Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
граничні області не тільки військовою силою, а й організовуючи республіки рад, на цей раз Литовсько-Білоруську. Тому треба було здобувати в союзники і білоруські національні сили, хоча скромні і без достатньої підтримки в суспільстві, яке ще тільки вчилося своїй національності, і передусім литовські з центром у Каунасі, для гри проти більшовиків. Союзниками на півночі могли стати і латиші, і естонці, й навіть фіни, для яких більшовики становили подібну, близьку небезпеку. Проте на теренах Балтії сильний вплив мала Німеччина, та й західні великодержави, споглядаючи з паризької перспективи на східну сцену, чулися вправі висловлюватися і трактувати свої концепції як обов’язкові до втілення.
ВІЛЬНО КИЇВ ВАРШАВА Політика, яку Пілсудський провадив на сході, була спрямована не тільки на усунення, але на й повну ліквідацію російської загрози. Пілсудський, на що вказував Медзінський, визнавав як само собою зрозуміле, що проти «Німеччини ми завжди могли знайти союзників, які діяли б у своїх власних інтересах, – і не були би наодинці в можливому зіткненні з нею. Інакше виглядає справа стосовно Росії» [1]. І навіть якщо вважати спірним питання, чи Пілсудський уже в 1919 році формулював таку директиву на довгострокову перспективу, немає жодних сумнівів, що під час Паризького конгресу вона повністю відповідала тодішній політичній реальності. У цій ситуації підстава гри Пілсудського полягала в усуненні власними силами загроз для загальновизнаних територіальних прагнень польської держави (Східна Галичина), залучення потенційних союзників (литовці, білоруси і київські українці) і похід разом із ними проти тієї сили, яка залишиться на полі бою після зіткнення «білого» та «червоного» імперіалізму. При цьому Польща, з уваги на позицію Заходу, була заці264
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
кавлена, щоб тим останнім суперником була більшовицька, а не «біла» Росія. Першим етапом найважливішої та найвідповідальнішої гри, провадженої Пілсудським, а водночас гри за найвищу ставку, була віленська експедиція. Тоді верховний головнокомандувач налаштував для цього завдання своє «знаряддя війни» – армію. Набір добровольців було замінено примусовим призовом. Із заходу поволі надходили спорядження та боєприпаси. На межі лютого й березня за єдиним планом було сформовано три кавалерійські бригади та шість піхотних дивізій. Чисельність армії наприкінці першого кварталу 1919 року наближалося до 200 тис. почасти вже воюючих, почасти ще вишколюваних солдатів. Похід на Литву мав стати наче генеральною репетицією перед наступними, щораз серйознішими завданнями. Проте марш у північно-західному напрямку був неможливий без попереднього вирішення проблеми Львова. Спершу, в середині лютого українські сили вкотре намагалися захопити місто*. Потім, наприкінці місяця українці відхилили пропозицію про припинення вогню і проведення демаркаційної лінії, запропонованої місією Антанти. Нарешті, на початку березня, після того, як Львів тимчасово було відрізано від решти країни та припинено залізничне сполучення з Перемишлем, почався підготовлений Пілсудським польський наступ на чолі з генералом Вацлавом Івашкевичем. Оточення Львова наприкінці березня було ліквідоване, а в середині квітня фронт віддалився від столиці Галичини на безпечну відстань. Тепер Пілсудський міг приступити до виконання свого віленського плану, тим більше, що наступальних кроків на цій ділянці фронту, особливо до при* 21 листопада 1918 р. українська цивільна та військова адміністрація покинула Львів, де ендеки підняли повстання, а відтак їм на підмогу прибули загони добровольців із Перемишля, Кракова та інших польських міст; згодом Українська Галицька Армія узяла місто в облогу, хоча й не цілковиту (певний час залишалася відкритою залізнична гілка на Перемишль), і раз у раз атакувала цей польський анклав на українському терені.
265
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
буття в країну армії Галлера (перший транспорт перетнув польський кордон у ніч з 19 проти 20 квітня) ніхто не очікував. Визволення Вільна означало би перехід до наступальних дій проти Червоної армії. У бойове зіткнення з нею польські частини увійшли на світанку 17 лютого на лінії від Скіделя до Кобрина та під Маневичами на Волині. Слабкість наявних тут сил під командуванням генералів Лістовського та С. Шептицького, допускала тільки проведення локальних операцій, однак після здобуття Слоніма і Пінська та виходу на лінію річок Щари, Ясельди і Огінського каналу був створений зручний плацдарм для значно масштабніших дій. Саме з нього віленською операцією збирався особисто керувати Пілсудський. Формально операцією мав командувати генерал С. Шептицький. Причини, які змусили верховного головнокомандувача особисто стати на чолі підрозділів, які готувалися до наступу, він виклав у листі до С. Шептицького в перші дні квітня. Отож, він переконував свого підлеглого, що його присутність у Вільні пов’язана з важливими політичними питаннями, які йому доведеться вирішувати на місці. Інша обставина була пов’язана з потребою, щоб солдати доклали максимальних зусиль, а з уваги на те, що «всю роботу виконуватимуть війська, основу яких складатимуть колишні легіонери і мої колишні підлеглі, я переконаний, – аргументував він, – що моя присутність і командування особи, до якої вони призвичаїлися і палко прив’язані, збільшить шанси на успіх операції». Зрештою, було й третє міркування. Адже похід на Вільно був втіленням «суто особистих мрій і, – додавав Пілсудський, – досягнення мабуть найбільшої втіхи, які будь-коли я мав досі в своїй кар’єрі» [2]. Цей суто особистий мотив, пов’язаний з особливим ставленням Пілсудського до Вільна, іноді надмірно експонують, а іноді цілковито недооцінюють. Проте виглядає, що Пілсудський, будучи безумовно щирим у адресованих С. Шептицькому поясненнях, отими сентиментальними аргументами посилював чи маскував значно вагоміші причини, по суті, винятково політичного характеру. Адже Вільно було не чим 266
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
іншим, як «ключем до литовсько-білоруських справ». Ключем, яким Пілсудський прагнув ефективно скористатися. Використання віленського ключа вимагало дуже ретельної підготовки. Основним її елементом мала стати доручена Міхалові Ромеру місія. Цей тодішній суддя у Ломжі, а раніше солдат І Бригади, був особою, яку водночас поважали польські діячі в Литві і пов’язували особисті взаємини з литовськими та білоруськими політиками. Він був ідеальним кандидатом на майбутнього прем’єра уряду відновленого Великого князівства Литовського з садибою у Вільні, уряду, в якому були би представлені всі основні нації, що населяють цю землю. До цієї ідеї Ромер мав переконати литовців у Каунасі, про що було домовлено на конфіденційній зустрічі в помешканні Пристора 6 квітня (окрім господаря, Пілсудського і Ромера, там були присутні Вітольд Абрамович, Ян Пілсудський і Казімєж Світальський). Учасники дізналися, що як тільки-но місто буде захоплене, відразу ж буде видано спеціальну прокламацію про те, що остаточне рішення долі литовсько-білоруських земель і можливих форм державного зв’язку з Польщею має ухвалити місцеве населення. З окремою відозвою виступив би також створений під головуванням Ромера уряд, при чому, подібно як це було в листопаді, ключовим питанням стало би негайне скликання Конституанти. Військові та цивільні заходи мали бути тісно пов’язані між собою, а час квапив, – тому Пілсудський оголосив, що Вільно буде зайняте не пізніше 19 квітня. Ромер мав переконувати литовських політиків у Каунасі, натомість Падеревський та співробітники голови держави мусили боронити його ініціативи в Парижі. За Падеревським, який був «скаженим федералістом», мав чувати Васілевський, щоби «різні імперіалістичні негідники» не збочили «його з тернистої стежки, що веде до федералістського раю». Дуже характерними були ще й інші формулювання, ужиті в листуванні з Васілевським у зв’язку з планованим відкриттям «дверей до політики, пов’язаної з Литвою та Білоруссю». Пілсудський, виразно апелюючи до 267
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
давніших дискусій, вкотре заявив, що не прагне бути «ні імперіалістом, ні федералістом, поки, – підкреслив він, – я не маю можливості говорити про ці питання більш-менш серйозно – і з револьвером у кишені». Тим останнім була армія, готова до удару, а позаяк, висновував він, «на світі Божому, здається, починає перемагати балаканина про братерство людей і націй та американські доктринки, я схиляюся з приємністю на бік федералістів» (JP, V: 73–74). Ці, насправді вирвані з ширшого контексту слова Пілсудського, неодноразово наводили як доказ нещирості його намірів або інструментальне трактування ним федералістських концепцій. Дійсно, якщо наміри Пілсудського розглядати в категоріях «доктринок» або пропагандистських гасел, в яких тоді найвправнішими були більшовики, то таке розуміння федералістських планів нічого спільного з діяльністю Пілсудського не мало. Федеративна структура, яку він мав намір створити на сході, мала на його переконання виконувати подвійне завдання. Перше і найголовніше – бути ефективною загатою від витіснених із Європи російських імперських устремлінь, незалежно від того, чи внаслідок громадянської війна врешті з’явиться «біла», чи «червона» Росія. А друге – співжиття на демократичних засадах етнічно змішаних окраїнних спільнот було обумовлене тільки успішним вирішенням першого. Листа, надісланого Васілевському 8 квітня, іноді цитують іще з однієї, «викривальної» причини. Пілсудський, звертаючи увагу на труднощі, які безсумнівно виникнуть під час намагань привабити литовців, рекомендував своєму делегатові чинити на них тиск за посередництвом латишів. Вступ останніх до передбачуваної федерації достоту змусив би каунаський уряд до кроків у подібному напрямку, причому з повною згодою західних наддержав. Такий стан справ забезпечив би Польщі додатково, стверджував голова, «у вигляді Лієпаї та Риги легку компенсацію за сумнівний Ґданськ» (JP, V: 73). Цей висновок начебто доводив його цілковитий брак зацікавлення проблемами і доступом Польщі до моря, і ширше, перебігу лінії західного кордону. 268
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
Голова, підкреслимо це ще раз, з уваги на неможливість створення (за винятком Познаньщини) доконаних фактів, зосередив усі зусилля на вчиненні дипломатичних кроків у Парижі. Ґданськ, крім того, після ухвалення рішення про транспортування військ Галлера суходолом, дійсно був уже в той час «сумнівний». Пілсудський просто реалістично оцінював тодішню ситуацію. Ключову роль, враховуючи можливу негативну реакцію як із боку польського парламенту, так і на міжнародній арені, відіграло залучення до втілення східних планів Падеревського. Його згоду на проведення віленської операції Пілсудський забезпечив собі перед від’їздом прем’єр-міністра до Парижа, тож того самого дня, коли був висланий лист до Васілевського, голова написав Падеревському, що не отримав «жодної депеші, яка би стримувала мене в моїх рішеннях». Він також повідомив, що «на ту пору, коли мій лист буде у Вас, операції вже розпочнуться. Однак вони будуть, – зазначав Пілсудський, – ще на тому етапі, що мусять бути оповиті найсуворішою таємницею щодо їхньої дійсної мети» [3]. Таємниця обумовлювала і військовий, і політичний успіх. На фронті, в Стрибовичах біля Ліди, Пілсудський з’явився за три дні до завершеної 15 квітня концентрації військ. Удару було завдано у двох напрямках, на Вільно і Ліду. Останню здобуто в четвер, 17 квітня, а через два дні, згідно з даною Ромерові обіцянкою, улани Беліни несподівано для ворога з’явилися на вулицях міста, взявши під контроль залізничний вокзал, на який уже під вечір прибули спеціальним потягом піхотні підрозділи Сміґлого-Ридза. Після триденного бою 21 квітня Вільно було звільнене. Перша, військова частина плану, була реалізована. Політична частина зазнала невдачі. Місія Ромера закінчилася фіаско. Він дістався до Каунаса перед тим, як війська Пілсудського увійшли до Вільна, але не зумів переконати литовських політиків. Запрошені до співпраці діячі лівого походження, до речі, міністри в каунаському уряді Сляжавічуса*, хоча спочатку заціка* Міколас Сляжавічус (Mykolas Sleževičius, 1882–1939) – литовський політик, журналіст, прихильник незалежності Литви від Росії та Польщі;
269
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
вилися ідеєю входження до кабінету Ромера, все ж відмовилися. Інша річ, що, зважуючись на співпрацю з Пілсудським, вони брали на себе при виразно націоналістичних настроях литовської громадської думки величезну відповідальність. З їхньої точки зору, міра ризику в усій цій затії виявилася занадто великою, тому можливість створення доконаного факту, який став би несподіванкою і для варшавського Сейму, і для каунаського уряду, була перекреслена. Тим самим був занапащений єдиний, як незабаром з’ясувалося, момент для початку реальної польсько-литовсько-білоруської співпраці на політичному ґрунті. У цій ситуації Пілсудський виступив лише зі своїм посланням. Він зробив це в продиктованій генеральному комісарові Цивільного управління східних територій Єжи Осмоловському відозві до «Мешканців колишнього Великого князівства Литовського». Глава польської держави нагадував у ній про трагічний історичний досвід краю, впродовж багатьох років пригнічуваного «російським, німецьким, більшовицьким ворожим насильством», насильством, яке нав’язувало чужі зразки поведінки, які «спутували волю, часто руйнуючи долі». Пілсудський як людина, на власному досвіді обізнана з місцевими реаліями, заявляв, що цей стан буде змінено. «Нарешті, – підкреслював він – на цій, ніби Богом забутій землі має запанувати свобода і право вільного, нічим не обмеженого висловлювання про сподівання і потреби» (JP, V: 75). Мотив «вікової ночі, під час якої завжди якийсь чужинець криваво панував на цій нещасній землі» [4], а водночас країни, «забутої Богом» (JP, V: 221), з’являється, додаймо, і у підготовлюваних із середини січня співробітниками Пілсудського і за його вказівками наступних версіях віленської відозви, і в промові, яку в жовтні 1921 року він виголосив у Гродні. Ці образи були незвикло тривкими, запозиченими, як сам він казав, із вражень дитинства. у грудні 1918 – березні 1919, квітні-жовтні 1919 і травні-грудні 1926 рр. був прем’єром Литви, депутат Сейму від Селянської партії перших трьох скликань.
270
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
Навесні 1919 року польська армія, якою командував Пілсудський, несла окраїнним територіям «волю та свободу». Я хочу, запевняв він, «дати Вам можливість вирішити внутрішні справи, національні й релігійні так, як ви самі собі цього побажаєте, без будь-якого насильства або тиску з боку Польщі». Поглибити довіру до цих заяв мало введення не військового, а цивільного самоуправління, що складається з «місцевих людей, синів цієї землі». Основним завданням цього органу було би «сприяння населенню у висловленні щодо його долі та потреб за посередництвом вільно обраних представників», дібраних на основі демократичного виборчого закону. Самоуправління мало дбати про підтримку порядку, про вирішення проблем постачання продовольством, а крім того подбати про «всіх, незалежно від релігії чи національності» (JP, V: 75–76). Відозва над головами, так би мовити, політиків була адресована до мешканців історично колись пов’язаних із Річчю Посполитою територій, а також до людності Каунаської Литви, однак можливості втілення заявлених у ній принципів, також з уваги на украй потужне прагнення до возз’єднання поляків з віленської землі, були мізерними. Крім того, попри цивільний характер самоуправління, практичне виконання обіцянок Пілсудського зумовлювала присутність польського солдата. Перебування у Вільні було для Пілсудського незабутнім переживанням. Урочистості в поєднанні з парадом переможних військ, політичні конференції (зокрема 24 квітня він приймав прибулого з Парижа Длуського) заповнили, крім нагляду за перебігом військових операцій, увесь його час. На увінчання віленських днів голова вклонився святині в Острій Брамі*. Ота, зауважена Тадеушом Свєнціцьким, «важка сльоза», що «спли* Остробрамська ікона Божої Матері (пол. Obraz Matki Boskiej Ostrobramskiej, лит. Aušros Vartų Dievo Motina) – чудотворна ікона Богородиці, належить до рідкісного типу зображення Богоматері без немовляти в руках; уміщена на міських воротах Вільнюса (Аушрос Варту, Ворота Світанку, Остра Брама) і шанується як католиками, так і православними.
271
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
ла на його вуса» [5], була найпромовистішим свідченням цього складного до описання мірила переживань. Зрештою, медальйон із зображенням Остробрамської Богоматері поруч із фотографією дочки-первістки, «Потопом» Сенкевича і «Хроніками» Стрийковського незмінно супроводжував Пілсудського в його воєнних походах... Про те, що віленський похід був для нього «милим відпочинком після варшавської роботи», голова написав і Падеревському. «Такого теплого і зворушливого прийому, який відчув я сам і вся армія, – наголосив він, – я не очікував». У пам’яті Пілсудського залишився тоді образ міста, яке плакало «безугавно від зворушення і радості. Попри страшний голод, – додавав він, – населення пхало солдатам усе, що мало з харчів». (JP, V: 81). Тим більше розчаровувала відсутність політичних наслідків військового успіху. Хоча – не цілком. Пілсудський все ще сподівався, що литовців удасться переконати (у Варшаві після повернення він неодноразово радився із посланником каунаського уряду Ю. Шаулісом*), а щодо білорусів був майже впевнений в остаточному успіху. Помірковано корисною була позитивна реакція лідерів держав Антанти, для яких віленська відозва, яка виразно ґрунтувалася на принципах Вілсона**, стала свідченням того, що Польща не має наміру вести на сході імперської політики. Тим більше, що й сам голова у своїх інтерв’ю переконував західну громадську думку про практичне застосування ним принципів свободи. * Юрґис Шауліс (Jurgis Šaulys, 1879–1948) – литовський політик і дипломат, один із тих, хто підписав Акт про незалежність Литви у 1918 р.; в 1918–1919 посол у Німеччині, в 1919 у Швейцарії, відтак у Італії; зустрічатися з Пілсудським міг лише неофіційно; став першим послом Литви у Польщі в 1939 р. ** Йдеться про «14 пунктів» президента США Відро Вілсона, в яких той означив своє бачення міжнародного устрою після I Світової війни та сформулював парадигму, згодом відбиту в Версальському договорі; з-поміж усіх народів Центрально-Східної Європи Вілсон фаворизував тільки поляків, які мали отримати окрему державу, народи Австро-Угорщини мали отримати автономію, а Росія далі залишатися імперією.
