Том І: 1973–1978
19
1973
4. Є.О.СВЕРСТЮК – В.В. АНДРІЄВСЬКІЙ 30.VII-73 (Листівка18) Мої любі! Я розгубив по дорогах усі свої домашні обов’язки перед вами, але твердо пам’ятаю звичку приносити додому квіти. Посилатиму вам паперову подобу квітів, аж поки не скажете – «досить». Даруйте з цього букета по квітці усім гостям, яких ви обидві любите і яких, звичайно, люблю я. Але пишіть мені, кому роздали і чи вистачило. А також – хто приносив цього літа живі квіти. Я ще нікому, крім Вас, не дарував, і коли вітаю – робитиму це через котрусь з Вас. Чи ви обидві – все одно. Завжди з Вами Євген. 5. В.В. АНДРІЄВСЬКА – Є.О. СВЕРСТЮКУ19 31.VII ([06].VIII)-73 (№ 1) Дорогий Женя! [1] Сьогодні, 31 липня, я одержала нарешті твого листа. Лист такий ма ленький, я його перечитала сто разів і залишилась дуже невдоволена: мені ж потрібно багато слів. Вірунька дуже добре сприйняла віршика. Тепер от сидить у мене на руках, свою частину листа вже виконала, і замовляє тобі скласти пісень ку. Дуже точно знає, яку пісеньку їй треба, отаку: «А малесеньких діточок возять у жовтих візочках, других в голубих, других в зелених, других в оранжевих…». А сидимо ми у дворі у наших родичів20. Тут високі паркани, і двір – це фор теця. Стоїть стіл, поруч – спеціально для Віруні привезена купа піску, цвітуть флокси, червоні сальвії і жоржини. Гримить цепом веселий пес Джуля, десь далі кахкають дурні качки і квокчуть кури. Оце наш світ у даний момент. На півня Віруня каже «дурень», а на качку – «дурниця». Я тобі давно заготовила листа, але тепер бачу, що вийшов він надто загальний і навіть віддає якоюсь філософією, а тебе, мабуть, найбільше цікавлять конкретні речі. Я писатиму часто (за зловживання ти мене не покараєш, бо не дістанеш), то хай вже мої листи будуть хаотичні і дріб’язкові, буду писати все і в такому порядку, в якому приходитиме в голову. При нашому побаченні я навіть і не прощалася серйозно, бо напевне знала, що ми побачимося ще раз (така собі свята віра в те, що і мені належить все те, що мали інші). Але все змінюється на гірше, і саме в тому місці, де починаємося ми. Дуже чекав другого по бачення Андрійко. Приїжджав Яків21. 18 Листівка «Букет роз / Составитель Е. Дукалова, фото Е. Игнатович. – М.: Изобразительное искусство, 1971». 19 Вперше лист опублікований з певними скороченнями й редакторськими правками: Андрієвська В. Зустрічі і листування // На полі чести… С. 16–19. Текст у цьому виданні звірено з оригіналом. 20 У Лебедині. 21 Сверстюк Яків Олександрович (1925–1974) – рідний брат Є. Сверстюка, багаторічний в’язень сталінських концтаборів.
