New ART magazine by Yuliana Vyshtak

ARTICLE часопис київського мистецтва

№ 1/2012

у номері: фотохудожниця Олена Візерська

Ctrl+Lit

Ірена Карпа:

UA.rt

чорно-біла емоційність

материнство та громадянство

У НОМЕРІ:

Іван Малкович:

книжки та гроші

КУРКОВ:

Букіністи та second-hand

ОКЗАНА ПОВЗУН душевні обійми

СХІД І ЗАХІД: музей Ханенків об’єднує

де дешевше?

32 16 18

КНИЖКОВІ БРАТИ: клан Капранових

КРИТИЧНИЙ ПОГЛЯД: шевченківський огляд

КАССАНДРА: фотовізії снів

Келя Ликеренко: віршована погода

2 ARTicle

СУЧАСНІ МИТЦІ, АБО: «Неспокій і кінь. Ангела Меркель».

книжки, Житомир і Париж

ЩАСТЯ БЕЗЩАСТНОЇ

кАРПА, ФРІДА І ТАРАС а у вас?

Architec

muzconnect

комерція та інерція:

музичні тенденції

ГРІМ ВІД “ГРЕММІ”

Екстремальний туризм:

78 ранки

та світанки: театральні перспективи

підземні тунелі

МІСЬКА ЕКЗОТИКА

80 МИНУЩІСТЬ ВІЧНОСТІ

фунікулер

музичні премії

ВІДЬМИ З МЕГАПОЛІСУ

ОКЕАН, ЩО НАКРИЄ КИЇВ

ЦУМ ТА АПГРЕЙД

КАЗКОВА ПЕЙЗАЖНІСТЬ:

Nefor-mate

82 ІНТЕРЕСНІ КАЗКИ

міські артефакти

на вулицях міста

брюссельські ельзи

прими та рими

ELECTRO-LALO буде замало!

vteatri.com

ІНТЕРНЕТНЕ ПАВУТИННЯ

СВІТЛАНА АВТУХОВА:

АРТХАУЗ ТРАФІК

театральні історії

кінопогляд

БАРДВЕЧІР авторська пісня як культ

ЗАПАХИ, ГІМНИ ТА ДЕМОКРАТІЯ

92 КІНОМАНИ

КІНОМОВУ

релігія театру

МІСТИФІКАЦІЇ

ДІЙТИ ДО УСПІХУ,

ПРО

НЕОБХІДНІСТЬ ХОБІ

або актором бути не легко 3

Ctrl+Lit

Відома українська письменниця й музикантка ділиться своїми думками щодо казок і поезії та деякими секретами власної творчості.

Ірена Карпа

“Я молода матір і

громадянка

України” Ірено, розкажіть, як Ви почали писати? – Я почала писати, як тільки мені до рук потрапила друкарська машинка, тобто у мами на роботі. Інколи вона брала мене з собою, і це було надзвичайне щастя, тому що на машинці, коли ти набираєш літеру, вона стає справжньою – книжковою, не просто ручкою намальованою, як може кожен написати. Мені років 5 було, напевно, може навіть менше. Розуміла, що коли на машинці друкуєш, то це вже в тебе книжка виходить. А ще до того я багато практикувалася в усному жанрі – мене безсовісно експлуатували виховательки: я могла з голови розказувати дуже багато казок. Шкода, що це якось із віком втратилося. А звідки це взялось? Бабуся, 4 ARTicle

мама Вам казки розказували? – Ні, просто постійно якось так виходить, що я створюю текст, характерний для мого віку. Тобто, в 6-8 років я писала твори про казкові пригоди моїх однокласників, у 15 – підліткові романи. Сильне натхнення приніс Всеволод Нестайко – це доросла людина, яка пише для дітей так, що вони відчувають, ніби з ними говорить дитина – це дуже важко. Ви самі пробували писати казки? – Поки не пробувала. Це дуже відповідально. Я дуже не люблю дорослих інтонацій, коли помітно, що писала доросла людина, яка старалась банальними сюсюканнями загравати з дітьми. Тоді виходить дуже неприємна фаль-

шивка, як наприклад, коли слухаєш радіо і бачиш перед очима цю стокілограмову тітоньку, яка каже: «Я зображую зайчика», а потім іншим голоском: «А я ведмедика». Діти ж теж не дурні, вони розуміють цю брехню. Якщо в мене колись буде такий стан мозку і душі, що я зможу втрапити на дитячу хвилю (може, мене мої власні діти до цього підштовхнуть), я буду дуже щаслива, тому що для мене це вершина – написати гарну універсальну дитячу книжку, щоб її могли читати і діти, і дорослі.Казки – дуже потужна річ.

Чи писали Ви колись поезію? – Ой! То був жах. Це я зараз так усе добре розумію. Тоді, як кожній молодій людині в 17–18 років, мені здавалося, що це геніально, просто мене

ніхто не розуміє, а я тут сенс всього життя пояснюю. Тоді здавалося, що мене намагаються втоптати в грязюку, принизити. Потім, коли минуло пару років – дійсно зрозуміла, що люди мали рацію. Так, як колись я усвідомила, що поп-музика не для мене, так я зрозуміла, що краще писатиму прозу. Поет – це божа справа, не можна технічно стати поетом, тому що вони по-іншому мислять.

тарея, я сідала і писала – дуже економно, тому що шкода, що він скоро розрядиться, і не витрачала час на інтернет та соціальні мережі. Саме інтернет – найбільший убивця часу: приходиш додому втомлена, заходиш на хвилинку подивитись новини та повідомлення і приходиш до тями, коли вже година 2-3 ночі. Тому треба себе в цьому обмежувати, і з’явиться достатня кількість часу.

Ви чекаєте музу, чи можете змусити себе писати в будьякий час? Існує думка, що прозаїкам потрібно кожного дня змушувати себе писати певну кількість сторінок, незалежно від натхнення. Як Ви до цього ставитесь? – Можливо, це правильно. Дуже добре, коли в людини є самодисципліна, і вона таким чином тренує якісь певні писальні м’язи та «не випадає з форми». В мене так не виходить: я людина дуже неорганізована, хаотична. Ідеально пишеться в абсолютній ізоляції, як нещодавно в Гімалаях: я йшла, в мене був новий лептоп, у якому довго тримає ба-

Де Вам подобається писати? Чи маєте якість улюблені місця? – Найкраще – це коли навколо нікого немає, і тебе ніхто не смикає. Наприклад, удома писати важко, коли є якісь люди, дитина вимагає уваги – все це дуже відволікає. Не всі розуміють, що якщо ти письменник, то ти вдома працюєш, а не просто сидиш за комп’ютером і пасьянс розкладаєш. Тому рятують походи в кафе, правда це теж за умови, що до тебе кожні 5 хвилин не підбігає офіціантка з пропозицією щось дозамовити. Хочеться сказати: «Дайте 10 чашок чаю і більше не підходьте до мене».

Добре писати там, де ти перебуваєш поза контекстом своїх буденних справ.

А куди Ви втікаєте від буденності? – Мені добре в горах, хоча там ти теж увесь день ідеш, утомлюєшся, і все одно треба себе змушувати писати, тому що ти фізично виснажуєшся. А насправді я пишу дуже повільно, хоча в цьому є плюс: я кілька років пишу роман, потім перечитую і думаю: «Яка дурниця, як я могла так узагалі написати!» Потім переписую це все, і виходить набагато краще. Багато Ви за собою переписуєте? – Зараз більше, в юності, коли все залежало від музи і того, де вона тебе впіймала, я писала швидко і не хотіла перечитувати, бо все здавалось ідеальним. Віддавала одразу до видавництв, а там уже нехай редактор розбирається. В юності хотілось якомога більше виділятися, відрізнятись від інших, а тепер прагну до універсальності тексту. Вас часто ототожнюють із героями Ваших романів, особ5

Ctrl+Lit ливо, якщо це якась дуже епатажна особа. Чи дійсно Ви берете себе за прототип своїх персонажів? – Звичайно, часто. Я взагалі вважаю, що найдієвіший та найчесніший спосіб звернення до читачів – це опис реальних ситуацій, емоцій, досвіду, які пережили реальні люди. Не люблю вигадувати суперлюдей чи суперневдах, про яких потім казатимуть: «Не вірю!» Я можу добре писати про персонажів, які близькі мені, а описувати, наприклад, жителів комуналок я не вмію, якщо ніколи там не жила. Навіть якщо я дуже добре все це досліджуватиму і перейматимусь проблемами, все одно залишуся лише спостерігачем ззовні. Тобто, історичні романи не для Вас? – Залежно від персонажів. Якщо, приміром, Фріда Кало, яка близька мені, то, думаю, я б могла змоделювати сюжет. Тобто, мені важливо, щоб герой був схожим на мене. Хоча є багато талановитих письменників, які описують характер, скажімо, семи людей, і це у них вдається правдиво, але таких дуже мало. Зазвичай помітно, що це «пластилінові персонажі», в яких автор намагався «вдихнути дух». Це не так життєво, як коли ти пишеш про свого найкращого друга, батьків, знайомих. А чи не було у Вас проблем із друзями стосовно того, що Ви використали в романі якусь їхню історію, яку вони, можливо, не хотіли афішувати? – Я вважаю, що якщо людина щось зробила, то потрібно за це відповідати. Я ж не краду чийсь особистий щоденник і 6 ARTicle

звідти щось таємно читаю. Зрозуміло, що секретну інформацію під грифом «тільки нікому це не розповідай» я не переношу до книжок, хоча можна дуже добре все завуалювати підставними героями, щоб ніхто не здогадався, хто прототип, і все буде гаразд.

“На цей момент я не вважаю, що написала якийсь геніальний, ідеальний, універсальний текст”. Напевно, це не зовсім етично, тому я останнім часом запитую в людей, чи можна якісь моменти з їхнього життя використати в романі. Нормальні люди до цього добре ставляться. Якщо вони наступили на якісь граблі, то краще зробити так, щоб ніхто інший ними ґулю не набив, а взяв ті граблі в руки і дав здачі ворогові.

Ви також відома музикантка. Хто ж домінує всередині: співачка чи письменниця? – Мене постійно про це запитують, тому я відповідаю: «Я молода матір і громадянка України». У нас чомусь не вірять у людину. Якщо особа займається кількома справами, то всі намагаються довести, що вона щось одне робить добре, а все інше – погано. Талант не можна закопувати в землю, тобто якщо я вмію малювати, я повинна малювати, якщо пісня пишеться – це ж не мозок її диктує, а щось вище. Пишу я взагалі все своє життя. Завжди хотіла бути письменницею. Був час, коли

мріяла стати співачкою. Всі навколо казали, що шансів у мене ніяких ні в літературі, ні в музиці. Говорили: «От поїдеш у Київ, а там – усі такі, як ти, та ще й розумні». І одразу уявлялось якесь просто «місто майбутнього», де лише генії ходять. А потім вступила до університету та побачила, що діти з модних дорогих ліцеїв не можуть Швецію на карті показати.

Коли Ви зрозуміли, що Ви письменниця? – Я, напевно, досі не вірю в те, що я письменниця. На цей момент я не вважаю, що написала якийсь геніальний, ідеальний, універсальний текст. Є моменти, якими я пишаюся, є ефекти, які справили на людей мої тексти, а все інше – не важливо. Звичайно, коли йдеться, наприклад, про оплату праці, то я розумію, що можу вимагати більший гонорар, ніж початківці. Завжди намагаюся писати там, де замовлення йде українською мовою, навіть якщо заради цього треба поступитися кількома нулями в зарплаті. А що Ви читаєте? Щось схоже на те, що пишете, чи кардинально інше? – Узагалі в мене в кожній кімнаті щось інше лежить: Ліна Костенко, «Мандрівки Житомирщиною», «Історія України», історія життя буддистського містика, «Іспанська за 30 днів». Раніше всі книжки дочитувала до кінця з жалю до автора – він же старався. Читаю дуже різне, головне, щоб хороше. Ірина СНОЗИК

“Гроші задля книжок, а не книжки задля грошей” Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка відвідав відомий поет та видавець, директор видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» Іван Малкович. На зустрічі пан Іван поділився зі студентами професійними таємницями та залюбки відповів на всі запитання. А говорили про різне, зокрема: Про видавничу справу: «Я ображаюсь, коли мене називають бізнесменом. Якби я був бізнесменом, то видавав би книжки російською мовою. Вважаю, що має бути так: гроші заради книжок, а не книжки заради грошей», – ділиться Малкович. Видавець розказав і про те, яку кропітку роботу проводить щоразу: всі коректури вносить у тексти власноруч, самостійно підбирає авторів та художників, працює із ними, слідкує за процесом створення чергового шедевру. «Успіх у тому, що ти в кожній часточці цієї книги. Ти працюєш не заради грошей, а заради насолоди». Зізнався пан Іван і в тому, що йому часто сниться про те, що книга вийде не такою, як очікувалося і не виправдає сподівань: надрукують погано, або ще щось: «Страшно, бо перед тим вкладаєш у видання всю свою душу». Про переклад «Гаррі Поттера»: «Усі видавці у світі мають однакові можливості, коли виходить книга-оригінал англійською мовою», – каже Іван Антонович. Потім додає, що не всі цими можливостями вчасно користуються. «АБА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» випередило із перекладом останніх книг про хлопчика-чаклуна Росію, Німеччину та Францію, саме ці країни Малкович назвав першими конкурентами на той момент. Цікаво те, що Віктор Морозов, який перекладав «Поттера», як виявилося, має свій забобон: почати переклад у той самий день, як тільки оригінал побачив світ. Про Ліну Костенко: «Люди звикли цитувати Пушкіна або Шевченка… Але їм хочеться цитувати щось сучасне українською мовою. Тому всі обрали Ліну Костенко як свою Королеву. Це як Папа Римський свого роду». Про «Записки українського самашедшого»: «Цей роман – пазл, який можна переставляти будьяк», – каже Малкович. Наразі планується випустити черговий, сьомий наклад, і загалом кількість примірників становитиме 80 тис. «За світовими мірками, 100 тисяч за рік – це бестселер, а ми плануємо випустити 100 тисяч примірників за 2-3 місяці». Пан Іван також зазначає, що пірати, які особливо активізувалися під час зимових свят, випустили близько 20 тис. примірників.

Про дитинство та сьогодення: «Я пишу вірші з восьми років. Зараз я потроху «викрадаю» у мами та сестри свої збірочки, які колись робив власноруч. Нещодавно знайшов книжечку, датовану 1971 роком. Вона зроблена із зошита у лінійку, і там зібрані моя казочка, віршики, а ще ноти, бо я тоді займався музикою». Також прозвучало запитання про те, як Малкович ставиться до того, що його вірш «З янголом на плечі» вивчають у школах. «Сьогодні мої вірші вчать у школах діти, 8-й клас. Якщо чесно, я про це дізнався випадково, мене ніхто не питав, – каже пан Іван. – Мій син, коли вони вивчали мою ж біографію, писав мені смс-ки з уроку. В кінці біографії є запитання про письменника, так от він мені писав ці запитання, і – найцікавіше – я не зміг на них сам відповісти!». Іван Антонович також щиро посміявся з того, який портрет намалювали у підручниках до його біографії – зовсім не схожий на самого автора. Олександра ГОРЧИНСЬКА

Ctrl+Lit

“Париж

любити легко, спробуй полюбити

Житомир!” «Львівська гастроль Джимі Хендрікса» від Андрія Куркова Немає жодних сумнівів у тому, що письменники – то особлива каста людей. Спілкування з ними – на книжкових ярмарках, презентаціях, автограф-сесіях – завжди щось непересічне. А коли на одній одиниці простору зустрічаються одразу кілька представників літературного Парнасу, будь-яка подія перетворюється на свято гумору та гострослів'я. Подвійна насолода На прихильників одного з найуспішніших вітчизняних письменників Андрія Куркова (відомого за книгою «Пікнік на льоду»), які відвідали того лютневого вечора презентацію його нової книги «Львівська гастроль Джимі Хендрікса» у книгарні «Є», чекав справжній сюрприз. На зустріч завітала лауреатка Шевченківської премії Марія Матіос. Проте на тому сюрпризи не скінчилися: господар заходу запросив для своєї гості австрійського видавця Маркуса Хатца, з яким одразу, просто-таки під час презентації, письменниця підписала угоду про видання її найвідомішого роману «Солодка Даруся» німецькою мовою! Неважливо, чи справді несподіванка була несподіваною, та мисткиня була настільки зворушена, що напівсерйозно-напівжартома пообіцяла: того вечора плакатиме. Письменницька солідарність Свого доброго друга Андрія Куркова Марія Матіос називає «вірним товаришем» і «справжнім письменником, без ГМО», тож і принесла йому подарунок «без ГМО» – у пляшці, власноруч оздобленої письменницею екологічно чистими матеріалами з її дачі, 8 ARTicle

напій домашнього виробництва чоловіка пані Марії «матіосівку-абрикосівку ». Вона розповіла, що під час обшуку будинку її батьків на Закарпатті (а сталося це під час позаминулорічного скандалу довкола її книги «Вирвані сторінки з автобіографії»), Курков був першим, хто зателефонував і підтримав (того ж дня СМС-ку підтримки з Німеччини надіслав і «Юрко» Андрухович). «А це те, що є людська і письменницька солідарність», – розчулено говорила літераторка. Замовна безоплатна реклама Опісля неформатного, як зазначила Марія Матіос, пан Андрій перейшов до розповіді про новий роман. «Десь 18 місяців тому мер Львова Андрій Садовий запропонував мені написати твір, дія якого відбувалася б у Львові. Я подумав одразу: місто я знаю… Тож і заходився одразу писати роман. Почав їздити туди щомісяця». Проте на запитання допитливих читачів Курков сказав, що «це не те замовлення, за яке платять». Розкрив він іще кілька своїх письменницьких таємниць, зокрема, що твір писав, свідомо – «на тверезу голову», а також, що через велику кількість знайомих і знайомих

знайомих – фактично «пішов по руках». Крім цього, він пішки пройшов Львів, продовжуючи знайомитися із містянами, зокрема, із головними львівськими хіпі, – завдяки його другові Тарасу Возняку. Так і знаходилися прототипи героїв роману, «причому все досить точно описано», – зазначає автор, – «можете навіть зайти у гості до героїв», – сказав він, натякаючи, що вони навіть живуть там само, де прототипи. «Хоча не знаю, чи вони цьому будуть задоволені», – сміється він. Андрій Курков визнає, що на Заході масового читача переважно не приваблюють наші невеликі міста – зацікавити може лише історія, проте навіть після прочитання твору читачів не вабитиме поїхати туди. Це погано, звісно, адже «Париж дуже легко любити, спробуй полюбити Житомир!» «Львівська гастроль Джимі Хендрікса» видаватиметься російською (в оригіналі) та українською (в перекладі харків'янина Віктора Бойка) однаковими накладами у 2500 примірників. Чого у книзі немає, так це політики, твердить письменник. Проте не обійшлося без вічних проблем – людських стосунків, кохання. «18 місяців роботи», – підсу-

мував Курков, «і я в такому стані, що навіть не хочу поки що думати про якийсь наступний роман. Проте зараз є ще чим займатися». «Голодні» райцентри Загалом же тур із новим романом в Андрія Куркова розтягнеться аж до вересня. Нещодавно, наприклад, автор побував у Жидачеві. «Я і раніше знав, що в райцентрах на зустрічі приходить дуже багато людей, інколи більше, ніж у великих містах. Але тут я здивувався, що там зібралося майже 150 чоловік – у просторій чистій бібліотеці, всі сиділи, слухали… і не вистачило книжок!». Людей, які живуть у невеличких містах, письменник вважає «голодними» до культури, літера-

тури: «люди прийдуть на всіх наших найкращих письменників (на Тараса Прохаська, Юрія Іздрика), бо ніхто туди не їздить». Це природно, адже це надихає. Крім того там, де дефіцит літератури, а життя вивчають через телевізор. Люди ж хочуть живого спілкування, вважає Курков. Тож коли він привозить туди свої книжки, їх просто розмітають. «Отже, якщо письменник не інтроверт, він мусить рухатися до усіх своїх читачів». У черзі з Марією Матіос Опісля презентації до пана Андрія за автографом вишикувалось чимало прихильників. Чергу за підписом відстояла і почесна гостя. Придбавши щойно презентовану книгу, Марія Матіос пішла до

друга підписати свій примірник. Вона твердить, що підтримка людині важлива завжди, а надто письменникові. При цьому, братерство потрібне не лише коли письменникові зле, але й коли добре. Наприклад, взаєморозуміння – це прочитати книжку іншого автора. «Я належу до тих, хто читає твори інших письменників. Солідарність – це небайдужість», – стверджує пані Марія. «Не обов’язково поділяти думки інших, не обов’язково, щоби це подобалось, але шанувати працю – прочитати роботу колеги, подзвонити йому і висловити свою думку – ні з кого корона не впаде». Марія КОНДРАТЬЄВА

Ctrl+Lit

Книжкові ретроспективи, або Second hand – не вирок!

10ARTicle

к би там не говорили, але мода на читання поступово повертається. Проте, це відбувалося б швидше, коли б книга була доступніша. Пересічний українець не може дозволити собі таке задоволення, як книга, у великому обсязі. У середньому житель нашої дер-

жави за місяць може придбати 12 видань (на середньостатистичну зарплату), тоді як американці купують приблизно в 30 разів більше. Але така проблема теж вирішується. Пропонуємо звернути увагу на місця перебування книжок, які не лише будуть милостиві до вашого гаманця, але й подарують певну атмосферність та романтику. Тривіальне Ринок «Петрівка» − тут, як у рекламі, можна відшукати все: від старовинних збірників нот із готичними назвами музичних творів до альбомів із репродукціями Рембрандта чи Мікеланджело. Знайти букіністичні ряди просто – йдучи довгими рядами, ви обов’язково звернете увагу на просто-таки гори книжок – на прилавках, на стільцях і навіть на асфальті. Вони всюди, так само, як і їхні продавці, які встигають і потрібне видання шукати, і покупців розпитувати. Підійшовши до ятки з науковою і навчальною літературою, ледь розгледіла власника. Пан Геннадій розповів мені, як воно – бути гідом у світі букіністичної книги. «Займаюсь цим уже років дев’ять. Торгую в основному нехудожньою літературою: «вишівські» під-ручники – математика, фізика та інше, книжки інженерного плану, юридичні тощо». Потрапляють книжки на ринок різними шляхами – інколи їх приносять, але найчастіше, за словами пана Геннадія, він купує їх у таких ситуаціях: «От буває, що ба-

буся чи дідусь померли, онукам бібліотека непотрібна, тоді можна й купити у них, причому це дешевше виходить». Щодо цін, то це, за словами продавця, приходить із досвідом, адже «ціни ж немає без людини, яка дасть гроші». Складно заперечити. При цьому, букіністи працюють легально: укладається договір оренди з адміністрацією ринку, до того ж пан Геннадій навіть показав свій патент приватного підприємця. Продавець вже може на слух сказати, чи є у нього видання, які запитують. Тут він трохи спохмурнів і додав: «Знаєте, я за освітою зенітний ракетник, коли я зняв пагони, яке моє пристосування до нинішнього життя? Я вмію професійно збивати літаки – вчився цьому 26 років, а тепер, як аматор, торгую книжками. Хоча я такий нічого собі аматор: із п’яти років читаю, а оскільки оселедцями принципово торгувати не буду, от і живу тут із книгами. Відроблю на точку – й те непогано». Трохи далі бачу кумедного чоловіка з капелюхом, насунутим на самі очі. Тільки-

но я порівнялась із його рядом, як він кудись зник (а виявилось, просто шукав книжку покупцеві). Його сусід по ряду напівжартома каже: «А ви Стаса шукаєте? Знаєте, він тут у нас магнат – у нього 10 точок із художньою літературою… А ще тут його Ремарковичем називають, ну… він Ремарка любить дуже». Розумію одне: букіністи – ті ще жартівники. Коли Станіслав Маркович надійшов, мою цікавість мала задовольнити бодай одна його відповідь. «Скільки у мене книг? О, я не знаю… Тисяч п'ятнадцятьдвадцять, може більше (голос його сусіда: «Та що ти кажеш – їх у тебе 40 тисяч»). Колись важили навіть – так на 4 тонни потягнуло». Легко збагнути розумом, проте уявити неможливо, щоб все це пам’ятати. На що Ремаркович, підморгуючи, каже: «Я 30 років працюю, то я всьо знаю – кожна книга як «котирується». Який у неї рейтинг. Пам’ятаю, що є, а от де що лежить – інколи ж не видно навіть, може буть у другому ряду чи ще десь далі». Ходити поміж його 11

Ctrl+Lit «точками» напрочуд цікаво. Станіслав Маркович розповідає: «Найбільш популярні зараз Ремарк, Камю, Булгаков, Томас Манн, Ліна Костенко, Андрій Моруа. Це у старших. А так працює «прінуділовка». От задали в школі – так діти й шукають. Не почитаєш, отримаєш п’ять – тобто двійку (сміється). Все як завжди». Пан Станіслав домовляється навіть із працівниками вторсировини. Забирає там за невелику плату книжки, які молодь повикидала на макулатуру. Адже зроблять із них відомо що – туалетний папір. Проте, ринок зрівняє всіх – і людину з освітою, і простого хлопця-студента.

