Олена Стяжкіна "Мовою Бога" by Judaica Center

Олена Стяжкіна

Мовою Бога

äóõ i ëiòåðà 2016

УДК 821.161.1(477) Національний Університет «Києво-Могилянська академія» Центр досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства ЦЕНТР ЄВРОПЕЙСЬКИХ ГУМАНІТАРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ НАУКМА

С889 Олена Стяжкіна. Мовою Бога. − К.: Дух і Літера. –

2016. – 128 с. ISBN 978-966-378-468-7

«Мовою Бога» − повість, дія якої відбувається потойбіч лінії фронту. Авторка розповідає як люди, які ще вчора могли довіряти одне одному, мати приязні стосунки чи будувати спільне майбутнє, − враз змінюються і стають ворогами в єдиному, але вже такому різному для них місті. Людське в людині зазнає випробувань. Герої Олени Стяжкіної опиняються в обставинах, де змушені робити вибір, ціна якому − життя.

Видавці:

Костянтин Сігов, Леонід Фінберг

Переклад із російської: Катерина Сінченко Літературний редактор: Олексій Сінченко Художник:

Віктор Гукайло

Макет та верстка:

Олександр Ходченко

ISBN 978-966-378-468-7

Олена Стяжкіна

Мовою Бога

5 МОВОЮ БОГА

МОВОЮ БОГА

Від автора: Цей текст має й інший варіант розв’язки. Існує ще десять «повільних» сторінок, які, певно, не мають стосунку до реальності. Не ознайомившись із ними, суворий читач нічого не втратить.

Завжди, коли Ревазов думав про Діму, перед очі зринав салат із рибних консервів. Поданий на стіл у глибокій тарілці, він плавав у калюжі жиру і непочатим простояв увесь вечір. Ревазов не був гурманом. Ба навпаки – їв, що випаде і де випаде. Сайра, лосось, бички в томаті. Навіть у прийшлих розкошах він тихцем купував собі банку і, щоб не засмучувати дружину, їв уночі – по-партизанськи. Бички мали смак дитинства. Тому ані до них, ані до іншої риби − жодних претензій. Просто цей салат, як і будь-яка оголена потворність, приковував до себе увагу. Було спекотно, він обвітрився, він плавився, калюжа все більшала, вкривалась плівкою… Діма святкував день народження. І Ревазов пам’ятає, що дуже здивувався запрошенню. Знайомство з Дімою було поверхове, редакційне. Ревазов підпрацьовував «економічними коментарями», Діма поведений був на комунізмі і купував рекламні майданчики для місцевого вождя червоношкірих.

МОВОЮ БОГА

Діма простягнув руку і назвався. − Ви єврей? − спитав. Ревазов похитав головою. − Євреї це часто приховують. Навіть Ленін. Але вони добре вміють робити революції. − Я не роблю революції, − сказав Ревазов. − Але Ви маєте підозріло чорні очі… Мабуть, більше і не розмовляли. Діма лишив у редакції запрошення, написане перовою ручкою на листівці «8 Марта». А ввечері, напередодні урочистості, передзвонив: «Ви прийдете?». «Забіжу ненадовго, якщо дружина відпустить». Святковий Діма запам’ятався зворушливим і безпосереднім. Але й небезпечним і чомусь – жорстоким. Він був наче дитина, яка не знає меж, а тому випробовує чужий і свій біль наче забавку, гадаючи, що це їй зійде з рук. Він підкреслено відкидав можливість зустрічі з кулаком, спрямованим у голову, чи асфальтом, що накидається на коліна. Крапля власної – реальної чи символічної крові – здавалась Дімі неможливою, але очікуваною несправедливістю. І світ, що погоджувався з нею, був наперед приречений.

Діма був принциповим. Він не пив і не курив. Говорив правду або про неї. Недоладно, але із задоволенням. «Мій тато вкрав у трамвайно-тролейбусному управлінні чотири сидіння. Ми пооббивали їх дерматином, й отримали дивани. Моя сестра – дурепа, та чоловік купив їй диплом. А Ви, Наталя Петрівна, дуже погладшали і зістарілись. Може, вже час робити пластику?» А ще за столом він співав, деручи горло. І виразно читав погані вірші. Ревазов не міг їх похвалити. − Що, не подобається? – сумно спитав Діма. – Мені й у школі казали «кинь!». І в універі… Та, коли пишеться, то як кинеш? А ви вірите у перехід кількості в якість? Чи взагалі – у закони діалектики? Закурите? А можна мені з вами на балконі постояти? − Діма, ти – вдома. Тобі все можна, − засміялась гарненька гостя. І Діма потягнувся через стіл, через цей бісів салат, схопив її за руку і крикнув. − А ти підеш за мене? Скажи при всіх… Ну? Таньк? Скажи! Тиша, гості, тиша. Я роблю їй пропозицію! Хочеш, на коліна стану? Ревазов ніяковів від усілякої зумисної публічності. Тільки-но бачив душевний, ба інший стриптиз, завжди вертів головою у пошуках шмати, яку можна було б накинути на це оголене дійство. Через це не міг кинути курити.

МОВОЮ БОГА

Цигарка рятувала від публічних роздягань і вже котрий рік без гріха перетворювала Ревазова на дивакуватого хворобливого ізгоя. За Діму брав сором. І Діму було шкода. Так не роблять пропозиції. Так заганяють людину у пастку. У глухий кут. Хороша дівчина не повинна завдати іменинникові болю. Розумниця – має втекти. Пробираючись на балкон, Ревазов мріяв про те, щоби дівчина була хорошою. Чомусь було ясно, що Діма з тих, хто ще вміє пускати сльозу і не соромиться цього. Ревазов уявляв, як двадцятитрирічне дитя хлипає, гикає, розмазує обличчям шмарклі, дрижачи знімає окуляри та не знає де їх покласти… Восьме березня можна було відзначити і краще, та дружина не любила того. Ніхто з родини не любив. З часів тієї першої тісної зустрічі ще пам’ятається розмова на балконі. Діма був червоний, щасливий. Став обік так близько, як Ревазов дозволяв лише своїм дітям і більше нікому. Став і почав нашіптувати, зриваючись на якийсь гусячий ґелґіт. − Мати категорично проти Таньки. І-і-і… Вам треба кинути курити. Ось я – не курю, не п’ю, і Таньку пити відучу. Та мати не через це проти. Їй не подобається. Треба буде ламати. Як я їх обох зараз втер, а? Тому що – технологія. Питання не в тому, хто розумніший, а у кого в руках технологія. І-і-і… Але мати

проти. Горланити почне, як гості розійдуться. Але й Таньці тепер куди дітися… А вам скільки років? − Тридцять три, − сказав Ревазов. − А я думав, що сорок, чи п’ятдесят. До вас як до батька. А так ми й на «ти» можемо? − Ні. − Так, а десять років всього лише. Я читав, що «ви» − це коли п’ятнадцять… Гадаєте, вона мене любить? Танька? Чи просто побачила перспективу? У них на посілку навіть каналізації немає. Воду носять на третій поверх. А вона – розумниця, Танька. Хитра. Мати вважає, що заради квартири нашої…Та й взагалі: я ж міліціонером хочу бути. Ось із вами через це вирішив заприятелювати. − Куди недопалок? – спитав Ревазов. Діма стояв нестерпно близько і, налігши на перила балкону, намагався зазирнути Ревазову у вічі. − Є попільничка, може, банка яка? − А-а-а, − зітхнув Діма і раптом заплакав. Саме так, як уявляв це Ревазов. Він схлипував, розмазував обличчям шмарклі і голосив: «Не такий, як всі… Ніхто мене не розуміє. А я ж розумний. Я зможу… Я в злиднях не буду… Я ж хороший… Хороший… І вона мене полюбить».

МОВОЮ БОГА

Чому пам’яталось так, наче не дванадцять років збігло, а було вчора? Може тому, що Діма був першим дзеркалом, у якому Ревазов відбився? На повен зріст. Він побачив себе очима іншого, а потім і власними, щоб розставити розділові знаки у важливих житейських питаннях, які до появи Діми були самозрозумілими, завислими чи вирішеними за життя. З погляду Діми Ревазов був старим, успішним мільйонником. Вітцем, самцем… Євреєм. І мама Ревазова не противилась одруженню з «Танькою». Ось тільки її звали Інна. …Ще мама була живою, і вона справді не противилась, а тільки плакала, розуміючи, що Іванові болить. Але цей біль мине, забудеться, як минає все неважливе та навіяне. Ще був живий дід Лазар, маленький і міцний як цвях. «Ти знав усе від початку. Ти знав, що тобі не можна. Нащо ж? Світ сповнений любові, але в тебе у штанях – ассирійський народ. Хто говорив тобі інакше? Ніхто. Ми не брехали тобі. Ти знав. А вона – плаче. Хіба вона винна? Ти. Більше ніхто». Близько тридцяти трьох Ревазов був уже майже як дід. Близько сорока п’яти – без майже. Волосся почало сивіти рано, ще за студентських часів. Спочатку на маківці, згодом на скронях і чолі. Дівчата казали, що

він схожий на Печоріна чи на Лермонтова. Насправді він був схожий на Казбіча. Але це ім’я не швендяло творами та вивітрювалось із голови разом із усією шкільною програмою з літератури. Для образу правдивого самця йому завжди бракувало видимих кілограмів і сантиметрів. Усі Ревазови були як цвяхи – тонкі та непомітні. Шевські цвяхи. Але на тлі останніх афганських атак і перших міських перестрілок завчасна сивина витворювала ілюзію воєнного досвіду, якоїсь проминулої чи утриваленої гіркої чаші, спитої по самі вінця. І, звісно, очі. Без ваги і зросту здавалося, що самі лиш очі і є. Чорні, так. Та якщо вірити Інні та довго вдивлятись, то можна знайти і вишню, й оксамитний виноград, і море, і потрісканий степ, і сонце, що торкнулось пісків пустелі. До Інни та після Інни Ревазов мав жінок. Стосунки завжди розпочинались правдою про весілля, якого не буде за жодних умов, і завершувались правдою про весілля, якого не уникнути… Те весілля, що планували задовго, та яке обов’язково трапиться з ним і Вардою, онукою пітерського гяварная Никодима Зервандова, яка на час Іванових студентських романів ще не мала шістнадцяти літ. «І що?» – знизували плечима подруги Ревазова. Під «і що?», звісно, ховалося споді-

МОВОЮ БОГА

вання на можливий романтичний розрив світу традицій і родинних обіцянок. Сподівання й азарт. Стартові позиції робили Ревазова не найзавиднішим залицяльником, однак шлях, яким простував ассирійський народ у світ, був міцним, довгим, широким, брукованим давнім теплим камінням. І йти ним було легко, і хотілося йти, тому що шляхи не знають про втому, а лише довжаться і довжаться. Інна не питала «І що?». Вона сказала: «Давай я тебе візьму на ручки і поношу? Хочеш?» Інна була великою, Ревазов – маленьким. Він простяг відкриту долоню і кивнув на пальці: «Бачиш? Отак – усі різні… А ось так…», − Ревазов трохи зігнув пальці, не в кулак. – А ось так – усі однакові…» Інна тріпнула надто вибіленим волоссям і трішки груддю, гріх було б не тріпнути. А потім ліниво нахилилась і поцілувала Ревазова у зап’ясток.

МОВОЮ БОГА

15 МОВОЮ БОГА

МОВОЮ БОГА

*** Салат, день народження, дзеркало, дід Лазар… Ревазов усміхався так, щоби Діма цього не помітив. Уже йшлось не про можливу Дімину образу. Про життя йшлось. Про життя і смерть. Але Ревазов усміхався. Тепер навіть уже з полегкістю. Його завжди цікавило, про що він думатиме останньої години. Не вірив узагалі, що перед очі зрине найважливіше, і, що кортітиме шампанського та якогось правильного прощання, – також не вірив. Як і більшість, він сподівався на миттєвий перехід. Скоком, бігом, з гострим, можливо, болем, після якого – Інше. До цієї осені мав план переходу. Загалом, мав. Й інтерес до останньої думки дещо витупився. Ревазов уже знав, якими різними та мізерними можуть бути оті найостанніші…

МОВОЮ БОГА

Однак Діма розважив інакше. Дуло ПМ було скероване у ревазівську голову, але нервово підскакувало, позначаючи шию, груди і навіть живіт. Поплічники Діми мали автомати. Проте «калаші» не знадобились. Знадобилась мотузка, яку зрізали на балконі. Стара, січена градом, мита дощем мотузка… На ній сушились та розросталися в розмірах труси, колготки, джинси трьох ревазівських дітей… А його власні джинси − не росли, а навпаки – маліли. Ясна річ, якщо порівню вати… Мотузкою зв’язали руки за спиною. Штовхнули кілька разів до стільця, щоби сів. Дали ляпаса. Не заради болю, задля приниження. Сплюнули на підлогу, під ноги Ревазову – по черзі. І пішли. «Далі, Дімон, давай сам!..» «Наберу. Спасибі, товариші!», − сказав Діма поважно. І пістолет у його руці знову підскочив, накресливши у повітрі велику пташку. Галочку. − Ну, давай, проси, − посміхнувся Діма. – Благай давай! Поки я добрий… Я взагалі – добрий… − Чай хочу, − сказав Ревазов. – Без цукру. Цукру все одно немає… Налий, будь ласка, у великий синій кухоль. Коли після дітей Ревазов збирав, виключав чи відправляв на зарядку їхні системи

спілкування зі світом, то підбирав після них усілякі смисли, що тепер називали «статусами». Зовсім недавно наштовхнувся на просте, очевидне, але таке, що в голову не лізе. «Найважче сказати: я тебе люблю, вибач, допоможи мені». «Допоможи мені» − це про Діму. Завжди активний, неначе зашитий у ньому поклик, ґвалтовний сигнал про розуміння і прийняття, про схвалення і жалість. Діма ніколи не соромився просити допомоги, щоразу збільшуючи дози та жахливо переломлюючись, якщо допомоги та прийняття бракувало. Страх перед ПМ морозив і сковував. Це стало для Ревазова несподіванкою. Якби Діма вистрілив з порогу, стоячи у дверному отворі, Ревазов сконав би як боягуз. Але у зайвих рухах Діми розчинялися смисли, а разом з тим – і миттєва блискавична смерть. Страх звично і поспіхом відходив, поступаючись реальності, ба радше, якійсь технічності, точковій фіксованості діяного. Це стілець – на ньому сидять. Це підлога – на неї спльовують. Це плювок і зарисом він подібний до Австралії. А це Діма. У Діми – сині шкарпетки. Синій кухоль – сині шкарпетки. Діма роззувся, щоб не набруднити. І взяв пістолет, щоби прикрасити й обарвити чимось раптовим прохання допомогти. Ревазов сподівався, що з тортур буде лише розмова.

МОВОЮ БОГА

− Хитрий ти! З чаєм! Думаєш, руки тобі розв’яжу? Поїти, тебе, суку, жидівську, буду? Сам. Поки не здохнеш… − Твоя правда, − сказав Ревазов. – Не треба. Пити, як у тому анекдоті, зовсім не хочеться. − Знущаєшся? – вискнув Діма. – Користуєшся тим, що я не можу вдарити людину, і знущаєшся? Всі ви такі, всі…

*** У зап’ясток. Поцілувала в зап’ясток. Скільки здивувань випадає на людину в житті? У житті після дитинства, коли всі правила наче вивчено, і все так чи інакше відбувається за ними. Скільки випадає здивувань, якщо всі люди з якоїсь після шкільної миті стають схожими та майже однаковими? − Не спати, − кричав Діма. − Розплющити очі! Дивитись! Дуло пістолета тицялось у щоку, наче мокрий ніс цуценяти. Ревазов не пручався. Бачити Інну, Варду, матір та діда Лазаря можна було і розплющеними очима. Поцілувала в зап’ясток, а Ревазов сказав: «Я можу читати Біблію в оригіналі. Ось». «А це значить якою мовою? Мовою Бога?» − спитала Інна. Він кивнув, не замислюючись. Чомусь було зрозуміло, що цією розмовою етап залицянь скінчився. І на ньому все було правильно – квіти, дзвінки, проводжання додому, утома від під’їзних цілувань, порожні сварки для палких примирень. І вже можна було і треба переходити до основного, та переходити було ніде. Гуртожиток о третій вдень ще те місце. − Слухай, а давай тоді одразу «і померли одного дня»? − усміхнулась Інна.

МОВОЮ БОГА

− Вийди з моєї голови, − попросив Ревазов. Здався. Тому що це було найпростіше. Та водночас і найскладніше. Ассирійський народ не скасовувався через те, що трапилось на сходах універу, за чималого натовпу, у м’якому освітленні їхньої останньої студентської осені. Він часто потім просив її вийти з голови. Не підслуховувати, не вгадувати його думки. «Було би добре», − якось сказала вона, − якби ассирійський народ розмножувався думками. Пам’ятаєш, як у Платона». Як у Платона Ревазов не пам’ятав.