20
Євген Сверстюк – Валерія Андрієвська: Листування
Та власне останні місяці я чекала і не суду, а побачення. Тепер чекатиму листів. Точно знаю, що маю законне право на два твоїх довгих листи щомісяця22. Мені потрібні слова, і тепер вже відкрутитися тобі не вдасться. Хоч мої свята називаються «а я в попа обідала»23 – але однаково це великі свята. І хоч я ніколи не відстаю, коли жінки починають говорити про своїх чоловіків, але в глибині душі часом починаю думати, чи не приснився ти бува мені. Тепер я маю листи, і маю всі докази твого існування для мене. Мене страшенно мучить те, що ти поїхав голий-босий з якоюсь казенною торбою і казенним рушником. А я ж пошила прекрасний брезентовий мішок з кишенями і ґудзиками. Сказано мені було на п’ятницю, а тебе відправили в четвер24. З четверга на п’ятницю все, що слід, мені снилося – але я не повірила. На свою біду я не прийшла і в п’ятницю – знову легковажна віра в те, що у нас будуть ті ж нормативи, що і в інших. Доплітала шкарпетки, хотіла, щоб усе було дуже добре (а треба ж задовольнятись просто добрим), і тепер покарана за гординю. Як несла свого знаменитого мішка назад, Віруня гралася в пісочку: «Сьо, тато не схотів цього мішка? А цьому?» [2] В мішку були такі речі: 1) мех[анічна] бритва, 2) тепла і проста білизна, 3) багато шкарпеток, в т[ому] числі дві пари плетених товстих, 4) трикотажні рейтузи і сорочка, 5) чорні прості сорочки, 6) шарф, рукавиці, 7) чоботи, тілогрійка, 8) мило, мочалка, порошок, 9) голки, нитки, 10) зошити, конверти, стержні. Можливо, щось із цих речей (дрібних) ти можеш купувати за переказані гроші. Я на рік можу висилати посилку і дві бандеролі. Якщо щось із цих речей тобі вкрай потрібне – я пришлю бандероллю. Інше можу привезти. Дорогу знайду – не турбуйся. Твоє завдання на другий лист: 1) повідомити, що треба вислати негайно, 2) що в принципі потрібно привезти, 3) що підписати з преси. Чим більше назв ти перерахуєш – тим більше блага мені зробиш («тій, що не передала речей»). Я могла б приїхати десь 22–24-го серпня. Чи просто зніматися та летіти, чи треба мати ще якісь формальності і дозволи? Ти мені напишеш. Віруня насипала у відро з водою піску – «щоб була вода солодка». Дуже всі тут люблять нашого філософа Розумаху. А воно ж вже стало аж надто розумне. Коли дуже чогось не хоче їсти, відкладає це на тоді, коли «тато Зєня прийде 22 У «Положение об исправительно-трудовых колониях и тюрьмах министерства внутренних дел РСФСР. 9.9.1961 г.» зазначено: «24. Исправительно-трудовые колонии строгого режима являются, как правило, местом отбывания наказания в виде лишения свободы для осужденных два раза и более к лишению свободы, но не признанных особо опасными рецидивистами. Заключенные в этих колониях: работают по назначению администрации на производстве и по само обслуживанию; продолжительность рабочего дня для заключенных устанавливается 8 часов; могут пользоваться личными деньгами в сумме не более 5 рублей в месяц по безналичному расчету; могут иметь одно общее свидание в четыре месяца и одно личное свидание с близкими родственниками в год, отправлять не более 2 писем в месяц, а также отправлять денежные переводы в адрес близких родственников. При хорошем поведении и добросовестном отношении к труду по отбытии не менее половины срока наказания заключенным может быть повышена сумма денег для личного пользования по безналичному расчету до 7 рублей в месяц, разрешено дополнительно одно свидание с близкими родственниками, отправка одного-двух писем родственникам, а также получение одной посылки или передачи один раз в четыре месяца весом не более 5 кг.». 23 З вірша Тараса Шевченка «На Великдень на соломі…» (1849). 24 Таку форму дезінформації КДБ використовувало постійно.