12 ARTicle

Ремаркович каже: «Я пенсіонер, а все одно в місяць плачу 4 тис. гривень, а ще податки, й у пенсійний фонд. Хоч би якісь поблажки». Так, помічаю й справді тенденцію – молоді на ринку небагато, також менше продавців-жінок. Пан Станіслав каже: «Та що ви, молодь же на базарі не хоче працювати! Їм би покетбуками торгувати». Продавець знову відволікається – мама із сином шукають «Дон Кіхота». Одразу вигукують сусіди по точкам: «У нас є!». І розумієш – всі вони тут конкуренти. Адже, як каже Ремаркович, «книги всюди однакового шаблону». Підходить поважний чоловік у ко-

стюмі, з Ремарковичем вони вітаються за руку. Каже, що він постійний покупець і додає: «Тут багато «художників» – тих, які художню літературу продають, але у Стаса найцікавіші книги. Завжди щось рідкісне знайдете. Бодай з української класики». Переходжу до ряду, де багато музичної літератури. Пані Ольга говорить неохоче: «Працюю 13 років. Багато чого було. А зараз нічого майже не купують. А що змінилось? Ну, мабуть, менше купують українськомовну книжку – за Ющенка інакше було. Тепер російськими цікавляться в основному. І нотами, як не дивно.

Хоча, чому дивно, – «Музичної України» немає, а музичні школи є. Батьки ж хочуть, щоб діти вчилися на інструментах грати». Поціновувачів ретро-преси на книжковому ринку чекає подвійний сюрприз, адже лише тут (ексклюзивно для всіх, хто дійде у закуток петрівського ринку) можна знайти колосальну підбірку німецького журналу Stern, фактично річну передплату на улюблену газету бізнесменів Financial Times та багато іншого. Але, якщо пресу треба «споживати свіжою», то часописи, особливо вузькоспеціалізовані, корисні для ознайомлення у будьякий час. Наприклад, тут можна прослідкувати за радянською модою у випусках 60-70-х років «Радянської жінки» або спостерігати за модою світовою у таких глянцевих виданнях (які, щоправда, за роки втратили свій зовнішній лоск) як Vogue чи Marie Claire. Біля прилавку з такими журналами вдалося розпитати постійного покупця пані Інну (а за сумісництвом дизайнера), що саме вона шукає серед old-часописів. Виявляється, тут все просто: яскраві обкладинки часописів – найкращий помічник у знайомстві з історією моди. Адже тут, як не дивно, інтернет не всемогутній, тому що сканувати навіть всесвітньо відомі журнали за 50-ті, 60ті чи 70-ті роки ніхто не буде. А як ще можна дізнатися про те, що носили наші бабусі та їхні сучасниці в сонячній Італії, манірній Англії та вільній Америці? Що надихало тогочасних дизай-

нерів, та як жила еліта старої Європи у минулому сторіччі? До слова, дівчина займається продажем вінтажних предметів гардеробу, й орієнтуватися у цьо-му різноманітті їй допомагають саме такі часописи. Навіть продавець Сергій вже знає її та щоразу пропонує нові раритетні випуски журналів. Ціни, при цьому, бувають вищі, аніж на нові випуски цих само видань. Традиційно-романтичне Якщо ви вірите у романтику, то обов’язково повинні знайти у серці старого Києва вулицю Пушкінську, 1-3/5, де заховалася кнайпа «Купідон». Так, прямуючи до напівтемряви кафе, яке розташовується у підвальному приміщенні, повертаєте ліворуч – і ось воно – затишне й камерне місце проживання букіністичних книг. Тут не обійтися без цікавих історій, безліч із яких знає продавчиня Лариса Петрівна. «Спочатку наш «Букініст» був на проспекті Перемоги, 29 у крамниці «Сучасник». Саме там на початку 70-х років було створено перший в Україні книж-ковий магазин-клуб, де проходили зустрічі з письменниками, читацькі обговорення. У 80-90-ті роки з'явились аукціони – це взагалі дійство було. Їх проводили під егідою «Київкниги», нашого керівного органу. Запрошували ведучого з Москви, з’їжджалися люди з усієї України, з Росії – і з Петербургу, і з Москви – інтелігенція: академіки, науковці. Привозили цілі бібліотеки, ну і виво-

зили багато». Окидаючи поглядом свій невеличкий магазинчик, пані Лариса продовжує: «Спочатку «Букініст» як такий мав лише відділ, згодом уже цілий зал, адже охочих було дуже багато. А на початку 90-х, коли ціну за оренду стали підіймати як заманеться, довелось «Букіністу» шукати іншого місця. Так нас «прихистив» Федір, власник «Купідону». От і сидимо тепер у підвалі». Пригадує, як колись люди записувалися у черги, вночі приходили, списки складали, а все заради того, щоб дістати потрібну книгу. Адже це було популярно. А зараз і цікавляться менше, і попит упав. Тому що й купівельна спроможність українців не часто розрахована ще й на книжки. Пані Лариса наголошує: «Ще 5 років тому ми були у великому магазині, там мали постійних покупців, люди приходили щодня. Зараз тримаємося виключно на постійних клієнтах. Тих, які приходили й колись, і зараз не забувають. А от молодь менше цікавиться. Хоча у нас багато юних відвідувачів і покупців немало. Дуже допомагає те, що ми сусіди «Купідону». Заходять поїсти чи просто на каву і до нас заглядають за книжкою». Розглядаю полиці магазину. Кімнатка дуже маленька – 5х5. Але чого тут тільки немає: томи енциклопедії Брокгауза й Ефрона, відомих російських видавців, Радянська енциклопедія, збірники Франка, Марка Вовчка. Помічаю навіть перші 2 книги «Гаррі Поттера» від 13

Ctrl+Lit «А-Ба-Би-Га-Ла-Ма-Ги». Пані Лариса розповідає, що зараз особливим попитом користується спеціальна література. «Багато колекціонерів зараз збирають Брокгауза-Ефрона по томам. Адже так це коштує декілька тисяч, а по книзі – дешевше на 40-50 %. Але ви ж розумієте, розбагатіти на букіністиці неможливо за своєю суттю, незважаючи на те, продавець ти чи покупець. От були колись відомі колекціонери: Ситін (він ще був видавцем, згодом з'явилось його видання «Розповіді про книги» 1950 р. випуску, що побачило світ у Москві), Смирнов-Сокольський...» Лариса Петрівна розповіла також цікавий факт про сучасне становище букіністів. «Зараз щосуботи з’їжджаються колекціонери з Києва і влаштовують на Лівому березі чи у виставковому центрі «Експоплаза» імпровізовані аукціони букіністичних книг. А кожної останньої суботи місяця до Києва їдуть колекціонери з цілої України. Так, о 4 ранку відкривається павільйон у «Експоплазі» – і всі охочі, як мені розповідали, «ломляться» й біжать чимдуж, тому що туди книги з усієї України привозять. У когось збереглись колосальні бібліотеки, чиїсь родичі померли, а зберігати їх немає місця.» Час змінюється, і книги теж. Технології вдосконалюються, але видавці перестали наповнювати книжки теплом до читача. Пані Лариса наводить приклад із подарунковими виданнями, 14 ARTicle

які й зараз користуються неабияким попитом: «Колись всю душу вкладали у книгу, а зараз і палітурка хороша, й папір непоганий, але книга холодна». Звертає також увагу на те, чим керуються колекціонери у виборі книг. «Важливо для купівлі – палі-

«Колись всю душу вкладали у книгу, а зараз і палітурка хороша, й папір непоганий, але книга холодна».

турка. Адже інформація, яка всередині – то все виданеперевидане. А книга має бути ошатна, акуратна». Роздивляючись полиці, помічаю 10 фоліантів у надзвичайно красивих, із позолоченим тисненням палітурках. Продавчиня усмі хається: «А це «Німецька тлумачна енциклопедія» 1905 року – свого роду трофей. Дістався нам випадково, тому й стоїть не для продажу». Я подумала: шкода, адже за таку красу колекціонери викладуть будь-які гроші. До слова, книги із серій коштують від 50 до 350 гривень, залежно від видавництва і затребуваності у букіністів. Пані Лариса каже, що колись у Києві був не один букіні-

стичний магазин: «На Хрещатику була крамниця «Мистецтво», «Ноти», був магазинчик «Дружба», на Поштовій площі, також кілька було – наш «Сучасник», «Академкнига». А ви знаєте, що в Петербурзі був просто-таки букіністичний світ на Літейному проспекті?! Там було повно маленьких магазинчиків букіністичної книги. Уявіть, книжок було так багато, що їх навіть підвішували на стіни». Новітнє У «Купідоні» ще раз нагадали «істину печальну» – зараз у людей інші цінності. Ну і, звісно, можливості. Комп’ютер відкрив завісу і стер кордони, тому інтернет просто не міг пасти задніх. Тож, тепер увазі поціновувачі букіністичної книги (власне тієї, яка з'явилась не раніше, як у середині минулого сторіччя і була у вжитку), і антикварної (тобто таких друкованих видань, які створились понад 100 років тому) всезнаючий Google запропонує сайт антикварної букіністичної книги «Класика», який має однойменну крамницю на площі Слави, 1-6. Таким чином, тут можна скористатись каталогом і знайти те, що цікавить колекціонера, ввівши звичну інформацію – автора, назву книги, рік видання. Тут окремо представлені дореволюційні книги (1440–1917 років), антикварні, що датуються 14401850 роками та власне букіністичні – з 1918 до 2009 року. Знайшовши те, що шукали, можна домовитись і про ціну, і про доставку.

Також можна скористатися пошуковиками компаній товарів і послуг типу AllBiz. Тут книгу можна попередньо подивитись (користуючись декількома не надто професійними фото), а якщо ви серйозно зацікавились, то доведеться писати лист-замовлення, чекати підтвердження, а потім домовлятись про ціну безпосередньо з продавцем. Звісно, тут не обійтися без грошей за доставку, телефонні домовленості і тому подібне. На жаль, у цьому випадку інтернет-магазини букіністичних книг не будуть найдешевшим місцем збуту. Життєве Ще одне нетипове місце проживання старих книжок – найвідоміший у Києві блоши-

ний ринок – Куренівський. Особливо рекомендуємо його поціновувачам «радянщини». Серед старих сумок, гаманців і фотоапаратів «Зеніт» тут можна знайти книги забутого радянського письменника Олександра Бєляєва, романи Григорія Бакланова та популярні на той час збірники класики, які вважалися ознакою «статусності» й освіченості та повинні були бути у квартирах будь-якого інтелігента. Звісно ж, продавати тут – означає працювати нелегально. Продавець старовини Віктор Михайлович зізнався: «Не даси міліції щось «на лапу» – працювати не будеш, адже так не можна. От і никаємося, але ж їсти всі хочуть». Часом можна зустріти ятки з книжками й на Андріївсь-

кому узвозі, проте, там не варто сподіватися знайти щось дешеве. Так, антикварний примірник святая святих – Біблії – коштуватиме не менше 2 тисяч гривень! І продавці покірно чекатимуть у спеку й негоду на туриста-колекціонера чи то просто шаленого любителя. Тож, якщо бажання є, а в українців, як відомо, цікавість – друге «я», ласкаво просимо у світ букіністів, старих і нових книжок і текстів, які пахнуть історією. Такого не знайдеш у жодному новому виданні. Олена ГОНЧАРОВА

Ctrl+Lit

Про погоду і природу

Келі Ликеренко Справжнє ім’я поетеси – Тетяна Коваленко. Народилася вона 12 липня 1984 року. Зараз вона закінчує навчання та працює журналісткою на телеканалі 1+1. У блозі характеризує себе так: «Журналістка-мисливиця на враження, життєствердні події, позитивні думки і любов в усьому!»

16 ARTicle

Краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Ця істина особливо стосується поезії, а ще більше – віршів Келі Ликеренко. Її вже встигли охрестити «поетичним відкриттям 2011 року» та масово запрошують на творчі вечори й літературні читання. Особливо прославилася Келя Ликеренко у нетиповому для жінок літературному напрямі – еротичній поезії. Важко уявити собі дівчину, котра відкрито і сміливо говорить про інтимні стосунки з такою гострою іронією. Цю тему частіше порушують чоловіки, але поетеса нічого не соромиться і вільно говорить зі сцени про статевий потяг жінок та чоловіків. А говорить про це так, що відео з її виступами мають не одну сотню переглядів в інтернеті. Віршує вона не лише на еротичні теми. Рими й ритми знайшли своє відображення навіть у форматі прогнозу по-

годи на каналі «1+1». Поетеса запропонувала дирекції каналу креативний формат програми і вирішила брати не глибиною декольте, а розумом. Пані Тетяна взяла «сухий текст» з метеорологічними даними, перетворила їх на милозвучні вірші і вийшла з ними в ефір. Зазвичай, розповідає вона, пишеться легко, на одному диханні, та коли муза покидає, доводиться заманювати її солоденьким, в буквальному розумінні цього виразу. З холодильника зникають глазуровані сирки, шоколад та інші ласощі. На жаль, зараз такий прогноз погоди вже не почути, оскільки керівництво каналу відзначало, що глядачі надто відволікалися на поезію і зовсім не слухали про стовпчики термометрів та вологість повітря. А виходило дуже й дуже непогано! Від поетеси в захваті не лише слухачі/читачі/глядачі, а й власне письменники. Брати

*** Що розбудить точно зранку – смак морозного сніданку. Ви мені всміхніться схвально про погоду вмить детально. Гляньмо – північ, що ж авжеж, тут повітря екстрафреш. Хоч без опадів вітри уночі аж – 3 °C, вдень + 5 °C і не тепліше, та, повірте, сходу гірше. Тут така скажу вам річ – 10 °C всеньку ніч, хоч не скрізь зубатий лід, ви закутайтесь як слід. Вдень ні ковзанок, ні гуль –тут відлига круглий 0°C. Слід на південь подивитись. Небо схоче прояснитись. Та хоч хмар уже немає у повітрі схолода, морозець вночі прихопить вдень + 8 °C. Хто не топить, той на західній Вкраїні, там кожух не на заміні, в шерстяного зате плаття + 15 °C Закарпаття. Рівне і Волинь + 8 °C сухо і туманно в лісі. є важливе ще питання – в центрі чути схолодання, тим хто зараз смачно їсть – уночі аж – 6 °C, вдень те саме з плюсом буде, гарно й сонячно усюди. Київ теж в такім полоні. Змерзнуть ноги, ніс й долоні. Уночі мороз на вуса, а удень п’ятірка з плюсом.

Капранови розповідають про неї із захопленням: «Коли ми вперше побачили Келю, то подумали, що до нас з небес спустився янгол. І нам доведеться з ним мати справу», – жартують вони. Частина віршів Келі вже вийшла друком у збірці «Ніч еротичної поезії» видавництва «Зелений пес». І це все лише за один рік, а на 2012 плани у дівчини більш ніж грандіозні: «Видати свою книжку – дуже красиву ззовні і всередині, збірку еротичних поезій! Сісти на шпагат! Навчитися скакати галопом, не тримаючись за повід! Красиво стрибати з бугрів на лижах, танцювати сальсу і плавати красиво, як Яна Клочкова». А для того, щоб кожен мав змогу переконатися, що поезія Келі Ликеренко варта титулу «відкриття поезії 2011 року», прочитайте бодай один з її віршів.

ХОЛОДНО В КІМНАТІ Його шукала я давно. Цей розмір, плечі, волосатість. Тепер ми дивимось кіно В моїй кімнаті. Сказати хочу, З ним все так, як я хотіла. Колючо-ніжний він щоночі Для мого тіла. Я зовсім гола з ним скручусь В єдине ціле. Із ним єдиним не боюсь, Чого хотіла. Він масажує всю мене Безперестанку. І не шукає, Як мине, Собі коханку. Як проливаю в піку мрій На нього чаю, Він не кричить, він розуміє, Він пробачає. Немає кращого його — Товстий і теплий він! Коли лягаю я під нього, — Аж до…колін. І аж до…вух!..

Юлія ГУЗА

Ctrl+Lit

Брати Капранови: «Свою кар’єру ми

починали з того, що у сьомому класі видали «Сімейний альманах»

18 ARTicle

Традиційні зустрічі відомих людей зі студентами Інституту журналістики відбуваються під кодовим словом-назвою «Неформат». Чи не найкраще під цю категорію підпадають відомі видавці та письменники Віталій та Дмитро Капранови.

Брати Капранови не лише поділилися з майбутніми видавцями секретами видавничого бізнесу, а й наочно продемонстрували, які книжки є хорошими, а які – ні, які – правильними, а які не правильними, а також підказали, що зручно читати під партою. Під час зустрічі Капранови показували студентам книжки свого видавництва «Зелений пес» та просили вгадати, на яку аудиторію орієнтоване видання. При цьому, пригадували власне дитинство і зазначили, що «свою кар’єру починали з того, що у сьомому класі видали «Сімейний альманах», де зібрали свої твори та твори, написані нашою бабусею». Як відомо, на видавничому ринку «Зелений пес» займає позицію видавництва, що спеціалізується на випуску серій для дітей, а також – жіночих романів. Саме видання книжок серіями, поділились «видавничим секретом» брати, є вигідним психологічним ходом. Купивши одне видання із серії, читач захоче продовження, і тут – на диво – помічає продовження серії. Вони придумали цікаві серії, зокрема «Під партою» – для тих, хто хоче читати улюблену книгу під час уроку, та замаскували видання таким чином, аби вчитель, зазирнувши під парту учня у пошуках шпаргалки чи чогось «незаконного» у школі, не побачив нічого схожого на те. Також «Зелений пес» має серії «Для тих, хто не любить читати» – видання для такої вікової категорії дітей, яким ще читають батьки. «Ніколи не орієнтуйтеся першочергово на читача, орієнтуйтеся, видаючи книгу, на продавця книгарні», – радять Капранови. Саме продавець, на їх думку, це той, на кому слід шліфувати свої вміння. Якщо він безпомилково з першого разу поставить ваше видання на полицю із правильною рубрикою – видавець зробив свою справу на відмінно. Саме про такі (на перший погляд) легкі психологічні ходи, видавці розповідали із притаманним їм захопленням. Одним із індивідуальних рішень видавництва є розміщення ілюстрацій на п’ятій сторінці у дитячих книжках. Таким чином, покупець, обираючи у книгарні чтиво для своєї дитини та гортаючи книгу, прогортає в середньому лише перші декілька сторінок, побачить малюнок, та відразу зрозуміє, що видання – ілюстроване. Брати Капранови свідомо не вказують рік видання на першому шмуцтитулі, як

звикли робити всі, використовують за максимумом четверту сторінку обкладинки для розміщення реклами та корінець. Адже саме він – єдине, що бачить покупець, який обирає книгу на полиці книжкового магазину. Капранови змогли навіть розташувати на корінці завширшки у кілька сантиметрів свої фотографії. Вони обирають дизайн, за яким відразу зрозуміло – для кого ця книга, про що вона. Важливим елементом є саме обкладинка, зазначають видавці, адже саме на неї звертає увагу покупець. Свої видання «Зелений пес» намагається інтерпретувати під певну обрану групу читачів, використовуючи для цього «активну» обкладинку. Щоправда, іноді перебільшують… Так, наприклад, роман Ірини Вільде «Повнолітні діти» вийшов під ніжно-рожевою обкладинкою, на якій намалювали милу дівчинку, схожу на ляльку. Але ж, насправді, цей твір найчастіше вивчається у вишах студентами… Від помилок ніхто не застрахований – попереджають Капранови. Вони розповіли про те, що у їх практиці було багато смішних випадків із помилками у книжках, але таке може трапитися із кожним, тому не варто брати це дуже близько до серця. При цьому найбільш уважних коректорів та редакторів у своєму видавництві, які помітять помилки у виданні після того, як книга вже вийшла друком, вони нагороджують преміями. Авторам брати Капранови радять бути активними. Адже саме від активності автора залежить кількість продаж. Якщо видання продає сам автор на різноманітних презентаціях та виставках, та ще й підкріплює це автографами, тоді наклад (безперечно) розкуповують набагато швидше. Відтак автор матиме змогу на власні очі побачити реакцію покупців на своє «дітище». Молодому письменникові, який хоче заробити собі «ім’я» якнайшвидше, треба влаштовувати творчі вечори та читати свої твори вголос. Так читачам буде зрозуміліше, що саме було закладено у прозу чи поезію творцем. Капранови розповіли про секрети вдалих дизайнерських та видавничих рішень та як видати безпрограшну книгу, і пообіцяли прийти у гості ще раз. Аби розповісти про те, як і що треба робити, аби про існування цього видання дізналися всі. Олександра ГОРЧИНСЬКА

Шевченківський огляд 9 березня відбулася щорічна церемонія вручення Національної премії імені Тараса Шевченка. На відміну від минулорічного вручення, коли під час заходу спрацювала пожежна сигналізація, цьогоріч обійшлося без курйозів. Лауреатами премії стали Тетяна Кара-Васильєва, Анатолій Криволап, Петро Мідянка, Володимир Рутківський та Віктор Степурко. Мистецтвознавець Тетяна Кара-Васильєва і «Історія української вишивки» Книга «Історія української вишивки» є першим у вітчизняному мистецтвознавстві ґрунтовним виданням, яке дає цілісну науково переконливу картину еволюції вишивки, як найсамобутнішого з усіх видів українського декоративного мистецтва. У ній авторка всебічно висвітлює основні етапи розвитку української вишивки від часів її зародження до сьогодення. Важливим є те, що цей вид мистецтва розглядається в єдності розвитку всього українського образотворчого мистецтва. У роботі представлена як народна вишивка, її роль в оздобленні народного одягу, житла, символічна роль у святах та обрядах, так і церковне шитво, його сакральна роль у храмовому богослужінні та в оздобленні церкви. Тетяна Кара-Васильєва в своїй книзі розкриває глибинні витоки нашої культури, її національну своєрідність. Видання має глибоко патріотичний характер, що є важливим в умовах повнокровного національного відродження української духовності. Книга багато ілюстрована, написана яскраво, емоційно. Художник Анатолій Криволап і цикл живописних творів «Український мотив» Рівень цього художника підтверджують ціни на його роботи. Віднедавна Анатолій Криволап став найдорожчим українським художником. Минулого року два його твори встановили рекорд – спочатку «Степ», який продали у НьюЙорку за 98,5 тисяч доларів, а потім у Лондоні полотно «Кінь. Ніч» пішло з молотка майже за 125 тисяч. Втім, навіть після таких успіхів на аукціонах художника Анатолія Криволапа в рідній Україні майже не знають. Сам Анатолій Криволап вважає, що як художник він вже відбувся, але пошуки свого «Я» трохи затяглися. Останніми роками він живе і працює в селі під Яготином. Саме там народжує своє мистецтво, яке для нього не спосіб заробляння грошей, а світогляд і спосіб осмислення життя. Поет Петро Мідянка і книга віршів «Луйтра в небо» Луйтрою у тих краях, де мешкає Петро Мідянка, називають драбину, східці. Отже – східці

в небо. Збірка закарпатця Мідянки – це його дев’ять сходинок до себе нинішнього. На понад 400 сторінках вмістилися не лише поезії, а есеїстка, розмова з автором замість передмови. Поезія Петра Мідянки уважна до географічних назв, рослин, людей, історій. Вірші його глибокі, їх кожен розуміє по-своєму, смислів у них можна знайти стільки, скільки дозволяє власний розум. Щоправда, не можна сказати, що його поезія – це поезія для всіх, адже вірші Петра Мідянки – зразки високої літератури, а не масового графоманства, тому не всі їх розуміють, бо не всі підготовлені. Письменник Володимир Рутківський та історична трилогія для дітей «Джури» Це справжні «хлоп’ячі» книжки, в яких багато суто чоловічого у вчинках і долях, у характерах героїв і сюжетах. Історико-пригодницька оповідь, в якій присутні вовкулаки, волхви, бродники, характерники, діти з телепатичними здібностями, мудрі діди, перше кохання та справжня чоловіча дружба, вражає читача. У книжці сплелися інтереси кількох народів і держав, що відображається на героях, які є ніби заручниками тих історичних перипетій. Також заслуговують на увагу чудові ілюстрації Максима Паленка. Їх можна «читати» ніби ще один текст у тексті, де всі деталь доповнюють зміст, а кожний малюнок має власну історію. Композитор Віктор Степурко і псалмодія «Монологи століть» Перший твір з циклу «Монологи віків» був написаний у 1997 році, останній у 2010, тому він вийшов такий полістилістичний, розповідає Віктор Степурко. Його початок був спонтанний, ідея розросталася, з’являлися інші інструменти, такі як труба чи скрипка, а останнім з’явився народний вірменський інструмент дудук. Першим колективом, який виконав «Монологи віків», став хор «Київ». «Монологи віків» об’єднують у собі стилізації старовинної монодійної музики, стилізацію сучасного бачення, стилізації американської протестантської музики. При цьому зберігається цілісність твору. Це окремий погляд композитора на Біблію, впевнений керівник муніципального камерного хору «Київ» Микола Гобнич.

Юрій Яремчук 20 ARTicle

22 ARTicle

З 15 до 29 лютого в культурно-просвітницькому центрі олександра прогнімака Alex Art House проходила преЗентація фотопроекту BlACK & WHIte київського фотографа юлії БеЗщастної. продюсером і головним консультантом проекту виступила оксана БеЗщастна, власниця Hr-консалтингової і exeCutIve seArCH компанії.