МОВОЮ БОГА

23 МОВОЮ БОГА

МОВОЮ БОГА

*** − Давай − розказуй! Зв’язківець? Партизан? Діма наблизився, тицьнув пістолетом Ревазову в ніс. Запах металу і запах немитих рук. Кислий піт і залізо. «Металеві ноти − це останній крик моди!» − сказали Ревазову в маленькому магазині, куди він забрів з цікавості, спіткнувшись поглядом об назву. Магазинчик мав назву «Урмія». Безстічне солоне озеро. Два слова було про нього в «Авесті». «Сяйно-біле». Потім у когось зі середньовічних мандрівників Ревазов ще про нього читав: «озеро схизматиків, єретиків і грішників». Урмія – озеро поблизу міста Хой. У місті Хой у квітні 1918 року вирізали триста ассирійців. Дід Лазар народився до і місто пам’ятав. Як кров і як крик. − Чому ти не тікаєш? – грізно крикнув Діма і сів на підлогу.

МОВОЮ БОГА

Трапилось, що Ревазов зараз, як і за минулого життя, дивився на нього згори вниз. Боявся, але не боявся. Усі страхи тепер тривали якусь коротку мить. Певно, бракувало запасів адреналіну. І серце часто входило у груди без стуку. Просто постояти. І в цьому прозирала навіть якась надія. Та й вона була короткою, не світлою. Тупою. − Мені просто цікаво, чому ти не тікаєш? Відповіси правильно – житимеш, а ні – то ось, − Діма потрусив пістолетом. – Дружину твою ми пропустимо через підвал… А потім – до ганебного стовпа і розстріл! Розумієш ти це, морда жидівська? Розумієш, з ким зв’язався? Ревазов кивнув. Розумів. У липні його забрали з вулиці за порушення комендантської години. Відібрали телефон і запропонували подумати про викуп. Задля постраху вибили зуб та зламали безіменний палець. По тому повели на допит. На дверях кабінету була табличка: «СМЕРШ», усередині, за столом сидів учитель сина. Історик. На плечах піджак, на носі – округлі скельця, чи то старовинні, чи то по-революційному модні окуляри без оправи. Окуляри імені товариша Берія. − Помилочка, здається, трапилась, так, товариш Ревазов? − Можливо, − відповів він і поморщився.

− Болить певно? – зі співчуттям спитав «учитель». Ревазов похитав головою. Уже не боліло. Саднило, але не боліло. А поморщився він від слів – списаних зі старої стрічки про Леніна, Жовтень і громадянську, від слів несправжніх, псевдонародних, інтонованих якимись майданними істериками, похоронним бабським виттям. Усі вони тепер так говорили. Навіть якщо перше говорили по-іншому. Ревазов відчував, що це така гра. Така велика підробка… Порожнеча. Але порожнеча вибила йому зуб. − Скільки я вам винен? − Свої люди – сквитуємось!* – усміхнувся учитель. Покопаєш нам окопи днів десять і вільний. Або… − Скільки? − Дві тисячі знайдеш? Доларів. Було зрозуміло, що йдеться про долари. Попри галасування будувати рускій мір, усі ці нові люди чомусь хотіли долари. Тоді, у липні, Ревазов гроші знайшов. І на викуп, і на зуб. Зараз би погодився на окопи. В планах, які тепер безглуздо було мати, Ревазов проглядав зиму. Холодну зиму, високі замети і сон… Сон легший за смерть. Та ось Діма… Діма – коректувальник. Не вогню, ні. Перспектив. «Свої люди − сквитуємось» (рос. «Свои люди −с чтемся») – назва комедії Алєксандра Островського. Тут і далі – примітки перекладача. *

МОВОЮ БОГА

− Що тобі не подобається в нашій новій республіці? Ти ж розумний чоловік, ти не можеш бути за олігархів. Вони розікрали всю країну. А тепер так більше не буде. Чому ти і такі, як ти, − проти? Ревазов мовчав. Наприкінці весни він думав, що розмовляти можна і треба. А в липні ці прив’язали до стовпа жінку. На груди повісили табличку: «Каратєль. Хунта». Будь-хто охочий міг підійти і вдарити. Або плюнути. Охочі були. І жоден з перехожих не спитав: «Що ж ви робите, суки?» Влітку прийшло розуміння непроникненності. Спочатку – їхньої, цих. А по тому – без подиву – і власної. А Варда сказала: «Треба їхати…» Це було перше модальне дієслово в їхньому спільному житті. Майже грубість, на яку жінки їхньої родини ніколи не зважувались. Ревазов розгубився. Не знав, як реагувати. Розлютився, пішов з дому, гучно гримнувши дверима. Спіткнувся об сусідку, яка лежала біля сходів під’їзду затуливши голову руками. «Вань, я щось не доберу, від нас стрельнули, чи що? Отвєткі ждати чи ні?». «Це я. Голосно з Вірою поговорив», − Ревазов знітився, підвів сусідку, подумав, що не пам’ятає, не знає, як її звати. Це ніколи не мало значення. Зараз також – він усадив жінку на лаву і спитав, чи треба щось купити. Су-

сідка зашарілася і почала щось торохтіти про цукерки, які, як виявилось, ділили тепер на правильні і фашистські. Та саме фашистські вона любила більше. Та якби Ревазов зміг десь знайти, бодай серед конфіскованих на знищення, грамів двісті «Корівки», та, ясна річ, нікому про це не казати, було би добре... Ревазов обіцяв постаратись. Але знайшов лише горілку, хоч і любив коньяк і білі веселі італійські вина. Як пити на самоті та на вулиці він уже не пам’ятав. Але грубість Варди намагався не випускати з голови, тому що вона була схожою на минуле життя. Неабияк, так. Але все одно – сварка, образа, у цьому тверезому «треба» – пряме звинувачення в тому, що він – не чоловік і вже не здатен нічого вирішувати, а через те – хай усупереч традиціям – але доводиться їй… Вернувся додому злий, але легкий. − Давай вип’ємо. − А давай, − виклично погодилась Варда. – Малосольні огірки в каструльці. Цікаво, чи дійшли? Щось іще будеш? − Куди їхати? – спитав Ревазов, наливаючи і закушуючи повз її огірок. − До батька. До дітей… − Варда виклично глянула на Ревазова і налила собі сама.

МОВОЮ БОГА

На весіллі вона випадково зробила великий ковток горілки. Хотіла пити, взяла чиюсь склянку, багато ковтнула… Раптом зробилась красною-прекрасною. Прекрасною, так. Розплакалась, уткнувшись Ревазову в плече. Він намагався втішати. Шепотів: «Усе буде добре, усе буде добре». А вона хитала головою і хлипала: «Сказали, що це боляче. Що це ду-уже боляче. І соромно… Я до мами хочу… Додому». З тим і ввійшла. Не він у неї, як належить. Вона. Ввійшла, розмістилась. Затопила, може. Дід Лазар тішився: «Бачиш: суджене – не завжди погане…» А дід Варди не тішився. І батько… Їм було шкода віддавати дівчинку до запиленого міста-покруча, неначе за кордон, а наче й ні. Їм не подобався Іван, тому що його прадіди були пастухами, а прадіди Варди – зводили будинки. Вони сумували на весіллі, розуміючи, що народу, який колись давно випатрав усіх, аби кров’ю мерців оздобити гори, більше нема. І наречений – найліпший тому доказ… Словом, любові з тестем не вийшло. Та щороку наприкінці травня діти вирушали до Ленінграда, щоби розмовляти і бачити рідне, а в серпні повертались, везучи із собою пташину мову, північний акцент і знання новоарамейської абетки. Поки діти були малі, Ревазов також їздив. А потім припинив.

− Я не поїду. Я живу тут усе життя. За цей час двічі мене назвали жидом і двічі – ха́ чем. Там… Там я іду і не ховаю паспорт. Мене шарпає кожен мєнт. Я там постійно «хач». Я втомлююсь від цього. − А від бомбувань – ні? Ревазов стенув плечима. На ранок після весілля дід Лазар спитав: «Ти розповів їй про точки збору?» Іван похитав головою: «Ще встигну…». Не встиг. Ревазов так і не зміг. Точки збору належали Інні. Торкатися до них разом із Вардою так і забракло сил. «Ми – зникомий народ. Ми – не гнані, але рятуємось. Ми не маємо землю, куди треба вернутись, але маємо ту, куди ще можна прийти… Ми – потомлений народ, який мав усе. І ворота Іштар, і тисячі вершників, і розвалену вежу, і нікчемні кордони, і порожні обіцянки. Ніде не буває добре, тому що звір прокидається в людині швидше, ніж Бог». «Виходить, що він хоч інколи та спить?» − Інна лежала на його плечі й усміхалась. «Хто?» «Ну, Бог… Спить. Сам. Виходить, у нього є ліжко. І хтось пере йому постіль…» «Послухай уважно!» − Ревазов підвівся на лікоть. Навис, хоча з його габаритами це було не так просто. – Послухай! Дід Лазар сказав, що бігти треба з тими, з ким ти хочеш бути після…»

МОВОЮ БОГА

«В наступному житті?» − перебила Інна. Огризлась ліниво і зовсім без злоби. «Закрили ж тему, нащо?» «Перша точка збору – будинок. У секретному місці ти лишаєш записку і очікуєш поблизу дві години. Більше не треба. Це буває смертельним. Друга – виходи з міста… Найбезпечніші. Не крізь ворота, тому що з кріпосних стін – стріли, смола, трупи… А знизу – таран, вогонь і пекельне волання. Кожне місто має інший, таємний вихід. Проломина в стіні. Порожниста балка… Підземний хід… Можливо, море… Там також записку. І можна ждати півдня і півночі. Але більше не варто… Якщо мене там немає, то має бути третя точка. Нове Місто, де ми будемо жити. Центральна площа. Восьма вечора. Там треба чекати щодня і все життя…» Інна сіла. Стала великою. А Ревазов знову – маленьким. Вони мали ще тридцять хвилин до тієї миті, коли карета – кімната в гуртожитку – перетвориться на гарбуз… Ревазов говорив: «у рукавичку». Вона супилась: «Не сперечайся…» Ще тридцять хвилин. І повернуться господарі, які через ласку почали ходити в бібліотеку і просиджувати там дві, а може й три години. Якщо мали гроші, то через ласку вони ходили в пивбар… Та гроші мали не часто.

«Я маю багато питань», − тихо сказала Інна. «У вас завжди була писемність? Що лишали біля зруйнованих будинків Ніневії?* Глиняні таблички? Ти цитуєш когось зі стародавніх авторів? Ти перекладаєш когось зі своєї стародавньої мови? В якому столітті ви припинили опір? Вам не обридло бути зникомим народом? І якщо таке місто існує, я поїду туди просто зараз… Мені не соромно». Ревазов скоцюбився. Було ще двадцять сім хвилин … Всі – наче останні. «У тебе такі красиві цицьки…», − сказав він. «Я відвернусь, а ти можеш поки взяти їх собі… Поносиш і віддаси… Придурок…»

* Ніневія – стародавнє місто на східному березі річки Тигр, столиця Ассирії. Уперше згадується як центр поклоніння богині Іштар.

МОВОЮ БОГА

*** − Ми вирахували тебе. Ми тебе стратимо! Уб’ємо! В концтаборі згноїмо. На електричні дроти кинемо… Діма кричав і порскав слиною. Пітнів і підскакував на сраці, посовуючись до ревазівського стільця на відстань, що вже не була ані пристойною, ані дозволеною. − Слухай, − сказав Ревазов. – Давай уже стріляй і йди з богом. − А ти підмітив, що американці, наприклад, кажуть у таких випадках «look». Виходить, що вони візуали. Через очі тобто… − Ага. Як всі мужики… − А ми, по-твоєму, баби? Через вуха? Сам ти баба… Після рибного салату Діма став частиною ревазівського життя. Не щоденного, а тому не тяжкого. Раз на півроку, іноді частіше, Діма звітував про прожите. Його розповіді ґрунтувались на принципі дару: даю, щоби ти дав. Ревазов знав і бачив, як зобов’язують дарами-послугами, дарами-компромісами, хабарами, неправосудними рішеннями. Та він ніколи не наштовхувався на непромовлену, але гостру вимогу платити словами за слова. Платити собою за розказане, неважливо, вигадане чи ні, але абсолютно чуже

життя. Ревазов почувався дверима в комірчині старого тата Карла. Дверима, що завісили старим полотном, у якому довгий ніс Діми пророблював хаотичні дірки. − У мене складається враження, що ти хочеш вставити в мене золотий ключик, − розлютився одного разу Іван. − Я – не підар! – гостро сказав Діма. – Мені просто цікаво, що у тебе всередині… − Нащо? Діма був із тих щасливих чи нещасних, Ревазов не знав про це точно, які не ставлять, а тому і не відповідають ані собі, ані решті на питання «нащо?». Далеке означення цілі спантеличувало його, засмучувало. Він пожадливо мріяв про гроші, про великі-превеликі гроші. На свої великі він сил не мав. Діма ображався на непоборні умови, за яких хто син чи кум, той і правий, і багатий. Він проклинав і заздрив, але тримав носа за вітром і легко обіймав посади, що засновувались на розпилі та відкаті. Чіпляючись за своїх однокурсників, а по тому й колег, Діма виринав в абсолютно неймовірних кителях і погонах. Митна служба. Податкова. Внутрішні справи. Надзвичайні ситуації. Увесь час він десь підучувався, кочуючи з академії до академії по новий диплом, який мав би зафіксувати його компетентність у якій-небудь супер-легкій, та все ж вазі. Часто Дімині опікуни сходили вго-

МОВОЮ БОГА

ру, забуваючи про його відданість, і він, уже надбавши дещо, збудувавши та прикупивши десь навіть у тихих швейцарських Альпах, лишався без діла. Ніколи, ані жодного разу, Діма не думав про те, що можна почати свій бізнес. Ніколи. Ревазов достоту про це знав. У простоях між посадами Діма наймав Ревазова для консультацій. І виходило, що Іван також − жив із прибутку від краденого. Був спільником. − Якщо ти знаєш як зробити бізнес, чому ж не зробиш його сам? Де твій ярд? Лимон хоча б? Як ти можеш навчати, не маючи сам? – задавався Діма. І Ревазов розумів: він сам на прийомі. Він – пацієнт, а Діма – хірург. Замість скальпеля – гостра, виточена цікавість. Ревазов намагався вберегти свої кишки від примусової біопсії. На дурні питання не відповідав, гонорар відпрацьовував чесно: − Якщо хочеш вкласти гроші просто зараз, інвестуй у коштовні дурнички. У дуже коштовні і дуже непотрібні. Це буде короткий період, та взяти можна буде багато. − А що значить «коштовне і непотрібне»? – пожвавлювався Діма. − Дизайнерська ювелірка, де ім’я переважує каміння. Яхти. Парфуми ручної роботи. Театральні люстри для дому. Треба вибрати і зрозуміти, що далі – посередництво, особистий продаж чи магазин…

− А якщо акції? Місце на якій-небудь біржі? Чи в банк покласти? Чи просто – в офшор? Допоможеш? Ревазов знизував плечима. Можна було все. Бути вбогим порадником – це також бізнес. У випадку Ревазова – покликання. Ба навіть задоволення. Потихесенькупомалесеньку він створив фірму, де холодні, та не голодні розумники допомагали правильно зробити прибуток… І навіть були іноземні партнери. І тихі, непримітні зв’язки на світлих і теплих землях, омиваних Середземним морем… «Наш народ пам’ятає часи, коли за гроші правили мушлі та шкури тварин», − говорив дід Лазар. – «І пам’ятає ті часи, коли все це перетворювалось на порох… Босоніж далеко не дійти. Пісок пече, сніг холодить. На ноги завжди потрібні чоботи, штиблети або сандалі. Ось – лапа, добре, якщо зможеш зробити її сам… Без лапи нам нікуди…» Все дитинство Ревазов вчився лагодити взуття. Дізнаватись про його біль і розпірки одним лише поглядом – не на ноги, а на людину. Сумні очі – клишоногість, розсіяні – відірваний каблук. Нахабні – також відірваний, але відірваний по-звірячому, з м’ясом, з підошвою. Веселі − стирають носок і п’ятку. Зажурені – зчовгують до дірки десь посередині. До безнадійної дірки, позбутись якої легше викинувши, аніж полагодивши. Нервові,

МОВОЮ БОГА

запальні − з корінням виривають берчики. І наче добре, що шнурки заходять в липучки. Тому що вшивати берчики – терпіння і праця, і зір треба мати мисливський. Уперті – у них геть розлазиться задній шов. − Ми тебе вислідили… − сумно повторив Діма. − А я не ховався. Ти ж у мене вдома. Ні? Не звернув увагу? − А треба ховатись! Треба ховатись… Ревазов посміхнувся. Довгі дні, довгі розмови «за жизнь». Усі вчорашні місцеві хотіли бути зрозумілими. Тому що позаду чимало спільного… Школи, вулиці, футболи, жінки, образи… І тому що не звірі. Важить, що не звірі. Однак тепер це вже потребувало доказів. Питання стояло руба. Руба. З нього випливали тортури перед розстрільною правотою. Почуй, застидайсь, відпусти мені гріхи та помри… Чужі росіяни, зазвичай, убивали легко. Ревазов також убивав легко.