272
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
Враження від віленської прокламації хутко було знівельоване діями в Східній Галичині. З польської точки зору це питання ставало подвійно актуальним. По-перше, після успіху весняного наступу щораз частіше в Парижі лунали голоси, що слід змусити сторони конфлікту дотримуватися перемир’я і провести демаркаційну лінію, залишаючи за межами зони, контрольованої польською армією, нафтовий басейн*. По-друге, мирний конгрес добігав до свого завершення, тому Німеччина, якій загрожувала втрата значних територій на користь Польщі, зі свого боку могла спокуситися створенням складних і незворотних доконаних фактів. До Польщі, щоправда, прибули підрозділи Галлера, але з чіткою умовою, що вони не можуть бути використані на Галицькому фронті, тож після стабілізації в середині травня литовсько-білоруського відтинку гра йшла на час. Було необхідно, іншими словами, розв’язати (використовуючи і армію Галлера) проблему Східної Галичини, щоб у момент зростання загрози з боку Німеччини можна було негайно перекинути польські сили на захід. Польський наступ почався 14 травня. Упродовж двох тижнів були захоплені Галич та Станіславів**, завдяки чому Польща отримала безпосереднє сполучення з Румунією. Проте наступ, з огля* У січні-лютому 1919 р. в Східній Галичині працювала запрошена польським урядом місія Антанти на чолі з французьким генералом Жозефом Бартелемі; комісія опрацювала проект перемир’я та встановлення демаркаційної лінії між Польським військом і Українською Галицькою Армією; лінія Бартелемі передбачала утримання на польському боці бл. 40% території Східної Галичини, у т.ч. Львова та Дрогобицько-Бориславського нафтового басейну. Українська сторона відкинула цю пропозицію. Тимчасом комісія Жуля Камбона розробила в Парижі нові пропозиції щодо розмежування («Рапорт №3» від 17 червня): проект А, підтриманий британцями, передбачав перебіг кордону приблизно так, як він пролягає тепер, проект Б, підтриманий французами, зміщував кордон на схід, передаючи Польщі Львів і нафтовий басейн. Британський проект, який згодом, під час польсько-радянської війни 1920 р., назвали «лінією Керзона», став підставою для територіального розмежування після II Світової війни. ** Від 1962 р. місто Івано-Франківськ.
273
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
ду на реакцію західних держав, довелося зупинити. Спричинили це не так грізні ухвали Найвищої Ради, передані Пілсудському, а радше попередження про припинення поставок зброї та боєприпасів, тому польський солдат зупинився на лінії Броди – Залізці – Озерна – річка Золота Липа. До Парижа негайно мусив повернутися Падеревський, який у середині травня прибув на допомогу Пілсудському, щоб переконати Сейм ухвалити компромісну резолюцію щодо схвалення загальних положень віленської відозви, які були відкинуті в попередній, ухваленій на початку травня, резолюції. У самого голови держави не було ілюзій, що до «завершення питання наших західних кордонів ми залежимо на 9/10 від доброї волі Антанти. Тому я завжди був тієї думки, – писав він у останні дні травня Падеревському, – що до тих пір, поки ця фундаментальна справа не завершена, належить всі інші справи, в яких ми можемо увійти в конфлікт із думкою Антанти, старатися лише відкладати без остаточного розв’язання, не ставлячи ніде крапок над і. Лише по закінченні цих справ, – підсумовував Пілсудський, – ми станемо першорядною силою на Сході, з якою кожен, не виключаючи Антанти, буде рахуватися і на яку будуть розраховувати. Тоді буде легко, – додавав він, – використовуючи всі нагоди, яких ніколи не бракує, врегулювати справи на свою користь, використовуючи ту позицію, що ми будемо більше іншим потрібні, ніж інші були би потрібні нам» [6]. Цими іншими могли виявитися насамперед атаковані більшовиками білоруські дивізії Денікіна та польськими військами – київські українці. Українські сили в Східній Галичині належало розбити. З Петлюрою – варто було вести переговори. Проте за умови, що з цією ініціативою не буде виступати тільки польська сторона. Конфлікт за Львів рішуче заблокував спроби налагодження стосунків з Наддніпрянською Україною, в чому Пілсудський міг переконатися вже в середині січня 1919 року, приймаючи посланців із Києва, В’ячеслава Прокоповича і Юліана Волошиновського. Проте, в той час, коли сили Петлюри танули 274
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
під ударами Червоної армії, Падеревський і представник отамана Борис Курдиновський* підписали в Парижі наприкінці травня важливу угоду. У ній було сформульовано засади, на підставі яких обидві сторони провадили би спільну боротьбу проти більшовиків. Найважливішим елементом тут було проголошення тісного союзу Київської України з Польщею та попередня згода на демаркацію лінії кордону із залишенням на польському боці Східної Галичини по Збруч і Західної Волині по Стир. І хоча угода не набула чинності – підтримка Петлюри була в очах Франції рівнозначною виступові проти Денікіна – той факт, що саме Курдиновський опинився на чолі офіційної місії Директорії в польській столиці, було для відносин між Варшавою і Києвом хорошою ознакою. Але дії в цьому напрямку були неможливі до завершення справи західних кордонів. На межі травня та червня реальна підтримка Заходу була терміново потрібна. Підготовка Німеччини до удару по Польщі ставала щораз виразнішою. Антинімецький фронт став у цей момент першоплановим відтинком, де групувалися підрозділи – цим переважно займався, чудово вирішуючи організаційні завдання, генерал Соснковський – права рука Пілсудського в міністерстві військових справ, який після важкої хвороби на межі грудня і січня знову від весни підтримував свого коменданта і готував необхідні резерви. Наприкінці травня Пілсудському нарешті підпорядкувалася як головнокомандувачу Великопольська армія**, але небезпека була настільки значною, що тимчасово посу* Б. Курдиновський не мав повноважень від отамана Симона Петлюри підписувати таку угоду; його самозванні дії дуже зашкодили українським представникам у Парижі, оскільки польські дипломати негайно поширили текст угоди, переконуючи в згоді українців на відмову від Галичини та Волині. ** Великопольська армія, Польські збройні сили в колишній прусській займанщині – військове формування під командуванням ген. Ю. ДовбурМусніцького, яке оперувало під час т.зв. великопольського повстання 1918–1919 рр. в історичному регіоні Великопольща з центром у Познані.
275
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
нула на задній план усі інші пограничні проблеми. Урешті після підписання мирного договору було визнано, що німецька загроза відвернена. Версальські рішення були для Польщі задовільними, а положення про плебісцит, зокрема, щодо Горішньої Сілезії, активізували в тому регіоні іредентистські настрої. Пілсудський, хоч і стояв на чолі армії, мав у цьому випадку повністю зв’язані руки, тому вибух наприкінці другої декади серпня Сілезького повстання, хоча й не здивував (ще до підписання договору, про що Пілсудський знав, туди вирушили сили, зосереджені в місцевій ПВО), але вирішити проблему не міг. Перевага німецьких військ хутко потопила повстанський зрив у крові, а допомога краю, обмежена до контрабанди зброї та боєприпасів і перекидання офіцерів і добровольців, цього становища не була спроможна змінити. І хоча Верховне командування Польщі енергійно вимагало втручання союзників, пропонуючи зі свого боку можливість використання у Горішній Сілезії армії Галлера, після 10 днів нерівної боротьби повстання було придушене, а біженці змогли повернутися до своїх домівок щойно після парафування польсько-німецької угоди про амністію. Повстанський зрив усе ж ніяким чином не змінив стратегічної позиції Польщі. Її доля все ще важилася на сході. Вже в червні з’ясувалося, що політика створення доконаних фактів у Східній Галичині приносить результати. Там у наступ першими спробували перейти командувачі армії Західноукраїнської Республіки, але час, який вони обрали, був для них несприятливим з політичної точки зору. У Парижі, в умовах неминуче зростаючої загрози з боку більшовиків (які наприкінці травня, витіснивши війська Петлюри, опинилися навпроти польських сил на Волині), а також щоб заохотити Пілсудського до співпраці з Денікіним, Найвища Рада ухвалила 25 червня рішення уповноважити польський уряд тимчасово окупувати Східну Галичину аж по Збруч. У цій ситуації верховний головнокомандувач особисто з’явився на фронті, щоб повести контрнаступ. Він почався 28 червня. Через два дні опір противни276
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
ка був зламаний. У середині липня польські війська зайняли Тернопіль, щоб незабаром дійти до Збруча. Мета кампанії була досягнута. Успішний хід операцій у Східній Галичині був лише прологом до наступальних дій на всьому фронті, спрямованих проти Червоної армії. Ці дії розпочав С. Шептицький, чиї загони в липні зайняли Молодечно. Чергова атака в цьому районі була спрямована у бік Слуцька, який 6 серпня потрапив до польських рук. Через два дні польський солдат вже був у Мінську, і не зупиняючись на цьому успіху, рухався до Борисова та Бобруйська. У свою чергу, очолювана Сміґлим віленська група попрямувала до Дюнабурґа*, відкидаючи після тяжких боїв більшовицькі сили на правий берег Двіни. Нарешті на Поліссі війська генерала Лістовського досягли ріки Птич, тоді як на Волині успіхом закінчилися операції і на півночі (зайнято було Рівне, Здолбунів і Сарни), і на півдні (здобуто Ізяслав, Шепетівку та Острог). Але на Волині, в південній частині фронту, перед польськими силами з’явилися після вигнання більшовиків і опанування Шепетівки та Звягеля** солдати Петлюри. У серпні 1919 року київський отаман не мав надто великого вибору. Він втрачав сили у сутичках із більшовиками і Денікіним. У цій ситуації 9 серпня він письмово звернувся до Пілсудського з проханням про допомогу. Наступним кроком стало скерування до Варшави місії на чолі з Андрієм Лівицьким і врешті підписання 1 вересня перемир’я, важливим елементом якого була тимчасова демаркаційна лінія і так звана лінія розмежування у разі спільної операції проти Червоної армії. Пілсудський міг насправді рішучіше та ефективніше підтримати Петлюру уже в серпні, розглядаючи його як «природного та прихильного союзника проти всіляких підступів всеросійства». За оцінками голови держави, кожен із чинних урядів Росії проявляв «певні тенденції у західному напрямі, які загрожують нашим життєвим інтересам. * Тепер м. Дауґавпілс у Латвії. ** Тепер м. Новоград-Волинський.
277
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
У боротьбі проти цієї експансії, – йшлося в таємній інструкції верховного головнокомандування з кінця серпня, –нас підтримає не коаліція, а тільки ті нації, які, подібно до Польщі, а може навіть і більше, перебувають під загрозою від усякої Великої Росії. Тому для Польщі питання доленосного значення, – звучав висновок, – зорієнтувати і зобов’язати Україну на захід, тобто до Польщі, а не на схід, себто до Росії» [7]. Пілсудський однак визнав, що передчасна допомога з боку Польщі могла б стримати схильність Петлюри та його оточення до угоди. Тому марш на Київ повинен відбутися не раніше, ніж коли Наддніпрянська Україна своїм політичним існуванням буде завдячувати тільки Польщі. Більшовицьку загрозу, яка змушувала Петлюру до співпраці з Польщею, натомість проігнорував або недооцінив Каунас. На цьому відтинку Пілсудський не міг, отож, безчинно зволікати. Спроби порозуміння, які чинилися від травня, не принесли жодного результату з уваги на завищені й нереальні литовські вимоги – передати їм на лінії Дюнабурґа до Німана у районах проживання польської людності, цивільну адміністрацію та командування над польськими силами, що діяли тут. Польські учасники переговорів натикалися і на впертість, і на цілковиту глухоту до всіх раціональних аргументів. Якщо додати до цього наявність у глибині Литви підрозділів Бермондта-Авалова*, які попри заяви про підготовку до боротьби з більшовиками, займали принаймні двозначну поставу, занепокоєння польської сторони було цілком виправдане. Але переговори не просувалися уперед, а конфлікт через північну Сувальщину** (22 серпня) і спроба пропольського * Західна добровільна армія – підрозділ пронімецької орієнтації, сформований полковником П. Бермондтом-Аваловим з російських офіцерів і німецьких добровольців для боротьби з більшовиками та Латвійською республікою. ** Сувальщина (лит. Suvalkų kraštas, Suvalkija, пол. Suwalszczyzna) – історичний регіон на польсько-литовському пограниччі з центром у м. Сувалки, за який між Польщею та Литвою у ХХ ст. багато десятиліть тривав гострий конфлікт; терен був розділений між двома державами після
278
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
перевороту в Каунасі, який готувала діюча в цій частині Литви ПВО, зіпсували польсько-литовські відносини надовго. Намір Пілсудського «зробити з Вільна сполучник, а не предмет спору» (JP, V: 80) не вдався. Затяжна суперечка з литовцями не тільки поставила під сумнів федеративні плани голови щодо північного сходу, але й загрожувала паралізувати увесь балтійський відтинок. Цього відчуття не могли змінити ні щоразу міцніші відносини з Латвією, ні видимі після зайняття Мінська ознаки порозуміння з білоруськими середовищами, які формували громадську думку. Щоправда, обіцяна Пілсудським підтримка збройних сил Латвії для боротьби цієї країни з армією Бермондта, вимагала згоди Литви на марш через її територію двох польських дивізій, але сама обіцянка можливої допомоги піднесла бойовий дух латишів, які рішуче разом із союзним флотом перемогли сили агресора. Польськолатвійська співпраця набрала урешті конкретних форм у січні 1920 року, коли була проведена спільна операція зі звільнення Дюнабурґа. Вона закінчилася цілковитим успіхом, і звільнені райони після виведення сил Сміґлого, зайняли латвійські солдати. Зміцнення відносин із Латвією і меншою мірою з Естонією та активізація білоруського питання мали служити тискові на Литву. У плані федерації, сконструйованому Пілсудським, це останнє питання, однак, відігравало другорядну, допоміжну роль. Голова не приховував цього від білоруських діячів. У другій половині вересня, під час візиту Антона Луцкевича*, він радив «зусталінської окупації в 1945 р., м. Сейни та його околиці в Польщі населяє велика литовська громада. * Антон Луцкевич (Антон Луцкевіч, 1874–1942?) – білоруський політик, активіст соціал-демократичного руху, просвітник, один із ініціаторів проголошення Білоруської Народної Республіки, у 1918–1920 рр. голова ради міністрів і міністр закордонних справ БНР; послідовно відстоював у міжвоєнній Польщі національні права білорусів, у 1921–1939 рр. директор Білоруського музею у Вільнюсі, викладач Білоруської гімназії; замучений сталінцями.
279
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
пинитися тепер на органічній праці*, щоб створити свого роду білоруський П’ємонт», і обіцяв, що «тієї миті, коли відповідні справи налагодяться на флангах і стануть міцно на ногах Україна та Балтика, це створить основу для відповідної постановки білоруського питання» [8]. Іншими словами, коли у федеративний вузол сплетуться Київ і Вільно, то, на його думку, надійшов би відповідний час приєднати до них і Мінськ. Інша річ, що Пілсудський не занедбував нічого, що могло наблизити це федеративне розв’язання. У Мінську, куди він прибув 19 вересня, під час аудієнції аж для 44 делегацій на виступ голови Національного білоруського комітету відповідав власне місцевою мовою. Він нагадав тоді, що є «сином тієї самої землі, що й ви, і тому, – додав він, – може більше розумію і відчуваю всі лиха і нещастя, які випали на долю цієї землі». У словах Пілсудського бриніли ті самі ноти, які з’явилися у віленській квітневій відозві. І в Мінську він говорив про те, що всі уряди загарбників вдавалися до «ґвалту й насильства», проти чого виступає нова Польща, намагаючись принести «систему свободи». Також він підтвердив обіцянку, що «ця земля сама вирішить, як має жити», оголошуючи водночас негайне запровадження органів місцевого самоврядування. Однак він наголосив, що «можливість вільно висловлюватися є і буде вам забезпечена, поки польський солдат стоятиме на варті вашої свободи» (JP, V: 106–107). У цьому місці треба зробити одне, думаю, істотне зауваження. Розглядати Пілсудського лише крізь призму його політичної гри, навіть дуже складної, означає значно збіднювати його особистість. Адже голова був не тільки видатним політиком, відмінним стратегом чи відважним солдатом. Він був насамперед розумною, делікатною людиною. При цьому він чинив на людей довкола себе вплив, який важко окреслити, майже гіпнотизую* Пол. «praca organiczna», евфемізм на означення національно-просвітницької діяльності польських позитивістів після поразки Повстання 1863 р., робота задля економічного піднесення країни в умовах втрати державної незалежності без ангажування в політику.
280
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
чи їх, підкоряючи, здобуваючи, урешті-решт. Не час тут наводити описи прийомів, зустрічей, візитів, під час яких він панував над оточенням, «як геніальний актор панує над глядачами» [9]. Тактичні звороти в політичних або дипломатичних іграх затуляють не тільки загальні лінії його поведінки, але і глибші, зумовдені досвідом і роздумами, мотиви, якими він керувався. І тому, аналізуючи його кроки, чи то в литовській, українській, чи в білоруській справі, не можна забувати про те, чим окраїни* взагалі були для Пілсудського. Адже передусім для нього це був обшир, де відбувалася «зустріч однієї нації з іншою, однієї культури з іншою, одного виховання з іншим». З цього, здавалося б, очевидного спостереження, випливав симптоматичний висновок про те, що «найважчою завжди в усій окраїнній політиці є здатність здобути сильну, міцну повагу до явної влади». Причому це не могла бути політика, якої окраїні нації досі зазнавали, – «політика приниження та гноблення». І тому, коли Пілсудський підняв тост «за нашу чесну окраїнну політику» (JP, V: 131–132), це були не просто гучні слова, але директива, якою він намагався керуватися у своїх діях. Подібним чином, хоч і набагато зворушливіше, голова виступив на урочистому відкритті університету у Вільно. «Усі нації, всі держави, – нагадав він, – мають свої окраїни. Нещаслива й мінлива доля окраїнних міст і сіл. Коли зривається вітер, він стрясає фундаменти перш за все їхніх будівель. Коли збираються хмари, гострий град січе передовсім лани окраїнних земель. Коли * Словом «окраїни» і похідними від нього прикметниками тут і далі перекладено специфічне поняття «kresy» (дослівно «українні землі»). Цим словом у польській мові від пізнього середньовіччя означали лінію фронтиру між Річчю Посполитою і татарськими кочовими ордами на Подніпров’ї, у другій половині XIX ст. воно поступово набуло в польській літературі та публіцистиці значення своєрідних колоній, де Річ Посполита здійснювала «цивілізаційну» місію серед східних слов’ян і литовців. Від ідеї «широких окраїн» романтиків і федералістів у 1918–1921 рр. під впливом ідеології національних демократів відмовилися на користь «вузьких окраїн», тобто територій на сході відродженої Польщі, де етнічні поляки були меншістю.
