Наталя Яковенко "Одна Кліо - дві історії"

ОДНА КЛІО – ДВІ ІСТОРІЇ Наталя ЯКОВЕНКО Розпочинаючи говорити про давню дилему української історіографії – «наука – дорогі серцю істини», треба насамперед визначитися з дефініціями. Отже, під наукою я розумітиму пізнавальну дисципліну, що здобуває знання шляхом критичного аналізу свідчень, якими оперує, відтак – за означенням не може передбачити результатів цього аналізу. Під «дорогими серцю істинами» матиметься на увазі все те, що можна охопити поняттям «культура пам’яті». Тобто, йтиметься про культурну умовність, яка об’єднує українців певним спільним каноном уявлень про себе та своє минуле і сприяє ототожненню подій «нашої» давнини з нашими ж предками. Як відомо, колективне освоєння-переживання цієї пам’яті забезпечує відчуття спільности історичного кореня, тобто служить однією з головних підстав національної ідентичности. У цій функції «історична пам’ять» не боїться тесту на достовірність, бо її завданням є не дослідницька верифікація, а підтримання усталеного канону в сприйнятті «нашого» минулого – канону, над яким не розмірковують, його просто «знають» як «дорогі серцю істини». А позаяк лідерська ініціятива у формулюванні пам’яті народу зазвичай належить історикам, то й ми зосередимо головну увагу на Кліо: адже саме цій Пані ще з античности доручено зв’язувати сучасне з минулим, тобто, по-сьогоднішньому висловлюючися, формувати історичну свідомість нації. Отож, нам доведеться вкотре зачепити співвідношення між пересічно засвоєним образом української історії, що утвердився в перебігу «винайдення» національної традиції в середині – другій половині XIX століття і залишається (ясна річ, із певними модифікаціями) чинним до сьогодні, та власне історією. У фаховому запалі не раз виникає спокуса окреслити це в поняттях сформульованої ще Аристотелем дихотомії між res fictae (речами уявними) та res factae (речами дійсними). Але таке протиставлення було би зверхницьким перебільшенням, бо самі історики досі не дійшли згоди в розмежуванні сфери своєї компетенції на уявне та реальне. Це й зрозуміло, коли взяти до уваги пікантну обставину, що наша наука вивчає те, чого вже немає і чого ніколи не вдасться пізнати емпірично. Відповідно, оцінка можливостей історика коливається від скрайньої самовпевнености до скрайнього релятивізму. Нагадаю для прикладу дві такі оцінки, розділені понад столітньою відстанню. На думку великого позитивіста Леопольда фон Ранке (1795–1886), історія – це оживлена працею науковця минула реальність, «якою вона була насправді» (знамените wie es eigentlich gewesen war). А постмодерніст Гайден Вайт уважає, що історія – це країна фантазії, куди ми вкладаємо наші прагнення та надії на майбутнє. Цілком очевидно, вічна проблема співвідношення дійсного та уявного у праці історика не дістає остаточного розв’язання. Адже, з одного боку, знання «дійсної» історії справді недосяжне, бо ми не маємо прямого доступу до минулого, а розрізнені інформації, що дійшли до нас у вигляді джерела, стають «історичними фактами» лише після того, як їх опише історик, і в цьому сенсі історія справді є всього лиш

історіо-графією (Вайт). Поза тим, жоден історик, укладаючи згадані «факти» в певну цілість, не є вільним від «соціяльного замовлення», тобто від тиску політичних, ідеологічних, релігійних, патріотичних тощо кон’юнктур свого часу та середовища. І саме ці кон’юнктури (Поль Рикер називає їх «характеристиками об’єктивности») диктують історикові вибір суджень про важливість-другорядність і про причинну ієрархію «фактів» усередині ним-таки сконструйованого цілісного образу минулого, хоча насправді у його розпорядженні – лише жменька хаотично розрізнених випадків, а щоб осягнути цілість у всій її всеосяжній множинності, треба було б, як зауважив хтось із філософів історії, «ока Божого» (God’s Eye-view). З іншого боку, важкопізнаванність історії, звісно ж, не означає, що минулої реальности не існувало. Шукаючи вихід із цієї пастки (і рятуючи своє академічне реноме), історична наука