День за днем
7. МІСЦЯ ПАНУВАННЯ РЕЛІГІЇ Єврейське населення Буковини не було релігійно однорідним. Села та штетли були в цьому сенсі більш консервативними. Між «чорними» хасидами та «білими» модерністами існували також всі відтінки сірого, спричинені розмаїттям вірувань в історії юдаїзму Центральної та Східної Європи, починаючи від XVII сторіччя. Вони виявляли себе в окремих громадах деякими специфічними рисами та були обумовлені історичними, соціальними, економічними, політичними та релігійними факторами. Наприкінці XVIII сторіччя в юдаїзмі зіштовхувалися протилежні течії. Харизматичні проповідники закликали не дуже суворо дотримуватися Закону (як це сповідували супротивники хасидизму – мітнагдім) та звеличували релігійне відновлення, засноване на радощах та завзятті. Таким був Баал Шем Тов, «володар доброго імені». У своїй основі ця течія залишалась ортодоксальною, проте перебувала під значним впливом ортопраксії. Хасидизм не був ані ідеологічним, ані догматичним вченням, він перетворював традиційне єврейське суспільство, ніби вдихаючи в нього нову душу13. Хоча Буковина перебувала в зоні впливу містичних рухів Шабтая Цві та Якоба Франка, місцеві євреї не підтримували ці течії. Якоб Франк був однією з найавантюрніших постатей епохи. Він народився 1726 року на Поділлі, але якийсь час проживав у Чернівцях, перш ніж його батько оселився в Бухаресті, де юнак зазнав впливу псевдомесії Шабтая Цві. Франкізм, єретична течія та «одне з найжахливіших явищ в усій єврейській історії», прийшов і до Чернівців. Франк зустрів Лейзера Ісроеля, з яким довгий час підтримував стосунки, але значного впливу на релігійну спільноту Ісроель не мав. В історії юдаїзму Центральної та Східної Європи вирізняються постаті рабинів, які вписали славетну сторінку в історію міста. 13
Mandel Arnold. La Vie quotidienne des Juifs hassidiques du XVIIIe siécle nos jours. – Paris, Hachette, 1974. – P. 12. 107
Частина друга
Інколи про таких людей згадували й мої співрозмовники. Найчастіше вони розповідали про головного рабина Чернівців Якоба Марка, насамперед про його трагічну загибель. Але на сторінках спогадів є згадки й про інших. У 1871 році в єврейській громаді міста назрів розкол. П’ятсот хасидів під проводом Гершля Велвела Юстера, Йозефа Шмельцера, Самуеля Йонаса Шварца та Арона Ісака Гольдфрухта оголосили про вихід з громади та заснування нової – ортодоксального спрямування – зі своїм рабином Бен’яміном Ар’є Вайсом. Через місяць влада спочатку розформувала обидві спільноти, а потім об’єднала їх, створивши єдину громаду. Проте невдовзі було зроблено крок назад і знову дозволено розділити громаду на дві – ортодоксальну та реформістську. Якщо скористатися сучасною термінологією, то «Ізраелітіше Культусгемайнде», «релігійну прогресивну просвітницьку» громаду, можна назвати реформістською, а «Ортодоксе Ізраелітен Культусгемайнде» – ультраортодоксальною. Обох рабинів наділяли однаковими правами. Але попри всі ці врегулювання, відтоді між хасидськими та реформістськими рабинами не припинялися конфлікти. Сутички могли виникати на ґрунті найдрібніших деталей молитви. У Великій синагозі, збудованій за чотири роки до того на Синагогенгассе, на шабат було два приміщення. Але конфлікт не вщухав – будь-що ставало предметом чвар. Хасиди скаржилися на те, що маскілім приходять надто рано і заважають їхнім молитвам. Відокремивши «бійців», рабини намагалися зменшити тертя. Релігійна рада на чолі з Нафталі Тіттінгером обрала рабином ортодоксів – Бен’яміна Ар’є Лейба Гакогена Вайса, а на посту головного рабина лишився рабин Лазар Еліас Ігель. Рабин Вайс народився 1841 року. Він був сином Хаїма Гірша Вайса, Янівського рабина з Галичини. Його авторитет сягав далеко за межі Буковини, що дозволило йому посісти почесне місце серед знавців Талмуду та прибічників суворої ортодоксальності. Він був попередником тих, хто виступав за дружні взаємини між юдеями та християнами. За межами єврейської громади Вайс мав
108
День за днем
багато друзів, серед яких був, наприклад, православний митрополит фон Репта. Його адепти заснували асоціацію для збирання коштів на потреби громади. 1906 року вони придбали будинок за адресою Райтшульгассе, 4-б, 1908 року його перетворили на синагогу. Хоча Вайс дуже суворо дотримувався традицій, він, як і його колега Ігель, чимало робив для об’єднання громади. Рабин Вайс помер 1913 року, за рік до смерті він отримав звання почесного громадянина Чернівців14. Прогресисти направили делегацію зі скаргою до Відня у Міністерство культури та освіти, ортодокси зробили те саме. Обидві делегації дискутували настільки гостро, що австрійський уряд мусив втрутитися. 1872 року за підтримки міської мерії на новій раді було створено єдину громаду з погодженими правами обох рабинів. Рабин, який представляв Гаскалу (реформистів), отримав звання головного рабина, а ортодоксальний рабин став ав бейт дін (головою рабинського суду) – відповідальним за ритуальний забій худоби (шхіта), за Талмуд-Тору (релігійний навчальний заклад для хлопчаків), за Велику синагогу, яку слід було поновити, а також за ритуальне омовіння в мікве. Напружена ситуація, що склалася між двома юдейськими спільнотами, надовго відклала примирення. Очільники прогресистів розуміли, що відокремлення зменшить взаємний тиск, і нове місце для богослужінь з часом може стати не менш престижним, ніж Велика синагога. З ініціативи банкіра Маркуса Цукера почали збирати гроші, але тільки 1872 року Товариство з будівництва єврейського темпля в Чернівцях енергічно взялося за справу. Пані Амалія Цукер подарувала ділянку під будівництво синагоги. 8 травня 1873 року почалося зведення Темпля, яке було завершено у 1877 році. Банкір Генріх Вагнер, якого після смерті Рубінштейна було обрано головою Комерційної палати, зробив 14
Доля онука Вайса, Леопольда Вайса, була надзвичайно цікавою. Він народився у Львові у 1900 році, а помер у 1991 році з ім’ям Мухаммад Асад, благочестивим мусульманином. Він допомагав у створенні держави Пакистан і представляв її інтереси в Організації Об’єднаних Націй. 109
Частина друга