Фотопроект BLACK & WHITE – це серія психоло- зірка, вона слухала класичну музику. Оригінальгічних чорно-білих фотопортретів успішних, та- ність проекту полягає в комбінації чорно-білих лановитих і харизматичних людей України. У фотопортретів та докладних біографічних додатсвоєму новому проекті Юлія за допомогою ків. Утіленням візуальної частини займалась чорно-білих світлин досліджує тему успіху укра- Юлія, що ж до складової «Історії успіху» – над їнських бізнесменів, політиків, спортсменів, цією частиною працювала Оксана Безщастна. представників шоу-бізнесу та мистецтва. На ви- «Для мене цей проект – великий challenge; проставці були представлені знімки 37 зіркових ект, завдяки якому я стала сильною і мужньою, – учасників, серед яких Яна Клочкова, Євген Чер- поділилася Юлія. – Я вдячна всім учасникам провоненко, Наталія Валевська, Влад Троїцький, екту за досвід, який отримала в процесі зйомок, Олег Пінчук, Тетяна Франчук та інші. 15 лютого за цікаві історії успіху та професіоналізм». Оксана у рамках презентацї фотоБезщастна вважає, що рано чи проекту пройшла автограф- Для мене цей проект – пізно кожний із нас задумусесія з кожним із учасників великий challenge; ється над тим, до чого він іде в проекту, а також fashion показ у житті, бізнес-леді впевнена, стилі BLACK & WHITE від дизай- проект, завдяки якому що історії учасників проекту нера одягу Вікторії Довбиш і дидопоможуть усім нам і майя стала сильною і зайнера капелюшків Марти бутньому поколінню знайти мужньою. Холод. Усі зіркові гості дуже свій талант, розгадати форпідтримували Юлію. «Мені помулу успіху, і... просто навчидобається, що я не позував, що я природний, – тися бути щасливими. Юлія Безщастна розповів Євген Червоненко. – Довгі роки в полі- професійно фотографує два з половиною роки, тиці навчили так званому «кам'яному обличчю», хоча захоплювалася цим мистецтвом все своє хоч я намагаюся бути щирим. Юля вловила мо- життя. Позаторік вона провела свою першу вимент щастя». Фото Євгена Червоненка одне з тих, ставку репортажних фотопортретів «Віч-на-Віч». яке є репортажним, на виставці. Тоді в ній взяли участь Марина Кінах, Дмитро Ді«Люди, які обіймають високі пости, у них все роз- кусар, Олена Шоптенко, Наталя Розинська, Антін писано «по саме не хочу», і це нормально, що Мухарський і багато інших. Фото були зроблені вони не зразу погоджувались, вони намагались на вечірках, вдома у людей, на вулиці та предзнайти вікно, – розказала співачка Наталія Ва- ставляли собою частинку з життя зірки. левська. – Фотосесія – це не прийшов, зробив два У вересні фотохудожниця обіцяє представити кадри і все. Треба виставити світло, знайти лока- портрети ще біля сорока відомих і успішних цію. Юля як митець намагалася догодити кож- людей. Наприкінці року мисткиня планує видати ному і розкрити усіх якнайкраще». Фото Наталії книжку, де будуть фотографії з усіх проектів. Валевської вийшло дуже зворушливе, адже у неї Поруч із фотопортретами розташують історії усв очах сльози. В момент зйомки, як повідомила піху кожного героя. Анна БОРОВИК

UA.rt

АнгелА Меркель,

тАєМні двері тА неофольк

Презентація трьох Паралельних виставок у «PinchukArtcentre» відбулася в четвер, 2 лютого. цього разу увазі глядача Представлено роботи таких митців, як джефф волл, гарі х’юм та микола маценко. виставки Працюватимуть для киян та гостей столиці з 4 лютого до 1 квітня 2012 року. Що поєднує ці три виставки? Мабуть, тяжіння до прекрасного та прагнення показати свої настрої та погляди на світ через власні твори. Кожен проект відрізняється від іншого технікою, формою, ідеєю. Джефф Волл – видатний канадський фотограф, народився у Ванкувері та прославився своїми роботами, що мають вигляд таких собі фото-лайт-боксів. «Фотографія: у світлі, чорна, кольорова, біла і темна» – експозиція, представлена у «Пінчуку». Вона складається з 17 фоторобіт та 7 лайтбоксів. Картини Волла показують життя, як воно є: людей на вулицях та вдома, пейзажі та натюрморти, обличчя та деталі. Автор працює у напрямку, раніше більш властивому живопису. Це широка, розлога природа, краєвиди та ландшафти. Це – портретні роботи. Це – унікальні творіння, названі «діагональними композиціями». 24 ARTicle

Виконання робіт у формі лайт-боксів робить їх незвичними, ніби об’ємними, живими. Можна із упевненістю сказати, що Волл вдало використовує на практиці думку про те, що в будь-якій справі головне – обгортка, важливу роль грає те, як саме представляти той чи інший продукт своєї діяльності. Ця виставка – перша персоналка автора у Східній Європі. Також першою персональною виставкою у Східній Європі стала для британського художника Гарі Х’юма експозиція під назвою «Краса». Виставка містить більше 60 картин і скульптур, поєднаних спільною ідеєю. Цікаво, що окрім уже відомих світовій публіці робіт, у Києві представлені й зовсім нові, які виставлені на загальний розсуд уперше. Захопливою та оригінальною є техніка, за допомогою якої Х’юм творить. Він використовує глянцеву побутову

фарбу різноманітних кольорів та алюмінієву поверхню. У результаті таких експериментів роботи британця – яскраві та соковиті, блискучі й рівненькі, наче зроблені з кольорового латексу. Цікаво, що, задумуючи якусь картину, Х’юм бачить її конкретною, цілісною. Проте, в процесі роботи він тяжіє до образності, й часто результат з’являється більш абстрактним, ніж це замислювалося спочатку. Поряд із такими картинами, як, наприклад, серія «Бікіні», «Пара», «Падіння» відвідувачам пропонується робота з гучною назвою «Неспокій і кінь. Ангела Меркель». «Неспокій і кінь» – серія картин, у яких розкривається тема стосунків між людьми, тонких почуттів між чоловіком та жінкою, слово «неспокій» породжує певний дискомфорт, і в картинах відчувається ця легка тривожність. Сам Гарі Х’юм говорить, що йому набридло просто фотографувати, звичайне, стандартне мистецтво – це нудно, і саме тому він вдається до таких творчих експериментів. До речі, Гарі починав свою мистецьку кар’єру з відомої серії робіт «door paintings», де творив свої картини на лікарняних дверях в натуральну величину. У «PinchukArtCentre» також можна побачити ці знамениті роботи, проте, спочатку їх треба… знайти. Третя виставка, що вартує окремої уваги до себе, – «Неофольк» українського митця Миколи Маценка. Ця експозиція представлена в рамках проекту «PAC-UA» у контексті «Колекційної платформи», що призначена для демонстрації творчості сучасних художників України. «Неофольк» – це абстракція і конкретика водночас, це роботи, в яких читаються автентичні українські орнаменти, фольклор, історія, національний дух. Микола зізнається, що на його творчість вплинуло все, що оточує його – українські реалії сьогодення. Авторові легше творити на території країни, адже тут він відчуває себе комфортно та цілісно у своїй справі. У роботах вдало підібрані кольорові гами, використано наші

традиції та елементи культури, близькі та зрозумілі на підсвідомому рівні кожному українцеві та, водночас, цікаві іноземцям. «Неофольк» складено з 46 робіт, які створювалися спеціально для виставки. Микола Маценко, до речі, виявився найскромнішим серед усіх, і на прес-конференції під час прес-показу виставок говорив найменше. «Я лаконічний у своїй творчості, я такий само лаконічний і в розповідях про свою творчість», – сказав про себе митець. Підбиваючи підсумки, додам, що здивувати українську публіку вдалося не тільки художникам. Гості столиці також на довго запам’ятають цю поїздку до України, адже, як виявилося, таких сильних морозів багато хто ще жодного разу не відчував на власній шкірі. Олександра ГОРЧИНСЬКА

UA.rt

В обіймах душі Новий погляд на буденність відкриває виставка життєствердного олійного живопису художниці-початківця Оксани Повзун «В обіймах душі» Уся виставка створена в стилі «символізм». Саме символістична складова є головним у сюжетах полотен Оксани Повзун, яка ще не так давно займалася графікою. Шлях від портретистики до символізму лежить, як стверджує майстриня, через прагнення пізнання. Вона намагається саме кольором передати сенс, вкладений у картину. Для неї певний колір має своє значення: червоний – це чоловіче, а темно-синій – жіноче, жовтий – радість, а, наприклад, зелений – це щось сердечне. Сюжет для картини Оксана бере з особистого духовного пошуку й усвідомлень, що прийшли до неї. Як стверджує сама художниця, існує внутрішній світ людини та світ довкола неї, а свідомість людини – на межі цих світів. Виставка «В обіймах душі» покликана пізнати ці межі та відповісти на сакральні питання. Перед тим, як стати до роботи над полотном, Оксана вже має єдиний загальний образ цієї картини, вона вже добре уявляє, що буде зображено на картині – окрім, можливо, відтінків кольору; тут починається чисто живописна творча праця, в якій художниця прагне виразити «чуттєву сторону» сюжетної ідеї. Серія робіт «В обіймах душі» була написана лише за 5 місяців. На виставці можна знайти як окремі картини, так і триптихи. В основі робіт – не миттєва емоція, хоча настрою картини не позбавлені. Завдання «художніх обіймів» – змінити погляд на звичні, буденні для нас речі. Центральною ідеєю робіт стала людина. Художниця навмисне підкреслює унікаль26 ARTicle

ність почуттів та вчинків, адже кожна людина є особливою та унікальною. Оксана Повзун за допомогою живопису не просто осмислює цінності, але й передає їх на дотик. Саме тому назва виставки поєднала в собі духовний пошук та матеріальність слова «обійми». Сама Оксана Повзун поетично говорить про цю виставку і свою творчість так: «Тільки Я, чуючи Зов, іду крізь терни й бурі життєвих буднів відчайдушним корабликом. Запалена свічка. Очищення. Енергії Землі, Води, Вогню, Вітру.

тільки Я розділЯюсЯ, щоб пізнАти тАєМницю Жіночого і тАєМницю чоловічого, і з'єднуюсЯ в створенні єдиного. одухотвореннЯ. в очікувАнні дитЯти. ЖиттЯ! Тільки Я занурююся в бездонну глибину: Віра, Надія, Любов! Коло. На кордоні. Космос. Тільки Я, як Перлина, – все пережите роблю собою. І лише впавши на коліна перед Храмом, розсміюся від щастя, виявивши цей Храм усередині. Як усередині – так і зовні, як нагорі – так і внизу. Для мене творчість – це форма реалізації Співпереживання, Співвідчуття, Співтворення Мене і Світу, Мене і Реальності. Мені важливо, якомога точніше, передати звучання порушених струн моєї Душі за допомогою колірних відтінків, форм, образів, символів. Основний напрям цієї серії робіт – пізнання Себе і Світу». оксана повзун коротко про себе: «Народилася в Києві. Дитячий садок, школа, інститут. І в процесі навчання рука потягнулася до олівця, щоб написати портрет. І він вийшов. А потім ще один, і ще, і ще. І тільки пізніше прийшла відповідь на питання «чому портрети?»: щоб показати, проявити ту особливу прекрасну унікальність саме цієї людини, саме в цей момент часу, тут і зараз, за допомогою відображення настрою, стану. Потім у якийсь момент дуже гостро захотілося малювати в кольорі. Для мене це як розповідь моєї Душі, як спосіб розповісти про її переживання, враження. Але в цілому, основний напрямок – це виявлення і прояв за допомогою образотворчого мистецтва тієї істинної унікальної суті внутрішнього світла, святого місця, храму, божої іскри, яка, я вірю, є в кожній людині. Важливо не наслідування строго визначеного напрямку живопису, його правил, а точність відображення теми, задуму роботи. Тому всі стилі, форми, жанри хороші, аби тільки вдавалося якомога якісніше передати задум». Альбіна ВОЛОШИНА

UA.rt

Схід і Захід під одним дахом У 1880-Х РОКАХ НА ДІЛЯНЦІ № 15 ПО ВУЛИЦІ ТЕРЕЩЕНКІВСЬКІЙ ЗА ПРОЕКТОМ ПЕТЕРБУРЗЬКОГО АРХІТЕКТОРА РОБЕРТА-ФРІДРІХА МЕЛЬЦЕРА БУЛО СПОРУДЖЕНО МАЄТОК, ЯКИЙ ЗОВНІ НАГАДУЄ ІТАЛІЙСЬКЕ ПАЛАЦЦО ЕПОХИ РЕНЕСАНСУ. ЦЕЙ БУДИНОК ДОБРЕ ВІДОМИЙ У СВІТІ, ОДНАК НЕ ЗА СВОЮ АРХІТЕКТУРНУ УНІКАЛЬНІСТЬ, А ЗА ТЕ, ЩО КРИЄТЬСЯ ВСЕРЕДИНІ – ОДНУ З НАЙБІЛЬШИХ КОЛЕКЦІЙ ЗАХІДНОГО ТА СХІДНОГО МИСТЕЦТВ, ТРЕТЬОЮ ЗА КІЛЬКІСТЮ ЕКСПОНАТІВ НА ПОСТРАДЯНСЬКОМУ ПРОСТОРІ. ЦЕ МУЗЕЙ МИСТЕЦТВ ІМЕНІ БОГДАНА ТА ВАРВАРИ ХАНЕНКІВ.

28 ARTicle

UA.rt

ародження київського музею починалось у Петербурзі, де молодий Богдан Ханенко, працюючи мировим суддею, одружився з Варварою Терещенко. Там і познайомився з представниками реалістичної художньої школи, які пробудили в ньому неабиякий інтерес до колекціонування. Першими експонатами стало те, що можна було знайти в букіністичних крамницях, – художні видання та гравюри. Живопис сучасних вітчизняних художників для нього був на той час не надто доступний, і тому першими полотнами в зібранні стали роботи старих майстрів західних шкіл, придбаних в антикварів. Ханенко постійно відБогдан Ханенко відував Апраксін двір – тодішній центр торгівлі предметами старовини. Апраксін двір із його крамничками тривалий час служив для колекціонерів основним джерелом поповнення зібрання. Саме в Петербурзі були придбані полотна італійців Ладзаріні, Франческіні, Дібері, Руопполі, голландця Венікса, Брейгеля молодшого, які сьогодні є окрасою експозиції музею.

кальних полотен і скульптурних творів, придбаних на аукціонах Риму та Флоренції з відомих родинних колекцій принца Боргезе, герцога ді Вердура, графа Паара та інших. Саме ці «європейські» твори стали найціннішим поповненням музею – полотна живописців раннього Відродження, «Портрет інфанти Маргарити» відомого іспанського художника Веласкеса, унікальний диптих невідомого голландського художника «Поклоніння волхвів», що стало своєрідним символом музею. У 1888 році Ханенки переїжджають до Києва на ту саму ділянку № 15 і починають облаштовувати маєток відповідно до своєї колекції. Експонатів виявилося так багато, що Ханенки були змушені зробити двоповерхову добудову до основної будівлі. Інтер’єр кожного приміщення відповідає певній епосі чи країні – дерев’яні деталі та оббивка стін, розпис стель, вітражі, художній паркет створюють фон і водночас працюють самостійно. Все це органічно єдине і пов’язане з музейними експонатами на стінах, у вітринах і залі з галереєю.

Першими ексПонатами стало те, що можна було знайти в букіністичних крамницях, – художні видання та гравюри. Згодом, отримавши підвищення на роботі, Богдан Ханенко на деякий час переїхав до Варшави, де перед ним відкрилися двері знаменитих аукціонів та магазинів європейських столиць. Звідти він повернувся з цікавими здобутками, завдяки яким зріс його авторитет серед інших колекціонерів. У зібранні з’явилися нові напрями: скульптура, вироби художньої промисловості, античної культури, мистецтва Близького та ДалеВарвара Ханенко (Терещенко). З кого Сходу. портрету роботи М.Неврева. Найбільш плідними були подорожі до Італії, звідки Ханенко привіз близько 100 цінних, уні30 ARTicle

огдан і Варвара Ханенки стали одними з перших збирачів російського іконопису. Добірка була досить невелика, але цінна. Вона містила чудові зразки ікон новгородського письма XIV – XV століть: «Архангел Михаил и архидиакон Стефан», «Вход Господен в Ерусалим», «Тайная вечеря», «Страшный суд» та інші. Завдяки виставкам у Петербурзі у 1908 та 1914 роках, виданим каталогам і альбомам, відгукам у пресі та репродукціям окремих картин зібрання Ханенків стало широко відомим, а діяльність колекціонерів здобула високу оцінку художньої громадськості.

вересні 1917 року, після смерті чоловіка, Варвара Ханенко отримує права офіційного володіння колекцією і перевозить її рештки з Петербургу до Києва. Кілька разів вона отримувала пропозицію перенести колекцію до Німеччини під час революції, однак щоразу відмовлялася. Зрештою, зрозумівши, що самостійно впоратись із музеєм вона більше не може, Варвара Ханенко 15 грудня 1918 року звернулася до Української Академії Наук із проханням при-

йняти від неї у подарунок усі художні зібрання. Окрім живопису та предметів старовини, Ханенки також зібрали величезну бібліотеку – близько 10 тисяч книг, третина з яких була присвячена мистецтву. На жаль, музей зазнав значних втрат за часів революцій та війн – 11 ящиків з експонатами, які вивозили німці протягом Другої Світової, згоріли під час бомбування під Кенігсбергом. Сьогодні у музеї, окрім звичайної експозиції, проходить виставка «Небожителі. Образи

божеств у китайському класичному мистецтві. З фондів музею» вибрані живописні сувої, скульптура та зразки декоративно-ужиткового мистецтва демонструють унікальність китайської художньої традиції. Серед раритетів виставки – роботи видатних китайських митців, таких, зокрема, як Лян Кай, Тань Ін, Чжу Ла. Ця композиція поєднує в собі надзвичайну майстерність художнього виконання та глибоку символіку благословення. Олеся СПІРІНА

«А я хочу те, що бачу, а бачу я те, чого немає» ВУЛИЦЯМИ ХОДЯТЬ ТИСЯЧІ ДЗЕРКАЛЬНИХ КАМЕР І МІЛЬЙОНИ «ПРИХОВАНИХ» ХУДОЖНИКІВ. АЛЕ ЩО ВІДРІЗНЯЄ СПРАВЖНЬОГО МИТЦЯ ВІД ПРОСТОГО ОБИВАТЕЛЯ? ПУСТОЩІ З ДОРОГИМ ФОТОАПАРАТОМ НЕ ПРИНЕСУТЬ ПЛОДІВ, А БЕЗЛАДНЕ НАГРОМАДЖЕННЯ ОБРАЗІВ НЕ СТВОРИТЬ НОВУ, ЦІКАВУ ІДЕЮ

иянка Олена Візерська, творячи під псевдонімом Kassandra, одна з небагатьох, кому вдається досягти в своїх фотороботах складного поєднання довершеності і фантазії. Вона – фотохудожниця: співачка, що пише прозу. Закінчивши художню школу, а згодом інститут прикладного мистецтва і дизайну ім. Бойчука, Олена працювала дизайнером. Однак, для уяви немає кордонів, – Kassandra залишила рутинну роботу в офісі і відкрила для себе нову свободу творчості у фотографії. Але малюнок теж не «останній фронтир». Художниця пише натюрморти, вливаючи в них свою уяву, фотограф краде моменти життя, фотохудожник – працює за двох. Нова реальність, вихоплена об'єктивом і перероблена фантазією. Тут потрібно не тільки споглядати, але говорити, з чим Візерська блис-

куче справляється. Молода і не скута рамками художниця створює «професійні сни». Навіть необізнана із фотографією людина відразу відзначить якість, заховану в кольоровій гамі її робіт, де вивірена кожна деталь, а стриманість підкреслена влучним, яскравим компліментом. Відносно робіт Kassandrи на форумах можна знайти безліч схвальних відгуків. Вона на початку шляху, не боїться експериментувати і відкрита для всього нового, а проте у її фотографіях вже відчувається власний авторський стиль. Її роботи не одноразово входили до «Топ-місяць-тижденьдень», вони займають чинне місце серед мистецьких світлин на закордонних виставках. І попри іронічне запевнення фотохудожниці: «Я і комерція – несумісні по знаку зодіаку», високий попит на її фотографії є одним із ключових критеріїв оцінки її робіт. 33

UA.rt

34 ARTicle

Особливу перевагу вона віддає жіночим знімкам, здебільшого топлес, влучно довершуючи образ деталями ребусу загального авторського задуму. Роботи фотохудожниці

дехто іменує словами «красивий сум», однак її творча концепція належить сну, світлини ж її твердять – сни ці не тривіальні. Катерина ЛИХОГЛЯД

muzconnect

36 ARTicle

Фото: Alex Zakletsky

, а с у в і в со а р Та а : т a а p на кос ак r a Q п ди о і г р й и Ф к ь с н ї а ук р

Концерт гурту «Qarpa» відбувся у столичному клубі «Sullivan Room» 9 березня. Це – перший виступ колективу на підтримку нового альбому під назвою «And I Made а Man». Програма мала неоднозначну назву: «День народження ді-джея Тараса Шевченка».

B ідкривається завіса, і на сцені з’являється «Qarpa-band». Всі вони у високих сірих шапках. Дівчата: Женя Смолянінова (віолончель), Оля Чапкіна (барабани) та сама Ірена Карпа начепили на себе ще й характерні «тарасові» вуса. 9 березня – аж два свята. Це – День народження Тараса Шевченка та Міжнародний день ді-джея. «Ці вуса ми відростили спеціально для вас, – пояснила Карпа і закашлялася. – От так завжди. Коли брешу – починаю задихатися». Заспівавши у вусах пару пісень, Ірена вирішила подарувати їх тому, хто правильно продовжить рядки Шевченкових віршів. Так за знання вірша «Стоїть в селі Суботові на горі високій» один із глядачів отримав у подарунок незвичайний аксесуар.

До речі, під час виступу Ірена навіть танцювала щось схоже на гопак. Мабуть, для того, щоб підтримати атмосферу свята. «Мати двох дітей та собаки» заспівала чимало нових пісень із альбому «And I Made а Man», який було презентовано восени 2011 року. Цей альбом – більш ліричний у порівнянні з попередніми творіннями гурту, він серйозний та дорослий, проте – дуже приємний. Деякі пісні вже встигли стати впізнаваними слухачам. А композицію «Please Get Out» сама Ірена ідентифікувала так: «Ви її знаєте. Я там у кліпі – великий вагітний метелик». На концерті був присутній також чоловік співачки Норман Хенсен. Під час концерту на фанатів гурту чекав подарунок – перший показ нового кліпу на пісню «Soledad», де Ірена з’явилася у ролі відомої мексиканської художниці Фріди Кало. Широкі строкаті спідниці, чорна коса, густі чорні брови, портрети Дієго Рівери, чоловічий костюм та нотки самотності – всі ці деталі яскраво відбилися у кліпі. До речі, пісня звучала двічі за вечір – Карпа після по-

казу заспівала її також наживо. Ірена поскаржилася, що під час нових пісень зал стояв «ніби стовпи». Воно й справді було так – але не від того, що було нудно. Просто ті речі, які ще не встигли стати відомими широкій аудиторії, треба було сприймати уважно, для того, аби не пропустити жодної деталі. Тим паче, у деяких треках Карпа сприймається зовсім не так, як раніше. Особисто в мене вона почала ще дужче асоціюватися із не менш відомою та голосистою Сандрою Насік (голосом гурту «Guano Apes»). Під кінець програми зал просто вибухнув: зазвучали старі, доб ре відомі всім пісні з альбому «InЖИР», «Lo-Fi травми», «Kurva cum back». Під знайомі ноти всі стрибали, танцювали та співали. Гурт зіграв такі відомі речі як «Lady Du», «Очі твої», «Рамка для сонця», «Хлопчик», «Кіріян». Не обійшлося і без «Sashakhui», яку співали разом із басистом Артуром Данієляном. Грали також «Секс», а опісля подякували всім за приємний вечір. Олександра ГОРЧИНСЬКА

muzconnect

Комерційна музика:

Коли ми говоримо «комерція» – маємо на увазі попсу, коли ж говоримо «попса» – маємо на увазі комерцію! Але чи завжди це так і чи завжди комерційна музика – це лише слабка копія справжньої музичної творчості? У цьому і багато чому іншому ми зараз спробуємо розібратися.