XX століття змушена була раз у раз уточнювати власні стратегічні завдання та можливості. Коли йдеться про наші дні, то після потужної постмодерністської атаки на полі бою, схоже, досягнуто перемир’я. Фортеця, яку обороняли адепти вірогідности адекватного пізнання минулого, вистояла, щоправда, поступившися принципами та допустивши у храм Кліо нові методи, запозичені з «точніших» наук – соціології, лінгвістики, етнології, математики, психології тощо. А загалом можемо констатувати, що за останні сто років свого curriculum історична наука пережила дрейф від самовпевнености до компромісного звуження сфери власної компетенції, визнавши, що більш-менш досяжною метою історичного пізнання є не об’єктивна реальність, а виявлення способів, за посередництвом яких люди минулого наділяли смислами свої вчинки, та розшифрування поштовхів, якими вони керувалися. Простіше кажучи, історики визнали свою поразку у двобої з історією, «якою вона була насправді», й погодилися, що приречені спотикатись об фрагментарність та обмеженість своїх знань, а рівночасно й об варіятивність і багатовимірність будь-якої інтерпретації минулого. Саме таку – дещо обскубану, але не переможену – історію ми й можемо кваліфікувати як науку. Ясна річ, у цій оновленій іпостасі вона виразно дисонує з основоположними цінностями «історичної пам’яті» й «історичної свідомости» нації. Сьогоднішню науку тривожать постійні сумніви, і відповідь на кожне запитання вона формулює з тією ухильною обережністю, що особливо дратує читача-з-вулиці. «Ці історики ніколи не скажуть правди, бо нічого не знають», – каже розлючений громадянин, знудившися вичитувати приспів «з одного боку», «з другого боку», «з третього боку». І бере до рук книжку, автор якої ні в чому не сумнівається: ані в аріях чи оріях, ані в тому, що Атила – це Гатило, ані в тому, що трипільські жерці писали наукові трактати, а давні русичі говорили чистісінькою українською. Переконана, хоча сердиті колеги й звинуватять мене у колабораціонізмі, що цей читач-з-вулиці має рацію. Адже тексти (і супутні їм квазізнання), які обслуговують «історичну свідомість» нації, належать до засадничо інакшого жанру, ніж продукція дослідників історії. Пригадую, як наприкінці 1970-х один відставний майор-українець, живучи десь у Сибіру (!), надіслав до київського історичного архіву прохання допомогти йому знайти могилу

Тараса Бульби. Цей курйозний епізод демонструє специфіку «історичної свідомости» як феномену, для якого все, що ввійшло до канону національної мітологеми історії, є безсумнівною реальністю – байдуже, чи це Тарас Бульба у штанях завширшки з Чорне море, чи гетьман Сагайдачний, що продав жінку за тютюн та люльку, чи запорожці, які у перервах між битвами за національну незалежність і державність пишуть хуліганські листи турецьким султанам. Не заглиблюючись у «топологічний простір» (Олександр Гриценко) національної мітології, хотіла б наголосити, що його заселяють прості, емоційно переконливі й однозначні істини, які лише і здатні творити підгрунтя колективної ідентичности. Узагальнено (отже, неминуче спрощуючи) згадаю головні. Це – лінеарна тяглість без розривів і перервностей від першопочатків етносу донині (бо саме така історія служить за легітимацію спадкоємности між нами сьогоднішніми та нашими предками). Це – постулювання національної свідомости й ідентичности з якомога ранішого часу, і то без відхилень у закутки вужчих групових ідентичностей (бо гарантом життєздатности нації є її монолітність). Це – «ошляхетнення» власної культурної традиції коштом її максимально можливого задавнення (арійського, трипільського тощо) або ототожнення з престижними традиціями (наприклад, европейського Заходу). Це – вшанування героїчного пантеону нації з культом «будівничих», «визволителів», «пророків», «будителів» та інших, чия священна пам’ять не підлягає дослідницькій ревізії. Цілком очевидним є родовід таких схем як спрощеного продукту рефлексивної історії, що проєктує минуле спільноти на її злободенні потреби. З іншого