благодійний внесок у шість тисяч флоринів. До речі, Вагнер обіймав цю посаду аж до смерті у 1894 році. Синагогу було зведено у мавританському стилі, як багато австрійських храмів, її прикрашали великі башти-мінарети, інтер’єр вражав своєю красою. Мармурова стела у вестибюлі нагадувала про щедрість меценатів. Молитви супроводжувалися хором і кантором. Проповіді, які там читалися, відображали дух сучасності. Але, на відміну від змін, які запровадили ліберали Західної Європи, зміст і порядок богослужіння ніколи не змінювався. Буржуа, як, наприклад, батьки Йосифа Х., часто відвідували синагогу і щороку на великі осінні свята купували собі місця. Окрім того, у цій синагозі колись співав Йозеф Шмідт. Сьогодні у цьому будинку, перетвореному на кінотеатр, на його честь відкрита меморіальна дошка з мармуру. А у Йозефа Бурга є фотографія могили Шмідта, вона на почесному місці на стіні вітальні поряд з фотографічними зображеннями Шолом-Алейхема, Еліезера Штейнбарга та Франца Йосифа. Перл Фішман так згадує про співака: «Звичайно, місто пишалося успіхами Йозефа Шмідта, тенора світового рівня, зігравшого у багатьох німецьких фільмах. Кого б він не грав – гондольєра чи оперного співака – його спів проникав нам у серце. Він співав арії з Моцарта, немов ангел (…). Він вчився разом з моїм братом Елі. Потім, вже поїхавши з Чернівців, щороку повертався на канікули і впродовж осінніх свят брав участь у богослужіннях Темпля». Попри маленький зріст, всього 153 сантиметри, Йозеф Шмідт зробив велику кар’єру. Він народився у 1904 році у Давиденах, маленькому містечку на Буковині, й був третьою дитиною в сім’ї музикантів Вольфа та Сари Шмідт. Від початку Першої світової війни він жив у Чернівцях, де вивчив мови: румунську, французьку, німецьку. Його батьки були традиціоналістами, тому він також вивчав іврит, а незабаром пішов співати до хору Темпля. Дуже швидко проявилися його вокальні здібності, й, ще мешкаючи у Чернівцях, він їздив з концертами, співаючи арії з опер Леонковалло, Пуччіні, Верді, Россіні та Бізе. З 1924 року Шмідт
110
День за днем
вчиться у Берліні, де мешкає у свого дядька, Лео Енгеля, навчаючись на фортепіанному та вокальному відділеннях. Незважаючи на маленький зріст, його забрали на військову службу, котра тривала з 1926 до 1929 року, йому пощастило отримати запрошення до Чернівецького Темпля на місце кантора. 1929 роком датовано розквіт його артистичної кар’єри. Він зіграв у багатьох фільмах, з яких найбільш відомим за іронією долі стала картина «Ein Lied geht um die Welt»15, що вийшла в серпні 1933 року. Незабаром вигнаний з Німеччини, співак був змушений виїхати до Сполучених Штатів Америки, де у 1937 році здійснює тріумфальне турне. Через свій невеличкий зріст він отримує прізвисько «Кишеньковий Карузо». Шмідт співав у любих його серцю країнах – Бельгії та Нідерландах, концертував з успіхом в Швейцарії, Польщі та Франції. 1939 року він востаннє приїжджає у Чернівці до матері, яка щойно стала вдовою. 1940 року він переїжджає з Парижа до Брюсселя. Згодом намагається емігрувати до США, але це йому не вдається. Він знаходить притулок у Швейцарії, звідки його інтернують до табору переміщених осіб у Гіренбаді. Скрутні умови проживання та слабке здоров’я стали причиною його передчасної смерті в листопаді 1942 року. Великого співака поховали на єврейському цвинтарі Фрізенберг в Цюриху, на могильному камені міститься напис: «Ein Stern fällt. Joseph Schmidt, Kammersänger 1904–1942»16. Бідні люди молилися не в синагогах, а у молитовнях, яких було чимало в Єврейському кварталі. Ці молитовні здивували Ерну з буржуазної родини, вона в 1910-ті роки була зовсім дівчинкою. «Цією вулицею я проходила кілька разів. Один будинок був зазвичай закритий, але одного разу двері виявилися відчиненими. Я побачила, як з будинку виходить справжній ребе з великою сивою бородою… і в білих шкарпетках… Його оточував увесь двір. Ми, діти, були в захваті. Ми хотіли на нього подивитись. Ми повернулися на подвір’я будинку. Там стояв великий стіл. Ми заховалися. 15 16
«Пісня подорожує навколо світу». «Зірка впала. Йозеф Шмідт, оперний співак, 1904–1942». 111
Частина друга
Потім чоловіки повернулися, вони сіли за стіл, а ребе сів на почесне місце. Він нас просто вразив. Гадаю, це був би чудовий сюжет для художника. Ребе в оточенні віруючих. А потім всі заспівали. Цю сцену я пам’ятаю так, ніби це трапилося тільки вчора. Натхненна, я повернулася додому. Батько нагримав на мене і сказав, щоб я більше не підходила до ребе, бо це священний будинок. Але я була неслухняною дитиною, мені було потрібно вештатись скрізь!» Після приєднання Буковини до Румунії єврейські спільноти за новим законопроектом про єврейське віросповідання були зобов’язані утворити єдину структуру, яка б об’єднала євреїв усієї країни. Міністр у справах релігій ліберального уряду Йона Братяну Константин Бану зібрав з цього приводу представників єврейських організацій, делегатів від єврейських громад нових провінцій, євреїв, які були обрані депутатами парламенту, а також значну кількість рабинів. Ця зустріч відбулася в Бухаресті 22 та 23 травня 1922 року. Проект закону не був підтриманий учасниками зібрання, а міністр відмовився подавати його до парламенту. Тому через десять років після анексії нових провінцій статут єврейських громад залишався майже тим самим, що і за попереднього режиму. Потрібно було чекати до 1928 року, щоб за закон «Про віросповідання», нарешті проголосували. Юдаїзм було визнано однією з восьми релігій країни. Проте закон так і не набрав чинності, цього разу через поразку ліберального уряду Братяну та прихід до влади Національної селянської партії, яку очолював Юуліу Маню. Лише в грудні 1931 року, коли прем’єр-міністром став Ніколає Йорга, котрого складно було назвати другом єврейського народу, ситуація нарешті прояснилася. Відтепер забезпечувалася адміністративна автономія єврейських громад. Вони могли представляти власні інтереси в суді, отримувати дотації та успадковувати майно, а також мати гранти на обслуговування і забезпечення своїх інституцій. У Буковині визнавалася лише одна громада, тоді як Регат і Трансільванія мали ще дві додаткові – відповідно сефардську та ультраортодоксальну, неологічну та ультраортодоксальну. Закон «Про віросповідання» діятиме аж до приходу до влади
112
День за днем
Йона Антонеску. Автором нового Закону від 11 вересня 1940 року був Раду Будіштяну, один з ватажків фашистського руху, він став міністром у справах релігій після визволення з в’язниці. Згідно із зазначеним Законом тепер для визнання громади потрібен був спеціальний дозвіл міністерства17. Доля останнього головного рабина Чернівців – Якоба Марка – була трагічною. Коли 5 липня 1941 року румунська армія і танки німецького війська увійшли до міста, його заарештували гестапівці. Вони відвезли рабина до штаб-квартири СС у готелі «Чорний орел» і впродовж сорока восьми годин тримали його в підвалі. Потім гестапівці примусили його піднятися на останній поверх будівлі, звідки відкривався чудовий краєвид на купол Темпля – вона палала. Два бідони бензину були вилиті біля Арон га-кодешу, загорілися шістдесят три сувої Тори, звідти полум’я ширилося по всій будівлі. Невдовзі від синагоги залишився лише каркас. Вулиці, де переважно мешкали євреї, були перекриті, людей виганяли з будинків. Потім їх повели на полігон поблизу Чернівців. Попереду колони йшов рабин Якоб Марк. Люди самі мусили викопати собі могилу, потім всіх їх розстріляли.
