Передмова
Навіщо досліджувати геноциди? «Навіщо ви хочете досліджувати таке?» Якщо ви серйозно взялися за дослідження геноциду або навіть просто залишили цю книжку на видноті, вам, либонь, доведеться давати собі раду з подібними запитаннями. Їх промовляють тоном, у якому присутні відраза і скептицизм, можливо, навіть трохи підозри. Це також може бути натяком на те, що вами керує хвороблива фіксація, пов’язана з найбільшими жахами людства. Що вам на це відповісти? А й справді, навіщо досліджувати геноцид? По-перше, якщо ви переймаєтеся питаннями миру, прав людини і справедливості, то у випадку з геноцидом, ймовірно, зіштовхнетеся із тим самим «величним і страшним», тим, що Джозеф Конрад* назвав «серцем темряви»**. Воно може неймовірно страшити й непокоїти. Через це ви навіть можете почуватися незначущими і безсилими. Але геноцид є дечим протилежним до незначущого. Скільки б енергії та часу ви не віддавали вивченню геноциду, вся ваша енергія і час підуть на те, щоб осягнути один із найстрашніших бичів людства і протидіяти йому. По-друге, вивчати геноцид – значить вивчати наш історичний спадок. На жаль, правдою лишається те, що на всіх етапах задокументованої історії людства і майже в усіх частинах світу в той чи інший час відбувалися геноциди, часто повторювані. Ба більше, у наш час геноцид, мабуть, є настільки ж поширеним, як і в будь-який інший період історії. Безперечно, доволі депресивно, що геноциди залишаються поширеними і повторюваними. Чи людство бодай колись зміниться? Але, занурюючись в історичні документи, точкою входження до яких є геноцид, ми також здобуваємо особисте просвітлення і вгамовуємо цікавість. Я добре пам’ятаю час, років п’ятнадцять тому, який я присвятив пожадливому читанню літератури про геноциди і вивченню різноманітних тем, що відкривалися переді мною. Описи були похмурими, іноді навіть болісно похмурими. Але вони також заворожували і давали змогу краще ознайомитися не лише зі всесвітньою історією, але також із соціологією, психологією, антропологією та іншими дисциплінами. Це підводить нас до третьої причини досліджувати геноциди: у вас буде можливість дізнатися про чи не найцікавіші та найзахопливіші дискусії з тих, що точаться у соціальних та гуманітарних науках. До якої міри геноцид варто розглядати в контексті епічних соціальних трансформацій, як-от модерність, піднесення держав та глобалізація? Як останнім часом змінився спосіб ведення війни і як сучасні війни пов’язані з геноцидом? Як гендер визначає досвід геноциду і його стратегії? Як «продукується» історія і яку роль в її продукуванні відіграє пам’ять про геноцид чи його заперечення? У цій книзі буде досліджено лише деякі з цих * Джозеф Конрад, при народженні Юзеф Теодор Конрад Коженьовський гербу Наленч (1857, Терехове, тепер Бердичівський район, Житомирська область – 1924, Бішопсборн біля Кентербері, Англія) – видатний англійський письменник польського походження, уродженець України. – Прим. наук. ред. ** Йдеться про блискучий роман письменника «Серце темряви» (Heart of Darkness), узятий за літературну основу фільму Френсіса Форда Копполи «Апокаліпсис сьогодні». – Прим. наук. ред.
