ПРО ПАРАДЖАНОВА
В
літку 1999 року, у дні великого щорічного фестивалю традиційних мистецтв і ремесел у Великобританії, я познайомилася з лондонською журналісткою й письменницею, яка збиралася писати книгу про С. І. Параджанова. Дізнавшись, що я зростала в Києві й була знайома з Сергієм Йосиповичем, вона запросила мене в гості, щоб послухати розповіді про нього. Вона швидко зрозуміла, що навіть послуговуючись російською, не надто легко вмістити у двогодинну бесіду за чаєм те, що було заледве не головним змістом мого дитинства і юності. Те, що досі згадується як незаслужений подарунок. Що ж до «інтерв’ю» англійською… Ці, дещо сумбурні й емоційні епізоди дитячих спогадів – спроба записати те, що запам’яталося найбільше. Хронологія подій плутається в моїй пам’яті, але, сподіваюсь, що головне моя душа зберегла. У 60-х роках я часто чула це гарне, дивне ім’я – Сергій Параджанов. Від батька, матері, від багатьох друзів родини. Його називали по-різному: Параджановим, Сергієм Йосиповичем, Серґо, Сержиком. Для мене, з огляду на вік, він був «дядей Сєрьожей». Це якраз були роки зйомок фільму «Тіні забутих предків». Художником картини був Георгій Якутович, найближчий друг моїх батьків, в домі якого минуло моє дитинство. Він – вже тоді відомий, блискучий книжковий графік, людина, яка знала й любила Карпати, – робив ілюстрації до повісті Коцюбинського, що взята за основу для сценарію «Тіней». Дядько Юра, великий, гучний і гарний чоловік, багато розпові5
дав про роботу з Сергієм Йосиповичем. Він увів його в коло своїх близьких друзів – художників, поетів, композиторів. Це була стихія: молоді, напрочуд талановиті, вільні і красиві люди – покоління, в котре назавжди увійшов Параджанов. Увірвався зі своїм неповторним, фантастичним світом. Тепер уже важко порівняти ступені впливу цих світів один на одного. Без цих людей, однодумців, близьких друзів – Якутовича, Гавриленка, Рапай, Дзюби, Миколайчука, безлічі й безлічі інших, хто становив тоді справжню славу Києва, України, – не виріс би той Параджанов, якого знає світ. Проте й без Параджанова геть неможливо уявити київську культуру, громадське життя, сам дух міста тих десятиріч. А, можливо, й усієї країни. У ті часи мій батько з натхненними очима розповідав про фільми Фелліні, Антоніоні, Берґмана, Пазоліні, Куросави – заборонених до показу в Радянському Союзі, – котрі Параджанов добував у Держфільмфонді, користуючись підготовчими періодами до зйомок нових сценаріїв. До фільмів, які так і не було знято. Він влаштовував громадські перегляди, на котрі скликав «півміста». Показував нам «поличні» картини Тарковського, дипломи талановитих випускників режисерського факультету. Про його домашні святкування ходили легенди. Його особистість притягувала й бентежила всіх. Яскраво закарбувалось у пам’яті перше знайомство з ним. Якесь свято в домі Якутовичів – старому, ніби застиглому на краю високого урвища. У будинку, що колись належав повністю родині тьоті Асі, дружини Якутовича, де в радянський час для їхнього користування залишалася маленька квартирка з чотирьох кімнат на першому поверсі. Ця квартира, й сам будинок, і крута, крива вулиця на високих Київських схилах – цілком булгаківський світ – тоді ще жива декорація подій «Днів Турбіних», «Білої Гвардії» − Міста. Усі чекали на Параджанова, страшно кортіло його побачити. Я уявляла щось величезне й нечуване. Аж раптом відчинилися двері вітальні, люди розступились і за6
вмерли. До кімнати запливли ноги в черевиках, далі – накрите старим пальтом невелике тіло і, насамкінець, бородата, геть нежива голова в кепці. Уся ця конструкція, на одній парі ніг, жалобним кроком дійшла до середини кімнати й розсипалася на радість усієї компанії й самого автора, що оголосив про «похорон Параджанова». Черевики впали з двох тростин, пальто зісковзнуло з витягнутих рук, «нежива» голова зареготала, і перед очима постав невеликий на зріст, кремезний чоловік, котрий одразу заповнив собою всю вітальню, і вся увага віднині була зосереджена тільки на ньому. Найпрекраснішою в цій людині була усмішка, сміх – по-дитячому веселий, що ховав гострі й живі очі у складках щік, які одразу переходили в бороду зі срібною сивиною, що росла по-східному від самих вій. Зморшки, що розходилися від очей променями, дивовижно гарний рот, гнучкість голосу, як у співака. Нас, дітей, він завжди якось дотепно й ласкаво відзначав. Сєрьожу і Діму Якутовичів знав уже давно. Щодо мене, то я по-справжньому запізналася з Сергієм Йосиповичем не одразу. Ми з татом зустрічали його на вулицях, у театрі, на прогулянці, або поспішаючи кудись у справах. Він весь час кудись квапився. Нервував, щось шукав для близьких чи друзів. Мене шокували лайливі слівця, що прослизали у надзвичайній якійсь мові, з красивим нервовим акцентом. У звичному потоці цих зіткнень, подій він, здавалося, не помічав своїх співбесідників, як не завважує актор зі сцени конкретного глядача. Він був лицедієм перед усім світом. Лише згодом, дорослішаючи, я відчула його людську близькість, дружнє тепло, відкритість, навіть – беззахисність. Одного разу був один із його переглядів, у невеликому кінозалі старого Союзу Художників, де Сергій Йосипович показував проби до фільму «Київські фрески» й читав уривки зі сценарію «Інтермеццо». Він багато говорив. Я й раніше бувала на вечорах, де він показував фільми – царював, гарцював, епатував великі аудиторії. А цього разу була невелика компанія членів Союзу, що зібралися сонним зимовим днем. Просто людей, які мали вільний час. Він був дуже схвильований. Так, вочевидь, загнаний чергови7
ми труднощами й обрáзами. Так переповнений бажанням знайти відповідь, розуміння. Він говорив, що його планомірно вбиває влада. Що задушені, один за одним, прекрасні сценарії. Що міг би знімати своє КІНО – велику й високу любов і красу… Натомість змушений був, щоб не жебрати, годуватися у друзів, займатися спекуляціями… Що оточений стукачами, що життя втрачає будьякий сенс… Голос його піднімався аж до дзвінкого фальцету, здавалося – він на межі небезпечного зриву… Дитячий біль… Людина із зідраною шкірою. І – мовчазний розгублений кінозал… Безпомічність і сум’яття дорослих, і мій сором за всіх нас – це досі в пам’яті. Ми з татом ходили до нього в гості. Бували на святах, днях народження. Потім я стала дзвонити йому сама, і завжди дім його був відчинений для мене. Він ніби побачив мене окремо від батьків. Поставився тепло й уважно. Замість привітання була смішна пісенька: «Кэт–рин–ля–фэвр– на–всегда! Ля–фэв–р-Кэт–рин–всег–да–на!». Він взагалі грався в людей, які його оточували, як бавляться в ляльки. Усі ми були персонажами на його сцені. Усе ставало предметом нескінченного творчого акту – учорашній похід на базар, завтрашній прийом, чийсь капелюх чи старовинна дрібничка. Оселя була гарна. Усі предмети інтер’єру були скомпоновані, як його колажі. Кожну річ було відібрано, як необхідний і максимально точний предмет реквізиту. Дві тісні кімнати у квартирі на сьомому поверсі, в будинку на одній із найширших вулиць Києва. Кутовий балкон, який видно здалеку. Нестерпно було проїздити повз, коли Параджанов уже сидів у таборі! Там завжди було чисто, свіжо, ніколи не пахло вчорашніми бенкетами й алкоголем. І навіть у найрозпачливіші часи він варив смачне лобіо, красиво нарізав хліб (учив мене: «ріж тоненько, інакше заміж не візьмуть»). Завжди був молодий сир від «сирної Мусі», директора магазину. І друзі приходили з якоюсь їжею. Нового гостя традиційно знайомили з «похідним ліжком На8
