Марша Талмедж Шнайдер. Януш Корчак: скульптор дитячих душ by Judaica Center

Марша Талмедж Шнайдер

Януш Корчак: скульптор дитячих душ Переклад з англійської учнів Кловського ліцею № 77 м. Києва

ДУХ I ЛIТЕРА

УДК 821.162.1.09 ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕНЬ ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО ЄВРЕЙСТВА УКРАЇНСЬКЕ ТОВАРИСТВО ЯНУША КОРЧАКА КЛОВСЬКИЙ ЛІЦЕЙ № 77 М. КИЄВА

К 703

Шнайдер Марша Талмедж. Януш Корчак: скульптор дитячих душ. Переклад з англійської учнів Кловського ліцею № 77 м. Києва. – К.: ДУХ I ЛIТЕРА, 2019. – 200 с. ISBN 978-966-378-654-4

Ця книга має дванадцятьох авторів, але розповідають вони про одну людину – видатного польського педагога Януша Корчака та його «Будинок сиріт». У тому Будинку діти дорослішали й загартовувались, навчалися любити птахів та людей, цінувати дружбу і справедливість, спільно вирішувати свої проблеми. Через їхні спогади, записані й переказані американською дослідницею Маршею Талмейдж Шнайдер, ви відкриєте для себе новий світ дитинства, щасливий і трагічний. Цей світ був створений Старим Доктором у реальному місці та в реальному часі – в Польщі, а саме у Варшаві, у першій половині ХХ сторіччя. Ви дізнаєтеся про ставлення до Корчака його колишніх вихованців та вплив, який він мав на їхні долі. Книга видана за сприяння Польського Інституту в Києві, численних друзів та шанувальників Януша Корчака Видавці: Костянтин Сігов та Леонід Фінберг Автор проекту: Керівник проекту: Редактори: Відповідальна за книгу: Коректор: Верстка:

Світлана Петровська Наталія Чесановська Михайло Назаренко, Катерина Сінченко, Світлана Д’ячук Анастасія Негруцька Валентина Божок Галина Ліхтенштейн

В оформленні обкладинки та кольорової вкладки використано малюнки Анастасії Курганської

ISBN 978-966-378-654-4

ЗМІСТ Подяка. Переклад Лізи Косенко ............................................... 7 Передмова. Переклад Любомира Циби ....................................... 11 Вступ. Дитинство. Переклад Лізи Ткаченко, Лейли Агаєвої, Аліни Кирилюк .............................................. 17 Розділ 1: Іцхак Белфер. Переклад Софії Козир та Михайла Шеріна .................................................................... 51 Розділ 2: Міра Каспі. Переклад Юлі Корнєєнко та Ані Сидорової ......................................................................... 67 Розділ 3: Доктор Шевах Еден. Переклад Нікіти Коробка та Сергія Чебанова .................................................................... 78 Розділ 4: Єгуда Кагане. Переклад Наталії Бровченко-Спіциної, Єви Горбань, Дмитра Петі ........................................................ 82 Розділ 5: Сара Кремер. Переклад Марини Ємельянової

та Анастасії Федосової .................................................................. 91

Розділ 6: Ерна Фрідман Ладор. Переклад Елеонори Волчук, Уляни Гусак, Анни Савельєвої, Данила Чогадзе ........................ 101 Розділ 7: Клара Ма’айян. Переклад Олександра Клименчука, Олексія Павленка, Вероніки Позиненко, Анастасії Яцун ........ 118 5

Розділ 8: Шломо Надель. Переклад Нікіти Балабанова,

Анни Брижко, Марії Дьоміної, Вероніки Коваль, Вікторії Ліщенко, Анни Семінської ........................................... 136

Розділ 9: Дов Нецер. Переклад Катерини Діке .................. 169 Розділ 10: Шмуель Ніссенбаум. Переклад Анастасії Олійник ..................................................... 176 Епілог. Ева Фоґельман. Януш Корчак: Скульптор дитячих душ. Переклад Дмитра Кузьменкова ............................................... 185 Додаток. «Декларація прав дітей» Януша Корчака (перевидана з дозволу Бетті Джин Ліфтон) ..................... 191 Післямова. Наталія Чесановська. Наш проект .................. 195 Про автора. Переклад Анастасії Курганської ................... 199

ПОДЯКА Цю книжку присвячено пам’яті півтора мільйона дітей, у яких передчасно зникли усмішки; пам’яті мого дорогого Даніеля, чия гітара раптово обірвала своє звучання, чий неймовірний мистецький та інтелектуальний талант зник занадто рано. Висловлюю щиру подяку: – Професору Френку Талмеджу (який, безсумнівно, був би моїм найбільш критичним, але люблячим редактором, якби був живий); – Дженет Фрідман та Філіпу Серадцкі (вони виправдали наз ву свого видавництва «The Wordsmithy» і стали моїми редакторами); – Доктору Еві Фоґельман та Організації досліджень розвитку дитини (за безцінну та велику підтримку протягом мого проекту); – Фреду Шнайдеру (чия підтримка була дуже важливою) і доктору Роберту Дж. Ліфтону (за його роботу протягом усього життя і за дозвіл на використання додатку з книжки покійної Бетті Джин Ліфтон «Король дітей»); – архівам Януша Корчака у кібуці «Борці Гетто»; – Бен’яміну Аноліку (колишньому керівникові Асоціації Яну ша Корчака в Ізраїлі); – Хавці Авні (вправному архіваріусу, завдяки якій скарби Корчака стали мені доступними); – і самому Янушеві Корчаку, чиї монументальні та сентиментальні роботи і шлях, яким він ішов, я хотіла би вшанувати. Марша Талмедж Шнайдер Нью-Йорк, 2015 Переклала Ліза Косенко

До 140-річчя з дня народження Януша Корчака

У кожного з нас вчитель є, читачу, Усі ми – тільки учні й вчителі. Усі ми у добрі своїм і злі Несем чийсь холод чи любов гарячу. Іван Драч

ПЕРЕДМОВА

нуш Корчак не був одружений, не мав власних дітей, але, попри це, був люблячим «батьком» для тисяч чужих. Поважав їх і любив, коли ті жили у його сиротинці у Варшаві. Він розумів, що дитинство – це сходинка до майбутнього. Так його життя перепліталося із життям вихованців, мало вплив на їхнє становлення та розвиток. Теплі спогади і магія Пана Доктора (як його називали) залишаються глибоко у душі та в їхньому існуванні. Справжнє ім’я цього чоловіка від народження було Генрик Гольдшміт, але він став відомим, узявши ім’я Януш Корчак. Педагог справді любив дітей, тому не дивно, що його найвідоміша книжка називалась «Як любити дитину». Корчак вірив: «Дитина – вже повноцінна людина, хоч і менша, ніж дорослі. Маленька людина – це маленькі потреби, маленькі радості, а також невелике горе. Все, що ми можемо зробити, – нахилитися і бути на рівні дитини». У своєму «Щоденнику», роботу над яким автор розпочав у січні 1940 року і завершив протягом останніх трьох місяців свого життя (з травня по серпень включно) 1942 року, Януш Корчак писав: «Дай мені, Боже, тяжке життя, багате на досвід, красу та благородність… Я живу не для того, щоб мати славу чи повагу, моє завдання – дарувати любов іншим. Ніхто не зобов’язаний допомагати мені, я сам повинен прагнути добра для світу і людства». Таким чином, Педагог міг обирати, що йому потрібно від життя, і міг обрати навіть смерть. Це є ключ до нашого розуміння Януша Корчака. Сам Корчак говорив: «Я лікар за фахом, педагог за вибором, письменник за покликанням і психолог за необхідністю». Це все він уміло поєднував, будучи захисником дітей, батьком