***

Варда поїхала поїздом. А наступного дня вокзал розбомбили. Неначе доля. Та Ревазов у долю не вірив. Він вірив у завершення і зачини, в цикли, які рухають різні гравці, в баланси. У свободу ще, але в межах балансів. Щоб перемагати, треба назбирувати невдачі. Щоб бути свобідним, варто обмежуватись. Жити у тюрмах, наприклад… Не їсти те, що любиш. Не спати, скільки хочеш. Висиджувати на роботі з дев’ятої до п’ятої, згоряючи від нудьги та ненависті. Мільйон і один рецепт хорошої тюрми. Ревазову підійшов лише один. Він обмежився один раз. Підклонився, покорився. Та не ремствував ніколи. Тому що після жив так, як хотів. Не залежав. Він назбирав надто багато волі. Баланс надійшов просто додому. Спльовуючи на асфальт, осміхнувся і сказав: «Платитимеш мені, чорний, за те, що живеш…» Сусід. Сусід відчув себе народом, помножився автоматом Калашникова і назвався домоврядником. Такий у нього верх бажань. Був. Поки не знищили свої ж, кинувши як м’ясо на штурм розваленого, але символічного аеропорту. Провівши дружину, Іван напився і вкотре зазначив, що горілка ніколи не знімала і не знімає. Просто вранішнє фізичне «погано» діє як відтяжни́ й маневр. Коли болить і нудить,

МОВОЮ БОГА

предметно тужити не випадає. А коли просто хочеш пити чи лити холодну воду на голову, а води – немає, то проблемне поле шириться настільки, що знайти там біль, який лишила Варда, немає ні часу, ні сили. Хіба що через кому… Немає води, електрики, Варди, газу, їжі… Немає дітей, аеропорту, тепер ось і вокзалу також немає. Їм не жилось. Ці люди ніколи не жили добре. І вони зібралися всі разом, стали за спиною окупантів, щоб вирівняти тло. Також спосіб, над яким Ревазов не замислювався: власні злидні і горе вони розподілили на всіх. Братерство в стражданні. І слава на весь світ. У труні він бачив таких братів… Славу також… «От якби Донецьк як Париж, так? Бульвари, площа Зірки, Гранд Опера… А так проживемо життя і ніхто про нас не дізнається. Ну що за назва «Вєтка»? Дурна Балка? Який Бодлер з Дурної Балки? Чи Модільяні з Точмаша? Хочеш бути Модільяні з Точмаша?» − сміялась Інна. «Я не знаю, хто такий Модільяні…» А ці, ці не знали, що таке Дурна Балка. Що таке «Крупская» вони також не знали, хоч і шостий місяць сиділи вже в обласній управі. Серед «цих» були свої і чужі. І час був, коли своїх ще було шкода. Минув. Більше не шкода. Просто вбивати своїх рука не здіймалась.

А чужі проколювались на гаслах… Донецьк – не Париж. Однак увесь світ без запалу й цікавості спостерігає за боями на Путилівському шляхопроводі, називаючи його Путилівським мостом. «Як до Засядька доїхати, брат?» Хороше питання вночі. Засядька – не бібліотека. Жодного тобі подиву. «Я не місцевий…» «Не місцевий?» Вперше Ревазов замислився лише на мить: ніж чи пістолет. Вибрав ніж. Різко і справно застромив поміж ребра. «Не місцевий» зойкнув здивовано. «Тихше-тихше-тихше», − сказав Ревазов, підтримуючи чуже тіло. – «Тихше. Ось тут відпочинеш… На лавочці… З видом на вогні». Нічого не відчув – ані радості, ані страху, ані сумніву. Загострений час скінчився. У ньому, наче в бардачку старого «ауді», було понапихувано всякого, що вивалювалось і заважало закриватись… Вишикувати за ранжиром усі ці, наче, дрібнички, було неможливо. Викинути, як виявилось, також. Міномет поставили на даху будинку ще за Варди. Вона плакала, збираючи речі для життя у підвалі. Ревазов-захисник. Від сліз Варди скипів гнівом і відвагою, піднявся, виліз. Крикнув: «Отвєтка ж прилетить, суки, тут же люди…». «Іди геть, дядя», − сказали йому й ліниво продовжували курити. Ці… Чужі…

МОВОЮ БОГА

Дівчинку років сімнадцяти знайшли у сміттєвому баці… Мертву, зґвалтовану. Дворові баби горланили: «Це диверсія, укри пробрались у місто, це шпіони…» Ревазов мовчки стискав кулаки. Діставав її разом із батьком. А раніше вони грали у футбол… Ігорьоха – король пасу, та дихалка слабка. Курець. «Заткніться», − попросив він тихо. Та ні… Стояли, верещали, смакували подробицями… Видно було, що знають, чиїх то рук справа. Але вірити в реальність їм більше було не можна. Не дозволено. А через те треба симулювати. «Ви до республіки, до республіки нашої зверніться, напишіть їм, вони розберуться», − нашіптували баби. Ці… Неначе свої… А чужі танцювали лезгинку на площі Леніна. Дерлися на все горло. Шкірили зуби, стріляли з автоматів у повітря… Дрібниця. Зупиняли посеред вулиці: «Паспорт давай. Аусвайс? Ферштейн?» Гигикали. Реготіли… На доріжку штовхали прикладом у груди. Ніщо не було останньою краплею. І все було нею. Ревазов купив ПМ у знайомого мєнта. Той намірився тікати з міста, розлучився, знову одружився, взяв прізвище тещі… Боявся, що з родинним, батьківським, блокпост «республіки» не прошмигне. Мєнти злили республіканцям списки особового складу.

Хто не з нами, той проти нас. І над тими, хто проти, збиткувалися по-особливому. «Поїду як ботан. Окуляри ось купив… Зараз вчусь заїкатися», − похвалився мєнт. «Не заграйся… Слабкого хочеться штурхнути ще більше, ніж сильного». За пораду мєнт скинув десять баксів. Ціна виявилась такою хорошою, що Ревазов готовий був купити два… Мєнт обіцяв довідатись. А ніж був…

МОВОЮ БОГА

43 МОВОЮ БОГА

МОВОЮ БОГА

*** − Ти мене не слухаєш! – заскиглив Діма. У якійсь радянській стрічці про Леніна було: «Не треба боятись людини з рушницею…»*. Тепер Ревазов зрозумів, чому не треба. Людина з рушницею сама боїться. І чим більше боїться, тим частіш стріляє. Шкода, що абсурд давно перестав бути потішним. Борці за народне щастя за звичкою мочились у вази своїх колишніх господарів і закликали всіх потерпіти. «Діди голодували, батьки голодували, і ми поголодуємо…» Прийти в світ для того, щоб голодувати… Чи ось – спецбланки доносів. Формат А4, згори «шапка»: «Хочу повідомити керівництво республіки про те, що громадянин», тут була лінія під прізвище, і далі: «дозволяє собі такі висловлювання і вчинки, скеровані на підрив наших цінностей». І знову порожні рядки. Десять, ба навіть дванадцять. А нижче – для всіх однаково: «прошу вжити відповідних заходів і зразково покарати». «Людина з рушницею» − однойменна екранізація п’єси Ніколая Погодіна (реж. Сергій Юткевич). *

МОВОЮ БОГА

Із «відповідних» недавно впровадили смертну кару як найвищу форму соціальної справедливості. Застосовували разом зі штрафом. Спочатку – штраф, а потім – розстріл. Так нова влада виявляла милість, тому що залишине після виплат майно, повертали назад − родині. Багато-хто за це дякував. За звичкою зрікались батьків і говорили «спасибі, що є, де жити… спасибі…» Діма також… Діяв в ім’я абсурду: тицяючи пістолетом у голову Ревазову, він страждав від неуваги. Скиглив. Майже плакав. − Ти мене знову не слухаєш…Ти жодного разу в житті мене не вислухав… − Неправда, − сказав Ревазов. Один раз вислухав. Впустив. Діма подзвонив о другій ночі. Спочатку по телефону, а потім – за пару хвилин – у двері. «Мені боляче… Я хочу померти… ». «У мене вдома?» − понуро спитав Ревазов, пропускаючи Діму до темного коридору, а звідти – до кухні. Був злий… Дуже злий… За рік до війни Діма здав Ревазова податковій. Як великого неплатника, боржника та просто злочинця. Ревазова довго тягали на «дослідчі дії». Дякувати, не били. Але погрози, липкі посмішки, ордер на обшук – було все. А власне обшуку не було, минулося. Іван всунув невеликого хабара. Не за вихід, ні, а

за відомості, про які, якби вчасно зметикував, міг би здогадатись і сам. «Хто замовив?». Дослідчий слідчий написав на папірці прізвище Діми. Діми – біґбоса. На ту мить – обласної фіскальної служби. «Ти для чого мене здав?» − спитав Ревазов. «Не по телефону!» − поважно відповів Діма і викликав Ревазова до ресторану. Серветки, срібло, кришталева люстра, акваріум з осетрами, офіціанти із зачіскою на прямий проділ. «Тут на них кажуть халдеї… У нашого, бачиш, на бейджі написано “халдей Іван”. Тут кожен знає своє місце і мені це подобається…», − сказав Діма. А потім присів до столу і почав їсти. Їв нехлюйно, жадібно, наче востаннє. Шматки салату випадали з тарілки, вино з келиха раз у раз проливалось на скатертину, м’ясо, яке Діма споживав без ножа, неначе в паніці кидалось блюдом, що мало розмір дитячої колиски. Діма чвакав і голосно ковтав. Ревазов апетиту не мав. − Нащо ти так вчинив? − Щоби ти та інші сприймали мене серйозно… − Діма, ти дурень? − А чому мені ніхто не пропонує гроші? Я можу легко вирішити твою справу… Нащо ти мене ображаєш? Я і посадити тебе можу. І конфіскувати все… Проси, Ревазов… Учись просити.

МОВОЮ БОГА

Ревазов не просив. Діму не просив. Були інші. Тихі, непомітні. Саме такі завжди мають гроші. Гроші з майбутнім. Статки. Якраз такі Діму і прикрутили. Притопили, якщо точно. Він виплив потім, ясна річ. Та вже на митниці, у філософському, такому нежадібному і слухняному стані. Уже не флагманом, а буксиром… Ревазов вирішив, що Діми в його житті більше не буде. Тому що це гаденя просто не посміє. Та ось… «Я хочу померти…» Ревазов налив Дімі чай. Собі, сподіваючись доспати після візиту, води. Включив мале світло над плитою. Закурив у витяжку. Діма сидів на стільці і тримав у долонях чашку. Спину також тримав так, наче проковтнув лом. Ноги – два абсолютно прямі кути, коліна і п’ятки притиснуті одне до одного. Чепурненький, як солдат перед оглядом. Щоками текли сльози. Струмок на правій щоці був повноводіший… Зате на лівій − що нова сльоза, то бігла своєю доріжкою. Кожна нова витворювала свою путь. Та всі разом вони дружно, але знехотя, ліниво крапали з підборіддя. Ревазов ніколи так ретельно не простежував траєкторії сліз. Він їх не любив, не терпів. Дитячі взагалі робили його безпомічним. Він поспішав заплющити очі перш, ніж розірветься серце. Кликав на поміч Варду. Тікав. Його мали за

поганого батька. Але так було навіть заведено. Поганий батько – хороший дід. Так велося у них. Хороший дід його дітей жив у Ленінграді. А його, ревазівський, уже помер. Усі його особисті люди померли рано. І тільки дід Лазар помер, та не пішов. Навідувався. Перед батьками за це особливо брав сором. Чистячи їхні могили від гілля і листя, Ревазов щоразу просив вибачення і бубонів собі під ніс: «Приходьте й ви…» Та приходив лише Лазар. «Життя кожному дається під силу. Кому скільки знести, стільки і дається. Гріх сміятися…» Ревазов не сміявся. Навпаки. В нічних сльозах Діми він побачив гідність, якої раніше не було. Не шмарклі з плачами, а безпросвітний жаль. «Дорослий», − подумав Ревазов. «Дитячий?» Радше дитячий, бо остаточний і навічний, як все, що живе та помирає в дитинстві. Зі сльозами виходить віра в те, що світ – справедливий, що добро обов’язково, якщо не переможе зло, простягне руку і відведе, сховає від болю, що будуть дарунки лише тому, що ти є, і любов також – тому. Зі сльозами виходить, але й з ними вертається. Звісно, якщо є куди повернутись. − Скажи що-небудь, − попросив Ревазов тихо.

МОВОЮ БОГА

− Я хочу проснутись вранці так, щоб мене більше не було, − спокійно сказав Діма. − Так не буває, друже. Так не буває… − А я сподіваюсь, що мені пощастить. Ревазов стенув плечима: − Водку будеш? − Я і без водки. Грязь така. Грязь. Я пошту її зламав, а там – тхір. Мій шеф. У нас так заведено: чоловіка совати, жінку мати. Думав, мене обійде. А у них – прямо любов. На все готова моя Танька. А жити без неї – ніяк. − Це здається, − сказав Ревазов. – Життя і любов по окремих урядництвах, хоч кого спитай… − А я тебе й питаю… Діма сидів так само рівно. Взагалі без руху. Грімкий камінь. Мокрий, сірий. Вічний учасник неорганічного світу. Попутник страстей людських. «Від слова “попутав”», − говорила Інна. – Розпатякуємо все про себе чужим… Самі того не хочемо, а патякаємо. А це від біса. Якби від “путь”, то були б синоніми. Подорожній, наприклад…». «…покінний, повізковий, повагонний…». «Не смішно…» Волосся мов пружини. Розчесати його можна було тільки, коли мокре і чимось особливим намазане. Розпатлати – хоч вітром, хоч обережним цілунком у маківку – вмить.

− Мокре волосся. Яблучний шампунь… А пахне чомусь айвовим варенням… − сказав Ревазов. Закашлявся. Випив води… І далі без контролю вже. Водоспадом. Захлинаючись. Розуміючи, що давно хотів сказати комусь. Ні, не Дімі. Але на те пішло. «Щоб випробувати, який ти є, Бог може прийти до тебе мерзотою». «А щоб вислухати?» Коли Ревазов заткнувся, став говорити Діма. Просиділи до ранку. Більше не бачились. Ревазов сподівався на «ніколи». Не справдилось.

МОВОЮ БОГА

51 МОВОЮ БОГА

МОВОЮ БОГА

*** − Ой, воду привезли, − сказав Діма. – У тебе набрано? Машина, якою возили технічну воду, зупинялась у Ревазова під вікнами, у дворі. Хтось прорахував, що це місце − мертва зона для попадання снарядів. Ревазов із розрахунками не погоджувався: якщо на місці машини стоїть міномет, то мертва зона цілком може ожити від передбачуваної отвєткі. Та міномет поки-що не стояв. Його забрали з даху три тижні тому. Лагодити… А воду уже який день справно підвозили. Її набирали з річки, загнаної у бетонні береги, і яка з року в рік міліла. Річка мала назву Кальміус і вважалась прапраонукою легендарної Калки… Вода була світло-брунатною чи темно-жовтою, але запах мала майже живий – болотяний. Іноді

МОВОЮ БОГА

її привозили в темно-синіх поливалках, іноді – у веселих жовтих бочках, на яких був багатообіцяючий напис «Квас». Технічну воду використовували для унітазів. А ще нею мили підлогу. Ті, хто ще мив. Не Ревазов. Він давно закрив тему санітарних умовностей і замків. У новому світі, який будували в місті чужоземці, ані двері, ані чиста підлога уже не мали сенсу. Тільки нога, тільки черевик, кросівок… Діти й онуки того самого чобота. − Діма, − промовив Ревазов втомлено. − Ти прийшов мене вбити. Якщо ти хочеш ще й обмити моє тіло, то дякую, звісно, але за водою тоді – сам… − Як ти какаєш? – спитав Діма. Репліка з їхнього старого єврейського анекдоту. Діма, напевно, його не знав. Але сенс питання тепер не викликав сміху, і його розуміли всі, хто мешкав у багатоповерхівках. − Я в пакет. Потім у яму. Ми вирили з сусідами… − От і я своїм кажу, що від гівна у смітнику смердить. Треба рити, та я один не буду… − Так ти ж із бригадою, нехай вони займаються. Все ж краще, ніж окопи на Університетській.