ХАСИДСЬКІ ПАЛОМНИЦТВА Єврейський просвітницький рух (Гаскала), що з’явився у Німеччині в середині XVIII сторіччя, поширився Європою. Його прихильники (маскілім – «освічені») були частиною єврейської громади на Буковині поруч з іншими євреями, хасидім та мітнагдім. Ці останні були фанатично прив’язані до своїх рабинів-ортодоксів та до сповідуваної ними суворої традиції. На Буковині хасидизм з’явився пізніше, ніж на Галичині, але мав вплив значно потужніший. Послідовники цього руху додавали єврейському пейзажу похмурих однотонних відтінків: довге вбрання, повсякденне та суботнє, штани, капелюхи – усе було чорного 17
Iancu Carol. Op. cit., 1996. – P. 130–138. 113
Частина друга
кольору. На відміну від них, освічені євреї, відкриті до західного світу, тяжіли до різнокольорового вбрання, одягаючись «по-німецьки». Іще з австро-угорського періоду між ними чітко простежувався антагонізм. Ортодоксальні рабини заохочували вірних використовувати їдиш і погрожували, що той, хто не знає цієї мови, не отримає Спасіння. Знання, здобуті у початкових школах, вивчення світських та наукових дисциплін, на їхню думку, тільки віддаляли від істинного знання, котре містила в собі Тора. Маскілім, навпаки, проповідували патріотизм і вдячність державі. Вони спілкувалися німецькою мовою і розуміли, що для нового покоління відвідування шкіл було перепусткою для сходження соціальними щаблями. Чверть євреїв Буковини були хасидами18, але більшість послідовників хасидизму перебували переважно далеко за кордоном – адже хасиди зовсім не зважали на географічні межі. «Любов до Учителя, яку відчуває хасид, є значно сильнішою від рішень уряду. Белзький хасид може проживати, наприклад, у Будапешті; але його справжнє життя – у Белзі. Я ходив до школи у Сігеті, але по-справжньому я розцвітав на подвір’ї Ребе з Вижнеці»19. У Чернівцях чорний колір був не дуже помітний. Найвідомішим центром хасидизму було містечко Садгора, що навпроти пагорба Цецина, за сім кілометрів від Чернівців, на другому березі ріки Прут. Садгора, типово єврейське містечко з принаймні 250-річною історією. Важливість містечка не була обумовлена соціальним складом, політичними преференціями громади, історіями війн, а полягала у потужному впливі Садгори на хасидські кола Росії, України та Бессарабії, Молдавії й Галичини, не кажучи вже про хасидів сусідніх країн. У спогадах про Буковину20 Лео Брюкенталь присвятив Садгорі цілий розділ. І його батько, і він сам народилися тут, так само, як 18
Armbruster Adolf, цит. за: Schaary David. Jewish Culture in Multinational Bukowina between the World Wars. 19 Wiesel Elie. Op. cit. – P. 155. 20 Bruckenthal Leo, в Gold Hugo. Op. cit. – Vol. II. – P. 98–104. 114
День за днем
і його дід Аврам. Його прадід, Герш Брюкенталь, з’явився на світ якраз того року, коли Буковину анексувала Австрія, і став одним з перших євреїв, які оселилися в Садгорі. Лео Брюкенталь якийсь час був тут Культус-президентом, тобто керівником єврейської громади і віце-мером. «Я говоритиму про Садгору як про людину, яку покохав одного дня і яку продовжую любити. Я мушу поставити Садгорі якщо не пам’ятник, то принаймні покласти могильний камінь – мацеву»21. Ізидор М. також народився у Садгорі. «У нас був найвеличніший ребе у світі», – говорив він. На шабат разом з батьком він ходив молитися на хасидське подвір’я. Згадує він і про те, як його матір ходила в гості до ребе, аби попрохати того про допомогу або порадитися з якогось приводу. Тоді вона пов’язувала хустку і взувала черевики. Отже, перш ніж родина погодилася відпустити Ізидора до Чернівців, його матір пішла до ребе. І той дав їй для молодого чоловіка монету. Ця монета мала дарувати йому щастя. Ребе велів переказати Ізидору, щоб той залишався сумлінним, слідував своїй долі. Батько Рози Ауслендер теж походив із Садгори, з «маленького Ватікану». «На подвір’ї чудесного ребе Садгори батько долучався до тернистих таємниць, пейси ребе були овіяни легендами, в руках він тримав єврейський ліс. / Дерева сакральної сили розкидали своє коріння від Садгори до Чернівців»22. У 1841 році рабин Ісроель Фрідман, засновник знаменитої династії, тікаючи від царської поліції, залишив Ружин, що на Житомирщині, і приїхав на Буковину. Правнук Дов Бера, магіда (проповідника) з Межирічів, його дядько Мордехай із Чорнобиля, тільки народився Ісроель Фрідман, оголосив його реінкарнацією Баал Шем Това. З вісімнадцяти років Фрідман мешкав у Ружині, де заснував багатий хасидський двір на зразок двору свого вже померлого батька. Але 1838 року він був звинувачений у смерті двох єврейських торговців Іцхока Ошмана та Шмуеля Шварцмана, які начебто доносили владі на євреїв та зганьбили громаду. Слідство стверджувало, що їх було вбито за наказом Ісроеля Фрідмана. Пер21 22
Bruckenthal Leo, в Gold Hugo. Op. cit. – Vol. II. – P. 98. Пер. В. Каденка, див.: Ausländer Rose. Op. cit., 1989. – P. 19. 115
Частина друга
ший загинув у котлі з окропом ритуальної бані. Другий потонув у річці. Влада намагалася швидше закінчити це розслідування. Сотні людей було заарештовано і піддано тортурам. Ісроеля заарештували в Києві. У тамтешній в’язниці він просидів двадцять два місяці – стільки тривало слідство. 1840 року його звільнили, але залишили під пильним наглядом поліції. Виснажений фізично і морально, він вирішив утекти до Кишинева, а потім до міста Ясси. Росія зажадала його екстрадиції. Віденський рабин Ісак Ноах Мангаймер, котрий був радше лібералом, та рабин Кракова Дов Беріш Майзельс попросили австрійського канцлера Меттерніха втрутитися в цю ситуацію. Послідовники ребе Ісроеля гадали, що найкращим для нього було б поїхати на Буковину. Якийсь час він жив у Чернівцях, але маскіли боялися, що через його вплив у місті посиляться ортодоксальні настрої, це, на їхню думку, загрожувало обскурантизмом. Зрештою імператор Фердинанд I надав дозвіл на оселення ребе в Садгорі. Там Ісроель Фрідман почав будувати справжній палац в Золотому Потоку, землю придбали для нього учні. Староста Буковинської окружної управи Георг Іссеческул одним із перших познайомився з рабином: «Позитивні наслідки його оселення тут і сила його особистості поза сумнівом. Цей благочесний рабин з чудовими манерами, з поглядами цивілізованої людини, своєю харизмою створює неабияке враження на всіх, хто йому вірить, і на всіх, хто його поважає. Все це матиме значний вплив на всіх євреїв нашої держави… і дасть матеріальні прибутки всій Буковині»23. «Темний» чиновник виявився напрочуд далекоглядною людиною. Незабаром нікому невідоме містечко Садгора стало місцем паломництва адептів хасидизму, котрі вбачали в цадику нащадка царя Давида24. Його двір був таким багатим та розкішним, як і глибина його містики. Довкола палацу, зведеного в готично-мав23
