Egupets 18(2)

Вячеслав Лихачев АГРЕССИЯ ИЛИ САМООБОРОНА? Факты и мнения В декабре 2008 г. – январе 2009 г. Армия обороны Израиля (ЦАХАЛ) осуществила операцию «Литой свинец» (ивр. Mivtza Oferet Yetzuka), направленную на уничтожение террористической инфраструктуры в Секторе Газа. Начиная с 2001 г. из Сектора Газа по территории Израиля наносились ракетные удары. На протяжении восьми лет от обстрелов страдало население расположенных близко к границе Сектора городов – Нетивота, Сдерота, Ашкелона. Нормальная жизнь на юге Израиля стала невозможной. Ракеты падали на жилые дома и школы, электростанции и детские сады. После одностороннего размежевания, положившего конец израильскому контролю над Сектором, обстрелы приняли системный и массовый характер: если в 2003 г. по Израилю было выпущено 159 ракет, а в 2004 г. – 281, то в 2006 г. в Израиле упало 946 ракет, выпущенных из Газы. В общей сложности в 2001-2007 гг. террористы 2,5 тыс. раз обстреливали Израиль ракетами, как самодельными типа «Кассам», так и контрабандными типа «Град». Еще больше было минометных обстрелов. В 2007 г. после прихода к власти в Секторе Газа в результате вооруженного переворота движения ХАМАС ситуация еще более обострилась. Квазигосударственное образование на этой земле жило только за счет поддержки террора, а также помощи, которую оказывал жителям Газы Израиль, осуществляя поставки электричества, воды, бензина, гуманитарных грузов. Одновре| 261

менно, контроль над контрабандными путями доставки оружия позволил ХАМАСу заполучить более качественные ракеты. Более миллиона израильтян оказались в зоне обстрела. В течение первых одиннадцати месяцев 2008 г., несмотря на полугодовое официальное прекращение огня, количество ракет, упавших на Израиль из сектора Газы, превысило 1 тыс. Кроме того, около 1,5 тыс. раз за этот же период израильская территория подвергалась минометным обстрелам. В результате обстрелов в январе – ноябре 2008 г. погибли 4 израильтянина, а ранено было больше 100 человек. ХАМАСовские ракеты достигли Ашдода, Беер-Шевы, Гадеры.

19 декабря 2008 г. истек срок заключенного в июле соглашения о прекращении огня (постоянно, впрочем, нарушавшегося палестинской стороной). Хотя Израиль неоднократно заявлял о готовности продлить срок соглашения, ХАМАС объявил о прекращении перемирия и усилил ракетные и минометные обстрелы. В декабре 2008 г. террористы выпустили по израильской территории около трехсот ракет. Четыреста раз в течение месяца Израиль подвергался минометному обстрелу. Еще 4 израильтянина погибли и 50 были ранены. Операция «Литой свинец» 27 декабря 2008 г. началась ракетными и бомбовыми ударами по позициям террористов в Газе. 3 января 2009 г. началась сухопутная стадия операции. Концом операции «Литой свинец» можно считать 20 января 2009 г., когда Сектор Газа покинул последний солдат Армии обороны Израиля. В результате операции инфраструктуре террора и контрабанды экстремистских боевиков в Секторе Газа был нанесен серьезный урон. Были уничтожены многочисленные пусковые установки, склады, мастерские по изготовлению ракет, и, что особенно важно, туннели, связывающие Газу с Египтом через т.н. «Филадельфийский коридор», по которым боевикам поставлялись ракеты, вооружение и боеприпасы. Сведения о потерях среди палестинцев отличаются в разных источниках – от 600 до 1330 убитыми. Уточнение данных затруднительно, учитывая тот факт, что Хамас заинтересован в преувеличении потерь, особенно среди мирных жителей, а независимых источников в Газе не существует. Западные журналисты не были допущены израильтянами к месту событий. Израильские потери насчитывают 13 погибших (10 военнослужа-

262 | Критика та публіцистика

щих, 3 мирных жителя) и 518 раненых (336 солдат и 182 гражданских). «Литой свинец» вызвал разные оценки и в Израиле, и в мире. Ниже мы публикуем краткую подборку различных мнений, высказанных в ходе операции и сразу после ее завершения. В силу ряда причин, операция представляется нам крайне важным и, возможно, поворотным элементом в восприятии палестино-израильского конфликта в целом как в израильском обществе, так и на постсоветском пространстве. Все материалы публикуются в сокращении; в ряде случаев редакция позволила себе литературную правку.

«Литой свинец» глазами участника Мы публикуем небольшой фрагмент личных впечатлений молодого бойца ЦАХАЛа, зафиксированных сразу после выхода из Газы. Эти простые слова солдата стали первым аутентичным свидетельством из зоны боев. С учетом того, что в зону боевых действий не были допущены иностранные журналисты, рассказ солдата представляет особую ценность. Буквально через несколько часов после публикации в Интернете на частном блоге, он был переведен на несколько европейских языков. Перевод с иврита на русский – пользователя блог-сервиса Livejournal.com SiegmundKafka. Мы думали, у нас будет 30 убитых, пока дойдем до первых домов. Мы не ожидали, что все будет так легко. Мы были очень хорошо подготовлены. Нас два года готовили именно к этому. Все время говорили, какие хамасовцы мотивированные, а они оказались сборищем трусов, которые просто удирали от нас. Они были полностью деморализованы. Я почти дошел до моря. Город Газа очень красивый, похож на Тель-Авив. Люди живут, как везде. Это, конечно, не Африка. Обычно живут. У кого-то все есть, у кого-то ничего нет. Мы заходили в дома – я таких компьютеров никогда не видел, плазмы, домашние кинотеатры. Большинство террористов убежали еще до

Вячеслав Лихачев АГРЕССИЯ ИЛИ САМООБОРОНА? | 263

нашего прихода. Пару раз оставалась в доме семья, оба раза абсолютно без еды и с огромным запасом воды. Мы их проверяли, на предмет оружия, поясов шахидов, членства в организациях, а потом давали им еду, которую сами ели. Там абсолютно все было заминировано – больницы, школы, бензоколонки, косяки дверей, многоэтажные дома. Они просто не успели все это взорвать, так быстро они бежали. http://siegmund-kafka.livejournal.com/351607.html

Андре Глюксман Газа – чрезмерный ответ? Столкновения в Газе, безусловно, кровавые и ужасные, тем не менее, позволяют разглядеть искорку надежды, которую столь часто затмевают шокирующие кадры с места событий. Создается впечатление, что впервые в ближневосточном конфликте фанатичные догматики оказались в меньшинстве. Обсуждение среди израильтян (подходящий ли момент? Как далеко? Как долго?) протекает, как и подобает в демократической стране. Удивление вызывает то, что такие же открытые дебаты происходят среди палестинцев и тех, кто их поддерживает. Дошло даже до того, что после начала действий со стороны Израиля, Махмуд Аббас, глава Палестинской автономии, нашел в себе смелость возложить на ХАМАС, нарушавший соглашение о прекращении огня, изначальную ответственность за беды гражданского населения в секторе Газа. Реакция же мирового общественного мнения (СМИ, дипломаты, деятели, обладающие нравственным и политическим весом) к сожалению, ужасным образом запаздывает по сравнению с эволюцией умов, непосредственно затронутых конфликтом. Я бы хотел остановиться на одном слове, которое догматики провозглашают на весь мир, называя действия Иерусалима «несоразмерными». Достигнут всеобщий и незамедлительный консенсус, он бежит красной строкой под кадрами бомбежек Газы: Израиль «не соразмеряет».

264 | Критика та публіцистика

Какую же нужно соблюсти точную меру Израилю, чтобы заслужить благосклонность общественного мнения? Вероятно, израильской армии стоит не использовать свое техническое превосходство, а применять то же оружие, что и ХАМАС, то есть «неточные» ракеты, камни – и даже вволю прибегать к стратегии использования террористов-смертников, человеческих бомб и преднамеренно подвергать опасности жизнь мирного населения? Или будет даже лучше, если Израиль тихо-мирно подождет, пока ХАМАС милостью Ирана и Сирии «уравновесит» свою огневую мощь? А может быть, нужно уравнять не только военные возможности, но и преследуемые цели? Коль скоро ХАМАС – в отличие от Палестинской автономии – упорствует в нежелании признать право на существование еврейского государства и мечтает об уничтожении его населения, неужели мы захотим, чтобы Израиль стал подражать столь жесткому радикализму и приступил к гигантской этнической чистке? Мы что, действительно желаем, чтобы Израиль в полной мере примерил на себя смертоносные желания ХАМАС? …Каждый конфликт, тлеющий или полыхающий, по природе свой «несоразмерен». Если бы противники могли прийти к согласию в отношении используемых средств и конечных целей, они уже не были бы противниками. Конфликт всегда подразумевает наличие разногласий, а значит, каждая сторона будет пытаться обернуть себе на пользу свои преимущества и воспользоваться слабостями другой. ЦАХАЛ тут не исключение – он «пользуется» своим техническим превосходством, чтобы четко обозначить свои цели. Как и ХАМАС, который использует население Газы в качестве живого щита, не испытывая ни малейших угрызений совести, и не принимая дипломатические требования своего противника. Трудиться во имя достижения мира на Ближнем Востоке можно только при одном условии – полном избавлении от искушений догматизма, которые тревожат не только готовых идти до самого конца фанатиков, но и те ангельские души, которые мечтают о священной «мере», способной чудесным образом привести в равновесие смертельные конфликты. Можно с полным правом и со-

Вячеслав Лихачев АГРЕССИЯ ИЛИ САМООБОРОНА? | 265

вершенно свободно рассуждать об уместности той или иной военной или дипломатической инициативы, однако при этом не стоит рассчитывать, что невидимая длань мировой чистой совести может заблаговременно решить эту проблему. Стремление выжить не может быть несоразмерным.

«Le Monde», 6 января 2009; перевод ИноСМИ, http://www.inosmi.ru/stories/06/08/04/3485/246467.html.

Александр Подрабинек Европа будет бороться за мир на Ближнем Востоке до последней капли израильской крови Кто же спорит: гуманитарная катастрофа – это плохо, а мир – это хорошо. Но разве до начала операции «Литой свинец» 27 декабря 2008 года между палестинцами Газы и Израилем было состояние мира? Или, по мнению Евросоюза, когда убивают палестинцев в Газе – это плохо, а когда убивают евреев в Израиле – это терпимо? В течение многих лет юг Израиля подвергался обстрелам с территории Газы, но Евросоюз это не слишком волновало. До 2006 года можно было говорить, что обстрелы Израиля ракетами «Кассам» – дело рук террористов из ХАМАСа. Но после 2006 года, когда ХАМАС получил большинство мест в палестинском парламенте и на некоторое время даже власть, это стало государственной политикой. Почему гневные речи борцов за мир мы слышим только теперь, когда военно-террористической инфраструктуре ХАМАСа грозит полное уничтожение? Почему молчали они, когда хамасовские ракеты падали на головы израильтян? На всю политическую Европу нашелся разве что один министр иностранных дел Чехии Карел Шварценберг, который сказал: «Я слишком стар, чтобы искать популярности, осуждая Израиль, и предпочитаю говорить правду». http://www.ej.ru/?a=note&id=8725.

266 | Критика та публіцистика

Михаэль Дорфман Газа: ничего мы им не покажем Израильская оборонная доктрина, по примеру американской, базируется на культивации абсолютного превосходства над всеми своими потенциальными противниками. Операция «Литой свинец», как и неудачная война в Ливане базировалась не на рациональном расчете, а лишь на «мы им покажем!». Показать можно разрушением всей инфраструктуры, сведением условий жизни к первобытному состоянию. Проблема в том, что «показывать им» в Газе начали уже давно. Полтора миллиона жителей Газы уже в течение двух лет находится в тисках жесткой блокады со стороны Израиля и Египта, в условиях постоянных бомбардировок и рейдов возмездия. Обстрелы израильских городов становились лишь более интенсивными и захватывали все больший радиус. Очевидно, что мирное израильское население не должно страдать от терроризма и ракетных обстрелов. Мирные люди не обязаны проявлять чудеса стойкости и героизма, потому что их героизм лишь прикрывает неумение и нежелание власть предержащих найти компромисс и решить вопрос. Так же очевидно, что не должно страдать и население Газы. Не стоит заблуждаться. Никакое соглашение не принесет мгновенного успокоения. Нас тоже ожидает не одно десятилетие суровой борьбы с арабским и, возможно, еврейским терроризмом. Никакой терроризм, каким кровавым он бы не был, не представляет реальной угрозы самому существованию Государства Израиль. Истерическая подмена реальной борьбы с терроризмом на «глобальную войну с террором» лишь культивирует страхи и помогает манипулировать общественным мнением. Ведь террор – это и есть страх, как раз то, чего добиваются террористы. Страх можно побороть лишь внутри себя. Операция когда-нибудь закончится. А полтора миллиона палестинцев в Газе и еще 4 миллиона на Западном берегу останутся. Как и израильтяне останутся здесь. Как было от Беэр-Шевы до Газы 60 км, так и останется. Никто никуда не уйдет. Мирное соглашение между израильтянами и палестинцами, осуществление

Вячеслав Лихачев АГРЕССИЯ ИЛИ САМООБОРОНА? | 267

раздела Палестины между двумя народами – лишь первый необходимый шаг на долгом пути строительства сосуществования. http://russiandenver.50megs.com/gaza2.html

Елена Боннэр Свинцовый ливень Израиль не только имеет право на операцию «Литой свинец». Правительство обязано ее провести, потому что первейшие право и обязанность любого правительства – защита жизни и безопасности своих граждан. Это право гарантировано и подтверждено многими международными конвенциями. Израильские города, их население не может и не должно жить в постоянном напряжении, ожидая, что на дом, школу, детский сад, на любого человека в любой момент может упасть «кассам» или «град». Защищая свои города и свое население, Израиль одновременно освобождает мирное население Газы, которое все – поголовно – является заложником ХАМАСа. Не Израиль лишает его права на мирную жизнь, вообще на жизнь, а действия ХАМАСа. И ответственность за то, что в огне войны гибнут мирные жители, должна быть возложена на ХАМАС. Его боевики намеренно располагаются в гуще жилых кварталов, скрываются в госпиталях и мечетях. Как бывшего правозащитника меня поражает позиция правозащитных организаций – однобокая и никак не помогающая мирным палестинцам преодолеть комплекс беженства, а населению Газы – избавиться от заложничества в руках безжалостных убийцтеррористов. Что это – слепота или перехлестнувшая через край политкорректность, я не знаю. Правозащитникам давно пора найти для себя ответ на вопрос: имеет ли право Израиль на мирное существование в безопасных границах или его, согласно призывам палестинских, иранских и некоторых других вождей (тут и Россия в соучастии), следует сбросить в море? http://grani.ru/War/m.146107.html

268 | Критика та публіцистика

Юлия Латынина Стационарный терроризм Террористы ХАМАСа не просто пользуются собственными женщинами и детьми в качестве «живого щита»: они и не воюют иначе. ХАМАС является уникальным государственным образованием – режимом стационарного терроризма. Даже самое завалящее государство выполняет некие сложные функции: оно заботится о своих гражданах, защищает их жизни. Не то режим стационарного терроризма – чем хуже живут его граждане, тем лучше для правящей вооруженной элиты. В таких режимах у граждан нет работы – и это отлично. У них должна быть единственная работа – стрелять из «кассамов» по евреям. У граждан нет денег – и это хорошо. Единственными деньгами должны быть деньги от такого вида деятельности, которую контролирует режим. Например, доставка оружия и наркотиков через контрабандные тоннели. Основа такого режима – стрельба по соседям, которых сами стационарные террористы неизменно именуют «агрессорами» или «оккупантами». Если сосед не сопротивляется, стрельба растет. Если сосед дает отпор – это еще лучше! Каждую жертву назовут мирным жителем. Это счастье для стационарного терроризма, когда убивают его граждан. Если обычно государство стремится снизить уровень неконтролируемого насилия, то в режимах стационарного терроризма этот уровень, наоборот, резко растет. Вооруженные отряды «борцов против геноцида» на самом деле не столько борются против задекларированного врага (они чаще предпочитают издалека безопасный обстрел Сдерота из «кассамов»), сколько унижают, уничтожают и порабощают собственных граждан. http://ej.ru/?a=note&id=8742

Вячеслав Лихачев АГРЕССИЯ ИЛИ САМООБОРОНА? | 269

Д-р Алек Эпштейн Война в Газе и ее возможные негативные последствия для Израиля На исходе третьей недели операции израильской армии в секторе Газа в стране и в мире все громче звучат голоса о том, что ее пора бы прекратить, что продолжение военных действий (общее число погибших в Газе приближается к тысяче) является неприемлемым с моральной точки зрения и не служит израильским стратегическим интересам. Представляется, что подобный призыв к прекращению боевых действий в значительной мере оправдан. Во-первых, очевидно, что ведущаяся боевая операция наносит вред рядовому палестинскому населению в большей мере, чем лидерам ХАМАСа. Во-вторых, нет сомнений, что исламистам и их вооруженным отрядам нанесен значительный урон, но столь же очевидно, что в их распоряжении остаются определенные арсеналы оружия, которые в состоянии угрожать израильским городам, причем отнюдь не только непосредственно примыкающим к Газе. Тот факт, что палестинским боевикам удалось обстрелять военную базу ЦАХАЛа, расположенную на расстоянии всего в 27 километрах от Тель-Авива, показывает весь масштаб нависшей над страной угрозы. В-третьих, необходимо понимать, что жертвы среди гражданского населения Газы вызовут новый виток ненависти к Израилю и западному миру в целом в палестинской среде, и эта ненависть (и без того, прямо скажем, не маленькая) на десятилетия будет фактором, осложняющим любое движение в сторону какого-либо урегулирования. ХАМАС многое сделал для того, чтобы спровоцировать Израиль на эту военную операцию, но руководители еврейского демократического государства, разумеется, должны принимать решения исходя из их представления о благе страны, а не отмщении ХАМАСу. Израильское руководство начало эту операцию отнюдь не от хорошей жизни, но это никак не гарантирует, что после окончания военных действий в Газе жизнь в Сдероте и Ашкелоне (да и не только там) станет лучше.

270 | Критика та публіцистика

Израильтяне должны понять, что никуда не денутся палестинские арабы, и никуда не денутся ни их (аналогичный еврейскому) этос возвращения, ни (аналогичная еврейской) мечта о том, как «в будущем году – в Иерусалиме». Палестинцам тоже самое имело бы смысл понять применительно к израильтянам. Речь не идет о мире в обмен на территории или в обмен на что-либо другое – но, например, у Израиля и с Сирией нет мира, а при этом на израильско-сирийской границе все спокойно уже 35 лет. …Автор считает палестино-израильский конфликт неразрешимым, но это не значит, что сложившееся положение вещей – это лучшее из того, что мы могли бы иметь. В любом случае, военная операция эту проблему, очевидно, не решит, как не решила никакая подобная операция в прошлом. http://www.iimes.ru/rus/stat/2009/14-01-09a.htm

Павел Кац Война в Газе и размежевание Война в Газе – шаг необходимый. Именно потому, что Израиль свои обязательства по Газе выполнил и теперь с чистой совестью может заботится о безопасности. Газа выступает как международный субъект, они по нам стреляют, мы по ним, что ж тут делать, око за око. Кстати, безоговорочная поддержка в Израиле операции в Газе многим обязана именно тому, что мы оттуда вышли. Люди понимают легитимность военных действий. Более того, при всем осуждении мировым сообществом военных массивных военных действий, на этот раз, чуть ли не впервые, любое осуждение произносится с оговоркой на неприемлемость ракетных обстрелов из Газы. В кои-то веки, Израиль далеко не проигрывает войну за мировое мнение, а ведет ее на равных даже в Европе. Потому что мир понимает легитимность этой операции. Опять-таки, потому что мы вышли из Газы и оставили ее палестинцам на самоуправление. За последние два десятилетия израильское общество лишилось многих иллюзий. Правый лагерь понял, что Палестине – быть,

Вячеслав Лихачев АГРЕССИЯ ИЛИ САМООБОРОНА? | 271

землю надо отдавать и мир надо заключать. Рано или поздно, все это произойдет. Одним из результатов этого прозрения было размежевания, за Газу цепляться не было ну никаких причин. Вышли коряво, но вышли. Левый лагерь понял, что мы имеем дело не с миролюбивыми али-бабами, которым только протяни руку, они и замирятся, а с феодальным клановым обществом, не способным к западному образу конструктивного мышления. Отношения с ним надо строить по их правилам – жестко, настырно и с применением силы. Это то, что происходит сейчас в Газе. И должно было произойти. Рано или поздно. Будем надеется, что в последний раз.

Evreiskiy_Kaleidoskop@googlegroups.com, 15 января 2009 г.

Тарас Возняк Українські проблеми у секторах газу і Гази Ця чергова війна чи операція є ще однією, і, на жаль, не останньою спробою втягнути малесеньку державку Ізраїль у гарячу фазу протистояння з велетенським арабським та ісламським світом. І розпочав цю війну зовсім не Ізраїль. Так, втрати з обох сторін не симетричні. Але саме цього і потрібно лідерам ХАМАСу – політичним банкрутам, які своєю ультраісламістською та антиізраїльською політикою довели життя у Газі чи не до найнижчого рівня. Потрібно було якось вийти з цієї ситуації. От і вийшли. Ситуація теперішніх лідерів ХАМАСу нагадала мені «несмачну», але правдиву байку: Іван з Петром побачили на дорозі жида. «Давай надаємо йому по морді» – резонно запропонував Іван. «А як він нам надає?» – зважив свої можливості Петро. «А нам за що?» – здивувався Іван. І дійсно, за що ХАМАС дістає по морді – це ж «несправедливо». Тепер він тільки скиглить та прикривається дітьми, жінками, старими та мечетями. А ще демонстраціями підсліпуватих «борців за мир» і представників іcламських діаспор. Про що, услід за російськими політичними маніпуляторами трублять і «україн-

272 | Критика та публіцистика

ські» недалекоглядні телевізійні канали. Бо ж дійсно – навіщо задумуватися, якщо можна отримати інтерпретацію подій з Москви і тупо пережовувати московську жуйку. А про те, що саме ХАМАС дав команду закидувати Ізраїль ракетами, як тільки вийшов час перемир‘я – на телебаченні якось забувають повідомити. Що саме ХАМАС постійно провокував і провокує Ізраїль – про це ані слова. Що саме ХАМАСівські військові «стратеги» спланували свою «боротьбу на знищення Ізраїлю» так, щоб священних і невинних жертв було якнайбільше. Бо тільки на крові своїх співгромадян ХАМАС і може ще втримуватися при владі. Основною своєю тезою ХАМАС зробив не співжиття з Ізраїлем, а повне знищення Ізраїлю. Так, Ізраїль не ангел. І вміє «дати по морді». Бо інакше його просто давно не було б. Події в Газі є далеко не випадковими. Це просто одна з ланок світової геополітичної гри. Про це можна багато говорити. Можна побачити в цій ескалації і «руку» ісламського фундаменталізму, і «руку» Москви, яка не тільки єдина розмовляє з представниками ХАМАСу як з представниками держави Палестина, але й озброює його, тишком-нишком і не без користі. Не тільки Росія зацікавлена у мовчазній підтримці ХАМАСу. У Европі також плутають ХАМАС з палестинським народом. Коли російське військо «гарцювало» по Джахар-Калу чи Грозному, то ЕС перестрашено мовчало. Чому не закликало до пропорційної реакції Росії? http://blogs.pravda.com.ua/authors/voznyak/496221d965468/ Гарри Каспаров Почему Россия провоцирует напряженность на Ближнем Востоке: Нефтяные диктаторы заинтересованы в постоянной нестабильности На Западе бытует очень вредный миф, который поддерживают политики и пресса. Состоит он в том, что для решения проблемы Ирана и прочих стран-изгоев необходимо содействие России. На самом же деле, Кремль на протяжении многих лет поддерживает

Вячеслав Лихачев АГРЕССИЯ ИЛИ САМООБОРОНА? | 273

огонь в этой печи и крайне заинтересован в усилении хаоса в регионе. Израиль обладает возможностями для уничтожения Газы в целях обеспечения безопасности собственного народа. Но он предпочитает не делать этого, потому что израильтяне ценят человеческую жизнь. Но есть ли у кого-то хотя бы тень сомнения в том, что сделал бы ХАМАС, получи он возможность уничтожить каждого из пяти с половиной миллионов живущих в Израиле евреев? Преступная сущность ХАМАС не уменьшается от того, что эта группировка пока не обладает средствами и возможностями для реализации своих планов геноцида. Создавшие «жидкие бомбы» террористы из Великобритании, а также недавно осужденные преступники, которые готовили убийство американских военнослужащих на военной базе Форт Дикс, были арестованы еще до того, как им удалось реализовать свои смертоносные замыслы. И пусть тот, кто называет наступление Израиля на Газу несоразмерным, напишет на листке бумаги, сколько израильтян должно погибнуть, прежде чем израильские силы обороны смогут начать действовать.

«The Wall Street Journal», 12 января 2009 г. Перевод ИноСМИ, http://www.inosmi.ru/translation/246561.html

274 | Критика та публіцистика

Микола Рябчук ЄВРЕЇ ТА УКРАЇНЦІ Інтерв’ю Ізабелі Хруслінській

– Спробуймо почати з європейської перспективи. Які, на твою думку, головні механізми утворення антисемітизму в Європі? Чи можна говорити про регіональну специфіку, наприклад, про відмінності Західної Європи від Центральної і Східної?

– Здається, що різниця між східноєвропейським і західноєвропейським антисемітизмом існує хоча б тому, що Східна Європа – це, як правило, бездержавні нації, і націоналізм бездержавних націй істотно відрізняється від державного націоналізму. І відповідно, антисемітизм також мав тут свої відтінки, свої нюанси. Мені здається, що говорити про антисемітизм як певне ідеологічне явище, пов’язувати його з націоналізмом ми можемо лише у новітню епоху, починаючи з XIX століття. До того, правдоподібно, це явище не можна назвати антисемітизмом, це, мабуть, був антиюдаїзм. Це явище мало раніше ксенофобський характер. Воно не було пов’язане з націоналізмом, бо націоналізму, власне, до новітньої епохи не було, була ксенофобія. Звісно, можна проводити паралелі з багатьма іншими ксенофобіями – полювання за відьмами також було різновидом такої ксенофобії. Взагалі переслідувався кожний, хто несхожий, хто не такий, хто якось відрізняється. Євреї істотно відрізнялися в європейсько| 275

му суспільстві, ну, хоча б тому, що мали іншу релігію, інші звичаї, іншу мову. Вони викликали певну підозру, певну настороженість. Це «нормальна» біологічна реакція всякого організму. Колись, дуже давно, я писав про це в своїй статті про ксенофобію, де стверджував у провокативний спосіб, що ксенофобія (тобто побоювання чогось незвичного) є природним явищем, бо це біологічний рефлекс, реакція не лише людини, а й будь-якої тварини, будь-якого живого організму на потенційну загрозу. А все невідоме і незнайоме може бути потенційно загрозливим. У принципі, дивуватися появі цього явища нема чого, бо воно натуральне. Інша річ, що ми як homo sapiens’и, в міру своєї освіченості, окультуреності, намагаємося всі свої комплекси, свої біологічні інстинкти якось тамувати, лагодити, цивілізувати, олюднювати. В міру того, як оця людськість в нас розвивається, прогресує, ми здатні тамувати ці комплекси, притуплювати їх, контролювати і т. д. Або навпаки, і це власне відбувається в добу націоналізму, коли ці інстинкти, ці комплекси, ці страхи свідомо експлуатуються певними ідеологічними рухами, в спекулятивних цілях, для суто націоналістичної мобілізації. Отже, антисемітизм у Західній Європі, безумовно, мав давню традицію, хоча б тому, що там завжди було досить багато євреїв, вони завжди відігравали значну роль. Тобто їх успішно гетоїзували. Це не було національно-структуроване суспільство, це було класово-станове суспільство, так що євреї були окремим станом. Періодично були всякі нагінки, тобто історія антиєврейських погромів в Західній Європі не менша, а може, і більша, ніж в Східній, хоча про це менше говориться. Зрештою, як ми знаємо, в багатьох країнах єврейська меншина фактично була знищена або вигнана. Власне, тому вона перемістилася далі до Центральної та до Східної Європи, – Німеччини, Австрії, тодішньої Габсбурзької імперії, до Речі Посполитої. Врешті в новітні часи єврейство опинилося переважно в Східній Європі, Центрально-Східній Європі. Далі до Сходу воно не могло рухатися через відому межу осілості в Російській імперії. Так що, власне, дуже влучно це формулює Вадим Скуратівський – євреї опинилися в такому замкнутому казані, східноєвропейському котлі, де вони не могли ані втекти далі на схід, оскільки просування було закрите межею осілості, ані

276 | Критика та публіцистика

вертатися назад в Європу, з якої вони були вигнані раніше. Натомість, у тому казані євреї були замкнені не лише з домінантними націями, етнічними групами, а також з пригнобленими, які теж мали свої інтереси, свої проблеми, свої комплекси. Цей казан нагадував пороховий льох, тому не дивно, що дуже часто він вибухав якимись ексцесами. Все ж таки, можу сказати, щоб закінчити із Західною Європою, я особисто спостерігаю сьогодні певне переведення стрілок, переведення цієї розмови на Схід. Тобто вся проблема антисемітизму чомусь фокусується на Сході. Це дуже характерно. Західна Європа воліє не говорити про якісь свої проблеми, за винятком нацизму. Нацизм – це та проблема, яку, очевидно, не можна замовчати, бо були газові камери, був Голокост. Але все інше, наприклад, французька колаборація, абсолютно замовчується. У Франції не дуже прийнято про це говорити. Я вже не кажу про єврейські погроми в середньовічній Іспанії, які теж не стають темою для дискусій. Натомість усі дуже охоче говорять про якісь польські ексцеси, тим більше про українські. Про них кажуть навіть тоді, коли українці не мали до цього стосунку. Скажімо, ексцеси з царською «чорною сотнею». Але оскільки це було на території Росії, то вживається термін «антиєврейські погроми в Україні» чи антиєврейські українські погроми, подібно до того, як у Польщі вживається термін «польські газові камери», «польські концентраційні табори». Так, ніби поляки особисто їх будували, обслуговували. В Україні, як ви знаєте, не лише євреї, а й українська інтелігенція теж була жертвою цих чорносотенних погромів. Коцюбинський це дуже добре описує.

– Думаю, варто пояснити більш детально справу «чорної сотні», яка також була спрямувана проти української інтелігенції.

– «Чорна сотня» була абсолютно монархічним шовіністичним рухом, який виступав за «єдину и неділиму» Росію, люто ненавиділа всіх інородців, насамперед євреїв, але не тільки євреїв, а всіх, хто, так би мовити, становив, з їхньої точки зору, загрозу для «єдиної и неділимої». І я згадав Коцюбинського, бо в оповіданні «Він

Микола Рябчук

ЄВРЕЇ ТА УКРАЇНЦІ | 277

іде» ясно написано, як інтелігентська українська сім’я переживає ситуацію погромів. Вона теж очікує, вона розуміє, що і до неї дійде черга. І з підтексту випливає, що таки та черга дійшла, хоч розв’язка залишається невизначеною. Є багато фактів відносно того, як чорна сотня розправлялася не лише з євреями, а й з українським національним рухом, який в той час зароджувався, тобто насамперед з українською інтелігенцією, яка чорній сотні була так само ворожа, як і євреї. Але цей факт замовчується. У світі пишеться безліч книжок про погроми, про українські антиєврейські погроми кінця ХІХ – початку ХХ ст., але не згадується, як правило, що жертвами цих погромів також дуже часто були і українці. Мені здається, що ця однобічність не є випадковою, тому що очевидним є певний домінантний дискурс. Цей дискурс, безумовно, не визначається східними європейцями, він визначається на заході. Тобто є сильніша, багатша Західна Європа, є Сполучені Штати, які, власне, задають тон цих дискусій – як наукових, так і ненаукових. Щодо наукових – там ще можна дати раду. Там існує певна коректність, є певні правила гри, тобто є аргументи, на які треба відповідати, реагувати і так далі. Я не ідеалізую ситуацію, але в принципі, в науковій сфері якось ще можна дійти якоїсь істини. Натомість у мас-медійному просторі панує повна безвідповідальність, тенденційність, однобічність. І дуже виразно видно, як певні факти замовчуються, інші, навпаки, наголошуються, або взагалі фальсифікуються. Це сумно констатувати, тому що це зайве підтвердження того, «що сила робить право» – «might makes right», як говорять англійці чи американці. У нас кажуть: «Не тот прав, кто прав, а тот прав, у кого больше прав». Виявляється, так. Але я веду не до того, щоб якимось чином виправдовувати себе чи східних європейців, українців, я лише констатую, що в принципі ситуація не є нормальною, панує певна тенденція, певний домінантний дискурс, який маргиналізує інші дискурси. Але звичайно, загалом кажучи, це проблема, все ж таки західних європейців, європейських інтелектуалів, хай вони з цим розплутуються. Я тільки подав їм ідею. Моральний обов’язок Заходу – розбиратися з цими своїми проблемами, нам треба думати про наші проблеми. І в цьому відно-

278 | Критика та публіцистика

шенні я, звичайно, згоден, що ми теж не вільні від цього гріха, в нас теж є досить давні і глибокі традиції антисемітизму, чи радше, якщо торкатися історії до ХІХ ст., антиюдаїзму.

– Якими же були головні складові тодішнього антиюдаїзму?

– Була певна неприязнь, певне упередження до чужинців, у тому числі і до гебреїв, юдеїв. А очевидно, що, як я вже вказав на початку, східноєвропейська версія ксенофобії, і згодом націоналізму, звичайно, мала свої особливості. Тому що ці народи в Європі були майже бездержавними. Їхній націоналізм чи їхня ксенофобія мала захисний характер. Вона не була агресивною в тому сенсі, в якому це спостерігалось у державних націй, де ксенофобія чи націоналізм підтримувалися державною машиною. Вона мала повну підтримку цього державного апарату. Східні європейці цього не мали. Скоріше навпаки. Вони потерпали від чужого державного апарату. Все ж таки треба визнати, що в українских дискурсах євреї чи юдеї раніше не були ворогом, противником, якоюсь окремою силою, яка становила головну чи найбільшу загрозу для існування цієї даної групи. Вони, як правило, все ж таки сприймалися як частина більшої проблеми. Вони були, так би мовити, елементом конфронтації українців з поляками чи з більшовиками, але якщо йдеться про раніші часи, доновітні, то конфронтація цих православних українців чи русинів з домінантними католиками і знов таки юдеями, що сприймалися як посібники католиків, а згодом як посібники більшовиків. Тобто юдеї, євреї, в принципі, не відігравали самостійної ролі у стосунках українців із домінантними групами. Вони були на боці домінантної групи. Я не збираюсь їх засуджувати за це, бо зрозуміло, що в них ситуація теж не була легкою, і елементарний інстинкт виживання підказував, що треба триматися сильнішого. Їм це не завжди вдавалося, бо сильніший їх теж добряче гнобив, давав у лоба і так далі, але, попри все, інстинкт виживання спонукав їх асоціювати себе не зі слабшими, з руськими православними селянами, чи з селянами колгоспними, так, українськими, а все ж таки з багатшими, сильнішими, впливовішими. Зрештою, свого часу мені це дуже добре пояснив мій близький приятель у Львові, з яким я один час

Микола Рябчук

ЄВРЕЇ ТА УКРАЇНЦІ | 279

працював в музеї, такий був Льоня Гросман, в якого я колись запитав: «Слухай, Льоню, ти так прекрасно розмовляєш українською (приватно, зі мною він завжди спілкувався українською дуже гарною, дуже доброю мовою, він був дуже розумною, дуже інтелігентною і чесною людиною), але чого ти ніколи публічно цього не робиш?» В усіх публічних промовах, виступах, говорив він тільки російською. І він дуже відверто мені відповів, і мені здається, ця відповідь у певному сенсі є парадигматичною, тому що вона мені пояснила всю суть, всю проблематику україно-єврейських відносин, зокрема в радянські часи, хоча, я думаю, що і в попередні теж. Він мені сказав дуже просто: «Миколо, в мене, каже, вистачить проблем з моєю єврейськістю». Так, я розумію, що він мав багато проблем зі своєю п’ятою графою, яка перекривала йому кар’єру і так далі. Він уже був підозрілий, і йому ще асоціювати себе з українством, з українською мовою, яка теж була знедолена, було б додатковим тягарем. Звичайно, йому це було непотрібно. Ну, навіщо зайвий раз підставлятися? Досить того, що ти єврей. А ще бути українським націоналістом… Так що я це все розумію, і я думаю, що всі ми повинні мати це розуміння. З тієї парадоксальної ситуації, власне, і випливає той факт, що справжній ідеологічний український антисемітизм не був оформлений практично аж до набуття Україною незалежності. Безумовно, був побутовий антисемітизм. Була побутова ксенофобія, були певні ідеологічні явища ідеологічного антисемітизму в Україні і в донезалежні, в радянські часи. Але це був радше елемент загального радянського, ідеологічного антисемітизму. Теорія всесвітньої жидо-масонської змови поширювалася не лише в СРСР, але зокрема в СРСР. І влада це толерувала. Вона не надто переслідувала тих, хто поширював цю теорію. Шизофренічну, але не таку вже шизофренічну, якщо дивитися на її місце в загальній ідеологічній структурі совєтського суспільства, спосіб поширення та наслідки. Отже, ця теорія існувала, але вона все ж таки була частиною імперської ідеології. Такий, значить, нашіптуваний антисемітизм і спокійне, толерантне ставлення до цієї конспіраційної теорії, яка ширилася. Частина українців, очевидно, підпадала під вплив цієї теорії, я сам знаю цих божевільних, які щиро досі вірять, що євреї намагаються заволодіти цілим світом, ведеться конспірація і так далі…

280 | Критика та публіцистика

– Чи було це явище спільним для радянського думання? Можливо, воно поширювалося лише в Україні?

– Воно вписувалося в загальну радянську ідеологію. Натомість, я мушу з сумом констатувати, що після здобуття незалежності в Україні з’явився антисемітизм іншого роду. Це не побутовий антисемітизм, який завжди був і є неприємним, хоча очевидно, що він не такий страшний, як антисемітизм ідеологічний. З’явився, на жаль, концептуальний антисемітизм. Антисемітизм почав поступово формуватися як своєрідна українська ідеологія. На щастя, він не є домінантним.

– Які фактори впливають на те, що він не є домінантним?

– Все ж таки раніше, коли Україна не була державою, не була незалежною, то очевидно, що євреї не сприймалися як якась головна загроза. Очевидно, що росіяни, тобто російські націоналісти нам підказували, що не ми вас гнобимо, а євреї. Є така теорія, ви знаєте, що нібито більшовики були не росіянами, вони були переважно євреями. Тобто були ці нашіптування, але вони все ж таки не були надто переконливими. Якась частина на це спокушалася, на зразок Бориса Олійника або кількох інтелігентів, умовно кажучи, українських. Публічних постатей. І, можливо, не лише публічних. Бо й якісь прості люди, можливо, в це вірили. Але це не переконувало, це не було атракційним для ширших мас. Нині ж, мені здається, це все ж таки набуло певного поширення, може, це не стало магістральним явищем, проте цей погляд розширив свій плацдарм, він здобуває більше прихильників, хоча б тому, що проповідується у виданнях МАУПу. І також не прямим чином, а часом і прямим чином, у публікаціях досить масової газети «Сільські Вісті» та деяких подібних видань. Регіональних, а часом навіть і столичних. Тобто, як мені здається, здобувши незалежність, українці отримали державу, і тут, так би мовити, з’явився простір для спекуляцій на тему всесвітньої жидо-масонської змови. Раніше, навіть якщо припустити, що євреї намагаються опанувати СРСР, то, в принципі, яке нам діло до Радянського Союзу? З точки зору нормального українського на-

Микола Рябчук

ЄВРЕЇ ТА УКРАЇНЦІ | 281

ціоналіста. Ну, хай собі гей! Нехай опановує, хто завгодно. Нам самим аби втекти звідти! Тепер ситуація трошки інакша. Коли вже є незалежна держава, то тут уже для українських твердолобих націоналістів висувається серйозний аргумент. Євреї опановують вже не якийсь там СРСР, а нашу рідну неньку Україну. Тут вони скрізь проникають, всі ці пінчуки, суркіси і т. д. Вони вже обплутують всю нашу Державу. Тобто є проблема. З’явилася. Є Держава, і є якась уже третя сила, яка нібито плете свої інтриги. Не лише Москва. Москва, очевидно, і далі присутня, вона і надалі залишається головним супротивником, головною загрозою, але все ж таки десь уже поступово просочується також оця ідея єврейського впливу, єврейської інтриги, єврейського потенційного опанування.

– Але це насправді дуже сильний напрям, чи можемо сказати, що він є більш націоналізованим?

– Знаєте, він не є сильний, тому що всі більш-менш тверезо мислячі люди, в тому числі і завзяті націоналісти, розуміють, що головною загрозою є росіяни. Тобто вони не люблять євреїв, я припускаю, що багато хто не любить євреїв, бо все ж таки цей побутовий антисемітизм є сильним. Ну, може, не люблять – це гучне слово, не довіряють. Для побутового антисемітизму характерна, може, не нелюбов, а певний скепсис. Тобто, з євреями можна жити поруч, бо нема таких настроїв, щоб не впускати їх до країни тощо. Так далеко цей побутовий антисемітизм не заходить, але триматися бажано подалі, вони собі на умі, вони такі хитрі, вони думають, як нас усіх перехитрити. Треба бути обережним, є певна настороженість, так формулюється. Так от, в Україні і далі існує реальна невигадана російська загроза на різних рівнях, я не буду перераховувати – політичний, дипломатичний, економічний, культурний. І це очевидно, що так звана єврейська загроза на цьому тлі не має великих шансів. Якщо ти не зовсім ідіот, то, навіть будучи запеклим націоналістом, розумієш, що головний противник, головний ворог є там. Але і єврей для запеклих націоналістів – теж ворог. Хоч маленький, хоч другорядний, а все ж таки ворог. Все ж таки зберігається тенденція

282 | Критика та публіцистика

асоціювати євреїв саме з тією домінантною силою, ворожою, антиукраїнською силою. Почасти для цього є підстави, перш за все тому, що, дійсно, не так багато євреїв, які себе асоціюють з українською справою, з українською культурою, тим більше, з українською мовою. Надалі зберігається домінування російськомовних еліт в Україні, і в економіці, і в політиці, і, відповідно, продовжує існувати тенденція переважного асоціювання єврейського населення саме з цією групою, а не з українською. Але, з іншого боку, ця ж тенденція якоюсь мірою унеможливлює (чи нейтралізує, чи зменшує) той антисемітизм, який є характерним для державних націй. Тому що, розумієте, якщо ви глянете на традиційний західноєвропейський антисемітизм державних націй, то він має дуже виразний стрижень. Цей стрижень полягає в тому, що державні нації, державні народи панічно бояться євреїв як сили, котра асимілюється і маскується під «своїх». І таким чином опановує всі державні структури, економіку і так далі, тобто там існує страх асиміляції. Українці цього страху не мають. Ну, принаймні, більшість. Тобто, це важко уявити, почасти тому, що ця асиміляція мінімальна, реальна асиміляція відбувається в російську культуру. Хотів би ще раз наголосити, що українці далі залишаються не зовсім державною нацією. Вони ніби мають державу, але це не зовсім їхня держава. Тобто статус українства в Україні не визначений – чи будемо ми тут більшістю чи меншістю, негритянською більшістю, як у Південній Африці часів апартеїду. Поки що тенденція хитка. Невідомо, хто тут насправді є домінантною групою. І от уявляєте, поки така ситуація зберігається, то для українців, звичайно, євреї – аж ніяк не загроза того, що вони асимілюються в українську культуру з метою замаскуватися і владарювати. В Україні така асиміляція є поки ще незначною, мінімальною. І тому я б сказав, що в нас цей антисемітизм західного типу є мінімальним, незначним, але в цьому немає заслуги українців, це є звичайним наслідком певної об’єктивної ситуації. Просто тому, що не виникло такої ситуації, коли євреї сприймаються як загроза. Поки що український націоналізм і взагалі українство в цілому перебуває в такій ситуації, коли асиміляція є бажаною. Вона є настільки рідкісною, що ми готові обіймати кожного, хто дійсно

Микола Рябчук

ЄВРЕЇ ТА УКРАЇНЦІ | 283

приймає нашу культуру, хто не ставиться вороже чи зневажливо до української мови чи культури. Ми кожному такому радіємо, бо він уже ніби «танцює з вовками», «dancing with wolves». І ми готові їх обіймати, цілувати, вони навіть не мусять говорити українською, але принаймі виявити пошану, не зневагу, як це взагалі характерно для багатьох російськомовних, а просто приязнь якусь, співчуття. І в цьому відношенні, звичайно, євреї, всі євреї, які висловлюють свою лояльність до українства, до української справи, звичайно є братами, сестрами і їх всі люблять. Але невідомо, чи так буде зберігатися надалі – якщо ситуація зміниться, якщо українська група стане в Україні дійсно домінантною, дійсно державною.

– Це дуже важливий фактор, коли говоримо про нинішні українсько-єврейські відносини. Мені здається, треба чітко визначити, які процеси відбуваються в українському суспільстві. Без цього важко зрозуміти, що відбувається в українськоєвреїських відносинах...

– Коли ми говоримо про суспільство, то все ж таки маємо на увазі освічені прошарки цього суспільства, ну, хоча б тому, що легше визначити їхню думку. Нам дуже важко знати, що насправді думає так звана «проста людина». Чи той маленький українець, якого любить згадувати наш президент. Тобто «маленький українець», як правило, не висловлює своїх думок. І дуже часто навіть не може їх висловити однозначно. Дуже часто він може реагувати на різні гасла, на різні формулювання питання. Можна ті ж самі питання ставити в різний спосіб, з різними нюансами, акцентами, і він відповідатиме абсолютно по-різному. Все ж таки ми говорили про певну частину суспільства, яка робить свідомий вибір, яка аналітично підходить до речей, яка може пояснити, чому вона мислить саме так, чому саме такий вибір робить, а не інший. Очевидно, що це обмежує певною мірою наше уявлення про суспільство, але, з іншого боку, це обмеження компенсується тим, що освічена частина суспільства впливає на менш освічену, тобто вона здатна транслювати свої погляди, ідеї на ширші маси. Через мас-медіа, через освіту тощо. Так що тут є певна похибка, звичай-

284 | Критика та публіцистика

но, ми часом можемо видавати бажане за дійсне, але з іншого боку певна тенденція простежується, вона, мені здається, є досить об’єктивною. Отже, я говорю, звичайно, про інтелігенцію, але також очевидно, що є, мабуть, певні механізми, які здатні враховувати також думку тієї ширшої, загальної маси. Згадувала ти також про соціологічні опитування, так що ми можемо про них трошки поговорити. Я до них ставлюся дуже скептично, потім поясню, чому. Так от, українське суспільство поділене, і, умовно кажучи, все ж таки в ньому є українська національна чи націоналістична інтелігенція різного забарвлення - від представників ліберального націоналізму до поборників фундаментального чи інтегрального. І є так само російська чи російськомовна інтелігенція, теж із різними формами націоналізму – від ліберального російськомовного чи кримського до совєтського ортодоксального, войовничого, фашизоїдного типу, як, скажімо, Наталя Вітренко чи більш цинічний, хитріший Петро Симоненко. Отже, з російською частиною цього суспільства мені все зрозуміліше, бо вона об’єктивно зацікавлена у, так би мовити, утвердженні, підтримці антисемітизму приблизно у тих формах, які домінують в Росії. Об’єктивно їм вигідно переконувати і самих себе, і українців, що все ж таки всі провини, які мала Імперія, лежать не на росіянах, а на євреях. Ну зокрема, улюблена їхня ідея, що більшовизм був єврейською вигадкою, що вони нібито створили цей більшовизм, вони його утвердили, вони й голодомор, так би мовити, реалізовували і так далі. Ну, чому вони тільки не збудували Ізраїль в центрі Москви, якщо вони так панували над всією країною, – моє запитання до ідеологів цього напрямку. Тобто, є, безумовно, виразна тенденція до подібної пропаганди, але ця пропаганда фактично є просто регіональним різновидом московської пропаганди. Це просто репродукція того, що ми спостерігаємо в Москві. Тобто російського, совєтського, імперського антисемітизму. Натомість в українському суспільстві все набагато складніше, я вже сказав, що є певна ліберальна інтелігенція, яка намагається шукати діалогу з євреями, яка намагається щось пояснювати, щось сама зрозуміти, іншим пояснити, але є також націоналістична частина, така фундаментально націоналістична, яка поча-

Микола Рябчук

ЄВРЕЇ ТА УКРАЇНЦІ | 285

сти, з одного боку, клює на російську пропаганду, почасти трансформує ці ідеї у якісь свої форми антисемітизму, що виростають з побутової неприязні. Євреї, мовляв, хитрі, вони, значить, нас весь час зраджують, весь час служать сильнішим. Їм не можна довіряти. Приблизно так. Полякам не можна довіряти. До речі, це та ж сама група людей, та ж сама ідеологія, той самий підхід. Нікому не можна довіряти. Всі вони конспірують, думають, як Україну прибрати до рук. Поляки, румуни, угорці, ну, всі підряд, разом із молдаванами, мабуть. Ну, хіба що за винятком молдаван і білорусів. Очевидно, що ця група, цей напрямок має підживлення від побутового антисемітизму, і очевидно, що він має, можливо, кращі шанси навіть пробитися до широкої маси, тому що цей дискурс найзрозуміліший, він, так би мовити, біологічніший, він апелює до простих інстинктів, а це, звичайно, дуже поважний виклик до ліберальної інтелігенції, – яким чином боронити свою територію і боронити нашу спільну територію від проникнення, інфільтрації цих, абсолютно чужих і божевільних ідей. Це справді проблема, я свідомий того, розумію, наскільки це важко. Все ж таки часопис «Критика», де ми друкуємось, не проникає на територію «Сільських Вістей». Очевидно, ми не можемо проникнути на територію «Сільських Вістей», але принаймні ми можемо впливати, стримувати тих, хто обслуговує територію «Сільських Вістей». Ми могли би створити таку суспільну думку, таке інтелігентське середовище, які чинили б опір творцям і поширювачам цієї ксенофобської і антисемітської пропаганди. Стосовно масової реакції на ксенофобські та антисемітські гасла, я б сказав, що вона є одномоментною, двозначною, як і все наше суспільство. Я не дуже довіряю опитуванням. Вони є об’єктивними в тому сенсі, що дійсно відбивають реальні відповіді на реальні запитання, але мені здається, що тут у випадку нашого постсовєтського суспільства ми стикаємося з певною недифиренційованістю поглядів, і, так би мовити, досить специфічним розумінням усіх тих категорій, які фігурують у соціологічних опитуваннях. Я знаю про те, що справді впродовж багатьох років в усіх соціологічних опитуваннях євреї стоять на четвертому місці після трьох східнослов’янських народів, якщо говорити про близькість. Існує шкала

286 | Критика та публіцистика

Богардуса, за якою визначається соціальна дистанція. Так от, українське населення виявляє найбільшу близькість, насамперед, до українців, очевидно, далі йдуть росіяни і потім білоруси, і на четвертому місці стоять євреї. На п’ятому – українська діаспора, українці з діаспори. Це дуже характерно, тобто євреї для нас ближчі, ніж українці за кордоном. А далі вже йдуть поляки, чехи, німці і африканці, афганці, чеченці, китайці, цигани. Такий расовий підхід ми бачимо з одного боку, тобто певну расову нетерпимість, певне расове відчуження. Євреї ж вписуються в категорію ближніх. Гадаю, що це не є свідченням високої толерантності нашого суспільства, це є свідченням такої постсовєтської інерції і сприйняття євреїв як своїх, просто своїх у радянському сенсі слова. Це просто «наши советские люди», і так само, як українці, і білоруси, і т.д. – це наші, «радянські» – іншими вони не сприймаються. Так що тут не йдеться про терпимість до євреїв, просто існує нівеляція їхніх особливостей. На це питання дуже добре одного разу відповів Лукашенко, мені переказували мої білоруські колеги. Можливо, це анекдот, але скоріше бувальщина. Був такий епізод, коли один з його підлеглих щось йому бовкнув: «Я вам, Александр Григорьевич как єврей скажу…». На що Лукашенко: «Гриша, який же з тебе єврей, ти ж наш». Оце «наш» – говорить усе. «Який же з тебе єврей». Оце підхід багатьох людей. Так що я думаю, що в опитуваннях, з одного боку, накладаються різні підходи, ставлення різних груп і різні мотивації. З одного боку, є певна справді толерантна група інтелігентних, інтелектуальних, розумних, чесних, порядних українців (українців я вживаю в політичному сенсі слова), які справді ставляться прихильно і до євреїв, і до циганів, і до чеченців і т. д. Але, я думаю, що є набагато більша група, яка каже «так, ми прихильно ставимося до євреїв, білорусів, росіян чи українців, тому що це все наші, радянські люди», вони їх терплять не тому, що поважають їхні особливості, а навпаки, тому що не бачать якихось відмінностей від інших.

– Наскільки той фактор, що українське суспільство має проблеми з власною тотожностю, має вплив на відносини з євреями?

Микола Рябчук

ЄВРЕЇ ТА УКРАЇНЦІ | 287

– Це має колосальне значення. Причому в двох аспектах. Поперше, в тому сенсі, що, як я вже казав, українці занадто заклопотані своїми власними проблемами і якоюсь мірою недочувають або не розуміють проблем інших. І це істотно ускладнює українсько-єврейський діалог. Але діалог ускладнюється так само з єврейського боку, тому що українці і тут, в Україні, не почувають себе, так би мовити, цілком безпечно і стабільно. Євреї в Ізраїлі теж відчувають загрозу, тому, в певному сенсі, йдеться про дві нації під загрозою. Кожна з них, так би мовити, не досягла тієї стабільності і впевненості в собі, як, скажімо, німці, французи чи поляки, які вже можуть вести нормальний діалог, уже можуть казати: «Так, ми пробачаємо, ми просимо пробачення, ми критикуємо себе, ви критикуєте себе, тобто ми відкриваємо всі національні виразки, лікуємо їх» і т.д. Для нас це велика проблема. І для євреїв, я думаю, так само. Тому що вони перебувають у стані обложеної фортеці. Для них війна не закінчилася. Для нас війна не закінчилася. Тому, розумієте, ми не чуємо добре один одного. Діалог дуже складний. Мені здається, полякам набагато легше покаятись за Єдвабне. У французів є свої комплекси, ми не будемо входити у французькі комплекси, але принаймні в німців, поляків якось воно працює більшменш. Важко, є також свої тертя, непорозуміння, але в усякому разі є можливість подолання цих комплексів. У випадку України поки ще такого немає, тому що дійсно ми ще боронимося, ми ще не впевнені, чи виживемо. Нам зараз не до того, так би мовити. Нам зараз треба якось врятувати своє національне буття, – мову, культуру, без цього невідомо, чи є сенс узагалі говорити про якусь українську ідентичність. Подібні проблеми є актуальними для євреїв. І в Ізраїлі, і за межами Ізраїлю. І тому поки що цей діалог відбувається дуже важко, оскільки кожна сторона стає в захисну, а радше, прокурорську позицію, ніхто не хоче визнавати якихось своїх помилок, провин і т.д. Я знаю дуже мало українців, які до цього готові, які відкриті до такої розмови. І я майже не знаю євреїв, які готові до цього.

– Одним із питань, які викликають чималі відверті чи приховані емоції, головним чином серед народів Східної Європи,

288 | Критика та публіцистика

є питання ставлення євреїв до комунізму. У Польщі, попри довголітній діалог, нема ще однозначності у підході до цієї теми – євреї кажуть: ті, які пішли з комуністами, зреклися єврейства. Проте це не вичерпна відповідь на запитання, чому серед еліт і серед єврейських мас була така прихильність до комунізму? Як з цим питанням в Україні? Які причини участі частини євреїв у комуністичному русі?

– Я розумію, чому багато євреїв пішло в комунізм, на те були, очевидно, об’єктивні причини, була знедоленість, більшовизм давав новий шанс, більшовизм мав псевдоінтернаціоналістську риторику – національність не має значення, етнічність байдужа і т.д. Безумовно, він давав шанс знедоленому єврейському населенню не тільки врятуватись, а зробити кар’єру і т. д. Якщо ми говоримо, скажімо, про колаборацію, то я припускаю, що українцям так само важко визнавати факт колаборації, скажімо, з нацистами, як євреям тяжко визнавати факт колаборації з більшовизмом. Українцям важко зізнатися в тому, що ми (частина з нас) брала участь у знищенні євреїв, але так само євреям важко сказати, що дійсно якась частина євреїв брала участь у знищенні українців. Але ж так було. Хоча я не бачу, що такі зізнання матимуть місце найближчим часом, оскільки надто довго обидва народи перебувають у дуже нестабільному становищі, отже, це дуже важко зробити, дуже важко висловити ці думки. Очевидно, їх можна висловити. Гадаю, з обох боків знайдуться такі люди, які скажуть правду і будуть підтримувати цю розмову, але така розмова не проб’ється, я боюсь, до ширших верств населення.

– Які причини вплинули на твою думку, що в світі існує дуже сильний стереотип українця як природного антисеміта?

– У 1994 році, коли я працював в США, я бачив і в прямому ефірі, і в записі сумнозвісну передачу Morley Safer'a [Ugly Face of Freedom] на CBS у рамках програми «60 хвилин». Там Сейфер, власне, і сказав, що українці – генетичні антисеміти. Він сказав, що, можливо, українці і не були генетичними антисемітами, але все ж таки можна їх підозрювати в генетичному антисемітизмі.

Микола Рябчук

ЄВРЕЇ ТА УКРАЇНЦІ | 289

Це, звісно, пасквіль, брехня, тому що немає генетичних антисемітів, оскільки взагалі немає нічого генетичного в цьому сенсі. У нас були генетичні інтернаціоналісти офіційно, росіяни були генетичними, тому що совєтська ідеологія, совєтська пропаганда переконувала нас усіх, що у росіян націоналізму немає, – на відміну від інших народів Радянського Союзу. Був литовський буржуазний націоналізм, український. Не було тільки російського буржуазного націоналізму, тобто з цього випливало, що росіяни є дійсно генетичними інтернаціоналістами. Ідеальний, прекрасний народ. Але ви розумієте іронічність цієї ситуації. Мені здається, що на абсолютно негативний образ українців як антисемітів наклався цілий ряд чинників. Насамперед я б сказав, що все ж таки певну роль відіграє відсутність українського дискурсу. Україна була бездержавною нацією, тобто вона не мала голосу. Практично голосу українців не було чутно. Був голос імперський, насамперед, російський, який, очевидно, намагався всіляко дискредитувати українську справу, чи то йшлося про царську імперію, чи, тим більше, про совєтську, яка дуже свідомо розігрувала цю карту та дуже послідовно і вміло підкреслювала провину українців, «генетичний український антисемітизм». І це, безумовно, важливий чинник. Чувся також єврейський голос, оскільки існувало досить впливове єврейське лобі в Західних країнах, але також з’явилася держава Ізраїль, і голос єврейства не був надто зацікавлений в якомусь пошуку правди та істини. Він теж мав тенденцію розігрувати цю ідеологічну карту, підкреслювати страждання і т.д. Врешті, це окрема проблема, те, що один єврейський публіцист (Norman Finkelstein) назвав – «Holocaust industry». Тобто є група людей, котрі буквально роблять бізнес на розігруванні цих проблем. А натомість зрівноважити цю певним чином підібрану тенденційну інформацію, або й фальсифікацію не було кому, тому що України не існувало як держави, української інтелігенції практично не було на міжнародному рівні – вона знищувалася. Якщо збиралися якісь вчені в діаспорі, то вони були там успішно маргіналізовані, як напівбожевільні націоналісти. Яка там держава, адже України немає, немає на карті світу, немає на карті ментальній. Це все зрозуміло. Яка тут може бути ділянка науки? А мо-

290 | Критика та публіцистика

же, це взагалі не наука? І таким чином у нас не було альтернативного голосу, існував тільки цей домінантний, отже, формувався абсолютно фальшивий імідж. Завжди легше бити того, хто не дає відсічі, хто не може дати здачі, хто не може виправдатися, захиститися, і українці були прекрасною жертвою. Гірше було з усіма іншими, навіть з поляками було гірше, хоча полякам теж дісталося. Але тут не враховуються дві речі. По-перше, те, що все ж таки саме Східна Європа, насамперед, Україна була між територіями, де проживали євреї. Тобто, саме там був той казан, вони були замкнуті, причому замкнуті вони були переважно у бездержавних націях, тобто ні поляки, ні українці не були господарями становища, вони мешкали в іншій імперії, і російській, і габсбурзькій, потім у третьому німецькому рейху. У більшості цих ситуацій ні поляки, ні українці не були панівною нацією, вони були, так само, як і євреї, десь там на дні, де відбувалася просто боротьба між в’язнями одного бараку чи, може, різних бараків, але ніхто з них не був хазяїном у цій ситуації. Сьогодні західні європейці чи американці на це не зважають. Вони ігнорують реалії Східної Європи. Власне, бездержавний характер українців чи поляків. А, крім того, вони тим самим ігнорують попередні ситуації в Західній Європі, якось не говориться про подібні проблеми, ексцеси в Іспанії чи навіть у Франції.

– Майже 30 років минуло з часу, коли взагалі почали говорити у Франції про проблему євреїв. Це було у 70-х роках. І це почалося не від французької книжки, а від книжки американця, Роберта О. Пакстона (Vichy France: Old Guard and New Order, 1972). Саме ця книжка викликала французьку реакцію...

– Ми знаємо приказку про те, що своє лайно не смердить, але французька колаборація – це окрема тема, хоча кількісно вона набагато більша, ніж будь-яка східноєвропейська. Тобто українські формування, такі як СС Галичина, «Нахтігаль» батальйон, не мали такої чисельності, як армія маршала Петена. Вони не мали такої кількості, як російська армія Власова. Про це теж дуже мало

Микола Рябчук

ЄВРЕЇ ТА УКРАЇНЦІ | 291

говориться. Ніхто не пише статей, книжок про російську колаборацію. Дуже рідко згадується, що був генерал Власов, хоча кількісно його армія була набагато більша, ніж усі разом узяті українські колаборанти, і СС Галичина, і поліцаї. Але знову ж таки ми маємо тут феномен домінантного дискурсу, феномен державних, великих імперських націй, які здатні накинути свій дискурс, здатні встановити свою агенду, свій порядок денний, свої правила дискусії. І феномен бездержавних націй, яких може копати хто завгодно. Так що в принципі, я розумію цю тенденцію, розумію, звідки вона походить. А все ж таки об’єктивно визнаю, що вона змінюється, на рівні наукового дискурсу поступово змінюється. Я просто бачу, як змінюється характер наукових дискусій, хоча не бракує і далі всіляких дурниць і нісенітниць. Я, скажімо, недавно прочитав абсолютно безглузду статтю шведського автора в «Canadian Slavonic Papers», не знаю, як вона там опинилася. Стаття дійсно необ’єктивна, але, з іншого боку, з’являється хоч можливість полеміки з подібними текстами. Я до останньої хвилини не вірив, що мені вдасться, наприклад, надрукувати в «Transition Online» полеміку з Jeffrey Burds'ом, який звинувачував сучасних українців у масовому антисемітизмі. Він намагався масову еміграцію євреїв до Америки пояснити саме етнічними переслідуваннями, хоча очевидним є те, що це була насамперед економічна еміграція. Люди тікають тому, що жити краще тоді, коли тобі надають статус біженця і пов’язану з цим допомогу. На ці питання добре відповів Семен Глузман. Його стаття в «Критиці» надрукована поруч із моєю. В ній він добре показує, наскільки спокусливо все ж таки розігрувати цю карту безсумлінним, недобросовісним людям, оскільки за цим стоїть певна винагорода, матеріальне благополуччя. Тож і виходить, що для того, аби набути статусу біженця, можна підписатися під чим завгодно. Можна вигадати будь-яку нісенітницю, будь-яку брехню, незважаючи на всі етичні правила і т д . Це того варте, це оплачується.