− Це мої бойові товариші, а не раби! – обурився Діма. − Ага… Раби у вас у підвалах. Як я міг забути? − Допиздишся! – зірвався на ноги Діма. − Невже? – посміхнувся Ревазов, розглядаючи сині, з шовковим полиском шкарпетки.

МОВОЮ БОГА

*** Був період, коли на кладовищі Ревазов проводив куди більше часу, ніж вдома. Мама, батько, дід відійшли в один рік. І рік перетворився на темний, запáдний, невідкладений у пам’яті, час. Він ховав, складав пожертви на церкву, зводив пам’ятники, зачастив до храму, не ассирійського, а до звичайного – на кладовищі…Гуляв, залишав квіти, вкопував лавку, саджав кущ бузку для материної могили. Шукав фотографії. Думав про те, що має бути написано на мармурі. Як у всіх? Інакше? Він розшукав безліч некрологів із давніх, радянських і дореволюційних газет. Відкрив для себе античні написи. Поплентався навіть до музею, розраховуючи на те, що там віднайде слова, які зможуть якщо не зцілити, то відпустити, розірвати той зв’язок, який ще вчора не здавався істотним. А зараз – ось. «Молись – не молись, Бог виявиться реальністю…», − Ревазов не знав, кому належали ці слова, хто вибив їх на камені, хто замовив, а чи просто погодився, але думав, що дідові Лазарю вони б дуже сподобались. Решта слів радше мучили, ніж заспокоювали. Щось було негожим, щось порожнім,

штампованим із присмаком чомусь целофану, хоча ані Ревазов, ані щезлі римляни чи бійці Червоної армії, целофану, ясна річ, не їли. В музеї зачепив стенд із написами в камерах смертників. Серед однакових і зрозумілих – з адресою родичів або «славойсталіну», була фотографія, що спершу наче і не вдарила по мізках, але втислась, закликаючи до постійного обдумування, повернення. «Я загинув сьогодні, 14 березня, 1943 року». Ревазов занотував ім’я та прізвище. Хоча, мабуть, запам’ятав би і так: Григорій Нефьодов. Йому було цікаво, чи справді загинув? Чи міг якимсь дивом врятуватись? А потім жити, соромлячись передчасного оголошення про неминуче, але перебуте. Чи не соромлячись? Радіючи? У жовтні, коли ціни на зброю почали стрімко падати, а на продукти очікувано зростати, Ревазов купив ще один ПМ лише за сотню плюс десять РГД-5, які республіканець продавав за сорок, але оптом віддав за двадцять п’ять. Гранату він почав носити в нагрудній кишені камуфляжної куртки. Тому що в полон, підвал, концтабір, чи як там у них це називалось, втрапляти більше не планував. Одного дня прийшов страх бути схопленим і закатованим. Ревазов злякався, що під час тортур викаже справжніх своїх. Свого. Грана-

МОВОЮ БОГА

та у нагрудній кишені була надійнішою, ніж сон у заметі. Але снігова смерть не була вимушеною, він обрав її сам. А тому мала переваги. Ревазов вважав, що зможе її заслужити. Та Свій з’явився випадково. Це було неправильно і погано. Крім того, Ревазов не вірив у партизанські загони, тому що знав про себе: людина – слабка, і тричі слабка, коли поруч інша. Множачи учасників, ти множиш лиха. Ревазов вийшов з під’їзду. Двір був пустельний. Та враз – зовсім поруч і невідь звідки − знайома спина, хода, куртка…Олег, Ігор, Міша… Ей… Хтось із сусідів, хтось точно свій також виходив із двору вночі, в заборонений для пересування цивільних осіб час, і дорогою втрапив під світло єдиного працюючого ліхтаря. Сусідка, яка полюбляла фашистські цукерки, говорила, що ліхтар цей заживлений від секретної станції у самому Кремлі… «Від мізків Путіна?» − спитав Ревазов. «А я ось на вас донесу», − образилась вона. Та поки не доносила. Напевно, збирала матеріал. На ринку шепотілись, що скоро за хороші доноси даватимуть талони на їжу. І що в оперному театрі, який вдень працював як біржа праці, навіть збирали людей, пропонуючи вступати в районні осередки зі збору інформації про невдоволених. І ось це давнє

радянське – «з’їсти людину» − на тлі ринкових й оперних розмов припиняло бути фігурою мовлення. За нацистів також так було… Розпізнаний як «Свій» втрапив під світло ліхтаря, на хвилину відкрився оку, і Ревазов тихо послідував за ним. Той ішов розумно, акуратно. Пересувався швидко і безшумно. Явно, не за випивкою. Точно не до магазину. Він шукав. Це було зрозуміло з того, як завмирає, щоби, як звір, понюхати повітря, як путньо зливається з місцевістю, забачивши п’яну компанію цих, як зупиняється, щоб їх порахувати… «Один на десять не наш метод», − та не встиг Ревазов подумки схвалити його обережність, як Свій раптом кинувся до двох патрульних із шевронами ВДВ РФ. Налетів зі спини, вмить зробив захват – лікотьшия-ніж – одному з них. Закрився ним. Другий відскочив убік, скинув «калаша», стало ясно, що почне стріляти в напарника легко і без напруги, у них випадковий зв’язок, і життя цього захопленого – не захист і не ціна, тому що тут уже давно нікому нікого не шкода. Але й тіло – також не захист, тому що обважніє, і ліктем уже не втримаєш. А другий, із шевроном, вистрілить ще і ще… Чим більше мертвих, тим краще… «Швидше за все, ці рускіє братья поміж себе – не друзі», − посміхнувся Ревазов і байдуже натиснув курок. Поцілив у голову. У вухо.

МОВОЮ БОГА

Гучний, гострий, але цілком буденний звук. Ним уже нікого не злякати. Не «ураган» і слава Богу. За одиночних ніхто давно не відчиняє вікна, не телефонує до міліції, не біжить за «швидкою». Там, усередині будинків, люди покірно лягають на підлогу, а потім повзуть до ванни чи до перегородки поміж квартир. Чекають, чи буде гірше. І якщо гірше, то просто там і сплять. У бомбосховище вже давно ніхто не ходить. Звикли до того, що якось минається і минеться ще. − Давай швидше… Ті десять орків можуть повернутись. Свій викинув ніж, ударив «цього» в щелепу, збив з ніг. Сів згори. Задушив руками. Шия, кістки, чи що там ще – хруснуло характерно. Свій дихав важко. Підвів голову, вдивився у темінь, у Ревазова: «Вано? Ти?» − Ще спитай, як я тут… Відтягнемо давай «цих». Хай не заважають пішоходам на тротуарі… − Це мій перший, − сказав Свій. Ігорфутболіст. Ігор-батько. Батько доньки, що її тіло знайшли в сміттєвому баці. − Зі спини ти дуже схожий на Олега з п’ятнадцятої. Куртка. Хода… Хотів озвати, але хз, що в тебе в кишені без запобіжника…, − Ревазов усміхнувся.

− Куртки разом купували. Для рибалки… Зручна і майже камуфляж, − Ігор замовк і тяжко перевів дух. − Знаєш, як мене за паспортом звати? Ігор підвівся, обтрусив штани, взяв за ноги продукт, отриманий у сутичці, і потягнув до кущів. Звідти вже спитав: «І як?» − Інвія… Ось скажи, чи можна жити з таким іменем там, де всі Олеги чи Ігорі? − Пригвоздили тебе радітєлі. А я також мов дурень – все «Вано да Вано». Ти хоч би раз образився… Вмазав би, чи що…

МОВОЮ БОГА

61 МОВОЮ БОГА

МОВОЮ БОГА

*** Стріляти Діма не поспішав. Ревазов це розумів: заважав факт особистого знайомства. Вбити того, з ким давно знайомий, зруйнувати місто, де минуло дитинство, − складно. Якась сила відводить руку. Шепоче: «Не треба, стоп, зачекай…» Та  якщо країни Алзі, Амадані, Ніхані, Алайя, Пурулумі, Кадмухе, Пушшу та Мумму завоював Тікульті-Нінурта Перший*, і якщо стали вони Ассирією, то де біль, страх і відведена рука? Якщо «наші російські брати з Чечні і Таманської девізії» обстріляли Ольховатку, Талаковку, Сартану, Чорнухине, Бахмутку, Піски і Мар’їнку, то біль проступає плямами. Піски і Мар’їнка – кровоточать. У Пісках батьки мали дачу. Дачу і картоплю. А в Мар’їнці – дешеве м’ясо і велосипед.Офі Тукульті-Нінурта I − цар Ассирії, син Шульмануашареда, правив 37 років з 1233–1197 роках до нашої ери (в різних джерелах трапляються також цифри 1244–1208, 1244–1207,1245-1208 роках до нашої ери). За його правління Ассирія досягла найбільшої могутності за увесь так званий середньоассирійський період. *

МОВОЮ БОГА

ційно дозволений, адже – для хазяйства, не для дурниць. А в Ольховатці не було нічого. І в Сартані. І вони лишаються точками на мапі. Там болить іншим. Не йому. У цій війні усім бракне сили відвести руку. Тому що в ній і тепер уже в усіх – сила сатани. Дід Лазар у диявола не вірив. Заперечував і факт, і можливу присутність. У цьому питанні був суворим, і Ревазов змушений був дочитувати і додумувати сам. Берчики – це дірки для шнурків. Щоби їх вшити чи руками, а чи машиною, треба мати терпіння і чимось вантажити мізки. Історія Ассирії і сатани – чудовий спосіб воювати зі шнурками. Сатана приходить, коли страх і сором. Він об’являється через сумнів у тому, що людина є, існує. Він нашіптує: «Немає тебе, нема, уже мертвий, то й що? Так навіть краще… Жодних судних днів, ані раю, ані пекла. Тебе – немає. То нехай і решти – не буде». Людина – слабка, спротив – даремний. Звісно, можна прикрити обличчя руками і заплакати: «Ну як же так, мамочка, як же так?» − «А мамочці байдуже, вона також – мертвісінька… А там, ті, що в Урарту, в Єгипті, у Вавилоні – живі… Нащо вони нам? Убий…» Ассирійці піддались непомітно, не швидко. Спочатку почали перетягувати столицю з Ашшура до Вавилона, потім – зруйнувавши

зворохоблене місто – до Ніневії… Відбудованої кралечки та всілякої показної пишноти. Сатана уже не шепоче, наказує. А тому раптом – бажання примножувати спустошені, цілинні землі, закидати коріння у чужі казки, легка, шипляча вимова у власних і ще вчора зрозумілих словах, а з вимовою – брехня і вже без сорому – наскоком, кавалерійським нападом – привласнення, підкорення не своїх, а тому незрозумілих богів. І гоп – ось уже Мардук розшматовує мамочку Тіамат. Ассирія – перша імперія. Взагалі перша. І перша поміж насичених сатаною. − Ой, − у дверях кухні з’явилась сусідка. − Ой, а після Віри жодних шампунєк не зосталось? А то голову так хочеться помити. І консерву відкрити. Поможеш, Ванюша? Діма не поворухнувся. Пістолет в руці не здригнувся. Значить, мав уже досвід не відволікатись на дрібниці. − А я стукала-стукала, а ви не чули, − сусідка далі собі торохкотіла. – А консервочку таку хорошу дали. Я раніше з неї салатик робила… Гострий біль у грудях. Спазм, ще один. Блювання. Могло би бути фонтаном, якби він щось їв. Та й без фонтану. Раз, другий, третій. Руки зв’язані за спиною, а тому − рідота, чи як це зветься правильно – блювотні маси?

МОВОЮ БОГА

*** Ось-ось – блювотні маси – підборіддям, футболкою. Самостійно так. Так незалежно від нинішнього Діми, але так залежно від Діми колишнього. Салат, повитий плівкою, на плівці – райдуга як на бензиновій калюжі. Не можна не розблюватись. Не можна.

У кожному вмиранні, як і в кожному явному, передранішньому сні, Ревазов бував щасливим. Анестезіолог, який лікував його задля грошей, що вкладав їх спочатку у золоті злитки, а потім – одразу – в акції великої міжнародної компанії, обнадіював легкою, ба навіть солодкою смертю, обіцяючи, що саме так – через солодь і млість – гинутиме його мозок. «Одні люди під наркозом бачать жахіття, інші – оргазми… Ви – з останніх… Щасливець». З «останніх» Ревазов бачив дітей і цифри: Міріам, три сто десять, сорок дев’ять сантиметрів, Никодим, два дев’ятсот, п’ятдесят, Ніна, чотири сімдесят п’ять, п’ятдесят чотири сантиметри. Бачив дітей і чув дітей так, наче вперше. Їхніми кілограмами затерпало і плавилось, наче шевський клей, серце. Ревазов впадав у радощі, та з ними і в залежність так стрімко, що мружився, закривався, втікав, щоби не приклеїти їх, не прибити дрібними цвяхами до свого тіла, де вже була прибита дорідна Інна, Лазар, який відійшов, і манюсінька та непокірна, як виявилось, Варда. Інна приходила одразу вслід за дітьми. Сідала в ноги, лоскотала п’ятку, перевіряла чи на місці «біс». «Біс» озивався на ім’я. І Ревазов сердився, тому що це ім’я йому не подобалось геть. Поруч з Інною він завжди опинявся голим і деякий час – непристойним. Якщо точно –

65 МОВОЮ БОГА

МОВОЮ БОГА

практично весь час. «Чоловік їсть, поки не наїсться, а жінка, поки все не з’їсть. Ти, Ревазов, жінка», – говорила йому Інна зі снів. Але він не сердився. Двадцять сім хвилин. Двадцять три. Двадцять. Надто мало часу, щоби сердитись. Вони бачились потім, після Варди, поза снами. Не часто, та було. Вітались, балакали. «Ось − мої», − говорила вона і показувала фотографії. Спочатку в гаманці, потім – у телефоні. А Ревазов ні. Десять хвилин. П’ять. Три. Надто мало часу було на те, щоби хтось, окрім Інни, був на той момент «його». Нічого не дозволяли, ані зайвого, ані грайливого. Давні друзі, навіть трохи родичі. В такій інтонації було зручно. Жодної можливості зірватись на крик, шмарклі і цілунки. На пусте. Але щоразу, йдучи, Ревазов шкодував, що знову лишає її без цього таки крику, без обіймів, які ніхто не в змозі роз’єднати. Раз на рік він вітав її з яким-небудь святом. З тим, що надходило, коли по-особливому сильно підкочував до горла сум. Це були завжди різні свята. Вона розуміла. І приблизно раз на рік, коли сум ще давав про себе знати, писала йому… Спочатку телеграми, а потім мейли чи смс-ки. «Як ти?» Ясна річ, вони не відповідали одне одному.

Лише одного разу було. Інвестиційний форум, куди Ревазов запросив двох партнерів, а Інна – привела своїх перекладачів. Дисципліновані модератори, метушня в кулуарах, запізнілі «відкривачі» з місцевої влади збили до бісової матері графік, напоїли спікерів до, а не після. І весь форум колобродив у холі готелю, і не було жодної можливості загнати когось у конференц-зали. Партнери Ревазова розчинились в горілці, а перекладачі Інни тренували китайську, тому що серед тверезих були тільки китайці. «Підем?» − запропонував Ревазов. Вона кивнула. Також була осінь. Холодно, але під ногами ще листя, а не калюжі. Вона була в туфлях на високих, мабуть, незручних підборах. Вузьким носком вона таранила купи листя, листя незграбно злітало, та Інна умудрялась навіть футболити його, наче дрібні здуті м’ячі. Міріам ходила листям так само. Спочатку в пінетках, потім в кросівках, а тепер, усе частіш і частіш, в туфлях із вузьким носком. Біля будинку, де і тоді, і тепер жила Інна, вони зупинились і повернулись одне до одного обличчям. «Погадати?» − спитала Інна. Він похитав головою: «Нє-а, я і так все про себе знаю…» Усміхнувся. Вона взяла його за руку, потягла до себе. Це все вже було, тому Ревазов не здивувався, коли Інна поцілувала його у зап’ясток.