сиріт та революціонером, при цьому випереджаючи свій час на багато десятиліть. нуш Корчак був лікарем, який свою місію ніс через усе життя. Єдиними медичними інструментами були п’ять органів чуття. Завжди, коли шукав приховані симптоми у дитини, не просто говорив із нею, а спілкувався, намагаючись з’ясувати та визначити її фізичні й духовні потреби. Без сумніву, ті, хто спілкувався чи співпрацював із ним, свідчать про те, що його особистість суттєво вплинула на них. Він був також педіатром, який вимірював і зважував дітей щонеділі. Корчак розумів важливість правильного і збалансованого харчування, тому щодня давав дітям риб’ячий жир. Він був висококваліфікованим і творчим вихователем, який навчав співпраці, створивши Суд – демократичне самоврядування серед дітей та дорослих у сиротинці. Намагаючись створити всі умови для гармонійного розвитку своїх вихованців, значну увагу Корчак приділяв навчанню через працю. Окрім цього, важливими аспектами виховання майбутньої Людини були повага до правил моралі та гармонійність людських стосунків. Корчак підкреслював право дитини на людську гідність, на самостійне формування світогляду. У дитячому будинку Януш Корчак застосовував такий психологічний прийом, який сьогодні відомий у психологічній термінології як «модифікація поведінки». Він дарував листівки як сувеніри або винагороду за самостійну ініціативу під час виконання добрих справ. Для того, щоб отримати листівку, не потрібно було досягати певних академічних звершень, а скоріше подолати деякі труднощі. Ще одним способом самовдосконалення стало «битися об заклад». Цей педагогічний прийом сприяв тому, що дитина могла вдосконалюватися, наприклад, менше лаятись. Варто зауважити, що інші дитячі будинки на той час були «каральними» за своїм характером (застосовували емоційні або фізичні

покарання). На противагу цьому, система виховання Януша Корчака сприяла розвитку старанності та самодисципліни, допомагала формувати почуття відповідальності, заохочувала ініціативу добросусідських та людських стосунків, давала простір для розвитку уяви дитини, сприяла подоланню негативних рис, зміцненню характеру і внутрішнього світу вихованців. Цікаво, як Корчак знав, що коли він посадить дівчинку високо на гілку дерева, це допоможе порозумітися їй з іншими дітьми? Звідки Корчак знав, що, прибираючи за дітьми після обіду, він впливає на їхню культуру поведінки під час їжі? (з практичної сторони, це допомагало йому побачити надщерблені чи тріснуті тарілки, які потребували заміни). Як він знав, спостерігаючи за новою кандидаткою для роботи, що вона буде добре виконувати її? Педагог робив це просто: спостерігав, як вона невимушено спілкувалася із деякими дітьми, походжаючи біля них у великій залі. Як він довідався, організовуючи гуртки за інтересами, що один із хлопчиків зрештою стане професійним фотографом? Як Педагог міг передбачити те, що один малюк, якому він особисто подарував альбом і фарби, згодом стане відомим художником? (за іронією долі Корчак стане головним об’єктом його творчості). У своїх творах Януш Корчак певним чином писав про «вдосконалення» героя: його роман «Пригоди Короля Мацюся» (1923 р.) про дитину-правителя утопічного суспільства сьогодні читають тисячі ізраїльських і польських молодих людей (нещодавно він був також виданий і англійською мовою). Януш Корчак був блискучим педагогом, магом у формуванні молодих душ, оскільки зрозумів істинний дух дитини. Це була щира любов до дітей, яка особливо впливала на мене, оскільки я маю власну успішну викладацьку діяльність протягом 40 років. Визнаю, що люблю бачити іскру щастя в дитячих очах після мого спілкування з ними, чи то в автобусах, чи в метро, або на

вулицях Нью-Йорка та інших місцях, які мені пощастило відвідати по всьому світу. Ви повинні знати, що усмішки, радісні очі з вогниками – «міжнародні» ознаки щастя. Я також роздаю наліпки для дітей, які відвідують шабат щосуботи (ніби політичний трюк – роздавати якісь солодощі, які можуть стати потім недоречними). Хіба це не схоже на листівки Пана Доктора? Я захоплююсь вмінням Януша Корчака взаємодіяти, мотивувати до навчання і разом із тим впливати морально; любити дітей та бути тим, кого вони люблять у відповідь. Він був далеко попереду свого часу в розумінні істотної глибини дитячої душі. 1972 році я вперше дізналася справжню трагічну та героїчну легенду про Януша Корчака. Це було в рамках програми, присвяченої пам’яті Yom HaShoah V’Hagevura (День Голокосту та героїзму), що проходив у єврейській школі «Бейт Шрага» в Олбані, Нью-Йорк. Щоразу після цього, згадуючи про самого Януша Корчака, про його дітей, про тих, чиї життя були обірвані, я усвідомлювала велич Педагога. Використовуючи єдину на той час книжку для дітей «Голокост: історія мужності та опору» Беа Штадтлера, я створювала для шостого і сьомого класів навчальний план, який містив вивчення теми Голокосту. Влітку 1981 року, відвідуючи тритижневий семінар у Єрусалимі в «Яд Вашем», я «переосмислила» ідеї Януша Корчака. Особливе враження на мене справила скульптура, де він обіймає дітей, із любов’ю прихиляючи їх до грудей. Візит до Музею Бійців Гетто в кібуці Лохамей га-Гетаот (у північній частині Ізраїлю) дав мені змогу ще більше зрозуміти його. Це спонукало мене купити п’ятитомник його праць, хоч і мої знання з івриту не були настільки досконалими, як зараз, тим самим ускладнюючи тлумачення прочитаного. Через кілька років я також читала «Пригоди Короля Мацюся». Я подумки перенеслася у той утопічний світ, яким керував хлопчик-правитель. У 1988 році основна книж-

