Ірина Мелешкіна. Мандрівні зорі в Україні: Сторінки історії єврейського театру

Ірина Мелешкіна

Мандрівні зорі в Україні

Сторінки історії єврейського театру

ДУХ I ЛIТЕРА

2019

Зміст

УДК 792.03(=411.16)(477)”18/19” М 473

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ» ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕНЬ ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО ЄВРЕЙСТВА

І. Витоки єврейського театру....................................................................................... 9 1. Елементи театральності у традиційному єврейському побуті. Перші професіональні актори (бадхени, пурімшпілери)................................... 9

Ірина Мелешкіна. Мандрівні зорі в Україні. Сторінки історії єврейського театру. − К.: ДУХ I ЛIТЕРА, 2019. – 304 с., з іл.

ISBN 978-966-378-672-8

2. Зародження національної драматургії. Драматургія Хаскали . ....................... 11

В книжці представлена історія діяльності єврейських театрів на території України в ХІХ– ХХ ст. Унікальне ілюстроване видання вперше докладно розповідає про п’єси, режисерів, художників та акторів кожного з театрів. Подані зображення практично невідомих раніше оригінальних ескізів, афіш та фотографій. Видання розраховане на дослідників єврейської культури, студентів та усіх, хто цікавиться юдаїкою в Україні.

4. Заборона уряду грати на їдиші. Подібність процесів, що відбувалися в єврейському та українському національних театрах........ 16

М 473

Рекомендовано до друку Науково-методичною радою МТМК України, Протокол № 13 від 12 вересня 2018 р. Ілюстративні матеріали з фондової колекції Музею театрального, музичного та кіномистецтва України Центр досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства

3. Бродерзінгери. Організація А. Гольдфаденом у 1876-му році в Яссах першої єврейської театральної трупи..................................................... 12

5. Успішні спроби кращих їдишських труп грати у великих містах України (на межі XX ст.).............................................................. 22 ІІ. Єврейський театр у Києві....................................................................................... 31 1. З’їзд єврейських артистів і хористів. Реформування театральної справи....................................................................... 31 2. Створення єврейської культурно-просвітницької організації «Культур-Ліга» ..... 32 3. Гастролі мандрівних труп, зірок єврейського театру. Київські театри «Унзер Вінкл» («Наш куточок»), «Їдише фольксбіне» («Єврейська народна сцена») . ........................................ 36 4. Організація драматичної студії Культур-Ліги.......................................................... 45 5. Театр «Кунст Вінкл» («Куточок мистецтв»)................................................................ 54

Видання стало можливим за підтримки Голландського єврейського гуманітарного фонду (JHF)

6. Створення 1928-го р. Київського «ГОСЕТу» під керівництвом Захарія Віна як осередку їдишської культури........................................................ 62

Видавці: Костянтин Сігов і Леонід Фінберг

7. Прихід до керівництва режисера Бориса Вершилова. Репертуарні зміни . .................................................................................................... 70

Макет та дизайн обкладинки: Олександр Ходченко Літературне редагування та коректура: Оксана Жмир Комп’ютерна верстка: Олександр Ходченко, Світлана Невдащенко

ISBN 978-966-378-672-8

© ДУХ I ЛIТЕРА, 2019

8. Панорама єврейського театрального життя в Києві 1920-30-х рр..................... 79 9. Злиття 1934-го року труп Київського і Харківського «ГОСЕТів» під керівництвом Бориса Вершилова. Поворот до національної драматургії..................................................................... 86 10. Київський Всеукраїнський «ГОСЕТ» – кращий єврейський театральний колектив в Україні. Режисери, акторський склад, репертуар театру................................................ 96

11. Прихід до керівництва Київським «ГОСЕТом» 1940-го р. режисера і актора Мойсея Гольдблата...................................................................................121 12. Передвоєнні репресії в єврейських театрах Києва. Початок війни та евакуація........................................................................................................... 134 ІІІ. Єврейські театри України......................................................................................................... 143 1. Єврейський театр у Харкові......................................................................................................... 144

Присвячую світлій пам’яті мого дядька, Качкарова Сергія Григоровича, та його товариша, Владимирського Бориса Семеновича, які першими дали мені приклад справжньої слов’янсько-єврейської дружби

2. Одеса – єврейська театральна столиця України................................................................... 176 ІV. Згортання єврейської національної культури в Україні (1938-50 рр.)..................... 237 1 . Закриття більшості єврейських театральних колективів......................................................... 237 2. Повернення в Україну Київського Всеукраїнського «ГОСЕТу» 1944-го р. Чернівецький період роботи....................................................................................................... 240 3. Закриття Всеукраїнського «ГОСЕТу» на початку 1950-го р. Припинення існування їдишського театру в Україні.............................................................. 262 4. Збереження пам’яті про єврейський театр в Україні. Збірка юдаїки у фондовій колекції Музею театрального, музичного та кіномистецтва України........................................................................................ 268 Джерела..................................................................................................................................................... 293

Висловлюю в елику вдячність: ● Всім співробітникам МТМКУ, які працювали над темою євр ейського театру в Україні й «протоптали» для мене цю стежину; ● Олександрі Підопригорі (Фельдман), що першою зацікавила мене цією темою; ● Дослідникам історії євр ейського театру з різних міст України, чиїми працями я послуговувалася й надихалася; ● Дмитру Горбачову, першому читачеві моїх розвідок і статей; ● Моїм батькам, Олександру й Людмилі Качкаровим, у яких я завжди маю свій приватний «будинок творчості»; ● Синові, Ігорю Мелешкіну, за помічні навички комп’ютерної грамотності; ● Коту Моні за моральну підтримку під час роботи довгими ночами

Автор

Єврейський театр у Києві

Ірина Мелешкіна. Мандрівні зорі в Україні

Ліворуч Шейлок – Алекс. Гранах, по центру Порція – А. Сонц Сцена з вистави «Венеціанський купець» В. Шекспіра Київський всеукраїнський «ГОСЕТ», 1936 р.