Цит. за: Schaary David. Op. cit., 1993. – P. 281–296. Avneri Аrieh. Czernowitz, quehilot Israel bagola / Міністерство освіти та культури, Центр розвитку та вивчення юдаїзму у співробітництві з Домом учасників спротиву в гетто. – Тель-Авів, 1971. – C. 17 (івритом). 24
116
День за днем
ританському стилі, стояли інші будинки, де проживали члени родини ребе. Великі стайні для коней, сараї для карет, підсобні приміщення, будівлі для численних слуг доповнювали неабияке враження. Молитовний будинок, названий «великим ермітажем», міг вмістити кілька тисяч вірних. За словами С. Ан-ського, який відвідав це місце, спустошене після Першої світової війни, розміри споруди нагадували стіни Кремля. Внутрішні стіни були оздоблені орнаментом з фруктів та рослин, над якими працювали кращі єврейські художники Російської імперії. Завіса перед Арон га-кодешем була оздоблена натуральними перлинами та коштовним камінням. Зі стелі звисали численні люстри зі справжнього кришталю, які освітлювалися газом. Довкола «великого клойзу» містилися маленькі приватні молитовні, до яких віруючі не мали доступу й якими користувалися ребе та його діти. Адже з’являвся він на люди рідко. Він часто молився наодинці у своїй багато вмебльованій синагозі, давенен штібл. Стіни та вікна були оббиті горіховим деревом та тканиною, підлога вкрита персидським килимом. Золоті, срібні та дерев’яні витвори мистецтва прикрашали кімнату. Після великого богослужіння, на яке збиралися як місцеві юдеї, так і люди з інших місць, було чутно лише зітхання ребе. «Приходили натовпи учнів, літніх людей та підлітків, вони співали в неймовірному захваті, вигукуючи, викрикуючи, плескаючи в долоні, дякували Богові за те, що Він дарував їм жагу до життя та молитви: це могутня, пульсуюча пісня, що стає для них і пам’яттю, і захистом, нічого іншого не існує»25. Ребе був аристократом хасидизму. «Ми повинні зустрічати Бога у пишності та красі. Ми маємо служити Йому, пропонуючи приємний образ, веселий та променистий, ми повинні бути перед Царем царів у чудовому вбранні», – говорив він. Тому одягався зі смаком і мав завжди гарно підстрижене волосся. Він їздив у кареті, запряженій четвіркою коней, створив оркестр, який на Пурім, на завершення Йом Кіпур та Сімхат Тора грав перед усією громадою. Його життя радше нагадувало життя князя, аніж життя ра25
Wiesel Elie. Op. cit. – P. 154. 117
Частина друга
бина. Розповідають, що він хотів побудувати синагогу за моделлю Єрусалимського Храму. Розкіш двору ребе була темою для дискусій. Цим можна пояснити, чому Мартін Бубер, палкий захисник хасидизму, приїжджаючи з лекціями на Буковину, зокрема у Чернівці, вважав за потрібне виправдовувати ребе. Бубер часто посилався при цьому на проповіді Ружинера. «Є два способи служіння Богові та два види цадикізму. Одні служать Богові завдяки вченню та молитвам, інші – їжею, напоями та земними насолодами і таким чином підіймають все це до сакрального рівня. Інколи одне одного звинувачують. Але Бог створив їх саме такими, бо хотів, щоб люди не були в’язнями своїх бажань, а визволялися від них. Воістину, таким є покликання цих цадиків – зробити людей вільними. Перші є володарями видимого світу, а другі – володарі світу окультного. Вони збагнули таємниці, вони втілили у життя мрії, як це сталося з Йосифом, який завив своє гарне волосся і служив Богові, насолоджуючись цим світом»26. Життя родини ребе було підпорядковане добре врегульованому «церемоніалу двору». Одружений син або заміжня дочка отримували ренту, а їхні діти мали слугу або служницю. Діти проживали в окремих кімнатах, що на той час було рідкістю. Часто гувернантки та годувальниці не були єврейками, і навіть ходили чутки про їхню розбещеність. Дівчата з родини ребе одягалися за останньою модою столиці. Вони їздили верхи, відвідували театральні спектаклі у Відні. Весілля влаштовувалися просто неба, і ці грандіозні свята, безумовно, вражали. Запрошувались численні гості з міста: як євреї, так і люди інших національностей, представники цивільної та військової влади. На дорогах, що вели до міста, зводилися тріумфальні арки, і бородаті хасиди-вершники в офіцерській формі на святково прикрашених конях керували рухом. Всюди грали оркестри. Грандіозний бенкет об’єднував тисячі присутніх. Танці 26
Buber Martin. Die Erzählungen der Chassidim // Czernowitz, Judisches Stadtebild / Andrei Corbea-Hoisie, ed. – Frankfurt-am-Main, Jüdischer Verlag im Suhrkamp Verlag, 1998. – S. 48–52. 118
День за днем