ка Бетті Джин Ліфтон «Король дітей» була видана англійською мовою. Це зробило Януша Корчака ближчим до мене, особливо коли прочитала англійською переклад його «Щоденника» з гетто. Вперше опублікований польською мовою у 50-х роках, цей «Щоденник» тільки зараз став доступним англомовному читачеві. Моє «занурення» у творчість Януша Корчака сприяло тому, що я закохалась у цього педагога й чарівника дитячих душ. У 1998 році мені пощастило відвідати вулицю Крохмальну 92 – «Будинок сиріт» у Варшаві. Я уявляла, як у стінах великої обідньої зали лунали дитячі голоси, як там вирувало життя; уявляла, як Корчак піднімається сходами до мансардної кімнати (його скромні апартаменти) або перевіряє відпочинок дітей у спальнях. Я звернула увагу на поручні тих сходів, якими Педагог спускався сам, за що був притягнутий до покарання Дитячим Судом Справедливості. Моя душа і серце солодко тріпотіли від цих спогадів. Через кілька днів я відвідала Треблінку – табір смерті. На тому місці було багато каменів. Один за одним, певним порядком розташовані камені, на яких написані імена єврейських громад у Польщі, що процвітали до Голокосту. Один камінь був окремо від інших. На ньому викарбувано: «Януш Корчак та його діти». Перед цим меморіальним каменем мене вразили кілька пам’ятних свічок і дощечка зі зворушливим написом Шіри – дівчинки-підлітка з Олбані (Нью-Йорк), − звідки й почалася моя справжня любов та повага до Корчака. Сльози текли по моїх щоках… Тоді я зрозуміла, що мала робити більше, щоб в інших пробудити інтерес до Корчака та його магії. Як то було жити у його сиротинці? Як то було жити під впливом цієї надзвичайної людини? Як роки проживання із Корчаком вплинули на подальше життя дітей та вихователів. У 2001 році, перебуваючи протягом шести місяців в Ізраїлі, я отримала право доступу до скарбів-архівів Корчака у кібуці

Лохамей га-Гетаот. Не маючи змоги читати польською, мені вдалося прочитати більшість його праць, написаних івритом, а також пощастило отримати список імен з адресами й телефонними номерами людей, які залишилися живими і зараз перебувають в Ізраїлі. Їм вдалося врятуватися, тому що вони емігрували в Палестину в 1930-х роках. Деякі з них багато мандрували по всьому світу, перш ніж приїхати в Ерец Ісраель. Я вирішила відвідати тих живих свідків, щоб записати їхні захопливі історії та спогади про життя із легендарним Янушем Корчаком. Більшість із них були похилого віку, але пам’ять про нього все ще лишалася свіжою. Після відвідування тих людей я переписала те, що чула, а потім переклала англійською мовою. Це було справді дивовижно – бачити, наскільки яскравими були їхні спогади. Тепер я виконую обіцянку, дану собі в пам’ять про Корчака. Саме через очі, серця та душі тих людей, у яких я брала інтерв’ю, я хочу передати суть Януша Корчака. Адже він залишив таку багату спадщину, щоб ми могли використовувати та цінувати його філософські та педагогічні думки – як любити та поважати дитину, сподіваючись побудувати краще майбутнє. Ця книжка – збірник історій тих десяти осіб, які жили у сиротинці з Доктором Корчаком та Стефанією Вільчинською (його незамінною помічницею). Мета цієї книжки – вплинути на тих, хто її читає, як дітей, так і дорослих, навчити їх брати відповідальність за свої вчинки, думати критично і діяти згідно з моральними та етичними принципами, співчувати та не бути байдужими спостерігачами. А найважливіше – спонукати їх діяти в ім’я моральних та етичних цінностей, як-то пошук правди та справедливості. Переклав Любомир Циба, учень 8-А класу

ВСТУП Дитинство

своєму щоденнику Януш Корчак писав: «Мене назвали на честь рідного дідуся Герца. Мій батько, відомий варшавський юрист, мабуть, назвав мене Генриком, тому що тата звали Йозефом і всі інші діти в сім’ї також мали християнські імена: Марія, Магдалена, Людвік, Якуб та Карл. Але мій батько був нерішучим і йому був потрібен час, щоб прийняти рішення». Хоча родина Гольдшміт і мала довгу історію асиміляції, але переважила східно-європейська єврейська традиція – називати сина на честь одного із предків. Отже, справжнім іменем майбутнього Великого Педагога є Герц або Генрик. Оскільки реєстрація новонародженого хлопчика відбулася не відразу ж після появи на світ, ми не знаємо точно, коли Генрик Гольдшміт народився: у 1878 чи у 1879 році. Приблизно у п’ятирічному віці Генрик став свідком події, яка надзвичайно вплинула на нього. Коли його канарка померла, хлопчик із любов’ю загорнув її у вату і поховав у старій бляшаній коробці з-під цукерок під каштановим деревом у дворі. Генрик хотів поставити хрест на могилу пташки, оскільки це був звичай, який він бачив на похоронах, але служниця заборонила йому це робити. «Це тільки пташка, вона нижча за людину», – сказала жінка. Крім цього, ще й син двірника сказав Генрикові, що пташка не може мати хреста: «Пташка – жидівка, як і ти». Цей інцидент закарбувався у його пам’яті, тому згодом Януш Корчак вважав за потрібне писати про це. Інцидент із пташкою був першим випадком, коли хлопчик відчув до себе як до єврея особливе ставлення, незважаючи на те, що сім’я дотримувалася польських традицій.

ідусь Генрика по батьковій лінії був лікарем, жив біля Любліна. Батько його матері був склярем. Таким чином, хлопчика виховували, щоб робити вікна для світу, даючи світло іншим. У дитинстві Генрик почувався самотнім: батько-юрист не проводив багато часу зі своїм сином, так само, як і мати. Сестра була набагато молодша за нього. Протягом дня хлопчик бавився з кубиками. Навіть пізніше, підрісши, майбутній Великий Педагог продовжував гратися. Це було все одно, що розповідати історії. Хоча батько сварив хлопчика за мрійливість, бабуся по материнській лінії завжди захищала онука. Вона підтримувала Генрика, даючи йому любов, формуючи впевненість, інколи пригощала родзинками і говорила хлопчику, що він «маленький філософ». Батько Генрика добре забезпечував сім’ю, тому вони були заможними. Родина мала різноманітну прислугу в домі. Але маленький Генрик усвідомлював нестатки і страждання у бідніших районах Варшави. Він бачив дітей, побитих вчителями, тих, хто не мав прав, і знав, що це неправильно. Так у душі хлопчика формувалися ідеї морального виховання та соціальної рівності. Генрик бачив, що бідні діти росли без освіти і без належної уваги. Вже тоді він, мабуть, вирішив присвятити своє життя дітям. Пізніше Педагог писав: «Коли я був маленьким хлопчиком, то постійно думав, ким стану, коли виросту. Я завжди хотів знати, що зможу зробити, щоб більше не було голодних, брудних, побитих дітей, з якими мені було заборонено гратися». Коли Генрик підріс, то разом із батьком багато гуляв уздовж берегів річки Вісла, все більше закохуючись у Варшаву. Він почав підгодовувати горобців. Пізніше Педагог не припиняв спілкуватися з тими пташками зі своєї «кімнати на горищі». Також Януш Корчак писав про них у своєму «Щоденнику». Він сприймав пташок як особистостей, даючи їм імена, залежно від того, поведінку яких дітей вони нагадували.

