Мирослав Шкандрій. Євреї в українській літературі: зображення та ідентичність

Мирослав Шкандрій

ЄВРЕЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ. ЗОБРАЖЕННЯ ТА ІДЕНТИЧНІСТЬ

Переклад з англійської Наталії Комарової

ДУХ I ЛIТЕРА

УДК 821.161.2.09:94(=411.16)»18/20»

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ» ЦЕНТР ЄВРОПЕЙСЬКИХ ГУМАНІТАРНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕНЬ ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКОГО ЄВРЕЙСТВА

Ш66

Шкандрій Мирослав. Євреї в українській літературі. Зображення та ідентичність. Пер. з англ. Наталії Комарової. – К.: Дух і Літера, 2019. – 352 с. (сер. «Бібліотека юдаїки») ISBN 978-966-378-667-4

У книзі канадського мистецтвознавця і літературознавця Мирослава Шканд­ рія (нар. 1950 р.) проаналізовано, як в українській літературі ХІХ–ХХІ століть відображена єврейська присутність на українській землі. Автор досліджує основні сюжети, образи та парадигми української літературної традиції, пов’язані з українсько-єврейськими відносинами, а також їхню інтерпретацію в різні періоди історії – від відчуження, неприязні та протистояння до порозуміння, взаємодії та спільної боротьби за громадянські та національні права. Видання орієнтоване на широке коло читачів. Видання стало можливим завдяки Fund for Central & East European Book Projects, Amsterdam Видавці: Костянтин Сігов та Леонід Фінберг Редактор: Коректор: Верстка: Дизайн обкладинки:

Віталій Пономарьов Валентина Божок Галина Ліхтенштейн Світлана Невдащенко

На обкладинці використано роботу Йосифа Островського “Група з книгою”, 1981 року.

ISBN 978-966-378-667-4

© Мирослав Шкандрій, 2019 © ÄÓÕ I ËI­ÒÅÐÀ, 2019

ПОДЯКИ Я висловлюю щиру вдячність колегам і друзям, які прочитали кілька чорнових варіантів цієї книжки й поділилися своїми зауваженнями та думками, а також Джону-Полу Химці, Йоханану Петровському-Штерну, Сергієві Єкельчику, Орестові Мартиновичу, Єлені Барабан і Зіні Гімпелевич. В числі людей, які звертали мою увагу на певні джерела і допомагали знаходити необхідні матеріали, були Вікторія Хітерер, Юрій Шаповал, Віра Агеєва, В’ячеслав Агеєв, Микола Климчук, Ярина Цимбал, Роберт Климаш, Ярс Балан, Сергій Ципко, Богдан Гарасимів і Денис Волков. Оксана Оліферович і Аріадна Хоптяна допомогли мені з перекладами й пошуком джерел інформації. Неоціненну допомогу в пошуку потрібних матеріалів надали мені такі люди та установи: Леонід Фінберг та Інститут юдаїки в Києві, Софія Качор, Богдана Башук і працівники архіву Осередка української культури та освіти у Вінніпегу, Джеймс Коминовський зі Слов’янського відділу бібліотеки ім. Е. Дефо Манітобського університету та працівники бібліотечної служби доставки документів. Особлива ж подяка – моїй дружині Наталці, яка була першим читачем, коментатором і помічником у цьому проекті. Висловлюю вдячність редакції часопису «The Ukrainian Quarterly» за дозвіл опублікувати окремі розділи тексту під назвою «Єврейський голос в українській літературі» у номері 62.1 (2006), с. 69–94; Канадській раді з досліджень у галузі суспільних і гуманітарних наук – за грант, який дозволив мені провести мої дослідження; Манітобському університету – за час, наданий для проведення цих досліджень. І, нарешті, хочу зазначити, що за думки, висловлені в цій книжці, відповідає лише сам автор.