Том І: 1973–1978
1973
21
з роботи». Частенько виглядає невдоволена татовим безконечним трудовим ентузіазмом. В Києві ми з нею аж двічі були у справжньому лісі, збирали квіти і суниці. Їздили машиною, шофер25 вів її тихенько і акуратно, і всім нам було дуже добре. Дитина в лісі була як вдома. Та й взагалі – росте це міське дитя. В громадських місцях поводиться дуже незалежно. Страшенно любить ходити до лікарів, сама поперед мене відповідає на їх[ні] запитання (причому все у неї «халясьо»). Ми майже щотижня здаємо аналізи – і так буде протягом року, навіть якщо вони будуть дуже хороші. А вони то хороші, то погані. Зараз от знову погані, знову прописали антибіотики. За півроку це вже четвертий курс антибіотиків, і я втрачаю в них віру. Переходимо на трави. Віруня стоїть на обліку у нефролога, є загроза перетворитися на хроніка. Це дуже погано, особливо для дівчинки. Уже давно не ходить в садочок26, порається з нею мама27, дуже стогне і втомлюється. Закриваю очі на небажаний фізичний контакт дитини і бабусі, бо садочок – це зовсім погибель для дитини. Мама почуває себе неважно, але стабільно. Їй дали велику дозу опромінення, поки що все оглушене і мовчить (відбивається на життєдіяльності інших органів, бо ж опромінення – це вбивання). З лікарні я забирала її худющою страшною напівтінню, а зараз вона навіть трошки округлилась. Все життя в нашій хаті – це дитина. А дитина росте складна, дуже вразлива і страшенно горда. Не приймає ніяких наказів «в лоб», хоча за цікаву ідею або тому, що хтось маленький тоненьким голоском просить і плаче, іде на великі жертви (п’є гіркущі ліки, їсть). «Хтось не так говорить!» – найвищий ступінь відчуження і образи. Є шмат характеру, ти б подивився, як кумедно вона супиться, сичить і тупає ногами, коли щось не по її. Словом – «вся в тата». Якось, коли вона вже дуже варила з мене воду, я кажу: «Зараз відлуплю». – «Що відлупиш?» – «Попку відлуплю». – «Сьоб не було?» (із щирим захватом і здивуванням). [3] Важить вже рівно пуд. Зараз слабе і капризне, часто носишся з нею, але я стала таким Піддубним28, що вже все мені ніщо не важке. Я працюю (ніколи не думала, що така фраза матиме смисл). Цілий рік була тілом у стані вільного падіння, а тут раптом зачепилася за якийсь сухий сук, та й вишу. Не знаю, як надовго. Почуваю себе ще й як у воді, в якій порушено всі закони гідродинаміки: спливає щось таке, що ніби й плавати не вміло, а тоне щось таке, що ніби й не мало ваги. Словом – плаваємо. Але май на увазі, що маєш вдома неабиякого оптиміста, який все ще сподівається, що все мине, як сон. 25 Бровко Іван Бенедиктович (1915–2009) – педагог, випробовувач ракетно-космічної техніки. Учасник правозахисного руху. Див. публікації Є. Сверстюка, присвячені Іванові Бровку: «Спи, козаче, душа щира»: [некролог І.Б. Бровкові] / Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Василь Горбачук [та ін.] // Наша віра. 2009. Лютий (№2). С. 16; Непогасні ватри Івана Бровка // Добром нагріте серце. До 90-річчя І.Б. Бровка / ХПГ. Х.: Фоліо, 2005. Передрук: Сверстюк Є. Світлі голоси життя. – К.: Кліо, 2014. (Сер. «Б-ка Шевченківського комітету»). 26 Дитячий садочок №220 розміщений у сусідньому будинку – вул. Плеханова 6-а. 27 Мати В.В. Андрієвської – Клавдія Федорівна. 28 Піддубний Іван Максимович (1871–1949) – спортсмен-борець. Шестиразовий чемпіон світу з боротьби.
