Том І: 1973–1978
1973
27
Мама дуже вдоволена своїм відпочинком. Що втішно – поправилася на два з половиною кілограми. Вірунька в своєму теперішньому стані все, звичайно, швидко приведе до норми, але цей акт сам по собі хороший. Ну, кінчаю. Уявляю, як ми тут відпочиваємо вдвох, і може сьогодні ти мені нарешті у сні це підтвердиш. Не вдвох, втрьох. Пиши якомога більше про себе – щоб була якась нова пожива моїм снам. Твоя Л[іля]. 8. Є.О. СВЕРСТЮК – В.В. АНДРІЄВСЬКІЙ 08.VIII-73 (№ 3) Моя велична світла Лілянко! [1] Вчора у мене був розкішний день: прийшов Твій лист з фотографіями! Я одразу ізолював ляльку, яка надає іграшковості дуетові таких серйозних муд рих облич і в уяві підстриг мого сина під їжачок, щоб надати йому рис твердості і – виклику моді. Зобов’язав його також більше плавати і стрибати, щоб надати твердості поглядові. Потім я все ж таки об’єднав вас в одну фотографію. Бо ви стали єдиною структурою в мені. Навіть всупереч фактам, відомим з останньої зустрічі. Структура в моїй молитві. З волюнтаристськими нахилами, вношу змі ни у вираз обличчя моїх дітей і з абсолютною повагою приймаю будь-який вираз королівни, що так часто наводить мені на гадку «Королів у вигнанні» Доде39, а лице її нагадує мені королівські виїзди, про які беру уявлення з порівняння: хтось з ними порівнював довгі періоди Гетівської прози. Зрозуміло, королівні належить особлива доля страждань і особливе положення в змарнілому світі, особливі жала ображених комплексом меншовартості. Бо перед її величністю малі серцем мобілізують усі свої ниці засоби, віддаючи їй честь, несвідомо. Чи може вона будь-коли знятись і полетіти? Звичайно. Це право її природи – що проти цього значать чиїсь мудрування? Нормативи ж не для неї. А де заготовлений лист – надто філософський? Я його теж хочу почитати. В свою чергу надсилатиму дещо з листів за минулий рік – час мене не сковує. Як багато схожості в наших почуваннях того часу! Напр.: За вікнами сонце й весна. Стою з моїм стишеним вітром. Нарешті, прийде Вона: завтра читатимуть вирок40. 39 Роман «Королі у вигнанні» фр. письменника Альфонса Доде у перекладі Ганни Падурри побачив світ у київ. вид-ві худож. літ. «Дніпро» у 1971 в сер. «Б-ка світової класики». 40 «Вирок прозвучав, як грім серед ясного неба. (Євген пізніше розповів: наївно очікував, що термін ув’язнення обмежиться тими півтора роками, які він провів у слідчому ізоляторі на Володимирській, 33. Мабуть, підстави для такого “наївного” очікування були). 7 років таборів, 5 років заслання (максимальний термін!). Плакати й плакати. Я не мала ілюзій щодо “гуманності” суду і рвалась на суд тільки заради того, щоб переконатись, що Євген живий, що можна його побачити і хоча б обмінятись поглядами. Приблизно так само сприймав суд і сам Євген <…>» (Зі спогаду Валерії Андрієвської «Зустрічі і листування»… С. 12).