ВСТУП Євреї жили на території теперішньої України впродовж багатьох століть. Їхні взаємини з місцевою людністю відображені в стародавніх пам’ятках східнослов’янської писемності на кшталт Києво-Печерського патерика, де зафіксована наявність певного діалогу між київськими християнами та євреями. Чисельність тутешнього єврейського населення була значною (на початок ХХ ст. третина всього світового єврейства жила в Україні), і євреї відігравали в житті українського суспільства неабияку роль. Яскраве відображення цієї присутності єврейської громади в українській літературі і є темою даної книги. Головна увага зосереджена на творах новочасної літератури – приблизно від 1840-х років до наших днів. Кристалізація літературних оповідей і міфів (під цим я розумію виразні традиційні способи винахідливого тлумачення досвіду) описана тут як в історичному контексті, так і в рамках сучасного дискурсу українсько-єврейських стосунків. На зображенні євреїв у літературі не могли не позначитись і мінливі літературні традиції, стилі різних періодів: романтизм, реалізм народницького штибу, модернізм, соціалістичний реалізм, потяг до національного героїзму 1930-х років, постмодернізм віддзеркалювалися в персонажах, сюжетах, художніх образах і метафорах. Деякі елементи оповіді, як-от орендар, що не дає вірянам ключів від церкви, або персонажі на кшталт Агасфера та Марка Проклятого, з’являються в різні періоди, кожного разу в іншій інтерпретації. Ця книга є також спробою зробити внесок не лише в літературознавство, 7

Мирослав Шкандрій. Євреї в українській літературі. Зображення та ідентичність

а й в єврейсько-українські взаємини та проекти формування ідентичності як євреїв, так і українців. Проте багато що залишилося за рамками цієї публікації. По-перше, тут я не намагаюсь охопити зображення українсько-єврейських стосунків у літературі, написаній їдишем, російською, польською, німецькою чи іншими мовами. Посилання на відповідні тексти подані лише з метою проілюструвати той чи інший момент або краще висвітлити сприйняття євреїв в українській літературі. Тексти їдишем, російською, польською, німецькою та іншими мовами – попри те, що вони становлять певну складову українського багатомовного літературного середовища, – ще чекають на своїх дослідників. Тут же увага – це треба підкреслити – зосереджена на панівному напрямку української літературної традиції. Певні аспекти народної культури в цій книзі згадані, але культура і настрої народу не є її предметом – це інша тема величезного масштабу і потенціалу, що потребує серйозних досліджень. Питання, на які я намагався дати відповідь у цій книзі, можна сформулювати так: про що дізнаються читачі з української літератури? Чи віддзеркалюється в ній, як стверджували одні, певна глибоко антисемітська культура? Чи, як доводили інші, в ній відображена досить маловідома сторона єврейської історії – тісна й корисна взаємодія з українським життям? Далі ми побачимо, що обидва ці твердження потребують ретельної перевірки. Перше – тому, що воно суперечить існуванню різноманітних течій у літературі та культурі, де антисемітизм змагався з філосемітизмом, і в різні періоди й у різних місцях гору брали то один, то другий. А друге – тому, що літературні твори – це треба визнати – часто є міфами ще й в іншому значенні цього слова: неточні й упереджені версії історичних чи сучасних подій, які треба вивчати з урахуванням супутніх їхньому виникненню обставин і культурних кодів. Отож, ця книга фактично є спробою поставити під сумнів деякі усталені погляди. Жахи Голокосту та Другої світової війни 8

Вступ

затьмарили всю історію українсько-єврейських стосунків і позначилися на ставленні до минулого. Одним із наслідків цього стала думка (дуже поширена сьогодні), ніби євреї та українці завжди жили окремо, в добровільній ізоляції один від одного і взаємодіяли між собою лише з економічних міркувань. У цій моделі «двох самотностей» або культур, захоплених взаємовиключними монологами, приділяється мало уваги складнощам у стосунках між людьми. Тому дехто закликав до відновлення повнішої, об’ємнішої картини цих взаємовідносин. Петро Потічний зазначав, що наслідками тисячолітніх контактів стали хасидизм, багата їдишемовна література, а для багатьох – відносно заможне життя. Він надає перевагу думці, згідно з якою ці дві спільноти жили паралельним життям, в якому драматичні конфлікти були рідкісними та нетривалими явищами, хоч й від­ іграли чималу роль у колективній пам’яті та літературних наративах1. Останнім часом історики почали звертати увагу на певні деталі цих взаємин. Наприклад, Вікторія Хітерер зафіксувала розповіді про весілля цадиків у 1865 і 1900 роках, на яких селяни пили разом з євреями та «попри заборону з боку місцевої влади потайки вітали молодят хлібом-сіллю»2. Такі приклади спільності, мабуть, не повинні здаватися дивиною, коли взяти до уваги те, наскільки тривалий час і в якій близькості один до одного жили євреї та українці. В українській літературі можна знайти багато подібних моментів-відкриттів. Вона проливає світло на ці відносини та певним чином долучається до підриву парадигми «двох самотностей». Не всі періоди й не всі описи були позначені відчуттям трагічної безвиході, взаємної ізоляції чи неминучого антагонізму. В літературі двох останніх століть є і приклади тісних зв’яз1 Див.: Потічний Петро. Українці і євреї // Діалоги. – 1985. – № 9–10. – С. 93, 94.

