ХАЇМ НАХМАН БЯЛИК
У МІСТІ РІЗАНИНИ Зі сталі й заліза карбуй мовчазне Гартоване серце – послухай мене! Ходім в закатоване місто – дивись, Помацай руками розтрощений камінь, Все те, що отут будували роками – Ці дрова ворітьми стояли колись; Розбризканий мозок і кров почорніла – Братами моїми настелено скрізь. Ти маєш од крові відтерти ці брили, Блукаючи повз переламані долі, Повз чорних цеглин перепалені болі – Вогонь і сокира людей зацькували, Кружляли у вальсі всесильнім криваво, Дахи розпанахавши чорним проваллям – Дивися, як зяють їх рани діряво, Послухай: волають роти занімілі, Бо ліків калікам чекати дарма... А вулиці в пір’ї тобі по коліна, Немовби у річку пірнув білопінну, Де потом кривавим фарбовано дно – Безладдям горбатиться кревне майно, Набуте життями, на шмаття подерте, Так само, як люди, – розшарпане й мертве... Тікай, бо зміїно розвалля затисне – Зі срібла та міді, із шовку й батисту, По крихтах назбиране потом турбот Для свят, повсякдення і Божих субот. То тфілни1 і талеси2, посаг і збіжжя, І світло знання у святім П’ятикнижжі. І не потопчи – сповивали й тебе ж – Хіба материзну від ніг одіпхнеш?.. Тікаєш? До світла й повітря мерщій? 129
АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
Чекай! Поглузують із тебе дощі! І сонце насипле у витеклі очі Акацій квітучих змордоване клоччя, Їх пахощі труйні в ранковому вітрі Безсилля в твоїй голові замакітрять. Засіяно місто друзками скляними, Цвяхами поцілює в зір вогняними... Та двійню дарує Господь за покору: Весну і молитву ранкову. Вже знов розбуялись городи й сади, Росою срібляться сліди, І день працьовитий, дбайливий господар, Вже злото криваве підносить зі споду... Ховатись в обійсті? Куди б звідси втік? Повсюдно той самий смітник! Скарали на голову вчора обох – Жида і собаку, лишивсь тільки Бог. Сьогоднішній день їх під тином знайшов, Помацав, замащений в змішану кров. Цить! Дощ заштовхає кривавий потік У ринви, німі і оглухлі навік, Щоб попіл, що неба глибінь зґвалтував, У синій безодні мерщій розтавав. Порубаний тин, обгорілий і чорний, Стрічатиме сонце сьогодні, як вчора. І сонце зі сходу в розчахнутій сині, Вжахнувшись, не зменшиться й на волосину. Мовчіть, мов не трапилось в світі нічого... У цій божевільні горища, мов скроні, Примарний твій прихисток, теж безборонні, Бо й там смертний холод, мов подих зими, Потворними чорними має крильми. І дибки волосся на голові, Бо з кожної шпари, чорнющий, безодній, Жах втуплює в очі свій погляд мертвотний... То, може, якась горопашна душа Стражденне волання тобі залиша... 130
ХАЇМ НАХМАН БЯЛИК
Чи можеш її ти у саван вдягти І разом із нею у землю лягти? Бо вже і на тебе сокиру готують, Ніхто не врятує – й тебе закатують, На тебе, на програшну карту, поставлять... В смертельнім реєстрі хіба ти останній? Цей безум страхіть марить кров’ю упитись... Остання мораль – за життя зачепитись... Мов голуб, тремтиш під ножем різника, Втули,вшись у дах, і надія зника, І погляд незрушний очей неживих Втовкмачує сенс, до якого не звик, Пояснює, певний, як Бог, правоти, Що неба поможе тобі досягти. Живим ще у небо ніхто не злітав... За віщо? І вкотре: за що саме так? І голову пне у небесні марноти З під даху німого, з під чорної ґонти, І рве павутиння – павук ще не виздох, – Його розпитати – він бачив, він свідок, Єдиний