22
Євген Сверстюк – Валерія Андрієвська: Листування
Багато читаю (в основному – в метро). Було за цей час кілька хороших фільмів. Найсерйозніший, мабуть – «Андрей Рублев»29. Ще є гарний новий балет «Кармен-сюїта»30. Моя прекрасна «Кармен» із винесеним назовні (партії «долі» і т. п.) усім її глибоким змістом. Та ще й постановка танців зовсім незвична (ставив кубинець31). Це моє найсильніше враження цього літа. Взагалі в кіно я ходжу рідко, та й у театр також, бо треба ввечері підміняти маму. Всі наші друзі живі-здорові, не змінилися, стали ще кращі. Вдома у нас, правда, рідко хто буває: якось так виходить. Та й ми дуже зайняті, поки переробиш все в суботу та неділю, то вже й не хочеться гостей. Уже влітку були кілька разів у Гідропарку – без купання. Віруні протипоказані і сонце, і вода. Мамі – теж. Я покладаю великі надії на серпень, сподіваюсь нарешті одягтися в свій новий купальник і здо бути морський загар. [4] Відпустку ми спланували геніально. Купили путівки в буд[инок] від починку тут поблизу Лебедина32. 12 днів там мама (я з дитиною у родичів), тоді на 12 днів їду я (а мама з дитиною на господарстві). Мамин строк вже почався. Ми їздили до неї в гості, там прекрасно. Перед вікном сосни, і майже поруч тихо тече Псьол у зелених буйних берегах. Пасуться великі спокійні світлі корови. Гарно балакають люди. (І я, виявляється, за зовнішністю – дуже лебединської породи). Я взяла з собою вишивання, плетиво і навіть альбом для малювання (згадала). Поки що в основному фотографую свою дитину та годую качок, а там далі ще думаю розвернутись. Щоб ти знав, що маю новий халатик у голубих і рожевих метеликах, такий же самий купальник, голубу панаму та ще й брючний костюм у зелених і жовтих квітках. В будинок відпочинку беру й тебе: у шортах, з книжкою, у новенькій сорочечці. Висилаю тобі фото – наше і Андрійкове. Вибач за кольоровість, але ми, знову ж таки, хотіли отого «дуже добре». Віруня вийшла схожою, а мама – ні (це я себе втішаю). Якщо це дозволяється, присилатиму тобі фотографії часто, може ще на котрійсь вийду гарнішою. Віруня написала листа і намалювала сонечко. Хай воно там тобі ясно світить. Цілуємо тебе. Сподіваюсь скоро побачитись. Вибач за сумбур. Твої Ліля і Віруня. 29 «Андрей Рублёв» (1966) – кінострічка режисера Андрєя Тарковського, відзнята на кіностудії «Мосфильм». Пробна прем’єра відбулась у 1967. Фільм зазнав критики за пропаганду насильства і жорстокості. Режисер змушений був значно скоротити й перемонтувати фільм, але й у такому вигляді фільм, продемонстрований у 1971, мав обмежений прокат. Повністю фільм для глядача став доступний лише у 1987. 30 «Кармен-сюїта» (1875) – одноактний балет на музику Жоржа Бізе в оркестровці Родіона Щедріна (1967). Прем’єра на київській сцені відбулася 25.V 1973. Диригент-постановник: Аллін Власенко, балетмейстери-постановники Азарій та Олександр Плісецькі, художник Борис Мессерер. Виконавиця ролі Кармен – київська балерина Валентина Калиновська. Диригував прем’єрною виставою Борис Чистяков. 31 Алонсо Альберто Хуліо Райнері (ісп. Alberto Julio Rayneri Alonso; 1917–2007) – кубинський балетмейстр. Насправді, у київ. постановці була оригінальна хореографія, що увібрала досвід як версії Альберто Алонсо, так і московської 1967, яку розробили Олександр і Азарій Плісецькі. 32 Міжгосподарський будинок відпочинку в с. Токарі (відстань до Лебедина 12 км), з 1988 здобув статус санаторія «Токарі».