полеона», складна металічна конструкція у стилі Ампір – інших спальних місць не було. Сиділи за дубовим столом на важких церковних лавах з високими прямими спинками. Довкруж були гуцульські ікони, дерев’яні янголи Растреллі, старовинні шоломи з павичевим пір’ям, нескінченні гарні дрібнички і безліч параджанівських робіт – колажів, живопису, графіки. В експедиціях він малював жмутками трави і квітів, зірваних дорогою. Були керамічні рельєфи на євангельські сюжети. Були старовинні ляльки, для яких він сам шив сукні. Ніхто не розумів, коли він встигав працювати. Проте я бачила, як він міг, майже не дивлячись, створювати якийсь колаж, випиваючи й бесідуючи з гостем. Тут таки вигадував якийсь епізод для сценарію й розігрував його, використовуючи тебе як масовку. Декілька разів я заставала його наодинці. У ці щасливі години він був тихішим, ніж зазвичай, добрішим і глибшим. Я приходила показати мої нові роботи. Він ставився до них із трепетом і турботою. Те, як він їх дивився, було дивовижним, викликало радість і примушувало знічуватися. Він розставляв їх усюди, дивився, перебігаючи від однієї до іншої, прикриваючи долонею рот, вимовляв захоплені слова, давав різні вражаючі поради. Він був такий серйозний і захоплений, що я геть розгублювалась і була щасливою, як більше ніколи в житті. Так одного разу я прийшла до нього, коли тільки починався вечір. Малинове сонце ховалося за краями дахів. Він сидів на балконі у куртці, накинутій на голий волохатий торс, бив молотком старовинні блюдця, розмальовані трояндами, розколював уламки щипчиками, як цукор, складав із них щось прекрасне. Був тихим, небалакучим, зосередженим. Така от була домашня, батьківська бесіда. Вечоріло, та все ніяк не спадали сутінки. Іншим разом я заскочила його у стані «фуріозо». Він метався по кімнаті, жбурляючи предмети, вигукуючи якусь маячню: «…все! Я більше не знімаю кіно! Я нездара! Досить! Ніколи!». Очі його кидали блискавки, або бризки сліз – я була сама не своя від жаху й запитала: «Дядя Сєрьожа, що з Вами, чому?». Він став кри9
чати: «Я подивився “Конформіста”! Ти бачила “Конформіста”? Це геніально! Я не можу після цього знімати! Я лайно! Я ніщо!». Суперечити було неможливо. Він накинув пальто і втік кудись. Фільм нелегко було знайти у прокаті. Він був сильно порізаний, але, загалом, за всіх своїх переваг, жодним чином не перекреслював Параджанова. Просте це було інше кіно. Що він там побачив убивчого для себе – лишається для мене загадкою. Або він міг розповісти чиюсь картину з таким захватом, з такими подробицями, зіграти сцени так, що здавалося – я не переживу, якщо не побачу цей шедевр. Дивилася, не могла збагнути: звідки він там викопав те велике, що розповів. Мій чоловік, Михайло Ордовський, познайомився з Параджановим ще під час навчання у ВДІК, на режисерському факультеті. Його курс читав Лев Кулєшов, який увійшов в історію кіно завдяки новому, невідомому раніше, динамічному способу монтажу. Михайло і Параджанов зустрілися на виставці Матісса. Вони провели разом день, а згодом Параджанов, дізнавшись, що Кулєшов із дружиною, Олександрою Хохловою, на дачі у Болшево, запропонував їхати до нього. Він привіз у подарунок Кулєшову монгольську бронзову скульптуру, що зображала бика, який покриває якусь німфу. Її маленька фігурка обіймала знизу його тулуб величезними, несумірними із тілом долонями. «Ось що Ви зробили з Радянською кінематографією!» − так він привітав господаря дачі. Кулєшов, старий і худий, зодягнений у червоні в’язані кальсони, гукнув до дружини: «Шуро, що він таке каже? Я не знаю, що значить Радянська кінематографія!» Параджанов любив розповідати в ролях епізоди з іменитими діячами кіно. Він дружив з Лілією Юріївною Брік, також персонажем безлічі етюдів. Його гостями були Григорович, Майя Плісецька, Бондарчук, Герасимов, Мессерер і Ахмадуліна. Вознесенський, багато інших авторитетних офіційних персон. Значною мірою це було даниною доброго тону – побувати в домі Параджанова. Ну і в нього теж була така слабкість до «шишок», як їх тоді називали. Він завжди намагався знайти в них якусь людську рису й відчу10
ти захоплення нею. Але водночас, він умів і «розколупати» їх, якими б міцними не були їхні бронзові панцирі. Перед ним дуже важко було встояти. Ця дитяча нагота його душі, яку я побачила тоді на вечорі в Союзі, ця беззбройність перед жахливим і прекрасним у житті, вічна готовність проникнути в суть і захопитися, співіснувала зі здатністю єдиним поглядом, словом проколоти будь-яку шкіру, знищити, назвати найядучішим і точним іменем, що прилипало раз і назавжди. Його, звісно ж, боялися, заздрили й ненавиділи. Але шукали його прихильності. Прийоми він замислював заздалегідь і обговорював їх потім. Готував чудові грузинські страви, створював натюрморти, підносив гостям чаші води з пелюстками троянд – умити руки, завалював подарунками, часто щойно отриманими від інших. У домі постійно товклося чимало тих, про кого заздалегідь було відомо, що це стукачі, негідники й темні особистості. Незрозуміло й неважливо, хто і в яких відносинах із ним перебував – усі вони були статистами в його кадрі. Я майже не була присутньою під час «раутів для високих гостей», зате часто бачила його в оточенні тих небагатьох близьких друзів, поруч із якими він був задушевним, м’яким і світлим. Серед таких був і мій тато, якого він називав «Бенвенутто Челліні», оскільки батько, скульптор, був ще й ювеліром у ті часи. Сержик, як називав його тато, любив його речі, часто приходив у майстерню. Він переконав тата ставити іменне тавро. За всієї його любові і спадкового розуміння коштовностей, він ніколи не розлучався з однією – перснем із рожевої води діамантом, ледь надтріснутим усередині, приблизно один карат завбільшки. Він казав, що це подарунок Католикоса Вазґена й носив перстень на пальці або на краватці. Одного разу було таке: тато прийшов уранці в майстерню на старовинній Стрілецькій вулиці і виявив, що двері у напівпідвал зламані. Унизу, поруч зі сходинками, валявся лом. Мій батько багато років збирав колекцію старих східних коштовностей. Він купував їх на базарах Бухари, Ашхабада, Єревана – всюди, де ман11
дрував у ті роки. Він багато чого навчився, милуючись цим старим сріблом. Речі, які він робив тоді, були повні фантазій і мотивів тих давніх предметів, які він так любив і з такою наснагою вивчав. Усе це зберігалося в маленьких засклених шафках і на старовинних поличках, котрі легко було тоді знайти на київських сміттєвих звалищах. Усі вони були порожні… Ні каміння, ні срібла не зачепили, натомість акуратно витягнули всі прикраси. Міліціонери поквапом оглянули майстерню і зникли, не звернувши уваги на лом. І справа зависла надовго. Одного разу вранці подзвонив Параджанов і вигукнув у слухавку радісно: «Колю! Я їх знайшов! Негайно йди до мене – підемо до слідчого». Він побачив у ресторані офіціантку, у вухах якої були татові сережки. «Я знаю, що вони твої, на них тавро!». Так, це були сережки з тих, що викрали. Офіціантка розповіла в міліції, що якийсь гість розплатився ними, через те що не мав грошей. Знайшли «гостя», той вказав на якогось баригу з барахолки. Барига був відомий, і його теж знайшли. Але на цьому ланцюжок урвався. Слідчий уже нічого розбірливого більше не говорив. Параджанов вклав усю свою енергію в цей детектив, але, зрозумівши, що вперся у глухий кут, розгубився, як дитина. Потім зі злістю сказав, що, вочевидь, міліція має свою частку з того. А тато вже ніколи не робив прикрас «для душі». Параджанов страшно любив наряджати. Вигадував туалети для дам, дарував прекрасні речі, взагалі дарував усе, що приваблювало погляд гостя. Одного разу батьки сказали йому, що не можуть знайти для мене пальто в магазині. Він негайно взяв нас із батьком і повіз на «барахолку». Там була його держава… Як він торгувався! Якщо річ подобалася, він запитував недбало: «Скільки за це лайно?». І почуту суму зрізав удесятеро. Убитий цим продавець віддавав річ максимум за півціни. Щойно ми приїхали, він зник кудись у натовпі торговців і витягнув нам величезний старий салоп, пошитий ще до війни з цупкого, з високим ворсом, чорного оксамиту. Я злякалася – це мало мерзенний вигляд. Він схвильовано кричав, що це геніальне паль12