38 ARTicle

знак неякості? Те, яку музику ми слухаємо, багато говорить про нас як про особистостей, розкриває нас і показує глибину й різнобічність наших уподобань. Важко порівнювати якість музики середньовічних бардів чи придворних музикантів з якістю співу зірок музичної сцени сучасності. Єдиним, безсумнівно, спільним для різних епох буде те, що яким би відданим мистецтву співак і музикант не був, але, врешті-решт, хотів би отримувати яку-неяку винагороду за свою творчість, адже мистецтво мистецтвом, а їсти хочеться завжди. Але як бути з таким поняттям як комерційна музика? Вважати її творчістю, чи лише способом заробити гроші, не турбуючись про якість, як думають сьогоднішні меломани? Розбиратися в цьому понятті варто, виходячи із значення комерції як такої. Якщо розуміти під цим висловом усю музику, за яку в кінцевому результаті споживач платить гроші, то сюди можна віднести навіть класику. Адже за великим рахунком усе, що зараз робиться у сфері музики, оплачується. У комерційне русло спрямував себе навіть Ансамбль пісні і танцю Збройних сил України, хоча його художній керівник Дмитро Антонюк відзначає, що вони просто відійшли від стереотипу, начебто оркестр Збройних Сил повинен виконувати лише військову музику. Вони можуть працювати і з класикою, а інколи акомпанують естрадним виконав-

цям. Частіше за все співпрацюють зі старшим і вже заслуженим поколінням, такими артистами як Ніна Матвієнко чи Тарас Петриненко, але доволі часто їм випадає працювати і з більш молодими виконавцями, наприклад, гуртами «ВВ» чи «ТіК». До того ж, вважає Дмитро Антонюк, така

“...імениті українські зірки не відмовляться заспівати на корпоративі, весіллі, дні народженні чи мітингу політичної партії, якщо це обіцяє прибуток”. співпраця починається, у пер шу чергу, з хороших стосунків між колективом оркестру і виконавцем, виходячи з творчих можливостей артиста, а не з комерційної вигоди, тим більше, що співпраця з молодими артистами, за його словами, великої матеріальної вигоди не передбачає. Пропозицій про співпрацю Ансамбль Збройних Сил України отримує немало, але відповідає згодою далеко не на всі, його керівник також із сумом додає, що деякі молоді співаки, які вийшли з-під крила ан самблю, поступаються своїми принципами і починають співати попсу, що, на жаль, сталося з Тіною Кароль. З іншого боку, під комерційною музикою найчастіше розуміють те, що зазвичай продукує наш

шоу-бізнес і що в кінцевому результаті має принести хороший, бажано швидкий, прибуток творцям продукту. Говорити про якість швидкоплинних комерційних проектів, зазначає музичний продюсер гурту «Пающіє труси» Володимир Бебешко, частіше за все не доводиться. Такими він, наприклад, вважає Валентина Стрикала, інтерес до якого, на думку продюсера, скоро згасне, або гурт XS, а скажімо, Океан Ельзи – це довготривалий проект, який поєднує у собі не лише комерційну вигоду, але й якість творчості. Бебешко також вважає, що музики заради музики не буває, вона повинна приносити прибуток своєму виконавцю, і не важливо, де він виконує свої пісні, адже робить це для народу – чи це корпоратив, чи концерт. Можна навести безліч прикладів «одноденних» проектів з українського шоу-бізнесу: Dekolte, Діона, Шоколадка, Ділайс, Фільми – це лише невелика частинка всіх тих артистів, яких на вітчизняному ринку хоч греблю гати. До того ж, запам’ятати хоча б половину з них – неможливо. Доходить навіть до того, що з’являються співаки з однаковими іменами і псевдонімами. Можливо, не всі знають, що українська і російська співачка Марта – це абсолютно різні виконавиці, одна з них – з Чернівців (Україна), а друга – з Кемеровської області (Росія). Навіть імениті українські зірки не відмовляться заспі-

muzconnect

вати на корпоративі, весіллі, дні народженні чи мітингу політичної партії, якщо це обіцяє прибуток. Для того, щоб замовити виступ зірки, не треба ніяких зв’язків, зараз доступна будь-яка примха за ваші кошти. Можна просто в Інтернеті на спеціальному сайті обрати бажаного співака чи співачку і замовити їх, заповнивши спеціальну анкету. До того ж, вибір як українських, так і російських зірок надзвичайно великий – від «Авіатора» до Ірини Білик і Алли Кудлай на українському ринку, а також від Нюши і Свєти до Лайми Вайкуле і Алли Пугачової у російському музичному просторі. Але і це можна, так би мовити, пробачити, адже зірки теж заробляють собі на життя. Питання в тому, що цінність колись доволі якісної поп-музики постійно знижується. І це проблема скоріше не того, що музика комерційна, а того, що шоу-бізнес все менше дає якісний продукт за досить немалі гроші, все менше вкладає творчості в пісні, а більше використовує технічні можливо40 ARTicle

сті для створення більш-менш нормального товару. До речі, варто згадати про такий протилежний комерційному напрямок у музиці як андеграунд, який у перекладі з англійської мови означає підпілля. У музиці андеграунд проявляється у таких напрямках, течіях і поодиноких прикладах, представники яких відхиляються від так званого мейнстриму і пропонують власне бачення. Як стверджує Олег Михайлюта, більш відомий як Фагот, лідер гурту ТНМК, який грає хіп-хоп з елементами джазу, року та фанку, для нього музична творчість – це, перш за все, самовираження, бажання показати в музиці те, що він відчуває. А робити щось лише з комерційної вигоди, якщо це не відповідає його принципам, співак і музикант не стане. Тим більше, він вважає створення музики, у якому не закладено творчості, не гідним поваги. Дуже вдало схарактеризував відмінності між комерційною і андеграундною музикою російський театральний режисер Георгій

Ісаакян, який одного разу сказав: «Комерція – це коли ти спускаєшся вниз, а розуміння – це коли ти піднімаєш слухача». Тож не варто цілком ототожнювати комерційну музику з неякісною, адже йдеться скоріше про мету, яку її творці переслідують у кінцевому результаті – отримання прибутку чи ще й творчу реалізацію, а не про якість музичного матеріалу. Він, у свою чергу, може бути як якісним, так і бездарним як у комерційній музиці, так і в андеграундному її напрямку. Навіть такі визнані генії музики як Моцарт і Шопен у свій час заробляли на комерційній основі: перший – завдяки своїй ритуальній музиці, яка тепер вважається шедевром світової класики, а другий – своїми «попсовими» як на той час вальсами. Але це ніяк не вплинуло на якість музики, якою й сьогодні захоплюється чимало людей. А в музиці сучасній багато також залежить від позиції виконавця: якщо він націлений лише на заробляння грошей, то про творчу реалізацію і вокальну індивідуальність навряд чи варто говорити. Як співали безсмертні Queen «Show must go on». Але у нашому музичному бізнесі було б дуже непогано, якби шоу не просто продовжувалося, але й покращувало свою якість, чого поки що у морі музики не дуже помітно. Мабуть, нам треба не лише активно розвивати своє, а й переймати успішні традиції і здобутки Заходу. Наталія МЕХЕД

muzconnect

«Оскар» музичного світу Музика — це унікальна річ, яка здатна об’єднувати серця й нації. Це стан душі, який розкрито в мелодії та звучанні голосу. Здавалося б, що такі речі не можуть мати критеріїв чи будь-яких оцінок, однак майже у кожній країні є певні музичні премії. Нагорода «Ґреммі» у музичному світі рівноцінна «Оскару». Як «Ґреммі» зазвучало на весь світ? Спробуємо розібратись! Слово «Ґреммі», що стало синонімом якісної музики, дослівно означає грамофон (чи не головний музичний атрибут?). Це музична премія Американської академії звукозапису, яка з'явилась у 1958 році завдяки групі

42 ARTicle

керівників компаній звукозапису. Тоді вони були стурбовані вибуховим успіхом рок-н-роллу і його впливом на якісну попмузику, саме це підштовхнуло їх до створення премії «Ґреммі». Метою було підняти поп-музику до вищого рівня та змусити слухачів любити її. Спочатку нагорода могла мати назву «Едді», на честь винахідника фонографу Томаса Едісона. Потім вирішили використати саме назву винаходу — грамофон, чий вигляд має нагорода. Позолочені трофеї виготовляються і збираються вручну на Біллінгс Артворкс (Billings Artworks) у штаті Колорадо. У 1990 році оригінальний дизайн статуетки «Ґреммі» був оновлений, змінили традиційний м'який свинець на міцний сплав, який менш схильний до пошкоджень. З початку існування цієї премії, керівники вступали в протиріччя не лише з рок-напрямом, але також з усіма новими «бунтівними» хвилями в музиці, такими як r&b чи реп. Консервативність довела «Ґреммі» до великої кількості невдач. Адже за часи існу-

вання нагорода оминула багатьох виконавців (зокрема у перші 40 років існування), котрі були гідними її отримання. Серед таких були Боб Ділан, Ролінг Стоунс, Джон Колтрейн, Брюс Спрінгстін та інші. Перше нагородження відбулося 4 травня у 1959 році у Великому бальному залі готелю Беверлі Хілз. Було представлено 28 категорій, але до них не увійшли рок-н-ролл виконавці. Помітні зміни відбулися у 1961 році, коли вперше було відзначено рок-виконавця. Наступну нагороду за «найкращий альбом року» в цьому напрямі отримав гурт Бітлз у 1967 році. У 1997 році вже представлено 91 категорію. Рок, хіп-хоп і соул-виконавці замінили поп-співаків 50-х років. У 2008 році нагородження «Ґреммі» вже дивились у понад 170 країнах. У зв'язку з великою кількістю категорій і бажанням показати кілька виступів різних артистів, лише найбільш популярні представлені безпосередньо в телевізійній церемонії нагородження. На сайті «Ґреммі» (www.grammy.com) можна побачити увесь список переможців. Кількість категорій змінюється щороку, але існує так звана «велика четвірка» – чотири нагороди «Ґреммі», що вважаються най-

престижнішими: «Запис року» (Record of the Year), «Альбом року» (Album of the Year), «Пісня року» (Song of the Year) та «Найкращий новий артист або музичний колектив» (Best New Artist). Цьогорічне «Ґреммі» стало другим в історії за кількістю телеглядачів – 39 мільйонів споглядали за шоу вживу чи за «блакитними екранами». Воно поступається тільки церемонії 1984 року, коли Майкл Джексон отримав рекордні вісім золотих грамофонів за свій альбом «Thriller». Ту трансляцію подивилися 51, 67 млн телеглядачів. Інтерес до останнього "Ґреммі" викликаний двома факторами. По-перше, церемонія була присвячена пам'яті Вітні Х'юстон, яка раптово померла напередодні заходу. Ведучий відкрив

церемонію молитвою за Вітні, котра за свою кар’єру здобула шість нагород «Ґреммі». Також на заході відбувся відеопоказ виступу співачки на 36-й церемонії, коли вона виконала одну з найвідоміших своїх пісень «I Will Always Love You». Ще організатори приготували спеціальний триб'ют на честь співачки – Дженніфер Хадсон також виконала пісню «I Will Always Love You». Іншою очікуваною подією стало повернення на сцену британської співачки Адель, яка раніше перенесла операцію на голосових зв’язках. Вона виконала свій хіт «Rolling in the Deep», зірвавши овації залу. Адель також стала головним тріумфатором «Ґреммі», отримавши шість грамофонів з шести можливих, включаючи три найпрестижніших – «Запис

року» – «Rolling in the Deep», «Альбом року» – «21», «Пісня року» — «Rolling in the Deep». Серед її конкурентів на нагороди були: Леді ҐаҐа, Кеті Перрі, Кеньє Вест, Бруно Марс, американський інді-гурт Bon Iverі та британський колектив, що виконує фолк-рок Mumford & Sons. Щорічне нагородження «Ґреммі» є визначною подією у світі музики, організатори якої намагаються вразити не лише глядачів, але й усіх гостей. Найкращі серед найкращих мають змогу отримати почесну нагороду. «Ґреммі» є ніби підсумком діяльності за рік, тому пропускати таку подію не рекомендується, при цьому добрий настрій та приємна музика гарантовані.

Цікаві факти:

Першим, хто отримав «Ґреммі», був диригент Георг Шолто, у послужному списку якого загалом була 31 нагорода, що відзначено у «Книзі рекордів Ґіннеса». Чотирнадцятирічна Лінн Раймс була наймолодшою переможицею «Ґреммі», а також першою, хто виграла в категорії «найкращий новий артист» як кантрі-виконавиця.

Гурт U2 отримав найбільшу кількість «Ґреммі» – 22 нагороди протягом своєї кар'єри. Найбільше нагород, як сольний виконавець, отримав Стіві Вандер, у якого 22 «Ґреммі». Елісон Краус отримала найбільше нагород – 26 «Ґреммі», як сольна виконавиця, співробітниця з Юніон Стейшн (Union Station) і як продюсер. Ольга ЛУК’ЯНЕНКО

44 ARTicle

muzconnect

«Megapolis witches» – молодий столичний гурт, який ламає всі стереотипи про вічно п'яних і бідних музикантів. Поспілкувавшись з хлопцями на їх репетиційній базі, ми встигли поговорити про теорію випадковостей, музику без кордонів і соціальні проблеми. І вже точно не прив'язувалися до девізу «sex, drugs, rock'n'roll». Знайомтеся – Ентоні, Кирило, Дмитро й Антон.

46 ARTicle

Як київський гурт

«Megapolis witches» в Лос-Анджелесі розкрутили Вітаю з презентацією в клубі Sullivan Room. Початок року був наповнений подіями? Ентоні: Ну ще б пак, був же Новий рік! Антон: А що ми презентували?.. Ентоні: Ну в Саллівані. Божевільно все пройшло! Але це був ще дуже і дуже спокійний місяць. Антон: Влітку набагато активніше виступаємо, у червні, наприклад, 4-5 концертів дали. Так що поки ми відпочивали. Ентоні: На презентацію багато людей прийшло. Спасибі Дизелю, що все-таки запросили. Їм дуже сподобалося, як ми виступали. Спасибі людям, від них залежить дуже багато. Антон: Нас «на біс» ніколи не викликали, а тут аж два рази! Ентоні: Ну викликали раніше, але якось мляво. Кирил: А спочатку ми хотіли п’ять пісень грати, та зіграли аж вісім! Отже, це був ваш перший сольний міні-концерт? Антон: До речі, так! Ентоні: Ну, не знаю, чи можна його назвати сольним концертом, але, мабуть, – так. Традиційне запитання – розкажіть, як створювали групу. Ентоні: Це Санта-Барбара! З кого почати? Ну почну з нас із Дімою. У мене ідеї створити групу були, ще коли я співав у хорі, але не церковному (позначте там жирним –НЕ церковному!). Минуло багато років, вимерли динозаври, і якось я прийшов за оголошенням у гурт, де грав Діма. Але я не сподобався, мене не взяли. Проте через півроку ми знову зійшлися і це був правильний хід. Діма ж запросив до групи Кирила. Антон: Слово Кирилу! Кирило: Ну що... Я тоді ще не вмів грати на гітарі, грав гірше, ніж зараз. Тусувався з Дімою. А от басиста не було. Пробувалися і новачки, і досвідчені музиканти. Один раз прийшов класний музикант.

Все, каже, буду грати з вами. І він нам дуже сподобався. Але він зник. І я згадав, що в мене є друг хороший, який теж може грати на басу. Це Антон. Антон: Ми з Кирилом з другого курсу знайомі. Грали на гітарі його батька. А потім хлопці мене до себе покликали, кажуть, раз на гітарі вмієш, то і на басу навчишся. Що там – чотири струни, а не шість. Довелося вчитися, і зараз вчуся. Діма: Все це тривало протягом 2009. А в жовтні зібралися всі й вже почалась якась дія, дорослішання. Вас вже «крутять» на інтернет-радіостанції у ЛосАнджелесі. Як це сталося? Всі: Випадково! Кирило: У нас багато хороших речей відбувається випадково. Наприклад? Антон: Наприклад, рекламний ролик. Кирило: Була така історія. Дзвонять нам одного разу і пропонують знятися в рекламі. Ми їм говоримо – не розводьте нас. Вони – ні, ні, ми не розводимо, ми вам гроші заплатимо. Тоді ми подумали – точно розводять! А коли суму сказали, то тим паче. (Сміються) І ось ми через тиждень знімаємося в рекламі. Діма: І їм начебто сподобалася наша зовнішність. Не знаю, до чого це я ... Ентоні: Досить страшна! (Сміються) Але ми витратили гроші з толком: бас купили. Кирило: Але це справжня випадковість – російська реклама з канадським режисером, а запросили нас! Ентоні: Ще випадковість – це запрошення до Англії. Зробили ми сторінку на MySpace. Знайшов нас хлопець з Мідлсбро. Пише: «Хлопці, приїжджайте пограти на фестивалі влітку!» Але ми не встигли за термінами. Кирило: Так і не потрапили в Англію. 47

До речі про Англію. Ви завжди відстоюєте, що співати будете тільки англійською. Нічого не змінилося? Ентоні: Ні, звичайно! Антон: Як був інтернаціональною мовою, так і залишився! Всі зрозуміють. Ентоні: У цього питання є два боки. Перший – музика не має кордонів. У будь-якій точці земної кулі буде музика, це те що об'єднує. Я громадянин планети Земля. Я просто не розумію кордонів, вони мені не подобаються, але це моє особисте. Так і в музиці, чому треба себе обмежувати. Я випадково знайшов на англійських сайтах наші альбоми, які вже можна скачувати платно. В Англії на сайтах повно нашої музики, її можна завантажити і платно, і безкоштовно. Другий аспект цього питання – є багато людей, яких смислове навантаження, текст засмучує. Деякі хочуть послухати просто музику. З англійськими текстами легше вимкнути сприйняття. В ідеалі хотіли б переїхати кудись за кордон? Ентоні: В ідеалі хотіли б. У Штати чи Англію. Просто там це цікавіше. І складніше. Складніше –значить від нас буде вимагатися більше, значить ми станемо кращими, щоб вижити. Або не виживемо, або станемо кращими. Навчитися можна тільки, коли борешся із сильним суперником. У нас конкуренція віртуальна. У Києві багато молодих груп, які з'являються і розпадаються. Музика авторська у нас цінується не так, як там.

48 ARTicle

В піснях ви піднімаєте соціальну тематику. Які проблеми вас хвилюють? Ентоні: Так. Але якщо б ми співали російською про любов, фанатів було б більше. А якщо ще й репчик! Всі: «Чувак, это репчик!» (Сміються) Ентоні: Ми порушуємо питання відносин між людьми, позиціонування себе в суспільстві, пошуки себе. Всі часом замислюються, чи хочу я бути як усі, хто я? Є у нас пісня «7 fishes». Якщо не прислухатися до слів, вона така весела. Але сенс її в тому, що якщо ти не такий, як усі, краще не «висовуватися», так як машина суспільства занадто сильна і вона може придушити тебе. В деяких моментах є такий панковий протест. У піснях багато символізму, але їхній смисл не вирішити соціальні проблеми, а змусити замислитися. Що можете сказати від імені вашої групи тим, хто вперше дізнається про Вас з цього інтерв'ю і вирішить послухати? Антон: Слухайте нас! (Сміються) Діма: Будьте чесними перед собою і людьми. Ентоні: Хоча б перед собою! Взагалі, це важке запитання... Діма: Музика для людей! (Сміються) Ентоні: Думайте, вибирайте, будьте чесними і вільними людьми! А ми скоро почнемо працювати над альбомом. А також найближчим часом чекайте онлайн-концерт. Ольга ЧІРКОВА

Рок-хвилі Океану знову накриють Київ 27 квітня в столиці відбудеться концерт другого сольного проекту Святослава Вакарчука «Брюссель». У «Брюсселі» Святослав Вакарчук зібрав разом найкращих українських музикантів. Усі вони грали окремо – в групах «5'nizza», «Zемфира», «Океан Ельзи». У серпні вони разом опинилися в Брюсселі на ICP Recording Studios і за два тижні записали альбом. «Мені захотілося творчого різноманіття, – пояснив Святослав Вакарчук. З «Океаном Ельзи» все зрозуміло – у нас купа планів, скоро буде новий альбом. Напевно, ми дуже довго були в турах і грали одну і ту ж музику». Коли альбом був готовий, музиканти «Брюсселю» вперше в Україні влаштували онлайн-презентацію в YouTube. Google зафіксував 100 000 глядачів. Окрім онлайн-трансляції, в мережі можна знайти перший кліп «Брюсселя» на пісню «Airplane». Музиканти зізналися, що пісня народилася шляхом колективної творчості. «В авторах зазначено три людини, а заради справедливості можна сказати, що ними були всі п'ятеро. Ми просто грали разом, і з'явився рядок «Take me high my airplane», – зазначив Святослав Вакарчук. Зйомки кліпу для «Airplane» були досить комічними. Кліп знімали вживу в аеропорту Борисполя. «Коли ми тільки приїхали, розвернулися і почали грати, люди відлітали до Туреччини, було 2 чи 3 чартерних рейси, – розповідає Святослав Вакарчук, – вони летіли на відпочинок, і їм було дуже весело. Це були прості хлопці з усіх куточків країни, от вони нам допомагали. А потім раптом вони полетіли. Залишилися люди, які летять на ділові зустрічі. Емоційний градус впав у два рази». «Брюссель» – творчість у чистому вигляді. Альбом складається з 12 пісень українською та англійською мовами. Актор і музикант Сергій Бабкін грає на гітарі, флейті і співає баритоном, клавішник Дмитро Шуров змушує «співати» відразу чотири інструменти: рояль, синтезатор, електроорган і металофон. Макс Малишев, якого називають «Віталієм Кличком українських барабанів», створює, за словами Вакарчука, «цілком незвичайну ритм-секцію». Петро Чернявський не лише виступив музичним продюсером проекту «Брюссель», але й вперше серйозно взяв до рук бас-гітару. Ну а Вакарчук, як справжній бітломан, наповнив альбом мелодіями в

чотири голоси. Музиканти «Брюсселя» записували всі пісні разом, що «набагато сильніше енергетично, ніж внакладку» – сказав Святослав Вакарчук. Студія в Брюсселі була абсолютно розкішним місцем. Куховарка співала по-французьки, як Едіт Піаф, а після запису пісень можна було всім разом пірнути в басейн або розпалити камін. «Правда, я його не запалював ніколи, але він був. І диван з канделябрами», – зізнається Вакарчук. Перший концерт туру відбудеться 11 березня в Мінську. Нагадаємо, що 18 лютого у Палаці спорту відбувся концерт рок-групи «Океан Ельзи». «Океани», яких нещодавно визнали найкращим музичним гуртом за останні 20 років в рамках першої щорічної національної церемонії YUNA, подарували своїм шанувальникам дві години живого звуку, близько двох десятків хітів у супроводі симфонічного оркестру. Рішення провести цей виступ організатори (концертне агентство «Аншлаг») прийняли після того, як у жовтні 2011 року «Океан Ельзи» зіграв два аншлагові концерти в супроводі оркестру в Києві, Москві, Мінську та Санкт-Петербурзі. Однак, охочих почути легенду українського року було дуже багато: концертні зали не вміщували всіх. «На перший експеримент з оркестром ми наважилися ще в 2002 році, коли створили програму «Тихий океан». І після того ще не раз залучали класичних музикантів для співпраці. Але тоді ми створювали спеціальні аранжування під кожну композицію. А ось ідея конкретно цієї програми полягає в тому, щоб до звичного для всіх рокового звучанням «Океану Ельзи» додати симфонічний оркестр. І в цьому так званому дуеті ніхто ні під кого не підлаштовується, від цього музика стає тільки ширше», – додав Святослав Вакарчук. До програми концерту увійшли вибрані композиції всіх семи альбомів групи. Вперше в програму включили записи із першого сольного альбому Святослава Вакарчука – «Вночі» і «Така, як ти». Запропонований пісенний мікс публіка сприймала «на ура» і щедро віддячувала виконавцям – тричі їх викликали на «біс». Юрій НЕЧИПОРЕНКО

muzconnect

Спочатку може здатись, що перед нами звичайна сім’я. А може, не зовсім звичайна. По-перше, їх п’ятеро. По-друге, вони з дитинства росли в музичній родині і знають: музика – це серйозно, тому що на все життя. Вони створили вокальний ансамбль, який назвали просто – за першими літерами свого прізвища – «Пріма».