Том І: 1973–1978
23
1973
P. S. Перечитала листа, і бачу, що з нього зовсім не видно, як ми за тобою скучаємо і як тебе любимо. Тепер вже видно? 6. В.В. АНДРІЄВСЬКА – Є.О. СВЕРСТЮКУ 03.VIII (13.VIII)-73 (№ 2) Дорогий наш тату, старий журавлику! [1] Щось давно ми тобі не писали. Вірунька малює тобі, як «сонечко спить». А далі іде текст її листа. Є в ньому про те, що «дитина» ці два дні слухала маму, старалася добре їсти і пила не дуже смачну траву, бо мама обіцяла написати татові, яка його доня хороша. «А сьо тато скаже? Може він скаже: А-а…». На мою біду, сонечко вже «сміється». Як тобі посмішка? Дитина наша вся покусана різними комахами. Вчора ввечері край мусила йти з тьотею на город рвати гичку, потім годувала кролів, і вечірні кузьки їй цього не пробачили: весь лоб у пухирях. Вона вже засвоює потроху філософське ставлення до життя. Коли тьотя Ніна аж дуже вже заходилася проклинати мух, Віруня зауважила: «Мухи повинні кусатися». – «Мене повинні кусати?!?!» – «Ні, вовка…». Колись у Віруньки ознакою поганої істоти було те, що вона «вовка кусає». Мабуть, і справді страшнішого на землі немає, як те, що кусає вовка. Тьотя Ніна обіцяє їй цього не забути. Тьотя Ніна – це дуже велика і голосна тьотя, бабина подруга з дитячих літ. Гляділа Віруню протягом майже трьох місяців, як баба була останній раз в лікарні (а взагалі лікарень було аж три, і кожного разу подовгу). [2] Помічаю, що пишу з помилками: щось у мене одразу розладнуються мовні автоматизми, як беруся за листа до тебе. Найслабіше місце одразу здає (за принципом нашого інституту: кожен займається тим, чого йому бракує). На цей рік я взяла собі тему: «особливості планування змісту висловлювання в процесі непідготовленого мово-мислення у молодших школярів». Аж руки трусяться братись до експерименту (через свою хворобу та інші обставини я весною його не провела). Бачу в цьому процесі скільки труднощів, що ніяк не збагну, як це воно у людей виходить так легко і вільно. Сама скоро зовсім перестану говорити і замру у здивуванні, як той Іа-Іа. У відділі нашому все молоді люди, цікавляться своєю роботою – а це ж основне для нормального життя. Шкода тільки, що перш ніж дійдеш до кімнати, треба проходити довгі коридори і канцелярії. Пробігло моє мале. Високо піднімає ноги і співає щось своє з серйозним і потойбічним виглядом. Щось в риму, але що – цього не дано нікому осягти. В ці моменти творчості я називаю її Велимиром Хлєбніковим33. На ногах – нові 33 Хлєбников Велимир (справжнє ім’я Віктор Володимирович Хлєбников; 1885–1922) – пи сьменник-авангардист. Належав до засновників російського футуризму. Відомий своїми експериментами з поетичною мовою і словотворенням.
24
Євген Сверстюк – Валерія Андрієвська: Листування
червоні туфлі. Ох уже ці туфлі! Кожного ранку я одягаю їй полотняні «практичні» туфельки і за кілька хвилин вже бачимо вбраною в нові червоні туфлі. Все це без шуму, мовчки, методично. Може, так і треба? Бо навіщо ж їм лежати, як нога все рівно росте і все рівно їх треба буде комусь малому віддавати? Щодня ми ходимо через дорогу до тьоті Ані. Люся народила дівчинку Лєночку (зараз їй 1 місяць). Вірунька туди ходити дуже любить («пішли в Лебедин, до тьоті Ані»), бо ніхто не вміє так красно задурити дитині голову, як тьотя Аня. Їхнього злого півня Віруня охрестила «Трактором». [3] Тільки що сусідка вчинила Віруні допит: як звати, прізвище, як маму звати, де живеш. Всі відповіді були вичерпні, київська адреса детальна, вклю чаючи не тільки квартиру, а й поверх. «А відкіля ж ти приїхала?» – «Мені цього мама не казала». Люся слабенька, важко носила і важко родила, а дитинка хороша. Тепер у них той період, коли ніхто не спить ні вдень, ні вночі. Боже, як це було давно у нас – а зараз навіть вночі не треба ні разу до дитини вставати. І взагалі, як все було давно. Всі мої рідні передають тобі привіти. Я б дуже хотіла знати щось детальніше про твій спосіб життя. Чи маєш ти хоч змогу відволікатись кудись у