живий, хоч і родом він звідси, Єдиний він може тобі розповісти: Про нутрощі, напхані кров’ю і пір’ям, Про пазурі – в очі, у тім’я – сокиру, Відрубані голови, як в гусаків, Об сволок розчахнутих кволих батьків, Про сплячих у мам на руках немовлят, Пришитих ломами до мами навічно, Про інших, живцем головою об камінь, Про зойк їхній: “Ма...” – друге “ма” – матюками... І знову, і знову – страхіття і відчай Просвердлюють мозок, пекуче болять, Задмухують душу правічну, як свічку. Розбий об кагал збожеволілі скельця, Тікай із горища, та місто не кинь це, Бо й світ не врятує тебе із учора, Хоч сонце розхлюпає світло, як завше, 131
АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
З порогом поріг серпанково зв’язавши, Та золото тьмяне і запнуте в чорне, Бо свині у нім копирсались потворні. Тож далі, подалі од світла тікай, Під землю, де чорний безколірний морок Проштрикує серце болючим доко,ром: Ти бачиш? Ти бачиш, як чисте сплюндроване? Оно перші десять, і другі – де край? При матері спершу дочку закололи, І мати навколо лежить, захолола; Загризли, як стерво, голодні шакали Дитя, що напомацки цицю шукало, Тягло рученята і падало в кров... Сокири, що теплою кров’ю впилися, В роз’ятрені рани безтямно вп’ялися... Ти ж, вилупку, мав пелюшки такі самі... Брати й наречені, сини із батьками Очима кривавими в ямах безоких, Гидуючи, гнатимуть спокій ваш, доки Ганьба зажене до смердючої ями І здушить пиху неєврейства так само. Вам, грізні й зарізні антисеміти, Кров кров’ю не змити, в землі заніміти, В землі безголів’ям навік очманіти... Вже іншим, ступивши на пруг домовини, Вишіптувать ваші смертельні провини: “О Боже, запни їхні очі у більма, Щоб я, Божий раб, не ввижався їм більше”. Господь, може, згодиться нас оживити, Із крові і бруду зростити, мов квіти. Помирить обидва світи Адонаї І люд ворогуючий кров’ю з’єднає. Та, Боже, якщо не спинив різанину, То відповідь дай на питання рабина: Як мертвій живу народити дитину?.. Розваллям ходім – зазирнути повинні До хліву, де хлебчуть кривавицю свині, – Аби власнооч неподобство засвідчити... 132
ХАЇМ НАХМАН БЯЛИК
І там, де братів і нащадків забито, Їх кров безневинну в небес відмолити, Оплакати кожного і відспівати, До Судного дня у землі поховати, Наймення шановні одмити од бруду, Хто навіть ховавсь до собаки у буду, Тікав, мов блощиця, сіріший од миші, І здох, як собака... Щоб ранок прийдешній Поклав теплий промінь на татові вічі В його власній хаті... Не плач, чоловіче! Чому затуляєш обличчя руками, Заюшений, вилиць роздряпуєш камінь?! Ходімо у діл, де буяють городи, Повітка там є для побитого люду, Там жертви погрому немовби поснули, Бо висмоктав кров з них вампір знавіснілий, Сп’янілий, розкидав колеса кінцівок, Забризкані кров’ю людською і мозком, Стирчать гачкувато їх погнуті спиці, Мов, горло затиснувши, пальці убивці. Он вже й сутеніє вогненно й криваво. Як сонце за обрій сховає заграву, Скрадайсь до повітки, немов мимохіть, В криваве пекельне провалля жахіть... О жах! Жах розчинено тут у повітрі, Він вчавлює в тишу чадні, свої віхті... Мовчи – бо й тебе проштрикне своїм вістрям... Під ним затріпоче все тіло, немов По вінця ув очі – агонія й кров. Здуши у горлянці і схрипи, і стогін, Коли ніж виймає зітхання останнє, І, відчаєм звільнена, кров застигає... – ...Ту кров з під коліс вибивало цівками, Людей на тріски перемелював камінь, Скидали колеса потрощених в ями, Й калічне повітря німіло з нестями, 133
АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
І привиди чорні роїлись в очах. Німе зітхання, мука, біль найбільший... Страждайте мовчки... Не поруште тиші, Бо хтось там є, приблудиться й до тебе З очима, тоскно зверненими в небо, Або заглибленими у підземну тугу, Руками прикриваючи наругу, Рятунку зачекавшися від Бога, Намацуючи пальцями наосліп Свій смертний шлях, тернами сліз порослий. Це він і є, дух смертної скорботи, Той самий, що тобі оцю в’язницю На згубу присудив. Єдиний вихід звідси – Терпіння вічне виблагати нині Для себе й тих, хто ще не в домовині, Тим, у повітці, зшити саван. Доти Тинятися світами ти повинен У чорнім товаристві смертних мук, З розбитим серцем, що живе над силу, Хоч раз би скрикнуло – мовчить з розпук... Воно в собі плачі свої здушило, Святині прихищаючи крильми, І голову, де приховали ми Заплакану, тужливу рідну мову. ................................................... Поволі туди, де замкнули мерців, Лишися віч на віч із мороком цим, Аби переситив безсмертную душу Терпким і жагучим німотним терпцем, Коли все в тобі заніміє незрушно, Мерці заговорять, постануть живцем. Залиш їм цю піняву смертну на спомин, Бо маєш у пошуках світ перейти, Аж поки не знатимеш всіх поіменно... ................................................... Щоб хтось не побачив, повз місто навскрад, Хоч поповзом потай на цвинтар дістаньмось, Дивімося пильно – тут кожен, як брат, 134
ХАЇМ НАХМАН БЯЛИК
І запам’ятаймо! Не плач, моє серце, – суцільна сльоза, Хай очі поскляться на камінь надгробка, Крізь вибиті скельця кричатимуть хай Про жертви, що стали різницьким доробком. Та крик застига в кам’яній німоті, Бо дивляться в очі ті душі святі. Їх напхано, наче забитих телят. Мені не одплакати. Їм не повстать... О, як же мені кістяки ті болять! Пробачте мені, що я жити зостався. Пробачте хоч Богу ганьбу цю довічну, Пробачте мені це стражденне життя, – Стражденніша в сотні разів ваша смерть. Мо’, саме така й під моїми дверима Чигає і вхопить на ранок мене – Дивіться, я більше нічого не можу. Господь хай зласкавиться й вам допоможе, Бо духом і плоттю я геть зубожів, Лиш болісний вітер несе по світах, Лиш небо безкрає розпачливо плаче, Бо їх незліченно, навмисне забитих – Дарма прожили і дарма полягли – Не знати, для чого, за віщо, навіщо? І хмари громадяться над головою, Змивають слізьми тих, що вкриті ганьбою... Від ночі до ночі похилене небо Оплакує жертви земні... Безмірний наш сором – на пильність безмірну – Що більше? Ти, сине Адамів, скажи! Ні, свідку безмовний, в собі збережи, Що бачив мене у кривавій калюжі Незрушним мерцем на подвір’ї спаплюженім. Дай швидше, людино, мені свою руку, Ділімо по братньому тугу і муку, Змішаймо із люттю отруйною їх, Із вихлюпом пінним мерців, ще живих... Ходімо мерщій в степ, де трави духмяні, Весни молодої провісники ранні, 135
АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