281
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
б’ють блискавки, то вони перш за все тут у вежі та хати влучають». Пам’ятаючи про це, Пілсудський визнав найціннішою річчю, «хоча іще сюди долинають відгомони нерозвіяної бурі, хоча хмари ще затуляють небо», воскресіння віленської вищої школи, Університету, який «за традицією цієї землі ніколи не дихає отрутою ненависті», зміцнює натомість «пророчим знанням, силою творчої думки, майстерністю та кропіткою науковою роботою» (JP, V: 112–113). Рідкісний це приклад, що політик, а заразом і солдат, прикладав таке велике значення плеканню цінностей, які несуть культура разом із наукою. Та він іще рідкісніший, коли завважити, що чинив він це в країні, яка все ще вела війну не тільки за свої кордони, але й за державне існування. Восени 1919 року визначальними з цієї точки зору були події на фронті з «червоною» Росією. Пілсудський, якого настійно схиляли до підтримки «білих», якого вабили обіцянками більшовики, мусив зробити драматичний, доленосний за наслідками вибір. Тиск на Пілсудського, щоб він активно підтримав сили Денікіна, тривав безперервно з моменту встановлення Польщею офіційних відносин із західними державами. Натиск Франції, але й Англії, багатократно побільшав на початку літа 1919 року, коли «білий» генерал готувався до вирішальної гри. Пілсудський, знаючи про ставлення Денікіна до східних окраїнних теренів, не збирався втягуватися, хоча, про людське око, вислав до нього спершу військову місію на чолі з генералом Карніцьким, а потім урядову делегацію з міністром Івановським. Офіційні посланці, а перш за все офіцери розвідки, які їх супроводжували, не мали найменшої ілюзії після безпосереднього контакту з ядром денікінських сил щодо їхньої справжньої вартості. Віра у відновлення «неподільної» Росії, демонстрована Денікіним і його оточенням, виключали будь-яку предметну дискусію про незалежну Польщу, яка б територіально сягала за Західний Буг. У цій ситуації пропозицію, зроблену в серпні в ході наступу сил царського генерала на Київ, про співпрацю з ним у спільній операції у напрямі Мозиря, щоби польський фронт сперти на горішньо282
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
му Дніпрі, Пілсудський не прийняв. Крім того, в останній декаді серпня з конфіденційною місією до Лунинця для переговорів з більшовиками глава держави відправив Міхала Коссаковського. Поїздка Коссаковського не була прецедентом. У березні як делегат уряду перебував у Москві Александер Вєнцковський. У червні Мархлевський* шукав зі власної ініціативи порозуміння з Пілсудським. У липні Мархлевський, вже з повноваженнями від Леніна, провадив конфіденційні переговори з посланцем Пілсудського Вєнцковським у Біловежі. Контакт з Коссаковським, утримуваний під прикриттям переговорів гуманітарного характеру та знаком Червоного Хреста, був неофіційним зондуванням, необхідним для отримання інформації про фактичні наміри противника. В успіх наступу Денікіна Пілсудський не вірив і не бажав його. Таємні перемовини з більшовиками, що тривали з 11 жовтня у Мікашевичах (Пілсудського перед Мархлевським представляв Бернер) повинні були служити тільки для передачі недвозначного, чіткого сигналу Москві, що польська армія проти Червоної армії не провадитиме спільних з «білими» дій. До обох російських імперіалізмів, незалежно від їхньої барви, Пілсудський ставився однаково. І більшовикам, і Денікіну він ясно давав зрозуміти: «Ми – сила, а ви – трупи». Їхні взаємні війни були неважливі, поки не загрожували інтересам Польщі. «А якщо, – аргументував він Коссаковському, – ви зачепите їх, битиму. Якщо * Юліан Мархлевський (Julian Marchlewski, 1866–1925) – діяч польського і німецького соціалістичного та комуністичного руху, співзасновник Соціал-демократії Королівства Польського і Литви та групи «Спартак» у Німеччині, публіцист і видавець; у 1920 р. був головою Тимчасового революційного комітету Польщі (Польревком) у Білостоці, у разі успіху мав очолити комуністичний уряд; останні роки життя керував Міжнародною організацією допомоги революціонерам (аналог Червоного Хреста) і Комуністичним університетом національних меншин Заходу в Москві; в 1927 р. його прізвищем було названо містечко Довбиш на Житомирщині, центр чинного в 1925–1935 рр. Польського національного району.
283
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
десь і колись я не б’ю вас, то це не тому, що ви не хочете, а тому, що я не хочу» [10]. Проте, не викликає сумніву факт, що голова вважав, що буде значно вигідніше усунути потенційну загрозу «білої» Росії руками більшовиків. Тоді на сході буде лише один небезпечний, але можливий до подолання супротивник. Перервою у фронтових змаганнях Пілсудський однак скористався для такого переформулювання польських вимог, щоби Москва фактами, а не голослівними деклараціями, розкрила свої наміри. У перші дні листопада Бернер отримав точні інструкції, зміст яких він повідомив Мархлевському. Пілсудський заявляв, що його армія не перетне існуючої лінії фронту, але загони Червоної армії повинні відступити на 10 км для створення нейтральної смуги. Москва повинна припинити ведення комуністичної агітації в польській армії, а також добровільно передати Латвії Дюнибурґ. Останньою умовою був ненапад на сили Петлюри. З відповіддю Леніна Мархлевський повернулася 21 листопада. На позір провідник більшовицької Росії польські пропозиції погодив, але намагався тлумачити їх так, як це було вигідно для Червоної армії. По суті справи, з огляду на очевидні успіхи в боях із Колчаком і Денікіним, він намагався виграти час, тому Пілсудський пригрозив, що якщо «совєтський уряд хоче з Польщею воювати, то цю рукавичку голова держави підніме» [11]. Переговори з більшовиками були зірвані, зате активізувалися контакти з українською місією (також надано захист силам Петлюри, які 5 грудня перейшли через фронт на польський бік) та політиками, що представляли «третю» Росію, себто особами покрою Савінкова, з демократичним або соціалістичним політичним родоводом. Іншими словами, Пілсудський готувався до вирішальної гри з «червоною» Росією. Усунення вже останнього ворога дозволило би вирішити проблему східних окраїн таким чином, щоб, згідно з концепцією Пілсудського, вони стали справжнім заборолом, який би захищав Річ Посполиту від Москви. 284
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
Вирішальний удар міг відбутися не раніше весни 1920 року. Тимчасом стало зрозуміло, що Польща муситиме проводити цю операцію самостійно, лише з матеріальною допомогою від західних держав. Ті й надалі були далекі від поваги до справжніх польських інтересів на сході. Найбільш чітко це підтвердили два рішення Найвищої Ради. Перше, від 21 листопада, довірило Польщі управління Східною Галичиною на 25 років із наданням цій території автономного статусу. Наступне, від 8 грудня, встановлювало тимчасовий кордон Польщі на сході по лінії Західного Бугу, хоча, нагадаймо, ще залишалася в силі на Віленщині окрема демаркаційна лінія (так звана лінія Фоша). І хоча керманичі західних наддержав не відмовляли Польщі у праві висувати подальші, сягаючі далі глибше на схід територіальні претензії, сам факт розмежування «незаперечно польського простору»* переконливо свідчив про збереження надій на реституцію «білої» Росії. Та, в свою чергу, з уваги на видиму неозброєним оком поразку Денікіна, встигла ще звернутися до Пілсудського по допомогу (хоча лист Денікіна до голови держави, надісланий 26 листопада, прийшов до нього набагато пізніше), проте не відмовлялася ні від своїх територіальних прагнень, ні від заперечення права України на створення незалежного державного організму. Тому не дивно, що Пілсудський зігнорував це звернення. * Посилання на «незаперечно польський простір» містили пункти Вілсона, проте дискусійним залишався критерій «польськості». Західні союзники керувалися принципом наявності етнічної/релігійної більшості на певній території, натомість польські політики, передусім ендеки, які найбільше уваги приділяли темі уявного картографування, апелювали до «історичних» аргументів – Польща мала бути повсюди, куди дійшли у своїх війнах середньовічні польські королі, щонайменше у межах Речі Посполитої до розподілів. Про дисонансність такого підходу може свідчити той факт, що на частині території історичної Волині, яка у міжвоєнне двадцятиліття входила до складу II Речі Посполитої, за даними офіційного перепису поляки за чинником рідної мови складали у 1921 р. 16,8% (римокатолики 11,6%), українці за чинником рідної мови складали 68,4% (православні 74,2%) людності.
285
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
Під час підготовки до вирішального зіткнення Падеревський уже не підтримував Пілсудського. Його кабінет, атакований зліва і справа, врешті пішов у відставку в першій декаді грудня 1919 року. Голова держави, надзвичайно цінуючи співпрацю з Падеревським, не мав ілюзій з приводу атак у пресі чи на вічах. Уже наприкінці вересня він припускав, що «це мусить діятися за наказом згори. Так само, як раніше атакували насамперед мене, шкодуючи Вас, так тепер, коли попередня атака не вдалася, тривають нападки на Вас, оминаючи мою особу. Повалення нас обох, – висновував Пілсудський, – мабуть видається цим панам занадто складним завданням, тому вони намагаються повалити бодай одного, щоби поставити на його місце котрогось зі своїх авторитетів» [12]. І хоча розпізнання намірів політичних опонентів було влучним, проте наступник Падеревського Леопольд Скульський безсумнівно тим авторитетом не був. Зрештою, два ключових з точки зору голови держави портфелі (внутрішніх і військових справ) зберегли міністри Падеревського Войцеховський і Лесневський, а керувати міністерством закордонних справ було довірено іншому прихильникові Пілсудського, Патекові. Тож голова держави міг розраховувати на лояльне співробітництво нового кабінету. Пілсудський був глибоко переконаний в тому, що доля Польщі в найближчому часовому горизонті вирішиться на сході. Проте не можна не звернути увагу на те, що він також усвідомлював іншу категорію змагань, інші випробування, які очікують Польщу. В останньому кварталі 1919 року, коли в якості голови держави він зміг уже офіційно відвідати Познаньщину, у своїй промові з нагоди святкування першої річниці повстанського зриву, Пілсудський згадував не тільки про почуття полегшення, яке відчув при вістці про познанські події. Він заявив тут, що «настають часи, знаменням яких будуть перегони у праці, як перед тим були перегони заліза, як перед тим були перегони кровопролиття. Хто до цих перегонів, – підкреслив він, – буде краще підготований, хто в цій гонці доведе більшу витривалість, той 286
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
у найближчі часи буде переможцем, той зможе зберегти те, що він здобув, або повернути те, що втратив». Тому власне мешканцям Познаньщини судилося внести до національного надбання ту свою специфічну «пристрасть до праці» водночас перетворену на «здатність організування сумлінної роботи, вміння чесної праці» (JP, V: 117). Варто, стежачи за дипломатичними і військовими ініціативами Пілсудського, пам’ятати і про його уявлення про те, як після закінчення боротьби на фронтах має тривати мирне життя відбудованої Польщі. У хвилі, коли Пілсудський висловлював свої мрії про мирне майбутнє, до остаточної розв’язки на сході було ще далеко. Наприкінці грудня, в процесі усе ще жвавих політичних та публіцистичних суперечок про конфігурацію східного кордону, голова держави дуже прагматично визнав, що «анексіоністську та федералістську концепції не слід принципово протиставляти». На його думку, «одна не виключає іншої, йдеться просто, – підкреслив він, – про можливість висунення вперед федералістського рішення, щоб у разі неможливості його виконання, залишався, проте, другий вихід» [13]. І хоча подальший успіх федералістських планів залежав від вирішення проблеми відновлення Великого князівства Литовського, Пілсудський не відмовлявся ні від форсування української справи, ані від планів створення білоруського П’ємонту. З іншого боку, він не приховував від польської громадської думки дилеми, яка випливала з цих планів і зводилася до принципового питання: чи Польща «має стати державою, рівною великим потугам світу, чи повинна бути державою малою, яка потребує допомоги можних». Ця дилема, що визначала східний напрям не стільки військової, як культурної та економічної експансії, знову вимагала зосередження національних зусиль. Вимагала єдності, особливо потрібної найближчим часом. Уміння «робити взаємні поступки», жертвуючи «своїми переконаннями та поглядами». Тож Пілсудський, готуючись до вирішальної гри, звернувся у Любліні із закликом остаточно визнати необхідність національної консолідації, яка, будучи 287
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
обумовлена розважливим компромісом, могла стати джерелом сили «у важкі хвилини і моменти державних криз. Погляньте, – застерігав він, – як у війні, цьому великому випробуванні сил націй і держав», програш «в руїни розсипає великі держави». У цій ситуації «нації підсвідомо шукають сил в єдності, сил в подаванні собі рук, в забуванні відмінностей, сил у здатності укладання компромісу» (JP, V: 137–138). І випробування таке, як він передбачав, очікує ще не зміцнілу польську державу разом із політично розділеним суспільством. І це тоді, коли потреба в новому, значно більшому від попередніх зусиллі могла ще бути неусвідомлена. До цього призводив «мирний» наступ, який з кінця 1919 року інтенсивно провадила Москва. Першу заяву з пропозицією про укладення «міцного миру» надіслав 22 грудня на адресу польського уряду більшовицький міністр закордонних справ Георгій Чічерін. Польській стороні залишалося право на вибір місця і часу переговорів, однак відповіді на цю пропозицію не було. З формальної точки зору, документ, підписаний Чічеріним, був неприйнятний, бо кремлівський міністр виступав не тільки від імені свого уряду, але й від імені демократичних і робітничих польських організацій. На другу пропозицію від 28 січня 1920 року, підписану не тільки Чічеріним, але й Леніним і Троцьким, ще й підтриману опублікованою 2 лютого відозвою Всеросійського центрального виконавчого комітету рад, також сповнену гучними словами, польський уряд відповів. Щоправда, дуже лаконічно, бо на заяву про визнання суверенітету польської держави, зобов’язання не перетинати існуючої лінії фронту і запевнення про утримання від спрямованих проти Польщі міжнародних угод міністр Патек ствердив лише, що польська сторона визначиться після розгляду поданої їй пропозиції. Засади, на підставі яких мали відбуватися переговори, були уточнені наприкінці лютого 1920 року комітетами Сейму у закордонних і військових справах та схвалені загалом усією палатою. Відправною точкою мало стати остаточне усунення 288
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
наслідків поділів Польщі, причому відроджена Польща своїм обов’язком вважала створення для мешканців земель, які раніше входили до Речі Посполитої, можливостей для вільного визначення своєї державної приналежності. Проте важливішим, ніж паперові декларації, був той факт, що проведення переговорів парламент залишив у руках уряду і верховного головнокомандувача, тим самим даючи Пілсудському можливість визначити найефективнішу лінію дій. Проте голова держави домовлятися уже не збирався. Ігнорування «мирних» пропозицій Кремля було, не лише з точки зору Пілсудського, але передовсім інтересів Речі Посполитої, єдиним раціональним рішенням. Досі чинні стереотипи, нібито наприкінці 1919 року вимальовувався «реальний шанс нормалізації відносин із Москвою і встановлення економічного і політичного співробітництва», завдяки чому «Польща могла отримати визнання східного кордону, ємкий російський ринок і вигідне політичне становище супроти Антанти» [14], можна було би прийняти за чисту монету, тільки абстрагувавшись від механізмів, які безугавно керували зовнішньою політикою радянської Росії. У реаліях 1919 і 1920 років такий незрозумілий для західних держав альянс прирікав би Польщу на політичну ізоляцію, водночас відкриваючи шлях для внутрішнього, «мирного», із використанням спершу пропагандистських засобів, проникнення. Польща не могла собі дозволити навіть удавати, що має намір співпрацювати з більшовицькою владою. Ба більше, польський штаб був упевнений, що за ширмою мирних гасел Кремль готується до війни. Систематичне, добре вивідане польською розвідкою збільшення кількості підрозділів Червоної армії (від січня до квітня ці сили зросли з 4-х дивізій і 1-ї бригади до 14-ти дивізій і 3-х бригад, щоб у момент виправи на Київ сягнути вже 20-ти дивізій і 5-ти бригад), фактами, а не деклараціями доводило, що запропонований Леніним мир матиме «революційний» характер. Тобто, буде без найменших вагань зірваний у найзручніший для Москви момент. 289
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
Пілсудський знав Росію. З власного досвіду він також знав тих, хто силоміць захопив там владу. Характерно, що він легковажив Троцького, вважаючи його більшовицьким аналогом Керенського. Найнебезпечнішим ворогом для нього був Ленін. Цей чоловік блискавично втямив, що війну повинні вести фахівці, а для утихомирення внутрішніх відносин обрав Дзержинського*, «безжалісного фанатика», який не вагаючись зважився на «кривавий терор». Вождя російської революції Пілсудський уявляв у подобі зображеного Сенкевичем... Мечоносця. «Він не тільки, – доводив глава держави Медзінському, – укладе будь-який договір, будь-який союз, якщо навіть на п’ять хвилин це буде йому на руку, й не тільки відкине його, як щойно це стане йому не з руки, але ще й партнера звинуватить у тому, що він його підступно обдурив». Ба більше, Пілсудський либонь серйозно зважав на той факт, що встановлення Леніним системи влади, заснованої на принципі «дисципліни і диктату згори», може призвести до того, що Росія «поверне собі грізну могутність набагато раніше, ніж будь-хто очікував» [15]. Тому слід було квапитися, не занедбуючи нічого, що у фінальній грі могло би спрацювати на користь Польщі. Пілсудський готувався до збройного зіткнення не тільки у * Фелікс Дзержинський (Feliks Dzierżyński, 1877–1926) – польський і радянський політичний активіст, нащадок польського шляхетського роду з Мінщини у Білорусі, дитинство і юність провів у Литві (Вільнюс і Каунас), один із засновників партії Соціал-демократія Королівства Польського і Литви, учасник революції 1905 р. і підпільної діяльності, багатократно ув’язнений; у 1917 р. увійшов до грона найвищого керівництва більшовицької партії, в 1917–1926 рр. очолював комуністичну політичну поліцію ВЧК, був організатором «червоного терору»; у 1920 р. під час польсько-більшовицької війни був членом Тимчасового революційного комітету Польщі у Білостоку, в разі перемоги більшовиків мав стати одним із керівників комуністичної Польщі, проте після невдачі цього проекту не виявляв інтересу до комуністичного руху в Польщі й зробив успішну кар’єру в Москві (у 1924–1926 рр. голова Вищої ради народного господарства).