– На що зараз слід звернути увагу на тлі сучасних міжетнічних стосунків в Україні? Чи можна сказати, що, будучи впродовж останніх кільканадцяти років у постійному процесі пе-

292 | Критика та публіцистика

реосмислення вартостей – на зовнішній світ, на свою націю, на політику, на державу – пересічний українець вибудовує свої поняття раціонально? Чи, можливо, він відгукується на стереотипи? Як у тому всьому позиціонувати сучасне ставлення українства до євреїв?

– В Україні, безумовно, існує проблема ксенофобії, і в Україні досі є проблема антисемітизму. Але, на жаль чи на щастя, ця проблема не головна. Підсумовуючи, я сказав би так: в Україні якийсь антисемітизм існує, але він не є якимсь домінантним явищем. Він не володіє думками та поглядами більшості людей. Він просто є частиною широкої ксенофобії, яка походить від людської недосвідченості, від низьких традицій толерантності, демократизму, лібералізму в цій країні. Але виокремлювати це як якесь дивне явище, специфічне явище не варто, тому що це частина тієї ж самої нетолерантності – і щодо євреїв існує певна підозрілість і обережність, і щодо циган, і щодо негрів, і щодо китайців, і щодо гомосексуалістів. Подібне ставлення не є гіршим у відношенні до євреїв, воно є навіть трохи кращим, бо все ж таки в євреях переважно визнають своїх. Хоча я недавно читав дуже цікаве пояснення одного соціолога, він каже, що ситуація погіршується у зв’язку з тим, що у нас через еміграцію залишається дедалі менше простих євреїв. Українці опиняються в ситуації, коли серед них дедалі менше єврейського населення, вони не бачать, так би мовити, нормальних євреїв, пересічних, звичайних, як ми, людей. Мешканці України мають перед очима лише олігархічну верхівку, серед якої дійсно багато євреїв, різних бізнесменів і т. д. І виникає враження, що ось ці олігархи і є євреями. І тут виникає простір для певного популізму; людьми можна дуже легко маніпулювати. Хто тут Україною править? Ага! Суркіс, Фельдман, Пінчук, Коломойський і там ще хтось. Але це знову маніпуляція, відволікання уваги від простої, для мене як політолога, дуже простої істини про те, що ані Суркіс, ані Коломийський насправді ніякі не євреї. Це, як Лукашенко сказав, «наші», – але наші в тому найгіршому сенсі, в Лукашенківському, вони «наші» для Лукашенка, вони ніякі не євреї, а звичайні «совки», гомо совєтікуси.

Микола Рябчук

ЄВРЕЇ ТА УКРАЇНЦІ | 293

Для «совка» немає різниці, хто він за походженням – єврей, росіянин чи українець. Всі – совєтські люди. І саме в цьому полягає проблема. І про це треба говорити, а не переводити стрілки на євреїв, чи там на росіян, чи на когось іще. Це проблема радянського населення, радянських цінностей, радянських еліт, які і далі керують цією країною. Про це треба говорити. Оскільки ці люди стоять поза етнічними групами. Це суспільство існує у квазі-феодальній формі. Тобто воно не структурується в національних або етнічних категоріях. Воно структурується в станових категоріях. Це клас номенклатури, тієї номенклатури, яка зрослася з кримінальним світом, це так звані олігархи. Постсовєтська еліта – бісексуальна, можна сказати. Вона – безнаціональна.

294 | Критика та публіцистика

Марко Царинник ПАЛАЦ НАД ІКВОЮ: Дубне, 18 вересня 1939 і 24 червня 1941 Усі ми, навіть якщо гадаємо, що помітили кожну найдрібнішу деталь, послуговуємося заготовками, до яких уже досить часто вдавалися інші. Ми намагаємося відтворити реальність, але що більші наші зусилля, то частіше навалюються на нас картини, які становлять інвентар видовища історії: вбитий маленький барабанщик, піхотинець у момент, коли він заколює іншого, вибалушене кінське око, непереможний імператор в оточенні своїх генералів, нерухомо застиглий серед сум’яття битви момент. Наш інтерес до історії… це інтерес до уже створених і закарбованих у нашому мозку образів, образів, у які ми продовжуємо вдивлятися, хоча правда лежить деінде, далеко від усього цього, у не виявленому досі місці.

В. Ґ. Зебальд, «Аустерліц»

Злі сусіди Імла з мочаруватих заплавин річки Ікви огортала Дубне, коли перший танк котився до міста о п’ятій ранку в понеділок, 18 вересня 1939 року. У відкритій башті танка рівноважився офіцер у шкірянці. Двійко хлоп’ят з квітами в руках трималися боків. Українець, який спостерігав за видовищем, завдав собі клопоту зазна-

Епіграф подано за: Sebald W. G. Austerlitz / Пер. Anthea Bell. New York, 2001. P. 71f. Я вдячний Карелові Беркгофу, Рею Брендонові, Тамарі Дмитренко, Володимирові Іщенку, Мацеєві Сєкєрському, Остапові Смереку та Анджеєві Сухціцу за те, що допомогли здобути частину документів, які я тут цитую, а також Омерові Бартову, Карелові Беркгофу, Рею Брендонові, Джонатанові Брентові, Марті Дарії Олійник та єпископові Корнелію Пасічному за коментарі до чернеток мого тексту. І Марті Горбань за те, що вистраждала цей текст зі мною.

| 295

чити, що танкіст був смагляволиций і що хлопчики були євреї. Безіменна загроза, підлота, якої стільки мешканців оспіваних польських Східних Кресів водночас боялися й прагнули, втілювалася в плоті. Вузькоокі варвари пробивали вали, а євреї – теж підступне кочове плем’я – розштовхували ворота зсередини й виряджали своїх дітей оповіщати окупантів1. Цілий той ранок механізовані колони – 236 танків і 24 панцирні машини 36-ї танкової бриґади 5-ї армії Українського фронту – брязкали й плювалися димом на своєму шляху через Дубне. За ними тупали піхотинці 8-го стрілецького корпусу. Поставлені четверо в ряд, споряджені у гостроверхі шапки, зношені шинелі й брезентові чоботи, збиваючись з кроку, звішуючи свої ґвинтівки Мосіна з плечей на мотузках, дротах або стрічках з розірваних простирадел, стрільці вибігали з лави, коли командири не дивилися в їхній бік, і випрошували у найближчій хаті хліб2.

1 Сурмач К. 17 вересня 1939 року в Дубні // Краківські вісті. 17 і 18 вересня 1942; Woskrybicki J. Dubno powiat. 3677, box 209, folders – 2. Poland, Ministerstwo Informacji i Dokumentacji, Hoover Institution on War, Revolution and Peace, Stanford, CA (надалі – HI); Lewicki W. там таки, 6901; Grzelak C. Dziennik sowieckiej agresji: Wrzesieс 1939. Warszawa, 1994.

S. 131.

2 Сурмач К. 17 вересня; Kawka J. A. Czas śmierci // Wiadomości. 2 lutego 1964; Ящишин І. Один рік у Червоній Армії: Спогади в розповіді Івана Ящишина / Ред. З. Книш. Торонто, 1982. С. 59 і наст.; Mitręga А. Moje zderzenie z bolszewikami 17 wrze nia 1939 r. // Moje zderzenie z bolszewikami we wrześniu 1939 / Red. Krzysztof Rowiński. London, 1986.

S. 106; Sulkowska J. Memoirs, 1939–1951. неопублікований рукопис. С. 23; Kosek K. «Od wyzwolicieli zachowaj nas Panie». II/1332/2k, 9. Archiwum Wschodnie, Warszawa (надалі – AW), також у: Dissent in Poland: Publications and Manuscripts from the Karta Center Foundation Archives in Warsaw, Poland. Woodbridge, CT, 2005. Reel 83, і на сайті http://www.karol.bielsko.opoka.org.pl/index.htm (відвідано 28 березня 2005); War through Children’s Eyes: The Soviet Occupation of Poland and the Deportations, 1939–1941 / Eds. I. Grudziska-Gross, J. T. Gross. Stanford, 1981.

P. 11; Bereza T. Obraz czerwonoarmisty na okupowanych ziemiach polskich (1939–1941) w dokumentach, wspomnieniach i relacjach // Okupacja sowiecka ziem polskich 1939–1941 / Red. P. Chmielowiec. Rzeszów – Warszawa, 2005. S. 13–16.

296 | Критика та публіцистика

Солдати були не тільки голодні, а й утомлені. Вони вирушили перед світанком 17 вересня зі своєї бази поблизу Шепетівки, тридцять п’ять кілометрів на схід від польсько-радянського кордону, отримавши наказ перейти кордон о п’ятій, подолати ще з шістдесят кілометрів і того ж дня захопити містечко. Проте опівдні розвідувальна група повернулася з вісткою, що в Дубному перебували значні польські сили, і танкова бриґада та стрільці зупинилися й чекали на інші підрозділи, щоб разом піти в наступ. Пізно пополудні того дня начальник штабу 5-ї армії генерал-майор Д. С. Писаревський під’їхав до своїх частин, щоб вичитати їх за непослух і наказати взяти місто наступного дня. І щоб упевнитися, що вони так зроблять, він дав їм розпорядження бути готовими вирушати о другій ранку3. Однак Дубне було беззахисним. Польське командування гадало, що Червона армія вступала в Польщу, щоб стримати Вермахт, і о дев’ятій ранку 17 вересня генерал Пьотр Скуратовіч, командир дубенської оперативної групи польської армії, передав міській залозі наказ уникати конфліктів з росіянами та домовлятися про безпечний вихід до румунського кордону. О другій пополудні солдати уставилися колоною і помарширували на південний захід. Уночі червоноармійські кулеметники оточили поляків і взяли їх у полон. Постріли лунали в темряві, поки солдати складали зброю. Дехто намагався врятувати свою честь самогубством4. Лебедева Н. С. Четвертый раздел Польши и катынская трагедия // Бушуев В. Г., Афанасьев Ю. Н. Другая война: 1939–1945. М., 1996. С. 247; Grzelak C. Dziennik. S. 101, 103, 131; Grzelak C. Kresy w czerwieni: Agresja Związku Sowieckiego na Polskę w 1939 roku. Warszawa, 1998. S. 181, 207, 301 і наст.

4 Лебедева Н. С. Четвертый раздел Польши. С. 250 і наст.; Dąbrowski Z. K. Moje zderzenie z bolszewikami we wrze niu 1939 – Unik przed którym z Katyniуw// Moje zderzenie z bolszewikami / Red. Rowiński. S. 189; Cygan W.K. Kresy w ogniu: Wojna polsko-sowiecka 1939. Warszawa, 1990. S. 86, 88; Relacja Stefana Strzemiсskiego // Wrzesie 1939 na Kresach w relacjach: Agresja Związku Sowieckiego na Polsk w 1939 roku / Red. C. K. Grzelak. Warszawa, 1999. S. 427–441; Grzelak C. Możliwości obrony Kresуw Wschodnich w 1939 roku przed Armią Czerwoną // Europa nieprowincjonalna: Przemiany na ziemiach wschodnich dawnej Rzeczypospolitej (Bialoruś, Litwa, Јotwa, Ukraina, wschodnie pogranicze III Rzeczypospolitej 3

Марко Царинник ПАЛАЦ НАД ІКВОЮ | 297

О пів на шосту наступного ранку червоноармійці закінчили сутички із залишками польської армії та поліції, й Дубне було в їхніх руках. Перед полуднем над вуличкою, що вела до ринку, лопотав транспарант з привітанням Сталінові та Червоній армії. Крамниці були порожні – грабіжники спустошили всі полиці, тільки-но втекла польська влада, – проте в міській управі юрмилися офіцери, а солдати тицяли в руки перехожим летючки, брошури та газети. Відтоді, як Німеччина напала на Польщу із заходу, півночі та півдня, приблизно двісті тисяч утікачів з рюкзаками за спинами й клунками в руках пробивалися на схід. Дубне потерпало від війни менше, ніж інші населені пункти, і чимало мандрівників зупинилося в містечку. Тепер, коли міліціонери-добровольці з червоними пов’язками розмахували зброєю, місцеві й прибульці, багато з них молоді й бідні, висипали на вулиці, щоб привітати визволителів червоними та жовто-блакитними прапорами, хоругвами, хлібом-сіллю і попурі з гімнів та старих комуністичних пісень5. Заможні поляки спостерігали за святкуванням із-за зашторених вікон, бурмотіли, що євреї та українці – хіба ж не всі вони комуністи, злочинці або націоналісти? – підвели Польщу, і планували податися за армією до Угорщини або Румунії. Сіоністи вируPolskiej) w latach 1772–1999 / Red. K. Jasiewicz. Warszawa, 1999. S. 930–932; Gross J. T. Revolution from Abroad: The Soviet Conquest of Poland’s Western Ukraine and Western Belorussia. Princeton, 2002. Р. 261; Gładkowska H. J. Moje zderzenie z bolszewikami we wrześniu 1939 // Moje zderzenie z bolszewikami / Red. Rowiсski. S. 220.

5 Сурмач К. 17 вересня; Hashomer Hatzair. Youth amidst the Ruins: A Chronicle of Jewish Youth іn the War. New York, 1941. Р. 74, 77; Сивіцький М. Записки сірого волиняка. Вид. 2. К., 2000. С. 205; Hryciuk G. Przemiany narodowościowe i ludnościowe w Galicji Wschodniej i na Woіyniu w latach 1931–1948. Toruń, 2005. S. 188, 196; Gross J. T. Jewish Community in the Soviet Annexed Territories on the Eve of the Holocaust: A Social Scientist’s View // East European Politics and Societies 2. 1992. № 2. Р. 193; Gross J. T. Revolution from Abroad. Р. 262; Гриневич В. А. Червона Армія у війнах і військових конфліктах 1939–1940 рр.: Військовополітичні, ідеологічні та соціально-психологічні аспекти // Проблеми України: Факти, судження, пошуки. 10. 2003. С. 348.

298 | Критика та публіцистика

шали на південь, надіючись дістатися Палестини. Українці, які належали до леґальних за Польщі політичних партій, міркували, чи зможуть добратися на захід, у реґіони, що їх німці захопили6. Опівночі 19 вересня в містечку застрекотали ґвинтівки. Кістяк Червоної армії становили запасники, які залишили в колгоспах незібрані врожаї та голодні сім’ї. Недосвідчені, погано споряджені й розлючені тим, що мусять воювати, вони стріляли, не з’ясувавши, в кого, так часто, що «небойові втрати» становили майже одну п’яту їхніх смертей та поранень. У Дубному солдати штурмували будинки, звідки, як вони твердили, у них стріляли, й убивали людей, яких там знаходили. На світанку піхотинці встановили на перехрестях кулемети і почали бити навколишні будинки. За кілька хвилин до плебанії прибігла дівчина і стала благати ксьондза прийти виконати обряд соборування. Двоє червоноармійців увірвалися до помешкання її сім’ї та застрелили її батьків7. Пізніше того ж дня влада встановила комендантську годину від шостої вечора до шостої ранку і розвішала оголошення з вимогою до мешканців здати фотоапарати, радіопередавачі, зброю та вибухівку, а до польських солдатів – скласти зброю і здатися. Під час атаки Дубного Червона армія захопила п’ятсот офіцерів і п’ять тисяч вісімсот солдатів. Тепер армія почала хапати поліцаїв, священиків, урядовців, забирати в них пояси, шнурівки, складані ножі, бритви, записники, олівці та фотокартки, а їх самих зігнала в хмелярню та у військові бараки у південному передмісті. У хмелярні й бараках не було місця на всіх бранців, і чотири з половиною тисячі спали просто неба. Деякі мешканці Дубного злагодили коміHashomer Hatzair. Youth amidst the Ruins. Р. 91; Elbirt J. Mój Łuck // Europa nieprowincjonalna / Red. K. Jasiewicz. S. 1104–1114, тут – S. 1104; Сирота Р. Британські вагання, українські звістки і доля Львова в перші місяці Другої світової війни (вересень – жовтень 1939 року) / Lwów, miasto, społeczeństwo, kultura: Studia z dziejów Lwowa / Red. H. Żali ń ski, K. Karolczak. Kraków, 1996. Т. 4. S. 380.

7 Szeremeta P. 3817, HI; Гриневич В. А. Червона Армія у війнах. С. 347; Сурмач К. 17. вересня; Zawoł А. 1108, HI; Czesław Jurkiewicz. 10766, HI; Sulkowska J. Memoirs. S. 44; Gross J. T. Revolution from Abroad. Р. 40; Śedziński W. Swastyka nad Warszawą: Dwa i pól roku pod okupacją w Polsce.

Edinburgh, 1944. S. 7; Sledzinski W. Governor Frank’s Dark Harvest. London, 1946. Р. 11f.

6

Марко Царинник ПАЛАЦ НАД ІКВОЮ | 299

тет, щоб допомагати в’язням харчами та одягом. Інші намагалися скористатися. За тих кілька тижнів перед тим, як в’язні почали рубати ліс, видобувати каміння і будувати дороги та мости або від’їжджали в товарняках на страту в таборах на сході, спекулянти протискалися до огорожі й пропонували кухоль води, скибку хліба або дрібку тютюну за сорочку, штани чи золотий зуб. Ув’язнені все одно голодували. За три дні на початку жовтня померло п’ятдесят вісім осіб8.

Що таке вітчизна? – запитав 1828 року польський публіцист і літературний критик Маурици Мохнацький. Де той Єрусалим і та свята земля, що Бог обіцяв тим, хто не кланяється Золотому тільцю? Вітчизна, – відповів він, – це не кордони, не краї, не столиця. Вітчизна – це «велика думка політичної незалежности і надія, що колись, під керівництвом Божим і з Божою поміччю, згуртуємося в одну неподільну цілість, що будемо твердинею Европи, погромом для злих сусідів і вибраним народом Слов’янщини»9. Перші дні радянської окупації довели Каролеві Косеку, що українці – це і є ті злі сусіди, яких його вчили стерегтися. Каролеві було шістнадцять, коли він з матір’ю після того, як бомба з німецького літака вбила єврейку і її п’ятьох дітей, виїхав з Дубного і знай-

8 Dembowski R. 8205, HI; Mitręga A. Moje zderzenie z bolszewikami. S. 107; Bosakowski E. Іn the Clutches of the NKVD in Krzemieniec. http://www.geocities.com/chrisgladun/krzemjail.html (відвідано 1 травня 2001); Шаповал Ю. Україна ХХ століття: Особи та події в контексті важкої історії. Київ, 2001. С. 147; Zeznania naocznego świadka. Свідчення без номеру, HI; Sulkowska J. Memoirs. Р. 66; Gross J. T. Polish POW Camps in the Soviet-Occupied Western Ukraine // The Soviet Takeover of the Polish Eastern Provinces, 1939–41 / Ed. K. Sword. London, 1991. P. 47; Schneigert Z. Obozy NKWD jeńców polskich w Malopolsce Wschodniej w latach 1939–1941 // Wojskowy Przegląd Historyczny 37. 1992. № 4. S. 118–128; Лебедева Н. С. Четвертый раздел Польши. С. 254; Grzelak C. Kresy w czerwieni. S. 302; Głowacki A. Sowieci wobec Polaków na ziemiach wschodnich II Rzeczypospolitej 1939–1941. Łódź, 1997. S. 246; Kosek K. «Od wyzwolicieli zachowaj nas Panie». S. 10.

9 Mochnacki M. Pisma krytyczne i polityczne. Tom 2. Kraków, 1996. S. 18.

300 | Критика та публіцистика

шов притулок у лісника. Наступного дня, півгодини після того, як хтось прибіг сповістити, що наближається Червона армія, – писав Кароль у своїх спогадах, – українці з’юрмилися на подвір’ї, щоб «зарізати ляха». Хлопець, його мати й собака пройшли десять кілометрів у супроводі юрби українців, озброєних вилами та сокирами, які крокували на Дубне з наміром «бити поляків». У Дубному Кароль зустрів шкільного приятеля. Вони завжди розмовляли польською. Тепер товариш звернувся до Кароля українською. Кароль запитав, чому він не говорить до нього польською.

– Бо тепер маємо вільну Україну, – відповів його друг. – Кінець Польщі!10 Данута Ярошевська мешкала у військовому поселенні Воля Пілсудського біля Дубного, коли прийшла Червона армія. Її теж учили, що всі навколишні мешканці злі. Українці, згадувала вона згодом, спорудили тріюмфальну арку, щоб привітати армію. На сільському мітинґу промовці закликали людей не знущатися над поляками, бо вони «такі самі, як і ми», але наступного дня сусіди вдерлися до Данутиної родини. «Вони забрали худобу для війська, брали меблі й вивозили до Росії, – скаржилася вона. – Українці пограбували польське військо і вбили капітана. Більшовики забрали в нас пару коней та чотири корови й дали їх українцям… У школі не дозволяли вчитися по-польському. До складу міліції входили українці»11. Тадеуш Л. також знав, чого можна чекати від українців – помсти полякам. Коли Червона армія наближалася до його села, озброєні ґвинтівками українці вивели його з сім’єю до брами, через яку мали проходити колони, і наказали їм лягти долілиць. Тоді Тадеуш почув гуркіт. Наближалися танки. Жінки й діти плакали. Радянський офіцер зупинив танки і сказав людям устати. Він спитав, хто змусив їх лягти і заарештував сільського голову. «Наступного вечора, – пригадує Тадеуш, – прийшли українці і забрали наших корів, коней, свиней, і навіть дрібноту, навіть моїх кроликів»12. Здзіславу Гадлер, чотирнадцятирічну доньку польських колоністів, які мешкали недалеко Ковеля, 120 кілометрів на північний захід від Дубного, найбільше ятрило те, як бундючилися українці, Kosek K. «Od wyzwolicieli zachowaj nas Panie». S. 9.

Jaroszewska D. 9127, HI. 12 War through Children’s Eyes / Eds. I. Grudziсska-Gross, J. T. Gross. P. 169.

10 11

Марко Царинник ПАЛАЦ НАД ІКВОЮ | 301

коли впала Польща. Вони всі прагли крові, їх переповнювала ненависть. Усюди українці мордували і втікачів із заходу, і поляків, які віддавна там мешкали13. Генрик Юзевський був волинським воєводою у двадцяті й тридцяті роки. Він присвятив себе подоланню польсько-української ворожнечі і залучав українців до політичного й культурного життя країни. Якщо йому не вдавалося асимілювати українців, перетворити їх на справжніх поляків, то він міг принаймні спробувати переконати їх, щоб вони діяли як лояльні громадяни Польщі. Радянська окупація змінила все це. Українці, як написав Юзевський у брошурі, що її польське підпілля видало 1943 року, були винними у «масовій зраді» Польщі. Вони робили засідки на польських солдатів, які відступали від Червоної армії у вересні 1939 року. Вони підбурювали більшовиків арештовувати поляків. Вони допомагали депортувати поляків, щоб здесяткувати їхню кількість. Поляки Західної України, гадав Юзевський, не мали сумніву, що українці винні в усіх їхніх нещастях14. Упевненість у тому, що євреї були нелояльними, що вони виявилися злими сусідами, була ще сильнішою. Вацлав Сьлєдзінський, журналіст, який після нападу німців утік з Варшави на схід, сидів над склянкою чаю в дубенській чайній, коли туди зайшов радянський солдат і виголосив промову. Росія – це рай на землі, пояснив він євреям, які оточили його, і всі вони стануть комісарами на фабриках і в кооперативах. Євреї, як висловився Сьлєдзінський, ловили кожне його слово. І Сьлєдзінський був певним, що євреї раділи з нагоди поглумитися з поляків, що трапилася їм з приходом окупантів. Наступного дня він побачив, як двоє єврейських міліціонерів вивели з будинку двох польських офіцерів, полковника й лейтенанта. На ринку, в оточенні групи міліціонерів, стояв комісар, молодик із «надзвичайно семітським обличчям». Комісар сказав полковникові кілька слів російською й ударив його в обличчя. Полковник звісив голову15.

Hadler Z. II/133/і, 1. AW; Dissent in Poland. Reel 73.

Wyrwa T. Z dziejów polsko-ukraińskich stosunków // Zeszyty Historyczne 135. 2001. S. 47–48.

15 Sledziсski W. Swastyka nad Warszawą. S. 5–7; Sledzinski W. Governor Frank’s Dark Harvest. Р. 10f.

13 14

302 | Критика та публіцистика

Стефан Радзішевський був тієї ж думки, що й Сьлєдзінський. Євреї зрадили Польщу. Червона армія тримала Радзішевського, сержанта польської авіяції, у дубенських бараках. Коли наглядач відпровадив Радзішевського до кооперативу, щоб він купив цукру для себе й своїх співв’язнів, тамтешній начальник-єврей сказав російською, що цукру немає. Радзішевський запитав його, чи він забув польську.

– Я вже ніколи не хочу жити в Польщі, – відповів той, – і ніколи не говоритиму польською16. У Боромелі, маленькому містечку, майже селі, сорок кілометрів на захід від Дубного, поляки мали подібні враження. Червона Армія прибула туди 20 вересня. Люди згромадилися, щоб подивитися на солдатів, які пленталися запилюженим шляхом. З натовпу вирізнявся височенний дідуган на прізвище Лернер.

– Діду, скільки тобі років? – звернувся до нього солдат.

– Чотири дні, – відповів Лернер.

– Чотири дні? Ти жартуєш!

– Зовсім ні, – наполягав Лернер. – Я народився тоді, коли прибула Червона армія17. А в Дубному інформатор НКВС утирався в довір’я двох братів. Францішек Бах служив лейтенантом у корпусі польських прикордонників. Владислав Бах був юнкером. Через п’ять тижнів після прибуття радянської армії брати розповіли аґентові, що вони сховали кулемети з набоями й хотіли зорганізувати виступ проти Червоної армії, після чого втекли б за кордон. «Якби влада Польщі повернулася хоча б на п’ятнадцять хвилин, – додав Владислав, – я б тоді з багатьма розправився і особливо з євреями»18. Чи правдиві ці розповіді? Чи світло вранці 18 вересня в Дубному не було надто тьмяним, а відстань між спостерігачем і його об’єк-

16

The Long March. bbc.co.uk, WW2 People’s War, http://www.bbc.co.uk/ww2peopleswar/stories/25/a8401925.shtml (відвідано 21 листопада 2006).

17 Zawilski A. Znów ożywają kurhany. Wrocław, 1997. S. 82.

18 Polskie podziemie na terenach Zachodniej Ukrainy i Zachodniej Biaіorusi w latach 1939–1941 / Red. W. Komogorow oraz inni. Warszawa – Moskwa, 2001. T. 1. S. 242.

Марко Царинник ПАЛАЦ НАД ІКВОЮ | 303

том – надто великою, щоб він міг розгледіти колір шкіри вояка та риси двох хлопчаків? Чи євреї та українці вітали Червону армію демонстраціями? Чи комісар-єврей дав ляпаса польському полковникові? Чи той літній мешканець Боромеля був єврей? Чи дубенський інформатор вклав слова в уста юнкера, щоб оздобити свій звіт? Не має це значення. На всій Волині й у Галичині поляки вірили, що Креси належать їм за невід’ємним правом. Вони становили на цій землі меншість, але вони обробляли її в поті чола свого; вони захищали її своєю кров’ю; вони приносили сюди культуру своїми бібліотеками, школами та музеями. Тепер армія чужинців перетворювала Креси на «Західну Україну» та «Західну Білорусь». Самé усвідомлення того, що вони не були вже вибраним народом, розлючувало поляків і налаштовувало їх проти євреїв. Перед приходом радянської влади, щоб отримати роботу на залізниці, пошті чи в поліції, треба було бути римо-католиком і розмовляти бездоганною польською. Тепер єврейські головорізи натягали на руки пов’язки, брали на плечі ґвинтівки й патрулювали провулки. Перед війною майже всі вчителі були поляками. Тепер євреї комплектували школи і карали польських дітей за те, що вони носили на шиях хрестики. Конвоїри, які вели польських військовополонених вулицями, були росіянами, але в натовпі, що танцював за ними, насміхаючись і плюючи, були тільки євреї. Енкаведист, який приходив забрати тебе серед ночі, був зі сходу, але його помічники, хлопці, з якими ти ганяв м’яча після школи, були євреї. Москва й Київ обмежували користування польською, але маляр, який висів на драбині, щоб побілити старі вивіски на крамницях, був єврей. Головним редактором «Червонеґо Штандару», щоденної польської газети у Львові, був голомозий червонолиций український енкаведист, який калічив польську мову, але його заступник, секретар та всі журналісти були євреї. «Лише дуже довірені люди могли отримати працю в газеті армії-окупанта й партії-окупанта, – пригадував поляк, який мешкав у Львові, коли прийшла туди радянська армія. – І лише остання свиня могла пристати на таку пропозицію»19. Так, ці свині однаково пристрасно засуджували єврейських, українських і польських «націоналістичних гадів» та «контрре19

Kowalewski J. Droga powrotna. London, 1974. S. 161.

304 | Критика та публіцистика

волюційні елементи», але те, як вони чинили зі своїми колеґамиєвреями, було їхньою справою. Те, що вони робили українцям, якщо взагалі щось робили, крім того, що співпрацювали з ними, могло тільки послабити українські претензії до цієї землі. Те ж, як вони ставилися до поляків, було колаборацією з ворогом, зрадою Другої Речі Посполитої. Росіяни, з їхніми грубими манерами та імперськими схильностями, були лихом для Польщі. Російські комуністи, з багнетами, кулеметами й танками, з тайняками і сибірськими таборами, були бичем. Євреї, з їхнім наміром втягнути культурну Польщу в комуністичну Евразію, були чумою.

Контрреволюціонери й бандити 8 вересня 1939 року, за дев’ять днів до того, як Москва вислала свою армію до Польщі, Лаврентій Берія, народний комісар внутрішніх справ СРСР, проінструктував своїх колеґ у Білорусі та Україні, щоб вони підготувалися до вторгнення і створили чотири операційні групи НКВС для Білоруського військового округу й п’ять – для Київського. Кожна група мала складатися з сорока до сімдесяти аґентів й отримати пістолі, набої та готівку на місяць. Кожну групу мав підтримувати батальйон з трьохсот прикордонників, а додатковий батальйон мав стояти в резерві. Групи мали пересуватися з військом Західною Україною та Західною Білоруссю, а потім розбитися на менші загони й почати діяти в містах і містечках реґіону20. Загін, за яким закріпили Дубне, спустився на місто 20 вересня. Очолював його молодий чоловік із Києва, якого люди стали нази-

Шаповал Ю. Україна ХХ століття. С. 144–6; Органы государственной безопасности СССР в Великой Отечественной войне: Сборник документов / Ред. С. В. Степашин и др. Москва, 1995. Т. 1. Кн. 1. С. 79 і наст.; Ільюшин І., Пшенніков О. Діяльність оперативно-чекістських груп НКВС у західних областях України (вересень–жовтень 1939) // З архівів ВУЧК– ГПУ–НКВС–КГБ. 2000. № 2. С. 2; Даниленко В. М. Ліквідація Польської держави та становлення радянського режиму в Західній Україні // Український історичний журнал. 2006. № 3. С. 114.

20

Марко Царинник ПАЛАЦ НАД ІКВОЮ | 305

вати начальником Винокуром. Енкаведисти реквізували на свій штаб гарну віллу в передмісті, укріпили її високим дерев’яним парканом і взялися переглядати списки – складені на підставі звітів місцевих інформаторів і документів польської поліції, що їх захопили військові, – контрреволюціонерів та бандитів, яких їм слід було заарештувати21. Черга Валентини Крещенко зіткнутися з НКВС прийшла в Рівному 23 серпня 1940 року. Їй було двадцять два. Вона працювала акторкою та помічницею театрального режисера і була одружена з поляком, колишнім власником книгарні. У чому звинувачували Валю? Вона була петлюрівкою. 1919 року, коли їй не було й трьох років, більшовики стратили її батька й дядька – офіцерів армії Симона Петлюри. До того ж, вона та її чоловік нібито мали зброю, яку вони збиралися використати проти росіян, якби німці розпочали війну. НКВС допитував Валю три місяці, потім забув про неї ще на три місяці, і врешті звільнив її. Тим часом її чоловіка засудили до восьми років примусових робіт. Валя більше ніколи його не побачила. А коли вони обоє були в тюрмі, Валина свекруха, прикута до ліжка й неповносправна, вмерла через брак догляду. Після двох тижнів на волі НКВС знову заарештував Валю.

14 червня 1941 року наглядачі вивели Валю на прогулянковий майданчик рівненської в’язниці й сказали їй сісти навпочіпки. Майданчик був клаптем голої землі, оточеним зусібіч високими мурами. Інші ув’язнені вже сиділи на землі. Біля них лежали клунки з їхніми речами – зміна білизни, шматок мила, лист із дому, кілька цигарок. Наглядачі почали виводити в’язнів. Коли залишилася тільки Валя, вони повели її до вантажівки. Двоє наглядачів, кожен із собакою на поводку й ґвинтівкою, видряпалися після неї. Вантажівка торохтіла жовтавою дорогою, що звивалася між смарагдовими пагорбами. Вдалині, на узгір’ї, що височіло над доВинокур Я. Автобиография. Копія, зроблена Діановим 13 липня 1981 року, з копії, зробленої Плешивцевим у квітні 1965 з ориґіналу, напи сано го 3 квітня 1940. Державний історико-культурний заповідник м. Дубне (надалі – ДЗ); Nadrowski S. 9641, HI; Szeremeta P. 3817, HI; Сурмач K. 17 вересня.

21

306 | Критика та публіцистика

линою багнистої річки, мерехтіли дзвіниці й шпилі над кривими вуличками. Вантажівка переїхала міст і зупинилася перед сірим будинком. Наглядачі крикнули: «Вылезай!» Валя стрибнула з вантажівки. Вона прибула до дубенської в’язниці22. Дубне – одне з найдавніших міст Волині: його вперше згадано в Іпатіївському літописі 1100 року, і воно вже тоді було помітним Петренко В. Справжнє обличчя більшовиків: Трагедія Дубенської тюрми // За самостійність. Березень 1947. С. 24–30; Петренко В. Трагедія Дубенської Тюрми // Самостійна Україна. 1948. № 5–6. С. 16–19; Валя [Петренко]. Життя у в’язниці – 1941 р. // Вісті УКО. Листопад 1986 – травень 1987; Крещенко В. Великдень у в’язниці. Дубне, 1997; idem. Свої стріляли своїх // Вісник Дубенщини. 21 червня 2002; Haddad В. Pysanky a Reminder of Russian Prison // Denver Post. 27 березня 1964; Медвецька В. Інтерв’ю автора. 12 вересня 1995. Додаткові подробиці взято з: Ereignismeldung UdSSR Nr. 28, 20 July 1941, а особливо з долученого Bericht über das sowjetrussische Staatsgefängnis Dubno und über das Blutbad vom 24. und 25.6.1941, R58/214, ff. 256–63. Bundesarchiv, Berlin (надалі — BAB); а також з T175, roll 233, frames 2721604–11. National Archives, Washington, DC; Magnis Leutnant Graf. Bericht über das Gefängnis in Dubno, 28 June 1941, RH 21-1/148b. Bundesarchiv-Militärarchiv, Freiburg (надалі – BA-MA); Greueltaten in Dubno // Auswärtiges Amt, Bolschewistische Verbrechen gegen Kriegsrecht und Menschlichkeit, 1. Folge (Berlin, 1941), 63–65; Arndt S. M. // Berliner Illustrierte Nachtausgabe. №. 155. 1941, перекладене як Масакра у вязниці [без апострофа] НКВС в Дубні // Краківські вісті. 10 червня 1941; Сацюк O. Смертоносці: Оповідання (на тлі пережитого). БуеноcАйрес, 1947; Zayas de A. Die Wehrmacht-Untersuchungstelle: Deutsche Ermittlungen über alliierte Völkerrechtsverletzungen im Zweiten Weltkrieg.

München, 1984; idem. The Wehrmacht War Crimes Bureau, 1939–1945.

Lincoln, 1989; Руцький М. Коли ви вмирали, вам дзвони не грали: Документальна літературна мозаїка. Нетішин, 1994; його ж: Голгофа: Документальна історична розповідь. Рівне, 1996; Abramowicz S. Więzienia NKWD w Dubnie i Łucku w czerwcu 1941 r. // Zbrodnicza ewakuacja więzień i aresztów NKWD na Kresach Wschodnich II Rzeczypospolitej w czerwcu–lipcu 1941 roku. / Red. A. Skrzypek, I. Borowicz, A. Galiсski.

Warszawa, 1997. S. 111–121; Musial B. «Konterrevolutionäre Elemente sind zu erschießen»: Die Brutalisierung des deutsch-sowjetischen Krieges im Sommer 1941. Berlin, 2000. S. 119–22; Verbrechen der Wehrmacht: Dimensionen des Vernichtungskrieges 1941–1944. Hamburg, 2002. S. 123–127.

22

Марко Царинник ПАЛАЦ НАД ІКВОЮ | 307

поселенням. Його назва – Дубенка, Дубен, Дубно, Дубне – може походити від дубів у навколишніх лісах або ж від дерева, з якого споруджували частокіл. Упродовж століть в Дубному з’явилися фортеця, замок, римо-католицький собор, кілька чоловічих і жіночих монастирів і п’ять православних церков. У XVII й XVIII століттях щороку на Різдво починався ярмарок, і на цілий місяць Дубне розквітало. Але 1794 року ярмарок перенесли до Києва, і Дубне занепало. У ХІХ столітті в місті було дванадцять тисяч мешканців. 1941 року, за рахунок утікачів із заходу Польщі, кількість зросла до вісімнадцяти тисяч. Дубне було також одним із найважливіших єврейських центрів у Східній Европі. Тут містилося одинадцять синагог, деякі з XV й XVI століття, а триповерхова синагога в центрі була найімпозантнішою будівлею міста. У навколишніх селах, як і всюди в Східній Галичини й на Волині, мешкали переважно українці. Перепис, проведений 1931 року, показав, що 69,8 відсотків населення повіту назвали своєю рідною мовою українську чи руську, 15 – польську, 7,7 – їдиш або іврит, 4,9 – чеську, 1,2 – російську й 1,2 – німецьку. Але в самому Дубному три чверті мешканців були євреями23. У липні 1920 року Ісаак Бабель проїздив зеленими та жовтими пагорбами, що оточують Дубне. Росіяни й поляки воювали за Волинь і Галичину, а він пристав до Червоної кінноти як військовий кореспондент. Бабелеві не сподобалося те, що він побачив. «Дубенські синагоги. Все розгромлене, – записав він у своєму щоденнику. – Залишилися дві маленькі нави, століття, дві малесенькі кімнатчини, все заповнене спогадами, поряд чотири синагоги, а там вигін, поля й сідає сонце… Йду до хасидської. П’ятниця. Що за спотворені фігурки, що за виснажені обличчя, все для мене воскресло, що було триста років, старигани бігають синагогою – виття нема, чомусь усі ходять з кутка в куток, молитва дуже розкута. Ймовірно, тут згромадилися щонайпотворніші з виду євреї

23

Дубно, княжий мій граде! Краєзнавчий нарис / Ред. П. Смолін. Луцьк, 2005. С. 5; Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. Вінніпег, 1984. Т. 1. С. 370–377; Hryciuk G. Przemiany narodowościowe. S. 139.

308 | Критика та публіцистика

Дубного… Релігія? У будинку жодних прикрас, усе біле й гладке до аскетизму, все безтілесне, безкровне, до страхітливих розмірів, щоб вловити, потрібно мати душу єврея. А в чому полягає душа? Невже саме у нашому столітті вони гинуть?»24. Крім ярмаркового майдану, церков і синагог, у Дубному стояла в’язниця. Вона була стара й мала, і 1936 року Варшава вирішила, що настав час спорудити більшу й сучаснішу. Взірцем для архітектора став нью-йоркський Синґ-Синґ, а місцем – фундамент млина у закруті звивистої Ікви, знищеного бомбами під час Першої світової війни. Радянська пропаґанда очорнювала Польщу за те, що вона споруджувала більше в’язниць, ніж інші европейські країни. Замість розвалити будову, енкаведисти закінчили внутрішні роботи, встановили прожектори та сторожові вежі, призначили стоособовий штат і стали використовувати будинок як пересильну в’язницю – місце, де збирали в’язнів перед вивозом на Схід. Дубенчани називали його палацом над Іквою25. Ув’язнені залишалися в одязі, в якому їх арештували, але без ґудзиків, пасків і шнурівок. О шостій ранку наглядачі супроводжували їх до туалетів, де вони могли випорожнити параші, що стояли в кутку кожної камери, і помитися. Десять відведених для цього хвилин і двох умивальників на всіх не вистачало. Туалетом була перекинена над ямою дошка. Раз на місяць в’язнів водили в душ. У багатьох була цинга. На сніданок їм давали п’ятсот-шістсот грамів хліба – сімсот тим, хто ще чекав вироку, – і півлітра літеплої «кави» з припаленого хліба або ячмінного солоду. На обід давали пшоняну кашу чи смердючі сардельки або ж вивар з кісток і тельбухів, на вечерю – знову кашу або вивар. Відбій був о десятій, але світло не вимикали, а якщо ув’язнені накривали обличчя або відверталися від дверей, наглядачі гримали ключами по батареях і трубах. В’язні спали на підлозі, – польська влада виявилася на висоті й поклала на бетон паркет, – накриваючись тільки тоненькою

Бабель И. Дневник 1920 (конармейский). Москва, 2000. С. 49. Миролюб А. Ріка крові: Розправа більшовиків над в’язнями Дубенської в’язниці у червні 1941 р. // Наше дзеркало. 6 травня 2004; Kosek K. «Od wyzwolicieli zachowaj nas Panie». S. 67; Abramowicz S. Więzienia NKWD. S. 112; Дубно, княжий мій граде! / Ред. П. Смолін. С. 20.

24 25

Марко Царинник ПАЛАЦ НАД ІКВОЮ | 309

рядниною. Жінкам під час місячних не видавали підкладок чи ганчірок. До вагітних ставилися, як і до інших26. Як і всі в’язниці у приєднаних реґіонах, дубенська була переповнена. За Польщі 112 камер уміщали 120 в’язнів. Радянська влада мала це за надмірну щедрість – під кінець вересня 1939 року, лише за тиждень роботи НКВС у повіті, у в’язниці вже було 500 в’язнів, – і встановила ліміт 572. Та в січні 1941 року там перебувало 932 особи, у червні – 816, а інколи й по кілька тисяч. У Рівному Валя сиділа в камері ще з тридцятьма трьома в’язнями. Коли її привели до камери № 3 на першому поверсі дубенської в’язниці, там було сім жінок27. Шістдесятирічна селянка, яка нарікала, що її тримали півтора роки, а вона й далі не знала, чому. Оля, якій було вісімнадцять. Сорокап’яти- чи п’ятдесятирічна дружина польського офіцера. Двадцятитрирічна Певоронія Піндвюк, яку звали Фрося і від якої Валя трималася подалі, бо була переконана, що вона стукачка. Сивіцький М. Записки. С. 209; Завадський Т. Розстріли в Дубні. Інтерв’ю Ігоря Лозов’юка // Рівне. 10 листопада 1990; Sulkowska J. Memoirs. Р. 50 і наст., 64, 72.

27 Außenkommando GFP beim 48. A.K. Erschiessung von NKWDKommissaren und Funktionären, sowie Bericht über die von der NKWD durchgeführten Erschiessung von etwa 400 Volksdeutschen und Ukrainern im Gefängnis von Dubno. 1 July 1941. RH 24–48/198. BA-MA; Дислокация, лимит и наполнение тюрем Украинской ССР на 10 июня 1941 года.

9413/1/6/185–189. Государственный архив Российской Федерации, Москва (надалі – ГАРФ); Як іде розслідування? // Вісник Дубенщини. 5 вересня 1990; Bericht über das sowjetrussische Staatsgefängnis Dubno. 2f.; Kawka J. A. Czas śmierci; До подій у Дубенській в’язниці в 1941 році// Вісник Дубенщини. 12 вересня 1990; Popiński K., Kokurin A, Gurjanow A. Drogi śmierci: Ewakuacja więzieс sowieckich z Kresуw Wschodnich II Rzeczypospolitej w czerwcu i lipcu 1941. Warszawa, 1995. S. 84; Пацула Й. Про злочинну діяльність КПРС–КПУ проти населення Рівненщини // Час.

14 червня 1996; Iljuszyn I., Mazur G. Utworzenie i działalność czekistowskich grup operacyjnych NKWD w zachodnich obwodach Ukrainy w latach 1939–1940 // Zeszyty Historyczne 135. 2001. S. 49–74; Ільюшин І, Пшенніков О. Діяльність оперативно-чекістських груп НКВС. С. 6; Західноукраїнська трагедія / Ред. Олег Романів, Інна Федущак. Львів – НьюЙорк, 2002. С. 338–341; Głowacki A. Sowieci wobec Polakуw. S. 645.

26

310 | Критика та публіцистика

Стефа Кілярська, ширококоста дев’ятнадцятирічна селянка, яка побувала у підвалі. Там були камери для порушників, де рівень води підіймався до пояса, а потім падав до кісточок. Після того, як Стефа простояла у воді три дні, їй відмовили ноги. Дев’ятнадцятирічна Надя Орловська, яка відкинула зальоти радянського офіцера. НКВС арештував її чоловіка й вивіз її з немовлям до Казахстану. Дитина померла. Надя втекла з Казахстану і дісталася додому. Її видали сусіди, і вона опинилась у в’язниці. І двадцятитрирічна Тереса Траутман, членкиня польської підпільної групи, яка у в’язниці намагалася перерізати собі зап’ястки шматком скла. Товаришка Тереси, яку теж заарештували, наслухала зі своєї камери, як наглядачі тягли Тересу на допит, а її голова гупала об кожний східець. Тереса хотіла бути поетесою. Паперу було обмаль, і коли її не допитували, Тереса нігтем видряпувала вірші на шматку мила28. Та одного разу Тересі вдалося здобути клаптик паперу. «Дорогі мої, найдорогша Мама! – вивела вона. – Дуже дякую за опіку – за Вашу пам’ять. Я чуюся із здоров’єм зовсім добре – луче чим була в дома – не журиться про мене. Все що присилаєте отримала. Прикро мені що сталася для Вас тягаром, але все кіньчиться колись. З одежи не потрибно міні нічого, папіроси ще маю». А тоді додала: «Дуже хотіла б знати як Ваше здоров’я й як Вам живеться, одже прошу Вас напішите до Тюрми № 2 листа через почту. Оскілкї це Вас не утруднює прошу прислати пачку живносцьову. Поздравлаю й цілую Всіх Тереса Траутман»29.

28 Bericht über das sowjetrussische Staatsgefängnis Dubno. S. 4; Besiada Krzemieniecka. London, 1977. Р. 37; Sułkowska-Gіadun J. «Nie wolno nam zapomnieć…» // Gіos Polski. 21 червня 1991; Sulkowska J. //Сhris Gladun.

Poland’s Holocaust: A Family Chronicle of Soviet and Nazi Terror. http://www.geocities.com/CapitolHill/Parliament/6764/Pagethree.html (відвідано 20 березня 2001); Siemaszko W., Siemaszko E. Z dziejуw konspiracji wojskowej na Wołyniu 1939–1944 // Armia Krajowa na Wołyniu / Red. Janina Snitko-Rzeszut. Warszawa, 1994. S. 11; Руцький М. Голгофа. С. 32–34; Tucholski J. Polskie podziemie antysowieckie w wojewуdztwie woіyńskim w latach 1939–1941 w świetle materialów NKWD // Europa nieprowincjonalna / Red. K. Jasiewicz. S. 679–688.

29 Тереса Траутман до своєї сім’ї. 10 жовтня 1940. У власності автора.

Марко Царинник ПАЛАЦ НАД ІКВОЮ | 311

Приглушений гуркіт з неба о четвертій сорок ранку 22 червня 1941 року змусив в’язнів підвести голови з клунків, що правили їм за подушки. Бахкання кулеметів та автоматів, яке пролунало через кілька секунд, підняло їх на ноги. Літаки обстрілювали вежі, а наглядачі відбивалися. В’язні здогадалися – ніхто їм нічого не казав, – що Німеччина оголосила війну Радянському Союзові30. Проте самі наглядачі були спантеличені. Їхній начальник, двадцятидворічний Анатолій Статьїн з Волоґди, закінчив семирічку. Він перебував на цій посаді три дні й був переконаний, що в’язні, яких він стеріг, – бандити. Статьїн підняв слухавку і зателефонував своєму командирові. Напали німці, сповістив він, і почалася війна. Радянське інформаційне аґентство ТАРС дало знати 14 червня, всього за вісім днів перед початком війни, що «відповідальні кола» в Москві назвали чутки про напад Німеччини на Радянський Союз «незґрабно зготовленою пропаґандою». Вермахт відійде невдовзі від західних радянських кордонів. Комюніке спиралося на дезінформації, яку Гітлер змайстрував, але Кремль не хотів цього знати. Червона армія сприйняла повідомлення як наказ самого товариша Сталіна. Той, хто говорив про війну, був панікером31.

– Як це так? – крикнув командир. – Ти забув наказ Сталіна! Тебе негайно заарештують! Командир передзвонив через п’ятнадцять хвилин.

– Я доповів начальникові залоги. Він каже, не може бути32. Підтвердження того, що почалися військові дії, дійшло до в’язниці тільки через дві години. Начальник в’язниці перевів свій штат на казармений стан і поставив більше наглядачів у коридорах, на вежах і при воротах. Ординарці замалювали жарівки синьою фарбою. У місті партія роздавала зброю партпрацівникам та службовцям й організовувала оборонний штаб. Його завданням було евакуювати сім’ї урядовців і вислати оперативників НКВС і

Завадський Т. Розстріли в Дубні; його ж. Це треба було пережити. Сообщение ТАСС // Правда. 14 июня 1941; Murphy D. E. What Stalin Knew: The Enigma of Barbarossa. New Haven, 2005. P. 187.

32 Статьин А. В. Я помню //http://www.iremember.ru/index.php? option=com_content&task=view&id=405&Itemid=2 (відвідано 17 жовтня 2006).

30 31

312 | Критика та публіцистика

міліції підбирати «буржуазних націоналістів». Тієї ж ночі аґенти розсіялися районом і взялися хапати підозрілих33. Наступного дня на пагорбах навколо Дубного заклекотіла одна з великих танкових битв Другої світової війни. Німецька розвідка виявила п’ятдесятикілометрову прогалину в радянській оборонній лінії, і фельдмаршал Пауль фон Кляйст кинув напролом свою 1-у танкову групу з наказом захопити Дубне й зробити з містечка стартовий майданчик для наступу на Київ. Червона Армія спробувала зайти з півночі й півдня, щоб узяти німців у лещата. Вона вислала в бій 2803 танки проти 585 танків вермахту. Німецькі солдати не йняли віри, що їхні панциробійні набої відскакували від монструозних радянських танків КВ-1 і КВ-2. У Дубному тряслися будинки. Забобонні мешканці думали, що настав кінець світу. Битва, що її німецький офіцер, який брав участь у боях, назвав «нещадною боротьбою велетів», тривала вісім днів й охопила двісті кілометрів уздовж фронту та сто п’ятдесят кілометрів углиб. Проте сили фон Кляйста просувалися вперед і 24 червня наблизилися до Дубного34. В. І. Манилюк опинився у скруті. Як начальник дубенської в’язниці, він відповідав за ув’язнених. Коли Німеччина й Радянський Союз у вересні 1939 року напали на Польщу, польська влада відчинила свої в’язниці і дозволила в’язням вийти. НКВС не перешкоджав їм дістатися додому. Історії, які вони розповідали, гадала служба безпеки, допоможуть скинути прогнилий польський Abramowicz S. Więzienia NKWD. S. 112 і наст.; Кислашко. Справка о событиях начального периода войны на территории города Дубно и Дубновского района. ДЗ; Сацюк О. Смертоносці. С. 13.

34 Carell P. Hitler Moves East, 1941–1943. Boston, 1964. Р. 31 і наст.; Seaton A. The Russo-German War 1941–1945. London, 1971. Р. 135 і наст.; СССР в Великой Отечественной войне 1941–1945. М., 1970. С. 25 і наст.; Советская Украина в годы Великой Отечественной войны 1941–1945: Документы и материалы в трех томах. К., 1980. Т. 1. С. 502 прим. 19; Лето 1941: Украина: Документы, материалы, хроника событий / Ред. В. А. Замлинский. К., 1991. С. 467; Попель Н. К. В тяжкую пору. М., 2001. С. 135, 414; Reich H. Prisoner of Her Past // Chicago Tribune. 30 листопада 2003. http://www.chicagotribune.com/features/chi-031130soniareichfulltext-story,1,1442225.story (відвідано 4 грудня 2003); Neumann P. Other Men’s Graves. London, 1958. Р. 122.

33

Марко Царинник ПАЛАЦ НАД ІКВОЮ | 313

режим. А українські і єврейські комуністи серед них могли, принаймні тимчасово, поки не прибули надійніші кадри зі Сходу, працювати на місці заарештованих поляків. Цього разу Москва не хотіла звільняти всіх в’язнів. Звичайними злочинцями вона не турбувалася, але інша справа – контрреволюціонери. Не могло бути мови про те, щоб призвати їх до Червоної Армії. Навіть їхнім родичам не можна було довірити захищати батьківщину. І звільнити їх було немислимо. Вони б розповіли німцям про те, що пережили, і знову намагалися б скинути радянську владу35. Тож день після початку війни заступник комісара НКВС Васілій Чернишов склав план вивезти до в’язниць у тилу 20 000 в’язнів із Західної України, 15 000 із Західної Білорусі й 2000 з Литви. 738 дубенських в’язнів мали транспортувати у двадцяти чотирьох вагонах до Ростовської области в Росії. Ще через день капітан Андрєй Філіпов, начальник тюремного відділу українського НКВС, зладнав інший план. Дубенських в’язнів перевезуть двадцятьма вагонами до Омська36. Жоден із цих планів не мав шансу бути виконаним. Німці наступали, телефонні й телеграфні дроти обривалися, радянські службовці експропріювали всі поїзди, які потрапляли їм до рук, щоб евакуювати себе, свої родини та майно, нажите за двадцять

Руцький М. Голгофа. С. 30 і наст.; Пшеничний М. Вступ //Крещенко В. Великдень у в’язниці. С. 5; Сурмач К. 17. вересня; Климишин М. В поході до волі: Спомини. Детройт, 1987. Т. 1. С. 227; Казанівський Б. Шляхом Леґенди: Спомини. Лондон, 1975. С. 84, 87; War through Children’s Eyes / Eds. I. Grudzińska-Gross, J. T. Gross. P. 10; Torzecki R. Polacy i Ukraińcy: Sprawa ukraińska w czasie II Wojny światowej na terenie II Rzeczypospolitej.

Warszawa, 1993. 26 і наст.; Органы государственной безопасности. Т. 1. Кн. 1. С. 79–81; Nadrowski S. 9641, HI; Snyder T. Sketches from a Secret War: A Polish Artist’s Mission to Liberate Soviet Ukraine. New Haven, 2005. Р. 175; Popiński K., Kokurin A., Gurjanow A. Drogi śmierci. S. 86 і наст.; Романів, Федущак. Західноукраїнська трагедія. С. 343; Głowacki A. Sowieci wobec Polaków. S. 299; Білас I. Репресивно-каральна система в Україні, 1917–1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз . К., 1994. T. 1. С. 128 і наст. Том 2. С. 223 і наст.

36 Popiński K., Kokurin A., Gurjanow A. Drogi śmierci. S. 86–88; Білас I. Репресивно-каральна система. Т. 2. С. 223 і наст.

35

314 | Критика та публіцистика

один місяць окупації. «Основна перешкода в евакуації в’язнів, – звітував Філіпов, – полягала у відсутності вагонів»37. Та попри цю нестачу, о десятій ранку 24 червня Манилюкові зателефонували з транспортного відділу НКВС і сказали, що до Дубного відправлять вагони. Проте о п’ятій, коли вагони прибули на станцію, німці бомбардували й обстрілювали місто, а з південного заходу наближалися артилерія і 127 танкеток. Щобільше, Манилюк не мав ані засобів, щоб перевезти в’язнів ті п’ять кілометрів, які відділяли в’язницю від станції, ані достатньо наглядачів, які б не дали їм утекти, якби вони долали відстань пішки. Під кінець тридцятих НКВС так розрісся – він відповідав за міліцію, прикордонників, внутрішнє військо, табори і значні сектори промисловости й транспортної системи, – що в лютому 1941 року Москва передала таємні завдання новому комісаріятові, НКДБ. Манилюк зателефонував Іванові Черевкові, голові районного відділу НКВС, і попрохав його відрядити людей стерегти в’язнів. Черевко відпросився. Його люди, сказав він, відбивали ворожий наступ. Манилюк звернувся до начальника Винокура, який раніше очолював районний НКВС, а тепер керував районним НКДБ. Винокур відповів, що його люди теж зайняті. Манилюк узявся телефонувати втретє. Цього разу він подзвонив до обкому в Рівному38. Лейтенант держбезпеки Клімов, заступник начальника НКВС Рівненської области, знайшов вихід. Комісар НКДБ Всеволод Мєркулов днем раніше надіслав наказ: «Перегляньте справи всіх заарештованих органами НКДБ та складіть списки тих, яких Ви вважаєте доцільним розстріляти». Тоді заступник Берії Васілій Чернишов видав подібну інструкцію для НКВС: «…згідно з розпорядженням Л. Берії, за списками, затвердженими прокурором, 37

Андрєй Філіпов до заступника комісара НКВС Чернишова і начальника Тюремного управління НКВС Нікольського. 12 липня 1941. Р-9413/1/23/147–153, ГАРФ; перекладено в: Popiński K., Kokurin A., Gurjanow A. Drogi śmierci. S. 98–104.

38 Петров Н. В., Скоркин К. В. Кто руководил НКВД 1934–1941: Справочник. Москва, 1999. C. 23; Barron J. KGB: The Secret Work of Soviet Secret Agents. London, 1974. Р. 340 і наст.; Білас I. Репресивно-каральна система. Том 2. С. 233 і наст.

Марко Царинник ПАЛАЦ НАД ІКВОЮ | 315

розстріляти всіх осіб, що перебувають під слідством, засуджених за контрреволюційні злочини, а також осіб, що скоїли розтрати у великих розмірах». Часу знайти прокурора, який затвердив би список, не вистачало, але це було дрібницею. Клімов наказав Манилюкові звільнити тих в’язнів, які сиділи за дрібні злочини, і розстріляти тих, кого засудили за контрреволюційну діяльність39. НКДБ відповідав за таємні справи, тож його працівників не цікавили звичайні злочинці чи вже засуджені контрреволюціонери. Інша справа – політичні в’язні, над якими ще не було суду. Розслідування їхніх справ могло виявити інформацію про саботажників, шпигунів і терористів. Раніше того дня Мєркулов видав розпорядження, в якому наголошував, що таких в’язнів важливо евакуювати, і начальник Винокур наказав своїм підлеглим вивезти на схід 250 в’язнів дубенської в’язниці, яких мали судити за політичними статтями40. Манилюк звільнив 170 в’язнів, які мали короткі терміни ув’язнення, і дозволив людям Винокура відвести 250 в’язнів, над якими ще не відбулося суду, до Рівного. Дорогою наглядачі «залишили» – ймовірно, застрелили – двадцятьох з них, тому що вони були хворі або каліки. Решта долучилася до ще 420 в’язнів з інших міст Рівненської области. О восьмій вечора 24 червня, в супроводі двадцяти п’яти наглядачів і п’ятнадцяти міліціонерів, вони від’їхали потягом до Ніжина, 440 кілометрів на схід. На маленькій станції в

Кулаковський П. Розстріляні на початку війни // З архівів ВУЧК— ГПУ–НКВС–КГБ. 1994. Вип. 1. С. 192; Білас І. Репресивно-каральна система. Т. 1. С. 128 і наст.; Пацула Й. Про злочинну діяльність КПССКПУ проти населення Рівненщини в 1939–1941 рр. // Час. 14 червня 1996; Głowacki A. Sowieci wobec Polaków. S. 299; Musial B. «Konterrevolutionäre Elemente sind zu erschießen». S. 101. Білас, єдиний з цих авторів, який бачив ориґінал наказу Чернишова, не друкує його повністю і не подає архівних даних і дати. Він вказує, що документ написано «невдовзі» після 23 червня. Ґловацький і Мусял додають у лапках цитати, яких нема в уривку, що його подає Білас, і припускають, що цей наказ підписав Берія, а не його заступник.

40 Советские органы государственной безопасности в Великой Отечественной войне. Т. 2: 22 июня–декабрь 1941. М., 1985. С. 54; Дианов B. [Краткая аннотация свидетельских показаний], ДЗ.

39

316 | Критика та публіцистика

півдорозі німецькі літаки обстріляли поїзд і вбили дружину працівника тюрми, яка подорожувала з конвоєм, і п’ятьох в’язнів, а ще дванадцятьох поранили. Однак ці в’язні вже не стосувалися Манилюка. Під його наглядом перебувало ще з триста осіб, і він мусив з ними щось зробити41.

Рівне, сорок кілометрів на північний схід від Дубного, 24 червня було ще в радянських руках, і цілий день дружини, діти й батьки партактивістів та працівників НКВС, НКДБ і міліції складали свої манатки на автомобілі та вантажівки і з гуркотом від’їжджали до Рівного. Банківські працівники завантажили готівку й поїхали геть. Ще одна вантажівка, заповнена документами та паспортними бланками, виїхала з Дубного. У штабах НКВС і НКДБ працівники палили документи, а ті, які не могли спалити, відсилали на Схід42. Проте у в’язниці, відділеній від міста й доріг високими мурами та мочарами, було тихо, й ув’язнені чули тільки приглушені кроки і брязкіт ключів. Валя підлізла до вікна й здряпала трошки фарби, щоб подивитися, що відбувається. Наглядачка – Валя не мала сумніву, що та була єврейка, – відчинила двері.

– Куда ты лезешь? – крикнула вона. Валя відповіла, що хоче прочинити вікно, тому що в камері задуха.