Януш Корчак у дитинстві

Життя Януша Корчака змінилося, коли йому виповнилося одинадцять років. Тоді його батько захворів і потрапив на лікування до психіатричної лікарні, з якої так і не повернувся, − він покінчив життя самогубством. У зв’язку з цим матеріальне становище в родині змінилося – мати змушена була продати велику частину майна, щоб зводити кінці з кінцями. Згодом сім’я переїхала у менш престижний квартал. Генрик почав навчати дітей із багатих сімей, подорожуючи різними районами міста. Він почав годувати родину. Ця боротьба за існування зробила його більш рішучим у прагненні допомогти бідним дітям… Ця мрія не покидала його. Уночі майбутній Великий Педагог писав невеличкі історії, вірші та інші літературні твори. У двадцять років Генрик виграв перший приз у літературному конкурсі Ігнація Яна Падеревського. Вимога цього конкурсу – використовувати псевдонім. Він випадково обрав ім’я з історичної повісті «Янаш Корчак і прекрасна донька мечника». Однак під час друкування була зроблена помилка у слові «Янаш». Так виникло ім’я «Януш» – з’явився Януш Корчак, псевдонім, який він зберіг аж до кінця свого життя. У 1901 році Педагог написав свою першу книжку – «Діти Вулиці», у якій змалював світ бідних і стражденних дітей. Весь цей час він відвідував медичну школу, яку успішно закінчив, отримавши диплом (1905 рік). Часто Януш Корчак безкоштовно лікував бідних і залишав їм гроші на ліки. Він також залишався, щоб пограти чи розповісти казки маленьким пацієнтам. «Лікар, який не бере плату, хоч би невелику, − не допомагає пацієнту», – говорив Януш Корчак. Тоді ж він написав роман про заможних – «Дитя салону». У 1905 році Генрика як лікаря відправили на Російсько-японську війну. Там він побачив жахливий вплив війни на дорослих і дітей. Згодом Педагог напише: «Нема ніякого сенсу влаштовувати революції без того, щоб спочатку подумати про дітей. Освіта потребує реформи».

Януш Корчак із вихованцями свого сиротинця

Будинок сиріт. Крохмальна, 92, Варшава, Польща

Після війни він повернувся до Варшави, де почав практику лікаря-педіатра, працюючи у дитячій лікарні Берсона Баумана. У вільний час продовжував писати, розриваючись між прагненням бути письменником і дитячим лікарем: «Творчість – це просто слова, медицина – дії». Янушеві Корчаку вдавалося поєднувати ці обидва заняття, хоча все частіше його творчість була для дітей. Головні герої його казок та оповідань – ті хлопчики й дівчатка, які намагалися покращити світ. Це були не просто казки, а зображення справжніх дітей. У 1907–1908 рр. Генрик переїздить до Берліна, щоб поглибити свої знання з медицини. Згодом набував досвіду в Лондоні й Парижі, але перебував там недовго, здебільшого зосереджуючись на вивченні особливостей функціонування тамтешніх сиротинців. Так, Генрик навчався краще розуміти світ дитини. У 1909 році під час відвідування маленького дитячого будинку, який був частиною новоутвореного Товариства Допомоги сиротам у Варшаві, Генрик зустрів Стефанію Вільчинську, яка згодом стане його помічницею. Після повернення до Варшави у 1910 році Генрик почав працювати у Товаристві допомоги сиротам, і йому запропонували бути директором нового сиротинця для єврейських дітей «Будинок Сиріт». Там він працював до кінця свого життя. «Будинок Сиріт» був тоді найсучаснішим будинком на вулиці Крохмальна, 92. Ця будівля – одна з перших у Варшаві, що була оснащена електроенергією та внутрішнім водопроводом, у ній все було вишуканим і сучасним. Триповерховий будинок з кімнатою на горищі (це був кабінет й одночасно спальня Корчака) був якнайкраще пристосований для проживання великої кількості дітей. До речі, Януш Корчак не випадково обрав собі кімнату на горищі – саме там було достатньо простору, щоб писати й розмірковувати. До його кімнати із величезним вікном вели довгі сходи. Тут він годував пташок хлібними крихтами, порівнюючи їхню поведінку й характер із темпераментами тих

Велика зала сиротинця

Спальня дівчат

дітей, що були під його опікою: «Цей такий, як Йошка. Він висмикує найбільші шматки першим»; «Цей такий, як Малкеле, – найкрасивіший серед них»; «Цей такий, як Іцик, – обережний. Він чекає, поки всі розлетяться по сторонах, щоби насолодитися своєю їжею». У будинку також було дві великі спальні кімнати: одна – для хлопців, а інша – для дівчат. Це були оази миру і щастя для цих дітей. У той час інші сиротинці мали вигляд похмурого й гнітючого місця, де основним принципом виховання були тілесні покарання. Натомість Януш Корчак дотримувався інших методів. Особистий авторитет Пана Доктора, любов до дітей, повага до них – усе це відрізняло «Будинок Сиріт» від решти притулків. На першому поверсі будинку був великий хол, який використовували як їдальню; ігрова кімната, де грали в шахи; кімната, де виконували домашнє завдання; велике фортепіано теж стояло там. Ще на першому поверсі було «тихе» місце для тих, хто хотів помолитися вранці. Із другого поверху на перший вели розкішні сходи з колонами. Окрім цього, тут був спеціальний механізм, який подавав їжу і тарілки з кухні на перший поверх. Аби вихованці мали можливість часто гратися на свіжому повітрі, за будинком був великий внутрішній двір. Також на першому поверсі була кімната двірника. Ванни були розташовані у підвалі. Щотижня дітям підрізали нігті, часто цим займався сам Януш Корчак. Волосся дітям також регулярно підстригали. Своєю помічницею Януш Корчак обрав Стефанію Вільчинську – пані Стефу. Вона походила з аристократичної родини. Закінчила Бельгійський університет у місті Льєж. Стефанія мала добрі організаційні здібності – те, чого Панові Доктору дуже не вистачало. Стефа з Корчаком працювали разом, доповнюючи одне одного більш ніж три десятиліття. Це була ідеальна професійна співпраця людей, близьких духом і переконаннями.

Стефанія (Пані Стефа) Вільчинська, 1927 р.