то. Ми негайно поїхали з ним у чистку, потім магазин тканин, де він хотів неодмінно білий атлас для підкладки. Білого не було. Він купив якийсь переливчасто-перламутровий і потягнув мене в майстерню до знайомих. Там він дав детальні вказівки, як зшити пальто у стилі «Джекі Кеннеді», витягнув із кишені три величезні перламутрові ґудзики і звелів неодмінно вистрочити серце на спині підкладки. Проте дух його не заспокоївся. Він додав до пальта білий беретик і дав мені адресу двох сестер-стареньких, у котрих я мала купити білі лайкові рукавички до плечей. Я поїхала за адресою й побачила там таке… Втім, це окрема новела. Підсумок був печальним – довгі, вище ліктя, дамські рукавички безнадійно всохли, їх було не натягти навіть на дитину. Але й чоловічі були такі витончено вузькі, що на мою ще юну руку не вистачало приблизно чверті об’єму. Я була ображена на долю. В якості розради одна зі стареньких витягнула мені зі старовинної коробки річ, неймовірної краси. Це була «Сорті-де-баль» − маленька пелеринка на декольтовану сукню, з паризького дамассе чайного відтінку, облямована лебединим пухом. Вона сказала, що її тато купив це для її першого балу. Коли я прийшла до Сержика із цією покупкою, він був задоволений і пишався мною. А білі рукавички дала мені мама. Час минав, Параджанов був, як і раніше, без роботи. Без упину писав і розповідав сценарії, але плани руйнувались один за одним. Пам’ятаю його обурення, коли він замислив картину про Ара Прекрасного і царицю Семіраміду й вимагав у Арменфільму для зйомок чи то двадцять, чи то тридцять білосніжних слонів, а студія йому відмовила! Він кричав, що його вбивають, душать якісь пігмеї-нездари, що він повинен поїхати з цієї країни. Багатьох дивує, чим він був такий небезпечний для влади. Будь-яка яскрава особистість була для них неприйнятною. А саме ця особистість мала багато небезпечних сторін. Він не був антирадянським. Просто ставився до влади зі знущанням. Дико епатував і збентежував суспільну свідомість у Києві і Москві. Збираючи свої вечори, він виносив на сцену всю бурю своїх нерозтрачених 13
творчих сил, претензії до влади від себе й від багатьох інших і говорив зі сцени таке, від чого зле ставало навіть друзям, а ворогам – тим паче. Його пронизливий біль, найвищий розпал пристрастей і гранична метафоричність його слів, усе це було отрутою для ідеології. Але дратувало не лише це. За короткий проміжок часу він зосередив навколо себе всю творчу енергію міста. Не було такої події, прем’єри в театрі чи кіно, виставки, циркової програми, музичного концерту, просто чиєїсь нової роботи, навколо яких Параджанов не збирав би «весь Київ» і не влаштовував гучне свято. Були й події іншого штибу. Одного разу він покликав нас із татом на прем’єру «Онєгіна» в Київську Оперу. Ми витримали не довше однієї картини і в темряві вислизнули із зали. Коли ми, поквапом, одягалися в гардеробі, повз проходила дама-режисерка і, злісно блиснувши очима, запитала: «Що, Сергію, не сподобалось?» – «Так – лайно!» − була його відповідь. Він енергійно ліпив образ цілого суспільного стану, створював громадську думку, визначав розвиток культури й був мірилом достеменності й якості будь-якого явища мистецтва. Це було несумісно з офіційною культурою, яка формувалася тоді відділом ідеології при ЦК КПРС і яку контролювало КДБ. Усе це було нестерпно для влади, ненависне їй до корчів. І рота йому було нічим заткнути. Звісно, подібно до будь-якого генія, він знав свій шлях, складав свій образ і передчував долю. І в жодному разі не ухилявся від цієї невидимої траєкторії. Ми ж наївно переконували самі себе, що на нього ніхто не підніме руку, не насмілиться відняти в нас це свято – адже не 37-й рік нині! Фільм «Саят-Нова» став тріумфом, вразив усіх, хто на нього чекав і хто дивився. Після цього, здавалося, мали б стати безперешкодними зйомки будь-яких сценаріїв, доступними будь-які кошти для роботи. Натомість його нагороди отримували невідомі офіційні особи. Обговорення сценаріїв на студії Довженка тривали, мов абсурдні екзекуції. А замість його авторського «Са14
ят-Нова» − перемонтована С. Юткевичем картина, інша назва, показ лише в одному кінотеатрі, безгрошів’я, остаточна заборона на професію. Аж раптом – диво: Петро Шелест, перший секретар ЦК КПУ, запрошує Параджанова на прийом! Я пам’ятаю, як із вологими очима він розповідав цю новелу. «Він геній! Він підвівся з крісла і кинувся мені назустріч. Замість привітання він приклав долоню до одного мого ока, до іншого із запитанням «Яке око не бачить – це чи це? Чим можна вам допомогти? Кращих лікарів!». Потім всадовив мене за стіл і ми довго говорили. Він сказав: «У мене до вас одне лише прохання: зробіть фільм про землю. Ні-ні, ви самі вирішите, яким буде фільм, я хочу, щоб ви сказали своє слово після “Землі” Довженка. Новий гімн Землі, присвячений Україні. Краще від вас цього ніхто не зробить! І після цього знімайте все, що заманеться!». Виклавши своє прохання, Шелест пообіцяв надати Держзамовлення на картину, зелену вулицю для зйомок і будь-які кошти. «Йдучи, я сказав йому: Ви не просидите довго в цьому кріслі! Він зблід і запитав – чому? Ви добра людина, сказав я, – а такі люди не затримуються на цій посаді…». На превеликий жаль, Сергій мав рацію. У Москві розгорнули партійну кампанію проти Шелеста як «лідера націоналістичного руху» в Україні і невдовзі його було знято з усіх посад. Незабаром після цього в тюрму потрапив Іван Дзюба, опинився у камері Василь Стус, була в жахливий спосіб убита дебешниками художниця Алла Горська, вигнані зі Спілки художників її близькі друзі. На Київ опустилася тінь зловісного «пугача» – Щербицького, і почалася ніч. Почався «Романс про іспанську жандармерію» Лорки. Параджанов знову був без роботи. Будь-яке українське кіно Москва просто «клала на поличку». Проте й місцеві діячі заметушились. Варто сказати, що за Щербицького буйно розквітла страшна риса українського холуйства – бути більшим католиком, ніж Папа Римський, мести чистіше будь-якої мітли. Ми як і раніше, ніжно дружили з дядєй Сєрьожей. Його дні на15