тривали до світанку. Останнє подібне весілля на подвір’ї ребе в Садгорі відбувалося, коли заміж виходила молодша донька рабина Ісроеля27 – Рохл. Це сталося за кілька тижнів до початку Першої світової війни28. У дворі цадика всі бідні євреї Поділля, Молдавії та Галичини забували про свої злидні. Проте сюди приходили не лише нужденні чи хворі, бездітні чи немічні, по допомогу прибували люди при владі, приходили рабини, вчені, багатії та промисловці. Цадик терпеливо вислуховував кожного. Вірні часто проводили тиждень, а то й місяць у будинках для гостей довкола палацу. Коли вони від’їжджали, то були натхненними і щасливими. Осінні свята ставали новим приводом для паломництва. Ребе годував усіх подорожуючих. За довжелезним столом їдальні можна було нагодувати до трьох тисяч запрошених. Габої в білих панчохах, помічники ребе, виконували обов’язки, роздаючи страви та напої. Ребе сидів за столом на головному місці й не їв майже нічого з того, що йому подавали. Це означало, що залишки від його столу стануть дорогоцінною їжею для його послідовників. Якщо він виголошував подяку або проповідь (двар тойре), наставала абсолютна тиша. Потім були пісні і танці хасидів, що, здавалося, триватиме вічність. Але зазвичай центри хасидизму були тільки символами та певними етапами паломництва. Цей релігійний рух підживлювався постійними хвилями міграції. Учні, які відвідували своїх вчителів, долали великі відстані. Рідко послух можна було відбувати поблизу двору вчителя. Часто самі ребе потрапляли у вир історії. Вони таким чином освячували паломництво своєю присутністю. Сталося так, що двір із Садгори виріс і перемістився до Боянів. Окрім того, цадики підтримували між собою тісні зв’язки, і кордони регіонів чи навіть країн не могли цьому завадити, стосунки міцнішали, розширювались межі хасидизму. А щодо матримоніальних союзів, то вони збагачували родовід. 27 28
Онук ребе Ісроела Ружинера. – Прим. ред. Bruckenthal Leo. Op. cit. – P. 101. 119
Частина друга
Якось 1886 року російські хасиди йшли на шабат до Садгори. Але пізній час і темрява застали їх у маленькому містечку Бояни, якраз на залізничній гілці, що зв’язувала Чернівці та Новоселицю. У Боянах мандрівники-паломники знайшли невелику юдейську громаду, яка налічувала 781 єврея, тоді як усього в містечку проживало 5227 мешканців. Саме сюди, до Боянів, після смерті свого батька вирішив переїхати ребе Іцхак із Садгори. А його молодший брат, Ісроель, став новим цадиком у Садгорі. Проте і він мав шукати інше місце. Перша світова війна зруйнувала і єврейський квартал, і клойз, і кладовище. Все це призвело до нового вигнання династії цадиків. Цього разу старший син ребе з Боянів, Ров Менахем Нухем, виїхав до Чернівців. Там він збудував палац. Ця гілка династії загинула в Шоа Шоа. Двоє синів Нухема – ребе Арон і ребе Мотеле – наступного дня після Сімхат Тора у жовтні 1941 року були відправлені з першим конвоєм до Трансністрії. В Ободівці їх було вбито. Після Садгори іншим центром хасидизму в регіоні стало містечко Вижниця, розташоване у Східних Карпатах на березі Черемошу, прикордонної річки між Польщею та Буковиною. Цей район був населений гуцулами, проте містечко майже повністю було єврейським. Там зводилися синагоги, у 1888 році їх налічувалося вже вісім. Як у будь-якому штетлі, вони стали осередком громадського життя. На шабат та свята вони не могли вмістити всіх вірних. Протягом тижня люди збиралися у синагогах на три щоденні молитви, кожна громада мала свою молитовню.
ВІД ПЕРЕДАЧІ РЕЛІГІЙНОЇ СПАДЩИНИ ДО ВІДМОВИ ВІД ТРАДИЦІЇ У Чернівцях, де перетиналися та співіснували всі релігійні течії, вимальовувалася доволі складна картина. Між екстремізмом російсько-галицької моделі Садгори, Боянів чи Вижниці – з одного боку – та бажанням асимілюватися з німецькою культурою – з другого – існувало ще безліч відтінків. Одного листопадового 120
День за днем
дня 1978 року я сиділа у салоні Манеса Шпербера, що по вулиці Нотр-Дам-де-Шам. Господар у чорному, злегка зсунутому набік, береті пояснював мені: «Релігійна практика в місті відрізнялася від релігійної практики в містечку. У штетлі громади були майже закритими, і люди взаємодіяли в усіх сферах повсякденного життя. М’ясники були кошерними, а трефне м’ясо продавали християнам. Така практика в містечку була нормою життя. І це стосувалося не лише святкових днів чи шабату, зовсім ні, все відбувалося таким чином, і цей спосіб життя передавався кожній дитині. Іншого просто не знали. Але в містах, зокрема у Чернівцях, багато хто ставав “єретиком” або ж “епікурейцем”, “апікоїр” – мовою їдиш. Це мало означати, що хтось не замикався у своїй вірі. Таких людей поважали, здебільшого це були інтелігенти, культурні особи. Але, все ж таки, “епікурейці” не насмілювалися палити на шабат, в будь-якому разі на очах у інших. Якщо вони їли свинину, то також ховалися». Єврейська традиція залишалася основою етнічної ідентичності для більшості моїх співрозмовників, навіть тоді, коли їхні життєві шляхи приводили їх або до помірного традиціоналізму, або до абсолютного нехтування релігією. Вони ставилися до ортодоксів – чи то хасидім, чи то мітнагдім, – як до людей, які жили «раніше». Давид С. віддалився від релігії, проте відчуває в собі «залишки» цієї традиції. І відразу додає, що з віком ці «залишки» оживають. «Пригадую одну фразу мого батька, яку він сказав, коли я ще був малим: “Мій батько був людиною благочестивою, побожною, я став менш віруючим, а мій син буде ще менш побожним, ніж я”. І це дійсно так». Слідування традиції часто поєднувалося з вивченням івриту, зазвичай, це відбувалося вдома. Саме так сталося з Емануелем Г. та Зігфрідом Т. з 4–5 років Емануель уже вчив алеф-бет, алфавіт. Найчастіше викладачами були рабини або сини рабинів, і діти старанно за ними занотовували. Ерна С. пригадує свого «меламеда, який викладав усім дітям. У нього була борода, пейси, і ще одна річ… білосніжний олівець». Йосиф Х. гордий тим, що був
121
Частина друга
сином «у родині свідомих євреїв». Це пояснює, чому його батьки просили викладати йому іврит: «Користь мала бути подвійною: я мав вчити іврит, аби не втрачати зв’язку із традиціями; і щоб бути здатним, якщо б серце або розум мені підказали, збагнути релігію і наблизитися до неї або не наближатися; також щоб уміти читати молитовні книги та знати Біблію. Іншим стимулом вивчати іврит було те, що цю мову треба було знати, якщо б мені випала нагода або я сам знайшов би шлях повернення до Ізраїлю. Мого професора звали Кумменфельд. Він зачаровував мене, оскільки весь час палив і мав геть жовті пальці, білу бороду, яка радше була “сіллю з перцем”, і вуса. Його волосся геть пожовкло від нікотину». Певний тип релігійної практики живився не лише цією «родинною» та приватною освітою, а й присутністю в домі авторитетної благочестивої людини. Бабуся Ріки Ф. жила в домі разом з усіма. Родина вважала себе радше світською, проте бабуся була віруючою і «шанувала