Семен Глузман
УРОКИ СВІТАИЧНОГО ...Іване Олексійовичу, дорогий мій, дедалі рідше повертаюся до Вас, у минуле. Дедалі рідше, на жаль. Туди, де життя було прозоріше, ясніше, солодше. До табору. Час вкриває патиною деталі минулого. Десь в архівах КДБ збері гаються тисячі сторінок рапортів табірних стукачів і начальницьких звітів, десь у приватних архівах «за перелазом» лежать сотні сторінок давно опублікованих і забутих «Щоденників зони 389/35». Але мені не потрібні деталі, числа, дати. Люблячому серцю не потрібні подро биці, воно пам’ятає головне, найважливіше. Повага, любов не вини кають миттєво. Саме тому вони довговічніші за саму пам’ять. Двадцятишестирічний чоловік входив у нове життя. Без концер тів у філармонії, нічних вогнищ у Коктебелі, гарних дівчат, тихих ве чорів у читальні академічної бібліотеки. Без колишніх ілюзій і уподо бань. Ж иття виявилося сухішим, страшнішим, однозначнішим. І був страх, і була гіркота. Табір зустрів мене шоком занурення в Історію. Поряд доживали свій арештантський термін селянські сини із Західної України й При балтики. Тут-таки знов пристосовувались до життя діди, що раніше служили в німецькій поліції, а тепер - активно «стали на шлях виправ лення»... Усі ми їли ту саму гнилу капусту, ходили тим самим строєм. На чорному куснику дерматину - чіткий напис креслярськими літерами: «СВЕТЛИЧНЫЙ», бирка на грудях. Обличчя відклалося в пам’яті пізніше. Чоловік, що здавався мені тоді досить підстаркува тим (близько п’ятдесяти), уважно спостерігав нове для себе життя, ходив повагом, подовгу неголосно розмовляв з Антонюком, Горбалем, партизанами-«двадцятип’ятирічниками», з євреями-«самольотчиками». Не зі мною. Так, так було. Вам, Іване Олексійовичу, був зро зумілий, а тому нецікавий метушливий хлопчак, що видимо шукав простих і нереальних рішень. Перша серйозна Ваша розмова зі мною (точніше, уважне вислуховування мого емоційного монологу) - після етапування до зони Валерія Марченка. Випадково виявилося, що я знаю деяких його київських друзів.
548