Дож Венеції – Я. Ліберт. Шейлок – Алекс. Гранах. Антоніо – Д. Жаботинський

10. Київський Всеукраїнський «ГОСЕТ» – кращий єврейський театральний колектив в Україні. Режисери, акторський склад, репертуар театру

У1936 році до трупи Київського «ГОСЕ-

Ту» вступає Александр Гранах, учень Макса Рейнгардта, актор західноєвропейської школи. Гранах (справжнє ім’я Єсайя Гронах) – уродженець Галичини, походив з бідної ба-

96 96

гатодітної єврейської родини, проте його талант, наполегливість і темперамент проклали йому дорогу на кін кращих німецьких театрів. Після приходу до влади у Німеччині націонал-соціалістів Александр Гранах назавжди полишає свою другу батьківщину.

1934 р. він відвідує Галичину, згодом їде до Варшави та до Лодзі. У Польщі Гранах працює переважно у місцевих єврейських театрах. У столиці він з успіхом виступив у заголовній ролі в першій постановці антифашистської п’єси Фрідріха Вольфа «Професор

Александр Гранах

Мамлок», на їдиші ця драма йшла під назвою «Ді геле Лате» («Жовта зірка») [82]. У Лодзі Гранах звертається до образа Шейлока у «Венеціанському купці». Того ж року Александр Гранах опиняється в Радянському Союзі. В Москві актор бере участь у запису низки радіоспектаклів, зок­ рема гостроактуального «Професора Мамлока». Відомий європейський актор німого, згодом і звукового кіно, Гранах отримує запрошення зіграти одну з головних ролей у кінострічці «Останній табір» (1935, режисери Мойсей Гольдблат та Євгеній Шнейдер). Циганський ватажок Данило (Александр Гранах) міцною рукою тримає кочовий табір. Йому протистоїть агент з осілості Іван Лихо (Михайло Яншин), який намагається залучити циган до колгоспу. Івана підтримує Джессіка – А. Шейнфельд Лоренцо – І. Альперович

97

Єврейський театр у Києві

Ірина Мелешкіна. Мандрівні зорі в Україні

Програма вистави «Венеціанський купець». 1936 р.

красуня Альта (Ляля Чорна) [83]. Після низки перипетій більшість табору кидає свого ватажка і вступає до колгоспу. Гранах зіграв сильну особистість, здатну на вчинок – як позитивний, так і негативний, проте не здатну пристосуватися до нових обставин. Зйомки «Останнього табору» проходили неподалік Києва, у Вишгороді. Під час роботи Александр Гранах знайомиться з голов­ ним режисером Київського всеукраїнського «ГОСЕТу» Борисом Вершиловим. Режисер давно мріяв про постановку «Венеціанського купця» В. Шекспіра, і саме в особі Грана-

98

ха знаходить ідеальну кандидатуру на роль Шейлока. Невисокий, кремезний, смаглявий, з виразними чорними очима та кучерявим волоссям, актор мав запальний, нестримний темперамент і визначні голосові дані. Роль Шейлока стала дебютом Гранаха на київській сцені й одразу ж зробила актора відомим широким глядацьким колам. Увесь Київ ходив на виставу «Венеціанський купець» (1936 р., реж. Б. Вершилов, А. Гранах, худ. Л. Альшиць, комп. С. Штейнберг), часто по кілька разів [84]. Александр Гранах грав Шейлока у притаманній йому дещо різкій манері, грав живу мислячу людину, сильну особистість, здатну любити, ненавидіти, прагнути помсти, і все – повною мірою [85]. Як пише у своїй автобіографії сам актор, він «грав цього далекого предка трагічно й пристрасно, спираючись на геній Шекспіра, який обдарував похмурого персонажа такою життєвою силою, таким потужним відчуттям справедливості й такою величною людською гідністю. Грав як жертву й обвинувача паскудного суспільства, що обпльовує й переслідує його як захис­ ника людських прав євреїв, котрим він став з милості свого творця. І так його слід грати доти, доки люди не перестануть наголошувати на надуманій різниці між нами і люди­на не почне пізнавати в іншій брата…» [86]. Для кожного персонажа актор застосовував цілу палітру художніх засобів та прийомів: використовував сценічну світлотінь, підкреслений рух і жест тощо. Крім того, актор у своєму арсеналі мав улюблений і бездоганний засіб виразності – красивий глибокий голос широкого діапазону з виразними інтонаціями і чіткою дикцією. Для кожного персонажа Александр Гранах зазвичай створював справжню голосову партитуру. Так, в ролі Шейлока актор здебільшого працював на «піаніссімо» – тихий улесливий голос відповідав манерам персонажа, змінюючись тільки у фіналі, коли герой виголошував свою пристрасну промову, що сприймалася глядачем як гнівний протест проти антисе-