2 Див.: Хитерер Виктория. Документы, собранные Еврейской исто­ рико-археологической комиссией Всеукраинской Академии Наук. – Киев– Ерусалим: Институт Юдаики – Гешарим. – 1999. – С. 273, 283.

9

Мирослав Шкандрій. Євреї в українській літературі. Зображення та ідентичність

ків і порозуміння між євреями та українцями. І що найважливіше – ця література демонструє помітну еволюцію. Безперечно, в першій половині ХІХ ст. в оповідях здебільшого наголошувано на конфліктах і неприязні. Однак в останні два десятиліття звичними стали описи обопільно відчутих страждань, пошуку спільного ґрунту та шанобливого діалогу. Перші два десятиліття ХХ ст. відзначалися майже цілковитим філосемітизмом. Почасти це було наслідком того факту, що емансипація євреїв стала гаслом усіх лібералів Російської імперії. Але й тодішня українська інтеліґенція почала сподіватися на тісний союз між двома народами. Сплеск антисемітизму в 1930-х роках відродив конфліктні парадигми початку ХІХ ст. Пізніше, в 1960-х і 1970-х, знову повернулась ідея двох спільнот, об’єднаних боротьбою за громадянські та національні права. Після 1991 року, в незалежній Україні, на противагу старим міфам стали з’являтися нові, іронічні наративи. Останнім часом, попри спроби галасливої меншості відродити стереотипи початку ХІХ ст., більша поінформованість про Голокост змусила багатьох письменників до нової переоцінки цінностей. Ця еволюція може означати потребу в такій моделі культурної динаміки, в якій одночасно враховувалися б головні течії та протилежні тенденції, спрямовані на їхню руйнацію. Твори єврейських авторів часто підтверджують цю потребу в глибшій інтерпретації стосунків. Їдише- та івритомовна українська література, присвячена українсько-єврейським взаєминам, нерідко дозволяє припускати існування певної взаємодії, не передбаченої моделлю «двох самотностей». Вона також привертає увагу читачів до того факту, що інша поширена думка – про глибокі розбіжності між міськими євреями та українцями-селянами – потребує певного перегляду. Наприклад, Шолом-Алейхем у своїх творах віддає належне сільському життю. В автобіографічній повісті «З ярмарку» він описує своє дитинство і юнацькі роки, проведені в селі Вороньків неподалік Переяслава, як «найкращі, найблагословенніші роки свого життя» – 10

Вступ

завдяки тому, що в селі він був «ближче до природи, до Божого світу й Божої землі»3. Він розповідає і про старого заможного єврея-землевласника Лоєва, який вів «панське домогосподарство», любив землю і займався землеробством: «Він скрізь встигав: на оранку, на сівбу, на прополювання, на косовицю, коли привозили й увозили зерно, до коней, до волів, до корів. Важко було б знайти кращий зразок єврея-поміщика, справжнього сільського господаря, ніж старий Лоєв. Багато хто з місцевих відверто казав, що в цього єврея треба вчитися, як вести господарство, як найкраще обробляти землю і як поводитися з бідними наймитами, щоби вони були задоволені. Селяни були готові йти за нього у вогонь і воду. Вони його не лише боялися та поважали, а й по-справжньому любили, бо він поводився з ними як людина, як друг, як батько. Такого ставлення ці гої ніколи не бачили від своїх колишніх господарів – польських панів. Не треба забувати, що старше покоління селян ще не забуло жахів кріпацтва. На їхніх спинах ще залишалися сліди батогів. А тут із ними поводились як із людьми, а не як із худобою»4.