хмари, трохи читати? І чи ноч не шиєш ти плавок зі шворками? Мені так якось виходить, що я все сама накаркую собі. Сказала комусь: «Ще хоч дитина моя не хвора» – захворіла дитина. «Тепер не вистачало тільки захворіти й мені» – на другий день опинилась в лікарні. Бачу «віщі сни»: в той день, як тебе відправили, снилось, що ти забіг додому по дорозі до поїзда. На хвилинку, таємно, весь в якихось кривавих бинтах. Мабуть, це просто ті передбачення, які є у тварин, у комах і навіть у якоїсь цибулі, котра знає, чи сувора буде зима і скільки кожушків треба одягти. То, може, й шворок я так не любила недаремно? [4] Продовжую на другий день. Ранок. Я вже забігла по молоко. Віруня спить – і оце і є мій справжній відпочинок. Тьотя мотається по господарству. Яке то важке оце життя з кролями-качками-городами! Цілий день в брудній важкій роботі. А може, для цього й планувалась і створювалась людина – в ре зультаті здорова психіка, здоровий сон, «здорові» анекдоти. Я тут купалася в цих здорових анекдотах, вже навчилася їх нормально сприймати і навіть саму тягне іноді щось «таке» сказанути. Совісно мені дивитись, як хтось працює, намагаюсь і собі щось робити. Вибрала на городі цибулю, переносила машину піску, щодня тричі ходжу по воду, пошила тьоті халат, збираюся і ще щось пошити. Та вже скоро і їхати в буд[инок] відпочинку. Не знаю, як я аж 12 днів ви тримаю без своєї плаксухи. Якось в автобусі її питають: – Чого це ти така сумна-невесела? – Бо в автобусі треба бути сердитим (при цьому «огріла» презирливим поглядом).
Том І: 1973–1978
25
1973
Ніхто її таких суворих правил поведінки не вчить, це результат її власних спостережень. За весь той час, як тебе немає з нами, до нас часто наїжджали мої родичі, Ганя, один раз був сам Яків, кілька разів були вони сім’єю. На цій парі дуже гарно виявляється дотяжність жіночої статі і недосяжність чоловічої. Ганя ніко ли не посилає Якова самого, бо «не виправдаються гроші на дорогу». Чи, може, не так? Прокидається все навкруг, двір наш давно живе. Струшується Джулька, а я дивлюся на нього і заздрю: сама ніяк не можу струснути з себе якогось оціпеніння, живу як те дерево взимку – в напівсні і в чеканні весни. Ну, кінчаю. Ми бажаємо нашому татові міцного сну, здорових занять і хороших людей навколо. Віруня додає і «подаруй йому пальто, бо дяді ж носять пальто». Чекаємо від тебе наступного довгого листа. Твої Ліля і Віруня. P. S. Вкладаю фото: на нашому балконі. 7. В.В. АНДРІЄВСЬКА – Є.О. СВЕРСТЮКУ 08.VIII (16.VIII)-7334 (№ 3) Добрий день, дорогий Женя! [1] Ось я вже й здала свою вахту і тепер віддаюся неробству. Дуже дивно відчувати себе в однині, без мого малого. Розставалися ми в англійський спо сіб, не прощаючись. Не уявляю, як там вона без мене їсть і спить. Перед від’їздом поставила мене перед складною проблемою. Я дуже не люблю тих комарів, що її кусають, і пообіцяла убити їх, як тільки піймаю. «А як вони скажуть: “Не я”?». Останні дні вона знову погано себе почувала і поводилась жахливо. Мені здається, що це вже запущена дитина, і що далі буде хтозна й що. Найкраще все йде тоді, як її потакаєш, але ж так не можна? Чи можна? Думай, будь ласка, своєю батьківською головою, і давай мені методичні рекомендації. Ну от, як би ти зробив у таких ситуаціях: коли ми йдемо кудись разом і я вирвусь хоч на пару кроків вперед, вона стане каменем і ніколи не ступить ні кроку вперед, як би ти далеко не відійшов. Буде кричати: «ручку-ручку-ручку!», але це значить, що ти мусиш вернутися і дати їй руку. Ще ні разу не було інакше. В Лебедині35 дійшло до такого: я несу в обох руках воду, вона стоїть ззаду, кричить «ручку!», потім падає на землю, починає несамовито кричати, бити ногами. Мусила поставити відра, повернутися, взяти її на руки, а тоді вже вдруге прийти за відрами. 34 На листі зазначена адреса: «Сумська обл. город Лебедин, ул. Кобижча, 148». У цей час Андрієвська перебувала в Будинку відпочинку в селі Токарі. 35 Родина Андрієвської з Лебедина.