– Вернись! Не смей! Будет вам сегодня душно! – гаркнула наглядачка і гримнула дверима. Того вечора наглядачі принесли вечерю раніше, ніж звичайно. В’язні зі здивуванням побачили в мисках кашу й м’ясо. Потім їм наказали лягати спати. Наглядачі завжди перелічували в’язнів пе-

41

Філіпов до Чернишова і Нікольського. 12 серпня 1941.

9413/1/23/147—153, ГАРФ; Гурьянов A., Кокурин A. Эвакуация тюрем. http://www.hro.org/editions/karta/nr6/evaku.htm (відвідано 26 березня 2008); Popiński K., Kokurin A., Gurjanow A. Drogi śmierci. S. 97, 103, 175; Білас I. Репресивно-каральна система. Т. 2. С. 233 і наст., 237.

42 Дианов B. Справка. ДЗ; Кислашко. Справка. ДЗ; Дианов B. [Краткая аннотация]. ДЗ.

Марко Царинник ПАЛАЦ НАД ІКВОЮ | 317

ред тим, як дзвонити на відбій. Цього разу вони пропустили процедуру43. Чоловіки в камері № 43 на другому поверсі – сорок націоналістів, членів на тоді вже забороненої й переслідуваної КПЗУ, й звичайні злочинці – також здряпали з вікна фарбу й наглядали за дорогою. О восьмій, на заході сонця, вони побачили, що до в’язниці під’їхали дві вантажівки. З них вискочило кілька десятків озброєних людей. Їхні кроки розкотилися брукованим подвір’ям. Партійні керівники дорікнули Винокурові за те, що він не допоміг Манилюкові, і він прислав своїх людей до в’язниці44. Через годину після дзвінка, коли жінки у камері № 3 прилаштувалися, наскільки їм дозволяли умови, спати, постріли та крики підняли їх на ноги. Валя намагалася заспокоїти своїх співкамерниць. Стріляли назовні, щоб змусити в’язнів затихнути, – казала вона. З підвалу доходили зойки. В’язні чули, що в тамошніх камерах перебували хлопці й дівчата, яким було менше п’ятнадцяти років. Жінки накинули на себе одяг. П’ятеро почали молитися. Валя, Стефа й Тереса курили цигарку за цигаркою. У коридорі загупали кроки. Наглядачі закінчили свою роботу в підвалі й відчиняли двері до першої камери. Пролунали постріли. Потім – до другої камери. Відтоді, як почалася стрілянина, минуло дев’яносто хвилин.

Сацюк O. Смертоносці. С. 50 і наст.; Завадський Т. Розстріли в Дубні; його ж. Це треба було пережити; Zenkner О. Das Blutbad von Dubno.

R60762, Politisches Archiv des Auswärtigen Amtes, Berlin (надалі— PA), уривок у: Verbrechen der Wehrmacht. S. 124; Zenkner О. Greueltaten in Dubno // Auswärtiges Amt. Bolschewistische Verbrechen gegen Kriegsrecht und Menschlichkeit. Band 1. Berlin, 1941. S. 63–65; Левкович В. Сторінки з пережитого комбатантом УПА // Спогади вояків УПА та учасників збройного підпілля Львівщини та Любачівщини / Ред. П. Потічний, В. В’ятрович. Торонто – Львів, 2003. С. 16 (Серія «Літопис УПА– Бібліотека», т. 4).

44 Сацюк О. Смертоносці. С. 120 і наст.; Завадський Т. Розстріли в Дубні; його ж. Це треба було пережити; Руцький М. Коли ви вмирали... С. 10; Руцький М. Голгофа. С. 31.

43

318 | Критика та публіцистика

Скрипнув замок, двері відхилилися, і корпусний зайшов до камери № 3. Півдесятка енкаведистів, хто навстоячки, хто навколішки, загородили вихід. Корпусний націлив свою ґвинтівку на жінок.

– Становись в угол! Быстрей! Валя – ми всі робимо себе героями своїх розповідей, ставимо себе в центр подій – залишилася на місці. Інші жінки кинулися до неї. Корпусний почав стріляти кулями дум-дум. Жінки попáдали, як грудки землі з лемеша. Наглядач вийшов з камери і замкнув двері.

Найпростіше уміння Валя розплющила очі. Навколо неї набігала калюжа крові, і на ній лежала Оля. Валя вижила, бо на неї впала її співкамерниця. Валя підвела голову. Тересі розірвано грудну клітку. Стефі розтрощило голову. Селянка лежала долілиць і стискала клунок зі своїми речами. Валя зіштовхнула Олине тіло і спробувала встати. Її пекло, а права рука й права нога не хотіли рухатися. Вона підповзла до решти жінок.

– Хто живий, озвіться! – прошепотіла вона. Здавалося, що тиша нескінченна. Тоді озвалася Надя. Кулі потрапили їй у живіт і ногу. Фрося заговорила. Вона підвелася і, зачіплюючись за Валину поранену ногу, спотикнулася до дверей. Їй роздробило праву руку. Передпліччя звисало з ліктя на сухожиллях і шкірі.

– Кого, мене, мене, стріляти? – закричала вона. – Я ж для вас працювала! На підлозі камери лежала менашка. Фрося хитнулася до неї, спробувала піднести до губів, але випустила з рук. Вода розтеклася по її грудях і просвітлила цівку крові з її ліктя. У коридорі вбивці продовжували свою роботу. У кожній жіночій камері було не більше ніж з десяток ув’язнених, але в деяких чоловічих камерах було сорок-п’ятдесят. Екзекутори боялися, що їх можуть пересилити, і наказували чоловікам ставати навпроти

Марко Царинник ПАЛАЦ НАД ІКВОЮ | 319

годівниці, стріляли крізь неї, а потім відчиняли двері й кидали ґранати. Скінчивши на одному поверсі, вони переходили на інший. Але про Валину камеру вони не забували. Час від часу зазирав наглядач і кричав: – Озвіться, хто живий!45. В’язні камери № 43 зірвалися на ноги, щойно зчинилася стрілянина. У камері були лише параша й столик. Відламавши стільницю і використовуючи її як важіль, чоловіки розхитали батарею і пальцями відкрутили гайки. Вхопивши батарею, вони спробували виламати ґрати на вікнах. Ґрати не піддавалися. В’язні взялися дубасити двері: не щоб дістатися назовні – варта ж була неподалік, – а щоб загатити засув і замок. Коли до камери підійшли наглядачі й почали стріляти крізь годівницю, чоловіки відскочили з лінії вогню. Наглядачі спробували силою відчинити двері, а тоді їхній начальник наказав їм перейти до наступної камери. Він поспішав закінчити завдання. Німці зайняли дубенську станцію, а українські повстанці нападáли на Червону армію і НКВС46. О десятій чоловік у формі НКВС підбіг до воріт в’язниці. Наближаються німці, доповів він. За його спиною залунали постріли. Проте німців поблизу не було. Через день після початку війни українські націоналісти зайняли позиції у багнистій заплаві Ікви за два кілометри від в’язниці. План їхній був простий. Якщо НКВС почне страчувати ув’язнених, вони кинуться штурмувати в’язZenkner О. Greueltaten in Dubno. S. 63. Сацюк О. Смертоносці. С. 56 і наст., 108 і наст.; Українське державотворення: Акт 30 червня 1941. Збірник документів і матеріалів/ Ред. О. Дзюбан. Львів, 2001. С. 116; Патриляк І.К. Націоналістичний партизанський рух на території Західної України влітку 1941 р. // Український історичний журнал. 2000. № 4. С. 116; Білас І. Репресивно-каральна система. Т. 2. С. 234; Руцький М. Голгофа. С. 34; Завадський Т. Розстріли в Дубні; його ж. Це треба було пережити; Гоньчук О. За мить до розстрілу. http://www.narod.ru/voboroni.files/voboroni.htm (відвідано 21 грудня 2006); Abramowicz S. Więzienia NKWD. S. 113 і наступні. Іван Климів, крайовий провідник ОУН, відзвітував Степанові Бандері в липні 1941 року, що в боях проти радянських сил у Дубному взяло участь три тисячі членів і прихильників ОУН. 3833/1/45/3, Центральний державний архів вищих органів влади України, Київ.

45 46

320 | Критика та публіцистика

ницю. Коли у в’язниці почалася стрілянина, повстанці вирушили в дорогу, але побачивши червоноармійські колони, пішли в обхід через багна і дісталися в’язниці пізніше. Біля в’язниці один із повстанців одягнув форму НКВС і підійшов до воріт, щоб сказати, що наближаються німці. Інші в той момент узялися стріляти. Розбившись на групки по дванадцять осіб, вони почали підбиратися до стін. Підступ спрацював. Наглядач побіг до в’язниці.

– Довольно, ребята! – крикнув він. – Удирай! Немецкий патруль! Постріли в коридорах стихли. Манилюк та його люди подріботіли на подвір’я, запакувалися до вантажівок і помчали до Рівного. За підрахунками Манилюка, вони не встигли розстріляти шістдесят чи сімдесят в’язнів. Щойно наглядачі забралися, в’язень-єврей на ім’я Берко виповз з-під купи трупів і пробрався до камери № 43. Він якийсь час сидів там і потоваришував з одним із ув’язнених. Берко притулився до годівниці.

– Завадський, ти живий? – гукнув він.

– Живий, – відповів Тарас Завадський, – але вийти не можу. Берко побіг, повернувся з ломом і передав його через годівницю. Люди в камері виважили замок і відчинили двері. У скриньці в коридорі вони знайшли пістоль, дві коробки набоїв і в’язку запасних ключів. Вони почали відчиняти камери47. Після півночі Валя почула новий звук, ніби хтось щось розбиває. А потім тупіт ніг і приглушений голос: «Де ключі? Давай ключі!» Валя зіщулилася. Наглядачі прийшли знову. У замку повернувся ключ, у камеру зайшли чоловіки.

– Боже, всі дівчата побиті! – крикнув хтось. Валя перестала тамувати подих. Це були в’язні з сорок третьої камери. Вони кинулися до трьох живих жінок, відтягнули від них трупи і винесли їх на ряднинах до іншої камери, подалі від трупів їхніх співкамерниць і запаху крові . Чоловіки намагалися заспокоїти жінок. Як тільки виберуться, казали вони, то підуть до Дубного за допомогою. Валя схиляла їх до втечі. Вони заперечили. Деякі в’язні намагалися втекти через мури, 47

Завадський Т. Розстріли в Дубні; його ж. Це треба було пережити.

Марко Царинник ПАЛАЦ НАД ІКВОЮ | 321

але наглядачі ховалися в багнах і стріляли в усіх, хто втікав з в’язниці. В’язні помилялися. Наглядачі втекли. Червоноармійці, які відстали від своїх частин, блукали місцевістю. Вони боялися і німців, і місцевих, тож стріляли в усіх, хто видавався їм хоч трохи небезпечним. Іззовні долунали голоси. Жінки накрилися закривавленими ряднинами. Чоловіки кинулися до дверей. Їх підтяли кулі. На світанку п’ятдесят чотири наглядачі зустріли дорогою до Рівного групу енкаведистів і партрпрацівників. Партійні боси вичитали їх за втечу. Вони наполягали на тому, що 8-й механізований корпус генерал-лейтенанта Рябішева відкине німців, і наказали начальникові Винокурові взяти ще десять Манилюкових людей і повернутися до в’язниці, щоб закінчити розстріли48. Ніхто не знав його імени й ранґу. Авраам, Яків, Хаїм? Лейтенант, майор, полковник? Він був начальником Винокуром, головою служби безпеки дубенського району. Ніхто не знав, як бути з чуткою, що з огляду на свої слов’янські корені прізвище «Винокур» було псевдонімом. Що насправді його звати Бронштейн. Ніхто й не знав, як бути з шептанням про те, що в нього дві дружини, одна в Дубному, друга – в Києві. Тільки одне було ясно. Великий і грізний Винокур був єврей. Живий доказ того, що євреї керували службою безпеки і тримали в своїх руках усю владу49.

Білас І. Репресивно-каральна система. Т. 2. С. 234; Руцький М. Голгофа. С. 35.

49 Пшеничний М. Нотатки з інтерв’ю Остапа Смерека. Дубне, серпень 2005. У власності автора; Racšek S. 289, nr 3685, KOL. 138 Bąkiewicz, Wincenty, Instytut Polski i Muzeum im. Generala Władysława Sikorskiego, London; Außenkommando GFP beim 48. A.K. Erschiessung von NKWDKommissaren und Funktionären; Bericht über das sowjetrussische Staatsgefängnis Dubno. S. 2; Zenkner O. Das Blutbad von Dubno; його ж.

Greueltaten in Dubno. S. 64; Orłowski B. 4173, HI; Сурмач К. 17 вересня; Kawka J. A. Czas śmierci; Сацюк О. Смертоносці. С. 122; Історія міст і сіл Української РСР: Ровенська область. К., 1973. С. 213; Gross J. T. Revolution from Abroad. Р. 343 Note 90; Abramowicz S. Więzienia NKWD. S. 115; Сивіцький М. Записки. С. 206.

48

322 | Критика та публіцистика

Яніна Сулковська зустрілася з начальником Винокуром у березні 1940 року, коли її заарештував НКВС – підпільну групу Тереси Траутман, для якої Яніна була зв’язковою, інфільтрував інформатор, – і повіз до кабінету Винокура. У кімнаті громадилися буфети, комоди, канапа, радіо, ґобелени, картини, скляна шафа, повна консервів. Начальник умостився за великим столом. Він запросив Яніну сісти у фотель навпроти. Він поводився з нею, як з подругою, яка зайшла на чай. Він запитував про навчання в університеті. Він вразив її своїм знанням польської літератури. Він збивав її з пантелику, коли згадував імена й дати, що їх могли знати тільки друзі. Під час розмови заходили енкаведисти, сідали й спостерігали за Яніною. Винокур представив одного з них як її слідчого. Лейтенант Сєрґєй Тітов та двоє його помічників приїхали з Москви, щоб узятися за її справу. Яніну вразив вигляд і запах Тітова. Радянські службовці полюбляли косметику й парфуми. Лейтенант підмалював свої брови, наклав тіні на повіки, притрусив себе тальком і напахтився парфумами. Винокур і Тітов закидали Яніну питаннями, але вона знизувала плечима. Вона ніколи не чула про такого-то; вона ніколи не була в Дубному; вона нічого не знає. Допит не давав результатів. Яніна втомилася. Винокур відкотив своє крісло і почав крутити радіоприймач. Кімнату заповнила музика. Яніна розглядала ґобелен, що висів догори ногами, коли начальник НКВС повернувся до неї. Доти він ставив свої питання українською. Тепер він перейшов на польську.

– Як мається Піус Залєський?

– Ой, тепер уже ліпше, дякую, – відповіла Яніна. І здригнулася. Піус був товаришем з підпільної організації. Він видужував після обмороження. НКВС схопив її друзів. Винокур уп’явся в Яніну.

– Так ви знаєте Піуса! Він вимкнув радіо і махнув рукою.

– Заберіть цю польську курву! Під час іншого допиту Винокур підвівся з-за столу і підійшов до замкненої шафки. Він стояв спиною до Яніни, але вона бачила, що він складає шприц і робить ін’єкцію в руку. Вона не знала, що

Марко Царинник ПАЛАЦ НАД ІКВОЮ | 323

саме він вводив, – може й інсулін, – але співкамерниці підтвердили її підозру. Винокур був наркоманом. Ще інший допит почався, як і всі попередні. Яніна на всі питання знизувала плечима або віднікувалася. І тут Винокур підійшов до неї, крутнув крісло і наблизив її обличчя до свого.

– Ти не боїшся, що я можу вбити тебе як собаку? – гаркнув він. Його очі звузилися. На щоці затіпався м’яз. Він розстібнув кобуру і витягнув чорний револьвер. Винокур провів цівкою по Яніниній щоці й скроні. Клацання курка об порожній набійник прогриміло в її вусі. Винокур потягнув курок ще раз і ще раз.

– Ти брешеш, польська пиздо! – верещав він. – Ми все знаємо! Знову в камері, пересилюючи зубний біль, Яніна переконувала себе, що револьвер не був заряджений. Винокур виконував завдання і не ризикнув би втратити в її особі джерело інформації. Та все одно її хапали дрижаки, коли вона згадувала приставлену до скроні цівку. Зуб сіпав і не давав Яніні спати. Вона сказала наглядачеві, що їй потрібно до лікаря, але два дні не було реакції. За нею прийшли тільки тоді, коли вона почала кричати й гримати в двері. Кабінет зубної лікарки, єврейки з Дубного, був у нутрощах в’язниці. Вона все своє життя прожила й пропрацювала в Польщі, але розмовляла з Яніною російською і не приховувала своєї зневаги до всього польського і любови до всього радянського. Зубна лікарка сказала, що вона не має з чого зробити пломбу і мусить вирвати зуба. Щогірше, вона не мала знеболювальних ліків, навіть аспірину. Вона тримає їх, подумала Яніна, для своїх любих енкаведистів.

– Ви зможете витримати біль і не зомліти? – запитала жінка.

– О так! – відповіла Яніна. Лікарка вирвала хворий зуб, і зробила це швидко й майже без болю, але вона зачепила нерв, поки орудувала щипцями, мугиканням пісеньки з фільму кількарічної давности про трьох танкістів, трьох веселих друзів на Далекому Сході, які відбили чортя324 | Критика та публіцистика

чих самураїв і попрямували додому, з’єднавшись руками і співаючи, працювати на колгоспних нивах50. Світало, і Валя лежала нерухомо, ніби зв’язана й покладена на вівтар офіра, коли начальник Винокур переступив через тіла на порозі, відкинув з неї ряднину і притиснув до скроні револьвер.

– Ты еще живешь? – сказав він. Валя підвела на нього погляд.

– Живу, – відповіла вона. – Не добивайте. І так скоро кінець. Начальник НКДБ пробіг очима камеру, підійшов до інших жінок, придивився до них, потім повернувся до Валі і знову націлив револьвер їй у скроню. Валя попрохала його стріляти в груди. Так буде швидше й певніше, сказала вона. Насильство тримало Ісаака Бабеля в полоні. Він працював – хоч коротко, хоч тільки перекладачем – для ЧК. Він був «охоплений», як зізнався колезі з письменницького цеху, думкою написати книжку про ЧК, і боявся, що вона вийде нудотною, тому що чекісти, яких він знав, були святі. І він прагнув, пересуваючись улітку 1920 року по Волині й Галичині, бути таким, як вершники, з якими їхав. Він хотів, як йому здавалося, бути вбивцею51.

50 Gladun C. Poland’s Holocaust. http://www.geocities.com/CapitolHill/Parliament/6764/memoir3.htmlі http://www.geocities.com/CapitolHill/Parliament/6764/memoir4.html; Sulkowska J. Memoirs. Р. 44–48, 63 і наст.; Głowacki A. Sowiecki aparat represji w Małopolsce Wschodniej i na Wołyniu, 1939–1941 // Pamięc i Sprawedliwość 40. 1997–1998. S. 281–297, тут – S. 288; Wnuk R. ZWZ na Wołyniu 1939–1941 // Okupacja sowiecka / Red. Chmielowiec. S. 21–51. Запис допитів Сулковської опубліковано в: Polska i Ukraina w latach trzydzięstych–czterdziestych XX wieku. T. 3. Część 1 // Polske podziemie 1939–1941 od Wołynia do Pokucia: Nieznane dokumenty z archiwów służb specjalnych / Red. S. Bohunow. Warszawa–Kijów, 2004. S. 214–233.

51 Pirozhkova A. N. At His Side: The Last Years of Isaac Babel. South Royalton, Vt., 1996. Р. 90; Rougle C. Isaac Babel and His Odyssey of War and Revolution // Red Cavalry: A Critical Companion / Ed. C. Rougle. Evanston, 1996. Р. 7; Поварцов C. Причина смерти – расстрел: Хроника последних дней Исаака Бабеля. Москва, 1996. С. 6, 18.

Марко Царинник ПАЛАЦ НАД ІКВОЮ | 325

«Село пливло і розбухало, багряна глина текла з його нудних ран, – писав Бабель в оповіданні «Після бою». – Дощ хвисьнув верболіз і виснажився. Вечір відлетів у небо, наче зграя птахів, і темрява одягла на мене свій мокрий вінок. Я знесилів і, зігнутий під могильною короною, попрямував уперед, благаючи долю про найпростіше з умінь – уміння вбити людину»52. Начальник Винокур цілив то у Валині груди, то у скроню. А тоді він опустив револьвер, крутнувся на каблуку і вийшов.

Закривавлена, неспроможна поворухнутися, Валя розпласталася на підлозі. Її рани пекли, гарячка виснажувала тіло, всі думки були про воду в менашці. Вона простягала руку за менашкою, коли в дверях замаячив солдат.

– Чего вертишься? – гаркнув він.

– Я хочу пити, – сказала Валя. – Подай мені води.

– Да, я сейчас дам воды! – сказав солдат. Коли він підходив до Валі, з його ґвинтівки злетів багнет. Він нахилився, підібрав багнет і прикріпив його. Валя зазирнула солдатові в лице. Це був парубок з великими блакитними очима. За інших обставин вона б з ним пофліртувала. Навіть тепер вона спромоглася на усмішку. Він хіба їй допоможе. Удар у голову був настільки несподіваний, що Валя не крикнула й не застогнала. Солдат витягнув багнет і завдав їй удар у шию. Валя заюшилася кров’ю. Парубок підійшов до Наді й ввігнав багнет їй у серце. Вона згорнулася калачиком і померла без звуку. Солдат перейшов до непритомної Фросі і проколов їй горло.

Комісари й кати Валя прокидалася, дрімала і знову прокидалася. Звуки стрілянини долітали до в’язниці з багна. Була середа, 25 червня, і вона 52 Бабель И. Пробуждение: Очерки. Рассказы. Киноповесть. Пьеса. Тбилиси, 1989. С. 170.

326 | Критика та публіцистика

лежала на підлозі, спершу застрелена, потім проколена, тамуючи свій біль рядниною і менашкою з водою, понад дванадцять годин. Пополудні Валя почула кроки й голоси. Хтось плакав. Хтось лаявся. Хтось розбивав двері. Мотоциклісти 11-ї танкової дивізії Вермахту вдерлися до Дубного о другій і роздавали дітям цукерки, а дубенчани похапали ломи й погнали до в’язниці. Кілька осіб зазирнули до камери з Валею та Фросею і пішли далі. Вони думали не лише про пошук родичів53. У вересні 1939 року мешканці міста взялися грабувати, щойно польський уряд втратив владу. Цього разу вулицями теж тинялися грабіжники. Вони виносили з покинених радянськими службовцями квартир ліжка, матраци, столи й пляшечки парфумів. Вони виламували вікна й двері крамниць та складів, брали те, що сподобалося, а решту нищили. Вони відбивали шийки горілчаних пляшок і пили, поки не падали. Навіть у в’язниці, одні виносили тіла своїх родичів, а інші витягали все, що могли підняти. «Поки вони це робили, – зауважив лейтенант, який перебував в одній з пропаґандивних рот вермахту, що готували репортажі з фронту для газет, радіо й кіно, – люди вважали справою першорядної ваги показати мені в’язницю, щоб переконати нас, німців, у варварстві радянської системи»54.

53

B 162 ARZ 5900255, Bd. 1, Bl. 174, 258f. Bundesarchiv Außenstelle Ludwigsburg (надалі – BAL); Schrodek G. W. Ihr Glaube galt dem Vaterland: Geschichte des Panzer-Regiments 15 (11. Panzer-Division). München, 1976.

S. 131; Spector S. The Holocaust of Volhynian Jews, 1941–1944. Jerusalem, 1990. Р. 45; Die Geheimen Tagesberichte der Wehrmachtführung im Zweiten Weltkrieg 1939–1945. Vol. 3: 1. März 1941–31. Oktober 1941 / Hg. K. Mehner.

Osnabrück, 1992. S. 154; Книга пам’яті України: Рівенська область. Т. 1. Львів, 1994. С. 12; Verbrechen der Wehrmacht. S. 123; Relacje z Kresów / Red. A. Żbikowski. Warszawa, 2000. S. 513 (Archiwum Ringelbluma; 3); Исаев А. В. От Дубно до Ростова. Москва, 2004. С. 154–156; Kosek K. «Od wyzwolicieli zachowaj nas Panie». S. 67 і наст.; Пшеничний М. Більшовики в Дубні у 1939–1941 роки. ДЗ.

54 Сурмач К. 17 вересня; Kawka J. A. Czas śmierci; Kosek K. «Od wyzwolicieli zachowaj nas Panie»; Reich H. The First and Final Nightmare of Sonia Reich: A Son’s Memoir. New York, 2006. Р. 157; Пасічник Ю. На початку війни. Вирізка з невідомої газети без дати. ДЗ; Leutnant Graf Magnis. Bericht über das Gefängnis in Dubno. 28 June 1941. RH 21-1/148b. BA-MA; передруковано (з помилками) у: Verbrechen der Wehrmacht. S. 124.

Марко Царинник ПАЛАЦ НАД ІКВОЮ | 327

Лейтенантові турботи про пристойність були не зовсім доречними. У містечку солдати пришпилили літнього єврея до панцирника, повісили йому на шию портрет Сталіна і затовкли до смерти55. Інші солдати попрямували до в’язниці. Місцеві люди поспішили розповісти про розстріли генералові, який перебрав владу в реґіоні по прибуттю вермахту, а той відіслав до в’язниці наряд, щоб провести розслідування. У будиночку при вході солдати з наряду побачили гори використаних гільз, які лежали біля камер, де тримали новоприбулих в’язнів. Коли вони зайшли на подвір’я, їх приголомшив сморід. Затуливши обличчя хустками, вони пішли шукати живих людей. Жінки, діти й старі чоловіки лежали в переповнених камерах. Жертви намагалися сховатися від своїх убивць за перекиненими столами. «На щось таке, – писав вермахтівець, який побував у дубенській в’язниці, – навряд чи можна знайти слова»56. Командир роти з 11-ї танкової дивізії, який провів у містечку два дні, поки його не перекинули на схід, не міг спати вночі. Він і його рота квартирували біля в’язниці, а запах трупів ширився над багном57. О сьомій вечора дві жінки увірвалися до Валиної камери.

– Ради Бога, винесіть мене на свіже повітря, бо не маю чим дихати! – застогнала Валя.

– Тут ще жива людина! – гукнули жінки. Вони вибігли, покликали на допомогу кількох людей, знайшли лавки, поклали на них Валю та Фросю й винесли їх надвір.

Mantwer R. B 162 ARZ 5900255, Bd. 1, Bl. 258–259, BAL; уривок передруковано у: Deutscher Osten 1939–1945: Der Weltanschauungskrieg in Photos und Texten / Hg. K.-M. Mallmann, V. RieЯ, W. Pyta. Darmstadt, 2003.

S. 100; Reich H. The First and Final Nightmare. Р. 131.

56 Krombholz E. [Лист до редакції] // Ostpreußenblatt. 9 червня 2001. http://www.webarchiv-server.de/pin/archiv/01/2301ob26.htm (відвідано 27 лютого 2007). Лист W. Sonnenberg в: Deutsche Soldaten sehen die SowjetUnion / Hg. W. Diewerge. Berlin, 1941. S. 16 і наст.

57 Lingenthal E. Impression of the Border Battles // The Initial Period of War on the Eastern Front, 22 June–August 1941: Proceedings of the Fourth Art of War Symposium, Garmisch, FRG, October 1987 / Ed. D. M. Glantz.

London, 1993. Р. 337.

55

328 | Критика та публіцистика

Коли Валині й Фросині рятівники тяглися з ними до найближчого дому, налітали німецькі літаки. Рятівники кидали лавки й ховалися. Потім вони поверталися, і процесія продовжувалася. Валі здавалося, що вона бере участь у власному похороні. Люди дали Валі гарячої кави, але вона не могла її ковтнути через рану в горлі. Вона зажадала цигарку і зуміла зробити кілька затяжок. Жінки, що її знайшли, – чеські медсестри з дубенської лікарні, – пішли шукати коня й віз, повернулися за годину й забрали Валю й Фросю до лікарні. На всіх операційних столах лежали поранені жертви масового вбивства. Медсестри поклали Валю й Фросю на підлогу в коридорі. Вийшов лікар і сказав занести Валю. Валя пояснила, що Фросі гірше. Вона мусить бути першою. Коли надійшла черга Валі, лікар і медсестра похитали головами. Їй була потрібна кров. Зголосилося кілька донорів, але бомби розтрощили лабораторію. Лікар прийшов до висновку, що вона не виживе. Валя попрохала привести її до ладу. Медики вкололи їй морфій і перев’язали рани. О п’ятій пополудні 26 червня до Дубного прибула 626 група Geheime Feldpolizei, тобто таємної польової поліції. Це була служба безпеки й контррозвідки вермахту, ґестапо німецької армії, і жорстокіше, ніж вона, вбивали цивільних на східному фронті лише айнзацгрупи. Дубенчани вже повідомили генерала, який перебрав владу в місті, що енкаведисти розправилися зі своїми в’язнями. Тепер вони подбали, щоб таємна польова поліція теж дізналася про це58. Польові поліцаї вирушили до в’язниці наступного ранку. Люди забирали своїх рідних, щоб поховати їх, але в камерах іще лежала добра сотня тіл. Убивці, повідомила ҐФП, зґвалтували одну жінку, – її одяг був розкиданий, ноги розведені, а у вагіні була сперма, – катуGeßner K. Geheime Feldpolizeidie Gestapo der Wehrmacht // Vernichtungskrieg: Verbrechen der Wehrmacht 1941–1944 / Hg. H. Heer, K. Naumann. Hamburg, 1995. S. 344; Brown P. B. The Senior Leadership Cadre of the Geheime Feldpolizei, 1939–1945 // Holocaust and Genocide Studies.

2003. Vol. 17. Р. 282; Aussenkommando GFP beim 48. A.K. Erschießung von NKWD-Kommissaren und Funktionären.

58

Марко Царинник ПАЛАЦ НАД ІКВОЮ | 329

вали інших – з їхніх рук і стіп було здерто шкіру – і розстріляли або закололи решту. Жінки, які впізнавали родичів, билися головами об стіни з розпачу. Один в’язень вижив, тому що він працював у слюсарні й сховався, як тільки почув постріли. Ще двоє ув’язнених, чоловік і жінка, вижили, бо заповзли під мертві тіла співкамерників59. У своїх поверхових і суперечливих звітах про відступ з Дубного НКВС підрахував, що станом на 23 червня 1941 року з 696 в’язнів 170 було звільнено, 250 евакуйовано і 230 або 260 призначено до розстрілу. З них, повідомляв НКВС, вижило 46. Німецька армія, натомість, писала про 400, 450, 500 або 550 жертв НКВС у Дубному. Організація українських націоналістів давала зрозуміти, що їх було 800. Тогочасні газети називали цифри від 527 до 1500 вбитих. Свідки згодом збільшували ці цифри до тисяч60.

59 Felber W. Bolschewistischer Massenmord in Dubno, 29. Juni 1941.

R60762, PA; Мазуркевич П. Час жити і час помирати, http://zhurnal.lib.ru /j/jashuk_w_i/kr.shtml (відвідано 1 березня 2007); Павлюк І. Стріляли сталіністи, стріляли фашисти // Прапор перемоги. 11 вересня 1990; Олійник М. Зосталась живою під трупами // Вісник Дубенщини. 12 грудня 1990.

60 Білас І. Репресивно-каральна система. Т. 2. С. 233 і наст., 267 і наст.; Західноукраїнська трагедія. С. 394; Українське державотворення. С. 91, 291; Гурьянов А., Кокурин А. Эвакуация тюрем; Popiński K., Kokurin A., Gurjanow A. Drogi śmierci. S. 17, 32, 97, 103, 175; телеграма капітана Гелленталя зі штабу 6-ї армії до Міністерства закордонних справ від 29 червня 1941 // Українське державотворення. С. 91 і наст.; Heeresgruppe Süd, Ic. Morgenmeldung vom 1.

Juli 1941. RH 20-6/515/575. BA-MA; AOK 6, Ic. Abendmeldung vom 1. Juli 1941. RH 20-6. 6/515/551, BA-MA; Aussenkommando GFP beim 48. A.K. Erschiessung von NKWD-Kommissaren und Funktionдren. S. 1; Greueltaten in Dubno. S. 64; Schoch H.W. Erklärung. 17 Juni 1946. IMT document 1689.

Archives of the International Military Tribunal as entrusted to the Court pursuant to a decision of that Tribunal dated 1 October 1946, Peace Palace, The Hague; Bericht über das sowjetrussische Staatsgefängnis Dubno; Głowacki A. Sowieci wobec Polaków. S. 654; Як скаженіли кати в Дубні // Краківські вісті. 10 липня 1941; Węgierski J. Lwów pod okupacją sowiecką 1939–1941. Warszawa, 1991.

S. 279; Abramowicz S. Więzienia NKWD. S. 112, 115; Lisiewicz P. Bal czerwonych upiorуw: 57 lat od Norymbergii, http://free.of.pl/w/wolyn/ pano_004.html (відвідано 11 квітня 2007); Krombholz E. [Лист до редакції] // Ostpreußenblatt.

9 червня 2001. Більше газетних публікацій можна знайти у: Злочини комуністичної Москви в Україні вліті 1941 року. Нью-Йорк, 1960 (Репринт. Дрогобич, 1991).С. 30; і Літопис нескореної України / Ред. Я. Лялька. Львів, 1993. T. 1. С. 40, 48.

330 | Критика та публіцистика

Група 626 поставила собі в Дубному два завдання. Перше – зробити в’язницю знову придатною до вжитку, тобто знести всі трупи на подвір’я, вичистити камери і поремонтувати поламані двері. Полякам була потрібна в’язниця, радянській владі була потрібна в’язниця, потрібною вона буде і німцям. Друге завдання – притягнути когось до відповідальности за вбивства. Енкаведисти й партійці, які мали стосунок до бійні, втекли з Дубного добрі дві години перед тим, як прибули вермахтівці, але це не мало значення. Будь-який комісар чи єврей підійшов би. Щоб знайти цих комісарів та євреїв, група 626 звернулася до інформаторів. «З першого дня, – зауважив єврей, який пережив війну в Дубному, – українці виказували німцям євреїв, які працювали у совєтів. Кожен з них виказував тих, до кого відчував образу. Німці їх забирали, і вони вже ніколи не поверталися». Але доносили не лише українці, і не тільки євреї падали жертвами. Коли у вересні 1939 року на Волинь прийшла Червона армія, українці та євреї спішили поскаржитися новій владі на те, як до них ставилися поляки. З наближенням німецько-радянської війни євреї, поляки й українці наввипередки здавали співмешканців як німецьких шпигунів. А коли терен окупував вермахт, українці й поляки, часто ті самі, які підлещувались до НКВС, не гайнували часу й виказували комуністів і євреїв. «Люди один одного віддають на смерть, кажучи, що “комуніст”», – писав у своєму щоденнику молодий вчитель, який працював у селі поблизу Дубного61. Саме ці інформатори допомогли ҐФП заарештувати сімох чоловіків. Шестеро з них, судячи з їхніх прізвищ, були українці або росіяни, один – описаний як сторож на пошті й комсомольський активіст – був єврей. Польова поліція не обтяжувала себе пошуками доказів, що ці семеро допомагали НКВС розстрілювати в’язнів.

61

Fingerhut P. 301/2168. Żydowski Instytut Historyczny, Warszawa. Опубліковано в: Życie i zagłada Żydów polskich 1939—1945: Relacje świadków / Red. M. Grynberg, M. Kotowska. Warszawa, 2003. S. 558; Сацюк O. Смертоносці. С 23, 42; Повшук O. Денник Повшука Олександра від 17/IX. 1939 р. 57/4/344/102, Центральний державний архів громадських об’єднань України, Київ.

Марко Царинник ПАЛАЦ НАД ІКВОЮ | 331

Вистачало того, що вони перебували в Дубному й «мусили знати про вбивства у в’язниці»62. Під час боїв за Дубне Вермахт узяв у полон дві тисячі радянських солдатів. Декого з них призвано день чи два перед тим, і вони навіть не побували в боях, не кажучи вже про те, що не пройшли навчання і не мали форми та зброї. ҐФП вирішила використати цих військовополонених для брудної роботи – прибирання в’язниці. Німецький офіцер наказав сорока полоненим вийти наперед. В’язні, які вирішили ризикнути, отримали маски й білі халати, помарширували під охороною до в’язниці і витягнули трупи, потім спалили розкидані по в’язниці просяклі кров’ю ряднини та одежу і дезінфікували підлоги й стіни63. Наступним питанням було, що робити з трупами, які залишилися, коли люди позабирали своїх родичів. Польова поліція гадала спершу, що коли прибуде більше німецьких частин, вона поставить охорону й змусить сімох комісарів і військовополонених поховати ці жертви. У понеділок 30 червня 111-та піхотна дивізія зупинилася в Дубному і виділила двадцятьох своїх солдатів, озброєних автоматичними пістолями, на наглядачів. Але військовополонених на той час уже відправили з містечка. Семеро не могли б викопати яму для ста трупів. Щоб отримати додаткові людські сили, поліція знову звернулася до інформаторів і схопила сорок євреїв. Пополудні комісари та євреї викопали на в’язничному подвір’ї яму два метри завширшки і півтора метра завглибшки й поховали решту жертв. Опісля священик відправив заупокійну службу64.

Aussenkommando GFP beim 48. A.K. Erschiessung von NKWD-Kommissaren.

63 Друченко П. Як це було. Інтерв’ю І. Лозов’юка // Вісник Дубенщини.

12 грудня 1990; Kawka J. A. Czas śmierci.

64 Йозеф Талер стверджував, що було застрелено двадцять чотирьох євреїв. B 162 ARZ 5900255, Bd. 1, Bl. 175. BAL; Рая Мантвер казала , що у в’язниці «десь через два тижні» після приходу німецького війська застрелили двадцять п’ять євреїв. B 162 ARZ 5900255, Bd. 1, Bl. 259. BAL; Spector. Holocaust. S. 73 (пише, що 30 червня 1940 року в Дубному було застрелено двадцять трьох радянських активістів); Бакун Л. і ін. Просимо розповісти правду. 8 листопада 1989. ДЗ.

62

332 | Критика та публіцистика

У березні 1941 року Адольф Гітлер виголосив промову перед двомастами членами Верховного командування вермахту в Райхсканцелярії в Берліні. Прийдешня кампанія проти Радянського Союзу, пояснив він своїм слухачам, буде не просто військовою операцією, а «боротьбою двох протилежних ідеологій». Радянські комісари, сказав Гітлер, були «носіями ідеологій, цілковито протилежних націонал-соціялізмові. Тому комісари будуть зліквідовані. Німецькі солдати, які порушать міжнародне право… будуть виправдані». «Наказ про комісарів», що його 6 червня видало командування вермахту, відтворював Гітлерову думку: німецькі солдати мали розстрілювати червоноармійських політкерівників, як тільки візьмуть їх у полон65. Після того, як семеро комісарів та зігнані силоміць з вулиць Дубного євреї поховали закатованих в’язнів, вони викопали на тюремному подвір’ї ще одну яму. О шостій вечора 30 червня піхотинці розстріляли сімох комісарів над могилою, яку вони самі спорядили. Потім євреї, які, згідно зі звітом польової поліції, «були ще присутні», – ми можемо здогадатися, що сталося з рештою, – засипали їхні тіла землею66.

65 Shirer W. L. The Rise and Fall of the Third Reich: A History of Nazi Germany. New York, 1960. Р. 830; Jacobsen H.–A. Kommissarbefehl und Massenexekutionen sowjetischer Kriegsgefängener // Anatomie des SSStaates. Vol. 2 / Hg. Martin Broszat et al. Olten, 1965. S. 163–283; Polian P. First Victims of the Holocaust: Soviet-Jewish Prisoners of War in German Captivity // Kritika 6. 2005. P. 763–787.

66 Aussenkommando GFP beim 48. A. K. Erschiessung von NKWD-Kommissaren; Heeresgruppe Süd. Ic–Morgenmeldung vom 1. July 1941. RH20/6/515. BA-MA; Hamburger Institut für Sozialforschung. Verbrechen der Wehrmacht. S. 123–127. Критики виставки Vernichtungskrieg доводили, що організатори не подали жодних доказів того, що вермахт був причетний до розстрілів. Meinrad von Ow (Fragen und kritische he Anmerkungen zur Ausstellung «Verbrechen der Wehrmacht. Dimensionen des Vernichtungskrieges 1941–1944»: Eine Handreichung für die Besucher der Ausstellung.

September 2003, http://www.swg-hamburg.de/Geschichtspolitik/Verbrechen_der_Wehrmacht_Dimensionen_des_Vernichtungskrieg.pdf (відвідано 5 січня 2007)) арґументує, що якщо розстріли відбулися, то вони виправдані, тому що страчені могли бути «катами НКВС». У: Aly G. Rasse und Klasse: Nachforschungen zum deutschen Wesen. Frankfurt, 2003.

S. 127 автор наполягає, що документація вбивств у каталозі виставки «одно-

Марко Царинник ПАЛАЦ НАД ІКВОЮ | 333

ҐФП відшукала будівника в’язниці і наказала йому полагодити двері. У деяких камерах двері ще були поламані, але поверхи можна було замикати. Тоді німецькі солдати зігнали радянських військовополонених до в’язниці. Одна дівчинка якось пішла туди, щоб крадькома передати полоненим хліба. Німецький солдат схопив її за комір. Якщо він зловить її ще раз, попередив він, то прострілить їй голову67. Коли не стало військовополонених – частину заморили голодом, частину відправили на страту, – німецькі військові почали тримати у дубенській в’язниці своїх правопорушників і дезертирів. Чоловіки в обшарпаних формах марширували гусячим кроком у в’язничному подвір’ї. Стукіт їхніх дерев’яних черевиків об брук – вони були в’язнями й не потребували чобіт – лунав далеко за мурами. Вермахт страчував нижчі ранґи без особливих формальностей. Вищим ранґам належала церемонія. Військові судді та каральний загін ескортували засудженого на світанку до близького пустиря. Позаду везли на візочку труну. Засуджений ставав біля стовпа; судді зачитували вирок; загін прошивав його тіло кулями. Тоді процесія поверталася до в’язниці, а закривавлене тіло теліпалося в труні68. «Все кіньчиться колись», – запевняла свою сім’ю Тереса Траутман. Шестеро з восьми жінок, які були з нею в камері, – значна», але неправильно твердить, що вони відбулися 25 червня. Айнзацгрупа C, яка повідомила про ситуацію в Дубному кілька тижнів по тому, можливо, теж мала на увазі цей випадок, коли писала, що серед сотні людей, яких було страчено в містечку, були українець, який зізнався, що допомагав НКВС вивозити або вбивати українців, два комуністи й інформатори НКВС, комуніст, що допомагав вивозити зі свого села сім’ї українських націоналістів, і двоє росіян, у яких знайшли частини німецької уніформи. У звіті нічого не сказано про їхню участь у бійні в тюрмі. Див.

Ereignismeldung UdSSR Nr. 28. 20 липня 1941 і долучений Bericht über das sowjetrussische Staatsgefängnis Dubno und über das Blutbad vom 24. und 25.6.1941. Kawka J. A. Czas śmierci вказує, що з початком німецької окупації було страчено приблизно вісімдесят євреїв.

67 Reich H. The First and Final Nightmare. P. 104, 159.

68 Piotrowski J. Tragiczne Dubno, w latach II wojny światowej // Życie Krzemienieckie Nr. 9. Styczeс 1995. S. 25.

334 | Критика та публіцистика

Стефа Кілярська, Надя Орловська, Оля, селянка, дружина польського капітана й сама Тереса, – не пережили бійні. Але Фрося Піндвюк вижила. Після війни вона оселилася в Луцьку, і хоча її праву руку довелося ампутувати, стала швачкою69. Валя Крещенко також вижила. Вона пізніше розповідала про те, як лікарі витягали з її шиї кулі без анестезії, як вони вирішили, коли не могли намацати пульс, що вона померла, і відправили в морг. Її тіло прошило шість куль, а рани від багнета роками боліли. Вона присягала, що коли вона лежала на долівці в камері, їй явився Христос і поблагословив її. Вона звинувачувала польського ксьондза в тому, що він відмовився висповідати її, бо вона православна. Вона залишилася переконаною, що лікарі й медсестри-євреї намагалися її отруїти, тому що вона була живим доказом єврейської зрадливости. І вона не мала сумнівів, що євреї керували НКВС. Але вона вижила.

Видовище історії А начальник Винокур, єврей, який подарував Валі життя, але чий образ закарбувався в її мозку задовго до того, як вона увіч його побачила, а опісля затінив в її пам’яті все, що зробили його українські та російські колеґи? У своїх депешах про звірства енкаведистів німецькі офіцери служби безпеки й репортери з пропаґандивних рот повторювали почуте від інформаторів. Головними винуватцями, твердила польова поліція, були комісар НКВС Винокур і секретарка в’язниці – єврейка Бронштейн. Репортер описав Винокура як «плоскостопого єврея» з гачкуватим носом і кривими ногами і заявив, що він командував убивцями. Хтось інший писав, що в’язниця була під контролем Винокура, а Бронштейн була його особистою

Abramowicz S. Więzienia NKWD. S. 114. Він пише, що Владислава Рапацька твердила, що Тереса Траутман пережила енкаведистську бійню й розповіла їй про жінку-наглядача Каґан, яка вбивала ув’язнених жінок, але це, певно, антисемітська фантазія.

69

Марко Царинник ПАЛАЦ НАД ІКВОЮ | 335

секретаркою і довіреним представником. Він додав, що один з тих, хто вижив, казав, що убивцями, які зайшли до його камери, були єврей і дві єврейки – Бронштейн і Ґейфлер. Іще інший свідок дав зрозуміти, що в його камері вбивцями були ці дві єврейки70. Цей спектакль гріховности й садизму досі гуляє в розповідях поляків і українців з Дубного. Хтось начебто бачив, як Винокур приїхав до в’язниці якраз перед тим, як почалися розстріли. Він і дві його помічниці ганяли в’язницею й убивали ув’язнених зі своїх револьверів. Хтось інший бачив, як Хана Бернштейн, приземкувата брюнетка, яка працювала наглядачкою у в’язниці, вбивала ув’язнених жінок. Вона вривалася в камеру, хапала жінку за волосся й стріляла їй в голову. Ще інші свідки були впевнені, що м’ясорубку організував Винокур разом із молодою єврейкою на прізвище Каґан. З в’язниці, розповідають дубенчани, Винокур помчав до церкви при Бернардинському монастирі. Монахи простяглися долілиць у формі хреста перед іконою, яку вони виносили тільки в моменти найбільших бід. Винокур пробіг по їхніх спинах, але нікого не застрелив, тоді погнав до замку і, щоб вимістити свою злість, постріляв зі свого револьвера хлопців, яких зібрали там для призову в армію. Потім він помив руки і пішов снідати71. Розповідають також, як Винокура спіткала смерть. Втікаючи на схід, кілька партійних функціонерів, серед них і Винокур, осідлали два мотоцикли і погнали до Рівного. На станції неподалік Дубного вони експропріювали поїзд, але перш ніж поїзд рушив, його захопили українці. Пасажирів вони взяли в полон і відвезли до Луцька. Там українців перестріли німці, позбавили їх клопотів із полоненими і самі стратили Винокура та його товаришів. Інші люди твердять, що німецькі солдати оточили Винокура під час втечі до Рівного. Він застрелив свого водія і асистентку, а сам кинувся навтьоки через поле, де його наздогнала німецька куля.

70

Aussenkommando GFP beim 48. A.K. Erschiessung von NKWDKommissaren und Funktionären; Zenkner O. Das Blutbad von Dubno; Bericht über das sowjetrussische Staatsgefängnis Dubno.

71 Петренко В. Трагедія Дубенської тюрми; Валя. Життя у в’язниці; Крещенко В. Великдень у в’язниці. С. 24; Abramowicz S. Więzienia NKWD. S. 115 і наст.

336 | Критика та публіцистика

І є переказ, що коли Винокур зрозумів, що не зможе втекти, він застрелив свою дружину й доньку, а потім вчинив самогубство72. Тож хто був начальник Винокур, і що з ним трапилося? Його звали Яків Давидович Винокур, і народився він 1909 року в Харкові. Його батько працював до революції прикажчиком, а опісля – плановиком у текстильному синдикаті. Мати Якова померла від туберкульозу, коли йому було п’ятнадцять. 1931 року його призвали до Червоної армії. Прослуживши рік в артилерії, він перейшов працювати в прокуратуру прикордонної охорони ҐПУ. 1934 року він одружився з жінкою, яка теж працювала для служби безпеки. Їхня єдина дитина, донька, народилася 1937 року. У вересні 1939 року начальство відправило Винокура в Західну Україну. З 1933 року він був кандидатом у члени партії, а 1939 року став її членом. У своїй автобіографії він згадував, що впродовж усіх років у комсомолі, службі безпеки та партії він не отримав жодної догани. Коли у липні 1940 року його призначили начальником НКВС у Дубному, партійне керівництво дало йому поважні рекомендації: він був політично свідомим, дисциплінованим і працював над підвищенням свого ідеологічного рівня. «Фантастично відданий дорученій справі», – згадував про нього колеґа-енкаведист. Коли на початку 1941 року НКВС розділився на НКВС і НКДБ, Винокур очолив районний відділ НКДБ. У червні 1941 року він став майором. За документами він був єврей73. Сацюк О. Смертоносці. С 122; Боришкевич М. Мовчазні свідки. http://www.narod.ru/voboroni.files/7.htm (відвідано 13 June 2007); Мирощук К., Павленко О. Розстріли у Дубнівській тюрмі // Червоний прапор. 17 червня 1990; Kawka J. A. Czas śmierci; Ровенська область / Ред. В. Мяловицький. Київ, 1973. С. 213; Руцький М. Коли ви вмирали. С. 12; його ж. Голгофа. С. 37; До подій у Дубенській в’язниці в 1941 році; Пшеничний М. Інтерв’ю; його ж. Вступ до: Крещенко В. Великдень у в’язниці. С. 5; Завадський Т. Розстріли в Дубні; його ж. Це треба було пережити; Abramowicz S. Więzienia NKWD. S. 115.

73 Винокур Я. Автобиография; Бегма. Характеристика на тов. Винокурова [sic] Якова Давидовича. Копія зроблена Діановим 15 липня 1981 з копії, зробленої Плешивцевим у квітні 1965; Дианов В. Справка. ДЗ; електронний лист від А. І. Кокуріна, ГАРФ, від 9 серпня 2005; Крещенко В. Великдень у в’язниці. Текст до фотографії Я. Д. Винокура.

72

Марко Царинник ПАЛАЦ НАД ІКВОЮ | 337

Пізнього ранку 25 червня Винокур був у парткомі в центрі Дубного. Родини місцевих функціонерів утекли до Рівного ще попереднього дня. Тепер Вермахт захопив Луцьк – сорок шість кілометрів на північний захід від Дубного, де НКВС теж залишив за собою переповнену трупами в’язницю, – і танки, панцирники й мотоцикли котилися в напрямку Дубного. Винокур вислав патруль на розвідку в західних окраїнах міста. Патруль повернувся й відзвітував, що побачив танкову колону. Настав час покидати місто тим, хто ще в ньому залишився. А Винокур, якого в перший день війни призначили головою районного штабу оборони, відповідав за організацію їхньої втечі74. Опівдні всі партійні та державні функціонери й офіцери НКВС, НКДБ і міліції, які ще не виїхали до Рівного, зібралися біля парткому на стадіоні «Спартак». Винокур відрахував сорок осіб, які мали йти напролом. Вони спробують прорватися через німецькі ряди, а решта активістів їхатиме за ними. Сорок чоловіків заштовхалися в автомобілі та вантажівки й вирушили. Вони доїхали до західного краю села Панталія, п’ять кілометрів на північний схід від Дубного, і Винокур наказав зупинитися, щоб розвідати ситуацію. Селянин пояснив, що німецький танк і кулеметники зайняли позицію на протилежному краю села, де розходилася дорога: одна гілка вела на північний захід, до Луцька, друга – на північний схід, до Рівного. Винокур розбив свою групу надвоє. Перша група, якій дали вантажівку з кулеметом, складалася з чотирьох чи п’ятьох функціонерів, кількох банківських працівників і десятка енкаведистів. Вони мали об’їхати німців і напасти на них ззаду і цим дати змогу другій групі прорватися. Перша група проїхала два кілометри, і коли була за 150 метрів від розвилки, німці почали стріляти. Машини загорілися. Люди

Куделя М. Під мурами Луцької тюрми: Спогади колишнього в’язня. Луцьк, 2001. С. 55; Присяжний Т. Масові вбивства у Луцьку // Літопис Волині 1. 1953. С. 65–70, тут – С. 69; Szawіowski R. Wojna polsko-sowiecka 1939. Warszawa, 1997. S. 229; Пшеничний М. Більшовики в Дубні; Кислашко. Справка. ДЗ; Підлипний М. Назавжди у пам’яті // Червона зірка. 30 червня 1981.

74

338 | Критика та публіцистика

вистрибнули, сховалися у канавах і за кущами і повели вогонь по німцях. Бій – пістолі й ґвинтівки проти кулеметів і танка – був нерівний. Двоє чоловіків сказали, що доберуться до Рівного самі й побрели в багно. Решта вирушила через сіножать. Вони хотіли дійти до села, що лежало два кілометри на північ, і сільськими доріжками добратися до Рівного. Вони сперечалися, куди їм слід іти, коли побачили автомобіль і дві вантажівки, що мчали до розвилки. Винокур був в одній із них. Хтось із першої групи вибіг на дорогу і зупинив машини. Він пояснив Винокурові про небезпеку, що чигала попереду, і сказав, що буде ліпше, якщо його група покине машини й долучиться до першої.

– Ми прорвемося, – відповів Винокур і жестом звелів своїм людям їхати далі. Перша група просувалася сіножаттю, коли почула кулеметний вогонь. Німці зі своєї позиції обстрілювали групу Винокура. О пів на другу восьмирічний хлопчик прибіг до Анни Бурдило в Дубному. Її чоловік служив у міліції і разом з Винокуром поїхав до Рівного. Хлопчик знав Анну, тому що його батько працював з її чоловіком. Німецькі солдати вбили його батьків, сказав хлопчик. Він утік і сховався у житі. Чоловіка Анни, як і інших, додав він, теж убили. Анна побігла до Панталії. За сто метрів від розвилки розкинулися розбиті машини. Чоловік Анни лежав просто неба. Поблизу скоцюрбилися інші тіла. Їх заколено багнетами, а потім застрелено впритул у голову. Серед убитих був Яків Винокур. Наступного дня солдати схопили вісьмох чоловіків з Панталії, сказали їм узяти лопати й повели в поле. Селяни впізнали Винокура. Він лежав горілиць. В його долоні гніздився маленький пістоль. Частину рукоятки і два пальці було відстрелено. «У боротьбі з цією людиною, – нашкрябав Ісаак Бабель на звороті фотографії, яку він дарував подрузі, – проходить моє життя». Чи Яків Винокур зрозумів би ці слова? Чи він відчув би спорідненість, невисловлену схожість, принаймні як сіпання глибоко в кишках, з письменником, якого енкаведисти вивели з його набитого книжками кабінету одного ранку в травні 1939 року, а тоді, після суду, що тривав усього двадцять хвилин, поволокли з камери у

Марко Царинник ПАЛАЦ НАД ІКВОЮ | 339

в’язничне підземелля і там, о пів на другу ночі, пустили кулю в карк75? Восьмеро селян викопали яму на цвинтарі біля розвилки для чотирнадцяти чи п’ятнадцяти німців, які загинули в сутичці. Неподалік від неї вони викопали ще дві ями і поруч поклали радянських загиблих. Солдати перетрусили їхні кишені, а тоді селяни спустили тіла Якова Винокура та його поплічників у могили76. «Ненависть однакова... жорстокість та сама, – писав 1920 року у своєму щоденнику Бабель. – Армії різні, що за дурниці»77. І хто відповідав за бійню у в’язниці вночі 24 і вранці 25 червня? Чи Яків Винокур брав у ній участь? Чи він гасав коридорами, вигукував накази вбивцям і сам відправляв ув’язнених на той світ? Чи його наздогнало справедливе покарання, коли вермахтівці відстрелили йому пальці і він, лежачи на житньому полі сонячного пополудня, сходив кров’ю і прислухався до їхніх кроків? Усе вказує на те, що Винокур не був близько біля в’язниці тієї ночі, коли відбувалися вбивства. Він міг бути жорстоким слідчим, але йому б не стало духу розстрілювати беззахисних в’язнів. Він, може, навіть намагався зупинити розправу.

24 червня о п’ятій ранку Манилюк, начальник дубенської в’язниці, зателефонував Винокурові з проханням, щоб той допоміг відвести в’язнів на станцію. Винокур відмахнувся. Тоді Манилюк звернувся до Клімова, заступника начальника НКВС Рівненської области, який дав йому інструкцію стратити тих в’язнів, яких не можна було звільнити. Незабаром після цього партійні керівники области зателефонували Винокурові й вичитали його за те, що він не хотів допомогти у в’язниці. Винокур не міг протистояти Манилюкові. Якби він відмовився виконати наказ партії, його самого могли б розстріляти. Його дру-

Лившиц Л. Материалы к творческой биографии И. Бабеля // Во просы литературы 4. 1964. С. 135. Поварцов С. Причина смерти. С. 178–179.

76 Дианов В. Справка; Дианов. [Краткая аннотация]; Кислашко. Справка; Кузнецов І. Информация. ДЗ.

77 Бабель И. Дневник 1920 год. С. 83.

75

340 | Критика та публіцистика

жина й донька вже поїхали на схід. Вони теж опинилися б у небезпеці78. Десять людей, яких Винокур відрядив до в’язниці, прибули туди о восьмій. Розстріли почалися незабаром після цього. На той час Винокур поїхав із загоном партійних активістів та міліціонерів на кількох машинах до Рівного. Загін зупинився біля села Варковичі, майже в півдорозі між Дубним і Рівним. Далі Винокур поїхав сам зі своїм водієм. Він з’явився знову в селі пізно вночі, а наступного ранку весь загін повернувся до Дубного. Тоді Винокур вирушив до в’язниці, зайшов у камеру Валі й вийшов, не застреливши її та двох співкамерниць79. Чому ж Винокур їздив до Рівного попереднього вечора? Щоб намовити Клімова відмінити свій наказ або, якщо це не вдасться, знайти когось вищого за ранґом, хто міг би скасувати наказ? Спектакль, що його історія шикує перед нашими очима, не дає відповіді на жодне з цих питань. Парадигма, яка визначала становище й долю чоловіків і жінок на Волині між 1939 і 1941 роками, була проста. Ти відповідав не за те, що ти зробив, а за те, ким ти був. Те, що ти був євреєм – або поляком, або українцем, – говорило все про тебе. Війна давно минула, але парадигма діє далі. Страждання, – кажуть ті, що вижили, – не індивідуальне, а колективне. Тебе морили голодом, били або розстрілювали не тому, що ти був чоловіком, жінкою, людиною, а тому, що ти був поляком, євреєм, українцем. Те, що сталося з іншим племенем, навряд чи варте уваги. Те, що трапилося з твоїм, – це тягар, який ти мусиш нести на плечах. Твоє життя може бути й є твоїм. Твоя смерть належить колективові, який заявляє про своє право на тебе. Отож 2003 року, дванадцять років після того, як упав режим, що збудував на місці, де поховано жертв НКВС, туалети, дубенча-

Пшеничний М. Інтерв’ю. Міхаїл Нікулін і Анна Бурдило, згідно з Диановим В. [Краткая аннотация]. Філіпов звітував 5 липня 1941 року Сергієнкові, що в Західній Україні вироки виконували тільки працівники в’язниць, без допомоги НКДБ. Білас І. Репресивно-каральна система. Т. 2. С. 245.

78 79

Марко Царинник ПАЛАЦ НАД ІКВОЮ | 341

ни прикріпили на стіні в’язниці чорну гранітну дошку. «Світлій пам’яті, – вирізьблено на ній, – жертв комуністичних репресій, розстріляних енкаведистами в Дубенській в’язниці в червні 1941 року». На дошці не згадано комісарів, євреїв і радянських та німецьких солдатів, які там теж загинули. Місця на їхні смерті в цьому видовищі немає80. Авторизований переклад з англійської Христини Чушак

80

Меморіальна дошка «Пам’яті жертв НКВС Дубенської в’язниці», Львівське товариство «Пошук», http://www.poshuk-lviv.org.ua/pomnik/ volyn/dubno_prison.htm (відвідано 19 грудня 2006). Збережений правопис перекладачки. – Ред.