родження були якоюсь особливою урочистістю. Січень, хуртовина, а в його домі духмяні гори грузинських трав, пахне моєю улюбленою кухнею, червоніють гранати і таємничо мерехтять пляшки з «чорними» грузинськими винами й чачою. Усю цю красу привозили маленькі мовчазні свани. Мов таємничі гноми з гори, вони тихо готували наїдки, накривали столи, елегантно обслуговували гостей. У тісну квартиру набивалося стільки людей, що стояли щільним «а ля фуршет», не лише в кімнатах, передпокої, кухні, ванні, але й на сходовому майданчику. Ті, хто не потрапляв до ліфта, що весь час їздив угору і вниз, а також ті, хто у своїх справах ішов сходами, двома поверхами нижче на майданчиках натрапляли на прекрасне видовище маленьких столиків, накритих білими скатертинами з фрагментами спільної трапези. Спантеличеному обивателю наполегливий сван підносив ріг із вином і тарілочку смаколиків із тихою промовою: «Випийте за нашого шляхетного друга Серґо, у нього свято!». Параджанов, здавалося, був присутнім одночасно всюди, випромінював гордість, відсмоктував трубочкою вино з пляшок у келихи, носився з блюдами, на яких парували то рум’яне порося, то гарячі копчені ковбаски, то гірки мчаді, сиру і зелені. Приймав подарунки, слова обожнення, роздавав компліменти, співав арії з опер, наряджався в костюми, пошиті ним самим, у старовинне ганчір’я. Він демонстрував виворіт шовкового коштовного халату, де на облямівці була вишита персидська в’язь. Він перекладав напис: «його торкалося стегно Надір-Шаха!». Розкішний оксамитовий одяг ренесансної форми зі шматків різних відтінків, із золотом і камінням, що він зшив для Фелліні. Випливали розкішні капелюхи для дам у букетах пір’я, квітів, з пташками, газовими шаликами й найнесподіванішими прикрасами, які він сам створював для фільму «Інтермеццо». Гості вдягалися і драпувалися. Усе це тривало протягом ночі без упину й шуміло на всю околицю. Пам’ятаю ще Великдень. Тихий сонячний день. Ми з татом прийшли, коли не було ще нікого. Стіл було прикрашено чимось прекрасним. Посередині стояв таріль, де в кущах зелені, серед «писанок», я побачила якийсь маленький тортик, увесь у роже16
вих ліплених трояндочках… Я щойно встигла захоплено відкрити рота, як він схопив цю річ і простягнув мені: «На, це тобі». Це була старовинна фарфорова пудрениця в ажурній металевій оправі. Вона завжди зі мною, поруч із яскраво-зеленим флаконом з матового скла з золотою кришечкою – теж його подарунок. Втім, будь-який візит до нього був завжди черговим подарунком, що зачаївся у цій квартирі, схожій на ренесансну скриньку, яка пахне сандалом і прянощами. Раптом виник новий сценарій. Я прийшла до нього вдень і побачила стіл, захаращений рукописними аркушами. Дядя Сєрьожа діловито всадовив мене поруч і почав розповідати. Він хотів у новому фільмі «Ікар» поєднати стародавній міф, де хлопчик полетить на прекрасній крилатій конструкції з тонкого, вкритого воском пір’я, з таким собі фресковим світом сьогоднішньої авіації, з холодом і крижаним блиском лайнерів, вишуканими манекенницями Слави Зайцева у ролі стюардес, естетикою XXI століття, з якимись сценами в лікарняних палатах, нарешті, з хижими фантастичними медсестрами. «Частину костюмів робитиме Слава Зайцев, решту – ти! Ти ж геніальна художниця, вигадай медсестер, в білосніжному і пластиковому – якісь спіральні і сріблясті головні убори, хижа пластика…». Мені перехопило подих від щастя й гордості… Параджанов запрошує мене працювати з ним. З-поміж іншого була сцена, де мала з’явитися Жизель – Надійка Павлова, тоді вперше побачена на сцені балетоманами Сержиком і моїм татом. «Швидко вигадай їй костюм! Принеси мені завтра ж, я вигадав сцену!». Вдома я провела безсонну ніч і шалений день. Передивилась купу книжок, напружила всю свою фантазію, щоб вигадати щось парадоксальне, в дусі Параджанова. Я намалювала їй голову, всю прикрашену ліліями, в якомусь тонкому капюшоні, прозору хламиду – цілком суперечачи класичній формі. Сержик подивився дуже серйозно і сказав: «Те, що ти вигадала, – дуже гарно. Але ти все зруйнувала. Це не Жизель! Згадай Тальйоні. Уяви сцену, де до юної Павлової на сцені Маріїнсько17
го театру виходить привид Анни Павлової й дарує їй свої кіски. Є спадкоємність культур. Є такі канони, які не можна порушувати. Це і є вічні цінності. Для будь-яких фантазій можна знайти балет, але “Жизель” завжди буде балетом Тальйоні й Павлової. І маленька балерина таємничо приймає це “причастя” класичної форми». Мене вразила ця тирада. Я згадую її щоразу, коли стикаюся з класичними речами у театрі і в мистецтві загалом. A втим ніхто так, як він, не міг розкласти якусь звичну форму, розколоти її, як старовинну тарілку з трояндами, і створити з уламків свій – неповторний, парадоксальний, дивовижно точний і з глибоким сенсом образ. У мене завжди перед очима монтажна фраза фільму «Саят-Нова», що вже стала класичною: через відображення у дзеркалі, золотий янгол рококо, що крутиться, і обличчя: Поета в чорному, Дами в чорному, Поета в червоному, Дами в червоному… Або ще у сцені полювання – Царівна, з видом, обрамленим пір’ям, обличчя раба, який тримає в устах дзьоб тремтячого сокола, і золотий м’яч, що перелітає від однієї непорушної постаті до іншої… Або танець ший і облич верблюдів в «Ашик-Керібі»… Він, безсумнівно, створив свою школу, неточно названу «поетичним кінематографом». Сам він, наскільки я пам’ятаю, так своє кіно не називав. Він визначав його як «візуальний кінематограф», потверджуючи цим пріоритет зображення в кіно. Пластика, колір, монтаж, музика і взагалі звук – усе це було важливіше для нього, ніж нескінченні діалоги «голів, що говорять» і сюжетні виправдання. І справді, якщо взяти більшість фільмів ортодоксального радянського ряду, наприклад, Герасимова чи Бондарчука, й «вирізати» тексти, то що від них залишиться? Чи зможе глядач побачити те, заради чого використано камеру? А параджанівське кіно, взяте по кадрах, навіть у статиці, навіть грубо перекроєне, постає дорогоцінними згустками пристрасті, болю, сенсу – любові. Однак, скільки доль виявилися зламаними у спробах пройти тим же шляхом. Наслідування його було згубним. Бачити кадр і монтажну фразу, як він, – неможливо. Епігонів було немало, але 18
їхні імена бур’яном поросли ще за життя. Інші, хто встояв перед звабою – їх небагато – чималого вартують. Найсильніший приклад – Роман Балаян. Про цю людину я хочу сказати окремо. Я побачила його в Параджанова ще юним, коли він щойно зняв дипломну картину в Інституті імені Карпенка-Карого в Києві. Сергій Йосипович «няньчив» його диплом, показував усім, дуже високо відгукувався про Рому. Але й підколював, кепкував по-доброму. Якось під час моєї випадкової роботи на студії Рома знімав свою першу картину, яка виявилася професійно слабкою й несамостійною. Він ходив студією, гордий, зі смаглявим, на диво гарним обличчям східного принца, в облямівці леопардового комірця короткої дублянки. Проте був сильно собою незадоволений. І лише згодом, від початку слідства у справі Параджанова, я побачила його геть іншим. Ми зустрічалися за дзвінком на якихось київських перехрестях, уникаючи чужих вух, і Рома швидко розповідав новини про перебіг слідства і про зусилля із порятунку Сергія Йосиповича. Йому не поталанило, вочевидь, більше, ніж усім іншим свідкам захисту. Він був ще молодий і ще не мав гучного імені. Слідчий поводив себе з ним жахливо, називав брудними словами, пригнічував, погрожував. Ромі не було за ким ховатися, але він був непохитним і вірним. Він тримав у руках усі зв’язки між людьми в різних містах, збирав листи, організовував групи підтримки, їздив, допомагав Світлані (дружині Сергія Йосиповича), і робив усе, що здатен був зробити для Параджанова. Він один говорив тоді, що не вірить у позитивне рішення справи, що ми всі не розуміємо, з якою брудною силою він зіштовхнувся. І не припиняв докладати зусиль до кінця суду й після нього. Рома, цей «смаглявий принц», виріс у прекрасного, видатного майстра, зберіг у собі всі найшляхетніші якості своєї юності, усю свою людську красу. Його фільми – це неповторний кіносвіт, його власна кіномова. Стрічки «Бірюк», «Каштанка», «Польоти уві сні та наяву», – незабутні картини світового рівня. 19
