Розділ 10. ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ
Приниження також є помітним у subaltern genocides – «геноцидах з боку пригноблених», що розглядалися у Розділі 1. Тут, звісно, йдеться як про реальне, так про уявне пригноблення. Майже кожен виконавець чи виконавиця геноциду вважає себе пригнобленим/ою призначеною для геноциду групою: турки – християнами, німці – євреями, хуту – тутсі, серби – косоварами тощо. У багатьох випадках таке визначення було результатом міфотворчості і параної. В інших випадках за цими переконаннями могли стояти об’єктивні причини. Хуту в Руанді насправді зазнавали соціального підпорядкування і приниження від тутсі. Екстремісти косоварської АВК, які вели низову кампанію переслідувань і (можливо) геноциду сербів у Косово, мотивувалися роками сербського насильства і пригноблення (Розділ 8). Ісламістський тероризм (див. стор. 73) також має присмак «геноциду пригноблених»: його представники гостро відчувають приниження через століття завоювання і домінування західних «хрестоносців». «Те, що Америка відчуває тепер, – це лише копія того, що відчували ми, – заявляв Усама бен Ладен. – Наша ісламська нація переживала це понад 80 років – приниження і збезчещення»78. Коментатори часто дивувалися, як це так, що відносно привілейовані араби (навіть ті, хто напряму отримує зиск з достатку і космополітизму Заходу) можуть дійти до того, щоб планувати і здійснювати терористичні напади, які можуть включати геноцидні масові вбивства. Приниження є ключем для розуміння цього явища: освічені й привілейовані можуть відчувати його навіть сильніше, ніж народні маси79. Зрештою, приниження, поєднане зі страхом, є центральним для розуміння доволі поширеного за геноциду явища – використання нужденних меншин і безрідних біженців як виконавців масових звірств. Розглядаючи імперіалізм і колоніалізм у Розділі 2, ми згадували ідею Марка Левіна про те, що шотландці й ірландці, які зазнали геноцидного чи протогеноцидного насильства з боку англійців, часто були в авангарді геноцидів проти корінних народів Америк і Австралії. «Вони були знемилосерджені попереднім досвідом, коли англійські “вершки” і далі дивилися на них згори вниз як на тих, хто не набагато кращий за дикунів (“покидьки Землі” і “непотріб людства”», вже не кажучи про те, що вони “ніби готи і вандали минулих часів”), – мабуть, не дивно, що деякі з них і самі ставали активними винищувачами корінних народів»80. Серед інших прикладів – викорінені балканські мусульмани Османської імперії, які з готовністю повставали проти християнського населення під час Першої світової війни, а також бурундійські хуту, які втекли зі своєї батьківщини від терору тутсі, знайшли прихисток у сусідній Руанді і дехто вважав їх найактивнішими переслідувачами тутсі під час геноциду 1994 р. (див. примітку 57)81.
П – Ви ж і самі – батько двох дітей, як ви могли розстрілювати немовлят? – Я не знаю. Просто так сталося. Розмова між репортером CBS Майком Воллесом і Полом Мідло, керівником різанини в Мі Лай (В’єтнам), 1968 (див. стор. 432–434).