16
Передмова
тем. Я сподіваюсь, що вони виведуть читача, як колись вивели мене, на дискусії, котрі мають ширший розголос, навіть якщо не завжди йдеться про значну глибину. Я писав цю книгу, стоячи на плечах велетнів – дослідників, чий блискучий доробок уможливив мою власну працю. Ймовірно, їхні підходи і гуманність так само надихатимуть вас, як і мене. Одним із моїх головних завдань було представити огляд ключових праць у дослідженнях геноциду: тому кожен розділ та кожна вставка супроводжуються рекомендаціями літератури для подальшого ознайомлення. Сучасні академічні дослідження, особливо у сфері соціальних та гуманітарних наук, часто просякнуті жаргонізмами та помпезністю. Було би приємно заявити, що дослідження геноциду позбавлені такого багажу. Але це не так, хоча вони значно менше потерпають від цього багажу, ніж інші напрямки досліджень. Мабуть, це пов’язано із досвідом зазирання у прірву, коли прірва одночасно зазирає у тебе. Вас змушують замислитися над власною крихкістю і вразливістю, вас навіть змушують опиратися власній схильності ненавидіти інших, маргіналізувати їх, підтримувати переслідування та винищення інших. Усвідомлювати це неприємно, але вочевидь необхідно. І результатом цього може стати гуманність – рідкісна якість в академічному світі. Колись я розповідав другові, чому мене так зворушує данський філософ Серен К’єркеґор (1813–1855): «Він ніби хапає тебе за руку і каже: “Бачиш: у нас мало часу. А є важливі речі, про які необхідно поговорити”». Те саме ви відчуваєте, коли читаєте літературу з досліджень геноциду: питання вкрай важливі, а часу вкрай мало, аби його витрачати на нісенітниці. Джордж Орвелл свого часу влучно описав політичні промови (те саме він міг би сказати про деякі академічні тексти) як «масу слів[, яка] м’яким снігом вкриває факти, розмиває контури і приховує всі деталі»1. На противагу цьому, більшість дослідників геноциду оселяються в літературному відповіднику тропіків. Я у своїх дослідженнях також намагаюся мешкати в тих широтах. Нарешті, добрі новини для тих читачів, які хочуть зрозуміти геноциди і протидіяти їм: ваші дослідження і дії мають значення. Досліджуючи геноциди, ви досліджуєте процеси, через які сотні мільйонів людей були жорстоко вбиті. А втім, упродовж історії було багато людей, які відважно протистояли сліпій ненависті. Це сміливі й добрі душі, які надали притулок переслідуваним євреям і доведеним до розпачу тутсі. Серед них були представники різних вірувань, які опиралися хвилі насильства, а натомість поширювали ідеї любові, терпимості й общинності. А також представники неурядових організацій, які вчасно попереджали про початок геноцидів і докладно фіксували ті з них, яким вони не могли запобігти. Це і державні лідері, і прості солдати – американські, британські, радянські, в’єтнамські, індійські, танзанійські, руандійські тощо, які долали геноцидні режими модерних часів2. І це також дослідники та інтелектуали, які вдосконалили наше розуміння геноциду й одночасно працювали поза межами веж зі слонової кістки, щоби зменшити кількість геноцидів. Декого з цих людей ви зустрінете на сторінках цієї книги. Я сподіваюся, що їхні історії та вчинки надихнуть вас повірити у те, що майбутнє без геноцидів та інших злочинів проти людства – можливе. Але… Не можна легко підійти до вивчення геноцидів і просто взятися запобігати їм, тому французький політолог Жак Семелен запитує: «Чи хтось справді готовий до шоку від оповідей про звірства з усім їхнім неприхованим жахом?»3 Можливий психологічний та емоційний вплив вивчення геноциду на дослідника все ще потребує систематичного розгляду. Скільки студентів, дослідників та активістів, що вивчають геноцид, страждає, так само як і їхні колеги, котрі займаються правами людини та соціальною роботою?4 Скільки з них потерпає від депресії, безсоння та кошмарів через те, що занурюється у дослідження найжорстокішої людської поведінки? 17
Адам Джонс. ГЕНОЦИД
Травма є справді серйозною для тих, хто став свідком геноциду або його безпосередніх наслідків. Під час турецького геноциду проти вірмен (Розділ 4) посол США у Константинополі, Генрі Морґентау, приймав цілий потік вірменських посланців, яким вдалося уникнути зони, де відбувалися вбивства. «Вони годинами сиділи в моєму кабінеті і з їхніх очей лилися потоки сліз», – пригадував Морґентау; здоров’я багатьох із них було ушкоджене тим, свідками чого вони стали5. У 1948 р. єврейський юрист Рафаель Лемкін, який після завершення Другої світової війни дізнався про те, що кілька десятків членів його родини загинули під час Голокосту (Розділ 6), написав: «Геноцид забрав життя моїх рідних; боротьба з геноцидом забирає моє здоров’я»6. Мій друг Крістіан Шеррер, який працює в Інституті миру в Хіросімі, прибув до Руанди в листопаді 1994 р. у складі слідчої команди ООН, лише кілька місяців по тому, як завершилося масове винищення майже мільйона людей (див. Розділ 9). Земля усе ще була вкрита тілами, що розкладалися. «Кілька тижнів», – писав Шеррер, – за вказівками, наданими свідками, я ретельно, крок за кроком, проходив землеробськими угіддями та пасовищами. У мене під ногами, ледь вкриті ґрунтом, лежали сотні, навіть тисячі людських останків… Багато з тих, хто прибув сюди ззовні, розділив із сотнями тисяч руандійців їхній досвід, який тривав щонайменше кілька місяців, а іноді й довше: коли вони сумували, тихо плакали і ніч за ніччю не могли спати довше ніж одна–дві години.