Минав час і, непомітно для нас, «бійці невидимого фронту» вже прокреслювали пунктир параджанівського процесу. Якось один знайомий, який працював у Художньому інституті натурником, молодий дивакуватий хлопець на ім’я Толя, повідомив мені, що в Театральний інститут приїхав на стажування український канадець, театрознавець. Невдовзі він познайомив нас. Канадець виявився худим, довговолосим молодиком. Із ним було приємно поговорити, я водила його майстернями і квартирами друзів, ми гуляли. Мені дуже подобався цей юнак, хотілося побути з ним удвох, але Толя ніяк не полишав нас. Він взагалі був хлопець нав’язливий і нетактовний, і невідлучно йшов за нами всюди не полишаючи ні на мить. Насамкінець ми вирушили к дядє Сєрьоже, заздалегідь зателефонувавши. Але трапилось незабутнє. Параджанов вийшов до нас на сходовий майданчик схвильованим, прикривши двері, за якими було чутно кілька голосів. Він вибачився, сказав, що в нього в гостях західна німкеня, журналістка, в них дуже важлива розмова і він прийме нас завтра. Наступного дня ми знову прийшли. Він був дуже веселий, добрий. Окрім нас трьох, здається, гостей більше не було. Він приготував якусь вечерю і, носячи тарілки коридорчиком, ми з ним зіштовхнулись. Він зупинив мене поглядом і тихо сказав якимось особливим голосом: «Поглянь, яка в нього ступня!». (Канадець був взутий в сандалі на босу ногу). Ані в обличчі його, ані в голосі не було нічого, крім якогось болісного переживання краси. Загалом, я не можу не зупинитися на цьому моменті, оскільки теми цієї не уникнути, та й не варто цього робити. Я аніскільки не хотіла б канонізувати образ Параджанова. Немає потреби будьщо перебільшувати або прикрашати. Хоча я зовсім не приховую, що моя розповідь упереджена й цілком суб’єктивна. Просто сьогодні тема гомосексуалізму набула спекулятивно безсоромних, по-невігласьки мракобісних форм, і я не хочу, щоб люди думали, що в ті часи содомія цікавила нас так, як цікавить їх тепер. 20
Він – дядя Сєрьожа, був поза будь-яким брудом, і життя навколо нього не мало цього, теперішнього глянцю. Могли бути якісь гротески на цю тему, доволі різкі жарти, але він був настільки мужнім і талановитим в усьому, що цю тему ніхто не сприймав серйозно. Більше того, я насмілюсь стверджувати, що єдиним коханням, що жило в ньому до кінця днів, було кохання до Світлани. Одного разу він розповів мені таку маленьку поему: «Знаєш, як я викрав Світлану? Я забрав її і повіз із собою, сімнадцятирічну дівчинку, гарну як антична німфа. Я, маленький вірменський сатир. Батьки не хотіли нашого шлюбу. Я викрав її… Вранці, коли я прокинувся й побачив її голову на подушці у сонячній плямі, вона була така прекрасна, що я ледве насмілився торкнутись її щоки. Її голова м’яко повернулась уві сні – ось так… і він показав це так, як ніхто у світі не міг би показати − …як перлина в раковині». Я досі бачу цей жест. Достеменно, він був по-античному чистим і вільним. Параджанов на моє прохання подарував канадцю гарну подільську сорочку, вишиту шовковими виноградними листками й плодами, яку той одразу ж вдягнув. Ми сиділи за столом. Сержик накинув мені на голову й плечі смугасту гуцульську тканину, а на голову канадця поклав кільце, сплетене з лози, подібне до тернового вінця (такими кільцями в Карпатах скріплюють вертикальні опори огорож на пасовиськах) і сказав: «Ти – Діва Марія, а ти – Христос, переломи хліб і налий вина». Все вийшло дуже гарно й подібно. Тоді Толя схопив цей вінець з голови канадця й нап’яв на свою, із запитанням: «А я?». Параджанов побіжно поглянув на біляву, досить потворну голову, на обличчя з горбатим носом і маленькими очима й кинув із посмішкою: «Ти – Юда!». Навряд чи він вкладав повноцінний зміст у цю коротку фразу, просто випадково назвав річ власним ім’ям. Рік після закінчення школи мені треба було десь працювати, готуючись до екзаменів для вступу до Художнього інституту. Не без допомоги дяді Сєрьожи мене взяли на студію ім. Довженка асистентом художника з костюмів, в якусь нікчемну картину, де 21
я, власне кажучи, була не потрібною. Настала зима, а у мене, вчергове, виникла прогалина у теплому одязі. Не йти ж в універмаг. І Сержик сказав: «Їдемо в Чернівці!» Так доля подарувала мені параджанівську симфонію перед майбутньою розлукою з ним. Ми – Параджанов, грузин Вова Мартинов і я – сіли в літак і за якусь годину опинилися у цьому маленькому милому місті на Поділлі. Це було «параджанівське місто». Він часто їздив туди у справах якихось антикварних розшуків. «Це Австро-Угорщина! Я покажу тобі диво». І диво розпочалося негайно, щойно ми покbдали свої речі в готелі, поїли якоїсь гидоти в кафе й вийшли на прогулянку. Була сніжна зима. Швидко спадали сутінки. Тихо, безлюдно. Він вів мене, поворот за поворотом, кривими й горбатими, вимощеними бруківкою вулицями, повз казкові приватні будинки з цукрових цеглинок в доглянутих садках, повз архітектуру, яку я раніше не бачила, з ліпниною, маленькими колонами, гострими дахами під чорною й червоною черепицею. Кожні ворітця були входом в Андерсен. Ми завмирали, говорили чомусь пошепки і блідли обидва. Вова «був відсутнім» за п’ять кроків позаду. Майже втомлені від щастя, ми дійшли до величезного парку десь у центрі. У його глибині красиво освітлений ліхтарями стояв собор, не надто древній. До нього алеєю вели велетенські ворота, дуже гарні, але, вочевидь, зачинені. Дуже хотілося увійти. Ми зупинилися мовчки, одночасно здійняли долоні, але не встигли доторкнутись до чавунних завитків – як ворота беззвучно й повільно прочинилися перед нами… Коли ми повернулися один до одного, я побачила його вражене обличчя, з відкритим ротом і абсолютно круглими очима. Ми мовчки постояли й навшпиньки рушили далі. З гілок сіялося тонке сніжне борошно. Я могла б так, покрадьки, підглядати за нічними чудесами до ранку, але тут Вова попросився в ресторан, і ми пішли вечеряти. За столом я зрозуміла, що безнадійно й жорстоко застуджена. Неможливо було ковтнути, зв’язки не змикалися й починалася 22
гарячка. Дядя Сєрьожа злякався, відвів мене в номер і попросив не зачиняти дверей. У номері ночувало шість дам, моє ліжко стояло в найвіддаленішому куті. Я вляглася, а Параджанов прожогом побіг до якогось знайомого негоціанта. Я плавала в гарячці й поту, в кислому соусі болю й туги і не спала. Годині приблизно о третій я почула тихе пошкрябування у двері й шепіт: «Катю, ти спиш?» У щілину просунулася рука з пляшкою молока й товста темна фігура в пальті. Він поставив пляшку на столик коло ліжка й велів випити негайно. Пляшка виявилася пекельно гарячою. Я випила все, й, не встигнувши здивуватись – заснула, ніби втонула. На ранок від застуди лишилися невиразні спогади. Ми бадьоро зустрілися в буфеті, з’їли, як годиться, яйце й сардельку і подалися на ринок. Починалася нова дія великого спектаклю. Ринок у Чернівцях – це, насамперед, легкий шум під ногами. Величезний простір ринку був рівномірно вкритий сірим щебенем, і люди мимохідь видавали звук – щось середнє між щебетом і шурхотом. На сірому – немислимо яскраві плями товарів і люди з оберемками тих же товарів у руках. Чорні, з аніліново яскравим, – килими; сірі, з аніліново яскравим, – ліжники (шерстяні покривала з довгим, шовковистим ворсом). Білі – сорочки з подільською гладдю, сорочки, всуціль вишиті важким яскравим бісером, бісерні «кептарі» − безрукавки, величезні розписні шалі й – кожухи… Це українські шуби, зшиті з дубленої овечої шкіри, чорним хутром всередину, білою виворіткою назовні, з облямівкою із тхора й ласки, і вишивками на білому полі. Я почала тихо скавуліти ще здалеку. Параджанов стиснув мою руку й проскреготів: «Змовкни, ти нездара в торгівлі, не заважай мені купувати. У тебе все буде! Тільки не лізь». Відтак він голосно заговорив до торговців-подолян, яких добре знав: «А ось і геній! Знайомтеся – це Вова Мартинов, його предки вбили Лермонтова! Зі мною Катруся Маркіш, онучка великого єврейського поета, вбитого більшовиками. Ми одружуємося і їдемо до Ізраїлю!». Або: «Це моя донька! Нам потрібні найкращі речі