У 1992 р. Крістофер Браунінґ опублікував свою революційну книжку «Пересічні чоловіки» про батальйон резервістів і призовників німецької поліції – здебільшого чоловіків середнього віку, які були застарими для активної військової служби – вони діяли як «ескадрон смерті» на Східному фронті в 1941–1942 рр. «Чоловіки зі 101-го батальйону резервної поліції найменше підходили на роль масових убивць. Їх не відбирали спеціально, їх не відбирали навіть довільно… Вони були просто пересічними людьми, які з абсолютною байду423
Адам Джонс. ГЕНОЦИД
Частина ІІІ. ПЕРСПЕКТИВА СОЦІАЛЬНИХ НАУК
жістю взялися виконувати криваві завдання, на які їх призначили»82. Як продемонстрував Деніель Ґолдгаґен у «Гітлерових охочих виконавцях», на них, серед іншого, покладалися завдання зігнати і стратити євреїв і «диверсантів», у тому числі дітей і жінок, пострілами в потилицю. Часто ці чоловіки були забризкані кров’ю і часточками мозку. Вже сам жах цього завдання підштовхував деяких з них погодитися на пропозицію їхнього командира і бути відсутніми під час бійні, без наступного покарання. Але, як не дивно, дуже мало хто з них ішов на це: Браунінґ підрахував, що 80–90% батальйону врешті-решт брали участь у масових убивствах євреїв упритул. Інших спочатку нудило, але вони звикли до вбивств, навіть почали отримувати задоволення. Деякі спершу йшли, але потім поверталися. Більшість глушили себе алкоголем чи наркотиками – це типова тактика виконавців геноциду, оскільки ці речовини «мають ту перевагу, що притлумлюють всі гальма, які має особа, і занурюють її у штучний стан заспокоєння і навіть ейфорії, що допомагає функціонувати у кривавому і охопленому смертю середовищі, у якому їй доводиться діяти»83. Як пояснити цю рутинізовану участь в актах невимовного жаху? Браунінґ, якого Ґолдгаґен критикував за недооцінювання ролі ненависті до євреїв у цих убивствах, все ж визнав, що ключову роль відіграла «злива расистської і антисемітської пропаганди»84. Але він іще наголосив на «ефекті взаємного підсилення війни та расизму», слухняності владі, тиску товаришів і «загрозі ізоляції» від групи (яка у час війни могла мати смертельні наслідки), мачизмі, а також почутті відповідальності, обов’язку і честі. Учень Браунінґа Вайтман Вейд Беорн у своєму дослідженні 2014 р., присвяченому підрозділам Вермахту (німецькій регулярній армії) на перших етапах «Голокосту від куль» у Білорусі, також визнав «поясненням ідеологічне проникнення нацистських цінностей». Він, і це важливо, зазначав, що співучасть Вермахту в убивствах євреїв та «полюванні на євреїв» була очевидною від перших етапів війни, коли підкреслена Омером Бартовим «бруталізація» насправді далася взнаки (див. стор. 125). Це було відображенням не лише поширених антисемітських настроїв, але й також культури насильства у німецьких збройних силах, помітної ще за часів Першої світової війни та геноцидних убивствах гереро і нама (див. Розділ 3). До того ж, Беорн вказав на вплив фактору вождівства, культури окремої бойової одиниці і тиску товаришів усередині неї, гендерну обробку, а також типову жадобу «конкістадорів» до матеріальних благ і примусового сексу85.
Експерименти Мілґрема Мені відняло мову. А тоді я нарешті сказав: я не вважаю, що підходжу для виконання такого завдання. Він [старший офіцер] був, знаєте, дуже дружелюбним, дуже співчутливим… Він сказав, що добре розуміє, що саме такою і мала бути моя перша реакція, але що я мушу пам’ятати: прохання погодитися на цю роботу є доказом їхньої виняткової довіри до мене. Це найважче завдання – вони це цілком визнають – але… я сам не матиму жодного стосунку до справжніх операцій [убивств]; вони виконуються лікарями і медсестрами. Я просто маю відповідати за закон і порядок. Франц Штанґль, комендант табору смерті Треблінка, описує як він долучився до масових убивств у якості функціонера нацистської програми Т-4 з «евтаназії» людей з розумовими розладами та інвалідністю (див. стор. 299–300). Багато тих, хто працював у програмі Т-4, як і Штанґль, пізніше виконували відповідальні ролі у Голокості євреїв.