мітизму, який вже починав піднімати голову і в Радянському Союзі [87]. Запальний темперамент Гранаха давався взнаки. Актриса Анна Шейнфельд, яка грала дочку Шейлока Джессіку, згадувала: «Я дуже любила сцену з батьком, одне тільки мене лякало, якого сьогодні ляпаса від Гранаха я отримаю: штучно-театрального чи справжнього? Великий майстер сцени так входив в образ, що інколи забував, що перед ним стоїть не його дочка, а актриса. Потім, в антракті, він вибачався переді мною і цілував ту щоку, яка ще горіла від його ляпаса» [88]. Другою значною роллю, зіграною Александром Гранахом на київській єврейській сцені, став народний месник Хаїм Бойтре, «єврейський Уленшпігель» з драматичної балади Моше Кульбака «Бойтре Газлен» («Розбійник Бойтре», 1936 р., режисери А. Нугер і Е. Дінор). Хаїм Бойтре, якого силоміць віддали до війська на 25 років, розлучивши з коханою дівчиною Стеркеле, таємно повертається, щоб зіграти своє весілля та помститися винуватцям за понівечене життя [89]. Знаменитий голос Гранаха у цій ролі звучав на «форте», на повну силу відкритого звуку. Рисунок ролі означений різкими штрихами, рвучкими рухами, виразною мімікою. На сцені Київського «ГОСЕТу» Гранах попрацював близько двох сезонів і зіграв лише дві ролі, проте його талант і професіоналізм мали значний вплив на діяльність театру [90]. Вистави за його участю стали подіями театрального життя Києва, а його акторська майстерність задала рівень, якого прагнув триматися і надалі весь колектив «ГОСЕТу». Робота на єврейській сцені в Україні є маловідомою сторінкою біографії мистця. У 1937 р. Александра Гранаха було заарештовано за сфабрикованими звинуваченнями, 18 днів він провів у Лук’янівській в’язниці. Врятував видатного актора його друг, німецький письменник Ліон Фейхтвангер, запросивши на антифашистський фо­ рум [91]. Після короткого перебування у

Програма вистави «Хаїм Бойтре», 1937 р.

99

Єврейський театр у Києві

Ірина Мелешкіна. Мандрівні зорі в Україні

Суламіф – А. Шейнфельд «Шуламіс» («Суламіф») за А. Гольдфаденом Київський всеукраїнський «ГОСЕТ», 1937 р.

Швейцарії навесні 1938 Гранах емігрував до США, почав працювати в Голлівуді. Завдяки ролі агента КДБ Копальського у відомому фільмі за участю Грети Гарбо «Ніночка» (1939, реж. Ернст Любіч) став кінозіркою світового масштабу [92]. Тут йому придався досвід перебування в СРСР, де він мав змогу спостерігати за партійними функціонерами й агентами радянських спецслужб. Загалом Александр Гранах знявся у 53 кінострічках [93]. Трупа Київського єврейського театру була багата талантами. Актори з яскравими індивідуальностями, різних напрямків і театральних шкіл складали єдиний театральний колектив: міцний, зіграний, художньо сполучений. Велика увага приділялася вихованню молодих акторів єврейського театру. Борис Вершилов

100

як талановитий педагог надавав молоді можливість активно працювати і розвиватися. Серед нової генерації акторів безперечним талантом і непересічними людськими якостями виділялася актриса Анна Шейнфельд (в трупі її лагідно називали «Нюся» – навіть в афішах, програмах та документах). Нюся Шейнфельд, можна сказати, народилася в театрі. Її батьки – актори мандрівних єврейських театрів, тривалий час працювали у відомій трупі під орудою Рудольфа Заславського. Нюся, як і більшість «театральних» дітей, змалку брала участь у виставах, а перші справжні ролі зіграла у 12 років. У 1927 р., дізнавшись про приїзд на гаст­ ролі до Радянського Союзу видатної єврейської актриси Клари Юнг, яку 15-річна Нюся Шейнфельд мала за взірець, вона їде до Москви і бере участь у конкурсному відборі до трупи кордебалету. Містер Юнгвіц спочатку заперечував, щоб тендітна дівчинка брала участь у пробах – мовляв, тут не дитячий садок, а професійний театр. Але коли Нюся затанцювала і заспівала йому весь свій репертуар, то блискуче пройшла відбір і стала партнеркою легендарної Клари Юнг. З 1929 року Анна Шейнфельд – актриса Харківського «ГОСЕТу». І режисери, і глядачі одразу помітили молоду талановиту актрису. Вона дебютувала на великій сцені наступного року у виставі «Геденкте кортн» («Биті карти»), де зіграла одразу п’ять епізодичних ролей і показала себе віртуозом трансформації. А з 1934 року А. Шейнфельд працює на київській сцені. У першому ж сезоні (1935– 36 рр.) вона виконала п’ять центральних ролей у нових постановках. Серед них такі різнопланові роботи, як Джессіка у «Венеціанському купці», Суламіф з однойменної п’єси А. Гольдфадена та хлопчик Зямка з п’єси М. Даніеля «Зямка Копач» [94]. У «Венеціанському купці» В. Шекспіра А. Шейнфельд грала Джессіку, єдину дочку Шейлока, яка кидає батька і, прихопивши його скарб, втікає з коханим. У цій драматич-

Авігайл – Н. Віньяр, Авішолем – С. Бідер. «Шуламіс» («Суламіф») за А. Гольдфаденом Київський всеукраїнський «ГОСЕТ», 1936 р.