342 | Критика та публіцистика

Жанна Ковба ПАРОХ ПЕРЕМИШЛЯН І МАЙДАНЕКА Це син одного народу, що загинув на землі іншого народу, а відібрано йому життя за те, що хотів допомогти третьому народу. Там, де є святі, вже немає кордонів. Патріарх Української Греко-Католицької Церкви Любомир Гузар

Для читачів часопису «Єгупець» у контексті заголовка та епіграфа слова патріарха і потребують і не потребують пояснень. Не потребують, бо назва Майданек закарбована у серцях кожного єврея та й багатьох українців, поляків, не потребують, бо йдеться, очевидно, про сина українського народу, який загинув. А ось тут потрібні пояснення. З огляду на роки безоглядної атеїзації для багатьох, очевидно буде незнайомим слово «парох», можна передбачити, що мало хто здогадуватиметься, про які ж то другий і третій народи йдеться, не всі можуть знати, де ж ті Перемишляни. Парох – галицьке означення парафіяльного священика. Парафія (парохія) – місцевість, де живуть вірні і священики церковноадміністративної одиниці. Отже Перемишляни – містечко у Галичині за 50 км від Львова, парафія, де служив парохіянам син українського народу отець Еміліан Ковч. У 1944 році він загинув не так вже й далеко від Перемишля «на землі іншого народу». Майданек розташований на окупованій на| 343

цистами польській землі. Це був один із жахливих таборів смерті, створених окупантами. Загинув парох Перемишлян, бо намагався рятувати своїх земляків-євреїв, яких нацисти поголовно позбавляли життя лише тому, що ті народилися євреями. Лише через багато років по війні про пароха Перемишля згадають українці й поляки, його вшанують євреї званням «Праведника України», його проголосить блаженним-святим папа Іван Павло ІІ, вказавши, що він – одна з постатей, «котра нас об’єднує». Але і нині про отця Ковча мало знають навіть у Галичині, що й казати про пересічних мешканців Донецька, Харкова та інших міст. Хто ж він такий, нині блаженний Еміліан Ковч? Чому грекокатолицький священик допомогав євреям і загинув у Майданеку? Він народився 20 серпня 1884 р. в селі Космач Косівського повіту на Станіславщині. Дивовижне своєю красою, але бідне гірське село, небагата родина священика. Цікаві етнічні корені отця Ковча. Батько Григорій (1861-1919) українець, помер від тифу, капеланом Української Галицької Армії, далеко від Космача у Старокостянтинові. Мати – Марія з дому Яскевич – походила з німецького роду (по матері) Вольфельд. Отець Григорій спромігся дати освіту допитливому Еміліану. Спочатку віддав його до початкової школи у Косові, потім у Кіцмані. Як непересічно здібного, хлопця одразу прийняли до української гімназії у Львові. У 1905-1910 рр. навчався у Римі, де здобув добру філософську й богословську освіту. Двадцять шостого жовтня молодий випускник Римської колегії одружився з Марією-Анною Добрянською, донькою буковинського священика. У 1911 р. Еміліан Ковч був висвячений на священика єпископом Станіславської єпархії Г. Хомишиним. Молодий, освічений священик міг зробити блискучу богословську кар’єру. Але доля склалася так, що з самого початку обрав душпастриське служіння. Це був нелегкий шлях. Спочатку рік був парохом у Підволочиську. У 1912 році дав згоду на служіння у провінції Казарец у Югославії серед вбогих українських переселенців. У розпал воєнного лихоліття в 1916 р. повернувся до Галичини. Якийсь час був помічником пароха у парафії Серники Горішні

344 | Критика та публіцисика

Рогатинського повіту. У 1919 р. з власної волі, покинувши жінку і малих дітей, стає військовим духівником – капеланом Бережанського коша Української Галицької Армії. Пояснював свій вчинок просто: «Вояк на лінії фронту почуває себе найкраще, коли бачить там теж лікаря і духівника». Сотник УГА Роман Долинський пізніше згадував: «Не було кутка в коші, де б наш духівник не з’являвся кілька разів на день кожного ранку, відслуживши літургію, поспішав до шпиталя. Щодня можна було його бачити на полі вправ, у канцелярії, у казармах, де він був чи не найкращим помічником виховної праці». А ще запам’ятались воякам жарти отця: «Ви ж знаєте, панове, я свячений, а свяченого куля не так легко бере». Якась правда була у тому, бо як інакше можна пояснити, що отець вижив у тій війні. Вояки УГА разом з капеланом потрапили в полон до більшовиків. Багато полонених розстріляли на місці, решту у вагонах для худоби повезли кудись на Схід. На якійсь станції поїзд спинили, щоб «очистити» від померлих. Отець звернувся до вартового й пояснив, що мусить жити й молитися за вмираючих, а сам гине від спраги й задухи, попросив випустити його, щоб набрати води. Вартовий дозволив. О.Еміліан швидко повернувся, поїзд вже рушав. Перед самим його носом вартовий зачинив двері й гукнув: «Батюшка, пам’ятай молитися за Луку». Блукаючи полями, отець Ковч зайшов у село, де його знову схопили й долучили до полонених УГА, призначених польовим судом до розстрілу. Під вечір смертників погнали в недалекий лісок, змусили копати для себе ями. Потім вишикували, наказали обернутися до солдат плечима і вже готові були стріляти. Священик Ковч голосно прочитав молитву, вискочив і всі полонені, мов по команді, кинулися тікати. Потім був іще один полон, вже польський. Від розстрілу отця врятував ксьондз, взявши на себе відповідальність за перебування Ковча у таборі полонених. У тому таборі щодня гинули від тифу, дизентерії десятки вояків УГА. Отець, як міг, виконував свої священичі обов’язки, поки сам не звалився. Двічі перехворівши тифом, Еміліан Ковч чудом вижив, хоч виглядав, як зчорнілий скелет. Коли дістався дому, дружина, побачивши чоловіка, зомліла. У 1922 році почалася нова сторінка у житті Еміліана Ковча. Він стає парохом парафії Перемишляни і прилученої до неї невеликої

Жанна Ковба ПАРОХ ПЕРЕМИШЛЯН І МАЙДАНЕКА | 345

парафії села Коросно. У міжвоєнні роки це містечко, типове для Галичини, налічувало близько 5 тис. мешканців. Серед них переважну більшість складали євреї, українців і поляків було майже порівну. У 20-х рр. серед українців переважали сполонізовані родини. І не було у цьому вини українців чи особливої активності місцевої влади. Такі були часи, до того ж приязний, інтелігентний римо-католицький канонік Бельскі зумів принадити українців до Костелу. У цих умовах отець Ковч не намагався боротися, ганьбити спольщених українців. Він просто не лише почувався українцем, а й щоденно працював: відновлював стару церкву, зорганізував громаду на відбудову занедбаного народного дому, облаштування читальні «Просвіта». Далі були організація кооперативу, церковного і гімназійного хорів. До церкви, до пароха потягнулися парохіяни. Людяність та взаємна пошана, бажання допомогти ставали тією моральною силою, яка скрізь відчиняла двері пароху Ковчу, допомагала переживати важкі ситуації. Польська влада, не так поляки-перемишлянці, не толерувала отця Ковча. Обшуки в його хаті, виклики до поліції ставали майже традицією. Було й, що отець відсидів не один тиждень за «злочини» проти держави. Але у більшості випадків, завдяки розуму, кмітливості, доброзичливості оточення уникав репресій. Лише один спогад з колективної пам’яті перемишлянців. У 1922 році, саме на початку своєї праці отець Ковч ледве не був арештований і засуджений. А був то рік, коли галицькі українці остаточно програли змагання за державу. Рішенням Ради амбасадорів Антанти Галичину прилучили до Польщі. Українці відчайдушно протестували. Новоспечена польська влада рішуче придушувала усякий спротив. У меленьких Перемишлянах афішу з інформацією про входження Галичини до Польщі якийсь урядовець повісив на дереві, якраз навпроти входу до церкви. Отець Ковч по дорозі здер той папір і порвав. За що тут же влада звинувачує його адміністративним судом за протидержавний вчинок. У своїй обороні як свідка Ковч виставив римо-католицького ксьондза, але «забув» повідомити того. Зустрілися вони у коридорі суду. «Хтось поставив мене за свідка, а я не знаю, ані хто, ані в якій справі», – бідкався ксьондз.

346 | Критика та публіцисика

Тоді отець Ковч пояснив, що то він кличе його свідком, щоб з’ясувати, чи діяв він, Ковч, правильно. Почалася судова розправа. Отець Ковч звернувся до суду: «Була Велика П’ятниця. В нас винесена Плащаниця і виставлені Найсвятіші Тайни (найважливіший обряд у передпасхальні дні – Ж.К.). Йду я до церкви, а якийсь жидок один обернувся задком до Св. Тайн і читає якийсь папір. Мене кинуло в лють, і я здер той папір, а тепер виходить, що то є протидержавний вчинок». І тут Ковч звернувся до ксьондза: – А як би ви, отче, вчинили в такому випадку?

– Так само, як ви, – відповів той. Перемишлянка, єврейка за походженням, Фаїна Ляхер згадувала, що навіть найзатятіші вороги євреїв польські ендеки не сміли нічого злого робити єврейським торгівцям поблизу церкви, чи дому Ковчів. Пам’ятає, як під час бойкоту єврейських крамничок ватажок польського гурту демонстративно на очах у пароха купував цигарки у крамничці її батька. Єврейські гімназисти знали про дружні взаємини їхнього вчителя релігії Гарбера і отця Ковча, який також викладав релігію, але греко-католикам. Отець Микола Дядьо, парох поближнього села Лагодів уже в роки еміграції, згадуючи перемишлянські будні, писав: «Отця Ковча всі любили – українці, поляки, жиди, хто б то не був. Отець Ковч не дбав про себе, а й часто про своїх рідних, але робив добро усім, що до нього зверталися». А мав отець шестеро дітей, троє синів і троє дочок, ходив у полатаній рясі, а дітей намагався вчити. Дружина отця була доброю порадницею, помічницею навколишніх жінок. Всі знали, що в домі отця сироти знаходили прихисток, друзі синів і дочок – приязну бесіду, частування, місце для ночівлі. Перемишлянський парох мав славу чудового проповідника. Вірні навіть сперечалися між собою за місця у церкві, коли служив отець. Довго пам’ятали злободенні й прості повчання, оригінальні вислови, які ставали місцевими афоризмами. «А не забув ти про ломаку?» – могли запитати один одного, йдучи до сповіді. Дивний нині вираз був цілком зрозумілим передвоєнним прихожанам. За коротким висловом крилася драма – комедія людського буття. Бідні селяни й міщани потерпали через скруту з опаленням. Отож рубали потай дрова в лісі без всякого дозволу

Жанна Ковба ПАРОХ ПЕРЕМИШЛЯН І МАЙДАНЕКА | 347

власника. Красти – гріх. Це парафіяни тямили – але ж як обігрітися зимою?! На сповіді каялися: зрубав, мовляв, якусь ломаку. У проповіді отець, нагадуючи про святість Божих Заповідей, повчав: «Скажи ясно на сповіді, що ти вирубав не якусь там ломаку, але таку, що вас аж двоє мусіло нести. Вважай, щоб з тією ломакою ти не пішов на Страшний Суд. Буде сором, як будуть люди зглядатися, що ти несеш!». Отець Ковч не боявся засуджувати у проповідях горезвісне «умиротворення» – пацифікацію 1930 р. Хоч про ці проповіді було відомо перемишлянській поліції, адміністрації. Отець не був ні суджений, ні арештований. Навпаки, деякі поляки самі осуджували й соромилися негідних, принизливих дій свого уряду. Але не все так легко сходило з рук активному українському пароху, бо він усіма способами утверджував і боронив право українців бути українцями на своїй землі. У 1932 р. отця заарештували, і три місяці він відсидів у Бережанській тюрмі за «зраду Батьківщини». Родина бідувала, хоч у цей важкий час її підтримував грошима, добрими словами, дарунками для дітей Митрополит Шептицький. В тюрмі отець Ковч не марнував часу. Написав довгу статтю «Хоронім село від сухот» (туберкульозу – Ж.К.) та книжку «Чому наші від нас утікають?». Мав за неї клопоти з колегами-священиками, бо пристрасно критикував українських священиків, організацію душпастирства. Цікаво, що в умовах конфронтації з панівною Римо-Католицькою Церквою він пропонував: запровадити єдиний календар, деякі відправи за аналогією з римо-католицьким обрядом, ввести целібат – безженність священиків. А ще перейти у Богослуженні на живу українську мову, розширити функції та обов’язки священиків щодо парафіян. Тринадцять питань-правил для священиків у всій повноті відбивали найвищі людські і професійні критерії якості служіння пастві. Наприклад: – Чи є я зразком милосердя, добрих справ?

– Чи дійсно я по щирості опікуюся вдовами, сиротами, бідняками?

– Чи звертаю увагу на молодь? Чи роблю заходи для релігійного і народного усвідомлення?

348 | Критика та публіцисика

– Чи допомагаю здібнішим закінчити вищі школи?

– Чи беру участь у народній роботі, чи знаходжу час для читальні, кооперативу?

– Чи маю настільки цивільної відваги, щоб бути для парохіян зразком в обороні свого народу, рідної мови? Чи, може, веду політику страусячу, поклоняюся засягам «Моя хата з краю» та виставляюся перед свідомішими на посміховисько й погорду, гнучи спину перед власть імущими? Можна закинути отцю Ковчу вузький націоналізм. Так, він був націоналістом, бо любив свій народ, але саме з тої любові шанував права інших народів. Він боронив людську гідність, мораль будь-якого народу за будь-якої влади. Так, уже в час, як казали в Галичині, «перших совєтів» (1939–1941 рр.) під тиском атеїстичного курсу він домагається у влади дозволу провести релігійне свято для всіх католиків. Йому відмовили, та ще дорікали: «Полякам ти платив штрафи за такі свята по 500 злотих. Чому ж твої ангели, яким ти молишся, не прийдуть тобі на допомогу». Отець Ковч миттю знайшовся: «Та ж ось ви, ті ангели, які прийшли і мене звільнили». Під голосний сміх присутніх урядовець сказав: «Проводь уже свої з’їзди, та не забувай молитися за нас, грішних». Майже два роки радянської влади в Галичині позначилися не лише гаслами про рівність, інтернаціоналізм, визволення від польського панування, а й наступом на релігію, негідними людини душогубствами й небаченою жорстокістю. Першою біда прийшла до так званих куркулів: буржуазних націоналістів, поляків-колоністів, колишніх урядовців, поліцаїв. Звісно, що українці, які не раз зазнавали знущань від поляків, не співчували їм. У такій ситуації легко було спровокувати українців до реваншу, помсти над осиротілими родинами вивезених польських колоністів-мазурів, поліцаїв. Отець Ковч виступив на захист поляків. Він затаврував своїх парафіян у проповіді. Зертаючись до них, він судив себе яко священика за їхні негідні вчинки: «Мені здавалося, що я виховував вас на добрих парафіян, а я зробив вас голотою. Мені соромно за вас перед Господом Богом».

Жанна Ковба ПАРОХ ПЕРЕМИШЛЯН І МАЙДАНЕКА | 349

У грудні 1981 року донька отця Ковча Анна отримала листа від колишнього мешканця Перемишлян Михайла Пришляка. Він описав розмови 1942 р. трьох вихідців з Перемишлян, які разом з ним опинилися в польській армії Андерса. Учитель гімназії Масляк, віце-староста Сломський, адвокат Брендель, згадуючи рідне містечко, сперечалися, хто з вищих достойників поводив себе найкраще за часів радянської влади. Були одностайні: отець Ковч. Він підтримував родини вивезених польських урядовців, він переконав українців села Коросна повернути все забране ними майно польських колоністів. У червні 1941 року пробив час і самого пароха. НКВД провадить масові арешти. Опинився в руках енкаведистів і отець Ковч, та ще й з двома юними дочками. Через роки донька Ковча Ірина згадувала: «Вони схопили нас у саду. Тато шепнув: «Моліться!». Сам молився так, ніби біля нас нікого не було, хоч до його горла енкаведист притиснув револьвер і глумився: «От тобі й батюшка, нічого не знає, тільки молитву. Молися, може, допоможе, а ми з дєвушками погуляємо». Раптом рев німецьких літаків, розриви бомб, міліціонери почали розбігатися». Священика переховували парафіяни. Влада обіцяла: «За голову отця Ковча 5 тис. крб., а тим, хто дасть йому притулок – розстріл». О.Еміліан дуже переживав за долю родини, поривався здатися до НКВД. Перемишлянець Демко, в якого кілька днів переховувався Ковч, ледве втримав пароха. Через кілька днів Перемишляни зайняли німецькі війська. Прихожани поздоровляли пароха, раділи, бо втекли комуністи. А потім згадували слова отця, яких не зрозуміли тоді: «Не дуже радійте, на місце одного «добродія» прийшов інший, тільки ґудзики на мундирах помінялись». Товариш сина отця Ковча Володимир Щербій, який часто бував у них, на все життя запам’ятав своє несприйняття, сумніви щодо «дивних» передбачень пароха в кінці 1941 р., у розпалі німецького успіху, що німці війну програють: «Морально упавший світ – говорив отець Ковч – котиться по похилій площині до своєї загибелі. Ви, молоді, зберігайте Бога у ваших душах, і з Його Святим Іменем ідіть проти цілого світу, коли він проти Бога». Хоч українці і чекали німців як визволителів, на жаль, вони скоро побачили, що «новий порядок» – нова жахлива дійсність.

350 | Критика та публіцисика

Тернистий шлях о. Ковча за часів нацистської окупації почався несподівано скоро. За військовими у містечко увійшли відділи СС, котрі зразу ж кинулися грабувати й мордувати євреїв, не лише перемишлянських. У 1939-1941 рр. єврейське населення Перемишлян збільшилося за рахунок біженців з Польщі, хасидів-утікачів з Белза, який відійшов до зони німецької окупації. Отець Ковч намагається допомогти нещасним, хоч були вони іншої віри. Здавалося, з перших днів окупації в отця Ковча, як і в багатьох українців, було повно своїх клопотів. Першого липня пізно ввечері він разом з суддею Перемишлян Шкільником зголосився до командира військового підрозділу з проханням поховати помордованих енкаведистами земляків. Той дозволив похорон, як тільки фронт відсунеться за місто. Натомість призначив Михайла Шкільника посадником й вимагав негайно створити міську поліцію, винятково з українців. Як згадував М.Шкільник, молодих хлопців зразу ж знайшли. «Ми з отцем Ковчем понакладали їм синьо-жовті опаски на рукав і пустили на службу у місто…» Поза сумнівом, заслугою отця Ковча і так званої української влади було те, що у містечку не було й натяку на єврейський погром. Солдати вермахту, яким не було відоме розпорядження командира, одразу ж виловили поліцаїв і ледве не постріляли. Довелося отцю Ковчу вранці боронити хлопців, звертатися до штабу німецької дивізії за письмовим підтвердженням дій новоствореної української адміністрації та поліції. Отець Ковч у ці перші дні окупації прийняв на себе обов’язки голови повітового правління. На Богослужіннях, під час похорону у проповідях остерігав парохіян перед небезпекою порушення Заповідей, мстивості, гріховності злочину проти ближнього. Найбільш загроженими були вчорашні сусіди – євреї. Багато з них шукали порятунку у пароха, просили охрестити їх. Можливо, приводом до звертання про хрещення був випадок, про який досі пам’ятають старші люди в Перемишлянах, а заговорили про нього не в Україні, а в далекій Канаді вже по війні. Було це на самому початку німецької окупації. На початку липня, коли у містечку ще не було гетто, євреї зійшлися на молитву до синагоги. Есесівці без усяких видимих причин кинули

Жанна Ковба ПАРОХ ПЕРЕМИШЛЯН І МАЙДАНЕКА | 351

до середини запалені бомби, почалася пожежа. Двері ж вони зачинили й, оточивши синагогу, нікого до неї не підпускали. Родичі й знайомі палаючих у вогні з криками прибігли до пароха. Син пароха Мирон добре запам’ятав той випадок: «Батько зірвався й побіг, я за ним, думаю: що насправді може зробити тато. Отець Ковч вбіг між юрбу біля синагоги, голосно по-німецькі наказав воякам, щоб відійшли. Ті, на диво, сіли в свої мотоцикли й поїхали. Серед вогню, несамовитих криків отець Ковч кинувся відчиняати підперті важким стовпом двері, вбіг досередини і разом з іншими став витягати напівпритомних людей, раз у раз покрикуючи: «Тікайте, хто куди може, німці зараз вернуться сюди!» Одначе того дня німці не вернулися». На початку 1942 року у Перемишлянах німці створюють гетто. Багато євреїв сподівалися, що прийнявши християнство, врятуються від смерті. Отець Ковч розумів, що у більшості євреї приймають хрещення не з переконання, а заради фізичного існування. Він радився з навколишніми парохами-сусідами, їздив у цій справі до Митрополита Шептицького. Рідні та знайомі умовляли отця на наражати себе на небезпеку. Син Мирон, який вчився на священика в Богословській Академії, приїхавши додому, переконував батька, що хрещення не врятує євреїв. І це була правда, бо до відома і мирян, і священиків були вже доведені розпорядження німецької влади щодо євреїв, без усякої різниці, чи були вони християнами, чи юдеями. Про це красномовно свідчили і дії нацистів у Перемишлянах та околицях, Бережанах, Львові. Жахливі чутки спадали на бідних людей чорною хмарою, але попри все жевріла надія. Отець Ковч як слуга Божий обрав єдино можливий шлях боронити загрожених людей від сатанинського варварства. Його не розуміли, а він не розумів інших. Коли від поодиноких хрещень дійшло до масової катехізації і охрещення десятків і сотень, розголос був різний. Навіть деякі свої українці-патріоти мали жаль до отця. Донька отця Еміліана Анна описала свою розмову з перемишлянкою пані Сеницею. Наприкінці 1944 року, коли в місті вже дізналися про загибель отця Ковча у Майданеку, до неї після недільної Служби Божої підійшла пані Сениця і зі сльозами каялася: «Був час, коли їх

352 | Критика та публіцисика

(євреїв – Ж.К.) ще не забрали в гетто, ще вони десятками приходили на Богослужіння і я просто не витримувала, коли біля мене вклякав «бородатий», вставала і того дня не приймала Святого Причастя, а Вашому батькові робила докори щодо той авантури (скандали – Ж.К.)». Пані розповіла, як у черговий раз, зустрівши отця біля церкви, перед самим його арештом знову протестувала проти вихрещених жидів. Отець спокійно мовчки слухав, а в той час попри церкву гестаповці нагаями гнали «жителів гетта» на розстріл. «Я сама, – вела далі пані Сениця, – хоч мало співчувала тим, хто у гетті, бо люди казали, що через жидівські доноси мордували наших людей, що через них загинули мої син і зять, не витримувала баченого і стала нервово дрижати… Отець мовчав, а за деякий час, ніби забув, про що ми говорили, каже до мене: «Чи Ви, дорога пані, бачили, як багато з тих, що їх гнали на смерть, хрестилися? А коли хоч один, хоч як тільки один з тих, що їх я охрестив, прийняв з вірою своє хрещення і в християнській вірі помре, я готовий прийняти всі ті муки, на які Ви звертали мою увагу». Перестороги окремих людей підсилювали зловісні чутки у місті й околицях: отець Ковч хрестить євреїв за гроші, за майно. Десь у жовтні 1941 року, згадував посадник міста Михайло Шкільник, йому стало відомо про донос місцевих фольксдойчів: отець Ковч «вихрещує жидів і тим ускладнює протижидівські акції», – і вимагають вони, щоб отець перестав вихрещувати і був покараний. Парох Ковч знав про це. Син Мирон ще раз просив батька не наражати себе на небезпеку. Якось, під час однієї з розмов, після довгої мовчанки отець Еміліан з глибоким сумом сказав: «Я радію з твого вибору стати священиком, але, на жаль, ти ще не розумієш свого священичого покликання, тому залиш семінарію, обери собі іншу дорогу». Тридцятого грудня гестапівці забрали отця Ковча з дому і повезли до Львова. Там, у страшній тюрмі-катівні на вул. Лонцького, перебував парох Ковч кілька місяців. Писав рідним заспокійливі листи, просив передати деякі ритуальні речі: священичий комірець, колорадку, що ніби-то зламалася, вино для причастя.

Жанна Ковба ПАРОХ ПЕРЕМИШЛЯН І МАЙДАНЕКА | 353

Через багато років випадково від колишніх співкамерників пароха сини й доньки дізналися про знущання, які мужньо терпів батько під час слідства. «Щось неймовірно важке діялося в наших серцях, – згадував один з них, – коли ми бачили, як гестапівці після тортур кидали священика, як якусь річ, а не людську істоту, в нашу камеру. Ми помагали йому сісти. На його обличчі не було видно пригнічення, якась неземна усмішка осявала його обличчя. Він потішав нас, молодих, півголосом молився за нас, за свою паству». Арешт батька був тяжким ударом для дітей, особливо сина Сергія, котрий заміняв отця на парафії. Багато людей, навіть Митрополит Шептицький клопоталися, щоб звільнити отця Еміліана. Як згадував посадник міста Михайло Шкільник, парафіяни сплатили понад 100% податків, додатково поставили німцям м’ясо, смалець, масло, бо окружний староста пообіцяв клопотатися у губернатора Вехтера про звільнення отця Ковча. Здавалося, в якому такому «злочині» могла звинувачувати о.Ковча німецька влада? Офіційно – у протидії «німецької справі». Збереглося свідчення старенького пароха сусідньої парафії Ушковичі Максима Панасюка. Він поїхав до Львова й зголосився особисто до гестапо, де доводив безневинність отця Ковча як людини винятково шляхетної, великого гуманіста. Гестапівці слухали, навіть з великою увагою, а потім один з них приніс до канцелярії звукозаписувач і сказав: «Слухайте уважно!». Це були уривки з проповідей отця Ковча і при хрещенні жидів, і на Службах Божих, у яких той засуджував німців за злочинства вбивств і вивіз дівчат і хлопців на примусові праці до Німеччини, розстріли безвинних заручників, де він закликав до молодих хлопців не йти на службу до німців. Гестапівці пригрозили отцю Панасюкові, що ще одне подібне прохання про звільнення отця Ковча, і він також опиниться у тюрмі на Лонцького. Умовою звільнення пароха була відмова хрестити жидів. Отець не погодився, заявивши, що це його обов’язок священика – уділяти Хреста всім, хто просить. У серпні 1943 року Ковча привозять до Майданека, відомого цинічним означенням нацистів: «Звідси можна вийти лише через димар крематорію».

354 | Критика та публіцисика

Родина не припиняла спроб врятувати отця Еміліана. У листах він заспокоював: «Я розумію, що ви стараєтесь про моє визволення. Але я прошу вас не робити нічого. Учора вони вбили тут 50 чоловік. Якщо я не буду тут, то хто допоможе їм перейти всі страждання? Вони б пішли у вічність з усіма своїми гріхами, й у глибокій зневірі, що допроваджує до пекла. Тепер вони йдуть на смерть з піднятими догори головами, залишаючи свої гріхи позаду себе. Так вони переходять міст вічності. Дякую Богу за Його доброту до мене. Окрім Неба, це єдине місце, де я хотів би перебувати. Тут ми всі є рівні: поляки, євреї, українці, росіяни, латиші та естонці. З усіх присутніх я є одиноким священиком. Не можу навіть уявити, що було би тут без мене. Тут я бачу Бога, який однаковий для всіх, незалежно від релігійних відмінностей, що існують між нами. Можливо, наші Церкви є різні, але у всіх них царює той же великий Всемогутній Бог. Коли я відправляю Службу Божу, всі вони моляться…» Збереглися спогади підполковника Української дивізії «Галичина» Романа Долинського, який знав отця Ковча ще з часів перебування в одному загоні УГА. Випадково дізнавшись про долю Ковча, він, знехтувавши ризиком кар’єри, почав клопотатися про звільнення священика. Йому вдалося лише отримати дозвіл на побачення. Долинський ледве пізнав отця у згорбленому сивому старці, хворому і фізично вичерпаному, але з сяючими очима і лагідною усмішкою. Отець переконував полковника у силі Божого слова й допомоги. Долинський домігся, щоб отця примістили у таборовому шпиталі. Не знав він, що там не лікували, а допомагали померти. Отець до останнього залишався собою. В одному з останніх листів він писав: «Хіба це не благословення? Хіба це не є найвеличніший вінець, котрий Господь міг покласти на мою голову? Саме так. Дякую Богові тисячу разів на день за те, що Він послав мене сюди. Я не прошу Його про нічого більше. Не турбуйтесь та не зневіряйтеся моєю участю. Натомість радійте зі мною. Моліться за тих, хто створив цей концтабір та цю систему. Вони є одинокими, хто потребує тут молитов… Нехай Господь помилує їх». Невідомі ні дата смерті, ні місце поховання отця Ковча. Хоча, згідно з архівними документами концтабору, він помер 25 березня 1944 р. Ймовірно, тіло було спалено в крематорії Майданека.

Жанна Ковба ПАРОХ ПЕРЕМИШЛЯН І МАЙДАНЕКА | 355

Чи згадували про отця Ковча у повоєнні роки і як згадували? Так, у Перемишлянах потай лише ті, нечисленні, які пережили страшну війну, не були вивезені до Сибіру, не були вбиті в криївках, арештовані і заслані в Гулаг. Пам’ять та була глибоко затаєна, заборонена. Для радянської влади Ковч був священиком знищеної Греко-Католицької Церкви, націоналістом. Євреї, яких він рятував, дуже скоро взагалі перестали бути євреями, а перетворилися на офіційну жертву – мирних радянських громадян. Потім наступило летаргійне забуття, батьки бо боялися щось розповісти дітям, а діти передавали своє незнання своїм дітям. Пам’ятали про отця Ковча, звісно ж, його діти, колишні співв’язні з Майданека, з тюрми Лонцького, які чудом вижили, одинокі перемишлянські євреї, поляки, які не зі своєї волі опинилися за океаном. Уже в 40–60-х рр. в українських канадських газетах були опубліковані кілька спогадів. На початку 90-х років з ініціативи родичів донька пароха Анна-Марія зібрала й опрацювала різні документи, спогади про батька, написала й свої власні. У 1994 р. опубліковано документальний збірник «За Божі правди і людські права. Збірник на пошану о. Еміліана Ковча. Саскатун. Канада.

1994 р.». В Україні, в Перемишлянах, отець Ковч став відомим лише з початку 90-х років. Поштовхом до ширшого оприлюднення збереженої пам’яті старших галичан був приїзд до міста його сина Сергія у 1991 році. Дуже подібний до свого батька скромний греко-католицький священик зі Словаччини відслужив по батькові панахиду на рідній землі, його пізнавали, щиро вітали. Нині в Перемишлянах майже всі знають про отця Ковча. На місцевому цвинтарі перемишляни спорудили символічну могилу пароха. Не лише Галичина, а й уся Україна дізналася про о.Ковча – у 2001 р. Папа Іван Павло ІІ проголосив Ковча святим під час урочистої літургії у Львові. У 1999 році вдячні євреї України йменували отця Ковча «Праведником України», і про це писали чи не всі газети єврейських громад. Іменем о.Ковча названі вулиця в центрі міста Перемишлян, рондо (кільце – Ж.К.) на автостраді у польському місті Любліні, неподалік якого знаходився концтабір Майданек. Польський

356 | Критика та публіцисика

режисер Г. Лінковський за сценарієм греко-католицького пароха Любліна отця Степана Батруха зняв документальний фільм «Парох Майданека». Однак пересічним громадянам України все ще мало відомо про отця Ковча, а коли й чули, не розуміють, не усвідомлюють, що ж такого він зробив, у чому його подвиг, святість. На жаль, після довгих років примусової атеїзації релігія, душпастирство відійшли на маргінеси свідомості. Служіння ближньому – особиста справа священика, і Церква може визнавати й пишатися своїми подвижниками й мучениками. Існують і інші причини. Все ще не зібрані свідчення про таких людей як Еміліан Ковч, хоч багато їх уже втрачені безповоротно. Але живуть ще в Україні, Польщі, Ізраїлі, Канаді ті, хто пам’ятає отця. Чи не настав час осмислити, порівняти спогади і свідчення різних людей про таких, як отець Ковч? Щоб стали вони достовірним документальним джерелом спільної історії. Як нині оцінювати хрещення євреїв отцем Ковчем з позицій юдаїзму? Лише один приклад. Спогади українців Михайла Шкільника, дітей отця Ковча, Володимира Щербія, Євгенії Винницької, єврейки Фаїни Ляхер зафіксували не лише факт масового хрещення євреїв, але й причетність отця Ковча до порятунку з палаючої синагоги влітку 1941 року белзького цадика Аарона Рокеаха. Мирон Ковч запам’ятав: «Чимало жидів загинуло, але й багато врятувалося. Пізніш один з тих врятованих, Дувит Гольдман – жид Левіт, що навіть готував свого найстаршого сина на рабина – переказав батькові, що серед тих, яких він виніс з палаючої божниці (синагоги – Ж.К.), був белзький рабин, що був малого, ніби хлопчина, росту. Він, – говорив Дувит, – деякий час переховувався в Перемишлянах і лише згодом міг передати батькові подяку за цей його та інших порятунок. Дивувався батько, згадував Мирон, бо рятував, кого міг, і щойно при згадці Дувита про малого ростом рабина пригадав, що когось малого росту, ніби хлопчину, він витягнув надвір, а про переховування рабина і так було видно, що батько про це знає». Про переховування рабина з подробицями писав М.Шкільник. Згадував він і про глибоке пережиття рабина, син якого загинув у

Жанна Ковба ПАРОХ ПЕРЕМИШЛЯН І МАЙДАНЕКА | 357

вогні. Фаїна Ляхер запам’ятала, що її батько знав про врятованого белзького рабина і вважав це знаком з Небес. У книзі Яффи Еліаху «Бог здесь больше не живет. Хасидские истории эпохи Катастрофы», яка вийшла друком майже одночасно в Москві та Ізраїлі, є згадки про рабина Белза. Книжка має добрий науковий апарат, написану істориком (у січні 1979 року) передмову. В одній із записаних авторкою розповідей «Смерть любимого сина» також ідеться про белзького рабина. Подаю в оригіналі.

«8 июля 1941 г. немецкие солдаты вместе с толпой украинцев сожгли знаменитую синагогу в Пшемысле в Галиции. Многих евреев схватили на улице и загнали в горящее здание. Более 40 человек освятили Божие Имя в огне горящей синагоги и умерли смертью мучеников. Уже несколько месяцев с самого начала прибытия в Пшемысль ребе из Белза раби Аарон Рокеах ежедневно ходил молиться в эту синагогу. Когда его старший сын Мойшеле увидел пламя, вырывающееся из окон синагоги, он решил, что там находится его отец. Он выскочил на улицу и бросился к синагоге с криком: «Отец, отец, я бегу спасать тебя! Отец, я уже близко. Где ты?». Неподалеку от синагоги украинцы схватили его и бросили в пылающий огонь…». Авторка запису наведених спогадів Яффа Еліаху («Бог здесь больше не живет. Хасидские истории эпохи Катастрофы». М. Гешарим / Мосты культуры. 2005. С.52-57, 162-163) посилається також на «подробное жизнеописание белзского ребе в период войны. См. Моше Йехезкели. ГаЦаЛат га-раба ми Белз (Иерусалим. Йешурум 1960). Якщо йдеться про белзького цадика Аарона Рокеаха та про місто Перемишль, звідки у мешканців містечка Перемишляни, українців та єврейки Фаїни Ляхер, така обізнаність з обставинами спалення синагоги? Звідки посадник міста М.Шкільник знав подробиці рятування рабина, описав його зовнішній вигляд, сум і відчай за загиблим сином? Можливо, помилка у географічних назвах? Перемишляни – Пшемисль – Перемишль? Пише ж бо авторка: «Хасидизм зародился в России…», хоча через кілька сторінок локалізує місце «в Подолии и на Волыни».

358 | Критика та публіцисика

У документальному фільмі про пароха Майданека наведено свідчення галичанина Мейлаха Шойшета. Науковець, глибоко віруючий глава хасидської громади говорить, що єврейська громада, згідно з традиціями єврейського народу, визнає отця Еміліана Ковча Праведником. Хоч офіційно отець Еміліан Ковч не визнаний комісією Яд Вашем «Праведником народів світу». Очевидно, як серйозний, незаангажований дослідник він не лише знайомий з оприлюдненими фактами, а й оцінює поведінку людей, коли зникали кордони між гинучимі євреями і християнським парохом. Можливо записані не всі хасидські, українські, польські історії Катастрофи? Як би там не було, історики Польщі, Ізраїлю, України можуть і повинні досліджувати такі факти, бо за ними стоять переплетення людських доль, розмиті етнічні кордони, людяність і солідарність. Як би там не було, і з наукового, і з чисто людського погляду доля отця Еміліана Ковча, духівника Майданека і пароха Перемишля – яскраве свідчення перемоги добра, молитви, служіння Богові і людям над мстивостю і злом.

Жанна Ковба ПАРОХ ПЕРЕМИШЛЯН І МАЙДАНЕКА | 359

Петро Рихло БАЙКА І БАЛАДА ЯК СУБЛІМАЦІЯ ЇДИШИСТСЬКОЇ КУЛЬТУРИ БУКОВИНСЬКИХ ЄВРЕЇВ (ЕЛІЄЗЕР ШТЕЙНБАРҐ, ІЦИК МАНҐЕР) Багатонаціональні й полікультурні Чернівці, які виплекали в попередні епохи своєї історії ціле гроно німецькомовних літераторів, серед яких можна назвати такі відомі імена, як Карл Еміль Францоз, Роза Ауслендер, Пауль Целан або Ґреґор фон Реццорі, були також вітчизною українських, румунських, єврейських авторів. Згадаймо тут хоча б літературну діяльність класиків українського письменства Юрія Федьковича та Ольги Кобилянської, ранні поетичні спроби, що відзначалися, однак, класичною довершеністю, румунського національного поета, «останнього романтика світової літератури», Міхая Емінеску, котрий провів на Буковині свою юність. У цьому ж ряду стоять також два видатні єврейські поети – «Езоп їдишу» Елієзер Штейнбарґ та «принц єврейської балади» Іцик Манґер. Байка і балада належать до найдавніших жанрів світової літератури, які найтісніше пов’язані з фольклорними традиціями. Вони супроводжують, як правило, зародження і формування національної літератури і знаменують собою перший етап її розквіту. Обидва жанри мають синтетичний характер, оскільки поєднують епічний та ліричний елементи і на певному етапі немовби репрезентують всі інші літературні форми, які відповідна національна література з різних причин не спромоглася

360 | Критика та публіцистика

виробити й розвинути повною мірою. Це особливо стосується відносно молодої єврейської літератури мовою їдиш, новітня історія якої починається тільки в середині 19 століття. ЕЛІЄЗЕР ШТЕЙНБАРҐ Елієзер Штейнбарґ вважається одним з найбільших і найоригінальніших байкарів єврейського письменства. Байка є прадавнім жанром світової літератури. Вона бере свій початок зі східного фольклору і закорінена в метампсихозі, теорії про перевтілення і мандри людської душі через тваринні, рослинні іпостасі або ж об’єкти неживої природи. Її алегоричний зміст майже завжди пов’язаний з дидактичним елементом, з моральним постулатом. За Лессінґом, байка – це зведення морального постулату до якогось конкретного випадку. Від Езопа, Бабрія, Федра – і до Лафонтена, Красіцького, Крилова й Глібова байка була насамперед ілюстрацією етичної сентенції. Елієзер Штейнбарґ зробив із цього жанру синтез старозавітних притч і хасидських легенд, повсякденної життєвої мудрості і філософського осягнення світу. В його байках «шумить і цвіте цілий світ речей, людина, тварина і всяка інша істота розкриваються у всій своїй первозданній силі, у всьому своєму значенні, тут ворушаться і струмують геть усі соки життя. І все-таки кожна постать, кожен образ світу запозичений із єврейської вулиці, над всіма його творіннями розкинулося небо єврейського містечка», – як свого часу дуже влучно охарактеризував Штейнбарґові байки Елієзер Бікель1. Єврейський байкар був одним з найвизначніших оновлювачів цієї літературної форми. Е.Штейнбарґ походив з невеличкого бессарабського містечка Липкани, де він народився в 1880 р. у благочестивій єврейській родині. Там отримав традиційне релігійне виховання, яке включало в себе як Тору і Талмуд, так і інші важливі твори єврейської літератури на івриті та їдиші. Дуже рано в нього проявилися педагогічні здібності, і вже в молодому віці він став учителем їдишу та гебрайської, а згодом упродовж багатьох років працював директором єврейської школи в Липканах. Штейнбарґ був видатним педагогом і видав у 1921 р. в Бухаресті гебрайський буквар, а

Петро Рихло БАЙКА І БАЛАДА...

| 361

в 1922 р. в Чернівцях – буквар на їдиші зі сповненою фантазії, образною, поетично наснаженою абеткою, яка одразу закарбовувалася в пам’яті його маленьких вихованців: Алеф – адже всі дорослі – діти. Бет – браття діти всі на світі…

Після Першої світової війни Штейнбарґ переїхав до Чернівців і розгорнув тут жваву педагогічну і культурну діяльність. Незабаром він став душею єврейського Шкільного товариства, рупором і духовним наставником тієї частини чернівецького єврейства, яка не бажала піддаватися асиміляторським процесам і написала їдиш на своєму прапорі як ідеологічну й культурну програму національної ідентичності. Він організував єврейський дитячий театр, репертуар якого заповнював власними п’єсами. Там співав при кожній нагоді своїм дзвінким, чистим голосом єврейський хлопчик Йозеф Шмідт, котрий згодом став усесвітньо відомим тенором, «німецьким Карузо». Штейнбарґ писав поетичні «пурімшпілі» – невеличкі п’єски, що виконувалися під час єврейського свята Пурім, і перевдягнені діти несли єврейське слово від одного дому до іншого. Він збирав навколо себе єврейських дітей з найбідніших соціальних верств і вивозив їх під час літніх канікул у Виженку, мальовниче село в буковинських Карпатах. Там він розповідав їм казки й легенди, співав з ними єврейських народних пісень на їдиші, читав їм свої чудові байки. «Якщо я помічаю іскру, я роздмухую її!» – таким був його девіз, який став девізом Шкільного товариства. Одним із дітей, яким Штейнбарґ прищепив любов до їдишу, був єврейський підліток Йосиф Бурґ – майбутній відомий письменник. Навіть молодий Пауль Целан, який, навчаючись в одній з чернівецьких гімназій, не вельми прихильно ставився до їдишу, захоплювався, за свідченням І.Халфена, байками Штейнбарґа. «Найбільше йому подобалася байка про спис і голку […] Пауль вивчив байку напам’ять і захоплено декламував її у сімейному та дружньому колі», – пише біограф поета2. Ця невтомна діяльність не принесла Штейнбарґу, між іншим, ніяких дивідендів, а радше була працею за «Божу винагороду». В 1928 р. письменник був змушений емігрувати в Бразилію,

362 | Критика та публіцистика

позаяк Шкільне товариство не могло матеріально забезпечити його існування. В Ріо-де-Жанейро він керував школою імені ШоломАлейхема. В 1930 р. поет повернувся у румунські Чернівці, де група друзів умовила його видати свої байки. На початку 1932 р. було розпочато друкування першого тому. Але Штейнбарґу вже не судилося побачити це зібрання своїх байок. Операція на апендицит виявилася для нього фатальною. Він помер 27-го березня 1932 р. Для єврейських Чернівців це була катастрофа. «Жах опанував місто. Євреї зачиняли свої крамниці і йшли на похорон. Закотилося сонце – єврейське Шкільне товариство посиротіло», – згадує один із найближчих друзів поета, конгеніальний ілюстратор його байок Артур Кольник3. Шок чернівецького єврейства, викликаний цією несподіваною втратою, передає у своїх «Спогадах про одне місто» також Роза Ауслендер: «Траур був безмежним. Тисячі людей утворили замкнутий ланцюг, і так пліч-опліч долали неблизький шлях до кладовища. Не тільки вдова ридала над його тілом: друзі Штейнбарґа, відомі єврейські письменники, чоловіки зрілого віку, не могли закінчити своїх надгробних промов і заливалися слізьми»4. Його поховали на єврейському цвинтарі у Чернівцях, у тій частині, яка була зарезервована для дітей, «поміж могилами завбільшки з колиску»5, з тим, щоб він і далі міг бути оточеним дітьми. Над його надгробком, спроектованим Артуром Кольником, підноситься барвисто розмальована стела, яка зображує фігури його байок: стилізовану гілку з пташкою і метеликом, відтак море, місяць і зорі, обрамлені сценічною завісою з китицями, які символізують його відданість дитячому театрові. Квадратними гебрайськими літерами там вкарбовані в камінь початкові рядки його байки «Молот і залізо»: troirik kinder af der welt der breiter, gromer! bitter! mit a moschl chotsch sich kwiken lomer. Гірко й сумно, любі діти, в білім світі жити! От хіба що гарна байка може звеселити.

Байки (мешолім) є найціннішою частиною літературної спадщини Е.Штейнбарґа. Окрім байок, він писав ще т.зв. «май-

Петро Рихло БАЙКА І БАЛАДА...

| 363

селех» (казки), яким надавав, однак, не віршованої, а прозової форми. І в цьому жанрі він виявив себе неабияким новатором, синтезуючи біблійну стилістику з традиціями великих казкарів світової літератури. Чудову характеристику дарові Штейнбарґаоповідача дає його молодший колега Іцик Манґер, який зазначає: «Елієзер Штейнбарґ: Дивовижний сплав дубнівського маґґіда і Ганса Крістіана Андерсена. Глибока думка, поєднана з безтурботною дитячою душею. Він водночас розумний єврейський дідусь – і наївна, довірлива дитина, яка його слухає. Дідуся й дитину пов’язує червона нитка гумору. Незвична комбінація, яку можна зустріти лише у великих талантів»6. За приклад тут може правити казка з біблійним мотивом творення, елементи й образи якої зображено на надгробку письменника в Чернівцях. Вона зветься «Farwos senen di fisch schtum?» («Чому риби німі?»). Наводимо її у перекладі: «Коли Господь створював світ, Він промовив: «Нехай буде небо, і нехай воно відділяє одні води від інших!» І виникло небо й води, і частина вод залишилася під небом, а частина на небі. Нижні води стали морями й озерами. Але ті води, що внизу, були невдоволені й питали: «Чому це ми мусимо бути внизу, на землі, у той час як наші браття, такі ж води, як і ми, знаходяться на небесах?» І ночами ці води схвильовано перешіптувалися, бурмотіли й бурмотіли, обурюючись несправедливістю Господа. Почули це риби. Одного разу, рано-вранці, щойно зійшло сонце, риби завели жвавий танок, вискакуючи з води й вигукуючи: «Небесний Вседержителю! Води невдоволені Тобою…» Господь усміхнувся й каже: «Я знаю. Це мої діти, і я хочу відновити справедливість». Що ж учинив Господь? Він утворив у серці моря небо із сонцем, місяцем і зірками і сказав, звертаючись до риб: «Води гостинно прийняли вас до себе, а ви їх зрадили. Тож будьте відтепер німі!» І стали відтоді риби німими – німими зрадниками, які живцем поглинають одні одних». Обидва улюблені жанри Штейнбарґа відрізняються від творів його попередників передусім своєю філософською глибиною,

364 | Критика та публіцистика

художнім умінням побачити за повсякденними стосунками й ситуаціями основоположні екзистенційні проблеми. Однак вони не позачасові, не абстрактно-індиферентні, а дуже безпосередньо пов’язані зі своєю епохою. На ці неодмінні риси його поетичного ґестусу вказував у своїй післямові до видання румунських перекладів байок Штейнбарґа А.Клайн, особливо підкреслюючи їхню оригінальність та їхній синтетичний характер: «Замість бюргерських трюїзмів, з їхньою банальною, пласкою й непрактичною мораллю, вони несуть у собі факти з вирувань нашої епохи великих зрушень та етику соціального імперативу […] Байки Штейнбарґа, новий і рідкісний синтез традиції й революції, інтелекту й фантазії, слова та дії набули характеру соціального корективу і стали носієм прогресивних ідей. Його мораль не має на меті покращення вад, звичок чи помилок індивіда. Він намагається викорінювати глибше зло […] Елієзер Штейнбарґ – це щасливе поєднання Іцхока Лейб Переца, Менделе Мойхер Сфоріма і Шолом-Алейхема. У Переца він запозичив масштаб ширяння, подібний до кружляючого у високостях орла, у Менделе — некривдне жало сатири, а з Шолом-Алейхемом його споріднює неквапна манера письма і скромність»8. При цьому його байки поєднують трагічне з комічним, що так чудово вмів комбінувати у своїх творах Шолом-Алейхем. Комізм Штейнбарга не в останню чергу коріниться у мові, в його віртуозному володінні їдишем. «Для Штейнбарґа мова – це все, – вважає Е.Бікель. – Вона проста й позбавлена прикрас, часом аж примітивновульгарна, якщо йому це потрібно, по-народному образна, наївна й чиста, якщо він до цього прагне; вона може шпичасто й гостро видиратися крутими стежками рефлексій, але водночас ширяти у царстві тонких душевних порухів […] Вона з такою легкістю стрибає й танцює понад безоднями й проблемами буття, що здається, мовби чуєш народні прислів’я»9. Таку мовну свободу і справді можна зустріти тільки у великих майстрів. Штейнбарґ чудово володів також гебрайською і написав івритом чимало дитячих казок. У ньому вбачають водночас і «майстра гебрайського стилю»10. Після його смерті видатний єврейський поет Хаїм Нахман Бялик звернувся до чернівецького комітету з видання спадщини Штейнбарґа з проханням зібрати і видати всі

Петро Рихло БАЙКА І БАЛАДА...

| 365

його твори. Відтоді у різних видавництвах світу з’явилося чимало зібрань його байок. В 1972 р. родина Штейнбарґа передала всі його рукописи Єврейській національній бібліотеці в Єрусалимі і, таким чином, убезпечила їх від розпорошення. Байкове царство «єврейського Езопа» стало нині невід’ємною часткою єврейської та світової літератури. ІЦИК МАНҐЕР Іцик Манґер, який увійшов в історію літератури свого народу як «принц єврейської балади», належав уже до наступного покоління єврейських письменників. Його справжнє прізвище – Ізідор Гельфер. Він народився в 1901 р. в родині чернівецького кравця і частково виростав у румунських Яссах. Дуже рано поет відкрив для себе глибокі джерела єврейського фольклору та містику хасидизму і пізніше зробив їх невід’ємною часткою своєї літературної творчості. Він відвідував спершу початкову гебрайську школу, а відтак гімназію в своєму рідному місті Чернівцях, проте аж ніяк не був надто ретельним і старанним учнем. Уже гімназистом він почав писати вірші (за власним свідченням, спочатку німецькою мовою), а тому свої шкільні обов’язки розглядав як щось таке, що тільки відволікає його від справжнього, поетичного покликання. Його взірцем був Франсуа Війон – цей неспокійний дух пізнього середньовіччя, отож молодий Манґер і в своїй поведінці орієнтувався на нього, регулярно вчиняючи різні бешкети і провокуючи скандали. Невдовзі хулігана за його витівки виключили з гімназії, після чого він працював у невеличкій майстерні свого батька разом з братом Ноте. Хоча за своєю зовнішньою біографією Манґер був не більше, ніж «утеклий кравчик»11, проте як людина й митець він являв собою непересічну особистість. Альфред Кіттнер, німецькомовний поет і друг його юності, створив у своїх «Спогадах про Іцика Манґера», написаних до десятих роковин поетової смерті, неперевершений портрет літератора-бродяги з його бухарестських часів, який за своєю пластикою нічим не .поступається часто репродукованому живописному портретові Артура Кольника: «Бліде, як мумія, лице далай-лами, на яке посаджено пару чорних,

366 | Критика та публіцистика

інфернально й косо зиркаючих очей, котрі надавали його рисам такого виразу, немовби їх протнула блискавка, немовби вони належали якомусь скинутому на землю проклятому янголу; тонка, довга шия, що стирчала з постійно розстебнутого м’якого комірця сорочки, відсунутий геть аж на карк чорний пожмаканий капелюх з широкими крисами, який надавав завжди вдягнутому в так само чорний, засмальцьований, тісно облягаючий костюм вигляду столяра, котрий носить своє цехове вбрання з незапам’ятних часів, – враження, яке ще більше підсилювалося завдяки облупленій тростині, котра незмінно його супроводжувала – дивніше створіння навряд чи коли-небудь з’являлося у нічному світі бухарестських пивничок. День у день, хоч би в якому місті він знаходився, мандруючи від шинку до шинку, завжди тримаючи в руці кухоль пива, чарку горілки, пляшку вина, вночі – фантазуючи, декламуючи – лежачи на лавці парку або плентаючись по польовій дорозі, він по декілька днів не скидав свого вбрання, крізь яке «завивав вітер»12. Початок літературної кар’єри Манґера припадає на 20-ті роки минулого століття. В 1921 р. він дебютував в одній із бухарестських єврейських газет своїм першим віршем. В 1929 р. у Варшаві вийшла його поетична книжка «Штерн ойфм дах» (Зорі на даху), яка зробила ім’я Манґера відомим у широких колах східноєвропейського єврейства. В цей час він переселяється до Варшави, де працює кореспондентом румунських газет («Лумеа», «Репортер»), однак час від часу навідується в Бухарест і Чернівці. Незадовго до Другої світової війни йому ще вчасно вдається втекти з Польщі до Парижа, а згодом до Лондона, і таким чином уникнути катастрофи. Його батько й брат, які зосталися в Чернівцях, стають тим часом жертвами нацистів. У 1951 р. Іцик Манґер приїздить до США, оселяється в Нью-Йорку і живе там дуже скромно, майже забутий усіма. Після трагедії Голокосту він раптом залишився без читачів. У своїй поетичній творчості Манґер спирається на біблійні мотиви, легенди гетто, єврейські народні пісні. «В його баладах і піснях народні перекази, духовна спадщина хасидизму і творча фантазія утворюють непідробний синтез», – вважає сучасний німецький дослідник Петер Мотцан13. Багато його балад і пісень

Петро Рихло БАЙКА І БАЛАДА...

| 367

продовжують традиції т.зв. «пурімшпілю» («Меґіллелідер»), в основі якого лежать оповіді біблійної книги Естер. До його літературних взірців зараховують також творчість мандрівних співців, яких іменували «Бродер зінґер» (група єврейських бардів, названа на честь поета Берла Бродера, 1815-1866), які в 19 ст. мандрували по Галичині, Молдавії та Україні й виконували свої наснажені соціальними мотивами пісні переважно в корчмах і заїжджих дворах14. У своєму сонеті «Бродер зінґер» Манґер ідентифікує себе з цими мандрівними галицькими співцями. Жебраки, повії, бездомні бродяги та інші знедолені належать до тих фігур, яких він змальовує з особливою симпатією. Він – поет бідних, пригноблених і відторгнутих суспільством «люфтикусів» (людей повітря), які мешкали у злиденних штетлах чи з відчаю пускалися в далекі мандри і лише у своїй вірі та фантазіях могли піднятися над своїм безпросвітним життям. Їм присвячено, зокрема, «Жебрацьку легенду» з циклу про Бал-Шема, яка наснажена незвичною метафоричною образністю. Улюбленим поетичним жанром Манґера була балада – літературна форма, яку особливо плекали поети-романтики. Ґете називав її «первісним яйцем» усіх трьох літературних родів, позаяк «у ній стрімко, з використанням драматичної форми діалогу, епічно розгортається якась знаменна подія, котра водночас розчиняється в ліричному настрої»15. Очевидно, що цей жанр якнайбільше відповідав поетичній інтенції Манґера. Майже всі його балади написані в діалогічній формі, нерідко це діалоги з уявним співбесідником або з самим собою. Їм, як і їхнім великим романтичним взірцям, також притаманні фантастичні й містичні моменти, де діють могутні сили природи й елементарні стихії. Здебільшого вони таємничі, загадкові, в основі своїй ворожі людині, як, приміром, у «Баладі про старого гайдука», де відчайдушний герой все ж здобуває над цією грізною, непізнаваною силою удавану перемогу. Нерідко в цих баладах крізь фантастичні події проглядають соціальні відносини, як, наприклад, у «Баладі про єврея, котрий їхав на ярмарок», де батько, який хоче змусити свою доньку до шлюбу з нелюбим їй чоловіком, по дорозі до міста дивним, містичним чином довідується про її смерть, чи в «Баладі про білий

368 | Критика та публіцистика

хліб», де місяць уповні викликає у матерів та їхніх виснажених дітей голодні галюцинації й асоціації з паляницею хліба. «У поезії Іцика Манґера, – зауважує з цього приводу А. Марґул-Шпербер, – нас огортає подув чогось незнаного й демонічного, важкого й невимовного, і однією з неординарних ознак його суверенного мистецтва є те, що він це безкінечне, незбагненне ніколи не втілює цілком, проте й не дає йому розтектися у щось безформне й безплотне. Світ його поезії – це простір поміж світами, край присмерку, де в одній площині зустрічаються привиди й обивателі, не особливо дивуючись цій зустрічі»16. Але й такі жанрові форми, як бенкельзанґ чи морітат залишили свій слід у творчості Манґера, хоча він ґрунтовно трансформував їхній тон і підняв його на інші регістри, так що його балади вже позбавлені рис «страшних» історій чи сентиментальних літаній. Його поезія поєднує «простоту бенкельзанґу з імпресіоністською легкістю і строгою мовою форм»17, як це, наприклад, відбувається в «Баладі про повію і стрункого гусара» чи в «Баладі про серпанок нареченої». Тут трагіка подій виростає не просто з сюжетного розвитку, а радше з темних архетипних субстанцій людського буття, зі старовинних казок і міфів. Однак не тільки природа ворожа бідній єврейській людині, але й соціальні вибухи та катаклізми, якими так щедро всіяна історія двадцятого століття. У революційні роки, у вирі громадянських воєн нерідко доходило до гострих міжетнічних сутичок, котрі виливалися в жорстокі єврейські погроми. Деякі з них відбувалися в 1917–1920 рр. на Східній Україні та в Галичині за командування Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри як свавільні, неконтрольовані насильницькі акції, хоча сам отаман був їх принциповим противником. У своїй «Баладі про Петлюру» Манґер розробляє цей мотив у характерному для себе «демонічному» ключі і показує глибокий внутрішній розлад у душі отамана, близького до думки про самогубство, позаяк його терзають гіркі докори сумління. Петлюра виступає тут символом перманентної загрози для євреїв, які за будь-яких суспільних негараздів піддаються утискам і гонінням і приречені виконувати роль офірного цапа. Однак єврейська душа не може тривалий час замикатися у своєму стражданні. Її другим крилом є радість, дотепний жарт,

Петро Рихло БАЙКА І БАЛАДА...

| 369

веселий сміх. Манґер володів чудово розвинутим почуттям гумору. Це помітно, наприклад, у його баладі «Кравецький підмайстер Ноте Манґер співає про золоту паву», де ця символічна птаха, яка в міфологічній традиції виступає уособленням краси та грації і належить до улюблених мотивів народного мистецтва євреїв Східної Європи, укладає парі з цісарем Францем-Йосифом, хто швидше потрапить з Відня до галицького містечка Стопчатова. Золота пава, яка виграє це змагання, випрошує у цісаря патент, за яким вона у всіх його землях буде проголошувати закон любові. «При цьому, – зазначає австрійська дослідниця Ґ. Кольбауер-Фріц, – звучить водночас також іронічна нотка. Іцик Манґер далекий від того, щоб створювати з багатонаціональної Дунайської монархії і вельми цінованого єврейськими підданими цісаря Франца-Йосифа (якого в одній єврейській народній легенді любовно названо Ефраїм-Йосселе) міф про золотий вік. Його погляд спрямований на гострі соціальні та суспільні проблеми, які визначають собою сутність життя»18. Подібну іронію відчуваємо і в наснаженій «великомасштабним гумором»19 баладі «Молитва пияка Івана», герой якої разом з Господом мандрує по світу і не оминає жодної пивнички. Тут мимоволі спадає на думку повість Йозефа Рота «Легенда про святого пияка». Книги балад і пісень Манґера міжвоєнного періоду «Штерн ойфм дах» (Зорі на даху, 1929), «Ламтерн ін вінд» (Ліхтарі на вітрі, 1933), «Хумеш-лідер» (Біблійні пісні, 1935), «Меґілле-лідер» (Пісні на пурім, 1936), як і його повоєнні збірки «Демерунґ ін шпіґель» (Присмерк у люстерку), «Штерн ін штауб» (Зорі в пилюці) зробили його одним з найпопулярніших єврейських поетів, які колинебудь писали на їдиші. Вірші Манґера перекладено багатьма мовами. До 50-річчя автора у Нью-Йорку з’явилося зібрання його поетичних творів у ювілейному томі під назвою «Лідер ун баладн» (Пісні й балади) обсягом понад 500 сторінок. Серед драматичних творів Манґера варто виділити насамперед його переробки п’єс засновника єврейського театру Абрагама Ґольдфадена «Ді кішуфмахерін» (Чаклунка) і «Драй гоцмахер» (Три комедіанти, обидві 1936). Мюзікл Дова Зельцера, який виник на основі його «Пісень на пурім», захоплено був сприйнятий публікою США та Ізраїлю.

370 | Критика та публіцистика

Однак найбільший успіх Манґера випав на долю його роману «Дос бух фун Ґан Еден» (Книга про рай, 1960), який широко відомий у німецькому перекладі Зальці Ландман, що був виданий спершу в Швейцарії та ФРН, а згодом і в колишній НДР. У 60-ті роки цей твір став бестселлером і тривалий час не сходив зі списків лідерів німецької книготоргівлі. Власне кажучи, роман мав складати лише першу частину трилогії, наступні частини якої Манґер хотів назвати «Книга про землю» та «Книга про примарний світ». Проте цей задум йому вже не судилося здійснити. До німецького видання Манґер написав коротку передмову, в якій він говорить: «На краю безодні сміх стає голоснішим, розкутішим. Позбавлений свого державного громадянства, вигнаний зі своєї рідної Румунії, відірваний від своєї польсько-єврейської спільноти, блукаючи поміж кордонами, без паспорта, без візи – у такій гротескній позі я вклоняюся шановній публіці і презентую їй свого Шмуеля Абе Аберво з його дивовижною життєвою історією»20. В основі пікарескного роману Манґера лежить старовинна єврейська легенда, яка зустрічається в Мідраші, – «Про створення дитини». За цією легендою люди, перш ніж народитися, живуть у раю – і тільки легкий щиголь по носі, отриманий від янгола, який супроводжує їх у земне життя, змушує забути про райське існування. Головному героєві, маленькому янголяткові на ймення Шмуель Абе, вдається скористатися із пристрасті свого провідника до алкоголю і перехитрити його. Отож після свого народження він розповідає здивованим батькам і сусідам про те, що бачив і пережив у раю. «Згідно з кабалістичним постулатом, за яким угорі ведеться так само, як і внизу, рай в оповідях Шмуеля постає як земний дзеркальний відбиток єврейського життя», – зауважує з цього приводу Е. Зільберман21. Життя Іцика Манґера також нерідко було схожим на запаморочливі сюжетні кульбіти шахрайського роману, який він під тиском несприятливих історичних обставин невтомно писав своєю власною кров’ю. Сповнена поневірянь і злигоднів біографія поета є відображенням його трагічної епохи та інкарнацією єврейської долі par excellence.

Петро Рихло БАЙКА І БАЛАДА...

| 371

В 1967 р. Манґера розбив параліч, від якого він уже не зміг одужати. Друзі перевезли його до санаторію в Ґедеру (Ізраїль), де він помер 21 лютого 1969 року. «Його похорон, у якому брав участь президент країни, перетворився на національну маніфестацію. Тисячі людей проводжали його в останню дорогу. Блискучіше […] ще ніколи не ховали жодного бродягу», – стверджує Альфред Кіттнер22. У творчості Елієзера Штейнбарґа та Іцика Манґера єврейська література Буковини досягла своїх абсолютних вершин і піднеслася до світового рівня. Байка й балада виявилися тими жанровими формами, які акумулювали духовні прагнення східноєвропейських євреїв і в зразковий, високопоетичний спосіб відображали їхню історію, мораль, звичаї. Відлуння, яке залишили по собі ці два автори, ще довго звучало. Навіть після Другої світової війни, коли єврейським літераторам в СРСР зовсім непросто було писати своєю «мамелошн», у Чернівцях налічувалося близько 40 єврейських письменників, що творили на їдиші – Якоб Штернберґ, Моше Альтман, Хаїм Меламуд, Меїр Харац, Йосиф Бурґ – якщо назвати лише кілька найвідоміших імен. Не буде перебільшенням стверджувати, що без традицій, закладених Е. Штейнбарґом та І. Манґером, єврейська література виглядала б тут значно біднішою.

1 Elieser Bickel. Zur Weltanschauung Elieser Steinbargs. In: «My dear Roisele…». Jiddische Dichter aus der Bukowina: Itzig Manger. Elieser Steinbarg. Ьxheim: Rose Auslдnder-Gesellschaft e.V. 1996, S.28-29.

2 Israel Chalfen. Paul Celan. Eine Biographie seiner Jugend. Frankfurt a.

M.: Suhrkamp Taschenbuch Verlag 1983, S.46-47.

3 Arthur Kolnik. Der jьdische Schulverein in Czernowitz. In: Czernowitz.

Jüdisches Städtebild. Hrsg. von Andrei Corbea-Hoisie. Frankfurt a. M. Jüdischer Verlag im Suhrkamp Verlag 1998, S.187.