боку, маємо справу з ерзацом ідеології, бо, так само як ідеологія, ці схеми оперують фікціями, котрим не відповідає жодна емпірична реальність – лише певні квазіоб’єкти, за посередництвом яких минулому надається внутрішній сенс, зв’язність і послідовність, а головне – здатність проєктуватися на майбутнє. У такий спосіб історія перетворюється на «неприсутню присутність», що служить і за такий собі медпрепарат для суспільства, яке у сьогоднішніх негараздах потребує «заспокоєння історією», і ерзац-проєкт на майбутнє – монолітної, достойної та культурної нації. Особисто я не бачу тут нічого осудливого. Наївність і спрощення властиві будь-якій національній історії, препарованій для потреб «історичної традиції», і в цьому кожен охочий може переконатися, перечитавши підручники англійські та французькі, швейцарські й італійські etc., etc., etc. Натомість поважним клопотом мені здається те, що в Україні до сьогодні не делімітовано кордону між історією як критичною дисципліною й історією як наріжним каменем «культури пам’яті». Це правда, що переговірний процес із такої делімітації зайняв для европейських історіографій ледь не все XX століття. Обнадіює, що нині час спресованіший, і втішає, що й вони в Европі наближалися до цього довгими манівцями. Адже ототожнення пізнавальних і дидактичних завдань історії – це винахід ще її батька Геродота, чиєму скромному гаслові «щоб зроблене людьми з часом не забулося» античні земляки спорудили монумент із набагато пишнішим Цицероновим написом: historia est nuntia vetustatis,

lux veritatis, magistra vitae (історія є вісницею старовини, світочем істини, наставницею життя). У почесній триєдиній функції вісниці-світоча-наставниці історія пережила (й працьовито описала) і крах античного світу, і «морок Середньовіччя», і всі драми постання Нової Европи. Проте інтелектуальні заколоти XX століття розвалили й це святилище: дослідницька історія пішла своєю дорогою, а її колишня половинка – повчальна дидактика – своєю, бо, втративши в епістемологічних сум’яттях статус непомильної lux veritatis, історія заразом змушена була зректися диплому magistra vitae. Так остаточно розійшлися шляхи критичного пізнання з його скепсисом та «історичної свідомости» нації з її твердими, бо дорогими серцю, правдами. Щодо українського варіянту історії-наставниці, то його, як відомо, заманіфестував іще 1670 року Михайло Лосицький, автор переднього слова до першого «національного» наративу – Густинського літопису. Мету написання цієї книжки Лосицький мотивує «прирожоною милостію противко отчизни своєи...», прагненням уславити в очах нащадків її минуле, бо «кгды бы не описано и світу не подано, зараз бы з тілом безвісти все сходило в землю, и люде бы як у тмі будучи не відали, що ся прошлых віков діяло». Порівняймо це з програмними заявами творців класичного національного наративу кінця XIX – початку XX століть, коли, згідно з духом і потребами доби націотворення, кожен історик мав виявляти свою патріотичну позицію як учитель-слуга нації. Наприклад, Михайло Грушевський окреслював свою місію так: «Як історик, [я є] сторож наших державних, національних і соціяльних традицій», а Вячеслав Липинський писав про себе: «Я чую в своїй душі постійно голос суспільного лікаря. Зі совістю такого лікаря і з любови до України я шукав і шукаю шляхів, які ведуть до джерел нації... І я намагався ставити орієнтаційні таблиці на цих шляхах». Пропагандистсько-дидактичне призначення історичної науки, що сприймалося як служіння власному народові, отримало потужний імпульс за радянських часів, коли кожний гуманітарник – хотів він того чи ні – прирівнювався до «бійця ідеологічного фронту», і це з плином часу ставало його другим єством (тим-то так легко далося українським історикам на початку 1990-х відоме «переписування замість переосмислення»: нові об’єкти описування без зусиль заповнювали лунки старих, доперебудовних, бо матриця історіописання залишалася тією самою, аксіоматично-повчальною). Менторська поза радянської історіографії живилася