територій, що або були окуповані німцями, або прийняли антиєврейські закони до початку війни – було вирішено почати з депортацій близько 100 тис. бездержавних євреїв. (Загальне єврейське населення країни на той час перевищувало 300 тис.; у 1939 р., перед напливом біженців з Бельгії та Голландії навесні 1940 р., у Франції було близько 270 тис. євреїв, з яких принаймні 170 тис. були іноземними чи народилися за кордоном.) Передбачалось якнайшвидше евакуювати по 50 тис. з окупованої зони та з вішистської Франції. Це було складним завданням, що вимагало не лише згоди вішистського уряду, а й активної допомоги французької поліції, що мала виконати роботу, яку в Німеччині робила поліція порядку. Спочатку не виникало взагалі жодних ускладнень, бо, як зазначив П’єр Лаваль, прем’єрміністр за часів маршала Петена, «ці іноземні євреї завжди були проблемою Франції», а тому «французький уряд був радий, що зміна німецького ставлення до них дала Франції можливість їх позбутися». Треба додати, що і Лаваль, і Петен думали, що цих євреїв переселять на Схід, і ще не знали, що малося на увазі під «переселенням». Увагу суду в Єрусалимі привернули два інциденти, які сталися влітку 1942 р., кількома тижнями після початку цієї операції. Перший стосувався потягу, що мав виїхати з Бордо 15 липня, але був скасований через те, що в цьому місті знайшли лише 150 бездержавних євреїв – недостатньо, щоб заповнити транспорт, який Айхман діставав з такими складнощами. Чи побачив він у цьому 199

Ханна Арендт

Банальність зла

перший прояв того, що справи можуть бути не такими простими, як усі собі думали, чи ні – неважливо; він дуже пожвавився, пояснюючи своїм підлеглим, що це «справа престижу» – не в очах французів, але в очах Міністерства транспорту, яке могло погано подумати про ефективність його апарату – і що йому ще доведеться «поміркувати, чи не виключити Францію із планів евакуації взагалі», якщо такий випадок повториться знову. В Єрусалимі цю загрозу сприйняли досить серйозно, як доказ влади Айхмана; якби він захотів, то міг би «виключити Францію». Насправді, це було одне з чергових Айхманових безглуздих вихвалянь, яке мало довести його «велику владу», але навряд чи «свідчило […] про його статус в очах підлеглих», за тим лише винятком, що він погрожував їм втратою дуже затишної для них в часи війни роботи. Але якщо інцидент у Бордо був фарсом, то другий випадок призвів до однієї з найжахливіших із безлічі страшних історій, розказаних в Єрусалимі. Це була історія 4 тис. дітей, розлучених з батьками, які вже прямували в Аушвіц. Цих дітей залишили на французькому пункті збору, в концтаборі в Дрансі, і 10 липня представник Айхмана у Франції, гауптштурмфюрер Теодор Даннекер, зателефонував йому і спитав, що з ними робити. На роздуми Айхманові знадобилося десять днів, після чого він відповів Даннекерові, що «як тільки знову можна буде відправляти потяги в Генерал-губернаторство, туди можна буде відправити і дітей». Доктор Серватіус наголосив, що весь цей інцидент насправді показав, що «вибір людей для депортацій не залежав ані від звинуваченого, ані від його підлеглих». На жаль, ніхто не згадав про те, що Даннекер інформував Айхмана, що Лаваль особисто запропонував включити у списки для депортацій дітей, молодших шістнадцяти років; це означало, що весь цей жахливий епізод був навіть не результатом «наказів згори», а угоди між Францією та Німеччиною на найвищому рівні. Влітку та восени 1942 р. в Аушвіц було депортовано 27 тис. євреїв без громадянства (18 тис. з Парижа та 9 тис. з вішистської Франції). Коли ж у Франції залишалося всього до 70 тис. євреїв 200

Депортації із Західної Європи – Франція, Бельгія, Голландія, Данія, Італія

без громадянства, німці припустилися своєї першої помилки. Впевнені в тому, що французи вже так звикли до депортацій євреїв, що не будуть заперечувати, вони зажадали дозволу включити до списків для депортацій і французьких євреїв – просто щоб прискорити адміністративні процедури. Відповідь була різко негативною; французи непохитно відмовилися передати німцям своїх євреїв. Гімлер, дізнавшись про цю ситуацію, – очевидно, не від Айхмана чи його підлеглих, а від одного з вищих керівників СС та поліції – одразу відступився і пообіцяв зберегти французьких євреїв. Але було вже запізно. Перші чутки про «переселення» досягли Франції, і хоча французькі антисеміти та неантисеміти не мали нічого проти переселення іноземних євреїв, навіть вони не хотіли ставати співучасниками масових убивств. Таким чином, тепер французи відмовилися зробити крок, який вони охоче обговорювали незадовго до цього, тобто скасувати громадянство євреїв, надане після 1927 р. (чи після 1933 р.), що зробило би ще 50 тис. євреїв об’єктом для депортацій. Вони також почали всіляко перешкоджати депортаціям євреїв без громадянства та інших іноземних євреїв аж до того, що нацистам довелося «відмовитись» від усіх амбіційних планів евакуації євреїв з Франції. Десятки тисяч осіб без громадянства переховувались, а ще тисячі – втікали до окупованої італійцями французької зони Лазурового берега, де євреї, незалежно від їхнього походження чи громадянства, почувалися в безпеці. До літа 1943 р., коли Німеччина була проголошена judenrein, а союзники щойно висадилися в Сіцилії, було депортовано не більше 52 тис. євреїв, менше ніж 21% від їхньої загальної чисельності, з яких не більше 6 тис. мали французьке громадянство. Для «особливого ставлення» не виокремлювали навіть військовополонених єврейського походження, які утримувалися в німецьких таборах для інтернованих французьких солдатів. У квітні 1944 р., за два місяці до висадки союзників у Франції, у країні все ще залишалося 250 тис. євреїв; усі вони пережили війну. Як виявилося, нацисти не мали ані людських ресурсів, ані волі залишатися «жорстокими», коли вони наражалися 201

Ханна Арендт

Банальність зла

на рішучий опір. Як побачимо далі, фактично навіть серед членів ґестапо та СС жорстокість уживалася з м’якістю. На зустрічі в Берліні у червні 1942 р. кількість осіб, визначена для негайної депортації з Бельгії та Нідерландів, була досить незначною, можливо, через високі норми для Франції. Найближчим часом передбачалося схопити та депортувати не більше 10 тис. євреїв із Бельгії та 15 тис. з Голландії. Пізніше норми були значно збільшені в обох випадках, мабуть, через ускладнення під час французької операції. Ситуація в БЕЛЬГІЇ була особливою з кількох причин. Цією країною керувала виключно німецька військова влада, а поліція, як вказував звіт бельгійського уряду, наданий судові, «не мала такого впливу на інші німецькі адміністративні служби, який вона мала в інших місцях». (Губернатор Бельгії, генерал Александр фон Фалькенгаузен, пізніше брав участь у змові проти Гітлера в липні 1944 р.) Місцеві колаборанти були впливовими лише у Фландрії; серед франкомовних валонців фашистський уряд, очолюваний Деґрелем, не мав великого впливу. Бельгійська поліція не співпрацювала з німцями, а бельгійським залізничникам не можна було навіть довірити самим відправляти потяги з депортованими. Їм вдавалося залишати вагони відкритими, або організовувалися засідки, щоб євреї могли втекти. Своєріднішим був також і склад місцевого єврейського населення. Перед початком війни в Бельгії нараховувалося близько 90 тис. євреїв, з яких близько 30 тис. були німецькими біженцями, а більше 50 тис. походили з інших європейських країн. Наприкінці 1940 р. з країни втекло майже 40 тис. євреїв, а серед тих 50 тис., які залишилися, щонайбільше 5 тис. народились у Бельгії. Більше того, серед тих, хто втік, були всі більш-менш важливі єврейські лідери, більшість з яких були іноземцями, а це означало, що Єврейська рада не мала серед місцевих євреїв жодного впливу. За такої «відсутності розуміння» звідусюди не дивно, що було депортовано дуже мало бельгійських євреїв. Проте євреїв без громадянства і тих, які отримали громадянство нещо202

Депортації із Західної Європи – Франція, Бельгія, Голландія, Данія, Італія

давно – євреїв чеського, польського, російського та німецького походження, багато з яких лише щойно прибули, – легко впізнавали, і їм було складно сховатись у невеликій і повністю індустріалізованій країні. До кінця 1942 р. в Аушвіц було відправлено 15 тис., а до осені 1944 р., коли союзники звільнили країну, загалом було вбито 25 тис. осіб. У Бельгії Айхман мав свого звичайного «радника», але той не особливо активно брав участь у цих операціях. За зростаючого тиску з боку Міністерства закордонних справ їх проводила військова адміністрація. Подібно до решти країн, депортації в ГОЛЛАНДІЇ почались із євреїв без громадянства, котрі майже повністю були біженцями з Німеччини, яких довоєнний голландський уряд офіційно проголосив «небажаними». Всього зі 140 тис. євреїв майже 35 тис. становили іноземці. На відміну від Бельгії, в Голландії було створено цивільну адміністрацію, а на відміну від Франції, ця країна не мала власного уряду, адже кабінет разом із королівською родиною втік у Лондон. У результаті маленька держава була повністю віддана на милість німцям та СС. Місцевим «радником» Айхмана був такий собі Віллі Цепф (нещодавно його зарештували в Німеччині, тоді як набагато «ефективніший» радник Айхмана у Франції, пан Даннекер, усе ще перебуває на волі), але він, очевидно, міг розповісти небагато й обмежувався інформуванням берлінського управління. Депортаціями та всім, що їх стосувалося, керував правник Ерих Раякович, колишній правовий радник Айхмана у Відні та Празі, якого прийняли в СС за рекомендацією Айхмана. У квітні 1941 р. Гайдрих відправив його в Голландію, а тому він підпорядковувався не РСГА в Берліні, а місцевому голові служби безпеки в Гаазі, докторові Вільгельму Гарстену, який, своєю чергою, перебував під командуванням вищого керівника СС та поліції оберґрупенфюрера Ганса Раутера та його асистента з єврейських справ Фердинанда аус дер Фюнтена. (Раутер та Фюнтен були засуджені на смерть голландським судом; першого стратили, а другого, начебто після особливого втручання з боку Аденавера, засудили на довічне позбавлення волі. Гарстен теж 203