Шеррер описав цей досвід як «один із найболючіших процесів, що мені довелося пережити», а написання своєї книжки «Геноцид і криза» – як «частину особистого процесу журби». «Дослідження геноциду, – додав він, – це дещо, що лишається з людиною на все життя»7. Я закликаю вас особливо якщо ви щойно почали вивчати геноцид – приділяти увагу ознакам того, що ви переживаєте стрес. Поговоріть про це з іншими студентами, колегами, членами родини чи друзями. Докладніше ознайомтеся із позитивними прикладами відваги, порятунку і любові до інших, які постійно наводяться у дослідженнях, присвячених геноцидам (див. Розділ 10). Якщо необхідно, зверніться по психологічну допомогу, яку можуть надати в університеті або у вашій громаді. Також варто нагадати, що дослідники геноциду далеко не єдині представники професії, змушені зіштовхуватися зі стражданнями і смертю. Насправді, нам щастить, адже ми можемо перебувати принаймні на відстані простягнутої руки від тих реалій, на відміну від багатьох інших працівників (робота яких мало цінується і погано оплачується). Меган Ґаллаґер, студентка з Едмонтона, Канада, якось звернулася до мене після того, як уперше познайомилася з порівняльними дослідженнями геноцидів. Вона написала: Насправді, на мою думку, ви обрали надзвичайно цікаву галузь досліджень. Вона може видаватися темною, але люди так бояться говорити про це, що справді необхідно пролити на цю тему трохи світла… Я гадаю, що це так само, як і з іншими подібними речами. Медсестри, поліція, рятувальники, філантропи – вони всі змушені мати справу з доволі важкими речами, але ж хтось мусить це робити, чи не так?8
Що намагається робити ця книга і чому Я вважаю геноцид одним із визначальних історичних факторів, який перетинається з низкою ключових історичних процесів: війною, імперіалізмом, державним будівництвом і класовою боротьбою від стародавніх часів і дотепер. Він тісно поєднаний із важливими інститутами, у яких держава або політична влада у широкому розумінні часто, але не завжди, відіграє головну роль: примусова праця, військовий призов, ув’язнення і вбивство дітей жіночої статі. 18
Передмова
Я використовую порівняльний підхід, який опирається тому, щоб одним геноцидам надавати перевагу над іншими, за винятком тих випадків, коли масштаби та частота деяких геноцидів виправдовують особливу увагу до них. Я стверджую, що майже всі людські групи, які можна виокремити: етнічні, національні, расові, релігійні – ті, до яких прив’язане юридичне визначення геноциду, а також інші – поза цим визначенням, були жертвами геноцидів і в певному розумінні залишаються вразливими навіть сьогодні. Так само більшість людських колективів (навіть вразливих та пригнічених) продемонстрували, що здатні ініціювати геноцид. Дослідникам геноциду надзвичайно болісно визнавати це. Але у цій книзі такі проблеми розглядатимуться без купюр. Різноманітні табу і чутливість відходять на задній план, коли ми наближаємося до геноцидів надто близько, щоб містифікація та прийняття бажаного за дійсне не завадили називати речі своїми іменами, щоб стало можливим максимально ефективно протидіяти геноцидам. Перша частина книги «Геноцид» має на меті ввести читачів у загальний історичний та концептуальний контекст геноциду. Тут розглядається, як Рафаель Лемкін уперше дав назву і визначення цьому феномену, а тоді мобілізував щойно народжену ООН, аби