не тільки ідеологічним тиском, але й тим, що залізна завіса надійно охороняла її від вірусу сумнівів і пізнавальних криз, які лихоманили зарубіжну сусідку. Щоправда, за спокій і непогано оплачуване звання magistra vitae платилося дорогою ціною: крізь завісу не проникали й породжені кризами кардинальні новації 50–80-х років – ледь не повне оновлення поняттєвого апарату, винайдення нових методик та поява цілком нових галузей дослідження. На сьогодні українські історики в переважній своїй масі, як здається, просто не задумуються над тим, що сфери дидактичної та наукової історій – це різні планети. Щоб читач не звинуватив мене в очорненні дійсности, наведу кілька цитат – не з

підручників, а з наукової продукції, де відповідні пасажі або відкривають, або завершують уповні пристойний дослідницький текст: “Історія формування збройних сил українського народу своїм корінням сягає в епоху Київської Русі. Військо великих київських князів було першим етапом у розвитку національної армії. Згодом його змінили військові формування Галицько-Волинського, Київського, Чернігівського, Переяславського князівств. Не уривалася традиція українського війська і в часи Литовсько-Руської держави…” “Грунтуючись на глибоких історичних традиціях, козацтво відродило перерваний іноземними загарбниками державотворчий процес в Україні”. “Український етнос відчув себе [за часів Хмельницького. – Н.Я.] народом, нацією, здатним і зобов’язаним створити власну повноцінну державу. Державу – члена европейської сім’ї народів”. “Потреба протистояти етнічному та релігійному гнобленню, очолена блискучою когортою «релігійних полемістів» з одного боку, боротьба козаків за станову автономію, супроводжувана стихійним поривом мас до соціяльного визволення з іншого, історично дуже швидко підвели український народ до усвідомлення своєї єдности не лише в етнорелігійному контексті, але й до усвідомлення єдности політичної”.

Годі цитат, бо з них можна було б укласти цілу хрестоматію для навчання студентів того, як не треба писати історію, обгортаючи власні, і то часто слушні та конкретні, спостереження у культову обгортку «історичної традиції» – без відступів, суперечливостей і перервностей, із телеологічно завданим простуванням до «державотворення», «соціяльного визволення» чи будь-чого ще, з перетворенням спекулятивного на очевидне тощо. Не повторюватимуся, вкотре перераховуючи біди нашої гуманітарної науки – їх, серед іншого, вже не раз проникливо аналізували на шпальтах «Критики»: Григорій Грабович щодо літературознавства (2001, ч. 12), Андрій Заярнюк, Сергій Кравченко та Георгій Касьянов щодо історіографії (2001, чч. 1-2, 4; 2002, ч. 4). Цілком солідаризуючися зі статтями колег, які наголошують на таких кризових факторах, як методологічний вакуум, анахронічна організація інфраструктур науки, брак професійного вишколу та занепад наукової етики, я, проте, додала би ще одну, як на мене, – не менш важливу, але досі навіть ясно не сформульовану проблему. Йдеться про нагальну потребу «розщеплення жанрів» двох історій – дидактичної (себто підручникової та науково-популярної) і дослідницької. Які цінності мала б утверджувати перша з них, дидактична, – це питання окремої, широкої та публічної, дискусії. Спроба нав’язати діялог із науковцями з Інституту імені Георга Екерта, зокрема – перша українсько-німецька конференція з підручників історії та соціології (її матеріяли лягли в основу збірки статтей «Українська історична дидактика. Міжнародний діялог», виданої 2000 року видавництвом «Генеза»)