ній ролі Джессіка-Шейнфельд була гідною партнеркою Шейлока-Гранаха. «Суламіф» у репертуарі Київського «ГОСЕТу» репрезентувала жанр ліричної комедії. Біблійний сюжет, самобутні типи далекого минулого єврейського народу (багатій, бідняк, раб, пастух) зацікавили публіку. Критика позитивно оцінила роботу театру, виконану в світлих, мажорних тонах, особливо відзначаючи виконавців А. Шейнфельд (Суламіф) та А. Нугера (раб Цингинтанг). «Шейнфельд створює ліричний і нестримний у своїх почуттях образ молодої дівчини Суламіфі. Це не стилізація під історичну мелодраму. Характер Суламіфі в трактовці Шейнфельд оформлений рисами і особливостями справжньої дочки пустелі, молодої супутниці бідня­ ків-пастухів» – писав рецензент Ю.М [95].

Здавалося, що Нюся Шейнфельд не грала Суламіф – актриса ставала нею. Режисер Київського «ГОСЕТу» Мойсей Лоєв у своїх мемуарах згадує виразний епізод. Приміщення, де працював театр (колишній Клуб будівельників, за адресою Хрещатик, 29) вже давно потребувало ремонту, особливо дірявий дах. Якось під час вистави «Суламіф» загуркотів грім, почалася сильна злива. На сцені ж Суламіф-Шейнфельд заблукала в пустелі, потерпає від спраги і спеки в пошуках колодязя... І ось коли вона у відчаї вигукнула: «Пити! Води!» зі стелі закрапала дощова вода. Актриса не розгубилася; стала навколішки, підняла руки до неба і промовила: – Дякую тобі, Господи, ти почув мою молитву, врятував від спраги, від страшної мученицької смерті!

101

Монойах – А. Миргородський

Бурсак л – С.

Авігай

ська

нтанг Цинге

угер.

– А. Н

арнов лик-Т у К . г–Р Авіша

Єврейський театр у Києві

Афіша вистави «Зямка Копач», 1937 р.

Ірина Мелешкіна. Мандрівні зорі в Україні

104

Ян – Н. Кріпак

Зямка Копач – Н. Шейнфельд

Соре-Бейла – Е. Ротенберг

Кудрявцев – Я. Шехтман

105

Єврейський театр у Києві

Ірина Мелешкіна. Мандрівні зорі в Україні Потім підвелася, закружляла в якомусь дикому ритуальному танці, ковтаючи дощові краплі... Глядачі шалено аплодували молодій актрисі – і ті, хто зрозумів, що відбулося, й ті, хто вирішив, що так було задумано [96]. У виставі «Зямка Копач» глядач побачив зовсім інакшу Шейнфельд. Роль Зямки водночас героїчна і травестійна. Актриса грала дуже емоційно, піднесено. Її Зямка, хоча він і герой громадянської війни, і сміливецьвідчайдух, але ще зовсім дитина – кмітлива, вразлива і безпосередня. Так, роль за роллю, Анна Шейнфельд займала провідні позиції в театрі, особливо на амплуа травесті й молодих героїнь. *** На початку сезону 1936–1937 рр. Київський «ГОСЕТ» залишився без художнього керівника. Бориса Вершилова було призначено Головним режисером Київського театру російської драми ім. Лесі Українки. Він залишає «ГОСЕТ» міцним, повнокровним, загартованим колективом. Певний час художнє керівництво театром здійснює режисерська колегія, до складу якої входять актори і режисери Абрам Нугер, Емануїл Дінор, Данило Стрижевський, Дмитро Жаботинський, Данило Дніпров. Згадуючи вже розглянуту вище виставу «Хаїм Бойтре» М. Кульбака (1937 р.), необхідно зазначити, що поряд з майстерним виконанням А. Гранахом головної ролі, найвищим досягненням постановки критика називала зріст професіоналізму молодої режисури театру в особі А. Нугера та Е. Дінора [97]. У цей період одна з кращих робіт теат­ ру – спектакль «Професор Мамлок» (реж. А. Нугер та Е. Дінор), який пролунав яскравим антифашистським протестом. Емануїл Дінор також з успіхом виступив як актор, натхненно зігравши головну роль. У постановці було використано німецький фольк­ лор, що особливо цікаво, – на єврейській сцені вдалося фонетично правильно пере-

106

дати справжнє звучання німецької мови (завдяки спорідненості з їдишем). Автор п’єси Фрідріх Вольф після перегляду вистави залишився дуже задоволений постановкою і подарував режисерам-акторам примірник своєї п’єси з автографом [98].

1937 р. Київський «ГОСЕТ» очолив талановитий режисер Нохем (Наум) Лойтер (брати Ефраїм і Наум Лойтери – видатні дія­ чі єврейського театру, плідно працювали в різних колективах). На посаді художнього керівника Н. Лойтер перебував лише рік, але за цей період репертуар театру поповнився цікавими виставами. Першим спектаклем, поставленим Н.Лой­тером, була інсценізація повісті Шо­ лом-Алейхема «Стемпеню». Досі Київський «ГОСЕТ» звертався до творчості ШоломАлейхема тільки одного разу – працюючи над виставою «Дер ойцер» («Скарб») на честь відкриття театру. Режисер поставив спектакль у м’яких, ніжних тонах, яскраво відобразивши своєрідність шолом-алей­ хемівського стилю. Головними у виставі були теми митця, який задихається в умовах містечкового оточення, та жінки, скутої релігійними догмами, що позбавляють її права любити. У ролі «скрипаля від Б-га» Стемпеню з веселої компанії весільних клезморів – натхненного, пристрасного – виступив актор Мойсей Ойбельман. Роль його коханої Рохеле ніжно і проникливо виконала Шева Ейлішева. Крім виконавців головних ролей, акторським успіхом став образ Фрадл, дружини Стемпеню, в яскравому виконанні Шеви Фінгерової. Її Фрадл – справжня «козир-молодиця» – смілива, різка, діяльна, актриса відмовляється від традиційного трактування своєї героїні як суто негативної. Енергія, мажорні тони образу Фрадл прекрасно відтіняли тендітний, сумний образ Рохеле. Ці два жіночі характери, такі різні й по-своєму привабливі, створювали два «полюси» вистави, між якими борсається бентежна душа Стемпеню [99].