23
для посагу! Скільки за це лайно?». Ми здалеку побачили в тітки цей білий кожух, який – я одразу ж зрозуміла – мій. Я стала сіпати Сержика за рукав і тихо нити, показуючи на нього. Він гаркнув на мене: «Іди геть!» і пішов з улюбленим запитанням до кожуха. Тітка назвала двісті рублів. Він гидливо скривив рот і пішов геть. Серце моє впало. Назвіть вашу ціну! – крикнула услід тітка. Він не звернув уваги й почав колупати пальцем якісь товари, злісно пронизуючи мене поглядами. Я трясла щелепою, боячись видавити звук. Нарешті, він, знову проходячи повз кожух, кинув фальцетом: «П’ятдесят!». Тітка образилась і стала трясти шерстю кожуха. Я впала у відчай і потягнула його за руку назад, палко шепочучи, що це не дорого, що у мене ж є! Він повернувся, сказав: «Вісімдесят!». Тітка вперлася, і Сержик, зрозумівши, що я не дам йому нормально поторгуватись, купив кожуха за сто, клянучи мою тупість. Приблизно за тих же обставин, він, за сміховинні гроші, купив мені довгу сорочку, вишиту від лопаток до грудей довгими широкими смугами такої жовтої шовкової гладі, що вона сяяла, мов золото. Гарну нову запаску (спідницю з двох широких смуг, яку надягають на сорочку під пояс), розкішну білу шаль із бахромою, з тонкого кашеміру, розписану квітами і ще якісь речі. Більше я йому не заважала, оскільки була спокійною – кращого, ніж у мене, кожуха не буде на увесь Київ. Зібравши всі ці скарби, ми знесли їх до готелю під бурчання: «Дурепо, я міг би купити його за вісімдесят, якби ти не скиглила». Після вдалого базарного дня ми вирушили до його «негоціанта». Я ж згадала, що тут є велика хоральна Синагога й попросила мене туди відвести. Сержик якось відмахнувся, сказав, що ми ще не бачили Університету і щось іще. Малометражна типова «хрущовка» негоціанта була так напхана антикваріатом, що навіть стін не було видно. Однак сам він виявився сухарем і пройдисвітом, і вусом не повів на «онучку великого поета» й «убивцю Лермонтова», якийсь комерційний план
24
Параджанова не вдався, й ми пішли дивитися Університет. Його прекрасні, різної висоти дахи були вкриті візерунками кольорових черепиць, ніби килимками. Я канючила щодо Синагоги. Нарешті Параджанов не витримав і повів нас. Нам поталанило. Вечоріло, і вже розпочалася молитва. Я пояснила йому, що жінок не пускають униз, і він пішов першим. Чого він там наговорив євреям, я не знаю, але двері переді мною розчинилися широко й, ледь не з поклонами, мене запросили зайти. Зазираючи мені в обличчя з шанобливими усмішками, сухорлявенькі сивобороді старці з очима, немов тремтлива вода, запитували: «Ви говорите російською? Ви давно приїхали? Ви довго тут пробудете? Прийдете знову?». Господи! Що це були за обличчя! Крихка слонова кістка, срібне волосся й бороди, тремтливі худі руки… Або ж обличчя вироджених дітей інбридингу… Капелюхи, сюртуки, білі таліти і спів – такий, що у грудях одразу защеміло і стало боляче дихати. Стародавні світильники на стелях, мереживна бронза, важкі завіси Аарон-Кодеш із золотом поверх вишневого оксамиту. І розпис. На центральній стіні – мертве покручене дерево, з гілок якого звисали плодами скрипки, віолончелі, флейти… На ріках Вавилонських… Час зі свистом згорнувся і зник. Скільки я там пробула – гадки не маю. Вийшовши із Синагоги, побачила чорну спину дяді Сєрьожи. Коли він озирнувся, його обличчя й борода були мокрі від сліз. Він схопив мої руки й, затинаючись, почав говорити, як він мені вдячний… що я його привела… Ми обидвоє вперше були в синагозі. Довкола була ніч. Розходились по прим’ятому снігу чорні фігури. Ранком ми від’їжджали до Києва. Літак був дуже рано. Квитки ми мали, і квапитись було нікуди. Ми прогулювались у тумані на значній відстані від аеропорту. Бесіда побіжно торкнулася Львова. «Ти що, не бувала у Львові?». Я заперечно захитала головою. «Ну, це нездарно! Я зараз покажу 25
тобі Львів». І ми покотилися до будівлі аеропорту, в касу і далі до літака. Я вже й не пам’ятаю, чи був із нами Вова. Ми приземлилися у Львові, коли була чудова, яскрава, сонячна погода. Протягом усього дня він водив мене за ручку цим містом. Від костелу до костелу, від площі до площі, показував мені улюблені його місця й закутки. Я ні до чого не була готовою. Все виникало раптово, з-за рогу, з-за дверей, з підворіття. На мене налітали якісь фантоми, легендарні імена, незабутні балкони, лицарі, мадонни, горішні вікна, барочні дахи, брукові пологі площі, дзвінкі струмочки відлиги, красивий гомін львівських натовпів, хорали з костелів, дзвони, голуби, що фуркали з-під ніг, кішки, гуркотливі ринви – фантасмагорія, крещендо. Він царював, змахував товстенькими руками, диригуючи цим оркестром, і відмахував підняття й опускання завіси, декламуючи шматки свого життя і словесні формули цього світу. Він, мабуть, бачив моє перевернуте обличчя, а може й не зважав на нього, а просто – творив свою вічну чарівну справу. «Ось, запам’ятай, я подарував тобі Львів. Тепер я спокійний, що ти це бачила». Любий мій Сержику, ти можеш бути певен, що я ніколи більше не поїду до Львова. Далі був вступ до інституту. На одному з перших тижнів занять у дверях нашої майстерні в інституті з’явилася дама з канцелярії зі сталевою зачіскою й мертвотним обличчям і сказала, що мене викликають до відділу кадрів. Нічого не підозрюючи, я пішла. Там мене зустрів такий собі суб’єкт непевного вигляду зі значком Союзу архітекторів на піджаку. Він повів мене в кімнату з табличкою «Партбюро» і, увійшовши слідом, зачинив двері. Без будь-якого вступу він сказав мені, що він співробітник КДБ і показав книжечку. Мене стало нудити від страху, і я почала судомно згадувати всі інструкції з поведінки в такій ситуації, колись прочитані й почуті мною. Він почав з докладних розповідей про канадця, навіюючи мені, що той – махровий розвідник. Я зображала трьох китайських 26
мавпочок і глибоку амнезію. Він почав вимагати, щоб я назвала усіх друзів, до яких водила його. Я перерахувала маму, тата, Гавриленка і ще когось. Кадебешник роздратовано відмахнувся: «А Параджанов?!». Тут я напружилася: «Ну і що?». «Що спільного у Вас, радянської студентки, комсомолки… Ви – комсомолка?». «Ні». «Із цим…». І тут він почав обзивати Параджанова такими словами, що я сказилася. Я закричала, трясучись від злості, що він не сміє… що він не гідний ім’я Сергія вимовляти… і ще – не пам’ятаю, що. Дядька перекосило від ненависті, він стис кулаки і аж ногами на мене затупотів. Він верещав щось із червоною пикою, так, що двері тряслися. Потім почав ставити питання, з яких я зрозуміла, що він знає все досить докладно. «Хто там буває? Чим цікавляться? Про що говорять? Як часто?». Тощо. Тут у мене геть відібрало пам’ять. Я звела все до сімейної дружби і бесід про мистецтво. Він скаженів дедалі більше, потім, зрозумівши, що користі не буде, попередив про таємницю нашої зустрічі. «Ну як же, татові з мамою я не можу не розповісти…». «Я сказав: нікому! Зараз підписку з тебе візьму про нерозголошення». Я подивилася на його апоплексичну пику й радісно виголосила: «Нічого не підпишу. Нізащо». «Геть звідси!» – загорлав він. Мене трусило від жаху ще декілька днів. Насамперед я розповіла усе подругам в інституті – двом найближчим і найвірнішим. Потім батькам. А ось Сержику так і не встигла. Я дзвонила до нього, просила про зустріч. Але він сказав, що ми побачимося після його повернення з Москви. Він поїхав. Ми більше не бачились. Невдовзі ми дізналися про загадкове самогубство Михайла Сеніна, архітектора, багатолітнього друга Сергія Йосиповича.