26
Євген Сверстюк – Валерія Андрієвська: Листування
Тьотя Ніна36 пішла до зупинки автобуса. Йдемо слідом за нею, несемо забуте відерце з овочами. Раптом Віруня побачила гарненький перчик, схопила його – і назад. Автобус показався, я забираю перчик, кидаю її і мчу до автобуса. Після цього – істерика на півтори години з вигинанням і биттям головою в стіну. Вдома, як сердита, вона зриває з ліжок ковдри, кидає на підлогу, подушки, шипить і робить страшні гримаси. Як підійдеш – б’ється. У відповідь на якусь заборону т[ьоті] Віри37 почала її бити, а потім сказала: «Я тобі насиплю піску». Зняла сандалі і висипала з них пісок на свіжовимиту підлогу і чисті меблі. А в інші моменти – золота, розумна, розважлива дитина. Дуже чутлива, співчутлива, ніжна. Коли я у відповідь на якийсь аж надто ворожий її акт по відношенню до людей роблю їй різке зауваження або й шльопки (зло за зло – поширений сурогат виховання), тьотя Ніна мені каже: «Не смей нервировать ребенка. Детей нельзя нервировать». Але ж треба якось реагувати, і треба ж, щоб дитина знала якесь «не можна». Оце тобі педагогічні шаради, думай і негайно пиши, як мені чинити. Зараз я сиджу на лавочці в прекрасному сосновому лісі, і дуже мені не вистачає теплих ручок і фіалкового погляду. Якось їли картоплю в кожушках. Дали і їй чистити, прекрасно почистила аж п’ять штук і сказала: «А я й не знала, що вмію картоплю чистити». Так от, я відпочиваю. Маленька кімната з балконом в сосновий ліс. Рано вранці прилітає горобець, будить нас. Повітря таке соснове, густе-густе. Спустився з гірки – лан соняшників в цвіту, широкий луг, босоніж біжиш до річки. Минаєш корів і коней. Пахне полин, цвіте деревій і ще хтозна-скільки різної трави. А там – чистий пісок на березі, піщане дно, спокійні зелені береги. [2] Три дні, як ми тут, і погода поки що – за нас. І в цих місцях треба буде нам всім разом побувати. Я відпочиваю і за тебе. Просто фізично відчуваю, як виходить з мене міська облуда, і я стаю чимось середнім між травою, соняшником і меланхолійною сірою корівкою. Ношу з собою товстий том Ю[рія] Тиня нова, читаю38. Вишиваю прекрасну за задумом ворсисту подушку. Плету собі майку. Щовечора ходжу в кіно. Так добре, що в кімнаті свої, не треба перебудо вуватись знову на молоду інтелігентну жінку. Страшне я пишу? Здатна тільки перераховувати свої дії, але ж в соняшника, мабуть, і такого внутрішнього життя немає? Знай собі повертайся за сонцем, та й все. Все торішнє і сьогорічне виходить снами. Все снишся ти, і ніколи – той, що до 1972 р[оку], завжди той, що вже після. Сни, якісь кошмарні в своїх ділови тих і буденних подробицях. З романтичними ланцюгами. Так, як колись давно ти мені снився щодня, так і тепер. Приснися, будь ласка, якось гарно. Родичка Андрієвської. Кузьменко Віра – дядина Валерії Андрієвської. 38 Йдеться про котресь із видань: Тынянов Ю.Н. Кюхля. Смерть Вазир-Мухтара / [Послесл., с. 744–762, и примеч. Б.О. Костелянца]. – Л.: Лениздат, 1971. 783 с. Або Тынянов Ю.Н. Кюхля. Расска зы / [Вступ. статья, с. 3–20, и примеч. Б. Костелянца]. – Л.: Худож. лит. Ленингр. отд-ние, 1973. 557 с. 36 37