Серед досліджень, на які Крістофер Браунінґ звернув особливу увагу в своїй книжці «Пересічні чоловіки», була найвідоміша серія експериментів ХХ ст. в галузі психології. Її проводив Стенлі Мілґрем у Єльському університеті від початку 1960-х років, і відтоді вона стала відома під назвою «експеримент Мілґрема»86. Основна задумка була елегантно простою, 424
Розділ 10. ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ
втім відритою для різних варіацій. Чемного і приємного чоловіка середнього віку, бухгалтера за професією, готували виконувати роль «учня» в експерименті. Його саджали з одного боку стіни, а визначеного піддослідного експерименту («вчителя») – з іншого, перед генератором, який нібито завдавав «учневі» ударів струмом різної напруги. «На генераторі було 30 різних позначок з різницею у 15 В від 15 до 450 В, – писав Джеймс Воллер. – Вищі рівні ударів позначалися великими літерами у написах “Інтенсивний удар”, “Надзвичайно інтенсивний удар”, “Небезпечно: Жорсткий удар”», а також зловісним написом “ХХХ”. Аби піддослідний зрозумів, що нібито очікує на «учня», йому чи їй завдавали удару у 45 В – «доволі високий рівень, щоби бути виразно неприємним». Коли піддослідний ставив запитання «учню», а той давав неправильну відповідь, то авторитетна особа в білому халаті («експериментатор») наказувала піддослідному завдавати «учневі» «ударів» дедалі більшої напруги. «Під час удару в 300 В “учень” енергійно бився об стіни лабораторії на знак протесту… “Учень” продовжував битися об стіни після удару в 315 В. Потім він затихав», але піддослідному наказували не зважати на це, а продовжувати крутити перемикачі87. Найбільшим шоком був результат експерименту, який відтоді відлунює у дослідженнях як із психології, так і з соціології. Абсолютна більшість піддослідних (26 із 40) «до кінця підкорювалися наказам експериментатора, продовжуючи карати жертву, допоки не доходили до найпотужнішого удару, що був на генераторі»88. Іноді вони робили це стоїчно і беземоційно: обличчя одного з піддослідних описують як «жорстке, нечутливе… виражає цілковиту байдужість, коли він приборкує і завдає ударів струмом “учневі”, який кричить. Здається, що він не отримує задоволення від самого дійства, лише тиху розраду від того, що правильно виконує свою роботу»89. Проте більшість піддослідних демонстрували напруженість, стрес, занепокоєння, збентеженість, сором. Коли перебіг експерименту трохи змінили і тепер «учня» можна було невиразно бачити, дехто з піддослідних намагався уникнути наслідків своїх дій, «відводячи очі від особи, якій завдавав ударів, часто відвертаючи голову в дивний і дуже помітний спосіб»90. Але експериментатор переконував їх, що бере на себе повну відповідальність за дії піддослідних. Ба більше, піддослідним казали, що вони не мають «іншого вибору», що їхня участь «критична». Попри очевидні побоювання, як було сказано вище, більшість піддослідних не лише завдавали «ударів», а й доводили експеримент до кінця91. Значна кількість піддослідних вдавалася до проєкції власного стресу і сорому на «учня», звинувачуючи його в тому, «що він погодився на експеримент, і навіть з більшою зловтіхою говорячи про його тупість і впертість». Цікаво, що слухняність, виявлена жінками, «була майже ідентичною тій, яку продемонстрували чоловіки», хоча «рівень внутрішнього конфлікту, який переживали жінки, загалом, був вищим, ніж той, який відчували чоловіки [піддослідні]»92. Варіюючи основний експеримент, Мілґрем зміг прицільно розглянути фактори, які впливали на слухняність. Піддослідні, які знаходилися у безпосередній фізичній близькості від «учня», майже торкалися його, були більше схильні відмовитися продовжувати експеримент, ніж ті, які сиділи на відстані: «зміна просторових стосунків веде до зміни низки зв’язків за декількох умов експерименту». Крістофер Браунінґ зауважував, що «коли піддослідні не перебували під прямим наглядом вченого, багато з них “хитрували”, завдаючи менші удари, ніж їм казали»93. Коли експериментатора у білому халаті заміняли людиною, яка виглядала пересічною, «лише третина [піддослідних] слідувала наказам звичайної людини, у порівнянні з тим, скільки слідувало наказам “експериментатора”». Ба більше, коли до досліду додавалися інші «піддослідні», яких таємно намовляли збунтуватися проти авторитетної особи, «результати такого товариського бунту дуже вражали у тому, що стосувалося підривання авторитету експериментатора». Це дозволило Мілґрему дійти висновку, що «взаємна підтримка, яку люди надають одне одному, є найсильнішим захистом, який ми маємо проти 425