Стефа була молодша за Пана Доктора на вісім років. Вони випромінювали любов до людей, особливо до дітей, яких прагнули виховати порядними людьми. Стефа, як і Корчак, теж прагнула навчати бідних. Вона змогла поєднати оригінальні новаторські підходи Януша Корчака до дітей і своє по-материнськи ласкаве й турботливе ставлення до вихованців. Ці чинники були підґрунтям успішного управління сиротинцем. Хоча Стефанія була відповідальною за побутові щоденні справи, її вплив на роботу дитячого будинку відчувався усюди. Всі радилися із нею щодо різних питань. Вона наче «з’являлася» у потрібний момент. Це все впливало на дітей, даючи їм впевненість у тому, що вони будуть захищеними у будь-якій ситуації. Стефа була їм «матір’ю», а Корчак – «батьком», котрі вдвох робили сиротинець оазою любові та миру. нуш Корчак був вродливим чоловіком з борідкою та вусами у стилі Ван Дейка. Його лиса голова робила чоло ще вищим, і сяяла так само, як і його постать. Він мав легку щиру усмішку, чудове почуття гумору, часто навіть сміявся із самого себе. Його очі були сапфірово-блакитні й завжди сяяли. Педагог постійно вдягав довгий халат кольору хакі з блокнотом у кишені для того, щоб швидко занотовувати поведінку дітей (усі його ретельні нотатки, заміри росту та ваги були втрачені під час Голокосту). Під час Першої світової війни Корчак знову вдягнув військову форму. На час його відсутності Стефа опікувалася сиротинцем сама. Януша Корчака відправили на російський фронт, де він мав змогу побачити жахливий вплив війни на дітей. Під час перерв між тяжкими боями він написав свою найважливішу працю – «Як любити дитину». В цій кривавій атмосфері Великий Педагог писав про любов до маленької особистості, а також виклав свої філософські погляди щодо методів виховання: «Ми повинні прожити почуття дітей. Дати їм умови для кращого розвитку,

щоб вони могли зростати, дорослішати, принести світові краще майбутнє». Ця книжка була опублікована у 1919 році. На цю тему він написав іще одну книжку – «Пригоди Короля Мацюся», видану в 1923 році. Це історія про маленького хлопчика, якому дісталося у спадок королівство після смерті батька. Ця книжка перекладена багатьма мовами, її читають діти по всій Європі. У 1923 році Януш Корчак написав продовження – «Мацюсь на безлюдному острові». Інша книжка – «Кайтусь-Чарівник», написана у 1935 році, передбачила появу популярної серії книжок про Гаррі Поттера. У ній йдеться про школяра, який отримує чарівні сили. Хлопчика не вчили застосовувати магічні сили, як у Гоґвортській Школі Чарів, але він сам мав навчитися використовувати та контролювати їх. Незабаром його чарівні сили викличуть хаос у Варшаві і змусять хлопця покинути країну та блукати світом. У цій книжці Януш Корчак стверджує, що з владою приходить і відповідальність. «Все, що я роблю, і все, що я пишу, – для того, щоб підготувати дітей до дорослого життя у новому світі, який вони самі перебудують. Діти не тільки отримують, їм також потрібно давати… Вони більше вчаться самі у себе». У 1919 році новаторські й успішні освітні методи Януша Корчака набули популярності. Він був членом численних соціальних та освітніх організацій, популярним оратором, проводив різні лекції та семінари в коледжах. Слава Корчака ширилась, і йому та Марині Фальській запропонували спільне керівництво польським католицьким сиротинцем «Nasz Dom» («Наш Дім»). Педагог погодився керувати ще й католицьким сиротинцем і займався цим протягом 15 років, успішно розподіляючи час між двома дитячими будинками. гідно зі своєю педагогічною філософією Януш Корчак створив систему самоврядування у дитячому будинку «Будинок Сиріт». Згідно із принципом розвитку відповідальних

громадян, у цій новоствореній дитячій республіці кожен вихованець мав право голосу. Дорослі, зокрема і сам Пан Доктор, і Стефа, були підпорядковані цим правилам. У дитячому будинку була можливість самостійного суду, самокритики та вирішення проблем. Дитина має право судити та бути осудженою своїми однолітками. Корчак продовжував акцентувати увагу на здатності вихованця брати на себе відповідальність й обов’язки перед однолітками, на саморозвитку та зростанні психологічної стійкості, сплетеної морально-етичними цінностями, на любові й повазі, на сподіванні на краще майбутнє. Також була унікальною «система покарання»: пояснити, порадити, застерегти, ознайомити з правилами, переекзаменувати вдруге себе та свої можливості. Варто наголосити, що в усіх інших сиротинцях світу сироти жили у жалюгідних умовах, під постійною загрозою тілесних покарань та репресивних заходів, погано харчувалися, мали найгірший одяг і перебували у нездоровій атмосфері. Отже, було прийнято рішення про заснування Суду Справедливості. Суддів обирали щотижня з тих, хто не мав порушень на попередніх тижнях. Кожен мав право висловитися, починаючи з персоналу пральні (могли розповісти, чий одяг був брудний або розірваний) і закінчуючи сторожем (який завжди бачив першим неприпустиму поведінку на майданчику). Прощення завжди було першим покаранням, тому що помилка була найкращим способом дізнатися, як не робити її знову. Підвищення самооцінки та самовдосконалення вихованців були найважливішими для Януша Корчака. Самі «покарання» називалися «параграфами». «Параграф 100» вважався найменшим покаранням, зазвичай, він був не значним. Було лише декілька ситуацій, коли давали максимальне покарання – від дитини вимагали залишити притулок. Також висіла дошка оголошень, схожа на ті, що є в коридорах муніципальних судів. На дошці був перелік усіх випадків, за які передбачалося покарання. Вона розміщувалася на видному

місці, і кожен міг побачити й ознайомитись із написаним. На ній було розміщено інформацію у два стовпчики. В одному були «незгоди» (іноді дуже емоційні), а в іншому «подяки». Наприклад, «дякую Баті за те, що допоміг полагодити моє ліжко» або «дякую, що Яков пробачив мені». Якщо дитина була надто низькою, щоб написати на дошці оголошення, то інша, вища або старша, допомагала, піднімаючи меншу або навіть писала за тих, хто ще не міг цього робити. Ця дивовижна ідея сприяла тому, що старші діти почали піклуватися про менших. Іноді конфлікти були «врегульовані поза судом», оскільки діти змогли піти на компроміс і їхні розбіжності у думках були стерті з дошки оголошень. Серед інших нововведень Януша Корчака в сиротинці – видання щотижневої газети, редакторами якої були самі діти. За це вони отримували маленьку символічну зарплатню. Ця газета була додатком до щотижневої польсько-єврейської газети «Nasz Przhegląd», його називали «Mały Przhegląd» («Малий огляд»). Це видання для сиротинця було першим у Польщі, де діти відверто писали про свої думки, переживання, ділилися досвідом. У газеті також оприлюднювали рішення суду. Щотижня Януш Корчак також публікував свою статтю чи одну з цікавих історій. Вранці у суботу, після сніданку та перед тим, як відвідувати родини, діти збиралися, щоб послухати газету, яку хто-небудь читав уголос. Так, навіть наймолодші вихованці могли ознайомитись із новинами. Після цього обговорювали події тижня, рішення суду, вирішували інші проблеми. З погляду педагогіки, цікавим було також і голосування за прийняття новачка до дитячого будинку. Під час сніданку Януш Корчак ходив по їдальні й роздавав кожному три картки: одну з плюсом, іншу з мінусом, а третю – з нулем. Якщо сподобався новий вихованець, ви кидаєте картку з плюсом у дерев’яну виборчу урну, якщо ні – картку з мінусом. Якщо вам байдуже,

Щотижнева газета Mały Przegląd (Малий огляд)

Персонал Будинку сиріт, 1925 р.

