КАРЛ-ЯНКЕЛЬ За часів мого дитинства на Пересипу1 була ковальня Іойни Брутмана. В ній збиралися баришники кіньми, ломові візники − в Одесі їх називають биндюжниками − та м’ясники з міських боєнь. Ковальня була біля Балтської дороги. Обравши її спостережним пунктом, можна було перехоплювати мужиків, які возили до міста овес і бессарабське вино. Іойна був полохливим, маленьким чоловіком, але до вина він був привчений, у ньому жила душа одеського єврея. За моїх часів у нього росли три сини. Краще за їхню голуб’ятню у місті не було. Сини коваля виходили на Александрівський ринок із сотнею пар голубів. Перед самою війною вони почали розводити поштових голубів. Це була фабрика птиці; вони займали міісця стільки ж, скільки і сама ковальня. Не можна було і мріяти про те, щоб перебити Іойниних синів. Їх було троє 2. Батько зростом був їм до пояса. На пересипському березі я вперше задумався про могутність сил, які таємно живуть у природі. Три розгодованих бугаї з багряними плечима і ступнями лопатою − вони зносили сухенького Іойну у воду, як зносять немовля. І все ж народив їх він і ніхто інший. Тут не було сумнівів. Дружина коваля була побожна безувірською побожністю. На батьківщині її у волинському містечку Медзибож народилося вчення хасидизму3. Стара ходила до синагоги двічі на тиждень − в п’ятницю ввечері і в суботу вранці; синагога була хасидська, там дотанцьовувалися на Пасху до нестями, як дервіші4. Дружина Іойни платила данину емісарам, яких розсилали по південних губерніях галицькі цадики. Коваль не втручався у ставлення дружини своєї до Бога – після роботи він ішов до погрібця біля бійні і там, попиваючи дешеве рожеве вино, мирно слухав, про що говорили люди, − про ціни на худобу і політику. Зростом і силою сини були схожі на матір, двоє з них, підрісши, пішли в партизани. Старшого вбили під Вознесенськом; другий Брутман − Семен перейшов до Примакова − до дивізії червоного козацтва. Його обрали командиром козацького полку, і потім, коли дивизію розгорнули в корпус, він став комдивом. З нього та ще кількох містечкових юнаків почалася ця видна через несподіваність свою і мальовничість порода єврейських рубак, наїздників і партизанів. Третій син став ковалем у спадок. Він працює на плугарні Гена на заведених старих місцях. Він не одружився і нікого не народив. Діти Семена кочували разом із його дивізією. Старій потрібен був онук, якому вона могла би розказати про Баал-Шема. Онука вона дочекалася від 1 Район одеського порту. 2 У євреїв зібрання для молитви складається не менше, ніж з десяти чоловіків (міньян). 3
У Медзибожі (Меджибожі) жив рабі Ісраель бен Еліезер (Баал-Шем-Тов) – засновник хасидизму, єврейського релігійного містичного руху, що набув величезного поширення на Волині, Галичині, в Литві, Польщі, Білорусі. Як наслідок, рух розбився на групи прибічників тієї чи тієї династії цадиків. Цадики розсилали своїх «емісарів» по єврейських містечках для приваблювання нових прибічників.
4…дотанцьовувалися
на Пасху… – молитви в хасидських синагогах, особливо на великі свята, супроводжуються невпинними веселощами, співом і танцями.
