Свій за свого! by kaf_mediadesign

Свій за свого!

СТУДЕНТСЬКА ГАЗЕТА ІНСТИТУТУ ЖУРНАЛІСТИКИ КИЇВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

14 жовтня вся Україна відзначає нове і славне свято — День захисника України. Указом Президента України Петра Порошенка з 2015 року це свято є державним, а 14 жовтня визнано неробочим днем. З метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг українського народу, сприяння подальшому зміцненню патріотичного духу у суспільстві та на підтримку ініціативи громадськості Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка присвячує спецвипуск газети «Свій за свого» Дню захисника України.

стор.

У НОМЕРІ:

ЗРУЙНУВАВШИ СТІНИ БАЙДУЖОСТІ

стор.

У КИЄВІ З’ЯВИТЬСЯ ВУЛИЦЯ НА ЧЕСТЬ ГЕРОЯ УКРАЇНИ

стор.

ТАМ – ВІЙНА, А В КИЄВІ НІБИ ПРО НЕЇ НЕ ЗНАЮТЬ...

стор.

14 жовтня 2016 року СПЕЦВИПУСК

УКРАЇНА ПОНАД УСЕ! Нам є, ким пишатися. Нам є, про кого говорити і кого вшановувати. У нас є справжні чоловіки — мужні, відважні, сильні, готові захищати свою родину, свою Батьківщину. Конфлікт між країною-агресором та Україною пробудив благородне почуття відповідальності за цілісність, мир і злагоду нашої країни. Особливо гостро відреагувало молоде покоління. З палкими словами: «Україна понад усе!», з вогнем в очах і любов’ю в серці, вони йшли крізь пекло. Безстрашні юнаки та дівчата добровільно їхали на схід України, аби подивитися ворогу у вічі, вступитися за рідну землю і показати, що готові йти до кінця. Таких відважних воїнів неважко знайти серед студентів та випускників, котрі понад усе вважають своїм обов’язком берегти мир у країні. Двоє товаришів-добровольців погодилися дати невелике інтерв’ю про свій досвід перебування у зоні АТО. Андрій Цимбал та Антон Негода за власним бажанням поїхали на Схід, не побоявшись тієї небезпеки, що їх очікувала… Ось, хто такі захисники України. Ось вони, Герої!

Андрій Цимбал:

«Саме там я побачив свою справжню країну, людей що її уособлюють...» Андрій Цимбал — 22-річний хлопець із Кривого Рогу, який пройшов АТО, здобув освіту редактора-видавця. Гордий за свою Батьківщину, бореться за національну ідею і провів би скільки завгодно часу на війні, незважаючи на будь-які обставини… - Що Вас спонукало поїхати в АТО? Де саме Ви були? Поїхав на війну після подій на Майдані 2013–2014року, в яких брав участь. Саме там я побачив свою справжню країну, людей що її уособлюють. Адже Україна — це люди, яким не байдужа ідея нашої держави, її історія. Я став одним із таких людей, пішов разом з такими людьми на війну і для них. Був на двох ротаціях у складі Батальйону імені генерала Кульчицького (колишній І та ІІ резервні батальйони Національної Гвардії України). - Якби Ви могли повернути час назад, чи поїхали б знову добровільно, знаючи, що там відбувається? Якби я міг повернути час назад, я б, звичайно, дещо скорегував, але навпаки провів би на війні більше часу, незважаючи на будь-які обставини.

- Як відреагували рідні на рішення поїхати в АТО? З тривогою, острахом та гордістю. - Кажуть, що влада платить гроші звичайним людям, хто за власним бажанням їздить до бійців, це правда? Влада платить волонтерам? Хто це каже? РосТБ? Я такого не чув, це абсурдно і смішно. У мене є друг волонтер, з яким ми починали на Майдані, він тільки віддавав і нічого не отримував, тим паче від влади. - Як змінилося ставлення до життя після поїздки? Кардинально, на краще. Але після декількох місяців в мирному місті і вирішення побутових питань часто втрачаєш корисні зміни в собі. Треба завжди тримати у формі тіло і дух. - Висловіть Ваше власне ставлення до конфлікту на сході України. Для мене — це боротьба за життя і самобутність нації, для багатьох політиків — це бізнес, на світовому рівні, тактичний елемент в геополітичній боротьбі. Світ не чорно-білий, на війні є місце всьому, а великі події ніколи не були й не будуть однозначними.

На фото Андрій Цимбал (ліворуч) та Антон Негода (праворуч).

Антон Негода:

«Захищати країну – власне бажання…»

Антон Негода — демобілізований військовослужбовець 25 ОМПБ «Київська Русь», 25 років. Ділиться мріями, страхами, називає бійців другою сім’єю, не дозволить ділити Україну на Захід та Схід… - Поїхати в зону АТО було вашим власним бажанням? В якому місті Ви несли службу? Захищати країну — власне бажання. Був у місті Попасна 4 місяці. - Які будні українського захисника? Як часто бачите рідних? Один день не схожий на інший. Кожного дня вони готують бойові позиції, готують їсти, несуть вартову службу (наряди з охорони табору). Додому боєць може поїхати у відпустку — 30 днів на рік, у відпустку за сімейними обставинами — на розгляд командира і з поважної причини. - Опишіть один свій день в АТО. Мій перший день народження, коли я бігав не по магазинах, а їздив з другом по прилеглим позиціям товаришів і збирав дерев’яні бруси для накриття бліндажу, щоб зміцнити його і там переховуватись. А ввечері, як почало темніти, сіли на вулиці за святковий стіл, організований побратимами. Не встигли ми і поїсти, як противник почав обстріл наших та прилеглих позицій. І от ми вже сиділи в окопі, а товариші промовили такі слова: «Ось тобі і святковий салют. Вітаємо!» - Які моменти були найстрашнішими? Чи є такі ситуації, від яких мурашки по шкірі?