28
Євген Сверстюк – Валерія Андрієвська: Листування
Дуже мені приємно знати, уявляти халатик і купальник в голубих і рожевих метеликах. Але на якому фоні – на білому? Звичайно, приходитиму вранці в білій сорочці, вмитий і усміхнений. Цілуватиму волосся і руки, тихенько виноситиму на берег Псла – прокидатись. Ховатимусь під воду, а потім розповідатиму марення про білий пароплав і його візії мандрів до нових берегів. І слухатиму. Голос. Подих. Пульс укритої зморшками любої руки. І про те, як росте і врізблюється в життя Котигорошинка. І зникатиму – на доказ непостійності і мінливості течії життя, яке залишає нам тільки сонячні хвилини. [2] Берег Псла – настільки це мудріше і величніше за Євпаторію! Я завжди знав, що Ти Лебединської породи, але дуже приємно почути про це від людей. Боже, як я люблю цю породу! І як мені дорого «належати і їй». Щоб витримати аморфність форми цього листа, я впишу тут сторінку, написану за годину до отримання Твого листа – про прозоре марево. «І все ж таки я бачив її тільки раз цього року. Серед сірої зім’ятої юрби, з острахом оглянулась так, як оглядаються на безнадійно раненого друга, і тихо стала – біла, чиста і світла, аж прозора, і легкий німб світив над її чолом. Не вигадую – в ці гнітючі хвилини я сприймав тільки її – рідну давно знайому ніжність в рисах тихого обличчя, одгородженого прозорою стіною відчуженості. Я боявся, щоб ця важка імла не затьмарила її чола, не відсунула її від мене ще далі. Я нічого ясно не бачив, крім неї, дивився тільки в її обличчя і манив поглядом геть у далекий світ, в якому ми знайшли одне одного і пройшли під єдиним страхом – втратити. Але вона стояла, наче під градом, болісно зіщулена, знічена, здивована, жадно прислухаючись до його лопотіння, і хвилинами поривалась струснути з себе ту облуду. Був момент, коли вона навіть вирвалась, усміхнулась, хитнула головою, повторивши мій жест. І знов насторожено відійшла в зону холодної зливи – і вже не могла вийти з того стану. Здавалось, знічено дивилась, як відносить мене каламутна течія. Я посміхнувся: ні, це тільки стихійне лихо, облудний сон. Але вона знала, що не сон, і наче забула літати, як колись, у пору сонячної весни, коли не торкалась землі, бо не було твердого клаптика, на який можна було б опертись. Вона тільки затремтіла, оглянулась навколо на зім’яті п’ятаки облич, що сутеніли біля неї, і відштовхнула їх від себе відразливим поглядом, і знову ввійшла під холодний душ, згадавши, що має ввібрати і винести всю повноту горя. Я відчував її, найдорожчу для мене присутність за скляною стіною, як віддалену від мене частку моєї душі, і болісно переживав знайоме почуття зростаючої втрати – коли її односила од мене течія чужих каламутних облудних слів. Дивовижно вразлива до всяких зовнішніх імпульсів, вона часто раніш була біля мене вже під владою цих імпульсів, наче чужа. І тоді я згадував її тією, що не вміла бути чужою, не підлягала впливам, а була зі мною скрізь, як світло, яке з тобою і в тобі невідступне, хоч би й у протилежному образі тіні. Звичайна ревність. Я знаю її, як милу найріднішу істоту, подаровану сонцем. Вона випромінювала на моїх очах сонячний подих – і тоді я бачив її найдовше, найповніше. Потім були втомлені слова і зайві люди, зім’яті почуття, що ставали між нами – і я її не встигав розгледіти… За вікном хлюпочуть і шумлять дощі – невідступні, нудні. Закрадається в душу сон, і згортаються до сну усі маленькі крила, і проймає анабіоз, як тихе вмирання. Але острів моєї любові й надії стає переді мною, живіше гонить по жилах кров, повертає обличчям до життя, до страждань і чекання радості…».
Том І: 1973–1978
1973
29