та оголосила цей феномен поза законом. Історія цього чоловіка створює яскравий і здатний надихати портрет людини, яка справила значний вплив на сучасну історію. Вивчення юридичних та наукових визначень і дискусій може допомогти читачам розібратися з власними міркуваннями і визначитися з власною позицією у цих дискусіях. Секція книги, присвячена окремим випадкам геноцидів (Частина ІІ), складається із довших прикладів досліджень геноцидів та з коротших, які доповнюють докладніші виклади. Сподіваюся, така структура сприяє дискусіям і порівняльному аналізу. Частина ІІІ розглядає соціально-науковий доробок у дослідженнях геноцидів – з позиції психології, соціології, антропології, політології та міжнародних відносин і гендерних студій. Моя мета у цих розділах доволі скромна. Сам я за професією політолог, а також вважаю себе компетентним в історії, соціології та гендерних студіях. Побіжно звертаючись до цих та інших галузей, я лише хочу представити читачам відповідні наукові контексти і донести до них неймовірну міждисциплінарність у дослідженнях геноциду, що бурхливо розвивається. Частина IV «Майбутнє геноциду» має на меті познайомити читачів із сучасними дискусіями про історичну пам’ять та заперечення геноцидів, а також із механізмами відновлення справедливості та відшкодування. Останній розділ «Стратегії інтервенції та запобігання» запрошує читачів оцінити варіанти стримування цього бича людства. «Як можна дати собі раду із цим питанням?» – писав Терренс Дес Прес у передмові до книги «Той, хто вижив» – дослідження життя у нацистських концтаборах. І сам відповідав: «Ніяк: цього не можна зробити добре чи остаточно. Жоден масштаб і жодна ретельність неспівмірні з жахливістю цих подій та не здатні втамувати смуток, який вони викликають. Усе, на що я можу сподіватися – це лише на те, щоб його не зрадити»9. Його слова знаходять відгук. У глибині душі я розумію, що моя книга є зухвалим задумом, але я намагався розширити межі своєї емпатії і своє міждисциплінарне розуміння проблеми, значно розширивши коло читання. Я також багато дізнався завдяки ідеям і правкам, запропонованим іншими дослідниками і читачами, чиї імена наведені у Подяках. Хоча я мусив змальовувати приклади конкретних геноцидів (і доробок усіх академічних дисциплін) у дуже загальних рисах, я також постійно намагався знайти місце для оповідей про окремих осіб: жертв, тих, хто вижив, рятівників, спостерігачів і злочинців. Маю надію, що це компенсує певну абстрактність та деперсоніфікованість, неминуче присутні у загальному огляді. Перелік дотичних до теми інтернет-ресурсів, а також посилань, навчальних матеріалів та «Фільмографії на тему геноциду та злочинів проти людства» можна знайти на веб-сайті, присвяченому цій книзі: www.genocidetext.net10. 19
Адам Джонс. ГЕНОЦИД
Примітка до третього видання Згідно із принципом «не виправляй того, що не зламане», я залишив основну структуру книги «Геноцид. Вичерпне введення» незмінною порівняно з попередніми виданнями. Викладачі, які люб’язно використовували друге видання на своїх заняттях, побачать, що багато частин книги відтворені з порівняно невеликими змінами. Проте щодо дискусій, джерел та політичних зрушень у книзі зроблено відповідні оновлення. Нижче я пропоную стислий огляд основних змін до третього видання, адресований, насамперед, викладачам. Найзначніших змін зазнав Розділ 9, який