Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
граничні області не тільки військовою силою, а й організовуючи республіки рад, на цей раз Литовсько-Білоруську. Тому треба було здобувати в союзники і білоруські національні сили, хоча скромні і без достатньої підтримки в суспільстві, яке ще тільки вчилося своїй національності, і передусім литовські з центром у Каунасі, для гри проти більшовиків. Союзниками на півночі могли стати і латиші, і естонці, й навіть фіни, для яких більшовики становили подібну, близьку небезпеку. Проте на теренах Балтії сильний вплив мала Німеччина, та й західні великодержави, споглядаючи з паризької перспективи на східну сцену, чулися вправі висловлюватися і трактувати свої концепції як обов’язкові до втілення.
ВІЛЬНО КИЇВ ВАРШАВА Політика, яку Пілсудський провадив на сході, була спрямована не тільки на усунення, але на й повну ліквідацію російської загрози. Пілсудський, на що вказував Медзінський, визнавав як само собою зрозуміле, що проти «Німеччини ми завжди могли знайти союзників, які діяли б у своїх власних інтересах, – і не були би наодинці в можливому зіткненні з нею. Інакше виглядає справа стосовно Росії» [1]. І навіть якщо вважати спірним питання, чи Пілсудський уже в 1919 році формулював таку директиву на довгострокову перспективу, немає жодних сумнівів, що під час Паризького конгресу вона повністю відповідала тодішній політичній реальності. У цій ситуації підстава гри Пілсудського полягала в усуненні власними силами загроз для загальновизнаних територіальних прагнень польської держави (Східна Галичина), залучення потенційних союзників (литовці, білоруси і київські українці) і похід разом із ними проти тієї сили, яка залишиться на полі бою після зіткнення «білого» та «червоного» імперіалізму. При цьому Польща, з уваги на позицію Заходу, була заці264