Рохеле – Ш. Ейлішева

Стемпеню – М. Ойбельман

«Стемпеню» за Шолом-Алейхемом. Київський всеукраїнський «ГОСЕТ», 1937 р.

Критика відзначала також цікаві та вдалі масові сцени, що показували будні й свята єврейського містечка, були мальовничим тлом, на якому розвивалися стосунки голов­ них героїв. «Я вважаю, що єврейські музиканти – це особливий світ, що заслуговує на більш уважне спостереження, ніж це зроблено у моєму романі» – писав Шолом-Алейхем [100]. Театр прийняв слова автора як керівництво до дії. Особливо запам’ятовувалася сцена весілля, традиційно супроводжуване капелою музикантів, зі скоморохомбадхеном (в ролях клезмерів виступали такі талановиті актори, як Лазар Калманович, Гірш Вайсман, Мойсей Теплицький, Ісак Альперович).З моменту прем’єри «Стемпеню» твори Шолом-Алейхема вже не сходили з київської єврейської сцени. Поряд зі «Стемпеню» серед найвідвіду­ ваніших виставу сезоні 1937–1938 рр. стала постановка п’єси «Мішпохе Овадіс» («Сім’я

Овадіс») Переця Маркіша (реж. Н. Лойтер, худ. Л. Склютовський). Тема нової постановки була дуже актуальною – життя євреїв у новоствореній Єврейській автономній області; але проблеми, поставлені автором, не замикалися на далекому Біробіджані. Безперечно, постановкою «Сім’ї Овадіс» П. Маркіша Київський «ГОСЕТ» демонстрував лояльність та ідеологічну витриманість, а також виконував певне «соціальне замовлення». У центрі подій – велика єврейська родина, що переселилася до Біробіджану з якоїсь латиноамериканської країни, і нарешті відчула себе на рідній землі, отримала батьківщину. Дія відбувається в якомусь із переселенських колгоспів. У сім’ї колишнього плотогона, а нині – голови колгоспу Зайвла Овадіса, п’ять синів і дочка. Зайвл і його бригада постачають ліс для будівництва нового вокзалу, куди невдовзі прибудуть ешелони з переселенцями. В дію автор вплів конкретні

107

Сцена з вистави «Стемпеню»

Двосе-Малке – З. Мурована

Хайкл бадхен – М. Теплицький

Йонтл – Г. Томбак

Хайкл бадхен – М. Теплицький

Рейзеле – Є. Томська Сцена з вистави «Стемпеню»

інгерова Фрадл – Ш. Ф

Стемпеню – М. Ойбельман Стемпеню – М. Ойбельман Рохеле – Ш. Ейлішева

тист – Лейбиш, кларне ч ви ро пе І. Аль

Мойше-Мендл – Я. Гольман

Юдл, торговець – А. Рубінштейн

Ірина Мелешкіна. Мандрівні зорі в Україні

Єврейський театр у Києві

Худ. Л. Альшиць. Ескізи костюмів до вистави «Стемпеню» за Шолом-Алейхемом Київський всеукраїнський «ГОСЕТ», 1937 р.

110

111

Єврейський театр у Києві

Ірина Мелешкіна. Мандрівні зорі в Україні

В центрі Зайвл – Л. Калманович, Калман – А. Нугер, Ірина – А. Сонц

Шльомке – Я. Шехтман

факти біробіджанського життя – приміром, отримання влітку 36-го частиною місцевих єврейських колгоспів державних актів на право вічного користування землею і завершення восени того ж року будівництва нової будівлі залізничного вокзалу у селищі Біробіджан.

112

Зайвл – Л. Калманович, Авром – В. Шайкевич, Шльомке – Я. Шехтман Сцена з вистави «Мішпохе Овадіс» («Сім’я Овадіс») П. Маркіша Київський всеукраїнський «ГОСЕТ», 1937 р.

Молодша генерація Овадісів досить швидко інтегрується в тогочасну радянську дійсність: старший син Мотке (Д. Жаботинський) – секретар райкому, керівник цілого району; середній син Шльомке (Я. Шехт­ ман) – червоноармієць, улюбленець всього міста, служить на кордоні; молодший син Калман (А. Нугер) працює з батьком у колгоспі та збирається одружитися з козачкою Іриною (Ада Сонц); про інших двох синів згадано лише побіжно – Борух, який працює на заводі у білоруському місті Борисові, та Шайке, який живе в Палестині й тяжко працює в кібуці. Дочка Брохе (Евгенія Томська) вчиться в льотній школі у Хабаровську. «За задумом Маркіша, у долі родини Овадіс відбивається доля всього єврейського народу, котрий з різних кінців світу збирається в Біробіджані. Проведена виразна паралель (точніше, антипаралель) з шоломалейхемським Тев’є-молочником та його сім’єю тут досить виразна: діти Тев’є розлітаються світом, Зайвл же будує для себе і своїх дітей новий національний дім. Як і Тев’є, Зайвл спочатку не вповні мириться з наміром Калмана одружитися з козачкою Іриною, а потім Брохе – вийти заміж за командира застави українця Бойка. “Коли змі-