Адам Джонс. ГЕНОЦИД
Частина ІІІ. ПЕРСПЕКТИВА СОЦІАЛЬНИХ НАУК
надуживання владою». У частині експерименту, дотичній до нашого обговорення гендеру і геноциду (Розділ 13), Мілґрем зауважив, що обрання на роль «учня» дорослого чоловіка, мабуть, також впливало на результат експерименту. «У ролі жертв [жінки] найімовірніше сприятимуть більшій непокорі, оскільки культурні норми виступають проти того, щоб завдавати болю жінкам, навіть більше, ніж проти завдання болю чоловікам… Так само, якщо б в ролі жертви була дитина, то непокора була б значно сильнішою»94. Мілґрем підсумував ці результати, які були підтверджені десятьма подальшими дослідженнями95: Дивовижно, як далеко пересічні люди готові зайти, підкорюючись настановам експериментатора… Саме ця неймовірна готовність дорослих людей зайти як завгодно далеко за командою влади є головним відкриттям цього дослідження і фактом, який негайно вимагає пояснення… Звичайні люди, які просто виконують свою роботу і не виявляють особливої ворожості, можуть стати головними агентами в жахливому руйнівному процесі. Ба більше, навіть коли катастрофічні наслідки їхньої роботи стають надто очевидними, але їх просять продовжувати дії, які не вкладаються в основоположні стандарти моральності, порівняно мало людей мають ресурс для того, щоб дати відсіч владі96.
Мілґрем наголосив на тому, що «кожен вияв напруженості» серед піддослідних був «свідченням невдачі влади у перетворенні [піддослідного] на бездумного виконавця»97. Були принаймні приховані можливості й бажання опиратися. У цьому контексті варто подивитися на поведінку меншості піддослідних, які відмовилися завдавати «ударів струмом» «учневі». Один з них був викладачем старозавітних студій, який міг послатися на свої релігійні переконання: ЕКСПЕРИМЕНТАТОР: Абсолютно критично для експерименту, щоб ми продовжували. ПІДДОСЛІДНИЙ: Я розумію, що ви кажете, але я не розумію, чому експеримент має проводитися над життям цієї особи. ЕКСПЕРИМЕНТАТОР: Його тканини не зазнають незворотного пошкодження. ПІДДОСЛІДНИЙ: Ну, це ваша думка. Якщо він [«учень»] не хоче продовжувати, я буду слухатися його. ЕКСПЕРИМЕНТАТОР: У вас немає іншого вибору, сер, ви мусите продовжувати. ПІДДОСЛІДНИЙ: Можливо, якщо б ми були в Росії, але не в Америці98. Інший піддослідний, промисловий інженер, став «недовірливим й обуреним», коли йому наказали продовжувати завдавати ударів струмом: ЕКСПЕРИМЕНТАТОР: У вас немає іншого вибору. ПАН РЕНСАЛІР: У мене є вибір… Чому це в мене немає вибору? Я прийшов сюди добровільно. Я вважав, що зможу допомогти у дослідницькому проєкті. Але якщо для цього я маю завдавати комусь болю, чи якщо я був би на його місці, то я б тут не залишився. Я не можу продовжувати. Мені дуже шкода. Я гадаю, що я і так вже, мабуть, надто далеко зайшов99. Забігаючи наперед у нашому обговоренні психології «рятівників», зауважимо: ті, хто виявив опір, демонстрували високий рівень співчуття до «учня», а також незалежність від еґо, символом чого була їхня відмова сліпо підкорюватися авторитетній особі100. Але, я це повторюю, вони становили меншість. Мілґрем озвучив свої очікування, що поза лабораторним середовищем (і особливо в умовах диктатури чи тоталітаризму) їх було б іще менше. Мілґрем у своєму описі експерименту вийшов за межі психології у сферу соціології модерності й ускладнення бюрократичної структури, що надають людям відчуття значної 426
Розділ 10. ПСИХОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ
фізичної і психологічної відстороненості від наслідків своїх дій. Тому не дивно, що соціолог Зиґмунд Бауман посилався на працю Мілґрема, щоб підтвердити думку про те, що «процес раціоналізації сприяє поведінці, яка за сутністю є нелюдяною і жорстокою»101. Ця тема обговорюватиметься далі у Розділі 11 про соціологічний погляд на геноцид.