попередньо називався «Голокост у Руанді», нині ж він називається «Геноциди в регіоні Великих африканських озер». Я, так само як і інші дослідники, зрозумів, що руандійський геноцид 1994 р. необхідно аналізувати поряд з аналогічними, паралельними подіями, зокрема в Демократичній Республіці Конґо та в Бурунді, які мали надзвичайно серйозні наслідки. Контекстуальне розширення цього розділу дозволило мені включити Конґо (що попередньо розглядається у тексті вставки) до основного наративу, розглянути геноцидні спалахи у Бурунді в 1972 та 1993 рр., а також глибоку кризу в цій країні, що сталася в період написання цього тексту, і, нарешті, слідом за наявним раніше висвітленням теми Судану і Дарфуру, відвести місце для додаткового прикладу конфлікту в найновішій державі світу – Південному Судані (Вставка 9а). Інші частини тексту також були значною мірою переглянуті. Представлення особистості Рафаеля Лемкіна та дискусій про нього у Розділі 1 спираються на нещодавню тенденцію «повернення до Лемкіна» у дослідженнях геноцидів, котра набула актуальності після публікації його незавершеної історії геноциду (Lemkin on Genocide, ed. Steven Leonard Jacobs, 2012), а також його автобіографії (Totally Unofficial: The Autobiography of Raphael Lemkin, ed. Donna-Lee Frieze, 2013). До Розділу 1 я також додав приклад «суперечливого» ніґерійськобіафрійського геноциду. У Розділі 2 з’явився розлогий текст (Вставка 2.2), що розглядає приклад адигів, які стали жертвами здійснених царською Росією у ХІХ ст. виселень та геноциду, а також сучасні спроби представників цього народу домогтися визнання, репатріації та відшкодування. Розділ 4 тепер приділяє увагу курдам у Туреччині, Іраку та Сирії (Вставка 4.2), а також геноцидному рухові «Ісламської держави» (ІД) (Вставка 4а). Приклад Східного Тімору (Вставка 7а) тепер включає раніший геноцид в Індонезії (1965–1966), що є темою адвокаційних кампаній та меморіалізації в самій Індонезії, номінованого на «Оскар» документального фільму («Акт убивства»*) і кількох нових помітних досліджень; зокрема, вона докладно розглядається у книжці Крістіана Ґерлаха «Надзвичайно жорстокі суспільства» (2010). Кілька текстів у вставках, наприклад про Баффі Сент-Марі (Розділ 3) і гендеризовану політику лінчування у південних штатах США (Розділ 13), у третьому виданні поступилися місцем іншим текстам. Утім вони заархівовані та доступні у форматі PDF на сайті www. genocidetext.net (у розділі “Text Excerpts”); їх можна вільно роздруковувати, поширювати або використовувати як навчальні матеріали. Серед інших нових текстових вставок, підготовлених для цього видання, є текст про фізичний, біологічний та культурний геноциди (Вставка 1.7); «Що трапилося з “політичними групами”?» (Вставка 1.3); «Шинейд О’Коннор про голод в Ірландії» (Вставка 2.3); текст про «криваві землі» та «окраїнні землі» у Європі ХХ ст. (Вставка 2.3); «Американський захід і нацистський схід» (Вставка 3.1); «Сталін: повер* «Акт убивства» (англ. “The Act of Killing”, індон. “Jagal”, що означає «М’ясник»), 2012 р., реж. Джошуа Оппенгаймер, співреж. Кристина Сінн та анонімні індонезійці – документальна кінострічка про людей, які брали участь у масових вбивствах в Індонезії 1965–1966 рр., у ході яких, за різними оцінками, загинуло від 500 тис. до 3 млн. осіб. Фільм було номіновано на премію «Оскар» у 2014 році. – Прим. наук. ред.