Соре – П. Померанц, Зайвл – Л. Калманович

шують єврейську дитину з козаком, – спантеличено розмірковує Зайвл, – а потім у них з’являються діти, то чого більше в тих дітях – єврейського чи козачого?» [101]. Київський глядач вже бачив однойменну виставу Московського «ГОСЕТу», який май­же щороку приїздив до Києва на гастролі та підтримував тісні творчі стосунки з українськими єврейськими театрами. У московській виставі центральну роль – Зайвла Овадіса, батька великої родини – блискуче виконував видатний Соломон Міхоелс. У київській постановці роль старого Зайвла виконував найстарі­ ший актор Київського «ГОСЕТу» Лазар Кал­манович. Якщо у виконанні С. Міхоелса на перший план виходить психологічна боротьба між громадськими та родинними почуттями, то Л. Калманович «більше зосереджується на внутрішньому світі свого героя, підкреслює радісне відчуття ним нового життя, надію на відродження єврейського народу, добру маркішівську усмішку»… [102]. Трагізм становища Зайвла проявляється на повну силу із загибеллю сина Шльомке в сутичці з диверсантами. У сповненій надриву розмові між Зайвлом і його батьком Авромом (Волф Шайкевич) звучить не стільки протест проти старих традицій й утвердження нового способу життя, скільки безпорадна спроба виправдати смерть сина особливою цінністю землі, за яку той загинув. Старий

Праворуч Ірина – А. Сонц, Зайвл – Л. Калманович, Брохе – Є. Томська

Брохе – Є. Томська

Авром – носій апробованої століттями системи цінностей, і його щирий біль через загибель єврейських дітей не міг не викликати симпатії глядача. Символізуючи праотця всього єврейського народу Авраама, він не хоче відмовлятися від свого минулого, від звичаїв предків. Звідси – конфлікт «батьків

113

Єврейський театр у Києві

Ірина Мелешкіна. Мандрівні зорі в Україні

Соре – П. Померанц

Авром – В. Шайкевич

«Мішпохе Овадіс» («Сім’я Овадіс») П. Маркіша. Київський всеукраїнський «ГОСЕТ», 1937 р.

і дітей», що виникає практично в усіх п’єсах Маркіша. Споріднена духом з Авромом і Соре (Поліна Померанц), дружина Зайвла. Єврейська мати вважає , що необхідно за звичаєм відсидіти шиве за загиблим Шльомке. Родичі її відмовляють – «Шльомке був проти ...», але нещасна мати зауважує, що, може, через це «проти» і сталася трагедія. Соре – парафраз прародительки Сари, чий час, за Маркішем, безповоротно пішов у минуле – не приймає нового устрою світу: «Шльомке говорив, що його мама – це країна… А Мотке каже, що його мама – це партія… Я вже не мама!.. » [103]. Соре плаче через сина Шайке, який рветься з Палестини до СРСР, а брати не бажають йому допомагати.

114

Мотив героїчної смерті Шльомке за «свою землю» кардинально загострено в постановці: Зайвл-Калманович каже своєму батькові: «Скажи богу, що я цю землю купив ціною свого сина». Ця патетична фраза Зайвла відсилала глядача до древньої трагедії праотця Авраама, готового принести в жертву свого сина Іцхака: «Візьми свого сина, свого одинака, що його полюбив ти, Ісака, та й піди собі до краю Морія, і принеси там його в цілопалення на одній із тих гір, що про них скажу тобі» (Буття, 22: 2). Вона була процитована майже в усіх рецензіях на постановку. Безперечно, таке світське «жертвоприношення за Маркішем» мало міцнити права євреїв на «свою землю» [104]. П’єса Маркіша «Мішпохе Овадіс» («Сім’я

Ірина – А. Сонц

Калман – А. Нугер

«Мішпохе Овадіс» («Сім’я Овадіс») П. Маркіша. Київський всеукраїнський «ГОСЕТ», 1937 р.

Овадіс») залишилася фактично єдиною реакцією на короткочасну спробу перетворення Біробіджана на центр єврейської радянської культури, хоча цілий ряд літераторів вчиняв спроби драматизувати біробіджанський матеріал. Тогочасна преса зазначала, що глядач вперше побачив на сцені євреїв сучасних, молодих і здорових; євреїв зі зброєю в руках. Сильними рисами спектаклю були чудові жанрові сцени, драматична напруга сюжету, і, безперечно, сильні акторські роботи (насамперед, образ батька Зайвла Овадіса, майстерно зіграний Л. Калмановичем).

1930-ті роки позначені новим злетом акторської діяльності Лазаря Калмановича. Київський глядач прекрасно знав цього актора, вихованого старим єврейським театром і

дуже швидко зайнявшого провідні позиції в театрі новому. Калманович вступив до трупи Київського «ГОСЕТу» у перші дні його створення, маючи за плечима великий сценічний досвід. Актор працював на єврейській сцені від самого початку сторіччя, з 1902 р. – у невеличких трупах, згодом, з 1922 р. – в першому стаціонарному театрі «Кунст Вінкл». Саме на сцені «Кунст Вінкла» у квітні 1927 року урочисто відзначено 25-річний ювілей творчої діяльності Лазаря Калмановича, з нагоди якого артист був удостоєний звання заслуженого артиста республіки [105]. У жовтні 1928 р. розпочався новий, дуже важливий період у творчості Л. Калмановича – робота у Київському «ГОСЕТі», на сцені якого актор зіграв свої кращі ролі, створив найяскравіші образи.