Ханна Арендт

Банальність зла

постав перед судом в Голландії, був засуджений до дванадцяти років позбавлення волі і звільнений в 1957 р., після чого вступив на державну службу в земельному уряді Баварії. Голландська влада збирається відкрити справу проти Раяковича, що начебто проживає в Швейцарії або в Італії. Всі ці деталі стали відомі минулого року після публікації голландських документів та звіту Е. Якоба, голландського кореспондента швейцарської газети Basler Nationalzeitung.) Звинувачення в Єрусалимі стверджувало, що всі ці офіцери виконували накази Айхмана – частково тому, що воно з усіх сил намагалося перебільшити роль Айхмана, а частково тому, що воно справді заплуталось у лабіринті німецької бюрократії. Вище керівництво СС та поліції отримувало накази безпосередньо від Гімлера, а тому малоймовірно, що Раякович на цей момент усе ще діставав накази від Айхмана, особливо з огляду на те, що мало статись у Голландії. Вирок суду, не вдаючись у полеміку, спокійно виправив велику кількість помилок, зроблених стороною звинувачення – хоча, мабуть, не всі – і показав постійну боротьбу за владу між РСГА, вищими керівниками СС і поліції та іншими управліннями – «вперті, постійні, безкінечні переговори», як характеризував її Айхман. Ситуація в Голландії особливо засмучувала, бо сам Гімлер найбільше послаблював Айхманові позиції, не кажучи вже про те, що завзяття обох резидентів створювало йому великі проблеми в упорядкуванні розкладу підлеглих йому потягів і загалом перетворювало «координаційний центр» у Берліні на посміховисько. Тому від самого початку замість 15 тис. євреїв було депортовано 20 тис., а в 1943 р. підлеглий Айхмана, пан Цепф, набагато нижчий і за званням, і за посадою від оточуючих, був майже вимушений прискорити депортації. Конфлікти за юрисдикцію постійно переслідуватимуть Айхмана, і він марно пояснював кожному, хто намагався його слухати, що «це суперечить наказам райхсфюрера СС [тобто Гімлера], і було б нелогічно, якби на цій стадії єврейською проблемою опікувався інший відділ». Остання сутичка в Голландії сталася в 1944 р., і цього разу навіть Кальтенбруннер намагався 204

Депортації із Західної Європи – Франція, Бельгія, Голландія, Данія, Італія

втрутитися заради збереження порозуміння. В Голландії не чіпали євреїв-сефардів іспанського походження, хоча євреїв-сефардів із Салонік відправляли в Аушвіц. Вирок суду припустився помилки, коли дійшов висновку, що РСГА «взяло гору в цій суперечці»: лише Богу відомо, чому близько 370 сефардських євреїв лишились у безпеці в Амстердамі. Причина, чому в Голландії Гімлер прагнув діяти через вище керівництво СС та поліції, була простою. Ці люди добре знали країну, а проблема голландського населення в жодному разі не була простою. Голландія була єдиною країною Європи, де студенти страйкували після звільнень єврейських професорів, а у відповідь на першу депортацію євреїв до німецьких концтаборів країною прокотилася ціла хвиля страйків, хоча та депортація, на відміну від депортацій у табори смерті, була лише каральним заходом, здійсненим задовго до того, як до Голландії дійшло Остаточне Розв’язання. (Німці, як вказує де Йонґ, засвоїли цей урок. Відтепер «переслідування проходили не за допомогою палиць нацистських штурмовиків […], а через декрети, видані у Verordeningenblad […], які Joodsche Weekblad змушене було передруковувати». Поліцейські рейди на вулицях припинились, а населення перестало страйкувати.) Втім, широко розповсюджене несприйняття антиєврейських заходів та відносний імунітет голландського населення до антисемітизму нівелювалися двома факторами, які зрештою виявилися фатальними для євреїв. Поперше, в Голландії існував потужний нацистський рух, учасникам якого можна було довірити виконання таких поліцейських заходів, як облави на євреїв, пошуки їхніх сховків тощо; по-друге, серед місцевих євреїв існувала надзвичайно сильна тенденція відмежовуватися від новоприбулих, що, мабуть, пояснює різко недружнє ставлення голландського уряду до біженців з Німеччини, і те, що антисемітизм у Голландії, як і у Франції, зосереджував увагу на іноземних євреях. Це дуже полегшило нацистам формування єврейської ради, Joodsche Raad, яка довший час була переконана, що жертвами депортацій стануть лише німецькі та інші 205

Ханна Арендт

Банальність зла

іноземні євреї. Це також дозволило СС сподіватися на допомогу не лише голландських, а й єврейських поліцейських загонів. Усе це і призвело до катастрофи, що не мала аналогій у будь-якій іншій західній країні; її можна порівняти хіба що з убивствами польських євреїв, які перебували в радикально інших та від самого початку повністю безнадійних обставинах. Хоча, на відміну від Польщі, ставлення звичайних голландців дозволило сховатися великій кількості євреїв, загалом від 20 до 25 тис., це дуже значна цифра для такої маленької країни, надзвичайно багато євреїв, принаймні половина з тих, хто переховувався, зрештою були викриті, без сумніву, за допомогою професійних та випадкових інформаторів. До липня 1944 р. було депортовано 113 тис. євреїв, більшість із них до Собібора, табору біля Любліна в Польщі на р. Буг, де ніколи не відбирали придатних до роботи працівників. Три чверті всіх євреїв, що мешкали в Голландії, було вбито; майже дві третини з них були місцевими євреями. Останні потяги з ними відправилися звідти восени 1944 р., коли союзні патрулі вже були на кордонах Голландії. З 10 тис. євреїв, що вижили у сховках, близько 75% були іноземцями – відсоток, що свідчить про небажання голландських євреїв сприймати реальність. Під час Ванзейської конференції Мартин Лютер з Міністерства закордонних справ попередив про можливі ускладнення у скандинавських країнах, особливо в Норвегії та Данії. (Швеція ніколи не була окупована, а Фінляндія, хоч і перебувала на боці Держав осі під час війни, залишалась єдиною країною, в якій нацисти навіть не намагалися порушити єврейське питання. Цим дивним винятком Фінляндія з її близько 2 тис. євреїв могла завдячувати високій оцінці Гітлером фінів, яким він, можливо, не хотів погрожувати та піддавати принизливому шантажу.) Якщо Лютер пропонував на деякий час відкласти евакуацію зі Скандинавії, перш за все це стосувалося Данії. Остання зберегла свій незалежний уряд і до осені 1943 р. вважалася нейтральною, хоча, як і Норвегія, була завойована вермахтом ще у квітні 1940 р. У Данії 206

Депортації із Західної Європи – Франція, Бельгія, Голландія, Данія, Італія

не існувало вартого згадки фашистського чи нацистського руху, а тому не було і колаборантів. З іншого боку, в НОРВЕГІЇ німці змогли знайти собі послідовників. Саме іменем Відкуна Квіслінґа, лідера пронацистської та антисемітської норвезької партії, назване явище, відоме пізніше як «квіслінзький уряд». Велика частина з-поміж 1700 норвезьких євреїв не мали громадянства, а були біженцями з Німеччини. Їх схопили та інтернували протягом кількох блискавичних операцій у жовтні та листопаді 1942 р. Але коли управління Айхмана наказало депортувати їх в Аушвіц, кілька Квіслінґових міністрів подали у відставку. Це не мало здивувати пана Лютера та Міністерство закордонних справ, проте набагато серйознішим і, звісно, абсолютно неочікуваним було те, що Швеція одразу запропонувала свій прихисток, а часом і шведське громадянство всім переслідуваним. Ернст фон Вайцзекер, державний секретар Міністерства закордонних справ, який отримав цю пропозицію, відмовився обговорити її, хоча в будь-якому разі вона відіграла свою роль. Нелегально вибратись із країни було досить легко, натомість майже неможливо було прибути до місця міграції без дозволу й обхитрувати імміграційну службу. Таким чином, близько 900 особам, трохи більше, ніж половині маленької норвезької єврейської громади, вдалося перебратися до Швеції. У ДАНІЇ ж німці переконалися, наскільки обґрунтованими були очікування Міністерства закордонних справ. Історія данських євреїв – це sui generis35, а поведінка данців та їхнього уряду була унікальною серед усіх країн Європи: окупованих, союзників Держав осі, нейтральних, або справді незалежних. Цю історію хочеться рекомендувати для обов’язкового читання з політології всім студентам, котрі прагнуть дізнатися щось про величезний потенціал, який міститься в ненасильницьких діях та опорі противнику, що володіє набагато переважаючими засобами примусу. Так, багатьом іншим країнам Європи бракувало належного «розуміння єврейського питання», а більшість із них справді були проти «радикального» та «остаточного» розв’язання. Подібно 35

Sui generis (лат.) – унікальний випадок, єдиний у своєму роді.

207

Ханна Арендт

Банальність зла

до Данії, Швеція, Італія та Болгарія виявилися майже вільними від антисемітизму, але серед них усіх, що перебували у німецькій сфері впливу, лише данці наважилися відверто висловитися щодо цього на адресу своїх німецьких зверхників. Італія та Болгарія саботували німецькі накази та вели складну гру обману та хитрощів, рятуючи своїх євреїв за допомогою виняткової винахідливості, але вони ніколи не заперечували цю політику як таку. Це кардинально відрізнялося від того, що зробили данці. Коли німці досить обережно звернулись до них щодо запровадження жовтої зірки, їм просто відповіли, що першим начепить її король, а данські урядовці виразно дали зрозуміти, що будь-які антиєврейські заходи призведуть до їхньої негайної відставки. Вирішальним у всій цій справі стало те, що німцям не вдалося провести вкрай важливу межу між місцевими данцями єврейського походження, загальна кількість яких складала майже 6400, і 1400 німецькими біженцями, які знайшли притулок у цій країні перед війною і були проголошені німецьким урядом особами без громадянства. Ця відмова, мабуть, неймовірно здивувала німців, настільки «нелогічним» їм здавалося, щоб уряд захищав людей, яким він категорично відмовив у праві на громадянство і навіть у дозволі на працю. (У правовому плані довоєнна ситуація з біженцями в Данії не відрізнялася від аналогічної у Франції, за винятком того, що рівень корупції державних службовців Третьої Республіки дозволив деяким із біженців отримати документи про громадянство за допомогою хабарів чи «зв’язків», а більшість із них могли працювати нелегально, без дозволу. Але Данія, як і Швейцарія, не була країною pour se débrouiller36.) Данці пояснили німецьким урядовцям, що оскільки бездержавні біженці вже не були німецькими громадянами, нацисти не могли вимагати їхньої видачі без згоди Данії. Це був один із небагатьох випадків, коли відсутність громадянства виявилася перевагою, хоча, звичайно, не відсутність громадянства per se37 врятувала євреїв, а, навпаки, той факт, 36

Pour se débrouiller (фр.) – тут: [країна,] що вдається до хитрощів.