Цей уривок, який спростовує чимало стереотипів щодо сільського життя, євреїв та українців, може змусити замислитися багатьох сучасних читачів. Як зазначали дослідники, в східноєвропейській єврейській літературі, написаній їдишем та івритом, віддзеркалено різноманітні моменти зіткнення євреїв із їхнім неєврейським оточенням5. У творах Йозефа Рота німецькою мовою є новіші приклади, що суперечать концепції традиційного обопільного протистояння.

From the Fair: The Autobiography of Sholom Aleichem. – New York: Viking, 1985. – С. 237.

4 Там само, с. 236.

5 Див.: Bartal Israel. On Top of a Volcano. Jewish-Ukrainian Co-existence as Depicted in Modern East European Jewish Literature // Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspective. Еd. Peter J. Potichnyj and Howard Asper. – Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 1988. – С. 313–324..

3

11

Мирослав Шкандрій. Євреї в українській літературі. Зображення та ідентичність

В своїй книзі «Шляхи єврейських мандрів» Рот описує єврейську громаду України як відмінну від інших саме тим, що вона становила невід’ємну складову селянства: кожен третій єврей жив серед сільського населення або в безпосередній близькості до нього. Євреї навіть були схожі на українських селян: «Сільський єврей Східної Європи – це тип, цілком невідомий на Заході. І це не дивно: його там ніколи не було. Не меншою мірою “син землі”, ніж селянин, він сам є напівселянином: здольником, мірошником чи шинкарем. Він ніколи не навчався якомусь ремеслу. Нерідко він узагалі неписьменний і здатен щонайбільше укласти дрібну угоду. Він навряд чи розумніший за селянина. Він великий і сильний, має неймовірно міцну статуру, відзначається хоробрістю, не цурається бійок і нічого не боїться. Багато хто із цих євреїв зловживав своєю зверхністю над селянами, що давало привід для місцевих погромів у старій Росії та антисемітських кампаній у Галичині. Але багато й таких євреїв, що відзначаються селянською м’якістю та великодушністю. Багатьом притаманний типовий для селян здоровий глузд, що розвивається там, де розумний народ одразу підкоряє своє життя законам природи»6.

Рот висловлює думку про те, що тривала історія спільного життя мала наслідком переходи в іншу віру та мішані шлюби. Згадуючи водоносів і вантажників, він пише: «Деякі селяни-слов’яни, що навернулися в юдаїзм, теж живуть за рахунок такої випадкової праці. Подібні навернення – досить часте явище на сході, хоч офіційний юдаїзм і опирається їм, і з усіх релігій світу єврейська віра є єдиною, що не прагне мати новонавернених. Безперечно, у східноєвропейських євреїв набагато більший домішок слов’янської крові, ніж у євреїв Німеччини – німецької»7. Подібним чином цей автор визнає і український вплив на Roth Joseph. The Wandering Jews. Trans. Michael Hofmann. – New York–London: W.W. Norton, 2001. – С. 48, 49.

7 Там само, с. 53.

6

12

Вступ

єврейську культуру: «Вам усім, мабуть, знайомі східні єврейські мелодії, але я хочу спробувати дати вам уявлення про цю музику. Гадаю, найкраще буде схарактеризувати її як суміш російської та єрусалимської, народних пісень і псалмів. Це музика, в якій поєднуються пафос синагоги та наївність народної пісні»8. Рот належав до Ostjuden (східноєвропейських євреїв), які переселилися до Німеччини на початку ХІІ ст. і до яких тут ставилися зневажливо – навіть багато хто з європеїзованих євреїв. Із творів Рота, як і з оповідей Шолом-Алейхема, читачі можуть зробити висновок про існування глибшої взаємодії між українською та єврейською культурами, ніж це визнає «загальноприйнята думка». Якщо звернутися до недавньої дійсності, то, на думку Шимона Редліха, Голокост і Друга світова війна породили серед євреїв, поляків і українців переконаність у своїй «винятковій жертовності», а отже – «еґоцентричні спогади». Серед багатьох єврейських авторів укоренилася думка, що звичайні поляки та українці мали – завдяки природженому антисемітизму – природну схильність до участі в геноциді й що навіть сьогодні до них треба ставитися з глибокою підозрою й покладати на них провину за долю євреїв у їхніх країнах. Редліх зазначає, що «повернення до свого коріння є зазвичай моноетнічним явищем», і попереджає, що завдані війною травми змусили людей тлумачити все минуле в світлі наступних подій. Він пропонує: «Кожен період треба розглядати окремо. Це особливо потрібно тоді, коли колективна травма відкидає свою довгу тінь і назад, і вперед»9. І для євреїв, і для українців болісною реальністю стало домінування побудованих на конфлікті наративів, в яких вони подавалися як брутальні «інші». В цій книзі показано, як в українській літературі вибудовувався образ «іншого»-єврея, але Там само, с. 77.