Стенфордський тюремний експеримент Ще деякі уявлення про психологію геноциду і групове насильство можна отримати із другої серії класичних експериментів, які проводила команда Стенфордського університету під керівництвом соціального психолога Філіпа Зімбардо у 1971 р. Вони докладно описані в книжці Зімбардо «Ефект Люцифера» (2007). «Суть ось у чому», – казав Зімбардо своїй дослідницькій команді: наше дослідження намагатиметься відділити те, що люди вносять у тюремну ситуацію, від того, що сама ця ситуація виявляє в людях, які в ній опинилися. Наші досліджувані, завдяки попередньому відборові, є вибіркою молодих освічених чоловіків середнього класу. Вони є однорідною групою студентів, схожих один на одного з багатьох оглядів. Їх за принципом випадковості розділили на дві групи – «охоронців» і «в’язнів», – які є взаємозамінними. В’язні не є більш жорстокими, ворожими чи бунтівними, ніж охоронці, а охоронці не є занадто авторитарними та одержимими владою. Зараз в’язні й охоронці практично однакові… Чи будуть ці люди такими ж схожими одне на одного через два тижні? Чи побачимо ми якісь перетворення в їхніх характерах?102
Зиґмунд Бауман таким чином підсумував перебіг і наслідки цього експерименту: В експерименті Зімбардо (який планували проводити два тижні, але зупинили через тиждень, боячись непоправної шкоди тілу й психіці піддослідних) добровольців довільно поділили на в’язнів і наглядачів. Обом сторонам дали якісь символічні атрибути їхнього становища. Наприклад, в’язні носили вузькі шапки, котрі були симуляцією голеної голови, а також роби, у яких вони виглядали по-дурному. Їхніх наглядачів одягли в однострої і дали їм темні окуляри, крізь які в’язні не могли зазирнути їм у вічі. Жодній стороні не дозволяли звертатися до іншої на ім’я: сувора безособовість була правилом. Був розлогий список дрібних правил, незмінно принизливих для в’язнів, які позбавляли їх людської гідності. Це був тільки початок. Те, що відбулося далі, значно перевищило і залишило позаду винахідливість тих, хто розробляв експеримент. Ініціатива наглядачів (довільно відібраних чоловіків студентського віку, яких ретельно перевіряли на будь-які ознаки ненормально-
Мал. 10.4. Д-р Філіп Зімбардо, розробник Стенфордського в’язничного експерименту 1971 р., пізніше працював свідком-експертом на судах у справах американських солдатів, звинувачених у зловживаннях у в’язниці Абу-Ґрейб, що на схід від Баґдада (Ірак). В обох випадках Зімбардо стверджував, що авторитарне середовище в’язниці (реальне чи експериментальне) продукує відхилення в поведінці і заохочує до зловживань з боку осіб, які за інших обставин є цілком звичайними. Джерело: Wikimedia Commons.