Коли я звільнився, а через декілька тижнів мені повідомили про загибель побратима. Ми поїхали його ховати. Дуже тяжко було дивитися у очі його 3-річного сина, який нічого не розумів. І та мить, коли він питає: «Мамо, ми зараз попрощаємося з татом, а завтра ж він до нас прийде?» - Чи плануєте пов’язати життя із військовою справою? Військова кар’єра та військове життя — це мрія всього дитинства. До пенсії точно. Сподіваюся, що вже в наступному місяці буду в АТО з хлопцями. Оформлюю документи на контракт.Тому що хтось повинен захищати країну.Там моя друга сім’я. - Як Ви вважаєте, коли ми перестанемо боятися за себе і за країну? Коли в більшості українців зміниться ставлення до Батьківщини, до себе та оточуючих. Коли ми перестанемо ділити країну на Схід і Захід. - До яких висновків Ви прийшли після повернення з АТО? Страшно, що гинуть діти та мирне населення. А потім зрозумів, що весь цей час ми дивилися на війну в інших країнах світу тільки по телевізору і ніколи не задумувались, як це насправді тяжко, страшно і болісно. - Яким Ви бачите вирішення конфлікту на Сході? Насьогодні тільки силою. Щоб якнайбільше ворогів зрозуміли, як болісно втрачати свою землю, побратимів, друзів, синів, чоловіків, красунь жінок, багато з яких ідуть на війну.Слава Героям! Анастасія Ступак

ЧОТИРИ СВЯТА В ОДИН ДЕНЬ

НЕМАЄ ПЕРЕМОГИ БЕЗ МІЦНОГО ТИЛУ

стор.

ДИТЯЧЕ БАЧЕННЯ: МАЛЮНКИ І ЛИСТИ

Цієї п’ятниці вся Україна відзначає державне свято — День захисника України. Вже третій рік поспіль 14 жовтня українці вітають своїх захисників, а з минулого року свято стало ще й офіційним вихідним. Для України 14 жовтня непроста дата,

адже споконвіку саме у цей день прийнято відзначати свято Покрови, а з 1999 року — День українського козацтва. Традиційно вважається, що у цей день 1942 було утворено Українську повстанську армію. Тож недивно, що Президент України Петро

Порошенко обрав саме цей день на заміну радянського свята 23 лютого для вшанування захисників нашої країни. Таким чином, замість старого радянського утворилось нове національне свято, яке ознаменовує нашу незалежність.

Не забудьте й про тих героїв, що зараз охороняють наш спокій на фронті. До 14 жовтня волонтери різних організацій намагаються зробити усе, щоб свято не обійшло стороною й тих захисників, хто зараз на фронті, і закликають долучитися усіх небайдужих.

Свій за свого!

СТУДЕНТСЬКА ГАЗЕТА ІНСТИТУТУ ЖУРНАЛІСТИКИ КИЇВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

РУЙНУЄМО СТІНИ БАЙДУЖОСТІ

ХТО ЗАБЕЗПЕЧУЄ ТИЛ ГЕРОЯМ?

Лаборант кафедри іноземних мов та один із кураторів волонтерського руху в Інституті журналістики Олена Бобрик розповіла про дві свої революції, роботу із пасивними студентами і як гривнею врятувати чиєсь життя. - Як ви ставитеся до подій на сході України? Три роки війни. Я, будучи волонтером, не можу спокійно дивитися на поранених бійців. Мабуть, дня не проходить, щоб я не плакала, бо дізнаюся новини не з телебачення, а від очевидців — волонтерів, бійців. І коли там купа поранених, загиблих… А що ж у нас тут? «Веселуха»! Ніхто ні про що не хоче думати. Люди не можуть збагнути критичності ситуації. - Як ви вирішили стати волонтером? Що це було — відчуття державного боргу чи стан душі? Почалося все 12 років тому. У 2004 році наш Інститут активно брав участь у Помаранчевій революції: на Майдані був наш намет, разом з викладачами студенти там ночували, розносили продукти харчування. Я завжди вболівала за Україну. Хоча сама російськомовна і з дитинства любов до Батьківщини ніхто насильно не виховував (сміється). Певно, то мій душевний стан: поважати місце і культуру, в якій живу. - А щодо подій безпосередньо недавніх? А далі був Майдан. Я там копала, збирала лід, будувала споруди… Треба було щось робити — я робила. Страшним був час «тітушек», але Дарницький район, де я живу, чинив супротив. Я стала членом Дарницької громадської варти, яка патрулювала район. З часом потреби змінилися, і в Університеті була створена Координаційна рада волонтерів, а саме центр допомоги бійцям АТО, бо, виходячи з історії, Київський національний університет завжди активно допомагав країні у тяжкі часи. З вересня 2014 року серед викладачів було вирішено кожного місяця здавати одноденний заробіток на допомогу бійцям АТО. Така традиція збереглася і по сьогодні. - Чи були реалізовані проекти зі студентами? Рік тому відбувся організований нами концерт «Наш Шевченко», всі зібрані гроші були

відправлені бійцям. Також допомагали шпиталям, відправляли рулони марлі, речі, ліки. Намагалися й якось втішити наших бійців: писали листи з привітаннями, малювали, напередодні Нового року створили величезну ялинку для 93 батальйону, пересилали солодощі. Але це, мабуть, все, що за цей час було зроблено разом зі студентами. Однак потреби невичерпні: постійно потрібні теплі речі, ліки окремо для літнього та зимнього періоду. Трагедія в тому, що зараз про це мало говориться і це не цікавить студентів. Треба виховувати шану до воїнів. - Яка допомога, на вашу думку, важливіша — моральна чи матеріальна? Все важливо. Матеріальне, духовне. Коли воїн бере той малюнок, згортає, посміхається й кладе собі під шлем — це, свого роду, оберіг, через який він відчуває просту людську вдячність, свою потрібність. Страшно, коли хтось приїжджає додому, а тут — стіна байдужості, наче на чужині: «Ми вас туди не відправляли, це ваші проблеми». Це боляче. - Однак на одному ентузіазмі далеко не виїдеш. Авжеж, більш матеріальні моменти також важливі: білизна, теплі речі, харчі довготривалого зберігання. У нас тут осінні врожаї, а хлопці з передової просять хоча б скляночку меду.Треба допомагати всім, чим можеш. Та ж форма зовсім не якісна: взимку холодно, влітку спекотно. Попав під обстріл — вже зіпсована. Все треба. Держава не виділяє ці речі оперативно, тому хлопці розраховують тільки на людей. Вони мають бути почутими. Наприклад, доцент кафедри реклами та зв’язків з громадськістю Володимир Євгенович Шабліовський дістає для хлопців мапи: домовляється з поліграфічними підприємствами, які за власні кошти друкують 8-10 кг мап. І такі потреби є завжди, треба тільки реагувати на них, а не залишатися осторонь.