4 Rose Ausländer. Die Nacht hat zahllose Augen. Prosa. Frankfurt a. M. Fischer Taschenbuch Verlag 1995, S.108-109.

5 A. Clain. Nachwort zu den Fabeln von Elieser Steinbarg. In: «My dear Roisele…», S.48.

372 | Критика та публіцистика

6

Itzik Manger. Ich, der Troubadour: Lieder, Balladen und Prosa. Aus dem Jiddischen von Andrej Jendrusch, Alfred Margul-Sperber und Hubert Witt.

Berlin: Edition Dodo, S.140.

7 Цит. за: Othmar Andrée. Czernowitzer Spaziergдnge. Annäherungen an die Bukowina. Rose Ausländer-Stiftung 2000, S.45 [Schriftenreihe der Rose Ausländer-Stiftung. Hrsg. von Helmut Braun, Band 9. Czernowitzer Bibliothek, Bd.1].

8 A.Clain, op.cit., S.49 9 Elieser Bickel, op.cit., S.29.

10 M.H.Bady. Vier Jahrzehnte seit dem Tode des Dichters Elieser Steinbarg.

In: «My dear Roisele…»: S.44.

11 In der Sprache der Mörder. Eine Literatur aus Czernowitz, Bukowina.

Ausstellungsbuch. Erarbeitet und herausgegeben von Ernest Wichner und Herbert Wiesner. Literaturhaus Berlin 1993, S.241 [Texte aus dem Literaturhaus Berlin, B.9].

12 Alfred Kittner. Erinnerungen an den Poeten Itzig Manger. In: Neue Literatur (Bukarest), 1979, Heft 3, S.30.

13 Peter Motzan. Balladen von Itzig Manger. In: Südostdeutsche Vierteljahresblätter (München), 1993, Folge 1; S.59.

14 Gabriele Kohlbauer-Fritz. Itzig Manger. Vagabund und Poet. In: Cécile Cordon, Helmut Kusdat (Hrsg.). An der Zeiten Ränder: Czernowitz und die Bukowina. Geschichte, Literatur, Verfolgung, Exil. Wien: Theodor Kramer Gesellschaft 2002, S.129.

15 Gero von Wilpert. Sachwörterbuch der Literatur. Stuttgart: Alfred Kröner Verlag 1979, S.66.

16 Alfred Margul-Sperber. Der Dichter Itzig Manger. In: «My dear Roisele…», S.118.

17 Andrej Jendrusch. Kurzbiographie. In: Itzik Manger. Ich, der Troubadour, S.166.

18 Gabriele Kohlbauer-Fritz. Itzig Manger. Vagabund und Poet, S.130.

19 Alfred Margul-Sperber. Der Dichter Itzig Manger, S.119.

20 Цит. за: Edith Silbermann. Itzig Manger, der Prinz der jiddischen Ballade. In: «My dear Roisele…», S.105.

21 Там само, С.106.

22 Alfred Kittner. Erinnerungen an den Poeten Itzig Manger, S.100.

Петро Рихло БАЙКА І БАЛАДА...

| 373

ДОДАТОК Майже всі байки Еліезера Штейнбарґа, на які посилається автор, оприлюднені нещодавно в «Антології єврейської поезії. Українські переклади з їдишу» (К.: «Дух і літера», 2007) так само як і деякі балади Іцика Манера, згадувані тут. Пропонуємо додатково три балади цього автора, що не увійшли до «Антології», але на цей час перекладені В. Богуславською.

БАЛАДА ПРО СЕРПАНОК НАРЕЧЕНОЇ Опівночі, мов жорна, Дванадцять дзвонів чорних. «Серпанок – з павутиння? – Ридає наречена, – Нитки скінчились в мене». Легенький в дверях протяг – І сім бабусь навпроти. Нічні гойднулись тіні: «Спини плачі дитинні! Навіщо з павутиння? Зі срібного волосся Чи прясти довелося? В бабусь майстерні пальці, Ось напнемо на п’яльця Волосся срібло сніжне». Вогнем холодним очі Сяйнули – й неохоче Сахнулись тіні-крижні. Хитнувсь лампадки промінь. Сім павучків, сім гномів Змахнули крbльми – жахом І видихнули грeдьми:

374 | Критика та публіцистика

«Ну, зай ґезунт1, тож будьмо!» – Й серпанок, мов світанок, Стріпнувся, сріблом тканий. Мов та ранкова зірка, Дівча у люстро зиркне – Фата її накрила, Жахаючи, мов крила. Розвиднілось у вікнах. До сяйва ще не звикла, Мов чар незнаних бранка, Біліша од серпанку.

БАЛАДА ПРО ЄВРЕЯ, ЩО ЇХАВ НА ЯРМАРОК Єврей аж тричі хльоскає, звивається батіг: «Вйо, шкапи, ярмаркуймо, то дай вам, Боже, ніг!» Щасливим сяє посміхом і поспіхом – ого! – Неначе дівка з посагом чекає там його. Шкапчина біг пришвидшує, та сумно плаче віз: «Ой, ні, татуню! Вистрибом – не вистачить коліс». Сміється їд, не чуючи ні зблизька, ні здаля. Позаду – чи віншуючи? – аж в’юниться земля. Вечірнім тягне холодом. Конячки все спритніш. Ліси уже по бороди в дим загорнула ніч. Летять конячки. Холод. Ніч. І перша з’ява з потойбіч:

1

будьмо здорові! (їдиш)

Петро Рихло БАЙКА І БАЛАДА...

| 375

«Гей, купче файний, друже давній, З вином свій глек мерщій віддай-но!» Мара щезає. Суне інша, Гілля вербового сумніша: «Тримай єдваби, альтембаси – Весільну сукню доні Басі». Цей зник – аж третій виринає, Що урну з попелом тримає: «Гей, купче з грішми, купче грішний, Де ти дочку свою полишив?» «Хвиль річкових прозорі вії, В них золоте волосся миє. В ріці солодка туга мріє, Там Бася білі ніжки миє». Розсипавши попіл по вітрі, мара І третя зникає. Душа завмира. Вйо, вйо, мої шкапи, скорботне знання, Вино із родзинок, весільне вбрання...

КРАВЕЦЬКИЙ ПІДМАЙСТЕР НОТЕ МАНҐЕР СПІВАЄ ПРО ЗОЛОТУ ПАВУ Під Зінгер-машинку2 співає Кравецький підмAоживає, Така золота, під Віднем. Франц-Йосиф, наш кайзер файний У бакенбардах пишних * зінгер – співак, співець (їдиш та нім.)

376 | Критика та публіцистика

Тримає у Відні в стайні Коней баских найліпших. Не огирі в нього – орлищі, Стрімкіші за все на світі, Що хмари женуть найвищі І наздоганяють вітер. Пава співає вогниста: «Один та один – це два. Дар мій підмайстрові містить Спритніші за ті дива: Від кайзерівського порогу Ми злетимо на парí. Остудить моя перемога Ваших орлів у цій грі?» Кайзер і каже: «Бітте»3, – Срібний здіймає батіг, Крешуть срібні копита, Аж димом земля з-під ніг. Села, міста і хащі, Гори і міст над Стриєм, І от нарешті найкращий Галицький край постає. За Краковом – Лемберг4, далі І Коломия в дощі. Кайзер бичем як вдарить: «Вйо, мої шкапи, мерщій!» В гори, аж ген за Косів, В долини – Стопчатів прочах.

3 4

«Будь ласка» (нім.) Львів (нім.)

Петро Рихло БАЙКА І БАЛАДА...

| 377

Кайзер блимає скоса, Не вірить власним очам: У золоті пава, мов айстра, Й – стопчатівський дивний букет – Сімка кравецьких підмайстрів Із нею ладнають октет. І кайзер зітхає: «Ну, цяця! Ото вже шукачка забав!» Рахує він пульс, лоба мацає – Чи не захворів, Боже збав?! З-під коміра хрестик натільний Виймає – він озолотить: «Ти бачиш, пустунко, я схильний За золото злотом сплатить». Сахнулася пава: й голота Не зовсім буває проста – Хай навіть зі щирого злота, Того їй не треба хреста! «О пане кайзере, – учить, – Патент задля мене візьміть, Щоб підписом власноручним Скріпити його за мить, – Що я, золотава пава, Із краю у край літати Можу, і маю право Радо усіх вітати». Каже кайзер: «Будь ласка! – Бере паперу сувій, – Тільки й мені, любаско, Не відмов у ласці своїй!»

378 | Критика та публіцистика

«Вйо!» – гримнув кайзер владно І батогом – блись-блись, І кайзерські бакенбарди Завією здійнялись. ................................ Кравецький підмайстер зблідлий В Зінгер-машинки пита, Як перемогти у Відні Пава змогла золота.

Петро Рихло БАЙКА І БАЛАДА...

| 379

Мирон Петровский СУДЬБА КНИГИ СУДЕБ «Народ на войне» Софьи Федорченко I Бывают странные сближения: первое известие о выходе этой книги появилось в киевских газетах 25 октября 1917 года. Столь многозначительная впоследствии, врезанная революционным железом в историю, и без того кровоточащую, эта роковая дата тогда, в тот день, еще ничего не говорила современникамкиевлянам. О событиях 25 октября там, на севере, в Петрограде, киевляне в тот день еще ничего не знали. Ровным счетом ничего. На титуле книги стояло: С.Федорченко Народ на войне Фронтовые записи Киев Издание Издательского Подотдела Комитета Юго-Зап. Фронта Всерос. Земского Союза На обложке, изукрашенной орнаментом работы художницы Евгении Прибыльской, которая в том же году провела в Киеве представительную выставку «Народное искусство Галичины и Буковины» (и обложку вместе с заставками нарисовала в духе этой выставки), имя автора было представлено полнее: Софья Федорченко. Это имя было настолько неизвестно, что начитанный Алек380 | Критика та публіцистика

сандр Блок, наткнувшись на отрывки из книги в предварительной журнальной публикации, даже не догадывался, что автор – женщина, и внес в дневник: «Интересные записи «солдатских бесед», подслушанных каким-то Федорченко»1. Безвестный автор, сестра милосердия с Юго-Западного фронта, написала – страшно вымолвить – великую (в 139 страниц) книгу о народе на войне, одну из самых удивительных книг в русской литературе, отнюдь не бедной удивительными книгами. Но совпадение выхода киевской книги с петроградскими событиями может смущать только какой-то слишком уж точной, словно бы нарочитой, одновременностью – надо же, день в день. Потому что на самом деле совпадение было не поверхностным, а глубинно исторически мотивированным. Ничего не ведавшая – подобно всем киевлянам – о тех событиях, книга все же толковала словно бы о них, догадывалась об их возможности или даже неизбежности, глухо о них пророчила. Она явилась как вступительное слово к ним, как предваряющий текст, содержательно объясняющий происходящее – и даже происхождение того, о чем история расскажет на следующих своих страницах. В ней – непредумышленный ответ на вопрос, почему народ, только что отвоевавший немецкую войну, едва выйдя из ее кровавой тягомотины, с таким ожесточением кинулся в гражданскую. Словно бы в предвидении афоризма Александра Твардовского (из «Василия Теркина»), гласящего, что «на войне сюжета нету», «Народ на войне» Софьи Федорченко свободен от малейших признаков сюжетности. Да и какой сюжет возможен в книге, состоящей из подверстанных один к одному фрагментов, а каждый фрагмент представляет собою высказывание о войне кого-то из ее безымянных участников, частушку или песню, пропетую неведомо кем. Как будто работа автора состояла лишь в том, чтобы пройти по фронтовой полосе с диктофоном или блокнотом, записывая проговоренную или пропетую исповедь человека, выхваченную из многоголосия войны. Все равно, что провести неформальный референдум среди разношерстного демоса.

1

А.Блок. Собр.соч. В 8 т. Т.7. – М.-Л., Гос. Изд-во художественной литературы, 1963. – С. 411

Мирон Петровский СУДЬБА КНИГИ СУДЕБ

| 381

Каждый фрагмент – краткая и емкая реплика о себе и о войне: только что мобилизованного мещанина-ремесленника или сельского мужика, пехотинца-окопника, солдата-артиллериста, казака, ездового провиантской фуры, раненого в госпитале, крестьянина-беженца, военнопленного, дезертира. Но автор не представляет читателю, даже не называет своего персонажа по имени, просто дает ему слово, и читатель должен сам – из этого высказывания, из этой реплики – извлечь и мнение говорящего, и представление о нем самом. Мы словно бы смотрим грандиозную документальную киноленту, смонтированную из интервью, взятых у тысячи участников войны и сливающихся в целостный рассказ о войне, но нет ни дикторского текста, комментирующего интервью, ни даже титров, называющих тех, кто отвечает на вопросы невидимого и тоже не названного интервьюера. Если бы из книг Пильняка и Артема Веселого, Малашкина и Алексея Толстого, Шолохова и Фурманова, Всеволода Иванова, Бабеля и Платонова (написанных, заметим, после «Народа на войне») – изо всех этих книг о Первой мировой (а затем и гражданской войне) вытравить малейшие следы авторской речи и заботливо выбрать одни только речения персонажей, представив их читателю – вот, дескать, что говорили люди на войне и о войне, – то и получилось бы некое подобие книги Софьи Федорченко. Отвечая на вопрос, что в современной литературе близко кинематографу методологически, Сергей Эйзенштейн писал: «…из современных писателей кино полезны в этом смысле из немногих знакомых мне только двое: Бабель и Федорченко <…> Федорченко любопытна для нас в структурном отношении. Новые киновещи «пишутся» в близкой ей манере. На логически немотивированном, ассоциативном переходе от темы к теме. <…> В этом отношении Федорченко – более доступное, правду сказать, и менее богатое «издание» Джемса Джойса. Федорченко и Джойс очень близки современной кинематографии. Правда, более чем на половину еще «имеющей быть». Та же «деанекдотизация» и непосредственное выявление темы через сильно действующий материал.

382 | Критика та публіцистика

Совсем стороной от сюжета, только еще из добросовестности фигурирующего в произведении. Та же «физиологичность» детали. Крупным планом. При чисто интеллектуальном эффекте – отвлеченном выводе через их физиологическое посредство. <…> Федорченко больше фиксаторша, но в конструкции работает так же»2. Эта «фиксаторша» зафиксировала столь многое и соорудила из этого столь многого такую конструкцию, что мало проку – вылущивать из этой книги наиболее броские, самые «форсированные», афористичные голоса, подтверждающие позицию автора, читателя или критика. Здесь, как в фольклоре, на всякую байку есть противубайка, и едва ли не каждая реплика где-то в толще книги побивается противоположной. Убийственному разгулу противостоит самопожертвенное благородство, страх соседствует с отвагой, надежда с отчаянием, святое с грешным, кровь смешивается с экскрементами, быт с патетикой. Такой широкий захват разведенных крайностей создает «бездну пространства» и равно лишает шансов злобную хулу или слащавое умиление по поводу народной жизни. Тут и яростная ненависть: « – Я ненавижу врага до того, что по ночам снится. Снится мне, лежу будто я на немце, здоровый черт, и убить не дается. Я до штыка, а он за руку. Я до глотки, – он за другую. Не одужить, да и только! Я ему в глаза пальцами лезу, глаз продавил, да дырку к мозгам ищу… Нашел, да давить… А сам всей кровью рад, аж зубы стучат…»3 2

На литературном посту, М., 1928, №1, с. 71-73. Цит. по: Эйзенштейн С. Избр. произведения. В 6 т. Т. 5. М., 1968. С. 525-526 (курсив С. Эйзенштейна).

3 С.Федорченко. Народ на войне. Фронтовые записи. К., Издание Издательского Подотдела Комитета Юго-Зап. Фронта Всерос. Земского Союза. <1917>. – С. 21 Все цитаты из книги С.Федорченко – по этому изданию.

Мирон Петровский СУДЬБА КНИГИ СУДЕБ

| 383

И решительное отсутствие злобы при покорности доставшейся судьбе: «– По совести сказать, не вижу я врага ни в каком человеке. Ну, что мне немец, коли он меня ничем не обидел. А знаю я, что не солдатское это дело, так рассуждать. Войну воюем, так уж тут нечего сыропиться, только с чего эта война, не пойму…» И маленькая новелла, которую непонятно в пример чего и приводить – то ли офицерского благородства, то ли солдатской совестливости, то ли пересечения социального и национального на фронте: «– С носилками, смотрю, наш Александр Иванович. Вот это такой человек был, что мы на него, как на Бога, надеялись. Это он, чтобы меня разыскать, пришел. Ногу мою, как подвязывали, он ее за пятку держал. А потом кричит: «Мойша, ты здесь?..» – «Здесь» отвечает. – «Вот», говорит, «видишь, за тобой нарочно пришел, чтобы ты не подумал, что тебя бросили. Ты не горюй очень-то…» Это ему что русский, что жид, все едино. Жида жалеть и нас учил... и такого-то офицера просто мы же и продали. Не осилили отбить… А звал как нас… Я-то уж второй раз раненый, ни одной ноги тогда целой не было, а ползком не поспел… Увели уж его…» И подлое мародерство: « – Он ко мне, и заместо, чтобы рану искать, давай по карманам шарить. В паморках был, а тут что отлили, злоблюсь, кричать норовлю, а он за глотку… Как шарахну его: сукин ты сын, кричу, а не санитар. Ты мне рану вяжи, а кошель-то я и без тебя завязать сумею…» И другая, госпитальная микроновелла – на тему «всюду жизнь»: «– А как в К-е в лазарете лежал, сиделочку себе приспособил. Как куда идти, ей моргну, под лестницей и сойдемся. Только поворачивайся! Вот раз я только с ней пристроился, а врач сзаду зашел, да в ухо… И отправили меня за эти нежности в военный госпиталь… Что на каторгу сослали: перевязка раз в три недели, обращение матерное, пища собачья».

384 | Критика та публіцистика

И грозное загадывание на повоенное будущее: «– Что вернусь – долго дома не заживусь, на каторгу живо угожу… Жена пишет, купец наш до того обижает, просто жить невозможно. Я так решил: мы за себя не заступники были, с нами, бывало, что хошь, то и делай. А теперь повыучились. Я каждый день под смертью хожу, да чтобы моей бабе крупы не дали, да на грех… Коль теперь попустить будет, опять на войну, что отару погонят… Нет, я так решил, вернусь и нож Онуфрию в брюхо… Выучены, не страшно. Думаю, что и казнить не станут, а и станут, так всех устанут…» И тоскливая усталость от бесконечного человекоубийства: « – Через всю землю война пораскинулась… Одна от нее дорога – на тот свет… Кабы знатье, какое там житье, – давно бы ушел…» И национальные отношения на войне, прежде всего мучительный «еврейский вопрос», представленный разбросанными по всему объему книги фрагментами, отражающими положение солдата-еврея, и оказавшегося между двух огней еврейского населения в черте оседлости, и особенно тяжкая доля еврейского ребенка. Эта тема дается в широком диапазоне смыслов – от наивного антисемитского «теоретизирования», до столь же наивного «теоретизирования» филосемитского: «– Татарин, он хоть и некрещеный, а за ним греха нету. Язычник, у него что ни рожа – угодник Божий, ему и козлины рога – бога. Дурень. А вот жид – тот в ответе… Хитер, как бес, до науки доходчив… Ему крещена душа – что пшенична лапша. Заглотнул, пососал, и дерьмом на землю…»

«– Нас на худое нет труда подсыкнуть. На жидов же нашего брата, ровно гончих выпускают. Гони да тявкай, да казенный хлебушко чавкай. А тут особенно понятие нужно иметь. Евреи народ древний, у них сила в уму, и книги есть старые. Не даром Господь Иисус Христос у евреев явился. Через тот случай урок христианам. А то напускают со своры, ровно, что в хилости еврейской вся вина, и злу нашему потачка…» Каждый фрагмент начинается как бы с полуслова и на полуслове же кончается, создавая ощущение выхваченности из речи,

Мирон Петровский СУДЬБА КНИГИ СУДЕБ

| 385

прежде начатой и после продолжающейся. Говорящий настолько погружен в свою ситуацию, что многое из того, что он знает, хочет сказать, видит перед глазами – пропущено, не упоминается, подразумевается. Зияющая эллипсами речь убеждает в своем изустном происхождении. Нет смысла, повторим еще раз, выдергивать из этой книги фрагменты, растаскивать ее на цитаты в подтверждение каких-то наперед заданных соображений. Каждое из составляющих ее высказываний, каждая реплика, рассказ, песня или частушка – незаместимы и неизвлекаемы, необходимы на своем будто бы случайном месте для грандиозного синтеза книги. Весь этот материал принципиально не систематизирован, и отсутствие системы – тоже художественная составляющая целого, придающая целому черты непредумышленной стихийности. (В последующих изданиях Федорченко предприняла попытку систематизации по тематическому признаку – это едва ли пошло на пользу книге). Странная, небывалая книга! Прежде, чем прийти к такой ее форме, к такой, оксюморонно выражаясь, дезорганизованной организации, Федорченко пробовала разные возможности – начинала писать ее в виде очерков или дневника, затем обдумывала форму традиционного романа. Ни она сама, ни ее современники – читатели и критики – не догадались, что роман она все-таки написала. Если от метафор, пусть даже и точных, и содержательных, перейти к строгим терминам в рамках литературоведческого метода, то нужно будет признать, что «Народ на войне» – уникальный роман в форме полилога. Полилог же отличается от диалога не только оглушительной множественностью участников, но и абсолютной анонимностью, неразличимостью авторства соположенных голосов. Вместо завершающей пушкинской ремарки «народ безмолвствует», здесь могла бы стоять открывающая ремарка «народ глаголет». Прикрепить составляющие книгу фрагменты, эпизоды, песни к определенному моменту или хотя бы периоду войны в большинстве случаев затруднительно, а то и вовсе невозможно, и только усталостные мотивы, нарастающие к концу книги, неподчеркнуто указывают течение времени. Так что время этого небывалого романа – мировая война, мыслимая вне протяженности, – как состояние.

386 | Критика та публіцистика

Место действия тоже обобщенно-неопределенно, разве что изредка промелькнувшее географическое название (К-в, за которым опознается Киев, упоминание Галиции и др.), да еще украинские слова, вторгающиеся порой в русскую речь, позволяют очертить место действия Правобережной Украиной – от Днепра до Карпат. То есть – Юго-Западный фронт. Что же касается героя… Позднеримский писатель Элиан, записавший дошедшие до него речения и анекдоты (и в некотором, весьма относительном смысле, жанровый предшественник Федорченко) передает такую мысль Сократа: стоит ли жалеть, что мы не стали столь великими и знаменитыми, какими в трагедиях изображают царей, всяких Атреев, Фиестов, Агамемнонов, Эгисфов? Ведь их закалывают, делают героями драм и заставляют на глазах всего театра вкушать страшные яства. Однако, – будто бы добавил Сократ, – никогда не было столь отважного и дерзкого трагического поэта, который вывел бы на сцену обреченный на смерть хор! Вот таким трагическим поэтом стала Софья Федорченко: без всякой дерзости, напротив – с величавым простодушием, с античной строгой простотой она вывела на сцену «народ на войне» – обреченный на смерть и не желающий умирать хор. Именно хор – протагонист трагедии под названием «Народ на войне». Уникальность этого хора в том, что он состоит из солистов, в нем ровно столько солирующих голосов, сколько записей-фрагментов в книге, композиционно открытой для включения новых голосов и принципиально незавершенной, как не может быть завершен ее герой – народ, в том понимании этого слова, которое было свойственно народолюбивой русской интеллигенции на рубеже веков. Сейчас, в исторической ретроспективе, уже видно то, чего недоглядели современники первого киевского издания книги: маленькая женщина, фронтовая сестра милосердия, совершила художественное открытие, написав роман, героем которого – единственным героем притом – выступает совокупный массив вовлеченных в войну людей, соотечественников автора. «Народ на войне» – это не название темы, но имя главного героя. Книга, складывающаяся из свободно соположенных фрагментов, чрезвычайно близка в этом авангардистскому искусству, по

Мирон Петровский СУДЬБА КНИГИ СУДЕБ

| 387

природе своей фрагментарному. В то же время «Народ на войне» достигает целостности, едва ли доступной какому-либо иному роману и свойственной разве что древнейшему мифу (или эпосу). Противоречие между фрагментарностью и синтетичностью, между архаикой и новаторством снимается в книге Федорченко с обескураживающей легкостью. В эпоху, когда европейский и русский роман развивались в сторону все более углубленного постижения индивидуального сознания, изобретая по пути все новые ухищрения для анализа субъективного восприятия (такие, как внутренний монолог, поток сознания, переключение в план бессознательного), Софья Федорченко написала – кажется, не очень даже отдавая себе в этом отчет – роман, воссоздающий массовое сознание во всех противоречиях его трезвости и мифотворчества, простодушного реализма и наивного мистицизма. Среди моря романов, изощренно изображающих самые потаенные извивы индивидуального «я», роман Федорченко высится, как крохотный, поражающий воображение островок, всецело отданный совокупному человеческому «мы». Он противостоит этим романам как собирательно-объективное индивидуально-субъективному. Современный читатель, не по собственному выбору и желанию обогащенный опытом советского коллективизма, может в этом месте болезненно насторожиться – и будет решительно неправ, ибо собирательность Федорченко включает в себя мощное персоналистское начало, предохраняющее от вырождения в обезличивающий стадный коллективизм, а здоровая мера этого персонализма гарантирует от скатывания к крайностям индивидуализма. Перед нами создание редкой гармоничности, охватывающее самое, быть может, дисгармоничное явление – войну и народ на войне.

II Книга Софьи Федорченко сразу же была замечена и оценена по самому высокому счету: не просто – еще одна книга о мировой войне, но выдающееся явление в литературе, лучшая из книг на эту тему. Беспощадная, порой шокирующая правдивость при кажущейся непретенциозности формы, смысловая насыщенность

388 | Критика та публіцистика

при богатом и выразительном языке ставили книгу «Народ на войне» вне и над другими сочинениями этой рубрики. Сначала, разумеется, откликнулась киевская пресса. Л.Войтоловский, выпускник 1-ой Киевской гимназии, литератор и врач, редактор литературного отдела либеральной «Киевской мысли», на страницах своей газеты отозвался о книге Софьи Федорченко патетически: «Это – целая энциклопедия народной души. Тут и сказки, и суеверия, и сновидения, и семейные драмы, и жалобы калек, и сводничество, и переоценка всех ценностей, и женский вопрос, и деревенские Санины, и празднословие, и фатовство, и страх смерти, и философия мужицкого пессимизма, и оправдание зла, и о роли начальства, и о командирах, о денщиках, о войне, о казенках, о Боге, о ведьмах, о вшах, о храбрости…»4 «Энциклопедия народной души» – со времени известного отзыва Белинского о пушкинском романе никто, кажется, не отваживался произнести столь высокие слова о каком-либо произведении отечественной литературы. Оценка Л.Войтоловского была по-особому авторитетной: он уже готовился к своей книге о мировой войне, и через несколько лет ее станут поминать как одну из двух лучших книг на эту тему – после книги Федорченко. Еще раньше в журнале «Куранты», издаваемом юным киевским журналистом Александром Дейчем, некто Пав. Пастухов дальновидно писал (и это был, по-видимому, первый печатный отклик на книгу Софьи Федорченко): «Прекрасная книга С. Федорченко «Народ на войне», несомненно, будет источником зарождения многих и многих книг, быть может, открывающих пути к совершенно новым мировоззрениям <…> Книга, несомненно, ценнее всего, что написано о войне за последние четыре года <…> Но война, и только война, когда до самых корней встряхивается вековой уклад жизни, могла породить такую книгу <…> Можно быть уверенным, что книга явится настольной как у психолога и историка, так у филолога и поэта. Тем, кто захочет поглубже разобраться в явлениях большевизма, книга С.З. Федорченко (киев-

4

Киевская мысль, 16 авг. 1918. №139

Мирон Петровский СУДЬБА КНИГИ СУДЕБ

| 389

ский рецензент уже знает ее отчество, в книге отсутствующее! – М.П.) прояснит путь».5 Известность книги росла, ее репутация лучшего произведения о Первой мировой крепла. Первая часть – та, что появилась на свет в Киеве, – переиздавалась. В 1925 году в Москве вышла вторая часть – о народе в революции и на гражданской войне – и готовилась третья. В признании высоких достоинств книги, ее исторической и художественной значительности сходились ученые и писатели, представители разных политических лагерей и эстетических направлений. В ту эпоху резких размежеваний и яростной борьбы – случай небывалый, пожалуй, даже парадоксальный. Простой перечень имен тех, кто оценивал «Народ на войне» по высшему разряду, очертил бы элиту тогдашней культуры. Среди отозвавшихся о книге Софьи Федорченко восторженно или почтительно были столь отличные персонажи эпохи, как М. Горький и Я. Тугенхольд, К. Локс и А. Воронский, И. Машбиц-Веров и Александр Блок, И. Василевский (Не-Буква) и Любовь Гуревич, Михаил Булгаков и Демьян Бедный. Позднее стали известны отзывы В. Вересаева, М. Волошина, И. Соколова-Микитова и Д. Философова. В признании «Народа на войне» сходились все, и казалось, что книге, которая могла бы стать искуплением тяжкого греха кровопролития, суждена долгая и счастливая жизнь. Сбывалось предсказание киевского рецензента о том, что «Народ на войне» станет источником зарождения новых книг. Началось мощное воздействие «Народа на войне» на текущую литературу: сработало не только художественное обаяние книги, но и тот несомненный факт, что она была первой. В тех случаях, когда о прямом влиянии говорить не приходится, стоит все же отметить приоритет С. Федорченко на множество тем, образов, ситуаций. Ее книга – словно бы конспект будущих замечательных произведений. Трудно, например, не увидать пророчество о будущем «Тихом Доне» в таком фрагменте «Народа на войне», удивительно предваряющем сцену из шолоховского романа:

5

Куранты, 1918, №3 (июнь). – С. 12-13

390 | Критика та публіцистика

«– Что казаки баб портят, то правда. Видел, как девчонку лет семи чисто как стерву разодрали. Один …, а трое ногами топочут, ржут. Думаю, уж под вторым она мертвенька была, а свое все четверо доказали. Я аж стыдобушкой кричал, – не слышат. А стащить не дались – набили». И не будущие ли рассказы Бабеля предсказывает такой, например, фрагмент: «– Был портным в Могилеве. Семеро детей. Как попал в казармы, сразу засмеяли, над моей наружностью издевались. Кроме «пархатый» я не слышал обращения. Обещали мне не посылать на передовые позиции, вы сами видите, что я не солдат, я очень слаб. Теперь вероятно не выживу, хоть мне и обещал доктор. Но ведь еврею только и жить приходится, что обещаниями… Одним словом, я в окопах больше френчи господам офицерам шил… И в самом деле, как я могу атаковать со своим видом? Я шил господину ротному, приходит поручик и говорит: «Мне стыдно будет умирать в рваной гимнастерке, почини, Мойша, пожалуйста…» Это самый вежливый офицер. Я взял, не в силах был отказать, так меня это «пожалуйста» – растрогало, до слез… Шью и дом вспомнил… В это время, на мое еврейское счастье, подходит господин ротный… И меня сильно побил и велел на бруствер выставить на пять минут… Что я буду рассказывать, что я пережил… За это Георгия таки не дают…» И не о «Василии Теркине» ли, который и вовсе возникнет почти тридцать лет спустя, пророчит такой фрагмент: «– До чего я теперь веселых люблю! Все такому отдать бы рад, последнее. Уж больно в лихолетье молодость тратим… Тут только веселый товарищ и подкрепит ровно винцо…» По всему тексту «Народа на войне» мелькают словечки и присловья, которые потом появятся на страницах «Василия Теркина». Дело тут, надо полагать, в чрезвычайной близости позиций – от социальной до эстетической – авторов двух книг, начатых «с середины», законченных «без конца» и дающих сугубо неофициальный взгляд на войну. По книге Федорченко краем проходят и «теркинообразные» персонажи, и хорошо слышны голоса, доказывающие, что «нужен Теркин на войне»:

Мирон Петровский СУДЬБА КНИГИ СУДЕБ

| 391

«Он такие занятные истории рассказывал, рота до того смеялась, горе с ним забывали… Да так его любили, жалели, словно ребенка своего… А умирал, так, Иван сказывал, передать велел землякам, нам, значит: пусть, говорит, помнят: что смешно, то не грешно… Пускай земляки меня за смехом поминают… Смерть мне словно жена, только ее мне и не хватало…» Но дело не станет и за примерами прямого воздействия «Народа на войне» на писателей-современников – и каких писателей! Александр Блок прочел отрывки из будущей книги в журнальной публикации летом 1917 года и отметил жесткую, до натуралистичности доходящую правдивость «солдатских бесед»: «Выходит серо, грязно, гадко, полно ненависти, темноты, но хорошо, правдиво и совестно»6. У Федорченко Блок нашел именно то, что искал: мнение низовой массы, выраженное ее собственными голосами, зарождение правды из ненависти, святости из грязи. «Правдивое и совестное» анонимное многоголосие «Народа на войне» не прошло мимо внимания переимчивого поэта. Это было в канун «Двенадцати», а пути отражения массового сознания в литературе занимали Блока всегда, и когда музыка возникающей поэмы заполнила его слух, он стал (скорее всего, совершенно безотчетно) укладывать являвшиеся ему образы на голоса – поэма стала приобретать вид полилога. Ведь «Двенадцать» Блока – поэтическое произведение большой формы, где авторский голос едва заметен, поддается обнаружению с трудом, зато полнозвучно и непрерывно звучат голоса непоименованных, как и приличествуеет полилогу, персонажей поэмы. Поэма воплотилась в заданной «солдатскими беседами» форме: «Двенадцать» Блока – монтаж безымянных «голосов», редчайший случай «чистого» поэтического полилога, связь которого с «Народом на войне» глубока и несомненна. И Михаил Булгаков, как жадная губка вбиравший везде все потенциально свое, эффектно превращая его в актуально свое, едва ли избежал влияния «Народа на войне». В ноябре 1925 года Федорченко приглашала супругов Булгаковых на чтение новых разделов книги – третьего тома, надо полагать – если, дескать, у Михаи6

А.Блок. Там же.

392 | Критика та публіцистика

ла Афанасьевича нет других, более лестных предложений. «Какие могут быть «лестные» предложения в этой милой Москве! – отвечал Булгаков, причем, заметим, отвечал, отстраняясь от «этой милой Москвы», – как «немосквич» «немосквичке». – Конечно, с удовольствием придем. «Война» меня крайне интересует. Все «нелестные» постараюсь спихнуть»7. Спихнув все «нелестные» и пропихнув все «лестные», Булгаков, конечно, не прошел мимо опыта «Народа на войне». Едва-едва не совпав во времени, оба – Михаил Булгаков и Софья Федорченко – прошли через ближайшие госпитальные тылы Юго-Западного фронта. Они работали чуть ли не в одних и тех же госпиталях и, фигурально говоря, медицинская сестра Федорченко ассистировала военному лекарю Булгакову. Она «ассистировала» ему и позднее, когда у Булгакова в работе над «Белой гвардией» дошло до изображения многосоставных человеческих толп, и он стал изображать их как бы по методу Федорченко. Читателям трилогии Ал. Толстого «Хождение по мукам» неведомо, что эпиграф к роману «Восемнадцатый год» – «В трех водах топлено, в трех кровях купано, в трех щелоках варено. Чище мы чистого» – заимствован из книги Софьи Федорченко, из третьей ее части. Эпиграф поставлен анонимно и бессылочно, – использование книги Федорченко как фольклорного произведения, принадлежащего всем и никому, как «бесхозного» или «общенародного» имущества становилось со временем все смелее, все настойчивее и вскоре повело к событиям трагическим. Исследовательница творчества Алексея Толстого пишет о журнальных материалах, которые «оставили явные и прямые следы в толстовском романе («Сестры» – М.П.). Первый из них – это помещенная в «Народоправстве» ранняя публикация отрывков из замечательной книги Софьи Федорченко: <…> «Бывают чудеса и на войне и с нашим братом, что это было, не знаю. Я обезножил, отстал, да в канаве прилег. Думаю, пройдут недалече, догоню… Лег и слышу, все идут и идут… Слышу, идут и идут, вся пехота. Сапоги так гулко отзываются и очень в ногу идут… Думаю, что это, 7

Письмо М.Булгакова С.Федорченко от 24 нояб. 1925. – РГАЛИ, ф.1611, оп.1, ед.хр. 75.

Мирон Петровский СУДЬБА КНИГИ СУДЕБ

| 393

Господи, ведь нету здеся столько, уж не немцы ли… Голову на обочину вытащил, смотрю, все саше, сколько видно, верст на пять, полно упокойниками… Все по частям расставлены, в саванах белых… Топот слышен, а идут, как туман плывет, не шелохнутся… Замер я…» В этом начальном фрагменте публикации – записи солдатского мистического видения, марша мертвецов – можно опознать мотив из будущего романа Толстого «Хождение по мукам» – галлюцинацию душевнобольного дезертира, который убивает Бессонова…»8 Действительно, в XXVI главе первой части трилогии читаем: «Не отпуская руки, солдат смотрел в сторону, повыше ельника. – Я третий день не евши… Давеча задремал в канаве, слышу – идут… Думаю, значит, часть идет. Лежу. Они идут, множество, – идут в ногу по шоссе. Что за история? Я из канавы гляжу – идут в саванах, – конца краю нет… Как туман…»9 Но и в последующих томах толстовской трилогии заметны следы внимательного чтения и прямого использования фрагментов «Народа на войне» (уже дальнейших частей книги). «Таков, например, эпизод с крестьянкой, угостившей вражеского солдата-насильника варениками с подсыпанными в них иголками», – замечает Н.А.Трифонов, публикатор полного состава книги Федорченко, и добавляет, «что упомянутые тексты из «Народа на войне» появились в мартовской книжке «Нового мира» за 1927 год, а «Восемнадцатый год» стал печататься там с июльского номера того же года, и Толстой, конечно, внимательно следил тогда за этим журналом».10 III И вдруг книга пропала. Пропала совсем, начисто. Третья часть не вышла, первые две исчезли – как не бывали – с книжных полок, из критических отзывов, из сочинений историков и литературоведов, из библиографических справочников.

8

Елена Толстая. «Деготь или мёд»: Алексей Толстой как неизвестный писатель (1917-1923). М., 2006. – С. 76.

9 А.Толстой. Полн.собр.соч. Т. 7. – М., 1947. – С. 196.

10 Н.А.Трифонов. Несправедливо забытая книга // Софья Федорченко. Народ на войне. – М., 1990. – С. 9.

394 | Критика та публіцистика

Книга пропала на долгие годы, и когда через сорок пять лет после исчезновения она напомнила о себе статьей Владимира Глоцера в специальном журнале11, а через пятьдесят пять лет публикацией третьей части в «Литературном наследстве»12, издании, обращенном к сугубо профессиональному читателю, оказалось, что о ней, некогда знаменитейшей, никто ничего не знает. Даже литературоведы интересовались: а что, «Народ на войне», – это и впрямь что-нибудь серьезное? Забавно, что спрашивали и специалисты по русской литературе 1920-х годов… А случилось вот что. Демьян Бедный, непременный автор центрального органа «Правда», официальный поэт коммунистической партии, считая «Народ на войне» собранием фольклористических записей – то есть как бы «ничьим» достоянием, – задумал переложить книгу стихами. Выпускник киевской военно-фельдшерской школы, он, как и Федорченко, провел начало мировой войны на Юго-Западном фронте. Далеко не бездарный поэт и уж вовсе талантливый версификатор, Демьян был одержим замыслом создания русского национального поэтического эпоса, вроде ленроттовской «Калевалы», и в поисках материала наткнулся на завораживающую своей подлинностью книгу Софьи Федорченко. (Много лет спустя он пробовал осуществить свою мечту о поэтическом эпосе, перелагая стихами «Малахитовую шкатулку» П. Бажова, опятьтаки – значительно преувеличивая ее фольклорный характер и закрывая глаза на несомненную литературность «Шкатулки»). Работа Демьяна шла бойко, уже было сложено немало стихотворных строк, когда ему сообщили, что он заблуждается: «Народ на войне» – отнюдь не фольклористическая запись, но художественное, авторское создание. Это сообщение обессмысливало усилия Демьяна и делало нелепыми его стихотворные транскрипции. Потерпевший конфуз в своем претенциозном замысле, Демьян Бедный обвинил Софью Федорченко в фальсификации (чего?) и

11 В.И. Глоцер. К истории книги С. Федорченко «Народ на войне» // Русская литература, 1973, №1.

12 Софья Федорченко. Народ на войне. Книга третья. Гражданская война / Вступ. Статья Н.А. Трифонова. Публикация Н.П. Ракицкого и А.Н. Трифонова // Литературное наследство. Т. 93. – М., 1983.

Мирон Петровский СУДЬБА КНИГИ СУДЕБ

| 395

мистификации (кого?). Он сердито обрушился на книгу всем своим тяжким весом официального поэта правящей партии, всем своим авторитетом кремлевского жителя, – и задавил ее. Само название статьи Демьяна звучало отлучением: «Мистификаторы и фальсификаторы – не литераторы»13. Как сырой материал, как немудреные записи подслушанного, эта книга еще может претендовать на какую-то ценность, утверждалось в статье, но как разоблаченная мистификация она не стоит ни гроша… Логика несколько странная: ведь если произведение фольклорной мощи оказывается личностным авторским созданием, творением художника, а не безымянной массы, то тем больше ему цена. Но на тех безвоздушных высотах власти, где пребывал Демьян (или на которых он себя воображал) логика задыхалась и сникала. Этой публикацией Софья Федорченко была исключена из литературы («не литераторы»), ее профессиональная честь была опорочена, ее гражданский статус поставлен под сомнение. История, увы, не столь уж необычная для системы, которая дает писателю, своему любимцу, власть, выходящую за пределы духовного влияния, один из ранних коммунистических уроков превращения власти слова в слово власти. Некуда правду деть: Федорченко сама подыграла своему хулителю, косвенно дала повод для его необоснованных и сокрушительных обвинений. Она то признавала свою книгу записями подлинных бесед, отводя себе роль скромного фиксатора солдатских речений и рассказов, то, оспаривая сама себя, утверждала противоположное. Мол, никаких записей ведено не было, какие там записи во фронтовой жизни сестры милосердия, все работа художественного воображения – с опорой на слуховую память. Эта двусмыслица началась с титула киевского издания, где в подзаголовке стояло «Фронтовые записи», и продолжена авторским предисловием: «Материалы для этой книги собраны мною на фронте в 15 и 16 годах. Была я все время среди солдат, записывала просто, не стесняясь, часто за работой, и во всякую свободную минуту. В большинстве это беседы солдат между собой. Можно было иногда записывать и при них, так как солдаты привыкли видеть, 13

Известия ЦИК СССР, 19 февр. 1928, №43.

396 | Критика та публіцистика

что сестра всегда что-нибудь пишет (то температуру, то назначение, то «на выписку», то письма) и, не обращая на это никакого внимания, разговаривают. Лично мне интересного говорилось меньше, особенно молодыми солдатами. Они все старались под мой уровень подладиться, все думали, что «простое мне не понять будет», а когда начинали говорить на подходящем, по их мнению, языке, было скучно и записывать не стоило. Пожилые солдаты, те чаще рассказывали мне, даже диктовали иногда. Так я записала некоторые песни про войну, сказки, заговоры, предания: они не все вошли в эту книгу». Подобные признания она неоднократно повторяла в интервью в пору громкого успеха своей книги. Некоторое осторожное сомнение в подлинности авторских признаний все же проскальзывало. Д.С. Мирский, например, в своем лондонском пребывании наблюдая издали литературный процесс в советской России, признавал замечательные достоинства книги и в первую голову – «вкусный солдатский язык». И все же добавлял: «В какой степени тут участвовало авторское воображение, пока неясно…»14 Но когда автора «Народа на войне» стали слишком уж назойливо трактовать чем-то вроде полевого фольклориста, объективного и безучастного фиксатора чужой речи, Федорченко взорвалась. Она, видите ли, надо вам знать, писатель, а не записыватель! И тогда очередному интервьюеру – им под псевдонимом Ил. Полтавский оказался И. Василевский (Не-Буква) – на вопрос об авторской методе и лаборатории, она без колебаний, но вразрез с прежними утверждениями, неожиданно ответила: «Я записей не делала. <…> Писать тут же на войне мне и в голову не приходило. Я не была ни этнографом, ни стенографисткой. <…> Я писала правду о войне, старалась рассказать все, что я знаю об этом чудовище…»15 Вот это интервью, попав в руки Демьяна Бедного, и вызвало его сокрушительные инвективы.

14

Д.С.Мирский. История русской литературы. С древнейших времён по 1925 год. Пер. с англ. Руфь Зернова. – Лондон, 1992. – С. 82 (Цитируемая часть книги опубликована в Лондоне в 1926 г.)

15 Ил.Полтавский. Талант правды // Вечерняя Москва, 24 окт. 1927.

Мирон Петровский СУДЬБА КНИГИ СУДЕБ

| 397

Если присмотреться ко всем признаниям Софьи Федорченко, ко всем ее высказываниям о себе и своей работе, станет очевидным, что бедная женщина, автор великой книги, все время путалась и сбивалась. Именно так – не путала и сбивала, а только путалась и сбивалась. Она то вдавалась в одну крайность – «запись бесед», то в другую – «чисто авторская работа», то застревала посередине, признавая свое создание частью записью, частью – творчеством. Словно ей самой это было не до конца понятно. И в истории ее жизни много неясного. По одним документам и автобиографиям она родилась в 1888 году, по другим – (кажется, более достоверным) – в 1880. Это сравнительно внятный случай – женщина не хотела выглядеть старше мужа (во втором браке). «Мать – француженка. Отец – инженер-технолог»16, – сообщала она, несколько анекдотически противопоставляя национальности матери профессию отца и умалчивая об именах обоих. Исследователь уточняет: «Инженер-технолог Захарий Анатольевич Гониондзкий, в семье которого воспитывалась С.З. Федорченко, был ее отчимом»17. Следовательно, отчество она носила не по отцу, а по отчиму; кто был отец и как его звали – неизвестно. Она сообщала, что, закончив в Киеве гимназию, тотчас вышла замуж, но непонятно, была ли фамилия Федорченко ее девичьей или по этому браку. Вместе с мужем она поступила на юридический факультет Киевского университета, но по одним сведениям закончила его, по другим – нет. Признаваясь в том, что юридической практикой она никогда не занималась, она деликатно прикрывала свое неоконченное образование… В одной автобиографической заметке она рассказывала, что в детстве с отцом (отчимом?) много ездила по России; в другой – что десяти месяцев от роду была увезена в глухую деревушку Владимирской губернии, где прожила до восьми лет, потом оказалась в Париже, а уж затем путешествовала по России и Европе, даже в Африку будто бы попала. О многом она всегда умалчи16

В кн.: Писатели современной эпохи: Био-библиографический словарь русских писателей ХХ века. Т.1. – М., 1992. – С. 252 (репринт издания 1928 г.)

17 В кн.: Софья Федорченко. Народ на войне. – М., 1990. – С. 386.

398 | Критика та публіцистика

вала, например, о пребывании в начале 1910-х годов на Буковине, где она записывала русский и украинский фольклор18, – обстоятельство немаловажное для будущего автора «Народа на войне», ведь в качестве медсестры Юго-Западного фронта она пребывала чуть ли не в тех самых местах, уже обладая опытом фольклористических записей. На фронт она, по ее словам, пробиралась тайком, но ведь этому, надо полагать, предшествовала хоть какая-то медицинская подготовка, на курсах медсестер, что ли. Об этом у нее – ни слова, ни намека. Вообще, в ее автобиографических признаниях – легко прочитываемая атмосфера недоговорок и мистификаций, нагнетаемая острой, едва ли не болезненной неуверенностью в себе. И усиленная тем, что все эти сообщения записывались в советскую пору, когда было совершенно не ясно, что о себе можно сообщать, а что нужно утаить, прикрыть, замаскировать, если хочешь выжить, не привлекая к себе убийственного внимания «компетентных органов». Но как раз этими застенчивыми умолчаниями и совершенно невинными мистификациями она и могла привлечь особенно пристальный взгляд недреманного ока. В автобиографической заметке 1944 года Софья Федорченко признавалась, что получив из Литотдела анкету с вопросом о сумме ежегодного заработка, она, больная и нищая, постеснялась написать правду: «Вот тут я сделала неловкость, в которой все же не очень раскаиваюсь, т.к. она никаких благ мне не обещала и никому не была вредна. Не желая выглядеть какой-то убогой инвалидкой (а я в своей профессии вполне работоспособна), я подсчитала по-своему, сколько я должна бы зарабатывать соответственно с выполняемой мною работой, и написала сумму от 12-15 тыс. рублей. <…>. Чувствую себя все-таки неловко, и говорю вот здесь, что ничего я за последний год не заработала…»19 Вот и в приведенном отрывке из автобиографической заметки – о преднамеренной фальсификации своего годового заработка – она не слишком красноречива, ее признание сбивчиво по слову 18 С.Федорченко. Сказки, песни, заговоры, присказки по мотивам буковинского фольклора. 1910-е гг. Рукопись. – РГАЛИ, ф.1611, оп.1, ед.хр. 27.

19 РГАЛИ, ф.1611, оп.1, ед.хр. 125, л.5.

Мирон Петровский СУДЬБА КНИГИ СУДЕБ

| 399

так же, как и по существу. А существо заключается в том, что она, стесняясь своей бедности, приписала себе очень солидный заработок, и неправда, что «никому не во вред», – нет, – именно во вред, и притом немалый – самой себе. Этот вред обнаруживался не только тогда, когда ей, больной и раздавленной, выставленной с позором из литературы, отказывали в помощи, ссылаясь на ее же сведения о заработке (что явствует из того же документа), но и тогда, когда ей приходилось с этих фиктивных, будто бы заработанных сумм, платить реальные профвзносы и еще более реальные налоги. Стесняясь своего положения, стесняясь самой себя, она бескорыстно фантазировала, играла «на повышение» во вред себе, как в случае с «Народом на войне» играла «на понижение» – тоже себе во вред. Эту внутреннюю изломанность Федорченко хорошо поняла Софья Парнок еще до «демьяновского инцидента». «Ваша ошибка, – писала Софья Парнок 8 августа 1927 года, – объясняется, конечно, не Вашей «бездарностью», на которую Вы так горько и несправедливо жалуетесь, а той неестественностью, которая портит и фальшивит человека, когда он при каждом своем жесте все время помнит, что на него смотрят, и старается для зрителя. «Народ на войне» Вы писали перед самой собою, перед своей совестью…»20 Безудержная смелость, творческая раскованность во всем, что касается художества, и мучительная робость, стеснительность и страх в самооценке личности и оценке своего творчества.

IV Приняв на веру сообщение Федорченко о том, что ее книга – собрание фольклористических записей «с натуры», тогдашние критики, профессиональные оценщики текстов, проглядели или недооценили одну особенность «Народа на войне». Заметь они эту особенность, их уверенность в фольклорном происхождении книги была бы поколеблена, поставлена под сомнение, отменена. Эта особенность – безусловное единство стиля.

20

РГАЛИ, ф.1611, оп.1, ед.хр. 95, л. 9.

400 | Критика та публіцистика

В самом деле: если книга складывалась из закрепленного фольклористом военного многоголосия, из зафиксированных высказываний разных людей, то в записях с неизбежностью будут преобладать индивидуальные особенности речи информаторов фольклориста. Вот как в пьесе хорошего драматурга-реалиста, где каждый персонаж говорит по-своему, а собственно авторская манера мало заметна или незаметна вовсе. Она, эта манера, выражается как раз в искусной передаче речевого своеобразия персонажей. Особенности собственного стиля фольклориста или фольклорной записи должны быть нейтрализованы, выведены за пределы записываемого текста. Не то у Федорченко. В ее книге все иначе, прямо противоположным образом. Отличия языковых манер отдельных фрагментов, составляющих ее книгу, едва заметны, а преобладает – явно и неоспоримо – общая для всего текста стилистическая манера. Легкая индивидуализация каждого фрагмента перекрывается общей для книги стилистикой, и это, конечно, стилистика автора. Убедительный признак авторской, литературной, писательской, а не фольклористически-регистрационной работы. Софья Федорченко была замечательным художником, мастером слова – только в пределах органически свойственной ей фольклорной, «народной» стилистики. В этих пределах она могла создавать вещи получше и похуже, удача, надо признать, не всегда сопутствовала ее усилиям. Но за пределами этой стилистики – куда девался ее редкостный талант, она немедленно утрачивала весь свой писательский дар, становилась косноязычной, а порой даже – как будто и не шибко грамотной. Все преимущества писательского таланта у нее были связаны именно с воспроизведением фольклорной стилистики, «народной» речи, которая для нее была абсолютно естественной и вне которой она немела и косноязычила, в чем нетрудно убедиться, отложив ее художественные тексты (прозаические и стихотворные) и взглянув на (явно в муках составленные) ее деловые бумаги. Фольклорная стилистика Софьи Федорченко – ни в малой степени не стилизация, а органическая манера писательницы. Она не то чтобы пишет, она мыслит на этот лад. Достаточно взглянуть на все, ею созданное, – от раннего «Народа на войне» до поздней три-

Мирон Петровский СУДЬБА КНИГИ СУДЕБ

| 401

логии о Семигорове, не исключая и сочинений в стихах, – чтобы прийти к выводу: Софья Федорченко – художник в той мере, в какой она может развернуть свой фольклорный потенциал. Выбор темы у нее поставлен, кажется, в зависимость от возможности реализовать единственно ей доступную, органически ей присущую фольклорную стилистику. Это соображение блистательно подтверждается от противного: едва обстоятельства перекрывали ей путь к этой стилистике – когда она бралась сочинить, скажем, дружеское письмо или деловой документ – ох, какой беспомощной становилась Софья Федорченко! В жанрах, исключающих фольклорно-сказовую манеру, она из сильного и уверенного мастера немедленно превращалась в тусклую посредственность, пытающуюся связать слова на неподдающемся, как бы иностранном языке. Запрет на участие Федорченко в большой литературе продолжал действовать и тогда, когда причина, повод, исток запрета – эскапада Демьяна Бедного – давно забылись. Писательнице оставалась эмиграция из «большой» литературы» в «маленькую» – для детей. Около ста тонких детских книг издала Федорченко, и вот что замечательно: в них все та же простонародная речь русского фольклора, сказовая и песенная. И в трилогии «Жизнь Семигорова», последней ее работе (заключительный том вышел посмертно) – то же самое. Нигде не объявленный замысел этой трилогии – проследить возникновение декабризма, начиная не с поражений России в наполеоновских войнах начала XIX века (как замысливал «Войну и мир» Лев Толстой), а гораздо раньше – со времен Радищева и Пугачева (как в «Капитанской дочке» А.С. Пушкина). Замысел по своей грандиозности, конечно, необъявляемый, но, заметим, опять-таки – о народе на войне… В то же время она продолжала работу над последней частью «Народа на войне» (которая увидала свет через четверть века после смерти автора). На сокрушительный удар, нанесенный Демьяном, она могла ответить только уходом в тяжелую пожизненную болезнь, в литературную, обреченную на безвестность, работу и в сочинение эпиграмм на вельможного обидчика. Одна из них попала в третью часть «Народа на войне». Там, устами одного из своих безымянных героев, она оценила советского вельможу:

402 | Критика та публіцистика

«– К нам кормный такой гражданин на фронт наезжал. Стихи свои потешные читал, про богов, про господ, про генералов. Стихи очень веселые. Но гражданин не понравился. Так что, что шутит? Он – он, а мы – мы. Мы во всем теснимся, а у него жратвы, по лицу видать, сколько; вагон свой, отдельный. Одежда на нем только снаружи простая. У нас и свои шутники найдутся, да под них цельных поездов не берут». Утешая раздавленную писательницу, Корней Чуковский писал ей: «Дорогая С.З. Был в Англии великий поэт Томас Чаттертон. Он «выдумал из головы» не существовавшего монаха Роли (Rowley), который будто бы сочинил балладу «о William’e Canynge’e». Чаттертон утверждал, что он эту балладу нашел в церковном архиве. Все за это очень хвалили его. Когда же оказалось, что баллада – гениальное сочинение самого Чаттертона, что он не списыватель, а великий поэт, его стали называть фальшивомонетчиком, жуликом – он, затравленный, отравился. Теперь величайшие поэты Англии восхваляют его в сонетах, приравнивают его к Чосеру и Шекспиру, критики считают его родоначальником прерафаэлитов и проч. Потому что в конце концов на весах культуры один писатель стоит тысячи списывателей. Аминь»21. И через несколько дней снова: «…Вам не о чем сокрушаться: если Ваши книги умрут как документы, они останутся жить как произведения искусства. Наша эпоха естественно жаждет подлинных материалов и дат, и всему предпочитает документ, но ведь за то мы и любим произведение искусства, что в нем широкие обобщения всех «материалов», «документов», и в этом смысле искусство подлиннее документа <…>22 Когда страшной осенью 1941 года фашистское нашествие докатилось до Москвы, старая писательница отказалась эвакуироваться. В крайнем случае, говорила Софья Федорченко своим близким, она всегда успеет покончить с собой, а на этот случай самый 21

Письмо К.Чуковского С. Федорченко. 23 февр. 1928. Копия. Архив К.Чуковского.

22 Письмо К.Чуковского С. Федорченко. 3 марта 1928. Копия. Архив К.Чуковского.

Мирон Петровский СУДЬБА КНИГИ СУДЕБ

| 403

удобный способ – включить газ. Автор «Народа на войне», она хорошо разбиралась в способах смерти.

V Свою книгу о войне Софья Федорченко поначалу пыталась писать в форме традиционного романа. Затем решила, что документальное повествование – в дневниковой или очерковой форме – больше подходит ее намереньям. (Анонимные очерки «Из записной книжки сестры милосердия» в «Бюллетене Юго-Западного фронта» в августе 1917 года – не отзвуки ли ее первоначальных попыток?) Скоро она догадалась о недостаточности, неадекватности этих форм теме и замыслу. Стоящую перед нею задачу она решала постоянно, даже в часы разрядки, в минуты отдыха. В начале 1917 года она, едва оправившись после тифа, получила отпуск и попала в Киев. Как ей надлежит писать свою книгу, она, по ее собственному признанию, поняла, сидя в ложе театра «Соловцов» на спектакле «Черная пантера и Белый медведь», пьеса Владимира Винниченко. Но что именно в этой пьесе, в этом спектакле навело ее на мысль о столь необычной книге? Мы никогда не сможем войти в ту же ложу, присесть рядом с Софьей Федорченко и подслушать ход ее мыслей. Пьеса «Черная пантера и Белый медведь» была представлена в соловцовском театре впервые в октябре 1916 года и шла весь сезон. Написанная поукраински и разрешенная к постановке только на русском языке, она была переведена и несколько переделана автором для этой постановки. Но ни опубликованный текст переделки, ни рецензии и дневниковые свидетельства тогдашних зрителей не содержат внятной подсказки – откуда могла взяться у Софьи Федорченко мысль о необычном решении литературной задачи, что именно в пьесе (спектакле?) подвигло зрительницу остановиться на неслыханной форме романа-полилога. Тем не менее, историко-литературный факт: озарение настигло художника в начале 1917 года, в полутемной ложе киевского театра «Соловцов» на спектакле по пьесе Винниченко. А как и почему – останется, по-видимому, навсегда тайной творческого воображения.

404 | Критика та публіцистика

М

Е

М

У

А

Р

И

Марк Шехтман МОЙ ОТЕЦ ЭММАНУИЛ ШЕХТМАН

Воспоминания эти назвать своими я не решаюсь. Отец редко бывал в Киеве. Работал в Одессе, в Крыму, разъезжал по провинциальным городам Украины, Белоруссии, последние годы перед войной жил в Москве. Он погиб в 1941, когда мне было 13 лет. Здесь я лишь попытался собрать то, что слышал от матери, сестер отца, его учеников, друзей, что сохранилось в письмах, то немногое, что помню сам. ЛИПНИКИ, ДЕТСТВО Художник Эммануил Шехтман родился 20 января 1900 года в небольшом селе Липники (Украина, Житомирская область). На краю села жили три еврейские семьи, связанные родственными узами: Шехтманы, Гинзбурги и Фридманы. Мальчик, живой и наблюдательный, рос в многодетной семье. Обсаженная старыми ветлами дорога шла вдоль берега Гнилуши. Тихая эта речка вливалась в небольшой пруд, который заканчивался плотиной. Заброшенная мельница примыкала к ней сбоку. Покосившееся колесо обросло коричневыми косматыми водорослями, и на лотках его днем грелись окаменевшие, заколдованные лягушки. Дребезжащие серебряные стрекозы рыскали над водой, хватая рыжих мохнатых комаров. Вечером из черного Марк Шехтман МОЙ ОТЕЦ ЭММАНУИЛ ШЕХТМАН | 405

окошка мельницы беззвучными призраками вылетали летучие мыши и растворялись в сгущающихся сумерках. Вода падала с плотины стеклянным занавесом с желтопенными, загнутыми внутрь краями, и монотонный шум ее слышен был в доме днем и ночью. Одно из незабываемых впечатлений, потрясших детское воображение: сельский паренек на глазах у Эммануила вырезает ножницами из бумаги лошадку («коника»). Мальчик, пораженный, не дыша глядит на это чудо. Еще в детстве он любил рисовать лошадей, коров, свиней, птиц. Игры и драки – сюжеты первых его рисунков мелом, углем, куском красного кирпича на стенах сарая, на заборе, дверях. А когда отец привозил сахарную голову, радовались все дети, но для Эммануила радость была двойной: плотная синяя бумага, которой была обернута голова, доставалась ему – целый лист! Разрисованные углем и кирпичом ворота – корова с теленком, собаки, козы, два кузнеца у наковальни. Эти незрелые, детские еще рисунки были полны жизни и движения, а глубокие матово-черные тени придавали им чеканную выпуклость барельефа. Кто-то из приезжих, увидев эти ворота, подарил мальчику альбом. Он берег альбом, не расставался с ним, на ночь клал под подушку. Рисовал только то, что запало в душу. Первые несколько дней он выжидал – что-то мешало начать, и брался за работу, когда впечатления уже устоялись. Вот сюжеты из альбома. Высокий, худой старик осторожно подрезает в саду сухие ветки, обмазывает известкой стволы деревьев. Это дед со стороны матери – Авраам. Ему помогает мальчик. Сенокос, стадо, кузнец подковывает лошадь. Мать вынесла пойло корове, гонит телочку. Эммануил очень любил мать, мягкую, добрую, окруженную детьми, всегда в заботах. Это видно и в детских рисунках, и в больших, зрелых полотнах. Еще сюжеты. Ребятишки катаются на санках, падают, дерутся. Мальчик на качелях. Рой шершней вьется над ним. Эммануил часто засовывал палку в дупло старой сосны, где было гнездо, и однажды дождался заслуженного возмездия. Рисовал он и портреты: сёстры, братья, мельник Меир, кузнец Ошер, сапожник Берл, мясник Арчик, портной Герш, соседи, крестьяне. Сильные, большие умельцы, они казались мальчику добрыми великанами.