1
молодшої доньки Полі. Одна в усій родині дівчинка пішла в маленького Іойну. Вона була полохлива, короткозора, з ніжною шкірою. До неї сваталися багато хто. Поля обрала Овсія Білоцерківського. Ми не зрозуміли цього вибору. Ще більш дивовижною була звістка про те, що молоді живуть щасливо. Жінки мають своє господарство: сторонній не бачить, як б’ються горщики. Але тут горщики розбив Овсій Білоцерківський. Через рік після одруження він подав до суду на тещу свою Брану Брутман. Скориставшися тим, що Овсій був у відрядженні, а Поля пішла до лікарні лікуватися від грудниці − стара викрала новонародженого онука, віднесла його до малого оператора5 Нафтули Герчика, і там у присутності десяти розвалин, десяти древніх і злиденних старих, завсідників хасидської синагоги, над малюком виконали обряд обрізання. Про новину цю Овсій Білоцерківський дізнався після приїзду. Овсій був записаний кандидатом в партію. Він вирішив порадитись із секретарем осередку Госторгу − Бичачем. − Тебе морально замурзали, − сказав йому Бичач, − ти маєш рушити цю справу… Одеська прокуратура вирішила поставити процес показовим судом на фабриці імені Петровського. Малый оператор Нафтула Герчик і Брана Брутман − шістдесяти двох років, опинилися на лаві підсудних. Нафтула був в Одесі таким самим міським майном, як пам’ятник дюку де Рішельє. Я пам’ятаю, як він проходив повз наші вікна на Дальницькій із тріпаною, засаленою акушерською сумкою в руках. В цій сумці зберігалися невигадливі його інструменти. Він діставав звідти то ножик, то пляшку водки з медовим пряником. Він нюхав пряник перш, ніж випити, і, випивши, затягував молитви. Він був рудим, Нафтула, як перший рудий чоловік на землі. Відрізаючи те, що йому доводилося, він не зціджував кров через скляну трубочку, а висмоктував її вивернутими своїми губами. Кров розмазувалася по скуйовдженій його бороді. Він виходив до гостей захмелілий. Ведмежі очка його сяяли божевільною радістю. Рудий, як перший рудий чоловік на землі, він гугнявив благословіння над вином. Однією рукою Нафтула перекидав у зарослу, криву, вогнедишну яму свого рота водку, в іншій руці у нього була тарілка. На ній лежав ножик, почервонений немовлячою кров’ю, і шматок марлі. Збираючи гроші, Нафтула обходив із цією тарілкою гостей; він штовхався поміж жінок, валився на них, хапав за груди і верещав на всю вулицю. − Товсті мами, − верещав старий, блискаючи кораловими очима, − штампуйте хлопчиків для Нафтули, молотіть пшеницю на ваших животах, старайтеся для красного Нафтули… Штампуйте хлопчиків, товсті мами… Чоловіки кидали гроші в його тарілку. Дружини витирали серветками кров з його бороди. Двори Глухої і Шпитальної не убожіли. Вони кишіли дітьми, як гирла річок ікрою. Нафтула плентався зі своїм мішком, як збирач данини. Прокурор Орлов зупинив Нафтулу в його нескінченному обході. 5 Моель – чоловік, що виконує брис (брит) – обряд обрізання.
2
Прокурор гримів з кафедри, прагнучи довести, що малый оператор є служителем жреця [Нафтула], кошлатий горішок його голови бовтався низько, десь біля ніг вартових. Геній раси говорив у старому – він зсохся на суді, зіщулився, зменшився неправдоподібно. − Чи ви вірите в Бога? − запитав його прокурор. − Нехай в Бога вірить той, хто виграв двісті тисяч, − відповів Нафтула. − Вас не здивував прихід громадянки Брутман пізньої години, в дощ, з новонародженою дитиною на руках?.. − Я дивуюсь, − сказав Нафтула, − коли людина робить щось по-людськи, а коли вона робить божевільні штуки − я не дивуюсь… Відповіді ці не задовольнили прокурора. Він тиснув Нафтулу все більш запекло. Йшлося про скляну трубочку. Прокурор доводив, що, висмоктуючи кров губами, підсудний наражав десятки тисяч дітей на небезпеку зараження. Голова Нафтули бовталася десь біля самої підлоги. Він зітхав, заплющував очі і витирав кулачком рот, що провалився. − Що ви буркочите, громадянин Герчик? − запитав його голова. Нафтула втупив згаслий погляд на прокурора Орлова. − У покійного мосьє Зусмана, − сказав