09.VIII. Ох вже та пташина мова…41. [3] Фотографію показував багатьом: зачаровано мовчать. Зауважують, що адрес надписувався олівцем і трохи пошкодив. Мистецтвознавець один довго вдивлявся і запитував, чи вона не сестра Скобцевої, актриси, дружини Бон дарчука42. Подивляв мій смак. Казав, що дочка не в маму, а в мене. Але я знаю, що зовнішністю вона вся в Клавдію Федорівну, вся в бабу (неодмінно скажи їм про це обом). Вітай від мене Клавдію Федорівну. І всіх лебединських тьоть і дядів. І особливо милих Люсю і Колю. І дядю Колю. І тьотю Аню43, що припускала з мого боку атеїстичну нетерпимість. А я сподіваюсь з її боку, що вона освятить Мачинку на традиційний лад – за голосом своєї душі і народного єства. Як гарно, що ви потрапили в лебединський світ і що Мачинка трохи киянка, а трохи лебединка. [4] Разом з твоїм листом прийшли ще листи від нашої Віри44 і Михайли45 ни . Кожен сам по собі подія! Ніколи не думав, що Віра пише такі прості, мудрі, мистецькі листи. Така психологічна глибина і такт – ніколи в житті я не напи41 Сверстюк уже з перших днів перебування в таборі розумів, що табірне листування має свою специфіку. Згодом, пишучи коментар до листування з професором Юрієм Луцьким, він зауважить: «В своєму листі з Колими Василь Стус прямим текстом попереджував мене: “Знай, що твої листи, і все що ти пишеш, фотографується”... їх ця інформація теж влаштовувала: що ж – знай і враховуй... Своїм сьомим чуттям зек відчував, що він може заховатись лише за мову. Причому не за іноземну мову: там якраз найпильніша служба, до того ж і перекладач чоловік освічений і обізна ний... Ховатись можна за свою рідну мову, враховуючи те, що ми з ними розмовляли по українськи, але різними мовами. Те, що для одного світиться і променіє, для іншого блідий звук. По суті це нагадувало відому з літератури ситуацію, коли дворяни розмовляли між собою фр. мовою в певності, що прислуга не розуміє... Досвід показував, що культурний бар’єр ще надійніший, ніж іншомовний, бо тут діє заспокійлива ілюзія однакової мови. Особливо блякнуть ці “ігри в слова” на тлі грубих реалій цькування, провокування, вистежування і гарячкової підготовки до відкриття нової кримінальної справи» (Луцький Юрій. Листування з Євгеном Сверстюком. Балтимор – Торонто, 1992. С. 88). 42 Скобцева Ірина Костянтинівна (нар. 1927) – рад. акторка театру і кіно, Нар. артистка РСФСР. Андрієвська й справді була схожа на неї. 43 Родичі Андрієвської. 44 Ткаченко Віра Іванівна (Георгієвна) (1926–2011) – канд. психол. н., співробітниця НДІ психології. У 1973 звільнена з роботи за «порушення трудової дисципліни»: в робочий час перебувала з Л. Світличною, В. Чорновіл та В. Андрієвською біля приміщення, де відбувався суд над Н. Світличною. Проходила як свідок на процесі Є. Сверстюка, була під наглядом КДБ, листувалася із політв’язнями. 45 Коцюбинська Михайлина Хомівна (1931–2011) – літературознавиця, активна учасниця руху шістдесятників. «У 60-ті особливу роль у моєму становленні як істоти мислячої відіграв Євген Сверстюк. Довгі бесіди з ним, обговорення його статей і виступів (іноді я передруковувала їх на машинці з голосу автора), просто присутність разом з ним на тому бенкеті розкутої думки, на який незмінно перетворювалася кожна звичайна “гостьова” зустріч із нашими друзями-однодумцями, багато важили в моєму житті. “Салтиков-Сверстюк” (так називали його в нашому колі) безжально руйнував стереотипи думання, які вкоренилися в мені, перевертав догори ногами звичні уявлення, змушував сумніватися в тому, що ще вчора видавалося абсолютною істиною. Спочатку від того було лячно, інтуїтивно виникав спротив, захисна реакція проти спроб порушити душевний і розумовий спокій. Та я швидко збагнула всю життєдайність таких операцій над думкою. Все доводилося передумувати наново, і якщо я навіть після цього всупереч пропонованому мені лишалася при своєму, то це вже був не штамп, не стереотип, а оновлена й усвідомлена власна думка» (Коцюбинська М. Книга споминів. – Х.: Акта, 2006. С. 32).
30
Євген Сверстюк – Валерія Андрієвська: Листування
сав чогось подібного! Маю на увазі не прецікаві екскурси в Достоєвського, а саме висвітлення фактів життя. Щодо епізоду з князем Мишкіним – він просто зворушливий, і так влучно наведений. Але роль цієї аналогії в спектаклі безбожно перебільшена. На хід спектаклю це не мало жодного впливу, бо будь-як по-іншому зіграна роль значила б те саме при заданій ідеї. Не уявляєш, Віро46, як мені приємно було дивитись на самого актора – втілення простоти і гідності. Як це витерло закуделену пляму, на місці якої вималювалось таке чесне обличчя. Жаль, замість глядача – блудливе кліпання безруких очиць і укладання беззубими щелепами крокодила. В ролі справді домінувала така фатальна