кидаєте картку з нулем. Голосуванням визначали рейтинг цієї дитини. Найвищі рейтинги мали ті, хто добре поводився і знаходив спільну мову з іншими. Ця категорія мала більше привілеїв, дозволяла йти в кіно, бути членом Суду Справедливості та отримати робоче завдання на вибір. В окремих випадках деякі навіть були названі королевою або королем і завжди мали право вибору першими. Після найкращих були ті, хто отримав «байдужий» рейтинг. Після них – декілька дітей, які отримали картки з мінусом. Це, на жаль, були дуже «важкі» діти. Проте, перш ніж попросити дитину залишити дитячий будинок, їй завжди давали ще один шанс. Таке голосування дозволяло дітям мати більше прав на самоврядування. Вони перебували під юрисдикцією не дорослих, а однолітків. ГРАФІК РОБОЧОГО ДНЯ Ранки. Біля спалень був столик, де щоранку виставляли пронумеровані склянки із риб’ячим жиром. Як педіатр Януш Корчак знав, що вихованцям потрібні додаткові вітаміни, які сприятимуть фізичному розвитку. Поряд зі склянками також лежали невеликі шматочки хліба, які допомагали полегшити засвоєння риб’ячого жиру. Біля їдальні знаходилася маленька кімната («тиха»), де можна було вранці помолитися або почитати «кадиш» (молитву за померлих). Плакат із молитвою «Modeh Ani» (молитва подяки за прожитий день) постійно висів там на стіні. Також перед сніданком надавався час для фізичних вправ, які виконували як дівчатка, так і хлопчики. Помічники або «apitropus» (ще одне нововведення Януша Корчака) були студентами університету, які мали кімнату та плату за чотири години повсякденної роботи з дітьми. Вони отримували безцінний досвід, працюючи як «сестри» та «брати»,

допомагаючи з домашнім завданням, граючи в ігри та проводячи уроки гри на фортепіано. Як діти, так і вихователі отримували досвід від цієї роботи. Коли в сиротинці з’являлася нова дитина, їй призначали вихователя-наставника, щоб допомогти адаптуватися у колективі. Протягом приблизно трьох місяців наставник навчав дитину заправляти ліжко, допомагав із виконанням обов’язків і взагалі показував, як усе тут влаштовано. Новачок відчував себе членом громади. Все це було необхідно, тому що вихованці зазвичай приходили із різних сімей, здебільшого були сиротами або мали когось одного з батьків, який не міг дати ради своїм дітям. Часто результатом такої ситуації була антисоціальна поведінка, оскільки дитина не мала емоційної підтримки батьків. У них були страх, тривога, їм не вистачало довіри до дорослих. Проте Януш Корчак та його методи виховання допомагали вирішити ці проблеми. Педагог пані Стефа та вихователі демонстрували таким дітям повагу, любов та довіру, те, чого ті нещасні не бачили до життя у сиротинці. Незабаром нова дитина вже могла допомагати своїм одноліткам. Це була велика родина. Діти ставали незалежними, самодостатніми, росли у любові й формували свій світогляд. У дитячому будинку кожен мав чисті простирадла, повноцінне харчування і персональні «комірки» (шафи). На них було написано ім’я дитини, і вони були абсолютно приватними – це було місце, де дитина могла зберігати свої цінні речі. Ніхто не наважувався відкривати комірку іншого, і, як правило, не було жодних крадіжок. Коли помічник бив у гонг і казав «Смачного!» – це був сигнал, щоб починати сніданок. Кожна дитина мала персональний номер, який був ідентифікатором багатьох речей у дитячому будинку, навіть того місця, де їла дитина.

Кухня сиротинця

Школа. Януш Корчак наполягав на тому, щоб діти були освіченими, щоб цікавилися усім тим, що відбувається у зовнішньому світі, тому вихованці ходили до школи у своєму районі. Пізніше, після створення гетто, вони мали змінити свій устрій життя. У будні дні Стефа давала кожній дитині бутерброди, а перед тим, як вони йшли на цілий день до школи, уважно оглядала її або його зовнішність. Черевики мали бути начищеними, а одяг – охайним. Після школи дітям допомагали їхні вихователі: виконували з ними домашні завдання, брали участь у різних ігрових заходах. Також кожен вихованець мав побутові обов’язки – дотримуватися особистої гігієни, бути охайним, прибирати в комірці, застеляти своє ліжко. Найменші діти мали півгодини на цю роботу, підлітки – годину, старші – дві години. Протягом усього періоду перебування у сиротинці до них ставилися, як до «маленьких людей», поважаючи як особистостей, а також формуючи відповідальність за благополуччя колективу. Всі завдання негайно виконувалися. Януш Корчак також брав участь у прибиранні – мив підлогу й чистив обідні тарілки. Гуртки. Вихованці завжди мали час для уроків музики та різної групової діяльності. У сиротинці були гуртки шиття, фотомайстерності, різних ремесел. Януш Корчак сам грав на акордеоні, і таким чином вони мали маленький оркестр. Педагог любив жартувати з дітьми і створював «щасливий» будинок. Одного разу, коли він, граючись, з’їхав по перилах, то отримав покарання, оскільки це було проти правил. Проте діти запам’ятали цей кумедний випадок, за який він поніс покарання за параграфом 100 («Setka»), що значило «отримати ляпас по зап’ястку». Вечеря Сон. Велика спальня ділилася на 50 дівчат та 50 хлопчиків. Ванні процедури. Щовівторка ванні кімнати, які влаштовувалися у підвалі, були наповнені галасом щасливих дітей. Часто