Пейсах». Хранителями традиції часто були дідусь, бабуся або навіть хтось з віддаленішої рідні. Дідусь Йосифа Х. молився щодня. «Коли він перестав ходити на роботу і уже не мав постійного заробітку, гадаю, він молився тричі на день. Але навіть тоді, коли він працював, не було дня, щоб він пропустив молитву вранці та ввечері. Незважаючи на це, він одягався по-європейськи і створював враження цілком західної людини. Дідусь шанував обряди, гадаю, він був глибоко віруючою людиною, але його релігійність була розумною, тобто він її зовсім не афішував». Бабуся Фредерики Ф. дотримувалась деяких правил у споживанні їжі: «Моя бабуся їла разом з нами, проте не їла шинки, а на Пейсах потрібно було все міняти. Вона не змішувала м’яса з молоком, але робилося це радше символічно». У родині Рити М. не дозволялося їсти одночасно сир, масло та м’ясо, й «у нас ніколи не купували шинки чи чогось подібного». У сім’ї Рут Г. вся їжа була кошерною. Кухарки-християнки були навчені складних правил кашруту і дуже ретельно їх виконували. Утім, в її родині перехід від «тодішнього» до «теперішнього» відбувся дуже різко. «Мого
122
День за днем
батька було вбито в синагозі, після цього решта сім’ї відразу стала атеїстами і на кашрут вже зовсім не зважала». Серед заповідей (міцвес) єврейського Закону благодійність згадується чи не найчастіше. Матір Фредерики Ф. «постійно займалася благодійністю. Вона платила від свого імені» і робила це, «жодним чином не принижуючи тих, хто отримував від неї допомогу. Вона ходила до шкіл, де розливала у склянки молоко і розподіляла між учнями хліб, іноді з варенням». Така самовідданість відповідала ролі жінки як посередниці, матері та годувальниці. Бабуся Рити М. по лінії матері один раз на тиждень, а саме в середу, приймала у себе за столом бідняків. Вона разом зі служницею готувала у величезних казанах «густий бульйон та яловичину». До неї, аби поїсти гарячого, приходили сорок–п’ятдесят бідняків. Оскільки «вона не одна була такою і вважала себе не тільки єврейкою», то приймала у себе всіх. Траплялося, що до неї приходили перепочити українські селяни з ринку. «Це справді була якась всесвітня доброта, але пов’язувалася вона насамперед з єврейством. Деякі люди ходили до бабусі ввечері щоп’ятниці отримувати їжу. Це були люди з дуже бідної частини міста. А вона ходила до них ще до настання темряви. Моя бабуся була не такою вже й релігійною. Особисто вона не боялася забаритися на якийсь час. Для побоювання не було жодних причин. Тому дозволяла собі роздавати їжу до настання темряви». А в сім’ї Нетті Г. щодня одного з нужденних приймали за родинним столом. «Я завжди точно знала, в який день з нами обідатиме той чи інший злидар, бо в понеділок приходить Ісак, у вівторок – Муня…» Мати Марти Б. була кимось на зразок добровільного соціального працівника: «Моя мама була, якщо можна так сказати, дуже філантропічною жінкою. Вона водила мене на ‘‘решерш” (“дослідження”). Вживалося саме це французьке слово. Ішлося про перевірку тих, хто подавав до єврейської громади запит про допомогу, інакше кажучи, треба було дізнатися, чи дійсно вони мають у цьому потребу. Вона ходила й перевіряла, в яких умовах ці люди проживали, що саме їм було потрібно. Скільки і що їм дати. Жінки,
123
Частина друга
які були членами цього товариства допомоги, організувалися, аби “робити решерш” (цу решерш гейн), якщо казати мовою їдиш або німецькою. Часто я супроводжувала матусю. Упродовж таких “досліджень” я відчувала запах бідності. Коли спускаєшся до підвалів, відчуваєш, який там сморід. Якщо сьогодні десь пахне цибулею, до запаху якої домішується випаровування бідності, я завжди згадую єврейські льохи у Чернівцях». Батько Перл Фішман також опікувався бідними, хворими та ув’язненими: «Ці “добрі справи” (або міцвот – івритом) робили віруючі, щоб заслужити для себе місце в Раю, або ж це було природною схильністю творити добро. Таким був мій батько, тоді я ще не могла це збагнути. Він був природженим соціальним працівником, хоча і не знав цього терміна». Між традицією та сучасністю в Чернівцях існували всі варіанти та всі рівні окультурення, чи то йшлося про мову, чи про одяг, чи про єврейську кухню. Великі вільності були і в прийнятті кошерної їжі. Однак вживання свинини позначало символічну межу, за якою не могло бути вороття. Саме відмова або прийняття такої їжі означало перебування в традиції або поза нею. Однак я чула дивні, проте типові історії, котрі засвідчували цікаві нюанси. Ось про що розповідала Ерна С.: «Приходжу одного дня і кажу: “Я хочу купити шинки…” Мені відповідають: “О, ні! Ти не маєш права на шинку!” А я кажу: “Як це? Чому?” “Якщо ти дійсно хочеш з’їсти шинку, гаразд, але тільки поклавши її на папір…” У нас це вважалося кошерним». А ось що розказала Нетті Г.: «Моя мати робила кошерну їжу, але батько це ігнорував. Він міг принести додому шинку та з’їсти її на клаптику паперу… аби не класти її на тарілку». Йосиф Х. згадує: «У нас вдома не так мама, як тато не дотримувався правил і міг їсти шинку. Винятком були тільки вісім днів Пейсаху, коли правила виконувалися». У родинах Фредерики Ф., Рухи Р. та Еріки Л. не їли кошерного, однак усі продукти купували в єврейських магазинах, «окрім шинки, яка закуповувалася у християн». Свята часто пов’язувалися з духом конформізму, проте більшість з них люди все ж таки відзначали. «Навіть ті, хто вважав релігійну практику фанатизмом або манірністю, приходили до си-
124
День за днем