НА СТОРОЖІ РІДНОЇ МОВИ “Нації вмирають не від інфаркту, спочатку їм відбирає мову” (Ліна Костенко) І дійсно, націю не може знищити ніхто, окрім її ж народу. Нація помирає тоді, коли занепадає її дух. Тому допоки живі справжні захисники української нації, доти і буде жити Україна! Захищати свою державу потрібно не тільки тириторіально чи конституційно. Ми повинні обороняти й нашу культуру, наші традиці і нашу мову. Тож, я пропоную вам згадати, що саме ми і є тими захисниками! Тими оборонцям, чиїм обов’язком була і буде любов до країни, до народу і до мови. Напередодні Дня захисника України, яке відбудеться 14-го жовтня, згадаємо найрозповсюдженіші помилки, яких припускаються українці, торкаючись цієї теми. Ось наприклад, як ви вважаєте, правильно казати військовий чи воєнний? Насправді, обидва слова військовий і воєнний є в українській мові, але означають вони не одне й те ж! Тому, мабуть, і

трапляються часто помилки, коли їх плутають поміж собою і ставлять не там, де треба. Запам’ятайте, прикметник військовий позначає те, що стосується війська: військова служба, військовий суд, військова частина, військовий обов’язок, військовий квиток, військова доктрина і так далі. Але те, що походить від слова війна, українською мовою — воєнний: воєнні дії, воєнний період, воєнний час, воєнна перемога тощо. Слово військовий вживається також як іменник — військовослужбовець, військовик. Ще цікава замітка для журналістів! Неправильно вживати словосполучення військовий кореспондент. У цьому випадку завжди вживається словосполучення воєнний кореспондент, тобто той, хто висвітлює події на фронті. У штаті армії журналістів немає, тому журналістика воєнна, не військова.

Тисячі воїнів на Сході країни щодня захищають нашу Батьківщину від нападника. Вони ризикують своїм життям та здоров’ям для того, щоб українські дітлахи могли засинати під колискову мами, а не під гул канонад. Про звитяги солдат написано вже чимало, але дуже рідко згадують тих, хто захищає захисників. Хто вони? Хотілося б відповісти, що це держава, але насправді тягар відповідальності падає на плечі звичайних людей — волонтерів.

- З чого можна почати свій особистий волонтерський мікро-рух? Я б хотіла провести акцію «Здай гривню», аби допомагати, чим можемо. У нас близько тисячі студентів, однак з кожного по копійці — і вже можна щось зробити. Не треба стидатися, що ти здав тільки гривню. Має бути соромно, якщо ти нічого не робиш. Треба писати, створювати певні матеріали, відеозвернення. Це все історія, яку ми повинні розповідати нашим дітям, і ми її свідки. Але ми не хочемо зараз, воно нам не потрібно. В цьому проблема. Головне — виховувати патріотизм, любов до країни. Без цього ми будемо рабами. Треба щось робити, маємо бути сильними. Саме молодь будуватиме майбутнє, патріотичність треба виховувати з самого малечку. Задіяти всі «органи чуттів», викликати справжні людські емоції. Давайте робити добро і захищати права. Якщо не ми, то хто ж? Ксенія Савченко

Ось ще кілька прикладів, які варто замап’ятати, аби правильно говорити українською сьогодні: • Не Вироблення воєнної доктрини, а Вироблення військової доктрини; • Воєнщина ― Вояччина; • Військовий призив ― Військовий призов; • Особистий склад військової частини ― Особовий склад військової частини; • Комендант Української Національної Армії ― Командант Української Національної Армії; • Щодо створення та керівництва армією ― Щодо створення армії та керівництва нею; • Командування флотом ― Командування флоту. Все набагато легше, ніж нам здається. Достатньо докласти трохи зусиль, і частинку нашої мови ми врятували. А отже, врятували і частинку нації! Тож, говорімо українською правильно і захищаємо Україну! P.S. І запам’ятайте, ми не «на захисті держави стоїмо», а ми «стоїмо в обороні держави». Владислава Вершина

У нашому університеті було створено Координаційну Раду підтримки воїнів АТО. Її учасники постійно проводять моніторинги потреб солдатів, визначають найнеобхідніше та організовують різноманітні благодійні заходи, щоб мати змогу це придбати. «Коли студенти чують, що щось відбуватиметься на підтримку АТО, то багато хто залюбки долучається як до організації, так і безпосередньо бере участь у заходах. До цього, напевно, спонукає відчуття гідності, розуміння суспільної важливості питання взаємодопомоги та й просто бажання підтримати наших хлопців. Кількість таких студентів важко вказати, оскільки не всі афішують свою участь та воліють зали-

шитися анонімними, але більше половини небайдужих серед нас є однозначно. В КНУ проводяться різні ярмарки, аукціони, концерти. Волонтери плетуть маскувальні сітки, збирають теплі речі та гроші на купівлю найнеобхіднішого: білизни, продуктів харчування,приладів нічного бачення та бронежилетів. Досить популярною стала акція «Шоколадний лист». Суть у тому, що студенти пишуть воїнам листи, а до них прикріплюють солодощі. Складно описати словами ті емоції, коли тобі телефонує солдат і дякує за твою шоколадку», — розповіла Дарина Сидорова, заступник голови соціального департаменту. Анна Святелик

ЯК СВОЇХ ЗАХИСНИКІВ ВШАНОВУЮТЬ ІНШІ КРАЇНИ

День захисника України — свято, що відзначається в Україні 14 жовтня у день святої Покрови Пресвятої Богородиці водночас з Днем Українського козацтва. Дізнаймося, коли подібне свято відзначають у інших країнах? 15 лютого — День збройних сил в Сербії. • 23 лютого — День захисника Вітчизни в Росії. • 8 квітня — День співробітників військових комісаріатів Білорусі. • 7 травня — День захисника Вітчизни Казахстану. • 14 травня — День збройних сил Китаю. • 25 травня — День звільнення Африки.

• 27 червня — День збройних сил Великобританії. • 14 липня — День взяття Бастилії у Франції. • 15 серпня — Свято війська Польського. • 1 жовтня — День збройних сил Кореї. • 13 жовтня — День військово-морських сил США. • 25 жовтня — День збройних сил в Румунії. • 4 листопада — День військової розвідки. • 5 листопада — День національної єдиності, а також збройних сил Італії.