406 | Мемуари

Эммануил любил животных, и они, чувствуя это, тянулись к нему. Он давал имена собакам, котам, козам, корове. Трехногого рыжего кота назвал Дрейфус. Рыжую, как лиса, собаку – Дианкой. Псы получили львиные имена – Лаиш и Шахал. Почти все имение было под лесом, и владел им помещик-поляк со странной фамилией Белина. Жил он в Петербурге, надолго пропадал за границей, в имение наезжал редко – всем распоряжался управляющий Ламанский, отчаянный охотник и забияка. Древесину скупал богатый киевский лесопромышленник Фридман. Отец Эммануила Иосиф – лесничий. Служба в лесничестве давала твердый заработок, и, хоть богачом он не был, деньги коекакие водились, да и сад давал доход. Религиозным рвением семья не отличалась, но соблюдала традиции. Несколько лет подряд Эммануила и старшего брата Исаака отправляли на зиму в местечко Норинск, в хедер, который держал другой их дед – Яков. Там они получали традиционное еврейское воспитание. Но времена менялись – некоторые из старших учеников тайком приобщались к русской культуре. Так, Лейб Хейфец обучал младших арифметике, географии, русскому языку, истории. Эммануил был его прилежным учеником. Но занятия неожиданно прервались. Замечтавшись однажды во время скучной зубрежки Талмуда, мальчик вспомнил Липники, красивую крестьянскую девушку, которая часто улыбалась ему, проходя за водой, и сам не понимая, как это случилось, на полях священной книги чернилами нарисовал ее, несущую коромысло с ведрами. Разгневанный дед отослал маленького безбожника домой. В альбоме появился еще один рисунок: телега, запряженная тощей лошадкой, мужик в тулупе высоко поднял кнут, собака бежит за телегой, голые березки по сторонам, серое небо. На мешках съежился грустный мальчик: он знает – достанется ему дома. В Липниках мы с мамой обычно проводили лето. Собирались дядя Яков, сестры отца, а главное – сам он приезжал из Москвы. Мне – тогда единственному мальчику в новом поколении многочисленных когда-то Шехтманов – было хорошо с ними. Старый, посаженный прадедом сад разросся так, что, казалось, забор рух-

Марк Шехтман МОЙ ОТЕЦ ЭММАНУИЛ ШЕХТМАН | 407

нет под могучим напором зелени, и непонятно было, как может все это цвести и плодоносить на скудной земле Полесья. Такого сада не было ни у кого в округе, и соседи люто ненавидели деда за трезвость и трудолюбие. После революции ненависть тихо тлела, подернутая серым пеплом хитрой крестьянской осторожности, вспыхивая иногда на мгновенье, но тут же угасая, не те пока что были времена. Семья разлетелась быстро. Из одиннадцати братьев и сестер одна только Хая с дочерью Геней оставались в Липниках. Опустевший дом постепенно ветшал и разрушался и только летом, когда семья собиралась, оживал. Вечером в саду за дощатым столом под старой грушей шумно и весело. В светящемся ореоле мошкары и ночных бабочек ярко горела керосиновая лампа. Обжигаясь, бабочки падали на стол. Их большие, как у стрекоз, глаза вдруг вспыхивали нежным желто-розовым светом, но быстро тускнели и угасали навсегда. Дымил мятый латунный самовар, на облезлых с прозеленью боках его тускло проступали двуглавый орел и солдатские медали. На картофелинах в черном дымящемся чугунке золотилась тонкая хрустящая корочка. Каравай серого деревенского хлеба, жареная рыба, мед – обычный ужин в Липниках. После ужина долго не расходились, вспоминали прошлое, и трудно было загнать меня в постель, особенно когда рассказывали страшные истории. Посреди сада стоял дощатый домик с плоской крышей. Его построил отец еще до революции. Сколотил из досок мольберт, полки, деревянную кровать. «Вот моя студия», посмеивался он. Летом, на каникулах, Эммануил писал с натуры в саду или на крыше «студии», в дождливые, серые дни – внутри. Там он и спал, застелив кровать свежим сеном. Работал он в этой «студии» и при мне. Ни в Киеве, ни в Москве не было у него даже такой. Как в глухой полесской деревушке, в простой еврейской семье мог родиться большой художник? История показывает, что всплески озарения могут проявиться в самых неожиданных местах, но всегда в преддверии таких грандиозных катаклизмов, как революция, крах империи, война. Предреволюционная

408 | Мемуари

Россия – яркий тому пример. Достаточно вспомнить плеяду витебских художников. А в Липниках, в семье Гинзбургов, например, родились известный в свое время поэт, писавший на языке идиш, и профессор математики Принстонского университета. Одаренным поэтом была сестра отца Малка Шехтман. Талант живописца проявился и у младшего брата отца – Якова. ТЕАТРАЛЬНАЯ СТУДИЯ «АМАНУТ» Официальным языком студии – идиш – пользовались только на просмотрах. Работа же велась на иврите. В далекие 20-е годы на такие проявления «буржуазного национализма» еще смотрели сквозь пальцы. В студии Шехтман появился не случайно – он был человеком театра. В 1923 году отец ездил в Москву смотреть спектакль «Гадибук» в театре «Габима». Вернулся потрясенный и много рассказывал, демонстрировал целые отрывки, напевал мелодию, начинающую и венчающую спектакль, вспоминал резкую, острохарактерную пластику актеров, образы. «Гадибук» в постановке Вахтангова – не мистика, как это на первый взгляд казалось, но синтез легенд и традиций еврейского прошлого. Отец говорил, что язык этого спектакля понятен всем. Именно тогда он как художник понял, что правда в творчестве – не поверхностное подражание действительности. У искусства есть собственный реализм, собственная правда, и выражается она фантазией художника, образностью его языка, движением, музыкой. «Гадибук» сильно повлиял на дальнейшее творчество Шехтмана. Повлияла и поэма Переца Маркиша «Ди купе» – о погроме. В тот период он задумал свою картину «Погромленные». Вот что рассказала об этом моя мать Дина, которая тоже занималась в студии. Не только актеры, но все студийцы – художники театра, режиссеры, литераторы – должны были пройти школу актера. Некоторое время с ними работал известный украинский режиссер Лесь Курбас (погиб в сталинских застенках). Он предоставлял студийцам полную свободу не только в выборе отрывков, этюдов, ролей, но, что гораздо важнее, в манере и стиле исполнения. «Надо беречь будущих актеров, особенно актрис» – шутя говорил он. Позже ученик Курбаса – режиссер Игнатович –

Марк Шехтман МОЙ ОТЕЦ ЭММАНУИЛ ШЕХТМАН | 409

сменил учителя. Игнатович часто приглашал Курбаса, и студийцы с радостью и волнением демонстрировали отрывки из «Двенадцатой ночи» и «Макбета» Шекспира, драмы Гуцкова «Юдифь», инсценировки из И.-Л. Переца. Выступал в роли шекспировского Мальволио и Шехтман. Но готовил он себя не в актеры: чтобы стать художником театра, нужно пройти все стадии обучения. Мама рассказывала, как Шехтман работал с ней над монологом Юдифи. Слово становится правдивым только тогда, когда артист приходит в особое душевное состояние и сам находит пластическое, скульптурное выражение роли, считал отец. И прежде, чем перейти к слову, он искал для актрисы позу, движение, варьируя по нескольку раз каждую подробность. Взгляд, ритм, руки. Как держит свечу, платок. Что видит? Что слышит? Молитву, плач, проклятия? Что чувствует: боль, страх, гнев? Он искал это выражение правды и как художник, и как режиссер. В альбоме карикатур отец нашел место для всех студийцев, придав им гротескные образы птиц или животных и наградив юмористическими прозвищами на иврите. Тогда же была создана и серия полуметровых деревянных марионеток для спектакля «Пуримшпиль»: царица Эстер, Мордехай, злодей Гаман, царь Артаксеркс (Ахашверош), царица Вашти. Музыкальное сопровождение и стихотворный текст к спектаклю, сшитые по эскизам Шехтмана костюмы – работа студийцев. Большие эти куклы, на первый взгляд грубые, но очень смешные, несколько лет висели у нас на стене, потом перекочевали в кладовку и, вероятно, сгорели в чьей-то печке во время оккупации. Но след остался: в 1980 году уже в Беер-Шеве я познакомился с троюродным братом, уроженцем Израиля Ариэлем Гинзбургом, и он подарил мне почтовую открытку с изображением этих кукол: в 1926 году Шехтман послал ее в Лондон отцу Ариэля. В студии занимались молодые супруги Мария и Яков Эйдельманы – родители известного историка Натана Эйдельмана. Впоследствии семьи наши были близки, и отношения эти достались мне в наследство. В 1926 году, перед началом гастролей «Габимы» в Европе, Эммануила и Дину пригласили присоединиться к театру. Но родителям, как и многим, казалось, что они в центре больших событий.

410 | Мемуари

Для них угар послереволюционной эйфории еще не развеялся. На фоне обновления общественной жизни, бурного расцвета искусств, ничем не ограниченной свободы творчества будущее казалось светлым и радостным, жизнь национального искусства – активной, насыщенной. В те годы существовали театры, студии, издательства, школы, профтехучилища, даже заводы с официальным языком идиш. Кто мог знать тогда, что эта культура уже обречена. Они отказались... ФРЕСКА Весть о моем рождении застала отца в Хаджибеевском лимане, где в Доме отдыха колхозников он работал над фреской. Мама рассказывала: Эммануил работал на лесах, когда снизу кто-то крикнул: «Шехтман! Тебе телеграмма из Киева». «Прочти», – ответил он и, услышав, что стал отцом, хотел спуститься, но повернулся неловко и упал. Обошлось без последствий – перекладины задержали падение. Фреска называлась «Панщина на Украине». Толстый, усатый надсмотрщик замахнулся плеткой на согнувших спины крестьян. Художник использовал для фрески эпизод из детства. …Однажды он пас на лугу корову – в Липниках еврейскую корову в общинное стадо не брали. Маленькая, невзрачная собачонка Жучка увязалась за ними. Послышался стук копыт. Два всадника, управляющий имением Белины Ламанский и егерь, выехали из леса. Пятеро гончих трусили рядом. Подстреленные зайцы висели притороченные к седлам, и в такт неспешной рыси лошадей безжизненно колыхались их длинноухие головы. Жучка вдруг замирала, насторожив уши и к чему-то принюхиваясь, раскапывала мышиные норы, каталась в траве, носилась большими кругами или вертелась волчком, пытаясь поймать собственный хвост. Вот такой ее и увидел Ламанский. Он любил позабавиться, этот толстый усатый поляк – Ату ее! – крикнул он, показав толстой нагайкой на Жучку, и псы понеслись. Эммануил схватил палку и бросился на выручку. Храбрые против зайцев и подстреленных куропаток, храбрые впятером на одного, псы не знали до сих пор палки. Полаяв еще

Марк Шехтман МОЙ ОТЕЦ ЭММАНУИЛ ШЕХТМАН | 411

для приличия – так просто ни один пес не уйдет, свора бросилась к спасительным сапогам соскочившего на землю Ламанского. На шум из ворот выбежал дед и остановился, всматриваясь. Перепуганные ребятишки окружили его. Увидев, в чем дело, дед поспешил к внуку, но Ламанский остановил его: – На моих собак еще никто не замахивался, ты понимаешь это, Авраам? Я хоть тебя и уважаю, но в другой раз не прощу. Ясно?! Дед испуганно кивнул, а Ламанский легко взметнул в седло свое мощное тело (лошадь пошатнулась и шагнула в сторону) и вдруг расхохотался: – А смелый жиденок твой внучек! Пятерых таких псов прогнал и не испугался, молодец! Только нагайка моя по нему плачет! – И ускакал со своей свитой. А в альбоме чистых листов стало меньше еще на два... Пять рослых псов терзают маленькую черную собачонку, пять псов униженно жмутся к сапогам хозяина, лижут их, жалко припадая к земле – куда девались вся их спесь и злоба?.. Ламанский – огромный, толстый – такой, что лошадь прогибается под ним, хохочет, широко разинув рот, страшные усы закручены до самых ушей; длинная нагайка извивается в толстой ручище (такой он и на фреске). Об одаренном мальчике услышал Белина и, посмотрев альбом, дал деньги на учебу в Киевском художественном училище. КИЕВ Светлая комната на Большой Житомирской, 12. Большое окно. Вверху на стекле пробы темперы. В лучах солнца они светятся, как цветные витражи. Мама соскабливает краску ножом, но проходит несколько дней, и пробы появляются опять. Слева от двери мольберт. Мама усаживает отца за стол так, чтобы за обедом он не видел картину. Но это не помогает, очень трудно ему сидеть, повернувшись к мольберту спиной. Свет, свет весь день, до рези в глазах. Часто отец просит маму или сестру показать движение, позу. Иногда мама напевает – это помогает ему писать. Помню, как однажды отец привел домой Михаила Львовича Бойчука. Обаяние, исходившее от этого человека, было настолько сильным, что я решил: это сам Ворошилов. Разубедить меня, шестилетнего, долго не удавалось, даже после того, как Бойчук

412 | Мемуари

сел на палитру с красками, которую отец забыл убрать со стула. Он был довольно рассеянным, мой отец. Мастер европейского масштаба, чуткий педагог, наставник, друг, Бойчук с большим вниманием слушал рассказы отца о детстве, семье, быте в Липниках. Его интересовали еврейские традиции, великие поэты Бялик, Иегуда Галеви. Отец любил народные ремесла. Нередко вместе с Бойчуком они бродили по ярким осенним рынкам, и, хотя жизнь была достаточно сложной, отец не всегда мог удержаться от покупки. Бывало, что и Бойчук уговаривал его купить понравившуюся вещь. Помню старинное ожерелье из бисера, с оригинальным орнаментом на пряжках, грубо раскрашенную, большеглазую деревянную куклу, коврик-килим – большие яркие цветы на зеленом поле. Однажды они принесли украинский лубок: на фоне наивного пейзажа, чем-то напоминавшего «Майскую ночь» Гоголя, парубок с дивчиной ведут любовный разговор у плетня. За работой отец насвистывал знакомые с детства еврейские песни, колыбельные, знал молитвы, обрядовые напевы. Нравились ему и украинские народные песни. Я помню, как он напевал: «Ой, Морозе, Морозенко, ти славний козаче», «Ой, п’є Байда мед та горілочку, і не день і не два, і не одну нічку». Он называл цветом нации художников Тимка Бойчука, Падалку, Седляра, Налепинскую-Бойчук, Гвоздика. Бесконечно восхищался Пиросмани. Не уставал смотреть старых мастеров: Джотто, Микельанджело, Брейгеля, Гойю. Высоко ценил голландцев, особенно Гальса. К Рембрандту вообще относился с религиозным трепетом. Мог часами листать альбом его офортов, подолгу всматриваясь в каждую деталь. В годы учебы в Киевском художественном училище отец познакомился с Александром Тышлером и очень ценил его неутомимость в работе; позже сблизился с Зиновием Толкачевым. В доме бывали ученики Бойчука, многие другие художники и писатели. Быть может, эти имена сегодня мало кто знает, но хотелось бы помянуть добрым словом художников Григория (Грыця) Сокиринского, Мишу Слоневского и особенно близких друзей родителей (и на всю жизнь моих) супругов Таню Неллингер и Рому Мельничука. Помню, отец писал портреты писателей Алек-

Марк Шехтман МОЙ ОТЕЦ ЭММАНУИЛ ШЕХТМАН | 413

сандра Копыленко, погибших в сталинских застенках – кто за украинский, а кто за еврейский «буржуазный национализм» – Ивана Микитенко, поэта Льва Квитко. Портрет Льва Квитко, насколько я знаю, остался в семье поэта, судьба остальных (как, впрочем, и большинства работ отца) мне не известна. Первое, что я вижу, проснувшись, – картины. Они висят на стенах. Повернутые к стене, стоят на полу. Одна, свежая, всегда на мольберте. И еще одна – на стуле. Иногда на стульях стоят две картины. Отец уже работает. Нанесет несколько мазков и, глядя на холст, осторожно отходит, но разве можно достаточно отдалиться в жилой комнате? Он долго смотрит, наклоняет голову, выпрямляется и переходит к другой картине. Всегда одновременно работал над несколькими полотнам. В дни занятий с учениками поворачивал картины лицом к стене, не хотел, чтобы увиденное как-то повлияло на них. До моего появления на свет комната была заставлена картинами. Несколько холстов стояли на Львовской улице, в квартире деда со стороны матери – отец успевал работать и там. Я смотрел на картины по вечерам, засыпая... Вот одна на стене напротив. Перед знакомым небольшим домом, среди подсолнухов и деревьев группа людей. Это семья отца. Вот дедушка Иосиф. Он держит белый флажок с непонятной надписью. Мама сказала, что она означает «Липники». Рядом еще один дедушка – тоже Иосиф. Почему их двое, а бабушка только одна? Отец говорил, что так нужно для композиции. Отец на картине одиннадцатый, уже взрослый, сидит полуобернувшись, а перед ним чистый холст на мольберте. Все смотрят на меня. Тени колеблются на лицах, и кажется, что они улыбаются. Над этажеркой другая картина. Она маленькая – при мне отец такие никогда не писал. На ней вороная лошадь. Лоснится черная холеная шкура. Чуть отливают желтизной серебряный, почти до земли хвост и длинная волнистая грива – цвет атласных юбок на картинах Терборха. Но написал эту картину не Герард Терборх, а Филипс Воуверман. В тот летний месяц 1920 года, когда Киев заняли поляки, отец купил ее за гроши у старьевщика на Евбазе. Привлекла его поначалу массивная, позолоченная рама – настоящий старинный багет.

414 | Мемуари

Понять, что это за картина, было непросто. Черный, закопченный холст в нескольких местах разорван, большая дыра зияла в центре. Но в одном месте из грязи тускло высвечивался большой лошадиный глаз. Отец долго искал реставратора – сам прикоснуться к картине не решался – и потом очень гордился своим маленьким Воуверманом. Где она теперь, в каком немецком городе, эта вороная, с серебряной гривой лошадь? Где теперь «Семья», на которой стоят рядом два моих деда-близнеца? Дома четной стороны Большой Житомирской смотрели на заросший кустарником обрыв. Белые домики в зарослях садов, соединяясь в извилистые улицы Гончарки, прятались среди зеленых, крутобоких холмов. Далеко внизу из-за склона кокетливо выглядывала маленькая стройная колокольня, за холмами темнели кварталы Подола, Днепр и похожая на крейсер «Варяг» электростанция, а дальше до самого горизонта простирались синие заднепровские дали. Трудно было поверить, что рядом лежит шумная, многолюдная улица, грохочут трамваи и грузовики. Сидя над обрывом, отец писал холмы и домики Гончарки, дворы. Один такой этюд висит у меня на стене и сейчас. Отец писал его при мне. Мы вместе посещали музеи. Однажды в пустынном фойе Музея русского искусства мы увидели двухметровый монумент (другое определение найти трудно): счастливо улыбающаяся колхозница прижимает к своей мощной бетонной груди счастливо улыбающегося поросенка. Мне захотелось взглянуть ей в лицо и отец поднял меня. Разочарованный увиденным, я ухватился за поросячью ножку и подтянулся поближе. Бетон оказался крашеным гипсом, поросячья ножка осталась в моей руке, и я в ужасе обернулся к отцу. «Дай-ка ее сюда», – спокойно сказал он и положил ножку в углубление, где поросячье брюхо касалось могучего бюста колхозницы. Никто нас не видел, и преступление осталось нераскрытым. Отец не раз брал меня с собой в Софиевский собор смотреть фрески, мозаику. Мы поднимались на леса, где он подолгу беседовал с реставраторами, а я вглядывался в непонятные, строгие лики святых и князей. Реставраторы подарили отцу несколько при-

Марк Шехтман МОЙ ОТЕЦ ЭММАНУИЛ ШЕХТМАН | 415

горшней золотистой мозаики-смальты. Заполненная смальтой банка стояла на этажерке до самой войны. Казавшиеся мне волшебными кубики излучали таинственный свет. В те годы одним из главных покровителей искусств была армия. Воинские части и училища брали шефство над театрами, клубами, художественными школами, дворцами культуры. Материальная помощь армии была очень весомой. Театры, в свою очередь, брали шефство над воинскими частями. В гарнизонах, училищах открывались кружки живописи, драматические студии. Всячески поощрялись все виды художественной самодеятельности. Призванный в армию ученик отца Ефим Симкин попал в Киевское артиллерийское училище. Командир училища, генерал-майор Петр Иванович Мазепов, глубоко интересовавшийся живописью, обратил внимание на способного курсанта. Через Симкина Мазепов познакомился с отцом и в короткие наезды отца из Москвы бывал у нас дома, любил посещать с ним выставки. Иногда они брали на выставки и меня. Мне нравилось, как внимательно смотрел Мазепов картины. Глаза его теплели, он замирал, и в лице появлялось что-то наивное, детское, как у ребенка в цирке. Петр Иванович каким-то чудом уцелел во время сталинского уничтожения командного состава Красной Армии, прошел войну, обосновался в Москве и остаток жизни посвятил живописи. _____ В начале 20-х Шехтман преподавал искусство в Еврейском детском доме. Большинство детей там были сироты. Трое его учеников – Ефим Симкин, Иосиф Зисман и Борис Лукомник – стали впоследствии известными художниками, четвертый, Ян Мильчин – скульптором. Отношения Шехтмана с ними не были формальными – учитель-ученик, но теплыми, дружескими, близкими. Наверное, таким было отношение к нему Бойчука. Связь с ними сохранилась и после гибели отца – ученики остались своими в нашей семье. Все они прошли войну. Ефим Симкин потерял под Сталинградом руку (к счастью, левую), но продолжал писать и после войны.

416 | Мемуари

МОСКВА ...Картину он закончил и сдал в жюри накануне открытия республиканской выставки. Называлась она «Проводы». Сюжет был навеян повестью «Юлис» еврейского писателя М. Даниэля, отца будущего дисидента Юлия Даниэля. Заплатить за машину было нечем, и картину пришлось нести на руках с Большой Житомирской до выставочного зала в центре города. Нести ее помог один из учеников отца, Ефим Симкин. Жюри приняло картину единогласно, картину хвалили и место специально выбрали так, чтобы она висела отдельно (очень уж сильный контраст с остальными) и напротив окна. Но утром на ее месте висела другая картина: толстый, румяный младенец, с яблоком в руках, задрав пухлые, в ниточках-складках ноги, разлегся на заваленном плодами разноцветном украинском коврике-килиме. Рослые, откормленные колхозницы, улыбаясь, склонились к нему. Одна опиралась на грабли, ухватив руками древко, другая держала за спиной серп, а с портрета на стене смотрел на них добрым, отеческим взором Сталин. В тот же вечер с одним маленьким чемоданом отец уехал в Москву. Шли дни, вестей из Москвы не было, мама пыталась узнать об отце у друзей, у членов его группы, но заставала только плачущих жен, а то и запечатанные двери: один за другим исчезали художники; что с ними – не знал никто, а если знал – сказать боялся. Да только ли художники исчезали в те дни? Опустела наша квартира, потом оказалось, что во всем доме почти не осталось мужчин. Увозили, как правило, по ночам, бывало, что брали прямо на работе; кто-то, услышав ночной звонок, застрелился. Другие не стали дожидаться ареста и уехали из Киева подальше (в те годы нередко действовали инстинктивно, и это спасало). Что происходило с отцом в Москве – мы узнали не сразу. Он долго бедствовал, скрывая свою профессию, скитался без жилья. Первое время ночевал на столах в клубах, мастерских, потом у друзей; скрывал, что он художник, и перебивался чем попало – руки у него были хорошие. Но только один раз, когда отчаяние овладело им, отец согласился на «правительственный заказ» – портрет Ворошилова. Он рассказывал: «Портрет был уже

Марк Шехтман МОЙ ОТЕЦ ЭММАНУИЛ ШЕХТМАН | 417

закончен, и мне вдруг стало так стыдно, будто что-то украл. Я позвонил и отказался от заказа». Помог случай: Фима Симкин – обосновавшийся в Москве ученик отца – приютил и организовал несколько небольших заказов. Однажды пришлось взять заказ на оформление московского карнавала в парке им. Горького. Халтуры Шехтман не переносил и отнесся к работе со всей серьезностью. Вскоре нашлась стабильная работа – оформление павильонов на ВДНХ. Пригласил его московский художник Александр Лабас. Так прошел год. Отец снял на окраине комнату, которую еще через год купил. ...Весь декабрь отец молчал: Новый год уже на пороге – и ни письма, ни телеграммы. Мама второй день была сама не своя, все валилось у нее из рук. О своих проблемах она обычно не говорила, но сегодня, только я спросил, что с ней, рассказала: во сне она встретила отца – он вернулся. Но как! Правый глаз забинтован, и бинтов накручено столько, что невозможно шапку надеть: отец держал ее в руке. Долго, очень долго пришлось маме разматывать бесконечную повязку. Открывшийся глаз вместо голубого был черным и маленьким, как у птички. А отец стоял молча и только смущенно улыбался. «Что случилось?», хотела спросить мама, но не могла: слова застревали в горле. И тут постучали в стенку: скользящие удары костяшками пальцев быстро перемещались вверх, к входной двери. Так мог стучать только отец.

– Папа приехал! – закричал я и бросился открывать. В новом серо-золотистом тюленевом полушубке, с большим чемоданом в дверь ввалился пахнущий морозом отец... А дальше все было точно, как приснилось маме. Правый глаз отца заплыл и почти терялся на фоне огромного черно-синего кровоподтека...

– Что случилось? – теперь уже наяву хотела спросить мама, но слова застряли в горле, и вместо нее спросил я.

– Колол дрова во дворе, щепка отскочила прямо в глаз. Сначала подумал – его вообще выбило... Так распухло вокруг, что еще позавчера утром не открывался. Целый день с примочками лежал. Теперь хоть вижу.

– Когда это произошло?

– Три дня назад, днем.

418 | Мемуари

– Ну, ты видишь! – повернулась мама ко мне и рассказала отцу об удивительном своем сне. Через неделю кровоподтек побледнел, синева сменилась желтыми пятнами, к отъезду все пришло в норму. Но в памяти этот случай остался навсегда, такое не забывается. В Москве его признали, приняли в МОССХ. О прежней своей жизни и работе отец никому не говорил. Да его и не спрашивали – чем меньше знаешь, тем лучше... Появились серьезные заказы. Но о возвращении отец не думал: после разгрома украинского авангарда сама мысль о работе в Киеве была теперь для него невыносима. Младший брат отца Яков закончил армейскую службу и поступил в Московский художественный институт. Появились планы переезда семьи. Тем временем обстановка на Украине стабилизировалась, и те из художников, кто еще не попал под жернова набирающего силы соцреализма, могли вздохнуть свободней. Надолго ли?.. КОРОВЫ ФАРАОНОВЫ Если я очень уж приставал, отец рассказывал истории из Библии, но только когда растирал краски – во время работы из него слова не выжмешь, да и сказок он знал мало. В такие минуты я, счастливый, усаживаюсь на маленькой скамеечке между отцовскими коленями. Сильная рука лежит на куранте и, растирая темперу, двигает его восьмерками по толстой мраморной плите. Вкусно пахнет яйцом и краской – она густыми, тягучими волнами растекается из-под куранта. Курант – это похожий на сахарную голову камень с плоским основанием. Он очень тяжелый, но по краске ходит легко и бесшумно, и даже я могу легко работать им... «Давным-давно жил старик по имени Яков. Было у него двенадцать сыновей, а дочь только одна – Дина. Всех любил Яков, но самого красивого, самого умного, Иосифа – больше всех. Вот почему обижались на Иосифа братья. Он умел разгадывать сны, этот Иосиф. Расскажет ему кто-нибудь свой сон, а Иосиф подумает и скажет, что с этим человеком будет дальше…»

– Дай мне, пожалуйста, еще одно яйцо, – говорит он маме, – краска густовата.

Марк Шехтман МОЙ ОТЕЦ ЭММАНУИЛ ШЕХТМАН | 419

Я с интересом смотрю на яйцо – оно только для папы. Ради холста и красок он готов был голодать. Однажды стащил яйцо у соседки... Мы позволяли себе такой (по тем временам) деликатес не всегда. Круглый, яркий желток растекается в шоколадно-коричневой темпере и исчезает. Курант движется быстрее... «И увидел тогда фараон, что семь тощих коров съели семерых толстых»... Отец теперь работает левой рукой... Уже мчится гонец за Иосифом в тюрьму... уже толкует Иосиф фараону загадочный сон... уже готова темпера, и уже давно пора мне спать. Да и глаза отца тоже сонные... Но спать он еще долго не будет – темперу нужно сразу использовать – больше суток она не простоит – засохнет. Проснувшись утром, опять увижу его за мольбертом. Когда же он спит?..

– А завтра доскажешь, папа? Историю эту я услышал совсем еще маленьким, но и сейчас, если вижу интересный сон, обязательно вспоминаю Иосифа. Вот только разгадывать сны не научился. ПЕЧЬ Отец говорил шутя: мне, наверное, надо было стать печником. В Липниках он сложил из кирпича печь для сушки фруктов – она стояла посреди сада еще при мне. Возился он в киевской квартире и с нашей «голландкой», что-то в ней перекладывал, менял. И в детстве, в Липниках очень любил спать на печи. Он рассказывал, что второй его дед – ребе из Норинска – говорил мальчикам в хедере: «Ночью душа спящего покидает тело, вылетает через ноздри и отправляется к Богу. И Бог спрашивает ее, что сделал за день человек хорошего и что плохого. Возвращается душа только под утро, перед пробуждением. И потому тот, кто не помолился на ночь, может утром не проснуться. Бог, разгневавшись, не отпустит обратно душу!». Эммануил без всякой молитвы спокойно засыпал на этой самой печке. «Разве Бог не может сам узнать о добрых и злых делах, совершенных за день? Нужно обязательно посылать к нему душу?» – думал он, засыпая. Так было летом. Но зимой, когда в трубе на разные голоса завывал ветер, он просыпался среди ночи, холодея от страха, уверенный, что Бог гневается на него. Мальчик садился на край и тихонько, чтобы не

420 | Мемуари

услышал отец (Иосиф был мужик строгий – могло достаться), быстро бормотал слова вечерней молитвы. Страх немного отпускал, завывание ветра уже не казалось таким грозным. И всетаки беспокойство не покидало: а вдруг душа не вернется ко мне? Но наступало утро и, открывая глаза, он уже знал: – Вернулась! ОКНО Ветки каштана нахально лезли в окно и летом закрывали всю улицу. Другое дело зимой – сиди и смотри себе сколько хочешь: все, как на ладони. Первый день зимы. В комнате тихо. Мама читала. Отец вышел за хлебом. Я глядел на серую декабрьскую улицу. Редкие снежинки медленно падали на асфальт и исчезали. Голубь за стеклом скользил, перебирал красными лапками, и, взмахивая для равновесия крылом, глядел на меня круглым, глупым глазом, но так ничего и не дождавшись, улетел. Прозвенел трамвай. С рынка тянулись грохочущие телеги. Послышалась песня – красноармейцы строем шагали по трамвайным рельсам. Под мышкой у каждого белый сверток – они возвращались из бани. «Пролетела пуля злая над моею головой. Я лежу и сам не знаю: чи убитый, чи живой», – старательно выводил фальцет запевалы. «Эх, комроты, даешь пулеметы! Даешь батареи, чтоб было веселее!»... Бодро подхваченный припев вдруг прервался и стал слышен дробный стук сапог на булыжной мостовой. В доме напротив отворилась дверь пивной, в облаке пара вышли несколько человек и быстро разошлись. Странно, чего они вдруг так спешат? В подъезде рядом с пивной милиционер показывал дворнику на ворота, потом повернулся и пошел к следующему дому. Дворник тем временем вставлял флаг в укрепленный на воротах держатель. «Праздник, что ли?» – удивился я, – а почему черные ленты на флаге?», и только хотел спросить у мамы, как дверь отворилась и вошел отец. На нем лица не было. Он включил радио, и траурная музыка наполнила комнату.

– Я ничего не понимаю – Киров убит... – тихо сказал отец.

– Что ты говоришь?! – С ужасом выдохнула мама.

Марк Шехтман МОЙ ОТЕЦ ЭММАНУИЛ ШЕХТМАН | 421

Я знал, что Киров один из вождей. Но кто его убил? Почему? Разве сейчас война? Я хотел спросить о многом, но не осмеливался. Родители тихо говорили о чем-то, и лучше было не вмешиваться. Да и не понимал я идиш. Рисовать я в общем умел. И любил. Но всякий раз, вспоминая тот злополучный вернисаж и всем своим существом ощущая унижение, которое пришлось испытать отцу, я решил твердо: художником не буду! Лучше военным инженером, шофером, конечно, летчиком, да мало ли кем еще, только не художником! Вот почему я не хотел заниматься с отцом. И напрасно они с Яковом уговаривали меня.

– Ты знаешь, – говорил отец, – когда художники из одной семьи работали вместе, самый младший оказывался лучшим. Он называл имена Брейгелей: старшего, младшего и внука, трех братьев Карраччи, братьев Ван Эйк и многих других, рассказывал о целых династиях – художников. Но и эта радужная перспектива не сломила мое упрямство. Потом я понял: отец (специально для меня) несколько приукрашивал историю. Кого, например, из династии Брейгелей можно сравнить с великим Питером Старшим? Одноклассник Сережка Вишнепольский из четвертой квартиры оказался умнее. Он специально приходил смотреть, как работает отец, часами сидел рядом и с радостью согласился, когда отец предложил ему заниматься. Потом Сережка даже поступил в художественную школу-десятилетку, а принимали туда далеко не каждого. Я же, дурак, в это время изобретал или, вернее, пытался понять устройство подачи патронов в пулемет. И в моих альбомах сцены испанской войны чередовались с разрезами бронированных машин, кошачьи баталии – со схемами автоматических винтовок, сделанные тайком зарисовки голых девчонок – с механизмом поворота танковой башни. Дома я снова и снова отказывался, но как только отец уезжал в Москву, до слез жалел, что не работал с ним. Еще больше жалею об этом сейчас. И часто с болью в душе спрашиваю себя: что должен был чувствовать отец, занимаясь с Сережкой, когда я в той же комнате сидел, повернувшись к ним спиной, над своим дурацким альбомом?..

422 | Мемуари

Художником я в конце концов стал, но уж никак не лучшим в роду, и только теперь начинаю понимать, как много потерял тогда, в детстве. «ЧУЖИЕ РУКИ» Отец обладал удивительным талантом перевоплощения. Он мог внезапно в ходе беседы или репетиции так спародировать кого-то из присутствующих, что остальные долго не могли прийти в себя от хохота. Кто бы перед ним ни оказался – мужчина, женщина, ребенок или всего лишь собака, кошка – он умел подметить самое характерное в образе и мгновенно перевоплотиться. На лице его появлялось грустное, томное, усталое и одновременно брезгливонадменное выражение. Вытянув шею, чуть склонив набок голову и полузакрыв глаза, он становился до удивления похож на мою черепаху, которую все называли по-разному: мама – Дездемона, отец – Лея, а я – Чепелея. Особенно смешно получалась у него коза. Вытянутые губы вдруг касались носа, полуприкрытые глаза становились глупыми, высокомерными, нагло-ленивыми и настолько «козьими», что, казалось, даже цвет их менялся на желтый, зрачок вытягивался в узкую горизонтальную полоску и негромкое блеяние тонуло в хохоте окружающих. Получалось это не менее ярко, чем карикатуры, которые он рисовал на чем попало: на клочке газеты, книжной обложке, листке блокнота. Наибольшим успехом пользовалась сценка, которую мы называли «чужие руки». Сестра отца Малка на глазах у присутствующих надевала длинную юбку, фартук и, спрятав руки за спину, усаживалась у него на коленях. Отец продевал свои большие рабочие руки у сестры под мышками и, сцепив пальцы, складывал их на животе сестры. Смеяться начинали сразу, еще до того, как Малка открывала рот. Артисты давали зрителям высмеяться и начинали свой номер: Малка читала на идиш Шолом-Алейхема или просто вела импровизированный монолог, а отец жестикулировал по ходу рассказа, подчеркивая в нужных местах отдельные слова и целые фразы, и это действительно было очень смешно. Откинув иногда голову назад и пожимая плечами, Малка удивленно поднимала брови, а отец разводил руки в стороны, и

Марк Шехтман МОЙ ОТЕЦ ЭММАНУИЛ ШЕХТМАН | 423

широкие ладони его беспомощно повисали. Руки не оставались без дела и тогда, когда рассказ в жестикуляции не нуждался: отец вращал, меняя направление, большие пальцы один вокруг другого, почесывался, разглаживал складки одежды сестры, поправлял ей волосы. С очками было еще интересней: отцовская рука снимала очки и поднимала их к висящей под потолком лампе. Малка, продолжая рассказ, глядела сквозь них прищурившись на свет, недовольно морщилась и, дохнув на стекла, ждала. Руки брата протирали стекла подолом платья, и очки водружались на место. Делал отец все это экономно, с чувством меры, приберегая главное к финалу, когда в рассказе наступала единственная за все время пауза. Его руки доставали из сумочки, лежащей на коленях сестры, спички, табак, листик папиросной бумаги и, ловко свернув сигаретку, подносили ее к губам Малки. Та проводила по сигаретке языком и оставляла ее во рту. Глаза Малки следили за каждым движением брата, как за своим собственным. Он зажигал спичку, подносил к сигаретке. Малка, скосив глаза, осторожно прикуривала, задувала огонь, и рука отца, встряхнув несколько раз спичку, медленно опускалась. Затянувшись, Малка выпускала клуб дыма и заканчивала рассказ. Хохот в комнате стоял такой, что соседи осторожно заглядывали к нам и справлялись – все ли в порядке. Вряд ли они репетировали эти маленькие спектакли. Я всегда удивляюсь тому, как отец с сестрой чувствовали и понимали друг друга. Полная отстраненность на лице брата, ни одного неверного движения, ни тени посторонних эмоций, улыбки на лице сестры. Малка тоже была человеком театра и много лет проработала помощником режиссера в Киевском еврейском театре.

1940 Весна и лето 1940 года были совсем уже непонятными. Странная война, которую на Западе прозвали «Sitzkrieg», вдруг превратилась в «Blitzkrieg», и в считанные дни одна за другой стремительно капитулировали Голландия, Дания, Норвегия, Бельгия и Люксембург. Война хлынула во Францию. 14 июня пал

424 | Мемуари

объявленный накануне открытым городом Париж, и Франция, ошеломив весь мир, позорно капитулировала. Все ходили подавленные, говорили о печальных этих событиях шепотом. «Пусть они там сломают друг другу шеи», «Совсем с ума сошел этот Гитлер – весь мир решил завоевать?», «Доиграются они со своей войной до революции, как у нас», – доносились обрывки разговоров взрослых. Всех превзошел человек, имени которого я не хочу здесь называть – единственный член партии среди нашей многочисленной родни. В день, когда объявили о падении Парижа, он, сияя от радости и потирая руки, сказал отцу: – Ты только посмотри, какой молодец Гитлер! Как быстро завладел половиной Европы. Даже Франция, подумать только – Франция! – и та не сопротивлялась.

– Чему ты радуешься, идиот? – вспыхнул сдержанный обычно отец. – Не понимаешь разве, что твой Гитлер завтра двинется на Восток! Брови нашего партийного родственника полезли на лоб, он приоткрыл рот и, часто моргая, произнес: – Но ведь у нас договор! Мы же теперь союзники...

– Ну, что с тобой, с болваном таким, говорить? – нервно вздохнул отец, поднял кисть и повернулся к холсту. Но я видел, как дрожала его рука. Скоро мне снова пришлось увидеть отца таким. В начале 41-го он рассказывал маме о новогодней премьере в московском ЦДРИ: там показали грандиозную немецкую киноэпопею «Нибелунги». Публика были совершенно подавлена увиденным, отец вообще не находил себе места. Он физически ощущал нависшую катастрофу. КАНИКУЛЫ В МОСКВЕ 16-го июня 1941. Я сразу увидел отца и, схватив маленький свой чемодан, первым выскочил из вагона. Он ждал меня на перроне под застекленным ангаром Киевского вокзала. Мы обнялись и, пробираясь сквозь толпу, пошли к выходу. Незнакомая речь слышалась то здесь, то там. Группы элегантно одетых людей, военные в незнакомой форме спокойно про-

Марк Шехтман МОЙ ОТЕЦ ЭММАНУИЛ ШЕХТМАН | 425

двигались к поданному на соседний путь поезду. Многие шли с женами и детьми. Добротные кожаные, с разноцветными наклейками чемоданы громоздились на тележках, которые катили за ними носильщики. Спешащие к выходу пассажиры удивленно глядели вслед. Оглянулся и отец, но не сказал ни слова. На залитых солнцем ступеньках мы остановились. Перед нами лежала широкая привокзальная площадь. Высокие дома выстроились за ней на другом берегу Москвы-реки. Зачем слетелись сюда вороны? Вот первое, что пришло мне в голову, когда я поднял глаза. Но это были не вороны: черные клочья сгоревшей бумаги медленно кружили в воздухе и опускались на асфальт. Пахло гарью. Я посмотрел вдаль: от пепла небо казалось темным и за рекой. Прибывшие в Москву пассажиры тихо переговаривались. «Говорят, иностранцы архивы жгут в посольствах», – уклончиво ответил на мой вопрос отец. Значит, правда. Перед отъездом из Киева я не раз слышал об этом. Сколько их должно быть, этих посольств, чтобы засыпать пеплом столицу? Может, жгут бумаги не только иностранцы? Тогда кто еще? Почему именно сейчас? А, главное, зачем? И еще много вопросов мог я задать, но кто на них ответит... Первая московская неделя прошла незаметно. Наш район называется Перово Поле. Здесь пепел над головой не летал – сожгли уже все или на окраине просто жечь нечего. Дома много иллюстрированных французских книг, среди них изданный в 1910 году тяжелый, толстый энциклопедический словарь «Гагошзе». Отец работал с ними, когда писал «Варфоломеевскую ночь» для Музея истории религии и атеизма. На стене два больших эскиза маслом к этой картине. А на столе в беспорядке рисунки на клочках бумаги, письма, альбомы, тетради. Я люблю листать их по вечерам при свете керосиновой лампы. Дядя Яков уже несколько дней обещает поехать со мной в Музей изящных искусств. И вот сегодня, в воскресенье, наконец собрался. Отец должен закончить работу и остается дома. Выходим. День сегодня неожиданно пасмурный, холодный. Сильный восточный ветер гонит вереницы тяжелых облаков. Странный шум доносится с шоссе. Кажется, будто вдалеке

426 | Мемуари

гремит бесконечный поезд, но откуда он там? Ближайшая, Московско-Рязанская железная дорога совсем с другой стороны и до нее километра три, не меньше. Мы были уже у калитки, но когда по радио объявили, что в 12 часов будет передано важное сообщение, вернулись. Передают какие-то дурацкие песни. Ждем. Что это может быть? Внешне отец и Яков спокойны, говорят о пустяках, но я вижу, что нервничают. Их напряжение передается мне. В 12 выступает Молотов. Мы не глядим друг на друга, слушаем. Молотов перечисляет города, которые бомбили немцы, и когда называет Киев, колено мое начинает дрожать: в Киеве мама. Я прижимаю его рукой – дрожит. Прижимаю сильней – не помогает: вместе с коленом теперь дрожит и рука. И стыдно мне, ох, как стыдно! Но не потому, что дрожит колено – нет! А почему, сам не знаю! «... Наше дело правое. Враг будет разбит. Победа будет за нами!» – закончил свою речь Молотов, а мы глядим друг на друга и не осмеливаемся спросить: где же Сталин? Почему не он выступил сегодня?

– Да... Такое, как в 39-м, уже не повторится, – говорит отец. – Мы им не Польша и не Франция... Но они ведь тоже не Польша… Мне очень хотелось услышать, что скажет Яков – он парашютист и демобилизовался из армии три года назад. Но Яков промолчал.

– Вы все-таки поезжайте, – продолжил отец. – Иди знай, когда снова выберетесь. Потом будет не до музеев. Мы на шоссе у трамвайного круга. Так вот откуда этот шум: сплошной поток военных машин движется на запад, к Москве. В обе стороны, насколько хватает глаз, прямое, как стрела, шоссе буквально запружено машинами. Кроме водителя в машинах никого. Но везут они всякий хлам, который обычно оставляют в покинутых летних лагерях: сколоченные из досок скамейки, стенды с фотографиями отличников боевой и политической подготовки, щиты с газетными вырезками, таблицами, графиками и простреленными в клочья мишенями, портреты вождей (ну, их, допустим, оставлять нельзя), набитые исписанными листами ящики письменных столов. Зачем? Кому все это на

Марк Шехтман МОЙ ОТЕЦ ЭММАНУИЛ ШЕХТМАН | 427

войне нужно? Вереницы черных легковушек «М-1». На них собираются воевать? Где же артиллерия, танки? Но техники не видно. Появится иногда на прицепе игрушечная противотанковая 37-миллиметровая пушка, и снова служебные автобусы, грузовики с хламом. Порывистый ветер временами срывает с низко нависших облаков мелкий колючий дождик. Как все это непохоже на торжественные, грозные парады! На залихватские кадры из фильма «Если завтра война»! А песню с таким же названием мне теперь и вспоминать противно!

– Где армия? – хочу спросить у Якова, но он на меня не смотрит. Ведь и ему не по себе. Трамвай наш почти пуст. Вид у считанных пассажиров растерянный. Растерянными выглядят девушки – кондуктор и водитель. Молча смотрят они на ползущие рядом грузовики. Молча смотрят на грузовики москвичи с тротуаров, из окон. Застыли на перекрестках растерянные милиционеры. И мне кажется, что все эти люди стали похожи друг на друга... Вот она и пришла, война. Наступило «завтра». Дождались...

5-го июля. Телеграмма. Несколько слов всего: «Я оставила Киев. Целую. Дина.» Куда она выехала – оставалось загадкой: въезд в Москву наглухо закрыт с первого дня войны. Отца направили на новую работу – маскировать военные объекты. Но сначала он отослал меня в летний лагерь. Лагерь размещался в Доме творчества художников, на берегу озера Сенеж, в лесу. На другом берегу, в нескольких километрах от нас видны сквозь зелень белые строения – там знаменитая командная школа «Выстрел». Писем от мамы все нет. Где она? Зачем ей было уезжать? Неужели немцы дойдут до Киева? Сирены воздушной тревоги доносились из Солнечногорска, к ним привыкли и не очень реагировали. Прятались послушно в щель и через несколько минут выходили. Так было и в тот вечер, 22 июля, ровно через месяц после начала войны. Мы спустились в щель, посидели, но когда вышли, увидели, что небо над Москвой освещено. Лучи прожекторов метались по нему. Неровные цепочки цветных огоньков медленно пересекали друг друга. Молниями вспыхивали разрывы зенитных снарядов. Их

428 | Мемуари

было множество, больше, чем звезд в ясную ночь. Казалось, все небо покрылось мерцающей сетью. Розовое зарево поднималось над городом и постепенно заняло полнеба, а над самой землей оно раскалялось все ярче, все красней. Становилось даже больно смотреть. Иногда огненное пятно горящего самолета скользило вниз и таяло в зареве. И все это в полном безмолвии. До Москвы 60 километров. Мы молча глядели на зарево. Гореть могут Лондон, Ковентри, Шанхай, Берлин, Мадрид, Варшава, Нанкин, любой город на Земле! Но Москва? Такое в голове не укладывается! На другой день с утра идиллия как будто вернулась. Ясное, безоблачное утро. Озеро спокойно. В зеркальной воде отражаются кудрявые деревья на другом берегу. Щебечут над водой ласточки. Ничто не напоминает о вчерашнем. Но часам к 10 запылила дорога вокруг озера: командная школа «Выстрел» отправлялась на фронт. Духовой оркестр шагал впереди, почти как на параде. В касках, навьюченные подсумками и вещмешками, через плечо скатки, курсанты нестройно шагают по обочинам. Винтовки у них новые, полуавтоматические, с примкнутыми плоскими штыками. А на дороге один за другим выплывают из пыли закрытые грузовики, зеленые автобусы – тоже с курсантами. Мы молча глядим на солдат. Лица их потные, красные. И сквозь забивающую дыхание пыль явственно проступает аромат алкоголя. Казавшиеся нам почти святыми красноармейцы пьяны, как уличные забулдыги, которые шатаются по Москве. Так мы и стояли на обочине, глядя на солдат, пока все не прошли. Только пыль долго еще висела над дорогой – не было ветра в тот день. Вечером снова тревога, снова в щель. Так будет и завтра, и послезавтра. И каждый вечер прожектора, медленные цветные пунктиры пулеметных трасс, вспышки, и все ярче, шире и выше зарево над Москвой. Мы пытались считать падающие самолеты, и у всех получалось, хоть и по-разному, но все равно ничтожно мало. И как вообще определить, чьи самолеты падали? Тосковали мы недолго. 26-го июля объявили: нас вместе с персоналом отправляют на Урал. Лагерь заполнили родители. Они привезли зимнюю одежду, обувь. Я сразу заметил, как

Марк Шехтман МОЙ ОТЕЦ ЭММАНУИЛ ШЕХТМАН | 429

изменился отец. Обычно спокойный, немногословный, сейчас он напряжен, встревожен, говорит больше, чем обычно. Чувствую, хочет сказать мне что-то важное, но лихорадочная суматоха сборов мешает. Автобусы отвезли нас на станцию Подсолнечная к пригородному поезду, и через полтора часа, ровно в 6 часов вечера, мы в Москве. Только вышли из поезда, как завыли сирены: началась первая воздушная тревога. Так с немецкой пунктуальностью повторялось уже несколько вечеров подряд: в 6.00 к Москве приближалась воздушная разведка «Luftwaffe» и сразу поворачивала обратно. Бомбежки начинались в 10.00, когда темнело. Всех погнали в метро. Толпа разъединила нас. Я поджал ноги (так, по крайней мере, их не отдавят), и меня понесло по лестнице. Внизу было свободнее, я спустился с перрона и ждал отца в самом начале туннеля. Там он меня и нашел. Долго не получался у нас разговор. Мы сидели на рельсах, не зная, о чем говорить. Вспоминали о всяких пустяках, паузы становились все длиннее, я чувствовал, как тает время. Отец умолк – что-то угнетало его, я ждал...

– Через две недели я заканчиваю работу и ухожу в армию, – начал он после затянувшейся паузы. – Мы решили так: Яков моложе – пусть продолжает учиться. Пойдет воевать, когда наступит его очередь. А я уже кое-что успел в жизни, пойду сейчас. «Вот почему он такой», – подумал я и неуверенно спросил: – Тебя призвали?

– Нет, иду добровольцем. В дивизию Московского ополчения... Отец замолчал и долго смотрел на меня. Молчал и я, не зная, что ответить... Как я когда-то мечтал об отце-военном! И вот мечта моя сбылась. Только теперь я этому совсем не рад. Какой же он военный? Что за солдат из него?.. Но разве я мог сказать ему такое в последний наш вечер? Вновь завыли сирены: отбой. Мы перешли на Ярославский вокзал. В зале полумрак. Набралось человек 50. К нам присоединяются мамы. Их все больше. Оказывается, не все провожают – многие поедут вместе с детьми на Урал. Боже, сколько у них

430 | Мемуари

чемоданов! А у меня один тощий рюкзачок и маленький чемодан – все, что отец успел вчера собрать у друзей. На художников и других работников культуры распространялась «бронь», призыву они не подлежали, и через некоторое время в нашем уральском интернате к мамам начнут потихоньку присоединяться отцы. Кто-то даже купит корову, и пока не кончится война, предпочтет в Москву не возвращаться. Там они вполне сносно проведут годы войны. А мой останется защищать столицу, и я больше никогда его не увижу... Эшелон должны отправить до 10.00, начала ночного налета – по ночам немцы выжигали в Москве целые районы. Прощаться мы не любили – ни он, ни я: слишком часто это случалось в последние несколько лет. Помню, отец дал мне конверт с деньгами и сказал: «Это для мамы – она тебя найдет». Кто мог знать, что в те дни мама лежала с тифом в куйбышевской больнице. Она действительно нашла меня через месяц. Но отца мама больше не увидела. Перед вагоном отец остановился, долго искал в карманах и сунул мне три рубля. Я знал, что последние. Мы обнялись на прощанье, и тогда я незаметно вложил зеленую трехрублевку ему в карман. Нашел ли он ее? Отец долго шел рядом с нашей теплушкой, пока поезд набирал скорость. Таким я его и запомнил: невысокий, крепкий, чуть седой. Он, наверное, еще постоял на перроне, но, как ни тянул я шею, не видел уже ничего. Фонари ведь не горели...

КРАТКИЙ ОБЗОР ЖИЗНИ И ТВОРЧЕСТВА ЭММАНУИЛА ШЕХТМАНА В 1920 – 1927 учился в Киевском художественном институте. Задумал создать цикл работ под общим названием «Моя анкета» и в 1925-27 написал картины «Мать», «Погромленные» (первый вариант), «Переселенцы». Первая – портрет матери художника. За ее фигурой на темном, зловещем фоне дерево с повешенными, загадочные письмена, странный – то ли черт, то ли бандит – силуэт. Портрет дышит бедой, она уже на пороге. «Погром-

Марк Шехтман МОЙ ОТЕЦ ЭММАНУИЛ ШЕХТМАН | 431

ленные» – монументальный трагический гротеск. Изломанные фигуры оставшихся в живых. Они не знают, как жить дальше, не могут освободиться от кошмара и вернуться к прежней жизни. Завершает цикл и дает ответ третья картина – «Переселенцы»: семья покидает проклятое, кровавое место. Старый патриарх сурово глядит вдаль. Что он там видит? Америку? Биробиджан? Палестину? Тема еще одной картины – «Выселение евреев» – навеяна произведениями Шолом-Алейхема. Картина экспонировалась на всеукраинскои выставке в 1927. Судьба ее не известна. Сохранилась почтовая открытка тех лет с тусклой черно-белой репродукцией. В центре любимый им образ – мать. Под явным влиянием Пиросмани написан групповой портрет «Семья». Здесь Шехтман трактует образ матери несколько иначе: она с непокрытой головой, нарядная, царственная, в шуршащем платье. На переднем плане босоногие дети с утрированно резкими профилями; яркие, наивные цветы у их ног. Среди картин Шехтмана, приобретенных Одесским музеем еврейской культуры, была другая версия семейного портрета и картина «Еврейская беднота». Последняя написана в характерной для Шехтмана резкой, экспрессивной манере. Персонажи этой картины (как, впрочем, и многих других) трактуются иронично. За нее он удостоился обвинения в антисемитизме). В Одессе находилась вторая версия полотна «Погромленные». Колорит ее красно-коричневый. Голые деревья. Месяц. Круп вздыбленного коня на переднем плане, казак на коне взмахнул нагайкой. Судорожно, словно изогнувшись в танце, старик пытается уклониться от удара. Эти картины не сохранились. Не сохранился и написанный на грубом холсте-мешковине единственный автопортрет маслом – художник изображен во весь рост, рядом на стуле рыжий кот. Колорит светлый, охристый. Работоспособность Шехтмана была фантастической, вспоминает его ученик Борис Лукомник. На выставках 20-х годов он всегда поражал присутствующих, выставляя одновременно пять-шесть разных по теме монументальных полотен. Художник вступил в полосу зрелости и создал главные свои произведения совсем молодым, ему не исполнилось еще и тридцати. В коллекциях

432 | Мемуари

музеев Киева, Одессы, Харькова, Луганска его картины занимали достойное место. Жизнь не баловала Шехтмана, он привык довольствоваться малым. В небольшой жилой комнате писал свои монументальные полотна, затем снимал с подрамников и скатывал в рулон, чтобы вынести из дома. Отсутствие творческой свободы – единственное, что угнетало. Заметки из блокнота: «Я должен выразить себя, показать все, что я впитал в детстве, рассказать о людях, событиях, которые потрясли мое детское, а затем юношеское воображение. Я хочу быть искренним». «В значении современного гуманизма художник национален, когда он глубже чувствует и понимает тот народ, с которым биологически связан, и таким образом выражает свою близость ко всему человечеству». В 1938 году Шехтману поручили создать серию холстов о жизни тогда еще существовавших в Крыму еврейских колхозов. Давно уже нет еврейских колхозов, а картины этой серии сохранились. Они интересны в первую очередь как страница истории. Семь из них в Киевском национальном музее, одна – в Израиле. По решению Съезда деятелей еврейской культуры в Одессе был создан Музей еврейской культуры им. Менделе МойхерСфорима. Организатором художественного отдела стал Шехтман. Он работал с необычайной энергией и заинтересовал молодых художников, графиков, скульпторов, которые не только жертвовали свои работы, но и привлекали коллег. В сотрудничестве с художниками Москвы, Киева, Харькова, Ленинграда Шехтману удалось собрать в Музее произведения Альтмана, Горшмана, Аксельрода, Зевина, Фалька, И. Рабиновича, Тышлера, Чуйкова. Он передал Музею и 16 своих монументальных полотен. Были собраны уникальные экспонаты культа, декоративного и прикладного искусства, медное литье, чеканка, панно, ханукальные светильники – «меноры», посуда с яркими растительными орнаментами. Отец художника Иосиф, человек довольно прижимистый, но даже он пожертвовал Музею семейные реликвии: стеклянного медведя – сосуд для пасхального вина – и серебряный бокал, украшенный искусно выгравированными львами и

Марк Шехтман МОЙ ОТЕЦ ЭММАНУИЛ ШЕХТМАН | 433

оленями, которые держат священную книгу. В Москве Шехтман обратился к известному ученому, коллекционеру, знатоку живописи Коган-Шабшаю, и музей получил от него 300 ценнейших картин, скульптур и рисунков. После длительных командировок отец всегда возвращался радостный, с богатыми трофеями. В конце 30-х Музей был закрыт. Вся его коллекция бесследно исчезла. Попытки разыскать хоть что-нибудь результатов не дали. Когда эти заметки были уже закончены, обнаружился еще один след деятельности отца: из тель-авивской газеты «Вести» мне сообщили, что несколько лет тому назад в Израиль репатриировалась внучка Коган-Шабшая с семьей. Ей удалось вывезти из Москвы семейный архив: уникальное собрание афиш, графики, фотографий, нот, документов – зеркало еврейской культуры 20-30-х годов. И среди них нотариально заверенный акт о передаче в дар Одесскому музею трехсот произведений искусства еврейских художников и скульпторов. Акт подписали: Яков Коган-Шабшай и Эммануил Шехтман. В списке произведения Лисицкого, Мане-Каца, Чуйкова, Л. Пастернака, Маневича, Фридмана, Антокольского, Шифрина, Юдовина и многих, многих других. Таким образом, сейчас, по крайней мере, имеется перечень значительной части музейных экспонатов. Может быть, изречение Булгакова «рукописи не горят» распространяется и на произведения искусства? Где-то же они осели... О дальнейшей судьбе работ Шехтмана известно следующее: сотни картин украинского авангарда, которые не успели уничтожить культуртрегеры «соцреализма» до войны, немцы вывезли в Германию. Среди них три большие картины – основные полотна серии «Моя анкета»: «Портрет матери», «Погромленные» и «Переселенцы». В конце войны в районе Кенигсберга (ныне Калининград) солдаты Советской Армии обнаружили снятые с подрамников и свернутые в рулон холсты. Вряд ли Геббельс намеревался использовать их для очередной выставки «дегенеративного искусства». После 1939 года германский «национал-реализм» уже утвердился, прочие «измы» были разгромлены и период пропагандистских выставок закончился. Остается только гадать, для каких целей вывезли картины. Во всяком случае тот, кто этим

434 | Мемуари

занимался, хорошо понимал ценность отобранных холстов, и, как это ни парадоксально, именно отправка в Германию спасла их от уничтожения. В книге Олены Рипко «В пошуках утраченного минулого» («Каменяр», Львов, 1996) приводится интересный документ: «Вересня 8 дня 1937 року комісія в складі інструктора культосвітньго відділу ЦК КП(б)У тов. Попелюха, директора Музею російського мистецтва тов. Раєвського, художникв Кодієва і Пащенко в присутності наукових робітників Державного Українського Музею тт. Адольфа, Резникова переглянула твори ворогів народу Падалки, Седляра, Гвоздика, Лінковського, НалепінськоїБойчук та Дідло, які подані на розгляд комісії з спец. фонду Державного Українського Музею, встановлюе: зазначені твори з’являються (правопис збережено – О.Р.) за своїм контрреволюційним-бойчуківським формалістичним методом шкідливими, спотворюють нашу соціалістичну дійсність, дають фальшиві образи Радянських людей, ніякої художньої та музейної цінності не мають і як твори ворогів народу підлягають знищенню. До цієї категорії явно шкідливих речей, які також підлягають знищенню, відносяться три роботи Бойчука Тимка – 1) «Під яблонями», 2) «Портрет старого», 3) «Портрет дівчини із хлопцем»; картина худож. Шехтмана «Погромлені», літографія худож. Довгаля «Червоноармієць», ідеологічно шкідлива картина худож. Івасюка, написана ним в 1914-1915 р. «Вступ Миколи II до Львова», дві картини ворога народу Пилипенка «Селянин» та «Розправа на селі», портрет ворога народу Любченка худ. Шовкуненка, дві газети «Вісті» 1920 р., а також 25 плакатів з ворожим буржуазнонаціоналістичним та монархічним змістом. До цього додається список з 29 номерами назв контрреволюційних речей. Комісія: Інструктор культвідділу ЦК КП(б)У (Попелюха) Художники: (Кодієва) (Пащенко) Директор Музею російського мистецтва (Раєвський) Невдовзі і в Дніпропетровському художньому музеї за актом від 18 жовтня 1937р. знищено твори Довгаля, Бланка Б., Котля-

Марк Шехтман МОЙ ОТЕЦ ЭММАНУИЛ ШЕХТМАН | 435

ревської М., Налепінської-Бойчук, Падалки, Хотінка, Узунової, Лебедевої Т., Фрадкина, Проніна Н., Кравцова А. Разом 32 гравюри, малюнки тощо, що вилучені з фонду». Мы уже не узнаем, что помешало привести в исполнение этот каннибальский приговор. Остается только от души поблагодарить тех, кто в страшные дни сталинского террора спас картины. Другим музеям Украины повезло меньше – множество произведений погибло точно так же, как книги на геббельсовском костре перед берлинским университетом. Найденные под Кенигсбергом картины привезли в Ленинград, в Русский музей и, разобравшись, вернули в Киев. До начала «Перестройки» (больше 30 лет!) их держали в запасниках (фонд №17), куда войти можно было только по специальному разрешению. Лишь в конце 80-х картины Бойчука и художников его школы вернулись в постоянную экспозицию Национального музея украинского искусства. В 20012002 гг. картина «Погромленные» вместе со многими работами учеников Бойчука экспонировалась на выставке «Феномен украинского авангарда» в трех крупных городах Канады, в 2007 – в Нью-Йорке и Чикаго. Для картин Шехтмана (как, впрочем, и большинства учеников Бойчука) характерны монументальность, экспрессия, динамичность, чистота цвета, освобождение от второстепенных деталей и почти ренессансная концентрация художественной энергии на главном в сюжете. И что не менее важно – яркая национальная идентификация. К 1934 году партийно-бюрократический аппарат набрал достаточно сил не только для расправы с различными оппозициями, но и для «культурной революции», по сравнению с которой китайская – детская игра. Партии потребовался совершенный во всех отношениях герой – коммунистический супермен. Бесчисленные творческие объединения артистов, литераторов, художников были разгромлены. Вместо них создавались централизованные отраслевые союзы работников искусств – послушные инструменты партаппарата. Группа Бойчука не стала исключением. Некоторое время лишенные заказов (и хлеба!) художники находились на свободе, но в 1936-м длинные руки НКВД добрались и до них. 13 августа 1937 года учитель и душа

436 | Мемуари

коллектива Михаил Львович Бойчук был расстрелян вместе с лучшими из своих учеников. Шехтман к тому времени уже покинул Киев. В Москве тоже было непросто: искореняя всяческие «измы», и там сажали, высылали, преследовали художников. Но на Украине, кроме «формализма в искусстве», действовал враг пострашнее первого: «украинский буржуазный национализм», под предлогом борьбы с которым проводился планомерный геноцид украинской интеллигенции. До «еврейского буржуазного национализма» дело пока не дошло. Бандитский экстремизм полуграмотного большевичья плюс доставшийся в наследство от Романовых имперский русский шовинизм буквально стерли с лица земли цвет украинской нации. Почти все художники группы Бойчука были репрессированы.

