Патологія новочасного антидемократизму

Патологія новочасного антидемократизму1 «Свобода робить помилки, які, як свідчить про це історія, народи можуть виправити. Але тиранія веде до занепаду і смерті народу...» Джакомо Маттеотті

Світова історія саме на переломі. Культурне людство переживає дуже гостру кризу. Світова війна була історичним рубіконом. Післявоєнні революції були спробами знайти вихід і шляхи нового розвитку. Словом, живемо в дуже критичну добу. Іде переоцінка всіх суспільних цінностей. Шукають нових маґістралей історії. Творять нові ідеали. Має будуватися новий світ... Такі епохальні процеси ніколи не відбувалися гладко та безболісно. Навпаки, завжди і скрізь в такі переломно-критичні часи історії виринало з глибини людської стихії чимало патологічного і нездорового взагалі. Патологія є неабияким чинником у наш час: більшовизм, фашизм, диктатуроманія, демократофобія, врешті, дуже модний і популярний націоналізм, – це все тільки різні прояви цієї суспільної патології нашої доби, явища – соціологічно беручи, – одного і того самого порядку, своїм походженням глибоко споріднені, хоч іноді та, на перший погляд, немов діаметрально протилежні, як, скажімо, більшовизм та фашизм. Вони псевдонаукові (більшовизм) або антинаукові (фашизм): заперечують розум та базуються переважно на сліпому інстинкті та стихійній волі. Нічого дивного, що фашизм своїм соціологом уважає іноді покійного В. Паретто, у соціологічній системі якого «сили нелогічні» («forces illogiques») є суспільними чинниками чималого значення. Цим пояснюється також географічне поширення цих антидемократичних спроб суспільного будівництва. Як слушно констатує проф. Г. Геллер, автор джерельної критичної праці про сучасний фашизм «Europa und Fascismus» (II вид., 1931), вони виринають «в европейських країнах з найбільшим числом анальфабетів», зглядно2 у «державах, культурно відсталих...». Вони ігнорують досвід історії. Не визнають методу ab ovo3. Не тільки їхні адепти, але і самі провідники не знають історії, переважно 1 Передрук за виданням: О. І. Бочковський. Патологія новочасного антидемократизму // «Соціяль-Демократ». – 1931. – № 8. – С. 21–27.

2 зглядно – або (В. П.).

3 ab ovo (лат.) – від яйця; від самого початку (В. П.).

755

Ольґерд Іполит Бочковський. Вибрані праці та документи. Том ІІІ. Книга 2

зглядно препарують її для потреб своєї доктрини. Тому метод їхньої політичної діяльності здебільшого випадковий, працює ad hoc4, залежно від політичного моменту чи обставин. Вони сьогодні можуть заперечувати те, що ще вчора проголошували залізною аксіомою. Найгіршу послугу Муссоліні зробить той, хто видасть повну збірку всіх його промов. «Дуче» радо імпровізує, звідси ідеологічні суперечності в його прилюдних заявах. Редакторові «Berliner Tagblatt» він, наприклад, переконливо доводив, що «фашизм не є експортним продуктом», а через неповний рік під враженням виборчих успіхів німецьких гітлерівців рішуче твердив: «Помиляється той, хто каже, що фашизм не є експортним продуктом». Прихильники твердого проводу не люблять ясності в думках і засадах. Через це програма їхня дивує своєю ідейною безпрограмністю та більш ніж випадковим еклектизмом. Проф. Геллер слушно звертає увагу на те, як в їхній ідеології засади цілком протилежних доктрин переплуталися в якомусь мальовничому безладді. Класично це можна спостерігати на прикладі німецьких націонал-соціалістів, де все, починаючи від самої назви цієї партії, є політичним непорозумінням. Гітлер в липні 1930 р. казав: «Ми маємо зразок, який можемо без застережень прийняти; це – фашизм». Інший лідер гакенкройцлерів5 – Г. Штрасер – такий зразок скоріше добачає у більшовизмі, звідки його засадниче совітофільство. Зрештою, це тільки ще раз підтверджує, що соціологічно фашизм і більшовизм – явища, в істоті своїй дуже близькі, хоч назовні буцімто непримиримо ворожі. І вже цілком пікантно звучить протест представника цієї націонал-соціалістичної партії в Берлінському парламенті (з 13.XII.1930) на адресу Німецької народної партії: «Ви не маєте жодного права підкидати нам соціалістичні тенденції». Спільною для цих всіх антидемократичних течій є одна риса, власне хвороблива манія: за кожну ціну захопити у свої руки громадський провід. Провід – це їхня заповітна мрія, свого роду idée fixe6. Для здійснення цієї мети вони готові піти на все та вжити кожного способу, використати кожну нагоду. Інша річ – що б із цього вийшло? Чи ці мономани проводу мають будь-яку кваліфікацію? Чи здатні вони 4

ad hoc (лат.) – для цього випадку (В. П.). гакенкройц (нім.) – гачкуватий хрест, свастика (В. П.).