Свій за свого! СТУДЕНТСЬКА ГАЗЕТА ІНСТИТУТУ ЖУРНАЛІСТИКИ КИЇВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

У КИЄВІ З’ЯВИТЬСЯ ВУЛИЦЯ НА ЧЕСТЬ БЛАГОРОДНЕ СВЯТО ЧИ ПРОСТО ВИХІДНИЙ ДЕНЬ? ГЕРОЯ УКРАЇНИ ОЛЕГА МІХНЮКА

Комісія з питань найменувань при Київському міському голові розпочала пошук вулиці для увічнення пам’яті Героя України Олега Міхнюка. Про це повідомив український політик та громадський діяч Олександр Вовченко. Він розповів, що разом з активістами запропонували вшанувати пам’ять захисника України Олега Міхнюка, перейменувавши одну зі столичних вулиць на його честь. Комісія з найменувань прийняла рішення розпочати пошук вулиці для вшанування пам’яті Героя України. Олександр Вовченко закликав громадськість та науковців долучитися до цього процесу, щоб вже найближчим часом вулиця на

честь Героя України Олега Міхнюка з’явилася у Києві. Олег Міхнюк — український військовий і громадський діяч, ветеран війни в Афганістані, заступник голови Української Спілки ветеранів Афганістану, кавалер численних орденів та медалей, активіст Революції гідності, учасник війни на сході України, Герой України. Він загинув під час бойових дій за містечко Новосвітлівка, на трасі Краснодон-Луганськ.

На превеликий жаль, в нашій державі не вміють належним чином вшановувати пам’ять героїв, які захищають країну від ворога. Якби не активісти, то ніхто б не назвав вулицю на честь Олега Міхнюка. Але ж всі ми прекрасно знаємо, що в Україні багато відважних та хоробрих захисників, гідних пошани. То чому ж ми так швидко забуваємо імена наших героїв? Адже вони як ніхто інший заслуговують на те, щоб їх пам’ятали. Такі роздуми змушують запитати себе: «А чи можливо зберегти пам’ять про кожного, та хоча б цим віддячити героям, що віддали життя за нашу свободу?». Напевно, відповідь на це запитання залежить від нас самих. Можливо, для початку варто озирнутися навкруги та зрозуміти, що війна торкнулася багатьох звичайних українських сімей, а Герой України — це не якийсь містичний персонаж, а чийсь тато, брат, син. Проте, на жаль, більшість людей не здогадується, в яких умовах живуть наші воїни, та навіть не замислюється над цим. Багатьох мешканців, де війною не пахне, такі проблеми не турбують зовсім. Ми маємо перш за все поважати і пам’ятати тих людей, завдяки яким ми можемо кожного дня купувати свіжий хліб, спати в теплі та спокої. Тому почнімо з себе та будьмо справжніми громадянами великої держави! Вадим Таран, Ірина Тітілкіна

СВОЇМИ ОЧИМА: ЧУЖІ ЖИТТЯ І СПІЛЬНІ ПРАГНЕННЯ

«Не писати про те, чого не бачив на власні очі, не пропускав крізь себе, не переживав». Моє залізне правило не працює. А що, коли нікому не побажаєш того побачити?! Достатньо мати гарну уяву та міцні нерви, щоб збагнути, що реалії війни знаходяться понад усіма уявами, за кордонами крихкої нервової системи. Щодо крихкості… Кожного разу, із кожним вибухом, із кожною жертвою світ шаленого українського серця розсипається на тисячі дрібних уламків. Як ніколи!!! Я дивлюсь на життя, наче на стрімку комету, що пролітає повз мене. Встигаю побачити тільки хвіст із розпорошеного зоряного пилу. Якось мотивує. Щось не хочеться того пафосу, тих урочистих промов, котрі лунають із теплих заможних маєтків та різноманітних носіїв і розповсюджувачів брехні. Краще б мовчали. А вони й мовчать. Скоріше, замовчують. Те, що не варто знати всім нам. Страшно, коли людина сходить з розуму. Ще страшніше, мабуть, коли «за

офіційними даними» розум на місці та жодних втрат. І реально існуюча, усіма покинута людина, має доживати свій вік сам на сам зі своїм болем… Єдина втіха — то благодійники, волонтери та просто свідомі громадяни. Начебто й крапля в морі, але з мільйонів саме таких краплин воно і складається. Хто такий український воїн? Напевно, це той, хто піддається саморуйнуванню, щоб уцілів весь навколишній світ. Захисник беззахисних. Носій миру з автоматом через плече. Ми можемо не знати його імені, але не слід забувати, що він є і стоїть на варті нашого нестабільного спокою. Поки є такі, як він, ми можемо сподіватися на мирне небо над головою та на щасливе майбутнє наших дітей. Підтримка — річ непомітна, але така відчутна, коли її потребуєш. Я не знаю, коли закінчиться війна, але я знаю достеменно, що віра усього народу здатна зупиняти навіть ворожі кулі.

Анастасія Нікуліна

*** З неспокійного сну визирають всі образи й барви, Наче струм під напругою, тиша гуде навкруги. Наше небо, повір, стане мирним колись і безхмарним. І в далекім минулім розтануть усі вороги. До такого життя не готує. Як страшно збагнути, Що останньою може залишитись будь-яка мить! Хоч уже не так складно, як було раніше, заснути, Загартоване серце ночами тихенько щемить. Обіцяю, минеться. Повірити й палко чекати! Перевтомлений розум лікує один тільки час. Про героїв згадають. І нас із жалем будуть звати Поколінням, що бачило світ без душі та прикрас. © Анастасія Нікуліна