нагоги на Йом Кіпур», – розповідає Шрага Г. А Цві Явець розказує, що до Темпля, в будь-якому разі на Йом Кіпур, «жінка не могла собі дозволити приходити в одній і тій самій сукні. Одна сукня призначалася для Кол Нідре, урочистої молитви, друга сукня для ранкової молитви, третя – для мусаф, ще одна, найкраща, для завершальної молитви. Інакше жінка не ходила до синагоги». У Чернівцях люди були сучасні, тобто не стількі релігійні, скільки забобонні. «Більше боялися поганих наслідків, що пов’язані з неповагою до традиції, ніж сподівалися на добрі наслідки, котрі спричиняла б повага до неї», – говорив Серж Московіч. Особливе місце в усіх розповідях мають спогади про свято Песаху, навіть вживання шинки впродовж року не заважало прибиранню і прикрашанню будинків та проведенню вечора седеру. «Це був той зворушливий момент року, коли сніг остаточно танув. Сонце сяяло на весняному небі. За два тижні до свята розпочиналися приготування. В усіх оселях на дерев’яних столах з’являлися святкові скатертини, вдома вичищали геть усі куточки, де протягом року могли залишитися хлібні крихти, пилинки випадково просипаного борошна або шматочок якоїсь їжі, що раптом впав на підлогу. Весь посуд був ретельно, по-святковому вимитим, на столі стояли натерті до блиску прибори. Втім, пропри всі ці приємні приготування, в родинній атмосфері відчувалася деяка схвильованість, навіть у нас, де до таких речей ставилися не дуже ревно. Кожен, хто потрапляв до єврейської громади на Пейсах, уже ніколи не міг забути побачене. У святковий вечір мій батько бажав продемонструвати, з якої родини він походить, аби всі запрошені побачили, що він гідний свого батька»29. Перл Фішман також згадує про це свято: «На Пейсах усе в квартирі прибиралося, розставлялося, вимивалося, протиралося таким чином, щоб не залишився жоден хамец, жоден хлібець, жодна крихта. Приготування до свята означало також, що треба купити багато продуктів, яєць – у великій кількості, гусячого 29
Moscovici Serge. Оp. cit. – Р. 59–60. 125
Частина друга
жиру, та приготувати особливу їжу. Купували цілі корзини картоплі, горіхів, вино і, звісно, мацу. Мій батько їв особливу мацу, яку називали “шмура”. Її готували з менш очищеного борошна під особистим батьковим керівництвом і в його безпосередній присутності. (…) Напередодні седеру весь посуд, що використовувався протягом року, відставлявся, і замість нього з’являвся посуд пасхальний. (…) Це був час хорошої їжі, гарного настрою і великих сподівань; це також було радісне очікування весни і тепла після довгої та лютої зими. Ми в ці дні завжди отримували нове взуття, нові панчохи та нову сукню або плащ. На седер ми вбиралися в новий одяг. Татко, який був глибоко релігійним, але не фанатичним євреєм, серйозно сприймав свої громадські обов’язки. Він входив до ради єврейської громади, окрім того, добровільно займався соціальною допомогою. Оскільки в місті було багато бідних євреїв, до його обов’язків (які він сам собі обрав) входило контролювати, щоб ніхто на Пейсах не залишався без кошерної їжі: маци, м’яса, картоплі, яєць чи кошерного вина. Також він опікувався євреями, які перебували в лікарнях, будинках для божевільних та у в’язницях, аби на свято всі вони також мали кошерну їжу. Все перевіривши, батько повертався додому, щоб взяти участь у седері. О цій пізній порі матуся, втомившись від приготувань до свята, часто дрімала. Однак у потрібний час усе і всі були готові. Батько сідав на почесному місці, яке складалося з трьох зіставлених стільців, накритих пуховою ковдрою. Одягнений у білий кіттл (білий халат з широкими рукавами), він починав читати Агаду – розповідь про Вихід (з Єгипту). Як найменша дитина, я мала привілей сісти з ним поруч і поставити йому чотири запитання. Одним з головних атрибутів седеру були різні келихи для вина, що їх кожен з нас використовував на Пейсах рік у рік. У дітей були невеличкі склянки – сині або жовті – з маленькими ручками. Коли діти підростали, вони отримували більш прикрашені або іншого кольору склянки. Оскільки кожен мав право випити чотири келихи, батьки уважно стежили за тим, щоб діти не сп’яніли. Усі сміялися і навіть шалено реготали, коли згадували
126
День за днем
пророка Іллю. Його келих залишався наповненим упродовж всього вечора і в певний момент седеру, двері відчинялися, аби пророк міг з’явитися. Були кумедні випадки, коли хтось з молоді, жартуючи, загортався в біле простирадло і заходив саме тоді, коли двері відчиняли для Іллі. Були й інші смішні моменти – під час читання Агади. Кожний мав текст. Деякі тексти були ілюстровані, до того ж дуже весело. Малюнки зображали батька та чотирьох синів, які ставили чотири запитання. Перший із синів мав вигляд розумної дитини, другий – поганої, третій був простодушним, а четвертий навіть не знав, як поставити запитання. Ми вважали, що всіх чотирьох було намальовано добре. У моїй Агаді, коли надходила пора вечеряти, була ще одна порада: їжте, пийте і радійте. Ми вважали, що це добра порада, і не розуміли, чому ми маємо стільки читати? Це було важко, адже ми вже засинали. Зрозуміло, ми дочитували до кінця, і співали «Хад Гадья», а завершували побажанням, котре виголошували всі покоління євреїв упродовж нашої довгої історії: “Наступного року в Єрусалимі!” Але перш ніж приїхати до Єрусалима, ми мали піти до кухні та помити посуд». Іще два свята також часто згадуються у розповідях – Пурім та Суккот. Перше з них – веселе та карнавальне. «На Пурім, – розповідає Перл Фішман, – аби відзначити поразку Гамана, який хотів убити всіх євреїв Персії, ми читали Мегілат Естер, пергаментний сувій Естер, в якому міститься ця давня історія. Коли вимовлялося ім’я Гамана, діти зазвичай крутили тріскачку, яка називалася грагер. Мій батько, який мав гарний голос, читав сувій вдома для матері та дітей; ми кликали сусідів, тому тріскачок було чимало. Після читання сувою, впевнені, що євреї врятувалися, всі ми сідали до столу за традиційний обід з м’ясом та картопляними млинцями, штруделем з медом, яблуками й горіхами, який називався «флуден», і традиційними гоменташн, маленькими трикутними тістечками, наповненими маком та медом». Друге свято, Суккот, яке починається через чотири дні після Йом Кіпуру, нагадує про мандри евреїв пустелею після їхнього виходу з Єгипту. Протягом восьми днів потрібно їсти в курені, вкрито-
127
Частина друга