290
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
військовій, а й у пропагандистській та політичній площинах. Відповіддю на «мирний» наступ більшовиків на Заході стала контратака в пресі, вчинена головою держави. Тільки в лютому він дає інтерв’ю кореспондентам лондонської «Таймс» і трьох французьких газет, де, крім оцінок, сформульованих ще в 1919 році на тему про неефективність більшовицької індоктринації та відносної військової слабкості «червоної» Росії, з’явилися елементи, котрі демонстрували нову якість у польській східній політиці. Пілсудський не тільки висловив переконання, що «Польща не може програти війну», але також підкреслив, що на практиці саме Польщі випало нести відповідальність за долю східної Європи. «Бідою нашої країни, – аргументував він, – є власне відсутність чіткого і ясного рішення з боку коаліції. Нас покинули наодинці щодо східного питання, бо Європа не знає, що робити. Франція, Англія можуть чекати, комбінувати, спостерігати за ходом подій», натомість доля поляків, безпосередніх сусідів Росії, «залежить від нашого рішення». Тому, підкреслив він, «ми повинні зважитися». Західній громадській думці Пілсудський прямо заявляв, що «жодним чином давню Росію не повернути до життя, які б не були засоби, за допомоги давніх її людей. Слід, – закликав він, – шукати нові формули». Це завдання намірялася покласти на себе власне Польща, готуючи план, «покликаний створити законний статус на сході Європи». Він не приховував, що більшовики помиляються, намагаючись залякати Польщу концентрацією військ, висуваючи таким чином «свого роду ультиматум». Голова держави однозначно заявив, що Польща ніколи не укладе «мир під тиском погроз». Зі свого боку він заявляв, що «принести свободу народам, сусіднім із нами, буде найвищою честю в житті для мене як державного діяча і солдата» (JP, V: 143, 145, 147–148, 150). Пілсудський, іншими словами, ствердив банкрутство «білої» Росії, хиткість, або, як він казав Васілевському, «зиґзаґуватість» політики Антанти, нещирість мирних намірів більшовиків і необхідність вирішити 291
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
проблему Східної Європи таким чином, щоби принцип самовизначення став фактом і перестав бути голослівним. Практичним перекладом останньої директиви на мову політики надалі залишалася для Пілсудського федеративна програма. Формулюючи думку про відсутність послідовної політики західних наддержав щодо Росії, Пілсудський не був голослівним. Докази приніс не лише минулий рік, а й нещодавні події, скажімо, лондонський візит міністра Патека у січні 1920 року. Тоді Ллойд Джордж* відмовився надати Польщі будь-які гарантії, натомість рішення Найвищої Ради, ухвалене наприкінці лютого, езоповою мовою не спонукало ні до мирних переговорів з більшовиками, ні до продовження війни з ними. Така нестабільність значно підвищила міру ризику для Польщі. Діями, спрямованими на обмеження його масштабу, були спроби залучити до польської східної політики країни Балтії та Румунію, домовленості з представниками «третьої» Росії й, нарешті, союз із Україною Петлюри. Монтування спільного фронту балтійських країн знайшло своє відображення на конференції в Гельсінкі в середині січня 1920 року. Польщу представляв Васілевський, а інструкції, які він отримав від Пілсудського, зводилися до мети створення блоку, до складу якого увійшли би Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва та Польща, які могли б разом і одночасно укласти мир з більшовиками. Позицію Польщі підтримала лише Латвія. Фінляндія та Естонія вагалися, а Литва поставилася вороже. Блоку не вдалося сконструювати. Ба більше, кожна з цих держав, усупереч польським пропозиціями, провадила мирні переговори з Кремлем на власну руку. Румунія поводила себе так само консервативно, * Сер Девід Ллойд Джордж (David Lloyd George, 1863–1945) – британський політик, член ліберальної партії, у 1916–1922 рр. прем’єр-міністр у двох урядах; входив у четвірку найвпливовіших політиків світу під час і одразу після I Світової війни; часто конфліктував із творцями Польської держави з приводу кордонів (Данциґ/Ґданськ, приналежність Сілезії, «лінія Керзона» тощо).
292
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
сівши у березні за окремий стіл переговорів. На важливій дипломатичній площині Пілсудський зазнав тоді поразки. До позитивного фіналу натомість прямували контакти з представниками «третьої» Росії – Савінковим і Чайковським. Відносини з політиками, пов’язаними з Пілсудським, Савінков намагався встановити у січні 1919 року в Парижі, де зондувалися теж дещо пізніше взаємні позиції. Але тільки падіння Денікіна зміцнило і їхні позиції в колах російської еміграції, і сподівання Пілсудського на домовленості, що розірвали би міф про «неподільну», обперту на Західний Буг Росію. У січні 1920 року обидва російські політики з’явилися в Бельведері. Під час двох тривалих зустрічей, 16 та 18 січня було узгоджено початковий план угоди. Вихідною точкою було спільне переконання в необхідності повалення більшовицької влади. Гості заявили про готовність організувати з цією метою добровільні російські війська, що билися би поруч із польською армією, і підтримати дипломатичні заходи Пілсудського на Заході. Розбіжності виникли у зв’язку з визначенням засягу польського впливу на сході та в питанні незалежності України. Позитивним ефектом цього контакту стало натомість заснування у Варшаві російського Національного комітету на чолі з В. Ґорловим, військовий відділ якого очолював Савінков. З точки зору Пілсудського, можливість легітимації Варшавою подібної ініціативи була дуже важливою з огляду на міжнародні відносини. «Білі» росіяни досі підтримували тезу, що мають право на «всі непольські етнографічні землі», тож пролом у цій позиції, можливість поставити громадську думку «Заходу перед фактом, що і біла, і червона Росія визнає право Речі Посполитої на Окраїни, залишивши нам питання організації відносин на цих теренах» [16], була варта клопотань про тісніший зв’язок із «третьою» Росією. Втілення спільно опрацьованих планів вимагало розгрому Червоної армії. Пілсудський, все ще побоюючись, що пряма атака на Москву виявиться маршем у порожнечу, вирішив змусити Кремль прийняти справжній бій. «Щоб досягти цієї мети, – 293
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
розмірковував він, – слід їм наступити на такий мозоль, щоб вони не змогли ухилитися і втекти. Москва, – пояснював він Медзінському, – не є таким місцем. Київ, Україна – ось їхня чутлива точка» [17]. Пілсудський готувався до цієї операції, знаючи, що на польський удар на півдні ворог може відповісти контратакою на півночі. Тому на київському напрямку йшлося і про розгром більшовицьких військ, і про створення доконаного факту у вигляді незалежної України. Вступні операції почав у березні Сікорський, здобувши два важливих залізничних вузли – Мозир і Каленковичі. У цій ситуації згода на проведення переговорів, переказана Москві 27 березня, і визначення їхнім місцем Борисовського плацдарму, що мало поєднуватися з локальним перемир’ям у тому районі, виконувало тільки роль остаточного розпізнання реальних намірів противника. На Борисов із огляду на підготовку наступу на півночі, Кремль не висловив згоди. Зіткнення, до якого обидві сторони квапливо готувалися, стало неминучим. Перевага, якою Пілсудський мав намір скористати сповна, полягала в союзі з Петлюрою, котрий представляв Наддніпрянську Україну. Польсько-українські контакти пожвавилися після складення делегатами отамана 2 грудня 1919 року декларації про згоду на проходження лінії польсько-українського кордону вздовж Збруча та Горині. Через кілька днів Пілсудський зустрівся з Петлюрою у Варшаві. Упродовж тривалої багатогодинної розмови було, мабуть, установлено принципи і процедури, обов’язкові для обох сторін, а видимим результатом зближення стало створення при дипломатичній місії УНР військової секції, яка від лютого 1920 року пильнувала за формуванням українських підрозділів (перша кадрова дивізія поставала тоді під командуванням полковника Безручка в Бересті). Сигналом для зовнішніх спостерігачів, що відносини між Варшавою і Києвом увійшли в нову фазу, стала присутність українських старшин на чолі з генералом Віктором Зелінським серед військових делегацій, які складали візити у Бельведері з нагоди іменин Пілсудського. 294
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
Документами, що склали політичну основу для походу на Київ, стали натомість дві польсько-українські конвенції, політична й військова. Перший з цих документів був підписаний 21 квітня. Польська сторона підтвердила право України на незалежність, водночас визнавши Директорію на чолі з Петлюрою її верховною владою. Міждержавний кордон встановлювався відповідно до положень грудневої декларації, причому Петлюра відмовлявся від претензій на Східну Галичину і польські райони Волині й Поділля, натомість Польща поступалася на користь України територією на схід від лінії кордону, яка входила до складу Речі Посполитої до 1772 року. Відповідно до угоди, національні меншини в обох країнах мали однакові національно-культурні права. Військова конвенція була підписана через три дні. Тут увага зосереджувалася на умовах співробітництва, і не тільки військового, під час планованого наступу. Серйозні обов’язки тут випали українській стороні, яка мала адміністративно опановувати визволені райони, а присутність польських військ виразно розглядалася як тимчасова. Поляки натомість мали й надалі давати змогу для формування українських підрозділів, а верховне головнокомандування зобов’язувалося подбати про поставку достатньої кількості зброї, боєприпасів і спорядження, щоб уможливити підготовку трьох наступних дивізій. Польсько-українські угоди формалізували наміри Пілсудського. Укладалися вони не для того, щоби «поверталися в Україну польські поміщики, силою відновлюючи свої привілеї» [18]. Голова держави робив «останню ставку, щоб вдіяти щось для майбутнього Польщі», маючи намір «бодай таким чином послабити потенціал майбутньої потужної Росії і, – висновував він, – у разі успіху сприяти створенню України, яка буде бар’єром між нами і Росією». Він мав підстави турбуватися, «чи ця Україна постане, чи має вона достатньо сил і людей, щоб створитися і організуватися, адже, – підкреслював він, – вічно ми тут сидіти не можемо». Похід углиб України уявлявся йому вчинком, завдя295
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
ки якому ми «виправимо помилки наших предків», даючи окраїнним побратимам «можливість самовизначення і урядування для своєї власної нації» [19]. Понад Дніпром польське забороло буде необхідним, як він вважав, до осені. Потім, в останньому вже акті, доведеться подумати про активну підтримку «третьої» Росії у боротьбі за Москву. Свої наміри щодо мешканців України Пілсудський виклав у спеціальній, виданій задля цього, відозві. Він заявив, що «польське військо усуне з теренів, заселених українською нацією, іноземних загарбників» і залишатиметься там тільки «упродовж часу, необхідного для того, щоб владу на цих землях зміг посісти законний український уряд». Після встановлення державної влади і в момент, коли «на пограниччі стануть збройні лави українського народу, здатні захистити цю країну від нового вторгнення», польський солдат повернеться додому. Пілсудський вказував на братерство по зброї з військами, які провадив Петлюра, і висловлював упевненість у тому, що з польською допомогою українська нація зможе «вибороти власну волю і забезпечити родючій землі своєї батьківщини щастя і добробут» (JP, V: 156). За пропагандистськими риторичними зворотами можна зауважити тут і вияв справжньої симпатії, і думки, що збігаються з тими формулюваннями, які були прописані в офіційних документах, чи були висловлені в розмовах із колегами або підлеглими. Але, звісно, навіть найзахоплюючі плани мали підкріплюватися успішними військовими діями. Пілсудський, від 19 березня іменований першим маршалом Польщі, вирушив у наступ на чолі реорганізованих збройних сил. Вони більше не були розділені на фронти, але на армії. На східному фронті, з півночі, над Двіною та Березиною, перебували підрозділи 1-ї армії під командуванням генерала Маєвського, з якими понад середньою Березиною і на Поліссі сусідувала 4-та армія генерала С. Шептицького. У районі Звягеля в якості основної ударної сили були зосереджені дивізії 3-ї армії, спочатку під особистим командуванням верховного головнокомандувача, 296
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
а від 3 травня генерала Ридза-Сміґлого. На Волині на чолі 2-ї армії стояв генерал Лістовський, Поділля ж боронила 6-та армія під командуванням генерала Івашкевича (7-ма армія під командуванням генерала Зиґадловича включала війська, дислоковані на польсько-литовській демаркаційній лінії). Сили на сході зміцнили ще в березні війська колишнього Великопольського фронту, причому аж чотири піхотних дивізії та бригада кавалерії чекали до середини січня, готуючись до опанування поморських повітів. До квітня на південному відтинку фронту, звідки мав початися польський наступ, панувала чисельна рівновага. Після переміщень, які відбулися за наказом верховного головнокомандувача, польські війська мали перевагу в дві піхотні дивізії і одну кавалерії. Маршал був змушений прискорити удар, попереджений про концентрацію сил противника в районі Смоленських Воріт*. Пілсудський, наміряючись знищити його сили на півдні, передбачив, що в разі успіху спрямує свої війська на білоруський фронт. Тому польський удар почався 25 квітня. Маршал особисто керував наступом. На другий день операції польські війська вже були в Хмільнику, Коростені та Житомирі. На третій – опанували Козятин і Бердичів. 1 травня 3-я бригада кавалерії зайняла Фастів, а через два дні – Білу Церкву. Однак Пілсудському не йшлося про навіть найбільш вражаючі тактичні успіхи чи територіальні здобутки. Так само, як політичною метою походу на Київ було відновлення Наддніпрянської України, так і військовою метою в його стратегічному вимірі було повне знищення оперуючих на цьому фронті більшовицьких сил. Тимчасом, як він писав на другий день наступу до Соснковського, «більшовики були готові до цього та “уклонілісь от удара”, попе* Пол. Brama Smoleńska – історична та геостратегічна концепція, що визначає територію між Верхньою Двіною та Верхнім Дніпром, де проходить найкоротший і найпростіший маршрут Схід-Захід, що з’єднує Центральну Європу з Москвою. Відносно вузький коридор (шириною близько 80 км) дозволяє обходити природні перешкоди у вигляді великих річок (Дніпро, Двіна) та водно-болотних угідь і водойм.