показали, що справа легко не піде. Один із розділів уміщеного до цієї книжки тексту Магдалени Телус, соціолінгвіста з Брауншвейга, має промовисту назву: «Коли розмова “пробуксовує”». Серед причин цього «пробуксовування» авторка на перше місце ставить «відсутність поняттєвої еквівалентности», тобто ситуацію, коли ті чи ті поняття західної гуманітарної науки «взагалі не надавалися до перекладу і довелося вдаватися до їх пояснень», а відтак – низка пропозицій німецьких істориків не знайшла партнерів по діялогу. Це добре видно, якщо порівняти у згаданій книжці німецькі й українські тексти. Німці, приміром, говорять про ідентичність із різних соціяльних перспектив, українці – про єдину ідейну основу суспільно-державного розвитку України; німці – про взаємне накладання процесів етнічного та племінного змішування, українці – про історичну й етнічну емансипацію українського етносу; німці – про потребу критичного осмислення образів «національних героїв» і про пов’язану з цим множинність історичних перспектив, українці – про аксіологічно-виховний аспект історії на зразках тих-таки героїв тощо. Не беруся виступати арбітром у цій бесіді глухих. Не знаю рецепту панацеї від старих, нових і невиліковних хвороб підручникописання. Не поділяю також душевного сум’яття Ярослава Грицака, чия стаття «Як викладати історію України після 1991 року?» теж уміщена серед матеріялів згаданого збірника. Грицак пише: «Але мій досвід дозволив мені гостріше відчути, що між академічною історією, історією, що викладається у вузах і школах, а ще більше – між цими двома історіями та історичною пам’яттю суспільства немає такого безпосереднього зв’язку, якого б нам хотілося». Щодо мене – то мені б навіть «не хотілося», бо, гадаю, цього в принципі неможливо досягнути. Але я охоче підписалася би під Грицаковою думкою, висловленою трохи далі, по тому, як він окреслює пізнавальну релятивність академічної історії: «Натомість того сумніву й розгублености не може бути на рівні викладання історії у школі. Тут історія мусить служити дидактичним цілям, і голос учителя повинен звучати впевнено. ... Увесь процес вивчення історії у школі підпорядкований певній меті – виховання законослухняного і лояльного громадянина». Як бачимо, речі названо своїми іменами – просто й відверто. Такою справді є вічна мета «шкільної історії», от хіба що «лояльність», залежно від часу та потреби, вбирається в різну одежу, і тоді перелік дидактичних пріоритетів невмирущої magistra vitae суспільство корегує чи уточнює. Блискучими прикладами таких корегувань є «підручникові війни» другої половини XX століття у США та Японії, Угорщині та Індії, Колумбії та Мексиці, що їх описав у тому-таки збірнику голандський історик Антон де Бетс. Із наведених у нього пасажів процитую один – він нагадає нам знайому риторику «стратегічних напрямів», що їх оприлюднило наше рідне Міносвіти, хоча написано цей текст далеко від України – у парламенті штату Техас на початку 1960-х: «У підручниках з історії Америки у загальноосвітніх школах [має] висвітлюватися наша звитяжна й хвилююча історія, зігріта теплом сердець і душ, джерелом якого є прекрасні принципи і традиції Америки». Сьогоднішня «корекція лояльности» по-европейськи вже не

апелює до «нашої звитяжної історії», бо в Европейському Союзі таких «звитяжних історій» було би надто багато, а наслідки їх зіставлення: див. Першу та Другу світові війни. Відтак, сьогоднішня magistra vitae вбралась у новий костюм. На ньому, як відомо, вигаптувано гасла мультикультуралізму й «Европи без кордонів», а за основу навчання-виховання взято досвід громадянських суспільств, повсякденний вимір історії, акцент на контроверсійності у викладі матеріялу тощо. Така модель «шкільної історії» виглядає, принаймні в теорії, дуже симпатично. Залишається, щоправда, побачити, чи довго носитиме цю одежу вередлива Пані Кліо. Адже виховати громадянина «спільного Европейського Дому» таки складніше, ніж громадянина окремо взятої Швеції (і наш песимізм не буде аж таким безпідставним, коли ми згадаємо невдачу схожого експерименту на відомій нам одній шостій земної кулі). Але так чи так, перед нами нині стоять не ті самі завдання, що перед архітекторами «Европейського Дому». Бо декларуючи своє палке прагнення інтегруватися до «справжньої Европи», ми хоч-не-хоч мусимо спершу зліпити докупи те, що нам хотілося би примістити на мапі европейського мультикультуралізму – свою українську ідентичність. Отже, наша провінційна та немодна magistra vitae має спершу навчити