МОВОЮ БОГА

69 МОВОЮ БОГА

МОВОЮ БОГА

*** Притомність верталась, але Ревазов як міг, гальмував цей процес. У дитинстві навчився: якщо довго не розплющувати очі, сон зітхає і не йде. Ревазов умів «не дрижати повіками». Зосереджуватись на контролі, думати тільки про це. І поступово, повільно відпускати… Очі, голову, себе… І спати далі. Цього року вітати Інну було ні з чим. Коли відсутність Варди перестала бути хворобливою, він написав Інні «Ти де?». Загальне місце усього літа. Ключова фраза. З неї починалась будь-яка розмова. Чи як зараз говорили, контакт. За лінією фронту було інше життя. Й інший фронт. Клієнти сповіщали про гео-

МОВОЮ БОГА

графію України. Друзі також. В Мордорі були тільки Варда і діти. І з цим аж ніяк не можна було змиритися. І було ясно, що все – непоправно саме тому, що в Мордорі і тому, що морок триватиме там довше, аніж нове та бридке ревазівське життя… Не всі від’їздили. Не всі. Ті, хто лишались, відповідали: «Я в місті…» Та імені місто більше не мало. Інна написала: «Ніде». Ревазов подзвонив на міський телефон. За двадцять років змінились перші цифри. Було дві, стало три… Кількість абонентів збільшилась, так. − Що у тебе сталось? − Вони забрали мого чоловіка. Вимагають гроші. Думаю, вони його вже вбили. Я так відчуваю чомусь. Голос її був невиразним. Загальна інтонація покори. Всі уже навчились у ній жити. І більш-менш було зрозуміло: якщо не зараз, то завтра прийде Це або прийдуть ці. За нами. За ними. І треба б утікати, та пізно, немає куди, немає сили. Немає віри, що там, за блокпостами, є обрій і немає нічого схожого на виригаючий криваве «тюльпан». − Я приїду, − сказав Ревазов. – У мене зв’язки. Хмикнув. Приїхав. Таксі, на відміну від тролейбусів, залежних від електрики, ходили справно…

Далі Ревазов не хотів згадувати. Його сон, мав право. Але воно, ось це заперечуване, безформне, беззубе, хіхікаюче, в берієвських окулярах-пенсне, лізло до голови якимись в’язкими калюжами, і відмахнутись від них, як від Еола, Зефіра та решти друзів мореплавця було неможливо... Ревазов приїхав у зайнятий цими губернський дім і довго шукав «історика», дивуючись кар’єрі, яку зробив дрищ, спродаючи людей всього по двушці. У «міністерстві СМЕРША» сказали, що тепер він полковник «МГБ», в «МГБ» потішили, що став генералом, але тепер серед прокурорських. Іван не мав певності, чи готовий до зустрічі з маршалом, та прокурорські втішили і сповістили, що «вашого друга переведено на господарчі роботи». Ревазов хотів спитати: «В Середню Азію?», тому що з пам’яті про радянське вигулькнуло знання: будь-яке господарство – це пониження по службі. І чим спекотніше там, куди відправляють номенклатурний вантаж, тим пониження нижче, ганебніше… Хліб насущний – гіркота і невдача для тих, хто вправно ламав пальці і вибивав зуби. «Історик» опинився у «міністерстві транспорту». Кабінет не мав вікна, в суміжній приймальні сиділи якісь інші міністри. Смерділо туалетом і пиріжками з капустою.

МОВОЮ БОГА

Усі тут виглядали якось по-відставному і були не в гуморі. І було відчутно, що їхня революція скінчилась, ба навіть з горя запила. Тепер крутилась десь поряд, синя, набрякла. Як «історик», так і інші його колеги, змушені були довго зосереджуватись, щоб реагувати на її брудні натяки. «Розвалили весь транспорт… Поруйнували… Ані тобі вагонів до пуття, ані теплушок, щоб усю покидь в Сибір вивантажити», − бубонів «історик». І ще щось про себе – про гірку свою долю патрача маршрутників, про часи, що були до григоріанського календаря, про відставання технологій збору податків у зажертих таксистів… Він то бубонів, то скрикував, то затихав, неначе слухав чиюсь відповідь. А над столом у нього висіла фотографія Ґіві. У минулому – паркувальника з Критого ринку, нині – маршала об’єднаних збройних сил Півдня Росії. − Мені людину треба знайти, − сказав Ревазов. − Розцінки підскочили. Не з перших тепер рук дорожче, − похмуро сказав «історик». − Спочатку дізнайся, чи він − живий. За мертвого платити не буду… − Будеш, куди дінешся… Ви – срана інтелігенція – прикопувати в канаві не готові. Поки! – «історик» погрозив Ревазову вказівним пальцем. Ревазов подумав, що учитель

схожий на мультяшного динозавра: великий тулуб, маленька голова та малесенькі ручки з пальцями-сардельками. А втім, динозаври ще не мали сардельок. І, мабуть, що пальців. І ще подумав, що тепер зможе вбити не лише чужого, але й оцього – конкретного, знайомого, сумирного, який вчив колись його сина… Серце знову зайшлось. Там, в кабінеті, і тут, уві сні. Зайшлось двічі. І крізь неможливість дихати Ревазов раптом додумав, що вперше «історик» був схожий на Берію. А хіба Берія схожий на динозавра?

МОВОЮ БОГА

75 МОВОЮ БОГА

МОВОЮ БОГА

*** Він справді був мертвий. Чоловік Інни. Здається, його звали Влад. Ревазов знайшов його на колишній тренувальній базі футбольного клубу. База, зведена на сплячій околиці, вичищена до нетутешнього, як говорили раніше, імпортного лиску, зі сліпучою зеленню газонів, що нагадували кольорові лінзи в очах голлівудських зірок, з рінистими доріжками, субтропічними кущами, які примудрялись квітнути хмільними, важкими ароматами, а на зиму загортались у білі одежі і тричі підперізувались, перетворюючись на нетанучих сніговиків, з прошитими неоном обрисами будівель, була схожа на американську клейонку, якою накрили убієнну Настасью Пилипівну*. Надто пишною, надто заморською, а тому недоладною і якось завчасу схожою на синтетичну попону, що покриває труп спального району. Базу захопили ще в травні. Назвали казармами. Засрали, витупцяли, розікрали, зламали, сло Настасья Пилипівна Барашкова – одна з головних г роїнь роману Ф.М. Достоєвського «Ідіот». *

МОВОЮ БОГА

вом, вписали в околишній архітектурний пейзаж. Від липня на базу почало «прилітати». Її бомбили точково, зі знанням справи. І ці спочатку не йняли віри, що їх ось так ось – можна також…Вони думали, що квиток на війну, виписаний десь зовсім не тут, враховує «імунітет», особливу «неспалиму цифру»-долю, страховку чи що, де супротивник – вигаданий об’єкт. І тому вбивати його, вигаданого, можна, а їх, цих – неначе справжніх – ні. Перше здивування минуло швидко. Та коли база стала небезпечною, її, не соромлячись, нарекли концтабором. Втрапити в концтабір – значило бути вже настільки близьким до агонії, що непридатним ані до окопів, ані до звичайної торгівлі з родичами. Полонених тут навіть особливо не охороняли, тому що втікати вони не могли… «Історик» сказав, що Влад – на базі… Треба було їхати з кимось. Не з Інною. З кимось, хто міг би керувати машиною чи перев’язувати рани. Хто міг би, у разі чого, подзвонити… куди-небудь. Якомусь всесвітньому дідусеві, щоб сказати: шукати не треба або шукайте тут… Серед простих бажань нині – бути розпізнаним. Ніхто не гидував братською могилою, хоча лежати під купою цих не хотіли ані вони, ані Ревазов. Бути розпізнаним – це не довжити чужі страждання. Не змушувати себе ждати.

Ревазов поїхав сам. Тому що будь-який «хтось» міг стати ціллю, зрадником, невинною жертвою, ба навіть жертвою винуватою, агресивною, яка влізла в бійку та отримала за це автоматну чергу. В спину, як заведено… Дід Лазар говорив, Ісус – людина, всиновлена Богом. Не народжена, але проведена безстрасним тілом Марії. І очі його були завжди широко розплющені. І Петро не відрікся від Нього тричі. Але Він разом із Петром зрікся. І разом з Юдою – зрадив. І разом з ними встидався, і помер. І воскрес. «І якщо ти, − говорив Лазар, − передаєш іншому більше, аніж він може знести, то боягуз – ти, і зрадник – також ти… І помирати за це – тобі…» Можна було покликати Ігоря, з яким вони разом убивали росіян. Чудова вийшла б вечірка: ти, я і теперішній моєї колишньої… Теперішній був мертвим уже кілька днів. Лежав серед інших мертвих в обладнаному під холодильник приміщенні бази. Поруч, біля дверей, стояло три газонокосарки, два прострілених металевих відра, каркас «газелі» і пожовклі пачки листівок, які чомусь не знадобились, та скоро – знадобляться, тому що будуть «буржуйки», вуличні багаття, будуть вогні, розкладені в металевих бочках… А папір для всього цього виявиться дефіцитом, але тут – на базі – є. Папір – велика надія.

МОВОЮ БОГА

− Забирай, котрий твій, − похмуро сказав місцевий наглядач. − Можна я катафалк викличу? – спитав Ревазов. − Я тобі викличу! Я тебе зараз сам в катафалк укладу! – сплюнув під ноги, сякнувся. Згадав про автомат і вистрілив у землю ліниво і майже без злості. Потім гордовито поправив папаху. – Ти що, пішки сюди прийшов? − На автобусі… Потім пішки. − Ги, на автобусі зі жмуром… Ги… Прикольно. − Ти звідки, братан? − Із Нальчика ми… Назва чужого міста відгукнулась радістю. Ревазов зітхнув коротко і легко. Глянув під папаху і подумав, що старається запам’ятати, щоб впізнати. А катафалк викликати можна було…. Похоронна справа процвітала. Дерев’яні хрести, паперові квіти, надгробні написи. Якби за них платили, Ревазов міг би добре заробити. Та, з огляду на тексти, не платили. Штампували просто, змішуючи цвинтарне списування із п’яним пафосом кіношної відрижки про офіцерську честь. У блокадному Ленінграді трупи возили санчатами. Взимку. А навесні, коли сніг уже зійшов, а їжі усе ще не було? Як возили? На собі носили? Тягли за ноги? Просто кидали,

тому що за зиму знесилились до повної знемоги горювати і відчувати… − Іван, − сказав Ревазов тілу. – Я – Іван. І я після весілля пальцем її не торкнувся. Ти знай. Звалив на плече. Поніс до зупинки. Запах був. І була м’якість неживого. І таки підступала нудота. Але тягти за ноги було ще гірше, ще неможливіше. А з похоронного бюра до зупинки подали машину. Нічого не питали та ні з чого вже не дивувались. Назвали ціну, яка для Ревазова була ще прийнятною. Він дуже зекономив на «історикові», сказав, що за Влада розрахувався на місці. На базі. І весь час – поки їхав, поки розмовляв, поки упізнавав – за курткою, за останньою фотографією, за штанами, де на задній кишені була пляма від білої фарби, поки ніс також – хотів би поглянути, як той, що в пенсне, спробує вимагати гроші у того, що з Нальчика. Таким думкам – усміхався. Іншим – про дзвінок до Інни, щоби забирала в морзі, про точку… Нині не модну точку «У», та за силою руйнування – таку саму. Очікування точку. Збору. Неможливу вже. Та він говорив і не міг зупинитись… Сполучені посудини лиха добрі для людей незнайомих. Подорожнє не роз’їдає. Воно легко випаровується як роса на сонці. Своє ж

МОВОЮ БОГА

множиться своїм, й обидві посудини виповнюються і тиснуть на скло. Ні вилитись, ні вийти своє лихо не може. Посудина б’ється. Той, хто ніс би на плечі мертву Варду, став би для Ревазова Хароном. Харонові не надсилають ані телеграми, ані смс-ки зі словами «Як ти?» Вважають, що Харонові завжди – ніяк. Тому – крапка. Цим іншим думкам Ревазов плакав. Думав, що плакав. А виявилось – обливався… Радше його облили водою з чашки. Засумував без нього Дімка. Не витримав…

МОВОЮ БОГА

83 МОВОЮ БОГА

МОВОЮ БОГА

*** Ревазов виявив, що він лежить на підлозі, уже без прив’язки до стільця, але з мудрими такими, ледь рухливими петлями на ногах й акуратними, також зручними, на зап’ястках, що стягували, але не стискали. Мотузка була нова – синтетична і чиста. Руки навіть можна було піднести до носа або почухати ними за вухом. Або взяти пістолет, що лежав обіч Діми на столі. Взяти і вистрілити… Запитав: «Мене що, Червоний Хрест перев’язувати приїздив? Дуже гуманно з їхнього боку…» − Ні, це місія ОБСЄ, − вдоволено посміхнувся Діма. Ревазов також посміхнувся. У лежачому та напіввільному стані було зручніше, аніж у сидячому. І думалось легко. Протяг видував спину та мислені бульбашки. Про Ассирію, про війни, де напевне були якісь міжнародні

МОВОЮ БОГА

структури з посланцями від єгипетських фараонів, скіфських царів, ахейських вождів, від сатрапів, тиранів, деспотів… До їхнього завдання також входив контроль за домовленостями. Вони стежили, щоб ассирійці не дуже били урартців і враховували інтерес мирних вавилонян. Ассирійці, як зараз «ці», споювали посланців, а ті слухняно заплющували очі на колони слонів, колісниць, на летючу кінноту, котрі все заходили й заходили на території, що їх вказував палець царя на мапі, отриманій у подарунок на минулі іменини. Назви цих спитих місій запам’ятовувати було сором, вони зникали з писарських книг, а з тим і з пам’яті. І все минуле людства бачилося агресивним і цілком неспроможним до домовленостей і посередництва. Хоча насправді було таким як і зараз. Коли-небудь місія ОБСЄ, уславлена сліпотою, але схильна робити селфі з людьми в камуфляжі, виявиться соромітною настільки, що її також викреслять із пам’яті, наче й не було. А втім поки вона була. І з огляду на Дімину усмішку, пожадливо приятелювала з «цими», наче відчуваючи, що приятелює востаннє у своїй біографії. А Діма, розстеливши на столі газету «Наша Родина – СССР», яку тепер роздавали

безкоштовно разом із технічною водою, їв рибу. Просто з консервної банки. А біля його ніг стояло відро. І ще дві п’ятилітрові пластикові баклажки. І ще чотири трилітрові скляні бутлі, які Варда збирала, щоб «робити консервацію», і п’ять дволітрових, і кілька пляшок з-під горілки… Вода була скрізь, і запах вона створювала такий, наче вечір настав не в квартирі, а біля ставка, до якого «сполотнілим лицем біжить графиня»* . − Сам за водою бігав? – спитав Ревазов. − Люди приїздили. Допомогли. − Турбота про людину? Оперативна допомога у зв’язуванні? Піратам і членам БДСМклубів – щоквартальні премії? Діма, ти вибач за прямоту, але ви що там всі охуїли? − А що таке БДСМ? – в очах Діми заблищала непідробна цікавість. Взагалі він був допитливим. Ба навіть навчання в усіх вишах країни не змогло його ані зіпсувати, ані наситити. До будь-якої інформації він ставився із ревнощами, як до жінки, яка встигла дати сотні інших, але ним чомусь погребувала. І ось тепер, коли настав час, він кидався на неї, ще незнаючи точно, пробачати чи ні за те, що не перший… − Що таке БДСМ? – спитав він уже з пискливою ноткою нетерпеливості. – Відповідай! «Графиня сполотнілим лицем біжить ставка» – зміст телеграми, яку о третій ночі отримав підпільний радянський мільйонер Корейко Олександр Іванович, герой роману Ільфа та Петрова «Золоте теля». *

МОВОЮ БОГА

Тильним боком лівої руки Діма витер губи. Правою взяв пістолет. Лівою, тепер уже наскрізь рибною, пересмикнув затвор. Прицілився. Зсунув брови. Такий довгий нудний жарт. Але Ревазову було смішно… − Це садо-мазо. Включає різні практики зв’язування, покарання, щипання. Ви там, у своїй адміністрації, щипаєтесь? − Тільки тьолок за жопу… − О! А кусаєтесь? Підвішуєте одне одного? Особливі вузли оці… Тренуєтесь? − Ти мене не збивай. Ти про бе де давай? Беде – це що? Ще дві літери? – Діма почав верещати. Його «дамочка» віддалялась, кепкуючи… − Бондаж – зв’язування. Дисципліна. Домінація… − А ти звідки це знаєш? Звідки ти все знаєш?! Образився. Насупився. Ревазов також так умів і любив. Ще в дитинстві навчився. Завжди, коли хвалив діда з ледь ображеним присвистом «а я так не можу», той легко перетворювався на пластилін. На широкій хвилі Іванового захвату дід міг вирішити кілька задач із зірочкою або накидати чернетку твору на тему «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Щоправда, потім завжди давав по шиї. За удавання.