Святкувати День Захисника Вітчизни 14 жовтня Україна почала не так давно. Перед цим у нас була ціла низка свят, присвячених Збройним силам України та українській армії. Чи доречно зараз влаштовувати такі свята, коли наша країна проходить через такі важкі та криваві часи? Чи, можливо, саме такі заходи підіймають бойовий дух та нагадують нашим захисникам, що ми пам’ятаємо та хвилюємось за них? Саме на цю тему ми вирішили поговорити з нашими студентами та викладачами. Віталій Корнєєв, заступник директора з навчально-виховної роботи, кандидат філологічних наук, доцент «Звичайно, я цілком позитивно ставлюся до цього свята і вважаю, що дата 14 жовтня вибрана невипадково. Дуже символічне свято Покрова Богородиці у цей день нагадує нам про інших лицарів нашої держави — козаків, пам’ять яких ми також вшановуємо. І ще — це додаткова нагода зрозуміти, що настав час піднімати націю, пробуджувати патріотизм. Особливо у студентів». Шевченко Вікторія, доктор наук із соціальних комунікацій, завідувач кафедри мультимедійних технологій і медіадизайну «У цей день ми вітаємо всіх Захисників України — жінок і чоловіків, воїнів, лікарів, волонтерів, тих, хто віддає всі свої сили на захист рідної країни, які на війні і на мирній землі відстоюють нашу незалежність». Філоненко Данило, кандидат наук із соціальних комунікацій, асистент кафедри мультимедійних технологій і медіадизайну «Це свято захисників, а значить, свято героїв. Це день не тільки чоловіків, але всіх патріотів України. Це чиста дата, дата без політики та популізму. День єднання української нації». Проценко Юрій, кандидат біологічних наук, асистент кафедри екології та охорони навколишнього середовища «Ставлюся нейтрально. Звичайно, радий, що з’явився ще один вихідний день. Єдине, що трохи незрозуміло, чому в нашій країні така величезна кількість подібних свят. Виходить плутанина. Але взагалі про такі речі потрібно питати не мене й не зараз — свято нове, до нього ще не звикли. Мій дідусь, що воював, продовжує святкувати День Захисника Вітчизни 23 лютого. Але, думаю, мине якийсь час, і Україна звикне до нововведення». Ярослава Ковальчук, студентка, спеціальність видавнича діяльність та медіаредагування «Я завжди ставлюся до таких свят нейтрально, точніше, і за свято їх не вважаю. Так, розумію, що потрібно вшановувати пам’ять ветеранів війни та пам’ятати про тих людей, які зараз в АТО. Але зараз його святкують усі, кому не лінь, і через це цей день втратив свою благородну мету».

*** нам би — прогулювати, гуляти, нам — шуткувати і реготати, нам би закохуватись навічно... нам би не бути такими цинічними і не здригатися від новин, не відчувати гіркий полин у серці й під язиком. нам би не знати цих втом і страху, таких, що не чуєш даху, що землю втрачаєш з-під ніг, думаєш: «все, це поріг, гірше не буде». і завжди буває. люди чекають, живуть і не знають, що буде завтра. це завжди було далеко, уваги не було вартим, як раптом стало реальністю. життя — то крайність від крайності — шалений атракціон. сьогодні, я сподіваюся, — найкрутіший його перегон, і гірше спусків не буде, як і такої напруги. © Марина Смагіна

Еліна Хучуєва, студентка, спеціальність журналістика «Якщо чесно, то я — за make love, not war (ну ось, навіть мій Т9 виправляє «war» на «eat»), але вважаю, що обов’язково повинен бути день, коли ми вітаємо протилежну стать. Так сталося, що ми схильні вітати чоловіків на День Захисника, тому нехай наші батьки, брати, друзі, кохані не служили в армії, але вони все ж працюють на всіх «фронтах»: захищають наш душевний спокій, наші традиції, наше щоденне щастя бути поруч з ними. 14 жовтня – хороший день для того, щоб сказати їм «спасибі» за все, що вони роблять». Ніколь Гапон, студентка, спеціальність кіно- і телемистецтво «Для мене цей день, як і йому подібні — 8 березня, День Закоханих — з розряду «напитися і забутися». До таких свят відчуваю апатію, в них немає ніякого сенсу. Більшість чоловіків у нашій країні не мають ніякого стосунку до «захисників», що доволі сумно. І врешті виходить так, що це свято для «псевдо-захисників». Марина Нечай, студентка, спеціальність реклама та зв’язки з громадськістю «Я ставлюся нормально. Думаю, що День Збройних Сил України — вузькопрофільне свято, а День захисника — поняття набагато ширше, і в його рамках можна привітати усіх представників чоловічої статі. Адже, кожен з них — захисник ( адже захищати можна і кохану жінку, і родину, і Батьківщину), і це непоганий привід привітати усіх. Ми ж за рівні права — 8 березня нас чоловіки вітають, то чому ми не можемо?» Євгенія Сова

Свій за свого!

СТУДЕНТСЬКА ГАЗЕТА ІНСТИТУТУ ЖУРНАЛІСТИКИ КИЇВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ВОЇНИ ДОБРА – ЗІРКОВІ ВОЛОНТЕРИ

ТАМ – ВІЙНА, А В КИЄВІ НІБИ ПРО НЕЇ НЕ ЗНАЮТЬ...

Війна в нашій країні триває майже 3 роки. Закривати на це очі неможливо. Не можна залишатися осторонь, коли хлопці мерзнуть в окопах, захищаючи схід нашої держави. В День захисника України ми б хотіли згадати «зіркових» волонтерів, що допомагають нашій армії.

На фото Вадим Понька (праворуч) під час виконання журналістського завдання під Дебальцево

Поруч із нами навчаються студенти, які не за чутками знають про ситуацію в Донецькій і Луганській областях, а також на власні очі бачили воєнні будні захисників України. Один з них, Вадим Понька, студент магістратури Інституту журналістики, який певний час працював журналістом в зоні АТО. — Які особливості роботи журналіста в умовах бойових дій? Часто військові обмежують відеозйомку. Зокрема, заборо няють фіксувати на камеру ланд шафти або особливі риси місцевості, за якими можна визначити дислокацію. З одного боку, хлопців можна зрозуміти, а з іншого — картинка для глядача стає біднішою. Часом хлопці на передовій відмовляються говорити на камеру без балаклави чи то просять «замилити» обличчя, тож маємо картинку з емоціями лише в голосі, але не на обличчі. Зйомка у зоні бойових дій завжди екстремальна. Можна під час запису синхрону почути команду «повітря» й інтерв’ю раптово припиняється. Розбігаємося по укриттях. Головне у цей момент не вимикати rec. У більш віддалених від пе-