Per se (лат.) – як така, сама по собі.

208

Депортації із Західної Європи – Франція, Бельгія, Голландія, Данія, Італія

що данський уряд вирішив захистити їх. Таким чином, жоден із підготовчих заходів, таких важливих для механізму вбивства, тут не міг бути задіяний, а тому всі операції були відкладені до осені 1943 р. Наступні події справді приголомшили; на відміну від інших європейських країн, усе тут пішло шкереберть. У серпні 1943 р., після того, як захлинувся німецький наступ в СРСР, Африканський корпус капітулював у Тунісі, а союзники захопили Італію, шведський уряд скасував свою угоду з Німеччиною 1940 р., що надавала німецьким військам право транзиту через цю країну. Слідом за цим данські робітники вирішили, що можуть трохи прискорити події: на данських верфях вибухнули повстання, коли портові робітники відмовились ремонтувати німецькі кораблі і почали страйкувати. Німецький військовий комендант оголосив надзвичайний стан і запровадив смертну кару, а Гімлер вирішив, що настав зручний момент, щоб розібратися з єврейським питанням, «розв’язання» якого вже давно затримувалося. Проте він не взяв до уваги те, що – цілком незалежно від данського опору – німецькі урядовці, які перебували у цій країні протягом багатьох років, змінилися. Так, військовий комендант, генерал фон Ганнекен, відмовився надати солдатів повноважному представникові Райху, доктору Вернеру Бесту; за свідченнями Беста в Нюрнберзі, особливі загони СС (айнзацкоманди), задіяні в Данії, дуже часто виступали проти «заходів, які їм наказували центральні органи». Навіть сам Бест, досвідчений ґестапівець і колишній правовий радник Гайдриха, автор відомої тоді книги про поліцію, який працював на військову владу Парижа, цілковито задовольняючи своє керівництво, втратив довіру, хоча сумнівно, що в Берліні коли-небудь дізналися про масштаби його ненадійності. Так чи так, від самого початку було зрозуміло, що справи йдуть не кращим чином, і Айхманове управління відправило до Данії одного зі своїх найкращих співробітників – Рольфа Ґюнтера, якого ніхто ніколи не запідозрив би у відсутності необхідної «безжальної жорстокості». Ґюнтерові не вдалося переко209

Ханна Арендт

Банальність зла

нати своїх колег у Копенгаґені, і тепер навіть фон Ганнекен відмовився видати декрет, що зобов’язував усіх євреїв працювати. Бест вирушив у Берлін, де його запевнили, що всіх євреїв з Данії відправлять в Терезієнштадт, незалежно від їхньої категорії – це була дуже важлива поступка з точки зору нацистів. Для проведення облави на євреїв та їхнього негайного перевезення до табору обрали ніч на 1 жовтня – кораблі вже чекали в порту; а оскільки ані на данців, ані на євреїв, ані на німецькі війська, розквартировані в Данії, не можна було покластися, з Німеччини прибули поліцейські загони, які мали провести цю операцію. В останню мить Бест попередив їх, що вриватись у будинки заборонено, тому що це може призвести до втручання данської поліції, а з данцями вони не могли воювати. Тому німецька поліція схопила лише тих євреїв, які самі відчинили їм двері: таких виявилося рівно 477 осіб із загалом понад 7800. За кілька днів до фатального дня німецький аташе з перевезення, Ґеорґ Дуквіц, якого, ймовірно, підкупив сам Бест, виказав увесь план данським урядовцям, які, своєю чергою, невідкладно попередили голів єврейської громади. На відміну від єврейських лідерів у інших країнах, ті відкрито повідомили цю новину в синагогах під час новорічних служб. Євреї мали достатньо часу, щоб залишити свої будинки і сховатися, що в Данії було дуже легко, бо, як ішлося у вироку, їх готові були прийняти «всі данці, від короля до пересічних обивателів». Вони могли би лишатись у сховках до кінця війни, якби данцям не пощастило із шведським сусідством. Здавалося слушним переправити євреїв до Швеції, що й було зроблено за допомогою данського риболовецького флоту. Вартість переправи людей незаможних – майже сто доларів за особу – сплатили переважно багаті данці. Це було, мабуть, найбільш вражаючим вчинком, адже саме в цей час самі євреї платили за власну депортацію, а багатші серед них віддавали цілі статки за дозволи на виїзд (у Голландії, Словаччині, а пізніше і в Угорщині), підкуповуючи місцеву владу або «законно» домовляючись з есесівцями, що брали лише твер210

Депортації із Західної Європи – Франція, Бельгія, Голландія, Данія, Італія

ду валюту та продавали дозволи на виїзд, наприклад, з Голландії, за 5–10 тис. доларів за людину. Навіть там, де євреїв зустрічали зі щирою симпатією та бажанням допомогти, вони самі мали платити за це, а для вбогих шанси на порятунок були нульовими. Для переправи всіх євреїв через 5 чи 15 км, що відділяють Данію від Швеції, знадобилася більша частина жовтня. Шведи прийняли 5919 біженців, з яких принаймні 1 тис. були німецького походження, 1310 були напівєвреями, а 686 були неєвреями, одруженими з євреями. (Здається, майже половина данських євреїв залишилась у Данії і пережила війну у сховках.) Немісцевим євреям велося краще, ніж будь-коли до цього; всі вони отримали дозволи на працю. Кількасот євреїв, яких німецька поліція змогла заарештувати, було відправлено до Терезієнштадта. Це були літні чи бідні люди, які або вчасно не почули новин, або не зрозуміли їхнього значення. В ґетто вони мали більше прав, ніж будьяка інша група, через безперестанні «клопотання» за них з боку данських інституцій та приватних осіб. З них загинуло 48 людей, не надто велика кількість з огляду на їхній середній вік. Коли ж усе скінчилось, Айхман схилився до думки, що «з різних причин акція проти євреїв у Данії зазнала поразки», тоді як старанний доктор Бест проголосив, що «метою операції було не спіймати велику кількість євреїв, а очистити Данію від них; тепер цієї мети було досягнуто». Політично та психологічно найцікавішим аспектом цієї справи здається роль німецької влади в Данії та її очевидний саботаж наказів з Берліна. Це єдиний відомий нам випадок, коли нацисти зіткнулися з відкритим місцевим опором, у результаті чого вони, здається, змінили свої погляди. Очевидно, надалі вони самі перестали вважати вбивство цілого народу за самозрозумілу річ. Нацисти постали перед опором, що випливав з ідейних засад, а їхня «жорстокість» розтанула, як сніг на сонці; вони навіть змогли проявити деякі кволі ознаки справжнього героїзму. Те, що ідеал «жорстокості», за винятком, мабуть, кількох напівбожевільних виродків, був лише міфом самообману, що прихо211

Ханна Арендт

Банальність зла

вував безжальне прагнення конформізму за будь-яку ціну, стало зрозуміло під час Нюрнберзького процесу, коли підсудні звинувачували та зраджували один одного, намагаючись переконати світ, що вони «завжди були проти», або стверджуючи, як зробить це пізніше й Айхман, ніби їхніми найкращими рисами «зловживало» їхнє керівництво. (В Єрусалимі Айхман звинуватив «тих при владі» у зловживанні його «покорою». «Підданим доброго уряду щастить, підданим поганого уряду – ні. Мені не поталанило».) Обставини змінились, і хоча більшість із підсудних мали знати, що вони приречені, жоден із них не наважився захищати нацистську ідеологію. В Нюрнберзі Вернер Бест стверджував, що він грав складну подвійну роль і що саме завдяки йому данська влада була попереджена про неминучу катастрофу; всупереч цьому, документальні докази довели, що саме він особисто пропонував данську операцію в Берліні, проте Бест пояснив, що це була частина гри. Його видали в Данію і там засудили на смерть, але Бест успішно оскаржив свій вирок; через «нові докази» вирок зменшили до п’яти років ув’язнення, а невдовзі після цього його звільнили. Мабуть, він зміг довести данському судові, що справді робив усе можливе. ІТАЛІЯ була єдиним в Європі союзником Німеччини, до якої німці ставились як до рівної та поважали як суверенну незалежну державу. Цей союз, очевидно, базувався на найвищому спільному інтересі, що пов’язував дві схожі, якщо не ідентичні, нові форми правління. Правда також, що свого часу Муссоліні дуже шанували серед німецьких нацистів. Але з початком війни, коли Італія після певних вагань приєдналася до німецьких починань, усе це відійшло в минуле. Нацисти дуже добре знали, що вони мали більше спільного зі сталінською версією комунізму, ніж з італійським фашизмом, а Муссоліні, зі свого боку, не був ані достатньо впевненим у Німеччині, ані особливо захопленим Гітлером. Усе це, втім, належало до таємниць вищих кіл, особливо в Німеччині, а глибокі і засадничі відмінності між тоталітарною та фашист212