«Але визволи нас від лукавого», так? Після потиличників Іван завжди намагався почати розмову про сатану, яку дід відкидав. Удавав зі себе приклад «попутаного бісом». Говорив: якщо в мові є, то і в узагалі – є. Десь є… Дід ухилявся. Сердився: «Немає того, хто нічого не може сотворити…» «Але ж удавання є?» − наполягав Іван. – «І хто ж його сотворює? Чи, наприклад, мільйони людей нічого не сотворюють, але ж вони є?» Після відходу всіх старших утворилась невиповне́ нна порожнеча. Фізично вона відчувалась не в душі, а в животі. Ранками він прокидався від удару. Неначе від удару в живіт. Він перевертався набік, підгинав ноги до живота, обіймав сам себе руками… А в тім, чим іще, як не руками? Не було жодної можливості дихати. Та легені при цьому розривали грудну клітину. Щоб угамувати їхній ріст, доводилось тиснути обіймами. Приятелювати із нестачею повітря, із наростаючим об’ємом болю. Хвилини дві нестерпно. Потім ще хвилин п’ять – у в’язкому посмаці болю. Щоранку він прокидався слабким і жалісним. Щоб устати і жити, він потребував стільки ж сил, скільки капітан каравели для того, щоб перепливти море. Коли «ці» взяли місто, біль і порожнеча минули. Він не одразу це зрозумів. А коли

МОВОЮ БОГА

зрозумів, то раптом додумався до «вчасно» і «навіть ліпше». А потім і геть до дитячого слова «пощастило». Суто фізично присутність діда і батьків тут і тепер була б неможливою. Їм треба було б виїздити. Так само, як дітям і Варді. Вся річ у тому, куди вони могли і захотіли б поїхати? Якщо разом із Вардою, то прощання виявилося б гіршим за смерть. Пішовши завчасу, всі вони лишились із ним, на його боці. Вони без будь-якого вибору лишились «своїми». А що, якби ні? Якби відмовились тікати, як тисячі інших старих, які прикипіли до стін із набитими на них килимами, до крісла, купленого у сімдесяті по талонах в меблевому магазині «Ясень», до телевізора, що вмикається не пультом, а ручкою на передній панелі, яка ламалась триста разів, і триста разів її перемотували синьою, сірою, чорною, а потім знову синьою ізоляційною стрічкою. Або не відмовились, а просто не могли? Розбиті інсультом, артритом, з поганим слухом, нікому ніде непотрібні і тут непотрібні також… З-за обрію, зі світу проклять до міста надходило більше, аніж розуміння. Там, де весело струмували вечірні вогні, де можна було вибрати, свинину або яловичину, курку або «давай повечеряємо у місті», не було ясності: жаліти чи проклинати. Тим більше, що

жаліти – це робота, а прокляттям виходить на світ надлишок зла. І це дає полегкість. Здається, що дає… А ще здається, що вони – старі – привели в дім війну, зрадівши збільшенню пенсій, що їм обіцяли-обіцяли та невиобіцяли. Дід Лазар міг би привести в дім війну? А взагалі, чи можна її привести в дім? Хіба вона скромно стоїть на порозі? Стукає? Питає: «Чи можна ввійти?» Хіба це старі крекчуть, підводяться з продавлених крісел, шукають тростку чи ковіньку, вдягають слуховий апарат, човгають розношеними до дірок підошвами капців, кричать притишено: «Іду-іду. Хто там?». «Це я!» − каже війна. – «З посилкою від Ашшурбаніпала, царя всесвіту…». «Царя ж наче вбили…», − гадають собі старі, але не сперечаються, тому що нікому, тому що ніхто їх уже не слухає і не зважає на них… «Вбили ж наче царя…» Війна їм також не перечить. Тупцяє собі на місці. Чекає, щоби пустили, щоб відчинили і покликали щоб. Це як у фільмах жахів: аби мертве щось прийшло знищувати твоє життя, його треба старанно виклика́ ти – виверчувати блюдце чи натирати пузо тотему племені тольтеків… Ашшурбаніпал дуже б розгнівався, сильно б розлютився, якби хтось із придворних

МОВОЮ БОГА

хроністів написав, що його кіннота довго намовляла вавилонських старих «впустити, відчинити, покликати…» А втім, його аннали завершуються разом із перемогами. Життя – ні, а в ньому така плутанина… І нові царі Ассирії десь поблизу Урука уже визнають владу Вавилону, а в Фінікії відновлюється царство Сідон, ба навіть юдейський цар Йосія не пам’ятає більше, що палестинські провінції хтось колись завоював… Можливо, ці останні свої роки та дні ще вчора величний Ашшурбаніпал уже конче хотів бути тим, хто не вбивав і не відправляв на смерть, а просто скромно стукав у двері, і щоб інші, не він, відчиняли їх для війни і для крові. − Діма, − сказав Ревазов. – Не у моєму становищі про це говорити, але ти схожий на завислий комп’ютер. Дуже повільно, Діма, ти людей убиваєш. − А як треба? Треба швидко? Як ти? Навчиш? Ревазов напружився. Кепський поворот. І в’їхав він у нього сам. Гординею, відвагою молодецькою, відчуттям невразливості, про яке після Ігоря варто було забути. Гранати у нагрудній кишені не було. Тому що куртка висіла в комірчині, під іншою, старою, розірваною на рукаві. Ампули з отру-

тою, чарівної пігулки також не було. Значить, на весь Дімин зріст поставало питання тортур. І того, чи зможе витримати, чи почне «співати» так, що в пекло доведеться іти порожнім, без вогню. Базікання мирного київського життя, почерпнуте звідси, із сутінок, і спрямоване у простір «безвійни», увесь цей час було дещо осудливе. До середини осені стало прокурорським. Із тепла і світла, що відібрали та знищили росіяни чи вивезли місцеві, все, що тут відбувалось, виглядало, як серіал про зрадників і героїв. Героїв після двох хвилин телевізійної слави знаходили мертвими. Чи не знаходили взагалі. «Зрадників» таврували, цвяхували та заливали помиями. Ревазов знав, що кожна оголошена непрощенною зрада, мала свою історію. Майже кожна. Присягали на вірність «цим» після підвалів. Часто не своїх, а дитячих чи жіночих. Інтерв’ю також – про чудові перспективи народної влади – з кам’яною такою спиною, з очима неживими і не сьогодні схололими, з дулом автомата, що впиралось у хребет і, звісно, не потрапляло в кадр бадьорих російських новин. А ще з руками, що обмацують ремінь. Цей рух мав вияв надії. І Ревазов не знав, чи він один бачить в усіх цих постановках пальці, що чіпають бляху, полотно реме-

МОВОЮ БОГА

ня, знову бляху… І ці перебирання, підтанцівки пальців, промовляють про те, що скоро, де-небудь вдома, але можна і в під’їзді чи на роботі, цей ремінь із легкістю зобразить петлю. І після неї – все. «Так-так, вихід завжди є!» − кричали потойбіч обрію. Ревазов, і ті, інші, з руками, погоджувались із цим. Є. Але куртка з гранатою висіла в комірчині… І ніхто не додумався забезпечити мирних ампулами з отрутою, аби вистачило усій родині. Так, щоб не лишати дітей «цим» і починати відхід із них. − Та годі тобі, Дімон. Не вигадуй, чого немає. Ти як взагалі? – Ревазов постарався вернути легкість, ту давню, майже забуту інтонацію, з якої починалось їхнє знайомство, і яка тривала доволі довго. Аж до сліз, де Ревазову ані випливти, ані до пуття втонути так і не вдалось. – Ти як? − Я заздрю тобі, Ревазов. Я весь час тобі заздрю. Що мені робити? Чорт відразу підказав відповідь: «застрелься». Було би смішно, якби трапився гарний глядач, було би смішно. − Ось ти весь час якийсь лежачий, Ревазов. Я навіть не про зараз, я про взагалі. А я стояковий. Стоячий постійно. Але чому я маю тобі заздрити! Чому?!

У житті, якого більше не буде, Ревазов запропонував би Дімі прилягти поряд. У нинішньому, не новому і майже зрозумілому стані, він продовжував мовчати. Він умів це робити добре. У мовчанні завжди є місце для себе. Неметушливе, надійне, оббите ілюзіями, а згори – обра́ зами, у найбільш роздертих місцях − пофарбоване спеціальною водонепроникною фарбою, м’яке і всюди – за розміром. − Пити хочеш? – Діма раптом підійшов геть близько, нахилився і важко задихав в обличчя. – Пити хочеш? Попроси мене про щонебудь, Ревазов, попроси… − Відпусти мене, Діма. Відпусти мене, будь ласка. − От же-ж, сука ти, Ревазов, мене ж у всьому і звинуватити хочеш! І завжди так, завжди… − Ти ким у них, Дім? − Пусте, тебе не стосується. Нагорі я там. Я завжди нагору проб’юсь. Мені внизу не можна. Там такі, як я, дохнуть, спиваються. Зуби собі золоті вставляють… Баб їбуть п’яних, які дадуть. Думаєш, не вистрілю? Думаєш, засцю? А я змінився, Ревазов. Дивись! Порівнюючи зі «смерчем» чи «тюльпаном» − писк комара. Як вибух баклажана в духовці. І дірка в плиті – нічого особливого. І запах не гострий, а радше пряний. Пряний і короткий. Вистрілив.

МОВОЮ БОГА

− Я і в голову можу. І з собою ще патрони маю. І пістик запасний… Усе тут – в решето. Діма примружився і став стрілятиперезаряджати ще і ще. В кран, в синю чашку, шафку з тарілками, в чайник, у підлогу… Ще в підлогу… Пістолет був менш істеричним, аніж Діма. І кулі, що він випускав, мали якусь логіку, якийсь власний малюнок… Ревазов зволів не бачити його. Покірно заплющив очі. Тепер вони були на рівних: сліпий стріляючий і сліпий лежачий. А потім задзвонив телефон… Мабуть, найнеобхідніше для життя − вода. Вода і їжа. Тепло. Вогнище. Печера. Килим. Піч… Буржуйки вже майстрували і продавали на всі заставки. А ще для життя, мабуть, потрібні інші люди. Одинокий провал в архаїку – смертельний номер. У ньому не стане місця для слабких, старих, хворих. «Ці» он розігнали психіатрію. Стріляли ввічливо, акуратно, в ноги. Реготали, звісно. Тому, що смішно. І  дехто з пацієнтів, реагуючи на сміх, а не на кулі, підстрибував, думаючи, що з ними бавляться. І ніде не пішли. Повернулись до палат… Ця історія не має «далі». А електрика – має. Після обстрілів місто намагалось себе лагодити. І першою чер-

гою – світло. Світло і телевізор. «Кинути воздушку», «зажи́ вити прямо», «підняти стовп». Усім миром вивчали слова, мали вже «інструмент» і – в кожнім дворі – майстра. Тягнулись не до світла, а до дози – до пластмасового співчуття добре зачесаних дівчаток і до вертких очей «хлопчиків з місця подій». Біс точився, хихотів, набував форми будь-якої посудини – хоч Варди, хоч сусідки, хоч Діми і самого Ревазова форми він також набував… Видувався, висипався з екрану, напоював собою. Випалював, умертвляв і без того ледь живе, душевне, яке вже не проглядало із дна, бо саме дно завалили трупи… Направду лагодили телевізор. Не воду, не каналізацію, не газопровід. Телевізор. А з ним діставалось і комп’ютеру, і телефону. А тому жалітись було гріх. І можна ще було думати так чи ні дизельному генератору. А все ж, коли – так, то ліпше його в лікарню… Для якихось операційних намірів. Діма стріляв. Телефон дзвонив. Із наростаючим звуком, що вже майже перебивав грізного воїна «завсідних верхів». − Вибач, − раптом сказав Діма. Жбурнув пістолет на стіл, схопив слухавку і гаркнув у неї: «Альо!!!»

МОВОЮ БОГА

А потім геть інакше, м’яко і по-дурному: «Альо… Ні… Я не побачив, що це ти… Можу… На роботі, але можу…» − Я вийду на кілька хвилин… Можна до спальні? – Діма на мить відірвався від слухавки, обережно переступив через Ревазова і причинив за собою двері. Воркуючи, причинив. Чи, радше, булькаючи, як чайник на газовому пальнику… Ошалілий чайник з обпаленим на великій конфорці днищем. «Таня… Танєчка… Танюшка моя…» «Яка гидота», − подумав Ревазов, обережно підводячись – спочатку на коліна, потім, тримаючись за шафку з каструлями, на ступні. Кухонні ножі – на будь-який смак. Пістолет – на столі. Куртка з гранатою – в комірчині. По вуха закохана смерть – у спальні. Чудовий день.

МОВОЮ БОГА

*** Чому ти тут? Не поїхав? Чому не від’їздиш? Усі, кого Ревазов вважав своїми приятелями або мав за клієнтів, ставили йому це питання. Відповіді, такої, щоб сформулювати її красиво і ясно, не було. Вона запліталась у якісь обривки, кольорові, а може й траурні стрічки, вигулькувала неочікуваними словами, намацувалась і раптом зразу – забувалась. Коли прабабка тікала від знавіснілих турків із Урмії, мала шестеро дітей. Двійко старших несли двійко молодших. Найменших − тягла сама. Вибиралися горами. Стежками, що вказували свої провідники. Часом стежки зависали над прірвами чи натикались на них. І щоб іти далі, треба було спускатись чи перекидати міст. Прабабка була з тих, хто був готовий спускатись. Та інші, яким здавалося, що турки дихають в спину, наздоганяють і ось-ось будуть знову різати, наполягали на мості. Пройти мотузяним мостом, що ледь закріплений поміж дерев, могли тільки сильні й дорослі. Молодших не тягли через міст. Їх скидали у прірву…

Коли прабабка дісталась Станиці Луганської, мала лише одну дитину. Сина. Турки не бігли за ними. В горах не було жодних турків. Цю історію дід оповідав лише раз, хоча, як і всі дорослі та старі, любив повторювати те саме у двохстах мільйонах варіацій, кожна з яких на одну чи дві деталі розминалась із попередньою. Ця – ні. Не розминалась, тому що не поставала знов і знов. У діда. Проте з голови Ревазова, наче на сміх, ця історія ніколи не йшла, обростаючи цими ж висміяними варіаціями. Він був упевнений, що діти могли врятуватись. Зачепитись за кущ. Повиснути на дереві. Впасти на щось м’яке. Пірнути, упливти, вискочити на іншому березі моря, у геть іншому житті. Ці, порятовані ревазівською уявою, діти то знаходили скарби і приїздили до матері на кабріолетах, то вигадували еліксир безсмертя, щоб зустрітись зі своїми рідними у майбутньому, де немає турків, війн і різанини. Зброю ще… Армії. Ці діти збирали армію та йшли в Урмію, щоб помститись. Григорій Нефьодов і ці діти… «Вам не набридло тікати?» − спитала колись Інна. І він, Ревазов, тепер не тікав. Падав у прірву і писав на стіні камери: «Убитий сьогодні». Поки падаєш і пишеш, є мала ймовірність, що турки ще женуться слідом.

МОВОЮ БОГА

Або росіяни, які тепер замість турків, замість німців, замість ассирійців. Замість усіх, чию душу одного разу купив сатана собі і своїм. Поки падаєш і пишеш, тебе можуть вважати умовно порятованим. Однак чому ж не врятованим реально, по-справжньому? «Їдь», − просила Варда. – «Їдь. Якщо не до нас, то куди-небудь, куди ти хочеш. Де ти можеш жити, Інвія? Де ти хочеш жити?» Зі слухавки її голос звучав геть подитячому. Вона не схлипувала, та Ревазов знав: ковтає сльози. Вона вміла так, як у кіно. Без червоного носу та інших дурниць. Красиві сльози красивими смуглими щоками. «Хороша моя, хороша», − говорив Ревазов. – «Все буде нормально… Все буде…» І він, і Варда розуміли: бреше. Тому що вже нічого не буде. І Варда стояла на своєму, пробачаючи йому те, що нічого більше не буде, пробачаючи та виганяючи туди, де він ще може або хоче… Ось тільки де? Точно не в Нальчику. Ревазов вистежив торговця тілами в супермаркеті. Це було не складно. Ареал пробування окупанта, місце, де він жере, сере, спить і вбиває, зазвичай обмежене його ж уявленням про всемогутність. А значить, по-

кроковою приступністю. Нацисти, які жили тут два роки, не змінювали щоночі квартири і казарми. На роботу ходили тими самими вулицями, їли в тих самих забігайлівках, із турботою названих «Ресторан Берлін» або трактир «Гайль Гітлер». Ці також – не парились. Убивали там, де їли. Їли там, де вбивали. Той, із Нальчика, взяв із полиці ковбасу. До каси підійшов автоматично. За звичкою. Платити – це щось із мирного життя. Швидко минає. Він посміхнувся і став вимагати пакет. «Кульок?» − налякано спитала касирка. Він поважно кивнув і поляскав її по щоці. Отруєний війною, прирощується жестами, яких, певно, ніколи раніше не мав. Вказівний палець тепер не розгинається до кінця. Болить і трохи тягне донизу плече. Око примружене. Не по-ленінському, а поснайперському. І не розплющиться воно вже ніколи. І руки… Вони уже для приниження. Для повільного чи швидкого, як у кого, спуску. Вони більше не обіймають, зате поляскують, шарпають, щипають і потискають інші, так само вбивчі і мертві руки. І чи важить, ким він був там, у своєму Нальчику, про що мріяв і кому на втіху зростав. Тому що більше нічого не буде, окрім червоної щоки касирки.