297
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
реднього дня відступивши далі і залишаючи тільки заслону, яка, природно, відразу ж розбіглася від удару». Тому, що накреслена мета була в основному досягнута, варто завдячувати величезній рішучості солдатів, бо Пілсудський наказав «надзвичайну швидкість без огляду на втому коней і людей» (піхота проходила 40, а кавалерія 80 км на добу). Якщо додати, що на польський бік почали переходити українські формування, раніше підпорядковані Червоній армії, картина успіху стає повнішою, а водночас раптовий темп дій додатково деморалізував підрозділи противника. У результаті початкової фази операції виявилося, що Київ «повністю відкритий, а я, – підсумовував маршал, – дам їм зараз час для стягнення якомога більше війська для оборони» [20]. Супротивник, однак, готуватися до оборони Києва не збирався. Теза, яка максимально гостро підсумовує причини невдачі київського походу, міститься у твердженні наче те, що «профанам, громадській думці представляли блискучим військовим успіхом, було ударом у порожнечу», а фіаско політичного плану було зумовлене тим фактом, що не вдалося «створити українську державу, ні скликати конституанту в Києві через явну ворожнечу та нелюбов українських мас». У цьому контексті не дивують також думки про те, що «Петлюра виявився політичним банкрутом» [21], а набір добровольців до української армії провалився. Варто зупинитися на цих твердженнях трохи довше, оскільки вони є класичними напівправдами. Дійсно, про повний стратегічний успіх говорити не доводиться з уваги на умисне затягування наступальних операцій, зумовлене не тільки очікуванням на концентрацію більшовицьких підрозділів, але й втрату зв’язку та потребу пом’якшувати особисту неприязнь серед старших командирів (наприклад, полковник Альбін Ясінський з 15-ї стрілецької дивізії відмовилася підкорятися командувачу кавалерійської дивізії генералові Яну Ромеру). Образ приголомшливих перемог, зрештою, у відповідь на суспільний запит, творила тодішня преса, або, висловлюючись точніше, особи, які моделюють громадську думку. Натомість 298
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
верховний головнокомандувач уповні усвідомлював, що коли «з тактичної точки зору справа пройшла відмінно», то зі стратегічної точки зору мала «дуже і дуже половинчастий результат». Мети наступу було досягнуто дуже хутко, а ще важливіше, що «розгром та розсіювання ворога в постаті 3/4 12-ї армії також було досягнуто. 58-ма, 44-та, 7-ма [дивізії – В. С.] і кіннота практично не існують, так само Січові Стрільці», натомість «меншбільш вийшли 47-ма і 45-та, яких тільки частково зачепила катастрофа». Твердження, що польські сили били у стратегічну порожнечу, хибне, оскільки ворожі підрозділи, оперуючи тут у складі двох армій, XIV і XII, були розбиті. XII армія була практично усунута від подальшої боротьби, що проявилося зокрема в той момент, коли доля змагань обернулася навспак, адже під час контрнаступу Червоної армії вона не змогла зламати опору однієї, причому не надто сильної польської дивізії. Про міру дезорганізації XІІ армії красномовно свідчила перехоплена в останні дні квітня радіодепеша її командира, який закликав «командування всіх своїх дивізій, щоби вислухали оперативні накази. Відгукнулася, – писав маршал до прем’єра Скульського, – тільки одна дивізія, і то з відповіддю, що не знає, де її війська знаходяться, а отже ніяких наказів виконувати не може, жодна інша дивізія не відгукнулася взагалі» [22]. Такий стан можна назвати лише одним терміном, – це був розгром. Пошлемося на ще один тогочасний аналіз. У середині травня верховне командування оцінило, що операції, проведені в період від 25 квітня до 10 травня, «принесли велику користь із суто військової точки зору. Розбито XII, XIV більшовицькі армії та три дивізії XVІ армії. Тисячі полонених, без ліку військових і залізничних матеріалів і техніки більшовики не мають чим замінити. Постійні поразки вкрай деморалізували солдатів ворога, вони дезертирують сотнями. Перед фронтом, – висновував автор цієї оцінки Ю. Стахевич, – витворився стан пустки» [23]. Тоді поляки ще не усвідомлювали, що розбурхана в Росії націоналістична істерія незабаром заповнить цю порожнечу... 299
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
Набагато складніше, а отже й важче, було, мабуть, розплутати вузол, коли йдеться про відсутність передбачуваних політичних наслідків наступу на Київ. У столиці України польські війська перебували місяць, тому важко собі уявити, та ще й у фронтових умовах на додачу, як можна було скликати Конституанту. Йшлося про організаційне зміцнення уряду Петлюри, якому Пілсудський залишив у цьому випадку повністю вільні руки, підштовхуючи його тільки до прискорення зусиль у цьому напрямку. Крім того, видається, що участь українських сил і під час самого наступу, і при бойових діях у відступі, недооцінена, – варто тут звернути увагу, що передбачений Пілсудським марш у бік Одеси їм довелося чинити самим. Фразу про «ворожість українських мас» слід розглядати як суто риторичну фігуру. Тут мабуть необхідна велика стриманість у формулюванні оціночних суджень, адже, наприклад, зі збереженої в Головному архіві верховного головнокомандувача (AGNW) колекції рапортів розвідки зовсім не виникає, що такі настрої взагалі мали місце. Сам Пілсудський на першому етапі наступу зазначав, що «населення поки що зустрічає нас дуже тепло. Не зафіксовано досі жодного випадку опору або протидії, натомість у багатьох випадках маємо добровільну активну підтримку у ремонті доріг, при наданні точної інформації про супротивника. У деяких випадках армію закидали квітами. Я не хочу, – підсомував він, – цього узагальнювати, позаяк у цій частині країни ми зустрічаємо багато польських і німецьких колоній, які сильно постраждали від більшовиків. Цікаво, – додавав маршал, – що скрізь ми вже натрапляємо на відомості про наш союз із Петлюрою». Це останнє зауваження вельми характерне, оскільки є опосередкованим свідченням того факту, що війська, які йшли на Київ, вважали не новим загарбником, а радше союзником. Ці спостереження підтвердили наступні листи, надіслані Пілсудським до Варшави. Він писав про роззброєння розсіяних більшовицьких частин або окремих мародерів, про те, що населення «надзвичайно вдячне за вигнання більшовиків», але найповніша оцінка викладена в його листі від 1 травня, ад300
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
ресованому до Скульського. Маршал вже об’їхав на той момент увесь фронт, тож констатував негативне ставлення єврейського населення і підкреслював, що «сільська людність вітає нас як визволителів у більшості випадків; у найгіршому випадку вичікує, іноді виразно зазначаючи, що їхнє ставлення до нас залежатиме від нашого ставлення до євреїв». Пілсудський роль «русла, яким спливатиме піднесення і бажання жити на свій лад» [24], відводив усе ж Петлюрі. Проте, щоб переконатися, що отаман може зіграти саме таку роль, потрібні були принаймні кілька тижнів часу, причому за умови стабілізації фронту. Увінчанням операції, не стільки стратегічним, а радше представленим у категорії політичного символу, було здобуття Києва. Наказ про марш на столицю України Пілсудський віддав 3 травня, координуючи цей удар із наступом на поліському фронті сил С. Шептицького, який водночас мав ударити на Річицю та Лоїв, щоб, як і Сміґлий, досягти лінії Дніпра. Увечері 7 травня польська кавалерія зайняла Київ, за нею увійшла піхота та українські підрозділи. Пілсудський, хоча й застерігав, що не поїде до міста, з’явився однак із кількагодинним візитом. «Доля, – писав він до пані Александри, – дійсно кумедна: це ж треба, щоби поляків у Києві зустрічали з ентузіазмом і радістю, щоби росіянки обсипали квітами офіцерів і солдатів», а в усьому місті панував «сміх і задоволення, це вже дійсно історична Немезида» [25]. Пілсудський розраховував на стабілізацію у цей момент фронту і початок нових мирних переговорів із Кремлем. Польські війська в Україні перебували би до осені, а економічні відносини, слідом за політичними й військовими, регулювала б окрема конвенція, щоби не виникало враження, наче Польща має намір експлуатувати цю країну. Пілсудський знав, що через певний час армія може стати «дедалі більшим тягарем, який дратуватиме населення». Зрештою, до нього надійшли сигнали, що познанські полки, грабуючи околиці, спричинили, що «той пояс, яким вони йдуть, готовий повстати проти нас». У дні походу на Київ повстанський рух, однак, був спрямований проти більшовиків. 301
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
«З усіх ділянок фронту мені доповідають, – писав Пілсудський до Скульського, – про різні загони, які постають або вже постали перед нашим фронтом, котрі нападають на відступаючих більшовиків, розбиваючи їх і воюючи з перемінним успіхом» [26]. Ці сили, наявні й на лівому березі Дніпра, Пілсудський мав намір використовувати в якості природного доповнення до підрозділів Петлюри. Така підтримка була необхідна не тільки через очікуваний контрудар із півночі, але й через появу на обрії кінноти Будьонного. «Простує тепер через Кременчук та Катеринослав слава більшовицької армії, кінна армія Будьонного, яка нібито перемогла Денікіна. Простує дуже повільно, бо їхня залізниця працює погано, але поволі однак переправляється на правий берег Дніпра, і вже має 2 з половиною дивізії, тобто 5 дивізій кінноти. Тому буде, – висновував він, – гарна і може вирішальна гра» [27]. Пілсудський був переконаний, що спроба відновити стратегічну ініціативу в Україні змусить ворога кинути тут більше сил, розгром яких дозволить перекинути відповідно сильні резерви на північний фронт. Армія Будьонного, за походом якої дуже пильно стежила польська розвідка, була в цій ситуації нетерпляче очікуваним супротивником. Варто, пишучи про наближення «конармії», звернути увагу на те, що значення цього противника Пілсудський явно применшував. «Здавалося мені, отож, – писав він через чотири роки, – майже неможливим, аби сяк-так озброєна піхота та ще й з кулеметами й артилерією, не порадила собі вогнем із кіннотою». Це переконання підтримували загальні зміни у трактуванні кавалерії в тогочасній військовій доктрині, але й власні спостереження, як наприклад епізод атаки російської кінноти на позиції І Бригади під Костюхнівкою в липні 1916 року, коли «упродовж кільканадцяти хвилин вогонь піхоти і кулеметів просто змів лаву кінноти». Недовіру викликав теж метод ведення війни цими частинами, «мало не на взірець кочівників», отож успіхи армії Будьонного він приписував «радше внутрішньому 302
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
розкладові військ, які з нею воювали, ніж дійсній вартості цього методу ведення війни» (JP, VII: 41). Пілсудський, здається, не брав тоді до уваги факт, що ця кіннота оперувала переважно на запіллі противника, викликаючи там паніку, а не проти фронтових підрозділів. А стан запілля справляв вирішальний вплив на суспільні настрої, тому похід Будьонного вже тоді, та й досі в літературі предмету розглядається як перший і мало не вирішальний катаклізм, який змусив поляків відступити. Проте насправді великомасштабний катаклізм почався в липні на півночі. Першу наступальну спробу командувач північного фронту Михайло Тухачевський вчинив у середині травня. Дві його армії – XIV з-над Двіни і XVI, що діяла в районі Борисова, – рушили тут в атаку. Для Пілсудського ці дії не були несподіваними, проте 1-ша армія не втримала своїх позицій і почала відступати. Тухачевський ударив, хоча ще не мав усіх потрібних для наступу сил, і зірвав польські плани настільки, що від запланованого маршалом наступу на Жлобин і Могилів, покликаного розгромити ворожі сили, які готувалися до удару на Мінськ, довелося відмовитися. На північ рушили також резерви верховного головнокомандувача, який вивів з України аж чотири дивізії. Пілсудський, однак, на цьому не зупинився. Використовуючи зручний профіль фронту, він наказав здійснити контрудар, вчинений з боку Свенцян так званою Резервною армією під командуванням Соснковського, підкріпленою з півдня групою генерала Скерського. Соснковський «ударив швидко і рішуче. З іншого боку – південна група, як йшла від Мінська вздовж течії Березини, рухалася значно повільніше й методичніше», що дозволило значній частині сил Тухачевського відступити, уникнувши розставленої пастки. Пілсудський зупинив погоню, досягнувши лінії рік Аути й Березини, отримавши значне скорочення фронту. Тепер він спирався на важкодоступний болотистий терен. Це давало можливість заощадити живу сила «війська при обороні першої лінії» і, що не менш важливо, дозволило «збільшити резерви» 303
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
(JP, VII: 38). Головнокомандувач, на відміну від чималої групи фахівців штабу, які після досвіду Першої світової війни вірили в укріплені, розлогі лінії траншей, захищені тоннами колючого дроту, словом у все, що утруднювало здобуття позицій, виступав за примат «руху і маневру». Окоп у польських умовах, писав він у своїй праці про 1920 рік, міг бути, на відміну від західного фронту Великої війни, лише «дуже вузьким і дуже скромним. Його не могли постачати, щоб він набув необхідної стратегічної маси, ні промисловість, якої не було, ні людські ресурси для достатнього заселення окопу». Тим часом цей фетиш траншей, заявляв він гірко, «мстився – залишаючи навколо мене і особливо за спиною знизування плечима, незадоволене перешіптування й тихі, скрушні скарги на застарілі дитячо-романтичні стратегічні ідеї верховного головнокомандувача» (JP, VII: 70). Пілсудський же, цілковито усвідомлюючи реальні технічні можливості запілля, керувався передусім принципом, що «той, хто енергійно наступає, завжди матиме успіх і прорве усякий кордон і кожну лінію в обраному собою місці. Тому, – підкреслював він, – я завжди шукав вихід, як я казав у ті часи, бодай навіть це був маневр назад, поєднаний із відступом армії» (JP, VII: 25). Це була позиція, як слід іще раз підкреслити, що суперечила загальноприйнятій конвенції, тож підлеглі маршала, зокрема «досвідчені й добре вишколені генерали», справді не могли «без опору погодитися з методами командування, уживані Пілсудським» [28]. Те, чого він вимагав, відрізнялося від їхніх звичок і не рахувалося з тим фактом, що набутий ними досвід в умовах маневрової війни, будучи малопридатним чи непридатним зовсім, диктував використання інших відомих їм рішень. Це були недоліки, з якими Пілсудський мусив рахуватися, тому в ситуаціях, коли він наважувався на ризикований з точки зору отих «досвідчених генералів» маневр, то в такому разі доручав командування своєму підлеглому з числа легіонерів. Генерали, які походили з російської, чи навіть австрійської армії, змогли зрештою відкласти свої упередження. Але вони ставали небез304
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
печними тільки тоді, коли поруч із сумнівами щодо методів його командування з’явилася зневіра в можливість успіху... У травні такого стану в армії під командуванням Пілсудського ще не було. Ба більше, могло здаватися, що не тільки стан бойових підрозділів, а й навіть суспільства, близький до ейфорії. Справді, київський похід після перших нападок на Пілсудського за підписання угоди з Петлюрою справив величезне враження. Навіть послідовний політичний опонент голови держави, маршалок Сейму Войцех Тромпчинський, дозволив підхопити себе хвилі ентузіазму, і 4 травня з парламентської трибуни послався на візії Міцкевича, щоб знайти відповідні слова для опису перемоги в Україні. Він також запропонував надіслати телеграму верховному головнокомандувачу зі словами про «радісну гордість», якою збройний успіх сповнив поляків. Тромпчинський також був тим, хто вітав Пілсудського у Варшаві 18 травня як вождя, який повертається зі шляху Болеслава Хороброго. Пілсудський же, перш ніж прибути до Варшави, 16 і 17 травня мав переговори у Вінниці з Петлюрою, і під час урочистого прийняття в будинку міської ради ще раз від імені Речі Посполитої сказав, що буде щасливий, «коли не я – малий слуга свого народу – але представники польського та українського Сеймів створять спільну платформу для порозуміння» (JP, V: 159). У той момент, коли він це промовляв, ніщо не вказувало, що це побажання ніколи не буде втілене. Проте перший пролом у низці військових успіхів учинив ігнорований Пілсудським Будьонний. Спочатку «конармію» спіткала невдача у зіткненні з 13-ї піхотною дивізією, але її удар на стик із 7-ю дивізією приніс Будьонному успіх. Фронт було прорвано, але погоня за прямуючими у напрямку Житомира та Бердичева сотнями зазнала невдачі. Ба більше, наявність дивізії Будьонного за лінією фронту суттєво вплинула на дезорганізацію запілля. Важко цьому дивуватися. Підрозділи Будьонного дійсно нагадували отих «кочівників», про яких писав маршал. Однак, не тільки способом пересування. Шлях «конармії» був 305
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
суцільною смугою ґвалтів і пограбувань. Об’єктами атак були не тільки обози, але й польові шпиталі. Полонених цей противник не брав, поранених – добивав. Паніка, викликана присутністю саме таких військ, розходилася чимраз більшими колами. Верховний головнокомандувач, хоча й усвідомлював зміну атмосфери, сил Будьонного й далі не боявся. Але постала загроза потенційного відтинання від головних сил 3-ї армії, яка все ще перебувала в Києві. Сміґлий, щоправда, вже готувався до запеклої оборони, згрупувавши свої підрозділи на правому березі ріки, але Пілсудський вирішив інакше. Він вирішив залишити столицю України. Пілсудський не мав наміру боронити Києва. Адже його мета полягала не в утриманні міста чи лінії Дніпра, а в остаточному розгромі ворога. Зволікання Сміґлого призвело до того, що замість 8 червня, він залишив Київ на два дні пізніше. Дивізії 3-ї армії верховний головнокомандувач збирався використати для розправи з «конармією». Ця спроба полягала «у злитті підрозділів для удару по кінноті Будьонного, коли він ще стояв між ними в Житомирі та його околицях. Цей проект, – наголосив маршал, – закінчився нічим. Я віддав, – описував він, – чіткий наказ генералові Сміґлому покинути непотрібне в цій ситуації стояння в Києві і скерувати свій відступ головними силами вздовж траси Київ-Житомир, вражаючи таким чином головні сили Будьонного біля Житомира. Його тоді, – додав маршал, – могло підтримати у бою ліве крило 6-ї армії та згрупована біля Козятина наша кавалерія». Проте наказ у такій формі, про яку писав верховний головнокомандувач, або взагалі не дійшов до Сміґлого, або генерал неправильно його зрозумів. «Нез’ясованим для мене досі чином, – підсумував Пілсудський, – моя телеграма до генерала Сміґлого не дійшла, і він відтягнув свою армію в північно-західному напрямку вздовж залізниці Київ – Коростень – Сарни, тобто уздовж південного Полісся, немов ретельно уникаючи можливості зіткнення з кіннотою Будьонного» (JP, VII: 47). Можливо, це був саме той момент, який визначив долю всієї кампанії. 306
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
В кожному разі, на думку аналітика київського походу Т. Кутшеби, дії 3-ї армії згідно із задумом верховного головнокомандувача майже напевно принесли би «повну перемогу» [29], що означало би ліквідацію загрози з боку «конармії». Відступ Сміґлого вивів польські дивізії з пастки, конструйованої силами XII армії та групи Якіра, яка цілила у напрямку Фастова. Польські сили переважно повернулися на вихідні позиції, з яких почали квітневий наступ. Звідси, з району Звягеля, група генерала Ромера, що складалася головним чином із кавалерії, ударила на «конармію», але, хоча супротивник не міг витримати удару, наступ був зупинений. Це спричинив рух XII армії на Овруч. Ліве польське крило почало відступати до лінії річки Уборті, а Будьонний, звільнившись від натиску групи Ромера, ще раз прорвав фронт, сягнувши до Корця. Спроба концентричної атаки на його сили, організована Сміґлим, який командував усім південним фронтом, зазнала невдачі, а Будьонний попер уперед і 5 липня був уже в Рівному. Звідти він загрожував і польським військам, що билися на півночі, і 6-й армії, що діяла на Поділлі, тому Сміґлий наказав останній відступити до лінії ріки Збруч, щоб захистити вже Львів, 2-й армії було поставлено завдання не допустити «конармію» до Ковеля, 3-я ж відступила від Уборті на лінію ріки Случ. Становище, хоча й нелегке, не викликало занепокоєння. Польські підрозділи щоправда відступали, але не були розбиті і, як і раніше, були здатні до контратаки. Однак реальна загроза мала насунутися, і то вже незабаром, із півночі. Після червневих подій Пілсудський перестав нехтувати «конармією». Натомість він шукав відповідного знаряддя, здатного успішно зупинити навалу кінноти противника. Врешті переважила думка, яку і він поділяв, що для «затримання і здолання невловимого досі противника» конче потрібно «увести в гру більшу кількість кавалерії і з нашого боку». Проте для створення цього бойового інструменту був потрібен час, який щораз виразніше почав працювати на користь противника. Ба більше, дії Будьонного явно паралізувала тили запілля. «Паніка в місцевос307