Викладач музики Алла Прімакова працює у дитячій музичній школі № 3 імені В. Косенка. Вона не лише прищеплює своїм учням любов до класичних та естрадних музичних творів, а й на власному прикладі доводить, що коли улюблена справа стає роботою – годі шукати кращого. У той же час її п’ятеро дітей – всі до одного музиканти, навіть п’ятирічний Мишко! Анна, Влад, Єва і Олександр неодноразово ставали переможцями різноманітних конкурсів та фести50 ARTicle

валів, а тепер чекають, коли підросте їх молодший братик, щоб перетворити квартет «Пріма» на квінтет. – Я не планувала, що мої діти стануть виступати разом, – зізнається пані Алла. – Принаймні, у вокальному плані вони були дуже різними. У дитинстві, наприклад, дівчата співали низькі партії, оскільки у них були низькі голоси, а хлопці – високі. Відтак, діти підростали, їх голоси теж змінювались. Наприклад, Сашко

зараз загалі співає басом. Взагалі, традиція хорового капельного співу – це сімейна традиція. Ще коли я була маленька, скільки себе пам’ятаю – ми співали. А потім я вже співала зі своїми дітьми. І роблю це й сьогодні. Мабуть, це й було початком «Пріми». Ансамбль з'явився у 2002 році. Тоді родина Прімакових виступала на сімейному конкурсі «Мелодія двох сердець» Світлани та Віталія Білоножко і посіла друге місце в фіналі. – Коли нас запросили взяти

участь у конкурсі «Мелодія двох сердець», Аня, Єва і Влад виступали там як інструменталісти. Ми пройшли перший тур, і подружжю Білоножко дуже сподобався наш номер (виконували пісню про маму). Вони попросили, щоб ми як слід підготувались до фіналу. Я написала аранжування, ми пройшли другий тур і стали лауреатами. Був гала-концерт у палаці «Україна», всі отримали свої призи-дипломи. Після 2002 року офіційно можна сказати, що з'явилась «Пріма». Щодо назви колективу – історії, як такої, тут і немає. – По-перше, пріма – це інтервал, коли двоє виконавців співають одну ноту. Слово оз начає «перший». Ну і, звісно, наше прізвище відіграло тут не останню роль. Але через це прізвище у малих було повно проблем у школі (сміється), тому що класний керівник все одно писала дітям у щоденниках «Примаков» чи «Примакова». Як корабель назвеш, так він і попливе. І «Пріма» розпочала своє велике плавання. Після 2002 року ансамбль брав участь у різноманітних конкурсах. Відтак квартет Анна (перша скрипка), Єва (друга скрипка), Влад (віолончель), Олександр (альт), став переможцем дитячого джазового конкурсу «Атлант М», який організовує один із найвідоміших українських радіоведучих Олексій Коган. Тоді колектив виступав у фіналі у його клубі «44» на Хрещатику. – Були конкурси районні, згодом і на міському рівні. Наприклад, у 2003 році успішно пройшли районний конкурс «Фестиваль народної творчості Голосіївського району», а

2005 – виграли конкурс «Мелодії і ритми джазу». Для того ж, щоб взяти участь у таких відомих фестивалях як «До#Дж» або «Jazz festival in Koktebel» потрібна неабияка підготовка, адже це дуже високий рівень майстерності. «Пріма» працює у дуже цікавому напрямку – вони роблять джазові обробки українських народних пісень. Зокрема, ансамбль виступав із такими оригінальними композиціями, як «Ой джигунеджигуне», «Подоляночка», «Ой, за гаєм-гаєм», «У сусіда хата біла», «Сонце низенько», «За нашим стодолом». Пані Алла писала аранжування на українську класику, зокрема на «Щедрик», виконували відомі твори Гершвіна, Джерома Керна, Карлтона, традиційні американські блюзи. Робили обробки Баха, Моцарта. – Було б класно записати диск, – зазначає пані Алла. – Ми вже робили такий собі міні-запис. Минулого року подавали заявки на міський сімейний конкурс «Співоча родина». Записали 3 пісні: «Щедрик» аранжування гурту «Mensound», щоправда розклали партії під свої голоси, «За нашим стодолом» та «Віночок українських пісень» у джазовій обробці. Але, конкурс чомусь відмінили… Так, матеріал для диску у нас є, можна навіть тематичні підбірки зробити. Альбом – це серйозна щоденна робота – на місяць чи навіть півтора, а наразі діти вчаться, працюють, тож «випасти» з такого режиму взагалі неможливо. В Україні подібний напрямок не новий, зокрема черпає натхнення «Пріма» у професійних гуртів, наприклад «Mensound», які досягли по-справ-

жньому світової слави, співаючи українські народні пісні у джазовій манері. Звичайно, це і «Піккардійська терція», у Львові, приміром, працює джазовий чоловічий колектив «Орфей». Однак, по-справжньому сімейних ансамблів, котрі виконують автентичну музику у незвичайній джазовій обробці в Україні поки немає. Може, «Прімі» таки судилося стати першими на цьому шляху? – Сімейних ансамблів такого формату я не знаю, – підтверджує мої думки пані Алла. – А зараз для «Пріми» дуже важливо «засвітитись» на значному рівні. Адже, коли діти маленькі – всі ними захоплюються. А як вони виросли – разом з ними виріс і їхній рівень, проте маси вже цього не бачать. Тому цей рівень зрозумілий лише професіоналам і сказати – це професійно чи ні, можуть лише вони. Старша донька пані Алли – перша скрипка ансамблю – Анна додає, що обраний ними формат був би цікавий в Україні, його лише треба просувати. «В основу ми б хотіли покласти те, що це сімейний колектив і ми виконуємо живу музику, а це рідкість». Мабуть, коли сімейні цінності й бажання творити сходяться разом, тоді й виникає нестримна енергія, що втілюється у маленькі шедеври, котрі дарує після кожного виступу «Пріма». Незважаючи на будь-які проблеми, а вони ж трапляються у житті кожного, вони йдуть до своєї мети – і з джазом по життю.

Олена ГОНЧАРОВА

muzconnect

Електронна музика: погляд з середини LALO Project – неординарний київський Electro-dance проект, наповнений енергетикою живого вокалу та гармонійною музичною імпровізацією.

Це проект, позбавлений комерційних штампів, ідея створення якого виникла в 2006 році, коли декількох музикантів об'єднало бажання реалізувати свої творчі ідеї. Результатом спільної роботи стала авторська музика в стилі electro-dance. Дебютний альбом групи побачив світ на початку 2008 року. Наступний альбом 2009 року відрізняється новим, якіснішим звучанням клубної музики. Композиції LALO Project потрапили в ротацію найкращих українських і російських радіостанцій, а кліпи успішно транслюються на музичних телеканалах. Лідер, продюсер, автор музики і текстів LALO Project – Петро Шерстні-

52 ARTicle

ков, також відомий широкому загалу як творець саундтреку документального фільму «Курськ». Солістка гурту – молода, яскрава та енергійна Оксана Зотова, голос якої гідно оцінений гран-прі численних вокальних фестивалів. Нещодавно наш журнал мав змогу завітати на репетицію LALO Project. Невелике звукоізольоване приміщення, де панує затишна атмосфера творчості та спокою – це студія звукозапису. Тут музиканти наполегливо працюють над створенням своїх нових хітів. Про особливості виконання електронної музики та свою творчість нам розповідала Оксана Зотова.

Чи бачиш ти себе і свою творчість в інших музичних стилях або напрямках? Якщо так, то в яких саме? – Думаю, що ні, не бачу. Мене повністю влаштовує електронна музика, де можна робити все, що завгодно! Звісно ж, я хочу співати під живу музику, але думаю, що це не мрія, а скоріше питання часу.

Що ти відчуваєш під час концертів? Опиши свої емоції. – Це таке відчуття, його не описати... Знаєш, коли ти пишеш пісню – це певна емоція. Тому, коли ти ділишся нею зі слухачами, а вони її повністю сприймають – це найбільша винагорода за твою працю! Це складно розповісти, це величезний обмін емоціями! Це дуже-дуже круто.

Чого тобі хотілося б досягти в своїй творчості? – Тут все дуже просто: хочеться, щоб те, чим насолоджуєшся ти, приносило задоволення іншим! Звичайно, коли за улюблену справу ще й гроші отримуєш –це дійсно кайф.

Яким ти уявляєш собі свого слухача/фаната? – Це людина будь-якого віку, яка просто відривається під нашу музику та отримує від цього задоволення. Юліана ВИШТАК

muzconnect

54 ARTicle

Вся правда про авторську пісню Недарма говорять, що на колір і смак товариш не всяк. Спрацьовує ця загальновідома істина й стосовно музики. Комусь подобається важкий рок, комусь вічно жива класика, хтось прагне не вантажити мозок розумними текстами, а йти шляхом найменшого спротиву, шляхом ритмів сучасної попси. Я ж хочу звернути вашу увагу на зовсім особливий вид музично-співочої творчості – бардівську пісню. Як виявилося, в Україні досить потужний рух виконавців-бардів. Великі осередки є в Києві, Ялті, Сумах, Судаку, Луганську. Примітно, що кількість їх постійно зростає. Бо ж для авторської пісні головне що: прагнення та вміння тримати гітару в руках, шалене бажання співати та співочий хист. Не так вже й мало, скажете ви. Не мало, та все ж менше, ніж для звичної розкрутки на попсовому олімпі. Тож і йдуть туди люди. Мені вдалося побувати на одному з таких концертів, а саме на вечорі романсу. Цикл подібних концертів віднедавна організовує один з відомих бардів, Дмитро Долгов. Віднедавна, бо, як зазначив сам організатор, проект «Душа компанії» розпочав свою активну діяльність лише у грудні минулого року. Тож, на початку марафону маємо лише четвертий за рахунком концерт. Цікавим виявилася історія появи цих концертів, власне їх ідеї. «Все почалося з того, що я розробив унікальну методику навчання гри на гітарі.

Треба просто взяти до рук інструмент і почати грати якісь прості пісні. І тоді я просто зрозумів, що якщо давати якусь рекламу, то можна збанкрутіти. А оскільки я піарник, я подумав, що зроблю промо-акцію «Душа компанії» (сміється). От тоді й виник такий постійно діючий пісенний захід». Кілька слів про один з таких концертів, який пройшов 17 березня на Подолі в центрі російської культури. Дуже душевна така атмосфера, надзвичайно тепла й домашня. Складається враження, що ти й не виходив з дому, а це до тебе прийшли твої друзі, і ви просто сіли за один великий стіл та вирішили заспівати в гарній компанії. Скажу чесно, дві години концерту пронеслись, мов одна мить. Такою несподіванкою стали слова ведучого про завершення концерту. За ці блискавичні години зі сцени порадували слухачів відомі в бардівському середовищі Ольга Артеменко, Євген Бараник, Микола Ютушуй, Володимир Новиков, Микола Шошанні, Дмитро Долгов. І не раз із зали після

muzconnect слів виконавця «ну це остання пісня» лу- них своїм подругам. Але взагалі до цього нали звідусіль заклики співати далі. Але, як треба прийти. Ми ходимо, тому що, мабуть, слушно зауважив ведучий Дмитро Долгов, наша молодість припала саме на період поприємне має бути дозованим, щоб не ста- пулярності авторської пісні. Пісень під гітару». вати узвичаєним. У програмі вечора прозвучали як власне авторські композиції, які, Наталя: «Дуже хотілося б, щоб інформація правду кажучи, примушували рухатись спо- поширювалась не лише через інтернет, а й гади всередині (за це, мабуть, і люблять ав- була так би мовити наочна агітація. Дуже баторську пісню), так і композиції на слова гато зараз інформації, діти тонуть в ній. Але Ліни Костенко, Бориса Пастернака, Марини чомусь почасти їм трапляється саме не та інЦвєтаєвої та переспіви сучасних авторів- формація. Тут питання як зробити це набутбардів. ком широких верст, а не проведенням часу Прикметно, що зал був заповнений. Я не по- для обраних?» мітила жодного вільного Хотілося б побажати організамісця. Це, певно, говорить торам, щоб всі їх очікування все-таки про те, що жанр згодом втілились, мо-лодь Авторська пісня, цей популярний і має право таки почала заглядати на на життя. Одне лише од- або бардівська музика – пісенний подібні концерти. разу впало в око – вік слуха- жанр, що виник у середині XX Вже наразі розробляється чів. Це переважно люди століття в різних країнах. Його методика визначення пересереднього та старшого можця за підсумками кожособливостями є поєднання в віку. Чо-му така дивна особного вечора. Така собі номіодній особі автора музики, ливість? Чого не вистачає, нація «Душа компанії». Витексту і виконавця, гітарний щоб вдалося залучити мозначають її самі слухачі супровід, пріоритет тексту перед лодь? Про це я запитала оршляхом голосування. Щомузикою, орієнтація на ганізатора та двох слухачок правда, за словами самих орколективне виконання після завершення конганізаторів, ідея призу ще непрофесіоналами. церту: розглядається. Бардівська культура жива, Дмитро: «Все тому, що для моактивно розвивається – і це лоді тут дуже багато інших різноманітних факт. Це гарна альтернатива почасти однозакладів та заходів. Але насправді, гадаю, го- типній попсі. Головна перевага подібних ловна причина в тому, що цей захід безкош- вечорів – їх теплота та душевність. Про це товний, а на дошці біля будинку завжди свідчать і повні зали, і реакція все тих же висить оголошення. І місцеві бабусі з діду- слухачів під час концертів, а також, безпесями добре знають про ці концерти і по- речно відгуки. Як от ці: стійно ходять на них, бо це поряд, і тут душевно, тепло та добре. Я думаю, тут грає Наталя: «Я вам скажу так, пробирає. Я отрироль економічний фактор. Та маю надію, що мую доволі великий імпульс енергії після згодом молодь сюди прийде. Адже концерт, кожного концерту, надовго. Я дуже вдячна як, наприклад, сьогодні, був абсолютно різ- організаторам за цю ідею». ноплановий – поряд з відомими бардами, виступали молодші. З часом я буду брати Наталя: «Я дуже рада, що потрапила на цей зовсім молодих. Можливо, це будуть і випуск- концерт. Єдине, про що жалкую, що мало людей знає про такі чудові заходи». ники моєї школи». Наталя: «Я вважаю, що подібні острівки культури, вони дуже маленькі. Дійсно, мабуть, просто необхідно, щоб людей більше інформували. Ми своїх дітей долучаємо. Моя донька, наприклад, зі своїм хлопцем ходить на подібні концерти. Вона розповідає про 56 ARTicle

Ірина АЛЕЩЕНКО

Architec

Вдова, що плаче лище в дощ Краплі дощу завжди нагадуватимуть сльози. Небо плаче, а відголоски цієї туги линуть із кожної людської душі, об’єднуючись у дивовижні звуки природи. У звичайні дні всі люди різняться настроєм, сприйняттям навколишнього світу, але існують моменти, коли небо більше не може стримувати свій смуток, тоді, мов за якоюсь командою, оркестр живих сердець з дивовижним синхроном дає першу ноту свого мінорного етюду. Цю музику підхоплює все живе, гучні та рішучі звуки лунають із кожного будинку, але в Києві всі знають, що останній акорд залишається за вдовою, яка жила в будинку по вулиці Лютеранській. Відшукайте гарне жіноче обличчя на фасаді будівлі, тоді ви зможете помітити, що під час дощу з очей жінки повільно стікають сльозинки. 1905 року полтавський купець 2-ї гільдії Сергій Аршавський купив одноповерховий дерев’яний будинок. Він замовив проект нової будівлі київському міському архітекторові Едуарду Брадтману, і вже 1907 року двоповерховий будинок у стилі раннього модерну став одним із архітектурних шедеврів Києва. Головна особливість цієї споруди – великий кам'яний барельєф, встановлений на фронтоні парадного фасаду, із зображенням сумного обличчя жінки з вінком із кленового листя

на голові. З плином часу за будинком міцно закріпилася назва – «Будинок удови, що плаче». Пояснити таку назву можна не лише дощем, що ллється з сумних очей кам’яної красуні, нагадуючи сльози, але й тим, що після смерті останнього власника цього будинку, київського підприємця Тев'є Апштейна, тут протягом п’яти років мешкала його невтішна дружина, яка дуже сумувала й оплакувала чоловіка. Існують й інші версії. Одна з них каже, що на даху будинку встановлено резервуар, який під час дощу заповнюється й по жолобах, що їх підбито до очей красуні, вода струмками потрапляє на щоки, отже створюється враження, що жінка плаче. Також говорять, що в будинку ховалася закохана пара, капітан із герцогинею, але доля не дала їм прожити щасливе життя. Капітан загинув у морі з дітьми герцогині, а її невтішне обличчя, залите сльозами, увічнено на барельєфі. Зараз цей незвичайний будинок із таємним минулим став готелем для гостей, які прибувають на запрошення президента України. Тут зупинялися делегації з різних країн. Але чи можна знайти спокій у будинку в той час, як удова починає лити сльози своєї туги? Катерина ЧЕРЕПНІНА

58 ARTicle

Таємниці білих котів З-поміж усіх архітектурних родзинок, якими без сумніву може похвалитися Київ, слід приділити увагу «Будинку з котами». Він зручно примостився на вулиці Гоголівській, 23. Чому саме цей будинок? Так кортить з’ясувати, що оберігають від очей перехожих ці білі хижаки?

Чомусь більшість згадують про цей будинок за привертав би увагу киян та гостей міста. Насичесвоєрідним кодовим словосполученням «дім з ко- ний зелений колір стін та яскраві білі декоратами». Та коли пильніше придивитися, то на фа- тивні барельєфи одразу впадають в очі, пройти саді можна знайти й іншу ліпну звірину. Поважно повз просто неможливо. Будинок створено в сидять там сови, скоса поглядають на перехожих стилі модерн з елементами готики. Він має нехимери та чоловічі маскарони. Увінчує всю ком- звичну Т-подібну форму, чотири поверхи з боку позицію чорт, який згори сповулиці й п’ять – з боку подвір’я. Маскарон (фр. mascaron) – вид кійно спостерігає за стрімким Споруда цілком асиметрична, в скульптурної оздоби будівель у формі летом часу. Вважалося, що саме чому й полягає ще одна її особголови людини або тварини в анфас. від нього коти й захищають споливість. Окрім того, всі її вікна Маскарони, на відміну від моторошруду. Зведено будинок було й балкони оформлені по-різних горгулій, можуть мати комічний, 1909 року інженером Володиному. І як же таким дивом не нейтральний або романтичний вигляд. миром Безсмертним на замовзахоплюватися? Не дивно, що лення Федора Ягимовського. Хоча своєрідний будинок приваблював чимало відомих людей. декор на фасаді сприяв утвердженню серед киян Наприклад, у 1920-х роках тут, у квартирі № 5 думки, що споруда належить авторству легендар- проживав відомий український історик та етноного архітектора Владислава Городецького. Та це граф Микола Левченко. А з 1917 до 1920 рр. сповже абсолютна вигадка, хоча будинок відріз- руда була оселею для ще одного відомого українняється від решти робіт Безсмертного. Відтоді ця, вченого-механіка Степана Тимошенка. На його споруда встигла обрости чутками й легендами. честь у 1995 році на фасаді будівлі встановили Звичайно ж, чудернацькі химери збурю-вали в бронзову пам’ятну дошку. Сьогодні будинок продушах киян забобони й містичні здогади. Так, по- довжує жити. На першому поверсі роз-містилася бутують історії, що будинок є причиною багатьох юридична фірма, а решта квартир перебувають у нещасливих жіночих доль. Мовляв, він має по- приватній власності. І все менше мешканців тургану енергетику. Але, навіть якби не було певного бують містичні історії-вигадки. містичного ореолу, будинок з котами все одно Юлія ВУСТІЛКА

Architec

«Сталінські тунелі» для поціновувачів екстремального туризму Багато киян знають, що під Дніпром будували два підземні залізничні тунелі: Північний (Оболонь–Вигурівщина) і Південний (Жуків острів–Осокорки), які в народі прозвали «Сталінським метро». Згадок про два найграндіозніші передвоєнні проекти в Києві у відкритих джерелах не так вже й багато. А от пошуковики видають чимало посилань на блоги любителів екстриму, які публікували фоторепортажі та здогадки щодо призначення тунелів. Нам вдалося поспілкуватися з одним з таких поціновувачів гострих відчуттів. Тунель, який дослідив Анатолій Гуцул, розташовується у районі Осокорків і називається Об'єкт № 1 – Південний. Анатолій, як ти дізнався про тунелі? – Я завжди шукаю пригод на свою голову, намагаючись дістатися до таких Богом забутих місць, де не побувала жодна нормальна людина. І «Сталінські тунелі» – не виключення. Я шукав в Інтернеті згадки чи описи цікавих місць у Києві і натрапив на дигерський сайт, де було багато фото тунелів. Мене це зацікавило, і я вирішив самостійно дістатися туди і неодмінно побачити, що всередині. На якому з об’єктів ти побував і що побачив? – Вперше цією зимою я на машині поїхав шукати Південний тунель на Осокорках. Коли по-

60 ARTicle

бачив бетонну трубу, зрозумів, що я приїхав туди, куди треба. Тунель занурений у неглибокому болоті, яке при – 20 замерзло так, що по ньому можна зайти в глиб тунелю. 20 см льоду, і ви без човна дістанетесь найглибшої точки об’єкту. Проте, чим глибше йдеш, то важче дихати. Психологічно витримати темряву і задуху не просто, але цікавість мене переповнювала. Тож, з ліхтарем я йшов по жовтому від стічних вод льоду і перевіряв кригу на міцність спеціально зробленою кимось з моїх попередниківтуристів палицею з гачком. Нічого особливого я не побачив, але точно знаю, що в тунелі під завалами багато таємниць. Яка ж таємниця «Сталінських тунелів» і чому досі ніхто не намагається потрапити під завали? – Нікому не відомо до сьогодні, чи добудований тунель до кінця, на Лівий берег, чи ні. Ак-

валангісти намагались просунутись у найглибші точки тунелю і натикалися на підриви. Багато дигерів тут загинуло у спробі знайти вихід на інший бік Дніпра. Коли в 90-х була здійснена спроба пробратися в тунелі з використанням аквалангів і гідрокостюмів, виявилося, що тунель намертво перекритий товстою арматурою. Інші входи або засипані будівельним сміттям, або залиті бетоном. Періодично виникають легенди про бронепоїзди, склад з будівельною технікою або розселених в тунелі будівельників. Перевірити ці гіпотези заважають не тільки стан тунелів, але й інформація, про те, що німці використовували їх для зберігання отруйних речовин. Швидше ж за все вони просто затоплені, всередині є якесь устаткування, але навряд чи хтось дізнається про це щось напевно. Відомо, що тунелі підірвала Червона армія, щоб німці не змогли їх використовувати для власних цілей. За легендою всередині тунелів між підривними зонами знаходяться секції зі старою військовою технікою, яка залита автомобільною олією. Будували стіни і заливали маслом, щоб, коли армія повернеться, можна було розібрати завали, дістати техніку і використати у разі потреби. Пробратися туди нікому не вдалося, ні у кого не вистачило ініціативи почати розбирати ці завали. Як думаєш, чи є екскурсійні маршрути цими тунелями? – Думаю, екскурсія «Сталінськими тунелями» на човні була б дуже цікава, особливо для європейських туристів. Поки що сюди водять

тільки наших туристів, яким цікаво подивитися на залишки колишніх радянських глобальних планів. На твою думку, скільки років простоять ці тунелі? – Українські та німецькі вчені оцінили бетон, з якого будували тунелі, і зробили висновок, що вони простоять майже 800 років. Оскільки тоді будували фундаментально, тут використовували дуже незвичайні технології, тому вони не руйнуються, незважаючи на те, що напізатоплені водою. Я думаю, тунелі простоять більше, ніж 800 років за умови невтручання людей і техніки. Якби держава все-таки вирішила розвіяти чутки про техніку в тунелях, взявшись за розбір завалів, ти б долучився? – Ще б пак! Чесно кажучи, мене більше цікавить техніка та скарби, які могли б там досі зберігатися. Якби тільки мати доступ до архівних справ з будівництва цих тунелів, можна було остаточно відкрити завісу таємниці та нарешті спростувати усі гіпотези щодо отруйних речовин, які могли залишити по собі німці. Я досі не можу зрозуміти, чому ніхто не намагається використати тунелі хоча б в інтересах міста, зробити метро чи пристосувати бетонні споруди для інших потреб. Знаю тільки, що після того, як закрили будівництво цих підземних тунелів, залишилася купа матеріалів, які були використані для будівництва станцій метро «Театральна» та «Арсенальна».

Для довідки: Будівництво проводилося протягом 1936–1941 років, здача в експлуатацію планувалася на 1944 рік. Ідея побудувати тунелі була викликана військовою необхідністю – два залізничні мости, що з'єднують береги Дніпра, в разі війни можна було легко зруйнувати авіацією, перервавши підвіз боєприпасів і поповнень для частин, які обороняли Київ. Були закладені два тунельні перехоии під руслом: Північний (Оболонь – Вигурівщина) і Південний (Жуків острів – Осокорки). Будівництво розгорнули в умовах секретності. На ньому працювали інженерні частини РККА і робочі тресту «Гідрошляхбуд» (до 20 000 осіб). Будівництво планували закінчити через 8 років; довжина південного

тунелю повинна була перевищувати 6.5 кілометрів; для будівництва запланували споруду ТЕЦ, бетонного заводу, містечок будівельників і штучного півострова на Дніпрі. Ініціатива була або особисто від Сталіна, або від Хрущова – керівника будівництва метро в Москві. До червня 1941 року було виконано близько 10 % запланованої роботи: близько 600 метрів підземних робіт під Дніпром і до 1 кілометра тунелів по берегах, введена в дію ТЕЦ у районі залізничного вокзалу, яка працює і сьогодні. Передбачалося, що під Дніпром ходитимуть поїзди в двох напрямках, а рейки можна буде в разі необхідності перекласти так, щоб могли проїхати автомобілі або танки. Події літа 41-го пере-

креслили всі плани будівництва, в липні роботи призупиняють: тунелі консервуються, техніку вивозять на схід, з робітників формують мостобудівну бригаду для потреб фронту. Після звільнення Києва, з 1944 року будівництво було відновлено, але в країні на той час були більш нагальні проблеми, і в 1949 будівництво згортають, тепер уже назавжди. Зараз обидва тунелі перебувають серед приватної забудови: вихід з Об’єкту №2 пристосували під складське приміщення, а в Об’єкті № 1, затиснутому між дачними ділянками, схоже збираються розводити рибу.

Ганна ЗЕНЗІНА

Architec

Екзотичний транспорт. Фунікулер

фото: kievhotelsonline.com

Далеко не кожне місто може похизуватися таким цікавим видом громадського транспорту. В Україні на сьогодні діють лише два фунікулери – в Києві та Одесі. Вони, певно, вже стали своєрідними символами цих міст.