МОВОЮ БОГА

101

100

МОВОЮ БОГА

Той, що з Нальчика, іноді приїздив до супермаркету на машині з номерами «Сомалі». А іноді приходив пішки. Поважно, перевальцем, повертався назад, «на роботу», жував на ходу. Без хліба. Нащо хліб, коли є багато їжі? Ревазов щодня чекав на того, що з Нальчика. Не мав інших справ. Більше взагалі не мав справ. Тільки ця. Тільки люди, які раптом повбиралися у старе, в батьківське, в безбарвне та непомітне. Повбиралися і перестали підводити очі. Навчились замовкати, поступатися, падати на асфальт, прикривати голову руками, але при цьому стежили за сумкою, де борошно, гречка, цукор і всіляке життя. Ще не було голоду. І можна було купити кефір, сир і тістечка… А можна було і не купити… товари з полиць зникали непомітно, як молочні зуби – від будь-якого похитування на фронтах. І люди також… Зникали. Про це шепотілись у чергах. Шепотілись, не розтуляючи губ. І Ревазов ніколи точно не міг вловити, хто сказав і хто відповів. Цей шепіт доводив до сказу несамовитих бабів, які крутили головами, сподіваючись знайти й затаврувати. Та суглоби були вже не ті. Через що доводилось кричати без точно визначеної жертви… Баби ці не мали грошей. І, як багатьом гордовитим, їм бракувало смирення просити.

Вони верещали і залякували, тому що не знали, як інакше сказати про те, що вони – ось вони, є… Ревазов купував їм булки або, якщо були, крупи і кістки на бульйон. Баби затихали ненадовго і так само, як решта, шепотіли, не розтуляючи губ: «Господи, що ж це? За що ж це? Чому ж?..» І тут уже шикали на них: «Ви ж цього хотіли?» Все це разом було схоже на концтабір, а не на супермаркет. І той, що з Нальчика, своїми поляскуваннями по щоці лише додавав картині чорно-білого, фотографічного формату. Ревазов убив його на посипаній піском стежечці поміж будинками. Короткий закуток, де заплутувався, а потім віяв навсібіч вітер. Аеротруба. Щоб пройти без засипаних очей, доводилось хоча б на мить примружуватись. Хоча б на мить губити пильність. Проте замість цієї втрати аж ніяк не встигало з’явитись відчуття небезпеки. Всі вони поводились так, наче їм тут нічого не загрожувало… А тому всі вони вмирали з подивом, а Ревазов викреслював міста, де ніколи б тепер не зміг жити. Нальчик, Грозний, Псков, Мурманськ, Рязань, Ростов… Пращури Ревазова ніколи не намагались повернутись до своїх біблійських чотирьох рік, до своїх ста рік, що насичують землі, до

МОВОЮ БОГА

103

102

МОВОЮ БОГА

тисяч своїх кривавих рік. Вони завжди втікали на Захід. Тому що там, позаду, на Сході, де лазурова вода Євфрату залила Едем, лишались ті, кого вони колись підкоряли смертю. А ще там лишався Адам. Адам, який піддався спокусі, згрішив, але не втратив надію повернутись. Адам не вбивав. Мабуть, тому його вигнали, але він не тікав. Повертатись туди, де Адам молився за нащадка, який прийде та зітре голову змія, ассирійцям, мабуть, було просто соромно… А Ревазову – ні. Не соромно і не страшно. Разом з убитими він викреслював міста, що породили вбивць. А ті викреслювали його та його місто, що, як тепер виявилось, він надто сильно любив. Узагалі ніколи не думав про це раніше. Наприклад, про прив’язаність до тяглистого, схожого на кисіль, туману, в якому не видно було навіть власних рук. Туман стелився, ба навіть розкидався тут нерівно, недбало. Десь сягав такої густини, що був схожий на стіни, а десь ледь-ледь здіймався над землею, жалібно чіплявся за колеса, скиглив про те, що хотів би підвестися, як той, густий і дорослий, але ось – напився чогось неякісного, дешевого… Валяється тепер. Наче нічого особливого й не було. Гойдалки, трава, городники у дворах. Продавали овочі майже з землі, якщо не брати до

уваги пари ящиків. Майже завжди навпроти пафосних ретейлових мереж. Двері в двері. Чи двері в ящик. Чорні руки торговок, рукавички з обрізаними пальцями за будь-якої погоди. Мітенки? «Ми не знаємо такого слова». Ми не знаємо нічого про конкуренцію і ціни. Наша картопелька – кралечка, а там – хлам червивий. Так, з землі. Так, у нас дорожче. Але хай плачуть мережі… Місця, де б завмирало серце, місто не мало. Та все воно складалося з точок, де починалась або закінчувалась серцево-судинна система всього ревазівського життя. З «чужого» погляду він бачив міську пишноту й позбавлену смаку різнобарвність. Уперту настільки, що її уже можна було вважати стилем. Зі свого, не прискіпливого – тішився, коли після зими обіч із зеленим будинок фарбують жовтим, далі рожевим, по тому – ніжно-блакитним, салатовим, молочнооранжевим… Ревазов любив трамваї. Недовгі відстані відшкодовували неквапним, роздумливо розгойдуваним рухом. У дитинстві Іванові здавалось, що кондуктори чи контролери (він ще бачив і тих, і тих) ось-ось запропонують усім пасажирам чай, а під вікнами вирине веселий, літний натовп із пиріжками, варениками та «а ось морозиво кому».

МОВОЮ БОГА

105

104

МОВОЮ БОГА

Усе в місті було новоробом. Але те, що новоробилось після війни, до початку нового століття вважалось неабияким архітектурним стилем. Чимало бетону та скла, мода, підглянута за першого човникового кидка до Сінгапура, Шанхая, Дубая, проростала чужорідними монстрами, але на вікнах, там усередині будівель, навішували веселі фіранки і ставили на підвіконня квіти. І знизу, ба навіть з якоїсь середньої висоти, визначеної міськими териконами, модернові монстри виглядали як мужички на підпитку, які забули свою адресу. Останні десять років будували постійно. З радістю, азартом і хто на що придавсь. Не еклектика, ні. Бадьоре масове божевілля, де псевдоготичне сусідило зі псевдобароковим і косилося вузькими вікнами на червоноцегляне заводське загублятко: багатоповерхівку, зведену на сконі совка, і яка здавалася вершиною трудової інженерної думки. Місто робилось схожим на туриста, який повернувся додому: всюди, де тільки можна, він розвішував магнітики. Піввулиці як Париж, половина як Мармарис, там, у глухому куті, біля політехнічних гуртожитків, раптом виринав Ліверпуль і пам’ятник Бітлам, а трохи далі, через перехрестя, виростав будинок, що звався Ґауді.

Такий повсюдний Ґауді, який ураз випив Маргариту, Б-52, Криваву Мері та полірнувся соткою самогону, прихованого над кухнею, на антресолях. Тим часом, усе те, що претендувало на гордовите слово вакханалія, обживалось та мирно зживалось, поростало зеленими доріжками, спеціальними молодими тополями без пуху, солодкими клейкими липами та вишневими деревами, що кидали цвіт на асфальт… Неначе зима… Неначе сніг. Ті, хто виїхав із війни, тепер мріяли повернутись. Десь у мережах бавились у нехитру, але болісну гру «п’ять справ, які я зроблю після перемоги…» З’їсти піцу, покататись на роликах, погодувати голубів, посидіти на лавці в сквері, випити пива в «Ліверпулі»… Все це можна зробити в будь-якому місті світу. А тому – не треба повертатись. «Не треба повертатись», − думав Ревазов. «Ви його не зустрінете більше. Воно вмерло. Зґвалтоване, оббльоване, залите кров’ю, колись наївне і сите, тепер – згорблене, замовкле, прибите, воно більше не існує. Можливо, буде інше. Але цього – немає. Більше немає… Рим Цезаря пішов під землю. Заховався під напластованим сміттям, яке потім перетворилось чи було назване культурним прошарком. Форумом бродили кози. Там росла хороша, соковита, зручна для поживи трава…»

МОВОЮ БОГА

107

106

МОВОЮ БОГА

Він хотів написати там, у стрічці: «В “Ліверпулі” тепер також тюрма...» Написав. Але стер, не відправив. Для мрійників повернутись цього часу може просто не бути. Цих місяців або цих років. Небуття. Колективна кома… Незнання. Небачення. Зґвалтована покидьками жінка може одружитись, стати матір’ю, бабусею. Яким буде її життя, знає лише вона. Але чоловік, діти, онуки… Їм – уповні може вистачити світла та сили, що лишились у ній після всього. А тому – не треба. Не треба. Сон… Непритомність… Там у стрічці ще було: «Кажуть, у нас партизани! Хто знає? Треба негайно про це написати для центральних газет. Ми не здались! Ми боремось!» Захват… Суцільний захват. А під ним несподівано для Ревазова і для всіх: «Про що написати? Про те, що я став убивцею? Дякую – ні». Ассирійці мають архаїчну традицію сповіді: не важить, що ти кажеш панотцеві, важить, що кажуть інші. Два свідки треба для того, щоб ти спокутав гріх і був хорошим. І ще слово ображеного. Якщо він пробачив, то Бог може пробачити також. Каяття без оцінок і посередників. Дякую – ні. Ревазов уявив собі сповідь, до якої не

ходив жодного разу після смерті діда. До церкви – так, до сповіді – ні. Тепер, коли вже брехати собі не мало сенсу, Ревазов розумів, що жоден Бог не захоче більше поглянути на нього. І питання полягало лише в тому, відвернеться чи прищулиться. Сам Ревазов на місці Бога спробував би пожаліти, та врешті все одно прокляв би каїновою чи ще якою печаткою, що накладає заборону на інших убити чи стратити його. Прокляв би тим, на що ані Ревазов, ані Ігор, ані той, хто назвав себе партизаном, аж ніяк не сподівались. Прокляв би життям… *** Здалека у лісі сокира дзвеніла…* Поки Ревазов акуратно зводився на коліна, дотягувався до шухляди з ложками-виделками сподіваючись, що випадково всунув туди ніж, поки намацував затуплене лезо, поки пристосовувався тримати його так, щоб пиляти мотузку… Там, у спальні, дзвеніла сокира, Дімин крик, на високих реґістрах – вереск… − Ти не маєш права! Я тобі – все. Знай: я уже сів тут на вугільні потоки. Це будуть мільйони, а потім і мільярди дорослих грошей. Я сів на гроші. Я буду багатший за твого тхора. Розлучення не дам. Дозволу на виїзд за кордон не дам. Будеш ноги мені мити і воду пити, Рядок з поезії Н.Нєкрасова у перекладі М. Рил ського. *

МОВОЮ БОГА

109

108

МОВОЮ БОГА

проститутка. Ти – проститутка! Ти не можеш зі мною так вчинити… Ні! Ніхто не може мені перечити! Ніхто не має права. Я тебе з-під землі дістану! Накрали, суки, народних грошей. Жируєте, так? Жируєте? А робочій людині тільки грабувати лишили? Штовхнули нас на барикади, а самі на Лазурку? Не вийде, любонька! Цього разу не вийде. Усіх впіймають і стратять! Ти – відьма. На площі тебе! На шматки! На вогнищі! Я перший увіллю у тебе бензин! Горітимеш в пеклі, сука фашистська. Ти – блядь. І дитину ми відберемо за усією суворістю воєнного часу. А волоссячко твоє ріденьке зголимо! Будеш лиса на площі. Лиса і гола! Площа, на якій Діма збирався спочатку стратити, а потім обголити Таню, мала ймення Леніна. У дитинстві назва вимовлялась як одне слово «площаленіна», а потім ще тривалий час сприймалась як одиниця виміру всіх незабудованих міських територій – парків, скверів та інших площ. А втім, ні. Інших площ не могло бути. Ба навіть Красна у цьому сенсі звучала як прикре непорозуміння. На місці Тані Ревазов давно би дав відбій. Щоб просто передихнути, тому що Діма все одно не міг кинути ані її, ані розмову, не закривши те, що модний міський психолог, який вкладає гроші у скіфських баб і псевдогрецькі амфори та спродує їх у магазині «подарунки для мільярдерів», називав гештальтом. − А хочеш, я буду королем? Не мовчи!

Скажи, що хочеш. Я легко поставлю питання щодо монархії. Товариші підтримають. Ми вже підходили до обговорення цього важливого способу розв’язання конфлікту. Всі дали згоду: принц-наступник ліпший за виродка, який нагарбає і втече. Хочеш? Я – король, ти – королева. Можна цар і царівна… А малий наш – королевич або царевич, тобі як більше подобається? Як?! Не мовчи! На золотом крыльце сидели… Лічилка імені переможної революції. На питання: «хто ти будеш такий?» хороші хлопчики мали вибирати поміж чоботарем і кравцем. А Діма відновлював монархію. Поки що у телефонному режимі. Ревазов вивільнив ноги і руки, зняв із гачка в коридорі куртку та переклав одну гранату – з кишені в кишеню. В кишеню штанів. Іншу залишив. Комусь та стане в нагоді… Поки Діма обирав якість корони, Ревазов встиг перевірити, чи набитий пістолет майбутньої монаршої персони. І пересвідчившись, що патрони є, відвів курок і прилаштував пістолет собі під бік. На підлогу. Там, де мав намір ще певний час полежати сам. Полежати, поговорити, послухати… Діма далі викрикував у спальні своє дивне кохання. А Ревазову раптом стало якось ніяково. Щось живе раптом булькнуло в ньому. Щось неочікувано живе. Насмішливе, тривожне, чомусь налякане. Жалість... Не впізнати її було неможливо. Повернулась, мовби

МОВОЮ БОГА

111

110

МОВОЮ БОГА

нічого не трапилось, в усій красі своїй і безтурботності. Повернулась, щоби намотувати кишки і слізні залози на м’ясорубку. «Ну-ну», − хотів сказати їй Ревазов, та вона вже ввімкнулась на повний ґвинт і заливала серце розумінням… Знову розумінням… Діма хоче бути героєм, але не знає, як. Гроші, успіх, сором за бідність без сорому за крадіжку. У кого менше совісті, того і правда, той – завжди нагорі. Однак тягне за ногу напівпіонерське дитинство, де цінували щось інше, щось, що здавалось справжнім і красивим. Подвиг який-небудь, уміння чинити опір. Готовність вмерти не за дім у Швейцарії, а за справу, якій хочеться служити. Голубий злодюжка? Злодюжка, який перемолов свої внутрішні питання у герметично заклеєних мізках і взяв до рук автомат? Але стояти на смерть все одно не виходить. Тому що знову – немає за що… Бідний Діма. Ще не вбивця. Ще артист оповідного жанру. Вигадник і понтовик. Скучний зануда. Та ще не вбивця. Ревазов посміхнувся і вперше за кілька місяців пожалів, що нікого немає поряд і нікому сказати, що він буде першим, хто прийняв рішення пустити собі кулю від жалості до нападника. А тим часом «сокира» зависла на словах «За що? За що? За що?». Звук накреслював чудернацькі траєкторії: то підстрибуючи до фальцету, то спадаючи на важкі соковиті баси…

МОВОЮ БОГА

113

112

МОВОЮ БОГА

*** «За що?» − це те питання, що Ревазов гонив від себе упродовж усього цього «нового часу». Виживання відбирало багато сили і цей факт, здавалось, має спустошувати, вимотувати чи бодай притуплювати. Але наче навмисне, воно, це питання, накидалось звідусіль. Найчастіше на балконі, де Ревазов звик курити і курив, уже не боячись бомбувань, за звуком визначав старт, технічні характеристики гармати, а з ними і час, ба навіть приблизний сектор можливого влучання… Курити можна було в будинку. Адже і так було зрозуміло: діти не повернуться. І Варди також більше не буде. Ассирійці уміють втікати та не вміють повертатись. На балконі, так… Уночі було видно, що таке чорна діра. А втім, це було видно і вдень. Однак саме вночі будинок, у який сорок з гаком років тому принесли Ревазова,

було позначено як останній рубіж. Останній, освітлений перед прірвою, що загусала усіма відтінками темного одразу через дорогу. Видовище було куди страшніше, аніж лінія фронту. Ревазов намагався втрапити на фронт. Але таких, як він, спочатку не брали, відмовляючи через вік. А по тому – через неблагонадійність. Хвилі мобілізації шуміли за обрієм. Ті, хто опинився в окупації, вкотре мали доводити неверблюдність і докладати титанічних зусиль, щоби втрапити хоча б у штрафбатальйон. Штрафбатальйонів, на щастя, не було. А в добровольчий треба було іти зі своїм – своєю зброєю, броніком, камуфляжем… Навесні Ревазов не встиг. А до осені, коли поїхала Варда, фронт уже сягав міста. І Ревазов собі сам був призовним пунктом, воєнкомом і старшиною. Потойбіч дороги раніше був район. Будинки, школи, лікарні, міст, тенісні корти, дитячі майданчики… Там ходили тролейбуси. Машини, ясна річ. Якщо триматись лівобічно, то можна було доїхати до аеропорту. Прямо і праворуч пролягала траса на Ясинувату. На Дніпро, Київ і далі повсюди… Люди жили. Жили собі. І вдень нічого такого особливого, окрім хіба осколків і снарядів, з дурною силою увігнаних в асфальт, перестрілок, танків, штурмів, «отвєток», тюрем і тренувальних баз для людей з шевронами.