Депортації із Західної Європи – Франція, Бельгія, Голландія, Данія, Італія

ською формами уряду ніколи повністю так і не були усвідомлені у світі. Ні в чому іншому вони не проявилися так виразно, як у ставленні до єврейського питання. До перевороту П’єтро Бадоліо влітку 1943 р. та німецької окупації Рима і північної Італії Айхману та його підлеглим не дозволяли діяти в цій країні. Проте вони вже мали справу з італійським способом нічого не вирішувати в окупованих ними частинах Франції, Греції та Югославії, адже переслідувані євреї і надалі тікали в ці зони, де вони могли бути впевненими в тимчасовому прихистку. На рівнях набагато вищих за Айхмана італійське саботування Остаточного Розв’язання мало велике значення, переважно через вплив Муссоліні на інші фашистські уряди в Європі – на Петена у Франції, Горті в Угорщині, Антонеску в Румунії і навіть на Франко в Іспанії. Якщо Італія могла дозволити собі не вбивати євреїв, німецькі сателіти могли спробувати чинити так само. Тому Дьоме Стояї, угорський прем’єр-міністр, нав’язаний німцями Горті, завжди, коли мова заходила про антиєврейські заходи, хотів знати, чи ті самі вимоги стосувались Італії. Начальник Айхмана, ґрупенфюрер Мюллер, написав з цього питання великого листа в Міністерство закордонних справ, указуючи на все це, але панове з міністерства мало чим могли зарадити цьому, тому що завжди натрапляли на той самий прихований і завуальований опір, ті самі обіцянки і те саме невиконання їх. Саботаж італійців обурював ще більше, адже він відбувався відкрито і майже глузливо. Обіцянки давав сам Муссоліні чи інші високопосадові урядовці, і якщо його генерали не виконували їх, Муссоліні вибачався за них, виправдовуючись їхнім «різним інтелектуальним походженням». Лише інколи нацисти наштовхувалися на пряму відмову, як-от коли генерал Роатта повідомив, що передавати євреїв з окупованої італійцями території Югославії відповідним німецьким представникам «суперечить духу італійської армії». Усе могло бути значно гірше, коли італійці, здавалося, виконували свої обіцянки. Так, наприклад, сталося після висадки союзників у французькій Північній Африці, коли вся Франція 213

Ханна Арендт

Банальність зла

була окупована німцями, окрім італійської зони на півдні, де знайшли прихисток близько 50 тис. євреїв. За відчутного німецького тиску було створено італійський Комісаріат з єврейських справ, єдиною функцією якого стало реєструвати всіх євреїв у цій області та усувати їх із середземноморського узбережжя. В результаті 22 тис. євреїв справді було затримано та вивезено до внутрішньої частини італійської зони, після чого, за Райтлінґером, «тисяча найбідніших євреїв жили в найкращих готелях Ізере та Савої». Після цього Айхман відправив одного зі своїх найжорстокіших людей, Алоїза Бруннера, в Ніццу та Марсель, але на час його приїзду французька поліція встигла знищити списки всіх зареєстрованих євреїв. Восени 1943 р., коли Італія оголосила війну Німеччині, вермахт нарешті зміг увійти в Ніццу, і Айхман особисто поспішив на Лазуровий берег. Там йому повідомили – а він повірив – що від 10 до 15 тис. євреїв переховувались у Монако (цьому крихітному князівстві, з лише 25 тис. населення, територія якого, як відзначив New York Times Magazine, «може затишно уміститися посеред Центрального парку Нью-Йорка»), що змусило РСГА провести спеціальну розвідувальну операцію. Ця історія здається типовим італійським жартом. У будь-якому разі, євреїв там уже не було; вони втекли до самої Італії, а ті, які все ще ховались у навколишніх горах, попрямували до Швейцарії чи Іспанії. Те саме сталося, коли італійська армія мала залишити свою зону в Югославії; євреї відступили разом з нею і знайшли притулок у Фіуме. Елемент фарсу завжди проявлявся навіть у найсерйозніших спробах Італії підлаштуватися під свого могутнього друга та союзника. Коли Муссоліні під тиском німців наприкінці 1930-х рр. запровадив антиєврейське законодавство, він визначив випробувані винятки – ветерани війни, євреї з високими нагородами тощо – і додав до них ще одну категорію, а саме, колишніх членів фашистської партії, разом з їхніми батьками й дідами, дружинами, дітьми та онуками. Мені невідома жодна статистика, що стосувалася цієї справи, але зрештою більшість італійських 214

Депортації із Західної Європи – Франція, Бельгія, Голландія, Данія, Італія

євреїв стали «винятками». Навряд чи якась єврейська родина не мала бодай одного члена фашистської партії, бо все це відбулося тоді, коли євреї, як і інші італійці, майже протягом двадцяти років інтегрувались у фашистський рух, адже зробити кар’єру на державній службі могли лише фашисти. Ті ж кілька євреїв, які відкидали фашизм із принципу, переважно соціалісти та комуністи, вже залишили країну. Здавалося, навіть переконані італійські антисеміти не могли сприйняти цю справу серйозно: секретар Роберто Фариначчі, голови італійського антисемітського руху, був євреєм. Так, схожі речі траплялись і в Німеччині; в нас немає причин не вірити спогадам Айхмана, що євреї траплялися навіть серед звичайних есесівців, хоча єврейське походження таких людей, як Гайдрих, Мільх та інших, трималося в цілковитій таємниці, було відоме лише жменьці осіб, тоді як в Італії ці речі робилися відкрито і безкарно. Розгадка цього, звичайно, полягала в тому, що Італія насправді була однією з кількох країн Європи, де всі антиєврейські заходи були, безперечно, непопулярними, адже, за словами Чіано, вони «порушували проблему, якої насправді не існувало». Асиміляція, це надміру вживане слово, була в Італії реальністю; історія її єврейської громади з не більше ніж 50 тис. місцевих євреїв сягала століть далеко вглиб, часів Римської імперії. Для них асиміляція була не ідеологією, в яку треба було вірити, як в усіх німецькомовних країнах, чи міфом та очевидним самообманом, як це, вочевидь, було у Франції. Італійські фашисти, щоб не пасти задніх у «безжальній жорстокості», намагалися звільнити країну від іноземних та бездержавних євреїв до початку війни. Їм це так ніколи і не вдалося через загальне небажання дрібних італійських урядовців бути «жорстокими». Це ставало питанням життя і смерті, вони відмовлялися покинути напризволяще цю частину свого єврейського населення під приводом збереження власного суверенітету; натомість вони відправляли їх в італійські табори, де ті перебували у відносній безпеці до німецької окупації Італії. Цю поведінку навряд чи можна пояснити самими лише 215

Ханна Арендт

Банальність зла

об’єктивними обставинами – відсутністю «єврейського питання» – бо ці іноземці, звісно, створювали проблему в Італії, як це було в кожній європейській національній державі, що базувалася на етнічній та культурній однорідності свого населення. Те, що в Данії було проявом справжньої політичної свідомості, вродженого розуміння вимог та відповідальності суспільства та незалежності («для данців […] єврейське питання було політичною, а не гуманітарною проблемою» /Лені Ягіл/), в Італії було результатом майже автоматичної загальної людяності цивілізованого народу з давньою історією. Понад те, італійська людяність витримала випробування терором, що випав на їхню долю під час останніх півтора року війни. У грудні 1943 р. німецьке Міністерство закордонних справ надіслало формальний запит про допомогу до Айхманового керівника Мюллера: «З огляду на відсутність завзяття, виказаного протягом останніх місяців італійськими урядовцями у виконанні антиєврейських заходів, рекомендованих Дуче, ми, Міністерство закордонних справ, вважаємо за нагальне і необхідне, щоб за виконанням цих заходів наглядали німецькі урядовці». Після цього в Італію були відправлені відомі вбивці євреїв із Польщі, як-от Одило Ґлобочник з табору смерті під Любліном; навіть військову адміністрацію очолив не військовий, а колишній губернатор польської Галичини, ґрупенфюрер Отто Вехтер. Це поклало край розіграшам. Управління Айхмана надіслало своїм підрозділам циркуляр, за яким «євреї італійського громадянства» відтепер підлягали «необхідним заходам», і перший удар випав на долю 8 тис. римських євреїв, яких мала заарештувати німецька поліція, оскільки на італійську не можна було покластись. Євреїв вчасно попередили (часто це робили старі фашисти), і 7 тис. із них врятувалися. Німці відступили, як завжди, коли вони зустрічались із опором, і погодилися, що італійські євреї, навіть якщо вони не належали до виняткових категорій, не повинні підлягати депортаціям, а лише мали бути зібрані в італійських таборах; таке «розв’язання» мусило бути достатньо «остаточним» для Італії. 216

Депортації із Західної Європи – Франція, Бельгія, Голландія, Данія, Італія

Близько 35 тис. євреїв були затримані в Північній Італії і зібрані в концтаборах біля австрійського кордону. Навесні 1944 р., коли Червона армія окупувала Румунію, а союзники мали увійти до Рима, німці порушили свою обіцянку і почали відправляти євреїв з Італії в Аушвіц; з майже 7,5 тис. повернулися не більше 600. І все ж це було значно менше 10% всіх євреїв, які тоді проживали в Італії.

217

XV: Вирок, апеляція і страта

Останні місяці війни Айхман байдикував у Берліні, нічим не займався і був відрізаний від інших керівників РСГА, які щодня обідали разом у будинку, де містився його відділ, але жодного разу не запросили його приєднатися. Він займався лише зведенням своїх захисних споруд, щоб бути готовим до «останньої битви» за Берлін, і як свій останній офіційний обов’язок час від часу відвідував Терезієнштадт, показуючи його делегатам Червоного Хреста. Саме їм він виговорив душу про Гімлерову нову «людську лінію» щодо євреїв, яка включала відкрите зобов’язання «наступного разу» створити концтабори за «англійським взірцем». У квітні 1945 р. відбулась остання з небагатьох розмов Айхмана з Гімлером, який наказав йому відібрати «в Терезієнштадті від сотні до двох видатних євреїв», перевезти їх до Австрії та влаштувати в готелях, щоб Гімлер міг використати їх як «заручників» під час своїх подальших переговорів з Айзенгавером. Абсурдність цього завдання не особливо вплинула на Айхмана; він вирушив «із сумом у серці, бо мені довелося залишити мої захисні споруди», але так і не дістався Терезієнштадта, тому що всі шляхи вже були блоковані радянськими військами, що наступали. Натомість він опинився в Австрії, в Альтаусзеє; місці, де знайшов собі притулок Кальтенбруннер. Останній жодним чином не цікавився «видатними євреями» Гімлера і доручив Айхману організувати загін для партизанської боротьби в австрійських горах. Айхман відповів на це з неприхованим ентузіазмом: «Це знову було щось варте, завдання, якому я зрадів». Але щойно він зібрав кількасот більш-менш непридатних людей, більшість із яких ніколи не бачили гвинтівки, і здобув арсенал покинутої зброї всіх видів, він 275