нервова виснаженість, якої не зобразить жоден актор. Привнесення сюди якогось комп лексу вини вважаю хворобливим явищем, за яке треба карати дозою брому. Мені приємно за маленьку Віру, яка з дитячою проникливістю оцінила велику Віру. Лист Михайлини – просто телепатія. Як промовка про вовка. Часто згадую, переживаю, співчуваю – і вірю у велику силу її все здолати. Навіть на спектаклі мені б хотілось побачити її в будь-якій ролі – просто як зайвий доказ того, що вона завжди на рівні свого імені, як втілення культури, за якою затужив. Звичайно – егоїзм: ніби то йдеться все про мене. Дуже радію, що, вірна собі, вона так розумно вибрала не модний маршрут до старих оаз. Уявляю Михайлину – удвох з Зіною47, в затіненій алеї – і хотів би мати таку фотографію. Щось з кла сики наче. Мотив мінорний, а може, це просто бумеранг, що відскочив від «жи вого класика» з запізненням на три роки. Чомусь переживаю проблему батьків і дітей, особливо у зв’язку з Михай линою – і «боюсь Тані»48 – цього милого звірка. Все ж таки це теж моя родина, в якій є приємна жива присутність надінтелігентного і дужого у своїй делікат ності Михайла Коцюбинського, і щось таке постійне – можливе тільки в сфері духа. Читаючи «Літературну Україну», цілком відпущену на канікули – по той берег пристойності і усякої думки, мусиш ловити симптоми живої роси і втіша тись вже самим фактом існування Михайлини. [5] 10.VIII. Розтягую на 3 дні і боюсь, що зайва вага, та ще й при моєму нерозбірливому почерку, затримає його – і вже не зважуюсь відсилати на Лебедин. Віршик Мачинці ще не визрів, але вже посіяний: У візочках то зелених, то блакитних, то рожевих, возять няні діточок: Але сам собі Мачок крутить свій велосипедик – і весь час він попереду. Цей фрагмент листа адресований Вірі Ткаченко та Михайлині Коцюбинській, як відповідь на їхні листівки. 47 Ґеник-Березовська Зіна (1928–1991) – літературо- та мовознавиця, перекладачка з Чехії. Товаришувала з Михайлиною Коцюбинською, Є. Сверстюком, І. Світличним та ін. Сверстюк активно листувався з нею у 60-ті. Див.: Коцюбинська М. Епістолярна панорама шістдесятих // Київ. старовина. 2000. № 2. С. 71–83. 48 Вислів з листа Михайлини Коцюбинської про свою доньку Таню. 46
Том І: 1973–1978
1973
31
Киця збоку поглядає і сама себе питає: «То чия така дитина, як вишневенька жоржина?»
Боже, чому нема Мачку того, чого так мрію для нього: сонця, води і веселого підкидання вгору? Андрійку – щоб знав: це Твоя справа гартувати силу і гармонізувати почуття з сестричкою. Не тільки для неї – для тебе. Внеси собі це в розпорядок тижня. Жаль, що саме в такий вік ми не бачимось. Знаєш, в роки вчителювання49 і пізніше, з дев’ятикласниками – і тільки з дев’ятикласниками – я був такий близький, що часом вчителі мене запитували: «Що ви з ними робите, що вони готові за вас у вогонь і в воду?» Мабуть, сам був молодим і поривав їх вище, будив «безумну жадобу вершини»50. Мовчки обіймаю тебе, несхвально гладжу задовгу і модну чуприну, пригортаю до грудей – такого дов готелесого, неспокійного і невдоволеного з себе – і за старим звичаєм благо словляю. Розшукай дитячі свої книжечки, принеси і читай їх потроху сестричці – щоб вона тебе любила. Тепер тобі, Лянко, конкретності. Не треба жаліти, що я поїхав сиріткою, практично це не має для мене значення, емоційно – було по-спартанськи. Найтяжче мені уявляти, як ти верталась назад. Взагалі доля моїх страждань по рівняно…51 Фотографії – без обмежень. Хочу від тебе ще альбома для них – цінним листом (до 1 кг). На посилку маю право після відбуття 3-х з половиною років. Бандеролі – 2 на рік. Шалік, плетені рукавички, білизна, шкарпетки – єдиний домашній одяг, який тут дозволяється52. Ще мене зацікавить кусочок гарного мила. Не писатиму резонів проти твого виїзду53, бо ти презираєш арифметику. Часом бандеролі (вони до 1 кг) вручають при зустрічі. Чай, какао, масло в посу Часи вчителювання (1952–1953) Сверстюка в Почаївській та Богданівській школах на Тер нопільщині. 50 Згодом цей рядок зустрічається в поезії Євгена Сверстюка «За рікою» (1977): «А той голод до Правди й Добра // І безумна жадоба вершини // На дні серця мого завмира // І там ятриться болем донині» (с. 50). 