му гіллям, який називається cукка. Це також свято врожаю. Перл Фішман розказує: «До сукки – будинку, який стояв поруч, ми приносили їжу для татка. Звичайно, поки ми – моя старша сестра Салі чи я сама, несли суп довгими сходами з третього поверху, де ми жили, аж на двір, де була сукка, половину розплескували, а те, що залишалося, було вже холодним. Усе це мало дуже кумедний вигляд. Тільки татко буквально дотримувався давньої традиції. А матуся і ми, діти, впродовж восьми днів благословляли етрог, дивовижний лимон30 Палестини, і лулав, пальмову гілку, гілку верби та мирту. Батько ходив до синагоги в усі дні і на місці творив молитви». У родині Давида С. у дворі будували одну сукку для двох сімей, і діти інколи з цього приводу жартували. «Мої сестри прикрашали сукку синіми та білими паперовими гірляндами і маген давидом. Приносили гасову лампу та свічки. Треба було бути дуже уважним, тому що о цій порі року, восени, часто йшли сильні дощі. Батько родини, з якою ми ділили сукку, був досить запальним, як кажуть, “скипав на холодному”. Він збирався благословити хліб всередині сукки, тому пішов помити руки, тобто зробити нетілат ядаім в будинку. Коли він повернувся, хліб кудись зник. Однак між моментом ритуального омовіння рук та словами благословіння хліба заборонено говорити. Побачивши, що благословляти нічого, він не міг стримати крику. Він повернувся до будинку і наполохав дружину. Коли ж вони знову зайшли у сукку, хліб був на столі. Він втретє повернувся до будинку, аби знову помити руки, а ми, дітлахи, мало не луснули зі сміху. Цей жарт коштував мені прочухана від татка». Релігійні обряди, як моменти соціальної трансформації, також встановлюють традиційний порядок, коли йдеться про бріт-міла, тобто обрізання, про бар-міцву, чи про шлюб. Бріт-міла символізує «договір з Аврамом», через який дитина долучається до народу Ізраїлю31; обрізання робили і за найскладніших умов, наприклад, синові Рухи, який народився наприкінці 1941 року в гет30 31
128
Насправді цитрон. Буття 17, 10–12.
День за днем
то. Родичі попросили могеля, щоб той таємно обрізав хлопчика, оскільки порядки гетто цього не дозволяли. Руха з іншими жінками залишалась в одній з кімнат малесенької квартири, де з моменту створення гетто мешкало сорок осіб. Чоловіки родини, ті, хто залишився в живих (батька і старшого брата Рухи розстріляли за кілька днів до цього на березі Пруту), взяли малюка на руки і попросили могеля здійснити обряд в суміжній кімнаті. Традиційне суспільство функціонувало як суспільство-пам’ять, забезпечуючи збереження та передачу релігійних цінностей, а також регулярний перехід від минулого до майбутнього. Але для більшості моїх співрозмовників традиція не давала відповідей на всі запитання. Релігія пояснювала те, що вже побачили, те, що відбувалося з євреями в минулому. Натомість сучасне життя стверджує щось нове. Конструювання ідентичності на кожному етапі вимагає віднайдення нового балансу між перетворенням та розпізнаванням таким чином, щоб не виникало розриву, аби не було занепокоєння та тривоги. «Декотрих речей трималися для того, аби робити так, як інші», – каже Давид К. Вважаючи відвідання синагоги «фанатизмом та суєтою», батько Фредерики Ф. все ж таки ходив туди на Йом Кіпур, «бо інакше б його не зрозуміли». Ерна С. стверджує, що «у Чернівцях всі ходили до Темпля, абсолютно всі. Пригадую, що десь у тринадцять чи чотирнадцять років я почала проти цього повставати, бо розуміла, що до Темпля ходили для того, аби показати своє вбрання». Утім, коли дитячі роки минають, релігійна завзятість зникає, відчувається розрив між молодою людиною та бажанням батьків прилучити її до релігійних традицій. Давид С. продовжував молитися та накладати свої філактерії багато років після бар-міцви. «Спочатку я вірив – я гаряче молився. З часом мене це почало дратувати. Потім я робив це лише для того, аби це було приємно батькові, аби його не розчаровувати, щоб він не страждав, до того ж мама була ще більш ортодоксальною, ніж він. Але в якийсь момент я зрозумів, що більше не можу. І вони мали б зрозуміти причину. Росіяни стали значним приводом для таких змін, бо
129
Частина друга
тоді всі були зайняті – люди йшли з дому дуже рано, а поверталися дуже пізно. І більше не було часу на те, аби накладати філактерії». Відхід від релігії тоді сприймався як вихід із сутінок на світло. Руха Р. описує свого батька як людину витончену та культурну, яка завжди перебувала на боці справедливості. Натомість вона підкреслює, що в поведінці її матері були прояви «фанатичності та релігійності, скерованість у поганий бік». Такий самий розподіл ролей можна побачити в родині Цилі С.: «Моя матір була дуже віруючою, а батько був атеїстом. На цьому ґрунті часто виникали зіткнення, бо мама хотіла, щоб він на великі свята ходив до Темпля, а він відмовлявся. Батько був одним з тих поодиноких сміливців, котрі не приховували свого атеїзму. Бо тоді вже починали говорити: він ходить до синагоги не через віру, а за традицією». Іцхак – Нуссельман у Чернівцях, Бен-Арон в Ізраїлі – став громадським діячем після свого від’їзду, він обіймав кілька офіційних посад, зокрема, генерального секретаря Гістадруту. Я зустрілася з ним 1985 року в його саду, що у великому передмісті Тель-Авіва, він розказував, що його відхід від віри і традиції був пов’язаний з болісним сімейним досвідом: «Моя матір хворіла, була прикута до ліжка. Мені було десять чи одинадцять років, і мені не дозволяли часто заходити до її кімнати. Однак одного дня я туди зайшов. Вона попросила мене, щоб я витяг коробку, яка була під її ліжком. Усередині був білий пучок волосся. “Бачиш, – сказала вона, – це вони (тобто ортодокси) мені зробили”. Мама носила шейтл, перуку. “Вони це зробили, коли мені було сімнадцять років, я саме виходила заміж за твого батька і мала йому показати свою поголену голову!” Вона померла у 1918 році. Мені тоді було дванадцять. На похованні, коли звучав кадіш і молитви, я раптом розридався. “Що з тобою?” – “Треба, аби я сказав борух дайен га-емес (благословен будь, Суддя істиний) тому, хто забрав мою маму?”». Єврейська секулярна «традиція», яка матиме свої обряди та міфи, потроху віднайде своє місце поряд з релігійним традиціоналізмом. Поступово вона виявлятиме себе у громадських та культурних рухах, які більшою або меншою мірою пов’язані з єврейством.
130