він зітхаючи, − у покійного вашого папаши, була така голова, що в усьому світі не знайти іншої такої… І, слава Богу, у нього не було апоплексії, коли він тридцять років тому покликав мене на ваш брис. І ось ми бачимо, що ви виросли велика людина у радянської влади і що Нафтула не захопив разом із тим шматком дурниці нічого такого, що би вам потім знадобилося… Він закліпав ведмежими очками, тужно погойдав рудим своїм горішком і замовк. Йому відповіли знаряддя сміху, громові випали реготу. Орлов, уроджений Зусман, розмахуючи руками, кричав щось, чого в канонаді не можна було розчути. Він вимагав занесення до протоколу… Саша Свєтлов, фейлетоніст «Одесских известий», надіслав йому з ложі преси записку: «Ти баран, Сьома, − ішлося в записці, − убий його іронією, вбиває виключно смішне… Твій Саша». Зала стихла, коли ввели свідка Білоцерківського. Свідок повторив письмову свою заяву. Він був довгов’язий, в галіфе і кавалерійських ботфортах. За словами Овсія, Тираспольский і Балтський укоми партії абсолютно сприяли йому у роботі із заготівлями макухи. У розпалі заготівель він отримав телеграму про народження сина. Порадившись із заворгом Балтського укому, він вирішив, не зриваючи заготівель, обмежитися посилкою привітальної телеграми… Приїхав же він лише через два тижні. Всього було зібрано по району 64 тисячі пудів макухи. На квартирі, окрім свидетельницы Харченко, сусідки, за фахом прачки, і сина, він нікого не застав. Дружина його відлучилася до лікарні, а свидетельница Харченко, розгойдуючи колиску, що є застарілим, співала над ним пісеньку. Знаючи свидетельницу Харченко як п’яницю, він не вважав за потрібне вдаватися 3
в слова її співу, але тільки здивувався з того, що вона називає хлопчика Яшею, тоді як він наказав назвати сина Карлом, на честь учителя Карла Маркса. Розпеленавши дитину, він переконався у своєму нещасті. Кілька питань поставив прокурор. Захист оголосив, що питань немає. Судовий пристав ввів свидетельницу Поліну Білоцерківську. Хитаючись, вона підійшла до бар’єра. Блакитнувата судома недавнього материнства кривила її обличчя, на ніжному чолі стояли краплі поту. Вона обвела поглядом маленького коваля, вирядженого точно на свято – в бант і нові штиблети, − і мідне, у сивих вусах, обличчя матері. Свидетельница Білоцерківська не відповіла на питання про те, що їй відомо у цій справі. Вона сказала, що батько її був бідним чоловіком, він сорок років пропрацював у ковальні на Балтській дорозі. Мати народила шістьох дітей, з них троє померли, один червоний командир, інший працює на заводі Гена… − Мати дуже побожна, це всі бачать, вона завжди страждала від того, що її діти невіруючі, і не могла винести думки про те, що онуки її не будуть євреями. Треба взяти до уваги – в якій родині мати виросла… Містечко Медзибож всі знають, жінки там досі носять перуки…6 − Скажіть, свидетельница, − перервав її різкий голос. Поліна замовкла, краплі поту забарвилися на її чолі. Кров, здавалося, просотується крізь тонку шкіру. – Скажіть, свидетельница, − прошамкотів голос, що належав колишньому присяжному повіреному Самуїлові Лінінґу… Якби синедріон7 існував у наші дні, − Лінінґ був би його головою. Але синедріону немає, і Лінінґ, який у двадцять п’ять років навчився російської грамоти, став на четвертому десятку писати в сенат касаційні скарги, які нічим не відрізнялися від трактатів Талмуду… Старий проспав весь процес. Піджак його був засипаний попелом. Він прокинувся, побачивши Полю Білоцерківську − Скажіть, свидетельница, − риб’ячий ряд синіх випадаючих його зубів затріщав, − вам відомо було про рішення чоловіка назвати сина Карлом? − Так. − Як назвала його ваша мати? − Янкелем. − А ви, свидетельница, як ви називали вашого сина? − Я називала його дусенькой. − Чому саме дусенькой?.. 6 Побожні одружені єврейки ховають своє волосся під хусткою чи перукою, щоб не привертати увагу чоловіків. 7 Синедріон – рада старійшин, верховна політична, релігійна і судова установа у стародавньому Єрусалимі.