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
тях, розташованих навіть за сотні кілометрів углиб, – стверджував Пілсудський, – спалахувала знову і знову, навіть у штабах вищих підрозділів, ширячись дедалі глибше й глибше. Почала, – підкреслював Пілсудський, – тріщати по швах навіть державна праця, у ній чувся непевний, нестабільний ритм. Поруч із безпідставними звинуваченнями наставали моменти невимовної тривоги з нервовими відрухами» (JP, VII: 48). Таким чином формувався найнебезпечніший для власного війська фронт – «внутрішній фронт». У цій ситуації Пілсудський дедалі більше схилявся до ідеї відведення фронту також і на півночі, щоб оперти його на лінії німецьких укріплень часів I світової війни, утворюючи водночас на обох крилах дві сильні маневрові групи. Для втілення цього плану, однак, потрібно було передусім опанувати акторів, які відіграють у військовому театрі провідні ролі, – командувачів армій. З-поміж них найбільш крайнім песимістом, на тодішню думку генерала Розвадовського, був командувач литовсько-білоруського фронту генерал С. Шептицький. Верховний головнокомандувач знав про загрозливий для підлеглих тому військ психічний стан, в якому перебував С. Шептицький. Він переконався у цьому наочно в останні дні червня у Варшаві, зауваживши у прибулого на виклик генерала «величезний занепад духу» (JP, VII: 92). С. Шептицький не приховував, що «фактично війна програна». Про це він заявив і в бесіді з Пілсудським, і під час наради в Генеральному штабі в присутності генералів Станіслава Галлера, Розвадського та Лесневського. Вони тоді розглядали різні плани дій. Завдати удару на випередження атаки Тухачевського С. Шептицький не зважувався, але був також проти відступу без натиску з боку ворога до лінії німецьких траншей. Він радше сподівався, що відіб’є напад Червоної армії на зайнятих позиціях. Генерал не вірив також в успіх ефективного опору. Він остерігався кінноти Будьонного і припускав, що її вторгнення в «глибокі тили» підлеглих йому військ призведе до «неминучої катастрофи». С. Шептицький відзначав поліпшення морального духу противника, переоцінював 308
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
силу його артилерії й сумнівався в настроях власних військ, які, на його думку, перебували «під впливом більшовицької агітації». Ба більше, він навіть демонстрував схильність полишити фронт для того, щоб використовувати свої дивізії «для придушення внутрішніх заворушень». Він сподівався, що Червона армія зупиниться на кордоні суто польських етнічних теренів, які в разі потреби додатково захистять сили Антанти. С. Шептицького, з огляду на те, що він представляв тоді, слід було невідкладно відкликати з командування. Пілсудський припустив помилку, хто знає, чи не найсерйознішу з-поміж кадрових, зволікаючи з цим рішенням, бо це було не так просто. Маршал цінував С. Шептицького. У разі успіху київського походу він передбачав для нього пост головнокомандувача у цьому районі, і ще на межі червня й липня вважав його своїм можливим наступником. Тому вирішив залишити С. Шептицького на посту, уповноваживши його у відповідний момент відступити на лінію німецьких окопів, однак, за умови, щоб той зібрав «сильніші резерви в околицях Вільна». Утім події, що почалися ударом сил Тухачевського 4-го липня, поточилися в непередбаченому верховним головнокомандувачем напрямку, і найважливіший елемент його плану з початку липня про «наступ з Полісся і Бобруйська на північ на фланг погоні» [30], залишився тільки у сфері задумів. Тухачевський також зробив висновки з боїв у травні-червні. Він вирішив, що розбити польські сили можливо лише за наявності відповідної переваги. У перші дні липня він уже мав потужну групу з чотирьох армій. Вона складалася з 20 піхотних дивізій і 3 кавалерійських дивізій, не рахуючи підкріплень, що надходили з глибин Росії. Напроти, на ділянці від Двіни до Березини, фронт утримувала 1-ша армія (від 30 травня її очолив генерал Зиґадлович), уздовж Березини були розміщені підрозділи 4-ї армії генерала С. Шептицького, який командував тепер усім литовсько-білоруським фронтом, над Птичею та Прип’яттю зв’язувала північний сектор фронту з південним поліська група генерала 309
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
Сікорського. Однак Тухачевський мав більш ніж двократну перевагу, тому вирішив оточити і знищити 1-шу армію, щоб відкрити собі шлях углиб Польщі. І далі – за Віслу. Червоноармійці атакували, але спочатку все ж відчували повагу до суперника, який їх доти перемагав. Поляки, зважаючи на чисельну перевагу ворога, мусили відступити, а спроби контратак, що мали повернути попередні позиції, не дали результатів, проте не могло бути й мови не тільки про поразку, але навіть невдачу. Однак наслідки цих невдач, на думку Пілсудського, «тяжіли над військами нашої сторони так довго, що ми від впливу цього бою змогли звільнитися тільки ціною надзвичайних зусиль». Для верховного головнокомандувача це виявилося украй дивним, адже бій 4 липня не був «вирішальною перемогою ворога». Навпаки, – стверджував він, – його намір оточити нашу 1-шу армію і можливо повністю її знищити, не вдався йому взагалі». Проте «наші війська майже без спроби бою постійно відступали, і то щораз швидше, тож через місяць опинилися біля воріт столиці, розташованої майже за 600 кілометрів позаду» (JP, VII: 63). Видається все ж, що тактичні невдачі командувач фронтом визнав стратегічною поразкою, а решту доповнив невдалий наказ не стільки про відступ, а про спосіб його здійснення. Основна ідея всього маневру відступу, спланованого Пілсудським, зводилася, нагадаймо ще раз, до відведення на лінію колишніх німецьких укріплень, за умови, що «в околицях Вільна мусила бути на північному фланзі наших армій вільна від окопів група», що захищала би саме місто. «У наказах та розмовах тих часів звичним прикметником, що використовувався у Варшаві для окреслення цієї групи, був прикметником “сильна”. Тому, – висновував Пілсудський, – несподіванкою, і то украй неприємною, став наказ генерала С. Шептицького від 5 липня, що цілком суперечив цій фундаментальній думці». Верховний головнокомандувач намірявся утримати Вільно не тільки через його «велике стратегічне і політичне значення», але й з «простого розрахунку неможливості розтягування фронту уздовж лінії 310
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
німецьких окопів, що сягають Дюнабурґа» (JP, VII: 93–94). Тим часом С. Шептицький «згрупував 1-шу армію, що відступала після битви, неприродним і невідповідним до ситуації чином». Командувач фронту значно посилив її праве крило за рахунок лівого «північного крила, що прикривало західний напрямок, який веде до головного політичного центру краю – Вільна. Цей наказ – підсумував Пілсудський, – тяжко заважив на терезах не тільки для Вільна», але, що ще гірше, «і для всього фронту» (JP, VII: 82). Тим більше, що його командувач генерал С. Шептицький після невдач у боях із 4 до 6 липня, зрештою по суті справи перестав керувати своїм військом. Судження про психічний стан С. Шептицького я не засновую ні на праці Пілсудського про 1920 рік, ні на полемічному супроти неї дослідженні С. Шептицького, ні навіть на результатах роботи Вищої військової атестаційної комісії за 1920–1921 рік, але передусім на промовистому до драматизму листі, відправленому 6 липня з Мінська штабним офіцером С. Шептицького, ротмістром Стаміровським полковникові Піскору. Характерно, що Стаміровський включив до нього не тільки свою особисту думку, але й навів судження капітана Ю. Бека і В. Рачкевича, який тоді займався білоруськими справами. Успішна атака Тухачевського стала, на думку Стаміровського і його колег, «чинником, який остаточно підкосив Шептицького психічно. Він, – висновує ротмістр, – цілковито зламався і перебуває в абсолютній депресії». Такий стан негативно вплинув не тільки на близьке оточення генерала. Стаміровський застерігав, що «[С.] Шептицький не здобудеться на жодне зусилля і зі своєю психікою не тільки нічого не переламає, але, що найгірше, доб’є рештки обороноздатності фронту». Це не були голослівні спостереження. С. Шептицький публічно заявляв, що «ми повинні благати більшовиків на колінах, прохаючи миру», і що «Вільно треба зараз іще завчасно віддати литовцям». Він був уражений чисельною перевагою сил Тухачевського, побачивши їх перед собою в Барановичах, і твердив, так само як під час відвідин Варшави, про занепад бойово311
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
го духу своїх солдатів. «Шістнадцять місяців моєї важкої праці, – скаржився він, – змарновані через одне київське глупство», з чого він висновував, що «війна остаточно програна». Генерал казав це все тієї миті, коли його війська все ще займали Мінськ. Він при цьому проголошував свої судження «не в роздратуванні, навпаки, зовсім спокійно, з міною цілком урівноваженої людини, й іноді, – додав Стаміровський, – не тільки нам віч-на-віч, але й поширюючи такий настрій навколо». Капітулянтський настрій опанував С. Шептицького після двох днів тактичних невдач, тому заклик змінити командувача був виправданий, а пересторога Стаміровського, що «в іншому разі треба зважати на той факт, що відступатимемо не до Барановичів, а на Віслу» [31], звучить сьогодні пророцтвом, що збулося. С. Шептицький виконував тоді свої обов’язки, не допускаючи, як зазначено в рапорті Вищої військової атестаційної комісії від 6 травня 1921 року, «недбалостей у тактико-організаційних питаннях», але робив це без внутрішнього переконання в правильності дій, пригнічений не перспективою, а впевненістю в неминучій поразці. У такій ситуації накази верховного головнокомандувача, навіть бездоганні, не могли адекватно застосовуватися. Про наміри Пілсудського на початку липня красномовно свідчить, крім того, директива (№ 7344/III), підписана С. Галлером, у якій чітко йдеться, що «намір Верх. Головноком. полягає у тому, щоб після завершення відступу перейти до енергійного контрнаступу на всьому фронті» [32]. Енергійні контрудари вимагали утім відповідного настрою командирів, а їм, передусім на литовсько-білоруському фронті, дедалі більше передавався песимізм їхнього безпосереднього начальника. Ба більше, були й такі, хто не тільки не мав «правдивої інформації про стан фронту, про наявні підрозділи, про прагнення солдатів» [33], але, випереджаючи драматичні події, просто тікали з доручених їм місць. Мабуть найяскравішим прикладом є ставлення відповідального за оборону Вільна генерала Борущака, який попри гучні запевнення, евакуювався з міста ще до появи реальної загрози з боку про312
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
тивника. Вільно також, прикрите спочатку двома слабкими дивізіями 1-ї армії (8-ю та 2-ю литовсько-білоруською), змушеної через помилкове рішення С. Шептицького боронити відтинок понад 100-кілометрового фронту, навіть попри успішні спроби контратак, після тижня боїв над Вілією, довелося здати ворогові. Сили Тухачевського тут, крім того, підтримали литовські війська, які відмовилися від нейтралітету, в результаті чого, писав маршал, відтоді «ми, поляки, мали дві війни, замість одної» (JP, VII: 91). Битва під Вільном, що відбулася за участі порівняно незначних польських сил, мала проте величезне значення для подальшого розвитку подій. По-перше, через психологічний аспект. Підрозділи Червоної армії, які досі просувалися уперед із великою, часто перебільшеною обережністю, змінили своє ставлення до ворога. Відтоді, зауважує Пілсудський, закінчилося «таке часте досі тупцювання совєтських військ на місці, оскільки вони, остерігаючись досі звитяжного ворога, не мали впевненості у собі, впевненості переможців» (JP, VII: 92). Тепер ця впевненість з’явилася, і зухвалі заклики про шлях до світової пожежі, шлях, що веде через труп Польщі, набули для рядового солдата реальних обрисів. Успіх на півночі також призвів до вагомих наслідків стратегічної міри. Відтоді всі спроби зупинити марш Тухачевського «вирішувалися ним так само, як була здобута перемога у битві під Вільном». IV армія під командуванням Сергеєва, маючи сильні підрозділи кінноти (кавалерійський корпус Ґай-Хана) і рухаючись «порівняно вузьким коридором», систематично обходила «північне крило наших військ, немов якийсь бічний авангард, тягнучи за собою решту совєтських сил. Кожен такий обхід, – констатував Пілсудський, – змушував, як під Вільно, попри спроби опору, спершу відступати 1-шу армію, а за нею квапилася також відійти південна 4-та армія» (JP, VII: 96). Відступ із погляду зовнішніх спостерігачів став перетворюватися на поразку. Війська Тухачевського наближалися до Варшави щодня 313
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
приблизно на 20 км. «Вплив цього маршу, – наголошував маршал, – був величезний». Натиск Червоної армії, постійний рух уперед, що «тривав тижнями, створював враження чогось непереборного, що насувається, як тяжка потворна хмара, для якої не існує перепон». І саме під «враженням цієї хмари, що насувалася, ламалася держава, хиталися характери, розм’якали серця солдатів». Тож «під впливом цих подій витворювався дедалі виразніше й дедалі ясніше, окрім зовнішнього фронту, внутрішній фронт, який своєю силою в усіх історіях воєн, – висновував Пілсудський, – був провісником катастроф і найзначнішим чинником програних навіть не битв, а воєн» (JP, VII: 97). На центральний пункт цього внутрішнього фронту перетворилася столиця. Головною метою атаки на внутрішньому фронті ставав верховний головнокомандувач. Розпочатий проти нього наступ за участю осіб такої ваги, як Станіслав Стронський чи Адольф Новачинський, посідав, мабуть, на шпальтах ендецької преси не менше місця, ніж новини з поля бою. У хід ішла напівправда й плітки, творилися міфи, сипалися прикметники. Київський похід представляли вже фантастичною примхою людини, чиї ідеї мали всі ознаки авантюризму, чи навіть політичної глупоти. Тож не дивно, що розвиток подій на фронті виводився безпосередньо з «дилетантизму» верховного головнокомандувача, або допущених ним «стратегічних помилок», цілий список яких міг навести кожний «кав’ярняний політик». Ота очевидна партійна затятість, не кажучи вже про рівень чи надійність аргументації, завдавала незмірної моральної шкоди. Можна сказати, що окремі взірці такої писанини в пресі межували з диверсіями, вчиненими на замовлення чи за гроші ворога. Ідеї ж про заміну Пілсудського вождем, висунутим правицею в якості «рятівника вітчизни», можна віднести просто до сюрреалістичних. Ця атмосфера згущувалася в міру наближення Червоної армії. Її ще погіршила урядова криза (9 червня уряд Скульського пішов у відставку, а через два тижні його місце посів кабінет на чолі з Владиславом Ґрабським) і новини про мало сприятливу 314
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
для Польщі позицію держав Антанти. Щоправда, від 1 липня працювала щойно створена Рада національної оборони, в якій головував Пілсудський, але цей орган, нашпигований представниками уряду, армії та парламенту, був ареною не стільки для згідного пошуку шляхів виходу із ситуації, як звичайним фасадом, що приховував взаємну ворожнечу і огиду партій правиці до голови держави. Однак Рада значно обмежила повноваження Пілсудського, котрий мусив рахуватися з її думкою. Вона також, попри виразну нехіть маршала, уповноважила прем’єра звернутися до Москви за посередництвом держав Антанти з проханням про укладення миру, заздалегідь приймаючи умови, продиктовані Найвищою Радою. Результатом цих капітулянтських тенденцій стали ухвали конференції в Спа у справі Тешинської Сілезії, польсько-данцизької конвенції, Вільна та Східної Галичини – всі на шкоду Польщі. Східним кордоном Польщі стала би, натомість, після погодження більшовиками мирних пропозицій так звана лінія Керзона*, яка дублювала розмежування, запропоноване західними державами 8 грудня 1919 року, з продовженням на терені східної Малопольщі** до поточної лінії * «Лінія Керзона» була запропонована як демаркаційна лінія між польськими та більшовицькими військами у ноті британського міністра закордонних справ Джорджа Керзона (George Curzon, 1859–1925) до народного комісара закордонних справ РФСРР Георгія Чічеріна; фактичним автором цієї лінії був великий британський історик сер Льїс Нем’єр (Lewis Namier, 1888–1960); після II Світової війни була покладена в основу територіального розмежування між Польщею та СРСР із незначними поступками на користь Польщі (в т.ч. кордон по річці Сян було пересунуто на 10 км у районі м. Перемишля). ** Після виникнення незалежної Польщі у польських офіційних документах і публіцистиці австрійську Галичину (Західну з центром у Кракові і Східну з центром у Львові, який був водночас столицею усього коронного краю) почали називати Малопольщею. Це мало історичні підстави у випадку Краківського воєводства (історичної Малопольщі, де сформувалася середньовічна польська державність), проте у випадку Тернопільського, Станіславівського і Львівського воєводств (історичної Галичини) назва
315
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
фронту. Це була політична катастрофа (західні наддержави також не погодилися на відстрочку плебісциту у Вармії, Мазурах і Повіслі, запланованого на 11 липня), тож лише завдяки тому, що Кремль, упевнений у кінцевому успіху, клопотання про мир відкинув, західні держави чулися зобов’язаними надати Польщі матеріальну допомогу. У цій ситуації уряд Ґрабського звернувся до Москви лише з проханням про перемир’я та початок мирних переговорів. Відповідну делегацію з цією невдячною місією відправив уже новий уряд, створений 24 липня на чолі з Вітосом і Дашинським. Поява кабінету Вітоса, у що Пілсудський вклав багато «вольових зусиль», але й «багато спритності» (JP, V: 293–294), стала мабуть першим виразним проривом у щораз тіснішому внутрішньому фронті довкола маршала. Пілсудський як «представник партії війни» і противник принизливих договорів, уже 6 липня запропонував себе до диспозиції Ради національної оборони, сам визначивши відведену йому роль як «офірного цапа». Через тиждень, знову на засіданні Ради, на вимогу генерала Ю. Галлера здійснити зміни в командних структурах, він повторно заявив про свою готовність подати у відставку. Але кульмінаційний момент настав 19 липня, коли Пілсудський повернувся з об’їзду фронту. Того дня капітулювало Гродно. Польські війська воювали вже понад Німаном і Щарою, а на півдні намагалися втримати лінію Стиру і Збруча. На цьому ж засіданні Ради національної оборони з найтяжчими звинуваченнями проти верховного головнокомандувача виступив Дмовський. Він вважав, що з вини Пілсудського армія була дезорганізована, особливо та її частина, що прибула з Франції. Провідник національних демократів вважав, що необхідні зміни на всіх рівнях командування, навіть, якщо доведеться залучати офіцерів, присланих Антантою. «східна Малопольща» була маркером символічного мапування. Фактично «східна Малопольща» була територіально дещо ширша, ніж Східна Галичина, за рахунок близько 10 повітів Львівського воєводства, які нині входять до складу Підкарпатського воєводства Польщі.