27
А одним жахливим ранком – я ще була в ліжку – пролунав телефонний дзвінок. Батько підняв слухавку, потім відчинив двері в мою кімнату і, сірий з обличчя, сказав: «Параджанова заарештували в Києві». Трохи згодом, в одній із наших вуличних розмов з Балаяном, він розповів мені, що Сеніна викликали в КДБ і довго там обробляли, добиваючись показань проти Сергія. Михайло, після того, як його зламали за допомогою якогось жахливого фото-компромату, щось підписав. А прийшовши після цього додому, перерізав собі вени. Його передсмертна записка спростовувала його показання. КДБ продовжувало промацувати оточення нашого друга і, не знайшовши серед близьких, взяло у розробку двох сірих типів із тих, що крутились коло Сергія, котрих чи то залякали, чи то купили. Спершу копали за декількома статтями: зґвалтування, зберігання порнографії і гомосексуалізм. У ті часи прийнято було в усі способи створювати звинувачення в найбруднішому криміналі, щоб не плодити «в’язнів совісті». Варто сказати, що всі, хто становив кращу частину київської інтелігенції, скоро оговтались від потрясіння й кинулися, хто як міг, рятувати й допомагати. Найближчі друзі обмінювалися по декілька разів на день телефонними дзвінками, зіставляючи новини і враження від допитів у слідчого. А викликали всіх. І слідчому Макашову (!) вдалося справити на всіх враження вихованої й доброзичливої людини. Батько щоразу повертався з усе більшою впевненістю, що скоро це непорозуміння буде вичерпано. Жодних провокацій, жодних злісних коментарів не було. На допитах кожен мав можливість докладно висловитися, максимально приязно щодо Сергія, усіх уважно вислухали, все сказане занесли до протоколів. Але, це були найшанованіші й найвідоміші люди в Києві. Інші, як Рома, Микола Кривенко – молодий художник, піддавалися жорсткому тиску, психологічному й моральному. З такими не церемонились. Стало відомо, що Параджанов відмовився від захисту, хоча близькі готові були на будь-які жертви, щоб його захищали
28
найкращі адвокати. Потім з’ясувалося, що Макашов поводив себе з Параджановим так само лицемірно і, в усі можливі способи обманюючи його, переконав, що так буде краще. Окрім того, за допомогою найбанальнішого обману примусив підписати всі ті пункти звинувачення, які були потрібні слідству. Але ніхто ще нічого не знав. Тато й усі друзі з кожним днем усе впевненіше казали, що найбільш жорсткий кінець – один рік умовно. Це логічно випливало з чинної тоді статті Карного кодексу про гомосексуалізм. Перед початком судового процесу на стіл судді ліг лист – звернення найбільш іменитих діячів культури з Москви, в якому вони просили максимально пом’якшити заходи, що застосовувались до Параджанова. Понад те, всі найбільш прославлені зарубіжні кінорежисери, серед яких були Пазоліні, Берґман, Куросава, Фелліні, Антоніоні та інші, звернулися до Радянського уряду й суду з проханням врятувати для світового кіно цього унікального художника. Здавалося б, перемогу було забезпечено. На суді почергово виступали всі учасники допитів, але не як свідки захисту, що було би природно. Їх називали чомусь «свідками обвинувачення». Як можна було назвати обвинуваченнями сердечні слова вдячності й захоплення – питання риторичне. Очевидне безглуздя в показаннях «істинних обвинувачувачів» демонстративно ігнорувалися. Офіційно призначений адвокат отримав справу ледь не напередодні суду, і попри будь-яке бажання допомогти, змушений був мовчати. Значно пізніше я познайомилась із тим адвокатом Шевченком за столиком нашої «клубної» кав’ярні. Він щось говорив про містичне прозріння долі Параджанова як жертви і справив враження цілком нещасного, доброго хлопчини. Параджанов поводився зухвало, а то і скандально. Він зрозумів, що пастка закрилася. Але до останнього дня суду друзі заспокоювали себе й один одного, що все ще може бути вирішено позитивно. Головні свідки обвинувачення розгромили версію про зґвалтування. Перший відмовився від показань, ще перебуваючи під слідством. Другий – чи то під впливом листів і виступів, чи то 29
совість у ньому заговорила? – відмовився від усіх показань безпосередньо в судовій залі. День вироку я пам’ятаю цілком чітко. Це було раннє київське літо – зелений, сонячний день. Я була в інституті і з тремтінням чекала зустрічі з батьком, який був на суді. Того дня в будівлі суду зібралися всі. Я виразно пам’ятаю, як посеред ясного неба впродовж декількох хвилин виросла страшна свинцева хмара і прогуркотів такий грім, що шибки задзвеніли. Пізніше з’ясувалося: грім пролунав саме в мить виголошення вироку – п’ять років табору суворого режиму. Це «кам’яне слово», разом із гнівом Божим, притиснуло всіх, кого допустили в залу. Хтось знепритомнів, багато хто ридав. Нас усіх накрило важким чорним ватником. Нам знову показали, хто ми такі. Почім ми – «це лайно»? Я мимохіть, в’їдливо, бачу цей день, коли знову і знову чую теперішні судові новини. Вони не вражають мене своїм абсурдом і суперечливістю будь-якому закону і справедливості. Вони викликають у мене нудотне відчуття дежавю і бажання запитати в когось: та що ж ви всé те саме?! Я ж знаю цей бездарний ґіньоль назубок, це вже стільки разів було! Одразу після суду сестра Сергія Йосиповича, Рузанна, серйозний вчений, привезла в Київ знаменитого московського адвоката, який, ознайомившись із матеріалами справи, сказав, що це юридична нісенітниця і на касації він збирається домогтися звільнення в залі суду. Він вийшов після засідання з касаційної скарги і лише мовчки розвів руками… Згодом, не втрачаючи надії, Рузанна та інші впливові друзі добивалися в Москві зустрічі з наймогутнішими чиновниками, аж до Андропова, тоді чинного голови КДБ. Усі вони теж розводили руками і вимовляли дивну словесну формулу: «Він – директивний ув’язнений». Мовляв, ми не можемо втручатися у внутрішні справи України… Потяглися довгі безколірні дні, місяці, роки. Тужливе життя без Сергія. З видом на його балкон посеред міста – вже чужий. З чутками й нечастими листами з табору, з його новими серіями 30
графіки й колажів, які благородні люди передавали Світлані Щербатюк. Зі страшними розмовами про те, що його хочуть убити в таборі, що виявилося правдою, з огляду на розповіді лікаря табірної больнички. У мене небагато лишилось речей, пов’язаних із Сергієм Йосиповичем. Найдорогоцінніші з них – дві листівки й лист із табору. Листівки, зроблені його руками, колажі. Один зі шматочків репродукції французької тканини XVIII століття, з комплекту листівок, який надіслала я, із моєю вклеєною фотокарткою. Друга листівка – Великоднє яйце із сигаретної фольги, прикрашене смугастою травичкою й листочками конюшини з табірного двору. Листа було написано після того, як він отримав фотокартки, зроблені на моїй першій прем’єрі в Київському театрі опери й балету. За два роки після його арешту я як художник зробила балет «Білосніжка та сім гномів» за постановкою Г. Майорова. І ось лист – подвійний аркуш із зошита, списаний всуціль. Тепер, перечитуючи його, я ловлю себе на мимовільному русі рукою відповісти йому… Мабуть, я щось писала, але зараз, знову читаючи його слова, повні любові й зацікавленості, я знову дивуюся, яким глибоким було його ставлення до мене. Що ж значила для нього я – маленька, захоплена, не надто й гарна дівчинка? Що за таємничий сенс було приховано в наших стосунках? І якою мірою я відповідаю тому, що він у мені бачив? Мене невідступно турбує це відчуття власної негідності, несправдження того, що він хотів від мене. Почуття провини. Параджанов приховував у таборі, хто він такий. Але зеки скоро дізналися, що він малює, й почали примушувати його робити малюнки для татуювань. Він навідріз відмовився й запропонував, замість цього, навчити їх робити колажі. І ось, безнадійні урки ходили територією, збираючи папірці, скло, квіти, і в усі кінці країни полетіли колажі в конвертах із табірними штампами. Ці зеки, звільняючись із табору, згідно з тамтешньою традицією отримували від Сержика телефони його друзів. Декілька разів дзвонили до мене, говорили про нього із захопленням і пієтетом, ніколи не грубили. Вони говорили: «Сергій Йосипович – ви ж знаєте, яка він людина, – він сказав, що ви дуже інтелігентна панна. 31