Том І: 1973–1978
1973
27
Мама дуже вдоволена своїм відпочинком. Що втішно – поправилася на два з половиною кілограми. Вірунька в своєму теперішньому стані все, звичайно, швидко приведе до норми, але цей акт сам по собі хороший. Ну, кінчаю. Уявляю, як ми тут відпочиваємо вдвох, і може сьогодні ти мені нарешті у сні це підтвердиш. Не вдвох, втрьох. Пиши якомога більше про себе – щоб була якась нова пожива моїм снам. Твоя Л[іля]. 8. Є.О. СВЕРСТЮК – В.В. АНДРІЄВСЬКІЙ 08.VIII-73 (№ 3) Моя велична світла Лілянко! [1] Вчора у мене був розкішний день: прийшов Твій лист з фотографіями! Я одразу ізолював ляльку, яка надає іграшковості дуетові таких серйозних муд рих облич і в уяві підстриг мого сина під їжачок, щоб надати йому рис твердості і – виклику моді. Зобов’язав його також більше плавати і стрибати, щоб надати твердості поглядові. Потім я все ж таки об’єднав вас в одну фотографію. Бо ви стали єдиною структурою в мені. Навіть всупереч фактам, відомим з останньої зустрічі. Структура в моїй молитві. З волюнтаристськими нахилами, вношу змі ни у вираз обличчя моїх дітей і з абсолютною повагою приймаю будь-який вираз королівни, що так часто наводить мені на гадку «Королів у вигнанні» Доде39, а лице її нагадує мені королівські виїзди, про які беру уявлення з порівняння: хтось з ними порівнював довгі періоди Гетівської прози. Зрозуміло, королівні належить особлива доля страждань і особливе положення в змарнілому світі, особливі жала ображених комплексом меншовартості. Бо перед її величністю малі серцем мобілізують усі свої ниці засоби, віддаючи їй честь, несвідомо. Чи може вона будь-коли знятись і полетіти? Звичайно. Це право її природи – що проти цього значать чиїсь мудрування? Нормативи ж не для неї. А де заготовлений лист – надто філософський? Я його теж хочу почитати. В свою чергу надсилатиму дещо з листів за минулий рік – час мене не сковує. Як багато схожості в наших почуваннях того часу! Напр.: За вікнами сонце й весна. Стою з моїм стишеним вітром. Нарешті, прийде Вона: завтра читатимуть вирок40. 39 Роман «Королі у вигнанні» фр. письменника Альфонса Доде у перекладі Ганни Падурри побачив світ у київ. вид-ві худож. літ. «Дніпро» у 1971 в сер. «Б-ка світової класики». 40 «Вирок прозвучав, як грім серед ясного неба. (Євген пізніше розповів: наївно очікував, що термін ув’язнення обмежиться тими півтора роками, які він провів у слідчому ізоляторі на Володимирській, 33. Мабуть, підстави для такого “наївного” очікування були). 7 років таборів, 5 років заслання (максимальний термін!). Плакати й плакати. Я не мала ілюзій щодо “гуманності” суду і рвалась на суд тільки заради того, щоб переконатись, що Євген живий, що можна його побачити і хоча б обмінятись поглядами. Приблизно так само сприймав суд і сам Євген <…>» (Зі спогаду Валерії Андрієвської «Зустрічі і листування»… С. 12).