Януш Корчак купав їх сам, миючи волосся та виконуючи необхідний догляд. Він також зважував і міряв дітей, ведучи ретельний запис у своєму невеликому зошиті, відзначаючи прогрес кожної дитини. Система винагородження. У дитячому будинку не було фізичних покарань. Замість цього Януш Корчак застосовував такі форми впливу, як пояснення, похвала, іноді цукерки, свій власний приклад, походи в кіно, розваги (наприклад, цирк), сувенірні листівки. Він також розробив систему, за якою діти билися об заклад, що їхня поведінка покращиться (метод для подолання поганих рис характеру з широкою основою для свободи дій). Наприклад, один вихованець мав шкідливу звичку – часто вживав нецензурні слова. Педагог запропонував подолати її: «Отже, ти лаявся Х разів. А що, якби ти обмежив це до Х разів на день?» Дитина вбачала у цьому можливість перемогти в суперечці, і таким чином повільно долала свою погану звичку. Ще одним методом-стимулом покращити свою поведінку були листівки. Наприклад, вихованець вчасно прокидався вранці, досяг успіхів в інших видах діяльності, виявляв добре ставлення до інших учнів чи допомагав комусь. Після того, як вихованці залишали сиротинець, їм вручали листівку з написом: «Ми даємо можливість тобі забрати звідси лише одне – мрію про краще життя, якого сьогодні немає ніде в світі, але коли-небудь буде; життя, сповнене справедливості». Листівка мала велике значення. (Один із випускників, Леон Глузман, зберіг свої заповітні листівки і пожертвував їх кібуцу Лохамей га-Гетаот та архіву Корчака). На початку 1930-х у Європі набули поширення чимало «революційних» ідей. Однією з них був сіонізм. У 1920-х сталося декілька погромів і відкритих актів антисемітизму в Польщі. Пізніше невелика група молодих юдеїв утворила молодіжні єврейські угрупування і розпочала свій шлях до будівництва єврейської держави у Палестині. Декілька вихованців сиротинця

стали учасниками одного з таких угрупувань, зокрема Га-шомер га-цаїр (молодіжна сіоністська організація). Одна з улюблениць Стефи Фейга Ліфшиц Бібер емігрувала до кібуцу Ейн-Харод у північній Палестині. Згодом Стефа відвідувала свою колишню ученицю і була дуже вражена філософією кібуцу, його діяльністю, а особливо високим рівнем освіти тамтешніх дітей. Під час свого другого візиту Стефа мала змогу ще більше опанувати методи роботи з дітьми, закріпила зв’язки з колегами-викладачами. Під час третьої подорожі вона вже залишилась у кібуці Ейн-Харод більш ніж на рік, працюючи у місцевому сиротинці. У той час діти жили окремо від своїх батьків, які мали змогу перебувати з ними лише 2–3 години на день. Увесь інший час (сон, харчування, навчання) вони проводили у сиротинці. До речі, ця методика проіснувала довго, змінилась лише протягом останнього десятиріччя. Саме листи Стефи до Януша Корчака пробудили у нього інтерес до колективного способу життя кібуцу і змінили устрій сиротинця. Педагог був вражений новаторськими ідеями фермерів, як зробити землю родючою. Януш Корчак також двічі відвідував Палестину. Вперше – у 1934 році, провівши там три тижні. Удруге – в 1936 році, за лишившись на шість тижнів. Він також відвідував кібуц Ейн-Харод, започаткувавши традицію, яка продовжується і дотепер, – запускання повітряного змія. «У кібуці Ейн-Харод вітри особливо сильні, і це дуже добре для запускання змія. Повітряні змії – подарунок дитині від вітру». Він знав, що дітям потрібно дати можливість злетіти духовно, а запускання повітряного змія символічно давало їм таку можливість. Януш Корчак також планував переселитися до Палестини, але не зміг досконало оволодіти івритом. Ця мова була потрібна йому, щоб безпосередньо спілкуватися з дітьми. Також важко було пристосуватися до клімату, який набагато

Стефа в кібуці Ейн Харод

Корчак в кібуці Ейн Харод

жаркішим, ніж у Польщі влітку та взимку. Окрім цього, Педагог не міг залишити своїх дітей, які потребували його уваги в Польщі. Однак зустрічі в Палестині зблизили його з юдаїзмом та юдеями. Під час своєї першої подорожі він став членом Освітнього Директорату Юдейського Агентства. Після другої об’їздив усю Польщу, читаючи лекції про Палестину та молодіжний рух Ге-халуц га-цаїр (єврейський молодіжний рух). Якщо він не міг жити там, то бодай міг впливати на інших. Повернувшись до Польщі, Януш Корчак започаткував радіопередачу «Розмови зі Старим Доктором», виступаючи у ролі добродушного дитячого педіатра. Програма присвячувалася проблемам виховання дітей, їхнім взаєминам із батьками або однолітками. Розмови були дуже теплими і гумористичними, як і сам Януш Корчак. Педагог змушений був узяти псевдонім «Старий Доктор», оскільки запеклий антисемітизм ускладнив існування євреїв у Польщі, а так ніхто не міг знати, що мудрий і милосердний «Старий Доктор» був євреєм. У середині 1930-х політична ситуація змінилась, особливо після смерті релігійно терпимого Йозефа Пілсудського, лідера Другої Польської Республіки (1926–1935). Після цього влада радикальних груп правого крила, що сприяли відкритим антисемітським настроям, посилилася. Тож коли нацисти 1939 року вторглися до Польщі, радіопередача, попри шалену популярність, припинила свою діяльність. Жоден із євреїв не мав доступу до ефіру! Після припинення програми Януш Корчак почувався спустошеним. оли почалася Друга світова війна, нацисти постановили, що всі євреї мають переселитися до гетто і носити пов’язки із зіркою Давида. Януш Корчак відмовився, і був покараний ув’язненням. Пізніше його звільнили друзі-філантропи. Сиротинець також не став винятком. Вихованці були змушені переїхати з Крохмальної, 92 на Холодну, 33, а пізніше – на

З вчителями та дітьми в кібуці Ейн Харод, 1936 р.

Сінну, 16/Сліску, 9. Згодом Януш Корчак мав великі труднощі із постачанням продуктів для дитячого будинку. Проте він боровся за права дітей, використовуючи всі можливі джерела ресурсів. Тоді Педагог почувався знесиленим, слабким і втомленим, але ніколи не здавався, завжди намагався утримувати дитячий будинок на належному рівні. Усі його друзі, навіть Марина Фальська (голова сиротинця для поляків-християн), спонукали Корчака втекти з гетто, але він відмовився. Педагог сказав: «Ніхто не залишає своїх хворих дітей і учнів, яким загрожує небезпека, тому і я не відмовлюся від них зараз». Януш Корчак відчував, що кінець близько, але не хотів у це вірити. Він розіслав запрошення великій варшавській єврейській громаді на дитячу п’єсу «Пошта», режисером-постановником якої була Естер Віногрон, одна з виховательок сиротинця. Автором п’єси був Рабіндранат Тагор (цей твір був у переліку книжок, заборонених нацистами). Історія смерті хлопчика-індуса перегукувалася із настроями приреченого гетто. Всі актори були дітьми із сиротинця. Януш Корчак сказав, що обрав цю п’єсу для того, щоб навчити дітей та глядачів мирно прийняти Ангела Смерті. Запрошення було датовано 18 липня 1942 року. «Ми не даємо обіцянку, не маючи певності. Ми переконані, що година, проведена під час п’єси, пробудить у вас найвищі почуття. Тому запрошуємо вас у суботу, 18 липня 1942 р. о 4:40». Запрошення було підписано директором будинку сиріт Гольдшмітом Янушем Корчаком. езважаючи на те, що нацисти вже розпочали ліквідацію Варшавського гетто, Педагог до останнього не вірив, що діти також стануть жертвами жорстокості гітлерівців. Його останній запис у щоденнику датується 4 серпня 1942 року: «Я поливаю квіти. Моя лиса голова у вікні є доброю мішенню! В нього рушниця. Чому він спокійно стоїть? Він не отримав