1938 год. Шехтман – художник-постановщик спектакля «Гершеле Острополер» в театре С. Михоэлса. Он также работает в Музее истории религии и атеизма, для которого написал большое полотно «Ночь св. Варфоломея». Несмотря на резко изменившийся живописный почерк, в картине четко прослеживается доминирующая в творчестве Шехтмана тема надвигающейся катастрофы. Только вместо бандитов или нацистских погромщиков мы видим погромщиков католических. Много лет эта картина была в постоянной экспозиции Музея истории религии и атеизма, который после войны располагался в Казанском соборе (Ленинград). В годы перестройки собор был возвращен православной церкви, и музей переехал в другое помещение. При переезде часть картин сняли с подрамников и свернули в рулон. Среди них «Ночь св. Варфоломея». В настоящее время картина ждет своей очереди на реставрацию. Графические серии (в частности, «Изгнание», или «Экзодус») также навеяны предчувствием катастрофы. Те, кто не знал о гибели отца в 41-м, считали, что рисунки созданы уже после войны, по следам преступлений нацистов. Сейчас они передо мною. Листаю наугад. Маленькие фигурки, выполненные сухой кистью на грубой бумаге пятикопеечного блокнота... Странно удлиненные, деформированные тела обнаженных мужчин и

Марк Шехтман МОЙ ОТЕЦ ЭММАНУИЛ ШЕХТМАН | 437

женщин напоминают засохшие деревья. Они как будто застыли, устремленные в неизвестность. В позах, жестах, лицах что-то непонятное, тревожное, трагическое. Кто они и откуда? Куда пришли? Что ждет их? Эти сделанные при тусклом свете керосиновой лампы рисунки, когда рука, повинуясь подсознательному, сама ведет перо или кисть, – любимый жанр отца. Еще блокнот... Похороны. Лошади с плюмажами, катафалк, женщины, собака... Виселицы. Гротескные, длинноносые персонажи в высоких, остроконечных шляпах. А эти – кто? Рисунки мягким карандашом на глянцевой, чуть желтоватой бумаге. Манера рисунка напоминает Рембрандта, а сами образы – голландцев 16-го века. Отягощенные узлами и чемоданами, они куда-то движутся. На заднем плане городские строения, стены, башни. Над городом флаг со свастикой. В углу рисунка виньетка с надписью: «Дойчланд». Старик, поднявший, как Моисей, посох, зовет всех за собой. Слышат ли его?.. И снова все идут, кто с чем, и один, конечно, со скрипкой. Теперь уже и скрипач упал. Женщина бессильно склонилась к стене. Беспомощный ребенок хочет прильнуть к ней, но далеко ему. А вот все остановились и даже отпрянули назад, напряженно вглядываясь в открывшееся впереди. Что там?.. Эти рисунки можно назвать одним хорошо известным словом: «Изгнание». Художник не впервые думал над этой темой. Он видел дальше своего времени. В полотнах 20-х годов Шехтман обращался к недавнему прошлому, теперь же – к совсем близкому будущему. Но сюжет вдруг стал запретным. В августе 1939-го самолет со свастикой приземлился в Москве, и тень от него упала на Европу... Война, которую и без того считали неизбежной, вдруг приблизилась и, еще не начавшись, вошла в каждый дом. Шехтман тяжело переживал эти последние предвоенные годы, фантастическую авантюру поворота на 180 градусов в отношениях с Германией. Он уже знал, что не останется в стороне, и даже я в свои 12 лет чувствовал это... Главные его полотна, созданные в конце 20-х годов и проникнутые предчувствием приближающейся катастрофы (три картины из цикла «Моя анкета» – «Мать», «Погромленные» и «Переселенцы», или «Эмигранты»), сохранились чудом. Обраща-

438 | Мемуари

ясь в прошлое, художник предвидел этапы будущего. Предчувствие – Катастрофа – Исход – традиционный еврейский исторический цикл, в котором всегда существует еще один этап: Забвение. Оно и приводит к повторению трагедии. Как странно, что создатель такого цикла предпочел остаться в СССР... Но как сложилась бы судьба Шехтмана, останься он в живых? Скорее всего, разделил бы участь Михоэлса, Зускина, Маркиша и других уничтоженных Сталиным лидеров еврейской культуры. Сохранилась деревянная скульптура – «Голова партизана». Я подолгу смотрел на нее в доме наших московских друзей. Сейчас она стоит передо мной здесь, в Беер-Шеве. Шехтман был дружен с сестрами Раисой и Александрой, девичья фамилия которых Идельсон. Первым мужем младшей, Раисы, был Роберт Фальк, вторым – Александр Лабас. Отношения с ними остались дружескими и после развода. Старшая – Александра Вениаминовна Азарх, вдова создателя ГОСЕТа Грановского. Сестры родились в Витебске, свободно владели европейскими языками, долго жили в Париже, Берлине, прекрасно знали Шагала, Ю. Пэна, всю блестящую плеяду витебской школы, многих из художественной и литературной элиты Франции и Германии. В их доме бывали Маяковский, Брик, знаменитый эсер Блюмкин. Последний был арестован агентами НКВД, когда выходил от них. Там отец познакомился с Михоэлсом, Зускиным, Фальком, Натаном Альтманом, Осмеркиным, другими артистами и художниками. Летом 1941, перед уходом в московское ополчение, Шехтман подарил «голову» Грановской, а в 1980, незадолго до своей смерти, Александра Вениаминовна отдала ее мне. «Жизнь моя на исходе, – сказала она, прощаясь, – хочу, чтобы ты привез это в Израиль». Картины серии «Моя анкета» побывали за рубежом не только в качестве германских трофеев: они экспонировались в 30-м году на 17-й Международной выставке искусств (Биеннале) в Венеции, а затем на выставках советского искусства в Цюрихе и Токио. Из картин, оставшихся в киевской квартире художника во время немецкой оккупации, сохранились только три. В 1945 году Киевский еврейский театр возвращался из эвакуации. Но в Киеве места для него уже не было: театр направили

Марк Шехтман МОЙ ОТЕЦ ЭММАНУИЛ ШЕХТМАН | 439

подальше от украинской столицы – в Черновцы. Разрешили дать лишь один спектакль. На другой день, за несколько часов до отъезда, помощник режисссера, сестра отца – Малка Шехтман заглянула на Большую Житомирскую, 12, в квартиру, где мы жили до войны. В нашей комнате жила теперь вернувшаяся из эвакуации соседка. Темные пятна на довоенных выцветших обоях, – все, что осталось от картин отца. Ничего не обнаружив и в кладовой, Малка хотела уже уйти, но случайно заглянула в полуоткрытую соседнюю дверь. Большая, служившая когда-то до революции гостиной комната была перегорожена. Видно, жильцам было тесно и при немцах. А ведь из шести семей нашей коммуналки четыре освободили жилплощадь: одни успели уехать на восток, другие ушли в Бабий Яр... Перегородка была оклеена выходившими при оккупации украинскими газетами, которые порядочно уже истрепались и висели клочьями, открывая странные синие и оранжевые пятна. Малка надорвала газеты... Первым открылся портрет «Дина». Прибитый к паркетному полу гвоздями, портрет стоял вниз головой. На следующей картине освещенные красным светом пламени родители художника стоят перед печью, в которой печется хлеб. И третья – «Эмигранты в порту». Вот все, что осталось в киевской квартире. Сейчас эти картины в Израиле. «Дина» – дипломная работа Шехтмана – была премирована творческой командировкой в Италию и Францию. Но реализовать премию отцу не удалось: когда дело дошло до виз, кто-то «наверху» забеспокоился, и всю затею отменили. Из награжденных художников только один Мизин успел побывать за рубежом, за что и отсидел потом срок в лагерях Гулага. ЗАКЛЮЧЕНИЕ С августа 1941 Шехтман – в составе дивизии Московского ополчения, затем в отдельном саперном батальоне. В ноябре того же года пропал без вести в районе г. Димитрова. Выяснить место и дату его гибели не удалось. Эммануил Шехтман прожил всего 41 год. Он не уехал с «Габимой». Не успел в Италию и Францию. Не вернулся с войны. Боль-

440 | Мемуари

шинство его произведений погибло. Сын своего времени, он оставил яркий исторический документ о жизни евреев Украины. Сестра Шехтмана Малка («Бат-Хама») умерла в Черновцах в 1978. Брат Шехтмана Яков, студент Московского художественного института, был мобилизован в армию и пропал без вести летом 1942. Жена Шехтмана Дина умерла в Израиле в 1985. Сын Шехтмана Марк с 1980 живет в Израиле. Он член Союза художников и скульпторов Израиля. В Израиле прошли три выставки Шехтмана-отца: 1986 – Беер-Шева, городская библиотека.

1990 – Тель-Авив, Национальный театр «Габима».

2001 – Иерусалим, Театрально-концертный комплекс «Театрон Иерушалаим». Ряд графических работ Шехтмана передан в Музей истории еврейских театров при Иерусалимском университете. В лесу им. Красной Армии под Иерусалимом в память об Эммануиле Шехтмане посажено дерево.

Марк Шехтман МОЙ ОТЕЦ ЭММАНУИЛ ШЕХТМАН | 441

М

И

С

Т

Е

Ц

Т

В

О

Константин Сигов ПОЭТИКА ВНИМАНИЯ ГАЛИНЫ ГРИГОРЬЕВОЙ И ИРИНЫ ПАСТЕРНАК1 Празднично и просто открывается мир живописи Галины Сергеевны Григорьевой. Каждый по-своему вновь видит этот живой, растущий мир, будь ты добрый знакомый, новый гость или давний друг. На пороге этого мира впору и мне честно спросить себя: видел ли я раньше – хоть краем глаза – этот дивный край? Почему я забыл, с каким невыразимым изяществом эта девочка бежит по траве сквозь благодарный ей воздух? Зачем я стер из моей памяти это прикосновение к телу дерева без малейшего оттенка навязчивости. Или я оглох, что не слышу, как поет луч свою «Песнь песней» чистой купальщице, выходящей из озера? Или я струсил и бежал из этого «слишком» чистого и открытого для радости простора? Отчего даже детям моим я боюсь хоть намеком или колядкой указать на эти следы живой Жизни, которая всегда у человека под рукой, как его собственные отпечатки пальцев? Кто дал отвагу Галине Григорьевой вглядываться в этот рай, оставив за спиной (и за гранью холста) самоослепленную саморекламой столицу? Кто даст мне решимость последовать за ее взглядом, вникнуть в его движение в глубь естества (туда, за черту моего экрана, куда никакая «мышка» не пролезет)? За ветками сада Григорьевой не видно ни кролика, ни зеркала, ни Алисы, но все ведет к новому невероятному путешествию в страну, где не боятся любить друг друга. * Статья выросла из отклика на совместную выставку художников Галины Григорьевой и Ирины Пастернак «Рай розвився...», которая состоялась накануне Рождественских праздников 2007 года в галерее Культурнохудожественного Центра Киево-Могилянской Академии им. Елены Замостян. Дальнейшие впечатления помогли развить начальную параллель.

442 | Мистецтво

Бывает же такое, но даже человек робкого десятка однажды перестает отмахиваться, увиливать, отшучиваться и вдруг подхватывает одним духом песню этой страны, которую знает наизусть: «Рай розвився – Господь звеселився...» Ради Бога, не слушайте лукавый шепот о том, что, мол, подобная благодать бывает только в одиноких мечтах; чепуха какая! Каждый удар кисти Григорьевой подает сигнал собеседнику и пробуждает его от унылой или горделивой «мечты» о себе. Тебе и мне вручено приглашение: «Войди в простор между живущими – радость жизни твоей и моей». *** Личный опыт художника парадоксально связан с историческим опытом современников и соотечественников. Довоенные годы раннего детства, поездки с отцом художником по Днепру, перед рассветом, до Канева и Тарасовой горы. Неизгладимая память детства о рае стала основной темой внутренней жизни и – живописи. Подлинность такого свидетельства открывает другой возможный горизонт ее поколения. Ему выпало родиться в бесчеловечной империи в разгар тоталитарной агрессии ада, претендующего вытеснить рай с лица земли. Сопротивление этой агрессии и теперь не утратило своей актуальности. Выбор художника сохранил всю свою остроту. Сопротивление бесчеловечному стилю поведения вчера и рекламному «продвижению» пекла сегодня. Отсюда этос художников григорьевского круга. Вспомним про одну выразительную особенность истоков киевской иконографии. В соборе св. Софии во всеобъемлющем универсуме мозаик и фресок XI века не поместили стандартные сцены «адских мук» на западных стенах. Исключение сюжетов пекла из ранней иконографии Софии Киевской не могло быть случайным; согласно глубокому убеждению С. Б. Крымского такой выбор стал манифестацией софийной традиции. Не менее важен для нас сегодня неопровержимый факт избрания данного взгляда на вещи такими людьми, как философ Крымский и художник Григорьева. «Но ведь так труден подобный взгляд на мир!», – возразят усталые голоса. «Труднее наоборот», – остроумно парирует композитор В. В. Сильвестров. И приводит мысль Григория Сковороды:

Константин Сигов ПОЭТИКА ВНИМАНИЯ... | 443

«Спасибо Тебе, Господи, что сделал трудное ненужным, а нужное – нетрудным». И еще простую пару: «Как трудно быть злым, и как легко быть добрым». Дерзновение этой позиции не в кажущейся простоватости, а в отказе признать разрыв, якобы отдаливший нас от времени, «когда легче было любить, чем ненавидеть». Разве это время может возвращаться? И каждый на свой страх и риск принимает решение о его возвратимости? «Да», – невозмутимо отвечают люди, рожденные в 30-е годы, нам маловерам, рожденным в послесталинские относительно вегетарианские времена. Киеву и миру есть за что благодарить поколение Григорьевой, Сильвестрова и Крымского. В эпоху разрушения вековых культурных навыков, за рамками освященных временем стен и схем, они явили в новых формах неистребимость софийного лейтмотива. И сегодня они помогают открывать освобождающую легкость нового взгляда, нового слуха и новой мысли. *** Смелость художника сегодня ведет к решительному отказу от всего набора внешних эпатирующих жестов, которые были растиражированы и исчерпаны до конца прошлого столетия. Поиск новой формы мастер видит в другом. Новые холсты Григорьевой подробно и достоверно описывают вполне определенный жизненный простор и запечатленный опыт присутствия в нем. Кто здесь является главной героиней? Ее черты, движения, пластика переходят из рисунка в рисунок, но самое главное: ее глазами увидено дивное великолепие этого края. Родная сестра той «девочки надежды», о которой говорил Шарль Пеги. Творца миров более всего на свете удивляет она: «Надежда – это девочка, немудрящая с виду. Она пришла в мир на Рождество в прошлом году. Она все еще играет с дядюшкой Январем. С его деревянными башмачками на немецкий манер, покрытыми писаным инеем. И с его деревянным волом и ослом на немецкий манер. Крашеными». Поэт подсказывает нам первое значение игрушек, они – символы общения с девочкой надеждой. Игрушки среди цветов – это дорожные знаки надежды на пути в страну Григорьевой. Их роль не сводится к цветовым пятнам пейзажа или натюрморта. Они – свидетели того, что честная игра не сломлена и живой контакт с надеждой

444 | Мистецтво

не утрачен: «Ей одной, что не дает упасть другим, ей дано пронизать миры…» (Ш. Пеги). Лик ее – образ свободной страны; радикально осмысленный простор жизни и значит «рай». Ее довоенная кукла жива, не разбита. Она не стала чучелом на очередной инсталляции «прощай, детство!». Ее не отдали силам распада и руины. Не сдали. Она в кругу общения живых, рожденных до войны и после войны. Она – живая ось игры младенцев и стариков, друг детства многих поколений, связующий мотив, внятный для разных языков, вер и культур. Символ суверенной державы. Она прошла сквозь такие катастрофы истории, что уже не боится вердиктов о психологических кризисах, комплексах и цензуры, стирающей память про рай детства. Живопись Григорьевой здесь и теперь приносит свидетельство о таком образе бытия, который ничего общего не имеет с миражом идеологов и иллюзионистов. Вот холст, он соткан свежим дыханием столь тонкой игры цветов и соцветий, что его не спутаешь с монтажем экзотических предметов, привычно обходящихся без воздуха. Музыкальная кисть Григорьевой поверх узких цеховых барьеров возобновляет перекличку свободного содружества живописцев и фотографов, философов и поэтов. Во дворе никого не сторожит злая собака. Рай без ограды, тут сорванные женской рукой цветы остаются живыми. А отношения не ранят, не сковывают «лихим взглядом». Внимательно вслушиваясь в тихое пение красок, быть может, вы быстрее найдете ответ на вопрос, который меня не оставляет: как благодарить того, кто открывает нам здесь на грешной земле край неба, край жизни, край живописи? *** Канва разговора различных форм искусства – дружелюбие и ясное понимание: настоящую, невыдуманную бесконечность жизни открывает встреча лиц, встреча взглядов, встреча миров. Галина Григорьева пригласила на эту встречу Ирину Пастернак. Два языка – живописи и фотографии – редко обретают настоящих «переводчиков» из одной визуальной идиомы в другую. Редко может состояться подлинный разговор о «непереводимости» поэтики фотографии в поэтику живописи – и наоборот.

Константин Сигов ПОЭТИКА ВНИМАНИЯ... | 445

Разговор с выразительными примерами этой (не)переводимости перед глазами у нас. Контраст форм особенно глубок, когда двум собеседникам и впрямь есть о чем рассказать друг другу и каждому из нас. А нас захватывает тонкая и стремительная нить этого разговора одного окна в мир с другим, перекличка работ непохожих, но сродных в развитии единой, возможно, труднейшей на свете темы... Как ее назвать? Как приблизиться к обозначению, если именование ее выше сил слова? «Не видел того глаз, не слышало ухо, и не приходило то на сердце человеку, что приготовил Бог любящим Его» (1 Кор.2.9). Праздничное разнообразие рая незаметно для ока, захваченного в плен поверхностного медиа-иллюзиона. Как избавить внутреннее око от противоестественной, но входящей в привычку слепоты? Какой тихий свидетель обратит наше внимание к тайне листа под ногой в осеннем дворе (младенец ликует при виде его, а старожилам он не виден). Внутренний путь к этому краю расчищает для нас фотохудожник. Внимательность взгляда на спокойное достоинство почти неприметных вещей (оказывается!) – может стать заразительной для зрителя, пробужденного к новой степени внимания. Фотолетопись Ирины Пастернак ведет к стене вечного города, изрезанной иерусалимским крестом, к лестнице, чей гранит пронзила травинка, к ребенку открывающему свет и упоенного открытостью... В руках ребенка – радость, а на лице – дар не бояться радости. Способность одолеть пропитавший нашу речь страх и всем естеством откликнуться на призыв: «Не бойтесь; я возвещаю вам великую радость...» Один такой образ запечатленный в памяти освобождает душу от рутины, от автоматизма восприятия. Память про армянский «хачкар» настигает меня, как самая важная на свете sms-ска, отправленная из другой, никого не забывающей вселенной. Припоминание о фото-взгляде на отражениях в стекле помогает мне выйти из повседневной «пробки» машин мегаполиса, в которую попадает мое тело, а вместе с телом и мысль, «пробка мыслей» о всем и ни о чем. Глубокая светотень, застенчивое художество – надежные снадобья от двух болезней хронических провинциалов: от провинциальной жестокости по отношению к живущему рядом, а 446 | Мистецтво

также от провинциальных гипербол про тех, кто когда-то всех затмевал своим талантом на нашей грешной земле. От человеческих, слишком человеческих пристрастей исцеляет не слава от людей, а свет свыше, вифлеемский свет в пещере земного удела. Среди нас есть еще люди, которые не забыли «колядку» Иосифа Бродского: «В Рождество все немного волхвы...» В другом поколении, в другой форме художнического труда, одна не похожая на другую киевлянка развивает непривычную для нас поэтику внимания. *** Ирина Пастернак – фотохудожник и график, автор художественного оформления множества книг издательства «Дух і літера». Чем удивляют ее неброские, тихие образы, увиденные из окна дома и на улице, в окрестностях Киева или Парижа? Каким настроением они встречали посетителей на выставке в «Хлебнее» св. Софии Киевской или затем в Могилянской галерее? Одним словом не скажешь. Композиция, колорит, выбор освещения, строгий отбор – все в работах выверено до малейших деталей, мимо которых проходят подмастерья, а художник именно через них возвращает тому, что есть – естество. Трудно говорить о дисциплине, не упоминаемой в дипломе художникадизайнера и выходящей далеко за рамки профессионального опыта иллюстратора журналов. Но тут не обойдешь молчанием это особое качество. Ни малейшего намека на эффект, а взгляд моментально привлечен, как бы окликнут вещами, с которых снята «шапка-невидимка» нашего безразличия. Глазу открывается просвет и путешествие в какой-то забыто свободный мир, где за любым поворотом тебя не стережет визуальная ловушка рекламы. Зрение перестает быть плоским. Поле зрения освобождено и очищено бескорыстным вглядыванием в мир. Тут свой разговор ведут стихии, друг в друга переходят состояния воды: облака, море, снег. Не утопия, нет. Ближайшие вещи, только не по ту, а по эту сторону «предела достижимого». На этом пути есть свои дорожные указатели, скажем, тень руки на стволе сосны. Лист на асфальте – не «знак» бесконечности, а шанс не втаптывать ее в грязь собственной

Константин Сигов ПОЭТИКА ВНИМАНИЯ... | 447

подошвой. Только шаг отделяет встречу с самим собой от риска пойти на поводу у суеты, соскользнуть под ее машину. Решимость на такой шаг к настоящему разговору (прежде ее называли отрешенностью) стала в наши дни крайне редким, невыполнимым в одиночку условием творчества. Искусство сегодня упирается не в технику (доступную как никогда прежде), а в решимость так сосредоточиться на другом, чтобы открылась невозможная возможность. Не назову ее иначе: возможность внимания. Мгновенный прорыв сквозь ту картину мира, где невнимание в порядке вещей, где невнимание принято как должное, где им дышат, не замечая его, и пьют его, не морщась. Выход из потока невнимания неуловим, он ускользает от камер, но странно – он оставляет следы. Они-то у нас перед глазами в работах Ирины Пастернак. Поздний снег почему-то выпал в разгар весны, он стремительно растоплен окрепшим солнцем, но умудряется притаиться на какое-то мгновение в тени дерева – и выстилает белоснежный образ этого дерева на черной земле, чтобы в ней вслед за тем исчезнуть. Разве пешеходу, спешащему по своим делам, есть дело до этого чуда? Кто скажет ему из окна: «Посмотрите»? На такой дерзкий жест решается царь Давид: «Посмотрите, что творит Господь – дивное являет на земле…». Рильке отозвался ему: «и даль пространств, как стих псалма» (а Борис Пастернак его перевел). Неужели потоп невнимания их не покрыл? Разве не доказали нам, что «все гораздо сложнее…»? Аверинцеву не доказали. Он говорит: « Но ведь когда-то сердце просит простоты: не опрощения и не упрощения – первоначальной простоты. Когда-то нужно перечувствовать не то, о чем думали позднее, а первичный, исходный опыт. Как узнали не такие и такие тонкости, а самое главное, самое простое: что Бог вправду – есть? И тогда хорошо войти в мир Псалмов…». Дело художника сродни этому тихому и дерзновенному шагу – в мир Псалмов. Утром или вечером «обычный снимок» в календаре напомнит нам сказанное не о допотопных героях, а о ком-то из современников наших, о человеке и его способе видеть, о взгляде: Он как дерево, что насаждено У самого течения вод,

448 | Мистецтво

Что в должное время принесет плоды И не увянут листы его... (Пс. 1:3)2 В предварительных размышлениях о творчестве Галины Григорьевой и Ирины Пастернак я воздержался от ритуала гадания на генеалогических картах. Вопросы о влияниях я бы доверил нашим ученым аспирантам и докторантам. Наука прольет свет на близкие и дальние артистические ориентиры двух киевских художников. Да они и не скрывают своего глубокого интереса к секретам формы софиевских мозаик и фресок Джотто, к фотоязыку Родченко и анимационной графике Норштейна… Но не будем отнимать хлеб у искусствоведов. Поэтика внимания, о которой идет речь в работах Григорьевой и Пастернак, не позади а впереди, в будущем – перед нами. После многолюдного открытия выставки в какой-то одинокий день хорошо выкроить время и прийти побыть здесь наедине с образами. Привычные стереотипы и «систему» суждений лучше оставить в гардеробе. Но разве оставишь в стороне все горести и печали, неотвязные, как зубная боль, сигналы о «кризисе»? Какой есть, ты входишь в безлюдную залу и вдруг, в какой-то момент обступают тебя работы, как притихшие дети. Они не закрывают глаза на то, сколько горя вокруг; они делятся самым сокровенным лекарством от уныния, которого сердце ищет, боясь признаться любому врачу или самому себе. От болезни уныния («акедии») лечат эти дети, о которых не устает твердить Пеги: «Тут есть чему удивляться. Что эти несчастные дети видят, как идут дела, и все-таки они надеются, что завтра дела пойдут лучше. Что они видят, как идут дела сегодня, и все-таки надеются, что дела пойдут лучше с завтрашнего утра».3 Киево-Могилянская Академия Март 2009 2

Цитаты из псалмов приведены по изданию: Псалмы Давидовы, перевод с иврита С.С.Аверинцева. – К.: Дух і літера, 2003 3 Шарль Пеги. Избранное. Проза Мистерии. Пoэзия. Перевод С. Аверинцева. – Москва: Русский путь, 2006 г. – С.272. (Курсив мой – К. С.)

Константин Сигов ПОЭТИКА ВНИМАНИЯ... | 449

Андрей Пучков БУКВА К БУКВЕ О графике Льва Филиппова-Шпольского Строка к строке. Штрих к штриху. – Как конструкция, подозревающая о собственной метафоричности, но построяемая извне самого принципа метафоры. Метафора – это перенос: увидел человек некие качества, когдато наблюденные у птицы, и назвал птицей корабль, который чертит линию по волнам пернатым крылом. А наблюдатель сидит на берегу, глядит в небо и записывает. Птица ведь не знает, что ее назвали птицей, равно как корабль, бумага и перо. Что отлито в текст, имеет надежное оправдание, чтобы остаться:

450 | Мистецтво

птицей, кораблем, образной тяжестью переноса одного на другое, будто вольным грузчиком – с места на место. Метафорические (и метонимические) перенесения внутри текста похожи на муравьиный труд в земляной горке из еловых игл. Что там внутри: загляни, развороши, заставь насекомых бегать ловчее, продуцируя вовне кажущийся бессмысленным смысл их бытования. Если вдумываться в сказанное, стоящий за словом терминологический произвол начнет выпирать наружу, проситься в другую форму: и слово авторской волей переобувается, «ходит» по-другому, вяжет канитель и подумывает о новом гардеробе. Может, тогда оно начинает требовать плоскость сохранения, отличную от письменной строки, но тоже оставляемую на бумаге.

Андрей Пучков БУКВА К БУКВЕ | 451

В этом случае метафора из внутритекстовой превращается в межтекстовую, норовя посрамить семиотиков. Те видят связи по горизонтали: между Онегиным и дуэлью. А хочется увидеть связь по вертикали: между дуэлью Онегина и дуэлью Пушкина. Природа метафоры отпечатлена не только в переносе внутри одного текста, но в переносе с одного текста на другой. А тексты у нас случаются разные. Если наша жизнь не текст, что она такое? – интересовался Р. Д. Тименчик. Что? Другой текст. Один знак, вдоволь наозначавшись, превращен в другой знак, готовый свидетельствовать о первом. Иллюстрация к смыслу, 452 | Мистецтво

будто картинка к сюжету, – нечто, что должно быть преодолено надежностью исторически выстраданной фабулы, которая, как считают, сюжету только мешает. Что переносить, если вес невелик, стоит ли овчинка выделки? Остается искать вес по теме, слово по плечу, смысл по нраву. Потому что подлинная личность многолика, а художник и вовсе многогранен. Вот Ицхак («Смех») заглядывает в колодец, de profundis выложенный из строк и букв: зная язык, можно прочесть. Не зная языка, но зная текст, – представить. Андрей Пучков БУКВА К БУКВЕ | 453

Зачем художник сделал не перевод, но перенос с одного языка на другой, с буквенного – на литерный, быстрый, не связанный с прообразом, но сам продуцирующий образ? Неужели Ицхак смеется в колодец, выкопанный его рабами вместо засыпанных филистимлянами, на посрамление им? «И спорили пастухи Герарские с пастухами Исаака, говоря: наша вода. И он нарек колодезю имя: Есек, потому что спорили с ним» (Быт. 26 : 20). Что отвечало эхо Ицхаку: читай на песчаных стенках колодца, заменивших песок застывшими, будто ханаанским известняком ставшими строками 454 | Мистецтво

Первой Книги Моисеевой. Посреди пустыни. Веревка с ведром длинна, вода глубоко, звук реверберирует в пространстве выложенного священной буквой цилиндра, распространяясь окрест и напоминая об Аврааме, который был готов принести в жертву сына. В «Посохе Моисея» – пески, барашки морщинятся строчками, впереди Пророк, на месте зрителя – читатель, впереди, за барханами, – ведóмые в землю, «где течет молоко и мед» (Исх. 3 : 17). Не о том ли: «Посох мой, моя свобода – / Сердцевина бытия, / Скоро ль истиной народа / Станет истина моя?» Господь в удостовереАндрей Пучков БУКВА К БУКВЕ | 455

ние Своего могущества обратил жезл, бывший в руках сорокалетнего Моисея, в змия, а змия снова в жезл: «Это для того, чтобы поверили тебе, что явился тебе Господь, Бог отцов их, Бог Авраама, Бог Исаака и Бог Иакова» (Исх. 4 : 5). Момент напряженный, Господь возвратил Свое слово посохом, с которым идти удобнее, и только песчаная строка к песчаной строке возвращает взятое у текста обратно: мол, спокойно, граждане, все происходит, как происходящему следует происходить. Даже в заглавиях рисунков автор держится синтаксической простоты, буквально в двух словах выражая сюжет и стоящий за ним ветхозаветный контекст: подлежащее, определение, «Дерево

456 | Мистецтво

Авраама», «Работа Авраама», «Пророчество Даниила», «Скала Давида», «Посох Моисея», «Колодец Ицхака». Черное и белое, свет и тень, строка и сюжет. Смыслы мигрируют: из одного текста переступают в другой, и наоборот. Лаконизация лексики налицо. Наверно, ее имел в виду С. Кржижановский, говоря, что заглавия, сказав себя лозунгом и афоризмом, не успевают превратиться в книги: слова их не оставляют потомства слов. Так название рисунка высекает в сознании искру сокрушающего единения между двумя текстами – вербальным и изображенным, – а дальше приходится обращаться только с одним из них.

Андрей Пучков БУКВА К БУКВЕ | 457

Изображенный на рисунке текст играет визуальную роль обстоятельственного наречия «как»: текст как колодец, текст как шест, текст как амфитеатр, текст как стена, текст как лик и т. д. Тем самым задан, во-первых, масштаб: буква не больше произносящего ее; во-вторых, произносящий не больше массива букв и строк, ровня им; в-третьих, буквы и строки сами задают и, римской «черепахой» выстраиваясь в строй, формируют складки ландшафта, сообщая пространство для контуров стаффажа и диктуя каверзность фактуры. Собственно, возможно, рисунки Л. Филиппова-Шпольского – единственный случай исчерпывающе наглядной иллюстрации к слову «как». Буквы, слова, фразы не брошены из пригоршни, но выстроены в архитектоническом ранжире: они задают ландшафт для сюжета, инструментарий в руках человека – то, что не есть сам человек, изображенный среди буквенных роскошеств. Вы заметили, что в публикуемых рисунках соотнесены человек и текст в значимом соотношении: Гремио Сиракузский и Гремио Афинский, будто Гильденстерн и Розенкранц? Электронный прибор, позволивший художнику реализовать в конкретном материале графическое прочтение Ветхого Завета, называется компьютером. В нем разные тексты живут, как у себя дома, может, даже лучше, чем в библиотеке. Пожалуй, следует увидеть в семантике перевода системы одного текста, вербального, в систему другого текста, зрительного, еще один слой: ручной труд переделывается в якобы машинный, причем без утраты качества. Если бы не знать, что рисунки сделаны в программе «Photoshop» и распечатаны, вполне могли сойти за офорт, ласково подписанный карандашиком. На память приходят работы Эля Лисицкого: на масляную живопись клеятся обрывки с текстом еврейских газет, вместе с толстенькой шершавостью основания создающие какой-то новый сюжет, отличный и от газетного жанра, и от техники маслом. Человек и текст соотнесены друг с другом, и не всегда знаешь, на что стóит сперва обратить внимание. Привычный к тексту глаз, конечно же, бросается на текстовой осколок, непривычный хочет постичь произведение. Идущий следом следа не оставляет, и даже тени не отбрасывает: движется любя. Это видно лишь на оттиске.

458 | Мистецтво

Когда рисунок исполнен, метафоризация утрачивает власть: все, что следовало перенести, перенесено, создан другой, самостоятельный текст. Хотя он имеет с «исходным» степень родства по прямой линии, относится к нему по модели «отцы и дети», в свою очередь перенесенной из этико-семейственной исключительно в творческую плоскость. И на ней отпечатанно запечатленный. Мир современного искусства оттого может быть сам назван современным, что, пользуясь не иголкой и вредными химикалиями, но вполне бездушным электроприбором, достигает эффекта, суть которого лежит вне техники исполнения во всяком случае: в мире как вместилище и обиталище человека, способного к пониманию. А может, художник имел в виду другое? Заповедана человеку возможность интерпретировать.

Андрей Пучков БУКВА К БУКВЕ | 459

Яков Бердичевский ЕВРЕЙСКИЕ КНИЖНИКИ Из истории людей и экслибрисов 1 Скромный книжный ярлык в лёгкой орнаментальной рамке с надписью на иврите и на латыни «Bibliotheca Harkaviana» (илл. 1) сопровождал книжное собрание крупного ученого – востоковеда, семитолога, исследователя памятников еврейской старины А.Я. Гаркави (1835-1919), получившего первоначальное образование в литовских иешивах и в Виленском раввинском училище. Окончив факультет восточных языков Петербургского университета, Гаркави совершенствовался в университетах Берлина и Парижа. Короткое время руководил кафедрой истории древнего Востока в своей alma mater, затем заведовал отделом восточных рукописей в Публичной библиотеке. Гаркави был активным членом «Общества для распространения просвещения илл. 1 между евреями в России»,

1

Продолжение. См. «Егупец», №№ 13, 14, 15.

460 | Мистецтво

его избрали почетным старостой Петербургской Главной Хоральной си нагоги. В середине 1890-х годов за научные заслуги Гаркави был возведен в потомственное дворянство. Напомним, что подобных неординарных случаев (дворянство при сохранении веры предков, без перехода в христианство) в России за всю ее историю отмечено около двухсот (согласно информации известного английского ученого, сэра Исайи Берлина). Большинство научных работ (более 400!) Гаркави не утратили своего значения и поныне. Вот некоторые из них: «О языке евреев, живших в древнее время на Руси, и о славянских словах, встречающихся у еврейских жителей» (1865; первая его книга), «Сказания мусульман о славянах и о русских» (1870; магистерская диссертация), «О первоначальном обиталище семитов, индоевропейцев и хамитов» (1872, докторская диссертация), «Сказания еврейских писателей о хазарах и хазарском царстве» (1874), «Очерки истории караимства» (1897–1902) и др. Гаркави не только издал, но и обстоятельно прокомментировал ряд уникальных еврейских рукописей из фондов Публичной библиотеки, среди которых особый интерес представляют произведения еврейских поэтов Средневековой Испании. Безусловно, ценны его многочисленные статьи по еврейской этнографии, исторической географии, палеографии, эпиграфике и др., обильно представленные научной периодикой. К сожалению, судьба составленного им грандиозного (полного – около 300 печ. л.!) описания всех (много больше 14 тысяч) еврейских рукописей, хранившихся в Публичной библиотеке, трагична, впрочем, как и части фонда А.Я. Гаркави, перемещенного на заре советской власти в Киев и в итоге оказавшегося в Публичной библиотеке АН УССР (ныне Национальная библиотека Украины им. Вернадского). «Описание» полностью растворилось в ее недрах, а вернее, попросту погибло. Судьба же самой библиотеки Гаркави видится куда более благополучной – она в полном составе хранится единым фондом в Российской национальной библиотеке в Петербурге. Другому известному публицисту, общественному деятелю, крупнейшему историку еврейского народа С.М. Дубнову (18601941) принадлежат два книжных ярлыка с одинаковыми текстами

Яков Бердичевский

ЕВРЕЙСКИЕ КНИЖНИКИ | 461

на латыни «Simonis Dubnovi // Bibliothecae // Volumen №…» (илл. 2). Дубнов получил традиционное еврейское образование, всежизненно пополняя его неустанным самообразованием. илл. 2 Перу Дубнова принадлежат капитальные исторические труды, среди них «Всемирная история еврейского народа» в 11 томах, вышедшая на иврите, идиш, немецком и русском языках, наиболее полное и объективное исследование «История хасидизма» и др. В своих теоретических работах Дубнов выступал противником не только ассимиляторства, но и сионизма, противопоставляя им национально-культурный автономизм внутри того или иного государственного образования, того или иного доминирующего этноса. Общественная деятельность Дубнова не ограничивалась активной работой в «Обществе для распространения просвещения между евреями в России» или «Союзе для достижения полноправия евреев в России». Он сразу же после кровавых погромов 1905-1906 гг. выступил за участие еврейских представителей в Государственной Думе, создал еврейскую секцию партии кадетов, наконец, основал Еврейскую народную партию. В 1922 г. он эмигрировал в Литву, затем в Берлин, откуда в 1933-м – в Ригу. В декабре 1941-го Дубнова включили в колонну смертников рижского гетто. Библиотека Дубнова, далеко не в полном составе им вывезенная из России, распылена, и книги с его экслибрисами встречались в букинистических магазинах еще два-три десятка лет назад. Интерес к личности Дубнова, к его трудам не ослабел – в Петербурге в 1998 г. издана его монументальная «Книга жизни. Воспоминания и размышления». Активная жизненная позиция была присуща четырем братьям Утиным – юристам Борису, Евгению и Якову, члену ЦК революционного общества «Земля и воля», инженеру Николаю и их се-

462 | Мистецтво

стре Любови – начальнице Высших женских (Бестужевских) курсов, супруге известного журналиста и издателя М.М. Стасюлевича, выпускавшего с 1866-го года популярный журнал «Вестник Европы». Широкую известность присяжному поверенному окружной Петерилл. 3 бургской судебной палаты адвокату Е.И. Утину принесли его защитительные речи в ряде политических процессов – «Нечаевцев» (1871), «193-х» (1877-1879) и др. Утин весьма успешно занимался и журналистской деятельностью – он был одним из ведущих сотрудников «Вестника Европы». Известна судьба библиотека илл. 4 Е.И.Ути на (1843–1894) – она была передана в дар Петербургскому университету. Каждый из подаренных томов отмечен специальным книжным ярлыком (илл. 3). Прямоугольный, заключенный в линейную рамку, книжный ярлык с текстом «Изъ библiотеки // Войтинскаго // Общ. Кат. №… // Отд. №…» (илл. 4) встречается на книгах едва ни сто лет назад распыленной библиотеки, основанной С.О. Войтинским (1855–после 1912), действительным статским советником, профессором Петербургского Электротехнического института. Значительно пополнил библиотеку, резко изменив ее направленность, его сын В.С. Войтинский (1885–1960), деятель революционного движения, политэкономист, двадцатилетним юношей издавший книгу «Рынок и цены» (с предисловием М.И. ТуганБарановского). Студентом второго курса юридического факультета Петербургского университета Войтинский вступил в большевистскую фракцию РСДРП, вошел в ее Петербургский комитет, организовал Петербургский совет безработных (1906).

Яков Бердичевский

ЕВРЕЙСКИЕ КНИЖНИКИ | 463

В 1909 г. Войтинский был приговорен военным судом к четырем годам каторжных работ и к пожизненному поселению в Сибири. Он постоянно сотрудничал с рядом сибирских социалдемократических изданий. В 1915 г. по заказу Иркутского отделения «Общества для распространения просвещения между евреями в России» выпустил (в соавторстве с А.Я. Горштейном) книгу «Евреи в Иркутске». Тогда же поменял политическую платформу – стал меньшевиком, резко критиковал «Апрельские тезисы» Ленина, назвав их «смесью марксистской терминологии, старых клише с новыми лозунгами». В 1917 г., возвратившись в Петроград, Войтинский – один из лидеров меньшевиков, член военной комиссии ВЦИК, редактор «Известий», затем комиссар Временного правительства на Северном фронте, кандидат в члены ЦК меньшевиков. В ноябре 1917-го арестован большевиками и после двухмесячного пребывания в Петропавловской крепости бежал в Тифлис, где редактировал газету грузинских меньшевиков «Брдзола» («Борьба»). Из Грузии уехал в Берлин. С 1921 г. Войтинский – сотрудник меньшевистского журнала «Социалистический вестник», заведующий отделом статистики Генерального Совета профсоюзов Германии. В 1923-1924 гг. он издал двухтомник интереснейших воспоминаний «Годы побед и поражений», в 1924-1928 гг. по-немецки вышел его семитомный труд «Весь мир в цифрах». С 1935 г. Войтинский в США работал в различных федеральных учреждениях, и, наконец, окончательно избавился от социалистических иллюзий, придя к выводу, что «социализм не экономическая программа, а скорее мечта…». Некоторую часть семейной библиотеки Войтинскому все-таки удалось вывезти из России, часть, постоянно прираставшую новыми приобретениями. Вот что поведал скромный книжный ярлык семейной библиотеки С.О и В.С. Войтинских, многие книги которой хранятся в Библиотеке Конгресса США в Вашингтоне. Правнук виленского гаона, И.А. Ефрон (1845–1919) прочно занял одно из самых почетных мест в истории российского книгоиздательства – у кого не на слуху знаменитый «Энциклопедический словарь» Брокгауза-Ефрона?!

464 | Мистецтво

Ефрон успел выпустить – помешали февральская революция и октябрьский переворот – лишь 29 томов «Нового энциклопедического словаря» из планировавшихся илл. 5 50-и, издал т.н. «двадцатку» – «Библиотеку великих писателей» в 20-и томах (Пушкин, Байрон, Мольер, Шекспир, Шиллер), принимал участие в издании шестнадцатитомной «Еврейской энциклопедии», организовал издание популярных книг, объединенных в серии – «Библиотека самообразования», «Библиотека естествознания», «Библиотека промышленных знаний» и др. Ефрону принадлежит заслуга выпуска двухтомной «Истории израильского народа» Эрнеста Ренана, историко-этнографического сборника «Пережитое» (1900), труда М. Марголина «Вавилон, Иерусалим, Александрия» (1923) и др. Значительная часть книжного собрания издателя, помеченная шрифтовым ярлыком «Библiотека И.А. Ефрона» (илл. 5), была вывезена его братом С.А. Ефроном в Берлин, где до начала 1930-х годов выходили книги со знаменитой издательской маркой – монограммой «ЕБ», включенной в овальную надпись «Брокгаузъ-Ефронъ С.П.Б.» на псевдогеральдическом картуше. Уроженец Варшавы, историк, археограф, общественный деятель С.М. Гольдштейн (1855-1926), выпускник Петербургских Технологического и Археологического институтов, вошел в историю российского еврейства своим фундаментальным трехтомным трудом «Регесты и надписи» (1899–1913) и публикацией документов также трехтомного «Русско-еврейского архива» (1903). Гольдштейну принадлежит значительное число серьезных научных статей, в т.ч. в «Еврейской энциклопедии», в журнале «Еврейская старина» и др. Библиотека Гольдштейна, завещанная им Еврейскому исто ри ко-этнографическому обществу, казначеем которого он был многие го ды, раскассирована равнодушными вла сти телями по разным книго хранилищам. Немалое ко личество книг попало на прилав ки буки нистов, но зна чащийся на них овальный штемпель «Biblio teque // S.M.Gold stein // St. Peters -

Яков Бердичевский

ЕВРЕЙСКИЕ КНИЖНИКИ | 465

burg» (илл. 6) всегда напоми нает о по движнической жизни и трудах ученого. Интерес к ивриту у Л.Н. Толстого вызвало письмо виленского журналиста и литератора И.Н. Соркина (?–1886) с призывом осудить погромы, широко прокатившиеся по всей илл. 6 стране после убийства Александра II и ставшие причиной первой общееврейской алии. Толстой даже обратился к изучению древнего языка под руководством раввина, публициста, общественного деятеля Ш.-З. Минора (1826–1900). Соркину принадлежит опубликованная в 1884 г. работа о кроваилл. 7 вом навете «Луч света в темном вопросе», сыгравшая значительную роль в общественном сознании. Подавляющая часть книжного собрания Соркина поступила в университетскую библиотеку Вильнюса. На свои книги он наклеивал прямоугольный ярлык в узкой орнаментальной рамке «Изъ книгъ // Iосифа Николаевича // Соркиилл. 8 на.// №….» (илл. 7). Земляк Соркина, кандидат права, присяжный поверенный Д.Л. Бейтгилель (1861–1895) опубликовал в «Виленском вестнике» несколько серий статей по правовым вопросам, в т.ч. и по т.н. еврейскому вопросу. В 1884 г. в Вильне вышла его книга «Популярные этюды о суде присяжных», сыгравшая немаловажную роль для обитателей «черты оседлости». Книги его библиотеки, частенько встречавшиеся в букинистических магазинах не только Литвы, но и России, отмечены штемпелем с текстом по периметру овала «Присяжный поверенный

466 | Мистецтво

Д.Л. Бейтгилель» и размещенным в его центре «№…» (илл. 8). Один из крупнейших банкиров Царства Польского, успешный финансист и предприниматель И.А. Вавельберг (1843–1901) был, скажем так, профессиональным меценатом, никогда не остававшимся равнодушным к культурилл. 9 ным и просветительским начинаниям. В 1869 г. он основал в Петербурге банкирский дом «Г.Вавельберг», сразу ставший одним из наиболее стабильных и влиятельных банков России. В начале 1880-х годов Вавельберг был избран членом правлений Петербургской еврейской общины и Главной Хоилл. 10 ральной синагоги, постоянно оказывал им необходимую материальную помощь. Особенно велики были его пожертвования Еврейскому колонизационному обществу. Библиотеки Вавельберга находились в Варшаве и Царском Селе. Книжные ярлыки обеих библиотек сопровождены текстами на илл. 11 польском языке: «Z księgozbioru // H. Wawelberga // w Warszawie» и «Z księgozbioru // Hipolita Wawelberga // Carskie Siolo // №... // Miejsce w bibliotece» (илл. 9-10). В библиотеках Вавельберга было несколько редчайших еврейских книг, в т.ч. одна инкунабула. Кажущийся несколько странным овальный штемпель «Сельская школа // именiя Криницы // его превосходительства // Самуила Соломоновича // Полякова // Воронежской губернiи» применялся как книжный знак библиотеки Полякова, пожертвованной сельской школе (илл. 11).

Яков Бердичевский

ЕВРЕЙСКИЕ КНИЖНИКИ | 467

С.С. Поляков (1837–1888) предприниматель, построивший в европейской части России несколько крупных и протяженных железных дорог. Ему принадлежали Курско-Азовская, Козилл. 12 лово-Воронежско-Ростовская и Оренбургская железные дороги. Поляков известен как крупный меценат, пожертвовавший, в частности, немалые средства на нужды Петербургской и Оршанской еврейских общин. За заслуги в промышленном строительстве Поляков был возведен в потомственное дворянство. илл. 13 Узкий продолговатый ярлычок с указанием «Михаилъ Филипповичъ Волькенштейнъ» (илл. 12) служил книжным знаком присяжному поверенному и юрисконсульту правлений 1-го Общества подъездных путей и Северного пароходного общества. Волькенштейн (1861–1934) составил общедоступный юридический справочник, печатался в журнале «Русское богатство», состоял членом литературного товарищества «Знание». Ему принадлежит заслуга издания сочинений Н.Г. Чернышевского. В тонкую линейную рамку заключен книжный ярлык с текстом «Библiотека // О.К. Нотовича // Отд…. // № по кат…. // Шкапъ... // Полка…» (илл. 13). О.К. Нотович (1849-1914), доктор философии, журналист, член Петербургского общества драматических писателей, издатель и редактор газет «Новости», «Новое время» (первые два года выхода газеты), сотрудник многих журналов, автор нескольких пьес, эстетико-философских работ и др. Нотовичу принадлежит первое издание (в его изложении) труда Г.Бокля «История цивилизации в Англии». Поэт, литературный критик, журналист Г.Г.Перетц (1823–1883), сын известного еврея-декабриста Г.А.Перетца (1788–1855), внук банкира, одного из первых «маскилим» России А.И. Перетца, отмечал книги своей вовсе не малой (судя по номерам встречавшихся на букинистическом рынке книг) библиотеки

468 | Мистецтво

шрифтовым ярлыком: «Изъ книгъ // Григорiя Григорьевича // Перетца // №… // ш… п…» (илл. 14). В 1845 г. под псевдонимом «Петръ Штаверъ» Перетц издал первую и единственную свою поэтическую книгу «Стихотворения», коилл. 14 торую почтил несколькими, скажем прямо, не весьма лестными строками в «Отечественных записках» В.Г. Белинский. Критические статьи Перетца публиковались в «Правительственном вестнике», «Голосе», «Северной почте» и др. В журнале «Пантеон» он опубликовал несколько критико-биографических очерков (Гёте, Карамзин, Княжнин и др.). На самых разнообразных и разноязычных книгах встречались два штемпеля, взаимно дополняющих друг друга – «Библиотека общества для распространения просвещения между евреями в России» (причем оба варианта – в старой и новой орфографии) и «Изъ книгъ // завещанныхъ // Н.И. Бакстомъ // 1842–1904» (илл. 15, 16). Н.И. Бакст (1842–1904), ученый-физиолог. После окончания Житомирского раввинского училища и Петербургского универ-

илл. 15, 16

Яков Бердичевский

ЕВРЕЙСКИЕ КНИЖНИКИ | 469

ситета совершенствовался в Германии у проф. Г. Гельмгольца. Ему принадлежат научные труды по общей физиологии и неврологии, а также многочисленные журнальные статьи, посвященные положению евреев в России. В 1883-1888 гг. Бакст – эксперт правительственной комиссии, готовившей новые законы о евреях. После разгона «Общества для распространения просвещения между евреями в России» была расхищена его библиотека, в состав которой входило и книжное собрание Бакста – такова судьба многих и многих добрых дел в России… И.С.Вольман (1872–?), выпускник юридического факультета Новороссийского (ныне Одесского) университета, работал в Аккерманском уезде, в Одессе, затем в Петербурге – присяжный поверенный, юрисконсульт Петербургского кредитного общества, кандидат в директора товарищества «Альфред Нобель», лектор Высших женских (Бестужевских) курсов. Печатал статьи в «Журнале Министерства юстиции», «Праве», «Юристе» и др. Среди его книг укажем исследование «Опека и попечительство» в двух томах (1903, 1913), не утратившее своего значения и ныне. На экслибрисе изображен книжный переплет с надписью «Домашняя // библiотека // Исаака Соломоновича // Вольмана» (илл. 17). Библиотека, вероятно, была очень представительной – на книжных знаках встречаются номера, превышающие пять тысяч. Почти легендой стало имя М.И. Альберта (?-1911), владельца книжной лавки на Итальянской улице в Одессе, знатока антикварной книги, издавшего в 1876 г. тоненькую брошюру «Библиомания. Культурно-исторический этюд» – «первого и единственного сочинения об этом предмете», как утверждала всезнающая пресса. Книжному ярлыку букиниста повезло – он был включен У.Г. Иваском в первый том его классического труда «Описание русских книжных знаков» (1905) (илл. 18). илл. 17

470 | Мистецтво

О владельце штемпеля «Домашняя // библiотека // Аарона Самуиловича // Карпачевскaго» (илл. 19) известно лишь то, что он был сотрудником газеты «Одесские новости», а в 1920-х годах – Украинского телеграфного агентства. Книги с этим штемпелем не были редкостью в Одессе, их можно было встретить и в других илл. 18 городах. И уж вовсе трудно определить, кто владелица книжного ярлыка со следующим французским текстом «Bibliotheque // de // Madame Marie Brodsky // Odessa» (илл. 20), но умолчать об этом еще труднее, ибо книг, им означенных, встречалось предостаилл. 19 точно – более или менее пустопорожних французских романов, изредка перебиваемых томиками стихотворений Сюлли-Прюдома и Франсуа Коппе, пьесами Ростана и Метерлинка. Скорее всего, «мадам Бродская» была супругой одного из представителей известного клана сахарозаводчиков Бродских – М.И. Бродского (?–1911). илл. 20 С.И. Исакович (1859–1910), внук известного крымско-караимского ученого – филолога, философа, богослова Шломо (1765–1826), окончил Московское Высшее техническое училище, обосновался в Одессе. Учредил знаменитые бани и водолечебницы. Исакович отмечал свои книги шрифтовым ярлыком с текстом: «Знанiе – сила // Домашняя библiотека // Самойло И. Исаковича // №… кат…// Книга эта

Яков Бердичевский

ЕВРЕЙСКИЕ КНИЖНИКИ | 471

поступилa // въ библiотеку…» (илл. 21). Не преминем отметить, что сын С.И. Исаковича А.С. Исакович продолжал пополнять семейную библиотеку, выросшую, судя по инвентарным номерам, до двух с половиной тысяч названий. Ее судьба подобна судьбам многих библиотек – она была распылена в илл. 21 1930-х годах. Библиотеку С.Г. Вольтке, одесского предпринимателя, унаследовал его сын Г.С. Вольтке (1864–?), окончивший физико-математический факультет Новороссийского илл. 22 университета и юридический Петербургского. Вольтке-сын, присяжный поверенный Петербургской судебной палаты, известен своей журналистской деятельностью (псевдонимы – Л. Владимиров, Г. Самойлович и др.). В 1891 г. в Петербурге он (в соавторстве с С.И. Раппапортом) выпустил книгу «Русские люди об евреях», запрещенную и уничтоженную (сохранилось не более десятка экземпляров) по постановлению Комитета министров. В Одессе в 1893 г. он издал юридически-социологическое исследование «О правах ремесленниковевреев». Штемпелем «Samuel Woltke // Odessa» (илл. 22) отмечены книги библиотеки отца и сына Вольтке. Уроженец Херсона, выпускник Петербургского технологического института Г.Э. Вейнштейн (1861–1929), после смерти отца руководил крупнейшими мукомольными предприятиями на юге России «Эммануэль Вейнштейн и сыновья», основаными в 1874 г., долгие годы был одним из руководителей Всероссийского общества мукомолов, председателем химического отделения Русского технического общества. Вейнштейн состоял гласным Херсонского губернского земства и Одесской городской думы, в 1915 г. был избран в Государственный Совет. Почти четверть века был председателем Одесского отделения «Общества для распространения просвещения между евреями в России». После октябрь-

472 | Мистецтво

ского переворота жил в Париже, руководил предприятиями Ротшильдов в Палестине. Книги библиотеки были строго систематизированы, о чем свидетельствует один из известных четырех ее книжных знаков для отдела периодики: «Библiотека // Г.Э. Вейнштейна // Отдел IV. Пеилл. 23 риод. печать №… // Хронологическaго катал. №…» (илл. 23). На книжном знаке еще одного одессита, З.Г. Розенблюма (18741925), более известного под именем «сэра Сиднея Рейли», гравюрой воспроизведен рафаэлевский Георгий Победоносец, поражающий дракона (илл. 24). Жизнь «сэра» Сиднея Рейли очень схожа с жизнью другого «сэра», столь же безудержного авантюриста, так же ревностно служившего британской короне, – полковника Лоуренса-Аравийского. Им обоим посвящено несчетное число книг и статей, а потому, думается, останавливаться на жизнеописании Рейли не стоит. В бурной, полной илл. 24 приключениями жизни, в сердце Рейли отыскалось местечко и для – не менее активного – библиофильства. Он оставил и в этой области достаточно серьезный след. Немалыми библиотеками владели и братья Г.М. и С.М. Герценштейны. Г.М. Герценштейн (1851–1899) заведывал кафедрой медицинской географии и статистики Петербургской медико-хирургической академии, выпускником которой был. Среди его книг

Яков Бердичевский

ЕВРЕЙСКИЕ КНИЖНИКИ | 473

укажем на и ныне не утратившие информативной ценности «Очерки санитарного состояния еврейства» (1887). Заключенная в прямоугольную линейную рамку надпись «Изъ книгъ Г.М. Герценштейна» – книжный ярлык библиотеки ученого (илл. 25). Герценштейн С.М. (1854–1894) илл. 25 после окончания естественного отделения физико-математического факультета Петербургского университета работал ученым хранителем Зоологического музея Петербургской Академии наук по отделу ихтиологии, принимал участие в ряде научных экспедициий по русскому северу. Автор трудов, посвященных фауне русских северных морей, ихтиологии бассейна реки Амур и др. В 1888-1891 гг. изданы его трехтомные «Научные результаты путешествий Н.М. Пржевальского. Рыбы» (1888–1891). Свою библиотеку, книги которой помечены шрифтовым штемпелем «Соломонъ Марковичъ // Герценштейнъ // 1894», завещал Зоологическому музею. К сожалению, Ираклий Андроников ни слова не написал о своем знаменитом деде Я.Г.Гуревиче, выдающемся педагоге, крупном деятеле русского просвещения. Я.Г. Гуревич (1843–1906), выпускник историко-филологического факультета Петербургского университета, работал в различных средних и высших учебных заведениях столицы, в 1893 открыл частную гимназию (известную в литературе как «Гимназия Гуревича») и при ней реальное училище. Он сумел привлечь к работе замечательных педагогов и воспитателей. Гимназия обрела славу одной из лучших в России. Гуревичу принадлежит также заслуга в основании – опять-таки лучшего – педагогического журнала «Русская школа». Помимо педагогических и методических трудов Гуревич – автор «Истории Греции и Рима» (10 изданий), исторического исследования «Происхождение войны за испанское наследство» и др. Его библиотека с книжным штемпелем «Изъ книгъ Я.Г. Гуревича» (илл. 26) осталась в семье старшего сына Я.Я. Гуревича

474 | Мистецтво

(1869–1942), педагога, писателя, драматурга и погибла в годы ленинградской блокады. Книжный ярлык с текстом «Изъ илл. 26 книгъ // А. Дмитрiева // №...// т...» (илл. 27) встречался, как правило, на разноязычных книгах, посвященных театру и музыке (в т.ч. на нотных изданиях). А.Д. Дмитриев (Арон Гарфельд, 1832–1899), оперный певец, режиссер, учился в Петербургском театральном училище, затем пять лет жил и учился в Париже, где дебютировал в «Гран Опера». После успешилл. 27 ных европейских гастролей вернулся в Россию. Более десяти лет был солистом, а в 1877–1882 гг. – главным режиссером московского Большого театра. Среди работ Дмитриева отметим первые постановки на сцене Большого театра опер П.И. Чайковского «Евгений Онегин» (23 января 1881 г.), Дж. Верди «Аида» и др. Книги с овальным книжным илл. 28 штемпелем « Ex libris //№… отд…// М.И. Шефтеля» (илл. 28) можно встретить во многих государственных и частных библиотеках не только Петербурга – они после смерти владельца поступили в т.н. Государственный книжный фонд и были распределены по библиотекам, не нашедшие же новых хозяев поступили в продажу. М.И. Шефтель (1858–1922) – активный общественный деятель, адвокат. После окончания юридического факультета Петербургского унверситета продолжил учебу в университетах Германии. Возвратившись в Петербург, работал помощником присяжного поверенного у адвоката А.Я. Пассовера. С 1905 г. член партии кадетов, депутат 1-й Государственной Думы, член Комитета по оказанию помощи евреям, пострадавшим от погромов, один из

Яков Бердичевский

ЕВРЕЙСКИЕ КНИЖНИКИ | 475

организаторов Центрального комитета Союза для достижения полного равноправия еврейского народа в России, председатель «Общества для научных еврейских изданий», член комитета и казначей «Общества для распространения просвещения между евреями в России» и др. Принимал участие в подготовке к изданию «Еврейской энциклопедии» и журнала «Еврейская неделя» и др. А.М. Брамсон (1871–1939), врач и общественный деятель, выпускник медицинского факультета Казанского университета. В 1914–1917 гг. в действующей армии. В 1919-1921 гг. один из организаторов и руководителей туберкулезной станции Наркомздрава, затем – Туберкулезного института. С 1912 г. Брамсон состоял членом, впоследствии председателем «Общества охранения здоровья еврейского населения». После 1917 г. он – член комитета Еврейского историко-этнографического общества и его Музейной комиссии, организатор этнографических экспедиций по черте оседлости. В 1918-м Брамсон организовал Еврейское общество поощрения художников, в 1919-м воссоздал Общество еврейской народной музыки. В 1924-м он пожертвовал свою библиотеку вместе с коллекцией документов и изобразительных материалов ленинградскому отделению «Общества для распространения просвещения между евреями в России». На форзацы книг медицинского содержания наклеен книжный ярлык в прямоугольной линейной рамке «Библiотека // врача // А.М. Брамсона // №…» (илл. 29), прочие книги, как и документы и листы графики, помечены штемпелем «А.М. Брамсонъ» (илл. 30). Судьба библиотеки понятна – илл. 29 она раскассирована, частично распродана и уничтожена, а вот судьба коллекции документов и графики неясна, скорее всего она также уничтожена ретивыми антисемитами режима. илл. 30 А.Л.Куперник (1883–1975), дочь известного киевского адвоката Л.А.Куперника (1840–1904), окончила в 1912 г. Женский медицинский институт в Москве по

476 | Мистецтво

дерматологическому отделению. К дате окончания института киевская художница Е.Ф.Клемм (1884–1941) выполнила для библиотеки Куперник экслибрис-офорт: у входа в Храм науки уютно расположилась Мудрость-змея с высоко поднятой головой, увенчанной короной (илл. 31). В 1922 г. А.Л. Куперник эмигрировала и прожила более полувека в Париже, похоронена на кладбище Сен-Женевьев де Буа. Надпись «Изъ книгъ», расположенная по верхнему краю пояса, в центре которого илл. 31 фамилия владельца «Д.С. Шора» – книжный штемпель библиотеки сионистского деятеля и выдающегося пианиста (илл. 32), выпускника Петербургской консерватории. Д.С. Шор (1867–1942) основал в 1892 г. «Московское трио» (со скрипачом Д.С.Крейном и виолончелистом И.И.Альтшулером), в течение 15 лет успешно илл. 32 гастролировавшее по России и Западной Европе. В 1912–1916 гг. он руководил им же созданной «Бетховенской студией». В 1919–1925 гг. Шор профессор кафедры фортепиано и камерного ансамбля в Московской консерватории. На волне знаменитого «каменевского» (1923) постановления (действовавшего до 1936) ему удалось илл. 33 в 1927 г. эмигрировать в Палестину и организовать в тогда еще только строившемся молодом городе ТельАвиве Институт музыкального образования. Библиотека профессора медицины Д.В. Фельдберга (1873–1942), судя по ее книжному ярлыку, занимала несколько комнат: «Изъ коллекцiи // и библiотеки доктора // медицины // Д.В. Фельдберг» в центре – «комната…// шкапъ…// полка…// место…// каталогъ …» (илл. 33).