Redlich Shimon. Together and Apart in Brzezany: Poles, Jews, and Ukrainians, 1919–1945. – Bloomington and Indianapolis: Indiana University Press, 2002. – С. 163.

8 9

13

Мирослав Шкандрій. Євреї в українській літературі. Зображення та ідентичність

важливо усвідомлювати, що впродовж поколінь відбувалось і відповідне, часто несвідоме, створення образу «іншого»-українця. Українці, які тривалий час були нацією без держави, нерідко виявляли, що в сусідніх літературах їх зображують у такий спосіб, який применшує чи заперечує їхнє право голосу, законність їхніх інтересів або навіть саме їхнє існування. Сприйняття української нації або хибне уявлення про неї проходило крізь фільтр панівних інтерпретаційних парадигм у російській, польській, німецькій та інших літературах. В наведеному нижче уривку з уже цитованої праці Йозефа Рота, що була написана в 1930-х роках і відтоді не раз перекладалась, антисемітизм у Російській імперії характеризується як продукт імперської держави: «В Росії антисемітизм був опорою державної влади. Простий селянин, “мужик” не був антисемітом. Єврей був для нього не другом, а чужинцем. Росія, в якій було так багато місця для чужинців, теж була відкритою їм. Натомість антисемітами були напівосвічені й середні верстви, які ставали такими, наслідуючи дворянство, а дворянство – наслідуючи двір. Двір же був таким, бо цар, якому не личило боятися власних православних підданих, міг лише заявляти, що побоюється євреїв»10.

Рот дає огляд імперського суспільства (селяни, середній клас, дворянство), але вживання ним слова «Росія» для узагальнення всіх жителів держави викликає сумніви. Як і в багатьох інших інтерпретаціях, тут ігнорується існування українства. Сьогоднішній читач може замислитися: чи була якась відмінність між російським і українським селянством, дворянством чи середнім класом? Чи були російські та українські реалії життя однаковими або ж спостерігачі просто не побачили й не зафіксували жодних відмінностей? Подібні запитання виникають, коли читаєш вже цитовані тут спогади Шимона Редліха «Разом і окремо в Бережанах», які 10

14

Roth Joseph. The Wandering Jews. – С. 105, 106.

Вступ

були написані польською мовою й набули широкого розголосу в англійському перекладі. Описуючи взаємини поляків, євреїв і українців у міжвоєнній Східній Галичині (що тоді була частиною Польської держави), він не згадує ні про прагнення українців до національного визволення, ні про зростання націоналізму й виникнення ОУН (Організації українських націоналістів), ані про голод 1933 р. та його наслідки для Галичини та підрадянської України. Тому для Редліха поява політично активних українців у часи заворушень виявилась якоюсь незбагненною несподіванкою. Проте Редліх хоча б згадує українців, які становили більшість населення Східної Галичини. Сучасному ж читачеві деяких інших спогадів про єврейське життя в галицьких містечках може здатися, що тамтешні українці були невидимками. Відтак погляди, представлені в українській літературі, діють як певна противага та коректива до таких оповідей. Після здобуття Україною незалежності багато які заборонені раніше теми стали відкритими для письменників і дослідників. У 1990-х роках для стимулювання інтересу до обділеної увагою теми ідентичності українських євреїв чимало зробив Мартен Феллер. Він поскаржився на небажання визнавати таку ідентичність у деяких колах, де аксіомою вважалося, що євреї служили російським або польським інтересам і ніколи – українським, і така позиція мимоволі підтримувала звичай «культурного колонізатора» включати євреїв у панівний російський або польський контекст, заперечуючи їхню українськість11. Його власне відчуття ідентичності вимагало зламати цей стереотип за допомогою відповідних історій. Феллер описує, як йому, українському єврею, довелося мати справу з двома протилежними правдами, двома оповідальними лініями, які треба було сплести разом. Треба було, наприклад, поєднати історію «українців, які були співучасниками погромів і Голокосту», з історією «євреїв, що брали участь у розкуркулюванні та колективізації». Обидві Феллер Мартен. Про наших великих духом: Есеї з україно-юдаїки. – Львів: Сполом, 2001. – С. 4.