62 ARTicle

Зараз поїздка в київському фунікулері займає близько трьох хвилин в один бік, а більше ста років тому з Подолу у «Верхнє місто» можна було дістатися лише крутими дерев'яними сходами, яких налічувалося близько п’ятисот. Можна лише здогадуватися, скільки часу тоді займало подолання «михайлівського евересту». Ідею підйомника на місці безкінечних сходів запропонував і відстояв Артур Абрагамсон. 1902 року міська влада доручила проект фунікулера інженеру Н. П’ятницькому, а проект станційних приміщень − архітектору А. Баришнікову. Їхня спільна робота мала успіх, і в травні 1905 року столиця отримала новий транспорт − «Михайлівський електричний канатний підйом». Усе обладнання першого фунікулера було зроблено в Швейцарії, яка на той час вже добре зналася на канатних дорогах. Початкова протяжність фунікулера становила близько двохсот метрів і сягала лише вулиці Боричів тік. Пізніше, після аварії 1928 року, пов’язаної зі зношеністю троса, загальну протяжність рейок збільшили ще на 38 метрів. У цілому ж тричі фунікулер призупиняв свою роботу через реконструкцію − в 50-х, 80-х роках та зовсім нещодавно, наприкінці 2011 року. Після однієї з таких перебудов, 1986 року, на лінії з’явилися нові павільйони станцій. Стелі та віконні арки платформ оздобили мозаїчними вітражами, на верхній станції з’явилася діарама Михайлівської гори, яка й дотепер привертає увагу як киян, так і гостей столиці. Цікаво, за яким же принципом діє цей чуденацький транспорт? Вже звичний нам фунікулер на Подолі являє собою систему з двох вагонів, з’єднаних канатом, який перекинуто

через двигун, що рухає всю транспортну чудасію. Прикметно, що він розміщується не у вагоні, а на верхній станції. Цінують фунікулер не лише за екзотичність та зручність. Мабуть, найбільшою його перевагою є чудовий краєвид, що постає перед очима пасажирів під час підйому. З кабіни вагончика, мов на долоні, видніються старовинний Поділ із врізаними у вулиці церквами, Труханів острів – улюблене місце відпочинку більшості киян, Дніпро, до середини якого рідкісний птах долетить. Не дивно, що фунікулер береже багато амурних історій. Адже ймовірність розквіту романтичного настрою зростає у стократ, якщо їхати у транспорті з таким краєвидом, особливо в променях призахідного сонця. "Канатний трамвайчик", так пестливо називають його в народі, сприяв навіть "поєднанню доль". Ось який цікавий запис лишила на сторінках Книги пам"яті Київського фунікулера пані Софія Павловська: «З 1942 року, коли була студенткою торгово-кулінарної школи, користувалася фунікулером. Тут під час однієї з поїздок познайомилася з майбутнім чоловіком − Сергієм Паршковим, артистом Російської драми, до 1960 року поки були разом щороку в день нашого знайомства каталися на фунікулері». Тепер вже Київ просто неможливо уявити собі без цього екзотичного для гостей і звичного для киян міського транспорту. Його романтичний силует так яскраво вписався в місцевий ландшафт, що став, мабуть, назавжди незамінним атрибутом київської панорами. Він був, є і залишиться одним з найзатишніших і найромантичніших місць столиці. Катерина СИДОРЕНКО

Architec

64 ARTicle

Прощаючись з колишнім ЦУМом… 1 лютого 2012 року було закрито на реконструкцію київський Центральний універмаг. Де призначити зустріч на вулиці Хрещатик, щоб не загубити один одного? Майже кожен киянин відповість на це запитання одне й те ж: біля Центрального Універмагу. Та й для гостей міста, на нашу думку, ця будівля є достатньо відомою. Її історія тягнеться аж з далеких 1930-х років. У радянські часи ЦУМ був найпопулярнішим магазином. Сюди їхали зі всієї України, не дивлячись на величезні черги. Адже велика кількість товарів, що було розміщено на прилавках, могли задовольнити будь-який попит. Цього року долю ЦУМу взявся змінити Ринат Леонідович Ахметов, вирішивши перетворити таку дорогу нашим серцям пам’ятку на європейський торгівельний центр, закривши універсам на реконструкцію. І хоча новий власник обіцяв не змінювати фасад будинку, а лише поміняти внутрішню структуру, універсам вже не стане колишнім. А тому заслуговує на те, щоб всі знали його історію. Історія Центрального універсаму почалась 1935 року, коли було створено проект найбільшого державного торгівельного центру (цікавим фактом є те, що спочатку на цьому місці планували будувати «Дім Книги»). Будівництво було доручено архітекторам Д. Фрідману та Л. Мецояну, які на той час були співробітниками другої державної проектної майстерні Московської Ради. Архітектори спроектували універсам у стилі популярного на той час класичного раціоналізму. Цей стиль представляв був такою собі інтерпретацією будівель великих американських міст. Будували ЦУМ достатньо довго: встановлювались металеві рами, дзеркальні вітрини, незвичні на той час колони та сходи з розкішними перилами. Нарешті, 1 травня 1939 року головний універсам республіки прийняв перших відвідувачів. Щодня ЦУМ відвідувало більше 15 тисяч покупців, яких обслуговували 500 продавців, а щомісячний товарообіг складав майже 8 мільйонів рублів. Через два роки після відкриття почалась Велика Вітчизняна війна. ЦУМ працював до самої окупації і закрився тоді, коли 1941 року Хрещатик було підірвано. Дивом будівля вціліла, але, як і інші магазини столиці, універсам

був розграбований. Вдруге життя завирувало в ЦУМі вже після визволення міста. Універмаг відкрили 1944 року, коли в лівому крилі відкрились секції, в яких товари першої необхідності купити можна було лише за картками. Ґрунтовну реконструкцію провели вже у 1955–1958 роках, коли було добудовано праве крило від Хрещатику. Тепер універсам міг обслуговувати близько 170 тисяч людей на день. Тоді ж у ЦУМі були встановлені перші в Києві ескалатори. Для всіх це було дивиною, а діти навіть ставали в черги, щоб покататись на них. У радянські часи свою популярність ЦУМ отримав за багатий асортимент. Приїжджаючи до Києва, гості йшли дивитися не на культурні пам’ятки, а, насамперед, їхали до Центрального універсаму. Адже там можна було придбати ті товари, які, здавалося б, придбати неможливо. Важкі часи для універсаму настали разом з розпадом СРСР. На початку 1990-х років ЦУМ, як і всі інші магазини, зіткнувся з тотальним дефіцитом товарів. Тоді в універсамі можна було купити лиш електроніку, в основному телевізори та радіоприймачі. Торговці швидко цим скористались і почали возити надлишки до Польщі, натомість привозячи одяг та жувальну гумку. Не зважаючи на труднощі, ЦУМ напевно єдиний великий магазин, якому вдалося зберегти формат універсаму, не здавши своєї площі в оренду. Вже починаючи з середини 90-х на площі у 9 тисяч квадратних метрів працювало 60 відділів, в яких було представлено понад 50 тисяч найменувань товарів. Поряд з продукцією імпортного походження широко були представлені й товари вітчизняного виробництва. 31 січня 2012 року ЦУМ відпрацював останній робочий день. Працівників було звільнено, а в вітринах замість товарів розмістилися старі фото універсаму. Не відомо, що згодом кияни та гості столиці побачать на місці старого доброго ЦУМу. Але в пам’яті багатьох, переконана, він так і залишиться таким же звичним універсамом, обличчя якого майже не змінювалося впродовж 70 років. Олександра ФЕСЮК

Architec

66 ARTicle

Пори на ючи у ка зк у

фото: Сергій ПОЛЕЖАКА, Олексій ФУРМАН

Кожен киянин та, мабуть, і гість столиці дізнається найперше про кілька цікавих місць. Це Хрещатик, центральні собори столиці та острів дитинства – Пейзажну алею. Той, хто хоч раз побув на старокиївських схилах серед чудернацьких творінь сучасних митців, неодмінно приведе сюди свого друга.

Розкинувся цей музей під відкритим небом на Старокиївській горі, яка колись була центром стародавнього Києва. Тут проходили лінії оборонних споруд Києва, а лише в 1980 році на місці давніх валів з’явилася Пейзажна алея. Вона була створена за проектом архітектора Аврама Мілецького понад 30 років тому. Та чомусь лише 14 листопада 2009 року там було офіційно відкрито дитячий парк. Кому ж вперше спало на думку створити цей куточок дитинства в середмісті Києва? Автором ідеї скульптур дитячого парку на Пейзажній алеї стала Ольга Кондрацька, архітектор-дизайнер, реалізувати її задум допоміг скульптор Костянтин Скретуцький. Долучилась до створення скульптур і київська художниця Леся Кара-Коць. Він увійшов і сучасну історію Києва як автор цікавих скульптур летючої корови, балерини, їжачка в тумані та інших. Про створення Пейзажної алеї скульптор каже: «Пейзажная аллея была замусоренными задворками. Мне предложили поучаствовать в облагораживании этого места. Нужно было агрессивно разбавить серую обстановку, поэтому выбраны такие непривычные для Киева формы, цвета и эмоции. Так и появилась первая площадка, которая притягивает людей…». Дістатися у це казкове місце можна кількома шляхами. Перший – піднятися Андріївським узвозом, другий – дійти пішки від станції метро Золоті Ворота (по вулиці Володимирській), третій – від Майдану Незалежності проїхати тролейбусом № 16 або № 18 дві зупинки, четвертий – від станції метро Лук’янівська їхати цими ж тролейбусами до зупинки Львівська площа та знайти вхід через арку в двір. Трохи пошуків – і ви опинитесь у цьому затишному місці, де зможете відчути себе дітьми й забути про логічні пояснення й обґрунтування, які зазвичай переслідують нас у житті. На Пейзажній алеї ви поринете в інший світ, світ казки та незвичайних істот. Спостерігайте за величезними шаленими горобцями, закоханими зебрами, лелекою, який дивом закохався в жабу, летючими шестилапими тиграми. А якщо втомитесь, то в нагоді стануть лави у вигляді гойдалки, будинку, кавуна, окулярів, ліжка. За всім цим шаленством чудернацьких тварин невідступно спостерігають янголята на подушкових гірках та «веселкові» хлопчаки. На цьому дива Пейзажної алеї не закінчуються. Згодом, 2010 року, там з'явився майданчик «Аліса у Дивосвіті». Мов зі сторінок роману зійшли на старокиївські пагорби кролик, чеширський кіт та інші персонажі книги Керрола. 67

Architec Справа в тому, що алея не має офіційного статусу парка, а відтак, позбавлена державного захисту. Адже від самого початку, появи задуму та втілення його в життя, Пейзажна алея була ініціативою місцевої громади. Прикро, що часом алея стає об’єктом відвертого вандалізму. От як коментує Костянтин Скретуцький цю ситуацію: «Вообще-то, в моих скульптурах продумана антивандальность: там нет выпуклых деталей, которые можно отбить, отломать. Но в сравнении с каменными памятниками, мои работы всё-

таки хрупки. Например, одну мозаичную работу на Пейзажной аллее из пневматики расстреляли. Поэтому есть целая бригада ребят, которая каждый месяц ремонтирует эти скульптуры. Мой номер телефона знают местные жители, они сообщают, если с памятниками какие-то неполадки...» Але це не єдина проблема алеї. На сьогоднішній день взагалі постало питання про подальшу її долю. Пейзажна алея давно заважає МЗС, яке спить і бачить на її місці чергову столичну багатоповерхівку. Невідомо, чиєю

Сергій, 21 рік

«Дуже дивно було почути новину про те, що Пейзажка буде забудована. Як можна знищити цю алею, яка є одним з найулюбленіших місць відпочинку киян та гостей столиці? Пейзажку звели зовсім нещодавно, але вона стала однією з візитних карток столиці. Вона є казкою для малечі та яскравим і теплим куточком хорошого настрою для дорослих. Ця маленька частина міста дає змогу насолоджуватись не тільки чарівними та оригінальними скульптурами, але й чудовим краєвидом Подолу з його старими будинками та лівим берегом Дніпра. Я з друзями дуже часто відвідую Пейзажку і буду відвідувати, тож маю надію, що ні забудовники, ні вандали не знищать це чарівне місце. Нація виховується не в оточенні бетонних багатоповерхівок, а в оточенні таких пам’яток, як Пейзажна алея. Дякую скульпторам та архітекторам за це ЧУДО!»

68 ARTicle

перемогою завершиться ця справа, бо, за словами адвоката Марини Соловйової, яка захищає цей парк в судах, територія Пейзажної алеї – історичне місце, яке перебуває в складі заповідника «Софія Київська», і будівництво тут ніяк неможливе. Сподіватимемося на це! Ми поцікавилися думкою киян щодо потрібності алеї та питання її ліквідації.

Дарія ВИНОГРАДОВА

Настя, 20 років Для мене Пейзажна алея – це символ міста. Всіх приїжджих друзів обов'язково веду гуляти туди. Це такий собі осередок дитинства, безтурботності та щастя, місце, де кожен може відчути себе дитиною. Неприпустимо, щоб алею забудовували! Вони позбавляють нас окраси міста. Вікторія, 19 років «Пейзажна алея за короткий час стала таким собі культовим місцем. Принаймні я так вважаю, помітивши, що вже чи не всі мої друзі та знайомі хоч раз там побували, а безліч фото в соцмережах, де вони ніби стають жертвами тих чудернацьких мозаїчних котів Пейзажки – це вже традиція. На жаль, сама я там ще не була. Все збираюся сходити. Тепер точно зберуся, поки не пізно».

vteatri.com

Світлана Автухова: «Театр – як релігія: вона існує, але в неї не вірять»

Світлана Іллівна Автухова – одна з небагатьох актрис, котрі знають, що таке справжнє мистецтво і творчість. Одна з тих, яка залишається в гармонії з собою, незважаючи на суперечності, і не розмінює талант на блюзнірство та штучність. Це приклад внутрішньої мужності, що дає сили долати нездоланне. Якщо не можеш змінити обставини, зміни своє ставлення до них. Схожа ситуація дещо змінила амплуа Світлани Іллівни, і відтепер ми можемо побачити її на телебаченні. Вона – з тих головних дійових осіб, які виконуюють важливу роботу, але залишаються за кадром.

Що підштовхуло Вас до вибору акторської професії? – Я народилася в провінційному містечку, в якому був театр, але через те, що мої батьки постійно були зайняті, нас до театру не водили. Я розвивалася у великій любові та фантазії. Мій тато від природи – дивовижний мовець. Він дуже багато розповідав нам про важке дитинство, концтабори, про війну. І настільки був виразним у цих розповідях! Я мало читала, але фантазувала з приводу всього. У мене була дірява па-

70 ARTicle

расолька і я уявляла, що можу бути Меррі Поппінс; я сідала на на лаву і злітала. Я писала багато цікавих листів і залишала їх у поштовій скриньці. І люди отримували ці повідомлення, тому що це був приватний сектор і не треба було особливих зусиль, аби дістатися до поштових скриньок. Ось так я гралася у поштаря. Тоді я цього не усвідомлювала, мені просто хотілося так робити. Я нікому не коїла шкоди, ніхто на мене не кричав, а навпаки, всі дуже любили мене. Потім, коли

підросла, я зрозуміла, що мені уявляється нереальне життя. Те життя, в якому можна мріяти і фантазувати. І я зрозуміла, що цьому відповідає театр. І тільки на сцені я можу грати чужі ролі, образи, інші долі, в яких мені було цікаво проявляти себе. Сама собі я була нецікава. Протягом п’яти років я їздила до Москви в театральні інститути. По-різному було: іноді я проходила всі тури, іноді бувало, що після першого туру далі не потрапляла. Але ніколи мені не говорили, що в мене нема таланту,

або що я не підхожу. І, можливо, через те, що я ніколи не чула відмови, я весь час прагнула туди потрапити. Коли мені виповнився 21 (а для вступу на актрису це був доволі критичний вік), я проходила тури в державному театральному вузі. Через зв'язки, дітей відомих акторів, мене не дуже хотіли приймати. Але я відчувала інтерес до себе, тож мене запросили на співбесіду і пояснили, що саме зараз у Києві закінчується набір на російський курс. Із Москви я поїхала до Києва, при цьому в мене не було ніяких родичів, знайомих. Якась сила мене вела чи велике бажання. Я спокійно прийшла на вокзал, взяла білети, сіла на потяг і з маленькою валізою приїхала до Києва. І ввечері я приїхала до інституту, і о півнадесяту ночі потрапила до Миколи Миколайовича Рушковського, який тоді набирав цей курс. Голодна, запилена, але з готовим репертуаром. Якби пан Рушковський тоді не розгледів мене, моя доля склалася би зовсім інакше. Втратила би я мою мрію і мої цілі. Мабуть, плакала б і переживала через те, що не спробувала все. А так, я довела справу до кінця і пройшла цей шлях. На щастя, досить вдало. Як Ви потрапили до театру Російської драми імені Лесі Українки? – Після інстититуту я пішла в «Театр молодого глядача». Там тоді був режисером Микола Іванович Мерзлікін. У мої молоді найкращі роки він бачив у мені потенціал, я була як улюблена дитина в сім'ї. Але й колектив був тоді потужним: багато молодих акторів. І всі ми були однією командою, за-

коханою в театр, одержимою ним. Нам не треба було ніяких матеріальних благ – тільки творити. Але коли режисер пішов до іншого театру, все стало розсипатися. Він запрошував мене туди, але я не пішла, тому що там були нові люди, новий театр. У рідному театрі мені вистачало творчості, пошуку, репетицій. Потім до театру прийшли нові люди, я відчула, що починаю задихатися: до репертуару брались одноденні постановки, які на дуже низькому рівні були продумані режисером. І тому я не відчувала творчості. Але тут мені зателефонували із Російської драми, щоб я за декілька днів влилась у нову постановку. У Російській драмі Михайло Юрійович Резнікович поставив мені жорсткі рамки: протягом трьох днів я мала вивчити всю виставу: драматичну, танцювальну, музичну (а це була одна з головних ролей). В мене відбулась досить вдала прем'єра, після цього мене запросили в трупу. Що ж стало причиною Вашого зникнення із театральної сцени? – Мене любили в Російській драмі, адже я не конфліктна людина, до того ж сильна, і це було помітно. Я жила своїм внутрішнім життям. Я вірила, любила, працювала і нікому не сказала жодного поганого слова. Може, й тому я там не приживалась. Це був театр зі своїми традиціями і правилами. А я дуже вільна і творча людина, для мене не існувало жодних обмежень, а мені їх нав'язували. Якщо раніше мене приймали такою, якою я була, то тут мені постійно говорили як

і що треба робити у всьому. Це в свою чергу породжувало внутрішній протест, було сигналом, що це не мій театр. Пропрацювала я там 18 років, але щоразу відчувала насилля над своєю душею. І навіть тоді знаходились резерви, аби працювати з повною віддачею. Але потім я зрозуміла, що це не варте того, щоб ламати себе. Я хочу спілкуватися з глядачем так, як уважаю за потрібне. І я повела себе дуже легко і спокійно – написала заяву про звільнення. Я думаю, це були уроки, під час яких я мала навчитися терпінню, розумінню, а, головне, навчитися прощати. Я рада, що Господь оберіг мене від провалля, яке зачепило багатьох в театрі: брехня, доноси і багато людей, які п'ють тому, що нема гармонії з душею. Як відбувся Ваш викладацький дебют? – Через десять років після закінчення інституту Євдокія Олексіївна Герасимова, викладач з техніки мови, запросила мене до себе на курс асистенткою і я переймала її майстерність чотири роки. Потім вона поїхала і залишила мені курс. Я не йшла по кліше, а весь час думала, що ж таке педагогіка. Педагогіка – це не нав'язування своїх думок і вмінь, це означає розкрити людську природу і допомогти їй відкритися професійно. У зв'язку зі своїми особистими проблемами я покинула викладати. А повертатись вже не захотіла, тому що в інституті все на показ. А я ніколи нікого не намагалася причесати, подати як комусь потрібно. Я хотіла, щоб людина завжди залишалася такою, якою вона є. Після цього мене запро71

vteatri.com сили в Інтер-школу викладати техніку мовлення та українську вимову журналістам та телеведучим. На телеканалах я працюю професійно. Там я навчаю, удосканалюю знання, досвід, виводжу на вищі рівні: хтось не вміє тримати інтонацію, хтось спілкуватися, хтось речення неправильно будує. Загалом, у мене студенти тільки в Інтер-школі. Займаюся навіть з маленькими дітьми, тому що школа не дає такого навчання. А часом і вони мене навчають. Разом зі своїми учнями я теж творю, тому йде така постійна внутрішня гра. Завдяки своєму акторському досвіду я вмію передати почуття. Я отримую більше щирості, ніж з акторами. Які Ваші творчі плани на майбутнє? З чим воно буде більше пов'зане: з телебаченням чи з театром? – Поки що сцена мене не вабить. Я дуже втомилася від тієї неправди, яка там відбувається. Через це я займаюсь справою, в яку я вірю. Зараз моє життя потужне, повне пошуків, нових творчих сил, нових зустрічей. Мене запрошують на прем'єри, презентації, я спілкуюся із бізнесменами, політиками, дикторами, журналістами. Коло людей стало настільки великим і кожна людина, з якою я знайомлюсь, стає мені близькою, навіть, в якомусь сенсі, рідною. Я увесь час у пошуку. А пошук – це творчість. Просто вона стала іншою. Театр – це не місце роботи, це твій внутрішній світ, це творчість. Тільки тоді я творила на сцені, а зараз я творю своє життя. Кожен рядок ти напов-

нюєш емоційно – це і є театр. У мене достатньо напружений графік, часом доходить до легкого запаморочення, але в хорошому сенсі. Ця дорога виявилася не в квітах і славі, нема неправдивих прикрас життя. Бог кожному від народження дарує талант, і коли ти відчуваєш, що без цього не можеш, значить – це твоє. Чи можете Ви, як людина з великим акторським досвідом, підтвердити той факт, що роль впливає на життя актора? – Професія передбачає повне занурення в характер, життя іншої людини. Втримати цю рамку, дуже важко. Мені рідко вдавалось, я завжди перевтілювалась в той образ, в якому я була. Тому такі речі є навіть небезпечні для психіки. Треба розуміти, що гра в іншу людину – це тільки гра, а не природність. І той, хто вміє цю умовність тримати, вже є майстром. Ми так заглиблюємось в образ іншої людини, що якщо не відпустити його, то можна перейняти всю енергію. Гра хороших акторів, проходить на тонкій межі. Деколи в мене таке бувало, коли навіть повертаючись додому, догравала різні сцени, перевіряла неточності мого партнера. Це була одержима прив'язаність. Мені здавалося, що я маю постійно цим жити. Головне – це життя духу людського, тобто, не просто розкрити життя людське, а життя людського духу. Ми всі кидаємо слова, а самі ж не знаємо, що таке жити духовно. Не душевно, а духовно. А тут ще треба навчитися духовності іншої людини. Це колосальна неможливість. Правильне трактування – головне завдання і ціль осяг-

нути в образі життя людського духу. Ми знаємо, що дух святий один. Дух – вище духовне начало. Людині треба спочатку самій цьому відповідати, а потім шукати духовність в іншій людині. Яким є сьогоднійшній театр на Вашу думку? – Я не згодна з сьогоднішнім театром внутрішньо. Жоден театр в місті мене не приваблює ні формою, ні тим, що вони ставлять, ні тим, що сповідують актори. А професія акторська – це сповідь. І якщо до неї не готовий, то ти не маєш права бути там. А зараз такого права не має ніхто. Немає глибоких, сповідальних моментів творчості, усі пристосовуються, все на поверхні. Глядач постійно в омані, йому здається, що це і є театр. Я вірю у театр, який був у Мерзлікіна, Соколова. Актор – це підневільна професія, з ним повинен бути друг-режисер. І коли є такий внутрішній діалог між ними, тоді виходить прекрасний союз. Актор – це дивовижний інструмент в руках композитора. Тому актор не може іти в режисуру і навпаки. А зараз саме так часто і відбувається. Із самих початків театр був духовним і правильним осередком для того, щоб людина жила і бачила інше життя. Це – як релігія: вона існує, але в неї не вірять. Є проблема в соціумі: хоча актори і отримують машини, квартири, ролі, та тільки через те, що так вигідно режисеру. А це вже не творчість. Це пристосуванство. І поки таке буде, про творчість можна забути. Коли ви щось робите, запитайте з якою метою: це для душі, чи просто так треба. Тетяна ЗАІЧЕНКО

72 ARTicle

vteatri.com

Україна пахне свободою, або Гімн демократичної молоді 23 вересня 2011 року у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка відбулася прем’єра вистави «Гімн демократичної молоді» за мотивами однойменної книги Сергія Жадана. І вже кілька місяців ця постановка заслуженого артиста Юрія Одинокого приємно дивує глядача. Чому «приємно» і чому «дивує» – питання, в яких варто розібратися.