редової районах, звичайно, усе спокійніше. — Чи змінюються погляди або ж ставлення до професії коли потрапляєш у зону небезпеки для власного життя? Погляди змінюються, коли приїжджаєш звідти. Там — війна, а в Києві ніби про неї не знають, чи то не хочуть знати. Вона не так далеко як здається. На військових у формі дивишся під іншим кутом зору. — Найнебезпечніша ситуація під час перебування у зоні конфлікту? Обстріли, звичайно. Тут навіть додати нічого. А взагалі на передовій небезпека може йти звідусіль, навіть від червоного вогника сигарети вночі. Ворожі снайпери через свою оптику їх чудово розрізняють. — Як ви поєднували роботу в зоні АТО і навчання в універси-

теті? Чи були непорозуміння? Викладачі, як правило гуманно ставилися до тих, хто уже працює за спеціальністю. Принаймні мені з такими щастило. Не відкладати у довгий ящик домашні завдання, просити у викладачів додаткові, аби надолужити пропущені бали. Тоді й не буде непорозумінь. Вважаю, що немає сенсу всі чотири роки сидіти за партою. Потрібно відвідувати події, заводити нові знайомства. Я жертвував «енками» аби поїхати в АТО і жодного разу про це не пожалкував. — Яке Ваше особисте ставлення до свята Дня захисника України? Чи повинно воно бути святом чи, скажімо, днем шани, пам’яті? Думаю, повинен бути окремо день шани та пам’яті, а окремо — свято. — Що саме переконало Вас поїхати в зону військових дій журналістом? Редакційне завдання, яке потрібно виконати. Ніколи не згасав інтерес перебувати на місці подій. Ксенія Савченко, Євгенія Сова

1. Сергій Притула — відомий шоумен та телеведучий підтримує нашу армію, як волонтер, з початку подій у Криму. Окрім постів про перше україномовне гумор-шоу «Вар’яти», на його сторінці в фейсбуці ви побачите номери рахунків, де Притула збирає гроші на тепловізори та прилади нічного бачення. «Я сподіваюсь дожити до того часу, коли РФ виплачуватиме Україні величезну контрибуцію», — розповідає ведучий Громадському телебаченню.

2. Андрій Кузьменко (Кузьма Скрябін) — вже, на жаль, покійний виконавець української естради теж допомогав українській армії. Перед самою смертю співак разом із волонтерами встиг купити 2 позашляховики, які відправилися на передову, на суму більш ніж 15 тисяч євро. «Є два паралельні світи: в одному йде війна, а в

іншому — не йде. Війна не може бути на якійсь певній частині території, якщо вона заходить, то це біда для всіх», — казав співак в інтерв’ю виданню «Аргументи і Факти». 3. Іван Дорн — про волонтерську діяльність цього виконавця знає доволі обмежене коло осіб. Дорн їздив у Росію на гастролі, а також брав участь у міжнародному конкурсі «Новая Волна», проте це не завадило йому віддавати численні кошти на потреби нашої армії. Про це заявив Притула на своїй фейсбук-сторінці: «Чого ж хоче шановне товариство? Щоб артист вийшов на сцену і кричав: «Путін — х…ло!»?

Ну? І кому легше стане? Артист позбудеться гастролів. АТО позбудеться спонсора. […] Позавчора Іван підвіз ще 10 000 Euro. За 3500 я вчора купив прилад нічного бачення. На наступному тижні візьму ще 2. Кожен такий прилад дозволяє зберегти десятки життів». Нам відомо вже достатньо прикладів, щоб зрозуміти: війна не може йти на певній частині країни. У всієї держави є спільна проблема — воєнні дії на сході України. І її ми маємо вирішувати разом. Хто допомагаючи бійцям в окопах, а хто — просто думаючи про них. Хотілося б вірити, що разом ми — сила. І зовсім скоро виженемо агресора-сусіда зі сходу нашої країни. А поки побажаємо нашим захисникам мужності та наснаги. Олег Авдиш

ПОЕЗІЯ НА ТЛІ ВІЙНИ: СЕРГІЙ ЖАДАН «ТАМПЛІЄРИ» «Що з ними буде, коли вони всі повернуться?»

Україна відзначає День захисника України. У контексті сьогоднішніх подій важко уявити собі свято, яке б заслуговувало більшої уваги. Адже зараз, у XXI столітті, Україну наспраді доводиться захищати, обороняти власною кров’ю, власним життям. Тисячі українських чоловіків та юнаків пішли на війну, сотні з них більше ніколи не повернуться, ніхто з них не буде таким, як раніше. Ніхто з нас не буде таким, як раніше. Ми не маємо права закривати очі на те, що діється зовсім поруч, ми не маємо права мовчати, забувати, робити вигляд, що все гаразд, бути байдужими. Ми повинні боротися, адже насправді війна не на сході, війна у кожному із нас. Яскравим прикладом небайдужості, боротьби словом є нова збірка віршів Сергія Жадана «Тамплієри».

«Тамплієри» — 39 віршів про війну, яку ніхто не оголошував, про біль, із яким ніхто не може впоратися, про любов, від якої ніхто не може відмовитися, та надію, на якій усе тримається”, — так свою книгу охарактеризував сам автор. Письменник відмовляється від притаманної йому іронічної манери, він дуже серйозно ставиться до свого походження з Донбасу, намагається взяти до уваги усі погляди, зрозуміти обидві сторони, осмислити війну у всіх її проявах. На сторінках книги ми зустрічаємо цілком реалістичних героїв: п’ятнадцятирічну дівчинку, що торгує квітами на вокзалі, священника, який був у полоні, молодого піхотинця, що чистить свою зброю. Дійсно, війна — це не гучні слова, це не театральні картини бою, це реальне життя таких самих людей як ми.