Ханна Арендт

Банальність зла

отримав останній наказ Гімлера: «Не відкривати вогонь проти англійців та американців!» Це був кінець. Він відправив своїх людей додому і передав скриньку з паперовими грошима і золотими монетами своєму довіреному правовому радникові Гюнше: «Бо, сказав я собі, це людина з державної служби, він належним чином розпорядиться цими коштами і занотує усі свої витрати […], я все ще вірив, що одного дня доведеться за них звітувати». Цими словами Айхман був змушений завершити автобіографію, яку він спонтанно розповів слідчому. Її написання тривало кілька днів, і вона зайняла лише 315 із 3564 сторінок розшифровки запису. Він хотів би продовжити свою розповідь і, вочевидь, оповів решту історії слідчому, але судова влада з різних причин вирішила не брати до уваги жодних свідчень, що стосувалися періоду по закінченні війни. Проте після свідчень у Нюрнберзі і, що важливіше, після широко обговорюваної нерозсудливості з боку колишнього ізраїльського державного службовця Моше Перлмана, книга якого «Арешт Адольфа Айхмана» вийшла в Лондоні за чотири тижні до відкриття суду, ми можемо завершити цю історію; розповідь пана Перлмана, зрозуміло, базувалася на матеріалах Бюро О6, поліційного управління, що займалося підготовкою до суду. (Власна версія пана Перлмана, за якою він пішов на пенсію з урядової служби за три тижні до викрадення Айхмана і написав свою книгу як «приватна особа», не дуже переконлива, тому що ізраїльська поліція мусила знати про заплановане викрадення Айхмана за кілька тижнів до його виходу на пенсію.) Ця книга викликала деяке сум’яття в Ізраїлі не лише тому, що пан Перлман міг передчасно оприлюднити інформацію про важливі документи слідства, а також заявив, що судова влада вже склала свою думку про недовіру свідченням Айхмана, а й тому, що справжня розповідь про затримання Айхмана в БуеносАйресі була, звичайно, останнім, що вони хотіли би видати. Історія пана Перлмана була не такою захопливою, ніж різноманітні чутки, на яких базувалися попередні розповіді. Айхман ніколи не був на Близькому чи Середньому Сході, він не мав 276

Вирок, апеляція і страта

жодних зв’язків із будь-якою арабською країною, ніколи не повертався в Німеччину з Аргентини, не був у будь-якій іншій латиноамериканській країні і не відігравав жодної ролі в повоєнній нацистській діяльності чи організаціях. Наприкінці війни він намагався ще раз поговорити із Кальтенбруннером, який усе ще залишався в Альтаусзеє і грав у солітер, але його колишній шеф не мав настрою приймати його, бо «не бачив більше жодних шансів для цього чоловіка». (Власні шанси Кальтенбруннера також були невеликими, його повісили в Нюрнберзі.) Майже негайно після цього Айхмана спіймали американські солдати і помістили в табір для есесівців, де численні допити не змогли встановити його особу, хоча його знали деякі колеги-в’язні. Айхман був обережним і не писав своїй родині, дозволивши їм повірити, що він помер; дружина намагалась отримати довідку про його смерть, але їй відмовили, коли з’ясували, що єдиним «свідком» смерті її чоловіка був його брат. Вона лишилася без копійки, але Айхманова родина з Лінца підтримала її з трьома дітьми. У листопаді 1945 р. в Нюрнберзі почався суд над головними воєнними злочинцями, під час якого ім’я Айхмана почали згадувати з регулярністю, що мала занепокоїти. Коли в січні 1946 р. звинувачення викликало як свідка Вісліцені, а той дав свої обтяжливі покази, Айхман вирішив, що йому краще зникнути. За допомогою в’язнів він утік із табору і відправився до Люнебурзької пустки, місцевості за 80 км від Гамбурга, де брат одного з його товаришів-в’язнів узяв його на роботу лісорубом. Під іменем Отто Генінґера він залишався там наступні чотири роки і, напевно, знудився до смерті. На початку 1950 р. йому вдалося встановити контакти із ODESSA, підпільною організацією ветеранів СС, і у травні того ж року його переправили через Австрію до Італії, де один францисканець, який достеменно знав, хто перед ним, дістав йому паспорт біженця на ім’я Рихарда Клемента і переправив його в Буенос-Айрес. Туди він прибув у середині липня і без жодних проблем отримав посвідчення особи та дозвіл на працю як Рикардо Клемент, католик, 277

Ханна Арендт

Банальність зла

неодружений, особа без громадянства 37 років – на сім років молодший від його справжнього віку. Він залишався обережним, але тепер написав своїй дружині власною рукою, що «дядько її дітей» був живий. Він працював на різних випадкових роботах – комівояжером, на пральні і на кролячій фермі – всі ці роботи були низькооплачувані, а влітку 1952 р. до нього приєдналися дружина та діти. (Пані Айхман отримала німецький паспорт у Цюриху, хоча на той час вона постійно проживала в Австрії під своїм справжнім іменем, як «розлучена» з таким собі Айхманом. Як це їй вдалося, лишилося таємницею, а справа з її заявою зникла з німецького консульства в Цюриху.) Після її прибуття в Аргентину Айхман отримав свою першу стабільну роботу, на заводі «Мерседес-Бенц» у Суаресі, передмісті Буенос-Айреса; спочатку механіком, а пізніше – старшим робітником, і після народження четвертого сина він переодружився зі своєю дружиною, тепер під прізвищем Клемента. Їхнє немовля було зареєстроване як Рикардо Франциско (напевно, на честь італійського священика) Клемент Айхман і, хоча це здається малоймовірним, це був один із багатьох доказів про особу Айхмана, які він розгубив протягом останніх років. З іншого боку, здається правдоподібним, що Айхман сказав своїм дітям, що він – брат Адольфа Айхмана, хоча діти, добре знайомі зі своїми бабусею, дідусем та дядьками в Лінці, мусили бути досить неолугими, щоб повірити в це; принаймні, найстарший син, який востаннє бачив батька у дев’ять років, мав би упізнати його сімома роками по тому в Аргентині. Більше того, пані Айхман так ніколи і не змінила своє аргентинське посвідчення особи («Вероніки Лібль де Айхман»), і в 1959 р., коли померла Айхманова мачуха, і роком пізніше, коли помер його батько, газетні оголошення в Лінці згадували ім’я пані Айхман серед живих, що суперечило всім історіям про розлучення та переодруження. На початку 1960 р., за кілька місяців до арешту, Айхман та його старші сини закінчили будувати примітивний цегляний будинок в одному з бідних передмість Буенос-Айреса – без електрики і водогону, – де й оселилась 278

Вирок, апеляція і страта

їхня родина. Мабуть, вони були дуже бідними, а життя Айхмана мусило нагадувати кошмар, який не могли компенсувати навіть його діти, бо вони не виказували «жодного інтересу до здобуття освіти і не намагалися розвинути навіть свої так звані таланти». Єдиною розрадою Айхмана були нескінченні розмови з членами великої нацистської колонії, яким він з готовністю відкрив свою особу. В 1955 р. це нарешті привело до інтерв’ю з голландським журналістом Віллемом Сассеном, колишнім учасником Ваффен-СС, який під час війни обміняв своє голландське громадянство на німецький паспорт і пізніше був засуджений у Бельгії на смерть in absentia43 як воєнний злочинець. Для цього інтерв’ю, записаного на плівку, а пізніше відчутно прикрашеного Сассеном після розшифровки, Айхман підготував детальні нотатки; ці записи, зроблені ним власноруч, були знайдені і визнані доказом під час суду, хоча саме інтерв’ю – ні. Сассенова версія з’явилась у скороченому вигляді спочатку в німецькому ілюстрованому часописі Der Stern у липні 1960 р., а згодом, у листопаді та грудні, у вигляді серії статей у Life. З іншого боку, Сассен, зрозуміло, зі згоди Айхмана, пропонував цю історію ще за чотири роки до цього кореспондентові Time та Life у БуеносАйресі; навіть якщо це правда, що Айхманове ім’я було випущене, зміст матеріалу не міг залишити жодного сумніву щодо справжнього джерела цієї інформації. Правда полягає в тому, що Айхман зробив багато спроб позбутися своєї анонімності, а тому досить дивно, що ізраїльським спецслужбам знадобилося кілька років – до серпня 1959 р. – щоб дізнатися, що Адольф Айхман живе в Аргентині під іменем Рикардо Клемента. Ізраїль ніколи не оприлюднив джерела своєї інформації, і сьогодні принаймні півдесятка осіб стверджують, що саме вони знайшли Айхмана, тоді як «добре поінформовані кола» в Європі наполягають, що цю інформацію надав КДБ. Хай там як, загадка полягає не в тому, як пощастило знайти сховок Айхмана, а радше в тому, як можна було не знайти його раніше – звісно, за умови, 43

In absentia (лат.) – за відсутності.

279

Ханна Арендт

Банальність зла

що ізраїльтяни справді вели свої пошуки роками. Що, з огляду на факти, здається сумнівним. Не існує, проте, жодного сумніву щодо тих, хто його затримав. Усі розмови про приватних «месників» були одразу заперечені самим Бен-Ґуріоном, який 23 травня 1960 р. перед шалено радим Кнесетом оголосив, що «ізраїльська таємна служба знайшла» Айхмана. Доктор Серватіус, який енергійно та безуспішно намагався викликати Цві Тогара, головного пілота літака E1 A1, що вивіз Айхмана, та Яда Шимоні, співробітника авіаліній в Аргентині, як свідків і в Окружний, і в Апеляційний суд, згадав цю заяву Бен-Ґуріона; генеральний прокурор заперечив її, підкресливши, що прем’єр-міністр «визнав лише те, що Айхмана знайшла таємна служба», а не те, що його викрали урядові агенти. Що ж, насправді все видається інакшим: люди з таємної служби не «знайшли», а лише схопили його, провівши кілька попередніх перевірок, щоб переконатися у правдивості отриманої ними інформації. Хоча навіть цього вони не зробили достатньо кваліфіковано, бо Айхман добре знав, що за ним стежать: «Я вже казав, здається, місяці тому, коли мене запитали, чи я знав, що мене знайшли, що дам вам точні причини [маючи на увазі частину допитів, недоступну для преси], чому я так думав. […] Я дізнався, що моїх сусідів розпитували про купівлю нерухомості і щось подібне для відкриття фабрики з виробництва швейних машин – речі неможливої, адже там не було ані електрики, ані води. Більше того, мені розповіли, що ці люди були євреями з Північної Америки. За можливості легко зникнути, я не зробив цього, а просто жив, як завжди, і не втручався в плин подій. З моїми документами та рекомендаціями я міг без жодних проблем знайти іншу роботу. Але я не хотів цього». Існувало більше доказів його готовності відправитися в Ізраїль і постати перед судом, ніж було оприлюднено в Єрусалимі. Сторона захисту, звичайно, мала підкреслити той факт, що, зрештою, звинуваченого викрали і «перевезли в Ізраїль усупереч міжнародному праву», тому що це дозволяло підважити право 280