11

15

Мирослав Шкандрій. Євреї в українській літературі. Зображення та ідентичність

історії є складовими української дійсності, і все ж таки, залежно від схильності оповідача чи обраної ним ідентичності, одній із них приділяється підкреслена увага, а інша ігнорується або витісняється зі свідомості. Інші автори теж висловлювалися щодо потреби ширшого погляду, який дозволив би розповісти обидві ці історії. Мемуарист Левко Чикаленко в розпачі писав під час погромів 1918–1920 років про своїх співвітчизників-українців, які брали в них участь: «Вони потоплять українську свободу в єврейській крові»12. Він добре розумів, що єврейська трагедія була водночас і українською і що вона матиме як негайні, так і довготривалі наслідки. Феллер і Чикаленко – це лише двоє з великого числа письменників, що висловлювали жаль через втрату цього ширшого погляду, який дозволяв би брати до уваги обидві точки зору, співчувати обом сторонам і поділяти їхній біль. Феллер шкодує й про мізерну кількість досліджень, присвячених взаємозалежності української та єврейської культур. Сам він чимало сприяв підвищенню інтересу до українського філосемітизму та до єврейської культури в Україні, зосередженню уваги на «патріархальній культурі українського єврейства, культурі кагалу та хасидизму, а також тих євреїв-мирян, що подекуди підсвідомо її успадковували. До цієї культури ставилися зі зневагою не лише деякі видатні культурні діячі Європи (в тому числі Драгоманов), а й асимільовані євреї і ще більшою мірою – єврейські асимілятори. Водночас ця культура була найбільш поширеною в Україні, й саме вона – несподівано для австрійських та інших західноєвропейських євреїв – породила сіоністський рух… Цим фактом був дуже вражений Т. Герцль»13.

Kleiner Israel. From Nationalism to Universalism: Vladimir (Ze’ev) Jabotinsky and the Ukrainian Question. – Edmonton and Toronto: Canadian Institute of Ukrainian Studies, 2000. – С. 121.

13 Феллер Мартен. Пошуки, спогади, роздуми єврея, який пам’ятає своїх дідів, про українсько-єврейські взаємини, особливо про нелюдське і людяне в них. – Дрогобич: Відродження, 1998. – С. 106.

12

16

Вступ

Схожу з Феллером думку висловлювали євреї, що жили в польському культурному середовищі. Взаємопроникнення культур поляків і євреїв досліджував, зокрема, Александер Герц. 1961 р. у США, під враженням від руху за емансипацію чорношкірих і з усвідомленням того, що ненависть, закладена в культуру, може передаватися майбутнім поколінням, він писав: «Навіть якби сьогодні в Польщі не залишилося жодного єврея або євреї не брали б щонайменшої участі в польському житті, там все одно, мабуть, збереглись би певні форми антисемітизму. Замість живих євреїв були б їхні привиди. У Польщі традиції антисемітизму залишили такі глибокі сліди, що самого лише символу єврея було б цілком досить»14. Герц не погоджувався з думкою про культурну ізольованість і відчуженість євреїв; він зазначав, що в ХІХ ст. багато поляків були переконані в тому, що євреї незабаром цілком перетворяться на їхніх «родичів»15. Ця тенденція стала помітною після повстання 1863 р., в якому євреї виявили себе в очах польських патріотів із найкращого боку, і їх часто називали «поляками Мойсеєвої віри». Пізніше в тому ж столітті, пише Герц, коли національні рухи набули ширшого розмаху, ідеологи єврейського національного відродження стали наголошувати на відокремленості євреїв: «Єврейські історики на кшталт Симона Дубнова погоджувалися з більшістю польських істориків у тому, що польські євреї завжди являли собою ізольовану громаду і лише епізодично контактували з навколишнім світом». І далі Герц зазначає: «Сіоністи були особливо схильні посилатися на відчуженість євреїв у діаспорі»16. Герц не заперечував єврейської автономності в питаннях мови, релігії та звичаїв. Але він вважав, що євреї, попри всю свою специфічність, були невід’ємною складовою польського життя. Так вважав і Феллер – стосовно євреїв в Україні. Для обох авторів Hertz Aleksander. The Jews in Polish Culture. – Evanston: Northwestern University Press, 1988. – С. 1.