316
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
Це була не єдина така серйозна атака. Під час наради з’явилася делегація Познанської землі під керівництвом священика Адамського. Рада перервала своє засідання. Пілсудський у супроводі Соснковського вийшов до делегатів. Виступив Адамський, який перелік звинувачень закінчив словами, які викликали у присутніх офіцерів «рефлексивний жест рукою до шаблі. Ці слова були: “Нація вбачає в усьому цьому зраду і то на найвищих постах”. При цьому оратор виразним рухом вказав на голову держави» [34]. Пілсудський, однак, не дав себе спровокувати. Він завершив аудієнцію і повернувся, щоб продовжувати перерване обговорення. Висловлені Дмовським закиди Пілсудський у спокійному, урівноваженому виступі спростував по суті, водночас закликавши Раду, замість демонструвати суспільству образ чвар і роздраю, стати чинником, який несе віру та розраду. Однак тон цього звернення лунав драматично. «Генерали, якими поштурхують політики, – сказав він із гіркотою, – нездатні слухати і служити, натомість інтригують та фрондують!... Ця мить украй небезпечна, не можна гаяти часу... Ви стоїте над прірвою, і завтра може почнете різати один одного!.. Не знаю, – підсумував він, – якими словами мені вас переконувати, щоби надихнути на примирення і схилити до згоди... Якщо, – додав він, – вам для цього потрібна моя смерть, то я готовий вистрелити собі в чоло, щоб ви нарешті зрозуміли, що це вже остання можливість для порятунку, що ви мусите об’єднатися!... Я знаю, що робити, у мене є план, але не накидаю вам цього плану!» [35]. Результатом цього виступу було отримання вотуму довіри учасників наради, тож писання із серйозним виглядом про «психічний злам» Пілсудського, чи навіть думки про самогубство, є нічим іншим, як додаванням нових елементів до його «чорної» легенди. Пілсудський, згідно з тим, що сказав членам Ради, справді мав план. Надії на умиротворення настроїв, пов’язані з появою нового уряду, здавалося, справджувалися, кабінет Вітоса прагнув значно інтенсивніше, ніж доти, мобілізувати суспільство. 317
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
Це було зроблено не тільки шляхом публікації заяв і відозв, а й завдяки присутності в районах, що опинилися в небезпеці, – у цьому випадку Вітос дуже ефективно своїм особистим прикладом підтримував верховного головнокомандувача. Варто додати, що й на іншій ключовій позиції відбулася позитивна зміна, адже від 9 серпня Лесневського змінив Соснковський. Але, здається, що в липні лояльний до верховного головнокомандувача міністр військових справ піддався атмосфері підозріливості. Про це свідчив конфлікт із Соснковським, пов’язаний з призупиненням службових повноважень капітана Полякевича, заступника керівника II відділу Медзінського за звинуваченнями… у сприянні комунізму. Полякевич, діючи відповідно до настанов Пілсудського, щоб «в’язням Х-го павільйону ніщо не нагадувало горезвісний Х-й павільйон часів російської окупації» [36], цікавився про тамтешні умови в інтернованих комуністичних діячів (до речі, єдиних, хто не боявся говорити про це), тож за доносом одного з офіцерів жандармерії проти нього почалося слідство. Спочатку Медзінський, а потім Соснковський демонстративно пішли 23 липня у відставку. Проти відставили не їх, а Лесневського... Останньою зміною, яку вчинив Пілсудський, була заміна на посаді начальника Генерального штабу генерала С. Галлера генералом Розвадовським. Цей вибір не був, як згадував маршал, продиктований тим, що наступник Галлера був «для тої функції найліпшим, лише тому, що він був щасливим і почесним винятком між більшістю тодішніх старших генералів. Він ніколи не втрачав стійкості духу, енергії та моральної сили». Але передусім він «хотів вірити в нашу перемогу» (JP, VII: 111). Завдяки усім цим дуже важливим змінам на чільних посадах в уряді й армії верховний головнокомандувач міг тепер зосередитися на втіленні свого військового плану. Після невдачі концепції удару сильного лівого крила з околиць Вільна, Пілсудський щоправда задавався питанням, чи не піти на фронт, щоб особисто перейняти командування. Проте він цю ідею відкинув, го318
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
ловним чином, через нервовий і панічний настрій, що склався у фронтовому запіллі. Отримавши вотум довіри Ради національної оборони, він вирішив: «Поки що моє місце у Варшаві для зміни внутрішньої моралі й утримання внутрішнього фронту бодай ціною доброї міни та повної впевненості в собі». Отож, аж до перелому у Варшавській битві генеральний стратегічний задум маршала зводився до того, щоб північний фронт виграв час, необхідний для підготовки резервів «без уплутування їх у бої у відступі». Крім того, розгром Будьонного на півдні дозволив би зосередити «більші сили для контратаки», планованої «з околиць Берестя» (JP, VII: 101). Саме звідти під прикриттям військ, якими командував генерал Сікорський, мав відбутися вирішальний фланговий контрудар. Успіх плану Пілсудського залежав від постави військ поліської групи. А час підтискав, адже подолавши опір польської армії на лінії Німана і Щари, дивізії Тухачевського займали щораз нові населені пункти: 19 липня Гродно, 27-го – Осовець, 28-го – Білосток. У цій ситуації Пілсудський 27 липня видає директиву (у наказі 7945/III), що містить план переходу до контрудару, спираючись на Берестя. Щоб конкретизувати план, він негайно відряджає начальника III оперативного відділу полковника Ю. Стахевича до Сікорського, щоб він особисто порозумівся з генералом у цій справі. Стахевич, не дочекавшись прибуття Сікорського, директиву Пілсудського широко пояснив у листі, надісланому адресатові 29 липня. Стахевич писав, що хоча тривають переговори про перемир’я, Пілсудський не вважає, що Червона армія зупинить наступальні дії, «тому треба рахуватися з подальшою війною. У цьому випадку, – підкреслив він, – план Коменданта базується на наступному: Слід враховувати слабкість 1-ї і 4-ї армій. Досить глибокий відступ має бути враховано. Звичайно, було б бажано, щоб 4-та армія зупинилася на вказаній наказом лінії Високо – Литовськ – Черемха – Більськ, але чи це станеться, невідомо. Якщо ні, то 4-та армія має загальну директиву, щоб повернутися на 319
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
Західний Буг на відтинок Янів* – Дрогичин». Відступ керованих С. Шептицьким військ принципово не впливав на план дій, передбачених Пілсудським. «Будь що будь, – писав Стахевич, – пропонується контрнаступ із району Берестя компактною масою війська на півн[ічний] сх[ід]. Для цього необхідні наступні умови: Берестя з передмістям слід утримати, як і переправи через Західний Буг, які забезпечують Берестя і залізницю в запілля. Ось чому, – додав він, – я наполегливо телефонував про якомога швидше відведення Ваших, пане Генерале, військ до Берестя. Слід зважати на те, що після здолання Кобрина вся 1[6] більш[овицька] армія посуне на Вас, пане Генерале, – адже вона має наказ іти на Берестя. Натиск цієї армії витримати, – завершив Стахевич, – а водночас хутко підготувати згадану контратаку, буде завданням пана Генерала» [37]. Всупереч тому, що писав сам Сікорський, Стахевич, не обмежуючись визначенням загальних намірів верховного головнокомандувача, описав і конкретні питання, як бодай проблему відступу 14-ї піхотної дивізії та 17-ї бригади. Широко цитований тут лист Стахевича важливий передусім тому, що є істотним доказом існування плану удару стягнутими з південного фронту силами з району між Ковелем і Берестям на північ. Але на півдні треба було раніше зупинити сили Будьонного. Удар по «конармії» відбувся 28 липня. Вона власне прямувала у напрямку Красне – Кам’янка-Струмилова**, але головною метою всіх більшовицьких армій, що оперували тут, був Львів. Із Будьонним зіткнувся тоді новосформований у Замості дводивізійний кавалерійський корпус, а найбільш інтенсивні бої точилися біля Берестечка. Маршал стежив за ходом битви з Холма. Атакована з обох боків, також частиною 6-ї армії, кіннота Будьонного почала відступати. Проте до остаточної розв’язки не дійшло. Дещо раніше, попри оптимістичні заяви Сікорського, що «йому вдасться утриматися в Бересті та околицях до 10 днів», Пілсудський отримав 1 серпня звістку, що «Берестя втрачене, * Тепер м. Іванове Берестейської області в Білорусі. ** Тепер містечко Кам’янка-Бузька у Львівській області.
320
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
а разом із ним, – додав він, – і всі мої розрахунки» (JP, VII: 103). У цій ситуації битву з Будьонним, не чекаючи її завершення, верховний головнокомандувач наказав перервати. Кампанія увійшла в критичну фазу. З Холма Пілсудський повернувся до Варшави 2 серпня. Він писав згодом, що знайшов її «в набагато тривожнішому настрої», ніж перед об’їздом фронту. «Дійсно, – пояснював він, – остання річкова перепона, що захищає Варшаву з півночі і сходу, – Нарва, була майже в руках у ворога» (JP, VII: 104). Польські підрозділи, попри майже місяць відступу, воювали, щоправда, дедалі краще, але 3 серпня впала Ломжа, а наступного дня – Остроленка. Бої понад Бебжою, Нарвою і Нужецем рішуче затримали просування Червоної армії. Ба більше, їхня наполегливість підказала Тухачевському, що саме на цьому північному відтинку поляки групують свої головні сили. Переконання, що прийшов час для вирішальної атаки, спонукало командувача більшовицьких сил не до фронтального, всією масою військ, удару на Варшаву, а до спрямування своїх головних сил на північ і захід від польської столиці. Тухачевський слідом за Паскевичем* намірявся йти далі – за Віслу. Між оперуючими на півночі арміями Тухачевського й силами Червоної армії на півдні поставав дедалі більший розрив, який з великими труднощами боронила так звана мозирська група. Пілсудський же, міркуючи про план чергової контратаки, по суті цього не усвідомлював. Але він знав, що тільки сміливий, на межі ризику маневр може призвести до радикальної зміни ситуації. Проте, в разі невдачі, поразка уже незворотна. Командири, які втратили віру в успіх, відійшли (31 липня С. Шептицького замінив Ю. Галлер). Місія Антанти (посли Е. д’Абернон та Ж. Жюссеран, генерали М. Вейґан і П. Редкліф) після невдалих * Іван Паскевич (1782–1856) – російський воєначальник, від 1832 р. князь Варшавський, у 1830–1831 рр. очолив російські війська, які придушували Листопадове повстання, відтак до 1856 р. намісник Польського Королівства.
321
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
спроб примусити поляків до кадрових змін, особливо в армії (Вейґан нарешті став офіційним радником Генерального штабу), відмовилася від нав’язування своєї думки, її присутність була лише свідченням підтримки, наданої Польщі західними наддержавами. Перебіг переговорів про перемир’я, зокрема висунуті Москвою 8 серпня на конференції в Хіті умови «миру» (зокрема, східний кордон Польщі по лінії Керзона, скорочення польської армії до 50 тис. осіб і передача зброї совєтським властям, свобода транзиту через територію Польщі людей і товарів) переконливо показали, що Кремль сприймає Польщу тільки у версії «республіки рад» під управлінням «революційного комітету», який, до того ж із Дзержинським і Мархлевським на чолі, уже об’явився 2 серпня в Білостоці. «Червона» Росія була впевнена у своєму військовому успіху. Пілсудський не мав певності в позитивному фіналі. У столиці повсюдно вважали, що основна навала ворога впаде саме сюди, тож верховний головнокомандувач одразу відчув тиск, щоб він «запропонував нові рішення». Було очевидно також, що «постійні невдачі впродовж місяця, з усіма моральними і матеріальними наслідками поразок були важким тягарем, як зазвичай в таких випадках, для вищого військового складу». Він сам, ладний битися до останнього, також був «під враженням нещодавньої невдалої комбінації, пов’язаної з планом контратаки з-під Берестя», тож, як він щиро зізнавався, спочатку не бачив «жодного розсудливого виходу». І тоді Пілсудський ухвалив єдине раціональне рішення. Він вирішив на кілька днів відокремитися від оточення, від тривожних новин, пропонованих планів, тиску, щоби поблизу Варшави в Аніні ретельно обміркувати ще раз усю ситуацію. Проте, щоб не викликати надмірну нервозність свого штабу, зазначив граничну дату, дату колишнього походу на «польську війну» – 6 серпня. Але навіть це посилання на «дату, яку я вважав для себе щасливою», свідчило також, як підкреслив Пілсудський, про відчуття «невпевненості в собі», було свідченням «моральних вагань» (JP, VII: 109–110). 322
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
Пілсудський не заперечував, що тягар відповідальності, яку він узяв на свої плечі, був таким незвикло важким, що він вагався. Тож не дивно, що він відмежувався від штабних суперечок (дискутували переважно Розвадовський з Вейґаном при спробах посередництва Соснковського) і навіть не аналізував поточних ситуаційних звітів, з якими з’являвся в Аніні Піскор, який змінив Стахевича. Однак припущення, що в цей переломний момент він був пригніченим, нездатним ухвалювати рішення, є чимсь більшим, ніж непорозумінням. У крайніх випадках такі судження продиктовані злою волею. У більшості – похідні від «чорної» легенди, що формувалася вже у дні походу Тухачевського. Насправді, мова йде про чоловіка, який 19 липня парирував фронтальну атаку проти себе на засіданні Ради національної оборони, відтак приклався до формування справжнього уряду «національної згоди», потім підготував перший серйозний план контрнаступу і намагався реалізувати його на практиці, а на 6 серпня визначив невідкладний термін формулювання основної ідеї нової операції. Тому твердження, що він зламався, бодай тільки з урахуванням згаданих тут фактів, не витримує жодної критики. Слід водночас додати, що свідчення про вкрай виснаженого і невпевненого в собі Пілсудського почасти є відображенням суб’єктивних проекцій тривог і турбот оточення. А от зауваження сторонніх людей, які відзначають спокій і бадьорість у Пілсудського, як, наприклад, Ґорлов або д’Абернон, здаються правдивими, бо не обтяжені підпорядкованістю. В ніч із 5 проти 6 серпня припав у будь-якому разі отой «примус знайти вихід, примус ухвалити рішення», з усвідомленням ризику, з необхідністю «побороти себе». І тоді, «не на якійсь нараді, а в порожній кімнаті в Бельведері» Пілсудський «пропрацював самого себе для ухвалення рішення» (JP, VII: 114). Воно набуло форми «наказу перегрупуватися» (№ 8538/III), тобто удару маневрової групи від ріки Вепш на фланг і запілля ворога, який усе ще атакує. План Пілсудського був ризикованим, але й найбільш перспективним. Його ризик був пов’язаний з політичними обтя323
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
женнями та стратегічними нісенітницями, які верховний головнокомандувач мусив не тільки враховувати, але навіть погоджуватися із ними. Першим обтяженням була необхідність вести мирні переговори (польська делегація виїхала з Варшави 14 серпня), і з уваги на це, згадував він, «як верховний головнокомандувач і голова держави, я мусив добряче зважати на те, щоб наша делегація не виїхала зі столиці без упевненості, що ми її втримаємо». Друге – «потреба реорганізації всього ланцюжка командування у разі, якби ми ініціативу взяли в свої руки», що означало залучення командирів, здатних взяти на себе наступальний ризик (позитивним прикладом тут був для маршала генерал Ромер, який у середині липня змінив у командуванні 1-ю армією генерала Зиґадловича). Стратегічною нісенітницею була необхідність залишати значні сили для оборони столиці. Варшаву Пілсудський прирікав «на пасивну роль, на втримування натиску, який сунув на неї». Верховний головнокомандувач не міг вивести звідси насправді непотрібні військові підрозділи, бо щоразу, коли він чинив «спробу переконати себе в необхідності відмовитися від настільки очевидної для мене нісенітниці, стільки разів, – підкреслював він, – я уникав рішення, пригнічений відповідальністю за державу та її столицю. Я не міг, – додавав Пілсудський, – наважитися ні на довіру до моральних сил армії та населення столиці, ні на певність щодо керівників одних і других» (JP, VII: 114–116). Пропагандистська кампанія, спрямована проти верховного головнокомандувача, і «фронда» проти «дилетанта» з боку професіоналів, які походили з окупаційних армій, здавалося, почала давати плоди. Пілсудський не міг, за прикладом маршала Жоффра, сказати, що буде битися за межами Варшави. Наприкінці весни 1921 року в лекції для слухачів школи Генерального штабу, що була першою публічною полемікою з поглядами, які приписували варшавську перемогу Вейґанові, Пілсудський не приховував, що Варшаву мусив обороняти, «хоча розум казав, що вгризання москалів у Варшаву зробило би операцію з-над Вєпша ще 324
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
більш убивчою – жоден ноги би не виніс, і не потрібна би була німанська операція, – але я боявся, що моральний дух поляків не витримає, боявся політичних наслідків, ідей створення уряду в Познані за моїми плечима» [38]. І це не були, з уваги на помисли евакуації урядових установ до столиці Великопольщі, безпідставні побоювання... Атмосфера, яка так гнітила Пілсудського, провадила – додаймо – до спроб заходів, які в разі їхнього втілення узагалі могли усунути маршала зі сцени. У той момент, коли він розробляв план контрнаступу, його противники з груп правиці готували на нього... замах. Важко сьогодні сказати, наскільки ця змова була розгалужена, і чи брали у ній участь особи, значимі в політиці і в армії, проте сам факт не викликає жодних сумнівів. Ніхто інший, як один із найактивніших учасників спроби державного перевороту в січні 1919 року Тадеуш Димовський зумів залучити до планів замаху знаменитого окраїнного «партизана»* ротмістра Єжи Домбровського. Димовський переконував свого співрозмовника, що «Пілсудський прагне передати комуністам владу в Польщі, допускає більшовиків до Варшави, обмежує компетенцію Національної ради оборони, кабінету міністрів і Сейму Речі Посполитої й такими шляхами простує із залізною послідовністю до втілення своїх планів». Тому він запропонував ліквідувати Пілсудського по дорозі на вулицю Пенькну (там жила з донечками – друга, Ядвіґа, народилася 28 лютого – Александра Щербінська), а можливі заворушення придушити «за допомогою полку ротмістра Домбровського та інших військових підрозділів, і таким чином дати змогу тим, кому належиться, обійняти верховну владу в Польщі» [39]. Здається, що цей проект був відкинутий самими організаторами, та й Домбровський рішуче від* В оригіналі ужито архаїчне слово «zagończyk» – у давній польській армії вояк чи командир підрозділів, що перебувають у глибокому запіллі ворога (аналог сучасних диверсійних груп). Єжи Домбровський разом із братом Владиславом створив у 1919 р. на Вільнющині партизанський загін із місцевих поляків, які воювали проти більшовиків.
325
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
мовився. У кожному разі, це також дуже симптоматичний прояв атмосфери, яка панувала в столиці у дні навали. Нарешті, згідно з наказом від 6 серпня, польське військо мало зайняти оборонні позиції на лінії річок Ожич – Нарва – Вісла – Вепш і далі на Сереті або Стирі. Ударна група збиралася понад долішнім Вепшом, під ослоною Дембліна. Пілсудський узяв на себе «виконання найбезглуздішої частини», тобто сам вирішив очолити операцію. «Усміхалася мені, зрештою, – писав він, – інша думка, щоб під час вирішальної операції не бути постійним об’єктом мудрованої тривоги і розумуватої безпорадності» (JP, VII: 117–118). Війська північного фронту мали, отож, відірватися від противника, упорядкувати й поповнити лави, й давати відсіч атакам ворога аж до завершення підготовки контрнаступу. На півдні фронт мав, у разі потреби, спертися на Львів, виділивши водночас зі своїх сил до складу ударної групи дві дивізії легіонерів (1-шу і 3-ю). Слід додати, що, хоча наказ про перегрупування потрапив до рук ворога, той факт, що ці дивізії спочатку ударили в нього, щоб потім спокійно слідувати в район концентрації, призвів до того, що «в головному совєтському командуванні не повірили цьому документові» (JP, VII: 121). І не дивно, позаяк дивізії, які мали начебто знаходитися на півночі, громили противника в околицях Любартова... Успішно була вирішена також дилема реорганізації командування. Північною частиною фронту опікувався Ю. Галлер, який зумів переступити через особисті образи та амбіції. Тут головне завдання стримування фронтальної атаки противника випало новоствореній 5-й армії, якою командував генерал Сікорський. Оборонну лінію від Сероцька до Карчева доповнила 1-ша армія генерала Лятіника, а від Ґури Кальварії до Дембліна стояли підрозділи 2-ї армії під командуванням генерала Рашевського, якого невдовзі замінив генерал Роя. Центральну частину фронту довірили Сміґлому. Від Дембліна до Коцька трималися сили 4-ї армії під командуванням генерала Скерського, а далі до Бродів утримувала фронт 3-тя армія генерала Зелінського. Урешті пів326
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
денний сегмент фронту творила 6-та армія, все ще очолювана генералом Івашкевичем. Сам Пілсудський на чолі трьох дивізій 4-ї армії (14-ї, 16-ї і 21-ї) та підтягнутих з півдня легіонерських дивізій, командував ударною групою. Пілсудський вирушив із Варшави на фронт 12 серпня. Він ще раз обговорив деталі плану з Розвадовським, Соснковським і Вейґаном, а прем’єрові Вітосу, який його проводжав, передав листа про свою відставку і з поста голови держави, і верховного головнокомандувача. У цьому документі, підготовленому в особливий момент, коли дійсно від успіху запланованої операції залежала доля держави, Пілсудський брав на себе відповідальність «і за минулу славу і силу Польщі, і за нинішнє безсилля та приниження». Маршал не вірив у договори. Він не вірив, що Кремль дотримається бодай якоїсь угоди. Але припускав, що після зриву переговорів Польщі не залишається нічого іншого, крім пошуку реальної допомоги від держав Антанти. Але їхні керівники, виразно ставили її в залежність від відставки Пілсудського. У разі, якби план контратаки не вдався, умови Антанти вимагали би його відставки, тому маршал уповноважив Вітоса використовувати свою особу як козирну карту. Виїзд на місце дислокації на фронті, до Пулав, був переходом через Рубікон. По дорозі, однак, він дуже відхилився, подавшись аж під Краків, щоб попрощатися з пані Александрою та донечками. Далебі, сталеві треба мати нерви, щоб зіткнувшись з немислимою загрозою, мати сили, хай і з похмурим обличчям, на таке розставання. Досягнувши фронту, він не гаяв ні хвилини. По-перше, виклав оперативний план Сміґлому та Скерському, а потім одразу почав об’їзд частин, які мали скласти ударну групу. Їхній моральний стан виразно його підбадьорив. Гірше було з одностроями та екіпіруванням солдатів. «Таких жебраків, – згадував він, – як я їх називав, я досі за усю війну не бачив. У 21-й дивізії у Фірлеї* майже половина людей марширували пе* Фірлей (пол. Firlej) – колишнє місто, тепер село Люблінського воєводства.