У глядача, ознайомленого із творчістю Жадана, лише звістка про факт постановки мала би викликати подив: здавалося б, шість жорстких та навіть дещо брутальних історій про розвиток середнього бізнесу на початку 90-х і піднесений дух театру Франка – речі зовсім несумісні. Більше того, складно уявити, як однаєдина вистава може гармонійно поєднати сюжети автономних історій. Та всупереч побоюванням еклектика виявилася вдалою. За основу було взято першу із шести історій – «Власник найкращого клубу для геїв», – у яку творча група мистецьки вплела елементи з інших повістей збірки: сюжет заграв по-новому. На сцені розгортається багатошарова життєва історія: головний герой – піарник компанії з продажу електроніки Сан Санич

74 ARTicle

(Дмитро Рибалевський) – кидає роботу, плануючи написати дисертацію, та, раптом, в його житті з’являється друг дитинства, який хоче відкрити свою справу і взяти Сашка у компаньйони. Саме так починається гротесковокомедійна лінія вистави – створення та сумнівне існування першого харківського клубу для геїв! Друга лінія, яка майстерно вплітається у першу, це лінія лірична – історія кохання головного героя до дещо божевільної та, без сумніву, темпераментної дівчини Марти (Ксенія Баша-Довженко). Це бурхливо-пристрасне та напрочуд своєрідне почуття розгортається на тлі жорстокого світу бізнесу, який через свою абсурдність видається суцільною фантасмагорією, що вдало відтіняється знаною

саркастичністю Жаданівських текстів. Трагікомічність постановки, її «подвійність» чудово підкреслюються головною декорацією – триповерховою дерев’яно-металевою конструкцією із перил і перекриттів. Вона швидко трансформується із гей-клубу у квартиру чи інші приміщення, створюючи ефект плинності та незбагненності життя. Останнє, мабуть, і є лейтмотивом вистави. Хоча не менш актуальними видалися варіації на тему «Ukraine smells freedom» чи не менш яскраві ілюстрації до соціальних, і не дуже, проблем. У плані вибору музичного супроводу вистава також подвійна: у той час, коли історія кохання розгортається під чуттєвий та вкрай динамічний романс Scorpions «Maybe I, Maybe You», трагікомічність фарсу життя гей-клубу та пов’язаних із ним ситуацій чудово переда-

ється трешевою композицією E-Type «Russian Lullaby». Гра головних героїв відверта й просякнута душевністю, а глибокі й проникливі монологи головного героя змушують задуматися над життям. Скептичний читач запитає: «А де ж недоліки?» Та тут варто говорити не про недоліки, а про специфіку. Ось ця подвійність, яка сприймається як майстерність змішувати й поєднувати, водночас є небезпекою: гіркувата на присмак фарсовість не кожному буде до смаку. Та, без сумніву, ця вистава має свого глядача і заслуговує на неабияку увагу – нині рідкістю є постановка сучасних українських авторів, а ще більшою рідкістю – коли ця постановка влучно зіграна. Анна ЛИП’ЯТСЬКИХ

vteatri.com

Акторами не народжуються, ними стають,

або «Шлях до успіху» Герой серіалів «Мухтар», «Ефросиния», «По закону», актор Київського театру оперети, 26-річний Дмитро Шарабурін кілька років тому тільки й міг мріяти про сцену і популярність.

76 ARTicle

Народився Дмитро в нетеатральній сім'ї, ходив у звичайну школу, займався боксом і готувався стати спортсменом. Ніщо театральне і не маячило на горизонті. Просто співати, танцювати і декламувати вірші хотілося завжди. «Стало тісно на рингу. Завжди хотілося прийти в професію, в якій є невичерпні глибини, де можна постійно удосконалюватися і розкривати себе», – розповідає актор. Але складалося так, що в шкільних сценках Дімі діставалися лише другорядні ролі. Лаври на дитячих виставах збирав старший брат, який готувався до вступу в театральний інститут. А Діма і далі ходив на тренування з боксу, переживав перемоги і поразки. Першим скрізь і в усьому Дімі хотілося бути завжди. І зі спортивної секції, слідом за братом, боксер Дмитро Шарабурін вирішив спробувати своє щастя на теренах театру – гени давали про себе знати. Циганське коріння за батьківською лінією і природна наполегливість привели спортсмена з розкішною шевелюрою в Інститут культури. «Сестра двоюрідна говорила мені: “Дімо, куди ти лізеш, у тебе повний рот каші, шепелявиш, дикції немає – ну куди? Категорично ні”. Ах ні, подумав я собі, ви ще дізнаєтесь! Головне – бажання. У мене повністю був порушений мовний апарат», – поділився Дмитро своїми спогадами. Потім було багато вправ з горішками для дикції, як у фільмі «Карнавал», скоромовки, розспівування, репетиції, заняття академічним вокалом. Педагоги Дімі поставили голос, навчили триматися на сцені та правильно говорити. «Мені завжди потрібні екстремальні відчуття, нові емоції, спочатку пішов у спорт: життя не бачив, збори, тренування, перемоги та сльози, а після – в мистецтво», – зізнається актор. Це вже зараз так упевнено каже Дмитро про свої театральних успіхи, маючи за плечима досвід зйомок у російському кіно і, головне, – ролі в Національній опереті: «Карнавал казок в Україні» (Кай), «Містер Ікс» (Тоні), «Моя прекрасна леді» (Гаррі, мажордом), «Сільва»

(Кавалер), «Сорочинський ярмарок» (Хвенько), «Чиполліно» (Помідор). А тоді, закінчуючи Інститут культури, з якого щороку випускаються сотні студентів, Діма тільки й міг, що мріяти про театр. Але у хлопця з першого курсу була мрія – працювати в Опереті. Саме до неї він і йшов: двадцять чотири години на добу, сім днів на тиждень. І заради цієї мрії навіть премудрості академічного вокалу опанував. «Я одного разу своїй одногрупниці Оксані Ромашенко зізнався, що ніколи не зможу співати так, як в опереті. Я їй сказав, що для цього потрібно народитися з таким голосом, аби Бог дав. А в мене такого немає, на що вона мені відповіла: “А тобі що, Бог на вухо сказав, що не дав голосу?”, – згадує Дмитро. Проте життєві іспити показали, що можливо все. Діма повірив у себе і свою інтуїцію, прийшов на прослуховування до Театру оперети. У відповідь на прохання художнього керівника театру Богдана Струтинського здивувати чимось, показав акробатичні сальто. Попросили заспівати – заспівав. «Думаю, я не здивував своїми вокальними здібностями, але взяв щирістю і старанням», – згадує ті хвилини Дмитро Шарабурін. До Оперети молодого актора підштовхнув взагалі дуже дивний випадок. «Я захоплююся творчістю Мусліма Магомаєва, він для мене фаворит радянської естради. Завдяки йому я потрапив до Оперети. Я йому написав листа, але не встиг відправити, вночі дізнався, що він помер, відчував втрату близької людини, і не міг зрозуміти, що ж це за знак такий, і вночі мені наснився сон – розмова з ним. На кожне моє запитання він відповідав, що мені потрібно йти до Театру оперети. Вранці я прокинувся з чітким наміром, що йду туди прослуховуватися», – розповідає молодий актор. Зараз Дмитро Шарабурін знімається в російських фільмах і серіалах, грає в Національній опереті. Хоче виховувати свого маленького сина в гідному суспільстві та турбується про духовну моральність нації, прагне більшого, працюючи над собою та підкорюючи нові вершини. Заради усмішки і сліз глядача, заради мистецтва та життя. Елла БАРАН

vteatri.com

Театральний світанок у Києві

Після того, як «згаснув» Міжнародний театральний фестиваль «Київ травневий», українська фестивальна сцена лишилася без провідного гравця. Театральні пацьорки розпорошилися всією країною: «Золотий Лев», «Драма.UA» та «Драбина» у Львові, «Театральні вечори» у Тернополі, «Херсонеські ігри» у Севастополі, «Мельпомена Таврії» у Херсоні, «Інтерлялька» в Ужгороді тощо. Київська театральна спільнота спробувала відвоювати звання театральної столиці: у 2011 році з’явилося дві важливі театральні події: Міжнародний фестиваль сучасної драматургії «Тиждень актуальної п’єси» та Київський 78 ARTicle

міжнародний театральний фестиваль «Дім химер». У пошуках «актуальної п’єси» Фестиваль «Тиждень актуальної п’єси» розпочав свою історію у травні 2011 року як довготривалий проект із розвитку молодої української драматургії. Метою фестивалю було стимулювання та розвиток сучасної української драматургії, пошук нових авторів та текстів для театру. У «Тижні актуальної п’єси» взяли участь театри «Відкритий погляд», Київський академічний Молодий театр, ЦСМ «Дах», Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра та Черкаський обласний акаде-

мічний музично-драматичний театр імені Тараса Шевченка. На першому фестивалі у форматі читок були представлені п’єси українських драматургів нового покоління: Наталії Ворожбит, Максима Курочкіна, Анни Яблонської, Павла Арьє, Артура Млояна, Юлії Капусти, Марисі Нікітюк, Володимира Снігурченка, Каті Бабкіної та інших. Шість днів тривали читки для професійної театральної аудиторії та широкого кола глядачів, що супроводжувалися жвавими обговореннями. Все це створювало атмосферу лабораторії, в якій творився драматургічний продукт, що став би актуальним для нашого глядача та гідним

для втілення на українській сцені. У жовтні пройшов ІІ Фестиваль, що вже став міжнародним і здобув статус щорічного. На розсуд глядачів, окрім української драматургії, були представлені п’єси з Польщі, Росії, Сербії та Грузії, проводилися лекції, майстер-класи та зустрічі з театральними діячами. Тоді ж було запроваджено нагородження переможців – авторів тих п’єс, які найбільше вподобало журі – із врученням грошової премії для постановки п’єси. Її отримали Тетяна Кіценко, Віка Маковій та Євген Марковський. Побачити на сцені вистави за їх творами можна буде вже навесні. А тим часом фестиваль не зупиняється на досягнутому і планує відкривати українській публіці нові імена: восени має відбутися третій «Тиждень актуальної

п’єси», відбір текстів на який вже розпочато. Химерний театр Фестиваль «Дім Химер» був заснований у Києві в серпні 2011 року за ініціативою Станіслава Мойсеєва, художнього керівника Київського академічного Молодого театру. Це спільний польсько-український проект, що мав на меті представити у столиці України програму сучасного польського театрального мистецтва «Польський театр у Києві», драматичні читання актуальної української п'єси та вистав за сучасною європейською драмою. До проекту долучилися центр «Текст» та Київська академічна майстерня театрального мистецтва «Сузір’я», щопредставили п’єси Павла Ар’є, Василія Сігарєва, Наталії Ворожбит, Максима Курочкіна та французького драматурга Ремі

де Воса. Відкриття фестивалю відбулося на Софійській площі грандіозним дійством від познанського театру «Biuro Podrozy» – вуличною виставою «Планета Лем» за мотивами прози Станіслава Лема. Також у рамках «Дому химер» проходили майстеркласи для всіх бажаючих від польських режисерів. Фестиваль став чудовою платформою для культурного обміну театральними здобутками: українці отримали чудову нагоду повчитися у європейців і продемонструвати своє мистецтво зарубіжним театралам. Сподіваємося, що цей «Дім химер» щорічно освітлюватиме європейські театральні лаштунки для українського глядача.

Анна ШМАТОК

vteatri.com

Про вічне у минущому

Екзистенційний страх і водночас хворобливий потяг до таємниць смерті людство намагалося осягнути з початку свого існування. І якщо наука цей містичний пил упевнено змітає, то митці, завдяки надчутливим духовно-інтелектуальним рецепторам, намагаються побачити незриме, щоб зматеріалізувати екстатичний досвід у власних роботах. На театральній сцені ніколи не гребували потугами осягнути, яке ж усе-таки місце людини у дихотомії «життя-смерть». Вистава «Людина і Вічність» – ще одна мистецька візія про те, що нас чекає після смерті: чи виправдане страхітливе тремтіння людини перед тим, чого вона не може осягнути і, власне, хто є ми в ієрархії деміурга – актори чи лишень суфлери. «Людина і Вічність» у постановці Тараса Криворученка з успіхом іде на сцені Київського академічного Молодого театру з 24 листопада 2011 року. Прикметно, що автор п’єси – білоруський драматург Андрій Курейчик, що у свої 30 років встигнув написати 25 п’єс. Він став відомим завдяки роботі у комерційному російському кінематографі – саме за його сценаріями було знято картини «Кохання-зітхання» та «Кохання-зітхання-2». Високочолим інтелектуалам та глядацькій еліті варто притримати міазми розчарування – желейно-зефірного мелодраматичного видовища не буде, хоча, варто зізнатися, після перегляду виставити залишається присмак блідший, аніж того бажалося. 80 ARTicle

Сюжет п’єси нехитрий. Герой – Людина (Володимир Чигляєв) після смерті намагається вирватися із лещат невідомості, що випадає на долю простим смертним, і потрапити у сонм Великих, аби втішити свою пиху, що продовжує шкрябати серце і замулювати очі й після нашої смерті. З такими зухвалими бажаннями чоловік приходить до Вічності (Олена Хижна), яка всіляко екзаменує його, аби віднайти талант – пропускний білет, що гарантує його володарю місце в пам’яті людства. Перший акт вистави – нетривіальні діалоги на досить затерті питання між двома, з першого погляду, антагоністами, які, як виявилося, мають багато спільного між собою. У другому акті вистави на сцені з’являються ще два колоритні персонажі – дідуган Небуття (Валерій Шептекіта) та зухвалий Продюсер (Анатолій Сомик), навколо яких продовжує розгортатися сюжетна лінія. Власне, подієвість не є визначальною для цієї вистави, драматургічний хребет «Людини і Вічно-

сті» – іронічні, ненав’язливі, без претензії на інтелектуалізм, діалоги. Однак, вони лише видаються простими. Відсутність громіздких декорацій, невеликий акторський склад, музичне оформлення – все це створює камерну атмосферу, де межа між сценою і глядацькою залою здається украй крихкою. Основною ідеєю вистави, якщо відкинути побічні смислові лінії, є те, що й після смерті наше «існування» підвладне простим, буденним, законам, а пересічності, як такої, не існує. Там, у Вічності, страждають ідоли людської цивілізації, задихаючись від власної величі. Там, у Вічності, за словами одного з Великих, не вистачає сантехніків, бо вони, нікому не відомі пересічності, часом більше схожі на Людей, аніж генії слова та пензля. А сама Вічність, яка викликає у маленької людини священне тремтіння – проста жінка, у дарунок якій дісталася украй сумнівна вільгота – одинокість. Власне, трансформацій у виставі зазнають багато стереотипних уявлень – про життя і смерть, славу і забуття, талант і талан.

Заявлений жанр вистави – філософічна комедія – цілком виправдовує себе, хоча, окрім рефлексій на екзистенційні питання, не оминули і злободенні, звичні і, на жаль, одвічні мотиви народу і влади: талановитий політик – оксюморон, фікція, дута кулька. Цікаво, що лишень акцент у другому акті зміщується до політики, тло вистави втрачає цілісність, а деякі драматургічні рішення Андрія Курейчика видаються сумнівними. Чи є це випадковістю, або ж неоковирне навколополітичне пустослів’я лише підкреслює контраст між одвічним і минущим – залишається домислювати. Однак, незважаючи на відсутність цілковитої повноти режисерського вираження фабули п’єси та суперечливі драматургічні рішення, вистава «Людина і Вічність» виконує, мабуть, найважливішу функцію будь-якого мистецького твору – запрошує глядача до відвертої розмови з власним «я». Дар’я ТАРАСЕВИЧ

Культурно-видавничий проект «Читомо», Кафедра видавничої справи та редагування Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка представляютьТретій фестиваль молодих видавців і редакторів Штурмові загони Ґутенберґа! Прес-анонс Оголошується мобілізація у «Штурмові загони Ґутенберґа-2012»! Збір відбудеться 25-27 квітня. Організатори мають на меті сформувати боєздатний загін молодих видавців, редакторів, письменників, дизайнерів, ілюстраторів, каліграфів, які зовсім скоро поповнять своїми силами вітчизняну видавничу справу. Підготовка добровольців триватиме в режимі інтерактивних лекцій, дискусій, майстер-класів, презентацій. Насамперед очікується розмова про каліграфію і машинопис від Віталія Мітченка, диспути про конкурентоспроможність арт-книг з їхнім безпосереднім демонструванням від львівської студії «Аґрафка», сестер Лопухіних і гостя з Москви Володимира Погарського. Перемовини точитимуться навколо маркетингової успішності «Великих книжкових родин» (видавничих серій), відбудеться показ найцікавіших українських і закордонних інтерактивних книжок, бук-трейлерів і відеовіршів. Дизайнерську вправність покажуть постійні тренери Ґутенберґ-фесту – Микола Ковальчук, Ілля Стронґовський, Андрій Шевченко тощо. Чекаємо на аншлаг на традиційному «Арбайтен-форумі». А на вас чекає чемний суддя на рингу «Друкована книга проти електронної-2». Відібрані молоді бійці покажуть свої проекти на «Параді видавничих ідей» у форматі печа-куча та будуть готові отримати лаври переможців. Учасники проекту «Захалявний диск видавця» також розбагатіють на іменний pdf-примірник. Гартування загонів відбудеться завдяки новинкам – «Письменницькому Speed Dating» від літклубу «Маруся», книжковій моді й цікавим виставкам артбуків, фоторобіт, видавничих помилок, «каліграфічних» плакатів та книжкових ілюстрацій. Запрошуємо також на «Ночі в бібліотеках», де цього року, крім літературних читань, точно відбудуться кінопокази, «Літературна мафія», клуб анонімних видавців і чаювання! Наступного вечора запрошуємо на Видавничу вечірку з відомими українськими гуртами у букарні «Бабуїн».

Nefor-mate

Їх називають графіті-командою, вуличними художниками та майстрами стріт-арту, але цей творчий тандем двох хлопців – Олексія (AEC) Бордусова та Володимира (Waone) Манжоса доцільніше назвати сучасними митцями, які зображають життєві реалії у химерних формах на різноманітних міських стінах, мурах чи парканах.

82 ARTicle

«Інтересні Казки». Обличчя київського вуличного мистецтва У 2000 році хлопці організували свою арт-групу «Інтересні Казки» («ІК»). З роками звичайне хобі переросло у заробіток, хоча основною метою цього заняття лишається творчість, а не прибуток... Сьогодні це чи не найвідоміші у світі українські стріт-артисти, які хочуть і можуть зробити столицю кращою та красивішою. На рахунку Володимира Манжоса та Олексія Бордусова понад сто робіт в Україні та більше десяти за кордоном. За самобутній стиль малюнків та наповнені символами сюжети їх люблять запрошувати до міжнародних проектів. Наприклад, у 2010 році вони були в Севільї на муралізм-фестивалі «ArteparaTodos», в якому брали участь 35 художників стріт-арту з усього світу

«Інтересні Казки» За роки свого існування, поступово відійшовши у своїй творчості від традиційного стріт-арту, хлопці почали працювати у доволі своєрідному та складному стилі. Дібрати до нього аналоги у сучасному вуличному мистецтві доволі складно. Свій стиль хлопці визначають, як «…швидше муралізм, від графіті лишилась лише техніка». Му зародився в XXI століття, для нього характерні стінні розписи, засновані на народних і національних мотивах. Творчість хлопців – це величезні фрески, подекуди на всю стіну, які зображають парадоксальні ситуації, містять сюрреалістичні мотиви. Це ніби багатовимірні просторові галюцинації, які може бачити не одна людина. Насичені кольорами, ці картини створюють свій власний всесвіт з дотриманням правил живописної грамоти. Хоча це варто бачити – словами неможливо описати те емоційне забарвлення, яке робить малюнок живим. Інколи розмальовують будівлі за згодою власника власним коштом. На жаль, це задоволення не з дешевих – фарба, яку використовують хлопці для своїх робіт називається Мontana, вона німецького виробництва та призначена спеціально для графіті. На створення однієї роботи необхідно витратити 50-60 ба-

лончиків такої фарби, а якщо врахувати її вартість – від 40 до 60 гривень, то можна зробити висновки щодо ціни такого захоплення. Щоб досягати таких яскравих та кубічних ефектів на малюнку хлопці використовують цілий арсенал насадок для балонів з фарбою, валиків та пензлів – правильне застосування забезпечить створення ілюзії об’ємності та подекуди рухливості зображення. Звісно ж, усі ці засоби переважно імпортного виробництва, що позначається на їхній ціні. Здавалося б, митці своїм коштом роблять життя киян більш насиченим, розфарбовуючи яскравими барвами індустріальну радянську сірість, – як же їм не дякувати? Ба, у столичних чиновників на цю творчість власний, чиновницький, погляд. Так, на пропозицію хлопців за кошти спонсора розмалювати декілька міських фасадів, мерія почала вигадувати купу регламентацій. Виявляється, окрім плати за оформлення купи дозвільних документів та збору паспортів фасадів, кишеня урядовців теж просила хабарів.Що ж, у нашій країні навіть за добрі вчинки доводиться платити. Сьогодні хлопці займаються ще й виставковою діяльністю, їх часто запрошують працювати закордоном. Окрім стріт-арту хлопці малюють картини та виставляють свої роботи. Все почалось зі створення 83

Nefor-mate

ескізів та поступово переросло у виставкову діяльність. Минулоріч їхня персональна виставка "Paranoya&Shtrihi" («Параноя та штрихи»)відбулась у французському Ліоні в галереї ALL – OVER. Нещодавно їх малюнки вийшли друком у каталозі «Muralart 2» та «Streetartsketchbook: journeys». Нині малюнки хлопців розповідають про Україну в багатьох містах світу де, на відміну від Батьківщини, вони здобувають визнання. Де малювати? Більше року тому тодішні представники київської влади заявили про виділення 10 будівель для майстрів графіті, на яких буде дозволено легально малювати. Але дозволу так і не надали. Взагалі, штраф для художників графіті в українських містах може сягати від 340 до 1360 гривень. Це штраф за порушення благоустрою, в той самий час за заклейку паперовими оголошеннями невідведених для цього місць зазвичай вводиться санкція від 20 до 50 неоподаткованих мінімумів. Але це не стає перешкодою для творчості «ІК». Роботи Олексія та Володимира можна побачити по всій столиці, не лише в центрі, на вулиці Шота Руставелі, а й на периферії – поблизу метро Осокорки, хоча дозволів від Київради на це хлопці не

84 ARTicle

мають. Зазвичай вони домовляються напряму із власниками будівель і сподіваються, що Київрада все ж виділить певні місця, де стіни можна буде розписувати легально. За останні десятиріччя нецензурні слова на парканах намуляли очі багатьом українцям, але мистецтво творити дійсно щось вартісне на вулицях міста – це порівняно нова тенденція для України. Але за красивий стріт-арт, філігранно виписаний умілим художником, інкримінується таке ж покарання, як за лайливі слова, якими майорить майже кожна київська вулиця. У нашій державі мистецтво графіті та стріт-арту має певний наліт скандальності, адже за самовираження митці часто потрапляють на око правоохоронцям за звинуваченням в адміністративному правопорушенні. Відповідальність же – досить-таки великі штрафи, виправні роботи або адміністративний арешт терміном до 15 діб. Тому тренуються вуличні художники у н а п і в зруйнованих будинках переважно в темний час доби. Хоча у США такий вид творчості став соціокультурним феноменом і з 1970-го року графіті отримали статус творів мистецтва. Україні, на жаль, до таких поглядів ще дуже далеко. Юліана ВИШТАК

Nefor-mate

Гід Всесвітньою павутиною Як культурно провести час в Інтернеті

Підвищувати рівень власної культури можна по-різному: відвідуючи театри, виставки, концерти, презентації чи просто лежачи на дивані з цікавою книгою… Але коли погода, як-то весняне танення снігу, не сприяє виходу «в світ» або просто лінь рухатися в протилежному від комп’ютера напрямку, то й тоді не варто перетворювати перебування в Інтернеті на безцільний перегляд новин у соцмережах. Існує купа цікавих сайтів, на яких можна провести час із користю: розширити світогляд, долучитися до прекрасного, дізнатися щось новеньке про світ і самого себе.

86 ARTicle

Спершу варто створити фон, на якому ви підвищуватимете рівень власної культури з допомогою мережевих ресурсів. Поставте собі запитання: «Як я себе почуваю? Які емоції переживаю саме в цю мить?», — і обирайте музику під настрій з допомогою сайту http://www.stereomood.com/. Штука в тому, що це Інтернет-радіо, в якому сформовані плей-листи з музикою, що відповідає певному настрою, виду діяльності, емоції, наприклад, «sleepy», «thinking», «revolution», «calm», «in love». Оберіть із хмаринки тегів плей-лист і отримуйте насолоду. З музичним супроводом визначилися, тепер можна помріяти або почитати щось цікаве. Кажете чудес не буває? Авжеж бувають! Сайт «1001 чудо света» (http://space.1001chudo.ru) вам на допомогу. Тут ви знайдете інформацію про різноманітні чудеса (відповідно до рубрик): рукотворні, природні, космічні, «живі», навіть їстівні та «натхненні». Що це за чудасія? От і дізнаєтесь. Сайт підійде тим, хто любить усе незвичайне і прагне задовольнити природну цікавість. Наступний портал варто відвідати хоча б тому, що тут можна знайти купу корисного: http://growth.in.ua/. Він містить інформацію про те, як вдосконалити свої навички та вміння (як подолати невпевненість, як підняти собі настрій), які бізнес-ідеї пропонує сучасний світ, анонси культурних подій, інтерв’ю з вартими захоплення та наслідування людьми та багато іншого. Цікава рубрика «ТОП10», у якій зібрані найпопулярніші на порталі матеріали з розділу «Розвиток» та «Інтерв’ю».