МОВОЮ БОГА

115

114

МОВОЮ БОГА

Тут постійно тривали бої. А тому електрику полагодити було неможливо. Це був «закордон», до якого вночі заходила імла. Не абсолютна темінь, тому що були свічки, ба навіть генератори, що живили травмпункт і кілька сміливих магазинів, але саме імла… Із дивними звуками й відлисками чогось живого, що засмоктує, захоплює погляд, а потім і того, хто дивиться, вже повністю. Не відірватись. Звісно, поставало питання «за що?». Ревазов не був схильний до самобичування. Або думав, що не був схильний, тому що питання це гризло мозок. Йому було комфортно і в голоді, і в холоді, і в калюжі крові, і так само, як у Діминому випадку, це, злите у стогін «за що?», зривалось то у фальцет, то в баси… Хотілось стати маленьким, присісти поруч діда, підставитись страхом під його насмішку, у якій і спокій, і обітниця, що все буде добре. Ще хотілось, щоби хтось значимий сказав про передвизначеність і невинуватість, про долю, якої вже не оминути… Піщинкою бути легше, але було ясно, що провиною, а не досягненням стало все минуле життя. Безглузді баланси, традиції і збереження роду, готовність на згоду. Тільки в жодному з цих місць Ревазову не було погано. Чи було? Він розлучився з Інною задовго до весілля, щоб встигнути ще відбити від неї, від Інни, бажання, щоб не зціплювати зуби, дав-

лячись нічними жахіттями її повторюваних з’яв і швидких, безшумних розчинень у тканині спочатку солодкого, а потім кошмарного сну. Він свідомо визначив для себе дистанцію, щоб вибити клин клином, пустився берега, куштуючи те, що завчасу було бридким, але завжди доступним. Він шукав якесь просте, випробуване рішення, де було б сказано, що все – точно і незалежно від нас – мине. − Мамка моя, − якось сказала йому чергова подруга. – Дурна дурепа. Усміхається папаші. Той нап’ється… Він у нас не буйний. Але насцяти може. Він насцить, вона усміхається. А я їй кажу, а якщо ти обісцишся, він тобі – що? − Ну? − Ти ж це… у ліжко не будеш? Тому що хильнув уже як батя мій… − А мати що? − Що мати? Щаслива у мене мати. Це ж математика. Лінійне рівняння. Якщо він сцить, а вона усміхається, значить, їй – щастя. За точних вхідних… Не божевільна якщо… − А йому? Батькові? Також? − Ти про щастя чи про квитки в кіно? Щастя, Ваня, − почала вона пихато, − це як засіб особистої гігієни. Обміну, поверненню, діленню та всілякому «дай поносити» не підлягає… Тому що особистої, а не колективної. Що не зрозуміло?

МОВОЮ БОГА

117

116

МОВОЮ БОГА

Маруся. Її звали Маруся. Хоча за паспортом мала якесь інше ім’я. І саме на цьому ґрунті – різниці паспортних і реальних імен – вони зійшлись спочатку в ліжку, а потім у дорослій недокучливій приязні, куди Маруся приносила клієнтів, отримувала з них частку, і, весело забираючи гроші, розповідала байки про залицяльників і дарунки, що складали до її ніг. Маруся лишалась у місті. Змарніла, плюнула на косметику, підбори та одяг з Мілана, вона гасала дорогами на розтрощеній у боях із Наполеоном «дев’ятці» − від підвалу до підвалу, від сховища до сховища, від затхлих землянок до напівмертвих квартир у хрущовках – вона годувала старих, возила їх до лікарні, а коли лікарні лишились тільки для «військових, що прийшли нам на допомогу», почала возити лікарів, а коли лікарі майже скінчились, навчилась штрикати-зміряти, ба навіть штучно вентилювати сама. «А з додаткових послуг я ще ховаю і підстригаю… Голю… Також». Вона не питала: «Як ти?» Сказала звичне: «Дай грошей на добру справу… Якщо щось є…» Щось ще було. Ревазов дав. Через комендантську годину вона лишилась ночувати. Бомбили того дня помірно, і його уповні можна було вважати тихим. Тихий день, тихий вечір, тиха ніч… А вдома були запаси води, чай, каша в пакетиках. Горілка.

«Я собі така подобаюсь, Ревазов. Нормальна я виявилась тітка… І це так добре, що я сама собі заздрю…» «Тобто, хай усе це буде далі? Тобто, це все задля того, щоб ти відчула себе нормальною?» «Справжньою, якщо точно… А ти, Ревазов, дурень. Жінку тобі треба. Або повернути, або знайти… Ще здохнеш тут від думок…» Спали з нею разом як брати. Хоча Маруся наполягала на тому, що як сестри. І весь ранок – чай, вода, каша в пакетиках – збіг так, мовби не було жодної війни. Підчас сніданку Ревазов здивувався, що є люди, які не питають, за що. Маруся змовчала. Але вже стоячи у дверях, з місяць як відчинених… − задля обшуків, санітарів, допомоги – відчинені двері − то ліпше. Їх не вибивали ногою, не зривали з петель. І на час прийдешніх морозів вони давали хоч яку гарантію тепла. З дверима тепліше, аніж без них… «Не в кожної людини в голові претензії до світобудови поєднані з претензіями до себе… Знайди жінку, не відволікай Бога на дріб’язок… Себе, як бачиш, не пропоную…»

МОВОЮ БОГА

119

118

МОВОЮ БОГА

*** Намагаючись знайти зручне для пострілу собі в голову положення, Ревазов совався підлогою. Дід Лазар говорив у таких випадках: «Мостився». Іван вивіряв слово на смак і не погоджувався. Міст – це поміж тим і цим. Махина, брила, летючі авта, щось надійне і надто нерухливе. А ще несамостійне і мертве. Інша річ, спина чи сідниці… Але тепер, в акуратному і безшумному сованні раптом осяяло – різними бувають мости… І ті, що бачив дід Лазар, цілком могли бути живими. Ревазов і сам тепер – міст. У спину врізалось щось гостре, Ревазов підвів плече і вгледів черепок синьої чашки. Її було шкода. Синя, кобальтова, із тоненькими позолоченими вінцями, всередині – біла й жива, наче шкіра, що не знає сонця. У потаємному місці, в тумбі під книжковими полицями Ревазов мав ще п’ять подібних. Він скуповував їх де тільки бачив. Не пристрасть до останнього радянського шику, просто прив’язаність, можливо й, любов. А по тому і зовсім – дурниця. Якось зважив, що чашок має бути стільки, скільки вистачить до кінця життя. І навпаки: поки є чашки, буде й життя. Як у кішки. Чи як у Кощія. Черепок був великим, з частиною ручки і шматочком обідка… Інші, розкидані на

МОВОЮ БОГА

121

120

МОВОЮ БОГА

підлозі, були дещо меншими. Склеїти їх уже було годі. І смерть синьої чашки відчулась чомусь, як перша власна смерть. І ще подумалось, що ось просто зараз – можна втікати. Можна врятуватись, сховатись. Можна поїхати. Десь до іншого міста чи країни, де забути і розпочати все заново. Чи стане хто його шукати. І він також. Нікого не буде… Чітко і ясно: життя до війни було таким, яким могло бути. Щасливим, так. І насправді Ревазов нічим не жертвував і ні від чого не відмовлявся. Все необхідне було при ньому. Але рано чи пізно всім щасливцям доля приносить рахунок. Офіціанти можуть бути різними. І лише бідний Діма – та інші бідні всі – вважають, що вони королі й міністри. Ні, вони посланці господаря закладу. А далі все просто – або плати, або втікай… Якогось іншого життя Ревазов собі вже не бажав. І вигадати не міг, і боротись за щось інше, хай і подібне до старого, не мало сенсу. Він хотів сплачувати. І сплачував… І, ніде правди діти, чекав на мить, коли картку його приймуть, авторизують й останні гроші спишуть з неї на користь того, хто і так надто довго тримав над ним небо. Діма з’явився в про́ різі кухонних дверей. Обличчя його було плямистим – подекуди густо-червоним, подекуди трохи синім, як чашка… На лобі краплі поту. Липкого й важ-

кого. Хворого поту. Він важко й часто дихав, трохи хитався. «Йому б «Швидку», − подумав Ревазов. – «Чи когось із лікарів…» Спитав: «Тобі погано?» «Здохни, сука… Здохни…», − видихнув Діма кудись убік. Він ніяк не міг випростатись. Він не міг зосередитись, і досі стискаючи у руці пістолет, і досі притримуючи плечем телефон, він мовби не міг пригадати, для чого він тут і хто йому Ревазов. «Здохни, сука, здохни…» Вони завжди перемагають. Не турки, не росіяни, не ассирійці і не римляни. Жінки. Вони завжди перемагають. І це лише на позір вони застигають у соліннях-варіннях, у покорі і готовності підкорятися. Чи в неготовності. У своїх бунтуваннях, у холодному мовчанні, у теплій і відстороненій приязні. В усьому, за що беруться. Їм не соромно тікати, скімлити, просити. Вони від початку знають, що головне, а що не дуже. І тому навіть якщо йдуть чи лишаються покинутими, якщо обирають іншого, якщо, якщо, якщо… За всіх якщо – вони перема гають. Таня – не виняток.

МОВОЮ БОГА

123

122

МОВОЮ БОГА

− Повільно поклади пістолет на стіл. Дах знесу. Поклади пістолет, уйобок! − А? Хто тут? – сполохнувся Діма. − Ти диви, Вано, поручник Ржевський найшовся! Ще насере нам тут… Пістолет поклав, задрот, кому сказав! − А-а-а-а-а-а-а! – закричав Діма. – А-а-а-аа-а! Здохніть ви всі! Здохніть! Три постріли… І щаслива, мабуть, проблема одночасності. Чий був секундою раніше? Хто почав першим? Той, хто прийшов? Той, хто напав? Той, хто не зрозумів, що все вже добігає кінця і смерть відступає, тому що учасники потенційної битви поки що подобаються їй живими. Бо – втішають безмірно. Проблема одночасності неначе знімає питання про те, хто з них – Ігор, Ревазов чи Діма – убивця, а хто – дурна, але жертва… Сусідка ще. Майнула за спиною Ігоря. Потім сховалась. Можливо, втекла. Привела його і втекла. І в цьому – багато всього, що не вибудуєш рівною лінією ненависті чи любові. Що їй було до Ревазова, якщо він так і не купив їй улюблених цукерок? Якщо цитькав їй грізно, гидував вітатись, але не гидував тягати на собі в підвал? Що їй до Ігоря та як вона знала, що саме його треба кликати на допомогу?

Погрожувала доносами, веселилась під телевізором, швидкою молитвою «путінвведи» розполохувала демонів країни, де народилась, зростала і старілась. Вона тішилась загальній бідності та пишалась відвагою у битві за продпайки. Вона була настільки мерзенною, нікчемною й жалюгідною, тому що мерзенним, нікчемним і жалюгідним був сам Ревазов. Там, де сусідці відмовили в людському, вона стежила за ними. За всім двором. Але випадало, що не стежила, а тримала небо. Спати лягала лише після того, як вони поверталися з походів за скальпами окупантів. Вона, сварлива, чварна, некерована, хотіла, щоб вижили вони – Іван та Ігор, а не ті, кому ще весною вона віддавала своє, виповнене сподіваннями на минуле, серце. І чи можна було впізнати у її квітчастому, потертому на грудях і животі халаті, ангельські крила… І хіба, спадало на думку тепер, що ці крила обов’язково мають бути білими. Ігор вистрілив у стіну. Діма – в Ігоря. А Ревазов у Діму. В спину, якщо точно. Найпідліший постріл був його, Ревазова. Діма ледь розвернувся, аби дати відсіч нахабному чужакові, який обізвав його «задротом». Дуже образливе слово. Особливо, коли очі залиті кров’ю від болю, що розколює го лову… Особливо, коли руки не слухаються. А палець мимовільно, судомно, все тисне й тисне курок…

МОВОЮ БОГА

125

124

МОВОЮ БОГА

У холодній, геть пекельній тиші Ревазов чув, як ллється кров. Пошепки ллється. Хрипом. − Ігор, зараз. Зачекай, дорогий… Лікаря… Зараз буде… − Охуєнно все, Вано. Вважай, лікар уже виписав. Не заважай йому, а… − Ігор заплющив очі. Хотів глибоко вдихнути, та не зміг. Він закашлявся, кров полилась горлом… Уже не хрипом, а криком. Ревазову здалось, що він оглух, що його паралізувало. Брак сили, волі, чуття. У фільмах це завжди має вигляд бридкої натяжки. Ці останні хвилини, коли страждання живого здаються більшими, аніж ті, що мучать вмираючого. Коли повірити неможливо, що хочеться лише взяти на руки і гойдати. Гойдати і гойдатись, тамуючи тупий і безглуздий крик «а-а-а-а-а-а», спробами ще тупішого і ще безглуздішого умовляння долі «все буде добре, добре, добре…» − Відпусти його. Відпусти, кому сказала, − сусідка стояла за спиною і торкала Ревазова за плече. – Відпусти його, він помер. Сама вже тут розберусь. А той – живий. Ти вбив, ти і лікуй. Чуєш, вези його, давай… У лікарню чи що… Бубонить щось, обурюється. Ти диви, живчик який, падло… Шмальнути може… − Вас як звати? – спитав Ревазов. − Боїшся? – вона посміхнулась. – Що жи-

вий чи що вистрілить? Давай, добре. Я відволічу, а ти ногою пушку його вибий. Тільки швидко… − Вас як звати?! Як звати вас?! Ім’я маєте?! – Ревазов горланив і не міг зупинитись. – Як вас звати?! Ви хто?! По батькові?! Ім’я як?! По буквах?! У дворі як називають?! Я забув! Я питаю! Він не боявся. Було мулько й порожньо. Він горланив утробно, як звір, чіпляючись за слова лише для того, щоб було гучніше, щоби звуками приманити долю. Він горланив, щоб усі контролери комендантської години, всі «захисники» та поліцаї зібрались під дверима і стріляли по них, по ньому, по них усіх – живих і мертвих – зі своїх славетних «Птурсів», «гвоздик», «тюльпанів», і щоби він, Ревазов, називаючи сусідку на ім’я, востаннє зумів крикнути: «Тікай, тьотя Зоя, тікай… Тікай…» Востаннє перед остаточною тишею, що ніяк для нього не наставала.

МОВОЮ БОГА

127

126

З питань замовлення та придбання літератури звертатися за адресою: Видавництво «äóõ i ëiòåðà» Національний університет «Києво-Могилянська академія» вул. Волоська, 8/5, кімн. 210, Київ 70, Україна, 04070 Тел./факс: +38(050) 425-60-20 Сайт: http://duh-i-litera.com E-mail: litera@ukma.kiev.ua Надаємо послуги: «Книга – поштою»

Друк та палітурні роботи:

м. Київ, вул. Виборзька 84, тел. (044) 458 0935 e-mail: info@masterknyg.com.ua www.masterknyg.com.ua Свідоцтво про реєстрацію ДК № 3861 від 18.08.2010 р.