6 idée fixe (франц.) – нав’язлива думка (В. П.).

5

756

Патологія новочасного антидемократизму

до якоїсь творчої праці? Більше того: чи орієнтуються вони в історичних процесах сучасної доби? Практика і досвід останніх кількох років дає на це виразно неґативну відповідь. Саме коли пишуться ці рядки, блискуче завалилася іспанська монархія, добита злочинною кількарічною диктатурою. Якщо тримається ще фашистська Італія, зруйнована та виснажена політичним самодурством «дуче», так тільки через те, що він завів у цій нещасній країні такий терор і деспотизм, якого вона не знала, певно, і за часів Середньовіччя. В день невдалого болонського замаху на нього Муссоліні (про що згадує колишній його приятель П. Ненні у дуже цікавій книзі «Як вмирала свобода Італії») особисто запропонував оці засоби збереження власного режиму в Італії: «Ревізія і конфіскація закордонних паспортів; розстріл кожного, хто спробує таємно перейти кордон; заборона публіцистичної антифашистської діяльності, як і часописів і журналів; розв’язання антифашистських товариств, навіть і таких, які тільки запідозрені в антифашизмі; висилка всіх, хто є антифашистськи налаштований, або тих, хто в будь-якій формі працює проти уряду; створення спеціальної політичної поліції в цілій державі (отже, властиво, фашистської ЧК – Б.); створення окремих установ для таємного шпигунства та надзвичайних судів». Зрозуміло, що з таким режимом кілька років можна протриматися. Інша справа, що за цим політичним рахунком, як і в Іспанії, заплатить згодом італійська династія та монархія, які мовчки дали санкцію цьому історичному авантюрникові, якого майбутній дослідник нашої бурхливої доби буде цитувати як зразок особистої безхарактерності та політичного паразитизму. Адже ж зовсім випадкові обставини спричинили те, що «дуче» заснував фашизм. Небагато бракувало для того, щоб він свої політичні авантюри проводив під прапором більшовизму. Його колишня соціалістична кар’єра, зокрема наприкінці її, була яскраво революційна саме у більшовицькому стилі. Ще більш повчальним прикладом під цим оглядом є політична практика німецьких націонал-соціалістів. Вони були майстрами безоглядної демагоґії та вміло вербували політичну вулицю. Самі не знаючи, чого хочуть, настирливо рвалися до проводу. Їм пощастило. Торік під час виборів до Берлінського парламенту вони одержали понад 6 млн. голосів (прихильників «сліпого інстинкту» та «стихійної волі» у політиці) та здобули півтори сотні мандатів. Здавалося, що настав для них час політичних успіхів і вияву власного конструктивного мисте757

Ольґерд Іполит Бочковський. Вибрані праці та документи. Том ІІІ. Книга 2

цтва. Незабаром виявилось, однак, що загрожувати знесенням голів своїм політичним ворогам на передвиборчих вічах – це річ, правда, ефектна і зовсім не складна, але позитивна та творча буденна робота в законодавчих установах – це справа не по силах цим лицарям порожніх фраз і голосних слів. Тому за пару місяців вони корпоративно і демонстративно залишили парламент, де їм не було чого робити. Сьогодні вони в розкладі: взаємно оскаржують та виключають із партії, прилюдно виявляючи своє напівкримінальне обличчя. Історія незабаром змете їх з політичного кону як епізодичний намул і продукт хвилевої політичної істерії широкого загалу, виснаженого війною та втомленого революцією. Відомий німецький націоналіст капітан Ергарду в своїй лютневій промові провів знищувальну критику цієї політики, схарактеризувавши її як «низку фальшивих рішень, помилкових накреслень, демагоґічної брехні» і тому кваліфікувавши її назагал як національне харакірі. Я не згадуватиму тут про тогорічний дуже скандальний дебют на арені державної політики австрійських гакенкройцлерів, що, на щастя, тривав дуже коротенько, а проте виявив повну політичну бездарність головних матадорів місцевого войовничого націоналізму. Незабаром відмовились від них навіть самі аранжери7 (Воґуан) торішнього віденського «перевороту». Австрійський міністр Вінклер у своїй березневій промові (в Тепліц-Шенау) мусив констатувати, що цей націоналістичний «радикалізм не має думки, працює багнетами, крицевими шоломами та насильницькими способами». Цими словами влучно схарактеризовані методи громадського активізму всіх цих антидемократичних організацій. Щоправда, в теорії вони охоче посилаються на аристократичну концепцію про роль «еліти» (що для них рівнозначно з проводом) у суспільному житті. На практиці ж всі їхні методи діяння є суто мілітаристські, і то в гіршому їхньому значенні, бо в розумінні анархічної солдатески. Зайве наводити приклади; кожен їх знає: вони ще у дуже свіжій пам’яті, хоча б з недавньої історії мадярського режиму Горті чи осінньої торішньої інавґурації полковницько-санаційної влади у Польщі. Але вся біда в тому, що баґнет і політика – це речі різного порядку, й одна до одної не пасують. Є недоречністю думати, що з допомогою багнетів можна досягнути політичної дисципліни та авторитету або втримати будь-яку 7