Вирок, апеляція і страта

суду покарати Айхмана, і хоча ані звинувачення, ані судді ніколи не визнали, що викрадення було «державною дією», вони і не заперечили цього. Вони твердили, що порушення міжнародного права стосувалося лише Аргентини та Ізраїлю, не прав підсудного, і що це порушення було «залагоджене» спільною декларацією двох урядів 3 серпня 1960 р. про те, що вони «вирішили вважати врегульованим інцидент, який виник у результаті дій громадян Ізраїлю, які порушили базові права Держави Аргентини». Суд вирішив, що не мало значення, чи ці ізраїльтяни діяли як урядові агенти, чи як приватні особи. Чого не згадали ані захист, ані суд, так це того, що Аргентина не поступилася б так люб’язно своїми правами, якби Айхман був громадянином Аргентини. Він жив там під прибраним іменем, таким чином відмовляючи собі у праві на урядовий захист, принаймні як Рикардо Клемент (як стверджувало його аргентинське посвідчення особи, він народився 23 травня 1913 р. у Больцано, в Південному Тиролі), хоча він і проголосив себе «німецької національності». Айхман також ніколи не згадував про своє сумнівне право на притулок, що в будь-якому разі не допомогло б йому, бо хоч Аргентина насправді пропонувала притулок багатьом відомим нацистським злочинцям, вона підписала Міжнародну конвенцію, за якою причетні до злочинів проти людства «не будуть вважатися політичними злочинцями». Все це не зробило Айхмана бездержавним, не позбавило його законного німецького громадянства, але дало ФРН бажаний привід відмовити йому у звичному захисті своїх громадян за кордоном. Іншими словами, всупереч багатьом сторінкам правових аргументів, що базувалися на значній кількості прецедентів, з яких зрештою можна скласти враження, що викрадення належало до найпоширеніших видів арешту, саме Айхманова de facto44 бездержавність дозволила організувати суд в Єрусалимі. Хоч Айхман і не був правовим експертом, він мусив оцінити це, бо з власного досвіду знав, що лише з бездержавними людьми можна поводитись, як захочеш; євреїв можна було вбивати лише 44

De facto (лат.) – тут: фактична.

281

Ханна Арендт

Банальність зла

після того, як вони втрачали своє громадянство. Але він був не в настрої міркувати над такими тонкощами, бо якщо історія про те, що він приїхав до Ізраїлю добровільно, щоб постати перед судом, була вигадкою, правда полягала в тому, що він створив набагато менше проблем, ніж будь-хто очікував. Насправді, він не створив жодної. 11 травня 1960 р., о 18.30, коли Айхман, як завжди, виходив з автобуса, що привіз його з роботи, троє чоловіків схопили його і менше ніж за хвилину запхали в машину, що відвезла його до завчасно орендованого будинку у віддаленому передмісті БуеносАйреса. Не було використано жодних наркотиків, мотузки чи наручників, і Айхман одразу зрозумів, що працювали професіонали, адже не було застосовано зайвого насилля; йому не завдали болю. На питання, хто він такий, він негайно відповів: «Ich bin Adolf Eichmann»45, і несподівано додав: «Мені відомо, що я в руках ізраїльтян». (Пізніше він пояснив, що прочитав у якійсь газеті наказ Бен-Ґуріона знайти його та спіймати.) Упродовж восьми днів, поки ізраїльтяни чекали на літак E1 A1, що мав доставити їх та їхнього в’язня в Ізраїль, Айхман був прив’язаний до ліжка, що стало його єдиним приводом для скарг з усієї справи, і на другий день його арешту його попросили письмово засвідчити, що він у жодному разі не заперечував, щоб його судили в Ізраїлі. Ця заява, звичайно, заздалегідь була підготовлена, і від нього вимагали лише переписати її. Проте на загальний подив усіх, він наполягав на власному тексті, для якого, як видно з наступних рядків, він, мабуть, використав перші речення заготовленої заяви: «Я, Адольф Айхман, добровільно проголошую цим, що оскільки моя справжня особа була встановлена, мені чітко зрозуміло, що марно надалі намагатись уникнути покарання. Я виражаю цим свою готовність відправитися в Ізраїль і постати перед рішенням суду, правочинного правового суду. Мені очевидно і зрозуміло, що мені нададуть правову допомогу [досі він, мабуть, копіював заготовку], і я спробую описати факти моїх останніх років публічної 45

Ich bin Adolf Eichmann (нім.) – Я – Адольф Айхман.

282

Вирок, апеляція і страта

діяльності в Німеччині без жодних прикрас, щоб майбутні покоління побачили справжню їх картину. Цю декларацію я проголошую добровільно, не через надані мені обіцянки чи погрози. Нарешті, я хотів би примиритись із самим собою. Оскільки я не можу пам’ятати всіх деталей і можу сплутати факти, я прошу допомогти мені і надати в моє розпорядження документи та покази свідків, що можуть допомогти мені в моїх намаганнях віднайти правду». Підпис: «Адольф Айхман, Буенос-Айрес, травень 1960 р.» (Хоча цей документ, безсумнівно, справжній, він має одну особливість: у даті заяви відсутній день, коли її було підписано. Ця прогалина дозволяє припустити, що її було написано не в Аргентині, а в Єрусалимі, куди Айхман прибув 22 травня. Цей лист був необхідний не так суду, під час якого звинувачення справді подало його як доказ, але не надавало йому вагомого значення, як для першої офіційної пояснювальної ноти Ізраїлю уряду Аргентини, до якої він був належним чином доданий. Серватіус, який спитав Айхмана про лист під час суду, не згадав особливості його датування, а сам Айхман не особливо пам’ятав про нього, та після уточнюючого питання свого адвоката він підтвердив, хоч і дещо неохоче, що зробив свою заяву під примусом, будучи прив’язаним до ліжка в передмісті Буенос-Айреса. Прокурор, що міг знати це краще, не перепитував; зрозуміло, що чим менше згадувалось про це, тим краще.) Пані Айхман повідомила аргентинську поліцію про зникнення свого чоловіка, не виказуючи його особу, а тому не проводилося жодної перевірки залізничних станцій, доріг та аеродромів. Ізраїльтянам пощастило; їм ніколи не вдалось би викрасти Айхмана з країни через десять днів після його затримання, якби поліція була попереджена як слід. Айхман згадав дві причини своєї приголомшливої співпраці з судовою владою. (Навіть судді, які наполягали на тому, що Айхман просто брехав, мали визнати, що вони не знали відповіді на запитання: «Чому звинувачений зізнався слідчому Лессу про багато дискредитуючих деталей, про які начебто не могло бути інших доказів, окрім його свідчень, особливо щодо його подоро283

Ханна Арендт

Банальність зла

жей на Схід, де він спостерігав за насильством на власні очі?») В Аргентині за роки до свого арешту він написав, наскільки стомився від своєї анонімності, і що більше він читав про себе, то більше стомлювався. Його друге пояснення, надане в Ізраїлі, було ще драматичнішим: «Майже півтора роки тому [тобто навесні 1959 р.], від знайомого, який щойно повернувся з Німеччини, я почув, що якесь почуття вини охопило частину німецької молоді […], і факт цього комплексу вини став для мене такою самою віхою, як, скажімо, посадка людини на Місяць. Це стало основним моментом мого внутрішнього життя, навколо якого викристалізувалося багато думок. Тому я і не втік […], коли дізнався, що до мене підбирається пошукова група. […] Після розмов про почуття вини німецькою молоддю, що так глибоко вразили мене, я більше не відчував права зникнути. Ось чому на початку цього допиту я письмово запропонував […] публічно повіситись. Я хотів виконати свою роль і зняти тягар вини з німецької молоді, бо вони були, зрештою, не винні в діях і вчинках їхніх батьків під час останньої війни», – яку, між іншим, в іншому контексті він усе ще називав «війною, до якої змусили німецький Райх». Звичайно, все це були порожні балачки. Що заважало йому повернутися в Німеччину з власної волі і здатися? На це питання він відповів, що, на його думку, німецьким судам усе ще бракувало «об’єктивності», необхідної для поводження з такими людьми, як він. Але якщо він справді надавав перевагу постати перед ізраїльським судом – як він часом натякав, хоча це навряд чи було можливо, – він міг би зекономити ізраїльському уряду багато часу та позбавити зайвих клопотів. Ми вже бачили раніше, що подібні розмови приносили йому відчуття піднесення, і справді утримували його в доброму гуморі під час перебування в ізраїльській в’язниці. Це навіть дозволяло йому незворушно чекати смерті: «Я знаю, що на мене чекає смертний вирок», − заявив він перед початком допиту. Ці пусті балачки приховували деяку правду, яка стала зрозумілою, коли він відповідав на питання свого адвоката. З очевидних причин уряд Ізраїлю вирішив дозволити іноземного адвока284

Вирок, апеляція і страта

та, і 14 липня 1960 р., через шість тижнів після початку допиту, за виразної згоди Айхмана, його поінформували, що, готуючись до свого захисту, він може обирати серед трьох можливих адвокатів: доктора Роберта Серватіуса, якого радила його родина (Серватіус запропонував свої послуги міжнародним дзвінком Айхмановому зведеному брату з Лінца), іншого німецького адвоката, який тепер проживав у Чилі, та представника американської адвокатської контори з Нью-Йорка, що сконтактувала з судовою владою. (Оприлюдненим із них було лише ім’я доктора Серватіуса.) Існували, звичайно, й інші можливості, якими Айхман міг скористатись; йому весь час повторювали, що він має для цього скільки завгодно часу. Проте він не зробив нічого подібного, а миттєво відповів, що хотів би зупинитися на докторові Серватіусові, адже той був знайомим його зведеного брата, а також захищав інших воєнних злочинців, і наполіг на тому, щоб негайно підписати необхідні папери. Через півгодини Айхман зрозумів, що суд може набрати «глобального розмаху», що він може стати «процесом над страховиськом», що з боку звинувачення їм протистояло кілька прокурорів, і що сам Серватіус навряд чи зможе «перетравити всі матеріали». Йому нагадали, що Серватіус, у листі щодо свого призначення адвокатом, обіцяв, що «очолить групу адвокатів» (яку він ніколи так і не зібрав), а слідчий додав, що «треба припустити, що доктор Серватіус не з’явиться сам. Це було б неможливо фізично». Але, як виявилося під час процесу, більшість часу доктор Серватіус провів абсолютно один. У результаті Айхман став головним помічником власного адвоката, і, не говорячи вже про написання книг «майбутнім поколінням», безупинно працював під час усього процесу. 29 червня 1961 р., десятьма тижнями після відкриття процесу 11 квітня, звинувачення закінчило свій вступ, і доктор Серватіус відкрив справу для захисту; 14 серпня, після 114 засідань, головні слухання були завершені. Після цього суд оголосив перерву на чотири місяці, щоб знову зібратись 11 грудня для оголошення 285