51 Лист друковано з копії, яку переписала Андрієвська. В цьому місці речення уривається. 52 Згідно з наказом № 020 від 14.І 1972: «Утвержден список вещей, хранимых при себе: а) не более пяти книг, б) две пары белья, в) туалетные принадлежности, г) одежда и обувь установленного образца “по нормам положенности”. Остальные вещи должны храниться в каптерке». 53 «Наприкінці літа нам належало “тривале побачення”, на яке ми поїхали з Яковом, Євгеновим братом. Тут я вперше побачила, як це все виглядає: табір, нескінченні вартові і перевірки, «начальство», яке серйозно говорить про “порушення режиму” (читання під час роботи), порушення форм одягу: розстебнутий ґудзик, незашнуровані черевики і чекає від тебе відповідного позитивного впливу на “осудженого”. Тут вперше в житті я зазнала принизливого обшуку (най більшим «злочином» був олівець чи папір, і шукали їх мало чи не у твоїх вухах). Нарешті демонструють нам нашого “осудженого” – землистий колір обличчя, чорна бавовняна одежа з вишитим прізвищем, стрижка наголо. Багато ми говорили, навіть співали свою тоді улюблену пісню Б. Окуджави “Море Чорное – голубая волна все бежит и бежит – не кончается”. Все, що розказував Євген, було гумористичне (ситуації, характери, комічні випадки), але все це якось забулося, вивітрилось. Євген не радив нам летіти назад літаком, ми не послухались, і наше повернення не обійшлося без пригод. Це все я докладно описала в наступному листі (від 16.ІХ-73)» (Зі спогаду В. Анд рієвської «Зустрічі і листування». С. 20–21). 49
32
Євген Сверстюк – Валерія Андрієвська: Листування
дині, яка тут пригодиться. Найбільше треба продумати, що собі взяти на таку виснажливу дорогу. Пригодилося б одіяло і простині). Термос. Мені можна кеди або тапки). Може той же мішок пригодиться тобі в дорозі, а може й приймуть. Взагалі побачення дається не для мене. Кому 1, кому 2, кому 3 дні. Отже, висилати негайно не треба нічого. Передплачувати з преси теж нічого не треба, принаймні поки що. Гроші отримав – вони були для мене цінні як вістка, що Ти маєш мою адресу. За них і можу передплачувати. Але більше не треба висилати. Звичайно, розпещений такими листами. Кожен день чекаю нових. Поки що кожен день по-новому вчитуюсь у Твій. Відписую аж кілька днів, оскільки мій лист все одно може піти аж 13-го – в понеділок, після вихідних. Знаєш, як повільно, як важко даються мені листи – потрібне цілковите усамітнення і ілюзія присутності. Пишу на коліні, на сонці, під вітром – тому такий почерк. Восени писатиму в читальному залі. Зараз теплі сонячні дні – моя голова чорна, як головешка. На цей раз не пишу окремо ні мамі, ні Якову – але все збираюсь написати йому особливо теплі слова – з великою повагою і симпатією я проглядав його мемуари54. Якщо це буде в настрої, як буде час – напиши їм – мамі і Якові з родиною – щось про мене. З привітом, з тим, що часто і добре думаю про них і в уяві розмовляю з ними. Не треба хвилюватись і вболівати, рідна моя, за всі ті прикрощі і обмани, за палки в колесах – вони мають два кінці. Поки що не перераховую привітів – та й не буду: сама їх вигадуй, і це буде правда. Досить того, що світ минулого живий, і завжди усміхнене до мене обличчя усміхається й досі живою усмішкою. Я теж. Кохані мої сонячні острівки – кланяюсь вам з раннім сонцем сьогоднішнього понеділка, цілую, благословляю. Завжди ваш і з вами Євген. 9. В.В. АНДРІЄВСЬКА – Є.О. СВЕРСТЮКУ 15.VIII (31.VIII)-7355 (№ 4) Добрий день, дорогий Женя, старенький Івоніко! [1] Сьогодні ти снився всім у нашій кімнаті: одним, ніби сердито лаяв з естради публіку за те, що дозволила собі сміятися твоїм жартам, і Лілю лаяв, а Ліля плакала. У моїх снах атмосфера постійна: хтось застібав на тобі комірця, а я ревнувала (чи є ще в когось така Марійка?). Я все відпочиваю, відпочиваю. Вже трохи завідпочивалася. Погода тут різноманітна: то світло, сонечко, було тепло, то полили дощі безконечні. Знову три дні було тепло, а сьогодні знову цілий день лежимо в ліжках. Мені всі заздрять: я маю роботу. Подушка моя процвітає, всім хочеться 54 55
Про які мемуари йдеться невідомо. Опубліковані вони не були. На листі вказана адреса: «Сумська обл. город Лебедин, ул. Кобижча, 148» Токарі.