Бальзамом у серце, росою у вічі, На ласку і втіху народженим двічі... Як трави, ці жертви покосу, людино, Високими стеблами кинуті на,взнак! Відводячи очі, женці примовляють: “Народ ваш – покоси, отава спожита”. Чи зможе отава повстати, ожити?.. Ти чуєш? Цей скрегіт жахливий, дикунський – Це нищать почесних, порядних, найкращих, Із тисяч життів роблять копи і купи, Замішують діжу на крові гарячій, А захват подвоюють зойки конання, Аж сонячне світло трясе в лихоманці Над стятою стелею головою З кривавим обличчям, притуленим криво... – Жахливо! Аж тіло обсипле морозом! О бідний народе мій! Де ти? Немає! Лиш приском і димом душа дотліває, У серці лункім – найпустельніша пустка, Та зерна зненависті зрощують помсту! Ти чуєш? То попелом торгає серце: Вони вимагають, щоб гріх відмолив цей... Чи гріх ронять в душу ці тіні розпуки? Чого вони просять? По що тягнуть руки? Що в цій порожнечі? В цім розповні грому? Що маю зламати, здолати – і чо,му? І всесвіт, і небо, і вічність – пощезли, Мій світ перекинуто з безміру – в безум. ....................................................... Тож слухай, людино! Хай кантор олтар обридає. Чи, Боже, Тобі вже псалми і плачі набридають? До Тебе, навчителю, звернуто зір мудреців, Твоїй благодаті з малят прилучаються діти, Багатоголоссям до Тебе волають загали, Бо віра єдина тримає серця і будівлі, З Тобою бо легше тремтіти у вирі навали, – Як варвари нас обертають усіх на мерців, То певні – не плакатимеш за нами! 136
ХАЇМ НАХМАН БЯЛИК
Зніми ж свого німба й свої окуляри віддай, Здушу і зітру я всі Божі ознаки, Нещасний, поганьблений паки і паки, Живий – на,що ж плачеш, Всевишній суддя?! Безслізний донині, потонеш в сльозах, В сердечних глибинах фортецю змуруєш, На лють і зненависть її офіруєш Змії, що зростатиме в серці кублі Й смоктатиме радо і першу, і другу, Повік не тамуючи голод і спрагу. Коли відгукнеться до нас Йом Кіпур3, Розіб’ється серце, й зміюка звільниться, Стрілою здійнявшись, навік вкорениться Голодною смертю отруйних тортур В серцях богообраного народу. А завтра знов іди на вулицю, людино, Дивись, там ярмарок понищених життів! Скалічена, напівжива людська черва, Заюшена, покришена на січку, У дранті зі шматків кісток і шкіри; Малята, видрані із матерів, – Повсюдно страдницька, в тортурах смерть. То сарана стокрила літо вкрала, Сточила двері, вікна і ворота І скупчилася вже біля порогу, – І жебракам, і вченим прожирає Благальні руки аж до гнійних ран. Останні очі кидались до вікон, Та, гірше ніж рабів, собак приблудних, Їх чавили важкими чобітьми! Грошима рани сплачено, грошима! Грошима – за ґвалтованих дочок! За смерть старого батька; щонайперше За віру юні, ввергнену у вир! Ходімо старця,ми до урвища страти, Аби, як належить, кістки поховати. Та жертвам святим не знайти домовини – 137
АНТОЛОГІЯ ЄВРЕЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ
Натоптуймо, браття, щільніше торбини, Аби по світах ще повніше напхати – Від міста до міста, від хати до хати. І кожен чужинський і зверхній поріг Хай чує захриплі пісні жебраків. Благайте, хапайте – чи вас мені вчити? – Щоб м’яса й кісток до отих доточити. .................................................. Чи втеч споконвічних тобі не задосить В пустелі, в пастки, – а чи ти сповна розуму? На тисячу мук розшматуй свою душу І серце жбурни, наче пса осоружного. Гаряча сльоза хай розтопить каміння, Волання – у бурі знайде відгоміння...
1
тфілни, тфілін (філактерії), коробочки з цитатами з Тори, що кріпляться чоловіками до чола під час молитви 2 талес – молитовна накидка 3 Йом%Кіпур – Судний день
138