Ханна Арендт

Банальність зла

вироку. Протягом двох днів, розділених на п’ять засідань, троє суддів читали 244 параграфи вироку. Відкинувши звинувачення прокурора у «змові», яке перетворило би Айхмана на «головного воєнного злочинця», автоматично відповідального за все, що стосувалось Остаточного Розв’язання, вони визнали його винним у всіх 15 параграфах звинувачувального акта, хоча виправдали в кількох дрібницях. «Разом з іншими» він скоїв злочини «проти єврейського народу», тобто злочини проти євреїв з метою знищити їхній народ у чотири способи: (1) «спричинивши вбивства мільйонів євреїв»; (2) поставивши «мільйони євреїв в умови, що могли призвести їх до фізичного знищення»; (3) «завдавши їм серйозної тілесної та психічної шкоди»; і (4) «заборонивши народження дітей і наказавши переривати вагітність єврейським жінкам» у Терезієнштадті. Але вони виправдали його в усіх подібних звинуваченнях, що стосувалися періоду до серпня 1941 р., коли йому повідомили про наказ фюрера; під час його попередньої діяльності в Берліні, Відні та Празі він не мав наміру «знищувати єврейський народ». Такими були перші 4 параграфи звинувачувального акта. Параграфи з 5 по 12 стосувались «злочинів проти людства» – дивного поняття ізраїльського права, яке включало в себе як геноцид проти неєврейських народів (таких, як роми та поляки), так і решту злочинів, серед яких було вбивство як євреїв, так і неєвреїв, за умови, що ці злочини не здійснювались із наміром знищити народ в цілому. Таким чином, усе, чим Айхман займався до наказу фюрера, та всі його дії проти неєвреїв, були звалені докупи як злочини проти людства, до яких ще раз додали всі його пізніші злочини проти євреїв, оскільки ті також були і звичайними злочинами. У результаті параграф 5 звинувачував його в тих самих злочинах, перерахованих у параграфах 1 і 2, а параграф 6 − у «переслідуванні євреїв з расових, релігійних і політичних причин»; параграф 7 стосувався «пограбування євреїв […], пов’язаного з їхнім убивством», а параграф 8 підсумовував усі ці вчинки, знову називаючи їх «воєнними злочинами», оскільки більшість із 286

Вирок, апеляція і страта

них було вчинено під час війни. Параграфи з 9 до 12 стосувалися злочинів проти неєвреїв: параграф 9 звинувачував його у «вигнанні […] сотень тисяч поляків з їхніх домівок», параграф 10 – у «вигнанні 14 тис. словенців» з Югославії, параграф 11 – у депортації «багатьох тисяч ромів» в Аушвіц. Проте у вироку зазначалося, що «судові не було доведено, що звинувачений знав, що ромів відправляли на смерть», а це означало, що жодних звинувачень у геноциді, окрім «злочину проти єврейського народу» проти нього не висувалося. Це було складно зрозуміти, бо, крім факту, що знищення ромів було загальновідомим, під час допиту Айхман визнав, що він знав про нього: він погано пригадував, що це був наказ Гімлера, а щодо ромів не існувало жодних «директив», подібних до тих, які стосувались євреїв; більше того, що не існувало жодних «досліджень […] ромської проблеми» – їхнього «походження, традицій, звичок, організації […], фольклору […], економіки». Його відділу наказали «евакуювати» 30 тис. ромів з території Райху, але він не міг добре пам’ятати якихось деталей, тому що в ці дії не було ніяких втручань з жодного боку; але в тому, що ромів, як і євреїв, відправляли на смерть, він ніколи не сумнівався. Він був винен в їхньому вбивстві таким самим чином, як у вбивстві євреїв. Параграф 12 стосувався депортації 93 дітей з Лідице, чеського села, населення якого було вирізане після вбивства Гайдриха; проте його заслужено виправдали у цьому злочині. Останні три параграфи звинувачували його у членстві в трьох із чотирьох організацій, визнаних «злочинними» під час Нюрнберзького трибуналу – СС; служба безпеки, або СД, і таємна державна поліція, або ґестапо. (Четверта така організація, керівні органи НСДАП, не була згадана, тому що Айхман, очевидно, не був одним із партійних лідерів.) Оскільки він вступив у ці організації до травня 1940 р., на його членство поширювався строк давності для дрібних злочинів (20 років). (Закон 1950 р., за яким судили Айхмана, визначає, що для важливих злочинів жодного строку давності не існує і що в цьому разі не можна було застосувати аргумент 287

Ханна Арендт

Банальність зла

res judicata46 – цю людину можна судити в Ізраїлі, «навіть якщо її вже судили за кордоном за той самий злочин, не має значення, міжнародним трибуналом, чи трибуналом іноземної країни».) Всі злочини, перераховані в параграфах з 1 по 12, передбачали смертний вирок. Треба пам’ятати, що Айхман наполегливо твердив, що він був винен лише у «сприянні та співучасті» у вчиненні злочинів, у яких його звинувачували, і що сам він ніколи не чинив таких дій. Суд, на велике полегшення, певним чином визнав, що звинувачення не змогло довести його неправоту в цих твердженнях. Це був важливий момент; він зачіпав саму суть цього незвичайного злочину і самої природи цього незвичного злочинця. Опосередковано суд також узяв до уваги той неймовірний факт, що в таборах смерті зазвичай саме ув’язнені та жертви насправді приводили в дію «смертельні інструменти [своїми] власними руками». Формулювання вироку з цієї проблеми було більш ніж правильним, це була правда: «Описуючи його діяльність у категоріях статті 23 нашого Кримінального кодексу, ми мусимо сказати, що вона переважно стосується людини, яка підбурювала до злочинів, віддаючи накази, і допомагала іншим в їхніх [злочинних] діях». Але «в такому величезному та складному злочині, як той, який ми зараз розглядаємо, в якому брали участь багато людей на різних рівнях та в різний спосіб – планувальники, організатори і виконавці, відповідно до їхніх звань – немає великого сенсу у використанні звичних понять «наказ» та «підбурювання» до здійснення злочину. Всі ці злочини здійснювались en masse47, не лише щодо кількості жертв, а й щодо кількості самих злочинців, і міра, до якої той чи інший з них були близькі чи далекі від справжніх убивць, не варта нічого для визначення ступеня їхньої відповідальності. Навпаки, ступінь відповідальності збільшу46 Res judicata (лат.) – вирішена справа, положення римського права, згідно з яким остаточне рішення суду, що набрало чинності, є обовязковим для сторін спору і не може бути переглянуте. 47

Еn masse (фр.) – масово, у великій кількості.

288

Вирок, апеляція і страта

ється з нашим віддаленням від людини, яка використовує смертельні інструменти своїми руками [курсив мій – Х. А.]». Після оголошення вироку почалася рутина. Учергове звинувачення виступило з досить довгою промовою, вимагаючи смертної кари, що була обов’язковою за відсутності пом’якшувальних обставин, а доктор Серватіус відповів ще стисліше, ніж раніше: звинувачений виконував «державні дії», його доля в майбутньому може повторитись із будь-ким, перед цією проблемою стоїть увесь цивілізований світ, Айхман став «цапом відбувайлом», якого теперішній німецький уряд видав суду в Єрусалимі всупереч міжнародному праву, щоб зняти з себе відповідальність. Компетенцію суду, ніколи не визнану доктором Серватіусом, можна було розуміти лише таким чином, що він судив звинуваченого «у представницький спосіб, заміняючи правомочну владу [німецького суду]», як сформулював завдання Єрусалима один німецький прокурор. Доктор Серватіус уже намагався довести, що суд має виправдати його підзахисного, тому що відповідно до аргентинського Статуту про обмеження він уже не підлягав кримінальним провадженням проти нього після 7 травня 1960 р., «незадовго до його викрадення»; тепер він схожим чином стверджував, що ніякого смертного вироку не можна було оголосити, тому що в Німеччині смертна кара була беззастережно скасована. Нарешті прослухали останні слова Айхмана: його надії на справедливість були розвіяні; суд не повірив йому, хоча він завжди докладав усіх зусиль, щоб розповісти правду. Суд не зрозумів його: він ніколи не був євреєненависником і ніколи не прагнув убивати людей. Його вина походила з його покори, а покора завжди вихвалялась як чеснота. Його чеснота була спаплюжена нацистськими лідерами. Він не належав до правлячої кліки, а був її жертвою; покарання ж заслуговували лише лідери. (Він відрізнявся від багатьох інших низькопосадових воєнних злочинців, які гірко скаржилися на те, що їм радили ніколи не перейматися «відповідальністю», і що тепер суд не міг притягти їхніх зверхників 289