115

Єврейський театр у Києві

Ірина Мелешкіна. Мандрівні зорі в Україні

Програма вистави «Тев’є дер Мілхікер» («Тев’є-молочник»), 1938 р.

Саме до таких належить роль Тев’є у виставі за творами Шолом-Алейхема (ін­ сценізація Е. Добрушина та Н. Ойслендера). Наприкінці 1930-х років готувалося відзначен-

116

ня 80-річного ювілею письменника. 1938 р. світло рампи побачила легендарна вистава Київського «ГОСЕТу» «Тев’є дер Мілхікер» («Тев’є-молочник», інсценізація Е. Добрушина та Н. Ойслендера). Для постановки було запрошено Льва Литвинова, режисера Мінського «ГОСЕТу», оформив виставу Є. Кордиш. Про особливості спектаклю пише театральний критик Хаїм Токар: «Цей спектакль ми бачили в нас під час гастролей московського Госету. Літературний сценарій, який іде в київському театрі, той же, що і в московському, тих же авторів – Добрушина і Ойслендера. Але спектаклі обох театрів – різні. Творчість Шолом Алейхема така багатогранна, що вона дозволяє майстрам сцени користуватися своїм індивідуальним художнім почерком. Якщо в московському Госеті “Тев’є” трактований як патетична трагедія, то в київ­ському театрі дана лірично-побутова драма. Якщо в московському Госеті шоломалейхемівський текст скоротили, поступив­ шись місцем перед органічно-музикальною тканиною спектаклю, то в київській поставі наголос зроблено на значно ширшому використанні шолом-алейхемівського слова» [106]. Тев’є у виконанні одного з найдосвідченіших акторів театру Лазаря Калмановича ніби зійшов зі сторінок шолом-алейхемівської прози. Невтомний трудівник, містечковий філософ стоїчно витримує життєві негаразди. Він – сутність єврейського народу, його символ. «У центрі спектаклю – заслужений артист УРСР Л. В. Калманович. Ми знаємо його як талановитого майстра, але признаємося, що такого творчого діапазону не чекали. Гадаємо, що тут, звичайно, зіграв велику роль автор. Ось що значить твір великого художнього звучання! У талановитого артиста при ознайомленні з таким матеріалом виростають крила. Калманович-Тев’є – це кремезний дуб, коріння якого глибоко увійшло в землю. Калманович-Тев’є – це дерево, у якого широ-

Тев’є – Л. Калманович, Голда – П. Померанц

По центру Тев’є – Л. Калманович, Голда – П. Померанц, Хава – Ш. Фінгерова

Сцена з вистави «Тев’є дер Мілхікер» («Тев’є-молочник») за Шолом-Алейхемом, Київський всеукраїнський «ГОСЕТ», 1938 р.

ко розрослося могутнє гілля, таке ж, як і він – його чудові діти. М’яка людська доброта, теп­лий юмор, оптимізм людини, якої не зігнули бідування, що мов із рогу достатку сипалися на його голову – ось який КалмановичТев’є!» [107]. Слова у фіналі: «Допоки душа тримається в тілі, їдь далі, Тев’є!» – у Лазаря Калмановича звучали оптимістично, незважаючи на те, що героя з родиною і нехитрим скарбом вигнано з рідної Анатівки, попереду – нескінченні мандри і непевне існування. «Ніжну матір, тиху і добру, яка згинається під тягарем нестерпного життя – такою малює дружину Тев’є – Голде артистка Померанц. Цю ж лінію веде і старша дочка Тев’є – Цейтл (артистка Бурсак). Уперту в прагненнях передову жінку своїх днів, подругу революціонера, яка поділяє його долю в царському засланні, переконливо показує артистка Ротенберг. Міцну сильну натуру, яка сміливо рве кайдани релігійних забобонів, не зважаючи на ніжну любов до батька, який спочатку суворо відкидає її шлюб з українським хлопцем, талановито зображує артистка Фінгерова (Хава).

Добре вдається артистці Томській дитяча жвавість Бейлки. Колоритну фігуру урядника створив артист Альперович. Невеликі ролі Педоцера і м’ясника Лейзер-Вольфа знайшли вдалих виконавців в особах Слонімського і Рубінштейна. Спектакль “Тев’є” – безперечне досягнення театру, на таких спектаклях зростає театр, зростає його культура» [108]. Л. Калманович залишався єдиним виконавцем ролі Тев’є, доки влітку 1939 року на гастролях у Ленінграді в актора не стався інфаркт. Щоб не переривати виступи, на роль ввели іншого виконавця – актора і режисера Абрама Нугера. Ось як він згадував свого старшого товариша: «Про Калмановича слід сказати, що це був актор від соків землі. Не вмів він грати впівголоса, впівсили, і завжди був щирий. Нохумце-Хане-Двойрес в “Міреле Ефрос” він грав як Б-г. А Сендер Бланк! Його Сендера Бланка розцілував би сам Шолом-Алейхем!» [109]. Сатирична комедія «Сендер Бланк» (реж. А. Нугер, худ. Є. Кордиш) з’являється на сцені Київського «ГОСЕТу» наступного,

117

Йосеф Феферл – Я. Гольман

Годл – Е. Ротенберг Фройм-шадхен – Л. Хейфець

Бейлке – Є. Томська

Тев’є – Л. Калманович

Голда – П. Померанц

Сцени з вистави «Тев’є дер Мілхікер» («Тев’є-молочник») за Шолом-Алейхемом Київський всеукраїнський «ГОСЕТ», 1938 р. Цейтл – С. Бурсак

Єврейський театр у Києві

Ірина Мелешкіна. Мандрівні зорі в Україні

Тев’є – Л. Калманович «Тев’є дер Мілхікер» («Тев’є-молочник») за Шолом-Алейхемом, Київський всеукраїнський «ГОСЕТ», 1938 р.