4
− Я всіх дітей називаю дусеньками. − Ідемо далі, − сказав Лінінґ, зуби його випали, він підхопив їх нижньою губою і знову сунув у щелепу. − Ідемо далі. Ввечері, коли дитину забрали до підсудного Герчика, вас не було вдома, ви були в лікарні… Я правильно висловлююсь? − Я була в лікарні. − В якій лікарні ви лікувались? − На Ніжинській вулиці, у доктора Дрізо. − Лікувались у доктора Дрізо?.. − Так. − Ви добре це пам’ятаєте?.. − Маю подати судові довідку, − неживе, вухате обличчя Лінінґа піднялося над столом, − з цієї довідки суд побачить, що протягом часу, про який ідеться, доктор Лінінґ не був присутній і перебував на конґресі педіатрів у Харкові… Прокурор не виступав проти приєднання довідки. − Ідемо далі, − тріскаючи зубами, сказав Лінінґ. Свидетельница всім тілом лягла на бар’єр. Шепіт її було ледь чути. − Може, це не був доктор Дрізо, − сказала вона, лежачи на бар’єрі, − я не можу все запам’ятати, я змучена… Лінінґ чесав олівцем у жовтій бороді, він терся сутулою спиною об лаву і рухав вставними зубами. На прохання пред’явити бюлетень зі страхкаси Білоцерківська відповіла, що вона загубила його… − Ідемо далі, − сказав старий. Поліна провела долонею по чолу. Чоловік її сидів на краю лави, окремо від інших свідків. Він сидів випроставшись, підгорнувши під себе довгі ноги в кавалерійських ботфортах… Сонце падало на його обличчя, набите перекладинами дрібних і злих кісток. − Я знайду бюлетень, − прошепотіла Поліна, і руки її зісковзнули з бар’єра. Дитячий плач залунав цієї миті. За дверима плакала і крехтала дитина. − Про що ти думаєш, Поля, − густим голосом прокричала стара, − дитина з ранку негодована, дитина захляла від крику…
5
Червоноармійці, здригнувшись, підібрали гвинтівки. Поліна зісковзувала все нижче, голова її закинулась і лягла на підлогу. Руки злетіли, зарухалися в повітрі й обвалилися. − Перерва, − закричав голова. Гуркіт вибухнув у залі. Блискаючи зеленими западинами, Білоцерківський журавлиними кроками підійшов до дружини. − Дитину погодувати, − приставивши руки рупором, крикнули з задніх рядів. − Погодують, − відповів здалеку жіночий голос, − на тебе чекали… − Приплутана донька, − сказав скуластий робітник, який сидів поруч зі мною, − донька − спільник… − Сім’я, брат, − вимовив його сусід, − нічна справа, темна… Вночі заплутають, вдень не розплутаєш… Сонце скісними променями розтинало залу. Натовп тісно вовтузився, дихав вогнем і потом. Працюючи ліктями, я пробрався до коридору. Двері з червоного кутка були прочинені. Звідти доносилося крехтіння і чавкання Карл-Янкеля. У червоному кутку висів портрет Леніна, той, де він говорить з панцерника на площі Фінляндського вокзалу; портрет оточували кольорові діаграми виготовлення фабрики Петровського. Вздовж стіни стояли прапори і гвинтівки у дерев’яних станках. Робітниця з обличчям киргизки, нахиливши голову, годувала КарлЯнкеля. Це була пухка людина п’яти місяців від народження в плетених шкарпетках і з білим чубом на голові. Присмоктавшись до киргизки, вона гурчала і стисненим кулачком колотила свою годувальницю по груді. − Галас погодувати…
який
підняли…
−
сказала
киргизка,
−
знайдеться
кому
В кімнаті крутилася ще дівчинка років сімнадцяти, в червоній хусточці і з щоками, що стирчали як шишки. Вона витирала насухо клейонку Карл-Янкеля. − Він військовим буде, − сказала дівчинка, − бач б’ється… Киргизка, легенько потягуючи, дістала сосок з рота Карл-Янкеля. Він забурчав і у розпачі закинув голову з білим чубчиком… Жінка вивільнила іншу грудь і дала її хлопчикові. Він подивився на сосок мутними оченятками, щось зблиснуло в них. Киргизка дивилася на Карл-Янкеля згори, скосивши чорне око. −Навіщо військовий, − сказала вона, поправляючи йому чіпець, − він авіатор у нас буде, він під небом літати буде… В залі поновилося засідання. Бій ішов тепер між прокурором й експертами, які дали висновок, сповнений єзуїтської ухильності. Громадський обвинувач, піднявшись, стукав кулаком по пюпітру. Я бачив і перші ряди публіки – галицьких цадиків, які поклали на коліна 6
боброві свої шапки. Вони приїхали на процес, де, за словами варшавських газет, збиралися судити єврейську релігію. Обличчя равинів, які сиділи в першому ряді, повиснули у бурхливому запилюженому сяянні сонця. − Геть, − крикнув комсомолець, пробравшись до самої сцени. Бій розгорався гарячіше. Карл-Янкель, безглуздо вирячившись на мене, ссав грудь киргизки. Жінка була трохи рябенька. З вікна летіли прямі вулиці, сходжені дитинством моїм і юністю, − Пушкінська тягнулася до вокзалу, Мало-Арнаутська вганялася в парк біля моря. Я виріс на цих вулицях, тепер настала черга Карл-Янкеля, але за мене не билися так, як б’ються за нього… Мало хто мав діло до мене... − Не може бути, − шепотів я собі, − щоби ти не був щасливим, КарлЯнкель… Не може бути, щоби ти не був щасливіший за мене… Перекладено за виданням: Исаак Бабель. Детство и другие рассказы. − Иерусалим: БиблиотекаАлия, 1991. − С. 308−317.
7