ПО ОБИДВА БОКИ
БАБИНОГО ЯРУ
ДО ТРАГЕДІЇ Народ Книги вірив у Єдиного Б-га, Який уклав із ним перший в історії людства Заповіт, вів календар від Створення Світу та мріяв про повернення на прабатьківщину – Обітовану землю, яку втратив дві тисячі років тому. Упродовж віків його доля складалася трагічно. Покоління за поколінням Народ Книги, приречений на безправ’я і безгрошів’я, був вигнанцем, тулився переважно по містечках-штетлах Західної Європи й Російської імперії. Кожна помітна спроба відстояти власне право на життя зумовлювала над ним масове насильство, що виливалось у погроми.
Розпад Російської імперії перекреслив кордони смуги осілості та приніс нові сподівання. Однак єврейська громада розкололась: дехто пішов за більшовиками, повіривши в їхні обіцянки, і відкинув традиційні цінності та Б-жі заповіді. Спокушені Великою Владою, вони долучились до репресій, катувань та вбивств тих, хто лишився вірним заповітам прабатьків.
ТРАГЕДІЯ 22 червня 1941 року стало межею між миром та війною, між складним, але натхненним життям Народу Книги і – Катастрофою. Масові розстріли єврейського населення почалися в містах та містечках України одразу після німецького наступу. Уже з вересня нацисти масово застосовували для знищення євреїв газвагени – спецмашини для отруєння чадним газом, і будували табори смерті – Треблінка, Белжець, Собібор.
Однак життя брало своє. У Києві квітнула єврейська культура: мистецьке об’єднання «Культур-Ліга», славетний театр ГОСЕТ… На вулицях і в парках міста їдиш лунав на рівні з українською. Ніщо не віщувало, що за кілька місяців почути цю мову стане неможливо, а нею говорити – смертельно небезпечно.
До найбільшого з київських ярів – Бабиного – прибула інспекція зондеркоманди 4-ї айнзацгрупи «Ц», яку очолював штандартенфюрер СС Пауль Блобель, колишній муніципальний клерк із Золінгена. На його руках уже була кров тисяч євреїв, страчених у Житомирі, Сокалі, Луцьку, Фастові… У Києві на нього чекала особлива робота: величезна природна яма – два з половиною кілометри завдовжки та глибиною в півста метрів – під старим єврейським цвинтарем мала вмістити тіла жителів цілої столичної громади.
Вони не йшли на смерть – їм казали, що на них чекає перепис та переселення. Хворих та паралізованих везли на візках, немовлят несли на руках. Це нагадувало Велике переселення народів. Лише ті, хто дістався контрольного пункту біля огорожі цвинтаря, чули неперервні кулеметні черги. Виходу не було – позаду набігали нові, безкінечні людські хвилі… Тіла старих, жінок та дітей недбало загортали землею і розрівнювали, аби приховати сліди злочину.
ПІСЛЯ ТРАГЕДІЇ Відразу після війни були написані «Чорна Книга» Василя Гроссмана й Іллі Еренбурга та посвятні симфонії Дмитра Клебанова і Дмитра Шостаковича, але вже з 1948 року Сталін розпочав боротьбу з Народом Книги, і тема Великої Київської Ями на довгі роки стала смертельно небезпечною. Знадобилася нова відлига, аби пробилися на світ Б-жий паростки пам’яті про Трагедію Бабиного Яру.
Єврейська громада Києва була знищена. Збереглися тільки світ лини, документи, книги, пам’ятки культури та пам’ять поколінь. У цілому в Бабиному Яру було знищено близько ста тисяч людей, дві третини з яких були євреями, а також ромів, українських націоналістів, душевнохворих та інших жертв нацизму.
Ті, хто хочуть розправитися з пам’яттю, накликають зло, нові жертви і прокляття – ніхто від Адама і Єви не зміг відмінити цього залізного правила. Намагання зрівняти із землею місце трагедії призвело до іншої – Куренівської. Понад тисячу киян полягли під шаром рідкого цегляного селю, що накрив Куренівку в 1961 році з боку Бабиного Яру, як лава Везувію. Саме на Куренівці народився і жив Анатолій Кузнецов – автор першої книги про Бабин Яр.
Трагедія Бабиного Яру об’єднала багатьох чесних людей. Адже людська совість – понад національностями. Безпам’ятству та цинізму системи відповіли СПІЛЬНИМ СПРОТИВОМ. Одне з місць народження дисидентського руху – Бабин Яр. Мертві покликали живих. На 25-ту річницю до місця трагедії прийшли Віктор Некрасов, бойовий генерал Петро Григоренко, Іван Дзюба і багато інших, хто не побоявся кинути виклик владі.
У 1976 році зведено пам’ятник Радянським громадянам і військовополоненим солдатам та офіцерам Радянської армії, розстріляним німецькими окупантами у Бабиному Яру, але він аж ніяк не засвідчував про єврейську трагедію. Згодом на місці єврейського кладовища звели Телецентр. Лише на 50-річчя трагедії у Бабиному Яру встановили Менору – пам’ятник загиблим євреям. Звели й інші пам’ятники – розстріляним дітям, ромам, жертвам Куренівської трагедії, психічнохворим... Встановили хрести на спомин про розстріляних членів ОУН, серед яких була українська поетеса Олена Теліга, а також на згадку православних священиків, німецьких військовополонених. Із березня 2007 року урочище отримало статус Державного історико-меморіального заповідника. Цього року вшанування 75-ї річниці трагедії Бабиного Яру відзначається на державному рівні.
«Не питай, по кому подзвін – бо він по тобі». Можливо, ця вічна істина чи пам’ятник розстріляним дітям, встановлений на місці трагедії, і дають усім нам змогу лишатися не ордами голодних дикунів, а дітьми Б-га – єдиною громадою дому під назвою Земля.
Виставка «ПО ОБИДВА БОКИ БАБИНОГО ЯРУ» – сучасний мультимедійний проект, що представляє історію єврейської громади до початку Другої світової війни, трагедію Бабиного Яру та боротьбу за збереження пам’яті про жертв геноциду. ВИСТАВКА ПІДГОТОВЛЕНА ЗА ПІДТРИМКИ МІЖНАРОДНОГО МЕМОРІАЛЬНОГО БЛАГОДІЙНОГО ФОНДУ «БАБИН ЯР» Проект розроблено на замовлення Асоціації єврейських організацій та общин (Ваад) України /Співпрезиденти Андрій Адамовський та Йосиф Зісельс/. Проект підготували: Центр юдаїки НаУКМА (директор Леонід Фінберг), ТРЦ ART MALL (директор Віталій Вайнштейн) та Front Pictures (керівник Таїсія Пода). Продюсери: Леонід Фінберг та Олексій Барбарук-Трипільський; Режисер-постановник та автор тексту – Олексій Барбарук-Трипільський. Відеоматеріали та тексти підготували: Світлана Невдащенко, Анастасія Негруцька, Володимир Покидайло, Марія Рибальченко, Олексій Сігов, Катерина Сінченко, Олексій Сінченко, Ярослава Стріха, Тетяна Шкарупа Над перформансом працювали: Відеоінженер – Слава Ярославський; дизайнер – Серафима Зотикова; Оператор дрона – Олександра Зубченко; пілот дрона – Богдан Какора; аудіорежисер – Володимир Чикиш; диктори: Венера Ібрагімова (українська версія) та Alessandra Prentice, Великобританія (англійська версія).