наказу. Можливо, у цивільному житті він був сільським учителем або нотаріусом, можливо, двірником у Лейпцизі або офіціантом в Кельні? Що він робитиме, якщо я кивну до нього? Привітно помахає рукою? Напевно, він навіть і не знає, що відбувається насправді? Він, може, лише вчора прибув звідкись здалеку». У той же час друзі Януша Корчака домовились, щоби доставили підроблені документи, необхідні для втечі, проклали безпечний маршрут, даючи йому шанс втекти. Але Пан Доктор не міг залишити своїх дітей. Він був їхнім батьком, тому не зміг. Одного дня настав їхній час. Це був спекотний день – середа 5 серпня 1942 року. AUS! («На вихід!») − кричали нацисти. Корчаку та всім 192 дітям і сімом співробітникам сиротинця було наказано залишити притулок і крокувати вулицею три милі до вагонів на Умшлагплатц. Марія Берг у своєму щоденнику «Варшавське Гетто» про цей жахливий момент писала так: «Сиротинець Януша Корчака тепер порожній. Кілька днів тому ми всі стояли біля вікон і дивилися, як німці оточують будинки. Вихованці, тримаючи одне одного за свої маленькі ручки, почали йти до виходу. Серед них були малюки двох або трьох років, а найстаршим дітям було близько тринадцяти. Кожна дитина тримала у руці невеликий пакунок». Вони крокували рядами, організувавши процесію. Один із очевидців (Емануель Рінгельблум) писав: «Це був не марш, це був організований безсловесний протест проти вбивства». Свідок тих днів Джошуа Перль згадує: «Януш Корчак крокував попереду з високо піднятою головою, тримаючи за руку дитину. Він був без капелюха, у шкіряному поясі навколо талії та у високих чоботах. А з декількома медсестрами крокувало приблизно двісті дітей (насправді 192), одягнених у чистий і гарно випрасуваний одяг, ніби йдучи до вівтаря».

Цю подію також було згадано у книжці Владислава Шпільмана «Піаніст»: «Він розповів сиротам, що вони виїжджають за місто, тому мають бути веселими. Нарешті є можливість змінити жахливі задушливі міські стіни на поля квітів, струмки, де можна купатися, де ліси, повні ягід і грибів. Він сказав їм одягти їхній найкращий одяг, і так вони вийшли надвір парами, красиво вдягнені і у гарному настрої». Януш Корчак тримав молодшу дитину (приблизно семи років) на руках, а іншу – за руку. Зелений прапор сиротинця із кленовим листком посередині та із зіркою Давида – давнім символом євреїв – майорів на вітерці. Діти були спокійні, адже їхній Пан Доктор був із ними. Але що насправді він їм сказав? Чому вони так вірили? Невідомо, чи співали діти ідучи, але ніхто з них не плакав і не кричав. У кінці йшла пані Стефа – вірний помічник Януша Корчака і друга мама дітей, за нею – персонал будинку. Завдяки присутності Пана Доктора, усі вони відчували себе у безпеці. На Умшлагплатці (місці депортації) один із нацистів впізнав Януша Корчака: «Це не Ви є автором “Маленького Джека”? Це гарна книжка, я читав її, коли був дитиною», – сказав він. А потім запропонував Янушеві Корчаку можливість уникнути смертельного вироку. Педагог відмовився. Нічого не відомо про останню частину їхньої подорожі, окрім того, що всі вони були вбиті у таборі смерті Треблінка. ух Януша Корчака живе в усьому, чого він досягнув протягом свого життя, присвяченого захисту дітей. Хоч він і не зміг врятувати своїх вихованців від жахливої долі, його наполягання на тому, що діти мають право на любов, повагу, освіту, безпеку, надихають інших у всьому світі на різні освітні, суспільні та соціальні звершення. Уже на початку 1924 року його ідеї надихнули Лігу націй на укладення Статуту про права дітей. 20 листопада 1959 року

Меморіал в Треблінці

ООН ухвалила Загальну декларацію прав дитини, за основу якої було взято багато ідей Корчака. Існує Міжнародна Спілка Януша Корчака, членами якої є більше двадцяти країн, включно із США, Канадою, Об’єднаним Королівством Великої Британії та Північної Ірландії, Бельгією, Нідерландами, Францією, Польщею, Японією, Киргизстаном, Швейцарією та Угорщиною. На його честь в Ізраїлі та Польщі випущено пам’ятні медалі, монети, поштові марки. Значна кількість шкіл по всьому світу була названа на честь Януша Корчака, а деякі з тих шкіл і дотепер використовують його методики навчання. Нью-Йоркський центр мирного дитинства «Сяюча гора», який очолює Маріола Стралберг, також упроваджує ідеї виховання, започатковані Янушем Корчаком. Ізраїльський кібуц «Борці гетто» (Лохамей га-Гетаот) має архів творів Януша Корчака і численних книжок про нього. Там проводять семінари для ізраїльських та арабських студентів на теми, що стосуються ідей Педагога та його філософії. Кібуц допомагає видавати та перекладати його книжки з оригінальної польської івритом. Також є невеликий музей «Дитині», присвячений Янушеві Корчаку. Відомий польський режисер Анджей Вайда зняв фільм про життя і смерть Януша Корчака, який отримав світове визнання. Папа Іван Павло II казав про Педагога так: «Сьогодні для світу Януш Корчак є символом справжньої релігії та справжньої моралі». По всьому світу на честь Януша Корчака встановлено пам’ятники: один є на вході до синагоги на Парк-авеню в Нью-Йорку; в саду Яд Вашем є скульптура – простерті руки Корчака, які немов захищають дітей; іще один пам’ятник − перед «Будинком сиріт» на Крохмальній, 92 у Варшаві. Януша Корчака також визнають як святого поряд із Мартіном Лютером Кінгом чи Матір’ю Терезою.

Пам’ятні поштові марки, присвячені Корчаку

Пам’ятник Корчаку у Варшаві

Польський уряд назвав 2012 рік роком Януша Корчака, так вшановуючи сімдесяту річницю його смерті та соту річницю заснування «Будинку Сиріт». Так, Януш Корчак був легендою, але живою й реальною. Педагог щиро вірив у права дітей, утверджував моральне виховання і був скульптором дитячих душ. Стурбований трагічними подіями у суспільстві та моральним релятивізмом, Януш Корчак утверджував цінності, які об’єднують людей, сприяв поширенню добра й любові. Я сподіваюся і щиро вірю, що усі дотримуватимуться принципів його дивовижної людяності і виконають його найзаповітнішу мрію – створення кращого світу. Переклали Ліза Ткаченко, Лейла Агаєва, Аліна Кирилюк, учениці 8-Б класу