20
Примітка до третього видання Передмова
нення з могили» (Вставка 5.2); свідчення Германа Ґребе про «Голокост від куль» (Вставка 6.1); тексти, присвячені суперечці про зустріч Гітлера з муфтієм, розпочатій прем’єр-міністром Ізраїлю Беньяміном Нетаньягу (Вставка 6.4); «телеграмі Блада», надісланій представниками консульства США під час геноциду в Банґладеш 1971 р. (Вставка 8а.1); кримінології геноциду (Вставка 11.1); гендерцидним переслідуванням геїв та трансгендерних людей по всьому світу (Вставка 13.1, ґрунтована на оновлених матеріалах останнього видання); меморизаційному проєкту Stolpersteine («камені спотикання») у Німеччині (Вставка 14.1); «війнам за історію» навколо Канадського музею прав людини (Вставка 14.2) та канадському процесові зі встановлення правди і примирення, пов’язаному з корінними канадцями та звірствами у школах-інтернатах (Вставка 15.3); Беньяміну Ференцу та Нюрнберзьким судам над айнзацгрупами (Вставка 15.1); Відділові ООН з питань запобігання геноциду (Вставка 16.1); новим дослідженням здатності держав опиратися геноцидам (Вставка 16.2), а також тому, чи стає людство миролюбнішим (Вставка 16.6). Для кожного нового видання цієї книги я змінюю дві–три особисті історії у розділах із прикладами відповідно до нових досліджень, які я прочитую у проміжки часу між виданнями. Свіжі історії супроводжують приклади про сталінізм (Борис Ізвєков, Вставка 5.1), про Голокост (Фріда Вульфівна, Вставка 6.2) і про Камбоджу за «червоних кхмерів» (Деніза Аффонсо, Вставка 7.1). Візуальна складова книги зазнала значних змін, хоча багато знайомих зображень все ж залишилося. Від часу останнього видання у моїх власних дослідженнях, викладанні та правозахисній діяльності фотографії та візуальні репрезентації загалом почали відігравати ще більшу роль. Чимало зображень у цій книзі, у тому числі фотографії з обкладинки, зроблені особисто мною. Велика частина фотографій була ретельно відібрана на таких вільних від авторського права ресурсах, як Wikimedia Commons, Flickr та інших. Я глибоко вдячний тим фотографам, які, так само як і я, діляться своїми роботами. Найвищих похвал заслуговують також ті, хто сканує, каталогізує і постачає архівні зображення для Меморіального музею Голокосту у Вашингтоні, Яд Вашем у Єрусалимі, Гуверівського інституту тощо. Видавництво та я особисто маємо ще раз подякувати ресурсу www.WorldAtlas.com за надання доступу до відмінних, зручних для використання мап, які наведено у розділах, присвячених окремим прикладам геноцидів. Коли неможливо було уникнути сплати за ліцензію, видавництво Routledge надавало фінансову допомогу. Дякую всім тим людям із агентств Reuters, Associated Press, Magnum і UN Photo, завдяки оперативності та люб’язності яких вдалося дійти необхідних домовленостей. Проте лише десять чи близько того зображень із 250, використані у цій книзі, потребували сплати за дозвіл, на чому мій бюджет повністю вичерпався. Поза тим, книга, яку ви тримаєте в руках, містить, мабуть, найповніше і найрізноманітніше зібрання зображень, дотичних до теми геноциду, а це є свідченням того, чого у наш час можна досягти завдяки Creative Commons та онлайн-інституціям. У книзі такого масштабу і зі стількома деталями обов’язково будуть помилки, що залишилися непоміченими навіть після того, як я перевірив усі факти і декілька людей вичитали весь текст. Я беру всю відповідальність за такі прикрі помилки на себе. Але я також звертаюся до вас із проханням зв’язатися зі мною, якщо ви помітите якісь помилки. Видавництво і я зможемо ближчим часом внести деякі виправлення в електронне видання, а також в усі наступні друковані видання. Я справді буду радий почути будь-які (ну майже) ваші враження та коментарі. Пишіть мені на електронну адресу: adam.jones@ubc.ca. А тепер – рухаємося далі.