Я не завдам вам жодного клопоту». Завітавши в гості з мого дозволу, пили міцний чай. Найбільше, що могло бути – просили кілька рублів на курево. Та ось новина: на прохання Лілі Брік, одружений із її сестрою Луї Арагон, перебуваючи з візитом у Москві, на прийомі у Брежнєва попросив старого про звільнення Параджанова, що й було виконано. Менше, ніж за рік до того, як сплив термін. Уявляєте? ТОДІ – в них прокидалася свідомість. Чи це старому на краю могили хотілося здатися м’якішим, добрішим… А тепер? Мене в той рік (1978-й) вигнали з художнього інституту. Я пережила це дуже тяжко, була в депресії. Якось увечері ми з татом були удвох у його майстерні. Зима. Прочинилися двері і до напівпідвалу спустився Параджанов. Здається, за ним ішов Рома Балаян. Він був у чорному і з чорним обличчям. Ледь відросла щетина на обличчі й голові. Чорні западини очей, у яких туга й заціпеніння. Ні до, ні після того я не бачила нічого подібного. Я побачила це з глибини власного мороку, і жах охопив мене. Він понуро жартував. Голос був мертвим і скрипучим. Здавалося, відтепер його нічого не цікавить. Сказав, що їде в Тифліс, за місцем народження, як було приписано в наказі про звільнення. Ненависний, гіркий, порожній час втрат і сорому. Пам’ятаю цю зловісну статтю в центральній газеті з підписом Щербицького, щось на кшталт: «Із задоволенням можна сказати, що з таким ганебним явищем, як «поетичний кінематограф» в Україні покінчено». Трьома роками пізніше я, зневірившись у можливості довчитися в Києві, поїхала в Петербург і заново вступила в Театральний інститут. Київ, як тромб, відірвався всередині, не зачепивши серця. У 1981 році я приїхала до Москви, прийшла, як часто бувало, в макетну театру на Таганці до Давида Левовича Боровського. І почула його розповідь про обговорення спектаклю «Висоцький», що відбувся напередодні. Спектакль був під забороною. Юрій Любимов скликав друзів, тішачи себе надією його захистити. Був Параджанов. Він сказав найстрашніші слова. Він, здається, 32
втратив залишки почуття самозбереження і знову йшов під танк. Давид Левович сказав, що після слів Параджанова якийсь старий ветеран, сторож чи монтувальник, виніс до сцени свій партквиток і просив занести до протоколу, що він рве із цими катами і йому соромно за країну. Про це просто так не забули. Скоро ми дізналися, що Параджанов знову в тюрмі у Тбілісі. Стало зрозуміло, що його вирішили знищити. Взимку 82-го року я поїхала в Тифліс. Це була сумна подорож. Я прийшла на круту вулицю Коте Месхі, довго ходила навколо будинку, давно знайомого з розповідей. У ньому була довга галерея на другому поверсі. Вова Мартинов із самого ранку катав мене Тифлісом, возив кудись за місто, в гори, частував домашнім фіолетовим вином. Повіз до будинку Амірана Думбадзе, вічного друга Сержика – тифліського красеня-мафіозі, який також сидів тоді. Згадалось, як у часи мого дитинства Параджанов святкував черговий приїзд Амірана в ресторані «Прага», оточеному плакучими вербами. Аміран, прийшовши в дім Сержика, виймав з кишеньки піджака пару заклеєних блоків паперових грошей і, мовчки, клав їх на стіл перед хазяїном. На посмішку Сержика він тихо відповідав із шанобливим напівпоклоном, що це – «пригостити друзів»… У порожньому ресторані Сержик пригощав друзів, у різні способи жартуючи над скромним сухорлявим Аміраном, одягнутим в елегантний шкіряний піджак. Офіціантці з рожевими щоками Сергій представляв його то як відомого мотогонщика, то – як легендарного матадора. Насамкінець, коли стіл уже було прибрано й чекали рахунків, він запитав нас: «А знаєте, як Аміран втирає рота після їжі?». І показав: витяг з-за Аміранової пазухи ще блок купюр, гидливо розпакував його і став з відразою, якось скрививши пальці, висмикувати по одному папірцю, утирати ним губи і, з гнівом жмакаючи, відкидати їх убік. Аміран, надзвичайно стриманий і мовчазний, тільки червонів і тихо промовляв: «Серґо… Серґо…». Потім, коли ми вийшли з ресторану, Сержик 33
сховався в завісі старої верби і, розсуваючи пучки гілок, виставляв кудлате обличчя, вирячивши очі, кричав жаб’ячим голосом: «Я – Мавка!». І, повторюючи це, показував нам то обличчя, то пухке місце нижче спини. Старий, батько Амірана, що сторожив порожню віллу, скаржився мені, що цей будинок, зведений за проектом архітектора В. Джорбінадзе, який називають «кришталевим палацом Амірана» – занедбаний, що Амірана нема кому викупити з тюрми, а був би Серож, то він би зібрав гроші з усіх і допоміг би. Він сидів, згорбившись, на порозі й сумовито дивився з-під широкої кепки на запустіння. У 85-му, здається, Едуард Амвросійович Шеварнадзе своїм наказом звільнив Параджанова, і, начебто, із зали суду той одразу вирушив на «Грузія-фільм» знімати «Сурамську фортецю». Після цього фільму почалися роз’їзди Параджанова по світу. Почалося повернення його імені у сонм визнаних радянських діячів культури. У 86-му, в літо Чорнобиля, ми з чоловіком були в Дагестані на зйомках картини «Сказання про хороброго Хочбара». Я мала за завданням Михайла поїхати у Тбілісі і розшукати там хлопчика з гарним голосом, здатного в кадрі заспівати старовинну грузинську пісню. Звукооператор полетів літаком, а я вирушила з чудовою Медеєю Чахава, акторкою Театру ім. Руставелі, в «жигулях» її друзів. Щастя було неймовірне. Воєнно-Грузинська дорога, Дар’ял, Терек, Хрестовий перевал при повному місяці таких розмірів, що він здавався більшим від землі. І головне – Параджанов на волі! Він зустрів мене привітно, ласкаво: «Катька Рапай! Кетринля-февр-навсегда!». Він був хворий на запалення легень, якийсь недоглянутий, у старому своєму пальті на голому тілі. Ми знову сиділи удвох, згадували Київ, покійних і живих друзів. На стіні над нами висіла картина померлого Григорія Гавриленка – трояндовий кущ на фоні блакитного неба – присвята Сергієві. «Не думай погано про те, що я не приїхав на могилу Гриші. Я люблю його і твого батька більше за інших. Решта… – він почав 34
називати імена, – пішли в минуле. Ось поїхав на похорон Івана Миколайчука і зрозумів, що більше не поїду до Києва. Я вже не хочу про це, не треба сентиментів». Він почав розповідати про зйомки «Сурамської фортеці», розпитувати про мої справи, знову розповідати про плани фільму про святу Шушанік. Але я бачила з болісним відчуттям, що він зовсім інакше вже дивиться на мене, іншим тоном говорить. А потім зрозуміла: перед ним була вже не дівчинка, а така собі тітонька, злегка посивіла, з огрубілим голосом. Чужа. Не зовсім, звісно, але вже – незнайома. Він бурчав на мене за те, що я зупинилася у «цих кекелок» Саломе й Медіко, а не в нього. Показав мені вузеньке ліжко під картинами, де я могла б ночувати. Я відчувала сором і зраду, що не можу піти із затишної квартири Медеї в його – тісну й криву, із вбиральнею на балконі. Я дивилася на його маленьке подвір’я, вкрите кахлями, з тим самим горіхом… Колись на гастролях у Тбілісі була «Таганка», всі зібралися коло горіха й чекали на Висоцького. Той, за легендою, приїхав із запізненням, на таксі. З гітарою в руці вийшов із машини, прочинив чавунну хвіртку, а Сержик, стоячи на галереї, труснув горіховою гілкою й зелені плоди з гуркотом посипалися на гітару й обернене догори обличчя Висоцького… Але Сержик був той же, він жадібно їв солодку кутю пальцями прямо з піали, по-дитячому хихотів і єхидно час від часу матюкався. Ліпив черговий колаж. На стіні позад нього висіла велика риба, зроблена зі швейних булавок. Вони були густо натикані у фон, строго по силуету і в їхні кільця було просунуто такі ж булавки, що переливалися під різним нахилом. Вони рухались від протягу, і синя сталева риба пливла й ніжно шурхотіла. Я їхала від нього на таксі в аеропорт. Він наздогнав мене внизу, витягнув із вух татові сережки, сказав, що йому треба зробити завтра подарунок, що він подарує мені неймовірні коштовності наступного разу. Приблизно через рік ми з Мішей знову були у нього в гостях. Шумно веселились, вони згадували Кулешова й Хохлову.
35
Параджанов був задоволений моїм вибором чоловіка, кликав знімати свої сценарії. Але хто б зміг їх зняти? Окрім нього самого… Востаннє ми зустрілися в Петербурзі. Був тиждень грузинської культури, де він показував «Сурамську фортецю». Перед початком картини він ніжно й піднесено представляв на сцені чарівних акторок і відомих акторів. Я нервувала, не знаючи, що це буде за кіно. Стрічка виявилася прекрасною, дорогоцінною, як усі інші його роботи. Він нічого не втратив як художник. Хтозна – куди б він пішов, якби його не висмикнули з життя на п’ятнадцять років. Але відвага стати знову до камери після такого «посту» і вимовити: «Мотор!»… І ні в чому, ні на йоту не зрадити собі. Перед знайомством з акторами він зустрічав нас у вестибюлі концертної зали, церемонно представляв старенькій дамі у полисілому хутрі: «Це княгиня Мещерська!» і цілував її лялькову ручку. Під час перерви ми сиділи в закулісному буфеті, й він був не надто веселий. Зранку пролунав телефонний дзвінок: «У тебе неймовірний чоловік! Де ти взяла такого чоловіка?! Приїжджайте до мене, зупинитеся в мене, я дам йому знімати мій сценарій. Слухай, у тебе неймовірна дублянка! Де ти взяла таку дублянку?!». Ні, була ще одна «невидима» зустріч. У 89-му я поїхала до Парижа – вперше за кордон. Я вже чула про гучний приїзд Параджанова незадовго до цього. Про відвідини ним могили Тарковського. Росіяни залишали на могилі в Сен-Женев’єв-де-Буа якісь маленькі речі – трамвайні квитки, значки, монети. Цвинтарні сторожі обережно обходили все це, підмітаючи стежки і траву. А Параджанов прийшов із порожніми руками, але з дамою. І не знайшовши, що залишити другові, зняв із її шиї намисто з перлів і кинув на хрест. Таким я все й побачила – квиточки, значки, монети й нитка перлів, криво накинута на дубовий хрест, який ще лежав. Київ – Санкт-Петербург Серпень 1999 – травень 2011 рр. Переклад з російської Миколи Антощака