15 Там само, с. 19.

16 Там само, с. 27, 28.

14

17

Мирослав Шкандрій. Євреї в українській літературі. Зображення та ідентичність

євреї в цих країнах були не чужою, а спорідненою культурою. Обидва виступали проти заперечення цієї спорідненості – як антисемітами, так і деякими єврейськими націоналістами. Герц відкидає романтично-містичну концепцію однорідної національної культури та натомість вважає, що «в кожній національній групі існує безліч специфічних культур, пов’язаних із класом, реґіоном, професією тощо. Вони не завжди вписуються в рамки того, що ми визнаємо як офіційну національну культуру. В реальному житті кожна національна культура є певним розмаїттям, якому письменники, а останнім часом – пропаґандисти та журналісти прагнуть надати однорідного вигляду»17. В цій книзі не оминаються трагічні моменти новочасної історії, але її зміст співзвучний підходам, накресленим Феллером і Герцем. Вона спирається на праці українських науковців і західних дослідників єврейсько-українських взаємин, їхнього представлення в літературі та формування ідентичності. В центрі уваги тут – зображення євреїв крізь призму українського письменництва і те, як сама ця призма формувалась і переформовувалася.

17

18

Там само, с. 44.

ЗМІСТ Подяки ........................................................................................................................... 5 Вступ ............................................................................................................................... 7 Розділ 1. Обличчям до іншого, 1800–1880 ....................................................... 19 Тема «ключів від церкви» ................................................................................ 22 Тарас Шевченко .................................................................................................... 34 Націоналісти-романтики: Микола Костомаров і Пантелеймон Куліш .......................................................................................... 50 Реалісти: Іван Нечуй-Левицький і Панас Мирний .................................... 65 Розділ 2. Зустрічі на перехрестях, 1881–1914 .................................................. 76 Велика традиція: біблійні оповіді та народні драми ............................... 86 Західна Україна .................................................................................................. 101 Іван Франко ....................................................................................................... 106 Перший єврейський голос: Гриць Кернеренко ....................................... 121 Модерністи: Хоткевич, Кримський, Винниченко та Пачовський ............................................................................. 125 Розділ 3. Мрія про зближення, 1914–1929 ...................................................... 138 Розділ 4. Cтворення єврейської ідентичності в українській літературі, 1914–1929 .................................................................... 159 Розділ 5. Єврейський голос: Леонід Первомайський .................................. 184 Розділ 6. Зростання неприязні, 1929–1939 ..................................................... 201 Образ єврея як комісара та чекіста .............................................................. 205 Західна Україна: націоналізм і народні драми .......................................... 221 Спиридон Черкасенко і Василь Пачовський ............................................ 229 Розділ 7. Друга світова війна та пізній сталінізм, 1939–1953 ................................................................................. 244 Радянські наративи .......................................................................................... 250 Антирадянські наративи ................................................................................. 258 Аркадій Любченко ............................................................................................. 267 Повоєнні еміґрантські наративи ................................................................... 275 Розділ 8. Пробудження від історії, 1953–2005 .............................................. 287 Інакомислення ................................................................................................... 288 Повоєнна література та пам’ять ................................................................... 293 Сучасний єврейський голос: Мойсей Фішбейн і Наум Тихий ..................................................................... 312 Розділ 9. Парадокси часів незалежності ......................................................... 318 Післямова .................................................................................................................. 335 Іменний покажчик ................................................................................................. 342