427
Адам Джонс. ГЕНОЦИД
Частина ІІІ. ПЕРСПЕКТИВА СОЦІАЛЬНИХ НАУК
сті) не знала меж… Очікувана від наглядачів зверхність, що знаходила відгук у покірності в’язнів, яка, своєю чергою, спокушала наглядачів іще більше демонструвати свою владу, що відлунювало ще більшим самоприниженням з боку в’язнів… Наглядачі змушували в’язнів співати непристойні пісні, випорожнятися у відра, які їм потім не дозволяли виливати, мити туалети голими руками; що більше вони це робили, то більше вони чинили так, ніби були переконані у тому, що в’язні – не люди, і то менше обмежень відчували у вигадуванні й застосуванні заходів, ступінь нелюдяності яких ставав дедалі вищим103.
Бауман трохи перебільшив те, що відбулося. Насправді наглядачі розділилися на три фракції, приблизно третина з них перебрала на себе «жорстокі, бездушні, садистичні, домінантні, авторитарні, тиранічні і агресивні ролі». Джеймс Воллер описав середню групу як «сувору, але справедливу», тоді як останній сегмент «постав як “добрі наглядачі” і намагався по змозі допомагати в’язням»104. Крістофер Браунінґ вказав, що поведінка наглядачів з експерименту Зімбардо неймовірно нагадувала поведінку «пересічних чоловіків», яких досліджував він для своєї однойменної книги – починаючи з «осередку дедалі більш завзятих убивць, які добровільно йшли на це», тих, хто «діяв… коли їм давали завдання, але не шукали можливості вбивати», і до «невеличкої групи (менше 20%) тих, хто відмовлявся й ухилявся»105. Проте необхідно пам’ятати, що експеримент Зімбардо було перервано лише через кілька днів після початку, й неможливо сказати, скільки людей із групи «суворих, але справедливих» і відсторонених зрештою почали б поводитися садистично, якщо б експеримент тривав. Для широкого загалу результати експерименту Зімбардо стали настільки ж приголомшливими, як і результати Мілґрема. Вони показали «несподівану метаморфозу, яка відбулася з милими і порядними американськими хлопцями, перетворивши їх майже на монстрів такого типу, який можна було знайти хіба що в таких місцях, як Аушвіц і Треблінка»106. Сучасні читачі, ймовірно, згадають про американських чоловіків і жінок, які знущалися над в’язнями тюрми Абу-Ґрейб, що поблизу Баґдада, а також в багатьох інших місцях окупованого Іраку, так само як у в’язниці Ґуантанамо (Куба), якою керують американці. Насправді після викриттів того, що відбувалося в Абу-Ґрейб, багато коментаторів посилалося на експерименти Зімбардо як на підтвердження того, що (за словами кримінолога Девіда Вілсона) «якщо ви даєте людині владу над кимось позбавленим прав, кимось, хто був демонізований чи видався менш людяним, тоді абсолютна влада абсолютно псує»107. Сам Зімбардо зголосився бути експертним радником захисту на суді над одним із звинувачених з Абу-Ґрейб. Озираючись на уроки Стенфордського експерименту з перспективи у чверть століття, що минула з часу його проведення, Зімбардо писав, що експеримент показав, як певні потужні соціальні умови можуть сильно змінити людину майже на рівні хімії, якот в історії Роберта Льюїса Стівенсона про доктора Джекілла і містера Хайда*… Люди з добрими намірами можуть піддатися вимушеній спокусі зла. Вони можуть поводитись в ірраціональний, дурний, саморуйнівний, антисоціальний і бездумний спосіб. Це відбувається, коли вони потрапляють у «всеохопні ситуації», які змінюють людську природу, стабільність нашої ідентичності, характеру і моралі… Стенфордський в’язничний експеримент закликає нас відмовитися від своїх уявлень про те, що позитивні схильності є сильнішими за негативні обставини. Ми здатні уникати, запобігати, перемагати і змінювати негативні обставини тільки тоді, коли можемо побачити їхню потенційну силу «заразити нас», спостерігаючи за тим, як поводяться інші в аналогічних умовах108. *Йдеться про роман Стівенсона, в якому респектабельний англійський учений доктор Джекілл відкриває спосіб за допомогою спеціальної сироватки тимчасово вивільняти свою злу натуру і перетворюватися на жорстокого вбивцю. – Прим. наук. ред.
428