«Все як сто років тому. Час рухається по колу.» «Тамплієри — символ воїнів, людей, які потрапили на війну. Деякі з них стали певним символом війни, і по її завершенню були фактично знищені»,— зазначає автор. Поет намагається пояснити, що реальність на війні відрізняється від реальності поза війною. Людина, яка звикла до її реалій, часто не може віднайти себе, повернувшись до мирного життя. Адже там вона була потрібною, відчувала себе героєм, та, як виявляється, цей героїчний статус, на жаль, не завжди зберігається по війні. Тому письменник намагається показати солдатів звичайними людьми, з їхніми слабкостями та недоліками, з їхніми страхами та переживаннями. «Бо герої дуже часто є страшенно вразливими і мають

багато проблем, потребують нашої підтримки не тільки в перші 20 хвилин свого прибуття з фронту, а довгі-довгі місяці.» «Чоловіки сидять при столі, збирають монет луску, їм вибирати каміння з землі, вигрібати його з піску.» «Я бачу, що люди потрошку міняються», — промовляє Жадан. І в цих словах відчувається надія, та сама надія, якою просякнута кожна сторінка «Тамплієрів», та сама надія, що, після прочитання цієї сумної, але сповненої світла і тепла, книги, назавжди поселяється в серці, даруючи віру у краще майбутнє. «І стільки світла. Щоразу. Навіки. Друга лінія оборони. Сонце, мов пальці, зігріває ріки. Весна приходить до сірої зони». Бубнюк Дарина

НЕМАЄ ПЕРЕМОГИ БЕЗ МІЦНОГО ТИЛУ

Ситуація на Сході України є і залишається напруженою. Воїни АТО докладають всіх зусиль, аби захистити нашу країну. Вони рішуче налаштовані на перемогу, адже захищають наш спокій. Для воїнів на передовій дуже важливо відчувати підтримку з тилу. Саме таку мету ставлять перед собою всі волонтерські організації: показати хлопцям, що вони не самі. Інститут журналістики також активно долучається до волонтерського руху. Долучаються і студенти, і викладачі. Проводиться низка заходів, таких як збір коштів і доставка в АТО різноманітних ресурсів, допомога сім’ям загиблих в АТО, допомога пораненим тощо. Так, вже вкотре викладачі всіх кафедр Інституту здають щомісячно одноденний заробіток. Збір коштів в Інституті проводить старший лаборант кафедри іноземних мов Бобрик О. В., доцент кафедри історії журналістики Школьна О. Д. та інші. Про те, на що йдуть гроші, розповімо далі. Зазвичай кошти витрачаються у кількох напрямках. По-перше, на допомогу сім’ям загиблих воїнів. У переліку волонтерської групи є понад 130 родин та понад 200 дітей, батьки яких загинули

в АТО в продовж 2014-2015 років. Так, у грудні діткам були вручені подарунки-миколайчики, а у березні було закуплено взуття. По-друге, кошти витрачаються саме на фронт. Щомісячно волонтери закуповуть продукти, ліки, одяг і спорядження тощо і надсилають бійцям. На фронті завжди є потреба в харчах та ліках. Також у січні були надруковані необхідні бійцям топографічні карти. Цьому завдячуємо доценту кафедри реклами та

зав’язків з громадськістю Шабліовському В. Є., який допоміг дістати карти, а інститут передав гроші на їхнє виготовлення. Насамкінець, зібрані кошти йдуть на лікування поранених бійців. Наприклад, в опікові центри закупають марлю, медикаменти та інше для бійців, які перебувають у важкому стані. До підтримки військових долучаються також і українські діячі. Так, 15 жовтня в Інституті журналістики відбулася прем’єра благодійного мистецького проекту «Наш Шевченко» за участю дуету «ТЕЛЬНЮК: СЕСТРИ» та Національного симфонічного оркестру. На концерті прозвучало 13 пісень, в яких вірші видатного поета були покладені на музику Лесі Тельнюк та Валентина Сильвестрова. Оркестрував музику для виконання симфонічним оркестром диригент Національного симфонічного оркестру України Володимир Сіренко. Загалом від продажу квитків та благодійних внесків було зібрано 45 тисяч гривень. На ці кошти були куплені медикаменти і спорядження необхідне для 46го батальйону спецпризначення «Донбас-Україна». Окрім цього, волонтери Інституту активно взаємодіють з іншими волонтерськими організаціями. Про цю співпрацю краще за все розкажуть відгуки членів

таких організацій. Наприклад, волонтерський центр на залізничному вокзалі опублікував в офіційній сторінці на Facebook: «Іноді перевірка документів на вході до пункту може подарувати нашим волонтерам абсолютно несподівані, але від того ще більш приємні зустрічі! «Доброго ранку! Тримайте, дівчата, а я зараз ще до кондитерського побіжу!» Усміхнена та енергійна пані з таким знайомим старшій зміни обличчям і голосом - доцент кафедри історії журналістики Інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка, невтомна Школьна О.Д., на одноденний заробіток колективу рідного вишу придбала і принесла до нас смаколики до свята Маковія, ковбасу і цілий ящик зефіру – його так люблять хлопці! Дякуємо, пані Олено, за все, що Ви робите! Слава Україні! Ми переможемо!». Інститут журналістики і надалі планує допомагати нашим воїнам. Слова подяки від них – найбільша мотивація робити щось корисне. Центр допомоги бійцям АТО в ІЖ просить усіх пам’ятати, що «Немає перемоги без міцного тилу». Кожна копійка, кожна гривня, яку ви передаєте на спільну перемогу дійсно наближує її. Тож долучайтесь до перемоги! Разом ми сила! Ксенія Савченко

ВІЙНА НА ПАПЕРІ. ТОП-5 КНИГ, ЯКІ ВАРТО ПРОЧИТАТИ 14 жовтня ми святкуватимемо День захисника України. Напередодні цього мужнього свята пропонуємо підбірку книг про силу та відвагу сучасних українських козаків — воїнів АТО. Це не просто художні видумки, це реальні історії з того боку кордону: почуті, побачені, записані. Історії справжніх героїв нашого часу, тих, хто стоїть на варті миру та спокою України. 1. Сергій Лойко «Аеропорт» Книга розповідає про 5 останніх днів із 240-денної оборони Донецького аеропорту, які автор провів разом кіборгами. Письменник відтворив не тільки побут захисників та їхні операції, але і їхні мрії та потаємні бажання, якими вони ділилися у відвертих розмовах між артилерійськими обстрілами. Іноді це оповідання переривають короткі новели, у яких ідеться про інші епізоди війни, які згадує головний герой, військовий фотокореспондент Андрій із США. Він приїхав в Україну, щоб висвітлювати події

Революції Гідності, але після перемоги Майдану Андрій не покинув Україну, а відправився на Схід. Та чи стала причиною цього професія хлопця чи, можливо, романтичні стосунки з дівчиною, які зав’язалися на барикадах вплинули на його вибір? 2. Богдан Жолдак «Укри» Кіноповість, або «бойова проза», яка розповідає про модерну війну і її героїв — учасників АТО. Всі вони «укри» — таке прізвисько отримали від сепаратистів на Донбасі. Автор розповідає про головну зброю українців — гу-