Ханна Арендт

Банальність зла

до відповідальності, тому що ті «втекли і покинули» їх – вчинили самогубство або були повішені.) «Я не страховисько, яке з мене зробили, − сказав Айхман. − Я – жертва помилки». Він не вжив виразу «цап відбувайло», але підтвердив сказане Серватіусом: він був «глибоко переконаний, що [він] мусить страджати за вчинки інших». Через два дні, в п’ятницю 15 грудня 1961 р., о дев’ятій годині ранку, було оголошено смертний вирок. Через три місяці, 22 березня 1962 р., почався перегляд справи в Апеляційному суді Верховного суду Ізраїлю, п’ятьох суддів якого очолював Іцхак Ольшан. Пан Гаузнер з чотирма помічниками і тут представляв сторону звинувачення, а доктор Серватіус – сторону захисту, але без жодного помічника. Захист повторив усі попередні аргументи проти компетенції ізраїльського суду, і, оскільки всі його намагання переконати західнонімецький уряд почати процедуру екстрадиції виявились марними, тепер він вимагав, щоб Ізраїль сам запропонував екстрадицію. Доктор Серватіус мав із собою новий перелік свідків, але в нього не було нікого, хто, можливо, міг би надати бодай щось схоже на «нові докази». Він включив у список доктора Ганса Ґлобке, якого Айхман ніколи не бачив у своєму житті і про якого він, мабуть, уперше почув в Єрусалимі; ще приголомшливішим було побачити в ньому ім’я доктора Хаїма Вайцмана, померлого десять років тому. Побудова захисту виглядала неймовірно заплутаною і була сповнена помилок (наприклад, якось Серватіус запропонував як новий доказ французький переклад документа, раніше вже наданого звинуваченням; у двох інших випадках він просто помилився в прочитанні документів тощо), його недбалість разюче суперечила досить обережному формулюванню деяких зауваг, що мусили бути образливими для суду: вбивство газом знову стало «медичною справою»; єврейський суд не мав права виносити рішення щодо долі дітей із Лідице, оскільки ті не були євреями; ізраїльська правова процедура суперечила європейській процедурі – якій Айхман мусив підлягати через своє походження – тим, що вимагала від підзахисного надати нові докази для його 290

Вирок, апеляція і страта

захисту, чого він не міг зробити, бо ані свідки, ані документи для захисту не були доступні в Ізраїлі. Одним словом, увесь цей суд був нечесним, а його вирок – несправедливим. Засідання Апеляційного суду тривали лише тиждень, після чого суд оголосив перерву на два місяці. 29 травня 1962 р. було прочитано другий вирок – дещо менш розлогий, ніж перший, хоча і так він складався з 51 сторінки тексту, набраного з одинарним інтервалом. Рішення Апеляційного суду нібито в усьому підтверджувало рішення Окружного суду, але таке підтвердження не вимагало би від суддів двох місяців і 51 сторінки. Вирок Апеляційного суду насправді переглянув вирок суду нижчої інстанції, хоч і не афішував цього. На суттєву противагу першому вироку тепер було встановлено, що «підсудний, який подав апеляцію, взагалі не отримував жодних “наказів згори”. Він був сам собі начальник і сам віддавав усі накази у справах, що стосувались євреїв»; більше того, «своїм впливом він перевершив усіх своїх начальників, включаючи Мюллера». У відповідь на очевидний аргумент захисту, що євреям не велося би краще, навіть якби Айхмана ніколи не існувало на світі, судді заявили, що «ідея Остаточного Розв’язання ніколи не набула б таких нелюдських форм здирання шкіри та катування плоті мільйонів євреїв, якби не фанатичне завзяття та невичерпна спрага крові підсудного та його співучасників». Верховний суд Ізраїлю не лише прийняв аргументи звинувачення, а й використав його риторику. Того ж дня, 29 травня, Іцхак Бен-Цві, президент Ізраїлю, отримав прохання Айхмана про помилування – чотири рукописні сторінки, написані «за інструкціями мого адвоката», разом з листами від його дружини та родини в Лінці. До президента також надійшли сотні листів і телеграм з усього світу з благаннями про пом’якшення вироку; одним із видатних адресантів була Центральна рада американських рабинів, представницький орган реформістського юдаїзму в США, а також група професорів Єврейського університету в Єрусалимі на чолі з Мартином Бубером, який виступав проти цього суду від самого його початку 291

Ханна Арендт

Банальність зла

і тепер намагався переконати Бен-Ґуріона втрутитися на користь пом’якшення вироку. Пан Бен-Цві відкинув усі їхні прохання 31 травня, за два дні після того, як Верховний суд виніс свій вирок, а через кілька годин того самого дня – в четвер – незадовго до опівночі, Айхмана повісили, його тіло спалили, а попіл розвіяли над Середземним морем за межами ізраїльських територіальних вод. Швидкість, з якою було виконано смертний вирок, була надзвичайною, навіть якщо брати до уваги, що ніч четверга була останньою можливою нагодою перед наступним понеділком, адже п’ятниця, субота та неділя були релігійними святами для тієї чи тієї з трьох конфесій в Ізраїлі. Страта відбулась менше ніж за дві години після того, як Айхман дізнався про відмову у проханні про помилування; у нього навіть не було часу для останньої вечері. Поясненням такого поспіху можуть бути дві спроби доктора Серватіуса врятувати свого клієнта в останню мить: його звернення до суду у ФРН, щоб змусити уряд вимагати екстрадиції Айхмана навіть тепер, і погроза застосувати статтю 25 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини. Ні доктора Серватіуса, ні його асистента не було в Ізраїлі, коли Айхманове прохання було відкинуте; радше за все, ізраїльський уряд хотів закрити справу, що тяглася протягом двох років, ще до того, як представникам захисту вдалось би подати прохання бодай про присутність під час страти. На смертний вирок чекали, і не було майже нікого, хто протестував би проти нього; проте справи набрали зовсім іншого вигляду після повідомлення, що ізраїльтяни виконали його. Протести були нетривалими, але повсюдними; їх виражали впливові та відомі люди. Найпоширенішим аргументом був той, що Айхманові вчинки унеможливлювали людське покарання, і що безглуздо було виносити смертний вирок за злочини такого масштабу. В певному сенсі, це, звичайно, було правдою, за винятком того, що це, зрозуміло, не могло означати, що вбивця мільйонів має з цієї самої причини уникнути покарання. На 292

Вирок, апеляція і страта

значно нижчому рівні смертний вирок називали «безхитрісним», одразу пропонуючи йому дуже винахідливі альтернативи – «решту свого життя» Айхман «мав важко працювати в пустелі Негев, власним потом допомагаючи будувати єврейську батьківщину», покарання, яке він, напевно, витримав би не більше одного дня, не згадуючи вже про те, що пустеля на півдні Ізраїлю навряд чи була виправною колонією. За іншою пропозицією у стилі Медісон авеню, Ізраїль мав досягти «вершин святості», піднявшись над «зрозумілими правовими, політичними і навіть людськими міркуваннями», зібравши разом «усіх тих, хто брав участь в арешті, суді та винесенні вироку на публічну церемонію, і нагородити їх як героїв століття у присутності Айхмана в кайданах, телебачення та радіо». Мартин Бубер назвав страту «помилкою історичних масштабів», що могла «спокутувати вину, яку відчували багато молодих людей у Німеччині», – аргумент, що дивним чином нагадував власні ідеї Айхмана з цього питання, хоча Бубер навряд чи знав, що він хотів публічно повіситися, щоб зняти тягар вини з німецької молоді. (Дивно, що Бубер, людина не лише відома, а й надзвичайно мудра, не бачив, якими ілюзорними були ці широко розголошені почуття вини. Як приємно відчувати себе винним, коли ти не зробив нічого поганого; як благородно! І як складно і, звичайно, гнітюче визнати справжню вину та покаятися. Німецьку молодь зусібіч та в усіх сферах життя оточують люди з владою та становищем, які справді є дуже винними, але не відчувають за собою жодної провини. Нормальною реакцією на такий стан речей має бути обурення, хоча воно було б досить ризикованим – не для життя, але точно для кар’єри. Ті німецькі хлопці й дівчата, які зрідка – з нагоди розголосу навколо «Щоденника Анни Франк» та суду над Айхманом – виказували свої істеричні вибухи почуття вини, вражені не тягарем минулого і не виною своїх батьків; радше, вони намагаються втекти від тягаря сьогоднішніх та актуальних проблем у дешеву сентиментальність.) Професор Бубер стверджував, що він «взагалі» не відчував «жодного співчуття» 293

Ханна Арендт

Банальність зла

до Айхмана, тому що він міг переживати «лише за ті дії, які я розумію своїм серцем»; він також повторив сказане ним багато років тому в Німеччині, що він «лише у формальному сенсі є такою самою людиною, як і ті, хто брав участь» у діях Третього Райху. Таке піднесене ставлення було, звичайно, розкішшю, якої судді Айхмана не могли собі дозволити, адже закон чітко передбачає, що ми звинувачуємо, судимо та засуджуємо таких самих людей, як і ми. Наскільки я знаю, Бубер був єдиним філософом, який публічно виступав з приводу страти Айхмана (незадовго до початку процесу Карл Ясперс дав радіоінтерв’ю в Базелі, пізніше надруковане в Der Monat, в якому він виступав за створення міжнародного трибуналу); розчаруванням було побачити, як він якомога старанніше ухиляється від розмови про проблему, яку порушували Айхман та його вчинки. Найменше було чути тих, хто у принципі виступав проти смертного вироку як такого. Їхні аргументи в будь-якому разі були б слушними, адже їх не треба було підлаштовувати саме для цієї справи. Вони наче відчували – на мою думку, слушно – що ця справа не була багатообіцяючою, за яку варто було би боротись. Адольф Айхман зійшов на ешафот з великою гідністю. Він попросив пляшку червоного вина і випив її наполовину. Він відмовився від допомоги протестантського священика, преподобного Вільяма Галла, який пропонував йому разом почитати Біблію: йому лишалося лише дві години життя, які він не хотів «марнувати». Відстань у 45 метрів від камери до місця страти він пройшов спокійно та випроставшись, склавши руки за спиною. Коли охоронці зв’язали його щиколотки та коліна, він попросив їх послабити вузли, щоб він міг стояти прямо. «Це мені не потрібно», − відповів він на пропозицію вдягти чорний каптур. Айхман повністю володів собою, і навіть більше: він повністю був собою. Ніщо не могло показати це переконливіше за гротескове глупство його останніх слів. Спочатку він рішуче заявив, що він – Gottgläubiger, тобто, висловлюючись звичайною нацистською лексикою, не християнин і не вірить у життя після смерті. Після 294

Вирок, апеляція і страта

цього він продовжив: «Незабаром, панове, ми зустрінемося знову. Така доля всіх нас. Хай живе Німеччина, хай живе Аргентина, хай живе Австрія. Я ніколи вас не забуду». Перед лицем смерті він використовував кліше з поховальних промов. На ешафоті його пам’ять зіграла з ним останній жарт; він був «піднесений» і забув, що цей похорон був його власним. Так, наче в ті останні хвилини він підсумовував урок, якого навчила нас ця тривала історія людських злодіянь – урок моторошної та зневажаючої слова та думки банальності зла.

295