21
Адам Джонс. ГЕНОЦИД
П 1
George Orwell, “Politics and the English Language” (1946), in Inside the Whale and Other Essays (Harmondsworth: Penguin, 1974). Доступно онлайн: http://resort.com/~prime8/Orwell/patee.html. 2 Союзники у Другій світовій війні проти нацистів та Японії; танзанійці проти Уґанди Іді Аміна; в’єтнамці у Камбоджі 1979 р.; індійці у Банґладеш 1971 р.; солдати Руандійського патріотичного фронту в 1994 р. Див. також Розділ 16. 3 Jacques Sémelin, Purify and Destroy: The Political Uses of Massacre and Genocide (New York: Columbia University Press, 2007), p. 6. 4 Коли Роберт Конквест писав перше докладне дослідження радянського голодомору в Україні 1932–1933 рр. (див. Розділ 5), він лише непрямо зіштовхнувся із «нелюдськими, неймовірними злиднями» голодомору; але він все одно визнав тему своєї книги «настільки гнітючою, що іноді [мені] ставало просто важко продовжувати її»: Robert Conquest, The Harvest of Sorrow: Soviet Collectivization and the Terror-Famine (New York: Oxford University Press, 1986), p. 10. [цит. за: Роберт Конквест, Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор (Київ: Либідь, 1993), стор. 13–14. – Прим. наук. ред.]. Дональд Міллер і Лорна Тур’ян Міллер, які провели близько сотні інтерв’ю з вірменами, які пережили геноцид, писали: «Під час цього проєкту наші емоції змінювалися від меланхолії до люті, від почуття провини через наше власне привілейоване становище до пригнічення через постійні страждання, якими повниться цей світ». Вони описали досвід «відчуття постійної втрати невинності через людську здатність творити лихо», а також «визнання необхідності боротися з цим лихом»: Donald E. Miller and Lorna Touryan Miller, Survivors: An Oral History of the Armenian Genocide (Berkeley, CA: University of California Press, 1999), p. 4. Після занурення в архів S-21 (Туольсленґ) – центру масових убивств у Камбоджі «червоними кхмерами» – Девід Чендлер зрозумів, що «жах, який ховався всередині, тиснув на мене, притлумлював мої здібності й підривав мою впевненість у собі. Подекуди цей досвід чимось нагадував утоплення»: David Chandler, Voices from S-21: Terror and History in Pol Pot’s Secret Prison (Berkeley, CA: University of California Press, 1999), p. 145. Брендон Гамбер зауважує, що «багато співробітників» Комісії зі встановлення правди і примирення у Південній Африці пережили «кошмари, параною, емоційну спустошеність, проблеми зі здоров’ям (наприклад, головні болі, виразку, виснаження тощо), високий рівень тривожності, дратівливості та агресії, проблеми зі стосунками та проблеми, зі зловживанням психоактивними речовинами»: Brandon Hamber, “The Burdens of Truth,” in David E. Lorey and William H. Beezley, eds., Genocide, Collective Violence, and Popular Memory: The Politics of Remembrance in the Twentieth Century (Wilmington, DL: Scholarly Resources, Inc., 2002), p. 96. 5 Peter Balakian, The Burning Tigris: The Armenian Genocide and America’s Response (New York: Harper Collins, 2003), p. 278. 6 Лемкіна цитує Джон Купер у: John Cooper, Raphael Lemkin and the Struggle for the Genocide Convention (London: Palgrave Macmillan, 2008), p. 169. 7 Christian P. Scherrer, Genocide and Crisis in Central Africa: Conflict Roots, Mass Violence, and Regional War (Westport, CT: Praeger, 2002), pp. 1, 7. 8 З особистого спілкування з Меган Ґаллаґер 11 жовтня 2009 р. 9 Terrence Des Pres, The Survivor: An Anatomy of Life in the Death Camps (Oxford: Oxford University Press, 1976), pp. V–VІ. 10 Читачі, які зацікавляться витоками мого залучення у дослідження геноциду, можуть прочитати короткий есей «Геноцид: особиста подорож» (“Genocide: A Personal Journey”): http://genocidetext.net/personal_journey.htm, а також мій розділ «Охоплений смутком» (“Seized of Sorrow”) у книжці: Samuel Totten, ed., Advancing Genocide Studies: Personal Accounts and Insights from Scholars in the Field (New Brunswick, NJ: Transaction Publishers, 2015), pp. 57–77.
22