327
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
реді мною босоніж» (JP, VII: 123). Тим не менш, саме присутність верховного головнокомандувача, за згідними свідченнями його власними та інших осіб, надихала цих обірваних солдатів. Вона була, у що свято вірили, запорукою перемоги. Пілсудський припускав, що Червона армія прийме бій над Віслою і Вкрою, тому призначив вирішальний наступ на 17 серпня. Проте несподівано потужний тиск на Варшаву (найінтенсивніші бої точилися від 13 серпня за Радзимін) спричинив тривожні депеші зі столиці. «Робилися спроби, – підкреслював Пілсудський, – сильного тиску на мене, щоби я поквапився з допомогою і погодився, хоч і неприготований, рухатися одразу вперед» (JP, VII: 125). Тому Пілсудський зробив «поступку перед тривогами в дусі та суті війни», перемістивши початок наступу на 16 серпня. Операційні настанови Пілсудський виклав у спеціальному наказі. Загальне завдання зводилося до атаки на «фланги армій, що діяли на півночі, та оволодіння всіма лініями сполучень ворога». 4-та армія в перший день наступу мала досягти своїм правим флангом Радзиміна, а 3-я – Парчева. Тому маршал мав намір атакувати широким фронтом, хоча в цьому, зокрема, особливо для лівофлангової 14-ї дивізії, був відчутний елемент ризику. Крім того, він нагадав підлеглим, що «всі війська повинні зрозуміти, що ця битва вирішить долю війни і країни, і що вона може дати бажані результати за найвищих зусиль сил і волі кожного окремого солдата та офіцера» [40]. Верховний головнокомандувач також, що варто особливо підкреслити, перебував у тісному зв’язку з начальником штабу, який залишився у Варшаві, ухвалюючи при цьому рішення стосовно не лише долі ударної групи, але й усіх військ. Особливо промовисто про це свідчить листування між Пілсудським та Розвадовським 15 серпня, напередодні операції. Маршал, надсилаючи свого листа одразу після «об’їзду всього фронту» 4-ї армії і частини 3-ї, цілковито контролював дії підлеглих йому безпосередньо частин, запевняючи при цьому 328
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
Розвадовського, що надасть їм «із самого початку таку ж швидкість і такий шалений темп», як під час київського наступу. Він нагадав при цьому своєму начальникові штабу, щоби той допильнував за рухом уперед 2-ї армії для зустрічі з підрозділами 4-ї армії, а на другий день наступу подібний маневр мала виконати 1-ша армія. Він також нагадував про танкову атаку в напрямку Радзиміна і рішуче наголошував на необхідності «активної, а не пасивної оборони Східної Галичини». Розвадовський негайно відповів. Він підкреслив, що має «загальне враження, наче вся операція розвивається дуже сприятливо, і власне щодо часу ми маємо корисні умови, як і передбачав їх пан Комендант». Начальник штабу інформував далі про подальший перебіг бойових дій, однозначно стверджуючи, що взаємодія між арміями (особливо 2-ю і 4-ю) «повністю відповідає наказові Коменданта, [...] вже йде повним ходом». Розвадовський також вважав, що «узгодження дій 4-ї армії з 1-ю Ви, пане Коменданте, досконало підготували, і можете бути певні, – запевняв штабний офіцер, – що, залишаючись у тісному контакті, я усе прискорю так, щоб від ранку 17-го вони були тут готові до взаємодії». Знайшлися тут і похвали для Сікорського за те, що «досконало оперує», і Дрешера, який «розбереться» незабаром із кіннотою ворога, «бо іншим духом там повіяло, як командир змінився». Урешті Розвадовський цілковито схвалив директиву про спосіб зміцнення 1-ї армії 4-ю піхотною дивізією, «яку в ролі остаточного резерву я наміряюся підпорядкувати генералові Лятінікові згідно з вказівками пана Коменданта» [41]. Лист Розвадовського, обширно тут цитований, є ключовим документом, який однозначно вказує на автора плану битви та підтверджує безперечне керівництво Пілсудським усіма операціями на цілому фронті. У суперечках, які з цього питання досі тривають (навіть за відмови від спроб приписати авторство плану генералові Вейґану), слід раз і назавжди погодитися з фактом, що напередодні вирішального удару начальник штабу ставився до верховного головнокомандувача як до єдиного автора плану битви, а також як до 329
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
основного координатора дій на всьому фронті й основного виконавця ключової частини цього плану. Час, отож, припинити сперечатися про факти, послуговуючись не документами, а вибуялими з політичних суперечок інтерпретаціями, які іноді дуже важко відрізнити від інсинуацій. Розвадовський мав рацію, вважаючи, що операція під безпосереднім керівництвом верховного головнокомандувача розвивається сприятливим чином. Дійсно, розпочата 16 серпня атака виглядала на практиці так, ніби «леткий і дуже легкий бій провадила тільки 21-ша дивізія», а інші «йшли майже без контакту з противником». Мозирська група, яка Пілсудському коштувала не одної безсонної ночі, та «апокаліптична тварюка, перед якою відступали цілий місяць численні дивізії», виявилися фантомом. Верховний головнокомандувач все ж побоювався, що його затягають у пастку. Він міркував, про що написав через кілька років, чи це не сон, «коли п’ять дивізій вільно і без опору пробігають сміливо ті ж місця, які ще не так давно в смертельній тривозі відступу здавали противникові». Проте 17 серпня увечері в Ґарволіні, коли він почув «відгук життя, відгук реальності, глухі голоси гармат, що долинали десь із півночі», то переконався, що «противник був, і свідчила про це музика бою» (JP, VII: 126–128). Цього дня війська ударної групи були вже в Білій Підляській, Мендзижечу і Седльцях. Ба більше, на лівому фланзі, в районі Мінська Мазовецького 14 дивізія зіткнулася з 15-ю дивізією, що атакувала згідно з директивою верховного головнокомандувача з боку варшавського передмостового укріплення. Арміям Тухачевського вже на другий день почало загрожувати оточення. Ризикований маневр Пілсудського став насправді стратегічним поворотом у битві над Віслою. Украй приголомшений Тухачевський тільки 18 серпня віддав наказ про відступ. Це було дуже запізніле рішення, яке практично неможливе було виконати. Зрештою, його армії (за винятком IV, яка разом із корпусом Ґай-Хана все ще намагалася переправитися через Віслу) вже другий день відступали, іноді в цілко330
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
витій паніці. Того ж дня Пілсудський вирішив перегрупувати власні сили. XVI армія, на яку припав перший удар маневрової групи, була в основному розбита, тому маршал мав намір відрізати відступ основних сил противника, які прямували на північ і схід. І якби не помилкове рішення генерала Галлера, який скерував 1-шу армію не у вказаному Пілсудським напрямку, а на північний захід, Тухачевський не зміг би вивести із пастки свої сили. Відкрити шлях назад йому дозволив відступ III і XV армій, хоча частина останньої перетнула кордон Східної Пруссії, подібно як підрозділи IV армії, яким вдалося, щоправда, форсувати дві перешкоди на шляху втечі (під Млавою і Хожелями), але в кінцевому підсумку вони були оточені й розбиті під Кольним. Це був повний розгром. Червона армія не тільки зазнала втрат убитими і пораненими (близько 25 тисяч солдатів), але й втратила безліч обладнання, обозів, урешті, в полоні опинилися майже 70 тисяч осіб. Цього разу, однак, замість вшанування переможця, майже негайно була вчинена спроба зробити героєм кампанії Ю. Галлера, який бо замовив 8-денні молитви «за чудо на Віслі», а в творці стратегічної концепції контрнаступу просували Вейґана, хоча він сам і тоді, і згодом, і через багато років заявляв, що то саме Пілсудський визначив план битви... Противник, утім, був лише розбитий, але ще не повністю знищений. Зокрема, на півдні. Будьонний, відмовившись після тижня спроб захопити Львів, 28 серпня знову зумів проламати польський фронт, кинувшись на Замостя. Місто вдалося оборонити, а спрямовані головнокомандувачем у цей район резерви змусили «конармію» відступити. Це був початок ретельного очищення від підрозділів Червоної армії Волині та східної Малопольщі. Під час запеклих боїв, які тривали від 12 вересня, і закінчилися розгромом XII і XIV армій, що діяли тут, польські сили витіснили противника за Збруч і Горинь, щоб остаточно сперти фронт на Уборті та Случі й далі – на лінії через Любар та Летичів до Дністра. Однак доля війни знову ще раз вирішилася на півночі. 331
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
Наприкінці серпня, після витіснення сил Тухачевського за Німан, фронт почав стабілізуватися. Він простягався від Гродна через Біловежу аж до Тишовців, що над Гучвою. Червона армія, посилена поповненням і тими солдатами, які через німецькі та литовські території повернулися до її лав, готувалася не тільки чинити опір, але й до нового наступу. Тимчасом Пілсудський, хоча Рада національної оборони на своєму засіданні 27 серпня висловилася за можливість перетину лінії Керзона, а 8 вересня дозволила перетнути польсько-литовську демаркаційну лінію, планованою в цьому регіоні діяльністю міг найближчим часом увійти в конфлікт із позицією, яку займали країни Антанти. У кожному разі стояти «в позиції суто оборонній» верховний головнокомандувач не мав наміру. З двох варіантів рішень: «Іти вперед, аж до повного розгрому ворога, змушуючи його говорити з нами по-іншому, або встати на нашому ілюзорному східному кордоні й чимскоріше укласти мир», (JP, V: 166–167) – Пілсудський рішуче виступав за перший із них. Проте, похід на схід далі, ніж це схвалили західні держави, потребував термінового порозуміння навіть уже не з «третьою» Росією (у липні Польща дала згоду на формування окремого російського підрозділу), а з Вранґелем. Пілсудський зазнав тоді великого розчарування після візиту делегата царського генерала, Махрова, котрий 8 вересня зміг представити лише повноваження у військових справах, а не в політичних. Останні дозволили би обговорювати як справу кордонів Польщі на сході, так і статус України. В умовах близького миру російські сили в Польщі (на чолі з генералом Пермікіним), українські (Петлюра) і білоруські (Булак-Балахович) могли ще, отримавши реальну підтримку, вчинити самостійні спроби ліквідації влади більшовиків. Однак за умови, що лише розгром Червоної армії змусить Кремль до миру. Північний фланг військ Тухачевського тимчасом захищали литовські сили, утримуючи під своїм контролем Сувальщину – аж до Авґустова. Бої з литовцями розпочалися 2 вересня, коли після спроби польських військ опанувати всю Сувальщину, литовські сили 332
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
ВІЛЬНО
КИЇВ
ВАРШАВА
атакували Сейни*. Ця проблема незабаром була винесена на міжнародний форум (20 вересня польський делегат у Лізі Націй Падеревський не опротестував рішення про нейтральність зайнятих литовцями теренів, включно з Вільном, де мала бути створена спеціальна комісія), тож Пілсудський, щоб виграти час погодився на прямі переговори з Каунасом. Вони тривали з кінця серпня, але без результатів. Їх відновили 27 вересня в Сувалках. Польській делегації маршал категорично рекомендував не піднімати спірні питання, зазначивши лише, що «Польща здивована, що литовський уряд, знаючи заздалегідь, що питання Вільна і Віленщини є і може бути причиною для постійних конфліктів із Польщею, навіть не намагався домовитися з польським населенням цього краю». Знаменне, однак, було ще інше формулювання. Пілсудський наводив такий іще аргумент, щоби не загострювати спір з цього приводу, що «у нашому війську, яке воює зараз за Німаном, є чимало добре озброєних і вишколених солдатів та офіцерів, які походять саме з цього спірного краю, і які, ймовірно, хотіли би свої права захищати іншим способом, ніж договорами». Польща, підкреслював голова держави, не хотіла би «будь-якого жорсткого виступу проти них, коли Литва хоче насильно розтоптати їхні права у них на батьківщині» [42]. Важко уявити більш прозоре попередження, а підписана остаточно 7 жовтня угода стосувалася лише демаркаційної лінії й припинення бойових дій. Пілсудський, остаточно перекресливши мрії Кремля про новий похід на захід, готувався розв’язати й віленську дилему. Остання битва, відома як битва понад Німаном, розпочалася 20 вересня. І цього разу верховний головнокомандувач пильнував за всією операцією. Головний удар у районі Гродна мав зав* Сейни (пол. Sejny, лит. Seinai) – містечко в Підляському воєводстві Польщі; після проголошення незалежності Литви увійшло до її складу, в 1919 р. місцеві поляки підняли заколот проти литовської адміністрації, у вересні. 1920 р. за західну частину Сувальщини і Сейни точилися запеклі бої між збройними підрозділами Польщі та Литви, відтак місто залишилося у складі Польщі.
333
Влодзімєж Сулєя
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ
дати на чолі 2-ї армії Сміґлий, який, зв’язавши фронтальні сили противника, повинен був виконати їх глибоке оточення з півночі. Другий удар на Волковиськ – Слонім перепав 4-й армії, якою командував Сікорський. Затяті бої тривали кілька днів. Були спроби здобути переправи через Німан, сутички на Свіслочі, з рук до рук переходив Волковиськ. Вирішальним став обхід сил противника через територію, контрольовану литовцями, і кавалерійська погоня до Ліди. Червона армія почала відступати. 25 вересня Гродно було визволене. Через три дні зазнала цілковитого розгрому в Ліді ІІІ армія. Водночас 4-та армія форсувала Щару, а група генерала Крайовського разом із загоном Балаховича взяла Пінськ. Польські кліщі почали затискатися, тому Тухачевський мав ухвалити рішення про загальний відступ. Цей відхід із частими спалахами паніки, але й із важкими боями, у середині жовтня запровадив польські війська над Друю і Десну, до Баранович, Мінська та Слуцька і далі аж до Птичі, вздовж Случа через Бар аж до румунського кордону. Від 9 жовтня польські підрозділи опинилися також у Вільні. Війни з Литвою Пілсудський вести не міг, тому єдиним виходом стало втілення пропозиції про «бунт» підрозділів, що походять з Віленщини. Здійснити це після розмови з Пілсудським узявся генерал Желіґовський. Верховний головнокомандувач застерігав генерала перед очікуваними труднощами. «Може статися, – казав маршал, – що проти Вас буде негативно налаштована не лише світова громадська думка, але й польська. Може настати момент, що навіть я буду змушений піти проти Вас. Ви повинні все це взяти на себе. Таких речей, – наголосив він, – не наказують» [43]. Нарешті 8 жовтня виокремлені з 3-ї армії сили зчинили «бунт», а в полудень наступного дня практично без опору зайняли місто. Проте створення так званої Серединної Литви мабуть було дією, розрахованою на довгострокову перспективу. Гіпотеза про те, що Пілсудський і далі продовжував розглядати як своєрідний варіант своїх федералістських планів можливість відновлення Великого князівства Литовського, що складалося би з Каунаської 334
I I I . ГО Л О В А 1918 1922
НАРЕШТІ МИР
Литви, Серединної Литви і Білорусі, – організму, пов’язаного з Польщею, – заслуговує щонайменше пильної уваги. Останнім зовнішнім акордом віленської справи став візит до голови держави 12 жовтня дипломатів, які представляли Францію та Англію. Пілсудський у категоричній формі виступив проти їхніх пропозицій, щоб Польща передала Вільно Литві. Він не приховував також, що «його почуття на боці Желіґовського». Врешті, він підкреслив, що «у справі Віленщини є два розв’язання: або федерація, – а це програма, проти якої виступають і поляки, і литовці, або включення до Польщі». В аргументації з’явилися і суто особисті акценти. «Комендант довго говорив про те, – записав Світальський, – щоб рахувалися з його дражливістю в питаннях честі. Він бував у складніших ситуаціях, ніж ця розмова, сидів у в’язниці, важив життям під загрозою смерті, і не зрікався вимог честі. І тепер він не може відмовитися від них, і тому завершив, що радий буде побачитись із ними у Вільні» [44]. Пілсудський, попри свої попередження адресовані Желіґовському, не виступив проти нього, хоча публічна заява генерала про самостійно ухвалене ним рішення щодо операції, супроводжувана проханням про звільнення його з лав польської армії, без сумніву, полегшувала Пілсудському гру на міжнародній арені. Голова держави міг, зрештою, відкинути пропозиції західних держав ще з іншої причини. 12 жовтня у Ризі було підписано угоду про перемир’я у війні з більшовиками. Припинення вогню мало настати опівночі з 18 проти 19 жовтня.
НАРЕШТІ МИР Майже дворічні зусилля створеної ним армії Пілсудський підсумував у наказі, виданому з нагоди цієї події. «Ви закінчуєте війну, – підкреслив він, – чудовими перемогами, й ворог, розбитий вами, погодився врешті підписати перші й основні принципи бажаного миру». Завдання, яке солдат виконував, полягало в 335