1939 р. – у ювілейний рік письменника. Інсценізацію роману Шолом-Алейхема «Сендер Бланк та його сімейка» зробив актор театру Мойсей Ойбельман, який також мав неабиякий хист до літератури. А Лазар Калманович швидко відновив сили після тяжкої хвороби і знову вийшов на сцену на радість численним прихильникам свого таланту.

120

Сам автор називав цей свій твір «романом без роману» у тому сенсі, що у ньому відсутня традиційна любовна інтрига. Натомість «у цьому творі Шолом-Алейхем багато сатиричної отрути вилив нa голову єврейської буржуазії, яку він гостро ненавидів. Він роздягнув її догола. І вона постала в усьому своєму огидному “блиску”. Шолом-Алейхем часто вдається у своїх творах, де він змальовує звичаї і побут єврейської буржуазії, до тих, хто за шматок хліба мусить її обслуговувати. Ось цим найманим рабам, які за своїм розумом і етичному началу завжди у автора вище панів, автор дає можливість їдко характеризувати своїх господарів. Інсценівник ввів образи слуг, запозичивши їх з інших творів Шолом-Алейхема. В їхніх реп­ ліках малошановна сімейка Бланк вийшла мерзенною, якою вона справді і є» [110]. Багатій Сендер Бланк оголошує себе невиліковно хворим, щоб перевірити, як поведуться його рідні. І хижа «сімейка» одразу ж круками злетілася ділити спадщину. Пришкандибала навіть тітонька Добруш, старенька сестра Сендера Бланка, щоби також відтяти свій шматок спадку. Цю гострохарактерну роль майстерно, з великим гумором грала одна з найстаріших актрис театру Софія Ейдельман, яка свого часу була партнеркою по сцені легендарної Естер-Рохл Камінської. «Є в цій п’єсі маленька, майже епізодична роль присяжної плакальщиці. Це неодмінний атрибут містечкового дореволюційного побуту. Її грає артистка Ейдельман. Грає так яскраво, показуючи таку сценічну культуру, що цю фігуру важко забути. Ми зупиняємося на цьому образі тому, що він створений одною з найкультурніших артисток дореволюційного єврейського теат­ ру» [111]. Яскрава театральність, народний гумор, сатиричні образи – ось складові успіху постановки. «Заслужений артист респуб­ ліки Калманович показав мерзенний образ єврейського буржуа Сендера Бланка – його хамство, жадобу наживи, готовність пере-

Сцени з вистави «Сендер Бланк» за Шолом-Алейхемом, Київський всеукраїнський «ГОСЕТ», 1939 р.

ступити через сльози, горе, аби задовольнити свою страсть до грошей. Яблуко падає недалеко від яблуні. Дочку Сендера – Ревекку грає зі сценічним блиском артистка Ейлішева. Нестримний егоїзм, готовність на всі підлоти, щоб привласнити батьківське добро – така гідна спадкоємиця свого батька Сендера Бланка у виконанні артистки» [112].

тільки виконував головні ролі, але зазвичай був і режисером вистав, іноді – автором п’єс. Згодом обдарований юнак вступив до мандрівної єврейської трупи [113]. В період 1918– 1921 рр. Гольдблат виступав під псевдонімом Бен-Амі в пересувному театрі, що гастролював по різних містах України. На початку 1920-х років, відчувши брак фахової освіти, Мойсей Гольдблат їде до Москви, щоб розпочати навчання у театральній студії при Московському «ГОСЕТі» під керівництвом 11. Прихід до керівництва Олексія Грановського (закінчує 1924 р.). Київським «ГОСЕТом» 1940-го р. Грановський, керівник студії і режисер режисера і актора Мойсея Гольдблата «ГОСЕТу», одразу помітив здібного молодого актора і доручив йому спочатку замінити 1939 р. Київський «ГОСЕТ» знову за- хворого виконавця ролі Гоцмаха у гольдфалишається без художнього керівника. Наума денівській «Чаклунці», а потім – і самостійні Лойтера призначають головним режисером ролі [114]. Таким чином, ще з 1923 р. Гольдблат Вітебського білоруського театру ім. Якуба стає повноправним актором трупи театру.

1925 року Гольдблат виконав одну з гоКоласа. А до Києва приїздить актор і режисер Мойсей (Мойше) Гольдблат – визначна ловних ролей – Залмана – у легендарній кінострічці «Єврейське щастя», знятій Грановособистість в царині єврейського театру. Ще підлітком Гольдблат брав участь у ським за мотивами творів Шолом-Алейхема виставах аматорського драматичного гурт- (автор субтитрів Ісак Бабель, художник ка у рідному містечку Герца, причому не Натан Альтман) [115].

У

121