нас національного, і на те немає ради. Ось чому в мене не викликає сумніву, що дидактична істрія – у її сьогоднішньому українському виконанні – повинна якоюсь продуманою мірою координуватися з «дорогими серцю істинами», тобто з історичною пам’яттю та національною історичною свідомістю. В академічній історії все навпаки. Повертаючися від дидактики до науки, дозволю собі метафору: прийшов час, аби вчені врешті зняли однострої бійців-пропагандистів, а сурми, литаври й інші знаряддя прославляння Батьківщини здали до музею історії науки. Бо та ж таки Батьківщина у добу інтернаціоналізації історичного знання потребує від них послуг інакшого характеру. Передусім (щоб не було «прикро за державу») йдеться про вирівнювання асиметрії у дискурсах української та західної історіографій. Ясно, що це стане можливим лише за умови, коли українська історія презентуватиметься світові у поняттях і категоріях, які ввійшли в науковий обіг за часів нашої вимушеної інтелектуальної ізоляції, а тому не були засвоєні нами вчасно. Простіше кажучи, йдеться про оновлення методологічного інструментарію. Георгій Касьянов у згаданій статті «Ще не вмерла українська історіографія» («Критика», 2002, ч. 4) оцінює перспективи методологічного оновлення з вельми стриманим оптимізмом. «Наряд чи варто, – пише він, – чекати якісних методологічних інновацій уже завтра, але можна сподіватися принаймні поступового входження нашої історіографії у ширший, ніж теперішній, поняттєвий та інтерпретаційний простір». Такі зрушення, на думку Касьянова, багато в чому залежатимуть від ситуації у сфері організації науки. Що до мене, то я не надто вірю в чудодійні ліки, які запропонує реформована інфраструктура науки (про малоймовірність самих реформ уже й не згадую). Адже методологічні новації не народжуються від того, що на ранок по реформі історик скаже собі: «Годі скніти! Від сьогодні оновлюю методики». Підготування революції у

фаховій свідомості – справа довга, нудна і навряд чи можлива без фахового вишколу в університетах, і то не лише у формі абстрактних розумувань про сучасну варіятивність поглядів на історію (таке вже робиться – перемішуючи поняття методології і філософії історії, і яка з того користь?), а у формі тривіяльного «методологічного лікнепу». Маю на увазі передовсім навчальні семінари, спрямовані на прикладне оволодіння тими методиками пізнання, що їх досі не практикує пересічний український дослідник. Мені можуть заперечити, що це нереально з огляду на сітку нормативних навчальних програм. Гадаю, проте, що і в цій Великій Китайській стіні є щілини. Сьогоднішня концепція вишколу історика у вищому навчальному закладі, як відомо, спирається на низку затверджених Міносвіти обов’язкових і так званих «професійно зорієнтованих» курсів, спрямованих на засвоєння готових знань – «вивчення історії». Паралельно певний відсоток часу виділено на «вибіркові курси», зміст яких визначає сам навчальний заклад (святкуймо поступ лібералізму!). Ці години здебільшого використовують без фантазій – як нагоду поповнити «вивчення історії», закинувши в голову студента ще одну порцію готових знань. Придавлений такою брилою мудрости студент «знає» все – від законів Гамурапі до переліку сучасних українських партій. І всьому слухняно вірить, бо його вчили «знати», а не сумніватися, запам’ятовувати, а не ставити до джерел нескромні запитання. Тобто, його не навчено вмінню здобувати знання – саме за допомогою отих прикладних методик, про які йшлося вище. І які в реальній ситуації могли б заповнити простір вибіркових курсів задовго до малоймовірного у найближчому тисячолітті перегляду міністерських програм. Тож саме тут нам, «людям доброї волі», варто взятися до роботи, маючи за мету інтелектуальне переоснащення та якісне оновлення історичної науки. Зичу успіху, і переконана, що в підсумку це піде на користь не лише академічній науці, але й «дорогим серцю істинам», бо і до них коли-не-коли приходять ревізори від Її Високости Пані Кліо. Опубліковано: Критика. 2002. Ч. 62. С. 12–14.