758

аранжер – організатор, розпорядник; від arranger (франц.) – упорядковувати (В. П.).

Патологія новочасного антидемократизму

громадську ієрархію. Цим способом деякий час можна протриматися терором. Трагедія всіх цих антидемократичних прямувань та заходів полягає саме в тому, що вони в основі невірні, що їхні засновки із сучасного історичного моменту – помилкові. В хвилевій стаґнації в історії вони добачають безвихідь, звідки вихід є тільки назад, а не вперед по лінії попереднього розвитку. В дитячих хворобах демократії та парламентаризму їм убачається неминучий занепад цих політичних форм як життєво непридатних. З того, що втомлені маси ловляться на вудку безсовісної демагоґії та дочасно потрапляють у нетрі політичного порятунку на це громадське лихо. З того, що після війни важко зав’язати справжні інтернаціональні взаємини, вони презирливо глузують зо всіх пацифістських заходів та догматично вірять тільки у вічну непогрішність мілітаризму та війни. Китайський мур є їхнім ідеалом. Вони не знають іншої форми любові до свого. Поза собою вони нічого не бачать на світі – новітня історія небагато знає прикладів такого колективного еґоцентризму. В цьому саме і полягає суспільна патологія сучасного антидемократизму, і через це слід його рішуче поборювати всіма засобами та скрізь. Людство не повертається до Гоббсового ідеалу «людина людині вовк». Хто у війні вбачає останнє і непогрішне слово суспільної динаміки, той не розуміє та не відчуває подальших етапів майбутньої історії і є не пророком політичного завтра, а підсвідомим кріпаком кривавого кошмару недавнього минулого. Оце саме вийшла цікава книжка про демократію («Sur la Démоcratie») покійного Клемансо8, отже – політичного і громадського діяча, якому неможливо закинути будь-яку сентиментальність чи м’якотілість. Адже ж він був батьком французької перемоги у світовій війні. Сучасники і земляки недарма прозвали його «тигром». Це була людина залізної волі, сильних інстинктів, але й великого розуму та передусім дуже високої культури. В цих своїх південно-американських викладах (у 1910 р.), з яких постала щойно згадана книга про демократію, Клемансо раз-у-раз висловлював думки і погляди з приводу суспільних питань, вирішення яких є причиною сучасної громадської кризи. Мені здається доречним процитувати деякі з них наприкінці цих міркувань.

8

Georges Clemanceau. Sur la démocratie: neuf conferences. – Paris: Larousse, 1930.

759

Ольґерд Іполит Бочковський. Вибрані праці та документи. Том ІІІ. Книга 2

«Наполеон, – писав він, – забув, що його завданням було принести людям повне життя, а не примушувати їх вбивати... один одного»... «Монархія робить помилки, демократія впадає у помилки. Бо це людське. Але помилки демократії можуть бути виправлені, тоді як помилки монархії – непоправні»... «Щоб гідність парламенту піднести, треба передусім піднести людей, а через них – нарід...». «Що є громадська мужність?», – питає він і каже: «Кожного дня трохи добра зробити, щоб зло оминути; жертву принести, щоб щастя всіх збагатити – це є громадська мужність». І врешті ще остання цитата: «Всі великі слова були вже сказані. Залишається ще тільки втілити їх у дійсність...». В цих словах покійного «тигра» є, власне, та демократична правда, що вказує все ще шляхи майбутньої історії, чого не розуміє, на жаль, антидемократична коаліція післявоєнної доби. В цьому патологія її суспільних зусиль, і данайським дарунком є її політична робота. Проте всі ці антидемократичні явища нашої доби слід вивчати з лікарською, мовляв, докладністю як свого роду суспільні хвороби чи пошесті. Коли вони соціологічно не мають позитивного значення, проте громадське їхнє значення поза всяким сумнівом. Стверджує це проф. Геллер наприкінці цитованої своєї монографії про сучасну Італію, кажучи: «Фашистська диктатура має для европейських демократій величезне значення як відлякувальний приклад».

760