Розпочати варто з неї — одразу зорієнтуєтесь у потоці статей, а звідти вже можна рухатися від рубрики до рубрики, вбираючи знання. Подібний до попереднього — сайт «BigIdeas» (http://bigideas.ru/). На його сторінках також можна знайти безліч корисних матеріалів стосовно особистісного та кар’єрного розвитку. Особливістю цього ресурсу є спрямованість на формування в людини ділових навичок. Ідеально підійде для тих, хто активно цікавиться такими речами як самовдосконалення, причини поведінки інших людей, стратегії досягнення професійного успіху. До цієї когорти належить і http://www.ted.com. Тут поради щодо різних галузей — технології, психології, історії, методів досягнення успіху в кар’єрі та особистому житті — дають фахівці з цих питань у форматі лекцій. Уявляєте, тут можна почути поради від професора Каліфорнійського університету, інвестора, засновників успішних в усьому світі компаній тощо. Але сайт повністю англійською. Деякі відео мають російські субтитри, проте переважна більшість — не підготовлені для нашого мовного середовища. Проте це непогана можливість вчити англійську саме у вашій галузі. Проект «Technology, Entertainment, Design» («Технології, Розваги, Дизайн») популярний в усьому світі та дійсно підтверджує своє гасло: «Ідеї, що варто поширювати». Спуститися з високоінтелектуальних вершин пізнання себе самого допоможе сайт http://ru.akinator.com/. Тільки тут з користю час проводити не доведеться. Але для перепочинку від стратегій і тактик, нових знань та вражень згодиться. Погратися в добре відому гру — вгадати персонажа, ставлячи запитання можна, виявляється, і на самоті (за умови наявності Інтернету звичайно). Ви лишень спро-

буйте загадати такого героя (реального чи уявного), якого Акінатор — віртуальний ваш партнер по грі — не зможе відгадати (по секрету: доктора Хауса і Ганну Герман відгадує без зусиль та зайвих запитань). Насолоджуватися кіномистецтвом за допомогою Інтернету можна успішно, і про це всім користувачам відомо. Але спробуйте змінити традиційні фільми на короткометражки на сайті http://shortfilms.name/. Там зібрані фільми тривалістю від 1,5 до 15 хвилин. Залученість глядача короткометражки набагато більша, аніж у повнометражних фільмах. За короткий час необхідно розгадати історію, вибрати свій варіант фіналу, зрозуміти авторський задум. Тому заходьте і насолоджуйтесь. Інтернет-серфінг — це штука цікава й місцями пізнавальна, як-от у нашому випадку, але не забувайте ходити в театри і читати книжки. Погода скоро піде на лад, і лінь відступить. Тож поспішіть обрати для себе культурну програму за межами свого дому. Швидко зорієнтуватися в київському культурному житті та відшукати цікаве заняття вам допоможе сайт http://mesta.kiev.ua/. Тут чимало інформації про цікаві екскурсії містом, пам’ятники, місця в Києві, які варті уваги. Схожий за характером інформації і сайт http://www.moemisto.com.ua/. Він підійде для тих, хто вже точно визначився з часом і місцем культурного відпочинку в місті. Афіша київських театрів, кіно, концертів та виставок допоможе обрати таку подію, фільм, виставу, які точно урізноманітнять ваше дозвілля. Це далеко не повний список корисних ресурсів, які можна знайти в Інтернеті. Головне, вміти вчасно зупинитися, аби не забути як добре гуляти вулицями Києва. Ольга МІЛЯНОВИЧ

Nefor-mate

Європейські делікатеси від

«Артхаус Трафік»

88 ARTicle

Історія виникнення «Артхаус Трафіку» в Україні «Артхаус Трафік» –це система обмеженого прокату в Україні фільмів високої мистецької вартості. Схема «Трафіка» проста: фільм стартує в Києві. В обмеженій кількості (від двох до чотирьох сеансів) демонструється в одному кінотеатрі, після чого переїжджає в наступний –потім триває його показ в інших містах. Від самого початку проект існував саме в такому форматі й охоплював лише три міста – Київ, Харків та Одесу. Невдовзі приєдналися Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя та багато інших міст. Тепер «Трафік» налічує у своєму активі близько 30 міст України, а це майже 50 кінотеатрів. За минулі роки демонстрація арт-хаусних фільмів на великому екрані стала звичним явищем національного кінопрока ту. Ініціативу компанії «Артхаус Трафік» підхопили інші українські дистриб'ютори: стали з'являтись окремі програми арт-кіно в репертуарах кінотеатрів, цілі «артхаусні зали» й навіть «артхаусні кінотеатри». Не кажучи вже про моду на різноманітні «фестивалі» й «тижні кіно». Давно вже ставши звичною для Європи, Америки й Росії, Україну теж нарешті охопила мода на артхаус у форматі 35 міліметрів (кіноплівка завширшки 35 мм історично з'явилася першою). Як дистриб'ютор «Артхаус Трафік» є постійним учасником основних світових фестивалів класу «А» – Берлінського, Канського, Московського, Карловарського, а також найбільших європейських кіноринків. З 2003 року «Артхаус Трафік» розпочав діяльність з фестивального просування стрічок

українських режисерів за кордоном, зокрема, художнього фільму А. Шапіро «Путівник» (позаконкурсна програма «Берлінале») і анімаційного фільму С. Коваля «Трамвай №9» (конкурсна програма «Берлінале», «Срібний ведмідь»). «Артхаус Трафік» виступає як упорядник та координатор проведення спеціальних кінопрограм та показів в рамках міжнародних кінофорумів, що проводяться в Україні та панорам українського кіно за кордоном. Зокрема, на рахунку компанії проведення показів «Артхаус Трафік представляє» у рамках Ялтинського міжнародного фестивалю продюсерського кіно, Міжнародного фестивалю «Молодість», «Днів Києва у Варшаві» та інші. Такими цікавинками завершилася моя артхаусна вилазка, яка охопила події кіно, що пройдуть в лютому. Сподіваюся, що інформація була корисною та цікавою для вас. Цьогорічний фестиваль Цього року «Артхаус Трафік» пропонує українським глядачам насолодитися переглядом стрічок фестивального кіно з Франції та Італії, а також із Англії. Лише відібрані фільми, які пройшли перевірку якістю та отримали номінації на «Оскар» та «Золотий глобус», будуть представлені в кінотеатрах України в лютому. «7 днів і ночей з Мерилін» «Артхаус Трафік» та ТМ «Stella Artois» представляють один з найбільш очікуваних фільмів початку року, який здобув Золотий Глобус та був двічі номінований на Оскар. Розповідь про неймовірну історію кохання, засновану на реальних подіях із життя легендарної Мерилін 89

Nefor-mate Монро. Фільм «7 днів і ночей з Мерилін». В українському прокаті стрічка – з 9 лютого. Легендарна, бажана, сексуальна Мерилін Монро в 1956 році приїздить до Англії для роботи над фільмом «Принц і танцівниця». Вона заворожує та полонить всіх навколо себе, в тому числі 23-річного Кларка, який був асистентом режисера картини, відомого на той час актора Лоуренса Олів’є. Через 40 років після зйомок Колін Кларк, британський режисер телебачення і документальних фільмів, напише свої мемуари та видасть їх у 2000 році. Книжки стали справжніми бестселерами в Британії та лягли в основу стрічки про тиждень кохання. Головну роль в картині «7 днів і ночей з Мерилін» виконала талановита молода актриса Голлівуду, Мішель Вільямс. У січні за роль Мерилін Монро вона отримала свій перший Золотий Глобус. Цікавий факт: сама Мерилін була удостоєна цієї нагороди за роль у фільмі «У джазі тільки дівчата» в 1960-му році. «7 днів і ночей з Мерилін» також приніс Вільямс третю номінацію на Оскар. Крім того, у фільмі знімалися: Кеннет Брена, який отримав номінацію на Оскар за роль Лоуренса Олів'є, володарка Оскара Джуді Денч, а також зірка саги про Гаррі Поттера Емма Уотсон. Вечори французького кіно 26 січня в Києві відбудеться відкриття фестивалю «Вечори французького кіно» –вже сьомий раз в Україні покажуть найяскравіші французькі кінопрем’єри 2012 року. Фестиваль відкриє комедія «Мій найстрашніший кошмар» від режисера Анн Фонтен, яка подарувала Франції відомий фільм «Коко до Шанель». В головній ролі французька зірка кіно Ізабель Юппер, номінант на 10 Оскарів і лауреат 90 ARTicle

трьох Золотих Глобусів. Вона – директор престижного артцентру, він – живе з непостійних заробітків. Вони дуже різні, і не люблять одне одного. Але так сталося, що їхні діти закохані. Така собі гра на контрастах з фіналом по-французьки. В рамках фестивалю в Києві відбудеться спеціальний показ «німого фільму ХХI століття» – картини «Артист» Мішеля Хазанавічус, яка отримала 10 номінацій на премію Оскар, до того ж – в категоріях «Кращий фільм року», «Кращий режисер» (Мішель Хазанавічус), «Кращий актор» (Жан Дюжарден) і «Краща актриса другого плану» (Берніс Бежо). Історія про зірку німого кіно Джорджа Валентайна та статистку Пеппі Міллер, які закохуються одне в одного до нестями. Її кар’єра стрімко набирає популярність в новому звуковому кінематографі, а його – навпаки. Тільки кохання допоможе пройти всі випробування разом. Також, в програмі фестивалю зворушлива комедія від режисера Хебр Фріда, яка висвітлює історію про маленьку дівчинку, якій було легше прикинутися хлопчиком, щоб захиститися від оточуючого світу – фільм «Дівча-шибеник». Мелодрама «17 дівчат», від режисерів Дельфіна та Мюріеля Кулинів – відзнятий за реальними подіями, про масову вагітність групи старшокласниць провінційного містечка. Фантастична драма «Далеко по сусідству», від режисера Семюеля Гарбарскі. Ще одна історія про подорож у часі в пошуках щастя, екранізація культового коміксу Хіро Танігучі. Фільми демонструватимуться французькою мовою з українськими субтитрами. Лінія італійського кіно 29 лютого в Києві стартує фестиваль «Тиждень італійського кіно», який представить муль-

тижанрова добірка з п’яти фільмів. Відкриє фестиваль один з найяскравіших італійських фільмів минулого року – майже провокаційна комедія відомого режисера і актора Нанні Моретті «Habemus Papam» про Папу Римського. Еротична мелодрама від режисера «Італійської Нової хвилі» Сильвіо Сольдіні, «Кого я хочу більше». Яка розповідає про успішну заміжню жінку, яка заводить роман з одруженим офіціантом. Справжня любов можлива, тільки двічі на тиждень. У драмі Франчески Коменчіні «Білий простір» глядачі побачать Маргаріту Буй – одну і з сучасних італійських актрис в ролі сильної і незалежної жінки. «Холості постріли» – драматична комедія від одного з найвизначніших італійських режисерів, Ферзан Озпетека. У фільмі розгортається історія двох братів-геїв, яким не пощастило народитися в дуже консервативній південно-італійській родині. Родзинкою Тижня італійського кіно має стати політична сатира «Та й нехай», в якій герой коміка Антоніо Альбанезе створює загальний портрет італійського політика, – одіозного Сільвіо Берлусконі. Фестивальні фільми можна буде подивитися в кінотеатрах Києва: «Жовтень», «Київ», «Магнат». Окрім Києва «Вечори французького кіно» та «Тиждень італійського кіно» пройдуть також в таких містах, як Одеса, Донецьк, Дніпропетровськ, Харків, Львів, Запоріжжя, Чернівці та Вінниця. Детально ознайомитися з фестивальним кіно можна сайті: http://www.arthousetraffic.com/

Вікторія РУДЕНКО

Nefor-mate

Про кіномову та

культуру

Останнім часом чи не основними темами для дискусій в українських ЗМІ є політичні проблеми, труднощі співпраці з Європою тощо. Якщо відкинути всі політичні аспекти євроінтеграції України, залишиться к у л ьту р не пи та ння – не та к е по м ітне , а л е не м е нш в а ж л и в е. Ку л ьту р а на на ц іо на л ьно м у р ів ні л и ш а є ться ніб и ста б іл ьно ю , пр оте , я к щ о в и й ти за рамки національного та заговорити про міжнародне, то виявляється, щ о м и й спр а в ді не г о тов і до Є в р о пи .

Культурний обмін між країнами неможливий без мовного взаємопроникнення. Іноземні мови в Україні обов’язково потрібно вчити і таким чином долучатися до світового культурного простору. Як кожен із нас переконувався, вивчення будь-якої іноземної мови проходить легше та ефективніше, якщо підкріплювати його переглядом фільмів без перекладу. Так поповнюється словниковий запас, легше сприймається жива розмовна мова на слух. Виходить поєднання корисного із приємним, освітнього з естетичним. І, звичайно, фільми іноземною мовою найпродуктивніше дивитися на великих екранах, коли ніщо не відволікає, звук чистий та, за необхідністю, є субтитри. На жаль, у Києві таке кіно можна переглянути лише під час або так званих «тижнів кіно», або поодиноких показів у різноманітних клубах та центрах. Проте, чи достатньо цього киянам? Спеціалізованих кінотеатрів немає, до того ж набір мов, якими показують фільми, не досить широкий. Зазвичай це такі «стандартні мови», як: англійська, німецька, французька та іспанська. 92 ARTicle

За 2011 рік можемо пригадати дні іспанського кіно в Будинку кіно, покази німецьких та французьких фільмів у кінотеатрах «Київ» та «Україна»... Як книжок у магазинах для вивчення іноземної, так і фільмів у кінотеатрах найбільше англійською. Проте, це є дещо несправедливим, адже українці не зупиняються на вивченні лише кількох найпопулярніших у світі мов. Третій аспект – ціни на квитки. Інколи поціновувачі іншомовних фільмів можуть натрапити на безкоштовні сеанси, а інколи – й викласти чималу суму. Тож де можна натрапити на оригінальну стрічку? Складемо список місць, де, на нашу думку, найчастіше показують фільми іноземними мовами: 1. Кінотеатри «Київ» та «Україна». Тут можна відвідати фестивалі кіно, переважно прем’єрні покази фільмів мовою оригіналу. Є фільми із українськими субтитрами. Ціни на квитки середні. Але, щоб не пропустити такі фестивалі, слід стежити за новинами. 2. Кінотеатр «Жовтень». Тут зазвичай показують фільми маловідомі, зняті кілька років тому. Проте ціни низькі. Тож перегляд філь-

мів мовою оригіналу цілком доступний. Також у кінотеатрі представлено фільми із українськими або російськими субтитрами. 3. Будинок кіно. Не надто сучасний кінотеатр, втім має свої переваги: часто тут можна переглянути фільми мовою оригіналу із нашими субтитрами безкоштовно та з майже необмеженою кількістю місць (як показує практика, зал не заповнюється на сто відсотків). Фільми попередніх років, маловідомі. 4. Культурно-освітній центр «Майстер Клас» (http://masterklass.org/ukr). Центр має так званий кіносалон, що пропонує добірку фільмів певною мовою, а після перегляду відбувається їх обговорення у кав’ярні. Щовівторка тут можна побачити світове кіно (мова оригіналу + російські субтитри), а щочетверга – англомовне кіно (мова оригіналу

+ англійські субтитри). Вхід – 30 грн. 5. Кінотеатр «Магнат». Щосереди ввечері тут демонструється фільм мовою оригіналу із субтитрами. Як бачимо, вибір є. До того ж список неповний. Ціновий спектр також широкий – від безкоштовного входу до квитків на вагу золота. Проте, на нашу думку, не вистачає одного ідеального центру, де показували б такі фільми щодня, за доступними цінами, на вибір – із субтитрами або без, де можна було би замовити будь-який сеанс тощо. Ми поговорили зі студентами, які вивчають іноземні мови та захоплюються культурою інших країн та поцікавилися їх думками щодо фільмів мовою оригіналу, які «кіномісця» вони відвідують, чи потрібно показувати такі фільми в Києві та в Україні взагалі. Ось що вони розказали.

Ігор Буковський, 2 курс, Філологія: «Ф іл ьм и м о в о ю ор и г іна л у тр е б а по к а зу в а ти , а дж е ц е ду ж е х ор о ш и й спосіб в и в ча ти м о в и , а особ л и в о а нгл ій ськ у . П о тр іб но чу ти в и м ов у но сія м ов и , в чи ти ся г о в о р и ти пр а в и л ьно . У Ки є в і я в ідв іду ю фе сти в а л ь б р и та нськ о г о к іно , я к и й щ ор ічно пр о х о ди ть у к інотеатрі «Україна», також іноді можу переглянути якийсь ц ік а в и й філ ьм у к іно теа тр і «Жо в те нь». А л е в се ж л ег ш е ск а ча ти фільм мовою оригіналу в Інтернеті. Такий культурний обмін тр е б а р о зв и в а ти в к р а їні. Н а пр и к л а д, у де я к і дні ти ж ня пок а зу в а ти філ ьм и в к іно теа тр і л и ш е мо в о ю о р и г іна л у ». Анна Лип’ятських, 4 курс, Видавнича справа та редагування: «Я за х о пл ю ю с я в и в ч е н н я м і с па н с ь к о ї м о в и т а к у л ь т у р и . П е р е г л я д фільмів без дубляжу – це можливість збільшити свій лексичний запас та отримати естетичне задоволення, адже іспанська мова н ей мов ір но к р а си в а . У сто л и ц і ча сто пр о х одя ть фе сти в а л і іспа нського кіно, на яких демонструють як старі фільми, так і прем’єри. Мої улюблені місця перегляду фільмів – Будинок кіно, кінотеатр «Жовтень» та культурно-освітній центр «Майстер Клас». Хотілося б, щ об у Ки є в і постій но в ідб у в а л и ся по к а зи філ ьм ів мо в о ю о р и гін а л у , щ об л ю ди могл и зна й ом и ти сь із р ізни м и к у л ьту р а ми св іту ». Юлія Боднар, 4 курс, Журналістика: «Я в ідв іду в а л а Ф ести в а л і нім е ц ьк о го та я пон ськ о г о к іно , щ о пр о х о дя ть у сто л и чни х к іно те а тр а х . Це ду ж е ц ік а в и й досв ід, а л е в се за л еж и ть в ід то г о , на я к ом у р ів ні ти зн а є ш м ов у . І нк ол и а к то р и г о в ор я ть ду ж е ш в и дк о й не в сти г а є ш пр очи та ти су б ти тр и , а я к щ о ще й зір поганий… До того ж, фестивальне кіно специфічне, тому не к ож ном у спо доб а є ться . В за га л і, я підтр и м у ю та к и й в и д к у л ьту р ног о об м іну , ц е до зв ол я є л ю ди ні р о зв и в а ти ся , зна й о ми ти ся з менталітетом інших країн. Можливо, є сенс влаштовувати безк о ш то в ні по діб ні к інопо к а зи в у нів е р си тета х , ш к ол а х ». Дар’я МАГІД, Тетяна БОБИР

Nefor-mate

Мистецтво проведення вільного часу Аліна Світлична, радіоведуча («Наше радіо») Поза ефіром займається йогою. «Я завжди хотіла займатися йогою, навіть й гадки не маючи про те, що ж воно таке насправді. Всі розповіді друзів, які вже спробували це чудо, виявилися лише легенькими замальовками простим олівцем. Йогу обовязково треба спробувати самій, і я це зробила. Ця справа стала для мене новим світом, який виграє різними фарбами, яких я не знала й не відала до цього часу. Це мій духовний ріст, усвідомлене життя, у якому ти сам собі цар. Йога – це не хоббі, це пошук себе. Хобі – це моя улюблена робота. І саме тому я – ще той щасливчик».

94 ARTicle

Марія Малафей, студентка ІЖ, У вільний від навчання час варить мило. «Моя найкраща подруга розказала мені, що воно таке, те миловаріння. Адже раніше я і гадки не мала, як цим займатись і де брати усі матеріали. Виявляється, є десятки два найбільших інтернет-магазинів, які продають усе для миловаріння. Все це, власне: основа для мила, форма, барвники, ароматизатори. Інше – дрібнички, які можна придбати у кожній аптеці. Та й «самовчителі» з миловаріння з легкістю можна відшукати в інтернеті. Важливо у миловарінні правильно дотримуватися рецептури, яку, майже як і кулінарну, можна знайти кількома кліками. Насправді, у цій справі головне – фантазія і креатив. А у нас, журналістів, цього добра – хоч греблю гати. Найприкольніші мильні формочки, що я робила – це жіночі груди, і солодощі (кекси, цукерки). До речі, за собівартістю таке веселе мило виходить лише близько п’ять гривень».

Юлія Боднар, студентка ІЖ Між написанням статей для сайту gloss.ua підписує та відправляє листівки з України по всьому світу. «Посткросінгом займаюсь тільки місяць, але вже маю п’ятнадцять листівок. Схема зовсім проста – реєструєтесь на сайті postcrossing.com, залишаєте свою адресу і обираєте 5 випадкових адрес, на які надсилаєте свої листівки. А тоді чекаєте, з яких далеких країн вам надішлють привіт. Найоригінальнішу листівку отримала від музиканта з Німеччини, а найбільш екзотичні – від дівчинки з Індії та японця. Посткросінг цікавий тим, що ви ніколи не знаєте, звідки прийде наступна листівка. А ще він допомагає краще орієнтуватись в географії і знову вчить клеїти марки та писати від руки. До того ж, це класна нагода популяризувати Україну, бо більшість людей, яким я писала, навіть не знають, що наша держава існує. А листівка з Києва примусить їх як не заґуґлити, так знайти її на карті».

Світлана Піонткевич, інструктор зі стретчингу. Стретчинг – це цілий ряд вправ, спрямованих на вдосконалення гнучкості та розвиток рухливості в суглобах. «У вільний час я в’яжу іграшки. Все почалося ще з уроків праці в школі. Тоді ми в’язали гачком всілякі серветочки, рукавички. Цього року в Одесі я побачила жіночку, яка торгувала в’язаними іграшками. Мій хлопець сказав, що це дуже класне захоплення і вже на його день народження я зв’язала свою першу іграшку – невеличке яблуко. Виявилося, не так все і складно. Усі уроки можна знайти в Інтернеті, головне – розуміти схему та мати час і бажання в’язати. Найскладніший етап – зшити всі елементи іграшки докупи, бо очі, ручки – це якраз душа іграшки. Тепер я вже так приловчилася в’язати, що роблю іграшки навіть на замовлення. Зараз вяжу велику черепаху. Ех, було би більше часу, то можна взагалі по кілька іграшок на день робити!» 95

Nefor-mate

Наталя Мехед, студентка ІЖ Має хист до редагування, а також майстриня з бісероплетіння «Мені подобається, що з бісеру можна зробити практично будь-який елемент декору – від заколок, кольє і сережок до серветок, сумочок і фоторамок. А ще мене захопило вишивання бі-

сером – підбирати відтінки, які відрізняються не лише кольором, а ще і фактурою, розміром і насиченістю, це набагато цікавіше, ніж обирати нитки для вишивання. Що мене спонукало зайнятися цією справою? Мабуть, сильне дитяче бажання опанувати новий, ще не відомий мені тоді вид рукоділля. Вперше в мене така думка виникла ще років у десять, коли я була в гостях у подружки і побачила невеличкий браслетик, зроблений її старшою сестрою. Мене він тоді настільки вразив, що я захотіла навчитися робити таке сама. До речі, ніколи не відвідувала жодних бісерних гуртків – всьому, що вмію, навчилася самостійно. Зараз мені той дитячий браслетик здається настільки простою і сміховинною роботою, порівняно з найбільшим та найскладнішим виробом у моєму доробку. Це широкий весільний пояс із складним квітковим орнаментом. Його я зіткала за дуже стислий термін, але довелося десять днів працювати з ранку до пізньої ночі. Я буквально жила цією роботою. Мені навіть снився бісер – уві сні приходило СМС, надруковане бісеринками».

Анна Широка, радіоведуча («NRG») У вільний від роботи час створює власні дизайнерські торбинки під брендом «АШ». «Малювати сумки почала випадково. Просто хотіла собі якусь цікаву торбинку, і коли поїхала на фестиваль «Трипільське коло», пішла на майстер-клас з розпису сумок. Там і зробила свою першу торбинку. А оскільки вмію шити, вже вдома вирішила спробувати не лише пошити сумку самотужки, а ще й розмалювати її. Зараз я роблю не лише звичайні торбинки, а й великі сумки з цікавими деталями, і клатчі, та навіть косметички. Ідеї, як правило, приходять «у процесі», тобто часто буває, що задумую одну річ, а потім додаю якісь деталі, й у результаті виходить щось зовсім інше. Я одночасно можу робити декілька сумок, так навіть зручніше. Тобто сьогодні я роблю викрійку, завтра шию на машинці, а післязавтра вже роблю малюнки. Але в середньому можна зробити двіторбинки за день».

96 ARTicle

Женя Перуцька, студентка ІЖ Фотографує, а вечорами розмальовує олівці «Не пам'ятаю з якого лиха я це вигадала. Сіла та й зробила один, а тоді як пішло... Це моє хобі і символічний засіб підзаробітку. Олівці коштують від 10 до 25 грн, в залежності від складності роботи і витраченого часу. Техніка взагалі така: звичайний олівець, акрилова основа, акрилові фарби, кілька шарів лаку. Особливого секрету немає, потрібно багато терпіння і схильність до шизофренії. А все інше – як завгодно. А ще є декілька олівців у техніці декупаж. Але там теж ніяких відхилень від норми, потрібно просто вміло і швидко все робити, бо дуже маленька поверхня – вся суть роботи в тому, щоб розписати мініатюру. Отак я зробила вже близько 70 олівчиків. Вони вихо-

дять шалені, там може бути все, що завгодно, люди, навіть кіт на паркані... Поки що їх ніде не експоную, лише вішаю фотки на своїх сторінках. В майбутньому планую, але без особливого ентузіазму (все має приходити у свій час), порозписувати побільше олівчиків і почати їх продавати подорослому. Сайт завести окремий, контакти поналагоджувати. Та й треба буде поекспериментувати щодо технік. От, наприклад, прокоментував хтось мені в ЖЖ, мовляв, от круто, я б хотів такий олівець, але ж обгризу. І я вже думаю, як обіграти на олівці «зону для гризіння». Взагалі, я роблю це в першу чергу тому, що мені подобається. Ну, й ідея ж шикарна, погодьтеся! Я взагалі шаленію, коли в Україні хтось щось сам вигадує і не копіює чиїсь ідеї, а тут я ще й сама вигадала, йо! Це ж потрійна насолода!». Олександра ОСИПЕНКО