мор. Дивлячись в очі смерті, наші хлопці не втрачали оптимізму та навіть могли покепкувати з цього. Саме це психологічно впливало на ворогів та перемагало їх. Книга складається з великої кількості маленьких епізодів великої війни, які письменник почув від бійців АТО. 3. Василь Шкляр «Чорне сонце» «Чорне сонце» — це символ, який присутній на емблемі полку «Азов», саме цим хлопцям присвячений роман. Це історія реального «азовця» з бойовим позивним «Художник». Саме його очима показаний перебіг російсько-української війн. Його примусила взяти до рук зброю складна ситуація на Батьківщині. Через головного героя автор намагється знайти відповіді на такі актуальні у наш складний час питання: кому

вигідна така війна, хто і навіщо затягує цю криваву драму, чому гинуть найкращі сини України і яким буде майбутнє нашої держави? 4. Марія Матіос «Приватний щоденник. Майдан. Війна.» Відома письменниця в документальному стилі змальовує події в країні з 31 листопада 2013 року до липня 2015. Вона стверджує, що в книзі немає жодного вигаданого ім’я, всі персонажі реальні, а всі описані події вона бачила на власні очі, адже Марія стояла разом з українцями на Майдані, а згодом їздила на Схід з гастролями та гуманітарною допомогою. Дуже зворушливими є історії життя українських сімей, які назавжди змінені болісними втратами кривавих подій Революції Гідності та Антитерористичної операції. Книгу неможливо читати без сліз.

5. Валерій Макєєв «100 днів полону, або позивний 911» Це спогади черкаського правозахисника, волонтера, члена виконкому міської ради Валерія Макєєва. Його поїздка на Схід з гуманітарною місією забрати полонених перетворилася на справжнє пекло, коли він сам потрапив у рукі ополченців. Жорстокі тортури, нелюдське поводження, відсутність людяності, законів і правил, психологічні допити, постійне приниження — все це автор пережив за 3 місяці перебування на території ЛНР і ретельно описав у своїй сповіді. Бубнюк Христина

Свій за свого!

СТУДЕНТСЬКА ГАЗЕТА ІНСТИТУТУ ЖУРНАЛІСТИКИ КИЇВСЬКОГО НАЦІОНАЛЬНОГО УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ДИТЯЧЕ БАЧЕННЯ: МАЛЮНКИ І ЛИСТИ

Хай мати не побачить смерті сина, Хай дівчина не плаче за коханим, Хай батько зможе виростить дитину, Хай прийде мир на нашу Україну!

Я дякую, солдате, за життя, Що я живу без куль над головою. За те, що маю я надію в майбуття, І я думками завжди там з тобою. Я дякую, солдате, і за те Що маю те, чого немає в тебе: Домівку теплу, сонечко ясне, Блакитне, мирне українське небо. Я дякую, солдате, що стоїш В передовій за рідну Україну. За те, що чесний бій ведеш І захищаєш неньку-Батьківщину! Слава героям України!

ПУНКТИ ПРИЙОМУ ДОПОМОГИ СОЛДАТАМ ТА ПЕРЕСЕЛЕНЦЯМ: ДЕ ШУКАТИ? За останній рік у столиці з’явилася низка пунктів прийому допомоги воїнам АТО та переселенцям. Пункт прийому гуманітарної допомоги солдатам КП «Київпастранс» Збір речей та їхню доставку у зону АТО для бійців батальйонів «Айдар» та «Київ-1» КП «Київпастранс»здійснює спільно з Київським міським союзом ветеранів Афганістану з травня 2014 року. На сайті КМДА вказано декілька пунктів, куди можна приносити допомогу: 1) вул. Фрунзе, 132, Подільське трамвайне депо (прохідна), тел. 521-3621; 2) вул. Боженка, 127, Служба організації збору та обліку виручки (І поверх), тел. 254-66-92; 3) вул. Павла Усенка, 7, Дарницьке трамвайне депо (адміністративна будівля), тел. 559-08-13, 292-32-95; 4) вул. Васильківська, 22, Автобусний парк №1 (І поверх адміністративної будівлі), тел. 257-30-84. Приносити можна дитячі малюнки, листівки з

Студентський проект, здійснений у межах фахових дисциплін Інституту журналістики, за сприяння кафедри мультимедійних технологій і медіадизайну

віршами, листи, а також продукти харчування довготривалого зберігання, теплий одяг, засоби особистої гігієни, медикаменти. Волонтерське об’єднання «Кожен Може допомогти» У МБФ «Кожен Може»є декілька Волонтерських Центрів під назвою «Кожен Може допомогти», в яких завжди чекають на волонтерів: • ВЦ в МВЦ по Броварському проспекту, 15 павільйон 1А працює щоденно з 11:00 до 20:00 Телефон гарячої лінії — 050 254 18 11. • ВЦ на вулиці Фролівській, 9/11 разом з БФ СВОЇ працює з понеділка по четвер з 12:00 до 18:00, у суботу-неділю з 13:00 до 19:00, телефон — 050 964 45 13. • ВЦ в 17 лікарні на Лабораторному провулку,20, телефон — 068 872 6868. І пам’ятайте: кожен з вас може допомогти бійцю АТО – людині, яка бореться за ваше мирне життя.

Шеф-редактор Олексій Ситник Головний редактор Ксенія Савченко Куратори випуску: Альона Грозна, Анастасія Зелінська, Ольга Фомішина, Сергій Шашенко

Над випуском працювали: Анна Святелик, Єгор Орлов, Анастасія Ступак, Євгенія Сова, Ірина Тітілкіна, Анастасія Нікуліна, Ольга П’ятковська, Анна Семененко, Вадим Таран, Карина-Іванна Рискіна, Дарина Бубнюк, Христина Бубнюк, Олег Авдиш, Владислава Вершина

Використання матеріалів дозволяється за умови посилання. Передрук, копіювання або відтворення інформації, що містить посилання на сторонні інформагенства, у будь-якій формі суворо забороняється. Матеріали, відмічені знаком ®, публікуються на правах реклами. Матеріали подаються українською мовою. Відповідальність за достовірність фактів несуть автори публікації