Яков Бердичевский

ЕВРЕЙСКИЕ КНИЖНИКИ | 477

Фельдберг – врач-логопед и сурдопедагог, профессор, директор Коммерческого училища в Петербурге. Фельдберг также читал лекции во Фребелевском обществе, на Высших женских (Бестужевских) курсах, Педологическом и Психоневрологическом институтах. По его инициативе в школах Ленинграда организованы логопедические пункты, открыты специальные классы по обучению глухих. Библиотека Фельдберга погибла, как и ее хозяин, в годы ленинградской блокады. Актер, режиссер, театральный деятель М.М. Шлуглейт (сценический псевдоним Миронов, 1883–1939) играл на сценах провинциальных театров, затем в Москве возглавил театр «Новый Корш». В 1925 г. в красноярской ссылке Шлуглейт организовал театр «СибКорш». По возвращении в Москву работал заместителем директора театра В.Э. Мейерхольда, затем директором театра ВЦСПС. Его следы теряются после очередного ареста в 1938 г. Библиотека находилась в Москве и состояла преимущественно из литературы по музыке и театру. Ее численность достигала трех тысяч, судя по номерам на книжных ярлыках. Ярлык прост – в узкой линейной рамке текст «Библiотека // М.М. Шлуглейта // №… // Том…// Розд…» (илл. 34). Учащийся Высшей инженерной школы в Лозанне, выпускник экономическоилл. 34 го факультета Петербургского политехнического института, экономгеограф С.В. Бернштейн-Коган (1886–1951), впоследствии профессор Московского института путей сообщения, Московского университета и др., научный сотрудник Главсевморпути. Автор работ по экономической и исторической географии. Книги, отмеченные прямоугольным илл. 35 линейным ярлыком с текстом

478 | Мистецтво

«Изъ библiотеки // С.В. Бернштейнъ-Когана // №…» (илл. 35), встречавшиеся в библиотеках и частных собраниях, соответствовали не только его профессиональным интересам – они свидетельствовали о широте кругозора их владельца (пространственные искусилл. 36 ства, театр, поэзия и даже… мистика). К такому же выводу можно придти, ознакомившись с книгами, отмеченными книжным ярлыком «Изъ книгъ // М. Гессена // Отделъ… // №…томъ…» (илл. 36). М.И. Гессен – служащий Российской экспортной палаты, Сибирского торгового банка и др., составитель «Энциклопедического словаря банковского дела». Для О.М. Брика (1888–1945), литератора, драматурга, критика и теоретика литературы, давшего свое имя известной Лиле Брик, выполнил в 1912 г. несколько скабрезный книжный знак Н.А. Липскеров, брат поэта К.А.Липскерова. Сюжет экслибриса, прямо скажем, антибиблиофильский: целующаяся пара (вероятно, Паола и Франческа) на уже готовом принять ее ложе. Надпись, расилл. 37 положенная над этой сценой – цитата из Данте: «И в этот день мы больше не читали» (илл. 37). Трудно определить, чем провинился перед советским режимом уж и вовсе безобидный слагатель популярных песенок и любовных стихов М.И. Коварский (1902–1938), избравший вполне им соответствующий псевдоним «Мэтью Кэв», но и он попал в кровавую мясорубку 1937-го года… Экслибрис для него в 1923 г. изготовил также подпавший под «расстрельную статью» В.Е. Григорьев, свои рисунки подписывавший столь же вычурным псевдонимом «Doddy». На экслибрисе «вертинский» Пьеро с неизмен-

Яков Бердичевский

ЕВРЕЙСКИЕ КНИЖНИКИ | 479

ным жабо и высоко вздернутыми бровями, внизу картинно вытанцовывают литеры шрифтов (илл. 38). Нетнет, а все же встречались тоненькие стихотворные сборники поэтов «Серебряного века» и стихотворцев 1920-х годов с экслибрисом «Мэтью Кэва». Почти столь же «изыскан» экслибрис поэтессы и переводчицы И.И. Гринберг (1898-1956), нарисованный в 1918 г. Вс. Воиновым: правую сторону картуша с надписью «Ex libris // I. Grinberg» поддерживает путти, на левой – фрукты (илл. 39). Состав библиотеки, илл. 38 основанной в 1915 г., определялся интересами владелицы – литература и искусство. Избрать для своего книжного знака инициалы из гольбейновской «Пляски смерти» (илл. 40) удел немногих. К этим немногим должно отнести выдающегося книговеда, библиографа, педагога, профессора А.Д. Эйхенгольца илл. 39 (1897-1970), автора многочисленных статей, учебников, книг. Среди них «Общее библиографическое источниковедение», «Общая русская библиография», «Общая библиография» и др. Жаль, что им так и не завершена монография о первом русском бибилл. 40 лиографе Василии Сопикове. К перечню архитекторов – создателей Аничкова дворца в Петербурге, наряду с Б.Ф. Растрелли, М.Г. Земцовым, И.Е. Старовым, Дж. Кваренги, надлежит добавить творческий тандем А.И. Гегелло и Д.Л. Кричевского, чьим мастерством и усердием Аничков дворец был перестроен и доведен до новейшей советской кондиции. Полвека он именовался Дворцом пионеров. В 1939 г. архитектор

480 | Мистецтво

Д.Л. Кричевский (1892–1942) нарисовал экслибрис для своей библиотеки (илл. 41). В послевоенные годы на прилавках ленинградских букинистов частыми гостями были книги, альбомы, увражи, графические сюиты и отдельные листы, порой совершенно бесценные, из собрания Кричевского. Академик архитектуры Е.А. Левинсон (1894–1968) – автор шести экслибрисов, из которых два он нарисовал для архитекторов Е.И. Зильбермана (1925) и А.В. Лурье (1924) (илл. 42, 43). Серию экслибрисов-ксилографий, по своим характеристикам несколько лапидарных, но ёмких и адресно-точных, с легким дружеским юмором выполнил московский мастер В.Н. Вакидин (1911–1991) для библиотек своих коллег по художественному цеху. Среди них – Л.А. Жолткевич (1901–1991), которая провела свое детство и юность в Париже, где талантливую де вуш ку-рисовальщицу приветили ху дожники объединения «Улей», среди них – М.З. Шагал, Н.И. Альтман, Д.П. Штеренберг и др. С 1921 г. Жолткевич учится во ВХУТЕМАСе у В.А. Фаворского. Оформленные ею для издательства «Асаdеmiа» произведения Э.Т.А. Гофмана и Анатоля Франса сразу стали классикой книжного искусства. По ее эскизам были изготовлены панно и витражи для советских павильонов Всемирных выставок в Париже (1937) и Нью-Йорке (1939). Она принимала участие во многих выставках в 1920–1930-х гг., но с самого начала 1940-х имя Жолткевич совершенно сходит с худо-

Яков Бердичевский

илл. 41

илл. 42

илл. 43

ЕВРЕЙСКИЕ КНИЖНИКИ | 481

илл. 44

илл. 45

илл. 46

илл. 47

482 | Мистецтво

жественной сцены – она полвека работает «в стол»… На её экслибрисе Вакидин отправляет художнице божью птаху с письмом в клюве (илл. 44). Д.Е. Гуревич (1904–1993), живописец и сценограф, с 15 лет участвовала в выставках. Работала в Туркменском драматическом театре, на Центральной студии художественных фильмов, в театре им. К.С. Станиславского и В.И. Немировича-Данченко, оформляла дипломные спектакли в Щукинском училище и др. Вакидинский экслибрис – ностальгическое напоминание о первых шагах Гуревич в искусстве на скульптурном отделении Харьковского художественного техникума у ученицы Огюста Родена Э.А. Блох (1881–1943), где она вылепила… кактус (илл. 45). Т.М.Рейн (1915–2000), художник-монументалист, график, сценограф. Среди её педагогов по Московскому институту изобразительных искусств В.А. Фаворский, А.Д. Гончаров, К.Н. Истомин. Рейн работала в мастерской монументальной живописи Академии архитектуры (роспись плафонов станции метро «Измайловский парк», интерьеров ДК МАИ, павильонов ВДНХ и др.), в издательствах «Детгиз», «Молодая гвардия» и т.д. На экслибрисе Вакидина – шаржированная буйная прическа художницы (илл. 46). Любимая кошка на стопке книг стала символом экслибриса (илл. 47) библиотеки Ф.И. Полищук-Гусятинской (1898–1968), выпускницы графического отделения

Одесского художественного училища, прошедшей отличную школу в «Окнах УкрРОСТА». Более 40 лет она успешно работала в издательствах ГИЗ, «Молодая гвардия» и др. Ее рисунки украшали страницы журналов «Красная нива», «Вокруг света», «Затейник», «Дружные ребята», «Мурзилка» и множества других. Таким же символом вакидинского экслибриса для библиотеки скульптора И.Л. Слонима (1906–1973) стала любимая такса, передними лапами облокотившаяся о выилл. 48 сокую стопку книг (илл. 48). Слоним, ученик И.С. Ефимова и И.М. Чайкова по ВХУТЕМАСу, известен галереей портретов современников: Д.Д. Шостаковича (1942), С.С. Прокофьева (1942), Р.Р. Фалька (1944), С.В. Образцова (1948), В.Б. Шкловского (1955), И.Г. Эренбурга (1960), А.А. Ахматовой (1964) и др. В последние годы жизни выполнил пластичес кие циклы на библейские и античные темы: «Одиссей и Пенелопа», «Похищение Европы», «Бегство в Египет» и др. илл. 49 Художнику-монументалисту, живописцу и графику В.Б. Эльконину (1910-1994) Вакидин подарил экслибрис с ярко горящей на фоне книг, но все же оплывающей свечой, символизирующей свет творчества и, увы, заканчивающей свое горение (илл. 49). Среди монументальных работ Эльконина известны панно для советских павильонов на Международных выставках в Брюсселе (ЭКСПО-58), Нью-Йорке (1959), гобелены для зала приемов в здании советского посольства в Париже и др. Художник оформил несколько десятков книг. В середине 1970-х годов все коллекционерское сообщество СССР было потрясено ограблением крупнейшего московского нумизмата Д.И. Мошнягина, на протяжении многих лет выступавшего в

Яков Бердичевский

ЕВРЕЙСКИЕ КНИЖНИКИ | 483

научно-исторической и популярной периодике с интересными и глубоко содержательными статьями, автора книг «Монеты стран зарубежной Азии и Африки XIX-XX вв.», «Каталог монет советского чекана», учебного пособия «Нумизматика в школе» и др. Мошнягин, человек редкой доброжелательности и открытости, не уподоблялся пушкинскому Скупому, не хранил свои сокровища в сундуках, он считал своей обязанностью все рассказать и показать людям. Одним словом, был вполне обычным коллекционером-просветителем старого доброго толка. Грабеж был подготовлен со всей тщательностью. Бандиты точно знали, когда в квартире будет лишь ее хозяин, точно знали местонахождение интересующей их части коллекции – монет греческого Причерноморья. Профессионально, отмычкой были отперты двери, связан пожилой и больной диабетом человек, и с кляпом во рту брошен в ванной комнате. Лишь благодарю случаю он не погиб. Следствие не принесло никаких результатов, и дело было закрыто. Прошло несколько лет. Однажды, просматривая полученную от зарубежных друзей и коллег корреспонденцию, Мошнягин обнаружил в одном из аукционных каталогов несколько десятков своих причерноморских монет. Каждая из них имела лишь ей присущую характеристику чекана, ошибки быть не могло, что подтверждали сохранившиеся в его архиве «натирки» – это монеты из его коллекции. Попытка возвратиться к расследованию ни к чему не привела. В коллекционерских кругах из уст в уста зловещим шопотом передавалась, увы, весьма правдоподобная версия: ограбление было подготовлено и проведено единственной бандой, всегда действовавшей профессионально, бесстрашно и безнаказанно, к тому же располагавшей большим опытом продажи зарубежным толстосумам культурных ценностей из музеев и частных собраний. В 1969 г. московским художником илл. 50 В.М. Богдановым был преподнесен

484 | Мистецтво

Д.И. Мошнягину экслибрис, отражающий его интересы и увлечения: древнерусский златокузнец, раскрытая книга и античная монета (илл. 50). В конце 1999 г. Музей-заповедник «Петергоф» приобрел известную не только в России, но и за ее пределами коллекцию игральных карт А.С. Перельмана (1932–1995), собиравшуюся им более 35 лет. В её составе не только игральные карты, но и разнообразные материалы, к ним относящиеся, – предметы изобразительного, декоративно-прикладного и народного искусства, представляющие карточную игру и ее атрибуты, а также уникальная по своему составу библиотека. Перельман мечтал об открытии в России музея игральных карт. Его мечта сбылась, и такой музей вот уже около десяти лет действует: Музей игральных карт стал неотъемлемой частью Музеязаповедника «Петергоф». Для этой библиотеки и собрания графики выполнил экслибрис и коллекционный знак питерский художник В.А. Мишин (илл. 51, 52).

Яков Бердичевский

илл. 51

илл. 52

ЕВРЕЙСКИЕ КНИЖНИКИ | 485

Юлия Веретенникова ЛИРИЧЕСКАЯ ГРАФИКА ВАДИМА СИДУРА Признаюсь, первое знакомство с графикой Вадима Сидура произвело на меня странное впечатление. Я словно заглянула в тетрадку с рисунками хулиганистого, но, безусловно, очень талантливого, школьника-подростка, чрезвычайно озабоченного вопросом взаимоотношения полов и секретами строения человеческого тела. Эротизм этих рисунков был просто вызывающим и очень меня смутил. Смущение уступило место удивлению – рисунки нельзя было назвать безнравственными или некультурными. Вадим Сидур был мне известен как скульптор, автор удивительных по силе и лаконичности работ: «Памятник оставшимся без погребения», «Формула скорби», «Памятник погибшим от насилия», «Памятник погибшим от бомб», «Взывающий». В этих скульптурах, далеких от классики, скорее, кубистских, футуристических, несколькими линиями, завязывающимися ме-

486 | Мистецтво

жду собой и в пространстве почти сливающимися в одну, ему удалось очень точно выразить суть изображаемого предмета или понятия. Минимум деталей, непрерывность линий превращали скульптуру (особенно это видно в «Формуле скорби») в короткий самодостаточный знак, не требующий дополнительных пояснений, абстрактный и одновременно страшный по своей точности и простоте. Эти работы В.Сидура я воспринимала как нечто большое, эпическое, сродни, например, «Одиссее» – масштабному произведению, сводящемуся к пронзительно простой идее дома. Графику Сидура я условно отнесла к лирическим произведениям. Его графика и его стихи (в последние годы жизни он писал стихи и роман «Памятник современному состоянию») – лирика, потому что почти всегда от первого лица, о себе. Сложно понять произведение, ничего не зная об авторе, поэтому, узнавая больше о судьбе художника, можно прояснить для себя особенности его творчества. Для Вадима Сидура, по его словам, жизнь кончилась 22 июня 1941 года, в тот момент, когда из черной радио-тарелки прозвучало сообщение о начале войны. И до войны эта самая жизнь была не сахарной, но она была и обещала будущее. «Жизнь кончилась» – так он написал в своем автобиографическом романе, который сам называл Мифом. Война искалечила его тело – попав на фронт совсем юношей, он был ранен немецкой пулей в лицо и тяжело контужен, – сломала и навсегда изменила жизнь, отняла юность, здоровье. Вместо первых свиданий и поцелуев ему достались голод и несчастья, вместо нежности и ласки – грязь войны и тяжелейшее увечье. Конечно, все это не могло не впечататься в душу молодого человека. По счастью, он не утратил

Юлия Веретенникова ЛИРИЧЕСКАЯ ГРАФИКА ВАДИМА СИДУРА | 487

желания творить, и вся недоласканность, недолюбленность высказались в его работах. Все, что он недополучил от жизни, все, чего нельзя было возместить в реальности, он жадно возмещал в творчестве. Прикасаясь карандашом к бумаге, изображая женское тело, тела, сплетенные в какой-то гиперчувственной любви, художник словно прикасался ко всем этим женщинам, сам участвовал в этих объятьях. Не случайно многие мужские образы напоминают нам самого Сидура – почти все они бородатые, немолодые, печальные, больше гла зые. В гра фиче с ких рисунках В. Сидура можно заметить, что к женщине и женскому телу он относится, скорее, с любованием – все линии плавные, легкие, лица удивительно красивые, хотя и несколько бессмысленные, кукольные. К мужчине художник обращается со скрытой усмешкой – мужчина на этих рисунках почти всегда старше женщины (или женщин), часто он опирается на нее, льнет к ней, ища поддержки, мужские лица, в сравнении с ясными женскими, почти всегда испещрены морщинами, так что порой похожи на вялые осенние листья, расчерченные линиями прожилок, или на странные маски. Совсем как подросток, захлестываемый бушующими гормонами и новыми чувствами, Вадим Сидур спешит поделиться своими фантазиями, мыслями, снами, не стыдясь их, а, напротив, с какой-то эпатажной гордостью – смотрите, что я знаю! Этот своеобразный инфантилизм – характерная черта не только графики, но и всего творчества Сидура – и скульптуры, и стихов, и прозы. Он смешивает впечатления и догадки своего детства с опытом взрослого человека, и получается нечто невообразимое. Его

488 | Мистецтво

«лирический герой» становится участником или наблюдателем самых невероятных эротических сцен, в которых, зачастую, принимают участие сразу несколько мужчин и женщин. Сидур рисует то, о чем не принято говорить вслух, словно старается выговориться, пресытиться и избавиться от навязчивых образов. Человеческое тело на его рисунках цветет в самом прямом смысле этого слова – растения почти всегда присутствуют на них, иногда это цветущая ветка, тянущаяся к обнаженным телам, иногда – цветок или стебель, растущий из какого-нибудь потаенного уголка мужского или женского тела; цветком или листом может обернуться глаз, голова, грудь, промежность; цветы и листья обрамляют человека, вырастают из него, и даже традиционный райский фиговый листок кажется органически присущим телу, произрастающим, а не прикрепленным. Почти на всех рисунках, где есть обнаженное тело, можно встретить этот своеобразный «флористический орнамент», особенно это заметно в цикле работ «Мужчина и женщина», который он рисовал всю жизнь. Порой эти растения оживают, становятся не деталями, а персонажами рисунка – так можно встретить и соблазнительных девушек-березок, и совершенно древообразных, ветвистых старцев, наслаждающихся юной девицей. Временами на рисунках изображены даже не тела, а образы тел, какие-то абстрактные конструкции с выступами и отверстиями, неясные по очертаниям, но, несомненно, предающиеся страсти. Удивительно то, что эти рисунки балансируют на очень тонкой грани между пошлостью и эротикой и все же не теряют равновесия – их удерживает либо едва намеченная

Юлия Веретенникова ЛИРИЧЕСКАЯ ГРАФИКА ВАДИМА СИДУРА | 489

ирония, либо откровенная нежность и восхищение «образом и подобием». Для обездоленного раз и навсегда войной художника Вадима Сидура чувственность является самым явным подтверждением жизни, человеческого существования. Отдельное место занимают образы «мутантов» (по слову самого автора рисунков). В своих стихах он написал: «Я предсказал чернобыльский кошмар», – и это действительно так. Задолго до 1986 года Вадим Сидур рисовал и ваял образы из циклов «Мутации», «Обожженные», где человек представал измененным до неузнаваемости, лишенным лица, расплавленным и изувеченным, оснащенным какимито замысловатыми приспособлениями вместо членов и органов. Но и в этих рисунках присутствовала «обнаженная натура», хотя и весьма странного вида. Увечье, как и эротика, привлекали внимание художника, точно так же, по-детски – он, словно ребенок, неотрывно смотрит на калеку, не зная, что это невежливо, не в силах оторвать взгляда. Не-

490 | Мистецтво

сомненно, тут сказались и ужас увиденного и пережитого на войне, и собственная трагедия, и страх перед грядущей, во сто крат худшей, опасностью. За постоянным вызовом, за дерзостью и излишней откровенностью в творчестве Вадима Сидура скрывается огромная нежность и сострадание к человеку, сочувствие его слабостям и хворям, желание все время утверждать жизнь, любовь и их победу над всем остальным. Изредка он проговаривался о своей нежности, которой стеснялся, пожалуй, больше, чем самых откровенных чувственных фантазий.

Неожиданно острый Укол любви Испытал Выглянув утром в окно Увидел свою собственную жену Шагающую от калитки к дому В платке цветастом На голове носатой В телогрейке черной Похожую на дятла В руках Белого молока банка (В.Сидур. Самая счастливая осень. Стихотворения 1983-1986 гг.)

Юлия Веретенникова ЛИРИЧЕСКАЯ ГРАФИКА ВАДИМА СИДУРА | 491

Письмо в редакцию Господин редактор! Я пишу Вам по поводу неточностей, предельного незнания материала, а иногда – просто грубых измышлений, которыми пестрит очерк «Мой Израиль» («Егупец», №17). Автор очерка господин Ярема Палахотнюк, уверяющий в предисловии, что он учил иврит, – неоднократно проявил свою некомпетентность в самых элементарных вещах. Вот несколько примеров: 1. Автор пишет: «ЦАХАЛ, армия Самообороны» (см. стр.311). Известно, что ЦАХАЛ – это аббревиатура «Цва Хагана ле-Исраэль», то есть «Армия Обороны Израиля», а не «Самообороны». Я подумал, что автор случайно допустил ошибку, но далее (на стр.313) – тоже «Самооборона», а ведь «оборона» и «самооборона» – вещи принципиально разные, и человеку, озаглавившему свой материал «Мой Израиль», хорошо бы знать, как называется армия, обеспечивающая независимость и безопасность Израиля.

2. На стр.314 читаем: «…гевирт Лея», что, видимо, должно означать «госпожа Лея» (на иврите «геверет» – «геверет Лея»); неточность, как бы и не столь существенная, но на стр.318 читаем уже «гивирт Мирьям» – и в ошибках своих автор непоследователен, а читателю остается только догадываться… А ведь слово «гверéт» (некоторые в Израиле произносят это слово так: «гевéрет») и «адóн» (господин) в Израиле у всех на слуху. Кстати, о слове «адон» (господин): автор почему-то везде (кроме одного случая, видимо, по ошибке!) пишет это слово с большой буквы, равно как и слово «реб» (почтительное обращение ашкеназских евреев к мужчине, происходящее от «рав», «раввин» – «учитель», «мудрец» – и другие значения). О написании слова «реб» с маленькой буквы автор мог бы узнать, читая классиков литературы на идиш, переведенных на украинский и русский языки, но, увы, создается впечатление, что автор, как он сам признается, «выдумывает», – особенно – имена и фамилии, беря их «навмання» (стр.334). Не зная законов, по которым образуются еврейские фамилии, не понимая, что еврейскому образованному читателю переиначивание существующей фамилии режет слух, – автор выдумывает фамилию «БухбинГер» (стр.323).

492 |

Дело в том, что есть еврейская фамилия «БухбинДер» – это «переплетчик», а фамилию «БухбинГер» я никогда не встречал, и поэтому я обратился к выдающемуся израильскому ученому, одному из мировых знатоков истории еврейских фамилий, с просьбой: не может ли профессор указать мне, откуда происходит фамилия «БухбинГер»? Ответ профессора привожу по-украински, именно на этом языке мы с ним общаемся: «…людина, яка видумала прізвище БухбинГер, – нічого не читає, нічого не розуміє, він просто невіглас, який вважає, що все може правити за прізвище єврея, не маючи навіть уяви, що для єврея перекручування його прізвища дуже образливе»… Пока речь шла лишь о неточностях, весьма существенных и недопустимых, по-моему, а теперь поговорим о выдумках, которые никогда не могли бы быть реальностью в Израиле. Вот вам «Оповідки про куплену нирку». Здесь изумляет фальшью буквально каждая строка, каждое слово. Привожу полностью начало (стр.328): Оповідки про куплену нирку (1) Цю бувальщину розповів мій знайомий Саді Ерліх, який виїхав в Ізраїль приблизно в 1954 році, сам був за фахом будівельник, працював у знаменитій будівельній компанії Урі Бернера, а згодом, під час воєнних конфліктів з Йорданією та Організацією визволення Палестини (2) дослужився до звання полковника. Як більшість євреїв, що брали участь у воєнних діях проти арабів, Саді не відчуває до них шаленої ненависті, а інколи взагалі ставиться до них із симпатією (3). А сталося все це, коли у великого підприємця Урі Бернера відмовили обидві нирки і життя в ньому підтримувала машина, яка виконувала роль штучної нирки. Зрозуміло, що кожен день відомого в Ізраїлі будівельника-підприємця влітав в добру копієчку його родині. І в той час, коли рада директорів було зібралася, щоб погодитися з тим, що Урі Бернер має відійти в кращий світ (4), його старший син, Ісак категорично виступив проти. Він наполягав на тому, щоб через радіо та телебачення, рівно ж як через пресу – івритомовну, англомовну та арабомовну – дати оголошення, що для рятунку життя людини шукається донор, який би погодився продати одну нирку і все подальше життя жити з однією ниркою, тобто як інвалід. Щоправда, за цю одну нирку Ісак Бернер давав дуже високу ціну. Звичайно, родина Урі Бернера

Лист до редакції | 493

і вся рада директорів мало на стінку не лізли, як то говорять, але син Урі (5) – Ісак всім нагадав, хто і чим завдячує батькові і змусив всіх замовкнути. Зрозуміло, що врешті-решт донор таки знайшовся, Урі Бернеру пересадили нирку, і через якийсь час він вже міг вести активне життя.

А теперь – краткий комментарий.

1. Покупка и продажа органов для пересадки в Израиле строжайше запрещена! Это – уголовное преступление, и уж тем более нельзя обращаться с предложением покупки органов через прессу, радио, телевидение (см. далее в приведенном отрывке). И все-таки я позвонил в соответствующий отдел Министерства здравоохранения Израиля за разъяснениями. Вот что сообщила мне госпожа Лиора, многолетняя сотрудница Министерства здравоохранения Израиля: торговля органами с целью их пересадки – уголовное преступление, равно как и рекламирование подобных действий. «А почему ты интересуешься этим?» – спросила меня госпожа Лиора. Я ответил: «В Киеве, в одном издании напечатано, как еврей купил у араба почку, а потом и араб, и еврей купили обе почки погибшего в автокатастрофе, и эти почки погибшего в автокатастрофе продали родственники покойного» (см. стр.330). «Да ведь это – уголовное дело! – воскликнула Лиора. – Передай в наш отдел все известные тебе подробности, и мы накажем в судебном порядке всех, кто замешан в этом деле…» Но продолжим комментарий к приведенному выше отрывку: 2. «…во время военных конфликтов с Иорданией и Организацией освобождения Палестины». Да не было никаких «военных конфликтов»! Не было! Была война с Иорданией, ибо Иордания не приняла раздел Палестины на еврейское и арабское государства, по резолюциям Генеральной Ассамблеи ООН от 29 ноября 1947 года. Иордания вместе с Сирией, Египтом, Ливаном и Ираком начала войну против Израиля, который и вёл кровопролитную войну, и в истории Израиля эта война так и называется : Война за Независимость 1947-1949-х. Потом была и Шестидневная война с Иорданией, Египтом, Сирией (1967 г.) Что же до «военных конфликтов» с Организацией освобождения Палестины, то и это – не «военные конфликты», а террор, когда просочившиеся с террито-

494 |

рии Иордании палестинские террористы «воевали» не с Армией Обороны Израиля, а только и исключительно с мирным населением. Правда, вскоре и Иордания, со своей стороны, – и Израиль – со своей, научились пресекать попытки палестинского террора, и граница с Иорданией стала практически тихой и безопасной. Увы, из формулировки автора «оповідок», мол, были «военные конфликты» – торчат уши советской пропаганды, представлявшей палестинский террор как «военный конфликт»… Обратимся далее по тексту. Прочитайте этот пассаж – я пометил его 3. – про «шалену ненависть» к арабам со стороны евреев; этот отрывок с головой выдает некомпетентность автора, его непонимание самой сути взаимоотношений арабов и евреев. Автор полагает, что «нормально» еврей должен «люто ненавидеть» арабов, но герой автора «оповідок» «не відчуває до них (арабів) шаленої ненависті» (стр.328). Автор «оповідок», неоднократно подчеркивающий свои познания в арабском, видимо, построил эту фразу, опираясь на арабскую пропаганду, где ненависть к евреям побила всякие рекорды. Впрочем, и я бы евреев ненавидел, если бы поверил автору «Оповідки про нирку». В процитированном вступлении обратите внимание на отрывок 4.: представьте, глава процветающей строительной компании и глава семьи смертельно болен, его болезнь «влетает семье в хорошую копеечку», но совет директоров собирается, чтобы «согласиться с тем, что Ури Бернер должен отойти в лучший мир». Можно ли представить себе более гнусный «совет директоров», более мерзкий коллектив, собирающийся из-за денежных расходов лишить жизни человека?! Но далее (см. отрывок 5.) еще хуже: за донорскую почку сын больного – Исаак (нашелся хоть один праведник!) «давал очень высокую цену», и по этому поводу «звичайно, родина Урі Бернера і вся рада директорів мало на стінку не лізли, як то говорять…» Хороша семейка! Да и коллеги, совет директоров, ни в чем этой семье не уступят! Только, слава Богу, правда совсем иная. Предлагаю автору «оповідок» почитать израильскую прессу (и на иврите, и на русском, и на арабском, и на английском), и откроется ему совсем иная ситуация с пересадкой органов, иной подход к ценности жизни… Но и сам Ури Бернер, судя по описаниям автора «опові-

Лист до редакції | 495

док», тоже фигура, заставляющая внимательно присмотреться к его человеческим качествам и… усомниться в его личной порядочности. Судите сами: сначала Ури воспринял «как удар» (!) тот факт, что его донором станет араб: «Он, богобоязненный, честный, работящий еврей ходит с арабской почкой! Этого еще недоставало!» (стр.329) А далее – больше! Цитирую по-украински: «…з другого боку, Урі Бернер знав, що араби грубі, безцеремонні, жорстокі і захланні» (стр.329) Впрочем, и семья Ури не лучше: «не дуже чемні родичі, які злякалися, що Урі Бернер захоче поцарськи віддячити донорові нирки» (стр. 329). Вот каких низких людей встречаем мы в «оповідках»… Да только автор «оповідок» не знает, что в Израиле есть Институт по пересадке органов, что там есть очередь, что в очереди – и евреи, и арабы. И случается так, что и арабу, чья очередь подошла, пересаживают орган, пожертвованный еврейской семьей погибшего при несчастном случае, а случается – и наоборот… И об этом часто пишет израильская пресса, призывая население заполнить донорскую карточку, чтобы при несчастном случае (не дай Бог!) орган пострадавшего сохранил жизнь другому человеку – и еврею, и арабу. Не знаю, как приняли все эти опусы г-на Палахотнюка читатели «Егупца», но у нас, в Израиле, насколько мне известно, – и я признаю, что «за весь Израиль» я «не скажу» – эта публикация не вызвала ничего, кроме резкого неприятия, чтобы не сказать более… …А вот вам рассказ «Приключения Сергея Зайдлера». Этот Сергей едет в Израиль потому, что «отношения с женой Мариной стали резко портиться». Конечно, это, как считает герой очередной «оповідки», самый убедительный повод для жизни в Еврейском государстве, куда евреи приезжают по Закону о возвращении. А далее хочется процитировать монолог чиновника «эмиграционной службы» (увы, автор «оповідок» не знает, что в Израиле нет чиновников «эмиграционной службы», а есть чиновники службы репатриации!) Стоит послушать, привожу подлинник (стр.321): – Розумієте, пане, – сміючись, пояснював урядник еміграційної служби, – може, десь вам би й дали таку роботу, яку ви хочете, але не в Ізраїлі. Зрозумійте, що нам потрібні чорноробочі,

496 |

землекопи, муляри, столяри, врешті-решт, військові, а щодо різних комп’ютерників, програмістів, банкових робітників, математиків, фізиків, різних теоретиків, шахістів, музикантів, скрипалів, піаністів, співаків – того люду у нас навалом.

– Але ж я кандидат математичних наук! – всує молив Сергій Зайдлер.

– Так, – погодився той, – ви, як у нас кажуть, справді доктор наук, у вас цікава дисертація, але ви в Ізраїлі, розумієте? Тут кожен єврей математик, музикант, поет і хитрун. Ми вам пішли назустріч і звільнили від служби в ЦАХАЛі, а ви ще хочете працювати математиком?!

Чиновник «смеется»! Я же плачу, читая эту несусветную чушь, приписываемую государственному служащему… Уверяю Вас, господин редактор, что за подобные оскорбительные слова этого чиновника вполне можно привлечь к ответственности! Но ложь торчит из каждой строки: чиновник говорит: «У вас интересная диссертация». А откуда он знает?! Разве этот чиновник специалист-математик? И тут же новая ложь: «Мы вам пошли навстречу и освободили от службы в ЦАХАЛе», – утверждает чиновник. Но ведь освобождение от службы – это прерогатива Армии Обороны, а чиновники никак не могут кого-либо освобождать. Вернемся к Сергею, несомненно, из самых высоких принципов выбравшему Государство Израиль местом своего жительства. Поняв, что он «пролетел» (стр.321), Сергей приходит к выводу, что ему «осталась духовная карьера». У нас в Израиле, да и во всем цивилизованном мире почему-то считают, что к Богу, к «духовной карьере» люди приходят совсем по-иному, а вовсе не от того, что все другое не удалось, «що потрібно було якось діяти» (стр.321), но не таков Зайдлер: ему надо «как-то действовать», устроиться в этой жизни, и он поступает в «духовное училище». Да вот загвоздка: одолели Сергея «противоречия в Талмуде и Библии», «масса противоречий», как уверяет нас автор (стр.321). И выясняется, что эти противоречия ему не могли разъяснить преподаватели, «боясь гнева высших религиозных чиновников» (стр.322), отослав жаждущего истины Зайдлера в «высший совет духовного управления». (Очередная выдумка автора «оповідок», не знающего, что в Израиле такого органа нет. Жить, конечно, без этих знаний вполне можно, но писать надо всегда только о том, что знаешь…) А дальше нача-

Лист до редакції | 497

лась обычная волокита: «высшие религиозные авторитеты» попросили Зайдлера «написати всі свої сумніви і запитання в письмовій формі (стр.322, а слог-то каков: «написати… в письмовій формі!») і… взагалі викинули з школи». Вот какие в Израиле «высшие духовные авторитеты»! Тут человек с пытливым умом к ним пришёл, он нашел им «массу противоречий» в Талмуде и Библии, а они… Заметьте, как последователен автор «оповідок»: «викладачі не могли пояснити чи боялися гніву вищих релігійних посадовців», затем наступает черед «найвищих релігійних авторитетів» – и все-все не умеют объяснить пытливому ученику суть вещей. Представляете уровень израильских «вищих релігійних посадовців» и «найвищих релігійних авторитетів»? А их моральный уровень? Не могли объяснить, затеяли волокиту, «і… взагалі викинули з школи»… Вот так увидел Израиль автор «оповідок»… И нельзя не подивиться пристальности его взгляда... А наш Зайдлер? Он поступает «в какой-то провинциальный университет на арабской территории»… А это что за зверь такой – «арабская территория»? Автор нам не поясняет. То ли по неведению, то ли по иным, известным одному автору причинам. Но, видимо, имеется в виду территория Иудеи, Самарии, Западного берега реки Иордан, где до 1967 года – до того, как на эти территории распространилась юрисдикция Израиля – никаких университетов не было, а после 1967 года открылось их несколько! И тут Зайдлеру «дали трехкомнатную квартирку, неплохую зарплату»… Вот так! А дальше? Нет, господин редактор, я должен процитировать то, что напечатано в «Егупце» (стр.322): Може, комусь і буде смішно, але тількі не Зайдлерові: він нарешті знайшов людей, які його гідно оцінили і прийняли в свій колектив. Щоб якось зблизитися з колективом, Зайдлер прийняв іслам і у зв’язку з цим переклав своє ім’я арабською – Сулейман, залишивши собі прізвище Зайдлер.

Мне жутко «смішно»! Да и как не рассмеяться от такого: «Щоб якось зблизитися з колективом, Зайдлер прийняв іслам»… Я-то думал, что повод для принятия новой религии совсем иной, а не «сближение» с коллективом. А, кроме того, неужели Зайдлер не нашел в исламе ни одного противоречия? Он прочитал Коран, «хадисы» (предания о жизни и деяниях пророка Мухаммада),

498 |

изучил «тафсир», «фикх», «тарих», «калам» (толкование Корана, мусульманское право, история, богословие), не найдя ни одного противоречия?! А ведь противоречий в исламе немало! Именно об этом пишет известный историк, почетный профессор университета Париж-Сорбонна Доминик Сурдель в своей книге «Ислам» (Изд-во АСТ АСТРЕЛЬ, Москва, 2004, стр.46). Зайдлер разобрался в исламе столь же глубоко, как и в иудаизме? Его выбор обдуман? Или «записался в ислам», как записывался в иные советские организации? Представляете моральный уровень этого человека? И этот уровень нимало не заботит автора «оповідок», что вызывает подлинное сожаление. Впрочем, поглядите, каких героев мы пока встретили: Ури Бернера , не делающими чести «богобоязненному, честному, работящему еврею с его размышлениями об арабах»; его «совет директоров», готовый отправить его на тот свет из-за денег, его родню, которая «на стенки лезет» из-за расходов на поддержание его здоровья, чиновника, уверявшего, что в Израиле «нужны чернорабочие, землекопы, маляры, столяры, в конце концов, военные»; духовных лиц, в корне прервавших карьеру Зайдлера, а потом выкинувших его из школы, наконец, самого Зайдлера, беспринципность которого и низкий душевный склад не вызывают ни малейших сомнений… А вот арабы его «оценили по достоинству» (стр. 322), и это тоже наводит на весьма грустные размышления: какие именно достоинства нашли арабы в Зайдлере? Достоинства ренегата? Достоинства человека, глубоко озабоченного проблемами бытия, а потому с легкостью необыкновенной меняющего свои убеждения, религию, страну, привязанности, принадлежность к народу, давшему «и стол, и дом»? А вот и еще один герой, вполне подстать Зайдлеру, с легкостью совершающий уголовное преступление, даже не заметив, что он преступил закон. Это реб Грос из «оповідки» «Кохання на лінії вогню» (стр.309), который зачем-то крадет свою внучку, хотя он, издатель, журналист, хорошо должен знать, что у нас в Израиле – это серьезное преступление, да и повода красть ребенка не было никакого: его дочь вышла замуж за араба-журналиста, которого сам Грос «вывел в люди», сам дал согласие на свадьбу дочери с арабом. И для этого ничем не мотивированного поступка реб Грос

Лист до редакції | 499

еще нанимает (!) «трех резервистов», и они, конечно же, абсолютно не понимают, что кража ребенка – это уголовное преступление. Вряд ли нормальные «резервисты» будут за здорово живешь заниматься уголовщиной, но и других нелепостей в этой «оповідке» хватает. Вот и история Рути Грос, дочки упомянутого реб Гроса (см. стр.311), к которой «почав досить грубо залицятися один інструктор з рукопашного бою; і рядова Грос не сміла поскаржитися, бо це сприйняли б як скаргу на труднощі військового життя». Тут всё не соответствует действительности: 1. «Грубі залицяння» не приняты в Армии Обороны, но, допустим, что это случилось. Тогда Рути Грос не только может, но и обязана по принятым в нашей армии нормам пожаловаться «своему» начальству, ибо у женщин, служащих в ЦАХАЛе, есть, кроме общевойскового, еще и свое, «женское» начальство, и именно потому, что женщина обязана пожаловаться на «грубі залицяння», то, понятно, что никто не станет воспринимать эту жалобу как попытку уклониться от трудностей военной жизни; 2. Про рукопашный бой Рути со своим инструктором по рукопашному бою якобы рассказала газета «Гаарец». Это до того нелепо, что только подивиться можно предельной неосведомленности автора «оповідок», не представляющего, как устроены израильские газеты, в частности, «Гаарец» – элитная газета, не пишущая о таких мелочах. Да и имен военнослужащих без нужды газеты не публикуют. А если имен не было, откуда же эта пани Лея, рассказавшая автору «оповідок» эту историю, все узнала? Не иначе, как сидя под развесистой клюквой.

3. За этот рукопашный бой начальники Рути Грос «добились»(!), чтобы ей присвоили звание сержанта. Но и пани Лея, и автор «оповідок» не знают, что в ЦАХАЛе воинские звания присваиваются военнослужащим срочной службы – если они служат исправно, а таких подавляющее большинство! – через определенные промежутки времени (т.н. пазам), и к выходу в резерв все без исключения солдаты-срочники получают, как минимум, звание сержанта. Так чего же «добивались» начальники резервистки Рути Грос?! Кстати, именно «начальники» и присваивают воинские звания, сержанта, например. Но это автору «оповідок» просто неведомо, вот и наворачивает он одну несуразность на другую.

500 |

А вот еще пример из того же рассказа (стр.312): араб-журналист Данял вставил в свою речь на иврите «арабское», как утверждает автор, словечко «хабібаті», «а тому вставлене арабською «моя кохана» трохи розрядило атмосферу»… И ведь невдомек автору «оповідок», что в иврите есть точно такое же слово, что не удивительно, ведь арабский и иврит – близкие языки… А теперь просто цитата из той же «оповідки» (стр.313): «…втішилися в родині Даняла, хоч місцевий керівник Фатху Абу-Жорж мав трохи іншу думку: – Сину мій, Даняле, цим євреям не можна вірити, як собакам… Я накажу всім своїм бойовикам стояти вздовж дороги на Яффу і сидіти в кожному кафе по двоє-троє чоловік. На випадок нового викрадення стріляти в старого!»

Тут все, кроме искренности Абу Жоржа (наконец-то сподобились читатели услышать искреннее, от всего сердца идущее слово!), – неправда и фальсификация! Где же в Израиле боевики Фатха ходят вооруженные?! Кто даст им сидеть в кафе, да еще «по двое-трое человек»? Но цитирую дальше, убедитесь, что нелепостям выдумок автора «оповідок» предел не поставлен: «Очевидно, про наступну зустріч знала й друга, єврейська сторона, яка також виділила на патрулювання яффської дороги, по якій тепер майже не їдуть автомобілі і яка перетворилася на своєрідний Бродвей, аж чотири пари озброєних патрулів з раціями».

Даже у бреда должна быть логика, и пусть автор объяснит, чтó есть «четыре пары» – это восемь? Далее: не зная израильской действительности, а только фантазируя, автор «оповідок» не догадывается, что у любого израильского патруля обязательно есть средство связи… А чего стоит это: «аж чотири»!.. Очень прошу Вас внимательно вчитаться в следующий пассаж (стр.314): Словом, домовилися про найменші деталі. Реб Грос мав перейти на «арабський» бік вулиці і там забрати внучку. Щоб уникнути різних поганих несподіванок, ба, навіть, провокацій, вирішено було, що двоє до зубів озброєних вояків ЦАХАЛу з

Лист до редакції | 501

рацією також підуть на «арабський» бік яффської дороги.(1) <…> Був тут і начальник поліції, чомусь на арабському боці вулиці, був і Абу Жорж із своїми молодцями. (2) Начальник поліції, помітивши Абу Жоржа, підійшов до нього, простягнув йому руку, яку той, усміхаючись, потис, і мовив: – Слухайте, Абу Жорж, а може б так, коли маленька Лейла повернеться, ми й собі пішли в оте кафе і скуштували морозива з апельсиновим соком, га?

– З радістю, – засміявся Абу Жорж, – а що ви скажете, якщо б ми пропустили келишок араку? Але за умови, що я плачу? (3)

1. Как Вам эти двое (!) «до зубів озброєних вояків ЦАХАЛу з рацією»? Это даже не нелепость, это просто бред горячечный: что могут сделать два солдата? Кто решал их послать? Неужели армейское начальство? Может ли оно заниматься тем, чтобы посылать своих «до зубов вооруженных» солдат (кстати, так наши никогда не ходят по улицам! Да и вооружение до зубов – сложная штука, его применяют только в боевой обстановке. Свидетельствую, как резервист ЦАХАЛа, прошедший путь от рядового до офицера Армии Обороны Израиля) на встречи родственников? Чушь! А теперь – 2.: «почему-то начальник полиции был на арабской стороне улицы»… Вот так! У израильской полиции есть абсолютное право быть там, где нужно, и это «почему-то» – от некомпетентности автора.

3. А где наш автор видел, чтобы молодцы Абу Жоржа, да и он сам, спокойно стояли рядом с начальником полиции, и Абу Жоржу даже предлагали «пропустить рюмочку»?! Дальше, по-моему, ехать некуда. И эта «клюква» печатается в уважаемом издании… Конечно, хорошо бы автору знать, к примеру, географию, знать, что «Реховот», а не «Рахават», что «Шхем-Наблус», не «НабУлус»; у автора «оповідок» есть «Кенаретьске озеро», а в Израиле такого нет, у нас есть озеро Кинерет или, по-украински, – «Генісаретське»; какой-то парень у него «закінчував єрусалимський Політехнікон». Да нет в Иерусалиме никакого «Політехнікона»! Нет! Просто нет… В Хайфе есть политехнический институт, он на иврите называется «Техниун». Но эти выдумки и некомпетентность простить легко. А вот прочтите, господин редактор, что автор «оповідок» пишет про кибуц (стр.332): «…Діти виховуються разом – кожне в своїй віковій групі, і батькам лише дозволяється інколи (!) прийти і

502 |

поцілувати свою дитинку на ніч». Неужели не посочувствовали Вы, господин редактор, обездоленным кибуцным детишкам, неужели не воспылали гневом сердца всех членов редколлегии, при чтении свидетельства такого бездушия и жестокости, творящихся в Израиле?! Слава Богу, что это только измышления автора «оповідок», не имеющие ничего общего ни с истиной, ни с израильской жизнью… Правда, лет, примерно, 70-80 тому назад дети в некоторых (социалистических!) кибуцах ночевали в так называемом «доме детей», но в этом была не только идеологическая установка – воспитание коллективизма, – но и экономическая необходимость бедных кибуцев, переживавших нелёгкие времена. Но вот уже лет пятьдесят с лишним кибуцные детишки спят в родительском доме… Этого уважаемый автор не сообщает, но зато завершает свое описание кибуца новой небылицей: «…якщо одинокий чоловік чи жінка хочуть одружитися з кимсь із сторонніх, то мусять питатися дозволу громади кібуцу, і ті вже самі вирішують – дозволити чи ні» (стр.322). Неужели найдется хоть один человек, который поверит в эти измышления, которые и лживыми не назовешь, ибо они уже по ту сторону лжи… А вот монолог еврея Йосефа Ланцмана (стр.315): «– Що є, то є. Я скажу вам більше: якби в наші стосунки з арабами не втручалися американці, я маю на увазі не янкі, а наші американські євреї, ми б швидко знайшли з ними спільну мову. Ось, дивіться, в Акко, де мером є ваш друг Елі де-Кастро, міжетнічних конфліктів немає. Я знаю, ви заперечите, що Адон Елі має три дипломи, освічений, як чорт, але вся справа в тому, що Елі уродженець Єгипту, розмовляє арабською, коли потрібно, а головне скрізь свій. Скажіть, що не так!»

Вот оно что! Оказывается, это «наши американские евреи» мешают евреям израильским найти общий язык с арабами!! Нельзя не подивиться глубине анализа! Да невдомек автору «оповідок», что подобные суждения не только оскорбляют евреев Израиля, принижают их умственные возможности, но и арабов выставляют в дурном свете… И опять же, не обошлось без явной лжи: в Акко случаются межэтнические конфликты, и последний, довольно ост-

Лист до редакції | 503

рый, разразился в Судный день 9.10.2008, когда араб в этот святой для евреев день въехал на автомобиле в еврейский квартал, нарушив все запреты Судного дня: быстрая езда, громкое радио, неуважение обычаев еврейских соседей… Вчитайтесь, господин редактор, в этот монолог, и Вы без труда заметите здесь зады советской пропаганды, имевшей свое объяснение арабо-израильского конфликта (ну, разумеется, американские евреи его раздувают!), примитивное, не соответствующее действительности объяснение взаимоотношений арабов и евреев в Израиле. А вот один старый еврей во Львове беседует с автором «оповідок» (стр.324). Еврей спрашивает автора: «– Ви колись були в Лівані?

– Був. Аякже, був! Це було тоді, коли ця країна була близькосхідною Швейцарією, ще задовго до війни. Тоді це була казка, а ліванські путівники закликали оглянути знамениті місця цього раю на землі і гордовито заявляли, що «кожна ліванська родина має власний кам’яний будинок»…

– Все правільно, – сумно промовив старший добродій, – а потім прийшла ізраїльська солдатня і перетворила Бейрут в багатоповерхові руїни.

– Знаючи все це, моя дочка, коли кохання добре задурило їй голову, і до неї посватався той співробітник ліванського посольства, погодилася вийти за нього заміж, але за умови, що вони ніколи не поїдуть на його батьківщину, тобто в Ліван. Особисто я не хотів мати зятя араба, особливо після того, як ізраїльтяни сплюндрували Бейрут, столицю Лівану».

Тут все сразу: и еврей, который не хочет зятя-араба (националист! А араб не посмотрел, что его избранница – еврейка, он на ней женился! Вот какой благородный!); тут и израильские агрессоры – «ізраїльська солдатня» – запросто решающие разрушить Бейрут. Меня, офицера запаса Армии Обороны Израиля, это особо возмущает, ведь я участвовал в первой ливанской войне 80-х годов прошлого века, я хорошо знаю причины войны, а наш писатель «оповідок» пусть поинтересуется у ливанцев, особенно у бейрутцев, кто разрушил «ближневосточную Швейцарию». И он узнает простой ответ: палестинские террористы, сделавшие Ливан своим тренировочным лагерем, откуда велась террористическая деятельность против Израиля. Этот еврей из Львова не хо-

504 |

тел зятя-араба, «особливо після того, як ізраїльтяни сплюндрували Бейрут, столицю Лівану». А какая связь? По «законам жанра», установленным еще во времена советские, главные антисемитские речи, основные антиизраильские высказывания должны делать только евреи. И автор «оповідок», начав с неточностей, выдумок, докатился до антиеврейской, антиизраильской пропаганды – вполне в духе газеты «Правда», осуждавшей «израильскую военщину», но не нашедшей ни одного слова осуждения в адрес террористов. И еврей из Львова, никогда не бывший в Ливане, как и его несчастные соплеменники на страницах «Правды», – осуждает и клеймит. Неужели слова, вложенные в уста старого еврея, никогда не видевшего Ливана, не побывавшего в Бейруте, а лишь тупо повторяющего антиизраильскую пропаганду, – не насторожили редакцию?! Неужели надо было печатать этот антиизраильский, антисемитский опус?! Обидно – скажем еще раз. Еще раз перечитал публикацию «Мій Ізраїль», пытаясь найти персонаж, который бы знал свою страну – Израиль, не клеветал бы на нее, проявил бы нормальные человеческие качества. Увы, таких персонажей в публикации «Мій Ізраїль» нет. А если они, персонажи, не отвратительны, то предельно глупы, вроде пани Марии Н., которая «работает в израильских спецслужбах», что не было для автора публикации «тайной» (?), как он сам пишет. Эта Мария Н. несколько раз появляется в разных «оповідках», ее действия настолько глупы, что диву даешься, как она может работать в одной из лучших в мире спецслужб… Впрочем, все открылось в последней фразе публикации, где автор пишет: «Видумані і деякі сюжетні ходи, зокрема, про ізраїльських розвідників…» Ну, слава Богу, это не сама по себе Мария Н. такая глупая, а по воле автора, выдумавшего еще и «оповідку» «Село, яке хотіло поваги», где также «действует» Мария Н. Читать эту «оповідку» нельзя без смеха и отвращения. Выдумано до того нелепо, что каждая (повторю еще раз: каждая!) фраза – либо нелепость, либо явная ложь. Вот «високий начальник ізраїльських спецслужб» пани Мария Н. гонит по шоссе в Иерусалим «з усіх сил, а спідометр показував швидкість явно понад сто кілометрів». А ведь у нас на Генерального комиссара полиции подали рапорт за превышение скорости! Не будет она гнать! А сама «пружина» «оповідки»: село,

Лист до редакції | 505

мол, не заключило мир с Израилем. Слыханое ли дело? Вот так Израиль и позволит, чтобы это село не заключало мир?! Даже на вселенскую чушь эта история не тянет. И ещё: автор «оповідок» едет в автомобиле с пани Марией Н., их останавливали патрули, но… «побачивши (тільки «побачивши»! – В.Р.) пані Марію, чемно салютували і, почувши її пояснення щодо мене «наш друг!», навіть не думали перевіряти мої документи». Всё здесь не соответствует действительности! Все (!) патрульные знали пани Марию, сотрудника спецслужб, в лицо? А это «чемно салютували»? А это «навіть не думали перевіряти мої документи»? Автор просто не знает правил несения патрульной службы, рассказывает нам о должностном преступлении, не осознавая, что это – чистая выдумка! И любой израильтянин вполне справедливо будет возмущен подобными писаниями. Господин редактор! Уверяю Вас, что на этих страницах я далек от того, чтобы, говоря о публикации «Мій Ізраїль», исчерпать этот поистине бездонный кладезь нелепостей, подтасовок фактов, выдумок, оскорбительных для еврея, для израильтянина, для любого, знающего действительность Израиля, здравомыслящего человека, тем более давно живущего здесь, болезненно переживающего ложь и клевету на Израиль, на евреев, для человека, который не может примириться с примитивным толкованием самой глубинной сути арабо-израильского конфликта, с непониманием деталей, характерных для израильской жизни, с тем, когда произвольно – но всегда в худшую сторону! – трактуется еврейский характер. И последнее. Все вышедшие до сих пор в свет номера альманаха «Егупец» хранятся в Иерусалиме, в Национальной библиотеке Израиля. Именно я, Ваш покорнейший слуга, доставлял в Национальную библиотеку 1-16 номера «Егупца». Номер 17 я пока не передал. Я дождусь того номера альманаха, где будут опубликованы оценки материала «Мій Ізраїль». Я искренне надеюсь, что мои замечания, вызванные публикацией «Мій Ізраїль», будут доведены до сведения читателей «Егупца». С искренним и глубоким уважением Виктор Радуцкий Иерусалим

506 |

ЗМІСТ – СОДЕРЖАНИЕ ПОЗА РУБРИКАМИ Промова Президента України Віктора Ющенка у парламенті Держави Ізраїль – Кнесеті 14 листопада 2007............3 ДРАМАТУРГІЯ Иегошуа Соболь Я НЕ ДРЕЙФУС Монодрама....................................................................................................7 ПРОЗА Григорий Канович ИГРА НА ВЫЛЕТ.....................................................................................55 Раїса Плотникова ШВЕД У ПОЛТАВІ...................................................................................69 Яков Лотовский ПРЕМИИ ОСКАРА..................................................................................81 Сергей Черепанов ПОЭМА О «НАПОЛЕОНЕ»..................................................................94 Артур Фредекинд PIRSUM HAHNES.......................................................................................98 Збіґнєв Герберт АПОКРИФИ............................................................................................119 ПОЕЗІЯ Михаил Яснов СТИХОТВОРЕНИЯ................................................................................151 Олександр Лізен ТРИ ВІРШІ................................................................................................160 Наум Сагаловский КОРОТКИЕ..............................................................................................163

ЕПІСТОЛЯРІЯ «Я ВСЕГДА ВЫСОКО ЦЕНИЛ ВАШ ЛИТЕРАТУРНЫЙ ТАЛАНТ» Письма К.И.Чуковского С.Н.Мотовиловой.......................................165 ПОСМЕРТНО РЕПРЕСОВАНИЙ ІВАН КУЛИК Листи Л. Первомайського до Ю. Бейдера..........................................191 НАШІ ПУБЛІКАЦІЇ «РАЗРАБОТКУ АНТИСОВЕТСКОЙ ОРГАНИЗАЦИИ ПРОДОЛЖАЕМ…» Еврейская интеллигенция под надзором НКВД..............................213 Виктор Некрасов ПОСЛЕ «HOLOCAUST’a»....................................................................222 Леонід Череватенко «І Я, СМИРЕННИЙ ЛЕОНІД…»........................................................229 АЛЕКСАНДР ВОЗНЕСЕНСКИЙ – КОРОЛЬ ЭКРАНА...............248 КРИТИКА ТА ПУБЛІЦИСТИКА Вячеслав Лихачев АГРЕССИЯ ИЛИ САМООБОРОНА? Факты и мнения.....................................................................................261 Микола Рябчук ЄВРЕЇ ТА УКРАЇНЦІ Інтерв’ю Ізабелі Хруслінській...............................................................275 Марко Царинник ПАЛАЦ НАД ІКВОЮ: Дубне, 18 вересня 1939 і 24 червня 1941............................................295 Жанна Ковба ПАРОХ ПЕРЕМИШЛЯН І МАЙДАНЕКА......................................343 Петро Рихло БАЙКА І БАЛАДА ЯК СУБЛІМАЦІЯ ЇДИШИСТСЬКОЇ КУЛЬТУРИ БУКОВИНСЬКИХ ЄВРЕЇВ..........360

Мирон Петровский СУДЬБА КНИГИ СУДЕБ «Народ на войне» Софьи Федорченко...................................................380 МЕМУАРИ Марк Шехтман МОЙ ОТЕЦ ЭММАНУИЛ ШЕХТМАН............................................405 МИСТЕЦТВО Константин Сигов ПОЭТИКА ВНИМАНИЯ ГАЛИНЫ ГРИГОРЬЕВОЙ И ИРИНЫ ПАСТЕРНАК....................................................................442 Андрей Пучков БУКВА К БУКВЕ О графике Льва Филиппова-Шпольского...........................................467 Яков Бердичевский ЕВРЕЙСКИЕ КНИЖНИКИ Из истории людей и экслибрисов...........................................................458 Юлия Веретенникова ЛИРИЧЕСКАЯ ГРАФИКА ВАДИМА СИДУРА............................484 Лист до редакції......................................................................................491

CONTENTS BEYOND THE HEADINGS Speech of the President of Ukraine Viktor Yushchenko In the Parliament of Israel on November 14............................................3 DRAMA Jehoshua Sobol I AM NOT DREYFUS Monodrama.....................................................................................................7 PROSE Grigory Khanovich A GAME WITH EXPULSION..................................................................55 Raisa Plotnikova A SWEDE IN POLTAVA..........................................................................69 Jacov Lotovsky OSCAR’S REWARDS................................................................................81 Sergey Cherepanov A POEM OF «NAPOLEON»……............................................................94 Arthur Fredekind PIRSUM HA-NES.......................................................................................98 Zbignev Gerbert APOCRYPHAL WORKS.........................................................................119 POETRY Michail Yasnov POEMS.......................................................................................................151 Alexander Lizen THREE POEMS........................................................................................160 Naum Sagalovsky SHORT ONES...........................................................................................163

EPISTOLARY WORKS «I ALWAYS HIGHLY APPRECIATED YOUR LITERARY TALENT» Letters of K. I. Chukovsky to S. N. Motovilova...................................165 IVAN KULICK: POSTHUMOUSLY SUBJECTED TO REPRESSION Letters of L. Pervomayski to Y. Beyder................................................191 OUR PUBLICATIONS «PROCEEDING WITH ANTI-SOVIET ORGANISATION DEVELOPMENT …»

Jewish intellectuals under surveillance of the People’s Commissariat for Internal Affairs.……........…………...............................................213 Victor Nekrasov AFTER THE «HOLOCAUST»................................................................222 Leonid Cherevatenko «AND I, HUMBLE LEONID …»...........................................................229 ALEXANDER VOZNESENSKY – KING OF THE SCREEN.............248 CRITIQUE AND PUBLICISM Viacheslav Lichachev AGRESSION OR SELF-DEFENCE? Facts and opinion.....................................................................................261 Mykola Riabchuk JEWS AND UKRAINIANS An Interview with Izabeli Chruslinska.................................................275 Marko Tsarynnyk A PALACE OVER IKVA: Dubne, September 18 1939 and June 24, 1941.....................................295 Zhanna Kovba THE DUST OF PEREMYSHLIANY AND MAYDANEK...................343 Petro Rychlo FABLE AND BALLAD AS SUBLIMATION OF YIDDISH CULTURE OF BUKOVINA JEWS ...............................360 Myron Petrovsky THE FATE OF THE BOOK OF FATES «The people at war» of Sofia Fedorchenko.........................................380

MEMOIRS Marc Shechtman MY FATHER EMMANUIL SHECHTMAN.........................................405 ART Constantin Sigov THE POETICS OF ATTENTION IN THE WORK OF GALINA GRIGORIEVA AND IRINA PASTERNAK .................442 Andrey Puchkov LETTER TO LETTER About the graphics of Lev Filippov-Shpolsky....................................467 Yakov Berdichevsky JEWISH BIBLIOPHILES From the history of people and ex-librises..........................................458 Yulia Veretennikova LYRICAL GRAPHICS OF VADIM SIDUR..........................................484 A letter to the editors................................................................................491

Видавництво «ÄÓÕ I ËIÒÅÐÀ» 04070, Київ, вул. Волоська, 8/5 Національний університет «Києво-Могилянська академія» корпус 5, кім. 210 тел./факс: (38-044) 425 60 20 Е-mail: duh-i-litera@ukr.net – відділ збуту franc@roller.ukma.kiev.ua – видавництво http:duh-i-litera.kiev.ua Надаємо послуги «Книга – поштою»